Примарилось в озері море далеке:
Ліниві глибини, гарячі піски
І бірюзово-дзеркальні мазки,
Коли пообідня розморює спека.
Неначе сріблясті кружальця луски,
По хвилях розсипались сонця разки
Відлунням у Всесвіт на сотні парсеків.
Лоскоче проміння, немов волоски
Від пензля, що літом малює казки
У серці холодного світу хайтеку.

23.08.2009

я втомився від мертвого запаху
теплого парфумового смороду
якби вона росла ще замолоду
я завів би собі довгу бороду

хай люди подивляться холодно
я втомився житидорого
моє тіло розділене порівну
я залишу запеклому ворогу

я не стану кричати протестів
не відчую зневаги чи сорому
вагу втратять усі маніфести
що проступлять у голосі кволому

і якщо навіть пізня година
заховає всі мічені порухи
Я - то є все та ж людина
це підтвердять друзі і подруги

не знайду я себе у тім місці
де огидні позиви на рвоту
де волося - клеймо металістів
де не рвешся уже до польоту

я би міг прикувать свої руки
і облитись пахучим бензином
та для вас то лише вистава(суки)
припудрена гордістю, або героїном

Сонце хлюпоче у хвилі
Човниками дрібними,
Берег раменом похилим
Струшує краплі у рими.
Траса безмежного лету:
Озеро - небо - літо,
У відпускну естафету
Втягнено наші боліди.
Всмоктує шкіра засмагу
Жадібно, як мікрофібра.
І утамовують спрагу
Свіжого бризу верлібри.


18.08.2009

Я за вас відболю, відтерплю, відлечу, відкурличу,
Я за вас відмолюсь у німому звучанні століть.
Тільки б, рідна, ніколи не з'являлась печаль на обличчі.
Тільки, люба, не плачте. Тільки, мила моя, живіть.
Я від вас відведу оте вчора поранене літо.
Я за вас відпрацюю у вічності ваших полів.
І у вашім садочку найкращі посію квіти,
І мені не забракне для вас найтепліших слів.
Я вплету свою мрію сивиною у ваше волосся,
І від всіх негараздів собою ваш світ затулю.
Хай ще кілька хвилин до вас не приходить осінь,
Щоб ви зрозуміли відлуння слова ЛЮБЛЮ....

Давні порожні мушлі
Муляють точку зору.
Страх - це коли по норах.
Правді тепер найвужче.

2002

Життя – о скільки всього в цьому слові.
Безшумна хвиля, що прямує в небуття!
У кожного своя у житті доля,
У кожного своє в ньому буття.

Воно то є а то його немає,
Умить його хтось може обірвати.
А скільки треба часу і зусиль!
Щоб це життя комусь подарувати.

Стоїш і думаєш, що ти вже не сама,
Що дві душі тепер в твоєму тілі,
Якась частинка тебе зародилась,
Сорок неділь й людина є нова.

Коли ти йдеш по вулиці і знаєш,
Що два сердечка у собі тримаєш.
Під різні ритми стукають вони,
І створюють мелодію весни.

В тобі маленький хтось народження чекає,
Твою турботу і любов приймає.
Й ти знаєш точно, а не вірогідно,
Що на землі ти цій комусь потрібна.

Але давно ми вже богами стали
На вибір свій вирішуємо долю.
Лишити ембріон, даруючи життя,
Або аборт, без лишніх клопоту і болю.

Та право кожен зародочок має,
Родитися, у світ оцей прийти,
І нелегке земне життя прожити,
Навчитися любити й себе в ньому знайти.

Моя частинка і моя кровинка
Хоч на руках тебе ще не тримаю,
Та я уже тебе сильно люблю
І з нетерпінням я тебе чекаю!!!!!!!!!!

Розірваним намистом
Посипалися зорі...
Ніби навмисно –
В осінні холоди.
Під тим дощем
Цілувалися двоє,
Накривши плащем
Безсоромні сліди.
Розірваним намистом
Слова покотились.
Ніби навмисно –
Ніхто не збирав.
На розсипі тому
Двоє зустрілись...
Дорогу додому
Дощ тихо змивав...
20.08.09

Кольорів різних любов буває -
То сонцем теплим вона нам сяє,
То ніби небо заголубіє,
Смарагдом моря, бува, ясніє.

А коли смуток її потьмарить -
В жалобу чорну одягне вії,
Коли самотньо страждає, марить -
Як вечір, сутінками сіріє.

Вона - як настрій, коли щасливий,
То домінують тони мажорні,
Коли захмарений - то мінливі,
А як печаль, то сумні, мінорні.

І так - щоднини. І так - довіку.
Візьми ж бо, люба, в дарунок тіні,
Поглянь в люстерко, то на повіках -
Мого кохання ясне цвітіння.

7499 р. (від Трипілля) (1993)

боюсь коли горілки нема
пахне кінцем
хочу піднятись і взлетіти
і тебе з собою захватити
я спив свої бажання
вони всі кольору горілки
білого й прозорого
сліпого і гіркого
і нескінченного
їх підпалити і вони згорять
так само як горілка
-це ти?
-це ми
з тобою разом
вдихаєм ці світи
нашим спільним подихом
гарячим і гірким
і водночас так солодким
ми полюбили все своє
і стало все для нас солодким
ми називаєм це життям
життям летучим і німим
але таким нестримним і жаданим
яскравим, сонячним й сліпим
голим, білим і глибоким
як подихи оргазму
пелюстки троянд
-о,зараз таке відчуття дивне всередині...
-легкі й прозорі хмари
-як у космосі
-як космозоо
наш космос нам дарує ніч
палку й палаючу
у сам самих
у середині не даючи нам висловити це
бажання, сили, збудження
твоє й моє
й нікого більше
імпровізацій сексу
поезії і прози
неба і землі
цілунки й різні пози
і шию всю твою
тіло мокре і спітніле
стогін твій від задоволення сліпого
мрій збування на секунду
оргазму безсвідомість
все твоє й моє
все
все
всеееееееееееееееееееееееееееееееееее
11,06,2009

Коли тебе сурма твоєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:
Per me si va, nella citta dolente!
«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальних сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста, —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п’яний,
Кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.
27.03.1935
"У Первозванного на горах"
ВИБРАНЕ, 1991

навіть, як псих –
смикнув й застиг…
один лиш ти, мов та медуза,
чи то кисіль,
ні – його тінь
розтікся королівством пуза.

й глибокий сон,
як теплий трон,
сито заковтує ту манку
разом з усім…
хоч спритність стін
втримує в рамках ще приманку.

та прийде час –
впаде каркас,
і ти заповниш нудну пустку,
забувши й те
хитке «проте»,
пірнеш в омріяну відпустку.

чужі думки –
такі ж, як ти,
немов витки
з мідного дроту
на фальші гоп!,
а крайній стовп
зі знаком „стоп!”...
та я не проти,
бо далі – мур
з шахових тур,
і жоден бур
це не здолає;
ну і чорт з ним,
й так чорний дим
від нас ключ істини
ховає.

невже не можна бути світлом
(хоч за ціною сірника)?
ховатись в бункері ж так підло…
страх – квола зрадницька рука.
чому так важко вийти з себе
й переступити за рубіж?
воно ж так близько твоє небо …
як не виходить – візьми ніж!
платівка крутиться на місці
(німа вже голка, ти ж глухий);
скільки здихатимеш ти в місті
поблідлих фото?... джгут тугий
й не дозволяє й раз ковтнути
на повні груди цей туман;
простіше в ньому утонути,
точніше, в собі… і шлагбауммммм!

г о л к а – н і м а ч и т и – г л у х и й ? ! ? ! ? !

Хайку

***
Почуло серце
Рідкісного птаха -
З країни Сонця!

***
Лише говоримо
Про тебе, Україно,
А дбаємо - про гріш...

***
Скрізь у столиці,
Немов у чужому краю.
Хутчіше додому!

***
Розрослись незабудки
На могилі учителя.
Посадив їх торік...

***
Люба, не свари,
Що захмелів сьогодні -
Я з пролісками стрівсь!

*рідкісний птах (лат.)

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

навчися слухати тишу
відчувати краплі дощу
що слізьми стікають по твоїх щоках
навчись впізнавати запах вітру
що несе тебе над містом
доторкнись до хмари
яка ніколи не скаже які в тебе зимні руки
забудь що ти людина
зрозумій себе
не стримуй сліз
дозволь собі бути собою
розбий скло навколо себе
і нехай тобі буде все одно

24.12.2005

Цілий день ти, напевне, був зайнятий.
Цілий день, цілий день, цілий день…
Захлиналась облі_злими фарбами
І співала квартирі пісень.
Заглядала у себе і бачила
космосфери закутого “Я”,
І, здається, собі пробачила
Ті польоти, що “навмання.”
Зачарованим ехом здригалася
Від надмірності власних ідей…
Вітер вщух, а дзиґа зосталася
Обертатися колом тіней.

(іронічне)

***
Я Джина випустила з лампи.
Не для бажань.
Для колективу.
Одна і вечір. Знаєш сам ти,
як то буває в серці сиво.
Джин-тоніки від «Оболоні»,
якісь сухарики, горішки.
Смаки солодкі і солоні
гірку самотність скрасять,
трішки.
- У мене три бажання?
- Сьорбай!
Я ж думаю чого хотіти…
Давай горішків ще півторби!
Ще каву в ліжко! О, ще квіти!

Місяць - вогняний сачок
для ловіння зірочок.
От якби його дістати,
зорі в небі упіймати,
їхнє сяйво поєднати,
мало б сонце собі брата.
От би тішилось воно!!!
Й прикривали б хмарок рештки
Неба золоті сережки...

Сумне мовчання вільного ще лайфу...
Шукала вчора постать у юрбі.
Здоровий глузд незазнаного кайфу,-
Усе, що ти залишив по собі.

Нехай летить усе у чорну прірву!
О, скільки ще таких на мене ждуть!!!
Сьогодні я, мабуть, уже не вийду.
Сьогодні, мабуть, навіть не позвуть.

Цю дівчину, о, навіть не знайому
Не згадуй серед інших. Не таких...
А завтра повертатися додому,
Везти у серці спогади і сміх.
23.08.09

А ти прийдеш… Колись… Як і тоді,
окутаний, омитий сутінками.
Обличчя – усмішка, позаду – біль.
Той біль, що досі крає наші душі
і кидає нас на розпутті
рожевих, сірих і блакитних мрій.

А потім фільм… І знову з Голівуду
якась комедія_пригоди_драма.
І все одне. І все однакове:
вона і він. Додаток – третій зайвий.
І ми однакові. Хоч всупереч
і трішки різні. Я і ти… Єдині…

Найближчим часом, може, назавжди…

Така собі печальна посмішка
В останніх літніх днях.
Вона у дьогті жовта ложечка,
Дістата навмання.

Тобі напевне адресована,
Йому чи ще комусь.
Обіднім сонцем зацілована,
Не вами, от і злюсь.

Така собі остання посмішка,
Що мить - і вже сльоза,
В шершаве серце подорожника
По серденьку сповза.

У річці тоне наше літечко
За ліс летить тепло.
Ця посмішка, як біла квіточка,
Посаджена у скло.

Колись давно - твоя заручниця
Назад три сотні літ
Побачу скоро вже ті рученьки,
Що зав"язали світ.

І як я вибралась не відаю!
Зате тепер - своя.
І вільна. І тобі не віддана!
Хоч посмішка - твоя. =)
25.08.09

Я – ніч і день, Земля блакитна,
Перед зорею став бузковою жагою.
І простота безмежності тендітна
Мене пронизує ранковою стрілою.
Палац дерев, об’ємність трав –
З них простір – лебідь білий
Маха крилами вічності заграв.
Співа у нескінченність
духмяну ніжність Вирій.
Безмовний виток істин –
Єднання духа нашого і серця Сонця,
Що сходить над красою небосхилу іскрин.
А дзеркало очей зірки вбирає аж до донця.

Музичнеє слово,
Яке ж ти нестримне!
Ти рвешся назовні -
Клекоче вулкан.
Іще не готово,
Та так, мабуть гримне -
Як в білій бавовні,
Іде крізь туман.

Глибинь нелогічна,
Знання ємкостисле,
Графічні постали,
Таємний розсол?
Напруга магічна
У розумі тисне -
Незнані сигнали,
Чи Божий глагол?

Із Краю, із долі,
Із Всесвіту, може,
Пливуть тії гуки.
Їм спину нема.
Чи дихає обрій,
Чи простір то гложе?! -
Солодкії муки!
Їх серце прийма.

Розгорнувсь заграв сувій,
Як там десь пустує змій.
Може то посеред ночі
Кінь рудий жита толоче!?
Аж під хмари тара-рам –
Промінець то тут, то там.

Цей промінчик не простий,
Біга він під зоревій.
Його Сонце упустило,
На ніч спати залишило.
Від кілка грець одв’язавсь,
Шкварити танок узявсь.

Дідко дощ став буркать злий,
Що онук гарцун такий,
Ланцюгом старанно клацав,
З пересердя аж заплакав.
Веселун – на хмару сів,
По ній громом торохтів.

Взяв ще берло та й махав
І свободи вимагав.
Не помітив – Сонце встало,
Все безладдя вщент пропало.
Лизень мати пригорнув,
Та простила, що утнув.

Вимкни тишу - мов хоч слово.
Сумно б'є по шибці дощ...
Ми самотні, як ніколи,
коли вдвох.
Ти мені навіщось снилась,
і щоночі, і щодня
Я не знав, куди подітись -
Знав, що не моя...
Я в думках писав листи,
Ти не відповіла.
Їх несли тобі пташки,
І побили крила.
І ось тепер сидим удвох
В порожній ми квартирі.
І ти мовчиш, і я мовчу -
Любов адресу загубила...

Мов давня рана знов занила,
Не знав, що в серці вона є,
Ти так неждано подзвонила,
І серце тьохнуло моє.

І серце так затріпотіло,
Немов до нього пригорнув
Твоє солодке юне тіло
В той час, що вже давно минув.

Він мов ожив - такий прекрасний
В раптовім подиху весни...
Моя ти зірко непогасна,
Світи мені із давнини.

7506 р. (від Трипілля) (1998)

Буває все в житті: і горе й радість.
В печальні миті хочеш плакать й плакать.
Тебе покинули усі : і друзі й рідні.
Невже ми дружби і кохання зовсім не гідні?
Всі почуття летять назовні.
І мріють вирватись туди.
Вуста стають сумні й безмовні
І прагнуть чистої води.

В гнізді сиділи голуб’ята,
В лице повіяло теплом,
У ніздрі вдарив запах м’яти,
Пролетіли птахи над селом.
В душі заграли барви світу,
Розквітла усмішка в очах,
Всі кольори ніжного цвіту
Лишилися в квітуючих садах.
2009

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Вчорашня пристрасть в білих простирадлах
Лежить зім’ята, зібгана на край;
Своє тепло ховає безпорадно,
Себе ледь гріє спомином зітхань.
Іще вночі сама вогнем спікала:
Скипала кров і вибухала вмить…
Під ранок ліжко інеєм припало,
Сховалась від очей розпусна хіть.
А пристрасть загорнулась в білий прапор,
Лежить під ним самотня і німа –
Їй прохолода дошкуля проклята,
Коли двох серць закоханих нема.

Ідею поезії мені підказали
С. Татчин та І. Кант

На атласі земного моря, тобто неба
буває зачіпаєш за зірки веслом
одне питання: а воно нам треба?
об камінь неба битися чолом

у www.nebo.com
щоденно й нощно є потреба
у черзі за небесним молоком
нам довго нудитись не треба

ми лиш упремося веслом
у темне піднебіння неба
оплата входу за жетон
я зачекаю там на тебе

і хтось відкриє персональний блог
на мапі моря, тобто неба
а ми за зорі вчепимось удвох
бо є у нас така потреба
2009

Як в празник біля церкви жебраків -
навколо мене спогади тужливі…
На видих до прожитого зм'якшів…
На серці кожен вірш, мов сивий иверь.

Течуть рядки, солоні як ропа,
гірким здриганням заливають зморшки…
Вустами пересохлими припав -
тузлук п'ю, захлинаючись… Колошкає

минуле майбуттям… Загуснув віск…
Вогонь вкусив свічу за ґніт… Спромігся
просякнути у Гордість… Наче зріз…
як пучки неба в молитвах - Тбілісі…

Небо... Не кольору серпня, а швидше шинелі.
Враз замовкаю. Ну звідки тобі це знати?
Знічено кліпаєш, в руцях солодка вата
Кольору окулярів, мрій а іще пастелі.

Звідки… Такому диву (янголущойнознеба)
Знати на запах порох. Знати шинель на колір.
Просто ти знаєш інше. Душі духмяних стебел.
Дощ (імена краплин і…) море, що повне солі.

Будь мені. Жовто… Жовтнем. Будь мені… ким завгодно.
Вишні принось в кишенях. Вишні на кров не схожі.
Більше на серце… Тільки серце – тепер не модно.
Вікна. Плацдарм. Військові. В формі усі так схожі…

Роси такі холодні. Свитка до стегон липне.
Одяг прозоро-мокрий. Видно усю наскрізь.
Ось моє сонце (справа) пахне так міцно липнем.
Будь мені… Хоч видінням. Тільки тепліше снись.

недолік анаболіків –
у повній втраті сенсу
всього (як в алкоголіків),
окрім хіба що снів;
насправді ж, біль лишається
глибоко-вперто в м’якоті
і завжди повертається...
не віриш – спитай в псів!

у них, зазвичай в старості,
він, мов мозоль, безсовісний
й при абсолютній хмарності
психує, як маяк;
й тоді жодні полегшення,
нашвидкуруч проковтнуті,
крім смерті (це ж завершення
всього... й болю) – ще б пак!

бо нащо б було битися,
не знаючи, що скінчиться
колись цей бій, й молитися
за кожен новий день?!
повір, лиш смерть – знеболювач,
що діє вірно й віддано;
ритм серця ж – поневолювач,
невинна слабкість нень…

ти згориш разом з травою,
хоч цілком зелений ще;
а причина – гнилий корінь,
підло зваблений дощем.

розумію, була спека,
захотілося зими,
але ж сон про небезпеку
не звільняє від вини.

й те вино, швидше – кріплене,
й чорний чай (читай: чефір)
лиш загріли твої вени…
й ти покинув цей ефір.

світ палав, мов мир війною,
пітьма плавилась, мов мед.
ти ж сміявся – й чорт з тобою!
я – лиш ти, а не поет…

нема ніякого деінде,
усюди те саме, що й тут...
а тут усе помалу блідне,
вина – безплідний п’ятий кут.

жодних курортів не існує,
брехня – поняття «закордон»;
нема нічого! й не пасує
надіятись на ліпший сон.

кудись втікати – обманути
себе самого… бо ж куди?
простіше просто все забути,
тим паче ті райські сади,

в яких все нібито й почалось
(чи то закінчилось ніщо)…
та чорт з тим всім! усе зламалось!
та й я не виняток… і що?!

 
під синє небо
зелене море
з пивної пляшки

розбити душу
розлити розум
пісками пляжів


* * * *


солодке світло
недільне свято
неспішні звички

розсольний вітер
ліниве сяйво
повільна стрічка


* * *


де сонце сипле
на хвилі люстра
сліпучі луски

чуття прозорі
за вічний обрій
за інші глузди


* *


де проминають
достиглі мрії
птахи без ліку

у пінну легкість
спекотну свіжість
на захід літа



*




 

На схилах понадхмарної гори
Кошлаті луки обпиваються нектаром.
Блакить ще синя. Синя. Повтори.
А у Карпати ми поїдем.
Незабаром.

2002

Ні,
я не буду
набиватись в друзі,
Хоч ти мені
припала до душі,
Бо вже не маю
залишків ілюзій:
Дружити з жінкою –
будь ласка,
не смішіть...
Цього добра
їй ні до чого мати,
Хіба що,
як то кажуть,
про запас:
Вона – дружина,
жінка,
звісно – мати,
А подруга –
лише у вільний час.

Ну, звісно, звісно –
Це моя провина,
Що я кохаю
не тебе – одну,
Що в мене є
турботлива дружина...
Ні,
це ніяк
не зменшує
вину.
А я не можу
навпіл розірватись,
Щоб Вам обом –
і ласку, і тепло...
Твої докори
тиснуть,
мов лещата,
Як гріх провини
на моє чоло.
28.08.09р.

Arrivederci,
неспокійний Рим.
Колонні парки вицвіли за літо.
Прощально калатаючи мохіто,
Лишу тебе заселено-густим
вересовіти.

Ще ледве серпень.
Рятівний квиток
Везе від колізеїв і вокзалу.
Сезон вистав, яких не показали,
Аплодисменти всмоктує у смог
і п’єдестали.

Дощі прогнозні
спацерують шклом.
Замовкли телефони і фонтани.
Я вже далеко. Пір’я і пергамент
Кладу миролюбиво у шолом.
А місто тане…

Спадає тога
й втома. Новий день
Дитиною спинається на плечі.
Ліплю цей день. Він мій найперший глечик -
Зрікаюсь в ньому піснею пісень
від порожнечі.

2009

Ховаю сльози у кишені не твої,
Та не втаїти їх …вже повні жмені.
Цілуй, люби і бережи її
Ховаю серце у чужі кишені.
Питаю в себе: дорогий мій, хто ми?
Питаю в себе: любий, в чому річ?
Минуло все…3алишився лиш спомин
І зазирає у зіниці ніч.
Ховаю долю у кишені не твої -
В твоїх дірки. Це виявилось вчора.
Кохай її, даруй зірки її
Та бережи у радості і горі.
Цінуй її усім вітрам на зло
І подолайте разом всі незгоди.
Лелій любов, а не її «бабло»,
І не печалься, не сумуй, чого ти…
Ховаю мрії у обійми не твої,
В очах сльота і впала ніч на вії.
Не треба вибачень…Прощай тепер її.
А я лише ховаю свої мрії….

Вверх по лесенке рассветной
Солнце подымалось,
От безмолвия ночного
Земля просыпалась.
Напоила все вокруг
Хладною росою,
Расчесала ветру гриву
Высокой травою,
Заслушалась соловья
Трелью озорною -
Но умолк внезапно он
Над рдяной водою.
"Что же солнце облачилось
С утра в багряницу?"-
Удивленно щебетнули
Бойкие синицы.
Разлилась по небесам
Будто ала кровь -
Снова в жертву принесли
Чью-то там любовь...

Розчинну каву
В холодний вечір
Втопи у морі
Води з-під крана,
Облізлі крила
Накинь на плечі
І вийди геть
За межу екрана.

Зітри майбутнє
З долоней світу-
Воно живе
В штрих-пунктирах ліній,
А завтра ранком
Віддайся вітру,
І разом з ним
Полетімо в ірій,

Бо ми із вітром
З одного тіста:
Він курить ганджу
І теж віршує,
На нього тисне
Бетонне місто,
Він бородатий,
Він не працює,

Він як і ти
Любить Manu Chao,
Він знав Фіделя
І Че Гевару,
Він п"є щоранку
Гірке какао,
А потім в руки
Бере гітару...

І ми не знайдем
Собі свободу,
Та, знаєш,
Гірше нам вже не буде,
Бо серед
Тисяч голів народу
Нам зустрічаються
Справжні люди!

Прийди й візьми те, що ти хочеш!
Чому в душі твоїй вагання?
Чому на місці ти стоїш?
Хоча в очах горить бажання.

Повір у те, що зможеш все,
Коли захочеш подолати.
Побити, зрушити, знайти,
Чи що завгодно збудувати.

Чому не віриш у свій дух,
У силу волі, яку маєш?
Хоч сотню раз ти упадеш
Та прийде час і все здолаєш.

Ми живемо в такому світі,
Де кожен сам все має брати.
Бо люду доброго в нас мало,
Які тобі щось можуть дати.


2009 рік

О, дивна ніч! Вирує океан,
І падає крихка фортеця серця.
Ти скорена стихією! Не сердься,
Бо це тебе кудись веде туман.

Я не віддам! Вхоплю, немов орлан,
Якому все завжди чомусь вдається, -
І в небеса, бо вільно там живеться,
І не стихає пристрасті вулкан.

Лише не бійсь ні рук моїх, ні крил,
Ще трохи вище і зникають хмари,
І я тебе стискаю все міцніше.

Засліплюють твої сяйливі чари,
Вже падає, здається. небосхил, -
І я махаю крилами частіше.
1999

Непорозуміння виникають не зі слів,
А швидше - із їх відсутності.
Кожен додумав, як вмів чи хотів,
Не знаючи справжньої сутності.
27.08.09

Як тяжко нині на душі!
Тобі і не здається!
Неначе камінь у ковші -
У грудях серце ледь-ледь б'ється!

Хотів би я почуть лише
Від Тебе правду, Сонце!
Чи любиш ти іще мене,
Чи це є "камінь у моє віконце"?

Вчорашній вечір не такий,
Як були усі інші...
Можливо він тоді прийшов,
А я був просто лишній?...

Хай буде все так, як і є!
Не зможем час ми повернути!
Адже, Ти - Сонечко мое!!!
І вечір той треба забути!!!

Заплітають вітри у коси
літо бабине,
наче стрічку.
Я не плачу –
це Вам здалося,
у душі в мене – мир,
не відчай.
Я не плачу.
Вас мучить сумнів?
Що бентежить Вам, пане, душу?
Кров у венах моїх пульсує,
але серце –
мовчання сушить…
Ми пройдемось безлюдним містом,
поведемо легку розмову,
але стерти холодну відстань
до останку
чи зможе слово?
Що ж бентежить Вам душу, пане,
в день, коли догорає літо?
Ці хвилини, що швидко тануть?
Неймовірно пахучі квіти?
Крок за кроком ідемо в завтра.
А сьогодні…
А що сьогодні?
Певно, більше образ -
не варто.
Надто,
надто вони холодні…

Ти застрягла мені виноградом у горлі...
Я не можу тебе проковтнути!!!!
Виглядала так смачно стигла дружба
Я хочу її повернути.

Ми її посадили
і щодня
Поливали вуличним сірим соком
Ми її захоплено годували
щотижня
Фіолетовим рівненським роком

Ми її забували губили топтали
А вона росла
Ми їй так багато не казали
А вона цвіла


Наїдаюсь до краю
Зеленими ягодами
Задихаюсь(

Може краще вина?

2009

***
місяць у повні повінь
повна печаль по вінця
п’ятий останній поверх
не кольорове сниться
сірі сирі відтінки
світ між кутів оселі
сива самотня жінка
тільки сусід веселий

Уже не літо, знаєш, друже мій,
і небеса згасають посполиті.
Багряний зойк і запал золотий –
уже не літо, знаєш, вже не літо.

Терпке вино гарячих горобин.
Берези – подались у кармеліти...
Останнє золото – покута без провин –
уже не літо, чуєш, вже не літо!

Туманів привиди - твої холодні сни,
полинно пахнуть згірклі оксамити.
А я...
прощаюся з Любов'ю...
до весни.
Уже не літо.
Так.
Уже не літо...