Чому тебе я люблю й досі?
Скажи мені, за що? За що?
Ми розійшлися вже давно,
А надворі настала осінь.

В душі також неначе осінь,
І сонце вже не гріє - світить.
Зів'яли ті останні квіти,
Що дарував колись мені ти.

Червоні три троянди на столі -
Давно уже вони зів'яли.
Це символи твого кохання,
Яке зів'яло, так, як і вони.

А серце моє ниє і болить,
Червоні сльози котяться додолу.
Неначе з трьох троянд там голки три,
Встромились в нього й сильно колють.

Чому тебе я люблю й досі?
За гарні очі, чи за що?
А дощ настукує в вікно,
Немов шепоче: "Осінь... Осінь..."

2000р.

Чи знову я тебе побачу,
Чи поцілую тебе знов,
Того, що зміг любов мою гарячу,
Змінити на чужу любов?

Душа болить і лиш докори,
Таке пусте усе кругом.
І тільки шелест від тополі,
Немов ридає за вікном.

Пішов, погаснув ти, мов зірка,
В душі моїй настала ніч.
І, хоч любила я так сильно!
Ти ж полюбить мене не зміг...

1999р.

Ми не зважали на годинник,
На час нам було всеодно,
Хоч він летів кудись невпинно,
Ми жили наче у кіно.

Ми вдало грали свої ролі
В сюжетній лінії життя,
Сценарій нам писала доля,
Знімав нас Режисер-Суддя.

Одну за одною ми рвали
Сторінки із календаря,
Червоним дати відзначали,
Коли поїдем на моря.

Та ми залишились за кадром
У цій історії сумній,
І хоч душа того не варта,
Ми досі дремось на Олімп...

Мерзавка осень в лунном свете
Срывает листья за окном
И оголенные деревья
Вдруг засыпают сладким сном.

В холодный воздух паутиной
Вплетает нити серебра,
А струйкой дыма с подворотни
Напомнит лето у костра.

В печальном облаке тумана
Растает город в миг иль в два,
И в парке созданном любовью
Шуршит опавшая листва.
(2008)

* * *
Як поцілунок обпече вуста
І серце наче пташка затріпоче,
Мій дух увись урочисто зліта
І в ласці розчинитись твоїй хоче.

В руці твоїй бальзами чарівні,
Цілющі трунки, звабливі й пестливі,
Ти щедро дарувала їх мені,
Коли були удвох іще щасливі.

Я не казав, що я тебе люблю,
Та не просив уваги ані трохи,
І доля розвела нас без жалю,
І наші розійшлися всі дороги.

Ген, у степу, згоріла вся трава,
Дощу не дочекавшися та грому,
Залишились лише оці слова
І фото із сімейного альбому.

І ніжних вуст вишневий квіт,
І рук розкрилля лебедине,
І білі хвилі білих перс,
І сині проліски очей;

І яблука твоїх колін,
І чорна ніч коси твоєї –
Усе в зірках палких цілунків,
Що твою вроду осявають.

Ти джерело снаги моєї,
Завжди я спрагло буду пити -
Напій цілющий і хмільний,

З твоїх криниць, моя любове.
І я довіку не нап’юся,
Бо маю, люба, вічну спрагу.

Веселе сонце, наче личко сина,
Схилилося над нашими серцями,
Й лоскоче ніжно пальчиками вітру
Твої недоціловані вуста.

І цвіт п’янкий чарівності твоєї,
В душі моїй весною забуявши,
Заманює обох у вир кохання,
Хоча й не видно золотого дна.

Коли зоря крайнебо цілувала,
Солодкий стогін долітав із гаю –
Дивилися берези юні сни.

Твоя коса розкрилена, як чайка,
Що відпочила на моїх долонях, -
Летить у світлу музику любові.

Ходи сюди, чаклунко зореока,
Послухаєм зелену скрипку саду.
Її ще не сполохали вітри
Далекими, чужими голосами.

Торкни рукою струни калинові,
І яблуневу пісню розбуди.
Лиш не сполохай порухом раптовим
Лякливу птаху тиші передчасно.

Ти слухай серцем і дивись душею,
Ніде такого дива не побачиш,
Бо мій, кохана, білопінний сад -

Це витвір мого роду і землиці.
О, скільки тут мелодій геніальних
Я чую в поліфоніях весни!

Він зачекав на неї
Три квартали
Мовчання.
Так далеко, Боже!
Я не дотримала
Презумпцію
Прощання.
Тепер не можу.
Вікно. Герань. Туман.
Мої картини.
Знайомі шелести,
Слова, обман
Його квартири.
Просторий плащ,
Червоний шарф,
Застиглі стіни.
На площі гамірно,
А тут мене простили.
Хай голуби собі летять
Подалі в небо.
Він й досі п’є
Цейлонський чай.
Вершків не треба.
2009

Ведмежатам у печі
допікались калачі.
Всі вже їсти так хотіли,
що ногами тупотіли:
"Тупу-тупу, піч, печи,
ми чекаєм калачі!
Будем з медом їсти їх,
пригощати будем всіх".

Допеклися калачі,
стали разом їх лічить:
"ось один, ось другий, третій,
найрум'яніший - четвертий!"

Всі налися, а потім,
Ще й напилися компоту.
І вклонилися печі
за солодкі калачі.

Просвітлення світу, просвітлення думки - осінь
ступає на килим із жовто - гарячих фарб.
Художниці "БРАВО!" - гукають усі перехожі.
О, осене славна, - пошана, уклін, віват!
Горіхово-яблучно-грушево-сонячно-зоряно
(у полі жовтіють пузаті такі гарбузи),
і пахне в повітрі димом, на росах встоянім,
і пахне весною. Бо поруч зі мною Ти.

Мінливість квітів між фазами місяця
як злочин скоєний поспіхом
в пристрасті
сонливість… зоряна дорога
чи пак – Чумацький шлях
шосе у космосі до Бога
чужа любов в калинових серцях
мінливість квітів…

мін… міна… мінливість
паразитуючий неспокій на обличчі
сухі уста… утрачена цнотливість
нема лиця на тонкому безличчі
німа сміливість псячої породи
а ти… мінлива: можеш дощем…
а можеш і сонцем…
так сміливо…
2009

Самотність роздмухує вогнище віршів.
В майбутньому томику іскорослову
Самотність про мене вуглиною пише
Й обпалює музі крило випадково.

Ти враз доростаєш до виклику долі
Й устами тримаєш мовчання жарину.
А я п'ю усмішку із льодом поволі,
Щоб подихом гріти самотності спину.

Життя тобі співає серенади,
зустріти день судилось лиш тобі...
Закрити очі правди і неправди,
щоб знову бачити чудові сни...

"Чого ти хочеш?" - запитають знову...
І сльози радості поллються із очей.
"Не хочу слухать більше цю розмову,
мене пече, у серці десь пече..."

Із вільним подихом, з ясною головою
зустрінеш ранок знов нового дня,
і все, що трапилось до того із тобою
лише сміття, лише брудне сміття...

Земля кругленька, наче колобок,
Годинник перевернуто… пісок
Стікає долу (бо куди ж стікати?
Закон тяжіння діє де-не де),
І пані на кушетку упаде,
І ніжний дохтор буде колихати
У голосі своєму… обертони
Її наповнять – і вона потоне
У океані любощів… шалена!
Кохані ноги, груди і рамена…
Сторукий Шива зшиє тіла два
У досконалий витвір… хай трива
Ота любов довічно… і трава
Хай пророста… не простирадло – луки!
І він бере – її, дзвінку, на руки,
Вже півпрозору… сто життів підряд
Триває феєричний маскарад
Цих перетворень – вічних і незримих…
Міняються костюм і машкара,
Прем’єра знов проходить на «ура»,
І сонцесяйний вінценосний Ра
Їх повертає знову… Пілігрими,
Ще не збагнувши сенсу до пуття,
Знов чимчикують – із життя в життя…
Єгипет, Рим, вогонь середньовіч,
А скільки лиць довкруж! А скільки віч!
Відродження несе відро бажань,
І бавиться баранчиком бароко
Просвітництво просвітлює нівроку,
Як Едісона винахід… З наскоку
В обійми милі!!! Наче плющ, сплелись
(а як він цілував її колись!)
Це генна пам'ять (однозначно!) лізе
Як крокодил Геннадій… із заліза
Міцні обійми…гаряче печуть…
- До зустрічі!
- Ти ж тільки не забудь!
…Біжать чимдалі – двадцять перший вік…
І в білому – не ангел! – чоловік
Назад рахує – десять, дев’ять, вісім…
І доки він дійде до цифри «one» -
Розвіється мана, мине туман,
Западе тиша (щось умерло в лісі),
У підсвідомість влізуть кілька поз,
Очуняє на білому дивані…
- Ну як минув сеанс? Все добре, пані?
…Гіпноз – воно і в Африці – гіпноз…

Коли краплиною дощу стікає
сльоза солона із моїх повік,
коли в душі моїй вогонь палає
немов нестримний вихровий потік...

Коли ти подихом своїм легеньким
наповнюєш мене зсередини життям,
коли шепочеш лагідно:"Маленька..."
і огортаєш теплим почуттям...

Коли я суплю носик норовливо
І злюся просто так ось, без причини...
Коли лягаю спати опівночі
і ти зі мною як закрию очі...

Коли твій дотик лагідний і ніжний
сковзає вниз легенько по руці...
Коли ти написав мені свій віршик,
моє серденько раділо у душі...

Люблю я усмішку чарівну твóю
і носик твій такий хороший,
коли своєю бородою
мене легенько ти лоскочеш...

Ти став частиною життя,
яке до тебе просто існувало,
Ти - подих й усмішка моя,
яких ніколи не буває мало!

Чом у дятла голова
Не тріщить від болю?
Чом ця пташка лісова
Не картає долю?

Носять байку по Землі
І старі і діти:
“Коли пусто в голові –
Нічому боліти.”

Ви би краще кепкували,
Люди, над собою
Та частіше працювали
Як він - головою!

2006р.

Зелені сни на травах лугових
Давно мою заколихали юність,
Лишивши недоспівані пісні
Терпкої, калинової любові.

І досі ще крізь неспокійне серце
Тече ручай шовкової коси,
Відрізала вона її безжально -
В ту чорну ніч прихованої зради.

Я стрів її сьогодні ненароком,
Коли бродив осінніми стежками,
Що споришами смутку заросли.

Вона хотіла щось мені сказати,
Але лякливе, як горобчик, слово
Скотилося обручкою в траву...

...Ты не забыл? Ты помнишь, за костелом
где голубиный шум срывался в соло,
где запад багровел огнем зарниц
блажной мороз дразнил румянец лиц
над Бугом, на заснеженных ветрах
душа ячала, кликала как птах -
там горьких веток ивы нежный пух
согрел мне мглу холодных завирюх

23.09.2009

Услід за білістю дня,
за отим, що сонце сказало,
як спинилось на білому камені муру,
потонулого в бур’янах.

Заспокоїтись і жити мовчки.
У сухості літа дивитися,
як повітря бринить.

Непомітний рибалка край малого містечка,
прозорі щілини в очеретах, срібна риба,
солодка тиша боліт,
у якій немає спасіння.

Немає. Але в глибині живого
давня обіцянка зазоріє:
інші озера на небесах,
червоні рибини в сонячних отворах.

2006

Оранжево-осінній блюз .
Тужливий відголос прощання.
У листовійному вбранні
Розхлюпується падолист.
На перехресті сонних муз
Народжується сподівання.
Й осіння паморозь чуття
Жадає вороття весни.

Прокинувшись уніч, знайти
Незнані сили для надії.
У безпросвітності світань
Не йти у шати забуття.
В саду кружляє падолист
Не лиш тому, що вітер віє –
Йому даровано Творцем
Прощальний танець за життя…

В саду кружляє падолист –
Сльоза грайливих піруетів,
Крізь уповання, що колись
Весну світанок воскресить.
На перехресті сонних муз
Новонародженим сонетом
Імпровізує падолист
Оранжево-осінній блюз.

1996р.

Акації листочки,
мов клавіши.
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене,
На жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
Запрошує опалий лист до танцю.....

в солодких туманах
втопилися зорі
і листя різбленне
за вітром летить
холодним порогом
вмостилася осінь
і коси мені золотить

останнє проміння,
цілуючи шиби,
журливо сміється
на моїх плечах.
Он сад похилився
на першім холоді
і гойдає ябко
на своїх руках.

а там за ріллею,
у низькому тані,
прощається бузько,
бо в ірій спішить.
і ранком молочним,
низькими ярами,
вже перший
морозець лежить.

ген літо подалось
в далекії мандри
і осінь вартує зиму.
та все повернеться
у дивному колі
і зимка не здержить весну.

21.09.2009

Південь спеки в кризі льодовитій.
Стигне кров у жилах упиря.
Кволий голос зголосився вити
Арію чужого вівтаря.

Йде усміхнений до себе пастор,
Чи пастух поголених овець.
І дарма, що переплетом свастик
Всесвіт перекреслено увесь.

Зичать дзвони мідно, високосно,
Мідяками втішена юрба.
Зупиніться - непокрита ж осінь!
Алилуя, вибачте, - набат...

2003

Якщо душа не визнає капканів,
Якщо у ній не поселився страх,
Ти зневажай усіх мастей тиранів,
Що злочини ховають по ярах.

Якщо ж родився ти страхополохом,
Не освятився мовою й Дніпром,
І свого ляку не позбувся сплоха,
То хоч не будь усякому рабом.

Не кожному судилося змужніти
Й дійти до тих омріяних висот.
Молімось волі щиро, наче діти,
Щоб сам себе не відцуравсь народ.

* * *
Отак, догрались, “демократи”,
При владі наші вороги,
І знову стороною свято
Дніпра обходить береги.

Сьогодні, наче за гетьманів,
Коли на прю ішли брати,
Гризуть себе партійні клани,
Мов зайця бідного хорти.

І Україна замовчала,
Бо не знайшлося голови,
Яка б, напевно, пасувала б,
Як і Богдан, до булави.

Жиди чкурнули до Сіону,
Та вітчизняні лихварі
Обсіли всі пости і трони,
Корита й божі олтарі.

А ми з книжками й прапорами
Стрибали з Києва на Січ,
І линув гордо над степами
Рабів одвічних дикий клич.

Та волі не здобудеш ралом,
Як ти до бога не кричи,
Її віддасть він не за сало,
А за шаблюки та мечі.

Торкнутися хмари маківкою мрієш?
Упасти колінами в сніг, що цнотливо
вкриває Вершину. Завмреш полохливо
і з голосу дрожем
нічого
не вдієш.

Відразу забудеш про стомлені ноги,
набридлий рюкзак і загублену карту.
В дорозі долав – бо воно того варте -
холодні й підступні
річкові
пороги.

Лиш два кілометри. Це не Аннапурна*.
Це просто - Говерла. Щороку завзято
колесами джипів в державнії свята
гвалтована
в теплім комфорті
безжурно.

А я на колінах стояв на вершині.
І друзі-студенти, що поряд мовчали,
здивовано душі Говерлі віддали -
до болю
вдивляючись в обрії
сині.

Ми - ніби над світом і ближче до Бога.
Та слави нам башт вавілонських не треба.
Тут кожному варто звернутись до себе -
очистивши душу,
забувши
тривоги.

В долонях тримаючи нас кам’янистих,
вершина свої таємниці відкрила.
Не ми цю красу, а вона підкорила
нас знову –
дитячо-щасливих
і чистих...

22.09.09

*Аннапурна - одна з найвищих вершин Землі в Гімалаях

Поезія се цвіт чи усмішка дівоча?
Валентин Грабовський

І щедрий цвіт, і усмішка дівоча,
І діаманти сміху голосного.
Поезія - краса життя земного,
І з піснею душа обнятись хоче.

Поезія - це гімн весні урочий,
Крилата мрія серця молодого,
Це каре сяйво погляду палкого,
І ніжне слово милій серед ночі.

Поезія - високі гори мук,
Поезія - це зоряна вершина,
І щирий спів душі, і серця стук,

І росяниста у саду жоржина.
Поезія - це дотик милих рук,
Поезія - це пісня лебедина.

***

Уквітчай мене, Квітне мій,
обвінчай із вишневим цвітом.
Я важка від рожевих мрій,
непокрита іду у літо.

В пелюстки одягни мене,
сонця промінь вплети у коси.
Обвінчай. Бо уже жене
вітер хмару і цвіт розносить...

Він розвіє з дерев весну.
Тільки згадку мені залишить.
Все пробачу –
в собі несу
сонце, вічність...
чи тільки вишні?..

Осінь Літо прив’язала
павутинкою тонкою,
і просити його стала:
«Не тікай, побудь зі мною…»

Та тоненьку павутинку
розірвав ревнивий Вітер,
і лелеці за пір’їнку
зачепилось тепле Літо.

Десь за обрієм далеко
зникло Літо разом з клином,
а услід сумним лелекам
жовте листя вітер кинув.

Осінь журно позбирала
у хмарки прозорі сльози
й виливати сум свій стала
у дощі осінні й грози.

("Вот мы и встретились, мистер Андерсон..." сообщил мне недавно Сонце_Місяць:)

холодные гнезда слов, прутиками наружу,
руки с самого детства со мной не дружат,
падают навзничь на клавиши,
окисляются.

агент_смит мяучит: неонеонео...
зеленой строкой по черному неЪу
существуется уже,
нежели давешней
биомасцой.

палата мер и весов забраковала мой мир
как слишком случайный.
(морррфий морррфий морррфея морррим
килограммовая кучка урчала,
гордясь напевом)

я им говорил, что могло быть и хуже,
например, бывает же
просто матрица

не поверили.

Моя маленька мрія
Далека і близька.
Моя маленька мріє,
Так ось ти є яка!

Моя маленька мріє,
Не зрадь моє чуття!
В душі вогонь жевріє
Й вирує почуття.
20.09. 2002 р.

У небі журавлі курличуть
Й зникають десь у вишині,
І в даль мене з собою кличуть,
Та полечу на власному крилі.

Є розмова, моя егоїстко,
стрілка вже обійшла циферблат!
Три піщинки зібрались на березі
і ділили сімейний халат.

Час одної прийшов куховарити,
із чар-зілля калатати суп.
Друга пестила діток, що плакали
й гаптували родинний тулуб.

Не питайте, що сталося з третьою,
бо вона покохала себе.
І на дно прилягла і заплакала,
наче серце її не живе.

Попса безсмертна, невмируща?
Як по зубах кавова гуща
або оскомина квасна —
слова миршаві, недоробки
і музика масна
у стилі шоколадної коробки.
Де та весна?
Де ніжність? Де краса?
Попса-са-са!!!
Попса у мові,
попса в розмові
і у коханні лише попса.
(Ба навіть ковбаса
тепер сама попса!)
Спокійно, тихо і без бою
піддався світ попсі, і став попсою.
...
Попса безсмертна, невмируща???

(2009)

Ти знов приснилася мені,
як ніби йдеш в тумані ранком.
Прозора тінь в моїм вікні,
що розчинилась на світанку.

Пішла нечутно, як завжди.
Лиш смак залишила цілунку.
Коли ж повернешся сюди
мене поїть Кохання трунком?

Я б чашу вихилив до дна...
Життя віддати – насолода
за тебе, ластівко сумна,
моя прекрасна нагорода.

Солодкий сон – коротка мить,
приємна золота омана.
Кохання тінь, що пробіжить
на тлі ранкового туману...

05.04.09р.

...Написав зірками вірш на небі.
Вітер струменить посеред них.
Він – неначе кіт-шкідник, далебі,
що стрибав, де треба і не треба,
пустував серед рядків німих.

Хоч, напевне, ні... Вони говорять -
дзюркотом вечірніх цвіркунів,
шепотять далеким плюском моря,
радістю сміються, плачуть горем,
кличем перелітних журавлів...

Як великий аркуш – простір неба.
Хмари-плями подихом змахну.
Ось закінчу вже рядок про Тебе,
квітку-зірку почеплю, де треба,
місяць, як ліхтарик, піджену.

Заповітне маю я бажання,
щоб зірки-рядки читала Ти.
Бо прийде непрохано світання
(те, що обриває Ніч Кохання)
і зітре мій віршик назавжди...

04.03.09р.

Дотик пальців - як бризки дощу.
Дотик вуст - як проміння весняне.
Я тобі все на світі прощу,
лиш вернися, як ранок настане.

Повернись, як верталась завжди,
заповітні здійсняючи мрії.
Ти казала - ідеш НАЗАВЖДИ.
Але в це я ніяк не повірю...

Я молитву свою прошепчу,
я єством своїм лину до тебе!
Лиш вернись - як краплини дощу,
як проміння весняне, що з неба...

22.11.2008

Замовкне дощ і стихне свіжий вітер,
Моя любов - це простір для безсмертя.
І крізь красиві штори мертвих літер,
Ти в мою душу так нахабно вдерся.

Ти змалював безодню так звабливо,
І я тобі повірила тоді.
Та жити в світі гарно і красиво
Не зможу я в безмовній самоті.

Ти обіцяв мені свободу дати,
Ти обіцяв, а потім зник і все...
А я не знала, що мені обрати,
Я не хотіла вірити у це.

І ллється дощ у мою душу,
У мертву душу, схиблену на тобі.
Я знаю, що страждати так не мушу,
Та пізно йти, коли вже на пероні.

Я не втекла від свого самогубства,
Я взяла лиш відстрочку в кілька днів.
Один лиш крок лишився до безумства,
І буде все як ти давно хотів.

20.09.2009

Тут добре, тут вітер!
Що кажеш? Повітря?
То небо примружило
сонні повіки,
вкладається спати,
втомилось летіти...
А я відчуваю -
тут добре,
тут вітер!

* * *
Нема на шиї хомута Батия,
Татарських коней стерлися сліди,
Але сьогодні “матушка-Росія”
Нащадком стала дикої орди.

Тому у нас чорноземи закляті
Дають жахні зрадливців врожаї,
І моститься у кожній чесній хаті
Чужий закон, а також звичаї.

І в унісон “Та якось воно буде”,
Зітха гидка династія рабів,
Але чи буде Матір, Син і Люди
На цій жлобами згидженій землі?

Для вас, нащадки, вроджені на волі,
Яку збороли в тяжкій боротьбі,
Горить тавро на дідовому чолі,
Як засторога рабства і ганьби.

Як прийде час і сурма в бій покличе –
Ідіть з мечем замолювать гріхи,
А тіні предків із святої Січі
Укажуть до вікторії шляхи.

Впаде як грім жадане одкровення
І вразить кожне серце як стріла,
І заповітне Кобзареве вчення
Народить Бога з кожного хохла.

Мене лякає твоє взаєморозуміння
І я впадаю в депресію

Сідаю біля вікна
Із склянкою томатного соку
Чекаючи поки небо затопить все навколо

Майструю з старої газети кораблик
Посаджу туди мурах тарганів
Можливо вони врятуюються

Ти мене розумієш
І це зводить з розуму

Таке враженя що ми герої історичного роману
Я шаман
А ти дівчина яку треба принести в жертву

Ти і втакій ситуації розумієш мене
Лягаш на жертовник
Промовляючи
Давай виріж мій кадик
Візерунки на тілі
Відріж вуха
Так буде краще

Ти відчуваєш кожен мій духовний рух
Я для тебе кіно
Епізоди котрого знаєш на перед

Заметіллю пелюсток троянд
Ти в самотність мою увійшла.
В ту годину, коли
Я на тебе найбільше чекав.
Грав задумливий сум саксофон.
Переламану душу читав.
Ти вдихнула у неї життя –
Мандрівниця бездонних безсонь…
Мандрівниця…
Зігріла й пішла
В невідомі далекі міста.
А
в моїй самоті відтак
Залишилась година тепла.
Залишився…
приємний полон,
Благодійний незнаний напій.
Вітер
в долю троянди навіяв,
Та мотив
не змінив саксофон…
1993р.

* * *
Життєва проза - вічна боротьба,
Бо роки йдуть, і молодість за ними,
В твоєму погляді зачаєна журба
І до життя бажання невситиме.

В очах твоїх, глибока і палка,
Хлюпоче хіть, немов вода у морі,
І досі ще коханого рука
До ніг твоїх зриває з неба зорі.

Ти посміхнись, бо сонце угорі
Дарує промінь лагідний для тебе,
Немало ще несходжених доріг
Ти ще пройдеш під цим священним небом.

Не треба сліз, а також каяття,
Що юнь пройшла, розтанула мов казка,
Бо твій нащадок, лагідне дитя,
Віддасть вповні любов свою і ласку.

Подвійно раб, хто возлюбив тирана.
Г а л и н а Т у р е л и к

Я вірю в мудрість і твою майбуть,
В твоїй душі загоюється рана.
І все ж повік, народе, не забудь:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Ти справедливим і безжальним будь,
Хай зацвіте земля, немов кохана.
В шістьох словах - страшна і вірна суть:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Щодня до тебе з лестощами йдуть,
І поспішають звідусюди зрана.
Ти компасуй свій шлях і правди путь, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Чи ти забув про розум і могуть?
Де пісня волі, що прекрасна й знана?
Нехай сини Сократами ростуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

В твоїй душі джерела чисті б'ють,
Під звуки кобз і віщий спів Бояна.
Ти не проглянь смертельну каламуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Нехай тебе не затуманить лють,
Ганьба найвища - це самоомана.
І пам'ятай - того не закують, -
Хто не злякавсь ні ката , ні тирана.

Атланте мій, ти все тримаєш небо!
Мов брама Риму ці могутні плечі,
А руки – молоти гартовані у печі,
І світ героїв пише саме з тебе.

Ти не змінився, весь – залізна мужність,
І випробовуєш себе у силі вперто,
Палає правда в погляді відверто.
Лише в волоссі додалася мудрість.

…А пам’ятаєш, як тонув у косах,
Здіймав мене аж до зірок в долоні.
А я цілунками квітчала білі скроні,
Губила сльози у рясних покосах.

Покинув варту, мир не захитався.
Ти був щасливим у моїх обіймах,
І вище хмар злітав на крилах мрійних.
П’яніло сонце, коли ти всміхався.

Але ж геройство – вічне ідіотство!
А він твій друг! І я... Ти знов зі сталі.
Видзвонюють на кітелі медалі –
Виводять славну оду благородству.

Лягає струмом небо поміж нами,
Відлунням спогадів бринить повітря,
Ми розвіваємо печаль свою по вітру,
Всіваєм степ рясними полинами.

Торкнуся вуст твоїх сухих незримо,
Хай промайне в очах на мить дитяче,
Атланте мій, я вже давно не плачу…
Тримаєш небо, а мене не втримав!

Ось вітер хмару осідлав ранкову
І підганяє весело дощем.
Підставив явір молоде плече,
Як стомленій сестрі, березі знову.

Гримкоче грім... І в збуджену діброву
Озон весняний, мов ручай тече.
Хмеліє серце, не забуло ще
Твою, мій краю, солов'їну мову.

Не стомиться від радості душа -
Я пралісом назустріч дню прошкую,
І віддаляється турбот межа.

Природа всіх від черствості лікує,
І ти до неї, сину, поспішай, -
Не взявши ні сокири, ні ножа.

Не прийшов сусід у школу,
Мабуть зубик заболів.
Карамельками учора,
Поділитись не хотів.

Хоч його я не просила,
Догадатись міг і сам
Він, усе ж таки – мужчина,
З’їв за день аж триста грам.

Та нема що дивуватись
Справжніх мало є мужчин.
Можуть бантика зірвати,
У футбол пограти ним.

А сусіду ще чимало
Їсти каші з молоком.
Щоб не стати Дон Жуаном,
Стати справжнім козаком.

Не роблю проблем із цього,
Тут є відповідь одна.
Здогадалися ? У нього –
Зуба мудрості нема.

Мне не нравиться солнце,
Хоть даже я в темных очках,
Даже пыль не способна забраться
Под своды зеницы;
Я послушалась теней,
И даже отдалась раз так…
Только сторож мой бледный
Не хочет со мною делиться.

Я забрала долги
И изведала наново страх,
Разбросала монеты на счастье,
Чтоб снова проститься,
Испугала себя,
Что, наверное, это крах,
И отправила слезы в туман,
Чтобы вновь притаиться.

Только эта дорога
Мне врятли бросит свой взгляд,
Не потянет за руку,
Чтоб снова теперь искриться,
Я б отдала тебе
Столько мыслей своих наугад,
Но мой голос
И дальше боится тебе открыться.

И не надо вопросов,
Они бы упали за раз,
Не успев даже броситься
Откликом нам свыше,
Я просила тебя столько раз,
Но, увы, невпопад,
Посмотреть мне в глаза,
Целовать мои ресницы.

И вот, забыла…
А стоило ли плакать
Весной лукавой шепча твое имя?
И ты, мой ангел,
Очень элегантен,
Хоть и пристрастен
К золотому пиву =)