Немов потріскана від спраги
земля південнна -
засмагла шкіра.
Немов просочене життям,
як пилом листя,
зелені очі...

Рідненька Віра!
Як сонце денне
жива, а поряд лиш коряги.
І жити хоче
джерельце чисте
вже не засміченне буттям!

Хорі сни знекровлених коралів
Покотом, подалі з нитки доль
Розлітались в співанках хоралу
Безум нанизавши на мінор,

В жалісливих погуках благання
Скам'янілі злети в'ялих рук,
Чорнокрило сплівши запитання
Із мертвоти блідо-жовтих мук.

В безгомінні відповіт витає
Збайдужілим вилиском зіниць,
На устах гадюрами гуляє
Переможним посміхом бісиць:

Ґеґотали, сикали, сичали
В коловерть - гадовище думок,
А на небі янголи рішали -
Вже пора, на прощу, до зірок...

Журбота журиця журавлиця,
Журним клином в Леті... відживи -
Живота шкода, - коли зірниця,
Надвечір'я, мріє - вічні сни.

Огарок свечки на столе
И ты прикутая к постели,
Патрон давно уже в стволе
Вороны на карниз слетелись.

Ты не свершилась волей Бога,
Хотя его вины тут нет.
Алтарь стоит среди дороги
Ты жертва, ты его обед.

Секундной стрелкой жизнь твоя
И круга полного не била,
Пусть ты, иллюзия моя
И воплощения просила.

Но мух на уксус не приманишь,
Без дела будешь ты мертва.
Ты в гнойнике моем опарыш,
Ты дверь снаружи заперта.

Замком послужит нам безделье
Хотя, кому я говорю!
В стволе патрон, тепло весенье
Обеих я боготворю.

Сейчас в раздумие просунул
О, если б ты и ожила,
Я б против ветра ртом бы дунул,
Назад бы лодка поплыла.

Ах, жаль, ты видишь, как способен
Творить в отчаянье дела,
Но мир не стал бы меньше злобен
О, если б ты и ожила…

3.06.09 Лубны
©Дудка В.Р.

(Присвячено О. Печарському)

Замкнулось коло на мені, мій милий волоцюго!
серед усіх жінок землі не знайдеш більше друга.

Не знайдеш донечки й сестри, а заодно й коханки.
Упокорись і підкорись до краплі, до останку!

Ще сяють зорі суєти на всіх твоїх дорогах.
О, не взивай намарне ти натомленого Бога.

Він дав тобі моє плече, щоб ти на нього сперся,
Я входжу з золотим ключем в кімнату твого серця.

Перевод с украинского Николая Ширяева

Перебродить бы твоими глазами.
Стать бы ликером хмельным и настояным.
Что ж я в незримо разыгранной драме
Взглядом ласкающим не удостоена?

Мимо меня.
Сквозь меня, как сквозь сито.
Знать, на кого-нибудь? Кто б таки выпытал?
Я ведь в бутылки ничьи не разлита.
Все ведь никем не надпита, не выпита.

Переброжу до важнейшего атома.
Так просочусь в твои ткани и грани я.
Ты вызревай
Величаво и матово
До единения
И до отчаянья.

Не відривати руки, не шукати думок поміж хмарами
Не ховати очей, що закохані в синяву неба
Понад краєм води понад вечір завжди ходять парами
Заблукалі сліди. Їх додому гукати не треба.


Хай втішаються волею й спокоєм хоч до світанку
Підсолоджують ніч медом липи і запахом квітів
Їм так мало лишається, щоб найголовніше сказати
Тихо цокає Час: «Скоро сонце все змінить…»


Чітко все розмежує, не залишить для відступу місця
Тут розставить акценти, там – підкреслить контрасти
Світло й тінь такі різні, і, водночас, так близько.
Та лиш вечору є до снаги поєднати їх разом.

Холодно, мокро і сиро
І хочеться бути котиком
Таким, що купається в променях
Із шерстю кольору сонця.

Що ходить собі щасливий
Десь там, на даху, під небом
І хмари кошлаті, сиві
Для нього не більш, ніж теплий
М’якенький улюблений коцик.

Дощу не боїться котик
І лапками ловить краплі
Він з ними хотів би погратись
Та в них важливіші справи.

А йому, як завжди залишається
Будувати яскраву веселку
Позичати у сонця забарвлення
Й виглядати погоду теплу.

*
Гладінь води
На сонці золота.
Я думав,
Що вона так сліпить очі.
То розцвіла у лузі сліпота.

*
Якщо спяніть не хочеш,
Не допий.
Я вихлюпнув її давно із серця,
Не випивши чар-зіллячко
До дна.

Тебе немає в житті моїм.
Опіки- згадки.
На стіни дертися? шкода стін-
мною нaжахані:

очі дірявлять їх щодоби,
але у білому
не відчитати, чому й куди.
Осточортiло все!

Сльози і крики...- стискання скронь
від безпорадності.
Стіни, розсуньтесь! Йду напролом
з вітром брататися.

Колихався ранок на жоржині,
Всюди – дух соснової смоли,
Два дуби у небо темно-синє
Вежами крислатими вросли.

У траві прокинулися сливи,
Духмянів дозрілий м’якуш груш,
І проміння вранішнє тремтливо
Розливалось в заводях калюж.

Все – минуще, бо настільки скоро
Осінь повипалює дотла...
Я до сліз дивилась: біля двору
Перша айстра вчора розцвіла.
17.08.07.

Сад яблуневий.
Розчахнуті вени дерев.
Сонце і літо
Осіли в іржавому листі.
Кіт, мо`, сусідський,
Лежить, наче бронзовий лев,
Трави нетоптані
В росах холодних іскристі.
Пахне грибами.
Яблуком пахне гнилим.
Сірі ворота
Вітер поклав на лопатки.
Квіти здичавілі,
Навхрестом протяги.
Дім
Спився дощами,
Глечик лишивши на згадку
Про свою молодість
І про дитинство моє,
Що колихалось
На гойдалці, тут, під горіхом.
Я – вже давно не дитина,
І не впізнає
Дім мене...
Як же в нім холодно, вогко і тихо!
Доме, добридень!
Стільки подій і проблем...
Вибач, я часто, бувало,
Зривалась на прозу.
Дім біля мене мовчав,
Наче кущ хризантем,
Що відцвіли
І на ранок чекають морозу.
8.10.07.

Летіли дні, листи, ракети.
На перехресті двох віків
Вгризались зуби у планету,
І вили, вили хижаки.
Пусті тенета...

І.

Кошлаті будні кам‘яних небес
з архітектурного вилазять карсту
на протяги гудків, сирен та мес
в снігах Плутону та в пустелях Марсу
туди, де вже на відстані руки
пітьми та світла клубочать огроми,
сколочуючи в сподівань грудки
пласких життів об‘ємні хромосоми.
Машини неба бунтівна деталь
враз губиться поміж зірок та кварків
там, де зіштовхується з даллю даль,
там, де боги
вмирають від інфарктів,
а демони від ляку висоти
зіщулюють перетинчасті крила.
Та спалені вже автотрас мости,
вже таїна заклично засурмила
й громадиться на іншу таїну,
як і потрощений на гуркіт простір,
де кожен звук
ламається в луну,
але де зайві і кістяк, і костур,
бо невагомість – музики ріка
поміж високих берегів поезій –
тебе з автівки кидає вікна,
неначе шибку, зведену на леза.
І ними краючи свій власний жах,
ти ще хрипиш: «Не зупиняй, кохано,
рокованих на сьомих небесах
тих зіткнень, що чи пізно, а чи рано,
зруйнують вщент буденщин апарат!..
Що наша смерть?.. Це – просто звичка жити…»
А в світі, що повернутий назад,
як вихлопна труба у днів гонитві,
кохана знов обмацує твоє
лице і тіло – від душі до ребер, –
зітхнувши в прірві зіткнення на це:
«Повернута безодня
зветься
небом…
Але різниця в цьому є хіба?..
Хіба сама я
просто їхній клаптик?
Як відшукати в галасі слова,
врятовані від зіткнення галактик!?
Та що слова!.. Античастинки мов…
Вони світ повсякчасно
половинять.
Та плач дитини – перша з молитов –
невже кидок твій в хаос не зупинить,
де обертання лопаттю гвинта
усесвіт вчавлює в глиб мікросвіту?!?»

…А на метал розбитого авта
летять кленові гвинтокрили літа.

ІІ.

Хай, любо, вичахлих зірок метал
тебе ніколи більше не поранить…
Іржавий час на простору кристал
нехай моє кохання переплавить
і кришталевих станцій
острови
замерехтять на всіх твоїх орбітах,
коли в проміння теплого траві
гойднуться ледь на відстаней магнітах
галактики
двох наших спраглих тіл…
Тобто, тіла закоханих галактик.
Міжзоряний
заклубочиться пил
в пульсарів двох зласкавленому такті,
вдаряючись, паруючись з усім,
що вже було, що буде, що є плином
хвиль почуттів. І в океані змін
я – електрон, ти – моє електрино,
а разом ми – любові вічний струм
напругою у сонцельярди вольтів.
Молекул розпорошений двигун
у швидкостей
заплутується корді
і там, де ні початку, ні кінця
не мають таємниць розняті мушлі,
сколочуються атоми в серця
живих істот, а промені – у душі.
І перетворюється в світло кров,
і шурхіт світла сповнює світання,
і в центрі космосу є кожна з мов,
що, як і він, занурений в кохання.
Прошепочи мені свої світи.
А я відкликнусь власними зірками.
Зіштовхнуться хай, врешті решт, вони
радіохвилями і голосами,
тілами, атмосферами.
Усім,
що входить одне в одне
і єднає
дим наднових
і ватри тужний дим,
що точиться до нас із неба
краю.
Чи небокраю?! Любо, почекай!..
Ти бачиш?.. Там, за обрієм, де трохи
псує ідею вертикалі плай,
розплесканий до автокатастрофи,
зіштовхнулась з життям зарано смерть.
Ледь пригальмуй! Хай всіх істот заради
ці дві істоти
рух наповнить вщерть…

Воскресле небо скресло
зорепадом.

Цей зоряний шлях
крізь галактик багаття
із полум‘ям, скрученим
вихором слів,
дарує космічної
праці завзяття,
надійність дарує
снів та кораблів.

Цей зоряний шлях
дуже схожий на ребус,
але як в метафорах,
фарбах, словах,
зникають планети –
лишається епос,
зникає людина –
лишається шлях.

Цей зоряний шлях
не буває зарано
кричати у ранок
із ночі кінця,
бо вже невпокорений
попіл Джордано
землянам щомить
стукотить у серця.

Зловивши в кулак свою душу,
Її я ховаю від світу.
Доверху себе застебнувши,
Не дам їй у вирій злетіти.
Пластмасові гудзики-грати
Малюють штрихами неволю
В полоні повинна тримати
Пташину душевного болю...

Любити значить чекати
чекати значить терпіти
терпіти значить шукати
шукати значить горіти
горіти значить рушати
рушати значить робити
робити значить щось мати
щось мати значить… любити
любити значить чекати.

(Хозяйка – волшебнику)

Куда-то пропали мысли,
А следом ушли мечты.
И солнце не там, где раньше -
Ни с неба, ни с пустоты.

И дождики суше стали,
И небыль уже не быль.
И там, где с тобой летали,
Сребрится безмолвно пыль.

И в ней затерялась рифма,
Рассыпался звонкий слог.
Отчаянно безыскусный,
В вазоне завял Ван Гог.

Но лето - совсем не жарко,
Как будто вот так - зимой,
И зыбко, все очень зыбко,
Как голос в ответ - не твой.

Как будто не стало моря,
Не сложится сено в стог.
Ты отнял, все это отнял.
Не отняв - оставить не мог?

А в сущности – что б изменилось?!
Бежать не устанет Земля.
Везде, ведь, где ты бессмертен,
С тобою жива и я.

Стихи написать на камне,
Где струнами ветры звенят.
Ведь ты же когда-то шептал мне,
Что рукописи не горят.

старість застала її зненацька
у формі шкільній
бант на волоссі
важко повірити та їй довелося
залишити школу
в клітинку осінь
й носити кайдани чужого імені

топити у річці вербових котиків
вони не рятують від мишесмутку
пальці тереблять мов самокрутку
спідницю made in собача будка
що може розсипатися від дотику

вона ще не звикла жити навпомацки
дивитись у дзеркало - бачити вічність
лягати у жовтні прокидатись у січні
і рахувати дні ідентичні
що розмежовані місяцекомами

нас обирають і ми вибираємо
в "притулку для квітів" відсутні умови
може і справді її хтось замовив
зорі на небі ікрою мойви
і порцеляна зграями

пішла під землю з дощами осінніми
жодних слідів світлин і свідків
вітер гатить кулаком по вікнах
і мародером по хаті сусідка
вириває речі з коріннями

Ще трохи – і буде темно.
Ніч зірве фіранки облич.
Я знала зірки поіменно
У ту безіменну ніч.

Додолу зривався спокій
Зрілістю пізніх слив...
Мужчина зеленоокий
Тишу в руках цідив.

Горіло в саду бадилля,
Гірчив на губах той дим.
Від дотиків – божевілля! –
Мій голос ставав п’янким.

Думки розбивались лунко
Із легкістю кришталів...
О, як мені ті цілунки
Не принести зі снів?

Видіння розвіє сонце,
Ту вирву чужих утіх...
Боюсь, лиш уранці сон цей
Ти вип`єш з очей моїх.
24.02.06.

Присвячується усім ялинкам,
принесеним в жертву
новорічним святам.

Косили їх безжалісно, під корінь.
Колись так само брали у ясир.
Ще буде все: чиєсь спітніле „сорі”,
Задуха непровітрених квартир.

Впадуть до ніг, обвиті мотузками, -
Окраса свята, свіжий інтер’єр.
Підіпруть стелі стятими вершками,
Крізь шибку задивляючись на сквер.

Ще будуть шати із вогню та срібла,
Колючий дощик, бризки конфетті.
На кухні буде смажитися риба,
Вдягаючись у ряси золоті.

Ще буде вечір, і хмільний, і ситий,
Ковбаси, вина, кава і пиріг...
Сп’янілі руки мацатимуть віти,
Танцюючі штовхати будуть їх.

Мов наречені – так багато вбрані.
Чуже ж весілля, все – до калачів...
Тремтітимуть вогнями Роксолани.
Ридаючи безмовно уночі.

А потім – тиша. Потім буде спокій.
Зривання шат, обвислих на гілках.
І ці ялинки ще відлежать боки,
Лишаючи голки на смітниках.
31.12.05.

На соснах появились свечи –
зелёные младенцы мая…
Гармония весны
и вече
зелёного
лесного рая.
Но рай лесной
сегодня продан.
Купили деньги,
что не пахнут:
с землёю,
лесом
и народом…
Пахан – как хан,
крушит с размаху…
Уже распиливает ели.
Работают на хана профи.
И черт те, что –
на самом деле:
душа без Бога –
в фас и в профиль…

Но храмы рубит
под крестами
московско-иудейской
веры
бандит –
с христовыми устами,
пахан,
ворующий без меры…
Московский храм
и поп московский
московского патриархата.
Молись, коль ты пахан
таковский,
а по-народному
«московська вата».
Сосна – на крест,
и дуб – для гроба,
природы свежие руины,
и дом «от Бога» –
веры проба,
и гроб
для нищей Украины…
Крушит пахан, –
"своя природа",
и лес ему
"свой" бог отмерил…

ВоскрЕси, Боже,
для народа,
чтоб оный
больше в Бога верил!

Но Бог ли – бог,
где сохнут травы,
дубы срубают
для распятий?..
Христос в одном,
быть может, правый –
гвоздей не больше,
чем запястий…
Освободим ли мы –
себя от кори –
той веры-лжи,
где воры – судьи?!..
Сосна и дуб –
Вселенной корни,
вершина
Абсолютной сути…
А тут пахан
и денег торба:
купить ковчег
готовы Ноев
и веру праведных
без торга,
лес
выбриваючи
пилою.

Май, 2008

Мені так холодно в цю зиму
Замерзло все...
А серце б”ється ще об кригу
І чогось жде...

Весна розтопить лід надворі
Та не в душі...
І в літку тут дерева голі,
Лежать сніги...

Вже не зігріють мене руки,
Навіть твої.
Любов померла від отрути
В зимові дні.

Скільки крові на тебе налити жертовнику мрій?!
Скільки років чекати на посмішку вашу, о боги?!
Воля кроку зі стежки і може неправильних дій
Все ж дорожча аніж обездумлені роки
Все так просто, коли ритуали шліфують століття...
Час настане і хтось там запале свічник
Але я так не можу і з зеленавого віття
Побудую ту кущу до котрої зовсім не звик!
І поставлю її на найвищі висоти наземні
І чекатиму Бога допоки світатиме путь
Ми з ним сядем на хмари, як діти позвішуєм ноги
Посміємся, поплачем, Він моргне мені й скаже- "Забудь"!

коли ти лягаєш спати
у дім прокрадається Ніч-
Вовчиця
нечутно входить
до кімнати
стає над тобою
і уважно
придивляється

від в'язкої тиші
просишся болісно в сон
прикликаєш чорну безодню
падаєш

зовсім поряд
мірне
хрускотіння-
то Вовчиця- Ніч гризе
твої кості

Дивовижний. Такий, такий!
Що нехай світ зірветься з кручі-
ми притулок собі знайшли
у серцях наших неприручених.

Обіцянкам старим кінець.
Я чекала занадто довго.
Хтось узимку, мабуть, засне
до весни-
та не ми, закохані!

Той вогонь, що в моїх очах,
аж до полум*я ти роздмухав.
І віднині безмовний час
не здається для мене мукою.

Дивовижний. Такий! Такий...

Як холодно
шукать в осінній сірості.
Як боляче
блукать на самоті.
Бентежить серце сум
від тої ніжності,
Що завернула в ковдру дрімоти...

Як соромно
від шепоту невинності.
Зриває вітер шум із вух...
А лист,
Як золото,
як символ вірності
Знервовано і впевнено летить...

А завтра - вісімнадцять...
Щось інакше? Я - інша, чи така, як всі?
Як завше, квіти юності червоним маком у вівсі...
Сьогодні ще сімнадцять.
Щось зміниться? Та ні...
А завтра...
Виросла й не зрозуміла,
Хоч намагались з усих сил.
Чи впевнена, що все ж зуміла
Інакше трохи, як усі...

Очі добрі та ніжні,
А в них туга - в озерах отих.
І крила... Пір`я сніжне,
Пір`я людей... неземних.

Люди? Люди небесні!
І голос в спів огорта,
Голос чистий, мов весни,
Що може час поверта...

Ось вони - на хмарині,
В небі сяють крильми.
І як не повірить людині,
Що не така, як ми...

Бреду одиноко больная
Мокрыми улицами,
Кажется, сонного города,
Кажется, выгляжу молодо...
Мыслями-умницами
Люблю однобоко шальная
Громкость слов...

Улыбкой забытой играя,
Слезными шутками...
Кажется, не было повода,
Точного,сильного довода
Против... Но сутками
Брожу одна презирая
Сор голов,

Омытую грязь миража и
Золото масок... Гаммы,
Кажется, шире на ноль нулей,
Кажется, но аромат солей
Громко кричит... А дамы
Вокруг ловят дым куража и
Легкость снов...

УХОДИ НЕ ТУДА, ГДЕ ТЕПЛО -
Холод тоже бывает лекарством,
Одиноким, застывшим коварством,
Диким ветром!.. Да так, повело...
И остыло. Что ж, правь своим царством!

Нежным, теплым и красным.
Если сможешь - прекрасно!

Ты осмелился взять мое штурмом,
Удивить, растопить затвердевшую кровь!
Даже странно, что вновь...
А ведь я не прощала! Смешно, даже дурно!

Грустно лишь от того, что не слышал
Дробь барабанов после каждой победы
Единолично моей! Что ж, не слышал...

Ты просто спрятался в чужой теплице,
Едва остыли звуки прощальных слов!
Покрыты инеем теперь мои ресницы,
Лед в сердце, и не радует улов...
Однажды из жары сбежишь в прохладу вновь!

Ищу я вдохновение в стихах других поэтов,
А надо бы - в стенаньи ветра, беге облаков...
И чую музыку в словах чужих советов,
А надо бы - "дыхание листвы и звон колоколов"...

Ищу логичность мысли в чинных разговорах,
Когда друг друга мучают, ненавистно любя...
И чую нежности азы в прикрытых злобой взорах,
Когда наносят раны сердцу радостно шутя...

Ищу себя, судьбой распрятанную по углам
(Хотелось бы когда-нибудь нечаянно найти)...
И чую красоту сквозь жизнью выброшенный хлам,
Хотелось бы частичку - зернышко спасти...

*
Плете косу з пісень пташиних травень.
Така у тебе в юності була.
Шовкова й запашна,
Як зараз трави.

Тремтять слова над келихом вина.
У серці спокій, наче по причастю.
Крізь степ очей озвалася луна
тих журавлів, що в небі, мов у щасті.

І спалахне каштанова свіча,
(так само несподівано, як згасне)
Багато свіч освітлять темний шлях
тим журавлям, що в небі, мов у щасті.

Об лезо душ нагострена трава
у дзьобі прилетить в гніздо пташине.
Тремтять слова над келихом вина,
відгірклого небесного полину.

Тортури і тюрми, кайдани і грати -
Не треба, не треба в ці іграшки грати.

Навіщо ця влада, навіщо ця сила,
Коли тільки воля кохана і мила?

Коли тільки тіло старіє в неволі,
Страждає, нудьгує і плаче від болю.

А душу крилату кайдани і грати
Не в змозі зневолить, не в силі зламати!

Кати не досягнуть своєї мети.
Є сила у духу - безсилі кати!

Криваве сонце запалало вогнем,
Сьогодні змінилося завтрашнім днем,
Ніч, як медуза Горгона, оповила весь світ,
Зжерла зла день, розпалила зоряний лід.
Тиша смерті натягнулась, як колючий дріт,
Вампіри, демони, убивці вийшли з-за воріт,
Десь у тиші загавкав кіт
І від страху планети збилися з орбіт…
Ні!!!!!
Кривава ніч нарешті настала,
За наші гріхи почалася розправа.
Десь неподалік сокири точать кати,
А ти…Біжи! Біжи!
Смерть і Кара іде!!!
Не врятуватись нікому, нікому уже!
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Якщо небо упаде на землю, я навіть не здивуюсь,
Хіба, мабуть, від злості закурю.
Наш світ одна суцільна ніч, вже давно
Погасли ті свічки, що ще трохи проганяли темноту.
Уже їх нема. Погасли світочі. Усюди пустота.
Нема добра—за нього є ціна.
Маєш гроші, то й купляй,
А як ні, то…то іди гуляй.
Ми вже давно залишились без моралі.
Дві тисячі років до неї ішли. Куди вже далі?
І не знайшли!
Наша мораль—то гроші, гроші то закон, то сила.
Гроші тепер наш бог, за них матір би продала сина.
Ми совість заховали в сейфі, вона невигідна уже,
Краще, Боже, ми викинем її.
Кому потрібна совість в епосі брехні?
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Страшний Суд колись настане,
Але ми не боїмося.
Танками й ракетами озброїмося
І ніякий бог нас не дістане!
Ніч душить планету у своїх тенетах,
Погасли зорі на останніх планетах,
Всесвіт заплакав, із неба покапав дощ.
Хотів очистити нас, та…
У нас же ж парасолі!
Годі!
Апокаліпсис настав. І Бог тут ні причому .
Ми самі все розпочали.
Совість в яму закопали. Апокаліпсис настав.
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!

Івану Гончару, подвижнику
української культури

Іване, Макара незнаного сине,
Площі мурашник внизу під ногами.
Іване, а небо ж високе та синє,
Голуб з голубкою в ньому кругами.

Іване, ну як там, у повені дзівонів,
Срібні сміються, а бронза для слави,
Іване, а де ж голуби? Гайвороння
Небо зачорнює криком гаркавим.

Іване, про що грімкотиш в піднебессі?
Душу тривожиш і серце схололе.
Іване, чи знаєш оту:»Да воскресє?»
Бий же, дзвонарю на сполох!

Мы были торпедированы в ночь,
Когда, замёрзнув, стекленели звуки.
Напрасно я протягиваю руки –
Мне некому и незачем помочь.

Все тонут, не жалея об утрате,
И мне не жаль непрочной тверди той.
Я захлебнулся осенью густой
И утонул в штормящем листопаде.

Иду ко дну. В том нет моей вины.
Я даже рад, что наглотался пряной
Осенней горечи, такой теперь желанной,
Что никакие сласти не нужны.

Пьянящая туманная вода
Меня в себя всё глубже погружает.
А может, лист последний пролетает,
А может, с неба сорвалась звезда,

А может, тонут все на пароходе,
Где не видать ни носа, ни кормы?..
Последний лист, как капитан, уходит –
И гаснет осень в сумерках зимы.

подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

У всьому є своя глибинна суть,
Підвладна лише дотику прозріння,
І навіть те, як нас з тобою звуть,
І навіть те, як дихає каміння.

Хіба відкрита сутність зодіак,
Природа чар рожевої лілеї?
Майбутнє кличе не полки вояк –
Нових Коперників і Галілеїв.

Відомо те, як, пишучи, поет,
Виходить у далекі ноосфери?
Дорогу проклада не кулемет,
А світлий мрійник зоряної ери.

Усі слова походять від зірок,
І навіть ті, що з предками забуті.
Все – глибина, і курячий жовток
Не лиш жовток, а й згусток суті.

Чи довго в мені нитиме цей звук –
Пульс потяга на велетенських спицях?
Я переходжу лінію розлук,
Накреслену на ворзельській правиці.

Хто б знав лише, як лінія оця
В моїй душі лишилась борозною!
Це потяг без початку і кінця
Простугонів між мною і тобою.
12.07.07.

Ми відірвані від всесвіту. Туман.
Дні укотре замикає коло мжички.
Заблукала би, якби не сила звички
Ця планета, станція землян.

Ані сонця, ні вечірньої зорі.
Біле небо розстила рулони вати.
Завтра теж не буде вистачати
Нам блакитно-синіх кольорів.

Це туман сідає на міста.
Це туман закутує провулки.
І в очах випрошує притулку
Змокла білосніжна пустота.

Як би їй не здатися на тлінь...
Просочились смерклі дні в кімнату,
І в мені прокинулась крилата
Туга попередніх поколінь.

Все тумани плинуть зоддаля,
Змішуючи простори і висі.
Лиш дитя малює, як злилися
Сонце,
небо,
люди
і земля.
10.12.06.

Хатки тримають зношені брилі,
І ліс – неначе хор різноголосить.
Блукає в тузі вітер по землі,
Збираючи букети сосен.

Ні затишку, ні спокою, ні сну,
Гілки лягають долу, як корогви.
Чи бачив ту нахилену сосну
В бік нашого розбитого порогу?
22.03.07.

На душі – косметичний шов.
І сховать його не вдалося.
День осіннім дощем зійшов
І повиснув на абрикосі.

Та ж печаль, і така ж сльоза,
Лиш того, що одвічно прісна.
Завтра день буде, завтра, за...
Раннє сонце на краплях блисне.
15.10.06.

Завари мені чаю - міцного до дикого болю,
Дай мені сірники - всоте я себе отрую.
Мабуть, перед тобою я був надто голим:
Це відплата страшна за відкритість і правду мою.

Недостача сміливості - просто прийти і сказати
В лоб - як кулею, може, взахлин, наповал...
А тепер жереб мій - назавждИ бути названим братом,
Перед лиш-не-сестрою я спраги не втамував.

Хай інший "він" в тебе випросить чаю;
Сірники, запльничка - так оті кращі беруть.
Хай труїться. Смолою, тобою - він знає.
А ти - ним задихайся,
отрутою
із отрут.

Вона торкнеться до свого волосся
І не згадає, як робив це він,
Не пожалкує, що кохання не збулося,
Що не почули разом щастя дзвін.
Вона не буде плакати даремно:
То не кінець, їм просто не судилось.
Вона це зрозуміла вже напевно:
Для іншого, звичайно, народилась!
Вона вночі подивиться на зорі
І їх з минулим зовсім не пов’яже,
На думку не спадуть ідеї горя,
Із вільним серцем спати ляже.

Вона забула вже! Вона перемогла!
Рубців у її серці не лишилось.
Інакше б вона просто не змогла,
Бо не для мук у світі народилась!

2000

Зірвані квіти
Кров випускають
У вазу.
Зірвані квіти
Сивіють,
Начебто вдови.
Про що ти мені
Хочеш сьогодні
Сказати
Цим передсмертним
Мовчанням
Букету айстр?
Ялта, 3.06.03.

Дзвінок у двері. На порозі – друг.
Застиглий погляд до нестями рідний.
“Дозволь мені забрати капелюх,
Що тиждень тому я забув. Потрібний”.

“Проходь, бери. Я тут спекла пиріг,
То, може з чаєм?..”
“Ні”.
“Замерзли ноги? -
Надворі ж - вечір, і мороз. І сніг...”
“Ну, наливай, погріюсь в тебе трохи”.

Проміння лампи плавало в чашках,
І погляд зупинявся на глазурі.
Й провина. Й радість, й біль в твоїх очах,
Вуста ж тремтячі, а слова похмурі.

“Спасибі за смачний пиріг і чай”.
Пішов. Його ковтнула завірюха.
І знову ж те колюче “прощавай”,
І знову він забувся капелюха.
10.11.1999.

Світом розлітаюся – сніжна новина.
В серці розтаватиму, як мине зима.
Як ятристу персть проб`ють сонячні списи,
сивом розцвітатиму. Відсвітом коси

дні мої жахтітимуть аж до божих жнив.
Позбирай пригублено, пересій "як жив".
Хай собі залишуся світлий, та нічий.
Те що опадатиме – вже не закричить.

У сулицях висійтесь, місячних мечах,
ступлено заламаних, прикрощі та страх.
Світом розлітаюся – сніжна новина,
ніби приголубила вибухом війна.

3 Червня 2009

Коли вже осінь стане за плечима,
Ріка життя літа у даль знесе,
Дівча із голубенькими очима
Мені весну у хату принесе.

І раптом так засяє світла кіска,
Мов сонце, що хуртечу розрива,
Вона - струнка, мов польова берізка,
І ніжна, мов ромашка лугова.

Чомусь дитинством так тоді повіє -
Любистком, чорнобривцем, чебрецем,
І знов моя душа помолодіє,
Мов торкнута квітневим вітерцем.

Ласкавим зблиснуть променем зіниці,
Мов сивину одкинуть із чола,
Невже і справді юнка білолиця
Мені весну у серце принесла?!

Я одішлю скоріш її додому,
Відчую, як у грудях відлягло,
Вона дасть щастя хлопцю молодому,
Мені очей залишивши тепло.

7504 рік (від Трипілля) (1996)