22 жовтня 2009 року, Львів, Підвальна, 4, Порохова вежа, 18.30.
Концерт фортепіанних імпровізацій.
Роман Коляда з програмою "Танець любові та розлуки". (м.Київ)
Прозвучать твори з одноіменного альбому та зовсім нові композиції.
Під час концерту експонуватимуться графічні роботи Ольги Опанащук, створені під враженням від композицій Романа Коляди. Не пропустіть .
Організатор Наталка Криничанка.
http://www.kolyada.com.ua/

Мій пане, надворі злива.
Придумайте щось, мій пане.
Сумує душа вразлива –
вразлива душа тюльпана.
Ну, вигаданий! Що з того?
На дворі ж холодна осінь,
а хочеться, щоб невтомно
дзвеніли в тюльпанах роси…
А хочеться ще не снігу –
щоб поле цвіло, щоб квіти.
І серцю подітись ніде -
… бракує, бракує світла.
І тануть сніжинки білі,
в долонях гарячих тануть.
Зима? А я так не хотіла...
Придумайте щось, мій пане.

Осіння гіркота вдягає жовті ризи,
нахлинула всерйоз, не відпускає вмить.
Чи осені хандра, чи це душі капризи,
що ностальгічний сум реальний, аж болить.

Задумливість алей, блукаю під дощами,
промоклий сірий плащ і змокло вже чоло.
Топчу я жовтий лист, лежить від під ногами,
ловлю себе на думці, що так уже було…

Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами
від болю у сезон, що коле як багнет.
13.10.09.

Сніг! Сніг! Перший сніг!
Хто б ще так радіти міг?
Лиш усміхнена дитина
Закликає так гостинно
Всі сніжинки на поріг!

Так! Так! Саме так!
Подає зима свій знак:
Хай чекають хуртовини -
Ви лякатись не повинні,
А сміятися отак!
13.10.09

****
Голуби ночують у моєму домі –
Предтеча любові та гріха...
Ти живеш паралельно і перепендикулярно мені.
І я цієї ночі накреслю мапу-план,
Щоб вирити під землею хід
До Твого пунктку Б.
Зі свого пункту А...
Я копатиму глибоко в твій бік,
Аж до самого ранку,
Щоб Твої сусіди
Вчули скрегіт моєї лопати
І застукали по трубах опалення.
«Це щурі», - подумали б вони, -«скоро зима»...
Наостанок, я прогризу електропровідники твого дому
І одного із таких ранків
Ти не зможеш увімкнути свого комп’ютера
І написати мені оте кляте «прощай».
Мій постскриптум так і залишиться
На твоєму робочому столі
Із п’яти літер: “Кохаю”…

Для тих, кого життя затисло,
Кому на серці сумно й кисло.

I

Життя – немов гірська ріка:
Із джерела бере початок,
Спішить невтомно світ вивчати:
Прозора, чиста, гомінка.

Поволі, зміцнюючи крок,
Стає розбурханим потоком,
Шукаючи свою дорогу,
Важкий вивчаючи урок.

Біжить нестримно поміж гір,
Ворочає старезні брили,
Ті, що дорогу перекрили:
Тобі під силу все – повір!

Та, згодом, засуха... Дощі
Десь заблукали ненароком –
Вростаєш в землю з кожним кроком
І розпач стигне на душі.

Усе повільніша хода
І течія несе поволі,
Приспавши тихим плеском волю:
Дрімає – вже не молода.

Хтось влаштував собі свята,
А ти у буднях, як в болоті,
Що вже набридли до нудоти:
І день не той, і ніч – не та...

Неспішно їсть тебе хандра.
Тим часом інші рвуть підбори,
Ростуть і підкоряють гори,
А ти – наплакав пів-відра.

А щастя мимо проліта,
П’янким і райдужним потоком.
Не встигнеш кліпнуть сонним оком:
А де ж ви, де – мої літа?!

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти,
Дорогоцінні щастя миті
Жбурляти, наче б то – сміття?

II

Чекай!
На хвильку зупинись...
Лиш трохи відпочинь з дороги:
Відновлять сили босі ноги,
Землі торкнувшись, як колись.

Приляж на ковдру трав’яну,
В обіймах свіжої перини,
Поглянь, як хмари в небі линуть,
Мандруючи у далину...

Десь там пройшли твої літа.
Дитинство ще не так далеко!
З гостинцями старий лелека.
Туди щороку приліта.

Розправ усмішкою вуста.
До біса – сварки і печалі!
Як часто ми не помічали,
Що істина – така проста...

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти?
Лови безцінні щастя миті,
Радій і дихай – як дитя!
12.10.09р.

1
Тебе вжалити в серце кожний зможе,
Бо при дорозі ти розквітла, рожо…
Тож буду, зачарований, щодня
Стояти біля тебе насторожі.

2
Якщо нема добра в твоїй душі,
Хоч добре слово ти мені скажи.
Іди і вчись у матінки-природи,
Як душу очищати від іржі.

3
Творю я світ свій сам навколо себе,
В моєму серці є велике небо,
Що манить сяйвом зоряних пісень, –
І я несу з любов’ю їх огребом…

4
Чому затих могутній дзвін тривоги?
На сполох бий, то прийде допомога.
На душу візьмеш ти великий гріх,
Як заросте – чорнобильська дорога.

5
Сягай у небеса – прийшла твоя пора,
Нехай тебе не спинить вітер чи жара.
Якщо ти цей останній, певно, шанс пропустиш –
Тебе обсядуть біди, наче мошкара.

6
Укоренився в людських душах гріх,
Якщо шукають вигоди й утіх.
Тому в одних оселях ллються сльози,
А в інших день – дзвенить веселий сміх.

7
Зніми з душі невидимий тягар,
Що мучить душу, наче ягуар.
Для тебе сяє віща зоряниця, –
Шукай в своєму серці – Божий дар...

Остання хвилина скупа на слова.
Остання хвилина скупа на сльози.
Остання хвилина, допоки жива,
Істерик в собі не ялозить.

Вона ніби вистріл, як «Плі!» пряма.
І вдруге – не цілить ніколи.
Зайвого в ній нічого нема.
Остання хвилина – доля.

Твій погляд я всоте в собі прокручу,
Викручу, викричу, скину…
Ти бачиш – усе?!…
Без резону…
Чу…
Вже менше, ніж півхвилини.
12.10.09.

Дитя черевики знімало з діда.
У вузол шнурки…
Дід не йтиме ж нікуди!
На вулиці –ніч.
На вулиці - вітер.
Навіщо
Вляглися у ліжко взутим?

А дід –
Не підморгує правим оком.
Не пахне цигаркою на півхати.
Лежить
У новому костюмі широкім.
І рідного діда
У нім не впізнати.

Чого мовчите?
Я кажу вам, - знімайте!
Ми – босими в ліжко.
А ви – в черевиках!
Я вам принесла подивитися слайди.
На них – моя мама, і тато, і Віка…

А дід –
Не знімає.
І слайдів не хоче.
А діда сьогодні
Не звуть на вечерю.
І свічка стекла
І вже ледве тріпоче.
І дивиться ніч крізь відчинені двері.
11 – 12.10.09. Сімферополь.

Кохай мене досхочу, до нестями!
Коли піду, забудь, що я була.
Іди туди, де туга за світами
Незвіданими крила обійма.

Спитай себе, чому дощі нестримні,
Чому палюче сонце знову в спину,
Чому ця тінь по дню щодня зникає,
Чому я не лишаюсь? - Я не знаю.

Кохай мене досхочу, до нестями!
Коли піду, зубудь, що я була.

Я - охотник по ваши души,
но не души, в вас - духи.

Я - охотник по ваши руки,
но не руки у вас - дрова.

Я - охотник по ваши ночи,
но не ночи у вас, а тьма.

Я - охотник по ваши грезы,
но не грезы у вас, а грозы.

Я - охотник по ваши слезы,
но не слезы это - вода.

1994 г.

пищать недобиті трьохликі жандарми,
сліпі істерично додому повзуть;
вже здохла надія на милість від карми,
подохнемо й ми, не знайшовши тут суть.

скупі механізми роздачі цукерок
уже вкотре давляться фаршем сирим,
а діти рожеві в кутках табакерок
ридають смолою, ковтаючи дим.

бюджетний десерт нам – туман й фотопсії,
ще ложечка дьогтю, щоправда на всіх…
куди ж мігрували гартовані мрії?
коли скис в підвалі украдений сміх?

лишились кошмари лиш і акоазми,
лампадки ж погасли в капличках від тьми;
лоскочуть ліжка шизофазні маразми…
невже й у прогнозах не буде зими?

Тиша згусла та задзвеніла…
Мов чужі, затремтіли руки .
В горлі слово закам’яніло.
Наполохавшись зникли звуки.

Час хитнувся й закляк раптово,
Кров по венах гайнула хутко.
Закипіла, й до серця - слово,
Понесла, як пекельну чутку

Сьогодення й майбутнє зблідло,
Міражем попливло минуле…
Навіть сонячне зникло світло.
Очі, бачили??? Вуха, чули???

Чи він був, чи усе наснилось?
Чи кохав, чи була жадана?
Чи то щастя моє загубилась:
Там де слова п’янка омана.

*

Уві млі нічній
Місяць висвітив обох:
Обнялися ми.

Передзима на зиму хилить квіти.
Сльота сплітає дощ і мокрий сніг.
Тужливо грає одинокий альт.
Перевівається печаль
Скорботними пелюстками і вітром,
Перегорілим, відгорілим літом
І осінню.
Тріумф передзими…
Уже б змирився, та безсилі квіти
Знесилені розсиленим дощем…
Їм ще пожити б…
Видихає вітер
Квітковий схлип.
Тріумф передзими?..

1999р.

Учора Мишенятко
Бідненьке захворіло.
У нього носик хлюпав
І горлечко боліло.
Хворобі цій знайшлася
Лише одна причина –
Морозиво смачнюще
І... порція потрійна!
Але матуся хутко
Малого лікувала –
Дала тепленьку хустку
І віршик прочитала.
А ще чайочок з медом -
Смачні цілющі ліки.
І від тепла такого
Стулилися повіки...

На ранок Мишенятко
Стрибає та регоче.
Чи вірите, малята?
Морозива знов хоче!

2009

соло:
натужні легені

соло:
пальцями

соло:
так ніби вперше
ніби як завжди
ніби насамкінець

соло:
тобі

соло:
від кашлю
з потом
видихами

соло:
продовжуй
без зупинок
гучно!

Просто
в голову лізуть
одні лиш чорти
і розіпнуті душі...
Просто
прикро від того, як
дивився на мене
геть чужий чоловік!..
Просто зайве на дисках....
В каві знову замало гущі...
Просто
я загубилась.
Без рідних неголених щік.

©ммв

Третій день
на столі
докоряє мені
недопита
уранці
кава.

Ображається
брудно-рожевий
самотній
замерзлий
стілець.

Щось сопе
і розлючено
скручує ковдру
постіль
не прибрАна.

Шматок
мила
в кутку.

І повисле
зі стелі
"КІНЕЦЬ".

©ммв

Нудно.
Нудно аж бере зло.
Замовкни.
Від слів твоїх тхне блювотинням.
Я йду собі.
---------
День.
----------
Не темни мені сонця.

Відстань між нами
хтось п'є —
вже видніється дно,
Залапаній чашці
не втримати більше секрету,
Нас, часом,
ця кава п'янила,
як в школі — вино,
Я, п'яна й дурна,
потрапляла у власні тенета.

Останній ковток, як бува,
віддає гіркотою, —
(А цей не лишає надії
й на кавову гущу), —
Тож вип'єм востаннє,
сміючись, обізвемо все грою:
Й кохання моє,
й титанічну
твою
незворушність.

©ммв

Я стомлено відводжу руку,
тягар богемського скла
плескає на руку вином.
Прокисло.
Не помічала.
©ммв

моє прокляття - моя любов
моя пристрасть - доля моя
у пеклі барв - мов у раю
без тебе -
полотна плачуть моїми слізьми

моя нелюбов - прокляття
без тебе з ними
я самотніша устократ
поміж тебе і них
я знайду себе

©ммв

Знервована
байдуже цідю губу
справа
крізь зуби
пропускаю
припухлі повіки
кричать про мій біль
і про пите вчора вино
за щастя
моє
твоє
без тебе
без мене
до дна.

©ммв

Твоє "люблю" й у пеклі не зігріє,
"Прости" - не дасть води напиться в спеку,
Твоє "вертайсь" - дорогу не покаже.

Твоє "люблю" торішнім пахне літом,
Зітлілим сіном під тяжким брезентом,
І медом, що аж щоки обпіка.

Твоє "люблю" моїм дитинством пахне,
Зів'ялим пахне черешневим цвітом,
Цнотливим тілом й корком від вина.

©ммв

Нам не впіймать вчорашніх поцілунків,
Ми стрімко стали утрачати пам'ять,
І вже себе боюсь тобою ранить,
Та світ чомусь вже не звучить так лунко.

Я не іду - я силюся зостатись,
Я намагаюсь впитися коханням,
І поступлюсь тобі в цьому змаганні,
Аби разом до фініша дібратись.

Ти зрозумій - стояння тягне долі!
Я все частіш собі пустопорожня...
І втримати мене іще: чи можна?
Я вислизаю крізь твої долоні.

©ммв

Мій світ об-ри-ва-ється... тріскають нитками миті,
Здригаються плечі - слабкі! - в унісон літакам.
Ще скільки зимових годин, - без тебе, - не спито?
Ще скільки відчути того, що ні-ко-му не дам?

Я в собі байдужість стомилася гордо плекати...
Я кисню жадаю! Я пристрасті прагну полону!
............................................................
Але - в'яжу руки... і пишу укази мовчати
(Лише літакам піднімаю привітно долоню).

Поки ночі і дні наші бігтимуть сірим потоком -
Доти навпіл ділить буду радощі, болі і сон.
Я до тебе - кожнісіньким словом, кожнісіньким кроком,
А ти ближчий до мене з кожним новим у небі крилом.

©ммв

у місто ламінованих снів -
(непотребу сховок) -
я тебе за руку веду,
тягну!
поглядом свічу морок,
маскую бруд.
----------------------------
лукава Ма'ра,
веду - брешу.
обманом на обмані
стелю твій шлях.
ти ж, тупо, йдеш,
наївно шлеш все нах,
а я повій
мадоннами хрещу.
----------------------
я п'яний блиск
за пристрасть видаю.
проклята я,
молитву зву прокльоном.
і вчу у снах
не бачить ламінату,
не-молоко у молоці
не помічать.
---------------------
триклята я,
те місто раєм зву.
веду - брешу.
веду - брешу.

©ммв

Між нами — світлофори, запалені червоним,
Криваво, незворушно, безмовно миготять,
Дороги поросли густою осокою,
Глухі до нас дощі щодня її дощать.

Між нами — небеса, лелеками не злітані,
Не чесані вітрами, утрачені шляхи.
А ми двома орбітами, ніким не звідані,
Незрячі, спішимо на різні береги.

3.06.2008

©ммв

Опісля безлічі прочитаних думок...

Опісля моря висказаних слів...

Ступивши поруч стомільйонний крок...

І знов не стримавши буденний гнів...

І щось забувши, чи згадавши знову...

Опісля тисячі пробачень тихих...

Сварок щоденних і палкого стону

Тебе ніколи із життя не змити.

В холодну ніч, після гарячих ночей,

І в спокої після годин буремних,

НЕ в перекір цьому я буду поруч,

А ЗАВДЯКИ всьому.

МИ недаремні.

6 липня 2007 р.

©ммв

Хоч вір, хоч живи без віри -
У зради свої канони.
Усі ми мішені в тирі
Для неї. Її корона
Над світом з часів Адама.
А ти перетнешся з нею,
Чи станеш її руками.
І ляже вона межею…
Не вір – і тебе не зрадять?
Яка ж легковірна мрія.
Бо зрадять, до того ж радо
того, хто надію гріє
в житті оминути чашу
гіркого цього напою.
І стане не тільки страшно
узріти Іуди зброю,
і буде не тільки гірко
від бруду людського світу,
а зміняться разом мірки
життя. Тільки міць самшиту
врятує у цій пустелі.
Жорстка і дереться вгору
зелена ліана хмелю.
Того, хто забився в нору,
отруйним ядучим димом
під постріл женуть мисливці.
Життя зостається з тими,
хто віру зберіг. Щасливці
із попелу встануть знову.
Стійкому у цьому світі
на щастя дано підкову,
даровано світлі миті.
Боїшся змії в долоні,
отримати ніж у спину
і очі прикрити сонні?
То бійся! Не вір нікому!
Заради розмови навіть
володар пустого слова
Іудину справу славить.
У слові всіх зрад основа.
Та все ж… Навіть той, хто першим
гріх зради впустив до раю,
безгрішність у порох стерши, -
довіру до Бога має.

Поштове відділення, над яким проповзає відлига,
і ранкові універмаги, якими ходять носії піци -
як ти легко тримаєш речі, потрібні тобі щодня,
люльку з гашишем
і горня з чаєм,
обмащений медом зимовий посуд,
як ти уникаєш протягів і листування;

з видом на місто, яке зовсім затихло,
вулична торгівля не надто жвава о цій порі,
два-три торговця смаженими каштанами
дивляться в небо,
і сиплеться сніг, але такий розгублений,
що тане ще там - щойно долетівши до
перших пташиних зграй;

так що птахи бавляться собі -
над головами в них так багато снігу
а вже під крилами так порожньо,
що хочеться довго летіти під низькими мостами,
тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів;

кожен щось може знайти собі, аби лише добре шукав,
янголи сиплять тобі під ноги ремонтний пісок і діаманти,
безпорадне сонце посеред зими,
все що воно може, це просто рухатись -
зі Сходу на Захід, кохана,
зі Сходу на Захід.

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
і в сутінках діти з новобудов
до сердець притискають чорні футбольні м'ячі;

в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
запилений і ламкий проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш як
смерть тримає в руках м'ятні цукерки
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,
з дому виходить старий аптекар,
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
життя не почнеться без тебе - сміються жінки на площі,
жити значить померти - скажуть тобі одинокі кур'єри,
які переносять в наплeчниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає
тебе самого між стебел густої трави;
померши посеред літа,
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
душі померлих, наче чіпкий деревій,
прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
вирви з невидимих витяжок в небі,
якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
комах і духів із твого тіла?
Під літнім небом наша з тобою земля
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

...По смерті ступивши пів-кроку вбік,
бачиш крізь шви у повітрі
як таємні кіномеханіки спроектовують
на твоє тіло
великий небесний кінематограф,
щоби на світло його летіли
душі покійників
і смарагдові тіні жуків...

Вже сонце низько, між гілок,
вже небо стало без прикрас,
прозоре.
І наш легкий, неспішний крок
хай тихо відміряє час,
як море.

Глянь, сонце й море обнялись
у далині, де небокрай,
під вечір.
Згадай, ми мріяли колись,
що там для нас обох є край
для втечі.

(2009, 2026)

На цвинтарі мого серця
Схоронено лиць багато.
Знов вороном відізветься
Туга, яку не прогнати.

Так часом на парк старий
Здається це місце схоже.
Там образ похований твій
І крихта кохання, може.

Де ворон крилом махнув,
Залишились чорні ночі.
А ти так тоді й не збагнув,
Як поруч я бути хочу.

09.10.2009

Вітер в очі
трава до ніг
а у Сочі
випав сніг

Ди-ви-на!
а…
о…
а…
о…
а…
2009

…Вона його завжди з війни чекала:
Чекала ніч, чекала день, чекала вік…
Не спала, плакала, кричала, проклинала –
Чи зморшкам, чи літам губила лік…
От-от надію й розум не втрачала!...
І все чекала, все чекала, все чекала:
В удачу вірила, як в світлі віщі сни…
Вона чекала чоловіка із війни…

…Вона його, як Сонце, виглядала:
Здригалася від шелесту досвіт…
Ой, як же ніченьки було тієї мало!
Як серденько у неї калатало:
«Чи все сказала? Ой, чи все вона сказала?!...» -
Як рвалося воно за ним услід…

Летіло, як відлуння, по землі…
Летіло, як відлуння, по землі…

…Вона за ним підлогу не змітала:
Вдивлялась кожен день за горизонт…
Вона до нього на плече вві сні сідала…
Вона ходила разом з ним в борню на фронт…
Вона його від чаду смерті вберігала…
Вона молилась замість нього до ікон…

…Завжди було так: і тоді – колись, і зараз –
Вона його чекає із війни…
Вона, як та лелека, що без пари,
Кидається на грунт з височини,
І гине від жорстокого удару!...
Вона й із Того Світу йменням його марить:
Вона воює Божим Духом разом з ним –
Вона чекає чоловіка із війни…

Кумпала Вір,
17.05.06р. – 12.10.09р.,
м. Хмельницький

І навіть дощ ходу призупинив.
Він у траві стоїть ногами босими.
Твої долоні – вісники весни,
дарують світлу казку диво-осені.
І у листочках, що летять до ніг,
чиєсь чекання пахне так нестримано.
І десь у серці, на самому дні,
ще досі я молюся твоїм іменем…

Ангел -месник добро і зло
Самотня і вільна й мені всеодно
Вийшла за рамки й розбила всі мрії
Покинула сцену ще до закінченя дії
Зривала маски й палила портрети
Хоч цього не роблять справжні поети
Чорно біле кіно . чорно білі гримаси
Проклинаю цей світ проклинаю ці маси!!!

Ангел чи месник? Добро чи зло?
Самотня чи вільна ? Мені все одно...

за гратами небо і обрій далекий,
за гратами снігом покриті смереки,
за гратими трави, пожовклі і кволі,
за гратами пагорби, з осені голі,
весь світ мимоволі у клітці, в неволі,
лиш я на свободі лишився один
зі скреготом в ліжку іржавих пружин...

2009-10-12

Придовбався чоловік в ранці до дружини,
До округлених сідниць, живота та спини.
Чи з ноги не тої встав,випити кортіло.
Чи її приревнував й чортеня крутило.

- Я не знав, що взяв за жінку величезну льоху.
Зараз ти однаково, що спереду, що збоку.
Вади пудрою та кремом не замаскувати!
Зайвих п’ять кіло набрала, хоч тікай із хати.
А як вийдемо на люди? – Сміху не спинити!
Всі подумають, як може він таку любити.

- Розумію, – каже жінка, – напиши на лобі:
«Я до неї не торкався років сім!». Тай годі!!!
Бо як я про твої вади стану розмовляти,
То ти дійсно піруетом вилетиш із хати!!!

Чоловіка Лідка має,
А сусід її – бой-френд,
То «Мартіні» пригощає,
То запросить на вік-енд.
А вона душею й тілом
Спочиває, п’є вино.
Чоловіку бреше вміло,
Як на мене, вже давно.

Чи я гірша, мамо, Ліди?
Щоб з"явився в тебе зять,
Нарядилась до сусіда,
теж душею спочивать.

Я за сіллю, так, для виду.
Він впустив і пригостив…
Газ-водою та про Ліду
Цілій вечір говорив.
Він від неї шаленіє,
Шансів мало без вина.

Мати донечку втішає:
– Натка, та ти що дурна?!
Пошурупай мізком швидко,
Люба доню в інший бік.
Річ у тім, що наша Лідка –
Прокурор вже майже рік.

– Та ти що?
– То факт, Наташо!
– А сусід, мабуть, дебіл.
Прокурорша, генеральша?
А страшна, мов крокодил!

– Не дебіл, а хлопець вправний.
Тещу цеглою прибив.
Завели на нього справу,
Ось тому і «полюбив»!

Кажуть люди... Доля зла,
закохаєшся в козла.
Щоб в"язниця не світила
Покохаєш крокодила!

*
Журавлі
струшують з крил
перший лапатий пух
на простуджену
землю.

розмовляючи з небом
пам'ятай
що безодня над нами
простягає до світу
необтяжені золотом руки
щоб ти знала
зорі згоряють там
де в небо впадають ріки
в ніч напрямлених молитов

відбитки наших облич
завтра знайдуть
по той бік місяця
скажуть тоді
що ми прилетіли із марень
обернених в попіл зірок

І.
Іду кладовищем
і прислухаюсь,
чи не ходять там
душі моїх пра-,
що давно стали прахом.
Між шарудінням трави
чути шепіт душ.
Сама стаю іншою.
Чуєш? Хтось знає правду про тебе,
хтось хоче розказати тобі
хто ти,
а ти не розумієш -
ти забула себе ще тоді,
коли все почалося зі змія.
ІІ
Похилий хрест,
і літери,
надщерблені руками часу і забуття,
а поруч в бур'янах ридає пам'ять,
чи то сміється так,
немов причинна
та дивиться кудись не в сьогодення.
А ти стоїш, і тиша пускає в душу своє коріння.
І ти мовчиш.
А дуб столітній -
сивий перевізник у водах Стіксу...
ІІІ
У кам'яних надгробках сплять віки.
Хрести - це двері до твого прозріння.
Поміж цього священного каміння
Блукає тінь чиєїсь самоти.

купуєш милосердя у жебраків
донести скарби до Царства
не так вже й просто
особливо
коли губляться ключі від молитов
особливо
коли плутаються таблички на хрестах
і вже не розрізниш
де твій а де ближнього
особливо
коли на твоєму іконостасі
залишається одна єдина
потріскана від молитов ікона
осіннє небо
що мироточить

мене прибило жовте листя
я хочу встати - та дарма
і круглі букви як намисто
тікають з-під мого крила

усе пройняв осінній запах
життя навколо fast & wild
сторонній хтось чомусь подряпав
моє серце об асфальт

усе. нема чому боліти.
врешті це ж не гроші
дуже просто не помітить
людину на підошві...

Наливчасті дівочі груди
Невдовзі приснуть молоком,
А серце плаче від наруги
У холодочку за ставком.

Лоскочуть ніздрі квіти, зілля,
На вишні – вишня, мов рубін.
Ти так чекала на весілля,
Але кудись подівся він.

Зник, не кохає, розгубився
На перехресті двох доріг.
Ти не хвилюйся, а дивися,
Як небо горнеться до ніг.

Радіє сонечко смішливо,
Сплітає промінь у вінок,
У тебе буде все щасливо,
Коли народиться синок.

Коли розбудить криком лоно,
Зціпив любов у кулачках,
Бо світ тримається в долонях.
Всім звісно, не на трьох китах.

Гримить

То Боги кохаються
Ніжно і пристрасно
Так щоб у смертних кров застигла кубиками
Так як смертні ніколи не зможуть

Гримить

Вода в калюжах закипає
Зі своїм шаленим мерехтінням з'являється трамвай
Ним можна перпливсти новоявлений Стікс
В міський човен заходиш
Декілька монет платиш за проїзд
Кондуктору Харону

Гримить

Панельні будинки
Ці важкорухливі Титани
Підмигують
Світлом у вікнах
Проходячи повз
Відчуваєш їхнє тепло
Котрим вони з тобою діляться
І воно осідає пилом в твої легенях

Не хоче бути іграшкою слово,
І лихо, як образиться воно.
Майне з душі, як пташка у вікно,
Й надовго зникне радість веселкова.

Куди ж тоді? Як житимеш без слова?
Навік огорне – і печаль, і сум…
Як серце не окрилить щирих дум,
То не врятує думка випадкова.

Давай вогонь, креши його з душі,
Якщо не можеш – слова не души,
Не муч його, немов чужинець клятий.

Таке стражденне й змучене воно,
Вже інше задихнулося б давно, –
А наше мовчки покидає хату.