О ангеле любви.

Укрыв крылом, он не спасает,
Даря иллюзии, он согревает.
Надеждой к пропасти ведя,
Пьяня и застилая взор.

Не веря ангелу любви, стоишь,
И смотришь, понимая бездна.
Но страх, волнение в душе,
Не есть причина отступить.

И ты бросаешься с обрыва,
Жилая, всё до дна из пить.
А крылья, данные любовью,
Несут тебя куда-то даль.

Но иллюзорно всё, паденье,
Свободы привкус, восхищенье.
Доверившись любви, не замечаешь,
Как быстро, ко дну движение твоё.

И ангел ждёт расплаты за любовь,
Кровавые осколки сердца твоего.
И если дань не хочешь заплатить,
Не стоит ангела просить о встрече.

Николай Блоха 12.07.09 г. 01:31

 
       Цей довгий тягучий гітарний дрейф
           сексуальна вода, повільні хтиві
            хвилі з лоскотним оловом риб
         безнадійний та безкінечний блеф

         твоє тло давній реверсний контур
          усіх витончених & надзвичайних
               фантомів тебе у дзеркалах
          твоє тіло ніч електричних струн

            океанічним вуличним ритмом
                    млосними кольорами
         оксамитовими відтінками темряви
     ледь пружинним рифом драй-вайновим

               бісівські лінії тьмяні нитки
         крізь довічні життя cкрізь ебенові
          потяги снів за промоклим склом
          ламкі шлейфи кроків до тишини

             вилита з пластичної латуні
               магія, подих, жили вогню
          стрімко розвіюється тане вгорі
              танцює у виблиски вигнуті

             вертаючись до знання омани
           перетворюється на пристрасть
         квітучих джунглів у плоті енергій
             кров’ю пульсуючими тонами




                                   ✴




 

Не думать о прошлом.
Не верить сказаньям.
Никто не хороший,
Мы лишь очертанья.

Мы – тени и маски,
Но точно не люди,
И грезим о сказке
В оргазме прелюдий.

Мы – карты колоды,
Сплетаемся в масти.
Живем для свободы…
И бьемся на счастье…

Никто не хороший,
Мы все - лишь явленье.
Не думай о прошлом!
Не верь сожаленью!

Не жди пониманья,
Встречая рассветы.
Свиданье к свиданью –
Игра без билета…

Сонце стояло крайнеба,
як пам’ятник вмерлому дневі.
Сонце лежало крайнеба,
як округлий розжарений камінь.
І розпливлося крайнеба
кров’ю мого серця,
клятвою: "Я повернусь,
та ніщо не повернеться знову"...

втрата ключа – несподівана втрата,
вийти не можна крізь замкнуті двері.
тільки подумати... тільки згадати
стан ейфорії, що вчора помер і
врешті закреслити все на папері.

лезом закреслити власне зап’ястя,
змучені шляхом розслабити ноги,
впасти безсило, чолом до порога
вдаритись глухо, для повного щастя.
завтра примчиться швидка допомога.

завтра настало. крізь товщу туману
сонця не видно і неба немає.
надто повільно, занадто неждано,
крапля за краплею, кров’ю із рани,
парою з рота, душа витікає.

шансів нема, пацієнт безнадійний.
розтин покаже, що серце розбите
навпіл, неначе із казки корито...
дозу йому амнезії подвійну,
цей безнадійний ще зможе любити.

2009-07-10

Чи приймеш Ти без покаяння жертву?
Всі рушили в долину Їзреел…
Мої ось черевики камужельські
беріть – рушайте з богом своїм геть...

Щурячий світ. А совість зубовата,
в добрі ще не вкипіла, та нехай…
Лихварська вдача і родомонтада
сплелися пейсами в Хесед Яхва…

І знов душа між молотом й ковадлом.
Хтось загинає на хресті кінці.
Злиденність душі зашеретувала…
Як прочитав Об’явлення – заціп…

Дух укріпити, віру – зжиловатіти.
Щем глибочіє… Душно – зняв шлафрок.
Липка, гаряча і солонувата
струмує правда, як з-під криги кров…

Тишею голос оголено.
Погляд розходиться колами,
Дибиться крешами моря безгучно,
Спадає у дюни мовчання.
Руки здіймає музика змучена.
Миті натягнуті пальцями лучника,
Вбраного в чорне ночами.

Твій голос нагий і лякливий,
Мов дитяче бажання цілунку.
Тиші усе жаркіше,
Бо жалить зоряна злива.
Серця наші – без обладунків.

Ти так інфернально мовчиш!
Зімкнено губи в смиренний канон.
Зі словесного срібла не виплавив злотні ключі,
А знайти їх в пітьмі тишини не дано.

Лиш оголений голос. Лиш губи смиренні.
Зірка в серце вп’ялась – сюрикеном.

8.03.09.

Мрак окутал мир большой,
Солнца нет над головой,
Больше некому сиять,
Это значит, что опять
Нужно спичку зажигать
И продолжить путь домой,
Где горит в окошке свет,
В дом родной, где мрака нет.
Пусть нелёгким будет путь,
Пусть обрушится на грудь
Ветер буйный, ну и пусть -
Дома буду я согрет...

2009-07-11

 
1.

Одного разу вранці
На березі ріки
Сиділи індіанці
Курили сокирки


2.

Султан в Єрусалимі
У Африці - вуду
Злі єзуїти в Римі
А індіанці - тут


3.

Кортес, іспанський вершник
Пливе за океан
Тютюн дозріє перше
Чи спалиться вігвам


4.

Бізон, що котить Сонце
Прибув на кільцеву
Вліз у пістряву постіль
Великий Маніту


5.

На гінковій стоянці
Під Місяць і зірки
Поснули індіанці
& вірні сокирки


6.

Та каравели чорні
Жбурляє ураган
У люті алкогольній
Вирує океан


7.

Кортес п’янючий марить
Над компасом своїм
Брат Вітер курить хмари
Бо Місяць любить дим





 *** *
* ** *** ***** *
  **
 * ***** *
*** *** * ****
 **

    C*


 *** *
* ** *** ***** *
  **
 * ***** *
*** *** * ****
 **




 

Отако, отако...
Білим серцем – по чорному лезу.
Й на корчмарську ікону хреститись,
Допоки ще тут.
А вже потім знайти собі душу
Веселу, тверезу,
Пуповину зв’язавши –
Найкращу у Всесвіті путь.

Світ красивий мені –
Наче атомний вибух здалека.
Потойбічні обличчя,
Смарагди могильних вінків.
І любов до вітчизни
На рівні пісень і молекул.
І любов до пісень і молекул
На рівні віків.

Де стежина моя –
Наче тріщина в білому дзвоні.
Гасне музика бунту.
А щастя – як мама, просте:
Як на чорній сорочці
Дві ниточки сиво-червоні.
Як у білій сорочці
Помитись – і ждати гостей.

Отако, отако...
Мов портрети поетів на грошах,
Наче квіти на трунах,
Як зорі в стакані вина,
Поєдналось чортівське і боже,
Дурне і хороше,
Любов і війна.

Та останній патрон все одно зберігаю для себе.
Тільки маска остання – посмертна – уже для людей.
Я шукав на Землі золотого і доброго неба.
А воно у мені мене з чорного вирію жде.

Молитися Богу чи класти кабали?
Юдоль одягла світ на власний копил…
А дощ наполегливо затарабанив
у шибку, неначе просивсь увійти…

Мов дід на онука, бубнів зверху шифер…
Загострились вилиці страху й журби.
Самотність слізьми на ланітах злегчилась…
Усе розпочати спочатку якби…

Під зливою квіти ламалися, наче
у підлітка голос, – і дощ шаленів…
З очей сльози в душу назад затовкмачив:
водночас і важко, і упорожні…

Безвихідь росте, смуток стелиться клубом,
скуйовджений відчаєм аж закричав,
неначе пшениця в землі зашкарублій,
що голос зірвала – молилась дощам…

по нитці світу розтягли
дими тепло по сонцю шите
і продавали з-під поли
по занебесних цінах літо
і душ обвуглених порив
по нитці світу розтягли

в країні голосистих мев
окрайця срібного розмито
здавалося що час помер
і помервіли болю квіти
тут стільки випало мене
в країні голосистих мев

по краплі серця і нема
ні хвилі жаль заколосити
розтріпотілася дарма
моя любов несамовито
коли кричали пий до дна
по краплі серця і нема

по щіпці милості з лиця
і непотрібно говорити
куди поділося життя
як привела дорога бита
в дощі поезії дитя
по щіпці милості з лиця

10 Липня 2009

Ю.Бережко-Камінській

Її слова неначе гостре лезо,
На свіжі рани наче сни солоні…
Та скрипкою лунає intermezzo,
Живильні рими краплять у долоні.

Її душа – загублена у хмарах,
Розвіяна віршами в міжпланетті,
На полинових споєна нектарах,
Така самотня на гучнім бенкеті.

І зривається слово, неначе від бурі вишні.
І мовчанка, мов кістка у горлі, така ж болюча.
Це не літо, то нас карає любов торішня.
І не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Не шукати причини. А наслідки вже відомі.
Бо ще вчора ромашки, а нині піски сипучі.
Поміж нас. І бажання мов хмари – швидкі, зникомі.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Я стою на краю, наче вітер штовхає в спину.
І зривається слово додолу з самої кручі.
І так лячно і навіть зоп’яну туди не плигну.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Знову вже поволеньки смеркає,
Темрява крадеться за вікном,
Тугу, наче кігті, випускає,
Влазить нею в душу потайком.

І сердечну роздирає рану,
Зно мені нагадує і знов:
Ти заснеш нелюблена, кохана,
Бо розлука нашу п"є любов.

А літа минають молодії,
Наче погасають в дні оцім,
Й разом з ним усі мої надії -
Бути у житті цьому твоїм.

Вечоре, даруй смертельну втому,
Їй віддамся ,брате, залюбки,
Може, справді, хоч на світі тому
Все в коханні буде навпаки.

7507 р. (від Трипілля) (1999)

Почти забытый запах хвои,
Расправив лёгкие, вдыхаю:
„Ну, здравствуй, друг мой, лес сосновый!
Привет вам, жаворонков стая!”

Хочу ласкать траву и землю,
С прохладной речкой обниматься
И, не стесняясь, крикнуть всем: “Я
Рад сюда вернуться, братцы!“

Напрасно знойные брюнетки
На пляжах Турции вздыхают –
Я снова здесь, как прошлым летом, –
В оазисе родного края.

Пусть где-то солнце ярче светит
И море пенится волнами –
Я выбираю свежий вечер
С костром, гитарой, комарами.

А мне трава милее пляжа,
Предпочитаю морю – «лужу»,
Пусть где-то и теплей и краше,
Но дома, как ни странно – лучше.

Яких тобі казок кортить, отямся, царівно!
Знайди собі спосіб новий боротьби зі стресом.
Сьогодні у нас на сніданок романтика, соус із хріном
Чудово сприяє травленню й іншим шлунковим процесам.

Яких тобі казок іще? Чи то фальші замало
В зефірних сонетах царевичів-комедіантів?!
Спочатку на білім коні і з піднятим забралом,
А згодом швиденько і нишком із боєм курантів.

Яких тобі казок іще? Може досить вже, мила?
Займись краще спортом, навчись готувати котлети
Життя твоє, люба, тупе мексиканське мило,
Де бал правлять зриви нервові й раптові залети.

То може іще тобі казок лапшею на вушка?
Отямилась, люба, тікати надумала з балу?
На сходах життя кришталеве лиши, попелюшко,
Але не очікуй тоді вже хеппі-фіналу.

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Струсити груші із верби
Спороти чорне (від журби)
Втекти від пилу і юрби
За власний кошт
На власний хліб

Набити гулі і тату
Варити каву прегусту
Спіймати музу на льоту
На все про все
Є тридцять діб.

Довго пахла трава сором’язним запахом жінки.
Дерев’яними ложками їли ми з нею меди.
Навіть зорі співали над нами, як п’яні сніжинки.
І хотілось безсмертному бути іще й молодим.

І було щось дельфінне у жестах кохання мойого.
Й ніжно сходило Сонце – мов піна червоних медів.
А під нами, аж там, наче голос поганського бога,
Журавлиний вожак умирати додому летів.

Та біблійним рядком горизонт заіскрився на півдні.
Ще було щось дельфінне у жестах кохання мого.
І кричали над нами іще не народжені півні.
І летіли метелики в наш допотопний вогонь.

Між світами стояв хтось такий одинокий – мов геній.
І такий суєтливий повз нього ловив себе світ.
У нащадках співали поранені предківські гени.

Пахло жінкою мрії
В русявій травневій траві.

Гріхояблукопад.
Ти не кОпай – копАй
Цю твердь первозданную – до серцевини.
Розкопай джерело – це вина
З яблука древа пізнання:
- Себепізнання
- Добропізнання
- Щастяпізнання
- Красопізнання
(Тільки Лао пізнав незнання)

Крізь життєві історії та істерії
Беатрічить
Обличчя Марії
Ще до святопадіння
У пренепорочну гординю.

Розкотились горіхи гріхів,
Вистукуючи танцювальний мотив.
Яблукопад – падеспань.
Я танцюю із Євою, що встигла пізнати танець,
А страм нагої краси пізнала востаннє,
І ще не затуляє красу листям сорому.
В часі біблійному скорому,
Де рабоблаголіпні глаголи набили оскомину,
Розлущ волоський горіх, відкопай золотий піастр,
Відкупись від покари на святість і месіанство.

8.10.08.

Мені однаково, чи будеш ти зі мною -
Не можу втратити того, чого нема...
Нехай в очах твоїх, укритих пеленою
Як тонка крига проросте зима.
Нехай застигнуть сльози у неволі
П"янкого погляду, шо вказує мій шлях,
Що на перетині самотності й недолі.
Солоний присмак на твоїх вустах
Хай нагадає про журбу і небезпеку,
Щоб зупинитися мені в потрібну мить,
Щоб випадково вже не викликати спеку,
Щоб холод не перетворити в хіть...
Мені однаково...і лячно до нестями
Напитися пітьми з твоїх рамен
І бавитись в мовчанку, чи словами
Із ночі вимальовувати день,
Чи розкидати перли поміж свині...
Чи ти цілуєш жаби, чи принцес
Мені однаково, ми будем, ким повинні
Ми бути, не чекати вже чудес...
Не можу втратити...повторює сумління
Мені однаково...ти те, чого нема...
Але в нічому я розтану, стану тінню...
З тобою чи без тебе я - одна...

Душа неприкаяна ходить по Раї,
У вічнім Раю вона раю шукає,
Згорьовано сльози ковтає гарячі:
Вона у раю, але Раю не бачить!

Молитву свою надсилає до Бога,
А та зависа, не знаходить дороги.
Слова замерзають в прозорі градини,
Що впавши із неба, шмагають по спині.

До неї спускається Ангел-Хранитель,
Щоби, горопашну, крильми захистити,
Та пір’я цих крил, що м’які, як з туману,
Мов леза нагострені, бідную ранить.

За віщо покара, у чому провина?
Чому ця душа так страждати повинна? –
Біда її в тому, що в райську обитель
Із пеклом у серці вмудрилась вступити.

Вона була чиста, вона була гожа.
Як трапилось теє, як бути так може? –
А все це тому, що, блукаючи миром,
Душа ненароком утратила віру.

Побачивши всюди обман і облуду,
Вона поступово зневірилась в людях.
Коли ж довіряти всім їм перестала,
То й віри у себе залишилось мало.

Як в себе не віриш – то вірити в кого?
Так в серце вросла недовіра до Бога:
”Наскільки я грішна, чи варта я Раю?
Чи Бог пожаліє, чи Бог не скарає?”

Ці сумніви спрутом її обплітали…
Ввійшовши до Раю – його… не впізнала.

***
О, як би всім нам поскидати ці шори! –
Рай тут, на землі – не в небесних просторах.

Зробили ми пекло із нього відмінне,
Та в силі змінити ще все докорінно.
Земля знову стане вселенським Едемом,
Як віру у себе самих віднайдемо.

Ти – мій настрій травневий.
Ти – мій настрій серпневий.
Ти – мій настрій жовтневий.
Ти – мій настрій шалений.

Злива – настрій для неба.
Пристрасть – настрій потреби.
Я – це настрій для тебе.
Ти – це настрій для мене.

Між коханим і другом,
Між Десною і Бугом,
Між землею і плугом –
Настрій писати вірші.

Між зимою й весною,
Між піском і сосною,
Між тобою і мною –
Настрій. Не треба більше.

Кожен день вбиваю
Чергового Чеполіно

Одяг викидаю його в сміття

Частини тіла
Викладую
Біля трупів
Помідорів
Кабачків
Огірочків
Теж порубаних

Поряд стоїть
Тарілочка з картопелькою
І маминим котлетами

А ще вегетаріанці
Називають нас
Любителів маминих котлет
Жорстоким вбивцями

Чорна кішка недовіри одуріла від нявчання -
не рятує ані крик, ані спустошливе мовчання
від настирливих жалів над ефемерністю кохання.
Лише десь у глибині надкрихко жевріє надія,
що малим свідоцтвом дива оживе примарна мрія
і єдине твоє слово увесь біль, як хвиля, змиє.

Вогонь без тепла, сонце без світла,
Душі пустота…
Вода без життя, ліс без дерев,
Небо без хмар,
Душі пустота…
Очі без радості, серце без любові,
Вени без крові,
Душі пустота…
Німа тишина, безмовний крик сірих очей,
Важка пустота бездомних ночей,
Пустота…
Ні болю, ні плачу, ні сміху, ні радості.
Пустота.

ти для нього сорочка потерта –
яка на щодень,
де знайомі і дірка в кишені, й на комірі пляма,
а вона - небезпечна стежина, що в’ється полями
і лісами густими –
і нею гординя веде

ти – нехитра мелодія ранку
в пастельних тонах,
і чекають на неї ще сотні і сотні повторів…
а на розі стоїть потенційна богиня лавсторі,
і щоразу обличчя нове
відкриває вона

ти – окраєць до столу духмяний,
та звиклий на смак,
хай наснагу до бою дарує йому безвідмовно,
він у глиб таємниці вдивляється знову і знову,
і гадаєш дарма,
що вона його тягне сама

---
і дарма тобі сниться, як тіл вибухає вогонь,
і в годину зрадливу
вогке від перелюбу ложе…

ти – відлуння дитячого сміху у серці його,
і колиска надій, що вона йому дати не зможе

Сухий ефір – слухняний, та живучий,
завужений, вужем вповзає в нірку,
нірвану перетравлює болюче,
линяє сказане, мов дріжджі – мірки

втамованого голоду. Шипучість
відмовчується солодко, бо гірко
тоді, коли не чути звідки влучить,
як законтрольна спуску перевірка.

Але весна візьме себе у руки
та годуватиме із них повітря,
прокурене дощами та цвітінням.

Волоссям вилізе зі серця стукіт,
його з обличчя крадькома не витру –
хай просихає та стає нетлінним.

8 Липня 2009

Ну всьо, скінчились цьомки-бомки,
зів'яли квіти польові.
І всі домашні заготовки
Не воскресять уже любві!

В нових шкарпетках -- кілька дірок,
не митий посуд зо три дні,
бо зникло все, у що я вірив,
лишились спогади одні.

Мов на косу мала стеблина
я напоровся на любов!
Яка ж ти курва, Василино,
а я так довго був з тобов!

Я за тобов ридав і плакав,
Почті шо повзав біля ніг.
Як файно я тоді балакав,
які тобі співав пісні!

В яких шикарних рістаранах
ми їли бульбу й огірки!
Тепер у серці в мене рани,
і присмак на губах гіркий

від випитої марно кави,
від марно скурених сигар.
Тобі зі мною не цікаво,
бо я, мовляв, не суперстар!

Ну що ж, шукай собі героя,
бо нас дороги розвели.
А я позбувся гємароя.
Ми різні. Все! Тепер вали!

Духовністю нехтували - душу
фехтували...
Вивернулись та стріпнулись - духовними
стали.
Потім - знову за рапіри, пірнули
в облуду,
нашпигали для кострища
страшенного суду.
Проповідує смирення, кару
пророкує,
мов оте пісне варення, що
цукру бракує.
На меті - лишень нажива, душу
наживити.
На живця її піймати, потім
ще ловити...
Нісенітниці белькоче,
танцює-стрибає.
Дай обітницю, охочий до
такого "раю".
Дай майно своє і душу поклади
сюди ти.
А собі зостав безвихідь, жахливі
кредити...
... Хай пробачить мене "Колгейт" - як почую "тотал",
то здригаюсь...

"Шановний(на)! Маю до вас приємну новину. Тільки сьогодні, тільки зараз..."

08.07.09

моя бабуся веде засідання
анонімних лесбіянок
хоч сама натуралка

на цих зборах весело
кожна дівчина встає і каже наприклад
я Лола і я лесбіянка
у відповідь аплодисменти
вона зізналась
ура
і так по колу
на цих вечорах аншлаги
я вирішив прийти подивитись на живих лесбіянок
коли черга дійшла до мене
зрозумів вони чекають відповідей пояснень
я підвівся і промовив
якщо я був дівчиною я був би лесбіянкою
аплодесменти
ура
правда бабуня засмутилась
ну звичайно виховувала внука виховувала
а він захотів лесбіянкою стати

тепер моя бабуся
веде засідання
анонімних гомосексуалістів
я там точно не зявлюсь
з лесбіянками краще

Де кожна стежка,
має вік билини,
А в кропиві сховався грубний жар,
Там соняшник голівкою дитини
Акацію у сонце проводжав.
Максимом звали батькового діда.
Не вигадав,
а так здавна велось –
Поставив хрест
на хрест доріг.
Чи відав
Онуків долю?
Й деревце вжилось.
Відчервоніли вишні у долині.
Максимів знак розбили в димну ніч.
А з вікон перекреслених і нині
Кричить в пітьмі „по-хоо-вав”
хатній сич.
Та, як і правди,
роду діти ніде.
Ми від акації – звичайна річ –
В село не подорожніми увійдем,
Впізнають нас по виразам облич.

Позичили світило
У пекла.
Яскравими барвами
Воно змусило
Зотліти навколишнє.
Його тонкі
Гарячі стебла
Охопили кожен
Куток
Міста каменів,
Майстрів божевілля.
Вигоріло останнє.
На сірому полотні
Гранулами полягали
Обезцвічені образи.
Приберіть вогнище,
Що забуте
Всіма вимірами!

війна війною - будні сірі,
холодні прісні макарони.
замов собі по телефону
убивства в радіоефірі.

війна грошей, війна банкірів.
оренда танків - хіт сезону,
тепер, під наглядом закону,
в кишені інсталюють діри.

любіть і майте на меті
родзинку цю в своїм житті,
війну, яка стирає в прах,

яку оспівують в піснях,
але побійтесь, ви, святі,
війни у власних головах.

2009-07-09

Живеш? Ну й жий!
Тривалість дня від твого існування
не зміниться й на йоту
і в скорботу
космічних буднів не переросте.
А, зрештою, життя таке просте,
що й навіть як спочинеш від мандрівки,
зів’ялих зел, і пороху, і поту,
умиєш ноги, і твої уста,
порепані від спраги, зашепочуть
молитву до надбрамного хреста,
до вітражів готичного склепіння,
і так, ввійшовши до небесних брам,
почуєш, певно: на Землі, отам,
ще по тобі не стихли голосіння.

Тебе жадаю, прагну без ума,
Без тіні сумніву і ниточки вагання.
Яке жорстоке і страшне чекання
Коли тебе немає і нема!

Коли терпіння майже що катма,
А я без тебе і зів’яв і знидів.
"Та ж людські нерви виткані не з міді”, –
голосить серце, кленучи ридма

Слимачий рух твоїх жаданих стіп,
Що шлунок збуджує, слабкі лоскоче нерви.
Поки ще остаточно не захріп,
прийди скоріше, панночко Перерво!

Я докопався до глибин
Хмільної сутности твоєї!
І там, де рік нестримний плин
Цвіли пелюстки орхідеї.

Моє вулканили єство
Тремкі сплетіння лабіринту.
Немов настояне питво
У древніх глеках із Коринту.

Де сколихнув морський прибій
Архипелаг твоєї плоти.
О, щастя! Не було в тобі
Країни вічної мерзлоти!

Ти змерзла. На - накинь на себе светр.
Вклади свої долоні у мої.
І хвилею – тепло по всій планеті
покотиться до неба берегів.
Спаде росою нам на вії вечір.
Торкнеться струн душі свободи дух.
І щастя наше не зазнає втечі,
коли до тебе назавжди прийду.
І сну твого ніхто не потривожить,
коли заснеш в обіймах ти моїх.
Бо я любов поставлю на сторожі,
щоб не стихав в твоєму серці сміх.
І якщо треба – розгорну руками
навислі хмари над твоїм чолом.
Ти прошепочеш тихо: « ти той самий,
яких до тебе в світі не було.»
І блискавкою вдарить щастя в груди.
І затріпоче серце ще сильніш.
І байдуже, що скажуть завтра люди,
коли од сонця світишся ясніш.

 
Куди невірному свої печалі діти?
            У ритмі снів крокують кришнаїти
Проллється пісня дощових дзвіночків
      І буде відповідь тобі як схочеш

Несуть на палицях зірки вечірні
            Лискучий сир & циркові драбини
Гудуть міста на вулицях базарних
      Оракули на вибір вітер смажать

Біжать дівчата танцювати самбу
            і Дон Гуан бажає Донну Анну
      Між ароматів часнику та квітів
Під мурами коштовних манускриптів

На таці лишиться самотній ангел
            Співати гіпсово~сріблисті гами
      Кинь мідяка іфрітові в бляшанку
Хай відповідь тобі перстом укаже




 

Передзвін карпатських водоспадів
відкриває таємниці гір.
Легко так, що хоч у небо падай.
Ти, хоч раз попробуй і повір!
Дарма сонце в золотій оправі
вчитується у твоє ім’я –
тільки річка, вплетена у трави,
знає те, що знаю лише я.
Падаю у небо – в небі м’яко.
В небі хмар настелено – ого!
Лиш в дощі, що піснею відплакав
ще відлуння голосу твого.

Там, де обурена єдність
Спромоглась
Втиснути подих у глей,
Там зачата сила глузду.
На дні океану
Зберегли той початок.
Першою Господь
Створив Карму.
Придививсь,
А вона порожня.
Тоді і додав до неї Чоловіка.
Тисячоліттями
Людство намагається
Повторити справи
Всевишнього.
Та все одно
Глей перетворюється
Лише у глечики.

Час – це ненажерливе велетенське чудовисько,
Що ковтає все дороге і безцінне.
Він забрав мого маленького зеленого велика.
А він був прудкішим за столичний експрес!
Ковтнув вишню, разом з корою і кісточками,
Яка іще з часів древності росла біля хати,
І присмак у ягід був якийсь «мезозойський».
Зжер навіть зеленку, якою мама мені мазала коліна!
Ось так, не розжовуючи. І не вдавився, і не обпікся…
В його череві загубився мій шкільний чемоданчик,
Який щодня намагався переночувати під прилавком,
Там цукерки, халва… І заночував би, якби не класичне: «а портфель?»
І Юрка з’їв, а через деякий час виплюнув, але вже іншого,
Перетравленого, чи що, серйозного, з колами під очима.
Боляче, ми ж п’ять років за однією партою синусо-косинусували.
Людожер! Канібал! Людей же навіщо!?
Нічим не перебирає, забрав і мамині модні блакитні туфлі,
І касети з піснями «Gipsy Kings», і сніжні зими.
Безжальний час…. Я навіть бачила його обличчя,
Він притаївся у дзеркалі за моєю спиною,
Пузатий такий, самовдоволений, нічого не цінує…

Але ж він подарував мені маленьке крикливе щастя,
Рожевеньке, перев’язане червоною стрічкою.
І коханого чоловіка. Надійного, відвертого, доброго.
І вірші, і справжню подругу, і захопливі подорожі,
І батьківську повагу вже як до дорослої, зрілої людини…

А може це дві різні істоти – час у минулому, і час у майбутньому?
Один все поглинає, а інший народжує,
Один злий, а другий добрий?

Ну що ж, доброму я вдячна, а вічно голодного не боюсь!
Будемо боротися: знайду в сараї стару раму,
Нові колеса – не проблема, змащу дзвоника, підфарбую.
Сідай, донечко, лети з вітром, співай разом з ним,
А впадеш, то не бійся, обробимо коліна зеленкою, заживе.
І вишню посадимо! За кілька років вродить пахучим соком!
Цієї осені наш новенький портфелик до школи,
Обов’язково дамо йому можливість заснути в магазині,
Там цукерки, халва…. Нехай здійсниться його мрія.

Юрчику, чекаю тебе завтра в гості, з дружиною, з усмішкою,
Зіграємо в наше традиційне «країни-столиці».
На всяк випадок зазирни у атлас, пригодиться.

Ну все, бувай, час! Ми їдемо сім’єю до мами і тата,
Зараз ось тільки знайду свої модні блакитні босоніжки….

Який чудний історії метелик,
який нудкий нектар. Пилку покрову
життя по пиляку добротно стелить.
Від лапок любощі тичинка ловить,

на крильцях висихають акварелі,
не розчиняються в росі ранковій,
мов пісня лебедина менестреля,
на чужині питомий серцю говір.

І говорити хочеться очима,
та розділяти нічого, бо тихо.
Тримаюсь вітру, простору поруччя

веде мене – аж стане думці зимно
і пригадається як в спину дихав
сухий ефір – слухняний, та живучий.

7 Липня 2009

Сніги розвіяним
Плащем
Гуляють світом.

А січень вже
Стріля дощем
В зелене жито.

І від тепла
Озимина –
Смарагди в полі.

Що стане з житом,
Як весна
Сягне роздолля?

Примерзле жито
Не буя
Рясним колоссям.

Зима не та?
Вина чия?
Чи так здалося?

І горе спільне –
Не чиєсь,
Як в сиротинці.

А хліб – то є
Для нас усе,
Для українців.

Болить душа,
Бо січень знов
Шмага дощами.

Хоч би
Посіять
Ярину!

Дай, Боже,
Ранню
Нам весну,
І лад між нами !

Зажарені мухи в дубовій альтанці
Впліталися мляво у простір між нами.
І ніби знайомі, і ніби коханці…
Кидаємо один у одного спамом.

Дубові щелепи, дубові сидіння.
Ми – тексти. Не більше, ніж мухи й колоди.
Нащадки розріжуть картинки на лінії,
Заплутають наші тіла в фото-шопі

Цупкішали речення в мареві липня,
Втікали у черево повз антивірус,
Будили вдосвітніми співами півня
Останнє, за що ми в розмові молились.

А тексти вмирали, убиті делітом.
Ці файли ми встигли перейменувати.
Стиралися логи, заплетені в літо.
Наш фільм не запишуть на диски пірати.

Мартово 24.06.09

Піски на пляжах Печенігів сірі.
І водосховище від них було печальне.
Комиш в західнім сонці, наче чайник
Шумів, пускаючи по листях хвилі.

Качки і жаби булькотіли тайно,
Запрошуючи нас по їхній вірі
Блакитей неба і води просфіри
Прийняти в службі вечора останній.

Хмарини засинали на ялинах,
Мурахи квапилися у мурашник.
Печальна водосховища пір’їна
Ховала сонце у нічний загашник.

Здавалося: іще одна хвилина,
І всесвіт згасне!


Мартово 26.06.09

поруч мене прокинулась книжка
і розплющила карі сторінки.
мої сни полетіли у небо
вишите нитками муліне.
я гортаю зачинені вікна
щоб нарешті дістатися змісту
та обкладинка мого ліжка,
наче крила живого метелика,
затискає з ще більшою силою
між останніх ранкових хвилин.
сонна душа обернулась канвою
хрестиком стрибають перші проміні.
не тікай оксамитова північ!
віддай решту моїх годин!

На Купала Зірка впала,
В найкоротшу ніч…
На Купала папороть збирала…
Русу косу розплітала,
В мерехтінні свіч,
І до тебе уві сні літала…

Люди кажуть, що я – відьма,
Кажуть, що – мара…
Подивлюся, зваблю і погублю…
Та чому ж вони не кажуть,
Що таке жура?...
Хто з них знає, як тебе я люблю…

Заплету в живий віночок
Я журу-любов…
І на воду долю світом пущу…
Поворожу, пошепочу,
Розтривожу кров…
І у сон твій марева напущу…

Закружляють в хороводі,
Крізь вогонь стрибнуть,
Мавка із Лукашем, Ладо й Леля…
А на папоротнім листі
Солодко заснуть,
Янгол Йванко, Янгол Віктор, Янголиця Неля…

На Купала Сонце – диво,
На Купала – сон…
А між берегів молочна купіль…
А у храмі мати сива
Плаче до ікон…
Бог і Звір і Світ… Всі тут, всі вкупі…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Хочу продертись
Крізь натовп,
Що гірко смакує
Життя,
Неушкодженою.
Смуток?
Твоє "Ні"
Задовольняє
Розщеплений розум,
Трансплантовані мізки,
Клоновані серця
Біороботів
Комп’ютерного екрану.
Ще?..
Хіба потрібно
Знищувати
Вже неіснуючий розум
Атомники вибухівками?
Які ще програми
Закладуть в наші
Плоскі мізки?
Ще?
Не бажаю миритися
З цим.