Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

Підкинув хтось дбайливій пташці-ночі
Округле срібне місячне яйце.
Вона йому так лагідно туркоче,
По-материнськи горне під крильце.
Вилуплюються сни у піднебессі –
Пухнасті золотисті світляки.
Їм колискову про сумну Принцесу
Співає нічка-мати залюбки.


01.08.2009

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

ПЕРЕПОНИ

Божественні діла нам легко перебить -
істотам нетривким, які живуть лиш мить.
У Фтії й Елевсині чаклують у палатах
Деметра і Фетіда із помислом благим:
Там полум"я горить, валує чорний дим.
Та завжди Метаніра, почавши причитати,
Раптово вибігає з палацових дверей.
І завжди, зляканий, втручається Пелей.

Переклав з новогрецької Н.Н.

У вірші йдеться про смертних батьків, які завадили богам зробити їхніх дітей безсмертними.

***
Блукаю степом. Загубила шлях.
Чи цю межу між трав коли осилю?
Василику, знайди мене, Василю!
У сутінках до тіла липне страх.

Я руки попекла у кропиві,
роздерла сильно ноги колючками.
Одна-одненька у густій траві.
Василику, що сталося із нами?

Нас світ єднав, стелив нам рушники
під ноги із ромену і барвінку,
вінчали зорі, почуття, роки…
Чому ж ти іншу взяв собі за жінку?

Навіщо їй зав’язуєш літа,
мене звучи у трави і покоси?
На гріх, прийшла і заблукала, та
ти не прийшов, а я чекаю досі.

Глибока ніч, але на манівці
наосліп я межу свою осилю…
А чи тебе забуду, мій Василю,
упавши бездиханно у кінці?

Вже спозаранку горобці насиплють скреготу в долоні
І сіроокі дні солоні свій слід полишать на лиці
Забитих вікон тих домів що вже не сяють вечорами
В пору як вітер гоїть рани у павутинні димарів

І опаде під димом крапель і сяде осторонь небес
Пір’їна біла… мов на щабель душа присіла тіла без
У ліхтарі в той день сповитий у ніч що світла без зорі
З твоїх думок пошиють свитку обману в небі журавлі…

Бринить в повітрі, стелиться степами
Мов подих вітру, лагідно торкне,
Все те, що не назвеш словами,
Що вабить так тебе й мене.

У лагіднім промінні сонця,
У краплі літнього дощу
І як в тумані: може сон це?
У відповідь - не відпущу.

І серед степу, того раю
В обіймах злилася земля.
Я так тебе, я так…
В степу згубилися слова.

Я - веселий чорний кіт,
Мур-бонжур! Усім привіт!
Маю з мишкою обід,
Тож у мене все, як слід!

– Мила мишко, не тремти!
Хочеш, будемо на «ти»?
Просить сіра:
– Відпусти…
– Ну і чим страшні коти?

Чи боїться,
Щоб не з’їв?
Та не з’їм,
Хіба я звір? –
Я помуркав би лише… –
Треба нам
Таких мишей!

Хвацько вискочу на пліт,
Пригадаю давній хіт…
Я такий із юних літ –
Оптиміст чорнющий кіт!

(За Самуїлом Маршаком)
Мельник собі
Мандрував
На ослі,
Хлопчик
За мельником
Плівся
Услід.

– Гляньте! –
Народ вже
Довкола
Гуде, –
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Дід,
Це почувши,
Злізає
З сідла,
Внука свого
Садовить
На осла.

Хтоcь
Невдоволено
Крикнув
На те:
– Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Думали,
Як догодити
Усім?
Сіли
І їдуть
Удвох
На ослі.

– Фу! –
Перехожий
Озвався
На це –
Як їх
Витримує
Бідний
Осел!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Двох
Ледве
Витримав
Бідний
Осел!

Пішки
Хлопчина
Іде
З дідусем.
Верхи
На дідові
Їде
Осел.

Люди
Сміються:
– Диви!
Ледь
Повзе!
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Невпокій галасом углагоїти,
і що сльозу пустив – мальтретувати
і серце різати на квашії
(за слабкість)…
Собі самому дати раду…

А може так приборкується світлість,
добро, чесноти і любов – найвище?..
Чим приправляти посмішку, як звітріє
душа, мов сіль? Все долі комизишся?..

Чи Біблію язичницьку Овідій
писав для Того, що зорю приводить?
Я вірші віддаю з життям на з’їдень…
Всередину вселився страх Господень.

Дволиким Янусом – не ямбом, не хореєм –
співці Фракійські сьогодення пишуть…
Не розібравшись (чи хто дурня клеїть?!),
збирають в інститутах і не лише

в підручники фривольність фарисейську.
До будь-якої масті віщий козир –
що не підвладно розуму, а серцю…
Пишу я так, як і живу – метаморфозно…

Коли вже сил земних не стачить зовсім,
В супутниках бува частенько біль, -
Дорога вгору, потім – прямо в осінь,
А далі – в сніг, де тиха заметіль…

Коли світанків – легко з ліку збитись, -
Їх стільки назбиралось – розберись!
В зіниці сонцю хочеться дивитись,
А й досі не виходить це без сліз.

Коли любов усі покаже грані,
Наступна знову, дивишся, - нова.
Коли зима сувора, мов остання –
Земля за нею знову ожива.

Це – старість.
Не дивуйся.
Безліч станцій.
Це – золото, врожаї, і дощі…
А далі – просто зміна декорацій
І зношених запилених плащів.
1.08.09.

Якось снами закапала очі:
Два коротких за ніч – от і все.
Перший сон й по цей час кровоточить,
Другий – сонце в долонях несе.

Перший сон – з прадідівських підвалів:
Глухо, вогко і страшно, і мла…
Другий – із абрикосових далей, -
Я ніколи там ще не була…

Перший – мрякою хлюпа і місять
Босі ноги той сірий кисіль.
Чистотою блакитної висі
Кличе другий за тисячу миль.

Я між снами живу. Линву туго
Сни натягують, як тятиву.
Я від першого йду до другого…
Як над прірвою я живу.
1.08.09.

Господи!
Слався, слався!
У справах і у віках.
Всього лише за виконавця
Я тут, де і пух, і прах.
За клавішу фортепіано
І за волосину смичка.
Торкнися мене, я стану
Звучати в Твоїх рядках.
У пошуках імпровізацій,
У впевненості звучань –
Не лаврів, і не овацій…
Як добре, що - інь і ян.
Що дні мої - в контражурі,
Що радість – з Твого крила.
Що - сонячні, і похмурі…
Й по вінця, а не до тла.
Скріпити усе любов`ю.
(Не воском – хай йому грець!)
Господи, за Тобою…
Господи, - не кінець…
31.07.09.

Приголуб мене за сьогодні
І за вчора, й за те, що до…
Так незвично і
Так природно –
Серце слухати під пальтом.
Обійми мене!
Щоб між нами
Ні сніжинки не збереглось!
Під мохнатими ліхтарями
Розкажи мені добре щось…
Чом так довго – до цього снігу?
Чи фіалка моя жива?..
Вітер ліг і на нас не дихав,
Все чекав на твої слова.
День навшпиньках ходив за нами,
В очі зиркали ліхтарі…
Ти мовчав.
І під каблуками
Лиш напружено сніг рипів…
Обійми!
Віднеси до раю!
Та…
Навіщо без тебе рай?!
Ти – не любиш мене.
Я знаю.
Тоді краще –
Не обіймай.
28.07.09.

1
Я верю в чёрно-белость слов и чёткость линий,
как верит снег на волосах, что он – лишь иней,
как утешают на краю наркозом местным,
что жизни сломанный пятак ещё не треснут,
как врут легко и без хлопот слепым и скорбным
о том, что выстрел – наповал – был только пробным.

2
Билась сила белая –
милая, несмелая,
с грубой силой черною –
наглою, но гордою,
лебеди и вороны
все четыре стороны
замарали в красное…
вышло Солнце ясное –
осветило пёрышки,
серые воробушки
примеряли белое,
милое, несмелое,
примеряли чёрное,
наглое, но гордое,
выцветало красное...
смерть была прекрасная.

3
Текут ручьи людей ленивых мимо
губами белыми смеющегося мима,
но знает этот странный мим,
что чёрный – кожа, а не грим.

01.08.09

 
Олена Осінь

Мені, будь ласка, лиш оригінал,
Хай сірий, п’яний, з погребів, чи з неба.
Незнаний… А у двійників один фінал –
Вони закохуються лиш самі у себе.


Сонце Місяць

за непрозорим садом літ,
розбитий слід, розлитий вітер
непомітні квіти митей,
тотемні імітації слів..

назвемо його Сувлехім....


Олена Осінь

Це він жне вітер золотим своїм серпом і вèршить у снопи словесні?
Це він вдягнув тонке жіноче сарі й на білому драконі часу віз Зорю?
Це він під бубони шаманів приймав пологи в надрах Джомолунгми?
Тоді йому дорога крізь шляхи небесні,
За Андромедою нехай здійме ріллю,
Там де туман – повісить хай святі хоругви,
І сіє правду.
А дощі – на ниву!
А ми – у поміч!


Сонце Місяць

вільне серце належало вечорам
у маленькому аргентинському селі
після сезону дощів, нові зорі
ліхтарі золотим метеликам-дужкам

всіх нічних невідомо звідки тіней
він уміло запалював всі ліхтарі
і зникав за останнім темним плітнем
ступаючи в невагомий світ нічних фей


Олена Осінь

Хай світ гойдається болотом під ногами,
Пустельна спека спраглі випалить вуста,
Хай аргентинську душу замете снігами,
Лиш не статичність, не покій, не пустота.


Спою йому думку вином золотим загустілим,
Зберу його вітер і в амфору переллю,
На небо шовки, а на землю зірки постелю,
Корону і трон, і себе віддаю королю!...

…А він метеликом полетить легкокрилим.

І подих ночі принесе ім’я – Сувлехім…



Сонце Місяць

.. сплетіння лиць і творців
садів каменю, дерев- самоцвітів
і довічно простої мелодії
пекучим півподихом особливої миті
прозора велична ноче, розкоші
всіх неможливих тебе, ніч імені....

*

ранкове лунке годування пляжних чайок
перекинув пару черевиків, зв'язаних шнурівками
на плече, нагрітий пісок під пальцями
колодязний звуковий ранок із запахом шнурівок
шлях зникає в невагомій імлі біля обрію


Олена Осінь

…в парчі та атласі, в шовковім шепоті,
вуста – щербет, слова – лукум,
і хвилі живота потоплять кораблі
пустель, морів, скарбів,
віків і вічності…
… володарі вогню впадуть до ніг,
керманичі вітрил заснуть в волоссі,
ніч своїм подихом зупинить сонця біг,
смола у венах – щастя розлилося…


у змоклі перпендикуляри вікон летять листи без підписів і дат,
зелена хусточка і парасолька, гірко-солона крапля забуття,
замерзла горобина,
останнє світло, останнє слово, остання мрія…
листи у вікна – поштарка осінь – кленові рими – невідомий адресат



Сонце Місяць

«Пора вводить парусный флот» (с) БГ


червоним пунктиром з долоні долі
пустелями тижнів закладками снів
знову зустріти з тобою ранок
сірих карнавальних костюмних діб
коли ти скажеш, тобі повезло
ти знала його ім'я Сувлехім

*

прозорі кордони, важелі звичайного
події на подих, необов'язкове
починаєш впізнавати його чи себе
подумки легко вітаєшся з янголом
який запалює світлі світила десь
за вітрилами ночі, вранішнім сутінком


Олена Осінь

Він не злякається, коли у її мозку тиша?
…планета-немовля, метелики на світло,
на роздоріжжі континентів – тарантела,
чай разом з Зевсом і акація розквітла…
І до палеоліту – так яскраво, а далі – лиш розхристані уривки.
І звідки у руках її каміння, на плечах татуйовані тотеми,
В бухті вітрильний флот і легко так злетіти й запалити зорі?

Чи він наважиться і все почне спочатку,
А чи залишить тут її щасливу і пусту?
А сам піде у світ творить легенди…

Ім’я, ім’я згадала – Донкіхот…

*

Прозорі кордони? – Роблю крок у дзеркальну вітрину:
- скло на друзки, дзвін у лобі, всі регочуть, штраф за псування державного майна…;
- прозора веранда, столик на осонні, кульбаба – за обрій,
малюю на папері індіанський профіль
і заштриховую олівцем «Тайкондерога» густі насуплені чоловічі брови…
Не знаю… Доведеться спробувати.


Сонце Місяць

і він зайшов в ближній бар,
і сказав, налий, брате
ти знаєш, скільки і як
у мене певно, втома
нема вертання назад
відповідь невідома..
немає минулого,
є тільки пам'ять, брате
я був у Едемі, знаєш,
я бачив Божі сади
ще я бачив пустелі
я знав таємні знаки
я бився і будував
я бідував і жебрав
молився до забуття
будував каравелли
кував мечі та ядра
ступав на інші землі
прокладав залізниці
марив хмарочосами
був на дні океанів
я повторювався і
я шукав вічні форми
я знаю, що це втома
я скоро піду, брате..

і ми живемо у пам'яті..

*

кіхотський набір інструментів
кінь з-під четвертого вершника
світла дама та кодекс честі
біль вітрил на очах маяка
і жодного вірного друга
час відчути каміння життя
час дізнатись відтінки світла

*

ти тут, світлий янголе?


Олена Осінь

«...И ушёл навсегда,
и расцвёл василёк на полу»

*

Щасливий, який же він щасливий… блукав пустелею…
І волосся його, випалене сонцем і висолене океанами, не сивіло,
І вірні друзі не кидали в нього каміння,
І повні гаманці не тягли до землі, хоча він і виплавив із сліз золото.
Своїм шляхом підтвердив істину прадавню, істину кожної звичайної людини –
вічної форми не існує – жив не даремно.

*

Янгол…
Поруч…
Спостерігає…
Вчинки…
Крила…
Ріжуться…
Боляче…


Сонце Місяць

янгол
був
дитиною
завжди
був

у дитячому
всесвіті днів
безкінечного
Сонця..
днів безкінечного
сміху
днів після похмурого
молочно-сивого
чекання
на будь-що інше
чекання було
янголом
було блідим
янголом

всі рази
однаково
іншим


Олена Осінь

час…, ми не діти…, вже ніколи не стати янголами…

метаморфози життя:
стану спілим, солодким і соковитим яблуком, мельбою, з чорненькими гіркими кісточками;
стану блискучим зеленим жуком, що летить втонути в задусі маслиновій;
стану змієм повітряним, що давно вже склав свої крила, боязко;
а ще стану попутником в вагоні потягу, мовчазним, уважним;
і піском гарячим, що між пальцями…
тільки роззуйтеся.


Сонце Місяць

і був вечір, і була ніч, у день вічності..






** ** *** *** ***
**** **** *
** С*

** *****
****
** ***** *****




 

Хлопчина стояв під стіною.
У серці він спогад беріг.
А серце ридало від болю,
І очі росились від сліз.

Бриніла сльоза під очима,
Скотилась униз по щоці…
Стояв і просив під дверима.
Й монети тремтіли в руці.

Він мріяв про щастя родинне,
Про посмішку мами, сестри…
До них зараз думкою лине,
Для них мусить хрест цей нести.

Заробіток легким не назвете,
Бо легше в копальні, мабуть.
Він краще всю землю зорав би,
Ніж так як це зараз, отут…
28. 10. 2002 р.

Знов осінній морозяний ранок
Нам приносить в життя новизну.
Павутиння сріблястий серпанок
Покриває собою траву.

На троянді роса заблистіла,
Зупинила свій погляд на ній…
І здалось, що сльоза забриніла
На пелюстці багряних надій.

Пропливають хмарки в піднебессі,
Наче символ нездійснених мрій,
Ніби привид в повітрі несеться
Подих вічності – світлий й сумний.
25. 11. 2002 р.

 
Тихенько чарівно дивиться
Проліски диво крихітне
Прадавнього діда придане
У розпач & тепле щастя

Стражденний Фома невірний
Пощо тобі все невіриться
На міцно стиснутих милицях
У замилуванні печальнім




 

Я – красень-Метелик. Недавно із лялечки,
Уже залицяються, ох які, кралечки.
Барвистими крильцями дражнять, спокусниці.
О, правил цнотливих підступні порушниці.

Та вчора зустрів на листочку негадано
Я Гусінь прекрасну, і – серце украдено!
Струнка, поетична, невинно-салатова.
А очі, як ніч, – таємничо агатові.

Не слухай, о мила, джмелів пашталакання
Про те, що літав із Лимонкою маками,
Що в лілії пили нектар ми до ранечка…
Тебе лиш кохаю!
Тебе лиш чекаю!
Довіку я – твій, о моя Капустяночко!

31.07.2009

Ви спитаєте мене – хто вона?
Ах я не знаю сам.
Я зустрів у театрі її вона
прекрасна як храм.

З нею сидів я в партері поруч.
Хвилювалась як мак.
З нею чоловік її сидів поруч.
Прикрий знак.

Я дививсь на неї хвильно
як ві сні
червонів коли вона дивилась пильно
пильно в очі мені.

І ніби сонний хожу третій день.
Ви спитаєте мене хто вона?
Я зустрів у театрі її.
Ах я не знаю сам!
1914. Київ.

Без сонця жити я не хочу
стерпіть не можу я холодних ліхтарів
я сонце кров люблю і в крові сонце
і знову сонце в кровофарбах малярів
а як затулить хмара моє сонце
ще не холоне моя кров тоді
вона горить палає й рве охоче
щоб не коритися ні палу ні воді
вона бере мене і линем разом вгору
і сонце зустрічаєм знов
і кричимо:
сонце
драстуй –
шле тобі привітання бунтливий Семенко!
1914. Київ.

Осінь похмура йде
хмари дощі тумани
осінь у серце веде
смуток нежданий.

Холод суне німий
в душу сповзає мла –
осінь! серпанок густий
ти принесла.

Ради не дам собі
в серці моїм мовчання
спогад ридає в журбі –
давнє кохання.
1913. Київ.

(Присвячується фестивалю
«Дикий мед-2009» у м. Сколе)

…Високо у горах живе одинокий мольфар,
Він любить дивитись на воду і слухати вітер…
Він знає хвилину, коли розпускаються квіти,
І п’є на світанку із кореня любки узвар…

…Він сивим туманом на килимі ночі літає,
Від шпилю Говерли до вкритої льодом гори…
Він соняшник жовтого Сонця щоранку вітає,
І бачить, як в Небі закоханий Місяць горить…

…Він знає дорогу, якою ходив Святослав,
В священних місцях, що тепер називаються Сколе…
Тут русичі в пломенях ватри гуляли по колу,
І тут Святополк Святославу погибель наслав…

…А бджоли гудуть, і до борті росу все заносять,
Складають у соти пилок, ще з Троянових Вед…
В мольфара давно посивіло від туги волосся,
Від того, що люди забули його дикий мед…

…У схимника цього колись вчився сам Дон Хуан…
Якось серед ночі вони, духом ватри зігріті,
Гуляли аркан, але раптом знайшли тенсегріті:
«Шукай Кастанеду», - порадив Хуану Іван…

…А сам, обернувшись на оленя, вибіг до річки,
Якраз в тому місці, де Стрий підживляє Опір…
І бачив, як плаєм до річки збігала Марічка,
І чув, як відлунням пливла її пісня між гір…

…Високо в Карпатах, де гойкає гуцул-козар…
Де в Небо впирається шпилем загостреним татра…
Горить серед ночі розбуджена духами ватра,
І чути, як грає на дримбі мольфар, як кобзар…

…Він знає про нас, і за нас він помолиться Богу,
Для того, щоб ми подолали над прірвою міст…
Бо нам простелилася обрусом доля-дорога,
А в нього – своє: Сині Гори, молитва і піст…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 14.07.09р.

і серце болить
і на подушці сльоза
та душа вже мовчить
її давно вже нема

і слова якісь сірі
і усмішки нема
і він ніби не бідний
і кругом не тюрма

що бракує йому?
що їще йому треба?
Лімузини уже є
І будинок "під небом"

від АРМІНІ ВІН вдітий
у БУГАТТІ сидить
та чомусь одинокий
чомусь завжди мовчить...

не мовчи озирнися
вона позаду іде
просто ти зупинися
вона тебе дожене

Не тікай перестань
життя у тебе одне
покажи не ховай
бо воно швидко йде

не лишися самотнім
бо вона не простить
знову ліжко холодне,
і сльоза знов біжить...

Любовні сонети, бокали вина —
Життя у тумані останніх ідилій.
За столиком поряд забута, сама
Сидить у кафе безталанна богиня.

Я п’ю за любов! Наболіла струна
Бринить кришталем без якоїсь причини.
До дна допиваю, а поряд — вона,
Така ж, як і всі, — на годину невинна?

Невинна й весна — не спинити її —
Вона і мене, і усіх полонила.
На вулицях знову кулачні бої —
Свобода гормонів в гармонії сили.

Не треба поезій, не треба вина.
Я рідко в подібне життя поринаю…
За столиком поряд нікого нема…
Вже північ. Богиня в постелі когось розважає!

12 березня 2006 р.

Скоро північ.
Зір нема на небі.
Лише дощ на вулиці не спить.
Знать, дощу змочити
землю треба
В цю вечірню,
загадкову мить.
Мокне світ,
вбираючи вологу,
І радіє листя і трава.
Бо землі волога – це підмога,
Це, як поштовх,
Мить життя нова…

І не можеться вже , і нейметься.
Тятивою спокушених стріл
Легко. Пальцем химера торкнеться
І , застогне від щастя приціл...

Так. Це все. Досяглось , до...несміло
Покотилося яблуко в ліс.
Ти продовжив цю казку. Горіло
І здіймало вогонь до небес.

Тятивою помічені пальці.
Світ знаходить притулок в тобі.
Я усе розкажу тобі вранці.
Може , вранці , і , може тобі.

Десь плакала осінь
Забутим дощем
А серце хотіло на волю.
У ніч темнооку
В подертім плащі
Хтось стрімко зламав чиюсь долю.
Ти виключив день
І напругу забрав
У серці лишив вольтну рану.
А в барі –
Засмучений жовтень заснув
В кишені - п’ять грам снігопаду.
2005 р

У небо червоне
Злітала лелека.
Майнула під обрій
І стала далека.
Кружляла, співала,
А потім упала,
Бо крила прозорі
До сонця зламала.
Лежить вона тихо,
Та гірко зітхає планета,
В Чорнобилі лихо,
З’явились урану тенета.
- Куди ви ідете?
Лишіться! Побудьте зі мною!
- В нас сили немає.
Лишили одну із бідою.
-Дитино, чому ти домівку минаєш?
Вернись. Зупинись
Ти Бога у серці не маєш.
Лишили. Забули.
Закрили навіки хатину.
Лежала. Кричала.
Зруйнована болем Вкраїна.
2005

Я город нарисую мелом,
Я в детство возвращаюсь, но
Ладонь сплетает, как веретено,
Мечту дебелым.., белым, белым…
Рисую город на реке безвестной.
Придумай сам название реке.
Придумай время, но оставь мне место
В судьбе зажатой крепко в кулаке,
Придумай сам, я после дорисую
Машины, улицы, деревья и дома,
И бабушку, со взглядом в мостовую,
Боящуюся выжить из ума,
И девочку, влюбленную в кумира,
И мальчика, влюбленного в нее,
Окурки в пепельнице, съемные квартиры,
Веревки, что прогнулись под бельем,
И запахи я тоже нарисую,
Я нарисую жизнь, а в ней себя,
Стоящего среди домов в грозу, -
Убежищем дождю и голубям...

Дзвін кришталю.
Метафора лягла на руку.
Папір, чорнило і свята печаль…
знайшли мене між акварельних ноток.
В них ціла вічність, а мене не жаль.
Що можу я?
Шукати свіжу риму.
Гортати почерк змінних почуттів.
Вони ж слабкі - їм треба силу,
щоб вкоренитись у моїм житті.


2009 р.

Дві хмаринки–любоньки
Плинули у небі,
Та шукали доленьки,
Але не для себе,

Не за себе плакали
Танучи дощами,
Дощами – слізьми рясними,

Сумними очами,

Дивились на землю,
До красної луки,
Де дівчина плаче -
Та серденька муки,

Молитвою ллються
Сягають до неба,
Журливо питають
Невже тобі треба,

Щоб дівчина щира
Душу згубила,
Душу згубила,
Себе знапастила …

Що ж тепер робити -
Доля безталанна,
Як же мені жити,
Де ж моє кохання,

Де ж мій милий–серденько,
Куди ж він подівся,
Куди ж він подівся –
Де, запропастився …


Минають дні та місяці,
А милого немає,
Немає хоча б вістоньки
Чи він пам’ятає

Тії очі чорнії,
Квітки у волоссі
Ті обійми палкії,
Розплетені коси …

Там де луки красні
Де пташки співають,
Де річки прозорі
Погляд відбивають,

Там кохала милого,
Пестила в обіймах,
Цілувала голубочка
Й поглядом ласкавим

Брала душу милого,
В свої щирі очі,
У дівоче серденько,
Що давно тріпоче …

Та немає милого –
Згинув на чужині,
На чужину працювати
Подавсь з батьківщини,

Обіцяв побратися
Як заробить гроші,
Оті людські радощі
Аби життя хороше,

Гроші неабиякі,
Кошти чималенькі,
Такі, що не отримаєш
На батьківщині-неньки …


Плинуть хмари-любоньки
У краї далекі,
Журливо пролітають
Неподалік лелеки,

Поряд пролітають,
Крилами махають,
А на них дівочі
Сльози накрапають…


***


30.07.09

Як казочку на ніч
Читаю – рахую до ста:
В ворожому стані
Свого намету не став!

Плем’я чужинців
Ревнує незайманий степ
До інших: гостинцем
Стріла під ребро проросте!

Клинок – йому братом –
За точністю – лікарський ніж!
Не йди до номадів:
Безумний ординець в війні!

Не йди у намети
Чужі і не в наші степи
(Так Яхве – Яфету
До Хама шляхи заступив).

Їх зводи законів
Криваві, боги кам’яні –
Безбожні на троні
Своєму, як скіф на коні.

І вогняна злива
Стріл гасить й запеклі бої…

Ця казка – жахлива:
Не слухай, не слухай її.

20. 07. 09

*Номад – кочівник

А ви танцювали коли-небудь вальс
Під музику серця?
Летять почуття і окрилюють вас
Співзвучністю терцій.

Пастелі штрихами розмитими світ
Навколо дугою.
У фокусі кадру лиш танцю політ,
У центрі – лиш двоє.

Рука до руки і думки в унісон
У па на три чверті.
Давайте звальсуємо ніжний бостон
Життя круговерті.

30.07.2009

як добре що усі ми не орфеї
в кишенях душі, совість - в рюкзаках
чужі серця - заслужені трофеї
свобода тут і рай на небесах

земні богИ складали протоколи
а винні - ми, закохані в любов
у нас нема "нікого" і "ніколи"
губили сни, тікали від розмов

ця гра в святих банальна і дешева
не плач, Марго, бо це не назавжди
помри, плебей, вона не королева
помри, покайсь, воскресни і прийди

хтось злий любов помножив на мільйони
хто і чому - спитаєш у життя
іди в народ. шукай свою корону
навколо зло. а зло- не забуття.

Довгі вії притрусить віхола.
Змерзлі пальці мене не слухають.
У долоні щомиті дихаю
І на місці поволі тупаю...

У волоссі заплутались блискавки...
Як знайду гребінець, то вичешу!
Ніч здається сумнівною втіхою,
Буде жити мій дух скалічивши...

Вимкніть тишу - нема, що слухати!
Дайте сліз, бо нема чим плакати!
Вітер свічку от-от задмухає,
Стане темно... Так страшно падати...

От і все... Вже скінчились лестощі.
Божевілля плюється правдою.
Гематоми від ніжних пестощів
Залишились моєю вадою...

Тепліше не в горах, де ближче до сонця,
а в долах, де ближче планети ядро.
Та квіти – людської душі оборонці –
скоряють вершини і сіють добро.
Земля починає туманом сивіти.
втомившись летіти над прірвою літ,
та з серця у неї вистрілюють квіти, розколюють камінь, розколюють лід.
...Підкралась байдужість до мене з роками.
і холод космічний війнув із небес.
Та сіються квіти, сильніші за камінь,
малі оборонці великих чудес.
"Спитай себе"

– Будем знову удвох.
– Ох!
Пустота обізвалась гітари.
– Недоречного дзвін.
– Він...
– Що про нього сказати мала?
Відбудую мости.
– Ти?
– Ти зіграєш для нього зваби.
Буде затишно хай...
– Ха!
– Не сваритись з тобою нам би.
Помовчи у куту.
У...

Моя мрія, як пушинка
Угору здійнялась
Й легенька, як хмаринка
По небу понеслась.

І сипле, сипле щастя!
Дарує нам життя
І почуття незгасні, –
Любові це іскра.
25. 09. 2002 р.

Не зрадь мене, Любове,
Я довго так до тебе йшла.
В душі вирує ціле море
Й горить вогненне почуття.

Як часто так до Тебе
Наосліп йдемо ми.
І не знаходимо, блукаєм
І меркним в тіні самоти.
21.09. 2002 Р.

Намалюю візерунок
Барвами дзвінкими
Й поєднаю цей дарунок
З струнами легкими.

Заспіває моє серце
Піснею святою.
Заспіває моє серце
Й розцвіте весною.

Моє щастя хай несеться
По усьому світу
І земля хай убереться
В красні барви літа.

Навіть як настане
Золотава осінь,
То й тоді не перестану
І не скажу: досить.

А уже як засріблиться
Зима сніжно-біла?..
Ні, й тоді не зупиниться
Серця мого співу!
14. 06. 2000р

Знов блукаю в безмежності світу
У пошуках істин буття.
Он гілка вишневого квіту…
Що шепче із вітром вона?
Можливо, у них таємниця
Відома лише їм обом?
У їхній розмові іскриться
Нетривала і вічна любов.
А вітер голубить і пестить
Пелюстки своїм літеплом,
Однак пропливають повз весни, –
Їм знову не бути разом.
06. 05. 2006 р.

В її очах сльоза блищала,
А губи наче уві сні
Молитву щиру промовляли,
А ноги десь несли самі.

А серце, мов дитя кричало,
І рвались крики із грудей…
Куди вона оце тікає?
Чи від людей, чи до людей?

Чому життя таке жорстоке?
Чому спалило серце їй?
Були колись чуття високі, –
Тепер же жити їй одній.

Була колись у неї мрія,
Її плекала у душі.
До неї так душа стриміла!..
До неї линула вві сні…

А може ще весна всміхнеться,
Розквітне ще вишневий сад?
І вже ніколи не минеться
Рясний любові зорепад?..
23. 10. 2002 р.

Маленька сіра пташко,
Прилинь у мій садок
Й якщо тобі не важко
Присядь серед гілок.

І в ритмі диво-вітру
Ти спів свій заведи
І посмішку привітну
По світу рознеси.

А раптом їй зрадію
Не тільки я одна.
А раптом усміхнеться
Маленький сирота.

А може їй зрадіє
Бабусенька стара,
Що жде своїх онуків
Удома край вікна.

Маленька сіра пташко,
Про мене пам’ятай
Й якщо тобі не важко
У гості завітай.
26. 09. 2002 р.

Знову таблетка. А потім – спокій.
Ніякого болю, ні крапельки сліз.
Відмовити щастю – надто жорстоко,
Піти із коханням – дивний сюрприз.
Страх перед снами: його побачить.
Думати боляче: лиш каяття.
Її він забуде. Напевно, пробачить,
Та вже не повірить в її почуття.
Вона його скривдила, все завершила.
Дороги назад не буде й нема.
Коли запитають «Чому це зробила?»
Відповідь буде: «Він не тримав!»
Знову таблетка і, ніби, спокій.
І знову не сльози в очах, а туман.
Здавалося, просто, а біль глибокий
І безліч рубців, хоч не було ран.


2002

Твоє медяно-абрикосове волосся
палаючі очі – смішні
невже моє серце спилося
давно вже
тоді…
навесні

давно вже минули ті муки
мурчання сердець відлягло
ми п’яно хотіли розлуки
мирились
щораз
все одно

а вино бродило у венах
присипляючи мозку кору
ми пашіли як сталь у мартенах
спрагло пили
росисту імлу

а фінал? ну як завше у казці –
світ добріє, панує краса
алкоголік-сусід у майці:
“папіроскі
братан нема?”

Самотньо на серці.
А ще – то неначе
серпом (не смичком)
хтось по венах…
У місті старому,
до останнього пса собачому,
людно (не людяно).
Листя із клена
уже не жовтіє і не шелестить.
Бо зима.
І холодно людям, собакам, деревам.
Чекаю маршрутку 15-а –
втікаю від себе.

Живеш ти у світі,
в якому зело
росте під спільним для всіх
і сонцем, і небом.
Слізьми промию
(щоб не слизько йти!)
стежку для тебе.

Гармонія і ритм
болять старому місту.
От тільки серце б'ється,
мов соборний дзвін.
І кожен, ніби бісер із намиста:
чи я, чи ти, чи він…

Такі дрібненькі всі,
а прагнуть, як безсмертні.

Вдивляєшся у ніч – і бачиш ліхтарі.

Над містом людним тільки
янгол
торкнеться
крилами
зорі.

2008

Час голосно втікає
від життя,
аж тиша щось кричить йому
на вухо
в клепсидровому просторі. А я
шукаю істину душі своєї.
Тихо…
... Сіль тво́го тіла медом розведу,
настояним на снах,
дощах і зорях.
До Бога жайвір тягне вже струну
й ромашка пелюстками нас
пригорне.
Сосновий подих лісу і землі
наповнить наше тіло
й нашу душу.
Для заходу ми, мабуть, ще малі,
але для сходу – вже дорослі.
Мушу
в тобі боліти, мріяти, рости,
дійти до серця істини сміливо –
і час підніме спалені мости,
і крапелька (так-так!)
народить
зливу!..

2007

Нас знову
закохала в себе ніч.
Вогненним поцілунком
запалила
мільярд яскравих
веселкових свіч.
І вчулось:
- Будь моєю,
мила !..

Навколо Всесвіт,
ніжний шепіт зір
і небо,
подихом
зігріте.
- Я тільки твій!
Повір мені, повір…
Цілує мальву
літній
вітер…