Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів,—
Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль,—
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?

Я не стану пояснювать — склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини —
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти,
цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію,—
Скіфіє!

Народжую черговий вірш
у затишку кімнати.
Не продавай себе за гріш,
бо "завтра" може й не настати.
Уп"юсь вином із хризантем -
не смій мене картати.
Достатньо цих банальних тем,
бо "завтра" може й не настати.
Мовчи, хай тиша виграє
свою сумну кантату.
Ще пам"ятаєш, ким ти є?
Бо "завтра" може й не настати.
Не мрій про груші на вербі,
про золоті пенати,
не загубися у юрбі...
Бо "завтра" може й не настати.


2009 р

*
Фарби сповзають,
Капають з листя униз.
Чую стук серця.

Я плачу, чуєш? Мовчки плачу.
Ти - винуватець сліз моїх.
Моя непрохана удача.
Мого натхнення оберіг.

Я плачу, чуєш? Тихо плачу.
І сльози падають до ніг –
Це лава збуджено-гаряча,
Яку ти стримати не зміг.

Я плачу, чуєш? Радо плачу.
У камінцях той плач застиг.
Я вірю: душі неледачі
Дорогу прокладуть із них.

Я плачу. Я блаженно плачу.
Одна між тисячі доріг.
Ідуть сліди. Назустріч наче.
Але зрадливо сипле сніг.

2009

РУБАЇ ***

1
У небесах свідомості моєї
Розквітли знову думи, як лілеї.
В моїй душі божественне чуття –
Небесною осяяне зорею.

2
Говориш ти не `вірші, а вір`ші,
Твоя байдужість ачи лінь душі
Лягає на живу пелюстку слова…
Навіщо мучиш ти його – скажи?

3
Я чую в серці джерело любові,
Моя душа в довірливому Слові.
Я з радістю служитиму йому,
Полине шепіт – я напоготові.

Міддю вилита райдужка ока,
А всередині билася міль
Плечі лижуть блискавки током,
Ти об стіну б’ючись кажеш : «Мій»

В пересудах холоне сніданок,
Чайник висвистів з дому весь сон,
Макраме із колишніх коханок,
В’яже купу дрібних перепон.

Співжиття із безафіксним клоном,
Ніч спротивиться десь на зорі,
Справжня правда сидить на кодонах;
Ще і Бог, як на зло, угорі.

Ти – мрія, я – мрійник,
Ти – фарби, я – пензель,
Ти – муза, я – вірші,
Ти – сльози, я – око.
Художник-Творець випромінює кроки,
Ти – та, що чекає,
Я – той, що іде.

Крізь вічність: «Діждися».
Крізь вічність: «Дійди».
Крізь вічність у вічність,
Прозорість безмежжя.
Та час-океан б’ється об узбережжя,
А доля між ними не зводить мости.

І вічність – лиш вічність.
Казки – лиш казки.
І вірші – лиш вірші.
І сльози – лиш сльози.
Та тільки молю, не вдягайся у прозу
Лишень задля того, що шлях наш такий.
1997р.

Пересижу я дождь в кофейне этой,
в печаль молчанья сердце уводя.
Мечтаний давних и надежд приветы
озвуться мне в мелодии дождя.
Вся суета, рутины накопленье
и бесконечных будней полоса
исчезнут словно предрасудков тени -
на свете ведь бывают чудеса!
На холод одиночество так падко,
меня охватит трепетным крылом
уютно как одной! И кофе сладкий
и музыка дождя – души загадка…
судьба ведь не всегда карала злом.
Уткну лицо горячее в ладони:
бесценные минуты забытья.
Но шепчут капли, шепчут монотонно:
как этот дождь, проходит жизнь твоя.

А ти мені лестиш... Ти хочеш надії.
Ти мариш купатися в озері мрії.
Ти прагнеш мене, як напою - гарячу,
щоб пити до дна і хмеліти добряче...

Щоб цвітом безумства закрила я небо.
Тебе цілувала - як треба й не треба.
У буднях щоб стала для тебе, як свято,
а свят щоб таких було щедро й багато.

Закрутиш - як настрій шампанської ночі.
Ти п'яниш словами, що щастя пророчать.
Ти ніжиш, ти пестиш, ти з розуму зводиш,
у сни мої богом кохання приходиш.

Сама хочу свята і здійснення мрії!
Та, мабуть, я душу твою не зігрію.
Ти надто звабливо-нестримно-гарячий.
Хоч ти мені лестиш - та граєш, неначе...

2009

Віднедавна твої «ні» і «не»
Заплітаю в нові гобелени.
Штучну кризу - кіно німе,
Крижаними нитками до мене,
Натщесерце зима жене.

Обморозили вже мої крила
Ці холодні пастельні тони,
Існувала я, а не жила,
Хочеш звідси мене нажени.
Всі картини мої купили.

*
Зло, наче мішок
набитий весь злиднями,
гне нас до землі...

Телоидальная телоидная теплынь,
офигевше глазищами хлопает-прячется
Надоедальные надоедливые лгуны
Плетут словами задубелыми. Кажется
Автолетальные автолетательные летальные слова
То вылетают, тут же вылетаю Я
В прорубь. Засыпаю.
Сплю. Песком, чтобы не поскользнуться в слякоти.
На дне морском.
И чтобы не выдернуть затычку.

в осени.

ти спочатку мене спалив, а тоді вже почав кохати
я маленька немов сірник. я затиснена поміж фраз.
так долоні твої печуть серпнево всередині жовтня
шукаючи хоча б дещо подібне до любови
у палімпсесті моїх почуттів.
розкришуєш мене мов сухар
своїми важкими свинцевими пальцями
здушуєш як навічно мої завжди холодні руки
і витрясаєш із вен
тепер вже втративші ніжність слова
щиро вимовлені колись під небом
яке було нашим єдиним дахом
єдиною ланкою що тримала разом
твоє велике жорстоке тіло і мою дитячу наївність.
та навіть перетворивши мене на попіл
замкнувши без просвіту у своїх долонях
я чекатиму в темряві і мовчанні втому
що розтисне тобі руки
і я витечу у першу найменшу щілину.
якщо покорятись - то вітру.

В дарунок Мишенятко
Дістало шоколадку.
Тепер страшенно раде,
Бо в нього в шоколаді
Не тільки вуса й носик,
А лапки, вушка й хвостик.
Сміється з нього мати:
– Буде в нас шоко-хата,
Тож, синку, не барися,
Іди швиденько вмийся!
Синочок притулився:
– А можна, щоб не митись,
Любесенька матусю,
Я гарно оближуся?

2009

ДревопИлень надворі,
мов лелЕчник.
Вірш на кОсень захворів –
пізно ввечері.
Розкудкудакалося листя,
наче кури.
Від зірок Місяць вниз утік –
чули? –
заховався під римою
«смійся»…
Не знаходить душа моя
місця.

Старенька яблунька навчилася співати.
Їй душу гріють тії пісеньки,
коли зимою снігові кургани
беруть в полон і стовбур,і гілки.
Вона співає,і стає молодшою,
в трухлявім серці будиться весна,
зникає сум,заметений порошею
та спогадів снується пелена.
Їй сниться літо і духмяні яблучка,
їй сняться роки молоді її...
Співать навчилася моя старенька яблунька,
їй душу гріють спогади й пісні...


2005 р

Ти просто прости мені пристрасть шалену.
Ти просто пробач мою душу зелену.
Ти просто забудь мої сльози гарячі.
Ти просто закрий своє серце,юначе...


2004 р

Я так люблю осінні кольори,
Старих тополь стрімкі брунатні вірші,
Казки вільшини... ( Що не говори,
Ми восени і кращі, і мудріші).

Оголюється серце. О, коли б
По-справжньому зуміла змалювать я
Вогонь осінній і дими колиб,
І нас - дітей кленового багаття,

І щастя вимір, що палахкотить
На грані болю - присмерку між нами.
Я так люблю!.. Бо знаю: тільки мить, -
І упадуть хиткі осінні брами.

На згадку взяти хочеться мені
З коси калини пурпуровий гребінь.
... У синьому горітиму вогні
Твоїх очей, неначе сонце - в небі...

2009

Я открываю кухонный шкаф
И с самой последней полки
Достаю на вытянутых руках -
Щит? Люк для колодца? Гонг?

Твой мне подарок от всей души?
Затычку для всех отдушин?
Фирменное: "Ну всё. Я решил.
Больше с тобой не дружим"?

"Труд и терпение всё перетрут"?
(Ты слышал про энтропию?)
"Десять рецептов как спрятать труп
Если у вас нет гриля"?

Как с тобой трудно-то иногда...
Ну что ж. В гадалки не метя,
Прямо спрошу: зачем сковорода?
- Килька в томате, М...

А щось таки змінилося відтоді,
Як йшли собі нагі дощі в полях.
Шовкові трави їм встеляли шлях,
Всміхалися дуби довгобороді,
Сріблені затягнувши череси,
І довго шепотілися ліси.
Ще було добре чути шум води,
І думка брунькувалася в колоді:
А щось таки змінилося відтоді,
Коли прийшли нагі дощі сюди...

Сонце спить у піжамі з ведмедиком
І закутане хмаркою-пледиком.
Находившись навколо планети,
Мусить слухатись тітки комети,
Дуже рано вкладається спати,
Аби день новий вчасно почати.
Місяць спить у піжамі з ягнятком
Поки сонечко ходить гулятки.
А прокинувшись, світить повсюди,
Щоб додому верталися люди,
І ці вірші читали ночами
Зірочкам у піжамках з серцями.

О, Боже!Змова всюди -
"Топтати, вбити тих, хто "нетакі"!"
Де менше дива, там є більше бруду!
Чим займетесь, коли залишитесь самі?
Чи вистачить бажання і уміння
Виконувати "їх" щоденний труд -
багно невпинного життя липко-осіннє
перетворИть на чудо з усіх чуд!??

усім важливим нехтують в житті,
вклоняються кісткам і черепам
(дурні, не розуміють, що оті,
й самі страшенно заздрять нам)

небес сльозами вмиється земля
душа ж очиститься лиш поглядом твоїм
і громом прогримлять серця,
напившись щастя трунку надп'янким.
Гроза мине - знов спокоєм повіє,
змовкнуть громи і серце тишу знайде
і розум промінь мудрості зігріє
лиш Час кохання попіл не чіпає...

важка темрява
світла не знайдеш
народився розпач -
прилетіли світлячки

Нема простішого нічого,
ніж бути ідеальним наодинці:
не упускати у думки нікого,
сидіти тихо в німбі і свитинці;
пишатися своєю чистотою,
назаплямованістю часу, що позаду,
а, зіштовхнувшись з натовпу пихою,
як на парад іти на гріх і зраду...

Мовчиш? - Мовчи
не треба говорити...
говорять те, що хочуть чути, лиш коли
нема бажання або вміння щось зробити!

Кровоточить сонце сяйвом
заливає медом небосхил
розсипає зорі ніч над краєм
місяць вже обійми їм розкрив
та недовго темрява-цариця
владарює понад сплячим світом,
бо корона ув перлах-зірницях
потьмяніє перед сонця світлом

Рани на душу жменя за жменею...
Досить! Досить! "Ще дрібка - на!"
Повзу до провалля, гусінь невпевнена,
метеликом стати сили нема.
Плела життя кокон нитка за ниткою -
Порвали на шмаття, хто свого не мав...
Ха!Лишусь назавжди голою й брИдкою,
Допоки Бог чи біс не забрав.

Не хочу з янголом тебе рівняти,
та й демонів таких нема...
і подвигів не було де звершати,
а серця дамою не стану я...
ти лиш любив такою, яка була,
та й любиш досі тою, яка є...
боюся...- не твоя рука б жбурнула
той камінь в серце, що його уб'є...

РУБАЇ ***

1
Я молодію в дітях і в онуках,
І глибшає душа тисячозвука,
Не долітає до високих струн –
Важкого лихослів’я каменюка.

2
Роса молитви на моїх вустах,
На скелю Слова я лечу, як птах.
Я п’ю снагу з його джерел правічних,
Моя душа святкує в небесах.

3
Я бачу душею Твою таємничість,
І колесо часу, що котиш у вічність.
Творю я натхненно симфонію літ,
І всотую серцем Твою ідентичність.

Сполоханим птахом зірвалось тепло,
Розсіявшись до краплини.
І з неба дощами крізь тріснуте скло,
Холод стікав по судинах.
Наповнював тіло новим відчуттям,
Аж голос зривався гортанний,
Та промінь раптовий сліпим каяттям,
Спасінням прийшов довгожданим.
І в обрисах сіро-осіннього дня,
Просвічував темне і тлінне.
Він захистком, силою, наче броня -
Ставав одкровенням.

поки ти будеш картати себе і писати про трагічну долю
поки ламатимеш обережно холодні колючі любовні трикутники
поки сотий раз вистигатиме недопита кава твоїх вагань
старітиме без тебе та, заради котрої варто зараз одразу і вічно

У цьому році ти – моє натхнення.
Тебе не раз я бачив уві сні.
Навряд чи ти повірила у мене.
Та, може, ти повірила мені.

Ти насторожено на мене споглядала,
І це було вже, мабуть, навесні.
Тоді ти точно ще не вірила у мене
Й не мала приводу повірити мені.

Ми часто так були занадто поруч.
І навіть там, де бути я не мав.
І ти не вірила мені не випадково.
Я сам у себе вірити почав.

Байдужим виглядати намагався,
Коли ловив твій погляд на мені.
Ти думала, чи я не безнадійний,
Й не здогадалася повірити мені.

Розгублено блакитними очима
На мої жарти усміхалася дурні.
Чи в тому справа, що повірила у мене?
Чи..? Ні, ти б не повірила мені.

Ти неприступна, недовірлива левиця.
Багато хто згорить в твому вогні.
Велика честь, що ти повірила у мене.
Я майже змусив тебе вірити мені.

Тебе підкорювати марно намагатись.
Та я все ж зміг в твою довіру увійти.
Яка різниця, чи у мене віриш.
Але мені не віриш лише ти.

Чому завдячувати нашому знайомству?
Бо ж знаєш, випадковостей нема.
Ти мені вірила давно, але мовчала,
Бо ж прагнула залишитись сама.

Ти вже й забула, ким мене вважала.
Та й подумки давно вже ми на «ти».
Ти вірила мені, я точно знаю,
Але ж настав той час - ти мала йти.

Чи ще зустрінемось, чи ти мене впізнаєш,
Коли побачимося через роки, дні?
Та певен я, мене запам’ятаєш.
Спасибі, що повірила мені.

Липень 2009

Чужим ключом чужую дверь
Я открываю на рассвете.
Тебя лишь рядом нет теперь,
Но твоё имя шепчет ветер.

Ты не случишься никогда –
Тебя меняю на свободу,
На те чужие города,
Что мне роднее с каждым годом.

На расписанье поездов,
На бесконечную дорогу,
В своём блокноте меж листов
Тебя забуду понемногу.

2009-06-07

Дмухни на золу. Хай ще потліє –
Дихання її таке важке,
Наче у самотньої повії,
Що од кашлю втомлена. Кхе… Кхе…

Дмухни! Застрибають теплі іскри,
Замовчить у кухлику вода.
На столі – вечеря зимна в мисці,
А вона не їсть. Лежить бліда.

Полум’я малими язичками,
Ледь помітно переллється в дим.
Як же легше: не прийти до тями
Чи пожити завтрашнім, новим?

Все згасає. І тепло останнє
Огортає тіло. Гріє ледь.
А Господь прощає, стерши грані,
І лікує душу - хвору в смерть.

Згасло… І жаринки стали зимні
(Завтра ще розпалимо вогонь!)

А життя – воно слабке чи сильне?
Темно. І не б’ється пульс до скронь.

На розі двох незнайомих мені вулиць
В чужому й рідному водночас місті
Я зустрічаю янгола.
В його очах надмірний смуток і любов.
Ми одне одного впізнали.
Проходимо пліч о пліч по провулках
Цього чужого дивовижного знайомого
Міста, що притягує магнітом самотні душі.
Тут кожен має зустріти янгола.
А мій вже поруч.
Ми сидимо на самому краєчку світу
Схрестивши ноги, на гранітній брилі.
Звідси відкривається чудовий вид
На дійсність. Він промовляє тихо:
«Любов – єдина сила, що керує світом.
І чиє серце сповнене любові,
Той не боїться за любов померти.»
То ж, мабуть, час. Підводимося.
Здіймаємося вгору.
І розсипаємось на сонячне проміння.

08.2009

Если это снова будешь ты,
Дай мне знать.
Ты уходишь в темноту из темноты –
Не догнать.
По одной дороге мы с тобой
С двух сторон,
Под гуденье проводов и глухой
Крик ворон.
Мы свободны, мы без бремени
Чужих бед,
С расстоянием во времени
В сотни лет.
В сотни тысяч километров
Наугад,
Растворились в шуме ветра
Без утрат.
Мы простились полувзглядом,
Как всегда,
Но уже не будем рядом
Никогда…

Ти живеш в моєму телефоні.
І ховаєшся за довгими гудками.
Бо сидиш в своїй малесенькій кімнаті
Із лептопом і розумними книжками.

Ти живеш десь зовсім недалеко.
Нас, фактично, розділяє один поверх.
Бо ж між телефонами, напевно,
Відстані – в один єдиний подих.

Ти просто десь живеш тут зовсім поруч.
Пряме метро без жодної зупинки
З мого під’їзду у твоє вікно,
Єднаючи примарні ці будинки.

Ти просто зависаєш у мені,
Тримаючи дистанцію уміло.
Навмисно ж бо. То так, скажи, чи ні?
Брехні мистецтва мова зрозуміла.

2009-07-01

РУБАЇ ***

1
O dies faustus! Beatus!
Людей щасливих є багато.
Ти хочеш бути серед них?
То стань сміливим і крилатим!

2
На скелі Слова радісний стою,
По вінця душу вклечано мою,
І серцем обійнявши всю планету, –
Я, наче юний, келих сонця п’ю.

3
Щодня Евтерпа кличе, мов сестриця,
Всміхається Ерато білолиця.
Я дочекався дивовижних муз, –
І зріє слово, аж душа іскриться!

Вчитися жити без тебе так само:
Просто, і світло і чисто,
Все починати з найменшого, заново,
Ніби вчиняти тісто.

Сонце зійшло.
Сходить буднів опара:
Пишно, і біло, і м’яко…
Все, що учора було – просто марево,
Навіть – не привід плакати.

Втім, щось, пульсуючи, стиснулось: «Хто ще
Зможе так глибоко бути?»
Десь, поза нами уже – найдорожче, -
Те, що нам не повернути.
24.10.09.

Є тоненька межа поміж наших зволожених тіл,
Є легенькі здригання,
...........................затримане дихання.
...............................................видих.
Рахування на сірому плесі
......................раптово зникаючих кіл,
Замикання в очах гранично наповнених видив.

Є змивання косметики,
................................хованки із дощем,
І ведуть «подолянку» наскрізь промоклі дерева.
Час межує із серцем,
.................................осінь не кликана ще,
А твоя парасолька дбайливо приховує безум.

2009

Немов жагучий полонез Огінського,
неначе дивні вірші Маяковського,
як вічний сміх Езопа і Мольєра,
немов численні мандри Гуллівера -
таке моє кохання неповторне...
Зіграй про нього пісню на валторні...


2004 р

"а я усе відтягувала осінь,
як тятиву..."
Ю.Бережко-Камінська

Прямісінько в серце. З часів Робін Гуда
Ця осінь, здається, точніша за всіх.
Ключі журавлині цілунками Юди
Торкнулись небес і вже падає сніг
Пожовклого листя, що вальсом кружляє…
Банально? Нехай, та чи краще за вальс
Dies Irae, що кличе прощатись із раєм
останнього літа приречених нас.
Приречених знову пірнати у осінь,
І марити літа едемським теплом.
Гей, відьмо-жовтушнице, може вже досить
Махати над Стіксом самотнім веслом?
Натягнуті струнами стомлені нерви -
Торкнеться смичок і поллється романс.
Подивиться сумно з-за хмари Мінерва
І візьметься знов розкладати пасьянс
Із нот і мелодій. А як же хотілось
Співати на честь Афродіти-весни,
та знову здаюсь переможцю на милість
І мрію… про вічнозеленість сосни.

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

Та он де ви звірі!
Впивайтеся в шкіру!
Попийте моєї крові невпинні!
А я й не чекала і гадки не мала,
знайшли ви гадюки і все відібрали.
Куди ж ви несете вже тіло холодне?
Вам мало життя мого , звірі багрові?
Стомилася, досить, закрийте у клітці,
вдягніть мої очі в чорні завіси.,
не буду дивитись і чути їх голос,
як ріже байдужість лезом по скроні.
Як боляче можна вдарить людину
не прикладаючи , навіть , силу.
Чому їх пустив ти, а не їнший?
Я знала коханний, невже ти навмисно?
Невже так приемно дивитись на сльози?
Впивайтеся звірі,з мене вже досить!

2008 р.

Не хочу брати олівця до рук!
Бо закричить душа в обіймах ката,
Що не бажає знову розіп’ята
Себе відчути у сплетінні мук.

Я накричавсь від болю й самоти
Між стін глухих і в душах охололих,
Їх не розбудять ані грім, ні сполох,
Ні заклики до справжньої мети.

Мої брати горять десь у світах,
Мандруючи тернистим небосхилом,
А я згорнув міцні іще вітрила,
Під ненадійний заховався дах.

Та спокій цей тривав коротку мить,
Бо дітям ми второвуєм дорогу,
І моє слово знов на допомогу
Чиїйсь душі знесиленій летить.

Всі запахи злились в один,
Неначе кров з усіх судин,
Зливався весь пекучий біль,
В посудину незнаних зіль...
У зіллі та любов жила,
І ненависть її пила...
Допила до самого дна,
Сама ж до дна того й пішла.
Готова формула кохання,
Готова й формула страждання,
ТА ЦЕ НЕ БУЛО ГОЛОВНИМ,
БОЯВСЯ ТИ БУТИ САМИМ.
Всі запахи вбирав, мов сон,
Брав у невидимий полон.
Не знав любові, і того,
Що залишили самого
Тебе страждати на цім світі,
Вбираючи лиш запах квітів...
Та ось іде все до кінця,
Послання дивного гінця
Отримано серед есенцій,
Які палили жахом серце.
Кохання вмерло, вмер і ти,
Хоч двоє йшло вас до мети…
Мов кислота пекла любов...
пекла, вбивала,знов і знов....

Між мною і тобою
Безмежна прірва,пустота.
Я сиджу наодинці з собою,
Навколо дим і темнота.
А я весела, не сумна, -
Нема причин, щоб сумувати.
Хоч знову я тепер одна,
Та буду щастя малювати.
Його собі я уявляю
Бурхливим, теплим світлим.
Його завжди таким бажаю,
Для всіх людей помітним.

Я не любила ще нікого,
Та неодмінно полюблю,
Ще не зустріла я такого,
Який казав би: «Я люблю!»
Колись казав хтось дуже сухо,
Цього вже я не пам’ятаю.
Чекаю я, котрий на вухо
Прошепче ніжно: « Я кохаю!»
Я мріяти не розучилась,
В душі багато сподівань,
І правдою уже навчилась
Робить багато зачинань.
Життя без мрій стає нудним.
Ніхто нічого не бажає.
Весь світ стає таким пустим,
Суспільство тихо проходжає,
Йде пори всі свої незгоди,
Нещастя, зло, страждання.
А пекло тихо жде нагоди
Згубить усе, разом з коханням.
Мої мрії не дозволять
Так нищить світ, де я живу.
Бо я піду, і мимоволі,
Всі мрії тихо оживлю.

Любов питалася у вітру:
« Скажи як, милий, жить без нього???
Та ти не бійся, сльози витру,
Йому не скажу я нічого.
Та ти ж скажи, що я сумую,
Що дуже важко так самій.
Що своє серце я мордую
Надією, що буде мій.»
І вітер ніс слова до нього,
Любов мовчала поруч з ним.
Не покохає вже нікого,
Бо він усю любов убив.
Мовчанка голосно кричала,
Що любить знає, пам’ятає,
Та ж і любов сама це знала.
« Чому ж мовчиш тоді?» - питає.
І він промовив урочисто:
«тебе люблю й завжди любив.
Та обірвалося намисто,
Що я для тебе сам зробив.
І це був знак, що вже кінець,
Що нам не бути більше разом…
Скажи ж, ти , вітре, наш мудрець,
Чи можеш стать для нас указом?»
А вітер тихо відповів:
«Для вас указом я не стану.
Ти ж сам кохати не хотів,
Тому любов потрохи тане.»
Любов убила серце своє,
І написала на труні:
Прожив усе життя ти своє,
Та грав лиш на моїй струні…