вона тобі сказала йди
і показала напрям руху
чи вистачить у тебе духу
щоб наздогнать свої ж листи
відправлені колись до друга

бо краще передати їх
із рук у руки
без кур’єрів
вночі таємно від усіх
відкрити галасливі двері
і впасти тінню на поріг

у тих листах і біль і крик
і непрочитана молитва
ти втратив все до чого звик
й мотузка бабиного літа
обвила ніжно твій кадик

і вийде друг
загляне друг
в криниці з мертвою водою
конверти мовчки вийме з рук
а потім спалить наче Трою
скінчивши достроково гру

зламались навпіл терези
впереміш прісне і солоне
і блискавка – сестра гюрзи
провісниця Армагедону
чи чоловічої сльози

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп,
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
А був холуй і є холуй.
Чи двоголового орла
У центрі кожного села
Постав, на радість "господіну",
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили, наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні, підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки.
І з награбованих грошей
Дають на храм і на музей...
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня.
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.

2003

По захід сонця, на вершечку пагона,
Що лине вгору, мов стрімка стріла,
Ти, наче біла мармурова пагода,
Раптово запалала – розцвіла.

Вдихай же спрагло синій холод вечора,
Пий сонну м’яту з кришталю роси.
Ти біла квітка, ти цвісти приречена
Лиш ніч... А вранці – вмерти від краси.

Твоя краса – твоя велика місія,
Цвіти, допоки ранок не настав,
Вбирай у себе свіже світло місяця,
Сліпучо сяй поміж зів’ялих трав.

Не встигнуть пелюстки припасти порохом,
Їх не окроплять краплі дощові.
Настане день, і вітер тихим порухом
Тебе розвіє, білу, по траві.

Повний місяць лізе
Равликом на дах,
З вишні виє слізно
Посивілий птах,

Шарпається віття,
Мов у п’янім сні,
В небі зорі світять
Очі вогняні.

Гавкають собаки,
Гонять сірі сни,
В травах спереляку
Вмерли цвіркуни.

Сови ловлять мишу,
Мокру від роси,
Розривають тишу
Ночі голоси.

Хай недочитану газету
З рук вирива осінній вітер
Пусти – їй весело летіти
За жовтим листом бігти містом
Нехай тепер читає вітер
В очах написано без літер
Як я хотів тебе зустріти
І купував останні квіти
В день жовтолистий урочистий
Під небом дихалося чисто
І серце сонця билось ясно
Ми не хотіли помічати
Чи то Соборна чи Хрещатик
Нам посміхатися й радіти
І сумувати одночасно
Чомусь удвох було прекрасно

Сиджу на лаві серед саду.
Вже майже облетіли сливи.
Ще не було між нами зради,
Ти ще весела і щаслива.

А сонце, наче мідне деко,
Пече осінньо на прощання.
В той день, як ти була далеко,
Я іншу бачив на світанні
І зрозумів, хоч це нелегко –
Ти не єдина й не остання.

Осінній сад. І я, і місто ...
Та й вишня майже облетіла.
Шукаю неземного змісту,
А хтось шукає просто тіла.
От закохатись би навіки
У неповторну і єдину ...
Кохання – це отрута й ліки.
Прости мені гірку провину.

Велика синя парасоля
З очима росяно-квітчастими
Серед асфальтового поля
Ішла і цокала обчасами.

Довкола все розмито, стерто
І за дощем не чути галасу.
Тендітна тінь під синім тентом
Від сірого життя сховалася.

Брудна вода біжить по бруку –
Так недалеко і до повені.
Через ручай подам їй руку,
Погляну в очі, смутку сповнені.

Взялась за руку не одразу:
– Та я сама... Не треба, дякую.
– Сама – це сумно. Краще разом.
Бо всіх самотніх дощ оплакує.

Ми переступимо потоки,
А руки вже не роз’єднаємо.
Себе спитаємо – допоки
Чекати краю хмари маємо?

Ходім шукати синє небо,
Де смуга зливи обірвалася.
Такі глибокі очі в тебе,
Але давно не посміхалися.

Нехай в очах не буде болю,
Ми в неба радості попросимо.
Закриймо, врешті, парасолю
І по траві - ногами босими.

Рибка синя червона і чорна
В небесах по воді по траві
Не існує ні завтра ні вчора
Подивися і стихне біль

Хай крізь скло позирає потвора
Нас немає ні завтра ні вчора
Отже рухів різких не роби

Рибка синя червона і чорна
Подивися і стихне біль
Знаєш значення слова tranquille
То секрет кольорових рибин

І погасне сонце гаряче,
Білий світ упаде в пітьму,
Бо кохана моя плаче
І не каже мені,чому.

Хай всяк собі їде, куди закортить,
До Лондона, Відня, Парижа.
А я от зі Львова не рушу й на крок
ні за що, скарай мене Бог!

Бо де ж іще людям
так добре, як тут?
Тільки у Львові!
Де співом колишуть
і будять зі сну?
Тільки у Львові!

Тут за панібрата
багач і бідняк,
усі усміхаються щиро.
А панни в цім місті
солодкі, немов
меди, шоколяда і сік.

Якби я колись
народився ізнов -
Тільки у Львові!
І шкода й гадати,
що хочеш, кажи -
Нема як Львів!

Можливо, що кращих багато є міст,
та Львів на світі єдиний.
Куди ж мені їхати звідси, скажіть?!
Та мамцю, скарай мене Бог!

----

Niech inni se jadą gdzie mogą, gdzie chcą
do Wiednia, Paryża, Londynu
A ja się ze Lwowa nie ruszę za próg
za skarb, ta skarz mnie Bóg

Bo gdzie jeszcze ludziom
Tak dobrze jak tu?
Tylko we Lwowie!
Gdzie śpiewem cię tulą
l budzą ze snu?
Tylko we Lwowie!

l bogacz, i dziad
Tu są za pan brat
l każdy ma uśmiech na twarzy..
A panny to ma
Słodziutkie ten gród,
Jak sok, czekolada i miód...

l gdybym się kiedyś
Urodzić miał znów,
Tylko we Lwowie!
I szkoda gadania,
bo co chcesz, to mów
Nie ma jak Lwów!

Możliwe że dużo ładniejszych jest miast
lecz Lwów jest jedyny na świecie
i z niego wyjechać ta gdziesz ja bym mógł
ta mamciu, ta skarz mnie Bóg

ref :Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze jak tu? itd

І все...
Як брязкальце об землю, впаду і стихну навесні.
Розправлю льолю, як для свята, і люлі- люлі, малюки.
Дві маківки, два повних маки, а третій бачила у сні,
В малиннім сні
Ріки.

І спиться довше і ласкаво ласунка мамина смішить.
І житній хліб , і лікар Жить свої малює панорами,
Бо будеш мама. Знову мама… Розквітне абрикосом віть,
Хоча і нова - така ж сама
Взірцем століть.

Стіжок, стіжок- зигзиця -голка –злітає хрестиком на льон.
На вишиванці – виснуть вишні,
А долі - гепають та – рам!
І ллється ласкою на плечі цих рученят в'язкий полон. -
Дін- дон, дін- дон,
Бім- бом – бім- бом.
-Це нам ?
-Це вам…

-Це, мамо, книжка: «Гаррі Поттер» - я прочитав його усоте.
- Моя, моя ! Я – ляля Ева! У королівни королева …
По підвіконню бродить казка по вусах золотого лева,
І у вікно летять дерева,
Мов бджоли в соти.

Коли ж таємно ворухнеться нове життя на весь живіт,
Живиця пахне на весь світ і залоскоче шепіт горло.
Рука закриє і погладить своє маленьке люлеладо.
Бузковим спалахом суцвіть
Докреслить коло...

*
* *
Скресла крига
на тілі пломінкім.
Ти бурхлива ріка.

*
Пташиний щебет
вранці розбудив.
Нічні бажання.

Весна прилітає завтра, змінивши імідж
Я вийду її зустрічати аж за ворота
Вона ступить на зустріч, вийшовши з тіні,
Упізнає, сплакне росою, міцно обійме
Ми не бачилися так довго – з минулого року.

І за зустріч ми з нею хильнемо по чарці
Із березовим соком замішаних сонячних днів
Захмеліємо, й взявшись за руки у танці
Палко й пристрасно, наче шалені коханці
Потривожимо сон ще зимових, замерзлих полів.

І впадемо знесилені вниз яблуневим цвітом
Хай в вінки заплетуть і складуть обрядові пісні
Хай засіють поля і освятять їх ніжним співом
І народжені зранку з веснянками сонячні діти
У віночках маленьких з барвінку радіють весні.

Моя любов, моя кохана,
Знайома до дрібниць й незнана,
Тобою дихаю й живу,
І бачу річку, ліс, траву –
Всі барви рідної природи
Як часточку твоєї вроди...

Не зникла тінь. Вона іще жива.
Ще може хтось у неї камінь кинуть.
Я ж, пригорнувши зірку, як дитину,
Піду до неба жебрати слова.

А тінь моя залишиться землі.
Ким я була і ким уже не буду?
Хай хтось мене за те безбожно судить,
Допоки тінь сніги не замели.

Він удавав із себе доброго,
Він удавав із себе сильного,
Він грав шляхетного й хороброго,
І булькою здимався мильною
Та кожна роль колись кінчається
І він втомився прикидатися.
А хтось ще й досі сперечається
З ним, у його природнім статусі.

*
Щоб стіл накрити,
прасую скатертину.
Чи душу нагодую?

Прости вже, Господи!
І від гріха подалі…
Присіла тихо, шапка набакир.
Вже наковталася печалі,
самі розвалини довкіл.

Та здавна сниться щось,
щось чудернацьке сниться:
тримаючи у жменьці ластів’ят
під звуки сонячних сонат
у синьострум пірнаю, як в живицю.

Далекий обрій гріє
пустотливий сонях,
а в небі хмари, наче корогви,
та десь блукає на осонні
любов по вижовклій траві.

І не замкнули серце
хмари волохаті
у спогади, пропахлі чебрецем.
Всьому приходить час минати —
не треба думати про це.

Колись було, раділа:
світ і в ньому діти,
і білий коник — розквітав ясмин.
Цього нікуди вже не діти,
бо пам’ять — листя з капустин.

За шаром — шар…
А сновидіння білі — білі…
Свят-вечір, на столі дванадцять страв.
Сріблясті тіні звечорілі
хтось на віконця розкладав.

Та крок за кроком:
літо, знов зима,
частять розлуки, за вікном сухе стернище.
Де квітло, там уже нема,
лиш сумом тхне хитке горище.

Тепер там ходить лихо.
Чуєш? Тихо, тихо…
Під серцем — біль, в зіницях — каламуть.
І смерк надій, що під обдерту стріху
когось стежки родинні приведуть.

*
Переплелися пальці,
як очерет в ставку.
І серце не шелехне.

*
Сніг пролетів –
мохом покрилась земля.
Пухко ступати.

сумно якось на душі...
до того ж осінь скупа на тепло.
ніби й поряд товариші,
здається мало б бути весело...
та все одно,ніхто не замінить тебе
твої очі,посмішку,твій голос..
мені здається,я,як самотній колос,
що росте в степах,де були поля..
мені здається,що ця ось земля
ввібрала весь сум і потроху передає мені...
скоро осінь на великий жаль
віддасть своє місте лютій зимі.
ось тоді я не знаю як житиму тут,
серед голих степів,замерзлих трав,
серед сірих облич і німих вистав...
вітер швидко рвонув і останнє забрав,
що прискорювало серця стук,
те,що в мене було-
відчуття твоїх рук-
твоє світле тепло...

Я думать, говорить про це не в змозі.
Мене бентежить потойбічний клич.
Колись я скам’янію при дорозі
у таємничу горобину ніч.
Не завтра, а колись мене вколише
широкий степ, ромашки в ковилах,
а на світанні збудить, як раніше,
високе небо в білих журавлях.
Не ворухну холодними плечима,
вхопивши в руки кам’яний живіт.
Лиш задивлюсь порожніми очима
на їх легкий замріяний політ.
Спливатимуть роки у невідоме
степами — не об’їхати конем,
не стиснуть серце болісні судоми
розкраяним до обрію вогнем.
Не просвистять вже кулі біля скроні,
лиш голову видзьобують птахи.
Ні холодно, ні тепло — все стороннє:
усі плітки, образи і гріхи.
Тоді до баби по квітучім житі,
чи по ріллі холодній восени
ти прийдеш, милий, смутком оповитий,
і квіти покладеш лише мені.
І буде спомин, зрошений сльозами,
далеко від міської суєти.
І сірі дні спливатимуть за нами,
а нам вже далі нікуди пливти.
Я думать, говорить про це не в змозі,
але і досі мариться у сні:
стоїть прочанин сивий на морозі
і білі квіти простяга мені.

( Диптих)
1

Місто врешті заснуло,
Простяглось увсебіч.
Місяць хрестить завулок
Хижим поглядом в ніч.

Марять казками вічними
Геть усі поверхи,
І маршрутами звичними
Кіт обходить дахи.

Он ліхтар впівнакала,
Наче мріє, горить…
Скільки літ я чекала,
А ти вийшов на мить.

Вже і скроні засніжені,
Вже й весна не весна.
І плачу я за ніжність
Жовтим сумом вікна.

2
І відлетіло, й стихло, відцвіло…
Але душа все тулиться до шибки.
І, наче пташка, стука у вікно,
Чи ,може, як в акваріумі рибка.


Дивлюсь крізь скло у вранішню блакить.
Якби не день почавсь – пропала б з болю.
Той біль на двох. Ніщо так не болить,
Хіба згубити душу або долю.

Вже сходить сонце і по колу йде,
І розсіва по світу протиріччя,
І все пряде… все спогади пряде,
І загляда веселкою у вічі.

Між нами що? Лиш мури мовчазні.
Мій біль до шибки тулиться щокою.
Живи як є. Лиш спомини в мені…
Про все, про все, що ти колись накоїв.

А сонце зійде, як завжди, в зеніт.
І стане двір мій світлим і охайним.
Не залишайся спомином в мені,
Ні каяттям, ні болем, ні гріхами…

Початок осені. Ледь-ледь…Початок…
Ще не настав той золотавий час
Аби листку в падінні прозвучати.
Ще обрій червоніє, ще не згас.
Ми сидимо за чаєм на веранді,
П’ємо суничних пахощів настій.
А світ від яблук теплий і принадний,
І вечір по осінньому густий.
Тут добре всім, і погляду, і слову…
У синім сяйві придніпровських піль,
Немов сирітку, тиху і раптову,
Останню квітку поцілує джміль.
Така пора… Не вмерли сподівання –
Мені долоньку груша простяга
Довірливо, як поклик, як жадання:
Повернуться і щастя, і снага!
Уривки фраз, мов час, летять крізь мене,
І тихо під столом воркоче кіт…
А завтра… Що ж, пожовкнуть клени
І облетять, і сніг зустріне світ.
То буде завтра. А сьогодні – осінь.
І я цієї ночі не засну.
Тремтить душа,
і слово волі просить,
І сенс життя
я в ньому осягну.

(Диптих)
І
Все зводиться до купи, як торік.
Шугає вітер, холод, мряка, вечір,
Твої слова, немов із крил шулік,
Осіннім листям падають на плечі.

Ти ж знаєш, не збираю я валіз.
Твої листи? — їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночі в осінній вирій сліз.
А що зробить іще для тебе можу?
ІІ
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А від твого останнього листа
Лише жагучий смак гіркого перцю.

Із мрії вийшов, наче із води.
На тому місці вже не плачуть верби,
І вже не б’ють джерела сухоребрі,
Де скам’яніли пам’яті сліди.

Пройшли літа, примхливі і хисткі.
І що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвінкім розхристанім розмаї
Визбирую опалі пелюстки.

А зрештою, усе іде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
І світанково на покрівлю хат
Скидати вірші полохливе небо.

Я зовсім жінка не така,
Які в житті твоєму поставали.
Одні пішли, а інші проростали,
Та всіх змивала течія стрімка.
Я там була, у Леті, в ті часи,
Я навіть з хвиль викрешувала іскри,
І, мабуть, народилась з того блиску,
Із полум’я зростала, як з роси.
Тепер пливу на вутлому човні
Буття і небуття. На сивих скронях
Торішній сніг. Промерзлі сни
Тримаю у знедолених долонях.
Але пливу, я — справжня, я — жива,
Уже ніколи в Леті не загину.
То ж збережи мене, о Берегине!
Поклич мене у золоті жнива,
І я піду з своїм русявим сином,
Де світанкова жевріє зоря
Принесена на крилах журавлиних,
І де колоссям повниться земля.
І поки лине дзвін не по мені.
Хай буде потім все, що буде потім.
Колись згорю, впаду у полини,
І хвилі Лети змиють сивий попіл.

Що ти шукаєш, хлопчику,
На денці моїх зіниць?
Наче стрибнув горобчиком
По цямрах сухих криниць.
Всі почуття спорошені.
Цей вірш не тобі пишу.
Сумно зіграй по осені
Сюїту, що я прошу.
Я ж не у тебе закохана,
Ти досі зі мною на Ви.
Що ж ти прийшов непроханий,
Наче п’ятак новий?
Між папірців пошарпаних
Виблискуєш багрецем.
Стане карпатське марення
Облудним твоїм взірцем.
І забринить провиною
В цей незабутній час
Піснею лебединою
Сполох осінніх айстр.

Ми не раби — ми богові онуки,
Шукаєм вічно втрачені сліди,
І, не знайшовши радості і муки,
З кущів господніх крадемо плоди.
Розшматували світ на бездоріжжі,
Тримаємось на линві божевіль.
А над Дніпром здіймають небо крижні,
Й ранкове сонце виринає з хвиль.
Впаду в росу із виру безталання.
Де спокій мій? О Боже, сили дай!
Я у своїй землі візьму світання
І келих ним наповню через край.
Я піднімусь онукою Даждьбога.
Це перший крок від пустки до джерел.
Святиться Божим іменем дорога,
І кличе в лет розкрилений орел.

Колись я була дощем.
Я блукала у царстві тіней
бездумною вулицею.
Я витирала обдерту фарбу з її очей
і залишала там зорі.
Я вимивала брудний асфальт
від запльованих слів, що липли
до підошов синтетичними зморшками.
Я йшла по землі блискавками,
і замовкало шарудіння папірців,
пожовклих і непотрібних.
Я викохана в захмарній глибині
космічними вітрами.
Я малювала сині дерева
на березі синіх річок.
Я була божевільна вірою,
що це комусь сподобається.
Я мріяла впасти в твої долоні
о третій годині ночі,
щоб рано ти подумав,
що назбирав по світах діаманти.
Незбагненний земний абсурд!
Я втомилася бути дощем.
Я – жінка, приваблива і хтива,
п’ю з тобою вино і чорну каву.
Я вбираюся в червону сукню,
аби ніхто не помітив хворих очей,
і що замість крові в мені тече пам’ять,
і я інколи падаю, падаю
у чорну безодню байдужих парасоль.

Нині журба стала, яка не бувала:
ікона Богоматері очі замружила, вуха затулила,
Благала: «Де взяти сили?.. Пробачте… Не можу більше…
Віднесіть мене в церкву – там спокійніше.
(Розривається серце!)
Як дивитись на все це?».
Підхожу до малюнка кожного:
«…Сміх розгинає Райдугу в палицю…»
«… Сонце пшеницю обожнює…»
«… Дерева посміхаються…»
«… Капіжно із землею розмовляє дах…»
«Адама з Євою покликав Бог до Раю…»
(Хіба таке буває?)
«…Лікар з дитям на руках босий іде по морю…»
Не витримують нерви:
це малювали діти онкохворі (які вже померли…)

І рида на північ сива наречена,
А вітри, мов діти, потягли фату.
Наряджають трави мавку нехрещену,
Паву золочену, стомлену, святу.
На краю, на скелі густяться тумани,
Бють вітри стрічками, косами бринять,
А зі сходу віють ладаном дурмани,
Сміхом і дружками, бубнами гудять.
Заспівали гості знову, та не тої.
На столі танцюють жовті дві свічі.
Зажурилась дружка замість молодої –
Не буде весілля нині уночі.
Не буде весілля та будуть гостини,
Гості мовчки хрестять не за тим молять.
Одягла невістка мамину хустину:
Чорним павутинням квіти в ній густять.
І пливе кохання мутними струмками,
Повз дрібне каміння, порвані стрічки.
Йде ходою сміло битими стежками
В чорнім наречена, а в руках квітки.
Не троянди білі, не гвоздикі пишні –
Мертві жовті квіти з чорним мережком.
Дують вітри в спину, женуть думки грішні,
Наче все колишнє змило потічком.
Заспівали гості, сіли за столами.
Наречена-мавка приміря фату.
Обнімалась грішна на краю з вітрами,
Хоронила там любов свою святу.

В новинах, кажуть щось про популізм,
А що це саме, може ананізм,
Мову, оцю нову, погано розумієм,
А от за щастя, якось іщє мрієм,

А гроші у цей час, тихо течуть,
По кішеням, та і не по чуть-чуть,
Що це до щастя має, я не знаю,
А от що долю, кожен вибирає,

Сам?,
...... було б з кого вибирати,...

Намотує дим цигарковий
На записи магнітофон,
І службобезпечні розмови,
І байки про чистий кордон.

На столику колом розводи,
Як вир у болотній воді—
Затягує стіни і сходи,
Фіранки і лампи руді.

Бурштинове пиво у гальбах,
Балачки зайшли про війну,
Про миші у банках і Майбах,
І щиру державну казну.

Бармени розносять на таці
Світлини іранських дівчат,
З рекламою вуличних акцій,
і з гаслом: „ти йдеш на джихад?”

А нам би якось відмовчатись—
У кожного свій кінозал,
На захід замовлений чартер
І свіжий касетний скандал.

Я маю право забути,
Про що шепотілись віконця,які тихо світяться.
Мій світ кімнатою скутий,
І люстра гойдається - ніким не зірвана китиця
Майже гірського кришталю.
Та й світло - це просто прозора тріщина вулиці.
Свою павучиху-ткалю
Покличу,нехай залатає щілини.Тулиться
Так міцно до мене темінь,
Заводячи вглиб у свої лабіринти, до краю.
А я загубила кремінь,
І досі із себе упертий вогонь висікаю.

Цього вечора ми мерзли вдвох на дитмайданчику,
Їли ще теплі булочки з корицею і пили мате з мого термоса -
Сиділи в великому дерев'яному човнику, іграшці для небідних малюків.
Нам було холодно і добре, аж доки не вийшов охоронець,
Сказав, щоб забирались звідси,
Сказав, що викличе КРОК, (це такі накачані пацики з гумовими кийками)
Ми знизали плечима, мовляв, нам фіолетово -
І продовжили пити.
Мате був теплим, булочка - смачною, а очікування КРОКівців - нестерпним.
Того вечора ніхто так і не приїхав.
Потім ми зовсім замерзли, і ти попросила покатати тебе у магазинному возику.
Як я міг відмовити?

Я ніколи не думав, що жити дорівнює бути;
що існують русалки, заховані в безмір води.
Все життя — океан, що мені не пройти — потонути,
11 — віщує холодну самотність біди.

А чи довго іти? Чи повернеться море до річки?
Чи побачать сліди вороття, хто не має очей?
В суверенному марші крокують безтілі калічки...
33 — це утома від слів, а тим більше, речей.

На дорозі жалю я побачив табличку в майбутнє.
Тільки шлях, як дійти, хто писав, не лишив до кінця.
За весною весна, за туманом — щось, певно, непутнє.
Тільки я поглядаю на небо очима ченця.

До неба вже – півподиху і півпожитку,
бо у недиханні розковано "ту-дух".
На млість лягли повіки, як бджола на квітку.
Зникомі рамки брів, метаморфічний рух.

"Тут був" – на серці ласкою, від неї – тонуть
у хвилях-локонах, у пахощах bonjour.
Вирує почуттями ніч, а рук понтони
проходять джунглями, минаючи межу.

Тривкі зітхання вистоялись, наче вина
і спраги зливу розливають по тілах.
Тремтливі дотики на пальців павутині
своєї участі чекають і тепла.

Зникомі рамки брів – метаморфічний простір,
де з кокону рамен вилускує табу
та бруняться уста, розгублені від млості,
де він її знайшов, але себе забув.

17 Лютого 2009

Крокодил разинул пасть
И зевнув широко всласть,
Глаз открыл, дёрнул хвостом -
Очень скучно быть бревном.
И решил поразвлекаться:
Иль поесть, или подраться.
Как назло — никого рядом:
Ни съедобных и не гадов.
И от скуки всё, что знал,
Крокодил припоминал.
Он совсем без напряженья
Вспомнил Нила наводненья
Вслед за этим вспомнил он,
Что в году смена времён,
Так как травку он не ел,
Вспоминать не захотел
Зачем травы изучают
Это пускай люди знают.
Люди? Делят всех людей
На больших и на детей
Что ж детишек отличает?
Крокодил припоминает:
Дети у людей растут,
Что увидят в рот кладут,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
Часто ссорятся и спят,
Всё что можно всё едят.
Стой! Хоть мне и сотня лет,
Но ведь это ж мой портрет».
Я всю жизнь свою расту.
Всё живое в рот тяну,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
И когда, когда глотаю,
Слёзы тут же проливаю.
Очень я люблю подраться
И на солнышке проспаться
Крокодил тут в восхищеньи
Закричал от удивленья:
«Говорю всем не шутя, -
Я не взрослый, я детя!».
1974г
г. Ивано-Франковск, Украина

*

На небі – човен,
а на хвилях – місяць.
Я у колисці мрій.

*
* *
Надія за надією
у ланцюжок сплелися.
Припасувати б образ твій.

*
Хотів би чути й бачити тебе
І торувати стежку день у день.
Аби не втрапить
На Прокруста
Ложе.

*
Друзяки відвернулися,
Не п’ю.
Дівчата відвернулися,
Старію.
Не відвернулось дзеркало лише.

Чи тебе порятують гайдуцькі пісні*, країно?
Чи тебе порятують графіті на древніх стінах?
Бідний люд - галайда́, ти сама нічия дитина.
Не ґаздинею в домі, лиш скибочкою ріллі.
Розгубила усі свої ґудзики і каблучки,
Лиш очима-волошками в небі збираєш тучі,
Загрубіли у гаптуванні пальчиків пучки,
Вже зболілося серце й суглоби твоїх колін.

Хто тебе порятує: рільни́к*,звитяжець, оратор,
Білозубі вожді на бігбордах убитих трактів?
Чи озброєний Каїн прийде оживити брата,
Чи химери жбурнуть у торбину жебрацький гріш?
Стрепенися серцями, як в небо злітає стрепет,
Не чекай евтаназії- дро́мос веде до склепу,
Ти жива бо кипує тобою цвітіння степу,
Гір освячена синь, і прадавнього моря дріж.

Та німує Дніпро і не б’є у тулумбаси дорош*!
Ворогами не скорена, ти сама себе скориш,
Оріянська* первісна слава змелена в порош,
Там двосічні мечі й Золотий залишився Плуг.
А у генах нащадків зринатиме гордий – орій,
Гір нескорені спини, дух прадавнього моря,
Волелюбні степи, без лжі чужинських історій,
Доки пам’яті очі не виїсть нещадний луг*...


Гайдуцькі пісні*; тут: в значенні пафосних патріотичних пісень

ДОРОШ*- Козак, що бив у тулумбаси, подаючи сигнал збиратися усім у "коло" – на військову раду на Січі або у поході.

Їдкі́ луги́* —лужні хім. речовини, які мають їдку дію

ОРІЯНА* - "країна орачів". Її символом був Золотий Плуг. Основа трипільської культури (V-II тисячоліття до н.е.). Орії – першоорачі світу. Вони першими приручили коня, винайшли залізний плуг та колесо.

Чарівно-бірюзово в гаї проліски вогнями зацвітали...
Весна-царівна знов стає навколішки - від них підпалює запала.
Несе, мов мати в пелені, всякої зелені, щоби буяло-вибухало!
А ми, з тобою, там якраз гуляли...
І, враз! Наша любов здетонувала!
Два серця вибухнули одночасно - засліпили очі щастям...
І біля водяних потоків, що несуть життя,
Немов тих водню ізотопів сталося злиття...
Душею стали ми одною, і весною
причастилися квітчасто...
Від колосально-весняного вибухання -
Вивільняється енергія кохання.
І щастя хвиля світом прокотилася, коли вона звільнилася...
І біля водяних потоків, що несуть життя,
Немов тих водню ізотопів сталося злиття...
У наших тіл і душ, знай сонце сяє,
І, довкіл, природа грає туш...

Огонь ответный "витязей" кромсал
И клич "Аллаh!" им души разрывал...
(Т.Муцураев, "Аварское село")

До грудей притискаєш свободу - АК-47,
У підсýмку пульсують гранати, неначе серця.
Пахне боєм. Цим разом - ти знаєш - поляжете всі,
І шепочеш шахáду із блиском звитяги в очах.

Хай вогнем, наче килимом, гори ці встелює "ГРАД",
Пам'ятаєш - муслім не відступить ніколи назад.
Сенс життя - у Джихаді. Отож, моджахеде, вперед!
Як Аллаhа ім'я на вустах - не страшна тобі смерть.

Ти аж рвешся у бій. І з тобою - пліч-о-пліч - брати.
А попереду - кáфірських орд незліченні ряди.
Але знай - перемога за вами. Вперед - за Кавказ!
За Аллаhа, Вітчизну, свободу загинути час.

Бентежні тіні еллінського міфу
Лягли на сонцесяйну чистоту.
І ми вклонились еротичній німфі,
Спровадивши русалчину цноту.
І ми втішались плетивом химерним
Занурившись у шал перипетій:
Героїв і богів, звитяг і скверни,
Не нам властивих мислень і подій.
На полі ратоборствували дужі,
Ярило батько в небесах горів.
Та Зевс повадивсь у відсутність мужа
В опочивальні наших матерів…
Не від меча біда бува найглибша.
О, Господи, гріхи наші тяжкі!
Зневажені, такі близькі, найліпші –
Боги навшпиньки вийшли, за дужки…
А ми взяли чужий на душу камінь,
Ще й не один, замурували світ,
І розписали прийшлими богами:
Печаллю – стіни, страхом – небозвід.
Мальовані і двері, і віконця,
У цьому склепі виходу – нема.
І тільки в крові шаленіє сонце,
Коли морозом допіка зима.
Нехай пече, у день сонцевороту
Ярило вийде за тілесну гать.
І тільки в жменьці сміху, для народу,
Зостанеться Марена міцно спать.

Здіймуться святі по Різдві із насиджених місць.
Заглянуть у вікна морозяні, ввійдуть до хати.
Павук із соломи з-під стелі окреслює вісь,
До світла якої злітаються душі крилаті.

Здіймуться святі по Різдві тай у вирій вернуть.
Підеш із сохою в життя, а жита – вже по тобі.
І діти твої з вовченятами істину ссуть,
Сповиті у сіті дощів ще у неба в утробі.

І сніг почорнілий, як нав, повноводдю бринить…
І вродить зі скель нове сонце, напоєне ранком…
У Бога турбота – всі дні позбирати на нить,
Тай тихо зашторити виткану з часу фіранку.

А потім – листочок пожовклий… А потім – сніжок…
А потім до мене від тебе – свати… чи солдати.
І білий рушник, білий-білий рушник без стьожок
Не вспію подати.

Хто римує все підряд?
Поетичний автомат!

Хто як бабця біляші
Випікає нам вірші?

Знайте, смак у них нестерпний -
Треба їсти поки теплі!

Діалектика в нарузі -
Кількість з якістю не друзі!

Хоч рецепт старий – надійний
Вірш виходить як снодійне.

Як зарадити біді?
Скоро станемо худі!

Чи слова місити краще?
Чи читати зранку натще?

Чи зробить експеримент
З дозуванням компонент?

Щоб був вартим «п’ятака»
вірш порада є така:

Довше їх печіть в душі!
Будуть добрими вірші!

«Накрав – і в опозицію!»

(Вислів Голови Верховної Ради
України, 2009-02-16, ICTV)

Крадій
з повітря збагатів,
і має
надприбутки.
Та зрозумів –
в багатстві тім
людиною
не бути.
До буцегарні
йде крадій
для інших
прецедентом.
Він радий
розвитку подій…
Не встиг –
обрали президентом.
Тепер всю банду
здоганя
з усіх своїх
позицій –
пасе
троянського коня
вождів
від опозиції.

2009-02-16