***
Глибока ніч, не спить лише поет,
Очима серця ловить думки лет, -
Його чарує незвичайна гостя,
Що любить спілкуватись тет-а-тет...

2
Зайшли ви, бачу, знову не в ті двері,
Бо до нових нас кличете імперій.
На смітники історії ідіть, -
Шукайте там - ілюзії й химери.

3
І радий був я з кожним подружити,
Лиш безкорисливих не зміг зустріти.
І де б я не ходив, не мандрував, -
За щире слово - мусив скрізь платити.

4
У мого друга - рання сивина,
І є тому причина не одна, -
Усім вітрам його душа відкрита,
Хоч серце уподобала весна.

5
З копита - вскач, у вухах свище вітер,
Якби й хотів - не зможу зупинити!
О, як я полюбив цього коня,
А вчора ще - боявся підступити.

6
Чого на мене позираєш скоса?
Чи я напозичавсь у тебе проса?
Чи вимагаю повернути борг?
В тобі шумує - дух великороса...

7
Ви ревно бережете честь мундира,
Немов це справді ваша друга шкіра.
Ви, як ніхто, байдужі до людей, -
Народ - ваш годувальник і офіра.

Зі зб."Luх veritatis"(2005)

виринаючи з тьмяних простерадел ночі
хоча то могли бути і чорні простирадла твоєї постелі
ти підіймаєшся поволі
мов літній ранковий туман
не одягаючись знову прямуєш туди
де лунають швидкі давно втрачені
мелодії балканських оркестрів
котрі разом з птахами будять тебе щоночі

ти вперто йдеш по ще пустій
темній вулиці
босий по теплому саме зараз
мякому хідникові
в який потроху вгрузаєш
і розбризкуєш наче морську воду

ця ніч не перша
і мелодію ти вже чув
але тільки зараз
вночі
вона пробиває тебе наскрізь
і домашнім вином стікає по гомілках

завтра ти можливо все забудеш
але ніч ця не остання

Хіба я знаю, чи здолаю путь,
Якій себе присвячую віднині?
... У цій країні соняхи цвітуть,
Неначе у далекій Україні,

І так нещиро пише вірші час!..
Ключі пташині - знаки запитання.
У цій країні я спіткала Вас,
Я, Ваше нерозділене кохання.

Мені було даровано прийти -
Блакитно, стрімко, реченням окличним,-
І фразами осінніх павутин
Вплестися в риси Вашого обличчя.

Нехай Ви не забудете повік
Очей натхненних - істинних поетів
(Трикрапками - малиновий потік
Розкиданих узбіччям бересклетів)...

Ні сліз, ні обіцянок, ні прикрас, -
Печаль і ми, останні сонцелови.
Злетяться взимку спомини до Вас:
Один - як сніг, один - жовтоголовий...

2009


Я, - ВАША БЕЗОТВЕТНАЯ ЛЮБОВЬ
(російськомовний варіант)

Дорога эта выбрала меня
(И я дорогу нынче выбираю), -
Судьба моя, строка моя, родня...
Вы знаете, что я об этом знаю.

Мой птичий дух витает в облаках.
Мой птичий крик березами укачан.
Я - Ваша безответная тоска.
Я - Ваша безответная удача.

Мне уходить от Вашего крыльца
Волнисто-синим знаком восклицанья,
Крутым уклоном грустного лица,
Споткнувшись о морщинки расставанья.

Страны чужой холодная рука,
Моей страны задымленные очи, -
Судьба моя, слеза моя, строка
В рябиновых созвездьях многоточий...

Отчаянною силою стихов -
Собою Вашу комнату наполню,
Я, Ваша безответная любовь,
На небеса заброшенный подсолнух...

Вчора муза прийшла серед ночі
(Сон міцніший з відкритим вікном).
Трохи дивна. І образ жіночий,
Запитала: чи маю вино.
Пригубила наповнений келих,
Я спитав чи надовго в наш край .
Знов зробила ковток „Ізабелли”
І промовила: Сам відгадай...
Посміхнулась потому дитинно,
Блиснув місяць по чистому склі.
Ти хропеш ? – запитала дружина
Й лампа досі горить на столі.
- Не повіриш ,прийшла серед ночі,
запитала чи маю вино?
Трохи дивна і образ жіночий,
Наче фея в старому кіно…
Вітерець вже погойдував липу,
Реготав місяць – ріг крізь вікно.
А на небі Бог зорі розсипав.
Так шкода , що це було лиш сном.

"К какому берегу пристать?" -
раздумывала в речке лодка,
хотя сама уже была
она на левом, у березки.

А правый берег лишь смотрел,
печально головой кивая,
и тихо-тихо грустно пел:
"Иди ко мне, вернись, родная!"

И лодка сомневаться стала:
"А там ведь лучше, что же делать?".
Но возвращаться уж не стала,
а молча берегу запела:

"Ты нужен мне, оберег правый!"
Ты очень-очень сильно нужен,
но не могу я, я в печали,
уж левый берег стал мне мужем!"

2006

Тиша. Зорі. Смуток. Сум. Нудьга.
Ніч. Думки. Листочок. Ручка... Диво!
Ти живеш на світі не дарма,
якщо бачиш ніч таку вродливу!

Не частинка це доби, повір.
Це щось більше, вище, ширше неба.
Це не Всесвіт, не шалений звір,
а лиш ноти, зіграні для тебе!

2006

Літній день розіллявся, як море,
В чистім небі летять голуби.
Ластів’ята виспівують хором .
Закохайся у це, полюби.

І п’янить ароматами липа,
Зупини цюю мить, не згуби.
Вчора з червнем знов здибався липень,
Попід небом, мов льон, голубим.

...Мить. Ще мить і за обрій
Ляже сонце, щоб трішки спочить.
Літній день, що купався у морі,
Знов настане, як хвильку поспить.

Ти з вітром розмовля по телефону
через вікно, в уявний мікрофон.
Запитуєш його ти про погоду,
і він до тебе прилітає знов.

Ти зірочку покликала із неба.
До тебе ближче припливла вона
й промовила: ""Не плач, не треба,
дивись, яка сьогодні ніч ясна!"

2006

І буде світитися світ,
І будуть родитися діти.
І срібло березових віт
Серця людські зможе зігріти.

І буде ранкова роса
Блистіти від променів сонця.
І це все не просто краса.
А хтось запитає: Чи сон це?

І будуть ще ночі без сну,
Коли тебе хтось покохає.
І лютий зустріне весну,
Ту мить, коли все оживає.

Кружлятиме ще листопад
І осінь настане завчасно.
Онук посадИть новий сад
В житті кожна мить є прекрасна.

І в травні кружлятиме цвіт,
Весь білий, мов сніг серед січня.
І буде світитися світ,
І буде так, буде так вічно.

І буде світитися світ,
І будуть всміхатися люди.
І завтра, і тисячі літ
Так буде, так буде, так буде!

Заморозила. Потім розбила.
По Фен Шую себе рознесла.
Підібрала. Жбурнула щосили.
Запекла СВЧ-весна.
Ув олії волію-Боже,
Намальована. Надтоприродня.
Відхреститись від себе, може...
Без вогню обпікає безодня.
Все одно переможе не сила,
І в житті найвеличніша цінність –
То є молодість духу і тіла.
Їх біда – швидкоплинність...
По краплинкам серце збирала
І ліпила себе до нестями,
У блакитних вологих дзеркалах
Колихалися храми.
Розморозила. Потім зліпила.
Розговілася вбивча потреба –
Відпустити гріхи у тіла.
Все суєтне.
А зверху – небо.

Коли відрікаються від себе,
Коли забувають все і всіх
І ненароком обминають двері склепу,
І душать ненароджений прасміх...
Зло завше лишить слід, на пам’ять.
Добро повернеться. Але не тут.
Не вчуєшся, як ти – оббитий камінь.
Дощі змиватимуть із тебе бруд.
А скромність увігнала в душу бивні,
Розбещеність занėсла стріли вражі.
Сліпі полотна вічні, нерозривні –
В них розминулися потреби наші.
Слід трохи доповзти до світла-острівця...
У сон-блакиті – Бог,
У сон-любові – він же.
Будуть покарані зачинені серця!..
Слід трохи збожеволіти –
І ти вже інший.

«Час спливає», – звикли говорити ви,
внаслідок встановленого хибного поняття.
Час – вічний. Спливаєте ви!»
М.Сафір

Білий пісок крізь призму часову
У безкінечному флаконі
І за Мольєром той, хто виграв час – виграв усе.
А хіба ні?
Уся і все в його незримому полоні.

Відкриє челюсті свої годинник...
Стрілка покаже до і після нас...
На всіх меридіанах мить незрима
В гонці з тобою переможе час...

Розстрілюйте. Життя – фальшиве.
Успадкувавши долю, ми – ляльки.
Не викликається весільна злива
Від помаху травневої руки.
У білій безвісті від мого дому,
Немов протягнені у безкінечність прóводи,
Не сходить погодинна втома...
А зводиться у спогади.
Забитися. Забутися. Та де там...
Порозгорялися любовні карти –
Їм підкоряється моя планета –
Карма.

Я відпущу
Й гріхи, й тебе,
І хмароносії
Попадають від болю.
Розм’якли мої ноги від розлук,
Не витримати почуттів двобою.
Залитися дощем лимонним і за край...
Над краєм даху.
На ноти відчаю по ноті спокою,
Тікаючи від ноти страху.
Баси і біси йдуть по тілу –
Такі, як я, невиліковно хворі.
А десь хитаються не сміло
Відмолені холодні зорі.

Я сьогодні відкрила скарбничку
І занурилась в скарби світів.
Ніби в темряві хтось запальничку -
Чирк! Зненацька мені засвітив.
Те, що бачила я – невимовне,
Незбагненне надбання людей.
Це мене затягнуло немовби -
осягати безмежжя ідей!
Я міркую, читаю, шукаю,
Наче жадібно п`ю зі струмка.
Неосяжні знання здобуваю
В павутинні і-нет павука.

А пам‘ятаєш, як у нас з тобою
На двох було одне бажання?
Як ми стрічались сніжною весною,
Жили передчуттям кохання?
Як потопали у снігах іскристих
У березневу сніжну пору.
А літом у квітках барвистих…
Як ми купались у любові?
Тоді не знала, що з тобою
Навіки доля поєднає.
Жила лише передчуттям любові,
А ти сказав мені: «Кохаю!»

1
Ти будь завжди володарем пера,
Співцем народу, миру, і добра,
Щоб кожний з нас, поете, освятився -
Красою України і Дніпра.

2
Йдемо сьогодні знову хто куди -
До Коби, Ілліча, Сковороди...
Шукаємо зорю, що засвітили
У наших душах прадіди й діди.

3
Ти не чекай неділі чи суботи,
Бери сміливо солов'їні ноти.
Співай щодня і голос забринить,
Якщо не маєш фальші-позолоти.

4
Розширюю душі діапазон,
Бо вже дзвенить весняний камертон,
Сьогодні розум, і душа, і серце
Звучать - о диво! - зразу в унісон.

5
Тебе не втішить слава світова,
Як над тобою виросте трава.
І голосу її ти не почуєш,
Які б тут не творилися дива.

6
Нехай насниться нам і п’ять пришесть,
Не обминем печалі перехресть.
І знай, ти пожалкуєш, якщо втратиш
Цю істину свою і власну честь.

7
Нап'юсь натхнення з диво-джерела,
Щоб юна сила в серце прибула.
Нехай вона в мені щодня нуртує,
Щоб думка легкокрилою була.

Зі зб."Luх veritatis"(2005)

день, відганяючи мару ночей,
шпичастим променем кленИ поранив,
і вересень нам при кінці алей
насипав повні пригорщі каштанів.

Мов хлопчик, я ці гарні круглячки
в кишенях радісно несу додому,
щоб у пасьянсі давнішні роки
не розкладати картами нікому.

Уже вином налились дні серпневі,
і яблука достигли запашні,
ночуй в садку, у теплім курені,
де над тобою шелест комишевий,

і слухай, як у тишу неживу,
немов родившись із глибин сузірних,
у перебоях павз нерівномірних
дозрілий овоч падає в траву.

Свинячий грип – свиняча то хвороба,
пташиний бог – то дірка в камінці.
І вже душа – то є окремий робот
з ключем од Пекла у руці.

Самотність – то кава гірка,
Ковтнеш – і попечено губи.
Самотність – то пустка глуха,
В ній серце і душу ти губиш.

Це небо для мене
Самої
Самотньо
Синіє.
І місяць один –
Він ніколи нікого не гріє.

А ти так далеко…
Ти так відчайдушно далеко!
Тобі в тихий вечір
Про мене не скаже лелека.
Цей місяць холодний -
Байдуже із неба посвітить.
За мене
Ласкаво
Нехай обійме тебе вітер.
Хоча би цей вітер…

Осінь брови нахмурила
Журавлиними дугами...

Ваш погляд – доміно «один-один»,
яким хребет перебивають бриду…
У хвилю виростає з ряботин
зухвала кров… Загусла тиша – «риба»…

Залізний стіл, мов непутящий брат
церковних дзвонів, – камінці б’ють тіло.
І на портвейні душу підверта
нудьга, що стрілки дзиґарям звертіла;

і пляма від вина липка, як вірш,
який рядком гойдається на денці:
«І млость, і дощ… Кафе, де ні душі»…
І мжичка падає за комірець за безцінь…

Це Вінграновський жолуді приніс,
що між рядками висіяні болем…
Дзвінкий у небі випростався ліс.
Розправив весла на човні, як брови, –

і вирушаю в путь… Намок тютюн..
Читаю Вас, немов дивлюсь Вам в очі…
Дві книги разом товщиною в дюйм:
«Південний схід», «Тривання подорожі» –
Вольвач…

 
Добраніч, почвари казкових склепінь
Непритомні примари вітальні
Невагомі напої криштальні
Барви сну на розтоплений віск

Адью, матадорів опаловий змій
На долоні сліпучих ремісій
Небуття дивоцвіту симфоній
На узбіччях астральних доріг

В рідну путь, капітани вічних рядків
Каравели відлуння безсоння
Згубний легіт, безтрепетні скроні
Над завісою згарища мрій



 ✴




 

Місток по цеглині
Складали ми разом.
Місток по хвилині,
Дарованій Часом.
Все відстані менші –
У скронях - секунди.
Здається – нарешті!
Та знову – облуда:
Слова буйно-вітром
Цеглини руйнують.
Бува ж – нам повітря
Для слова бракує!
Це слово безцінне –
Остання хвилина
Місток розуміння
Зміцнити повинна.
02.09.09

Ног не чую под собою, -
Ноги - яства волчьи.
Мне вещунья с водопоя
Жалобу отропщет.

Что забыл ее на годы,
Что крещусь на нечисть,
Что рабыни из похода
Не пригнал увечной.

Будет бить меня корягой,
Гнать-хлестать осокой.
Все бы ей, карге корявой,
Ждать судьбы высокой*.

Будет ворошить былое
И вздыхать не к месту -
Раньше, мол, дрались за волю,
Нынче - за невест.

Нож подаст, исчерна-ржавый:
"Этим - за свободу".
Перевязь к ножнам лежалым
В илистых разводах.

...И забуду я покой, и
Мира не приемлю -
Ног не чую под собою,
Лишь сырую землю.

* беззастенчиво позаимствовал у ДжРРТ - Сильм:))
образ твору - с http://www.enmerkar.com/myth/merlin-mezhdu-arturom-i-vivianoj

Я намагаюсь бути чесним,
Коли дивлюсь тобі у вічі
Нехай душа твоя воскресне
Нехай не гине на узбіччі

Волію бути непомітним
Ховаю свого серця стуки
Нехай ті почуття розквітнуть,
Які колись завдали муки

На дні душі цвітуть ідеї
Солодкий сон розвіє тугу
Я назову тебе своєю
Та просто буду твоїм другом...

Глибинним рвонулась акордом
Нескорена течія -
Старанно затаєна й гордо
Відчаєна приязнь моя.

Не квапся сміятись, одначе
До ніг вона
не впаде!

А серце налякано скаче,
як вивірка поміж людей.





1991

Сльоза, наче біль утрати,
Душі наші прозорить,
Плач твій в оцій кімнаті
Розлив поміж нами море.
Зникла стіна четверта,
Лиш береги далекі,
Обриси, далеччю стерті,
А понад морем - лелеки.
І хоч вони даленіли -
Крильми нам серця єднали:
У вирій до мене летіли,
Додому - до тебе вертали.
Та раптом застигли крила,
Що біле і чорне несли,
І береги скріпила
Арки дуга чудесна.
Ступай же назустріч, люба,
Вниз не дивися, вгору!
Нас вознесе чи згубить
Міст через море.

7489 р. (Від Трипілля) (1983)

заграй сумну пісню
пройди під дощем
у світі цім тісно
у серці лиш щем

залишся самотнім
укрийся плащем
лиш зараз бо потім
не буде прощень

під гру химерних тих оркестрів
під янгольський картавий спів
піддожевільний сміх усіх орестів
під хижий скрип минувших днів

ти сів
обпершись на асфальт
бо чув їх очманілий фальш

під марення геть пяних режисерів
під кострубаті барви ліхтарів
під лінії відрубаних голів
під блиск очей самотніх голубів

ти впав
від жалю рвались груди
той фальш між нас
він є усюди

прокрастись в коридори темні
в чужі думки холодні та слизькі
і йти поволі в сни таємні
такі химерні, халюгідні і низькі

сновид лякати й реготати
їх вести тихо на дахи
допомогти їм крила розпростати
шептати:нестій, мерщій лети

Багряний вересень проливсь дощами
над полем, лісом і ставком,
і над моїми згаслими літами,
що в сніп лягли, підкошені серпом.

О, змийте все з душі, осінні зливи!
Лиш чисте срібло в ній лишіть.
Хай знов воно колись у день щасливий,
мов паморозь в промінні, заблищить.

Над серцем стомленим несуться хмари,
і вітер рве намети золоті.
Ліси, ліси горять, немов пожари,
і затишно у синій самоті.

Мій дух гойдається пожовклим буком.
Копита кінські топчуть будяки.
І тільки серце числить рівним стуком
години, тижні і роки.

Напевне усі починали писати вірші у ранньому дитинстві. А чи не соромно зараз нам їх згадувати, кому вони присвячувалися і чи взагалі ви їх пам'ятаєте?

Капає, капає дощик,
Потім помалу зника.
Сонечко з хмарок виходить -
Дощику зовсім нема.

Тільки на синьому небі
Райдуга вийшла така -
Ніжними фарбами світла
Різноманітна вона.

Навколо райдуги діти,
Радісно пісні співа.
Краще іде всім робота
й настрій у всіх підійма...

1994 рік.

Місцеві довгожителі повільними рухами застарілих божків
Виходять на балкони щоб запалити вранішню цигарку

Завод прокидається
Як завжди наче з бодуна
Незграбними рухами руйнує
Залишки озону
Притому незворушний
Мов Будда

Мов Пес
Котрий постійно лежить між третім і другим будинком
Не зрозуміло що він охороняє
Але його очі наповнені якоюсь таємницею
Можливо він реанкарнація Сфінкса
А під асфальтом закопона якась гробниця?

Дерева повалені хуліганським вітром
Засмагають чекаючи сонця
Котре повинно розійтись
Затусити на повну тільки в день

Сонні люди поспішають до зупинок

Відкриваються супермаркети видаючи нагора
Запах курей гріль
Такий ніжний і цнотливий запах

А місцеві довгожителі
Все продовжують палити
Свої улюблені цигарки без фільтру

Сколько лет уходят поезда,
Оставляя на вокзале чью-то память.
И сколько лет уносит стук колес
Чужое горе и чужую радость...
Как много увидал разлук перрон,
Как много счастья долгожданной встречи.
В ночном тумане исчезает твой вагон,
И лишь надеется она, что время лечит...

Хмарину дістати у руку
(Повірте у силу мети)
І тихо, без зайвого стуку –
Сховати. Байдýже - куди.
Ця схованка, хай і звичайна,
Підкаже у час нелегкий,
Що небо - приручено-гарне -
На відстані тільки руки.
2009

Молодість потроху старіє -
Одна на двох амнезія,
Ще й спільні відчуття дежавю –
Уривками фраз “я люблю…”
2009

О, не просила ти, моя Вкраїно,
Щоб я тебе до серця пригортав.
Але торкнуся до шовкових трав,
Немов сестрицю, обніму калину, -

І ніжнострунна пісня тихо лине,
Я, мов кохану, тут її чекав.
Немає в світі важливіших справ,
Якщо від мрій лишаються руїни.

Ми на своїй землі, немов чужі,
І сумнівів сповзаються вужі,
А на словах - на подвиги готові.

Вкраїно, ні на крок не відійду,
Хай у твоєму щедрому саду -
Квітує рясно материнська мова.

1977

(присвячую предкам слов’янам)

паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
зотлілі вже їх дерев’яні голови
а нових покрийте оловом
сріблом або ...
(хіба вбогі ви?)
можна і сонцесяйним золотом

не зволікайте!
паліть богів своїх
яким учора так палко
іще поклонялися
розвійте за вітром південним
їх зотлілі вже голови й духи
а назавтра від злої засухи
усі поля урожайні вигорять
бо ж спалили ви
вірних старих богів своїх
а нових золотих
не зуміли й не встигли іще
замолити

Живете
Завтрашнім.
І тому, що престижно.
Напрочуд
Західні.
І фанатичні
Східно.
Любите
Не летально.
З виглядом на Маямі,
Поруч
Риму, Талліну.
А якби у вігвамі?

2003

Я надіслав тобі листа,
А відповідь – німа, як тиша,
Глибока і щомиті глибша –
Запнулась у твоїх вустах.

Мовчання – найтихіше „Так”?
Або – приховане „Пішов ти...”,
Аби летів, як листя жовте
І зник у прожитих літах.

А може – це ще не фінал?
Читати тишу, як „Можливо”,
Бо серце змучено-щасливе
Ще прагне присмаку вина?

Мовчання – витончена гра.
Мені второпати – не сила
Що
Ти
Промовчати
Хотіла?!
Чекаю,
Дивлячись
В екран...
4.09.09р.

Пече душа пекельним пеком
Від спеки холоду життя.
Я переплутав, певно Боже,
рай і світ,
В котрий прийшов з любові матері.
Чи може
то моя вина?..

Ще не весна.
Позаторішнім листям
Розхристано
розтріскується
сон.
Вже не помер.
Іще не народився.
Останнім рейсом,
причепний вагон.
Квиток?
Квиток –
позаторішнє листя
На потяг-протяг
в потім,
під укіс.
Над містом
переламується небо.
За містом –
не спокійний хрип коліс.
А небо
лебедем
висвячує молебень
За місто
уповань,
оман
і сліз…

2007р.

в очах – пісок, в мозку – каміння...
що було вчора – ураган?
якір пустив ржаве коріння
в чорний намул... й густий туман
покрив усе, включно з землею,
в яку не вірив й капітан;
не те що ми під коноплею,
чи будь-хто інший... важкий стан.

в очах – асфальт, в мозку – болото...
тіло бульдозером в капкан;
а ще недавно позолоту
не стер би з мене ні паркан,
ні тротуар, й бордюр тим паче...
лежу в кущах, мов наркоман,
і тихо й гірко дощем плачу,
що, на жаль, все це не обман.

беззубі капкани
лежачі слова
застиглі на паузах звуки...
думки, мов паркани
душа, мов сова,
розчинені в спокої муки...

пір’їни наркозу
сніжинки уяв
блаженна, мов сон, невагомість...
вгадати б лиш дозу
поки ще не впав
і знову не втратив свідомість...

мільярди пар сліпих очей,
немов за склом порожні соти
чи тінь покинутих речей…
ти не такий? так скажи, хто ти!

якщо не раб і не ізгой,
й не той, кого зламали навпіл…
кажеш: легенда і герой,
тоді чому ж скраю на мапі?

а як заходить сонце – страх
тебе твій кидає в гарячку,
і ти зриваєш люк на дах,
щоб звідти кинутись… й у жвачку

перетворитися внизу,
яку б топтали черевики,
чи просто висохлу сльозу,
теж не замічену… а крики

п’яних вахтерів і дівчат
на мить збудили б жагу серця,
й тільки тоді б покинув чат
цього тремтячого ядерця.

Отак ледь чутно, наче сизий дим,
Туманів марево нависло понад гаєм,
І знову шляхом завченим старим
Птахи зникають ген за небокраєм.

У місті лиє посірілий дощ,
Жбурляє краплі дзвінко, як монети,
І ловить мокро дзеркалами площ
Заплакані будинків силуети.

Знайомий клен зіщулено тремтить,
І листя геть від розпачу змарніло.
Осіння пісня холодом звучить
Там, звідки літо щойно відлетіло.


2008 р.

Купляю тобі квиток у вітророзвійному напрямку,
Цілую в щоку, кладу до валізи тепло і «Моршинську»,
Ну все. Не сумуй. Ще до когось у світі пригорнешся.
А я?... – Відбулась пластиром, на душі лиш подряпинка.

Навіщо мені багаж земний з мичкуватим коренем,
Із теплою ковдрою, геранню в вазоні і кавою в ліжечко?
Ходитиму в капцях, змарнію… та раптом об кригу поріжуся,
Зроблю крок з вікна, полечу і дім залишу розореним.

Ти любиш светри під горло і Клімта полотна в золоті,
Збираєш кульбабове сонце, а стіни фарбуєш в затишок,
Зі мною ж ти тільки простір і небо пустельне матимеш,
Холоднокровність, безсмертя і пальці морозом сколоті.

Я те, що сьогодні цілую – завтра розмию зливою,
Годую лиш горобиною мерзлою і найкислішим тереном,
Порожня, аж дзвін, і дорога склом гострим постелена,
Міцна, як алмаз, і вже кілька століть не була вразливою.

Рятую тебе від цинізму, зневір'я, життєвого затінку,
Любов – це свобода й довіра, а в мене одна кріпаччина…
Праматір не злість, просто колись вже і кимось навчена.
Та від’їжджай скоріш! Бо серце колише крапельку.

Кінчиками твого шепоту
Впиваються сутінки.
Ранок у комі,
Захоплення у захваті.
Будиш голос,
Вмиваєш його піснею,
А очі - міцною кавою.
Посміхаєшся - за звичкою,
Або щоб не плакати.
Престаріла Європа
Смакує твоїми млинцями
До болю у попереку.
Хоче прошкутильгати
Карий безмір убрід.
Ти їй віриш.
Навіть запрошуєш додому -
Під облізлі стріхи
І в сніг по вуха.
Отак ще півтора літа -
Уже й не витягнути.
Врятуй хоч мене.

2002