Мимо волі пані, мимоволі
Може разом, чи окремо краще?
Кожен різний та одної долі
Нам замало, отаке нізащо...
-далі буде-

Місто і Містика -
два нерозлучні світи.
Слова стилістика:
вічність байдужість і Ти.
Крицею спогадів
тіло пронизує час.
Небо розколоте.
Істина десь поміж нас.

Кроками босими
по незабутих стежках-
З ночі й до осені
я загублюсь у піснях.
Темрява кішкою
нишком зігріє сніг.
Книжка за книжкою,
"мишка", мережа, гріх.

У славному місті
Семінаристи жили
Вивчали Богословську науку
І вперед до мрії йшли.

Одного разу трапилась
Історія така,
Що пропав торт з кухні
І сліду нема.

Всі заметушились,
І стурбовані були,
Бо такої ганьби
Не сподівались вони.

Почули ту новину
Маленькі мурашки,
І знайшли в бібліотеці
На кінець його вони.

Чорна хмара мурашок
До торта йшла,
Навіть армія в Наполеона
Така велика не була.

Так святкували мурашки
Свято Андрія,
А в семінаристів залишилась
Лише солодка мрія.

А мурашки семінаристу
Подяку складають
Здоров’я і многих літ
Вони йому бажають.

Тепер науку семінаристи
Добру мають
По декілька разів
Паки з книжками провіряють.

Speranza mia,
dolcissima Vergine Maria,
noi siamo figli tuoi,
prega sempre per noi.

Carissima Madre
Regina del Cielo,
io bacio i piedi tuoi,
prega sempre per noi.

Unica Madre nostra,
Madre di Dio,
io bacio le mani tue,
prega sempre per noi.

Madre santissima,
di sole sei vestita,
la luna sotto i piedi tuoi,
prega sempre per noi.

La tua corona illuminata
con dodici stelle decorata,
abbraccia i figli tuoi,
prega sempre per noi.

Божа Любов, Божа Ласка
Кожному щедро дарована була,
Хто просив Царицю світу
У проханні нікому не відмовляла Вона.

На вежі замку Di leva
Зображення Богородиці є таке,
Що сидить Вона у троні
І тримає на руках Дитя своє.

Над Нею голуб
З небес світлом сяє.
Це – символ Святого Духа,
Що Божу Любов нам посилає.

З подорожуючим,
Що до Риму йшов,
Одного весняного дня
Ледь не сталася біда.

Перестріла його
Зграя диких і голодних псів,
Яка готова була
Відібрати в нього життя.

Він прощався із життям своїм,
І очі підносив догори,
Щоб останній раз Божий світ
Побачили вони.

І раптом погляд його
На замок упав.
Він Пресвяту Діву
Щиро благав.

Пресвята Діво! Допоможи!
Врятуй моє життя
І від мене віджени
Ті злі пси.

І сталось диво...
Зненацька розбіглись пси,
Назавжди позникали,
І людей тут більше не турбували.

Люди це місце
Divino Amore назвали,
І на цьому місці
Церкву збудували.

Під час жорстокої
Другої світової війни
Образ Непорочної Діви
До Риму привезли.

Божа Ласка,
Через Богородицю дарована була,
І столиця Італії
Від знищення врятована була.

Святіший Отець – Іван Павло ІІ
Часто в тій церкві бував.
“Санктуарієм Марії в Римі”
Divino Amore він назвав.

Пречиста Діво Маріє!
Благаємо ми,
Ти нас під свою опіку
Дорогенька візьми.

Віджени від нас
Лютих ворогів,
Як колись ти відігнала
Тих злих псів.

Царице світу,
Рятувальнице моя,
Порятуй нам Україну
Наші села і міста.

Святий Отче Миколаю,
Щиро я тебе благаю
Допоможи нам нині,
Бо нелегко жити в Україні.

Україна волю здобула,
Але вперед помалу йде,
Бо ворог її не пускає,
На перешкоді завжди встає.

Чудотворний Отче Миколаю,
Змилосердися над нами ти
І для нашої України-неньки
В бога Ласки попроси.

Щоб Україна розквітала,
А в Уряді злагода була,
І щоб більше її не ділили,
А завжди єдиною вона була.

Могутньою, щоб стала
І не турбували її більше вороги.
Просимо Тебе, Отче Миколаю,
Ти їх до стіп Ісуса відішли.

Великий день – Великдень є сьогодні,
І ми знаходимось на чужині,
Святкуємо Пасху у Римі
В далекому краї.

У Римі на Бочея
Є наша церковця свята.
До неї поспішає сьогодні
Вся українськая сім’я.

Прийшли до церкви на Бочея
Дорослі і малі,
Щоб пасху посвятити,
Як в рідному краї.

Дзвонять дзвони на церковці
І сповіщають нам,
Що сьогодні святу Літургію служитиме
Духовний батько – Любомир Гузар,
Наш Кардинал.

А був це день теплий і ясний
І на душі було прекрасно,
Що у далекій чужині
Ми є сьогодні не самі.

Приїхали нас привітати
Артисти з України.
Вони гуморески нам казали
І українськії пісні співали.

З'явився на сцені нині
Соловейко з України,
Називається Павло,
І приніс він нам тепло.

Його усмішка чарівна
Полонила нам серця,
А пісні щирі
Додали нам ще більше сили.

Коли співав про смерекову хату,
Ми згадали маму й тата.
Коли співав про черешневий гай,
Душа летіла аж у рай.

Коли співав про Україну,
Тоді аж серце затремтіло,
Що у далекій чужині
Ми чуємо рідні пісні.

Твоїй матусі дякуємо ми
За те, що з материнським молоком
Дала тобі таку любов
До Батьківщини, до рідної України.

Одного вечора
По небу зірка йшла
І до місяця вона
Гарно посміхнулася.

Приспів:

Ой, зіронько моя,
Ти моя єдина,
А здається мені
Будеш моя дружина.

Приспів:

Ой, коханий мій,
Все життя чекала,
Щоб дружиною твоєю
Я все ж таки стала.

Приспів:

А ви дівчата чарівні
Часу не гайте
І хлопцям молодим
Частіше посміхайтесь.

Приспів:

Українські дівчата
Ключ до серця мають
І до хлопців молодих
Частенько моргають.

Приспів:

Соловей співає,
Зозуля кує,
А молодий хлопець
Думає про своє.

День і ніч у лісі
Хлопець цей стояв
І партизаном
Народ його прозвав.

Думкою він линув
Аж під небеса,
Щоб скоріше закінчилась
Та жорстока війна.

Вдома залишилася
Дівчина молода,
А коли вона буде
Дружина моя?

А у партизана
Серце гаряче було,
Що навіть запалити море
Воно могло.

Та тільки злий ворог
Тоді не спав
І життя в партизана
Він забрав.

Молодий партизан
Глянув на Небеса
І сльоза гаряча
З очей потекла.

А з сльози гарячої,
Що на землю впала,
Квітка білим цвітом
Ніжно розцвітала.

Ось чому конвалія
Такий цвіт має,
Це сльози партизана
Вона пам’ятає.

Все навкруги радіє
І соловей співає,
Тільки партизана
В живих немає.

Що у світі наймиліше?
Це – твоє життя.
Хто у світі найдорожчий?
Це – мати твоя.

Все життя іде поруч
Рідна мати твоя.
Щоби не спіткнулося
Її дитя.

Проходять дні, роки минають,
Діти помалу виростають.
І мріють наші батьки,
Щоб ми щасливими були.

Пройшли роки…
Настала та година,
Що мати назавжди
Дитину залишила.

Ой мамо, матінко моя,
Більшого жалю в житті нема,
Ніж жаль, який Ви зробили нині,
Своїй дитині.

Приходжу на могилу мамину я.
Плачуся на своє життя.
Ой мамо, мамочко моя,
Заберіть мене – своє дитя.

І чую десь далеко я
Голос своєї мами:
“Ой, які нечемні ви.
Ще зветеся батьками.

Ти, дитино моя,
Тільки за себе пам’ятаєш,
А чи правильно ти
Своїх дітей навчаєш?

Чи посилаєш ти їх
Науку вивчати.
А може ходять вони
У карти грати?

Готова сьогодні ти
І чи готові твої діти,
Щоб, навіть, на смерть іти,
А Україну захистити?

Пам’ятайте, батьки,
Що будете кару мати,
Якщо своїх дітей
Неправильно будете навчати”.

Піднімаю голову я уверх
А мами немає.
Лиш соловейко на кущику сидить
І пісню співає.

Раптом захід торкнувся потилиці, теплий від вітру,
щоби дроти колючі мені не здавалися муром.
Я до сходу довів небокрай та примружився хитро,
бо витягував сонце за чуба з охлялої бурі
і чекав поки янгол наскубає снів янголиці,
але той порозкручував час та відвів очевидців.

Ними стали й дивилися з неба, немовби з-під лоба,
моїх пращурів душі, іти їм за плугом лелечим.
Та не сіялось їм, не сіялось в едемській утробі,
то збиралась любов на окрайці сльозою до втечі,
щоб нести загорнувши у вітер невгоєну рану,
де нема суєти, де на трапезу сон та осанна.

Серця дзеркало, подих на нього, як певність, як старість
праісторії миті, розчиненій в голосі зверху.
Та не загнано тишу, мов челядь на ніч до кошари,
і тремтливо – розмите пізнання в криниці люстерка.
Де той плуг, а так ніби пройшовся мені через груди,
де той клекіт, а він – мовби янгольскі труби до суду.

Та тверділа рука, а на обрії образ підступний,
братогубний, зрадливий, синовбивчий - "символ Росії",
з-під насуплених брів половецькі вогні, запах трупний,
геть затерті в колінах шляхетність та ласка Батия.
І "Неврюєва рать" за ярлик стригла Русь в аманати,
та мішалася кров з молоком, щоби андами зватись.

Я ловив поміж явного стиглі краплини сумління –
де тут велич гніздилася, де її пір`я та сила?
Та вони розлітались баскаками у поколіннях
та садили на кіл, безголовили, брали на вила.
Переписано слово і створено власне та спільне,
а кістки – на мости у країну однаково-вільних.

"Хоч їх триста, як скло" — Берестечко чи Крути навіки!
Підіймалися очі, вели мене в царство любові.
Серце пращурів б`илось, мужніло та гріло. Я кликав,
заклинав себе вірити янголу в кожному слові,
бо відчув на потилиці захід, ще теплий від вітру,
бо до сходу довів небокрай та примружився хитро.

28 Січня 2009

Листи тепер трояндами не пахнуть,
Не личить і чекати поштаря,
Лиш стоси книжечок дитячих чахнуть –
Закинуто на стріху букваря.

Я пам’ятаю вістку паперову:
Зів’ялих квітів ніжний аромат
Чарує, як торік, у літню пору,
Коли серця здригнулися у такт.

Пишу листа старанно, як магнату,
І врешті відсилаю... та завжди
У добу віртуалу й сурогату
Ті сльози виглядають, як сліди.

Чому листи трояндами не пахнуть?
Куди поділася писемна суть?
Якщо листи – це зілля, що так прагну,
Нехай мені ці ліки принесуть.

01.01.2009 р.Б.

Соми мордаті ворушать вусами,
плямисті щуки шугають стрілами,
я з ними – як з дорогими друзями,
лиш льоду дзеркало нас розділює.

Від річки вулиця плине гладко,
я, може, тут і врятую душу,
де на подвір’ї рум’яний дядько
оббіловує свіжу тушу.

Які кришталеві у кризі віти,
яке гаряче в теляти черево.
Я хочу розтанути в цьому світі,
що себе вміщує і вичерпує.

Я свято триматимусь аналогій
із риб’ячим оком, тілом і остями:
у мене так само кров волога,
плоть рожева і білі кості.

Мріями тішитимусь холодними:
та й не дивно – в дитячім віці
мені здавалися преподобними
робітники з червоними лицями.

Горло чарка пече гаряча,
пахнуть дрова і піч обвуглена.
Думка буде проста й ледача,
серце – чисте і заокруглене.

Я занехаю тонкі матерії –
байки ловців із тонкими сильцями:
більше мудрости в зрізі дерева,
що лине в простір річними кільцями.

Підшукаю собі дружину,
і пірнемо у дні прозорі,
будуть у нас рожеві перини
і подушки з ясними узорами…

Тільки споминка промениста
невблаганно іде назирці,
і хитається віра чиста
в рівновагу погідних лиць:

в розвиднений день на околицю міста
з очима вологими вийшли мисливці
ловити червоних лисиць.

01.2009

…І тиша буває насправді такою різною:
Чужою, як очі ворожки, лункою, грізною…
А ще – говіркою,
Коли годинчата з цікавістю зиркають в вічі всі
Й годинник старезний їм лічить хвилини для вічності,
Що ллється рікою.

А тиша буває солодкою: з медом, вощиною.
І з курячим дощиком, що стрімголов із дитиною
У вересень бігли.
Й така, що ознобом до самих кісток пробивається.
Що плече і молиться. Молиться, плаче і кається:
«Помилуй же, Біг, ми…»

Коли за стіною вмирає король без відпущення –
Корону – на інше чоло, хоч там кров ще не злущена.
Та слався псалмами!
І, може, у тиші ті ратні, що хрест їм не ставився,
До всіх, хто катівні плодив, а не храмами славився
Озвуться йменами?..

І, може, тоді тиша буде не поприщем Юдиним?
І кожен почує в тій тиші себе й те, що… «люде ми»,
Як кажуть пророки?..
…І знов накрапатиме сміх годинчат між смерканнями,
І в тиші кімнатній, заштореній, світлій чеканнями
Почуються кроки...

Сидить, співає соловейко, у ляльковім листячку,
А сиро, дощик прохолодний, вшелестився на сухе.
Не скрізь трава вкрива алейку і кульбаби китички,
Не всім ті співи до вподоби, де- хто каже "пхе" ...
Та не спинити веснольота, соняшного палива,
Давно повні баки улито, пострибом весну здіймай.
Котре й стоїть, розвівши рота, вустового хвалива,
Замало в грудях відтворити, вроджуваний май ...
Крижини танули розлизом, півником обсмоктаним,
Та не солодким, та ж холодним, що дитина - то весна.
А то каштани липли глизом, бруньками до кофтини,
Прибігло дитинча до мами: - Подивися, на` !
І усміхнеться мати: - Синку, шкодо моя рідная !
Біжи з дітьми у гай гуляти, та додому, на обід.
На борщ крапивку, та щавлинку, смачно пообідаєм
І далі сміхом звеселяти веснянковий квіт ...
... Сидить, співає соловейко, наче на замовлення,
Весни- дитини, без спочину - швидше літо зазивай !
Розпустяться каштани клейко, скрізь буя оновлення,
Весні - на радість, нам - на втіху, ти співай,
співай ...
2002р.

Застигла рука скорботи…
А навколо – байдужий хаос…
Це, можливо, лиш місце роботи,
А можливо – сердечний галас…

Метушня лиш розмазує лиця,
Нівелюючи всіх довкола…
Та яка вже тоді різниця…?
І чия то правиця квола?

І засіяні смутком зіниці
Невідомо чиєї долі…
Вони тут з усіма…Наодинці!
Наодинці самі з собою…

І гірка десь печаль засохла
На самісінькому денці серця,
І весна у душі пожовкла…
Сум давно постарів…І стерся…

Однакові щодня картини,
І ті ж самі байдужі гримаси,
Все злилося давно воєдино,
У єдину безлику масу…

27.01.2009

Я вже й забув той день,коли циганка,
Наворожила пальчиком мені...
І кирпатенький носик у веснянках
І очі по весняному ясні...
Було б так мабуть вічно,та сьогодні,
Коли в моєму серці тріснув лід,
Я з сірої буденності безодні
Сором"язливо вийшов в білий світ.
І озирнувшись врешті-решт на людях,
Я зрозумів відразу - це Вона...
Бо калатати так душа у грудях
Не вміла в мене навіть від вина.
Бо хоч і пережив я заметілі,
Пізнав вуста і доторки долонь...,
Але ніразу у моєму тілі,
Ще не горів,не жив такий вогонь...
Бо затяглись,загоїлися ранки,
І принцем став казковим хижий звір...
Коли мені,хтось голосом циганки,
Сказав з під хмар:"Отак нам і невір..."

Вогкий четвер у Собачому місті.
Небо вповні.
Ти дочекаєшся доброї вісті
Аж навесні.
Ходять по вулицях сеттери й доги –
Протяг із морд.
Блиском волосся твого нерудого
Бавиться Норд.
Гладь їх, не бійся, цей дощ високосний
Теж на їх честь.
Що з них лишилося – шкіра та кості,
Очі та шерсть…
В тебе ж лишився перстеник з рубіном,
Схожим на ртуть.
Перша почуєш, як площею Біма
Гицлі ідуть…

Він був останнім трубачем
І охоронцем.
Він ліг, простромлений мечем,
Під білим сонцем.
Із Аріманових печер,
Із Ахерона
Примчала й сіла на плече
Сліпа ворона.
А доторк лап її пече.
Горить корона.
– Ти станеш вірним трубачем
Мого Барона.
Зійшли кометяні хвости
І впали прахом.
Тобі ж прокинутись і йти
На південь-захід.
…І він проріс із підошов
У мить содомну.
Але служити не пішов –
Пішов додому.

Ах, война, что ж ты сделала, подлая:
стали тихими наши дворы,
наши мальчики головы подняли,
повзрослели они до поры,
на пороге едва помаячили,
и ушли, за солдатом солдат...
До свидания, мальчики! Мальчики,
постарайтесь вернуться назад.
Нет, не прячьтесь вы, будьте высокими,
не жалейте ни пуль, ни гранат,
и себя не щадите, и все-таки
постарайтесь вернуться назад.

Ах война, что ж ты, подлая, сделала:
вместо свадеб -- разлуки и дым.
Наши девочки платьица белые
раздарили сестренкам своим.
Сапоги -- ну куда от них денешься?
Да зеленые крылья погон...
Вы наплюйте на сплетников, девочки,
мы сведем с ними счеты потом.
Пусть болтают, что верить вам не во что,
что идете войной наугад...
До свидания, девочки! Девочки,
постарайтесь вернуться назад.

1958

Булочки с тмином. Латышский язык.
Красные сосны. Воскресные радости.
Все, чем живу я, к чему я приник
в месяце августе, в месяце августе.

Не унижайся, видземский пастух,
пестуй осанку свою благородную,
дальней овчарни торжественный дух
пусть тебе будет звездой путеводною.

Не зарекайся, видземский король,
ни от обид, ни от бед, ни от хворости,
не обольщай себя волей, уволь:
вольному -- воля, а гордому -- горести.

Тот, кто блажен, не боится греха.
Бедность и праведность перемежаются.
Дочку отдай за того пастуха,
пусть два источника перемешаются.

Между удачей, с одной стороны,
и неудачею жизнь моя мечется
в сопровождении медной струны
августа месяца, августа месяца.

1989

На ходу зіскочив зі сходинки,
І тепер належиться мені
Згадувати прізвища будинків
І провулків прізвиська смішні.
В цьому краї дійсні лиш трамваї,
Ляж і вухом припади до рельс.
Так, здається, часто помирають,
Коли хочуть зупинити рейс.
А тепер вставай, бо в тебе справи.
Хто іде чи їде – всі праві.
Тут з учора вже триває травень.
Значить, скоро бути і траві.
У провулку – рай котам і кішкам.
У провулку – затишок і тінь.
Тут в кав’ярні хилять по келішку
Ті, у кого вічність на меті.
Я туди зайду й замовлю воду.
Стане в кнайпі тихо, хоч дурій…
І гудок з труби водопроводу
Сконстатує нездійсненність мрій.

Женюсь, женюсь... Какие могут быть игрушки?
И буду счастлив я вполне.
Но вы, но вы, мои вчерашние подружки,
напрасно плачете по мне.

Не плачьте, сердце раня,
смахните слезы с глаз.
Я говорю вам: "До свиданья!",
а прощанье не для нас.
Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
вся жизнь моя вами, как солнцем июльским, согрета.
Покуда со мной вы, клянусь, моя песня не спета.

Женюсь, женюсь... И холостяцкие пирушки
затихнут, сгинут без следа.
Но вы, но вы, мои вчерашние подружки,
со мной останетесь всегда.

Не плачьте, сердце раня,
смахните слезы с глаз.
Я говорю вам: "До свиданья!",
расставанье не для нас.
Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
вся жизнь моя вами, как солнцем июльским, согрета.
Покуда я с вами, клянусь, моя песня не спета.

Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
Колетта, Полетта, Кларетта, Флоретта, Мариетта...

У пічці горить паркет -
на ньому лискучий лак,
і я, хоч і не естет,
та подумки бачу, як
коли-небудь поголюсь,
лише не кажи - дарма!
Бо я на тобі не женюсь,
коли промине зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах гроза!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

А я на тобі женюсь,
якщо не зійду з ума,
бо вірую - поголюсь,
і зникне тоді зима!
Горітиме наш вогонь,
бо повно паркету ще,
на пустищі, де доми
під льодяним плащем.

Палає паркет - блищить,
у твоїх очах краса!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

Та нащо нам цей паркет -
надійде коли весна,
коли кожна квітка - мед,
а з неба теплінь рясна?!
Женився б тоді щорік!
Голився щоранку й на
питання: "- навіщо?" би рік -
інакше прийде зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах сльоза!
і нескінченну мить
палає – не замерза!

2009

А слово й справді має владу
(ото америку відкрив…)

І те, що проти шерсті гладить,
І те, в якому порух крил.
Чи зле – пекельного кипіння,
Чи слово ніжне – хоч до ран.
Чи гостре, що бере на кпини,
Або затяте – як баран.
На них ще знайдуться обради…

Та є, могутнє, як біда:
Прийде, відкриє голу правду,
І безнадія привіта...

Коли маленьким я був,
На Сибір нас відправляли.
Забрали все, що могли,
Лиш ковдрочку теплу дали.

Несла мати мене на руках
Томськими снігами.
Замучилася вона так,
Що безсили впала.

Залишу я тебе тут,
Синочку мій маленький,
Й буде тобі сибірський ліс
Братиком рідненьким.

Дитина в ту же мить
Оченятка відкрила.
О, Боже мій Святий,
Щоб я наробила!

День за днем роки минали,
На Сибіру діти виростали.
І мріяли вони
Побачити українські сади.

На Україні сади цвітуть,
Солов’ї співають.
Де може бути краще,
Хіба лиш у раю.

Та не довелось мені
Так довго панувати,
Бо через хворобу злу
Мушу помирати.

А в років своїх п’ятдесять
Йду я у могилу.
Залишаю трьох дітей
І молоду дружину.

Роки минали,
Діти мої повиростали.
Син одружився
І онук народився.

Час іде, і все минає
І онук мій підростає.
Вставай, – каже, – годі спати,
Бо я маю щось сказати.

Дідусю, вчора тато мій
Поїхав на Майдан.
Вони нашу владу там не віддали
І я також не віддам.

Sempre verde, Roma,
come sei bella!
Quando io vedo te
penso di veder la stella.

Quanti anni passati
nella tua vita, Roma,
belli come il cielo blu,
allegri come il sole.

Una mamma italiana
ha sempre guardato il cielo,
lei ha chiesto a Dio:
«Dài occhi blu al bambino mio».

«Come sei buono, Dio,
hai dato occhi blu al mio bambino».
Mamma supplica Dio:
«Io desidero sia bravo il bambino mio».

Passano gli anni...
mamma prega Dio:
«Mille grazie!
Com’è bello, buono, intelligente il bambino mio».

Бог ангела
На землю зіслав,
Щоб квіти чарівні
Він порозкидав.

Пролітав ангел над Україною,
Де я живу,
Сказав, що не бачив
Ще таку красу.

Вийшла жіночка
Красива й молода.
Сяючі блакитні очі,
Довга русая коса.

А діточки малі,
Що поруч з нею йшли,
Радісно сміялись,
І збирали квіточки.

Ангел вибирав
Найкращі квіточки
І кидав їх на Україну,
Щоб раділи діточки.

Розквітай же, Україно!
Красива й молода.
Нехай на полях твоїх
Колоситься пшениця золота.

Хай буде над тобою, Україно,
Завжди небо голубе
І ніколи не турбує
Ніяке зло тебе.

Твої діти, Україно,
Щоб щасливі були,
Та красиві такі,
Як цвітучі сади навесні.

Маленький хлопчик,
Кароль називався
Доля його не балувала,
Бо сиротою зостався.

Мати його померла,
Коли мав дев’ять років.
І на серці залишився
В нього сум глибокий.

Нелегко дітям жити,
Коли мами немає.
Хто їх приголубить,
Хто їх приласкає?

Але Мати Божа
Теж сиротою була,
І за цього хлопчика
Вона не забула.

Мати Божа
Йому допомагала
Та історію життя його
На своїй короні написала.

Ой, набідувався він
У своєму життю.
Добре пам’ятав
Другу світову війну.

Був він артистом,
Але іншу мрію мав –
На службу Богові
Присягу він склав.

Прийшов такий час,
Бог покликав його у Ватикан,
Щоб Папою у Римі
Всесвітньої Церкви він став.

А хто мав більшу любов,
Ніж він мав,
Що так щиро до церкви
Молодь закликав.

По всьому світу їздив,
Людські біди вивчав,
І, як батько добрий,
Всім допомагав.

На Україну нашу
Він також завітав,
Бо добре пам’ятав,
Що з України маму мав.

У Києві і Львові
Люди з радістю чекали,
Щоб Папу Івана Павла ІІ
Вони привітали.

У Львові йшов тоді дощ
І не переставав.
Іван Павло ІІ
Пісеньку про дощ співав.

А потім жестом
Своєї святої руки
Наказав дощу:
“Перестань, ти, вже йти!”

І через годину
Сонечко засвітило
І цілий місяць сонячна така
Погода у Львові потім була.

Український народ
Велику радість мав,
Що Іван Павло ІІ
Благословення йому дав.

Він розумів бідних,
Бо й того сам зазнав,
А в роки Другої світової
Важко працював.

Людей він всіх поважав.
Ніколи на колір шкіри
І національність
Уваги не звертав.

Він зі всіма завжди
Щиро говорив,
Бідних і багатих
Одноково любив.

Любов його щира
Великою була
І тому молодь
Завжди за ним йшла.

Ключ любові до сердець
Він постійно шукав,
І серця людські для Бога
Завжди відкривав.

Відкривайте двері осель своїх,
Нехай у них Бог увійде,
Промінь світла і любові,
Нехай з вами поруч йде.

Говорив завжди,
Що потрібно сім’ю зберігати,
Бо дітям потрібні
І батько, і мати.

Пам’ятав він про хворих,
Бо сам від хвороби страждав.
Своїм оптимізмом
Біль подолати іншим допомагав.

Він нас вчив прощати
Тих, хто нам зло зробив,
Бо того, що стріляв у нього
Він також простив.

Не забув він про тих,
Що були у тюрмі
І відбували покарання
За злочини свої.

Був він оптимістом
У своєму житті –
Бачив він світло,
Навіть у темряві.

І в один прекрасний день
Світ наче сколихнув,
Бо недобру новину
Він тоді почув.

Іван Павло ІІ
Погано себе почував.
В дорогу до вічності
Він себе готував.

Біля собору Святого Петра
Зібралась молодь світова.
Та, яку він шукав все життя,
А сьогодні вона прийшла сама.

Цілий світ молився
І Бога просив,
Щоб Іван Павло ІІ
Ще трохи прожив.

Але Воля Божа
Була не така.
Місія земна його
Закінчена була.

З усіх куточків світу
Люди у Ватикан приїжджали,
Щоб поклін і шану
Вони йому віддали.

А особливо молодь,
Яку він так любив,
Все життя шукав за нею,
А сьогодні залишив.

Стоїть молодь на площі
І біль у серці має.
Дивиться у папське вікно
І благословення чекає.

Ти був Великий,
Весь світ підкоряв.
Навіть президент Буш
На коліна встав.

Ти вмів примирити
Народи-вороги.
Вони поруч стояли
І подали руки собі.

Народ, який стояв на площі,
Таке вимагав,
Щоб Святим
Ти відразу став.

Але для мене
Істина є така –
Я вважала Святим
Тебе ще за життя.

А тепер на коліна
Перед тобою, Святий, я стаю.
Помолись до Бога, прошу,
За Україну мою.

Біленькою голівкою,
Піднявшись над травинкою,
Маленький ніжний пролісок
До сонця підроста.
І тягнеться листочками
Над гучними струмочками,
Неначе промінь сонячний,
В блакитні небеса.

Колись, в далеку давнину,
Ви залишили Україну,
Подались в далеку чужину –
В незнайому країну.

Ой, важко було Вам
Чужу мову вивчати,
Бути далеко від рідні,
Без батька і матері.

Все Ви зуміли
В житті подолати,
Тільки більше не побачили
Ні батька, ні матері.

Матеріальні блага
Ви там мали,
Але чужоземцями
Там Вас називали.

Самі ви добре пам’ятали
І дітей своїх навчали,
Щоб про Батьківщину
Вони не забували.

Можна все на світі
Забувати сину,
Тільки не можна забути
Україну-Батьківщину.

Настала така пора,
Що емігранткою стала і я.
До стародавнього Риму
Доля мене занесла.

От тепер я зрозуміла,
Що таке чужина.
Хоч країна ця багата,
Але для нас вона скупа.

Своїм вони платять
Більше в два – три рази,
А нам- що дали,
І тому раді ми.

Але вони кажуть
Істину таку:
“Якщо ти нас залишиш,
Де знайдемо ще таку?”

Тому, що українки
Наші дорогі
До роботи ніколи
Ліниві не були.

Дякуємо Богу
Ми за все.
І що така Італія
На світі є.

Хоч не багато,
А все ж таки платять
І наші сім’ї в Україні
Без хліба не сидять.

І дітям вчитися
Допомагаємо ми,
Бо вже трохи євро
Зароблені є.

Весілля святкуємо
Також гучні,
Коли побачили італійці,
То здивовані були.

А ми народ такий,
Хоч куди.
Танцюємо, веселимося
І сміємося з біди.

По-всякому буває
У нашому життю,
Деколи забуваємо заповідь
“Про шлюб і сім’ю.”

Ой, ностальгія,
Яка велика тут є.
Деколи хмільного
Перебір іде.

Але була подія
В Києві така,
Що Помаранчевою революцією
Називалася вона.

Українці-емігранти
Стурбовані були
І вийшли на мітинги
По всьому світу вони.

У всіх емігрантів
Була одна мета,
Щоб Мати-Україна
Врятована була.

А у Римі є
Священики такі,
Що четвертого чи п’ятого покоління
З України Вони.

Але як щиро,
У Бога просили Вони,
Щоб Україна
Не зазнала біди.

“Боже, допоможи, –
Руки до Бога зносили Вони. –
І мудрості подай,
Щоб був врятований наш край.”

Нехай будуть
Блаженні матері ті,
Які щиро прививають дітям любов
До свого, до рідного, до святого.

Коли маленькою була,
То пам’ятаю, що бабуся моя
Так мене навчала,
Щоб без молитви спати не лягала.

Ти, дитинко, проснись
І відразу помолись,
Щоб не сталась із тобою біда
І день щасливо провела.

А в неділю до церкви йди,
Святу Літургію послухай ти,
Бо там кажуть про заповіді святі,
Як ми маємо жити на землі.

Незабаром до школи пішла,
А там науку іншу я знайшла,
Що людина не від Бога,
А від мавпи прийшла.

Але бабуся на мене
Вплив завжди мала,
І релігійні книжечки,
По можливості, мені читала.

Дитино, істина є така,
Що людина Богом створена
І повинна за Його заповідями жити,
Всім серцем і душею Його любити.

Бог є Велика Любов,
Якої на нас всіх вистачає,
Він є Велика Мудрість,
Яка Всесвітом управляє.

Бог є Велика Сила
В світі більшої нема.
По його Святій Волі
Зупиняються ріки і моря.

Бог є Велика Доброта
Послав свого Єдинородного сина,
Щоб терпінням Його
Відкупити людину від гріха.

Бог є наша Надія
В майбутньому житті,
Бо ми є тільки гості
Тут на землі.

Царству Божому
Не буде кінця.
Хто прожив з Божою Любов’ю,
Душа його піде на Небеса.

Хто не вмів відрізнити
Любові від Зла,
Того душа ніколи
Не піде на Небеса.

Так що добре подумай,
Внучко моя!
Щоб ти вміла відрізнити
Любов від Зла.

Пам’тай заповіді Божі
В неділю до церкви йди,
За піст пам’ятай
І звичок поганих не май.

Одного прекраснрого дня
Запитала бабусю я,
Чого хоче вона у своєму житті,
Що так постить у піст усі дні.

Мета мого життя така,
Щоб дорогу до Неба я знайшла
І щоби ходила ногами своїми
До останньої моєї години земного життя.

Щоби зі мною ніхто ніколи
Клопоту не мав,
Щоби моїх ніг на ліжко
Ніхто не закидав.

Був Великдень в 1972 році
Ми всі веселились,
А в четвер після Великодня
Ми всі засмутились.

Бабуся в четвер зранку
Ще нам допомагала,
Картоплю на посадку
Вона перебирала.

А в обід пішла помилась
Вона сама
І в коси чепець вишитий
Вона заплела.

Потім пішла до комори,
Там скриня з одягом її була,
І одяг, що був приготовлений на смерть,
До хати принесла.

Покликала дітей своїх
І сказала їм новину:
“Діти мої дорогенькі,
Я вже від вас йду.”

Ще годину зі всіма говорила,
Жартувала вона,
Потім повернулась до стіни
Та й померла.

Я не знаю чи моя бабуся
Дорогу до неба знайшла,
Але дещо з того, що просила,
Дістала від Бога вона ще за життя.

У забутому парку згубився самотній ліхтар,
Що горить тьмянооко і світить надривно і хрипко.
Він ще мріє про квіти на свій спопелілий вівтар,
Він ще згадує сповідь безмірно далекої скрипки.
І горіти ще хоче, й своє віддавати тепло,
Що по краплях полишить його запорошене «тіло»,
І метеликів прагне манити і брати в полон,
Щоб до нього з пітьми як на свято летіли, летіли…
Памятає жагу поцілунків закоханих пар
І на чорному тлі колихається жовто – плямисто.
Та в безлюдді лиш вітер голубить вируючу яр*
І руйнує, чи мостить палаци з опалого листу…
Лиш самотні берези і той посивілий платан,
Що чатує вві сні на свою недомріяну мрію,
І тьмяніє ліхтар, і шепочуться хмари - літа,
Що загублений, в парку нікого він вже не зігріє.

ЯР*, ж. Зелене листя дерев, кущів тощо.

Доброго ранку. Розплющ свої очі.
Дивись-но, вже осінь летить у вікно,
А літа янтарного білі ті ночі,
Так швидко скінчились, як титри в кіно…

Вдихни прохолоду, що струмом по тілу,
Бадьорить і живить в цей ранок мене.
Дивись на красу цю, дивись так зімліло,
Щоб знов нам здійнятись, як листя вогнем!

Відчути, щоб трохи п’янку насолоду,
Тієї хвилини, що краще ста фраз…
Я думаю можна зробити цю спробу.
Нічого. Не пізно. Для всього є час.

Закачавсі я ниньки злим вірусом,
заморозило комп завіндотаний.
Хоч в Єгипет пили за папірусом,
хоч світисі оголено дротами.

Не злапати Маруську на лінії,
теревенів не зчатнути Міськови
і не втєти по самі... опінії,
як ми з Любов у стайни відслизькались.

Горе Зеньове спить в холодильнику
і чекає свого обезкорклення,
падохвости щебечуть в мобільнику,
а в радейці – концерт на замовлення.

За вікном, як у компі – все фрізано
і ні пікселя видко шоб рухавсі.
А село, мов дуби тіко врізані,
наче шваркіт в безліненій слухавці.

Але ціхо – сусід розматючений
до стодоли біжит за коцюбою,
а в мені вже кіно перекручено –
ой, ті місячні... ніченьки з Любою.

27 Січня 2009

Наутро не открыть глаза,
А коль открыл, желанья нет,
Подняться, встать и похмелится,
Чтоб вновь напиться, уходя в запой.

Николай Блоха 26.01.09 г. 19:24

Переклад з англійської християнського гімну

Як пильнували пастухи овець в нічній пітьмі,
Господній ангел їм з'явивсь у сяйві неземнім.
Не бійтесь! - зляканих втішав, і так промовив їм:
Звіщу велику радість вам, що станеться усім.

В Давида місті щойно ось,- який преславний день! -
Прийшов у світ Господь Христос, – Володар всіх племен.
Підіть, погляньте, ось вам знак – не в шатах золотих,
Дитя, сповите в пеленах, у ясельцях лежить.

Силенна сила в небесах з'явилась ангелів,
І над землею забринів хвали і слави спів:
Всі славте Бога! – раз у раз лунає звідтіля,
Хай миром й спокоєм уся наповниться земля!
2008

Переклад з англійської відомого християнськго гімну

Мале містечко Віфлеєм
Вже сон заколисав,
Коли новий з'явився день
у темряві з темряв.
Зайнявся раптом сяйвом незвичним небозвід.
родився Той, Кого весь люд чекав багато літ.

В долину сліз зійшов Христос,
щоб смерть перемогти,
І Добру Звістку в царство зла
Із неба принести.
Хвалу несіте, зорі! Співа Тому, Хто є
В небесному просторі, – усе єство моє.

В найтихшу ніч, що тільки є
Свій мир небесний Сам
Спаситель в яслах подає
Всім струдженим серцям.
Невидимо й нечутно, крізь гомін бур і гроз,
До всіх хто тільки жде Його, – прийде Ісус Христос!

Будь з нами, Христе, повсякчас,
Твоя безцінна кров
Змиває гріх і кожен раз
Дарує нам любов!
Хор ангелів небесних співа про Бога сил:
«Прийди, пануй завжди між нас, – Ісус Еммануїл!»

2008

Переклад з англійської відомого християнського гімну...

Не бійся, душе, - твій Господь завжди
З тобою поруч в радості й журбі,
До Нього линь, до Нього лиш іди –
Він допоможе нести хрест тобі.
Не бійся, душе, Друг найкращий твій
Тебе провадить там, де мир й спокій.

Не бійся, ні, - минуле й майбуття
В Його руці, бо Він керує всім,
У Ньому певність, втіха і життя,
Твоя надія – тільки в Нім однім.
Не бійся, душе, – я скажу чому:
Вітри і хвилі коряться Йому.

Не бійся, душе, у найважчі дні
Коли найближчі зрадять в день біди, -
Лиш пам’ятай – Господь не зрадить, ні,
Ти свій тягар на Нього поклади.
За всі гріхи твої Він заплатив,
За тебе на Голгофі кров пролив.

Не бійся, душе – недалекий час
Коли з Христом навіки ми будем
На небесах, де Він чекає нас,
Де сліз не буде і земних проблем.
Не бійся, душе, злу прийде кінець,
Хто вірним був – отримає вінець!
2008

(з розповідей друзів та знайомих)

В Дарницю поїхав якось до дівчат,
Відгуляли хлопці – не пізнає брат.
Очі сині-сині, щічки ось такі,
Ніс, як картоплина – добрі кулаки!

Дівчину вродливу взимку покохав,
Ніжно щебетала, поки процвітав,
Як скінчились гроші та прийшла біда –
Та красуня зникла швидко, як вода.

На базар пішов я, грошенята взяв,
Гаманець з кишені хтось тихенько вкрав,
Не купив я сала, м’яса не купив,
Із сержантом довго й марно говорив.

В Гідропарк поїхав влітку якось я,
Непомітно зникла сумочка моя,
В плавках йшов додому, босий та сумний,
Телефон мобільний вже тепер не мій!

Мерседес поставив якось під вікно,
П’ю, як німець пиво та дивлюсь кіно,
Тільки тут не Мюнхен, навіть не Потсдам –
Третій рік шукаю Мерседес свій сам.

Ось купив квартиру, думав одружусь,
Той крутий будинок хтось продав комусь...
Київ тут, не Мюнхен, навіть не Потсдам –
Із біди та злиднів вибирайся сам.

Місяць-гульвіса ріжком задирає сорочку,
Світлом наповнює тіло моє зсередини,
Ніби свідомість тонким ароматом соснини
Вимкнув, щоби сновидіння вивчати потрошки.

Хрестики-нулики, руни і знаки умовні,
У Шампольйона також опустились би руки
Від розтлумачення місячних таїн по звуках:
„Хто четвертований змолоду—зійде уповні”.

І дощі упадуть.
Кожна крапля, неначе прокляття.
І розплавиться жовтий пісок. І застигне на скло.
Пам’ятаю усе, що не з нами і з нами було:
Ми палили світи, а вітри роздували багаття...

Що нам крики і плач, коли нас пробачатимуть люди?
Ми за гріш продавали надію, а віру за три...
Якщо можеш - прости. напиши. а потому -
зітри.
Ми святі інквізитори...
ми - невблаганно-іуди...

Нам - прожити і вмерти - таких ще не знала земля.
Що нам правди таїти? її ми також не пізнали...
Наче руки жіночі – на горлі шовкова петля.
Але й того замало…
Боюся, і того замало…

Коли розпадається день між уламками часу,
І тіні промерзлі танцюють німу пантоміму,
Ти хочеш віддати життя за одну лиш хвилину,
Зустрітись на мить, а по тому - померти відразу.

І впасти холодним дощем поміж темними мурами,
Чи каменем з даху старої, як світ, кам’яниці,
І плакати разом з розмитими часом скульптурами
Засмучених левів, яким не зліпили левицю.

Коли розпадаються ночі посрібленим порохом,
І тіні, стривожені ранком, сповзають під ноги,
Ламає світанок безжалісним сонячним порухом
Збудовані снами в далеке минуле дороги.

Зимують білі лебеді
В далекій чужині,
Але навесні прилітають
У ріднії краї.

Приспів:

Лебеді-лебеді,
Птиці чарівні.
Розкажіть мені лебеді
Секрети вірності.

Прилітають на ставочок,
Де чиста вода.
Лебідь дивиться на кохану,
Як на Небеса.

Приспів:

А лебідка розпустила
Крилонька свої.
Подивися, мій коханий,
Які гарні ми.

Приспів:

Моя любов гаряча,
Як сонце яснè.
Пам’ятай, моя кохана,
Воно лиш одне.

Приспів:

Я тобі, мій коханий,
Правдоньку скажу,
Що твою любов гарячу
З дітьми розділю.

Приспів:

Після літа настають
Золотії дні.
Білі лебеді відлітають
В теплії краї.

Приспів:

Якщо ви так любили,
Як білі лебеді,
То вам вже відомі
Секрети вірності.

Приспів:

Лебеді-лебеді,
Птиці чарівні.
Розказали мені лебеді
Секрети вірності.

Dove sei, mio amore?
Vieni presto qui da me,
entra nel mio cuore,
c’è posto solo per te.

Cuore mio pieno di fuoco,
vieni amore da me,
ti abbraccio forte forte
perché amo solo te.

I tuoi occhi belli belli
brillano come stelle,
quando guardo il tuo viso
penso di vedere il Paradiso.

Dolce mio amore,
ci sono rose rosse nel mio cuore
e tanti baci dolcissimi,
solo amore per te.

Холодний вітер повиває,
Листя легенько шелестить,
Земля немов би завмирає,
Щось трапилося в ту же мить.

Радіють на Небі Святі
І Ангели весело співають,
Зірки світлом мерехтять
Радість велику сповіщають.

А одна зірка яскраво світила,
Проміння падало аж до землі,
У Вифлеємі Син Божий народився,
Радіймо сьогодні усі.

Небесне сяйво засіяло
І місяць не жалів світла тоді,
Моря тихі-тихі стали
З'явилося Світло світу на Землі.

Бог залишив Небесний Рай,
Як Дитятко на Землю йде,
Простягає Рученятка до Своєї Мами:
Прийми на цьому світі Мене.

А Мати Марія на коліна припала,
Сина Божого витала,
В пелени біленькі повила,
На сіно в яслах Його положила.

Лиш пастухи в цю ніч не спали,
Вони отару пильнували,
І Ангел їм об’явився:
Бог предвічний народився!

Поспішають вони нині,
Щоб віддати поклін Божій Дитині,
І на коліна припадають,
Святу Родину вітають.

І ми прийшли Ісуса привітати
Та що можемо йому дати.
Лиш нашу молитву щиру
І любов серця на офіру.

Нехай, Ісусе, вогонь,
Який у Твоїх грудях горить
Увійде у наші серця
І їх любов’ю запалить.

А Твої чудотворні Руки,
Щоб нас завжди міцно тримали
І ми йшли Твоєю дорогою життя,
А іншої дороги не знали.

І божественної краси Очі
Нехай на нас споглядають,
Мудрість, любов і чесність
В нас завжди залишають.

Ланцюгами Любові Своєї
До невтомних Ніг нас прив’яжи,
Щоб ми йшли, Ісусе, з Тобою
І до призначеного Міста прийшли.

Це – Місто з чистого золота,
Неначе прозоре скло,
І коштовними каменями
Оздоблене воно.

Ночей в Місті не буває
І потреби в сонці нема,
Бо Слава Божа його освітила
І надзвичайна там краса.

Від престолу Бога й Агнця
Тече річка води життя,
А на престолі –
Розкрита Книга життя.

Благаймо щиро Бога ми,
Щоб у книзі життя записані були,
А одяг душі своєї прали
І на дерево життя право мали.

Щоб брамою у Місто увійшли,
Бо назовні – пси, розпусники й чарівники...
Просимо Мати Агнця,
Щоб захоронила нас від зла.

В сонце одягнена Вона,
А місяць над Її стопами,
На голові в Неї вінець
Прикрашений дванадцятьма зірками.

Після Бога в Небі перша Вона –
Цариця над Небесними Святими,
Благає Спасителя завжди Вона,
Щоб з Його Ласки вічно були ми щасливі.

Пресвята Діво Маріє!
Мата наша єдина,
Пригорни нас до Свого Серця,
Як колись пригортала Божого Сина.

Заступнице і Мати наша перед Богом!
Наймилосердніша рятувальнице моя,
Покрий нас Своїм Святим Омофором,
Щоб Україна рідна моя розцвіла.

Веселіться сьогодні всі,
Радість лине з Небес нині.
Христос родився!
І слава Україні!

Сідає до Вечері
Мати з діточками,
І згадали в молитвах про тих,
Що до вечері не сідали.

Не забули про тих,
Які Україну захищали,
І в боротьбі з ворогом
Життя своє віддали.

За вчителя також згадали,
Який грамоти навчав
І в цей Святий Вечір
На Сибірі перебував.

За священником сумували,
Що мудрість проповідував
І в Сибірських тюрмах
За те він страждав.

А маленький хлопчик
Рученьки склав,
Ісуса-Дитятка
Щиро він благав.

Ісусе, Сину Божий!
Я до Тебе рученьки підношу
Для українського народу
Кращої долі прошу.

Допоможи нам Боже,
Щоб ми зростали,
І вільну Україну
Ми все ж таки мали.

Ісусе-Дитятко!
Благаю Тебе нині,
Вислухай і допоможи мені,
Маленькій дитині.

Дякуємо Тобі, Боже,
Щиро за все нині.
Христос родився!
І слава Україні!

Святий Вечір настав,
А ми на чужині,
Згадуємо про Україну-неньку
І традиції її.

Мати смачні страви приготувала
Батько до хати дідуха несе,
А діти сіном стіл вистеляють –
Свято велике у хаті є.

Всі разом до молитви клякають,
Руки до Бога зносять батьки,
Щоб діти в житті були щасливі
І не зазнали ніколи біди.

Пройшли роки...
У вічність пішли мої батьки,
І сталась ще одна біда, –
Залишилась я вдова.

Діти мої вже дорослі
До Святої Вечері сідають самі,
Моляться за батька, якого вже немає,
І за маму, – що на чужині.

Святий Вечір настав,
Радість велика прийшла,
Ісус Христос народився
І радіє людська душа.

Колядки в церкві колядують
На серці радість і смутку вже нема.
При церкві Святу Вечерю нам готують,
Неначе в Україні, а не в Римі я.

В церкві всі разом помолились,
До залу приготовленого прийшли,
Столи для нас вже накрили,
І сердечко з паперу на тарілку поклали.

За столом всі ще раз помолились,
Подякували Богу за прожиті дні,
Священники благословення нам дали,
Як колись благословили нас батьки.

Дякуємо Богу ми за те,
Що наша церква на чужині є,
До якої прийшли ми нині,
І святкували, як на Україні.

За отців Василіан
Молитви наші до Бога приносимо,
Здоров’я, многих літ і Царства Божого
Ми для них просимо.

Дякуємо всім,
Що Святу Вечерю готували,
Бо було смачно так,
Як в нашої мами.

А молодих людей,
Що гарно нас розвеселяли,
Нехай Бог благословить
Щедрими дарами.

На сердечках з паперу
Свої прохання ми написали.
Ісусе! Сину Божий!
Ми їх перед Тобою поклали.

Сніжок легенький притрусив,
Ялиночки в кожушок вбрав.
На Україні велике свято, –
Святий Вечір настав.

Всі поспішають до родин –
До свого рідного гнізда,
Туди, де щиро прославляють
Народження Ісуса Христа.

Ісус Христос народився
Ворота до Раю відчинив
І Новий Єрусалим
Він для нас сотворив.

На небі зірка з'явилась,
Ясно сіяє вона,
Неначе всіх закликає –
Вечеряти вже пора.

Господині стіл накривають,
Страви приготовили смачні,
Всі разом до молитви клякають,
Дякують Богу за прожиті дні.

Стіл сіном притрусили
В скатертину білу одягли,
Щоб на нашій Україні
Люди весело жили.

Свічку на столі запалили,
І яскраво світить вона.
Щоб наша славна Україна
В мирі завжди жила.

Хліб духмяний на столі,
І про часник теж не забули,
Щоб на моїй Україні
Люди здорові завжди були.

Смачні страви споживали,
А особливо вареники з картоплі,
Щоб на Україні зростали
Здорові і гарні хлопці.

А яка смачна кутя!
Меду й маку досить дали,
Щоб українські дівчата
Гарні і здорові зростали.

Ялиночку гарно вбрали,
І сніп до хати принесли,
Щоб в нашій країні
Люди багатими були.

Щоб мудрими були,
І Бога прославляли,
На Святий Вечір завжди
Українські колядки колядували.

Україно моя... Ти - замерзлая бджілка.
І калина, до крові подзьобана голубом сивим.
Та на райському дереві квітне - росте твоя гілка,
Од віка плодоносить замріяно полудом - дивом...
Україно моя... Наймитова, хоч вільна.
Свої руки лиш складені холодно - склякло цінує.
А дарма байдужися, дивися - Європа субтильна,
Чепуриться твоїми руками, та й тілом ласує.
Україно моя... Ох душе рушникова.
Економка - не ти, босонога купальська дівчина.
Ще у пам`яті схронах не стерта голодна полова,
Геноцидова міна, опухла дитина під тином ...
Україно моя... На ім`я миловида.
Ти Надія, що кличе Любов неземну повсякмиті,
Та ж зізнайся, урешті, якого шукаєш сусіда?
Той загляне під спід, ті вже ситі, а ті ще невмиті.
Україно моя... Та чому ж ти не панна?
Хоч, "панове", напівлицемірно себе обзиваєм.
Мов для Франції - Жанна, для нас ти завжди - Роксолана ...
Ми тебе історично такою лише собі знаєм.
Україно моя... Доля світла і віра,
Хай, урешті, тебе дожене і в обійми піймає.
І розкриється світові вічна душа твоя щира,
Пісня мого народу - та ж кращої в світі немає!
Україно моя... Враз душа потепліла ...
Знову сонце у небі промінням ласкавим сія,
Наше щастя - в тобі, і в тобі наша праведна сила!
Розгортай свої крила - вітрила, країно моя!..

весна2004р.