*
Схмелів від утіх.
Додому не знайду
ніяк собі дороги.

Наділи мене дихати словом,
місцем крапки над `і` називати
із Влахернського храму Покрову,
де свій полог знесла Богоматір.

Зневажай в мені все що від хвойди.
Що устами присплю та зігрію
знеязичеться, прийме аскольдно,
мов сліпий німоти веремію.

То ж даруй за тожсамість до смути –
так я знатиму, де моя сила,
де земля утікає забута,
а в кирилиці думка носилась.

Назбирай в торбу серця каміння,
щоби важко було відірватись,
але помічно гнутись корінню,
те, що п`ю, освятити на water.

І коли з неба випаде коло,
пасмо днів колотнечі із тінню,
приведи мене, правдонько гола,
у наступне душі покоління.

19 Лютого 2009

агой! луна покотиться по горах,
шулікою на спини полонин.
не люди ми - зухвалі дві жони
в боки вітрів устромлюємо шпори

агой! плює господар за плече
на любок відьмака і ворожбита
забув? жона народжувала діти,
справляючись і з кіньми, і з мечем

агой! нам ще до Місяця - й назад,
а сіль з мішка тікає через дірку.
підніжкою мостив нечистий зірку,
а не спіткнемось - надійде гроза

...

чіплялася рука за край човна;
із крашанок дощі змивали лиця,
зривалися зірки і блискавиці,
ми ідолів спускали у Дунай

Подавай мені знаки
Інколи
Я носитиму німб
Ніби-то
Білі бантики в косах
Німфетки
Я сміятися буду
Дзвінко так
Через розріз очей
Міг би ти
Не знайти під чужим
Іменем
Нівельований час
Інеєм
Вкрито сотні доріг
Тільки ще
Ти не дав мені знак…
17.02.09

Шарлатові галактики плачуть, віддзеркалюючись моросяними ранками у вишитому зорями зеніті…
Десь в глибинах тунелів заграви, оксюморони перев’язі червлених стожарів, малюють свої небеса…
А там, за полум’яними степами, підсніжники плетуть надію…кожному – свою!
Назавжди…

Розпинаю тебе на промінні всіх сонць і зір.
В твоїх келіях замість хрестів – постарілі мітли.
Я забула дорогу в чистилище і з тих пір
Твої грішники більше не п’ють ні води, ні світла.

В твоїх келіях моляться не за спасіння душ.
І свічки не із воску, дивися… Стікають кров’ю.
Ти скомандуєш мовчки: «На право і кроком руш».
Твоя армія вийшла на кола. Тепер нас двоє.

Достеменно відомий, червоний, аж чорний рай.
Тільки сіркою пахне. Буденна така міфічність.
Мефістофель, Люцифер і де в чому навіть Кай.
Та не з льоду – з гарячих жарин викладаєш «Вічність».

І знову про слова,
Про явища – ні слова.
Нехай собі киплять,
Буяють і цвітуть
Без наших пишних назв,
Тлумачень кольорових,
І, звісно, без питань –
Хай трохи віддихнуть.

А ми собі – про нас.
Про слово, себто, наше.
Бо нижче – звірина,
А вище – слів нема…
Комусь забракло слів –
Ввійшов у серця чашу,
Хтось серце роз'ярив,
А звідти рик і тьма...

Така чудна стіна,
Вербальний мур, забрало.
Та в нього все життя
Вмуроване моє.
Сердечний діалог
Словесна цегла вкрала.
Душевне тет-а-тет
Крилом об стіни б’є.

Блажен, кому слова
Приносять насолоду,
Надію подають,
Пакуються в томи.
Та хочеться весни,
Ріки життя без льоду,
Де слово – зайвина,
Де зовсім інші ми…

Люблю твоє ім’я –
Легку вуаль, серпанок.
За нею даль ясна,
Іду – у далину…
І раптом: «Пане, Ви…
Ви помилились, пане…»
Цеглинка ще одна
Лягла в нашу стіну…

Коли на посту засинає солдат,
В полоні жаги до нездійснених оргій,
І якорем падає місяць за обрій,
Щоб зранку мечеттю зійти у Багдад,

Коли від вологи темніють кути,
Як очі у жінки, розмазані тушшю,
В кімнаті, де тишу ніхто не порушить,
І не порятує від лап самоти,

Коли Близнюки забивають голи
Воротам, які на Чумацькому шляху,
І тіні на стінах біліють від страху,
Ти з ночі вертаєш до мене. Коли?!

Нерозважливим здається, хто вагається,
Хоча виважено зважує відомості.
Він вагітний цим, вага ж його вважається,
Неважливою - у стані невагомості.
А наважитися треба, як не важко це,
Важелі важкі й важливі переважити.
Буть відважним і не втратити своє лице,
Важливіш за все в житті цьому, найважчому...
Переважно неважким він потім видасться,
Вчинок, що дається нам з важкими муками.
Хоч важкі ми на підйом - вставати прийдеться,
Все - одно, щоб поважатися онуками...
осінь 2001р.

вона тобі сказала йди
і показала напрям руху
чи вистачить у тебе духу
щоб наздогнать свої ж листи
відправлені колись до друга

бо краще передати їх
із рук у руки
без кур’єрів
вночі таємно від усіх
відкрити галасливі двері
і впасти тінню на поріг

у тих листах і біль і крик
і непрочитана молитва
ти втратив все до чого звик
й мотузка бабиного літа
обвила ніжно твій кадик

і вийде друг
загляне друг
в криниці з мертвою водою
конверти мовчки вийме з рук
а потім спалить наче Трою
скінчивши достроково гру

зламались навпіл терези
впереміш прісне і солоне
і блискавка – сестра гюрзи
провісниця Армагедону
чи чоловічої сльози

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп,
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
А був холуй і є холуй.
Чи двоголового орла
У центрі кожного села
Постав, на радість "господіну",
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили, наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні, підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки.
І з награбованих грошей
Дають на храм і на музей...
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня.
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.

2003

По захід сонця, на вершечку пагона,
Що лине вгору, мов стрімка стріла,
Ти, наче біла мармурова пагода,
Раптово запалала – розцвіла.

Вдихай же спрагло синій холод вечора,
Пий сонну м’яту з кришталю роси.
Ти біла квітка, ти цвісти приречена
Лиш ніч... А вранці – вмерти від краси.

Твоя краса – твоя велика місія,
Цвіти, допоки ранок не настав,
Вбирай у себе свіже світло місяця,
Сліпучо сяй поміж зів’ялих трав.

Не встигнуть пелюстки припасти порохом,
Їх не окроплять краплі дощові.
Настане день, і вітер тихим порухом
Тебе розвіє, білу, по траві.

Повний місяць лізе
Равликом на дах,
З вишні виє слізно
Посивілий птах,

Шарпається віття,
Мов у п’янім сні,
В небі зорі світять
Очі вогняні.

Гавкають собаки,
Гонять сірі сни,
В травах спереляку
Вмерли цвіркуни.

Сови ловлять мишу,
Мокру від роси,
Розривають тишу
Ночі голоси.

Хай недочитану газету
З рук вирива осінній вітер
Пусти – їй весело летіти
За жовтим листом бігти містом
Нехай тепер читає вітер
В очах написано без літер
Як я хотів тебе зустріти
І купував останні квіти
В день жовтолистий урочистий
Під небом дихалося чисто
І серце сонця билось ясно
Ми не хотіли помічати
Чи то Соборна чи Хрещатик
Нам посміхатися й радіти
І сумувати одночасно
Чомусь удвох було прекрасно

Сиджу на лаві серед саду.
Вже майже облетіли сливи.
Ще не було між нами зради,
Ти ще весела і щаслива.

А сонце, наче мідне деко,
Пече осінньо на прощання.
В той день, як ти була далеко,
Я іншу бачив на світанні
І зрозумів, хоч це нелегко –
Ти не єдина й не остання.

Осінній сад. І я, і місто ...
Та й вишня майже облетіла.
Шукаю неземного змісту,
А хтось шукає просто тіла.
От закохатись би навіки
У неповторну і єдину ...
Кохання – це отрута й ліки.
Прости мені гірку провину.

Велика синя парасоля
З очима росяно-квітчастими
Серед асфальтового поля
Ішла і цокала обчасами.

Довкола все розмито, стерто
І за дощем не чути галасу.
Тендітна тінь під синім тентом
Від сірого життя сховалася.

Брудна вода біжить по бруку –
Так недалеко і до повені.
Через ручай подам їй руку,
Погляну в очі, смутку сповнені.

Взялась за руку не одразу:
– Та я сама... Не треба, дякую.
– Сама – це сумно. Краще разом.
Бо всіх самотніх дощ оплакує.

Ми переступимо потоки,
А руки вже не роз’єднаємо.
Себе спитаємо – допоки
Чекати краю хмари маємо?

Ходім шукати синє небо,
Де смуга зливи обірвалася.
Такі глибокі очі в тебе,
Але давно не посміхалися.

Нехай в очах не буде болю,
Ми в неба радості попросимо.
Закриймо, врешті, парасолю
І по траві - ногами босими.

Рибка синя червона і чорна
В небесах по воді по траві
Не існує ні завтра ні вчора
Подивися і стихне біль

Хай крізь скло позирає потвора
Нас немає ні завтра ні вчора
Отже рухів різких не роби

Рибка синя червона і чорна
Подивися і стихне біль
Знаєш значення слова tranquille
То секрет кольорових рибин

І погасне сонце гаряче,
Білий світ упаде в пітьму,
Бо кохана моя плаче
І не каже мені,чому.

Хай всяк собі їде, куди закортить,
До Лондона, Відня, Парижа.
А я от зі Львова не рушу й на крок
ні за що, скарай мене Бог!

Бо де ж іще людям
так добре, як тут?
Тільки у Львові!
Де співом колишуть
і будять зі сну?
Тільки у Львові!

Тут за панібрата
багач і бідняк,
усі усміхаються щиро.
А панни в цім місті
солодкі, немов
меди, шоколяда і сік.

Якби я колись
народився ізнов -
Тільки у Львові!
І шкода й гадати,
що хочеш, кажи -
Нема як Львів!

Можливо, що кращих багато є міст,
та Львів на світі єдиний.
Куди ж мені їхати звідси, скажіть?!
Та мамцю, скарай мене Бог!

----

Niech inni se jadą gdzie mogą, gdzie chcą
do Wiednia, Paryża, Londynu
A ja się ze Lwowa nie ruszę za próg
za skarb, ta skarz mnie Bóg

Bo gdzie jeszcze ludziom
Tak dobrze jak tu?
Tylko we Lwowie!
Gdzie śpiewem cię tulą
l budzą ze snu?
Tylko we Lwowie!

l bogacz, i dziad
Tu są za pan brat
l każdy ma uśmiech na twarzy..
A panny to ma
Słodziutkie ten gród,
Jak sok, czekolada i miód...

l gdybym się kiedyś
Urodzić miał znów,
Tylko we Lwowie!
I szkoda gadania,
bo co chcesz, to mów
Nie ma jak Lwów!

Możliwe że dużo ładniejszych jest miast
lecz Lwów jest jedyny na świecie
i z niego wyjechać ta gdziesz ja bym mógł
ta mamciu, ta skarz mnie Bóg

ref :Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze jak tu? itd

І все...
Як брязкальце об землю, впаду і стихну навесні.
Розправлю льолю, як для свята, і люлі- люлі, малюки.
Дві маківки, два повних маки, а третій бачила у сні,
В малиннім сні
Ріки.

І спиться довше і ласкаво ласунка мамина смішить.
І житній хліб , і лікар Жить свої малює панорами,
Бо будеш мама. Знову мама… Розквітне абрикосом віть,
Хоча і нова - така ж сама
Взірцем століть.

Стіжок, стіжок- зигзиця -голка –злітає хрестиком на льон.
На вишиванці – виснуть вишні,
А долі - гепають та – рам!
І ллється ласкою на плечі цих рученят в'язкий полон. -
Дін- дон, дін- дон,
Бім- бом – бім- бом.
-Це нам ?
-Це вам…

-Це, мамо, книжка: «Гаррі Поттер» - я прочитав його усоте.
- Моя, моя ! Я – ляля Ева! У королівни королева …
По підвіконню бродить казка по вусах золотого лева,
І у вікно летять дерева,
Мов бджоли в соти.

Коли ж таємно ворухнеться нове життя на весь живіт,
Живиця пахне на весь світ і залоскоче шепіт горло.
Рука закриє і погладить своє маленьке люлеладо.
Бузковим спалахом суцвіть
Докреслить коло...

*
* *
Скресла крига
на тілі пломінкім.
Ти бурхлива ріка.

*
Пташиний щебет
вранці розбудив.
Нічні бажання.

Весна прилітає завтра, змінивши імідж
Я вийду її зустрічати аж за ворота
Вона ступить на зустріч, вийшовши з тіні,
Упізнає, сплакне росою, міцно обійме
Ми не бачилися так довго – з минулого року.

І за зустріч ми з нею хильнемо по чарці
Із березовим соком замішаних сонячних днів
Захмеліємо, й взявшись за руки у танці
Палко й пристрасно, наче шалені коханці
Потривожимо сон ще зимових, замерзлих полів.

І впадемо знесилені вниз яблуневим цвітом
Хай в вінки заплетуть і складуть обрядові пісні
Хай засіють поля і освятять їх ніжним співом
І народжені зранку з веснянками сонячні діти
У віночках маленьких з барвінку радіють весні.

Моя любов, моя кохана,
Знайома до дрібниць й незнана,
Тобою дихаю й живу,
І бачу річку, ліс, траву –
Всі барви рідної природи
Як часточку твоєї вроди...

Не зникла тінь. Вона іще жива.
Ще може хтось у неї камінь кинуть.
Я ж, пригорнувши зірку, як дитину,
Піду до неба жебрати слова.

А тінь моя залишиться землі.
Ким я була і ким уже не буду?
Хай хтось мене за те безбожно судить,
Допоки тінь сніги не замели.

Він удавав із себе доброго,
Він удавав із себе сильного,
Він грав шляхетного й хороброго,
І булькою здимався мильною
Та кожна роль колись кінчається
І він втомився прикидатися.
А хтось ще й досі сперечається
З ним, у його природнім статусі.

*
Щоб стіл накрити,
прасую скатертину.
Чи душу нагодую?

Прости вже, Господи!
І від гріха подалі…
Присіла тихо, шапка набакир.
Вже наковталася печалі,
самі розвалини довкіл.

Та здавна сниться щось,
щось чудернацьке сниться:
тримаючи у жменьці ластів’ят
під звуки сонячних сонат
у синьострум пірнаю, як в живицю.

Далекий обрій гріє
пустотливий сонях,
а в небі хмари, наче корогви,
та десь блукає на осонні
любов по вижовклій траві.

І не замкнули серце
хмари волохаті
у спогади, пропахлі чебрецем.
Всьому приходить час минати —
не треба думати про це.

Колись було, раділа:
світ і в ньому діти,
і білий коник — розквітав ясмин.
Цього нікуди вже не діти,
бо пам’ять — листя з капустин.

За шаром — шар…
А сновидіння білі — білі…
Свят-вечір, на столі дванадцять страв.
Сріблясті тіні звечорілі
хтось на віконця розкладав.

Та крок за кроком:
літо, знов зима,
частять розлуки, за вікном сухе стернище.
Де квітло, там уже нема,
лиш сумом тхне хитке горище.

Тепер там ходить лихо.
Чуєш? Тихо, тихо…
Під серцем — біль, в зіницях — каламуть.
І смерк надій, що під обдерту стріху
когось стежки родинні приведуть.

*
Переплелися пальці,
як очерет в ставку.
І серце не шелехне.

*
Сніг пролетів –
мохом покрилась земля.
Пухко ступати.

сумно якось на душі...
до того ж осінь скупа на тепло.
ніби й поряд товариші,
здається мало б бути весело...
та все одно,ніхто не замінить тебе
твої очі,посмішку,твій голос..
мені здається,я,як самотній колос,
що росте в степах,де були поля..
мені здається,що ця ось земля
ввібрала весь сум і потроху передає мені...
скоро осінь на великий жаль
віддасть своє місте лютій зимі.
ось тоді я не знаю як житиму тут,
серед голих степів,замерзлих трав,
серед сірих облич і німих вистав...
вітер швидко рвонув і останнє забрав,
що прискорювало серця стук,
те,що в мене було-
відчуття твоїх рук-
твоє світле тепло...

Я думать, говорить про це не в змозі.
Мене бентежить потойбічний клич.
Колись я скам’янію при дорозі
у таємничу горобину ніч.
Не завтра, а колись мене вколише
широкий степ, ромашки в ковилах,
а на світанні збудить, як раніше,
високе небо в білих журавлях.
Не ворухну холодними плечима,
вхопивши в руки кам’яний живіт.
Лиш задивлюсь порожніми очима
на їх легкий замріяний політ.
Спливатимуть роки у невідоме
степами — не об’їхати конем,
не стиснуть серце болісні судоми
розкраяним до обрію вогнем.
Не просвистять вже кулі біля скроні,
лиш голову видзьобують птахи.
Ні холодно, ні тепло — все стороннє:
усі плітки, образи і гріхи.
Тоді до баби по квітучім житі,
чи по ріллі холодній восени
ти прийдеш, милий, смутком оповитий,
і квіти покладеш лише мені.
І буде спомин, зрошений сльозами,
далеко від міської суєти.
І сірі дні спливатимуть за нами,
а нам вже далі нікуди пливти.
Я думать, говорить про це не в змозі,
але і досі мариться у сні:
стоїть прочанин сивий на морозі
і білі квіти простяга мені.

( Диптих)
1

Місто врешті заснуло,
Простяглось увсебіч.
Місяць хрестить завулок
Хижим поглядом в ніч.

Марять казками вічними
Геть усі поверхи,
І маршрутами звичними
Кіт обходить дахи.

Он ліхтар впівнакала,
Наче мріє, горить…
Скільки літ я чекала,
А ти вийшов на мить.

Вже і скроні засніжені,
Вже й весна не весна.
І плачу я за ніжність
Жовтим сумом вікна.

2
І відлетіло, й стихло, відцвіло…
Але душа все тулиться до шибки.
І, наче пташка, стука у вікно,
Чи ,може, як в акваріумі рибка.


Дивлюсь крізь скло у вранішню блакить.
Якби не день почавсь – пропала б з болю.
Той біль на двох. Ніщо так не болить,
Хіба згубити душу або долю.

Вже сходить сонце і по колу йде,
І розсіва по світу протиріччя,
І все пряде… все спогади пряде,
І загляда веселкою у вічі.

Між нами що? Лиш мури мовчазні.
Мій біль до шибки тулиться щокою.
Живи як є. Лиш спомини в мені…
Про все, про все, що ти колись накоїв.

А сонце зійде, як завжди, в зеніт.
І стане двір мій світлим і охайним.
Не залишайся спомином в мені,
Ні каяттям, ні болем, ні гріхами…

Початок осені. Ледь-ледь…Початок…
Ще не настав той золотавий час
Аби листку в падінні прозвучати.
Ще обрій червоніє, ще не згас.
Ми сидимо за чаєм на веранді,
П’ємо суничних пахощів настій.
А світ від яблук теплий і принадний,
І вечір по осінньому густий.
Тут добре всім, і погляду, і слову…
У синім сяйві придніпровських піль,
Немов сирітку, тиху і раптову,
Останню квітку поцілує джміль.
Така пора… Не вмерли сподівання –
Мені долоньку груша простяга
Довірливо, як поклик, як жадання:
Повернуться і щастя, і снага!
Уривки фраз, мов час, летять крізь мене,
І тихо під столом воркоче кіт…
А завтра… Що ж, пожовкнуть клени
І облетять, і сніг зустріне світ.
То буде завтра. А сьогодні – осінь.
І я цієї ночі не засну.
Тремтить душа,
і слово волі просить,
І сенс життя
я в ньому осягну.

(Диптих)
І
Все зводиться до купи, як торік.
Шугає вітер, холод, мряка, вечір,
Твої слова, немов із крил шулік,
Осіннім листям падають на плечі.

Ти ж знаєш, не збираю я валіз.
Твої листи? — їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночі в осінній вирій сліз.
А що зробить іще для тебе можу?
ІІ
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А від твого останнього листа
Лише жагучий смак гіркого перцю.

Із мрії вийшов, наче із води.
На тому місці вже не плачуть верби,
І вже не б’ють джерела сухоребрі,
Де скам’яніли пам’яті сліди.

Пройшли літа, примхливі і хисткі.
І що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвінкім розхристанім розмаї
Визбирую опалі пелюстки.

А зрештою, усе іде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
І світанково на покрівлю хат
Скидати вірші полохливе небо.

Я зовсім жінка не така,
Які в житті твоєму поставали.
Одні пішли, а інші проростали,
Та всіх змивала течія стрімка.
Я там була, у Леті, в ті часи,
Я навіть з хвиль викрешувала іскри,
І, мабуть, народилась з того блиску,
Із полум’я зростала, як з роси.
Тепер пливу на вутлому човні
Буття і небуття. На сивих скронях
Торішній сніг. Промерзлі сни
Тримаю у знедолених долонях.
Але пливу, я — справжня, я — жива,
Уже ніколи в Леті не загину.
То ж збережи мене, о Берегине!
Поклич мене у золоті жнива,
І я піду з своїм русявим сином,
Де світанкова жевріє зоря
Принесена на крилах журавлиних,
І де колоссям повниться земля.
І поки лине дзвін не по мені.
Хай буде потім все, що буде потім.
Колись згорю, впаду у полини,
І хвилі Лети змиють сивий попіл.

Що ти шукаєш, хлопчику,
На денці моїх зіниць?
Наче стрибнув горобчиком
По цямрах сухих криниць.
Всі почуття спорошені.
Цей вірш не тобі пишу.
Сумно зіграй по осені
Сюїту, що я прошу.
Я ж не у тебе закохана,
Ти досі зі мною на Ви.
Що ж ти прийшов непроханий,
Наче п’ятак новий?
Між папірців пошарпаних
Виблискуєш багрецем.
Стане карпатське марення
Облудним твоїм взірцем.
І забринить провиною
В цей незабутній час
Піснею лебединою
Сполох осінніх айстр.

Ми не раби — ми богові онуки,
Шукаєм вічно втрачені сліди,
І, не знайшовши радості і муки,
З кущів господніх крадемо плоди.
Розшматували світ на бездоріжжі,
Тримаємось на линві божевіль.
А над Дніпром здіймають небо крижні,
Й ранкове сонце виринає з хвиль.
Впаду в росу із виру безталання.
Де спокій мій? О Боже, сили дай!
Я у своїй землі візьму світання
І келих ним наповню через край.
Я піднімусь онукою Даждьбога.
Це перший крок від пустки до джерел.
Святиться Божим іменем дорога,
І кличе в лет розкрилений орел.

Колись я була дощем.
Я блукала у царстві тіней
бездумною вулицею.
Я витирала обдерту фарбу з її очей
і залишала там зорі.
Я вимивала брудний асфальт
від запльованих слів, що липли
до підошов синтетичними зморшками.
Я йшла по землі блискавками,
і замовкало шарудіння папірців,
пожовклих і непотрібних.
Я викохана в захмарній глибині
космічними вітрами.
Я малювала сині дерева
на березі синіх річок.
Я була божевільна вірою,
що це комусь сподобається.
Я мріяла впасти в твої долоні
о третій годині ночі,
щоб рано ти подумав,
що назбирав по світах діаманти.
Незбагненний земний абсурд!
Я втомилася бути дощем.
Я – жінка, приваблива і хтива,
п’ю з тобою вино і чорну каву.
Я вбираюся в червону сукню,
аби ніхто не помітив хворих очей,
і що замість крові в мені тече пам’ять,
і я інколи падаю, падаю
у чорну безодню байдужих парасоль.

Нині журба стала, яка не бувала:
ікона Богоматері очі замружила, вуха затулила,
Благала: «Де взяти сили?.. Пробачте… Не можу більше…
Віднесіть мене в церкву – там спокійніше.
(Розривається серце!)
Як дивитись на все це?».
Підхожу до малюнка кожного:
«…Сміх розгинає Райдугу в палицю…»
«… Сонце пшеницю обожнює…»
«… Дерева посміхаються…»
«… Капіжно із землею розмовляє дах…»
«Адама з Євою покликав Бог до Раю…»
(Хіба таке буває?)
«…Лікар з дитям на руках босий іде по морю…»
Не витримують нерви:
це малювали діти онкохворі (які вже померли…)

І рида на північ сива наречена,
А вітри, мов діти, потягли фату.
Наряджають трави мавку нехрещену,
Паву золочену, стомлену, святу.
На краю, на скелі густяться тумани,
Бють вітри стрічками, косами бринять,
А зі сходу віють ладаном дурмани,
Сміхом і дружками, бубнами гудять.
Заспівали гості знову, та не тої.
На столі танцюють жовті дві свічі.
Зажурилась дружка замість молодої –
Не буде весілля нині уночі.
Не буде весілля та будуть гостини,
Гості мовчки хрестять не за тим молять.
Одягла невістка мамину хустину:
Чорним павутинням квіти в ній густять.
І пливе кохання мутними струмками,
Повз дрібне каміння, порвані стрічки.
Йде ходою сміло битими стежками
В чорнім наречена, а в руках квітки.
Не троянди білі, не гвоздикі пишні –
Мертві жовті квіти з чорним мережком.
Дують вітри в спину, женуть думки грішні,
Наче все колишнє змило потічком.
Заспівали гості, сіли за столами.
Наречена-мавка приміря фату.
Обнімалась грішна на краю з вітрами,
Хоронила там любов свою святу.

В новинах, кажуть щось про популізм,
А що це саме, може ананізм,
Мову, оцю нову, погано розумієм,
А от за щастя, якось іщє мрієм,

А гроші у цей час, тихо течуть,
По кішеням, та і не по чуть-чуть,
Що це до щастя має, я не знаю,
А от що долю, кожен вибирає,

Сам?,
...... було б з кого вибирати,...

Намотує дим цигарковий
На записи магнітофон,
І службобезпечні розмови,
І байки про чистий кордон.

На столику колом розводи,
Як вир у болотній воді—
Затягує стіни і сходи,
Фіранки і лампи руді.

Бурштинове пиво у гальбах,
Балачки зайшли про війну,
Про миші у банках і Майбах,
І щиру державну казну.

Бармени розносять на таці
Світлини іранських дівчат,
З рекламою вуличних акцій,
і з гаслом: „ти йдеш на джихад?”

А нам би якось відмовчатись—
У кожного свій кінозал,
На захід замовлений чартер
І свіжий касетний скандал.

Я маю право забути,
Про що шепотілись віконця,які тихо світяться.
Мій світ кімнатою скутий,
І люстра гойдається - ніким не зірвана китиця
Майже гірського кришталю.
Та й світло - це просто прозора тріщина вулиці.
Свою павучиху-ткалю
Покличу,нехай залатає щілини.Тулиться
Так міцно до мене темінь,
Заводячи вглиб у свої лабіринти, до краю.
А я загубила кремінь,
І досі із себе упертий вогонь висікаю.

Цього вечора ми мерзли вдвох на дитмайданчику,
Їли ще теплі булочки з корицею і пили мате з мого термоса -
Сиділи в великому дерев'яному човнику, іграшці для небідних малюків.
Нам було холодно і добре, аж доки не вийшов охоронець,
Сказав, щоб забирались звідси,
Сказав, що викличе КРОК, (це такі накачані пацики з гумовими кийками)
Ми знизали плечима, мовляв, нам фіолетово -
І продовжили пити.
Мате був теплим, булочка - смачною, а очікування КРОКівців - нестерпним.
Того вечора ніхто так і не приїхав.
Потім ми зовсім замерзли, і ти попросила покатати тебе у магазинному возику.
Як я міг відмовити?

Я ніколи не думав, що жити дорівнює бути;
що існують русалки, заховані в безмір води.
Все життя — океан, що мені не пройти — потонути,
11 — віщує холодну самотність біди.

А чи довго іти? Чи повернеться море до річки?
Чи побачать сліди вороття, хто не має очей?
В суверенному марші крокують безтілі калічки...
33 — це утома від слів, а тим більше, речей.

На дорозі жалю я побачив табличку в майбутнє.
Тільки шлях, як дійти, хто писав, не лишив до кінця.
За весною весна, за туманом — щось, певно, непутнє.
Тільки я поглядаю на небо очима ченця.

До неба вже – півподиху і півпожитку,
бо у недиханні розковано "ту-дух".
На млість лягли повіки, як бджола на квітку.
Зникомі рамки брів, метаморфічний рух.

"Тут був" – на серці ласкою, від неї – тонуть
у хвилях-локонах, у пахощах bonjour.
Вирує почуттями ніч, а рук понтони
проходять джунглями, минаючи межу.

Тривкі зітхання вистоялись, наче вина
і спраги зливу розливають по тілах.
Тремтливі дотики на пальців павутині
своєї участі чекають і тепла.

Зникомі рамки брів – метаморфічний простір,
де з кокону рамен вилускує табу
та бруняться уста, розгублені від млості,
де він її знайшов, але себе забув.

17 Лютого 2009

Крокодил разинул пасть
И зевнув широко всласть,
Глаз открыл, дёрнул хвостом -
Очень скучно быть бревном.
И решил поразвлекаться:
Иль поесть, или подраться.
Как назло — никого рядом:
Ни съедобных и не гадов.
И от скуки всё, что знал,
Крокодил припоминал.
Он совсем без напряженья
Вспомнил Нила наводненья
Вслед за этим вспомнил он,
Что в году смена времён,
Так как травку он не ел,
Вспоминать не захотел
Зачем травы изучают
Это пускай люди знают.
Люди? Делят всех людей
На больших и на детей
Что ж детишек отличает?
Крокодил припоминает:
Дети у людей растут,
Что увидят в рот кладут,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
Часто ссорятся и спят,
Всё что можно всё едят.
Стой! Хоть мне и сотня лет,
Но ведь это ж мой портрет».
Я всю жизнь свою расту.
Всё живое в рот тяну,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
И когда, когда глотаю,
Слёзы тут же проливаю.
Очень я люблю подраться
И на солнышке проспаться
Крокодил тут в восхищеньи
Закричал от удивленья:
«Говорю всем не шутя, -
Я не взрослый, я детя!».
1974г
г. Ивано-Франковск, Украина

*

На небі – човен,
а на хвилях – місяць.
Я у колисці мрій.

*
* *
Надія за надією
у ланцюжок сплелися.
Припасувати б образ твій.