Душа у стані прострації,
І протяги для вентиляції,
Вдихаю духмяні акації.
П’ю тишу, як каву-глясе.
Ріка без порогів і повені,
Пливу в некерованім човені,
Думки в почуття не заковані.
Чекаю, куди занесе.

Ковтаю розведений вакуум,
І кличу зозулю-оракулом,
Малюю по небу каракулі,
Віршую, вигадую сни.
З морозива злизую шоколад,
Стриптизи танцюю на власний лад,
Збираю до кошика зорепад.
Я вільна, а все – восени.

Накотить нестримними силами,
І човен потопить з вітрилами,
На камені кине знесилену.
Підніме, і знову жбурне.
Окропить гіркою калиною,
І круговертю невпинною –
Чи грішною, чи безвинною….
Кохання не обмине.

Та тільки сьогодні – прострація,
Лиш вітер в бурхливих оваціях
Цілує тонку мою грацію.
На вухо шепоче gracias…

Крізь порцелянові двері
Ходять у капцях протяги.
Свіжа гуаш на папері.
Пальці твої невпевнено
В ніч проводжають потяги.

Червень червоним черевом
Тихо штовхає у спину.
Стиглі черешні в пелені.
Завтра ти будеш впевнений:
Літо
Знайшло
Україну.
3.06.09

Загадочная женская Душа…
Глаза не лгут, слова не говорят…
И искры Звёзд над головой горят…
Поёт нам вечер песню не спеша…
Загадочная женская Душа…

Загадочная женская Любовь…
Как часто любят вовсе не достойных…
В руках твоих нежнейших и спокойных…
Смятенье растворяется и боль…
Загадочная женская Любовь…

Загадочные женские черты …
Всех линий тела хватит рисовать…
И Жизнь, и Мир, и трепетно внимать…
Рисункам волн твоих, где в каждой – только ты…
Загадочные женские черты …

Загадочная женская стезя…
Твои целуя тёплые колени…
Я превращаюсь в Божье умиленье…
И мне не петь никак уже нельзя…
Загадочная женская стезя…

Загадочен весь Мир, где Солнце – ты…
А от меня зависит – свет иль дождик…
И нет сияний, на тебя похожих…
И, слава Богу, сведены мосты…
И каждый лучик напевает: «Ты!»…
Я обнимаю Мир, где Солнце – ты…

Телами слиться нежно - словно взгляд

Сливается с закатными лучами -

Врасти друг в друга – душами, глазами,

Губами, кожей всей, ногами и руками -

Войти друг в друга мощно – как цунами –

И осознать, что нет Пути назад -

А есть Любовь и…

Бога

нежный

взгляд

...

Войти в твой Свет

В твой Мир

В твой Рай

В твой Сад

Его нет давно… Просто взял и… умер…
Его именем может быть назван танкер…
Он Тебя - для себя – как умел - придумал:
Ты ушла – и он странным стал - словно сталкер…

Он искал по ночам в чёрном Небе звёзды…
А утрами искал, где гнездятся птицы…
Он не знал, что близки все Твои угрозы…
И Любовь… как и Жизнь… уже… не… повторится…

Он стихи не писал – он словами плакал…
Он слезами смывал на листах все буквы…
А следы Твоих ног были также сладки…
И от боли в Душе разорваны сутки…

И вдали – где-то там - на другой Планете…
Кто-то вместе с ним в ночах просыпался…
Был наивен Мир и был чист, словно дети…
Тот, в котором живым до сих пор он остался…

Кто-то плакал с ним… может быть Ангел Божий?..
Или дождь за окном - вечный добрый странник?..
И сказал Тебе кто-то: «Так быть не может!…
Разве любят – искренне – сердцем, делами?..
Разве любят – нежно - словами, шагами?..
Разве любят – страстно - дыханьем, стихами?..
Пульсом крови пишут Любимым посланья?..»

…

Его нет давно… Почему то… умер…
Его именем конечно же не назван танкер…
Он Тебя для себя навсегда придумал…
…и слышны - по ночам - песни нежной шарманки…

ты уже не можешь быть таким
ты уже не можешь так, как раньше
мысли, песни, стоны, рваный клин
аллергия от вчерашней фальши

ты уже не можешь наобум
просто так бродить по перелескам
каждый стук и каждый громкий шум
превращать в упор стены отвесной

ты уже не можешь не дышать
этим мигом, радостью и словом
песней, звуком, лаской воскрешать
стылый дух прохожего земного

ты уже не можешь быть таким
смысл в том, что Мир живёт и дальше
наполняясь добрым и святым
светом Неба, где ни капли фальши

А горіхи падають на межу.
Кожен день у пам’яті бережу.
Листя затріпочеться й облетить...
Записати хочеться кожну мить.

Цей гамір рідний і такий живий,
мов соловейка спів у гаї,
під нього зранку прокидаюсь,
із ним щоночі засинаю.

Без нього дім цей - пустка,
життя без нього - не життя,
дитячий гамірливий сміх - це пісня,
що лине у щасливе майбуття.

Цей гамір рідний і такий живий,
він звеселяє світ навколо,
і додає життєвих сил,
усіх гуртує в дружнє коло.

Нехай лунає сміх цей звідусіль
і там, де так з надією його чекають!
Бо діти - наше щастя й втіха,
вони батьківське серце звеселяють!

*
Хтось найняв птахів.
Свердлять піснями думки.
З розуму сходжу.

Хтось притяг сонце.
Бачу лежить налигач
Старої шкапи.

Ранок тріщить на зубах.
До піднебіння
Липнуть словечка шорсткі.
Мовить не можу.

Я не віршник, - він каже, - тому я маю тебе.
Ще тому, що мистецтво душі не страчує,
А в Богині був настрій до дива,
В Долі - до жарту.
Кохана, тобі присвячено стільки пісень -
Орфей перероблює їх під свої побачення.
(Та ж тебе він не знав живою, то хай співає).
Міг би морем тебе дістатись, життя своє
Я віддав би за корабель
(Жаль, помер на старті б).
Я не віршник, я розпрощатись не маю сили.
...А за мною товпи дівчат ходять з брилами
Мармуровими.
Кажуть, ти мене каменюкою спокусила,
Тож це є перевірений спосіб ставати моєю дружиною.
Навіть не знаю, навіщо богам мій культ.
Афродита, мабуть, знущається
над коровами.

Шукав я правду
Та даремно
Ніде не
Бачив я її
Шукав я праву
Мабуть марно
Сховали праву
Люди злі
Шукав я правду
Тай стомився
Упав на землю
Тай заснув
Заснув на віки
Я в неправді
Бо жить
Без правди не хотів.

Що сталося з тобою
Чому стоїш сумна
Мене не помічаєш
І плачеш крадькома
Поглянь на мене люба
Не ворог я тобі
Стурбованість даремну
Від себе прожени
Довірся мені люба
Повір мені прошу
Тобі одній дарую
Душевну теплоту

Моя любов ,моя країна
моя єдина Україна
мій рідний край
безмежний рай.
Людей не вірних поєднай.
Згуртуй ,з’єднай
життя навчай.
В серця їм віру ти вселяй.
Люби своє,
шануй своє.
Відстоюй те
в що віриш ти.

Матусю матінко земля
Не залишай своє дитя
Підтримай рід свій на землі
Не дай загинуть у пітьмі
Не дай брехні ходить по світу
Ми українці твої діти
Ми українці вільний рід
Землі твоєї рясен цвіт

Співає соловейко,
радіє рідний край.
Повсій країні милій
розтелиться розмай.
Не буде більше горя.
Не будемо тужить.
І думи ,свої гожі,
по світу пустим жить.
Єднайтесь УКРАЇНЦІ,
Спілкуйтесь у віршах,
Любіть свою країну,
Свій калиновий край.
Поети УКРАЇНИ
на вас надія вся,
пишіть про УКРАЇНУ
даруйте ,їй життя.
Шануйте ,батьківщину
бо в нас вона одна.
Бо ми ж є УКРАЇНЦІ,
І ми ,одна сім`я.

Странные сны с чувством страха и боли.
Выстрел, что грянул, – возможно, контрольный.
Или же то поцелуй, а не выстрел?
Гнилью пропитаны светлые мысли…

Я опускаюсь в прохладу вулкана.
Горло в удавке стального аркана.
Вижу те вещи, которые раньше
Вовсе не видел. Всё стало иначе.

Слепнущий, смело глаза раскрываю.
Тощий, безногий, ползу я по краю.
Воздух густеет, хватаю руками:
Мир ретрансирован. Кровь под ногтями.

Дождь из мечей, град из ломаных лезвий.
Тело – клубок, оголённые нервы.
Липкие губы зашиты навеки.
Голос кипит. И смежаются веки.

Когда вам серебро пытаются затиснуть вместо золота,
Когда серпом тупым по наковальне лупят вместо молота,
Когда в огонь, чтоб потушить, вливают только спирт горячий,
А немощного человека бьют за то, что он лежачий, –
Подумайте: давно ль средневековье так минуло очень,
А тот космический прогресс, какой столь скоро нам пророчат,
Так близок? Чёрта с два! Услышьте, о безумцы, это слово:
Мы лишь из неолита делаем свой шаг к средневековью.

I
Папір пожовк, бліде чорнило,
все перейшло та пересохло всоте по сльоті.
І міміка стекла та згусла монолітно в масці,
легені безвітрилими не в силі вітер красти.
До неба треба дорости, щоб золотом опасти.
Осіннього мовчання верби – верби золоті.
Їх як піску, життя одне...
Вагалося черкати дні,
вичерпувати істину, сушити дно бігцем,
коли акамулятори небесні ще не сіли.
Втирати носа німоті, розкривши серця сіла,
душею відболітися та розгрішити тіло –
ану ж за ніч впіймається здорожене лице,
дорогою війне...
Мов молоко, Голгофа в нім збіжиться.
Припудрене пилюкою, вразливе на пристріт,
комусь піде на опуси і сльози сповідничі.
Ах, як нелегко вгледіти в чужих очах обличчя,
котре сіріє, квапиться по сей бік потойбіччя.
Пасти і запасатися терпінням, грітись від
терпкого Каберне,
весни, в руках, тактильних змієвицях,
в присутності, що грається, мов нотами – з вогнем,
відсутності, що ділиться на дольки недогріті.
Плести, мов павутинками, мережу долі, сіті
на щастя закидаючи – витягуючи миті,
в котрих не тіло дихає, а вруниться едем,
де ліпиться в одне...

II
Попало баболіто в серця сіло.
З води та сонця рай... на дні.
На цілий божий рай
одні
вціліли,
ті, що черкали дні,
та істину сушили
не від вина,
не по вині,
а від війни,
від 33-ої зими,
де вицвіли чорнила
...чекаючи весни.

2 Червня 2009

А я ні в чому не шукаю смислу,
Хоч і живу під ритм його мовчання.
А смисл так близько, що недобачаю
Його багатозначність в крапку стислу.

Коли я була маленька –
Гарне, смішне немовля,
Мене колисала ненька,
Мама, матуся моя.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Хворіючи, я літала
Метеликом на зірки,
І мама мене вертала
Дотиком ніжним руки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Мої учинки - прозорі,
І мрії такі, і думки,
І в чорних очах моїх зорі,
Мамі моїй завдяки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Не сльози – холодний сліпий цирконій,
Не видих, а почесть остання серцю.
Заплутані в довгих дорогах іроній –
Ти пишеш. Топчеш траву. Я – стерся.

І, може, ціна одного навхрестя –
Життя і дрібнючий, нерівний почерк?..
У кого спитатись про суть пришестя?
Прийдешнє з грядущим ховають очі.

Тепло. Зеленим плямує простір.
Шкода – ти цього не бачиш зараз.
Тебе не існує – я сам, як Фарос,
Ліг в маму-Землю, у вічну постіль.

Невідворотно спливають хмари.
Вмер телефон у моїй кишені.
Падають зорі – підставте жмені! –
П’яні, сповільнені в грудях удари.

Нема тут нікого. Так пусто й тихо,
Хоч ріж тишину (а густа ж, як масло!).
Яблуко сонця байдуже згасло…
Не треба дощу – ну пошліть же вихор!

А руки від світла втекли, прибиті,
Жаль, ти не це відчуваєш зараз.
Дай на стіні хоч тобі примарюсь.
Я не розкрив таємницю світу.

затишне кафе
дорогі сигарети
життя мов цвіте
в молодого поета
широка усмішка
щасливі слова
здається що дійсно
душа розцвіла
та в темній оправі
сховалися очі
шукають все правду
і плачуть щоночі
у серці пустиня
у ньому печаль
це все всередині
й йому себе жаль
одне питання чому
а у відповідь тиша
ніхто не вірить йому
й не поможе вже більше
тепер він просто самотній
один він точно тепер
його серце холодне
він напевне помер
дарма красива усмішка
дарма щасливі слова
нема нема його більще
це ширма все і просто це гра
щоб через силу ще жити
щоб заховатись в собі
і тільки бога молити:
«пошли могилу мені»

Мерехтять затуманені зорі.
Загубився ведмедиці слід.
Я блукаю у хмарах, як в морі,
а вони все пливуть десь на схід.

Придивляюсь, напруживши очі,
в нескінченність, у сизий туман.
Я думками в зірках серед ночі,
я поринув в безмежності стан.

Побудую з фантазій карету -
коні-мрії поставлю у ряд.
Я покину цю сиву планету,
буду мчати в зірковий парад.

Полечу і розтану в безодні,
довгу ніч проведу я без сну.
Дні, натомість, байдужі, холодні.
Тільки ніч, тільки в ній я й живу.

Тануть сніги
Розтікаються води
У Матінки Землі
Починаються пологи.

Все ще холод надворі
Бушують морози
Та сонце гріє угорі
На людські долоні.

У Матінки Землі
Почалися роди
Я відчуваю у душі
Пробудження природи.

Я відчуваю як душа
Летить назустріч сонцю
Я відчуваю як вона
Тремтить радіє у сторонці.

У Матінки Землі
Почалися роди
Розтанули сніги
Розтеклися води.

І народилася Весна! Дитина сонця і трави,
Дитина Матінки-Землі, прийшла в квітчастому вбранні,
Прийшла і заспівала—пробудила чари:
Чарівні співи солов’їв і сумні октави
Душевних струн нашої гітари.




Народилася Весна!!! –
Заспівали діти.

Народилася Весна!!! –
Розпустились квіти.

Народилася Весна!!! –
Загули трембіти.

Народилася Весна!!! –
Скажи і ти чарівні слова.

Поезія—то дивна штука.
Вона говорить правду, часом бреше.
Розкривайте, друзі, вуха –
Вона як мед отруйний потече.

У світі тисяч міліардів слів,
Усіх їх вже колись казали.
Але я вірю, що десь в душі моїй блукає спів,
Про який ще поети ні слова не сказали.

Я вірю, що колись знайду його,
Ті слова, що ніхто їх не сказав,
Ті слова, що в нетрях серця мойого
Блукають. Чекають тільки одного—щоб життя їм дарував.

Найгірше, коли людина знає наперед,
Що її чекає завтра.
Коли день за днем іде так само,
Коли сірість будня не розчиняють кольорами.
Страшно, коли сьогодні таке саме, як завтра.
Коли всі дні у році—це 365 сьогодні.
Навіщо тоді життя, якщо воно лишень
Один день, прожитий безліч раз?
Можливо прокидатися вже час,
Щоб завтра стало іншим, ніж сьогодні?

Життя вирує, воно кипить,
Життя повсюди, воно не спить,
Життя живе, воно спішить.
Життя прожить життя летить.

І навіть, коли тобі здається, що ти зовсім сам,
Як перекотиполе, що підкоряється вітрам,
Як одинокий маяк, що світить шлях невідомим кораблям,
Як загублений човен, що блукає по морях,
Ти не один, не сам, з життям!

Поряд з тобою щось співає птах,
Що заховавсь за спиною, десь в густих гіллях,
Він не скаже слів розради,
Але
Заспіває пісню, розвіє тугу і печаль.
«Ти не один!» - лунає поклик у вітрах.
«Ти не один!» - вирує хвиля у морях.
«Ти не один!» - шепоче шепіт у лісах.
Ніхто ніколи не один, життя завжди з тобою,
Воно десь спереду іде і тягне за собою,
Немов рибину, що має плисти за водою.
Просто оглянься навкруги, подивись навколо,
Підніми очі у світи, скинь з душі пелену болі,
Поглянь в серця людей, що поряд з тобою,
Ставши їх частиною, станеш ти собою.

Ти ніколи не сам, просто навчися роздивлятись
Довкола. Життю привчися усміхатись,
І просто з радості сміятись.
Бо з тобою
Я,
Життя,
І пташка, що щойно навчилася літати.

Дмуть вітри,
Розривають душу
І несуть її кудись в степи.

Я за вітрами бігти мушу,
Бо вони украли всі мої скарби –
Душу.

Дмуть вітри, всесильні, буйні,
Розривають душу на шматки,
Рвуть її, неначе злі ненависні кати –
Вітри сильні, вітри буйні.

А душа єдине, що у мене є.
Все решта – порох;
Він безцінний,
А душа єдина – втратиш душу втратиш все.

Я женуся за вітрами
По стежках життя.
Вони украли мою душу
І біжать, біжать…

А я не зупинюся, бігтиму щодня,
І одного разу за душу рукою я вхоплюся,
І вже назад не відступлюся,
Не віддам душі,
Не віддам життя.

І хай вітри бушують, рвуться,
Розімкнуть пальці мої не можна вже ніяк.
І я від душі не відступлюся,
Бо хоча з душею важко,
Та без неї ж як?

Хто може бачити за горизонт?
Я бачу у вікні лиш довгий простір,
Що тягнеться, немов змія, до краю землі.
Я бачу тільки місце, де небо сходиться з землею.
А що ж далі? Що ж за ним?
Хто може бачити за горизонт?
Я ні. Не можу. Жаль.
Я йду вперед дорогою по степу,
Йду день, і два, і три,
Та горизонт все ще так далеко,
Ще треба так багато йти.
Я йду, іду, а він тікає
І ні на метр до нього я не наближаюсь.
А що ж за ним? Минуле
Чи майбутнє? Пекло там чи рай?
Я так хотів би все це знати,
Але можливостям людини, на жаль, буває край.
Хто знає, що за горизонтом?
Таких людей чомусь обмаль.

Усе своє життя коротке
Стою на роздоріжжі:
Переді мною дві дороги,
Освітлені в туманнім світлі.

Так у всіх людей, і в мене, і у тебе.
Наш шлях—це знак питання,
Зупинись під ним, постій, послухайся себе
І дай відповідь на душевне запитання:

«Іти туди де ХОЧУ?
Чи туди де ТРЕБА?»

Я так часто чую від людей знайомих:
Я хочу їхати на море, віддихнути трохи,
Але мені треба бути дома,
Бо я втрачу міліони.

Мені жаль оцих людей,
Які вже не живуть—існують!
Жінка ця і чоловік оцей,
Вони, як тіні, по вулиці снують.

У них немає ні цілі, ні мети,
Вони—неначе роботи,
Їм нікуди іти,
У них немає щастя, ні скорботи.

Їм треба те, і те, і те.
У них немає часу вже на хочу.
Життя їх сіре і пусте,
У них немає щастя анітрохи.

Не варто жити так, як тіні,
Слід бачити нам світло,
Жити радістю других,
Тішитися пахощами квітки
І жити, жити, жити –
Кожен день…
Іти вперед, не сумніватись
І на кожному кроці старатися сміятись.

Бо ж для чого ми на світі?
Тобі ТРЕБА жити?
Чи ти, може, ХОЧЕШ?

Задумайся і вибирай -
Стежки ці зовсім різні.

Нарешті виліз на вершину
Невідомої гори,
Я глянув поглядом донизу,
Де розкинулись степи.
Я бачив світ, такий простий,
Яким він був колись,
І я бачив невидимі стежки,
Та, на жаль, не знав, якою з них іти.
Земля чомусь круглою вродилась,
На ній нема прямих доріг.
І я стою на перехресті
Усіх земних шляхів-доріг.
Я вправі йти хоча б зигзагом,
Але іти, іти і йти.
Бо сенс життя в простому:
Головне не стій! Іди!

Кожне слово має бути зрошене любов’ю,
Зоране надією, полите щастям, а то й горем,
Слово омите має бути кров’ю,
Або сліз печальних морем.

Кожне слово повинно линути із серця,
З найпотаємніших закутків душі,
Де правда і любов, немов сіяння Сонця,
Горить палаючим вогнем.

Кожне слово має бути, як вогонь,
Що горить нестримно, рветься в небо,
І хоча йому кричать: «Та охолонь!»
Він не може, бо горіти—це його потреба.

Тільки тоді родиться в словах могутня сила,
Яка, немов ураган на шляху усе знесе,
Тільки тоді злетять слова, неначе крила,
І вітер силу слів по світу рознесе.

Тоді слова поламають усі тюремні стіни,
Які повиростали з наших власних «Ні!».
Запалають, як палали в Ліни,
І спопелять всі паростки брехні.

Вірші народжуються з болю,
Вірші від щастя мало хто писав,
Родяться з проблем, нещастя, горя,
Витікають кров’ю із кривавих ран.

Я не боюся змій,
Хоча—це страшні тварини,
До них обертатися не смій!
Укусять ядом в спину.

Я боюсь лише людей,
У котрих із язика стікають каплі яду,
Котрі, бувало, не досплять ночей,
Та придумають тобі ужасну кару.

Вони—перед тобою, як вірні друзі,
Слова їхні ллються, наче мед,
Вони обіцяють бути поряд в щасті і нарузі.
«Обіцяють! Ха!» - колись сміявся Архімед.

Ти тільки обернешся—а вони вже бризжать ядом,
У рукавах ховають прокляті кинджали,
Вони стоять так близько, рядом,
Вони готуються, щоб наносити удари.

…У спину…З темряви…З провулка…

Такі зміюки не б’ють у груди,
А знаєте чому?
Бо мусили б заглянуть жертві в очі,
І побачить там свої гріхи.
Свої бажання звірські, куці,
Свої ненависні мети.

Бо в очах Людини—впізнають себе:
Довгий хвіст, ядовиті зуби, роздвоєний язик,
Луску і ницість—геть усе!
І на шиї повішаний ярлик…

Вогненна кров із ста сердець Землі,
Гаряча лава, що рветься із вулканів.
Вогонь! Вогонь! Я поклоняюся тобі!
Всемогутній дар Прометея і титанів.

Вогонь, ти палиш серця, руйнуєш душі,
Ти спопеляєш все, що в тебе на шляху.
Добре, зле—палиш усе у лютій бучі,
Місію руїни виконуєш тяжку.

Ти несеш смерть, а разом з тим життя.
Ти заставляєш страху заглядати в вічі,
Перемагати, йти завжди до кінця,
З вогненним серцем вступати в найстрашніші січі,
І померти тілом; та душа безсмертна не зникне із буття.

Вітер Бурі, ти ревеш повсюди,
Душі наші кігтями ти рвеш,
Тебе чомусь так бояться люди,
А я-то знаю, що ти, як бестія живеш.

Ти вільний тільки там, де нема кордонів,
Ти не визнаєш ні одного із людських законів,
Ти блукаєш світом, шукаєш завжди долі,
Ти вічний мандрівник, супутник волі.

Ти живеш в степу, бо там лише свобода.
Твоя домівка у серцях, яким за добро не потрібна нагорода.
Вітер Бурі, Хазяїн Революцій, вириваєш
Вже із землі дерева, а на їх місці насаджаєш…

Хвиля Океану, ти сприяєш Бурі,
Горою пнешся в небо, розбиваєшся об схід,
Ти як стріла, як смертоносні кулі,
Летиш вперед, щоб розбити всякий лід.

Ти не терпиш спокою ніколи,
За що не знаєш, та борешся завжди.
Ти била в берег ще коли,
Усі ми снили наші сонні сни.

Хвиля Океану, у тобі сила, у тобі дух.
На хребті несеш ти правди владу,
Розбиваєш ворога у пух,
Завдаєш смертельного удару.
Вогонь, Вітер Бурі, Хвиля Океану,
Лишень до вас маю я пошану,
І до людей, які живуть із вами,
Щоб жити у безсмерті з нами.

Квітень 2009-го. Одеса. 18-й рік незалежності.
Ховають студента Максима Чайку, якого вбили у
центрі міста за те, що любив Україну.
(З газети)



Двадцять один рік—це так нещадно мало,
Коли серце проштрикає ніж, як смертоносне жало.
Двадцять один рік—це так нещадно мало,
Коли життя тільки-но почалось…

Він любив Україну, всім серцем любив,
Нею він жив, за неї молитви молив.
За неї і вмер…
Коли антифський ніж сорочку роздер.

Він помер у центрі українського міста,
Бо був українцем і хотів, щоб Україна була Україною.
Його убили ті, що в серці були злі та
Хотіли, щоб Україна і досі була душ наших руїною.

Хто ми такі? Що ми таке?
Коли у нашій країні вбивають за те,
Що людина славить славу своєї держави.
Коли вбивають за любов до Батьківщини,
Так же ж скоро уб’ють матір за любов до дитини.
Коли вбивають за правду,
А в душах сіють брехню.
Хто ми такі? Що ми таке?
Якщо ми вбиваєм людину,
Розриваєм серце людське
За те, що людина любить свою країну.
Хто ми такі? Що ми таке?
Хіба ми люди? Невже?
Якщо дозволяєм, щоб в Україні українця
Убивали лише за те,
Що він українець.

Не можна так. Ми повинні гордитись
Тим ким ми є. Не можна стидатись
Своєї землі.

Не можна, щоб всяка «Антифа»
Убивала за те, що ти той, хто ти є.

Так далі не може бути.
Я молюся, щоб так не було.

Гарячі ріки лави течуть, палячи дороги,
Поглинають все: асфальт, машини, світлофори.
Пливуть повільно, не спішать,
Женуть людей, як стадо, а ті лиш плачуть і кричать.

Лава, неначе Бог, всесильна,
Запливає у під’їзд, розриває двері, стіни,
Плавить балки, поглинає…доми, доми!
А на верхніх поверхах в кімнатах плачуть діти,
Та вже ніхто не зможе їх спасти.

Трамвай. У ньому пусто, тихо –
Рятівники вже вивели усіх людей.
Трамвай стоїть серед дороги смирно
І, немов приречене ягня,
Чекає, коли його розплавить лава.
А час летить…

Та вивели не всіх людей, не всіх!!
У вагоні залишився чоловік!
Непритомний, він не може йти. Він помирає,
А лава близько…немов амеба
Трамвай безжально поглинає.

Один рятівник не чекає, не тремтить
Перед стихією. У трамвай він повертає
І непритомного собі на плечі закидає.
Ох, чорт, тяжкий же він! Цей чоловік!
А лава смертні вироки шепоче, проклинає
Обох! Вогненними ріками
Трамвай пропащий окружляє.

Рятівник нарешті-врешт дійшов до виходу,
Проте…лава створила перепону.
Вогненною змією перекрила зла дорогу.
«Лиши його! Покинь! – кричали друзі, -
Він й так вже мертвий! Лиши й стрибай!»
Та він не відпустив…
Не зміг покинути людини.
Якби покинув, то ще б лаву перескочив,
А так…

Він стрибнув з чоловіком на плечах.
Та не перестрибнув ріки.
Відчув вогонь пекельний у ногах…
Боги!
Він уже вмирав, його палила лава
(Який це біль!!!),
Поглинала, ненаситно поїдала.
А він знайшов у собі сили
І відкинув чоловіка зі своїх плечей.
Врятував його, а сам помер,
Не залишивши по собі і могили.

Світ народжує Героїв—така його природа…
В огненних жорнах земних надр,
В полум’ї війни, у жару сердець,
У запалі битви, у сплетінні ласк
Родиться герой, родиться борець.

Світ народжує героїв…
Він мусить це робити.
Без героїв—світ не світ,
Без них—кому серця палити?
Без них—кому розбити серця лід?

Світ народжує героїв…
Своїх найкращих дочок і синів,
Що не хилять голови, не згинають ніг,
Що йдуть вперед і не оглядаються в сутінки віків,
Що не стають на шлях простих доріг
І не віддають судьбу в руки чужих богів.

Світ народжує героїв…
Ті полум’яні душі, що горять,
Немов зірки, немов Сонця,
Ті палаючі серця,
Що ніколи не згорять.


Світ народжує героїв…
І шляхи дає героям він тернові,
Шляхи—як ріки крові, океани сліз.
Шляхи—ніким не знані, невідомі.
А в кінці—пекло або рай,
Де немає горя ані втіх.

Герой. Відважний воїн, хлопець молодий,
Що біжить вперед і тремтячими руками
Прижимає автомата до грудей,
Прощається з думками.
Він знає…знає…знає:
Загін розгромлять вщерть,
Та його це не лякає.
Він підставляє груди під удари куль,
І стріляє, і стріляє…
Цівка крові витікає з уст,
А він вмирає, він вмирає…
Та смерть вже не страшна йому.
Він поліг за те, що святе йому,
І не жалкує жодної хвилини,
Бо він ще житиме—у крові власної дитини.

Герой. Народний ворог, вічний в’язень,
Він той, кого шукають всі державні пси.
Він дисидент, інакодумець,
А таким немає місця в царстві Щастя-Лжи.
Він кричить про правду.
Наповен голос, на весь світ,
За це його повели на розправу –
В тюрму на десятки довгих літ.
Та він не здався, не зламався,
Боровся поки жив,
Тільки для народу він старався,
Для нього душу-кров випустив із жил.

Герой. Та бідна багатостраждальна мати,
Що вдовою ростила сина, жила задля нього,
А тепер його життя в палаті,
Хвороба серця—кінець всього.
Задля порятунку сина
(Дитині ж тільки двадцять літ!)
Лягла на операційний стіл…
Всміхнулась…Помолилась…
Так і завершився життя її політ.
Вона віддала своє життя,
Задля життя дитини –
Вона пішла з буття
З усмішкою…щасливої людини.

Світ народжує героїв…
Завжди.

Янголи і Демони

Рай — Пекло

Світло — Темрява

Біле — Чорне

День — Ніч

Вода — Вогонь

Радість — Смуток

Вперед — Назад

Сміливість — Страх

Вірність — Зрада

Янголи і Демони.

Я?

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

Будь обережний, просячи любові,
будь обережний, просячи тепла,
можливо, що в твоїй холодній крові,
межа на ліміт щастя замала.

Можливо, що гарячий, спраглий мозок,
що прагне випить залпом все життя
і щораз потребує нову дозу,
все ж не сумісний з сердця ледь биттям.

Холодна кров, остуждена страхами,
гарячий мозок, збуждений життям,
давно вже стали, власне, ворогами,
між розсудом в розлуці й почттям.

Улыбка – символ счастья.
Братцы, давайте вместе
Улыбаться!

CЕМЕЙНЫЙ РАЗГОВОР

“Эх, не тот мужик пошёл:
То рыбалка, то футбол,
То с дружками в домино,
А про женщин уж давно
И забыли вспоминать...
Что? Никак игра опять?!
Хватит Ваньку-то валять!
Вот подарок, вот беда!
Мог, хотя бы иногда,
Приласкать и, может быть,
О любви поговорить...
Я серьёзно говорю,
Погляди: огнём горю!”

– “Ну, достала ты меня!
Не просись и не пеняй, –
Процедил жене Гаврило.
– Зря ты это говорила.
За мужскую честь свою
Я чем хочешь постою!”
И, сорвав трусы и майку,
Будто из «Плейбоя» зайка,
Ловко прыгнул на кровать
И давай жену ласкать,
Целовать и всю любить,
Проявив и вкус, и прыть.

Стоны, крик, чудные звуки,
Неизвестные науке,
Извивались и лились,
Поднимаясь вверх и вниз,
Наполняя всю округу
Ощущением упругим
Мира, счастья и экстаза,
Повторяясь раз от раза...

“Гриша, глянь: звезда упала!
Я желанье загадала...
Хочешь, ближе к январю
Я те сына подарю?
Будет на тебя похожий”.
– “Лысый и с небритой рожей?”
– “Фу! Давай без ерунды,
Правду: хочешь сына ты?”
– “Пацана?.. – Вспотел сердечный,
Но пролепетал: Конечно...
Будет с кем поговорить,
Пива выпить, может быть,
Научу в футбол играть
И… по дому помогать,
На рыбалку повезу…
Помнишь озеро в лесу?”
– “Там, где ты меня, нахал
Первый раз поцеловал?!”
– “Под гитару у костра
Пели песни до утра…”
– “Юность – чудная пора!
Как же счастливы мы были!” –
По её щекам катились
Две слезинки, два алмаза.

Как наполненная ваза
Негой, влагой и цветами,
Утомленными губами
Нежно мужа целовала.
Сердце счастьем трепетало.
Поняла: Всегда любила
Только лишь его – Гаврилу!

Вони цілувались просто
І не торкались губ:
Так зустрічають гостя,
Так проводжають труп.

Руки не роздійняти
Ті, що і не сплелись!
З істинністю ягняти,
Так, як вручають лист, –

Вічі у вічі спрагло,
Наче якісь борги.
Так тільки баржа – нагло
Зранює береги.

Слово до слова – мова,
Але мовчать удвох!..
Так ще над свіжим, новим
Світом пронісся – Бог.

В стані невагомості
Між двома життями
Зі світу свідомості
Я хочу до мами!!!

1998

Спостерігаю
коронацію
підлости
і вульгарности,
слухаю
овації
дурості
і
відчуваю
вібрацію
нервів.
Усе,
що роблять –
провокація
до злости.

… Посилаю
безмовні
апеляції
до
чужої свідомості
та
у відповідь –
інтенсифікація
байдужости.


Змучений,
виснажений
прагну
ізоляції
від
набридлого
оточуючого
в
резервації
свого
внутрішнього світу.

Я
маю
рацію
коли говорю
що
нам потрібно
більше
любові,
доброти
і чистоти.

Ти прийдеш потім
коли відцвіте каміння
коли залишиться тільки одне сонце
коли люди відівчаться літати
і земля стане чорною

Ти прийдеш потім
а поки що я сам
збираю цвіт з камінців
ношу своє маленьке сонце в кишені
і час від часу милуюся ним
літаю поміж хмарами
навперегонки з вітром
і саджу насінинки щастя
в рожеву землю

Але коли ти прийдеш
все стане таким як було

Тому краще забудь про мене

Сірий Дощ. Сірий день. Сіре небо.
Сірі очі і серце, й душа.
Закатовує сіра нестерпність,
Сірі ножиці розум вбива.

Сіра думка із сірого мозку
Через сірі виходить уста.
Й сіра внутрішність сірого тіла
Божевільно-убивчо пуста.

Сіра музика сірого вітру
Закровавлює глухість німу.
І співає зсіріла уява
Чорну пісню про сіру пітьму.

Тут, у храмі цім –
Стільки Бога…
Що ікона –
То зацілована.
А у мене –
Фата предовга,
Сріблом сукня
Моя гаптована.

Ти – не поруч.
А там, - навпроти.
Не – зі свічкою.
А з жоржинами.
Мої друзі спитали:
«Хто ти?»
За вузькими
Жіночими спинами.

Ти плечима
Знизав знервовано.
Ти очима
Повів стривожено.
«Я не знаю, - промовив, -
Хто вона.
Сюди нею я
Не запрошений».

Алілує!
Врятуй нас, Господи!
Не зрікайся
Близького імені.
Я до болю у горлі,
До лоскоту
Не пускаю слова
«Прости мені!!!»

Не своєю –
Чужою волею…
Сукня – неводи.
Все – розбіжності.
Я ніколи – чуєш? –
Ніколи я
Не забуду
Твоєї ніжності…
2.06.09.

Мені це літо ще не раз насниться,
У надвечір’ї зливи щільна тінь,
Всеношна - спів закоханої птиці,
Світанок і… крайнеба у фаті.

А потім сонця гамівна навала,
Примхлива зграйка праведних осик,
Ночей зухвалих синє покривало,
Що вдень яскрить троїстістю музик.

Насниться ще не раз шалена тиша,
І те, як світ у барвах паленів,
А ти мені вже не наснишся більше,
Я видалила образ твій зі снів.

между нами не
пробежит чёрная кошка

тебе не придётся запоздало решать
готов ли ты быть отцом

мне не придётся держать в уме
количество выпитых тобой рюмок

можно смело хвалить твои стихи
не натыкаясь на понимающие улыбки

можно не перехватывать обращённые на тебя
взгляды других женщин

тебе не нужно думать,
понравился ли ты моей маме

нам не придётся спорить
кто выведет собаку
кто помоет посуду
что нужнее бензин или креветки
выключаем лампу над кроватью или ещё пара страниц


ну и что
что мысли мои возвращаются к тебе
как воздушный шар, наполненный гелием-
стоит отпустить ниточку
поднимается к потолку


и что сердце
скребётся и скулит
как щенок, запертый в кухне


29.12. 2007, 2 часа ночи