Візьми моє серце з собою,
туди, де нікого – лиш ми.
Зціли моє серце любов’ю.
Врятуй від обману й зими.
Рятуй моє серце, бо плаче
Воно від розлуки у снах.
Тобі віддаю його – бачиш,
розквітла веселка для нас!
Зціли моє серце від болю,
крилом хоч на мить пригорни.
Візьми моє серце з собою –
в нетління твоєї весни.

Вальсують жаби на лататті
І щоки дмуть...
Ясну Зорю в зеленім платті
Вітри ведуть

У оксамити вечорові
Лугові..,
Де місяць сушить срібні брови
На траві..

Де зорі ляскають хвостами
По воді..
Де у вишневому багатті
Наш милий дім.

Де чеше Річка -моя сестричка
Тобі косу.
Де я від неї.. Тобі лілеї
Оці несу..

Волна играет.

Волна играет, прибрежной галькой,
Шуршание прибоя слуг ласкает.
Держась за руки, мы идём,
По берегу слоновой кости,
И не врезаем мы, что это,
Туапсе, курортный городок.

У нас роман курортный,
Без всяких обязательств,
Лишь наслаждение и кайф,
Сиюминутных отношений.

По пляжу, вдоль погибших кораблей,
Прочь от людей, отдаться отношеньям.
В глазах подруги блеск азарта,
Согласие её, давление в паху.

А поцелуй блондинки сладок,
Всего лишь, два часа знакомства.
И получаешь столько, столько,
Пьянящих чувств и возбуждений.

И грудь пьянит упругостью своей,
В уютной бухте, на огромном камне.
Расслабился, рукой полез её лаская,
Кожу живота, и ниже, ниже

Лишь отвращение постих от пониманья,
Пред мной лежит гермафродит.
Волна играет, прибрежной галькой,
Шуршание прибоя как насмешка.


Никола Борщаговский 7.07.09 г. 20:59

 
летимо на вітрилах легкості
 на магічних повітряних крилах
  в небокраї мрійної вічності
   у блакиті коханого літа

   в акварелі прозорі джерельно
    за дахи невагомого міста
    синьооке кришталля розлито
   у лазурі коханого літа

   тільки простір вільної свіжості
  у стихії яскравого світла
 тільки вітер натхнення швидкістю
у блакиті коханого літа




 

По вулиці моїй багато літ
За кроком крок – товариші уходять.
І друзів всіх моїх повільний хід
Темноті, що за вікнами все годить.
О, самота, суворий норов твій!
Поблискуючи циркулем залізним,
Як зимно замикаєш в коло світ,
Зважаючи запевненням капризним.
Так ти поклич мене, нагороди!
Тобою пещена, жива тобою,
Утішуся, вгамуюсь на груді,
І стужею умиюсь голубою.
Навшпиньки стати дай у лісі цім,
І на кінці сповільненого жесту
Знайти листок, відчути на лиці,
Прийняти це сирітство як блаженство.
Даруй всю тишу всіх бібліотек,
Твоїх концертів сповнені мотиви,
І – мудра – я забуду зовсім тих,
Хто ще живі і хто на смертній ниві.
І я пізнаю мудрість і печаль,
Таємний смисл мені довірять речі.
Природа, пригорнувшись до плеча,
Дитячі розповість мені секрети.
І ось тоді зі сліз, із темноти,
З невігластва минулого, з основи
Прекрасні риси друзів з німоти
Появляться і розчиняться знову.

Дуже болюча картина
для мене болюча

Попалені сміттєві баки
То зворушливо

Такі собі не здійснені мрії
Розбиті вщент недопалком

А ще більше вразило
Коли маленькі діти
Намагалися загасити вогнище

Вони добре знали
З цього нічого не вийде

Про те старанно
Носили сніг
Не зважаючи ні на що

Неприємна асоціація

Я просто пройшов повз

Необережно випущене слово
нарешті вільне, а проте почуте,
знайди собі гніздо. Підкинь розмову,
немов зозуля – хай пригріють груди.

Вилуплюйся, рости, об землю – совість,
висовуй дзьоба і хапай по суті –
від холоду на скорнях й до любові,
від присмаку живого і до скрути.

Хай поскладово викрилиться потім
бажання полічити варту часу.
А вартові, мов караван в пустелі,

огавкані, перепіскують в роті
роки, століття, мов аморфну масу.
Який чудний історії метелик.

6 Липня 2009

Сергію Татчину

...ще не квантована буденність,
ще кожне слово є луною
і космос пахне малиною,
і карамеллю – нескінченність,
і, наче часу акварелі,
ще хвилі простору спокійні,
а ми вже граємося в війни
майбутніх зоряних імперій...

...ще різні з_рада і по_рада,
ще до пригод завжди готові
льодовики_льодяникові
й планети_в_колір_авокадо,
й гарніший човник паперовий
за орбітальні канонерки,
та вже його за борт хтось ловить
із боку іншого веселки...

...вже мчать комп’ютерні сигнали
у псевдопростір з квазічасом,
вже, світу рипнувши каркасом
з одноразового металу,
всі в клаптях вогняної піни
пліч-о-пліч встаємо ми дружно
і лиш зірки жовтіють тужно,
як лиця з давньої світлини...

У скафандрі таємниць і мрій
орбітально зводжу дім новий
на цементі див
із цеглин світів
кельмою римованих рядків.

В кожне слово вчавлені роки:
от вже син повісив на гачки
вертикаллю стін
біля ста вікнин
фотокартки неземних тварин.

От вже донька робить крок до нас –
перший крок, помножений на час:
падає – встає,
вперто пізнає
швидкості всього, що світлом є.

А кохана – лада швидкостей –
входини готує для гостей:
в променях світил
накриває стіл
на кордоні космосу і тіл.

Розпорошить як прожектор тьму,
електронну кобзу я візьму,
щоби рвало дах,
щоби у піснях
разом з домом в небо линув шлях.

Пиши мені! Пиши! Я відповім
На кожен знак, на кожне твоє слово
Про те, що ти в житті моєму – грім,
Про те, що я живу, про те, що знову…
Пиши мені! У душу покладу
Усе, що між рядками прочитаю,
Здійснюсь у твою мрію молоду:
Віддамся, залоскочу, закохаю!
Пиши мені! Відсутності листів
Здолає час. Я навчена чекати!
Я знаю все! Усе, що ти хотів…
Але пиши! Я хочу це читати!


2002

Поламали серцями стіни,
Всі умовності розтопили
Як солдати, летіли на міни,
А, може, тільки любили.

Не програли жодної битви,
Зброю склала навіть осінь.
А в одній на двох молитві
Не змогли поламати гордість...

Ми не помітили дощу,
Що лив безперестанку,
Тоді з тобою я була
Із вечора до ранку.
Жаркі цілунки дощ змивав,
Та все сильніше лив,
А ти їх знову дарував,
По тілу розгубив.
Дві хмари у одне злились,
Грім стогне знов і знов,
Ту спрагу, що була колись,
Заповнила любов.
Холодних крапель ніжний жар
Всю землю осипав,
Та пестив жадібно, а дощ...
Нічого він не знав!
Мигнула блискавка, стріла
Пронизала тіла...
Зник раптом дощ,
Пропав, пройшов, негода утeкла.
Забути як шалений дощ?
Він слід в серцях лишив.
А може то був тільки сон,
Якого ти хотів?

Твоя вимова—без акценту,
Твоя краватка—у клітинку,
Ти прагнеш стати епіцентром,
І вибухаєш власним криком,
Присмаченим ковтком абсенту.

Купив—продав. Кафе-воронка:
Заліг на дно і лічиш гроші.
Чи справді рветься там, де тонко?
Чи не ховають сонцекльоші
Розкішних бедер амазонки?

А ти сьогодні жив чи вижив?
Яке кому до тебе діло.
Вожак повинен бути хижим,
Хоча до сліз осточортіла
Ловитва привидів престижу.

Авто—котедж—дубова спальня:
Обряд, незмінний у неділю.
Програв—болить—запив—нормально,
Ти будеш перший, будеш вільний
...І усміхнеться ніч летально...

Padre, perdona. За спиною маю гріх.
(Ні, не за спиною – в грудях і в мозку, звісно)
Скелею чи осколком пухлинно тисне.
Padre, perdona. Пішак я в цій дивній грі.

Padre, escuchame: сонце мене чорнить;
Зима – це те ж пекло: спікає, затим морозить;
Мій хрест – непідйомний від треносів і корозій…
Padre, me oyes? В негоду – не відвернись!

Padre, te pido, будь ласка, подай же знак!
(Знаки – це інше, ніж в руки – іржаві цвяхи)
Що ж, вирушаю. Надовго. У grande viaje.
Padre, pregunto: за пеклом – завжди весна?

Padre, mi culpa. Почуй мене і прости.
Безкарно – не треба. Пом’якши моє прозріння:
Ці постаті, звуки, слова, голоси і тіні…
Пішак я, mi Padre, між цих льодяних світил.

Si me oigas, молитву й мою послухай:
Во ім’я Отця, і Сина, й Святого Духа.

Amen.










*зима – пекло: гра слів в ісп.: invierno – infierno.

* perdona (ісп.) - прости
еscuchame – вислухай мене
me oyes? – чуєш мене?
te pido – прошу тебе
pregunto - питаю
mi culpa – моя вина
Si me oigas – якщо ти мене чуєш

*тренос – плач (грец., ст.-сл.)

Важкохмаря сумне
І нема йому куди дітись.
Ластовинням доріг покривається
Сивий степ.
Ніби вже не весна, але точно іще не літо...
По дротах електричних напруга душі росте.
І пече цьому світу
Під ще незогнилим серцем
Непідкореним бунтом,
Грозовим зітханням хмар.
І сумління доби, і нове покоління –
Все це
Те що ніби-то є, але те чого ще й нема...
Замовкають пісні і стає чогось надто тихо,
Але тиша така перед бурею лиш бува.
Чути іноді навіть як кров десь у жилах дихає
А якщо ж вона дихає –
Значить іще жива...

Піджак будинків
Краватки провулків

Різної степені хворі вікна
Співають симфонію
Квартирної темряви

Метро прохідних дворів
З відсутністю світла в кінці

Стоянки волів
Котрі чекають
Своїх господарів

Вечорами
Слухаючи симфонію
Квартирної темряви

Вже літа віддзвонили у дзвоники,
Накупалися зорі з Ковша.
З м’якуша я ліплю своїх коників,
Щоб на них гарцювала душа,

Щоб летіла пізнати непізнане
І побачити світ іздаля...
Я не хочу, щоб стало запізно їй,
Бо вкривається снігом рілля.

Та за холодом коники веснами
До батьківської хати примчать.
І пов’яжуть літа перевеслами
Вірші – віку мого сіножать...

Дорога сіра,
Сірі небеса.
В тумани сірі
Вкутана краса.
І наче в кокон
Загорнули світ.
Промчали скоком
Десь вервечки літ.

Пора осіння.
В ній своя краса.
Калини пломінь
Сяє, не згаса.
Єдина радість –
Ці плоди-вогонь
Гіркий осінній
Я тулю до скронь.

04.12.06

Напиши мені морем велику поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.

Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.

Сам я славу на ласку міняю і гроші -- на волю.
Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.

Текст видалений адміністрацією через нецензурний зміст.
Доступ автора до сайту обмежений.

Належати коханню і мечу,
Ріці спокус і пристрасному літу,
Голгофі днів, пташиному ключу,
Сльозі єдиній і усьому світу,
Належати і сонцю, і дощу,
Краплині меду і думкам свавільним...
Належати коханню і мечу.
Належати - і бути справді вільним.

Боже
дай мені таку самотність
щоб навіть мене не було вдома
Неда Неждана


Такий малюнок: небо голубе
(Ба, ні, то місяць - справді, вже смеркає).
Мене немає. І нема тебе.
І дому в нас, напевно що, немає.
Важкі думки обсіли, мов хрущі.
Ніхто не струсить - начебто ж весніє.
Тут злив нема (лише - дрібні дощі),
Нема коханих тут (лише - повії).
А як повіє, і закрутить вир, -
Засипле сміття, курява, полова.
Рости не вгору можна, а ушир.
Щоб з коренем не вирвало на дрова.
Пружним покосом - лінії кружлянь.
(Авжеж, докосим - лугом, попід гаєм).
Тебе немає - в дзеркало поглянь.
Немає сну. І навіть сліз немає.
Це місто знов затягує мене,
Як той удав. (А що, не знаєш? Знай же!)
Твоє обличчя - світле і сумне -
До цього дійства непричетне майже,
Як не причетна тиша до мовчань,
І темрява до ночі - ні на йоту.
І знов малюнок: День. Ріка бажань.
Тремтить рука в передчутті польоту.
У місті цьому нас немає, ні!
Малюнок третій: Сяйво. І... покара.
Лишився напис на глухій стіні:
"Тут був Дедал, що породив Ікара".

Життя людське, неначе дивне коло:
Назад вертає, хоч іде вперед.
Бурштинові зірки - Господні бджоли -
Збирають в небесах прозорий мед.

Бредуть в ріку туману білі коні.
Цей білий сад, цей білий світ без меж!..
І білі сльози падають в долоні.
Я - теж бджола. І, може, зірка теж.

Зірвана дорога…Зорі, як коні засадні…
І місяць пасеться мовби відгулень…
Печалі можете в комені записати!
Зупинився. Більше від себе не бігаю…

Страх всередині наче зашкурна вода…
З душі на чий город скинути камінь?...
І розплакався так, як не плакав зрода.
Лихо чорно-тяжке сходить золотниками…

Я чиста, як сльоза,
і радісна, і світла,
і може навіть завтра
прокинуся живою...
Зі мною нині Бог.
Він знається на ліках.
Зі мною нині Бог.
Я вперше нині молюсь.
І може навіть завтра
прокинуся розбита,
зболіла, гарячкова
і як ніколи хвора...
І раптом Він захоче
мені все пояснити,
і раптом я почую,
як Він мені говорить:

Я є, і ти є я.
Не повзай на колінах.
Зведись, візьми свій хрест
і дай собі ім'я.
Здіймися на голгофу,
і знову будеш вільна.
Омий голгофу кров'ю...
Я є. І ти є я.
Зведись з колін, моя!
Зведися і запитуй!
Дери завісу ночі
і проповідуй день.
Ти чиста, ти сльоза,
проте в багно пролита
мільярдами по плоті
близьких тобі людей...
Ти світла, ти одна,
ти - я, а я - це ти.
Забудь усе, окрім
чуття себе живою!
Ти терен вогняний!
Всміхайся і цвіти!
І перш за все: іди
дорогою прямою.

Я вірю, поможи
тяжкій моїй невірі!...
Зануритись у день,
нарешті стати Кимось!
Кажи, не замовкай!
і... сну мені відміряй.
Я молюся про те,
що завтра я прокинусь.

Оскільки ностальгія за Карпатами сіпає спогадами, організатори всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії "Дикий мед" запрошують авторів сайту взяти участь у навмисне виокремленій програмі "Поетичний вулик", що відбуватиметься 12 липня з 12:00 до 14:00 в межах фестивальних днів 10 - 12 липня на галявині за мостом на березі ріки.
Бажаючі, попередньо зголосіться у коментах. Або попередьте про свій приїзд заздалегідь уже в Сколе.

Чекаю. До зустрічі.

(Із Йожефа Серваца)
*
живу живеш і ми ще в силі жити
ото живімо поки в силі жити
все буде поки вміємо тужити
назустріч один одному спішити
все буде поки є чим дорожити
де є любов не грішно там грішити
живу живеш аж поки в світі жити
і поки живемо повинні жити
*
Ти можеш і піти так можна йти
Мабуть той вітер що приніс тебе
Прийшов тебе забрати можна йти
Я звав тебе і віддаю тебе
Жона ти чи коханка можна йти
То зовсім не мужчина хто не твій
Від мене до будь-кого можна йти
Моїй тобі невинно можна йти

1981
«Спитай себе"

Це – Бахуса безцінний дар.
В усі часи із хлібом-сіллю
Був добрим тоном для застілля
Лози добірної нектар.

П'янка солодка ягід кров
І пурпурова, як вітрила,
Колись велику мала силу
В артеріях придворних змов.

Крізь келиха дзвінкий кришталь –
Підступне скельце злого троля –
Вже не одну зламала долю
У лабіринті задзеркаль…

За щастя вічне молодих
Вогнем наповнює утробу…
За першу та останню спробу…
З душі людський змиває гріх…

Коли жаги палкий салют
Наповнить чашу аж по вінця,
Вино несуть коханій жінці
З букетом квітів – як прелюд…

Із бочки. З пляшки. При столі.
Дзюркочуть у бокал сердито
Терпкі жадані оксамити.
Увіковічнені поетом.
Під камамбер, рокфор чи фету.
І просто так, аби налито.
Як пили, так і будуть пити
І жебраки, і королі.

Залила увесь сад бузина!
І зелена, зелена вона!
Зеленіша за плісень на чані.
І зелена, бо літу початок!
Голубінь до кінця, до країв!
Зеленіша за очі мої!

Через ніч загорить багаттям
Ростопчинським! В очах відбиття
Бузинової пінної трелі.
Червоніша за кір у постелі.
В кожній порі моїй неба зір,
Розсипається-сиплеться кір

Бузини...
Не дзвени! Не дзвени!
Що за фарби розведені
У солодшої за отруту!
Кумачу, сургучу і бруду –
Суміш. Знаю коралів знак,
Крові, що запеклася смак.

І покарана ти, бузина!
Залила увесь сад бузина
Кров’ю юних і кров’ю чистих ,
Кров’ю гілочок вогнекистих –
Веселішою за всі крові:
Кров’ю серця мого любові.

Буде знов водоспадом зерна,
Буде чорна моя бузина,
Із сливово-липкою міткою.
Біля хвіртки, що стогне скрипкою,
Біля дому, котрий пустий, –
Лиш кущу бузини рости.

Новосели, вам - новини?!
Через ягоду бузини,
Вся дитяча жага багрово,
Через древо і через слово:
Бузина (по цей день – з почину)
Трута – вбиранная очима...

Моя фантазія – домашня рослина
Щось схоже на ліану

Коли я сумний вона обкручує мою шию і душить
Коли мені добре шию мою обіймають метафоричні твої руки

Якщо погано — то з моєю фантазією хоч стріляйся
А якщо добре то — так що кінчаю

Моя фантазія нерозлучно зв’язана з тобою
Ліана обіймає стовбур тебе

Так стає добре
Спокійно

Ти казала що я справжній спокій
І він передається тобі

Мене – зворушують ці слова
І моя фантазія малює такі картини
Що хоч на стінку дерися від безсилля

А цікаво хто твоя фантазія
Домашня тваринка чи рослина
Чи якійсь побутовий предмет

Я не знаю

Блукаю в своїх сумнівах ідеях мріях
Поруч з тобою

Мені подобається згадувати тебе
І фантазувати

І приємна ліана огортає моє тіло

Ось - типове вкраїнське село...
В ньому левова частка левади,
виторговується "на участки" - за
згоди сільради.
В нім сільпо - то не бренд,
а реалія минуловічна.
А генделик, з п`янючими вщент
козарлюгами - то є річ звична!
Де о-пів чоловічої статі,
знай - гульма гуля.
Дистрофічні забродиська,
ті споконвічні коноплі під стелю,
зовуть - "канапля"...
Там в бабусь одиноких,
святиню, останню свитину,
деруть ошуканці...
Спритні, різноманітні - та най би
поїли їх пранці!
Замулилися ріки, ставки
заросли верболозом.
Депутатство одколи базіка - невже ж
позоставив їх розум?!
Та напевно... Хазяїн хороший
потрібен селу.
Пан? Прадавньо.
Колгосп? Несучасно.
Ці джунглі врятує, хіба що,
Багіра з Балу...
А заки...
Про Хрущова епоху дзижчать
знахабнілі хрущі.
Кукурудза в жовтаві панчохи
свої не одягне кущі...
Ферми з космосу легко поплутати
з храмами Майя...
... То - вкраїнське село...
Там колись був порядок,
а зараз - і близько... немає...

06.07.09

Не сон – сонет на світла перепадах.
Переливаються, зірками ситі,
на павутинні дощові піньяти.
Гойдаються-розтрушуються миті,

суцвіття галактичні та армади
флотилій сонця місяцем розбитих.
Любов мандрує скрекотом цикади,
де димохідну люльку палить вітер,

у персах розбіліється налитих
і забуватиме про все крім плачу,
гаситиме його у колисковій.

Павуче плетиво – легені літа,
як напинається – летить неначе
необережно випущене слово.

4 Липня 2009

піньята* – фігурка з пап`є-маше, наповнена цукерками, котру при фієсті розбивають палицею зі зав`язаними очима.

Солнце -- желтый жернов
жертвует своей жизнью...
Собран закат рожью
в пору вечерней жатвы.

Как меняю валюту в банках,
Обменяю себя на Вас.

Я на пишность своей осанки
обменяла Ваш третый глаз

Я тебе спостерігала,
знала,
марно очі покохала.
Мала
ліпшу долю вибирати,
знала б,
на одинці з дзеркалами
розмовляла б.

Я тебе спостерігала,
мало -
сни у вечері гадала,
спала.
Під головоньку п’янкого хмелю клала --
крала
час сама у себе.
Здавалось...

Тьфу, здалось мені це спостерігання!

В ногах нет правды. И даже между ними
Все грузнут в лжи несказанных имен.

Мне кажется, мы будем не такими.
Мне кажется и значит это - сон.

И пусть во сне, обманутая нежно:
В коленях дрожь, дыханием хрипим...

Вся наша правда станет как надежда!
Давай еще минуточку поспим.

 
Ви не гадали, Ви знали про все, що не станеться
Як ми рушали до недалекого обрію-неба
Як не вірили у спогади
& Верлен цитував нас напам’ять

О розкішно роздягнута Панно
На перламутровім рандеву


Врешті ми вештались від цинізму до нігілізму
Через нас посміхалися вічнохолодні хмари
Вітрильники не встигали
За небесними пароплавами

Ця зачіска, ці шпильки, о Панно
Ви були Шекспір, я ~ Ваш театр


Попелюшко у примарнім амплуа Білосніжки
Скляні пуанти, душа на метеликах
Гречка срібними паличками
Недопалок в рекламних вустах

О лірично розважлива Панно
На рандеву нескінченних трикрапок




 

Льет ливень.
К телу теплому липнет лен.
Лениво лист летит,
Опаленный солнцем вновь горизонт.

За тобою гримнула дверима,
Вікнами відмовилась кричать.
- Все гаразд, вимоглива родино,
Кілька зошитів та прізвища печать.

Годі сміху до каміння битись
Та луною викликати гнів.
Ти, напевно, мною вже наситивсь.
Відшматкуй мене з ранкових снів!

Як отрута з димом у легенях
Я для тебе солодка й страшна.
У минулому незрячая дитина,
У майбутньому прозріла -- не твоя.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.
Перегарне запрошення в гості
З натяканням на "ні" відповідним.

Криком пісню голосите вашу,
Викликаючи ситу огидність.
Ваша вкрай неприборкана гідність
Преться в бій дорозплямкувать кашу.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.

Облиште мене, не торкайте очима
Та променів шклом не шукайте по нервах.
Мені глузування зашкоджує болем.
Жебрачка за ґратами в пошуках волі.

Стривайте сміятись! Я вам є на користь:
Кому ще потрібна бентежна свідомість,
кому світ безглузддя є маревом скарбу!
Облиште мені всю рожевую фарбу.

Він був, як Бог, піснями повен,
І гордо шляхом йшов своїм.
Отак, як Людвіг Ван Бетховен,
Що й цар вступився перед ним.

Чоло високе, шевелюра
І владний погляд, як в Сірка,
Тверда і цілісна натура,
Як має бути в козака.

Поети різні припадали
До джерела його творінь -
З регаліями й без регалій,
Та не зважав на ранги він.

Суцвіттям ніжним квінт і терцій
Лише того він сподобив
Хто вірші власні кров"ю серця,
Як воїн землю - окропив.

Цвітуть червоно-чорні маки,
Немов "Два кольори" його,
В устах капели - "Гайдамаки"1 -
Повстання справжнього вогонь.

Печалить нас "Журавки" горе
І душу кожен рве акорд,
Він музикою так говорить,
Немов говорить сам народ.

Він був - як Бог - піснями повен,
І гордо шляхом йшов своїм,
Якби сучасник став Бетховен,
Його б любив, як побратим!

1 "Гайдамаки" - опера композитора на слова Т.Шевченка, два хори з якої виконує Національна заслужена капела
бандуристів України ім. Г.Майбороди.

7515 р. (від Трипілля) (2007).

Стоп,
стой!
В этом доме грусть!
В свое сердце путь
не открой,
не впусти меня:
будешь день ото дня
выть в ночь,
как и я
вою-пою
на луну свою.

Беги прочь -
в ночь
покой тебе нужен!
Ну, а мне --
в путь:
искать
несчастливых судеб,
жалеть,
голубить,
не твою --
счастливую.

Шёл человек в потоке дел
И торопился, по всему.
Он сделать многое хотел,
Но решка выпала ему.
На перекрёстке светофор
Немного мешкал, может быть,
Ведь он работал с давних пор
И знал, что некуда спешить.

И Он рискнул – на жёлтый свет,
А тут ему наперерез
Уже летел судьбы привет –
Роскошный чёрный «МЕРСЕДЕС».
И их пути пересеклись:
Как и предсказывал Ньютон,
Был человек повержен вниз,
А «МЕРСЕДЕС» – лишь удивлён.

Раскинув руки, Он лежал,
Ловя глазами неба синь,
Где бестелесная душа
Летела с шёпотом: «Аминь».
Окончен путь
И вышел срок –
Пора суммировать итог:
Он многого успеть не смог –
Бог справедлив,
Но очень строг.
28.01.09г.

Возобнови во мне святую рать,
Возьми меня в печальный омут боли.
Ты знаешь, мне не страшно умирать,
За миг красивый,
Прожитый с тобою.
В безмолвной выси путь останови:
Пускай не будет слез,
Тоски,
Печали.
Мы просто были…
Были сверхлюдьми,
Пока людьми безнравственно не стали.

Він мені казав при повній чарці,
Що не п’є, а пив не коньяки.
Що спалили сина в кочегарці
У селі сусіднім бандюки.
Що, мовляв, були раніше травні –
Почувавсь людиною солдат.
А тепер усі такі безправні,
Що й начальству нині не до дат.
Що бували людомори й війни,
Та завжди казьонний був закон.
А тепер усі ми самостійні –
Женемо на продаж самогон.
Санаторну мав колись путівку,
Трудодні, заняття до зими...
– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!
Був земляк, солдатський син Кучма!
Сподівавсь і плакав перед смертю,
Хоч який у дядька в світі гріх...
Гірше від гестапо і від СМЕРШу –
Це образи й кривди від своїх.
Мав і на дільничного образу,
На стару бабусю, на город...
Так ми і не випили ні разу
За країну нашу, за народ.
І несли його в останні далі,
Піп махав кадилом, як тепер.
По-сирітськи дзвякали медалі
Мертвої землі СРСР...

просто обмовка скажи до чого тут Фройд
просто сни еротичні
ну до чого тут Зігмунд
не треба лізти у мій душевний комфорт
чи з мисливськими псами до мого лігва

спека в місті наче у тілі клин
трава за шість днів досягає палеоліту
о гуси сполученням Рим – Волинь
врятуйте від крематорію
ледь пульсуюче літо

це все моє
креслю коло довкола себе
миючи вікна стираю картину міста
щоб скласти докупи минулих коханців шукаю степлер
і не знаходжу
зумисне

знаєш це навіть краще в камері одиночці
жити
тужити
стежити за собою
шукати десять відмінностей в кожної ночі
і не знайшовши
не відчувати жодного болю

бо сльози мов кулі
наскрізь прошили землю
тобі вже легше
ти легша за бабине літо
а баби скіфські твій приміряють вельон
перерісши у тисячу років своє повноліття

Ю.Б.-К.
Свіжий вірш, наче свіже повітря –
Потрібен. Тому, неспроста,
Читаєш, і наче ти блискавки вістря,
Мчиш зоряним мостом.

Хочеш читати багато, вдосталь
Іпостасі єдиного Слова,
Сяйва прозрінь гігабайтами поспіль
Знову і знову, і знову.

Свіжий вірш, наче янгола пір’я,
Небесної ніжності постіль.
Посмішка неба, дитяча, щира
І на безсмертя дозвіл.

Все змінюється...
Ластовиння -на
стрижовиння...
А багаття - на
баговиння...
А квасоляні пальці, та й
сп`ялися хвацько
на п`яльця,
зморшкуватого штахетиння...
А гарбузик-дереза - й собі
задерся, "чавить либу"-
аж з дідусевої колиби!
... В зопрілій лататій копанці
колись було повно риби...
... Та хай би вже краще, та й
хащі резед,
чи будяччя голівок,
аніж різнобарвно-блискучих,
узбіччя клянучих,
морозивних
плівок... Хоча...
І того вистача...
... Пересохло кісся,
у косарці
бензин перекис...
Тьопа, мов порося,
десь в груднині -
то сум її стис...
І вгризаються думи у тім`я,
мов дубові кліщі - кляте сім`я...
І зайти в каламутну калюжу,
йменовану ставом - та ж я
не боявся колись!
І п`явки залишали
на литках
кривавії тавра...
Літню ніч залюбки
міг сопіти
в отаві...
Зась джерельний той
хлюпіт
почути в сичанні
досвітньої кави...
Все змінюється...
...Все...




5.07.09

Секунды медленно.

Секунды медленно вперёд,
Мгновенье затянулось, боль.
Мгновенье без любви как год,
И разум памятью живёт.

Но говорят, что время лечит,
Вот только веры, сердце не имёет.
И в сей момент, всё невозможно,
Представить, что забыл её.

Не верится, что миг разлуки,
И всё вернуть, назад нельзя.
Лишь пониманье жизнь прошла,
А без неё лишь темнота.

Николай Блоха 5.06.09 г. 23:18