Сковзне за край-обрій
ключем загубленим
магічний маятник
легкий вітрильник

краса пілігримів
відвагою повних
у царство еолове
безпам’ятний ладан

зречеться речей
віддячиться небом
солоний безслів’ям
солодким жахом

кохання птахом
свічадом очей
за вищу ніч
у звичне ніде







 

Я не люблю, коли «круті» автівки
З калюж на мене хлюпають водою.
Терпів і гірше – постріли з гвинтівки,
Але ж в чалмі був снайпер, з бородою,
І я не гніваюсь на нього, він правий:
Я без запрошення прийшов, ще й з автоматом…
А тут – я вдома, опонент тепер новий:
Сумнівний бізнес, дружба з депутатом,
Престижний позашляховик,
Коханки, вілли… – він відбувся!...
А сором – непомітно якось зник,
А потім так і не вернувся:
Пропав, пішов, як кажуть, прахом…
Мораль читати – лиш смішити!
Єдине – замінити сором страхом,
І страхом цю «мажорність» заглушити.
«Ой, не гуманно, авторитаризм!…» –
А ти бур’ян виполюєш гуманно?
Щоб він чеснот не втратив і харизм,
Ще й усміхався широкоекранно?
Не так! Під корінь ти його січеш,
Чи гербіцидом атакуєш зілля!
Інакше що посіяв – не пожнеш,
Бо згине прорість від твого безсилля!
Рік-два – і зникне твій город,
Предмет пишання й годувальник!
Фаст-фудівський бігмак чи бутерброд –
Останній і не кращий рятувальник…
А що бур’ян? Розквітне, проросте,
У кожну грудку пустить метастази,
Йти з ним на компроміс, повір – пусте,
Домовленості – це порожні фрази.
«Бур’ян-Мажорів» зупиняє страх,
Хотів сказати, що перед Законом,
Та не скажу, бо Зваричі в судах
Живуть за «посівальницьким» каноном:
Їм возять збіжжя в кейсах, в портмоне
І рясно засівають кабінети.
Хто був щедріший – того вирок обмине,
Хто ж недодав банкноти чи монети –
Той начувається, відчує, що закон –
Це річ «сувора, але справедлива!»
Такий він, «посівальницький канон»,
І суть його нечесна і зрадлива…
…Старію, видно. Збився на повчання,
Зухвало критикую всіх підряд,
Але ж, по суті, моя хата – крайня,
Не комуніст я і не демократ,
Розчарувався в кольорах партійних,
Не вірю жодному з керманичів-месій,
Які, не знаючи азів хрестоматійних,
У владу пнуться, де у шані та красі,
Нас запевняють, що вони дорогу знають,
Яка веде прямісінько у рай…
У «Ламборджині» й «Бентлі» посідають
А нам гукнуть: «Народе, доганяй!»
…Так, знову я тужу й моралізую.
Пора завершувати цей душевний щем,
Бо, може статись, так нафантазую,
Що й не згадаємо ми разом з читачем,
З чого розпочали оцю розмову:
Думки – як півзабуті грамплатівки,
Що на подряпинах повторюються знову…
А я не хочу ще раз про автівки,
Які, забрьохавши усіх, гарцюють браво…
…Вгамовуюсь. Про кулю із гвинтівки
Лиш Юра Кравченко згадати має право…

Але це інший вірш, якого ще нема,
Афганська муза – не за викликом дівчисько,
Чи буде вірш – гадати тут дарма:
В Луганську ж Юрій, а я в Рівному – неблизько…

2009

Спориші запищали курчатами –
Наче й думка до літа котиться...
...ти мене вже не прийдеш сватати
пожовтіли вербові котики...

розпустилися коси-китиці...
стиглі-стиглі – під хустку просяться
протираємо сум на ситечці
з хати в хату плітки розносимо

І день і ніч біжу, біжу,
кручусь, як вентилятор.
В портфелі тисяча адрес –
рекламний я агент.
Усе в диму – не вулиця,
а газогенератор!
На розі пробки розгрібає
очманілий мент.
Димлять жінки й чоловіки,
і хлопці, і дівчата,
Таксисти і артисти,
і члени їх родин.
В колясочках, прокурені,
попискують малята,
А мами, замість сосок,
видихають нікотин.
Та не паліть на вулиці!-
задихано волаю–
Для цього є квартира,
балкон, чи туалет.
А то, як в тубдиспАнсері,
цей кашель дошкуляє,
Руйнуючи мій бізнес -
ПРОДАЖ СИГАРЕТ.

Ким у пам’яті залишитися?
Шито-вишито, пережито вже…
Чорним полем, червоним літом…
Та чи будеш ти мною снити?
Догоджати гостинцем гостеві?
Застеляти бажання постіллю?
Косять долі у зелен-пахощах…
Та чи буду кохати так іще?
Щоб стелилися гладдю-хрестиком
Вишивані мої пестощі.
Лестить ніченька неприховано.
Та чи буду ще зачарована?
Не відкривши тебе – не викрию,
Витру, витрушу зайву витримку
І по-вінця наллюсь ніжністю.
Ти повіриш. А я – звикла вже…

Тобі дано любити вічну Тайну...
У неї смак бажання і дощу.
У неї радість болю незвичайна,
Захована вуаллю від плачу.
Ти дотиком малюєш знову очі
На полотні незайманих небес.
Відчути погляд у долоні хочеш,
Але безжальні хмари. Образ щез.
Цілуєш запах спрагло і жагуче
На загадкових мовчазних вустах.
І відчуваєш острах неминучий:
Зникає Тайна у терпких словах.
Ти страхом втрати не зневажиш –
Шаленством ніжно-диких почуттів
Мінливі шальки вправно переважиш
Любовної загадки хитрих терезів.

2009

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце –
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Теплий кисень.
Відкрито пори.
На загати
в небесній шкірі,
на затемнені коридори
обережно,
в протягах, пір’ї,

в жовтих проймах
мерзлих приміщень,
в парафіні,
в оздобах жерсті,
спершу хистко, затим — пряміше
сходить снігу
ламке пришестя.

Зріють ріки —
щоранку різні,
і в воді,
що втрачає терпіння,
проступають, мов сік при зрізі,
перші прожилки
потепління.

Перестуджуйся.
Срібна сутінь.
Засторога
твоя повільна.
Півпрозора твоя присутність.
Пружні рухи.
Високі вікна.

ніби не вода ніби не витікала
не збивала з ніг не холонула на камінні
лише закинутий на хідники під
аритмічну музику і веселі піднебесся
я знаю — годі щось винести із такого досвіду
коли придорожня оса перелітає за вікном у південному напрямку
і незалежні радіостанції першими сповіщають
про наближення міста

вже тоді як псується погода
ні везіння тобі не буде ні заспокоєння хоча ніби так мало статись
із-за рогу вибрідає юний трансвестит
в довгому дощовику і теплій спідниці
стоїть перед своїм під’їздом шукає ключі дощ тече обличчям
фарба збивається під очима наче бруд під нігтями
великі сині краплі скочуються на тонкі вилиці
на в’язаний одяг і чорні ботинки

ніби і справді не лишилось слідів
і пам’ять ніби не вода і не холоне глибоко в тілі
любов до великих населених пунктів
ніби любов до дерев що ростуть незалежно від тебе
говориш собі засинаєш непомітно
і очі закочуються під повіки
наче згублені іграшки

караван води обезречений леміш мозку
канонічна пора прорізати листя долонь
бити в тимпани поголити голову кучерявого хлопчика
і за вітром завітром завіт

майже такими були наші ідоли наші котигорошки
наші нігті з китицями аїру на кільчиках лемешів
сочився крізь них караван води жував остюки
залишав по собі кубельця піску як дрібки фекалій

гніздами небесних ворон глистами судин
іконостас твого диму причетний до сущого
глибше орати притрушені цинамоном легені
вихаркувати зірки що стікають
патоки на шклі залишаючи

майже такими були наші сови всю ніч просились до вітру
і лиш під ранок виходив з-під них караван води
повільно і довго за вітром завітром
завіт

повторюю тричі прирослі до неба слова.
їх мало би бути утричі – як мінімум – більше,
але тільки віршам дано заперечувать вірші,
як першим прочанам покоїтись у головах.

не слово було попід шепотом наприкінці,
навколішки сонцю, яке нахилилось деревам.
до лева і змія приносили змія і лева,
і сльози, як лози, фальцетили в такт по лиці,

або по обличчі, або поза ними двома.
благенькі, як лози, якими шмагати благали.
не слів, але мови під небом, як завше, замало –
на мову намова, як в хлібі полова сама.

повторюю тричі – четвертого разу зійти
грозилися зорі навпричіпки в небо чи просто,
а тільки потреба до лева призначити простір,
до змія корону, до вірша засохлі листи,

чи може листки, або листя, чи просто папери,
чи просто прочани, чи просто під небом, чи в такт.
повторюю двічі, а третього разу не так –
аби прочинились, а не розчахнулися двері

із повітря в повітря зринають твої птахи
як вода у клепсидрі з нічийного ока сну
тут кульбаби вінками означують хист і схил
у тоненьких долонях розхлюпуючи весну

тут буває за пристрасть віддати себе і стріт
на вівтар чи на плаху розмінюючи єство
але більші від серця окрушини твоїх сліз
як слова у клепсидрі висотують за-
-жи-
-во

у вінку із кульбаб що заплющили очі на дощ
у долоні затеплій завічній в губах із кульбаб
у коханні що майже кохання майже наше
у пальцях пелюcтками по спині
стікати

Тобі я ніжність постелю
на ложі соннім та духмянім.
Зірками випишу "люблю"
в рубінах вуст - на кожній грані..

Хочу твого тремтіння знов -
в чеканні хвилі насолоди,
без непотрібних вже розмов,
в простому поклику природи,

в простому зові почуттів,
бажань, що стримувать несила,
в пожежі дотиків і слів,
в польоті тіней швидкокрилих!..

Не озирнувшись ні на мить,
не завагавшись ні на йоту,
ми в ніч дорогою відкрить
підем - закохані істоти.

Любов пізнаєм до кінця.
Бери ось, пий мене, будь-ласка!
Для тебе серце по вінця
налите щастям - під зав'язку.

Мене ти вип'єш - і хмільна,
заснеш до самого світанку,
квітучо-ніжна, мов Весна,
царівна днів, ночей і ранків...

2009

«Миле моє пташатко, дальніх висот не бійся! –
Вчила велика птаха рідне своє дитя, -
Ти подивися в небо, злийся душею з виссю,
Вір, що у цій блакиті справжнє твоє життя!»

Грілось мале на сонці, чистило пір’я довго,
Мружилося на світло… Що, коли не злетить?
Ну ж бо! По вітру дзьобик!
Крила розправ!
І з Богом!
Знай, що тебе чекає неба ясна блакить!

Ранок змінила нічка. Зорі говорять вголос,
Що то між них літає? Привиди чи душа?
Ні! У нічному небі, щоб відігнати холод
Вперше розкривши крила, стрімко летить пташа…

*
Жінка у танці
Палахкотить, як вогонь,
Що я роздмухав.

Полум’я сукні
в ритмі звивається і
Манить до себе.

Складки гарячі мигтять,
Схожі на стріли.
Ранить мене наповал
Жіноче тіло.

& 13 &

& 13 &

І посміхнувшись юно сонцю-диву,
Ти цілувала пісню у вуста.
Уперше бачив я таку щасливу,
Ти сяяла, мов бджілка золота.

Летіла пісня в далеч мерехтливу,
Пісенилась небесна висота,
І приманила пташку щебетливу,
Біліла там хмаринка, як фата.

І сяяли нам сонячні алмази,
І щось казав знайомий невпопад,
Бо носить у собі стару образу…

Не треба ні нагадки, ні наказу,
Як голос твій почую, то відразу –
Настрою ліру на весняний лад.

Мені приснилось, що я бачив Бога
І Він мене не зразу зрозумів
Страждання й сум були в очах у Нього
Лише під ранок Його трохи розсмішив...

(Пісня)

Пробирає серце. Просинь,
поміж нею дим
заплітає лугу коси
духом бойовим.

Чорні круки, гнізда – дула,
заятрився шлях.
Аби куля проминула,
аби не пройшла.

Не минула – зачепила,
в грудях розцвіла,
розпеклася, розкровилась,
стискує кулак.

Чорним круком, просто з дула
в небо видно шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Стигне рана – в'яне ружа.
"Мамо..." – на устах.
Панахиди вітер служить,
не вмовкає птах.

Чорні круки, гнізда – дула
і до неба шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Замовкає серце. Рястом
ходять холоди.
В лугу коси попелясті
а я – молодий.

Зникли круки – вітром здуло,
розгубився шлях.
Чом та куля проминула,
але ся пройшла?

17 Листопада 2009

Одна починаюча поетеса (а я не читав її жодного твору
й не знаю – чи вона пише взагалі)
мене запитала:
"Ілько, а чому ти не тусуєшся з нами?"
(Під "нами" вона розуміла таких самих, як вона, "починаючих поетів",
які збираються у різних клубах,
бухають "кубік",
читають свою "творчість" про те, як хто кому вставив і
куди,
видають це все у альманахах
тощо.)
І я замислився – і справді, чому?
Я ніколи не задавався таким питанням.
Нарешті я міг би десь, крім Інтернету, викласти свої
твори.
На папір…
А я цього не роблю…
Чому?..

Кілька секунд я подумав
й сказав:
"Тому що я:
1. не лесбіянка;
2. не підарас/бісексуал;
3. не чиєсь протеже;
4. ненавиджу богему;
5. ненавиджу тусовки;
6. не п’ю "кубік"
(мені від нього засильно башню рве);
7. ще багато чого можна сказати, але я того не скажу…"

Починаюча поетеса кілька секунд дивилась на мене,
розвернулась і пішла…
Більше ми не спілкувались…

Мораль: Відсутня…

Питання: Хіба я не правий?..

Зариштовано простір м'якими штрихами дерев.
Облітають укотре мої чорнобривці та айстри.
Непомітно, безгрішно, прозоро ця осінь бере
В кольоровий полон, де розписують гори чугайстри.

Мерехтять їхні пензлі. Від барви жовтіють річки,
І відносить вода позолочене пір'я качине.
Я не вірю у жовтень. Уперті мої писачки
На осінньому тлі розсівають веснянки вощини.

Верховіття гудуть. І гуде веретено думок.
Довга нитка дороги прядеться, як завше, - зелена.
Тільки сум опівнічний рясний, мов покоси зірок.
І сестра його туга - занадто густа і черлена.

Несмілива плеяда - сльоза у сузір'ї Хреста -
Зимний гасить вогонь. То згорають птахи перелітні.
Лиш зумій прочитати у писанках-віршах листа:
" Я безмежно люблю тебе. Так, як любила у квітні".

2009

Напилася звуків, і тиша на
Не моїм шляху – загубила з виду.
Ніч сьогодні довга і крижана, -
Лунко б’ються кроки за мною слідом.

Ніч сьогодні змерзла, стоїть німа,
Кленами тремтить і благає снігу.
Я іду крізь неї й молю сама,
Щоби кущ троянд до весни оклигав.

Так буває часто: мороз і ніч.
Ліхтарі і зорі висять – не гріють.
Як ідуть нещастя – то пліч-о-пліч,
Як мороз і ніч, а за тим – завія.

І як добре знати, що теплий дім –
На кінці доріг. І долоні, й губи…
Що позаду стільки морозних зим…
І що поруч ті – кого ніжно любиш.
17.11.09.

Лишіть мені цей листопад на згадку
Гербарієм снігів між сторінок із листя.
Щоб першу кригу, мов точену кладку,
Пройти. І потепліти раптом. І розлитись.

Світити ніч, розчинену на каві,
Криводзеркально спати, аж по рівнодення.
А там - на спад. І на падіння навіть.
Аби у скронях пам'ять кронилась вогненна.


2009

…Цей потяг везе нас до Львова,
Із осені в зиму…
Від жовтого листя
До справжніх різдвяних снігів…
На білих полях, під наметами
Пріють озимі,
Змикається круг,
Один з безкінечних кругів…

…Природа кружляє,
Збагни: де кінець, де початок…
За скельцем вагонним,
То міст, то людина, то кінь…
У когось народяться хлопці,
А в когось – дівчата…
Зникають в тумані сліди
Все нових поколінь…

…А потяг везе нас,
Немов провидіння чи доля…
Вже й Орест втомився
Писати
І риску підвів:
«Зустрінемось знову?..»
«Аякже… На все ж – Божа Воля…»
Наступна зупинка –
Покритий Покровою Львів…


Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Львів, 15.10.09р.

Напевно
Прямую вслід за Ніцше

Мені видається що
Ти зашифрована у навколишньому

Фари пролетівшої повз таксівки — Твої очі
Такі світлі немов там танцють світлячки
Граючи на саксофонах

Скло розпростершого долоні супермаркету — Шкіра
Така ніжна і без недоліків

Гілля дерев нудних — Волосся
Після мовчазного душу

Тонкі трамвайні рейки — Губи в очікуванні поцілунку

Так
Ти зашифрована у навколишньому

Сто відсотків
Я прямую вслід за Ніцше

Позникали зорі, небо стало чорним,
Чорним як ніколи, тільки блиск надій
Проникає в серце сяйвом ілюзорним,
Розгубивши миті в тишині німій.

А ти їх збираєш, ті іскринки світла,
Ті краплинки сонця в мозаїку дня.
І здається осінь як весна розквітла,
Щебетом солодким вдягшись від рання.

Спогади птахами прилетіли з краю,
Що за горизонтом швидкоплинних літ.
І крилата юність від земного раю
Знову в рай небесний твій звертає хід.

І ти йдеш на світло, може буть, що вперше
Зрозумівши сутність прожитих років,
Із обличчя маску безпораддя здерши,
Стерши налипання чорних ярликів.

У перекресленому сні
Урбаністичного міста
Кульгають схиблені
Насуплені думки.
І не зліпить нам
Щастя із глевкого тіста,
Не процідить крізь марлю
Вихідні дзвінки.

На фотокартках –
Знахабніле небо
Лежить над нами
Хмарками вгорі.
Нема натхнення -
Так мені і треба.
Базар брехні…
І ми в нім – крамарі.

Безглузда осінь,
Як опалим листям.
Кидає трафіком на
знахабнілий інтернет.
Думки розхристані
Радіють новим вістям,
Що ти купив в життя
Прострочений білет.

Зітри лиш пальцями
Підступную облуду.
Спиши з щоденника
Мою підступність.
Я так втомилась
Від чужого бруду,
Яка ж нікчемна
Болісна присутність!

Прохромлений вітер стрибає у горлі, як жаба.
Забився і скиглить туман у невмитості снів.
Брутально торкаєшся вуст. Ти нікчемна нахаба.
Від блідості кави розплакалась осінь навзрид.

Спиртують у банки черешні дбайливі панянки,
А я, невблаганна, розвішую шмаття думок.
І ллю сіруватість осінню в надщерблені склянки -
Згорає похмілля від розпачу юних зірок.

Закашляна совість лікує легені сиропом.
Чому ти земний і такий-от нервово-відвертий?
Я жити хотіла з тобою нестримним галопом,
А ти мені дав тимчасовий притулок подертий.

І осінь, як смальцем, змастила життєві деталі.
Тепер не скриплять почуттів розшматовані крики.
Роздала нам Доля свої ілюзорні медалі,
Купила за спонсорські кошти для серця нам ліки.

блукаю по дому
з кімнати в кімнату
вічності лабіринтами

в обіймах зі стінами
в розмовах зі стелею
свідомість загвинтана

розтріскані вікна
усунені двері
потрійновмонтовані

змінити на інші
не менш важливіші
наново детерміновані

Місячний відблиск у вирі гірської ріки –
дорога, якої насправді немає,
тече у незвіданий край.
Я в ньому не був,
та знаю,
що він є моїм.
Там
волею Світла
лунає соната життя
і білі троянди
не мають відтінкових барв.
Час
вітром гортає у долі моїй сторінки.
А я
не одягну ніяк у звуки слова,
аби пояснити видіння на хвилях ріки.
Хоча розумію –
мені вже туди не дійти.
І не розумію,
чому все, що є,
саме так.
1993р.

В той день, коли я стала чужою,
І втомлені плечі скинули крила,
Мовчання стояло у передпокою
І ніжно порвало рожеві вітрила.

Ти бачиш, я знаю, що ти не осінній,
І листя, що впало в тобі не потреба,
Це навіть нагадує так ворожіння,
Де карти не має про мене і тебе.

Де зорі, що нам обіцяли зумисне?
Де небо, що пахло бузковим натхненням?
Де тисяч світів, як прозоре намисто,
Що наче сирени манили до себе?

Бузкове гілляччя і іній нестерпний,
І сіра пустеля з зими й божевілля…
Я більше не бачу, я більше не звичка,
В той день, коли серце поросло тим зіллям.

До ночі – вірші. І весь день пливе.
Як впустиш тугу – тягнеться безодня.
Ще все гаряче. Ще усе живе –
І вчора, і назавтра, і сьогодні.

Самотнім віршем дихає журба.
Самотнім, наче світанкове місто.
І поцілунок на твоїх губах
Іще пульсує, та не має смислу.

Стікає осінь вицвілим дощем.
Несуть дороги спогади і води.
А ти не вірив, що і в наш Едем
Коли зима десь поруч – то заходить.

* * *
«Як музика мені твоє ім`я».
Ярина Брилинська.
1.
Іменем твоїм –
Кожен день,
Кожен.
Іменем твоїм –
Бач – душа повна.
А мені уголос
його – не можна.
Я – його сестра.
По перу кровна.
Іменем твоїм –
Проявляти зорі.
Іменем твоїм –
Запускати ранок.
А воно усе –
Застрягає в горлі:
Богом і людьми
Тобі дане.
Іменем твоїм –
Всі моря, ріки.
Іменем твоїм –
Кораблі, вежі.
І воно для мене –
Таке велике,
І воно для мене –
Таке безмежне!
Зайнялася ним –
Не сховаю – видно.
Остигати – значить –
Пірнати в осінь.
Іменем твоїм –
Все, що є рідне…
Краще б я не знала
Його зовсім.

2.
Ім`я твоє – музика.
Та, від якої –
Хочеться плакати,
Хочеться жити.
Перегоріти б,
Переболіти б,
Перезвучати б
На нього колись…
Ім`я твоє – музика! -
Струни - і серце.
Пальці – і ритми.
Звуки – до дрожу.
Зможу – не зможу? -
Музику цю
Переплавити в голос
І називати тебе
Просто словом
Тим, на яке
Твої очі сміються,
Тим, від якого –
Я й досі німію…
17.11.09.

Мені б дотягнутись до тебе
але ти зникаєш
неначе під воду йдеш –
хлюп і нема
а я залишаюсь стояти
без тебе віками
омита сльозами
Єрусалимська стіна

А я зустрічаю птахів
в’яжу постоли їм сорочки
нехай по-маленьку
із неба у казку йдуть
нехай земля відчуває їх несміливі кроки
мов перший сонячний зайчик
на передвесневім льоду

в очах моїх море червоне
прорвало плотину
ти навіть хотів би втопитися в ньому
піти на дно
але всюдисущі янголи смерті -
дельфіни
виносять на заасфальтований берег
тебе все одно

 
на календарній шпальті
час кип’ятити чорнило
вчитися грі на кларнеті
збиратися до єгиптян

трансвестити усього світу
поновили пухнасті боа
різники розрубують м’ясо
масно падає чорна кров

очманілий від запахів тліну
вогко дихає вечір-вівчур
час мовчати допивши каву
& звільняти місця безслівно

чорнобілі подряпані кіна
забризкано лізерґіном
в атлантиді на денці снів
чадний місяць бурштин

comme poison...



 -{-




 

Цікаво, ти знаєш, ти знаєш, чи ні
що шматочки моєї любові,
моєї ніжності до тебе
знаходять закляклими в бурштині
сотні мільйонів років тому?
Що у найстаршої секвої
на зрізі менше річних кілець,
ніж у наймолодшого неба
і найбезсоннішого з сердець,
бо день – за рік, а ніч – за два?
І що найдовша зі злітних смуг
коротша за будь-яку відстань між нами,
за відстань між змістами і словами?
Що все найкраще лишилось з тобою,
а зі мною – самі слова?
Що кожен куб – це, насправді, куля?
Цікаво – чи інколи ти жалкуєш,
чи тобі бодай трішки страшно
від того, що – допоки ти Там,
допоки ти у своїй Меланхолії –
поруч зі мною ніхто не курить
і Смуток мій з моєю Журбою
демонтують трамвайні колії
між світами і душами нашими?..
А в тебе ніколи ніяких питань.

2009, осінь

Я хочу маленький п’єцик,
Болотно-зелений, гарячий.
Хай вогник у ньому в’ється,
Стриба, як руденький м’ячик.

Я хочу пухнастий коцик.
Як ночі прийдуть осінні,
Під ним не замерзне носик,
І лапки не будуть зимні.

Так мріяла жабка маленька
У ріднім своїм болітці
І грілась об гілку сухеньку,
Листочком накривши колінця.

Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.

Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
і чорний місяць перерізав нерв.

Я все прощаю. Я запам’ятав,
в яку породу мозок цей залитий.
Вже опадає чорна самота
під покривало щирої молитви.

Уже цвіте під мустом алича
і мартиролог складено наново.
Прости мені, Даждьбоже чи Єгово,
прости мені за те, що я мовчав.

І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові.
А сни виходять в заміть, і по них
ні сліду не лишається, ні крові...

1993-96

& 12 &

& 12 &

Я вийду вранці в яблуневий сад,
Його батьки, немов синів, любили.
І не забуду батьківських порад,
Бо додають вони – снаги і сили.

Не мільйонер, але й не казнокрад,
В моїх руках дзвенять, як струни, жили.
Нехай цвітуть Панама і Багдад,
Моєму ж серцю – рідний Київ милий.

О дорога краянко, я ж не все
Сказав тоді – спіткнувся ненароком,
Бо задививсь на тебе святобливу...

“Ця воленька нам щастя принесе!” –
Ти глянула на мене яснооко,
І посміхнулась юно – сонцю-диву.

Можливо, я тобі не милий,
Ноче; з безодні світу мрій
Мене, як мушлю без перлини,
На берег викинуто твій.

Ти так байдужо хвилі піниш,
Твій спів незгідний не спиню,
Та ти полюбиш, ти оціниш
Нікчеми-мушлі маячню.

Ти з нею на піску приляжеш,
І ризою укриєш сни,
І нерозривно з нею зв’яжеш
Величність дзвону глибини.

Крихкі тієї мушлі стіни,
Як нежилого дому щем,
Наповниш шепотами піни,
Туманом, вітром і дощем...

Багряний сум втопивсь на денці неба.

І я не знаю: це любов чи ні?

Чи я принцеса, чи якась дурепа.

Невже це ти присвячував пісні?

Якщо принцеса, де ж бо черевички?

Якщо дурепа, значить все, як слід.

Я так хотіла всі забути звички -

Не гризти нігті, в чай не класти лід.

Не знаю: чи ти принц, чи, може, мачо,

Та млію від твоїх палких зізнань.

Купила я тебе, чи хтось віддав на здачу.

Ти божество, об’єкт моїх бажань.

Я возвеличити тебе завжди готова.

Ти – найдорожче, що у мене є.

Та якось не туди пішла розмова -

І розтеклась я на підлогу, як желе.

Коли прийшла до тями – не впізнала.

Ти, золотко моє, усе покрало.

Зібрало речі - й гайда до вокзалу,

Забрав з дірками навіть покривало.

- Оце і вся любов? - Питаю в неба. -

Усі принцеси, тільки я - дурепа…

Вважайте його таким, що не витримав кризи.
Покотився сходами. Сонце - на ліфтові вгору.
Висоті його врізали довжину карнизу,
За світлом несплаченим згасли кінці коридорів.

Переломів боявся - черепа там, кінцівок.
Вирішальні ж удари заводили внутрівенно.
Вену знайшли через виразку в гаманці. От.
Кому той на босу геній, поспускаємо гени.

Пам'ятайте, що він найбільше хотів любити.
“Кохаю” читав по-склад-но-щах. З високої букви.
Терпів скільки міг. Недовитримав. Трісь корито.
І рибка вибажалась. Дід-баба як? Без онука.

Статистам на зло не гнив у воді, без дна не гинув,
Непристойно довго круговертями плив без крену.
Одного зимово-теплого вийшов по зливу,
Із небом на брудершафт, а ним - на щастя об землю.

Всміхнемось по ньому мокрими. Хай йому сухо.
На весь біль посміємося - снідав ним світ і тріснув.
Скажемо так і не в такт, він залюбки би слухав,
Бо обережно думати — вбити його зумисно.

2009

Бабин вік.
Мою тінь на брамі
Розкроїв павутинний кресляр.
А душа у морському вбранні,
У його довгім літі десь я,
Ясних днів випадкова хмарка.
Баба осінь за мною стежить.
Ще не колеться сад на скалки.
Так невчасно у моря нежить.

Люби ! Нехай це почуття
Пройме усе твоє життя.
Люби, не підкоряйся злості,
Там, у небесній високості
Вирує радісна цвірінь
Лунких пернатих сотворінь.

Услухайся в ці трелі милі –
Хвала, хвала Надсвітній Силі ! –
У них вируючи звучить.
Мов наречені на весіллі,
Хмарини пролісково-білі
Уславлюють сяйну блакить.

Люби ! Любов’ю все осилиш,
Любовію серця прихилиш
І друга в недругу знайдеш…
Любов не відає поразки,
В атаках милості і ласки
Підкориш сотні злобних веж.

Не змучуйся на цій стежині,
Любов на те й дана людині,
Щоб тягарі й чужі носить…
В ній постає предвічна сила,
Вона, вона усе створила
Й продовжує творить.

Люби відверто і жертовно,
Злосердих і без тебе повно,
Їх душі супротивні дню.
В них ночі згубної темрява…
В тобі ж горить незгарна слава
Священного вогню.

2005

Ты ландыш,я не хризантема,
Ты жалок,я в порывах чувств,
Твоя душа обледенела,моя в ногах любовных буйств,
Ты существуеш,а я-живу...
Любовь не слишиш,а я в плаву.
Ты загнан,но не любовью в угол,
А я крушу преграды на пути,и никогда никто и не подумал,
Что роза я,а тебе пора….

гулко
чітко
швидко
б"ється серце

йду
біжу
лечу
спішу до тебе

жовто
тепло
літньо
світить сонце

відкрива
свої обійми
небо

банальна рима не лягає на папір
душа співає прозою верлібрів

Осінній дощ… То все ще плаче літо:
- Усе життя пішло нашкереберть!
Навіщо я ростило ції квіти?
Адже й вони приречені на смерть

2007

А почуття по чаші все течуть…
Напевно, тріщина - раніше не стікали
Усе раніше чаша поміщала
По вінця завжди їй хотілось буть

Мені не тяжко доливати - ні!
Що з чашею робити? - я не знаю
Свої долоні знизу підставляю
А там - уже підставлені твої…

2006

На удачу два пальці схрещую…
Не виношуй пиху в наплечнику –
Виглядають фальшивим реченням
І без того тонкі вуста.

Сто разів повертався збештаний…
Залишилась маленька дещиця -
Що в кутку без прописки мешкає.
Найпостійніша і проста.

Розумієш прекрасно сам таки -
Облітає твій гонор фантиком
І зникає в пітьмі галактики,
Як забуті рядки листа…

2009 р.

І сіро, і сіро…
Гримить за ногою ланцюг.
Чотири стіни, і кільце на четвертій стіні.
І страшно, і страшно…
І вже не тому, що завершиться круг,
А страшно тому, що цей круг
Не вдалось розірвати мені.
*
Лисий потяг, лиса тьотя,
Облисілий ліс.
Хтось у носа пізню осінь,
Наче грип, заніс.

Я шкребуся в двері раю,
Почекай, таксі.
Там, у Раї, скрипка грає,
Відчепіться всі!

Доти, дзоти по болоту,
Мертві журавлі…
Ластівка з відкритим ротом
На рожевім склі.

Хоч і встану – не дістану,
Омертвів-бо лист.
А на ганку став із ранку
Молоденький лис!

Лисий потяг…
*
Вже нема мене між нами,
І мені вже нас не жаль…

Він лежав вперед ногами,
Елегантний, як рояль.

* * * * *

Пісню співаю
Тихо в осіннім саду.
Плачуть дерева.

Мати навчила
Пісню, коли був малим.
Вікна ридають.

Нам заважала сльота
Трави скосити.
Так промайнули літа.
Як долюбити?