Вклонюся боязко-пречисто,
Лицем впаду до стоп,
Я відлетіти в Ирій хочу,
А після мене - хоч потоп.
Насолодити душу медом,
Нектаром сонячних розмов,
Втопитись у благословенні,
Яке не у собі знайшов.
Навчитись жити як вони,
Світлі янгОли твого духу,
Трансформувати у Любов
Хворо-ускладнену розруху...

Торкаєшся мого обличчя, наче люстра у порожній залі –
Проводиш пальцями по гострих вигинах вилиць –
Ніби не віриш, чи боїшся повірити…
Тонка оболонка, півпрозора плівочка моєї шкіри зимна,
ніби я - запакована свіжозаморожена курка із супермаркету.
З тією хіба різницею, що синюшні ниточки вен на скронях пульсують:
Тук-тук-тук, - і потім цок-цок-цок, як старий, дідів іще годинник.
-Зозулько-зозулько, скільки років іще чекати?
Чи ти це питаєш у мене,
чи я – у пташечки із дзиґарика?
...Я завжди страшенно мерзну в цю пору перших снігів –
Час Кінця, одвічної порожнечі, загубленого зеленого шалика, задубілих пальців
Шибеницького (від слова «шибениця») завіконного пейзажу, коли весь світ
– без птахів, без листя і без трави –
нагадує один великий сиротинець.
- я, - кажеш ти, - люблю, - і розламуєш велику помаранчу,
що невідь-звідки узяв серед ночі – тебе, - і годуєш мене з руки, як довірливе маленьке звірятко…
…цівочка соку - солодка дезертирка - тікає униз по шиї і ховається у видолинку грудей,
але ти перехоплюєш її ніжними – пильними – вустами…
а потім усе сплутується, і межі стираються, і слова, і обриси,
і сон заплітається за сон, як густа дівоцька коса.
…і ми уже не бачимо, як на світанку
великою циганською голкою церує розлізле небо
вершник Часу Кінця –
віршник Часу Початку -
ангел у ватно-марлевій пов'язці.

*
Давно вже гуси
Відлетіли в вирій,
Залишивши на пам’ять нам сліди –
Кленове листя,
Що услало землю.

фото автора

Мишка в білім фартушку
Бігла швидко по лужку,
По стежині навпростець –
На великий путівець.
Бо сказала їй мала
Сіра мишка польова:

“Нині зранку по дорозі
Везли два мішки на возі.
А в мішках тих, як годиться,
Золота була пшениця.
Я була там недалечко –
Дірку вгледіла в мішечку,
З неї сипались зернята
На потіху нам, звірятам.
Повний кошик я набрала,
А оце тобі сказала,
Тож, подружко, не чекай,
А біжи по урожай!”

Добре вірних друзів мати –
Не дадуть голодувати.

2009

і пісня виродиться в схиму –
спотворену сестру «люблю»,
так осінь переходить в зиму,
як блиск у тьмяність кришталю.

листопад 2009

Расстояние между нами

можно измерить только весами...

в граммах.

Улыбки, веселье пьяного бала,

Вальс и залитое вином твоё любимое бальное платье...

надменные позы....

Сегодня я и ты - герои.
В старых английских фильмах....
мелодрамах.

Нежная белая кожа, душа из фарфора...

как жаль, что
твоя любовь ко мне измеряется не иначе как в дозах.

Тебе люблю, похилена Калино,
Під тягарем плодів своїх Ти похилилась,
Але ніколи Ти не шкодувала
За те, що в Тебе донька народилась!

Люблю Тебе, моя Лебідко,
За те, що крильми розганяла хмари,
Що з твої легкої руки
Моє життя пройде не марно!

За те люблю, весняне Сонце,
Що посмішкою завше сяєш,
Що ласкою й теплом завжди
Ти всіх навколо зігріваєш!

Люблю Тебе, Матусенько рідненька,
Бо ти калиною, лебідкою і сонцем
Завжди поспієш на підмогу
Як лиш біда постукає в віконце!

Нехай Тебе Господь благословляє
На многії і благії літа,
За те, що Ти любов усім даруєш,
І будиш до життя, немов весна!

немає шляху,
є тільки точки.
як знаєш де ти?
бо маєш все.
я маю все, але більше:
моя точка розмита,
моя крапка – то море.

не переплисти,
не випити. дмухати.
терти. терти і дмухати.
допоки лишиться один кришталь солі.
немає шляху, і не вірю у долю.
немає води, а риби довкола –
лиш м’ясо,
я тебе їм, щоб тебе народити нового.

Я намалюю тобі сонце, щоб тебе завжди гріло
Я намалюю тобі зорі, щоб ти частіше торкався неба
Я для тебе, хочеш, намалюю навіть Бога, але не можна
Так дивно,
Хто я для тебе?
Хочеш, буду тобі чарівницею
Гулятиму полем, надмухаю вітер
А вверх полечу - хмар не зжалію,
Розірву частинами,
Щоб тобі було снігу
Хочеш, стану для тебе жінкою
Зриватиму яблука і пригощатиму
Із нас як із тіста зліплю твого сина
Тілом своїм годуватиму
В колиску твої обгорну мрії
Буду злегка штовхати,
У вушко співати
Ти мов дитя тихо спати

Мій юний ангел випурхнув із хати,
Веселий від диявольських утіх,
Щодня йому я відчиняю ґрати
Моєї келії й пускаю на поріг.

Щодня кладу на крила свої руки,
Що пахнуть цвітом едемських садів,
І слухаю шалений серця стукіт,
Що рветься із звабливої груді.

Щодня збираю зорі поцілунком,
А їй дарую перли навзаєм,
Виповнюємося любовним трунком,
Себе і світ гріховний пізнаєм.

Купаємося в пестощах грайливих,
Солодкім первородному гріху,
І сповнені думок природно хтивих
Втішаємо розбурхану жагу.

А потім ти ступаєш за порога
Щаслива від утіх, немов щеня.
Чи знає муж, які крислаті роги
Йому ти мостиш мало не щодня?

стіни прямокутні бачу,
білу стелю і людей,
що живуть, сміються, плачуть
в поглядах моїх очей.

чую я знайомі звуки:
ритм, і музику, і спів,
чую дзвін і чую гуркіт,
чую букви різних слів.

я живу, я бачу, чую,
скоро віку чверть мине.
і лише одне дивує –
не помітив світ мене.

Прошарований відчай тривогами
До порогу свого проведеш,
Щоб удосвіта тінями довгими
Підкоритись безжальності меж.

Ранок зійде, просякнутий ліками,
І залишить коротке "Бувай!"
Бережи себе, промене світлий мій…
Вибиваються пасма за край.

Під егідою чорних апострофів,
Упиваючись кров'ю розмов,
На стерильно-безлюдному острові
Числить дні невблаганний призов.

І знову так, як і було раніше:
Все на місцях, провітрені кімнати.
Мій Янголе, пробач мені за вірші,
Які я не могла не написати.

Нарешті наодинці ми з тобою.
Затихло все зсередини і ззовні.
Затихло так, як поле після бою:
Усі думки ясні і послідовні.

І кличе чай мелісою, жасмином,
І надвечір`я лагідне і сніжне.
А поспішати, Янголе, куди нам?
Я надто втомлена.
Я надто, надто грішна.

Усе так само. Хоч уже й не схоже
На те, яким воно було до літа.
І вечір зорі над землею множить.
І сніг ряхтить.
І далі треба жити.
4.11.09.

За вікном шалена злива
Креше з кременя мечі.
В небі хмара чорно-сива,
В серці – рани та синці.

Вітер виє стоголосно,
Невдоволено реве,
Стало моторошно, млосно,
Тужно, безнадійно зле.

Навпіл небо розіп’яли
Блискавиці-візаві.
Лячно віти застогнали.
Стихли коники в траві.

Розірвався грім потужно,
Чи то в небі, чи в мені.

Наввипередки
змагаюся з Часом...

а Він каже,що Його неможливо наздогнати!

Похапцем
перегортаю сторінки з минулого...

так і не вловивши сенсу поміж рядків.

Вкотре
намагаюся розпочати все з нового аркуша,

лишаючи ще менше сторінок до кінця моєї Книги Життя...

Всего страшней -
ходить по городу,
Где вас убили.
(Лариса Морозова-Цырлина)

Когда-то древняя Флоренция
убила Данте.
Без травли в прессе и рецензиях,
без секундантов.
Изгнанник вечный - гордость города,
но до могилы
земля, отвергнувшая смолоду,
не стала милой.
И он стоит, взирая сумрачно
в своем бессмертьи
на небожественную суетность
родимой тверди.
Жива обида, нерасколота
в небесной силе.
Как страшно это - жить над городом,
где вас убили.

Прости коли я втомлено дрімаю,
Образу в ніжне серце не клади,
Коли у тебе настрою немає
Довкола гаснуть зоряні світи.

Прости, що дружиш часто з самотою,
Думок про зраду ти не допусти,
Бо я літаю у думках з тобою,
А ти зі мною можеш лиш цвісти.

Прости мене за муки і страждання,
Що дала нам розчахнута любов,
Прости за те, що в мріях й сподіваннях
Я далі не пішов пустих розмов.

Прости, що часто я не помічаю
Сльозу в твоїх зажурених очах,
Прости, що шлях до втраченого раю
Я загубив у прожитих роках.

Прости, що нам не бачити дитини,
Давно я льолю викинув пусту.
Але люблю як матір свого сина
Тебе одну, далеко не святу.

Карантин думок
не врятує

від епідемії
безпритульних сподівань


Нестворену вакцину
від страждань

вже давно розмели
з неіснуючих прилавків

Зачем обнимать
если нельзя задушить

зачем целовать
если нельзя съесть

зачем брать
если нельзя взять навсегда
с собой
туда
в райский сад

Время чтения стихов
это время их написания

прикосновение
стокрылого ангела
книги

разговор рыб
ставший слышимый
птицам

оно где-то
между подушкой
и утром

Стихи мои!

Будут пытать
не выдам
сожгут все списки
не вспомню

Время чтения стихов

Спешите!

Оно никогда не наступит

Ну от і все. Ще вечір – і зима.
На листя – іній, а на душу – Герцен.
Цей листопад – як фінішна пряма,
Як збій із ліку.
Як зупинка серця.

Ну от і все. Бо далі – просто – ніч.
То ж не чекай повернення у долю.
Ми зіткані з глибоких протиріч,
До жодного не знаючи паролю.

Ну от і все. Замкни своє кільце,
Не пропускай мої крізь нього рими.
Усі початки - тріснуті кінцем.
Усі кінці – початками ранимі.

Ну от і все. Непрохані стежки
Хай снігом заростуть, як будяками.
Не кресли те, що можна – у дужки.
Життя триває.
Навіть за дужками.
4.11.09.

Земля аж двигтить, як іде товарняк,
На колію всім вантажем налягає,
І котиться щебінь, і грунт осідає,
Аж моторошно, аж бере переляк.

А потім поволі усе -замовкає,
Все менше на рейках відлунює стук,
І тиша навколо така залягає,
Що чуть, як плете павутиння павук.

7492 р. (від Трипілля) (1987)

«Життя –тільки щілина слабкого світла
Між двома ідеально чорними вічностями…

Володимир Набоков

…Сила розуму
Так обмежена –
Навіть важко уявити…
Сила серця безмежна –
В будь-якому сенсі…

Шрі Чінмой


…Тілу потрібно жити,
Душа ж хоче просто «бути»…

…Розум, у пута забитий,
Не хоче про серце чути…

…Паяц, що до волі прагне,
Досліджує тіла майю,

Що свого хреста все тягне…
Виходить, волі немає?...

…Та раптом, здригаються струни,
І Сонце за вікнами сходить…

І спогади – рани чи руни,
Як дар чи як кара, приходять…

І голос, в якому спокута,
Розбуджує серце, як квітку…

В цю мить розмикаються пута:
- Тож воля все ж є?...

- Так…

Суть Світло…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04.11.09 р.

Моя Любовь? Она спокойна и тиха,
Почти невидима, в ней нет греха,
И говорит Она совсем беззвучно,
Но только с ней мне не бывает скучно.
Моя Любовь? Да это жизнь моя...

Під час читання можна слухати
пісню Pink Floyd - Comfortably Numb
(затишне заціпеніння)...
а можна і не слухати :)


І сніг, і дощ, і осінь, і зима
Між інь та ян завис ти, листопаде!
Нема тепла і спокою нема,
Іду-бреду один похмурим садом.

Опале листя простір для думок
У небі вивільняє мимоволі.
На місяць виє десь голодний вовк,
Про кращу сіромаха мріє долю.

Ховаються за хмарами зірки,
Вони – сліди від погляду поета,
Що в небі пропікає дірочки
Тоненькі, наче проткнуті стилетом.

Заціпеніння затишного стан –
Усе, що залишила нам природа.
Прогулянка крізь осінь і туман
До мрій про сонце і тепло приводить.

Для кого ти плачеш? Йому всеодно це до сраки,
Він прийде додому, і п'яний впаде на диван.
Обличчя його, мов старезне вино із Монако,
Він Овен, упертий, по-іншому просто баран.

Він залічує враз гематоми в серцях проституток,
Чи лиже бацили з цицьок пересічних чувіх,
А тебе весь цей час гвалтує незайманий смуток,
Тільки ти не хотіла від плоті навмисних утіх.

Приліпились до щок твої спалені влітку пацьорки,
Голос тихо шипить, наче біле гашене вапно,
Серце вірить в усе, в найтупіші короткі відмовки,
Розуміючи те, що для нього ти просто лайно.

                                        Юлії Зотовій та Оленці Осінь
І. Примарності
Озера-дні, на дні листки ожинні,
осонні, - ніжку краля у хотінні
оголює і пестить нею воду.
І ще тверда рука у кавалера,
ще вірить у безкарну насолоду,
а краля - що віддасть не хтивій тіні
на дні свою, таку небесну, вроду.

ІІ. Зваба
А сон, красуне, де тебе Ясон
бере і знову, зовсім не мара, -
а справді рай, а тут сумна діра,
в якій затримуватись не резон.
Одне лише - виходити за сон
тебе навчити зможу тільки я,
та надто горда усмішка твоя.

ІІІ. Оголення
Невже ви не радієте ніколи?
Не прагнете єднатися з коханим?
У дзеркалі минає ваша врода...
Надворі ж осінь звичного окови
знімає у захопленні багряним.
Це більше, аніж вивільнення тіла -
оголеності не пасує цнота.

ІV. Щедроти
І виверження, лиш окличний знак.
Одвіку так - до поклоніння діві
героя налаштовують цілунки.
А як інакше, раз у нас од віку
немає кращого за ці дарунки -
Верзувій і усотуюче море
жадань жіночих, вироками скоре...

VІ. Навернення
- І груди, грона винограду литі -
важкі і соковиті, що однині
для них обмеження земної миті,
душа твоя віддавна прагла, знаю,
нести щедроти в медяному квіті…
- Мій Світовúте, від жаги палаю,
долий мене вином своїм до краю!

VІ. Післямова
Натхненні стрибунці: осінні дні,
духмяні зела, огнища святкові,
небесні передвістя на Покрови,
де всі жінки богині, а боги -
тверді сліди під Господа ногами, -
на акварелі цій, окрай зими,
що все укриє білими мазками.


2009

РУБАЇ ***

1
На крилах щастя не злетить нещастя,
Воно тобі не зразу в руки дасться.
Ніколи щастя не буває там,
Де серце заморозило безстрастя.

2
Мої слова одухотворить дух,
Ласкатимуть вони – і душі, й слух,
Зігріють вас – і вдома, і в дорозі,
Серед життєвих бур і завірюх.

3
Лиш капне щастя – і мудріє серце,
Виходжу сміло на життєві герці.
Радію перемозі я завжди,
Як у дитинстві – золотій цукерці.

Стрілами пронизуємо повітря
Крокуючи поважно повз осінь
Ти посміхаєшся спокусливо і хитро
Листя на нас - мов на мед оси

Дерева трусяться від холоду
Я у відповідь зігріваю тебе
Небесний кухар розсипав соду
Від цієї осені нас гребе

Вона наче тяжкий наркотик
Відкриває нові горизонти
Але не зможе накрити доки
Ми будемо чинити супротив

ми змаліли з тобою у цій круговерті думок
круговерті снігів, де сіль роз'їдає дороги
де щоденні сусіди підносять до скроні курок
і де плачуть поети, дзвінкі загубивши остроги

тут високі сніги, як весною висока вода
і мовчазно й суворо на тебе тут дивляться вежі
проминають тут тихо, приходять сюди крадькома
сотні хтивих очей за тобою тут пильно стежать

виринаєш зі сну й потопаєш в грузькій суєті
чоловічки із глини вони і в миру із глини
пластилінові вулиці, небо у білій фаті
і думки, наче тіні, з повітря, землі і крину

так протяжно кигичуть, наче предків далеких зов
роз'їдає їх сіль, щось у грудях тривожно тисне
висихає князів розігріта блакитна кров
і руйнуються вежі, і плачуть поети навмисне

ми змаліли з тобою, як цей посмутнілий світ
що сховався від всіх у єдвабну снігів пелену
він застане від нас на прозорій поверхні слід
і зорю, наче спалах, гарячу, палку й черлену

замерзла лепеха у ноги босі,
лелеки відлетіли, легіт трав
сухот набрався, кашляє до ранку
стара верба над чорториєм цим.
і білий дим – густий, гіркий, ранковий,
як привид піднімається зі сну…
ніщо не потривожить мертву тишу …
лише тоненький голос: «спи-засни» -
то люляє посивіла русалка
до хлопчика в колисочці з лози…

Осене, осене, де твоє бабине літо?
Просимо, просимо сонечка нам не жаліти.
Дай нам свої павутинки блискучі уранці
і принеси ті листи, що для мене і мамці...

Татко в Італії, тепло там завше і світло.
Осене, осене, де твоє бабине літо?

(2009)

Короткий вірш, мов тістечко в глазурі
(серветкою до рота – й насолода
У шлунку розчиняється за мить),
І думка вже збентежено кипить,
І коні мрій вже мчать швидким алюром,
І очі вже шукають неба вроду...

Поему ж, чи томисько грубий прози
Доречно порівнять з пшеничним ланом:
Зорать, зростить, скосить, обмолотить...
І тільки потім стомлено спожить
Скоринку хліба чорного в морози.
У кількостях призначених Держпланом.

P.S.
Агов, прозаїки, ви чом такі похмурі?
І автори поем, чом зажурились?
Все-дно ніхто не дасть ні срібняка
За будь-якого розміру рядка.
Гаплик прийшов, мабуть, літературі,
Книгарні, майже всі, он, зачинились...

Вчора кум позвав мене
Випить пляшку «Шардоне».
Досить, каже, погань пити -
Маєм імпортне, міцне.

Осушили геть усе,
А воно ні те, ні се…
Почитали етикетку,
Кум освоїв «ля франсе»!..

Знов пішли по «Шардоне»
До кіоска у турне.
Після третьої не брало,
А тоді …як шардоне!

Кум гука: шерше ля фам!
Знаю я веселих дам.
Значить так: мені Наташка,
Лізу я тобі віддам.

Скажеш їй: бонжур, Лізе!
Натякнеш на же ву зе.
Не зважай на габарити…
Більш не пий, бо розвезе.

Доки ми тих дам шукали,
Пики нам понабивали,
І в міліцію наряд
Запроторив всіх підряд.

Слава Богу, в кума блат:
В нього жінка – адвокат.
І де юре, чи де факто
Визволя нас із-за грат.

Кум правицю їй трясе:
Гранд мерсі тобі за все!
А вона: -Не диш в обличчя!
Самогоном з вас несе.

Нализавсь, як свинопас!
Й не пустила в хату нас.
Довелось нам (се ля ві!)
Ночувати у хліві.

Ох, воно ж таки й дурне,
Оте кляте «Шардоне"

2007

Танцює сніг під вальсу тиху музику
Земля лежить у білому манто.
І сонні сосни струшують ілюзії
Старого, призабутого кіно.

Вони ішли, тримаючись за руки,
Чарівний світ всміхався їм обом.
І снігопаду дивні, ніжні звуки
У душі їх вливалися теплом.

Сніжинки цілували її вії,
І танули у нього на вустах.
Два серця поєднали ніжні мрії
По дивних і невидимих мостах.

За них все говорли їхні очі.
Навіщо слів? Слова - вони ж пусті.
Він ніжно обіймав її за плечі.
Вони ішли, ішли, немов у сні.

По нотах вітер грає тиху музику,
І це було, здається, так давно.
А сонні сосни струшують ілюзії
Старого, призабутого кіно.

Ти ховаєш в собі Поета.
Ти жорсткий,
Хоч і чесний воїн.
Тільки постріл твого багнета
Мені рани не гоїть…
Гоїть
Твою душу,
Твою самотність
Твої руки до мене спраглі…
Ти давно відхворів
На модність,
Хоч ступав
На ті самі граблі.

Ти ховаєш в собі Поета,
Але з піснею
Йдеш до бою.
Я вручаю тобі багнета,
Йди вперед,
Мій нестримний воїн.

Немов до ложки, мчи до мікрофона,
Так предок твій колись ходив у бій.
Хай гави ловить ворон чи ворона,
Ти до трибуни проривайсь мерщій.

Біжи, біжи, біжи до мікрофона,
Й товчи у ступі воду за п’ятьох.
І гордим будь, бо слухають мільйони,
Не жуй слова, немов сирий горох.

І бий у груди кулаком щосили,
Тоді про тебе скажуть – демократ!
Не раз, як ти, полову молотили,
Забувши про людей і про телят…

Лови за хвіст фортуну, як жар-птицю,
Хапай її скоріше! Обома!
Не лайся, як побачиш – це синиця,
Бо журавля для кожного нема.

Якщо запам’ятаєш цю пораду,
Тоді сягнеш омріяних вершин.
І відвертайся, як зустрінеш Правду,
Бо Правда знає – чий ти, хлопче, син.

Я втікаю від того життя, яке мала,
До нового, де друзів і рідних нема...
Як мене оце все...буду чесна – дістало,
Із чумою укотре приходить зима...
Я жива ще, а душу розхристано в шмаття,
Я вдихаю,і серце ганяє ще кров...
Розцвітаю...мов квітка, мов біле латаття,
Гасне тихо надія на...show mast go on...

Мабуть, піду... Зі мною тут так тісно.
Нема, як завжди, зайвого квиточка...
А ти ж, дивись, лягай до сну непізно,
вставай нерано, не брудни сорочку...
Мабуть, піду... Пощо в тривозі скніти?
Достатньо сліз налляла в маринарку.
Ти ж поливай щотижня наші квіти,
а сам не думай братися за чарку.
Мабуть піду... Звикай без мене бути.
Ти сильний, знаю, зможеш це прийняти.
Тобі ще світить хоч якесь майбутнє.
А я... Забула... Де моє горнятко?


2009 р

Навіщо серце є в людини?
Можливо щоб вона жила?
Ні... напевно є причини
Інші, крім життя...
Це біль - яку ми відчуваєм,
Любов і насолода й гріх,
Це навіть те , чого не знаєш
чого цураємся ми всі...
А можливо це не серце,
Сприймає всі ці відчуття?
Подумаймо тепер відверто...
Можливо це не серце , а душа?..

Ти сьогодні мене не клич –
Ні провулками, ні городами…
Над містами як повінь – ніч
Залила усе чорними водами.

Ловить місяць мовчки у сни
На – намріяне, на – намолене.
Зорі збилися в табуни….
А мені у сон – не дозволено

Упійматися… Я – на дні
Причаїлася, подих стишую.
Ти – один із шалених снів.
Після нього – прокинусь іншою…

Місяць виловив, зачерпнув
Тих, хто просто хотів впійматися.
Залишилася я без сну,
І – пероном порожнім – хата вся.

Постіль – каменем (не звикать),
Всі думки мої – пережовані,
І – ні місяця, ні – гачка,
Ні такої хмільної повені.
4.11. 09. ніч.

*
Хіба спитати можна
в журавлів,
чому вони летять в далекий вирій?
Курличе моя мрія
у ключі.

Аж поки не з'явився ти.
У надрах світу сліпоти,
З присутнім смаком дурноти,
Без усвідомлення сюжету,
З відсутнім виявом мети
Колькою-голкою верти -
Майя затискує в лабетах.
Сіра дрімота, що вела
Не є. не буде. Я була

 
Королівно твоє тіло утомлені води
За берегами сандалу продимлених літ
Твої квіти шляхетна зброя відьмачої вроди


Королівно ці дотики обпалюють світ
Співи небесних дітей чисті ангельські хори
Вітровії пустелі знекровлене листя


Королівно мій сон давина кольорів плинних
У мереживі сходів ранком замріяних
Твої зачаровані звірі лягають поряд



 -}-




 

Вельмишановна пані Феє!

Я віддаю Вам цей зуб
в обмін на Ваше сприяння
моїм нечисленним примхам:

1) хай замість нього виросте новий,
якого – я б дуже воліла –
не торкнеться ні разу брехливий язик
(мій чи того, з ким цілуюсь);

2) якщо це буде ікло –
хай ніколи
не встромиться в шию друга,
навіть коли я стану вампіром
і питиму кров перехожих
вночі;

3) найсолодших,
прозорих,
налитих соком
моєму зубові яблук!
(в дужках: молодильних)

Дякую за увагу!

2008

Осінь любому синочку
Злотом вишила сорочку.
Хрестик, хрестик і стібочок –
Щоб здоровим був синочок,
Щоб хлоп’ятко кучеряве
Красним легенем ставало.
А для донечки вона
Теж наткала полотна,
Та на добру щастя-долю
Вшила довгу-довгу льолю.
Квітів щедро згаптувала,
Аби леля розцвітала.

У вишиванках красивих
Будуть дітоньки щасливі!

2009

Вже давно відплело павутиння їй бабине літо,
У неділю приходять у гості онуки і діти.
Осінь колір змінила, так сумно, що листя останнє
Опадає, та в дім завітало неждане кохання...
Відганяла його, бо соромилась - близько вже старість,
Та осіннім листком у вікно залетіло - зосталось,
І вона розцвіла, ожила, як весна, забуяла.
Хоч би листячко все не опало, хоч би не опало...
А червоні і жовті листки все кружляють у вальсі,
Все забули у вирі танку, хай бо грає Вівальді.
Двом зима не страшна, пахне листя осіннє у хаті,
Те, що встигли вони зберегти, восени назбирати.

31/10/09

Другий день я серед порожніх стін,
Дощ за вікном плаче краплями богів,
Третю ніч не позбудусь жахливих снів,
А сонце зламалось і світить чимось чужим…

Дерево сипле на землю своє життя,
А люди ідуть і не думають, що вона
Така прекрасна і водночас сумна
Втратила все , випивши яд до дна

Вона одна у парку , сльоза на щоці,
Уже немає яскравої посмішки на лиці,
Нехай час залікує шрам у її душі,
А поки що біль і сльози – друзі її.

Дерево сипле на землю своє життя,
А люди ідуть і не знають дорозі кінця,
Побачивши сонце не стануть , щоб знову піти,
А сліпо ітимуть , замкнувши серця на замки…

Листя вигоріло
І згасло.
Стало темно.
І - світло стало.
В цьому просторі,
В цьому часі
Нас зосталося зовсім мало:
Два дуби –
Сухожилля в темінь,
Дві сосни –
Над дубами криво,
Дві душі –
Із того Едему,
Після чого все –
Неважливо.
3.11.09.

Немов грудне дитя, годовані квартали.
Грудневе молоко холодне, наче ніж.
Хто знав, як відгули, відвили, відспівали
сиренами, мольбами прокляття по війні.

У пустці хіросім луна немов у храмі,
де гета* цокотить, малює серця біг.
Слова не йдуть в одне, не тнуться в оригамі*,
знекровлені вони, аж білі, наче сніг.

На вулиці сиріт терпіння дім. Якудза*
тримає око тут, де джерело б'є зваб,
снується по кутах, вилежується в лузах,
де кожен грішний – пан, а для любові – раб.

Тріпочуть ліхтарі, мов крилами нічниці,
мов патока густа, дзеленькоти монет,
бо честь – не звук пустий по ребрах рахівниці,
то чайних танцівниць безцеремонний лет.

Поміж цілунків, чар, між клекоту сасеко*,
пташини білий стан в червонім кімоно,
тче журавлино рух, неначе вітер в спеку,
проголоднілий зір, п'янить трепке вино.

О, гейше-гейше, гей... ша – замовкає відстань,
мовчання саван впав, мов сакура, до ніг.
Лети, стелись, мети і забирай від міста
лігво нагріте тим, хто платить за нічліг.

Та шурхотить перо, мов миша, по папері,
виловлює слова чорнилами і п'є
ту пустку хіросім , ту повну "Ай-ші-теру!"*
і серцем віддає... поезія з пап'є...

3 Листопада 2009

"гета" яп. – дерев'яні сандалі
"оригамі" яп. – витинки з паперу
"ай-ші-теру" яп. – я люблю тебе
"якудза" яп. – мафія
"сасеко" яп. – повія