В паспорті моєму
Записі немає:
Чи я Турок, чи Вірменин?
Ніхто про це не знає,
Я у свої Україні
Маю громадянство.
Позбавили національності -
Це уже свинство! - панство

І зустріч ця була не випадковою.
Напевно, хтось просив, а хтось – чекав.
Напевно, ми давно про все домовились…
Та в котрий раз тремтить моя рука,
коли очей твоїх солодка музика
мені дихнуть повітря не дає…
Таких як ти, ще називають музами.
Таких як ти… чи десь такі ще є?...
Таким як ти, що у подобі янгола,
непрошено приходиш і ідеш,
щораз в своїй душі тамую спрагу я,
бо тільки світло ти несеш в мій день.

Так. Зустріч ця була не випадковою.
Напевно, хтось чекав, а хтось – просив…
Напевно, ми давно про все домовились
іще до нас… і Бог благословив.
І стали наші долі перехресними
на цій планеті, поміж цих зірок.
І на долонях наших рук накреслено
цю зустріч, як наступний наш урок…
І так медово в серці, що ледь віриться,
що ми зустрілись – зустріч відбулась.
І хтось мені услід гукне: - От, мрійниця!...
Але тепер залежить все від нас.

Чи згадаєш мене, Раставице,
Старесенька бабусю в хвилях-зморшках
І вічно-юна
Струнка русалко з синіми очима?

Та де тобі про всіх гадати,
Кого з долонь вмивала палко,
Стараючись хоч краплею попасти
У саме серце.
І попадала,
І обертала вербами,
Навік задивленими в неї.

В моїй душі не відцвіта
Той пагінець вербовий,
Що починав любов до краю рідного
Від рідного села.

Поринаю в тишу, поринаю в пустку,
Надаю від себе я собі відпустку.
Запрошу у гості прірву і пустелю,
Пригощу мовчанням біло-карамельним.

Степ широкополий одягну на плечі,
Буду задивлятись в очі безкінеччю.
Всесвіт утікає у ніщо від себе,
Там кінця чекає слід богині Геби.

Втратять амплітуду світла теплі хвилі
І настане спокій – вічне царство штилю.

А кульбабка вторить сонячному згустку,
Я собі від себе надаю відпустку.

Матінко,
моя вишнева гілочко,
нагідко срібна, зіткана з тривог,
до півночі над зошитами білими
ніч креслиш білим рукавом.
Виходиш проводжати.
За усмішкою
твоя сльоза прихована пече.
Про щось завітне мовити не сміємо.
Ледь-ледь схиляюсь
на тремке плече.

Поцілувати навіть не відважуюсь.
Хіба вітрець обійме враз обох.
Садочок, двір, притінені конвалії...
Наш тихий рай,
в якому Мама - Бог.

Аж вії до землі сягають, -
Так мені соромно.

Щоки (з-під пудри) пашать полуницями, -
Так мені соромно.

Так, це я поворот просигналила
В напрямку парку, -
Не додому.

Ні, то не я повертала кермо твого авта,
Але хіба міг ти
За мною не поїхати?..
(Чоловіки – слабка стать...)

Так, це я тебе покликала,
О, це я
Тебе заманила...

І стоїмо, розмовляємо,
Ну й стоїмо, розмовляємо...
Навіть не можу доторкнутися
До тебе, чудового,
До тебе, чужого...

(2008)





-------------------------

Разлучница ...

Ресницы земли касаются, -
Так мне стыдно.

Щеки (из-под пудры) пылают клубникой, -
Так мне стыдно.

Да, это я поворот просигналила
В направлении парка, -
Не домой.

Нет, не я руль твоего автомобиля поворачивала,
Но разве мог ты
За мной не поехать? ..
(Мужчины - слабый пол ...)

Да, это я тебя позвала,
О, это я
Тебя заманила ...

И стоим, разговариваем,
Ну и стоим, разговариваем ...
Даже не могу прикоснуться
К тебе, чудесному,
К тебе, чужому ...

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.

…і розкриває темно-зелені віконні долоні
і розтуляє ламкі каламутні повіки
тихий Луї на триногому дзиґлику
пускає крізь пальці свої телефонні кучері
скаче навшпиньки від «ре» до «ля»
із Риму в Бомбей
and backwards…
дзвенить предметними скельцями
у стиглу бурштинову спеку -
триває…


тонкий кольоровий Луї
гнучка оксамитова Іо

... що переможно гримить шахівницею
розчахує радо лаковані половинки
ставить на жменю воїнів маорійських
12 (дванадцять) дрібненьких блискучих ґудзиків
своєї картатої блузки і ... програє..
шаленості янських вогнів
білого…
…наче сонце Луї
волосся
… тремтливої Іо

електрично потріскує
артикулюючи тишу
впивається в ватяну сутність
трамвайних дзвінків
і дзвінків телефонних
липкого асфальту і хліба
й холодного листя шовковиці

… і десь під самісінькі хмари
смагляві дітиська
у білих хрустких комірцях
летять сторчголов
з недільної школи
і тихо відсапуються
під шерхкою стіною
старої броварні,
стискають в спітнілих руках
яблука кольору крові
навпіл з водою з дощівки…

накритий подушкою,
глухо цокоче годинник

і

прозора пульсуюча Іо
м'який пелехатий Луї
стрімко вростають у теплу
розбурхану порожнечу

 
Мабуть невідкритий роман
Дозвілля героїк гранітних
За вуалі небесних дам
У біпланову ніч мотилів

Нам не вистачить мелодрам
Ми згубили магічні цифри

У стихії перлових мушель
У краю кипарисових снів


Ми тут невідомі для всіх
За променистими віями
За садами терпких ностальгій
Зі співучим санскритом слів

Нам не вистачить мелодрам
Ми згубили магічні цифри

У стихії перлових мушель
У краю кипарисових снів




 

Я не хочу мріяти – мрії збуваються
Я не хочу вірити – віра ламається
Я не хочу думати – думка міняється
Я любити не хочу, бо кохання вбиває нас

Я не знаю що завтра для мене чекати
Я й гадки не маю , що від долі бажати
Я зовсім не знаю в яку сторону йти
Коли в серці лиш біль й гіркий смак пустоти

Кожен день однаковий, графік в нього простий
Кожен день чорно-білий, просто сірий якийсь
А ти й гадки не маєш, де ж ті фарби узяти
Щоб у барви яскраві кожен день малювати

І тече ця ріка , поступово ламає
Забирає життя , і тебе не питає.
Не дає тобі шанс щось вернути й змінити
Не дає тобі право по своєму жити.

думки розсію по землі
можливо проростуть віршами
росою ти підеш у ніч
зривати теплими руками

ти їх просушиш ти збереш
зі снів моїх легкий гербарій
і тиху пісеньку складеш
з квітучих жалів і печалей

не йди бо то лише сліди
чужих вагань і перевтілень
і холод стін пустих катівень
блиск їхніх сліз гірких слюди

це мутний сік благань й хотінь
той крик що рве з середостінь
із хрипом підлих хихотінь
а далі ніч усе амінь

яж казав
яж тобі казав
скільки разів повторював
я наголошував у розмовах
щодня нагадував тобі
слав тобі листи
залишав маленькі жовті записки на холодильникові
я писав зубною пастою на рукомийникові
просив щоб ти не забула
благав запамятати хочаб для мене
закарбувати в памяті одне слово
лише єдиний видих
за яким обовязково буде вдих
він дасть ще крихту часу, ще сил
сказати знову і знову
і так вічно
принаймні той час здався б мені вічністю
але ж ти не запамятала
не забула
ти взагалі не чула мене
лише байдуже вдивлялася кудись "повз"
а мені зоставалося лише дивитися як повільно висихають твої
такі смішні і саме тепер щирі очі

не жалій, що там тепло
а тут занадто холодно
навіть якщо погляди
стають крижаними
на віях густішає іній
поцілунки залишають ляд

в полумї ти знавіснієш від болю
в холоді ти повільно, тихо заснеш

опусти повіки

ті теплі долоні, яким віддається
кожне втомлене сонце
отримають від тебе зневагу
вагомішу за будь-що

усі, кому обрид цей світ
ховаються від нього в циклонах
та льодяних пустелях
в кризі промерзлих душ

тут немає болю
тут лише сон
опусти повіки...

збуваються прогнози невисланих листівок
все частіше зустрічаєш мертві прострілені серця
дослуховуєш розмову привидів і покоївок
де краще заховати зброю і мерця

злість не приховати, не розтопить на воду
криваві зуби снів глузд потроху доїдять
побачити усіх зсередини, зісподу
розділити жертву на три або на пять

розтоптуєш свій час, мов перестиглі сливи
зі снів вилазять, також, ще сонні пияки
їх незігріті душі вже позмивали зливи
змішавшись із любовю, стікають до ріки

душі каліцтва зранку, ще зовсім непомітні
в історії небес занадто маячні
коли коханці, зранку, ще сонні й непривітні
коли щн не забулись приниження нічні

за усі невидані тобі на знеболювальне і надію приписи
за забуті та непомічені дефекти та протипокази
будеш ти щоночі просити прощення у місяця
бо серед живих ще не маєш ні права ні місця

і хоч кровю твоєю давно вже ласує бісиця
чекаєш світанку, хіба таке може насниться
виглядаєш з-під ковдри міцні рожевіючі зуби
шепоче що ти єдиний такий, що ти - любий

вже марно ховатись за одеколонову старість
мертві друзі крізь сон непомітно прокрались
кров й руду лоскотатимуть в промерзлих запястях
ховатимуть груди й лопатки від граней нещастя

В миг, когда зажигается утро,
Распахни окно. Помолчи.
Дивным светом зажгутся будто
Молодого солнца лучи.

В небеса взглянешь, улыбаясь, -
Торжество восходящего дня!
И грачей озорная стая
Пролетит, в глубину маня.

И соседи откроют окна,
Побежит мальчонок к реке.

А для счастья нужно немного.
Счастье - в каждом взошедшем дне!

Примарилось в озері море далеке:
Ліниві глибини, гарячі піски
І бірюзово-дзеркальні мазки,
Коли пообідня розморює спека.
Неначе сріблясті кружальця луски,
По хвилях розсипались сонця разки
Відлунням у Всесвіт на сотні парсеків.
Лоскоче проміння, немов волоски
Від пензля, що літом малює казки
У серці холодного світу хайтеку.

23.08.2009

я втомився від мертвого запаху
теплого парфумового смороду
якби вона росла ще замолоду
я завів би собі довгу бороду

хай люди подивляться холодно
я втомився житидорого
моє тіло розділене порівну
я залишу запеклому ворогу

я не стану кричати протестів
не відчую зневаги чи сорому
вагу втратять усі маніфести
що проступлять у голосі кволому

і якщо навіть пізня година
заховає всі мічені порухи
Я - то є все та ж людина
це підтвердять друзі і подруги

не знайду я себе у тім місці
де огидні позиви на рвоту
де волося - клеймо металістів
де не рвешся уже до польоту

я би міг прикувать свої руки
і облитись пахучим бензином
та для вас то лише вистава(суки)
припудрена гордістю, або героїном

Сонце хлюпоче у хвилі
Човниками дрібними,
Берег раменом похилим
Струшує краплі у рими.
Траса безмежного лету:
Озеро - небо - літо,
У відпускну естафету
Втягнено наші боліди.
Всмоктує шкіра засмагу
Жадібно, як мікрофібра.
І утамовують спрагу
Свіжого бризу верлібри.


18.08.2009

Я за вас відболю, відтерплю, відлечу, відкурличу,
Я за вас відмолюсь у німому звучанні століть.
Тільки б, рідна, ніколи не з'являлась печаль на обличчі.
Тільки, люба, не плачте. Тільки, мила моя, живіть.
Я від вас відведу оте вчора поранене літо.
Я за вас відпрацюю у вічності ваших полів.
І у вашім садочку найкращі посію квіти,
І мені не забракне для вас найтепліших слів.
Я вплету свою мрію сивиною у ваше волосся,
І від всіх негараздів собою ваш світ затулю.
Хай ще кілька хвилин до вас не приходить осінь,
Щоб ви зрозуміли відлуння слова ЛЮБЛЮ....

Давні порожні мушлі
Муляють точку зору.
Страх - це коли по норах.
Правді тепер найвужче.

2002

Життя – о скільки всього в цьому слові.
Безшумна хвиля, що прямує в небуття!
У кожного своя у житті доля,
У кожного своє в ньому буття.

Воно то є а то його немає,
Умить його хтось може обірвати.
А скільки треба часу і зусиль!
Щоб це життя комусь подарувати.

Стоїш і думаєш, що ти вже не сама,
Що дві душі тепер в твоєму тілі,
Якась частинка тебе зародилась,
Сорок неділь й людина є нова.

Коли ти йдеш по вулиці і знаєш,
Що два сердечка у собі тримаєш.
Під різні ритми стукають вони,
І створюють мелодію весни.

В тобі маленький хтось народження чекає,
Твою турботу і любов приймає.
Й ти знаєш точно, а не вірогідно,
Що на землі ти цій комусь потрібна.

Але давно ми вже богами стали
На вибір свій вирішуємо долю.
Лишити ембріон, даруючи життя,
Або аборт, без лишніх клопоту і болю.

Та право кожен зародочок має,
Родитися, у світ оцей прийти,
І нелегке земне життя прожити,
Навчитися любити й себе в ньому знайти.

Моя частинка і моя кровинка
Хоч на руках тебе ще не тримаю,
Та я уже тебе сильно люблю
І з нетерпінням я тебе чекаю!!!!!!!!!!

Розірваним намистом
Посипалися зорі...
Ніби навмисно –
В осінні холоди.
Під тим дощем
Цілувалися двоє,
Накривши плащем
Безсоромні сліди.
Розірваним намистом
Слова покотились.
Ніби навмисно –
Ніхто не збирав.
На розсипі тому
Двоє зустрілись...
Дорогу додому
Дощ тихо змивав...
20.08.09

Кольорів різних любов буває -
То сонцем теплим вона нам сяє,
То ніби небо заголубіє,
Смарагдом моря, бува, ясніє.

А коли смуток її потьмарить -
В жалобу чорну одягне вії,
Коли самотньо страждає, марить -
Як вечір, сутінками сіріє.

Вона - як настрій, коли щасливий,
То домінують тони мажорні,
Коли захмарений - то мінливі,
А як печаль, то сумні, мінорні.

І так - щоднини. І так - довіку.
Візьми ж бо, люба, в дарунок тіні,
Поглянь в люстерко, то на повіках -
Мого кохання ясне цвітіння.

7499 р. (від Трипілля) (1993)

боюсь коли горілки нема
пахне кінцем
хочу піднятись і взлетіти
і тебе з собою захватити
я спив свої бажання
вони всі кольору горілки
білого й прозорого
сліпого і гіркого
і нескінченного
їх підпалити і вони згорять
так само як горілка
-це ти?
-це ми
з тобою разом
вдихаєм ці світи
нашим спільним подихом
гарячим і гірким
і водночас так солодким
ми полюбили все своє
і стало все для нас солодким
ми називаєм це життям
життям летучим і німим
але таким нестримним і жаданим
яскравим, сонячним й сліпим
голим, білим і глибоким
як подихи оргазму
пелюстки троянд
-о,зараз таке відчуття дивне всередині...
-легкі й прозорі хмари
-як у космосі
-як космозоо
наш космос нам дарує ніч
палку й палаючу
у сам самих
у середині не даючи нам висловити це
бажання, сили, збудження
твоє й моє
й нікого більше
імпровізацій сексу
поезії і прози
неба і землі
цілунки й різні пози
і шию всю твою
тіло мокре і спітніле
стогін твій від задоволення сліпого
мрій збування на секунду
оргазму безсвідомість
все твоє й моє
все
все
всеееееееееееееееееееееееееееееееееее
11,06,2009

Коли тебе сурма твоєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:
Per me si va, nella citta dolente!
«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальних сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста, —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п’яний,
Кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.
27.03.1935
"У Первозванного на горах"
ВИБРАНЕ, 1991

навіть, як псих –
смикнув й застиг…
один лиш ти, мов та медуза,
чи то кисіль,
ні – його тінь
розтікся королівством пуза.

й глибокий сон,
як теплий трон,
сито заковтує ту манку
разом з усім…
хоч спритність стін
втримує в рамках ще приманку.

та прийде час –
впаде каркас,
і ти заповниш нудну пустку,
забувши й те
хитке «проте»,
пірнеш в омріяну відпустку.

чужі думки –
такі ж, як ти,
немов витки
з мідного дроту
на фальші гоп!,
а крайній стовп
зі знаком „стоп!”...
та я не проти,
бо далі – мур
з шахових тур,
і жоден бур
це не здолає;
ну і чорт з ним,
й так чорний дим
від нас ключ істини
ховає.

невже не можна бути світлом
(хоч за ціною сірника)?
ховатись в бункері ж так підло…
страх – квола зрадницька рука.
чому так важко вийти з себе
й переступити за рубіж?
воно ж так близько твоє небо …
як не виходить – візьми ніж!
платівка крутиться на місці
(німа вже голка, ти ж глухий);
скільки здихатимеш ти в місті
поблідлих фото?... джгут тугий
й не дозволяє й раз ковтнути
на повні груди цей туман;
простіше в ньому утонути,
точніше, в собі… і шлагбауммммм!

г о л к а – н і м а ч и т и – г л у х и й ? ! ? ! ? !

Хайку

***
Почуло серце
Рідкісного птаха -
З країни Сонця!

***
Лише говоримо
Про тебе, Україно,
А дбаємо - про гріш...

***
Скрізь у столиці,
Немов у чужому краю.
Хутчіше додому!

***
Розрослись незабудки
На могилі учителя.
Посадив їх торік...

***
Люба, не свари,
Що захмелів сьогодні -
Я з пролісками стрівсь!

*рідкісний птах (лат.)

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

навчися слухати тишу
відчувати краплі дощу
що слізьми стікають по твоїх щоках
навчись впізнавати запах вітру
що несе тебе над містом
доторкнись до хмари
яка ніколи не скаже які в тебе зимні руки
забудь що ти людина
зрозумій себе
не стримуй сліз
дозволь собі бути собою
розбий скло навколо себе
і нехай тобі буде все одно

24.12.2005

Цілий день ти, напевне, був зайнятий.
Цілий день, цілий день, цілий день…
Захлиналась облі_злими фарбами
І співала квартирі пісень.
Заглядала у себе і бачила
космосфери закутого “Я”,
І, здається, собі пробачила
Ті польоти, що “навмання.”
Зачарованим ехом здригалася
Від надмірності власних ідей…
Вітер вщух, а дзиґа зосталася
Обертатися колом тіней.

(іронічне)

***
Я Джина випустила з лампи.
Не для бажань.
Для колективу.
Одна і вечір. Знаєш сам ти,
як то буває в серці сиво.
Джин-тоніки від «Оболоні»,
якісь сухарики, горішки.
Смаки солодкі і солоні
гірку самотність скрасять,
трішки.
- У мене три бажання?
- Сьорбай!
Я ж думаю чого хотіти…
Давай горішків ще півторби!
Ще каву в ліжко! О, ще квіти!

Місяць - вогняний сачок
для ловіння зірочок.
От якби його дістати,
зорі в небі упіймати,
їхнє сяйво поєднати,
мало б сонце собі брата.
От би тішилось воно!!!
Й прикривали б хмарок рештки
Неба золоті сережки...

Сумне мовчання вільного ще лайфу...
Шукала вчора постать у юрбі.
Здоровий глузд незазнаного кайфу,-
Усе, що ти залишив по собі.

Нехай летить усе у чорну прірву!
О, скільки ще таких на мене ждуть!!!
Сьогодні я, мабуть, уже не вийду.
Сьогодні, мабуть, навіть не позвуть.

Цю дівчину, о, навіть не знайому
Не згадуй серед інших. Не таких...
А завтра повертатися додому,
Везти у серці спогади і сміх.
23.08.09

А ти прийдеш… Колись… Як і тоді,
окутаний, омитий сутінками.
Обличчя – усмішка, позаду – біль.
Той біль, що досі крає наші душі
і кидає нас на розпутті
рожевих, сірих і блакитних мрій.

А потім фільм… І знову з Голівуду
якась комедія_пригоди_драма.
І все одне. І все однакове:
вона і він. Додаток – третій зайвий.
І ми однакові. Хоч всупереч
і трішки різні. Я і ти… Єдині…

Найближчим часом, може, назавжди…

Така собі печальна посмішка
В останніх літніх днях.
Вона у дьогті жовта ложечка,
Дістата навмання.

Тобі напевне адресована,
Йому чи ще комусь.
Обіднім сонцем зацілована,
Не вами, от і злюсь.

Така собі остання посмішка,
Що мить - і вже сльоза,
В шершаве серце подорожника
По серденьку сповза.

У річці тоне наше літечко
За ліс летить тепло.
Ця посмішка, як біла квіточка,
Посаджена у скло.

Колись давно - твоя заручниця
Назад три сотні літ
Побачу скоро вже ті рученьки,
Що зав"язали світ.

І як я вибралась не відаю!
Зате тепер - своя.
І вільна. І тобі не віддана!
Хоч посмішка - твоя. =)
25.08.09

Я – ніч і день, Земля блакитна,
Перед зорею став бузковою жагою.
І простота безмежності тендітна
Мене пронизує ранковою стрілою.
Палац дерев, об’ємність трав –
З них простір – лебідь білий
Маха крилами вічності заграв.
Співа у нескінченність
духмяну ніжність Вирій.
Безмовний виток істин –
Єднання духа нашого і серця Сонця,
Що сходить над красою небосхилу іскрин.
А дзеркало очей зірки вбирає аж до донця.

Музичнеє слово,
Яке ж ти нестримне!
Ти рвешся назовні -
Клекоче вулкан.
Іще не готово,
Та так, мабуть гримне -
Як в білій бавовні,
Іде крізь туман.

Глибинь нелогічна,
Знання ємкостисле,
Графічні постали,
Таємний розсол?
Напруга магічна
У розумі тисне -
Незнані сигнали,
Чи Божий глагол?

Із Краю, із долі,
Із Всесвіту, може,
Пливуть тії гуки.
Їм спину нема.
Чи дихає обрій,
Чи простір то гложе?! -
Солодкії муки!
Їх серце прийма.

Розгорнувсь заграв сувій,
Як там десь пустує змій.
Може то посеред ночі
Кінь рудий жита толоче!?
Аж під хмари тара-рам –
Промінець то тут, то там.

Цей промінчик не простий,
Біга він під зоревій.
Його Сонце упустило,
На ніч спати залишило.
Від кілка грець одв’язавсь,
Шкварити танок узявсь.

Дідко дощ став буркать злий,
Що онук гарцун такий,
Ланцюгом старанно клацав,
З пересердя аж заплакав.
Веселун – на хмару сів,
По ній громом торохтів.

Взяв ще берло та й махав
І свободи вимагав.
Не помітив – Сонце встало,
Все безладдя вщент пропало.
Лизень мати пригорнув,
Та простила, що утнув.

Вимкни тишу - мов хоч слово.
Сумно б'є по шибці дощ...
Ми самотні, як ніколи,
коли вдвох.
Ти мені навіщось снилась,
і щоночі, і щодня
Я не знав, куди подітись -
Знав, що не моя...
Я в думках писав листи,
Ти не відповіла.
Їх несли тобі пташки,
І побили крила.
І ось тепер сидим удвох
В порожній ми квартирі.
І ти мовчиш, і я мовчу -
Любов адресу загубила...

Мов давня рана знов занила,
Не знав, що в серці вона є,
Ти так неждано подзвонила,
І серце тьохнуло моє.

І серце так затріпотіло,
Немов до нього пригорнув
Твоє солодке юне тіло
В той час, що вже давно минув.

Він мов ожив - такий прекрасний
В раптовім подиху весни...
Моя ти зірко непогасна,
Світи мені із давнини.

7506 р. (від Трипілля) (1998)

Буває все в житті: і горе й радість.
В печальні миті хочеш плакать й плакать.
Тебе покинули усі : і друзі й рідні.
Невже ми дружби і кохання зовсім не гідні?
Всі почуття летять назовні.
І мріють вирватись туди.
Вуста стають сумні й безмовні
І прагнуть чистої води.

В гнізді сиділи голуб’ята,
В лице повіяло теплом,
У ніздрі вдарив запах м’яти,
Пролетіли птахи над селом.
В душі заграли барви світу,
Розквітла усмішка в очах,
Всі кольори ніжного цвіту
Лишилися в квітуючих садах.
2009

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Вчорашня пристрасть в білих простирадлах
Лежить зім’ята, зібгана на край;
Своє тепло ховає безпорадно,
Себе ледь гріє спомином зітхань.
Іще вночі сама вогнем спікала:
Скипала кров і вибухала вмить…
Під ранок ліжко інеєм припало,
Сховалась від очей розпусна хіть.
А пристрасть загорнулась в білий прапор,
Лежить під ним самотня і німа –
Їй прохолода дошкуля проклята,
Коли двох серць закоханих нема.

Ідею поезії мені підказали
С. Татчин та І. Кант

На атласі земного моря, тобто неба
буває зачіпаєш за зірки веслом
одне питання: а воно нам треба?
об камінь неба битися чолом

у www.nebo.com
щоденно й нощно є потреба
у черзі за небесним молоком
нам довго нудитись не треба

ми лиш упремося веслом
у темне піднебіння неба
оплата входу за жетон
я зачекаю там на тебе

і хтось відкриє персональний блог
на мапі моря, тобто неба
а ми за зорі вчепимось удвох
бо є у нас така потреба
2009

Як в празник біля церкви жебраків -
навколо мене спогади тужливі…
На видих до прожитого зм'якшів…
На серці кожен вірш, мов сивий иверь.

Течуть рядки, солоні як ропа,
гірким здриганням заливають зморшки…
Вустами пересохлими припав -
тузлук п'ю, захлинаючись… Колошкає

минуле майбуттям… Загуснув віск…
Вогонь вкусив свічу за ґніт… Спромігся
просякнути у Гордість… Наче зріз…
як пучки неба в молитвах - Тбілісі…

Небо... Не кольору серпня, а швидше шинелі.
Враз замовкаю. Ну звідки тобі це знати?
Знічено кліпаєш, в руцях солодка вата
Кольору окулярів, мрій а іще пастелі.

Звідки… Такому диву (янголущойнознеба)
Знати на запах порох. Знати шинель на колір.
Просто ти знаєш інше. Душі духмяних стебел.
Дощ (імена краплин і…) море, що повне солі.

Будь мені. Жовто… Жовтнем. Будь мені… ким завгодно.
Вишні принось в кишенях. Вишні на кров не схожі.
Більше на серце… Тільки серце – тепер не модно.
Вікна. Плацдарм. Військові. В формі усі так схожі…

Роси такі холодні. Свитка до стегон липне.
Одяг прозоро-мокрий. Видно усю наскрізь.
Ось моє сонце (справа) пахне так міцно липнем.
Будь мені… Хоч видінням. Тільки тепліше снись.

недолік анаболіків –
у повній втраті сенсу
всього (як в алкоголіків),
окрім хіба що снів;
насправді ж, біль лишається
глибоко-вперто в м’якоті
і завжди повертається...
не віриш – спитай в псів!

у них, зазвичай в старості,
він, мов мозоль, безсовісний
й при абсолютній хмарності
психує, як маяк;
й тоді жодні полегшення,
нашвидкуруч проковтнуті,
крім смерті (це ж завершення
всього... й болю) – ще б пак!

бо нащо б було битися,
не знаючи, що скінчиться
колись цей бій, й молитися
за кожен новий день?!
повір, лиш смерть – знеболювач,
що діє вірно й віддано;
ритм серця ж – поневолювач,
невинна слабкість нень…