Кохання... Дивне, загадкове слово:
Країна мрій, фантазії і снів,
Хвилини щастя, сповнені любові,
І віртуозні солов’я пісні!

А, може, флірт пікантно-еротичний,
Нестримна похіть (не на самоті),
Тваринним сексом скривлені обличчя...
Скажи: це те, чого ти так хотів?

Можливо, насолода володіння!?
Вона – твоя, на заздрість геть усім:
Білявка довгонога, як видіння,
Що зветься „Королевою Краси”?

А, може це – наївні сподівання,
Забувши зраду, повернути час,
Де почуття схвильовані і п’яні –
Без розпачу, нещирості, образ...

Можливо це – закоханість Петрарки
І серця жар – рубцями у віршах,
Хоч Їй від них ні холодно, ні жарко –
Дарма цвіте закохана душа!

А, може, шлюб і віддана дружина,
Що завжди поряд – навіть у ві сні,
І Вам лелека носить у корзині
Подяку долі – дочок і синів.

Тривожний сумнів мозок мій лоскоче,
А серце б’є набатом в глибині,
Бо я не знаю: як кохати хочу!
Чи дасть пораду хто-небудь мені!?

І посмішка буває небезпечною –
здивує, обеззброїть, підійде…
Отак, любов завжди була доречною!
Любов завжди доречною буде!

За мотивами поезії Самеда Вургуна

Я стежками гірськими йшов
І в горах всесвіт свій знайшов:
Джерела, трав сріблястий шовк,
Річки... та друзів назавжди.
Там слухав музику води...

Азербайджан! Мій рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан, Азербайджан!

Я син землі і твоїх гір –
Поет, співець і богатир.
А ти - мій дім, гніздо і тил.
І повертаюсь я сюди,
Як птах закоханий, завжди.

А, відлітаючи у даль,
Зі мною твій гірський мигдаль,
Бо серце – не булатна сталь,
І мрія там, повір, одна -
Про тебе рідна сторона...

В снігу верхівки гір твоїх,
А хмари – це накидки їх...
О, скільки було днів лихих!
Палали саклі і мости...
Усе здолав, народе, ти!

Ти не скорився – ні брехні,
Ні спопеляючій війні,
І наяву, не уві сні,
Даєш ти сили й щастя нам -
Твоїм і донькам, і синам!

Азербайджан – наш рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан! Азербайджан!

Тобі слід стерегтися
людних збіговиськ -
кожен із них може
виказати твої гріхи.
Тоді
врятувати тебе
зможуть
хіба рибалки,
які виловлюють потопельників
посеред каламутної води,
які заглядають кожному
виловленому
під нігті,
які патрають їм гаманці
й обшукують черевики.
І все це буде значити
для тебе лише одне -
цього разу добряче трусоне,
тримайся чимдуж,
бо ця вибоїна
буде чи не найбільшою
за твоє життя;
Заціп свої зуби,
тримайся бортів,
бо гальма відпущено
і все скидається на те,
що трусоне тебе сильно -
про таке розповідав мій дядько.

У найгіршому випадку
твоє ім'я забудуть
всі друзі,
крім найближчих.

У найкращому -
зможеш і далі
витрачати своє здоров'я.

А джекпот, як завжди,
дістанеться іншим.

Заходилися криком – розходились порожні,
ні виходу для гніву, ні входу у взутті.
Перемагали гордість і чулись переможно,
як падали-не-думали чого вартує кожне.
Так встекло та безбожно,
де треба, та не можна
вдавались до утіх.
Виходжую, виношую, у вихідний узутий,
старі недільні спогади, розорюю папір.
Начищую, вичищую чорнилом доки груди
не перейдуть чистилище, ще за чистила втнуте,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути,
де крики до сих пір...
Розчулений, розважений повагою до себе,
розсіююсь увагою – збирай очима храм,
вхопи, де пробиваються слухняні пальці вебом,
на гілці, завербованій поезією й небом,
так легко та набожно,
де можна і не можна,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути.
Взуття знімай – я там.

12 Травня 2009

дощі немов сомалійські пірати
взяли у полон вимагають викуп
батьки, якщо чесно, вже навіть звикли
втрачати тебе отак раптом

перекотиполе перекотинебо
доторкнися сонця
переспи з Фебом
перекотиранок перекотиморе
залиши молитву в першому ж соборі

а як тебе звати в що тебе взуто
в черевички китайські або ж пуанти?
дощі немов сомалійські пірати
та їх не притягнеш за коси до суду

і їм ти не зможеш дати здачі
але і не скажеш їм нічого
що маєш планету із написом дарчим
куди веде висяча дорога

перекотиполе перекотинебо
постирай сліди всі що позаду тебе
перекотиранок перекотинічку
перш ніж склеп відкрити - подивись у вічко

усі вороги знають напевне
дощі не відпустять тебе ніколи
бо ти не справжня втрачаєш колір
душа на мову тілесну пере-
кладена

Весни краплина в мене на долоні.
Жива,
неначе збільшувальне скло.
Так ліпше видно
Лінії кохання.

Хтось спить на паркових лавах,
Хтось мріє,що все обійдеться,
А я ховаюсь у привокзальних травах,
Господь пробачить,з того станеться.

Хтось молиться,збиваючи мирно коліна,
Він знає,що є винуваті,
А мені знову добре,я знов як дитина,
Що знайшла свої мрії у недрах кроваті.

Злякали в парку вовка самоти,
Коли сказали, що мене шукали ви.
А під ногами мокне літнє паливо.
Довірливі гілки до наготи.
За щільними фіранками очей
Вгадала я дрижання
ваших сутінків.
Та заспокойтесь,
бо обоє взуті ми
У гуму невимовлених речей.
Наш вільний дощ розмови промине.
Щоб чути нас,
парк витягнувся в струнку,
П’є легкість невибагливих
стосунків,
В яких не передбачено мене.

Ішли: вклонялися дощам
І проклинали хмари.
А світ беззахисним дитям
Здригався, мов від кари.
Ніч замальовувала гріх
Повстанням барв космічних
Супроти сірості доріг.
І нарікань одвічних
На долі незбагненну ціль,
На безсистемність болю,
На висипану в серце сіль
Собі самим собою.
Ішли і падали не всі,
Як і не всі вставали.
Та дорікали у красі
Снігам, давно розталим,
І згаслим полум’ям мети,
Які горіли радо
Колись. Та нищили мости
До радості й відради.

лікарем ліками
станами, що переходять
водою, що перевтілюється
квітами вигнутими
де я де ти де
замовкнуть трави вершин
випаде сніг, спадуть сни
стануть першими витоками
джерел надчуттєвостей

будь моїм кермом
володарюй моїм кораблем
хоч я і капітан
але без механізму твого існування -
троянда урозріз сфер та печер
наступай обережно на рифи порогів
переплутай натяки та кордони
розбийся об камені скелі
стань моєю спрагою
ковтком
течією

я не пам*ятаю кінця
я не пам*ятаю початку
проміжок сну, що визначив переворот, був тривалим -
і цього стало достатньо

іноді хочеться говорити саме з тобою

я не пам*ятаю злив
я не відчуваю спеки
і холод не має значного впливу - протЕ.
шкіра пульсує від серця витатуюваного
і наразі цього достатньо
і наразі цього архивистачить
щоб зігріти тебЕ

я не пам*ятаю болю
не годуюсь тривогами
боки мої стесались обставинами
обов*язково на краще
я замотую свою ауру
у безколірне полум*я
ти такий не схожий
але так нагадуєш
когось хто обов*язково поряд
хто обов*язково прихований
лікар сказав що хворба моя
майже невиліковна
я бачу невидиме
я чую підтексти
сьогодні з*явився у сні
а значить і надалі існуватимеш

клював птах
поступово душу
травневе наповнення
всеоб*ємна пустка

а те, що я бачу -
все, що відчувала:
колоритна ілюзія розчавлення хробака
ставшого на свій шлях
подорожнього

ходи сюди - на південь
тут вдосталь трав і омріяних гір.

метеорит падав
перетворився на три зірки
вони щезли а бажання лишилося
утримати спокій серед навіженого циклу буденності
тиск капілярів
на дощ чи на зливу
зміниться протягом миті
а ранок як рана загоїть
вчорашні напіввидіння
тримала за руку дівчинка
з холодним дитячим серцем
мене, чаклувала шепотом
свої передбачення міфів

хто волинкар а хто сонце
яке його
будить?...

підведена риска
в наближені стрічка
в наближені річка

ТУТ РИБИ НЕМА

знялись з берегів рибарі
налізли макаки-кривляки
імітують ловитву
сумний і світлий
пейзаж

НЕО…

Дошлюбні ігри бойового півня
Фінішували. Слава забіяки
Розбилася в очах її та м’яко
Сховала в пір'я докори сумління.
Пообіцяв—збулося, та ціною,
Що яма боргова відкрила серце,
І бачиш глибину як у люстерці,
І рану, що здається золотою.
Зарученим заручником без права
На чашку кави, листуватись, жити,
Тебе знайдуть за сплатою держмита
Утопленого у любовній лаві.
Ти виграв бій, але ступив у війни,
Які для неї—звідана дорога
В тилу у ворога. Підмога
Навряд чи порятує, і постійно
Гризе міцніша за гірську породу
Хрестоматійна правда старших класів—
Любов до нас приходить на обцасах,
А покидає в капцях для городу.

Бажаннями життя збігає,
Серця ударами лунає
Час,
...... попереду порожнеча,

А ми, як людство, ще малеча,
Бо не навчилися кохати,
А роки, тянуть нас до страти,

А ти, питаєш про дива,...

Став над землею новий ранок,
А разом з ним, легкий серпанок,
Він нас вітає і бажає
Щастя,
........... та от, життя триває,

Хай музика душі звучить
Тільки мелодією, жить,
Кохати, вірити, бажати,
Свій час, не тільки здоганяти,

А й щось нащадкам залишити,
Як сенс, у цьому світі жити,

Хай музика душі звучить,...

«Ґ»
… кружляла бабка над водою
і сіла на поплавець з гусячого пера
(занудьгував рибалка – не клює)…

«Р»
... равлик, що сповзає донизу...

«Ї»
… на верхівку ялини сіли дві горлиці і воркують…

«М»
…сім’я на прогулянці: тата й маму тримає за руки дитя…

’ (апостроф)
…липкий пахучий сік (смола-живиця), який загус на голосному стовбурі смереки…

«Н»
… дві вагітні жінки, що притулились животами одна до одної…

«О»
… пінка молока у філіжанці…

зачинись у моїх ваганнях - спини цей протяг,
що здиратиме замість масок з обличчя шкіру.
я невинно, немов повія, - ковтаю ротом
п'яні сповіді, декоровані під сатиру.

ЗУПИНИ МЕНЕ!! бачиш - вплітаю себе у кокон
депресивних олігофреній і паркінсонів
Захисти: чи щитом з мечем, чи паролем, кодом -
від розпусників, декорованих під масонів

я щоранку шукаю привід, щоб жити далі,
ти щоранку шукаєш привід на перший постріл.
це римується нащось із "Галі купили граблі"...

здається, досить.

...

я хотіла б забути вчора, згадати завтра
і відкритим лишити на ключ шум свого мікрофону -
в ньому на ПМЖ поселилось півморя ...
...варто б -
ти - без куль, я - без приводів -
бавитись по-новОму.

Скрипака...Акварель...Ненависть...Страх...
немає спокою в моїй змученій душі і моїх снах...
Мене щось турбує...а що? Я й сама незнаю,
і над своїми віршами тихенько зітхаю...
Печаль...Сльоза...Втрачений момент...
із кругової діаграми вже пустий сегмент..
А як хотілося б...та життя тернисте,
то плаче, то насміхається навмисне....
Ручка..Зошит...Пензлик...Акварель...
а щастя тут... а ми шукаємо втрачених земель...
А ми все біжимо...життя потребує чимало сил,
а ми все тліємо всередині своїх змарнілих тіл..
Акварель...Бузок...Пейзаж...Картина...
в дитті ми вже нізто, безбарвна порожнина...
І тікає годинник, сповіщаючи про прожитий час,
а ми не такі, ми частина тих пустих мас...

Танго - це танець насолоди, пристратсей, палаючого вогню,
крок за кроком, а пристрасть стає дедалі більша, я не пройду...
При кожному дотику руки, загорається щось в середині тебе,
і здається, що на крок вперед від тебе воно в танці йде....
Легке запаморочення, та знову я в його міцних руках,
цей ритм грає у моєму тілі, він заполонив все у моїх думках...
Цей ритм, ртм захоплення, нагадує пристрасний поцілунок,
на дерев"яному паркеті, це був би найкращий дарунок....
Ще крок вперед, у сторону і я знову втрачаю рівновагу,
та легка рука партнера іде по моїй нозі, і додає мені наснагу...
І він мене тримає неначе, щось ніжне, неначе кришталь,
та музика закінчується, в очах моїх з"являється печаль...
Та раптом, я знову втрачаю рівновагу, та продовжується ритм,
таких раптомих і приємних, я ще в житті не зазнавала змін...
Ритм життя, пристрасний і незбагенний, танець бажання
легкого, ніжного, але водночас нестримного кохання...

Як тяжко приручити Ангела, що літає там на небесах,
для нас вони завжди щасливі, а сум таїться в їхніх серцях...
І як на Землю вони спускаються раз в житті своєму,
вони дикими стають і ми їх не впізнаємо...
О, Дикий Ангел! Де ти літаєш? чи там у небесах, чи ходиш по Землі?
та тільки тут я тебе бачу, як ти сумний ходиш там в далі...
Невже кохання ти даруєш, воно назавжди в наших серцях,
та ти приходити до нас невмієш, тому приходиш тільки в снах...
А як тебе ж я можу приручити? якщо живеш ти серед хмар...
собі ти не береш, а коному із нас вручаєш дар....
Чому ти ніколи не говриш? чому спускаєшя на Землю тільки раз?
адже хто ми є для тебе?але ти всеодно на Землі охороняєш нас...
Робота Ангела тяжка й невдячна, але вони щось бачать у наших серцях,
вони це бачать, чують і розповідають всім на небесах....
Але живуть Ангели і на Землі....вони спускаються в подобі людини,
ці Дикі Ангела, і ми так само змішуємось в побуті разом з ними...

Уже не той...уже хтось інший...
і доля з нами поганий жарт зіграла,
А доля каже: " Цей не такий, цей -дивовижний..."
а що ж якщо душа тільки того кохала...
А друзі кажуть: "Тебе він ніколи не любив..."
але поглядом мене завжди услід проводив
і як покинути тоді мене зумів,
він всеодно погляду від мене не відводив....
Любив...не любив...та тільки він знав про це...
але мені нічого на прощання не сказав...
лише просто і бездушно відвернув лице,
а мій погляд за його очима тікав....
Уже не той...уже хтось інший....
а вулиці анітрішки не змінюються,
і кожен дім на вулиці дивовижний,
лише щодня пари, що ідуть, змінюються...
А йду не з тим...я йду вже з іншим...
а в самоті моїй з"являється картина...
для мене він здається смішним,
бо для його лише пам"яті моєї половина....

Эти женские глаза –
В них то радость, то слеза,
То грустинка и тоска,
То желания река:
Лёгкий флирт, кокетство, нега –
То они прохладней снега,
В них и слабость,
в них и сила –
В них всё то,
что ты любила…

В этих маленьких кружочках,
Что блестят в покрове ночи,
Скрыта тайна, как в тумане,
Что влечёт меня и манит!
От неё я, как в дурмане,
Как кораблик в океане,
Где от края и до края
Глубина и синь морская.

В них, как в “Книге бытия”,
И судьба и жизнь моя.
В них душа глядит беспечно,
В них любовь,
мечта и
вечность.

Це була твоя юність трави і гарячих полюцій.
Цигарок з татусевих кишень і дешевого пива.
Твої друзі-наставники: Гессе, Петрарка і Луцій
Надихали, вдихали й з полиць посміхалися сиво.

Це було, ніби снилось: гуртожитки, перші зальоти.
Ти сміявся у дощ, добивався, збивався, знаходив.
Ти спішив, не лишаючи навіть і миті на потім.
Ти любив і не знаючи броду заходив у воду.

Твої зради біліють рубцями на нервах колишніх.
Їх імен не згадати і тіл не згадати достоту…
Ти зривав їх серця, мов терпкі пломеніючі вишні.
Залишаючи зім’яту постіль і спогад польоту.

Це тепер твоя старість. Гребуча трава і похмілля.
Перехожим жінкам заглядаєш частіше у вічі.
(А не нижче спини). Ці даремні кумедні зусилля:
Увійти у цю воду (законам супроти всім) двічі

Нарешті, видали фірмові шмотки,
Не те, що у сусідньому—як лосі,
Ну, зняли нам на перший раз відсотки,
Зате—немов гвардійці Ватикану,
І каси нам виспівують осанну,
І ми, несхитні в цьому стоголосcі.

А я кажу дівчатам, що працюю
У службі охорони і безпеки,
Візьму зі складу трохи маракуйї,
Наллю вина з розпродажу, а далі
Сповзуть у ніч панчішки і сандалі.
Дивися, у кутку, біля аптеки

Стара знайома, що буханку хліба
У горб ховає, ніби Квазімодо.
Іди, провір, наставнику талібів,
Тебе бояться більше, ті два зуба,
Які ти вибив нашому зав клубу,
Ще досі пам’ятають, досі шкода,

Що він утік від тебе в сад колгоспний.
Ти чув новину? Нашого Сєдого
По хімії відправили у госпіс.
Навідаєш на вихідні? Не знаю,
Чи впустять нашу галасливу зграю,
Та й сам хотів полікувати ногу—

Болить після удару у коліні,
І різко повернутися не можу.
Ну, все, пора, закінчується зміна,
Мені ще добиратися додому,
І при нагоді передай Сєдому,
Що та стара на маму його схожа.

Я не знаю Вас зовсім…
Та і Ви мене теж.
Ваша сукня, як осінь,
З листя кольору беж.

А мої сиві скроні –
Чи не осені слід?
Мабуть, Ваші долоні
Цілувати не слід.

І казати не варто,
Що цей день промине…
Там, де будете завтра,
Вже не буде мене…

Ваша посмішка ніжна
Промовляє сама -
Молода, незаміжня,
Наче юнка-весна…

У янтарному гроні -
Зачарований світ,
А мої сиві скроні –
Тої осені слід…

Відлітають у осінь
Листя кольору беж…
Я не знаю Вас зовсім.
Та і Ви мене теж.

Білизну розбираю — жмутки днів —
ці кольорові, білі, ті — плямисті.
Смугасті дні — в натомленому місті,
яскраві — у мереживі гаїв.

Оті мені півсвіту обіцяли,
та вже й зносились — нащо ті світи...
Малою — до одежі доростала,
та є така, що вік не дорости.

Ты – запретный смертельный наркотик…
Без тебя жизнь – мучения ада!..
Ты – беглец, я – бесстрашный охотник:
Ты все дальше – а я только рада!

И, казалось бы, можно смириться:
Бросить якорь, спустить паруса…
Ведь с тобою мы – гордые птицы,
Мы – планеты одной полюса.

Параллели, синонимы, рифмы –
Мы так близко, но так осторожны...
Мы – мазки черно-белой палитры,
На холсте так безлики, ничтожны…

Сквозь столетия, бури и нравы
Пронесем эту боль безнадежно,
Но в одном лишь останемся правы:
Вместе – тьма, но и врозь – невозможно!..

Не нужен Твоего прощения оскал!
Сама могу легко сказать: «Прощаю!»
Я – гордость – твой душевный маргинал –
Во тьме седых сомнений обнищаю…

Я не покаюсь о тебе в судьбе своей:
Пусть будет так – отныне и до тризны!
В рыданьях летних проливных дождей
Мои слова послушны и капризны…

Ты запираешь мое сердце на засов –
Уходишь тенью от своих ответов…
Завистливые хоры голосов
Поют нам злые арии советов…

На відчайдуха-самогубця схожий:
Влітаєш в петлю пострілом одним,
Кидаєшся під потяг, тонеш…Може,
То все пусте…Жага життєвих рим…

Помалу тягнеш ниточку надії
На штучній паралелі сподівань…
Ремінісцентні образи та мрії –
Будівники скляних мостів вагань.

Безглуздо-дикий ілюзорний світ
Поглинув порожнечу почуттів –
Не чуєш серця…Тягне, мов магніт…
Ти просто дослухаєшся до слів.

Когда посмотришь ты в мои глаза,
Как в темные распахнутые двери,
Увидишь лишь, как льдинкою слеза
Вниз упадет…И скажешь: «Я не верю!»

В душе моей все умерло навеки,
Лишь злая боль без проблеска надежды…
А в жилах ноют холодом расплавленные реки
И не цветут сады весенние, как прежде…

И не пытайся отогреть меня любовью!
Ей вход закрыт, есть место только мести!
Замерзли чувства, загнанные болью,
Сгорели мысли в лаве вечной лести…

Бо стояти над прірвою
з саморобними крилами -
надзвичайно страшно...


Вона стояла там, згорнувши крила,
Закривши очі, слухала пітьму…
У тиші кроків шепіт не вловила,
Удари серця та душі струну…

Вона не знала, що він тут – навколо,
Вона не думала, що він – у ній…
Молилась… і не кинула додолу
Ті крила, що лишились їй одній…

Сльоза скотилася безмежним горем,
Шалене серце вилітало геть,
А страх поволі наближався полем
І дихав у потилицю ледь-ледь…

Вона подумала, що час змиритись:
Стрілою самоти – на глибину…
Але ж… Не може доля помилитись:
Її кохає він… лише її одну…

11.12.2008 р.

Я – твій гріх… твій смертний гріх…
Я – ковток води в пісках пустелі,
Я – прощення від гріхів усіх
І розплата вічна, наче скеля.

Я – твій голос, слово, розум твій,
Я – твоя загадка незбагненна,
Я – безодня, ну а ти – у ній:
Де б не був ти – будеш біля мене!

Я – твоє прокляття, згуба й мука,
Я – твій темний ангел на плечі.
Я все знаю! Знає все розлука,
Тільки ти не говори, мовчи…

14.12.2008 р.

Пусті слова, пусті думки… Один маршрут…
Загублені серця в розгублених риданнях –
Ми продали їх за нікчемний бруд,
Знівечене, п’янке і дике безталання…

До чого щастя?.. Правда – в самоті,
В стражданнях гірких, у сльозах, у втомі…
Це – все твоє надбання у житті,
Моменти щастя – зовсім невагомі!

Я ненавиджу слово «майбутнє»…
І ненавиджу слово «чекати»…
Що нам ті дефініції, сутність?
Ми приречені просто страждати…

Переписана начисто доля,
Перероблена з чорного в сіре,
Переліплена в снах і покорі –
Лише вдавана сила та віра…

Тебе я мушу вистраждати… Мушу!
З кінця і краю, з пекла до небес:
За тебе вмерти і продати душу,
Щоб знову ти в очах моїх воскрес…

Тебе я мушу сотні раз прощати!
Вертати з темряви й прогнати в ніч …
Мовчати, вірити, чекати й знати,
Що не розтанеш серед тих облич…

Тебе я мушу загубити в бурі,
Залишити самого в час страшний,
Щоб потім зрозуміти у зажурі,
Що ти – єдиний… Цілковито мій…

Я крикну, ковтаючи вітер вологий губами,
Залишу думки у колодязі вічних світів:
Здається, закрилася брама небесна над нами –
Але ж я хотіла, щоб цього і сам ти хотів…

В червоне фарбую вчорашнє сумне моє чорне,
Вбиваю останній гвіздок у щасливу труну…
А смуток холодний до себе так лагідно горне,
Впиваючись кігтями в сиву від зойку луну…

Все сказане мною – то сповідь душі перед смертю,
Слова з ешафоту, благання до Твого Петра…
Так дай же притулок моєму тендітному серцю,
Розбитому вщент ніжним співом людського «добра»!..

Я відчуваю потяги до прози:
Слова втрачають свій реальний сенс.
То як твій настрій, метеопрогнози?..
Все добре? Значить, побороли стрес... :)

У мене все, як завжди, пречудово:
Інет і кава - звичний мій процес.
Сумую? Ні! Та що ти... все так "кльово"...
Чому ж тоді писала смс?..

Мммм... зводить мозок від думок...
I need your help/ I need you so...
Не допоможе "русский рок",
Не вилікує тіло soul...

Суворі шпальта web-сторінок
З'їдають кожен біт душі:
Я - майже стертий фотознімок,
Я - голос відчаю в тиші...

Дефрагментація стосунків -
Вже не шекспірівський сонет -
Потік безглуздих смайл-цілунків:
Невже життя - це Internet?!

Ти вкрав мої сни, закарбовані в мріях,
Ти висушив сльози, забуті в піснях…
І навіть пекельний той попіл на віях,
Що жив раннім птахом в туманних гаях.

Ти зник…Не залишив свій подих на скроні…
Розбив мою долю, надію, мій шлях!
Ти навіть не думав, що десь на осонні
Колись було тепло у весняних днях…

Ти просто пішов, загубився в світанні…
Злякався безглуздо-сумної пітьми.
А я йшла назустріч їй, ніби востаннє,
Шукала кохання твоє між людьми!

Чому я могла? І чому не забула?
Чому була здатна продовжити бій?..
Я просто, мабуть, ще тоді не збагнула,
Що ти – то не ти… і що мій – то не мій!

Тихий, лагідний шепіт зелених тополь,
Ти і я в одинокому місті...
Я устами торкатимусь теплих долонь -
А у відповідь - тиша імлиста.

Шепіт, лагідний шепіт зелених тополь -
Краще, ніж одиноке мовчання...
Тиша в місті, безлюдне мереживо доль,
Безнадія і смуток чекання.

А я чую той шепіт підступних тополь:
Про кохання, про ніжність, про тебе...
Загубитись в очах, потонути дозволь!
І не знаю - для чого?.. Так треба...

Ніжний, лагідний шепіт веселих тополь...
Ти розтанув... пішов... розчинився...
Я одна серед міста, лиш шепіт отой -
Гірка згадка, навколо лишився...

Білим цвіте каштан.
Дощі своє скажуть.
Так гарно! Плаче душа:
жити страшно…

< >

"Пошли со мной без трепета и страха
забывшего в гортани вкус цветка
там горек куст медоточащий прахом
там сладко спит остекленев река -

"Свое дождя остановив крововращенье,
там плод произрастает с пустоты,
в разрыв зрачка и золотится тленьем,
и земляничным вкусом черноты."

"Отмкни же рот, принадлежащий эху,
как богомолу - прерванный полет,
как горсть воды - освобожденье пеплу,
как озеро, что в нем утонешь ты."

"Там та вода, что рушит жернов чисел,
там алый мак артерий родника, -
там двум ладоням - двум раскрытым крыльям -
поющие пустоты тростника."

"Там есть дары - из молока и тлена
падучих звезд - что как пчелиный рой
из черных ульев вылетают неба,
как голоса пришедших за тобой."

"Пошли со мной, там музыка кровится,
ветвящийся игрой огня росток,
сознанья воздух в пустоте горчичной,
дыханье флейты обретающая кость."



----
апрель '09

Сірий ірис дороги.
Кладок тонкі шоколадки
Через калюжні оладки –
У хмар відбулися пологи.
Ніжно-солодке село це
Світанком вершково-сирним,
Днем – соковитим гронцем,
Заходом бежо-зефірним,
Ніччю – кохання сонцем

Знімай мене незмінно у ч.б.
Бо колір – це розмиті акварелі.
У них так важко віднайти себе.
Так само як і втриматись на стелі.

Знімай мене, допоки я така:
Усміхнена й руда, аж сліпить очі.
Нерівний фон і флойдівський плакат.
Знімай мене допоки я ще хочу…

І падає на ліжко звук і тінь.
І позувати, знаєш, трохи лінь.
Ці ракурси і пози… Поза грою.

Знімай мене, допоки я така…
І тисне кнопку впевнена рука.
Прошу, запам’ятай мене такою.

Летять із вирію веснянки
Із ластовинням на щоках.
Весна розвішує фіранки
Рясного цвіту у садках.
Вже й грозовиці скоромовки
У Перуна злітають з уст.
В калюж розкидані ночовки
Макає дзьоба чорногуз.
Кора із запахом кориці
Закутує дерев тіла,
Що в паранджах ховають лиця
У дні весняного free love.

Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа
До безодні, а може, до світла,
До щастя, а може й до лиха...
Відпусти, хай не коле твій погляд,
Не пече мені ранами спину.
Тим мене перетворюєш в глину
Наче ліпиш...не треба...на волю!!!
Відпусти...і не клич за собою
У далекий захмарений ірій,
Де лежать погвалтовані мрії,
Оповиті тією ж зимою,
Що й у світі, де сірість панує,
Там мене вже ніхто не зустріне,
Бо з води перетворюсь на іней
Але, знай, я існую...існую...
Лиш тому не живу, що не вмію,
Зупинилося дихання...кома...
Зціпеніння...душа невагома
Вислизає за двері...не смію
Бути глиною...щоб не розмитись
На рідку, недолугу масу.
Не ліпи з мене...катма часу...
Бо одна лиш сльоза може вбити...
Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа.
Мене вже немає для світу...
Ти забудь мене...просто дихай...

*
Палають в полі бур'яни весною.
Кого б знайти,
щоб душу підпалив.
Вона також
нікому не потрібна.