У потертих джинсах Versace
тебе малював би да Вінчі
серце зляканим кроликом скаче
ми зійшлися в тілесному клінчі

майстерно так порушені слова
чоло спітніле до чола
а очі – ґудзики Versace
серце збуджено, злякано скаче

ти не мариш туманною осінню
балансуєш на лезі ножа
мрії вмерли на білій постілі
де між небом і пеклом межа

твоя блузка мабуть від Gucci
тінню сіпнеться, блимне рука
ми з тобою голландці летючі
ми початок нового кінця

у спідниці від Dolce Gabbana
малював би тебе Пікассо
не мадонна, а львівська панна
у музеї мадам Тюссо

і яке це матиме значення
що ти – не музейної рідкості
ресторани, кафе, побачення
я навчився від тебе сліпості

у потертих джинсах Versace
малював би тебе Далі
а серце? то плаче, то скаче
як сонце на битому склі.
2009

Загиблим на неоголошеній війні в Афганістані
Олегові Барановському, Михайлові Виздину,
Сергієві Мурунову, Вікторові Пендякові,
Іванові Явору, Василеві Яцишину і сотням інших
земляків п р и с в я ч е н о

Парне чи не парне, чи чорне чи біле…
Двадцять, лише двадцять доля присудила.
Дев’ять грам свинцевих не перебирали,
Хлопці молоденькі нізащо вмирали.
Нізащо вмирали у пісках гарячих,
Хтось лишивсь безногим, хтось зовсім незрячим.
Маятник управо, маятник уліво,
Не єдина мати за ніч посивіла.

Не єдина мати проливала сльози,
Що два роки сина бачити не зможе.
Забирали сильних , молодих красивих,
А війну трикляту не оголосили.
Не оголосили. Сказали : Так треба…
І « чорні тюльпани» полосили небо.
Маятник управо, маятник уліво,
Хлопці молоденькі всі жити хотіли.

Хлопці молоденькі на війні мужніли,
За що йшли в те пекло , не всі розуміли.
Снилися ночами в небі журавлята,
Дівчина кохана – чорні оченята.
Чорні оченята і уста медові,
Пролилось багато гарячої крові.
Маятник уліво, маятник управо,
Маятник спинявся, - серце обривалось.

Маятник спинявся, обривалось серце,
Там пісок гарячий, там пекуче сонце.
Падали як мухи хлопці молоденькі,
Кожного чекали і батько і ненька.
І батько і ненька і рідна домівка.
В синьому береті прострелена дірка
Маятник, управо, маятник уліво.
Мить за миттю збігла , хоч і не хотіла.

Скоро разучусь говорить -
Слова свое отслужили.
Душа перестала бродить -
Молодое вино уж слили...
И любить буду книги и волю,
Тростник, режущий руки...
А в душе, как во вспаханном поле,
В тишине рождаются звуки...
Умываться росой по утрам,
А ночью дышать туманом,
Улыбаться синим ветрам...
Проживу хоть минуту обманом?..
2009

Прийшов до тебе, Черемоше-брате,
Упасти
в крила хвиль
на лік і спас.
Дай раду,
порятуй од страти
Чи й самострати, навіть,
порятуй.
Довкіль недуга,
хлипає дощ нежить,
Чи небо
занедужало моє?
Край берега стою
немовби межи
Собою
і усим,
що з-за спини.
Край берега
вслухаю з вирви хвилі
Твій сивий
сильний
чоловічий гул.
Край берега
дивую мудрій силі
Ось так пливти,
пливти
між берегів,
Що хвилям
ребра трощать…
День об місяць
Спіткнувся,
впав
заморений у ніч.
Я й не помітив, брате,
задивився
На безупинні
водограї хвиль,
Котрим
пливти написано довіку
Й вони пливуть
споконвіків повік…
А я шукаю
ради,
спасу,
ліку,
А я шукаю…
Сивий брате мій,
Ти все сказав,
не мовивши ні слова.
Долоня хвилі
влилася в плече.
Задумлива
не мовлена розмова
Поринула
у безкінечність мандр
Між берегів…

2003р.

Знову над містом вечір
Тихо розправить крила,
Місяць на небо вийде,
Замріюсь, де ти, мій милий.
Може, живеш ти поруч,
Тільки того не знаєш,
Як я про тебе мрію,
Як я тебе чекаю.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

Чуєш, про нашу зустріч
Пісню шепоче вітер.
Пісня ця допоможе
Тобі і мені зустрітись.
Вірю, що ти мій милий
Також мене чекаєш,
Також про зустріч мрієш
І всюди мене шукаєш.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

Зорі на небі сяють,
Мрії летять у вирій;
Вірю, надіюсь, знаю,
Чекаю на тебе, милий.
Ніч промайне невпинно
Мріями до світання.
Я вірю у нашу зустріч,
Я вірю в своє кохання.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

(2001-2002 -?)

Вийди на край поля,
де росте тополя,
я тебе чекати буду цілу ніч.

Ми з тобою підем
по хлібах і квітах,
де веселка сяє в мрійній далині.

Серце гріє ніжність,
і ранкова свіжість
стелить нам під ноги срібную росу.

Вийди на край поля,
де росте тополя,
на руках тебе я в щастя понесу.

(1978 - ?)

...сивина-молоко
розлилась у літах
як Молочний шлях в небесах...

Пітьма
вертається у штольні.
Я впізнаю
і полишаю
твій ранок — довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.

Такий
кінець оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.

Від приступів
Мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.

Але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях, і тваринах.

Так само
рік важка протяжність —
заповнена дбайливо
ніша —
плекаючи з роками вдячність,
стає чим глибша тим тихіша.

Сонце серпневих базарів і мух.
Сонце сухотників і щільників.
Ранкове радіо, ніби пастух
для підлітків і жуків.

Слини кришталь на твоїх устах —
Ісусе тиші, Ісусе вина.
З усіх печалей найбільш проста
щоосені вирина.

Темінь в кістках залягає зісподу,
і кров витягує в тілі глибоко,
мов хто перекачує свіжу воду
і підгодовує рибок.

Все це лиш спроба углибині
розгледіти риси твого лиця.
Тому так солодко пахнуть мені
овочів мертві серця.

Тільки мовчить заслона небес,
мовчить так довго, що я вже звик,
так довго, що відповідь втрачає сенс
і затікає язик.

Привіт бездонності очей,
Чи може, порожнечі...
Я ж був прозорий, як пігмей,
А залишивсь предтеча.

Привіт із буднів святкувань!
Повільним ритмом кроків
Я сам на себе нацькував
Здичавілий неспокій.

Привіт по саме "прощавай",
Бо й зважити нелегко
Врожай фруктових сорту "рай",
Що в осінь гіркнуть пеклом.

2002

Навчи мене не подумки цвісти,
А вирости з майбутнього повір'я,
Що перелітне дерево з нас - ти,
Бо губиш ти плоди в чуже подвір'я.
Із серця твого виростає міст
Через дощу розпатлану палітру.
Світанок кістку місяця надгриз.
Ти залишився випити повітря.

2006

На цьому ставлю крапку.
Усе. Кінець. Межа.
Дійшла я до початку.
Вже далі я жила.

Відмінність тільки в тому –
Себе чомусь не жаль.
У серці просто втома
Від нелюдських бажань.

Бажань химерних надто,
Хоч досита простих –
Словами передати
Душі своєї крик.

Та вогник іще тліє,
Мандруючи чуттям.
Мене хтось зрозуміє –
Для цього і життя.

Площин в житті багато
Для розуміння душ.
Перетин їх – це свято.
Знайду його, ану ж?


Тепер дарую крапку
Всім – в іншій площині.
Дійшла я до початку?
Зміню календарі...
2009

Чому тебе я люблю й досі?
Скажи мені, за що? За що?
Ми розійшлися вже давно,
А надворі настала осінь.

В душі також неначе осінь,
І сонце вже не гріє - світить.
Зів'яли ті останні квіти,
Що дарував колись мені ти.

Червоні три троянди на столі -
Давно уже вони зів'яли.
Це символи твого кохання,
Яке зів'яло, так, як і вони.

А серце моє ниє і болить,
Червоні сльози котяться додолу.
Неначе з трьох троянд там голки три,
Встромились в нього й сильно колють.

Чому тебе я люблю й досі?
За гарні очі, чи за що?
А дощ настукує в вікно,
Немов шепоче: "Осінь... Осінь..."

2000р.

Чи знову я тебе побачу,
Чи поцілую тебе знов,
Того, що зміг любов мою гарячу,
Змінити на чужу любов?

Душа болить і лиш докори,
Таке пусте усе кругом.
І тільки шелест від тополі,
Немов ридає за вікном.

Пішов, погаснув ти, мов зірка,
В душі моїй настала ніч.
І, хоч любила я так сильно!
Ти ж полюбить мене не зміг...

1999р.

Ми не зважали на годинник,
На час нам було всеодно,
Хоч він летів кудись невпинно,
Ми жили наче у кіно.

Ми вдало грали свої ролі
В сюжетній лінії життя,
Сценарій нам писала доля,
Знімав нас Режисер-Суддя.

Одну за одною ми рвали
Сторінки із календаря,
Червоним дати відзначали,
Коли поїдем на моря.

Та ми залишились за кадром
У цій історії сумній,
І хоч душа того не варта,
Ми досі дремось на Олімп...

Мерзавка осень в лунном свете
Срывает листья за окном
И оголенные деревья
Вдруг засыпают сладким сном.

В холодный воздух паутиной
Вплетает нити серебра,
А струйкой дыма с подворотни
Напомнит лето у костра.

В печальном облаке тумана
Растает город в миг иль в два,
И в парке созданном любовью
Шуршит опавшая листва.
(2008)

* * *
Як поцілунок обпече вуста
І серце наче пташка затріпоче,
Мій дух увись урочисто зліта
І в ласці розчинитись твоїй хоче.

В руці твоїй бальзами чарівні,
Цілющі трунки, звабливі й пестливі,
Ти щедро дарувала їх мені,
Коли були удвох іще щасливі.

Я не казав, що я тебе люблю,
Та не просив уваги ані трохи,
І доля розвела нас без жалю,
І наші розійшлися всі дороги.

Ген, у степу, згоріла вся трава,
Дощу не дочекавшися та грому,
Залишились лише оці слова
І фото із сімейного альбому.

І ніжних вуст вишневий квіт,
І рук розкрилля лебедине,
І білі хвилі білих перс,
І сині проліски очей;

І яблука твоїх колін,
І чорна ніч коси твоєї –
Усе в зірках палких цілунків,
Що твою вроду осявають.

Ти джерело снаги моєї,
Завжди я спрагло буду пити -
Напій цілющий і хмільний,

З твоїх криниць, моя любове.
І я довіку не нап’юся,
Бо маю, люба, вічну спрагу.

Веселе сонце, наче личко сина,
Схилилося над нашими серцями,
Й лоскоче ніжно пальчиками вітру
Твої недоціловані вуста.

І цвіт п’янкий чарівності твоєї,
В душі моїй весною забуявши,
Заманює обох у вир кохання,
Хоча й не видно золотого дна.

Коли зоря крайнебо цілувала,
Солодкий стогін долітав із гаю –
Дивилися берези юні сни.

Твоя коса розкрилена, як чайка,
Що відпочила на моїх долонях, -
Летить у світлу музику любові.

Ходи сюди, чаклунко зореока,
Послухаєм зелену скрипку саду.
Її ще не сполохали вітри
Далекими, чужими голосами.

Торкни рукою струни калинові,
І яблуневу пісню розбуди.
Лиш не сполохай порухом раптовим
Лякливу птаху тиші передчасно.

Ти слухай серцем і дивись душею,
Ніде такого дива не побачиш,
Бо мій, кохана, білопінний сад -

Це витвір мого роду і землиці.
О, скільки тут мелодій геніальних
Я чую в поліфоніях весни!

Він зачекав на неї
Три квартали
Мовчання.
Так далеко, Боже!
Я не дотримала
Презумпцію
Прощання.
Тепер не можу.
Вікно. Герань. Туман.
Мої картини.
Знайомі шелести,
Слова, обман
Його квартири.
Просторий плащ,
Червоний шарф,
Застиглі стіни.
На площі гамірно,
А тут мене простили.
Хай голуби собі летять
Подалі в небо.
Він й досі п’є
Цейлонський чай.
Вершків не треба.
2009

Ведмежатам у печі
допікались калачі.
Всі вже їсти так хотіли,
що ногами тупотіли:
"Тупу-тупу, піч, печи,
ми чекаєм калачі!
Будем з медом їсти їх,
пригощати будем всіх".

Допеклися калачі,
стали разом їх лічить:
"ось один, ось другий, третій,
найрум'яніший - четвертий!"

Всі налися, а потім,
Ще й напилися компоту.
І вклонилися печі
за солодкі калачі.

Просвітлення світу, просвітлення думки - осінь
ступає на килим із жовто - гарячих фарб.
Художниці "БРАВО!" - гукають усі перехожі.
О, осене славна, - пошана, уклін, віват!
Горіхово-яблучно-грушево-сонячно-зоряно
(у полі жовтіють пузаті такі гарбузи),
і пахне в повітрі димом, на росах встоянім,
і пахне весною. Бо поруч зі мною Ти.

Мінливість квітів між фазами місяця
як злочин скоєний поспіхом
в пристрасті
сонливість… зоряна дорога
чи пак – Чумацький шлях
шосе у космосі до Бога
чужа любов в калинових серцях
мінливість квітів…

мін… міна… мінливість
паразитуючий неспокій на обличчі
сухі уста… утрачена цнотливість
нема лиця на тонкому безличчі
німа сміливість псячої породи
а ти… мінлива: можеш дощем…
а можеш і сонцем…
так сміливо…
2009

Самотність роздмухує вогнище віршів.
В майбутньому томику іскорослову
Самотність про мене вуглиною пише
Й обпалює музі крило випадково.

Ти враз доростаєш до виклику долі
Й устами тримаєш мовчання жарину.
А я п'ю усмішку із льодом поволі,
Щоб подихом гріти самотності спину.

Життя тобі співає серенади,
зустріти день судилось лиш тобі...
Закрити очі правди і неправди,
щоб знову бачити чудові сни...

"Чого ти хочеш?" - запитають знову...
І сльози радості поллються із очей.
"Не хочу слухать більше цю розмову,
мене пече, у серці десь пече..."

Із вільним подихом, з ясною головою
зустрінеш ранок знов нового дня,
і все, що трапилось до того із тобою
лише сміття, лише брудне сміття...

Земля кругленька, наче колобок,
Годинник перевернуто… пісок
Стікає долу (бо куди ж стікати?
Закон тяжіння діє де-не де),
І пані на кушетку упаде,
І ніжний дохтор буде колихати
У голосі своєму… обертони
Її наповнять – і вона потоне
У океані любощів… шалена!
Кохані ноги, груди і рамена…
Сторукий Шива зшиє тіла два
У досконалий витвір… хай трива
Ота любов довічно… і трава
Хай пророста… не простирадло – луки!
І він бере – її, дзвінку, на руки,
Вже півпрозору… сто життів підряд
Триває феєричний маскарад
Цих перетворень – вічних і незримих…
Міняються костюм і машкара,
Прем’єра знов проходить на «ура»,
І сонцесяйний вінценосний Ра
Їх повертає знову… Пілігрими,
Ще не збагнувши сенсу до пуття,
Знов чимчикують – із життя в життя…
Єгипет, Рим, вогонь середньовіч,
А скільки лиць довкруж! А скільки віч!
Відродження несе відро бажань,
І бавиться баранчиком бароко
Просвітництво просвітлює нівроку,
Як Едісона винахід… З наскоку
В обійми милі!!! Наче плющ, сплелись
(а як він цілував її колись!)
Це генна пам'ять (однозначно!) лізе
Як крокодил Геннадій… із заліза
Міцні обійми…гаряче печуть…
- До зустрічі!
- Ти ж тільки не забудь!
…Біжать чимдалі – двадцять перший вік…
І в білому – не ангел! – чоловік
Назад рахує – десять, дев’ять, вісім…
І доки він дійде до цифри «one» -
Розвіється мана, мине туман,
Западе тиша (щось умерло в лісі),
У підсвідомість влізуть кілька поз,
Очуняє на білому дивані…
- Ну як минув сеанс? Все добре, пані?
…Гіпноз – воно і в Африці – гіпноз…

Коли краплиною дощу стікає
сльоза солона із моїх повік,
коли в душі моїй вогонь палає
немов нестримний вихровий потік...

Коли ти подихом своїм легеньким
наповнюєш мене зсередини життям,
коли шепочеш лагідно:"Маленька..."
і огортаєш теплим почуттям...

Коли я суплю носик норовливо
І злюся просто так ось, без причини...
Коли лягаю спати опівночі
і ти зі мною як закрию очі...

Коли твій дотик лагідний і ніжний
сковзає вниз легенько по руці...
Коли ти написав мені свій віршик,
моє серденько раділо у душі...

Люблю я усмішку чарівну твóю
і носик твій такий хороший,
коли своєю бородою
мене легенько ти лоскочеш...

Ти став частиною життя,
яке до тебе просто існувало,
Ти - подих й усмішка моя,
яких ніколи не буває мало!

Чом у дятла голова
Не тріщить від болю?
Чом ця пташка лісова
Не картає долю?

Носять байку по Землі
І старі і діти:
“Коли пусто в голові –
Нічому боліти.”

Ви би краще кепкували,
Люди, над собою
Та частіше працювали
Як він - головою!

2006р.

Зелені сни на травах лугових
Давно мою заколихали юність,
Лишивши недоспівані пісні
Терпкої, калинової любові.

І досі ще крізь неспокійне серце
Тече ручай шовкової коси,
Відрізала вона її безжально -
В ту чорну ніч прихованої зради.

Я стрів її сьогодні ненароком,
Коли бродив осінніми стежками,
Що споришами смутку заросли.

Вона хотіла щось мені сказати,
Але лякливе, як горобчик, слово
Скотилося обручкою в траву...

...Ты не забыл? Ты помнишь, за костелом
где голубиный шум срывался в соло,
где запад багровел огнем зарниц
блажной мороз дразнил румянец лиц
над Бугом, на заснеженных ветрах
душа ячала, кликала как птах -
там горьких веток ивы нежный пух
согрел мне мглу холодных завирюх

23.09.2009

Услід за білістю дня,
за отим, що сонце сказало,
як спинилось на білому камені муру,
потонулого в бур’янах.

Заспокоїтись і жити мовчки.
У сухості літа дивитися,
як повітря бринить.

Непомітний рибалка край малого містечка,
прозорі щілини в очеретах, срібна риба,
солодка тиша боліт,
у якій немає спасіння.

Немає. Але в глибині живого
давня обіцянка зазоріє:
інші озера на небесах,
червоні рибини в сонячних отворах.

2006

Оранжево-осінній блюз .
Тужливий відголос прощання.
У листовійному вбранні
Розхлюпується падолист.
На перехресті сонних муз
Народжується сподівання.
Й осіння паморозь чуття
Жадає вороття весни.

Прокинувшись уніч, знайти
Незнані сили для надії.
У безпросвітності світань
Не йти у шати забуття.
В саду кружляє падолист
Не лиш тому, що вітер віє –
Йому даровано Творцем
Прощальний танець за життя…

В саду кружляє падолист –
Сльоза грайливих піруетів,
Крізь уповання, що колись
Весну світанок воскресить.
На перехресті сонних муз
Новонародженим сонетом
Імпровізує падолист
Оранжево-осінній блюз.

1996р.

Акації листочки,
мов клавіши.
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене,
На жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
Запрошує опалий лист до танцю.....

в солодких туманах
втопилися зорі
і листя різбленне
за вітром летить
холодним порогом
вмостилася осінь
і коси мені золотить

останнє проміння,
цілуючи шиби,
журливо сміється
на моїх плечах.
Он сад похилився
на першім холоді
і гойдає ябко
на своїх руках.

а там за ріллею,
у низькому тані,
прощається бузько,
бо в ірій спішить.
і ранком молочним,
низькими ярами,
вже перший
морозець лежить.

ген літо подалось
в далекії мандри
і осінь вартує зиму.
та все повернеться
у дивному колі
і зимка не здержить весну.

21.09.2009

Південь спеки в кризі льодовитій.
Стигне кров у жилах упиря.
Кволий голос зголосився вити
Арію чужого вівтаря.

Йде усміхнений до себе пастор,
Чи пастух поголених овець.
І дарма, що переплетом свастик
Всесвіт перекреслено увесь.

Зичать дзвони мідно, високосно,
Мідяками втішена юрба.
Зупиніться - непокрита ж осінь!
Алилуя, вибачте, - набат...

2003

Якщо душа не визнає капканів,
Якщо у ній не поселився страх,
Ти зневажай усіх мастей тиранів,
Що злочини ховають по ярах.

Якщо ж родився ти страхополохом,
Не освятився мовою й Дніпром,
І свого ляку не позбувся сплоха,
То хоч не будь усякому рабом.

Не кожному судилося змужніти
Й дійти до тих омріяних висот.
Молімось волі щиро, наче діти,
Щоб сам себе не відцуравсь народ.

* * *
Отак, догрались, “демократи”,
При владі наші вороги,
І знову стороною свято
Дніпра обходить береги.

Сьогодні, наче за гетьманів,
Коли на прю ішли брати,
Гризуть себе партійні клани,
Мов зайця бідного хорти.

І Україна замовчала,
Бо не знайшлося голови,
Яка б, напевно, пасувала б,
Як і Богдан, до булави.

Жиди чкурнули до Сіону,
Та вітчизняні лихварі
Обсіли всі пости і трони,
Корита й божі олтарі.

А ми з книжками й прапорами
Стрибали з Києва на Січ,
І линув гордо над степами
Рабів одвічних дикий клич.

Та волі не здобудеш ралом,
Як ти до бога не кричи,
Її віддасть він не за сало,
А за шаблюки та мечі.

Торкнутися хмари маківкою мрієш?
Упасти колінами в сніг, що цнотливо
вкриває Вершину. Завмреш полохливо
і з голосу дрожем
нічого
не вдієш.

Відразу забудеш про стомлені ноги,
набридлий рюкзак і загублену карту.
В дорозі долав – бо воно того варте -
холодні й підступні
річкові
пороги.

Лиш два кілометри. Це не Аннапурна*.
Це просто - Говерла. Щороку завзято
колесами джипів в державнії свята
гвалтована
в теплім комфорті
безжурно.

А я на колінах стояв на вершині.
І друзі-студенти, що поряд мовчали,
здивовано душі Говерлі віддали -
до болю
вдивляючись в обрії
сині.

Ми - ніби над світом і ближче до Бога.
Та слави нам башт вавілонських не треба.
Тут кожному варто звернутись до себе -
очистивши душу,
забувши
тривоги.

В долонях тримаючи нас кам’янистих,
вершина свої таємниці відкрила.
Не ми цю красу, а вона підкорила
нас знову –
дитячо-щасливих
і чистих...

22.09.09

*Аннапурна - одна з найвищих вершин Землі в Гімалаях

Поезія се цвіт чи усмішка дівоча?
Валентин Грабовський

І щедрий цвіт, і усмішка дівоча,
І діаманти сміху голосного.
Поезія - краса життя земного,
І з піснею душа обнятись хоче.

Поезія - це гімн весні урочий,
Крилата мрія серця молодого,
Це каре сяйво погляду палкого,
І ніжне слово милій серед ночі.

Поезія - високі гори мук,
Поезія - це зоряна вершина,
І щирий спів душі, і серця стук,

І росяниста у саду жоржина.
Поезія - це дотик милих рук,
Поезія - це пісня лебедина.

***

Уквітчай мене, Квітне мій,
обвінчай із вишневим цвітом.
Я важка від рожевих мрій,
непокрита іду у літо.

В пелюстки одягни мене,
сонця промінь вплети у коси.
Обвінчай. Бо уже жене
вітер хмару і цвіт розносить...

Він розвіє з дерев весну.
Тільки згадку мені залишить.
Все пробачу –
в собі несу
сонце, вічність...
чи тільки вишні?..

Осінь Літо прив’язала
павутинкою тонкою,
і просити його стала:
«Не тікай, побудь зі мною…»

Та тоненьку павутинку
розірвав ревнивий Вітер,
і лелеці за пір’їнку
зачепилось тепле Літо.

Десь за обрієм далеко
зникло Літо разом з клином,
а услід сумним лелекам
жовте листя вітер кинув.

Осінь журно позбирала
у хмарки прозорі сльози
й виливати сум свій стала
у дощі осінні й грози.

("Вот мы и встретились, мистер Андерсон..." сообщил мне недавно Сонце_Місяць:)

холодные гнезда слов, прутиками наружу,
руки с самого детства со мной не дружат,
падают навзничь на клавиши,
окисляются.

агент_смит мяучит: неонеонео...
зеленой строкой по черному неЪу
существуется уже,
нежели давешней
биомасцой.

палата мер и весов забраковала мой мир
как слишком случайный.
(морррфий морррфий морррфея морррим
килограммовая кучка урчала,
гордясь напевом)

я им говорил, что могло быть и хуже,
например, бывает же
просто матрица

не поверили.

Моя маленька мрія
Далека і близька.
Моя маленька мріє,
Так ось ти є яка!

Моя маленька мріє,
Не зрадь моє чуття!
В душі вогонь жевріє
Й вирує почуття.
20.09. 2002 р.

У небі журавлі курличуть
Й зникають десь у вишині,
І в даль мене з собою кличуть,
Та полечу на власному крилі.

Є розмова, моя егоїстко,
стрілка вже обійшла циферблат!
Три піщинки зібрались на березі
і ділили сімейний халат.

Час одної прийшов куховарити,
із чар-зілля калатати суп.
Друга пестила діток, що плакали
й гаптували родинний тулуб.

Не питайте, що сталося з третьою,
бо вона покохала себе.
І на дно прилягла і заплакала,
наче серце її не живе.

Попса безсмертна, невмируща?
Як по зубах кавова гуща
або оскомина квасна —
слова миршаві, недоробки
і музика масна
у стилі шоколадної коробки.
Де та весна?
Де ніжність? Де краса?
Попса-са-са!!!
Попса у мові,
попса в розмові
і у коханні лише попса.
(Ба навіть ковбаса
тепер сама попса!)
Спокійно, тихо і без бою
піддався світ попсі, і став попсою.
...
Попса безсмертна, невмируща???

(2009)

Ти знов приснилася мені,
як ніби йдеш в тумані ранком.
Прозора тінь в моїм вікні,
що розчинилась на світанку.

Пішла нечутно, як завжди.
Лиш смак залишила цілунку.
Коли ж повернешся сюди
мене поїть Кохання трунком?

Я б чашу вихилив до дна...
Життя віддати – насолода
за тебе, ластівко сумна,
моя прекрасна нагорода.

Солодкий сон – коротка мить,
приємна золота омана.
Кохання тінь, що пробіжить
на тлі ранкового туману...

05.04.09р.

...Написав зірками вірш на небі.
Вітер струменить посеред них.
Він – неначе кіт-шкідник, далебі,
що стрибав, де треба і не треба,
пустував серед рядків німих.

Хоч, напевне, ні... Вони говорять -
дзюркотом вечірніх цвіркунів,
шепотять далеким плюском моря,
радістю сміються, плачуть горем,
кличем перелітних журавлів...

Як великий аркуш – простір неба.
Хмари-плями подихом змахну.
Ось закінчу вже рядок про Тебе,
квітку-зірку почеплю, де треба,
місяць, як ліхтарик, піджену.

Заповітне маю я бажання,
щоб зірки-рядки читала Ти.
Бо прийде непрохано світання
(те, що обриває Ніч Кохання)
і зітре мій віршик назавжди...

04.03.09р.

Дотик пальців - як бризки дощу.
Дотик вуст - як проміння весняне.
Я тобі все на світі прощу,
лиш вернися, як ранок настане.

Повернись, як верталась завжди,
заповітні здійсняючи мрії.
Ти казала - ідеш НАЗАВЖДИ.
Але в це я ніяк не повірю...

Я молитву свою прошепчу,
я єством своїм лину до тебе!
Лиш вернись - як краплини дощу,
як проміння весняне, що з неба...

22.11.2008