Ніч по небу розсипала зорі,
Наче сріблом – ім’я твоє «Оля»
Мерехтить у небеснім просторі.
І як тільки б лише моя воля,
Я б ці зорі зібрав у намисто,
Припідніс би тобі як дарунок.
Цей феномен чарує все місто,
Мене ж вуст твоїх ніжний цілунок.
Мрію я соколиним польотом,
Не вночі, не в небесні світила, -
З квітів тих, що цвітуть лише літом,
Прочитати ім’я твоє, мила.
Чи в зірках я, чи йду чистим полем, -
Прошу дихати завжди у Долі
Цим квітковим і зоряним пилом,
Бо прекрасне ім’я твоє «Оля»!


24 липня 2009 р.

Літо наповнює груди
Ніжними запахами,
Доносить пахощі зеленавої рути,
А солоне морське повітря
Доносять до мене вітри,
Дихаючи в обличчя
Свіжістю твого волосся.

Спадає туга на плечі осені,
А з посмутнілого клена
Спадає листя
І сплітає свій шелест
У звуки твого імені.

Взимку
Не назбирати
Подарунків для коханої
І не зірвати зірок,
Аби послати їх поштою
Тобі у Болгарію.

Торішнім листям стеляться тобі в ноги
Мої спогади,
Весною справджуються всі мої сни,
Бо з ними
Приходить упевненість,
Що побачу тебе.

7486 р. (від Трипілля) (1980)

Коли б мене спитали, пане мій,
Як я живу? Що б мала відповісти?
Я б відшукала між дерева тінь.
І це було б найкраще в світі місце!

Замислилась, а як же я живу –
(Цю відповідь не знаю достеменно).
Буває, що зсередини горю,
Буває, що оголюю всі нерви…
А як живу? Живу, так як усі,
Іду стежками з року в рік і … далі
Довкола стільки, пане, лжемесій,
Між долями такі притерті грані.

Болить за Вас і за народ болить,
За кожен день, прожитий надаремно.
І десь далеко – в мареві століть
Ідуть Пророки в небо… і у землю…

Тихо дзвонять ниви - бронзові розливи..
Піснею кружляє місяць - білий крук .,
Скльовує хвилини -сяючі зорини
Із твоїх мінливих пелюсткових рук.

Русу косу стежки чеше п'яний вітер.
"Ой" та "ой"..цілунки котяться в журу..
Я для тебе небо рушниками витер -
Випусти з серденька, хай на волі вмру..

Рукавом торкаю сріберної гриви .
Росяні копита...занебесний пруг...
Сонно дзвонять ниви - бронзові розливи ,
Угорі ворожить невмирущий крук...

2009

Я втечу, я втечу від себе
У марень світ.
Де той повіт? Де ті землі лежать?
Де секунди біжать? Де всесвітня межа?
Я не знаю.

Я летів, полетів мов миттєвість –
Зникнув причал,
Знову почав. Випив море туги –
Та не зняти жаги, чи ж мені до снаги?
Що я маю?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Погляд твій, як той змій сповиває
У пасма віт,
Мов живопліт. Погляд той струменить –
Все зроблю, що звелить. Моє серце горить
Мов пожежа.

Хто водій всіх подій? Я пливу без
Керма і вітрил.
Де взяти сил? Не знести самоти,
Браму хочу знайти. То чому ж саме ти
Наче вежа?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Не створив я кумиру, то лише
В моєму сні
Чую пісні про кохання палке,
Щоб у штопор – піке, або ще щось таке –
Через себе.

А тебе як зустріну - порину
У знічений стан.
Весь мій талан десь подінеться враз,
Не складатиму фраз, бо розмови про нас
Не для тебе?

Та колись продеруся,
Гортаючи світ мов сторінки.
Нездоланна спокуса –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу всі стіни
І вежі умить на скоринки.
І між мною й тобою
Не буде тоді ні шпаринки.

2009

Море випило літр пива.
Я без одягу в п’яну піну
З модним пірсінгом на пупочку
Просто з пірсу стрибаю вниз.

Полохлива і хтива хвиля
Лиже стегна мої і спину,
Потрапляє в усі куточки,
Розриває мільйоном бризг.

Море випило літр пива.
Я без одягу в п’яній піні
Задоволена і щаслива.
Мій вологий гіркий каприз.
17.07.09

Знав би куди, то давно пішов би:
Рідний дім мені – домом жовтим!
Хто розуміє? Холодне дзеркало
З моїм відображенням… Так би й стер його!..

Вмів би інакше – давно змінився б!
Тільки в мені б’ються сотні тисяч
Чортів з табакерок і – кілька ангелів…
Яке тут життя? Боротьба між рангами.

Навіть в тобі непомірно – полчищ…
Фатум безжальний, чого ж ти хочеш?
Правдою – як гарячою праскою…
Яке тут «прости»? Ворожнеча кастова.

Ниткою – думка: тепер померти.
Ррраз! – і крихітний чорт з табакерки:
«Рано ще,» – голос провидчий (Ванги?).

Намір вмерти – мабуть, від ангелів.

16. 07. 09

Гранітні плити у широтах кілометра,
В вітсотках – сім, спускаюся поволі.
Чиєсь життя вимірювалось в жертвах,
Комусь замало лиш одної долі.

Це все несправжнє і давно забуте,
Навколо космос, лише ти і я.
І байдуже чи далі всесвіт буде…
Чи зрозумієм, що таке «ІДИЛІЯ».

Запах м’яти,
Це так помітно…
Напевно, Orbit
В твоєму роті.
Хоч і не старість,
Але виходиш
Чомусь на третій -
Сьогодні вранці.
Ти вкрала погляд
У свого брата,
І тихо шепчеш
Cобі на вухо:
«Несвіжий подих,
Дарма, що Orbit.»

Тонка смуга дощу -
Це раптово, нескіченно, дотик
Вогких крапель, як зойк потойбіччя.
Що я можу в сумні ті хвилини?
Що я бачу? Мереживо снів уві сні...
Під дощем моя пісня забута.
Мерехтить, мов той вогник вночі,
Оболонка душі без спокути
Та без розпачу слів, тільки жаль,
Тільки гострий пронизливий смуток,
Що душа охолола... на жаль...
Тонка смуга дощу, як провина,
Чи може, як докір?

Заступися. Віє ж бо холодом
мені страшно…
сумно і стомлено
віє холодом
Лабрадору
з твоїх рук
осінню витканих
тонко венками
декорованих
наче синіми
синіми нитками
білий мармур кисті
гаптовано

не дивись так на мене…
знервовано
заступися
віє ж бо холодом

*
Блискавки думка -
Нитка гаряча й тонка
миттю порвалась.

Голкою стану.
Щоб не прогавити грім,
Вушко підставлю.

Зливи – велике панно,
Зовсім без рамки.
Взявши з веселки нитки,
Вишию радість.

А тиша дзвінка, мій пане,
Скажіть, Вам вона близька?
Це не дотик з шампанським склянок..
(І чужа на плечі рука…)
Зайвість думок суцільна,
І під стелею з лампи - вуж.
Та, мій пане, ми з Вами вільні.
Вправо-вліво крок. Ані руш.
Вам віддам золоті прикраси,
До Парижу квиток купіть,
Бо у мрійників теж хоч раз
Мають збутися сни століть.
Бо у мрійників… Чай терпкий
І солодкий. Липкі вуста.
Я й не знала, що Ви такий
І про себе багато не зна…

А літо гаряче
Таке,
Що здається – зими не існує,
І двір ще ніколи
Не спав на семи вітрах,
І сніг - нереальний,
Й про нього не можна всує,
І це не його
Пам’ятає пошерхлий дах.

І вічна трава,
І листя на кленах - вічне,
І флокси – назавжди,
І легкість ажурних терас.
Літо засмагле, пишне, -
Епізодичне!...
Ти бачило, - місяць
Уже над тобою згас?

А я ще горю
Твоїм полум’яним жаром,
А я ще в тобі,
І ти - у мені за всіх.
І серпень тече
У мене по капілярах,
І яблуко спаське
Зріє у грудях моїх.

А літо таке,
Що здається, - зими і не буде…
А літо таке,
Неначе прийшло назавжди.
А грудень…
Навіщо?
А грудень?
Для кого?
А – грудень?!
Іти нам до нього,
Із ним і крізь нього іти…

А літо таке…
21.07.09.

Ніжністю пальців
Легшу батисту,
Ловити її –
Невловиму і чисту;
Пити повітря
Ткане зі звуків,
Слухати серця
Притишений стукіт.
Музика тане! –
Сніжинка на віях…
Я діставати
Тебе не умію
З себе, хіба що –
Так, відкоркую,
Тільки б – не бісером,
Тільки б – не всує,
Тільки би плетиво
Септим і терцій –
Без посередників, -
З серця до серця,
Меридіанами нервів –
У душу…
Музико!
Струни
Найтонші зворушуй,
Не залишаючи, -
Рви павутиння,
Подихом теплим
Дихай на іній,
Тиснуть тривоги? –
Видали в титри,
Посмішку шли
Проти вітру й за вітром…
Музико!
Жити углиб і назовні,
Очі розплющивши,
Звуками повні,
Тишу плескати,
Не розплескавши,
Бути собою –
Сьогодні і завше.
Музико!
Важко
Спинитись і вмерти.
Доля об тебе
Давно моє стерта.
Більше у світі цім,
Мабуть, - нічого:
Звуків, які
Долітають до Бога…
21.07.09.

Вже пізно. І мені пора іти...
Мій пане, завтра знову буде зустріч.
Скажіть, чому Ви знов такі сумні?
В яку кишеню заховали усміх?
Хто Вас покривдив? – натякніть хоч раз,
Чому щоку підставили удару?
(А знаєте, мені з'явивсь Пегас!)…
Ви курите. Заводите дзигарок…
Вже вечір. Поспішати нам куди?
Так у горнятку пахне кава терпко,
А на снігу – чиїсь легкі сліди…
(А Ви кумедні! Гляньте у люстерко!)
Не смійтеся! Тримайте гребінець,
Зітріть помаду (ще із позавчора).
Жартую. Не чіпайте. Хай їй грець!
Можливо, Вас поцілувала доля.
Я йду, мій пане, Вам – солодких снів.
Розкуйте душу. (Темно у кімнаті).
Зніміть із неї тисячі замків.
Можливо, буде легше засинати.

Полудень кисне, немов молоко,
Тільки встигай розливати в горнята.
Хочеться пити його і чекати,
Поки загусне імла над ставком.

Бусько роззувся—намірює крок,
Ніби імам у прозорому храмі.
Все це пасує до пензля і рами,
Пнеться у твій поетичний рядок.

Я наберуся відваги і так
Майже до болю затисну долоню—
Ще не записуй, коханий, сьогодні,
Краще мої заримовуй уста.

Полюбила Дон-Жуана,
Закружилась голова,
Не заметила обмана
В обольстительных словах.
Словно мачо, из рекламы,
Безупречен и красив:
“С неба звёздочку достану,
Ты лишь только попроси”.
При деньгах – не просит сдачи –
И по жизни – чемпион:
Мерседес, квартира, дача
И ни с кем не обручён.
Он читал стихи Шекспира,
От любви немного пьян,
Мягким голосом, как лирой
В уши мне вливал дурман:
“Я встречал немало женщин.
Хочешь – верь, а хочешь – нет:
Наповал тобой повержен!
Глаз твоих манящий свет
Ослепил, лишив рассудка.
Ты пришла ко мне во сне:
Собирала незабудки
На лужайке при луне”.

Губ моих едва коснулся,
Затуманились глаза
И любовь нас захлестнула,
Будто летняя гроза.
Под напором страсти жаркой
Не под силу устоять:
На скамейке в старом парке
Целовал за пядью пядь
Торопливо, но умело,
Не сводя голодных глаз,
Повергая жадно тело
В оглушительный экстаз.
Эти звуки, эти стоны,
Содрогание земли
И финала крик влюблённый…
В небе звёзды расцвели.
Этот миг волшебной страсти
Между небом и землёй…
- Вот оно какое, счастье!
Не спеши, побудь со мной!
Отряхнул пиджак мой милый,
Обрывая связи нить,
И ушёл, а я забыла
Даже адрес попросить.

Ни звонка, а ни привета –
Мой кумир исчез, как дым,
В этой грустной сказке лета,
Оставаясь молодым.
Сыгран был спектакль на славу –
Я поверила ему:
Для него любовь – забава,
Но ни сердцу, ни уму.

Извелась: ждала, рыдала,
Закусивши удила.
Под конец зимы усталой
Нашу дочку родила:
Симпатичная мордашка –
Папин носик и глаза…
Кто же мне подскажет: как же?
Как же правду ей сказать?..

Я его почти простила
И напрасно не кляну,
Только жаль – дочурке милой
Он в глаза не заглянул!
24.03.08г.

Ти – Рамзес в тридцятім поколінні –
Клафт, урей, коштовний жезл, тіара,
І Рамштайном на твоїм коліні:
Все продумано – розхристаний, і в піні
Плаче і сміється рок-гітара.

Погляд зверхній, як приціл оптичний,
Б’є доцільно, схибить – ні на йоту,
Злет брови, рух мускулів класичний,
І дівоче серце – в ноги, звично.
Відшліфована, довершена робота!

Нігті – щедрий розсип діамантів,
Німб виблискує над змащеним волоссям.
Сам прихильник всіх своїх талантів,
Бо над образом, блискучим і галантним,
Довго працювати довелося.

Ти актор, ти майстер перевтілень,
Вчора – лиск, а завтра – з поля бою,
З потом, порохом, слізьми і без окрилень…!
І ніяких від сценарію відхилень:
Справу зроблено, вона іде з тобою.

І улюблене – поет-самітник – зрада,
Плаче серце в шрамах від кохання,
Всі жінки підступні, всі Паллади,
Далі – варта Оскара бравада ,
Згіркла пісня, лебедина і остання.

Щирість, справжнє?! Ха! – Конкретні цілі!
Шлюбні ігри, вдалі полювання.
І як доказ – на твоїм засмаглім тілі
Рисочки – цнотливі, вперті, зрілі… –
Кожен день нове татуювання.

А для мене – мандрівник. Як грав майстерно!
Навіть Ричард Гір відпочиває.
Стропи, альпеншток, Ельбрус екстерном,
Та в однім прорахувався, стерво, –
Альпіністів з манікюром не буває.

Сполохано здійнялись чорні галки,
Над балкою, що терням поросла.
Риплять вози, прямує до села
Чумацьким шляхом подорожня валка.

"Дай, Боже", – почоломкався із батьком
Якийсь поважний сивочолий дід,
І поздоровкався за ним услід,
Кульгавий з довжелезним вусом дядько.

Спинились ненадовго – по обіді,
Спочивши трохи, вирушили в путь.
Воли помалу, знай собі, ідуть.
Ясніє день у полиновім літі.

Мені малому повідала мати,
Що чумаки ідуть у Крим по сіль.
І путівцем отим самим відтіль
З козацьким вітром будуть повертати.

Дорога куриться ген-ген – аж до стовпів
Залізних, що підперли неба край.
Ось виросту і стану, як Мамай.
І понесе на тисячі вітрів
Мене мій вірний кінь до тих степів,
Де буйна ковила і кобзи спів,
Де сумом в'ється голос чумаків.
З початку світу й до кінця віків.

21.07.2009

Чий то крок
І чий то шепіт?
Ви куди йдете? —
Нашорошилось у небі
Вухо золоте.

— Ми собі ночами ходим,
Щоб ніхто не знав,
Нас давно за руки водить
Стежечка одна.
Ми — забуті Богом долі,
Світові чужі.
Власне серце не дозволить
Перейти межі
І розстатися несила.
Вічний сум в очах...
Хмарка зорі пригасила.
Півень прокричав.

Станем ранішнім туманом,
Росами спадем.
Не почує і зітхання,
Вухо золоте.

А музика Вашого серця,
Мій пане, така тривожна,
Її не відчути не можна,
В ній стільки шаленого герцю,
В ній ритмів спокійних, пане,
Є стільки, як в морі штильнім,
В ній стільки ущелин, шпилів,
І досі незвіданих граней.
В ній стільки… (Дозвольте мовчати)
І слухати серця ноти.
Вони повторяться всоте
І ляжуть на серця грати.
І стануть трояндою, може,
Можливо, дротом колючим.
Мій пане, хто серце приручить,
Той божеволіє, боже…

Э-э-э, понимаешь,
мы собственно…
Що ти маєш,
на увазі, сонечко?

Заблукали?
Ну, не то что бы,
просто мало
как-то тропок…

Що за виляск?
Люба, то не постріли?
Что ты, милый,
это просто… просто…

Там сейчас
на соседнем полигоне… Ой!
Тоесть, ветки трещат!
Я иду домой!

Повертай назад!
Чуєш мене?
Я бы рада…
Да только тропки нет…

Скажи мені,
тільки чесно –
де ти знаходишся!?
Ой, извини,
аккумулятор кончился…

Вечір прощальний.
Свічка горить на вікні –
Схлипує пломінь.

Гореч кохання.
Схоже метелика тінь –
На підвіконні.

Б’ється об шибку мій біль.
Крила згоріли.
Хоч за вікном заметіль,
Жевріє віра.

(мы с моим внутренним голосом форсируем болото)

- Потом я... сворачиваю с межкварталки -
не пути ищу, а населенный пункт,
далеко до заката, и
(yeah, I'm sulking) -
это даже не
(wish you were here to pout
along)
весеннее "вместе-по-уши" -
это летнее
serves me right),
продираюсь сквозь
(if he's in, well, then, so is she -
isn't she?..),
и на тебе:
выбирай.
здесь верба - ну просто мечта озелени-
телева: или ползи по кабаньим тропкам,
или
(head over heels)
по веткам
(resilient
does the trick)
- береги глаза. недотрога
(Impatiens noli-tangere), - кем примята?... эй, кто-нибудь!..
(try going west, not south...),
и я топчу
следы
(mine, only mine and nobody's but mine - that's good;
heard a hunt's on the way... okay, no shooting tonight)

- Трудно было бы спутать - не свинья же ты!

- Remind me, why do we always fight?..

Я – поранений в серце птах,
Що літає у двох світах –
Ти запізно мене почув,
Я до тебе не долечу.
Ти раніше прийти не зміг,
Засипає стежину сніг,
А поранений птах летить,
Де розходяться два світи…

Цей вірш давно вже проситься від мене.
Тримати ж я не стану – хай іде.
Заплутавсь дощ в траві іще зеленій,
Десь тихо плаче щастя молоде.
В калюжах скачуть бульбашки вреднючі,
По ринві хлипає, аж хлюпає цей дощ.
Калинно, журавлино і … летюче
Він не минає ні людей, ні площ…
Ноктюрн осінній, гра поліфонічна
Вже захопили Луцьк наш у полон.
Далеко ще музикам! Гра ця вічна.
А дощ все не вщухає, як на зло.
Самотні йдуть щасливі – з парасольками,
Закоханим щасливо і без них.
Такий-от дощ. І осінь. І до серця змокли ми!
І вірш утік так швидко, що й не всти…

З Бугу йти до Бога – через Шлях дорога.
Через Шлях дорога – просто, як в казках.
Як в казках дитячих, що ведуть з порога,
із порога дому по чужих світах.
Сни бузкові ніжно зацілує вітер,
зацілує вітер приспану траву.
І трава тихенько зорям сльози витре,
витре всі печалі – дасть росу живу.
Оживе Полісся – скоро буде ранок.
Ранок соковитий, мов смачний пиріг.
Пироги із сиром вдома на сніданок.
Хитро котик Мурчик під столом приліг.
Сонечко радіє з раннього ранечка,
камертон торкаю – слухає земля.
У моєму серці жайвір звив гніздечко.
Я струну настрою знову з ноти “ля”.
Ляжу серцем в небо, слухатиму тишу.
Сонячне зайчатко на траві сидить.
Я з тобою разом хочу пережити
цю найщасливішу неповторну мить.

Розтанули трояндові сніги…
Коханий (?),
я знаю, що у тебе
два серця:
одне – в грудях,
інше – в п’ятках.
Тому будь обережним і
дивись під ноги!
… колючки залишились!

Серце сповнить
радісний щем.
Хай молитва летить
в небо
й вище!
Я люблю цілуватись
з дощем –
так до Бога
ближче!

Я гойдаю в колисці
веснятко,
а в цей час
мама весна
вишиває
райдугу.

Після дощу заплакала травинка.
І прилетів, цілунком сльози витер
Волинського Володар краю –
Озерний Вітер.

Не вмію цього неба
не любити.
Дощ стукає в вікно
уперто.
Він проситься до мене
в серце.
Може,
впустити?..

Вчорашні вимрії збулись
так несподівано. Тремтливо
чекаю краплю, що колись
народить зливу.
В тобі – відлуння всіх чудес.
Хай серце змокне аж до нитки!
І зорі падають з небес,
як роси з квітки.
Ти знов повіриш в тихі сни –
і стане трепетним скучання…
Чекали довго ми весни –
прийшло
кохання.

Невідоме ім’я раба,
Та хеопсовеє нетління
Стереже гробаря ропа
В пірамідовому творінні.
Невідоме ім’я раба,
А тим паче -
ім’я рабині,
Що викохувала раба
Іменованому камінню.

Нічка чари збирає у темряви міх.
Заховала у дикій лозі
Мерехтливі зірки на медвяній росі
І сріблисто-рожевий горіх.
Співи зел, мов зітхання погаслого дня,
Заколисують стомлений сміх.
Позіхає дрімливо горіх,
Поглинаючи снів зізнання.

Поскладаю себе в оберемок,
Загорнуся до свіжого глянцю.
А листівку друкую окремо:
«Для найліпшого із коханців»

Сіро-, каро-, зеленоокі,
Із блакиттю в очах, до строю!
Знаю, знаю! Усі одинокі
Ви без мене, щасливі зі мною.

У пакуночку я презентую
Складену правильно, чинно
Всю, із чого давно готуюсь,
Чим дарую для вас причини
Бути впевненим у «не повторі»,
Бути обраним… (От безпечні!
У мені не побачить потвори?!
Але зараз про це недоречно…)

Поскладаю себе в оберемок…
Презентуюсь лише одному!
А листівку друкую окремо:
«Вже Тобі. Коханка Невтомна»


2009

Скажи що-небудь, розкажи,
Тебе кохаю я.
Огляньсь мені, всміхнись мені,
Без тебе я сумна.

Сміюсь не вір, словам не вір,
Ховаю очі я,
Пізня любов, мені повір,
Одна, завжди одна.

Твоє обличчя юне ще
Ночами бачу я.
Для тебе ж це усе пусте,
Душею чую я.

І глибину всю почуття,
Жаль, не збагнуть тобі,
Душа ще надто молода
У двадцять на Землі.

У моніторі чорне небуття
Всі файли стер “сумняшеся нічтоже”
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Любові плин в небесній глибині,
А потім наче хтось посипав сіллю.
Блукали ми в чагарниках брехні,
Тепер тебе кохати – божевілля.

Я вимів дочиста твоє сміття
Й надвечір виніс все за огорожу.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Зустрілись ми з тобою навесні,
Сп'янів коханням я, та ось похмілля,
Бо твій Амур мабуть що знавіснів,
Тепер тебе любити - божевілля.

Колише осінь за вікном віття,
А вітер виє й тисне в скло вороже.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Місту Лева

1
Побравшись із залізницею,
Залишаєш по собі місто –
Тісто,
З якого пам’ять твоя
Ліпитиме жайворонків,
Аби скуштувати весни
Із присмаком недограної увертюри.

2
І залишиться музика, застигла у камені.
Готичне одкровення довгих нот,
Вічним бранцем якого
Прямує до шпилів погляд.
І твій абсолютний слух -
Зір. Навиворіт.

3
Якщо вітер
Уперто куйовдить твоє волосся,
Прислухайся.
Зведи очі до неба.
Певно, він хоче,
Щоб ти почув
Кончерто гросо для флюгерів з оркестром.


4
Припасти до сонячного куманця.
Пити очами міцний світанок.
П’яніти швидко й надовго.
Набувати нових імен -
Соковитих,
Мов серпневі яблука.
Вологих і теплих,
Наче бруківка по зливі.
Блискучих, ніби люстерко роси,
В яке задивилась
Фігурка Діви Марії…
Пити.
Убирати у себе
Шепіт дерев, голубів
І каріатид.
Ще-е-е-е-е-е...
Спрага – єдина правда
Львівського всесвіту.

5
Шосте відчуття –
Відчуття сполучених посудин.
Чуєш, як в тобі переливаються вулиці?

6
Зоряне небо костельного світу –
Друшляк,
У якому Бог
Відкидає спагетті комет.
Деякі з них
Випорскують
На таріль старовинних дахів,
Зачинаючи Час бажань.
Обери свою хвилину.

7
Ввечері
Тобі усміхнувся кіт.
Перетворився на рибу.
Риба співала до півночі.
Доки не щезла.
(Чого тільки не побачиш
У вітражах людських облич).
А вранці ти впізнав її профіль
На кавовій філіжанці.

8
Одного маленького плацу
Достатньо,
Аби в центрі його
Відчути себе геніальною інсталяцією
Найвідомішого небесного Майстра.

9
Лікуючись залізницею,
Не можеш не повертатися.
Ще б пак!
Хіба можна уникнути
Долі,
Якщо доля – місто.
Якщо місто –
Нескінченний
25-й кадр
У стрічці твого життя…

2007

Хроматичний звукоряд барокової флейти з точки зору сучасного слухача досить нерівний – одні ноти дзвінкі, інші – бліді і невиразні. Композитори того часу це враховували і не вважали це вадою – радше специфічним відтінком кожного звуку. Треба навчитись любити ті звуки – вони невід’ємна властивість інструменту і мають свою власну красу
(із “Школи гри на бароковій флейті”).

Твій кожен звук – царице інструментів вітру – досконалий і прекрасний.
Коли злітаєш до найвищих – мі і ре і до і сі –
Дзвенять вони, неначе келішки з вином у товаристві добрім –
Їх слухав би і слухав до нестями, немов тости елітно-славні, або ж як
Обіцянки солодкі наших можновладців, що і відірватись годі.
А далі вниз – там ля і соль, чудові пишні звуки,
Зі смаком стиглої черешні – у погожу літню днину
Під небом голубим і безтурботним.
О, ніжні мі і фа – які ще нижче – з ними, друже, не перестарайся.
Бо пристрасть подиху ти мусиш пригасити – спитай в Орфея – що і як.
Ці звуки – хоч і тихі – та відлунять враз у серці милім.
Є ще у фа і брат – бравурний фа-дієз.
Цей славний хлопець все напоготові, як гусар –
підтягнутий й дзвінкий – в гламурі блиску.
Так як і вірний побратим його – веселий ре.
О, славні Буффарден і Кванц (колись у Дрездені) обох любили до нестями.
А далі й Фрідріх Другий – гурман і естет і в музиці, і в битві
(в перервах листування із Вольтером) – до цього причастився.
Аж задзвеніли дзеркала у Сан-Суссі під натиском колоратур й каденцій пишногрудих.
А Баха старший син – то мусив лиш контінуо тримати тим бравадам.
Було бароко, ба... стало рококо.
Та мусим рухатись ми далі вниз – і до минаєм, бо про нього згодом.
Ще далі – сі, ля, соль – величні і глибокі звуки.
Неначе переливи ніжні півтонів божественного оксамиту (нехай приміром Караваджо спаде вам на око).
Не квапся – хай той звук помалу силу набере й спокою мудрої краси.
Ось так ця мить – нехай зависла би між вимірами і світами,
Мов в вічність ниточка...
Але, відволіклися ми то ж йдемо далі.
Бо далі нижнє фа, а вже йому, либонь, найбільше перепало.
Нездалий брат дзвінкого фа-дієза, він фальшивий і безбарвний
(так каже світ).
То ж славний Тромліц дань віддав англійській моді й відправив тихого старого на спочинок.
Натомість блиском сяє франтик-важілець (о, панночкам в столітті дев’ятнадцятім він певно був страшенно до вподоби).
Але, насправді, в тому фа – усе твоє мистецтво гри – й можливо до старого таки схочеш завітати,
То треба буде шапку, одіж новомодну зняти – й усе лишити при порозі.
А взяти лиш себе.
Коли ж бо пощастить – при тріску дров – повідає можливо щось із давнього...
О, звуки ніжні, фа, і до і соль-дієз, бемоля сі.
Ви – наче подорожній, що у затінку присів,
Від світу гамору, і метушні безглуздої подалі.
Вас славні Філідор і Отетер любили, “всі ранки світу” повні були вами.
Зігнутися і привітатись через живопліт століть.
Послухати й почути...
Говоріть!...

[Використано імена і події з історії флейти, прізвища латинкою: Philidor, Hottetterre, Buffardin, Quantz, Friedrich der Grosse, Tromlitz, Bach. Для зацікавлених історією флейти автор буде радий прокоментувати чи надати пояснення]

Іду від тебе, як з поля бою.
Поранення пряме – у серце.
По склу стікаю твоєю кров’ю
... і це минеться

Кардіограма – суцільний прочерк.
Присвячена тобі смерть ця.
Рецепт. Не розібрати почерк
... і це минеться

Розкажи мені вірш, любий,
Як бувало раніш, любий,
Про любов і про інш. Любий,
Розкажи-розкажи!
Про казкові вогні, любий,
Про тобі-і-мені, любий,
І про пестощі й ні... Любий!
Чи ж забувся вірші?

Два городи й курник, люба,
Вісімнадцять штук в рік, люба,
З них шістнадцять на лік... люба,
За квартиру й на чай.
Обнагліли братки, люба,
Пошаліли батьки, люба,
Остогид цілий Ки... Люба,
Ти мені вибачай!

Не сьогодні, не тут, люба,
Скоро в аспіранту... люба!
Ну пробач мою ту... люба,
Ти ж бо знаєш, я бевзь!
Ти ж у мене одна, люба,
Усе інше – мана, люба,
Тож пішло воно на... люба!
Я кохаю тебе!

випий цикути склянку
я знаю це твій улюблений напій
принаймні нічим не гірший
од моїх брехонь
я нагрію її тобі
у долонях моїх коханців
поки ті ніжно торкатимуться
моєї шкіри
я зготую її лиш для тебе
адже нас стільки пов'язує
стільки речей які в'яжуть
нам руки
стільки минулого
та геть непотрібного
але хай це буде кінцем
хочеться бути гуманною
пий любий мій пий

В твоєму світі – всесвіті моєму
безкрайність неба дивна і проста.
А на столі свіча з Єрусалиму,
молитви слово тихе на вустах.
Я не прошу, не плачу, не благаю,
не нарікаю, а благословлю…
Ти чуєш, Боже, я благословляю
тих, що не знаю і кого люблю.
Благословляю той єдиний вечір,
де ти мені уперше усміхнувсь,
де вперше зазирнув мені у вічі.
Благословляю, радуюсь, молюсь…
Благословляю день і мить невпинну,
коли переступаєш мій поріг.
Благословляю у тобі дитину,
яка іще не відає про гріх…
Благословляю ніч, росою вмиту,
в яку ти зазираєш крізь вікно.
Благословляю світ, в якому жити
з тобою на одній землі дано.
Нехай тобі побачиться незриме.
У відповідь тобі я усміхнусь.
Горить свіча - свіча з Єрусалиму.
Благословляю, радуюсь, молюсь…

Серйозність на обличчі – маска просто.
Мій пане, Вам вона не до лиця.
Я грію пальці до липкого воску.
(До нього ж не зігріються серця).
Мій пане, говорити можна довго,
Заплющити зіниці і вести
Без усіляких вузликів розмови
І долілиць летіти із мостів
У прірву нерозгаданої тайни,
У пристрасть велелюдних вечорів.
Мій пане, Ви такий, як є насправді,
Не змінить душу Вашу жоден грим.
І жодна маска Вас не зробить іншим,
Серйозність на обличчі – просто мить…
А правда вся – в розкрилених зіницях.
(хоча Ваш погляд може і убить)…

В молекулі сльози моєї
вчора
твоє втопилось
серце.
Смішно так…
Неначе про дурниці
ми говоримо,
а зорі чують все.
І зупинився час.
І не страшні мені
ніякі зливи,
бо я –
володарка сердець:
того, що у сльозі моїй
втопилося
і власного (яке у клітці –
грудній, щоправда,
але все ж…).

Сльоза була солона й
солоніша,
але твоєму серцю
тепло стало в ній.
Бо сіль – то істина.
Є ніч, є тиша…
Є ти в мені.

Природа в’яже ще
із літа бабиного осінь
і клен увесь стоїть
багряно-золотий.
Вслухаюсь в шепіт серця
твого й досі...
Благально так курличе угорі:
лети!
Коріння крил моїх сплелося
із корінням вишні.
Чекатиму весну –
і розцвіту у ній.
А поки що я тихо помолюсь
Всевишньому,
щоб з вирію вернулись
журавлі.

Пульсує кров у венах,
як вино.
Надворі – осінь.
І в душі –
осінньо.
Сережки золоті у клена…
Знов
ми квити. Ти нічого вже
не винен.
Останній борг цій осені
віддав.
Шипшиново, калинно –
всюди.
Найбільший гріх втопився
у сльозах.
Русалки плачуть теж,
як люди.
А осінь дзвінко золотом
тремтить
і синню неба, сплетеного
з даллю.
Листочок впав.
Йому болить.
Розділить осінь біль
між зорями
й печаллю.

В моєму серці – осінь…
На шальках терезів
гойдаю сонну
втому.
Душа не знає,
де їй ночувати.
Вже час додому.

… печальні очі у дощу.
І я іду Чумацьким Шляхом.
Спиняюсь на хвилину –
STOP! –
перед червоним
світлофора
знаком.

Твій погляд пахне чебрецем,
весніють сни… А пам’ять
не здатна вересня забути –
до крові
ранить…