- Ти не лякайся висоти, малий,
Гілля росте на те, щоб нам стрибати.
А брати їжу з рук людей не смій!
Своє навчала білченятко мати.
- Твій батько довіряти людям звик,
В гніздечку віхоть шерсті залишився.
То не ведмідь був - п`яний молодик,
А батько головою поплатився.
І білченя кивнуло:"зрозумів",
Гіллями парку притьмом пострибало.
З алеї розливавсь весільний спів,
Подружжя квіти пам`ятнику клало.
- Глянь, білка! Печиво мерщій давай!
Вони ручні, підійде, нагодуєм,
Стань, молода, навшпиньки, не злякай.
Годуй її, а ми сфотографуєм.
Яка фата, і юна молода!
І пахне печиво, аж в носі крутить.
Та білченя хутчіш звідти хода,
Лиш ледве підняла дівчина руки...
- Воно мале, дурне, не поніма!
Процесія весільна "заключила",
А білченя прибігло, й каже: - Ма!`
Зробив я так, як ти мене учила!..
... Відмінність від людей є у звірів,
Це кожна білка з гілки всім розкаже.
В них дітки розуміють матерів:
Бо мати вам погане не підкаже...
осінь 2001р.

Відпусти мені всі гріхи,
Якщо можеш. На Водохре́стя.
Миті слабкостей, чи пихи́:
Невигу́бно- зухвалих бестій!
В цю сакральну ранкову мить
Перст Господен лікує воду,
Світ мов ластівка тріпотить,
Здичавіло- грішно- голодний.
Всепростіться гріхи йому,
Освятіться йому водойми!
Пий, сердешний, спрагу- тамуй,
Умивайся, рани - загоюй!
Поринай у цю благодать-
Молито́вну і благовонну!
----------------------------------
Та проще́нний, зникне, мов мов тать*
уночі із вечірнім дзвоном...

Тать*- злодій

- Коріння немає… Мамо!
Загине тепер ялинка?
- Та ні, посвяткує з нами,
І знову, моя дитинко,
Поверне її віхола
У ліс, де ялинка росла.

- Ялинко, яке ж ти диво…
Ти знаєш, що сніг не білий?
Зима – це бабуся сива…
А вітер – він скількокрилий?
Мій сніг не хоче блищати -
Навчи мене малювати.

- Мамо… Казала – до лісу,
А їх понесли на смітник.
Ялинку суху, напівлису
Он знову несе чоловік…
Матусю, помовч, будь ласка,
Сьогодні померла казка…

Крижаними хустками напнулись річки
і повітря пінгвінно гартоване.
Ти розтань і бурхливим потоком стечи,
журби криго. Любов, Щастя – хто вони?

Може, щастя – це сум, коли дивишся ввись
і летять журавлі ключем змученим?
У щасливу підкову, Доле, зігнись…
Моя осінь – з натхненням заручини…

Мов собака, що на ніч відв’язаним був
(у селі бігав десь, між городами),
так життя моє бігало поміж загуб,
між самотністю й пиками гордими.

Мов живий корінець, що у товщі землі,
що ні сонця не бачив, ні місяця…
Помилявся не раз, падав, та не змілів
(чорти моляться, ангели бісяться)…

Блискавиця розбила скрижалі святі –
Вже країна содомиться соняшна,
Палестинно сичало Зло: «Бийте жидів!..»
Розболілась потилиця – кров пішла,

не згорталась, текла і спинити не міг…
Причаїлася правда між бідами…
Не побачив би навіть в жахливому сні
до якої байдужості дійдемо…

В сонцесплетіння вплітається сонцестояння.
Ти більше схожий на Бога, аніж на людину,
Чи на промінчик, осінньої хмарної днини.
Ти ще не знав ані суму, ні зла, не провини.
Будь мені другом. Бо я не чекала кохання.

Він не повернеться тисячі років потому.
Чорне мереживо вечора впало додолу.
Двері віднині німі, бо не гримнуть ніколи.
Навстіж прочинені сплять. Він не був мені болем…
Просто не був мені… Просто ніким і нікому.

***

В поле піду, назбираю зірок до відерця.
В хаті своїй почеплю, хай же буде світліше.
Кажуть, – то добра прикмета, бо світло сильніше.
Мла відійде і народяться тиша і вірші.

Ти (я так хочу!) торкнешся руки, наче серця.

Я б хотіла напитися вітром
і вдихати ефір від кав’ярень.
Зимним подихом непривітним
ти прийшов до нас з листопадом.
Забираєш од мене хвилини –
я б за них могла стільки успіти:
я б могла листя ловити,
я б могла сонцю радіти!
Я б могла ще годину жити
наодинці зі своїми думками,
а так – вимикай світло. Лягай спати.
Ти закриваєш мої повіки,
ти лізеш у кожну щілину,
ти – темний, страшний, неохайний,
ти – Вечір моєї квартири.
Я сплю. А ти бешкетуєш:
на небі розпалюєш зорі,
а сам іще вчора клявся
у вічній до мене любові.

Біле небо, біле поле
і думки зимою вкриті.
Насолоду п’ю із болем
чи то віку, чи то миті.
Біль на біль, на насолоду,
а життя не яскравіше.
П’ю, як воду святу воду,
щоб не було гірше.
Білим полем, білим болем
вітер біль здіймає.
Я іду зимовим полем,
а слідів немає.
Де той обрій – видноколо,
за яким обом нам бути?
Біле небо, біле поле,
шлях зимою скутий.

В лесу родилась Ёлочка,
Красавицей росла,
Одета вся с иголочки
Всегда она была.

Дружила наша Ёлочка
И с Волком, и с Лисой,
Гордилась наша Ёлочка
Зелёною косой.

И даже серый Заинька
Был в Ёлочку влюблён.
Пел песни этот паинька,
Цветы дарил ей он.

Но шёл тем лесом Дед Мороз,
На праздник он спешил,
Он Ёлочку – красавицу
С собою пригласил.

Теперь у нашей Ёлочки
Осыпалась игла…
Уж очень наша Ёлочка
Доверчивой была…

На Дніпрових схилах
Я зустрів Оксанку
Чарівну й вродливу,
Лагідну панянку.
Запалили свічі
Київські каштани,
Оченята зорі
Тільки у Оксани.

В полі у Оксанки
Заболіла щічка,
Я й не пам’ятаю,
Як спустилась нічка.
Заблукали в полі
З нею до світанку,
Між рум’янок* білих
Цілував Оксанку.

У саду в Оксанки
Заболіла ніжка,
Донесу її я
На руках до ліжка.
На м’яку перину
Покладу Оксанку,
Буду лікувати
Милу аж до ранку.

Не хворіє мила,
Більше не хворіє,
А моє серденько
Без Оксанки ниє.
В полі я блукаю,
У сад поглядаю,
Чи не йде Оксанка –
Все себе питаю.

Ось іде, всміхнулась –
Оченята зорі,
Сяють теплим сонцем
У блакиті моря.
Ластівки над нею
Весело співають,
То вони Оксанку
З днем новим вітають.


*Рум’янки – ромашки

Речення без крапки –
граматична помилка?
Чи думка, необтяжена
рамками і логікою?
Літо недописане
на скрижалях осені...
Зміст – у недовершенні,
зміст – у вічнім пошуку.

Дні мої вперті, задовгі, сердиті.
Заздрю віддавна тобі, Олоферне:
Голову мужню зітнула Юдита
Й подих тобі вже ніхто не верне.

Те, що я є, - не моя провина.
З глини крихкої я - празький голем.
Нащо сухотна рука равина
Серце моє оживила болем?

Тіло до тіла і прах до праху.
Наче німий порохнявий демон,
Я розглядаю обличчя страху,
І в невідомість удвох ми йдемо.

Де мій принц в золотих обладунках?
Невже знову зірвався з кайданів?
Обіцяв же мені подарунки
І мільйони троянд в шоколаді.
Постривай! Не втечеш ти далеко -
В мене сотні людей на машинах!
Ти ж один, як у полі лелека –
Камердинера твого схопили!
Зачекай! Ти ж не вбив ще дракона!
Не пройшов крізь вогонь, ні крізь воду.
Не здобув ще скарбів фараона,
Не узрів ще палку мою вроду!
Шкандибаєш назад, нема сили тікати?
Шкутильгаєш до ратуші пішки?
То ти лицар чи так собі вбрався у лати?
Зберегла я ще гідності трішки!
Ти іди собі підтюпцем далі!
Я ж у башті дріматиму доти,
Доки принц не вкується в кайдани.
Та щоб мужній, стрункий і високий!

Не жахнуся, Україно люба,
Якщо десь за мурами тюрми
Вирвуть очі, виб’ють мені зуби
І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,
І на Бога кинусь, якщо він
Зробить так, що згублять тебе діти
І загине твій останній син!

Воркута, 1949 рік

За бараками в тундрі смеркає,
Пада з неба пуржиста мука,
Тихий вечір з-під даху сотає
Золотистая нить павучка.

Обірветься тонка павутина –
Зникнуть зорі з небес голубих.
Чи згадаєш мене, Україно,
У ті дні, що бажав я тобі?

У ті дні, коли всі будуть вдома
На честь волі справляти бенкет,
Чи згадаєш колись – невідомо,
Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, нене,
Ой, чого так пече в голові?
Простягнув чорний вечір до мене
Сині руки в червоній крові.

Обривається боляче рима,
Ніч земна застеляє красу…
Смерть слідкує за мною очима,
Підіймаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!
Ой, як хочеться бачити знов
Як цвіте, як хвилюється жито,
Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною
Неосяжних степів синю даль!
Але смерть вже стоїть наді мною,
Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно стука чорна могила,
Чути регіт крізь плач і виття.
Ой, вернись, ой вернись, моя сило,
Щоб боротись за радість життя!

Воркута, 1951 рік

Сніги лежать на темних грудях світу,
Що зазимовів легко так собі.
Земля, як жінка, ще не обігріта,
А вже у лоні носить юний біль,-
Дитя таке, зачате не в любові,
А в пристрасті – це важче за любов.
Стоять дерева, плакати готові
За пердсмертність
Власних праоснов.
Лежать сніги, як вибілі обруси
На нестолах розхристаних доріг.
А десь у зорях спить столітній русин,
Що нам цей світ незайманим зберіг.

Ще один рік.
Зістарів світ на йоту
В бездомно-дикім відсвіті пожеж
Космічних видив,
Всесвітів глибоких,
По-людськи не дозрілих ще,
А все ж
Мені у них надпристанно-печально.
"Пітардні" війни душу збережуть,
А музика снігів позавінчальна –
Як моя справжня феєрична суть.
Знайду себе в богемних перeблудах
Вина, вини
За те, що не збулось.
Ще один рік.
Ідуть самотні люди
Шукати біль,
Щоб вірити у «щось»...

знаєш жінки не ридають на вулицях
грим парфуми підбори високі
збризнутий кавою зовнішній спокій
душі листками осінньо згорнулися

жодна не чула про дні без будильника
жодну босоніж не бачила стежка
вдома на кожну чекають лиш мешти
й кішка підморгує поглядом спільника

зморшки на виріст на старість для вечора
і на колінах згортається втома
жінка себе переконує в тому
що сон у скроню не буде втечею

ненамальовані люди-натурниці
в латаних сукнях у стилі ретро
вкутані в екс-чоловічі светри
справжні жінки не вмирають на вулиці

Звідки приходить той сум?
Куди зникає надія?
І світло солом’яних дум
З якої лунає країни?

То як зупинити страждання?
Чи треба убити дракона?
І що за безглузді питання
Ховаються в серці Хірона?
*** *** *** ***
Вовчара у шкурі ягняти
Більш не злякає нікого.
Ті вівці – самі вовченята
І зжерли вожаку старого.
*** *** *** ***
По хаті літає космічна пилюка.
Витирайте при вході скафандри!
І де моя рідна земная багнюка?
Набридли ці зоряні мандри!

Я не вірю нікому – брехня
Я не вірю нікому – облуда
Я втомився, життя суєта
Переповнює спрагнені груди.
Я не раз обпікався, не раз,
Плакав тихо, під покровом ночі,
І для мене спинявся враз час,
Утирав я засмучені очі.
І вставав, і ішов – далі жив,
І хотілося вірить, любити,
Щиро прагнув я дихать, кохать,
І за склом всі печалі лишити.
Та за склом лише холод, журба,
Запізнилась весна, не відтануть,
Ті скупії частинки життя,
Від морозу і снігу зав’януть.
Лиш пекуча сльоза промайне,
Упаде на морозяні квіти,
І весь світ навкруги зацвіте,
Знову буду я дихать-любити.
Доки плачу іще я живу,
Доки вірю – це значить існую,
Я кохаю, я палко люблю,
Сон покриє цю тугу нічную.

Несміло випущений погляд,
О Боже, Боже – чом живу,
Навіщо так мене караєш,
Чом голову п’яниш мою.
Чому хожу, піднять не можу,
Соромні очі від землі,
Чому свободи ти не даєш,
Чим неугодний я тобі.
Від ранку в день,
Із ночі в вечір,
Лиш в мріях я, лиш там я сам,
Бо там лиш волю дати можу,
Своїм я скованим вустам.
Лиш там я можу говорити,
На повні груди дихать там,
Якщо ти хочеш зрозуміти,
Читай уважно по губам.

Цвях останній слова холодного
В ешафот загатила ти.
А я мріяв, щоб то була лодія…
Та зіткнулись в орбітах світи

І засипано скалками гострими
Руки в сяєві ніжних бажань.
І трояндиться біль мій у просторі,
Віршоплямами скрапує жаль,

Бо на серці, що вчора співало ще,
Мотуз кручений вже затягли,
А пісні догоряють на звалищі
Криком болісним: "Як ви могли?!"

Цвях забито. Страта відбудеться,
Тільки-но ороситься трава.
Але в темряві думка іудиться:
Чи не я тобі цвях той скував?

19.11.07.

Листопад. Золоті веремії.
І на заході – стрічка вогню.
Поміж нами свічкується тиша,
Понад нами шулічить пітьма.
Та пітьму розтинає сліпучо
Білосніжне полум’я рук.
Я боюсь обпектися у ньому,
Бо долоні мої крижані.
Холод лине від п’ястей до серця,
На льоту замерзають слова.
Я натягую погляду линву,
Та її перепалить свіча.
Ти вже квапишся - справи… сімейні.
І підбори цокочуть: «Прощай!»
Злотопади сліди замітають.
І раптово ввімкнувся приймач:
«Де в серці стріла,
Де крига в очах твоїх
тане…»
23.10.07.

Почався сніг...
Стежина обірвалась –
Мов тріщина в алмазі,
Мов шнурок...
Душа душі, рука руки шукала.
Сміявся вітер голосом зірок.

Азартна доля плакала від щастя,
Бо серце чуло радість «битія»,
Тому і билось чисто, часто-часто
У цих снігах, де тільки ти і я
І ще – туманні верби, наче відьми,
Що соки п’ють не тільки із землі...
Страшні для когось,
А для мене рідні –
Як дим вітчизни,
Пір’я журавлів.

Почався вітер...
Сніг красиво здимів –
Немов козацькі «чайки» у сльозі.
А ми стаєм душевними й простими –
Як півники дитячі у фользі.

А стежка наша –
Тріщина в алмазі –
Запахла знову цвітом сон-трави...

Оце й усе.
Почався біль, зарраза...

Зате я знаю,
Що іще
Живий.

Ляжмо під ліжко в куточок—
Може минеться.
В такт міжміських електричок
Стукає серце.

Кажеш, що Боженька сварить
За сигарету
Та зі Сварогом у парі
Вчинить вендету.

А пам”ятаєш, диміли
За гаражами,
Бралися спершу несміло,
Поки до мами

Не донеслася затія
Звільнення страху,
Разом з повітряним змієм
Скочити з даху,

Щоби мазурку зіграти
В трубах ливневих
І похвалитись дівчатам:
„Були у небі”.
__________________________

Вкотре твій ангел залишить
Слід на іконі.
Грім—кульмінація тиші
В спальнім районі.

У жвавій річечці верба полоще гілку,
Немов червонощока молодиця,
Своє прання нехитре, вишиване;
Південний вітер вдерся бусурманом,
Здійняв спідницю, показав гомілку...
За ким отак, зелена вербо, плачеш?
Бач, сонце грає, над веселим лугом,
Купальська ніч накотить незабаром.
Вінки ловитимеш, єднати будеш пари,
Дівчину з другом, бо серця гарячі...
Одягнеться водяником сміливий хлопець,
Та підпережеться твоїм зеленим листом,
Та й випурхне з води у вирі бризок,
Любов дівчат нанизує намистом -
А шкіру холодом пронизує ознобець...
І затанцюють над вогнем летким, палючим,
Прудкі хлоп`ядівочі босі ніжки,
Вигукуючи в дичавінь пророцтва,
Весілля блистке попустило віжки -
Тремтить луна, над пралісом дрімучим...
За ніччю - ранок туманросий знову,
Зажевріє у сонячних загравах,
Пливуть додому, квітчані вінками,
Ті хлопці між дівчат ніжноласкавих...
А вербонька лишається, полоще свою гілоньку,
Немов рибалонька терплячий вудку - все чека улову...
Купа, Купайла, купалову ...

літо 2003р.

О тисяча, і ще одна така
Розкішно-срібна ніченька - п’янка
Яко медових манго-уст слова
Зоріла пляжно-забуття ріка

Лазурі даль й пісочна бронза
Бурштино-днів метаморфоза
Пастеллю чудесія ночі
Й ванілі аромат морочить

Перлиться вітер в шалі злата
І водам блиски зорь посвята
У плетиві Ніч - Королева
Намистом хвиль смарагди звела

Іскрились дні - шампані бризки
Мов бісер зоряний на низки
Й на сукню взором Літа – Діви
Шаліли танцем нас Мальдіви

08/12/2008

Він так хотів кохати тебе завтра,
Сьогодні не було ні сил, ні часу,
Сьогодні в нього була інша правда,
Яку він полюбив чомусь одразу.
Він би пройшов крізь стіни та безодні,
Коліна б аж до крові позбивав,
Але не зараз.... тільки не сьогодні,
Колись тебе б єдиною назвав.
Він не тримає у своїх долонях часу
І цінності його не розуміє.
Він день приймає мов нову прикрасу,
Й живе лиш так як хоче, як уміє.
Приходив ранок ти сльозами вмилась,
Холодним вітром витерла лице,
Дивилася на сонце і молилась
І дякувала долі хоч за це.
Він так хотів зробити щось для тебе,
Може трояндами встелити шлях.
А твоє щастя це краєчок неба,
Що вічністю застигло у полях.
У тому небі заховалась правда,
В ту мить коли на дворі вже світало.
Він так хотів кохати тебе завтра,
Але для тебе завтра не настало........

зблідли від пилу мальовки на сутінках
стін, пересохли троянди у роті
в сум, що з безсилля повісивсь на кутиках
губ (чи в_сто_перше, чи в_соте)

***

білі пухлинки по-шведськи групуються
(добрі чи злі, але точно - якісні),
лізуть до вен сонним-сонної вулиці
дикі русланити танці

***

пес занедужав старенький та кволий,
виє ночей змінусовані приспіви,
ллє у кишені і змінює в кольорі
щічки маленькій крихітці

***

носиш калюжу у правому чоботі,
ніби хробак-патріот частку рідного,
але прощаю (як робот роботу),
тільки собі забери мене!


[ночі завбачливо виткав зі значення
мудрий Ніхто, заховав наші кроки:
маємо часу півбублика й начинку
з пестощів строком придатності в дотик.]

На баню церковну
пір’їнно-молоково
падали альбіноси-ніченьки –
тендітні блискавиці
кровогрімних світлин…
Так немовля щойно народжене в крові кричить,
так в чорнозем зачитується дощ,
а здмухані зонти кульбаб летять
травнево-сонце-зорепадяться, липнево вересняться,
і сонце-тіняться!..
Аж спогади, мов коропи в ставку,
скидаються, а бризки – серце ранять…

І душа Кульбаби переходить в Танцюйдіда!..

Молитвами листя з-під снігу,
мовчанням води з-під криги,
вологим теплом з льоху,
парою з ніздрів корів,
павутинною втомою криниць,
потріскуванням зірочок десь там, десь там…
Пестощами, поцілунками, романтикою,
ромашками:
«любить – не любить», «мед – місяць»,
«Бог Ра – дійсність»…

То зелений жаб’ячий хор, а це все:
дитячий сон і вітер в жмені,
і серце, що джерельно стугонить…
І одночасно духотворні і гнічені
чуття в душі… Боготворить
тебе я буду… Твоє ймення –
це плащаниця , хрест і щит…
Я так тебе кохаю, неньо,
Намет небесний громом затріщить,
і я впаду… воскресну снігом на церковній бані…

Я втомивсь вимірять життя потайки
світлом зірки на чорній стіні,
я прохаю планиду: «Володарко,
дай надію кохати мені…» –

я покремсав безвір’я цим вигуком…
Боже, дай мені протверезіть…
Ніч в підкову світанком так вигнута,
що дзвенить глуха тиша, як мідь.

Розчепірила кігті Ведмедиця –
пороздряпувала небокрай.
Добрий ранок туманом простелиться…
У проміння мене сповивай,
дню прийдешній…

Родився, жив, зачислений у штати,
В графі сімейний стан—змістовний прочерк,
Помітно, що не вміє танцювати,
Помітно, що триває творчий пошук.

Виструнчується при появі шефа,
Відповідає прізьвиську „хасід”,
Теракти, це йому знайома стрефа,
В труді ж „який привіт, такий і звіт”.

А міг би паннам дарувати ласку,
(хтось мусить бути волонтером буська)
А міг би захистити кандидатську
І мантри перекласти на гуцульську...

Вітрила в просторі душі,
вітрила в просторі любові.
І дві душі – на дві межі,
і серце знову прагне бою.
В борні тих душ і я почув
соборний дзвін і дзвін підкови…
До тебе втомлено лечу
життям святим і загадковим.
В сузір’ї спогадів знайду
любові промінь Діви-Єви.
Із променю і наших дум
заквітне сад наш
яблуневий.

2009-01-10

Не полишай мене, моє різдвяне небо,
(Де срібний місяць, зірочки малі...)
Бо, як мені самотньому без тебе
Лишатись тут, на стомленій землі?

Навіщо навесні струмками грати,
Дзвеніти в лузі співом солов*я...
І як, скажи, знедолених втішати,
Коли залишусь сам невтішний я???

Бо все життя мене вела до тебе
Дитяча віра в зоряні світи...
Не полишай мене, моє різдвяне небо,
В святкову ніч зорю надії засвіти!

Жити просто. Просто жити:

ткати пісню, жати жито,

виглядати із небес:

чи колядку завіконну,

чи надсадний дух озону

(це залежить від сезону:

Народивсь_ Воскрес).



Просто жити. Жити просто.

- Ціпу-ціпу - сонце! просо!

а по тому – знов:

навесні – білити хату,

взимку – квіти малювати,

не питати – а чи та ти,

що його любов.



Просто жити. Просто тиша

трави подихом колише...

Ніжності узвар

вже настояний до ранку,

пий із зоряного дзбанка

ніч – підкову,

ніч – коханка,

ніч – різдвяний дар.

Моя зима тепліша?
Моя сорочка ближча?
Та не смішіть, облиште,
Таке було коли ще?
У мене ніжки гарні,
Бікіні а-ля Гуччі,
Працюю ж у пікарні,
Умови просто сучі!
Пил-борошно в легенях,
Жар дихає в обличчя,
Ще й протяги скаженні
Щодень єство калічать
У мене місто – вітчим,
І мачуха - країна,
Я сиротина двічі,
Й ніхто у тім не винен.
Пішла на стажування
В приватну установу,
Директор на дивані,
У позі Казанови,
Обличчям Квазімодо,
Фігура – в кубатурі,
Моєї хоче згоди
У сексофізкультурі.
Та сподівання марні-
Не хочу стажування.
Шо краще: до пікарні,
Чи з босом на дивані?
А втім, кого обходить
Свята я чи путана?
Моя зима тепліше
Навряд від того стане...

Вже ущух зорепад. Залиши́лися тільки сліди:
Чи обпечені плечі, чи всипані попелом трави,
І пригу́блює ніч, ніби мрій відкорко́ваних дим
Тихе марево снів із молитвою Céasare áve.

Срібногри́ві кентаври вертаються на небеса
Золотаві русалки – у хвилі свої білопінні,
І Тільців табуни залишають спустошений сад,
І отари Овні́в кучеряво пливуть височі́нню.

Вже ущух зорепад, і заснула утомлена ніч,
У безсонному сні розметала жаркі простирадла,
Лише місяць у по́вні - і Цезар, і Брут, і панич,
Він у небі один зорепадам нічним непідвладний.

Віршую дерева
У строфи безглуздих прогресій,
Слова і акорди
З паперу згрібаю у жмені.
Недоспані ночі,
Шляхом поминальних процесій,
Виходять на «біс»
І відходять в діряві кишені.

Крайнеба приходить
Світлинами в рамах віконних,
Мінздрав у цигарках
Мішає тютюн та порох.
Ховаються люди
У норах залізобетонних,
І вже невідомо напевно
Хто друг, хто ворог.

Провітрений вітер
Зриває вчорашні плакати,
Натягнуті струни
Не хочуть звучати без крові...
Потоптано світу –
Нема вже куди тікати!
У серце впиваються
Кулі свої-випадкові.

ююю
трикрапка
тепер у мене є і ніч і день
течу по венах десь у вічність
з'їдаю вмить пілюлі сну
вмикаю світло фар
клінічно
нігті на нозі зеленим лаком
на завтра
минулого не маю
зупинка
двоє
тут просто хоче бути
крапка
ю

2009

…………………………
Вовків боятись – не ходити в ліс
Прислів’я це живе зі мною всюди.
Колись малим я хмиз із лісу ніс.
Вовків боявся. Та навчили люди:
Вовків боятись – не ходити в ліс.
І от напала зграя з ресторану,
Аж голова тріщить від кулаків…
Та я зате переконався рано,
Що між людей також не без вовків.
І як маячив чорний привид смерті,
І навіть страх нахабно в очі ліз,
Душа мені товкмачила уперто:
Вовків боятись – не ходити в ліс.
Цього, здається, досить, щоб не смів я
Бувати там, де ждуть від мене сліз.
Та не знічев’я виникло прислів’я:
Вовків боятись – не ходити в ліс.
Є молодість – і є чим дорожити.
То, може, страх водитиме за ніс?..
Життя боятись – значить, і не жити.
Вовків боятись – не ходити в ліс.
1961

Я знову думками – до тебе,
знову немає світла.
Душу плекав для неба,
Вона ж восени розквітла.
Зорями впали бажання,
в каміння слів не закуті.
Була розлука та рання –
та пізно просити забути.

Мені нагадує недосконалий світ,
На яблуні повислий, висхлий плід.
Спочатку визрів, а тоді...зогнив...
Та так, промерзлий, зиму й провисів.
Чому не обірвався корінець?
Міцний попався, бодай йому грець.
Весною погляду не зігріва,
Та ж, скоро, зав`язь з`явиться. Нова!
Ми яблука зриваєм восени,
Які ж корисні та смачні вони!
Завжди, чомусь, лишаємо одне,
Те, непомічене, хоча також смачне...
...Можливо ми забуті, Садівник,
До саду іншого пішов, та й зник?
А, може, плід наш спілий, позаяк,
Облюбував зажерливий черв`як?
Нумо, всі разом, клич Садівника!
Він з`явиться, рука Його легка,
Та зірве плід, засохнути не дасть,
І вкине до Корзини Сотні Щасть...
Бо сенс у яблуні - її солодкий плід,
Наш сенс - то діти, і достойний слід.
Від яблука в Адамовій руці,
До світу в стиглому, духмянім,
яблуці...


8.04.02р.

Викотив зірваний ґудзик з петельок,
Вилетів на маргінес.
У підворітні старого готелю
Холіфілд contra Дантес.

Спроба до згоди роззявам на втіху
Впала обличчям на брук.
Стінка на стінку, кому на горіхи,
Прошу, панове, без рук.

Хтось з вас обох загубив рукавичку
І замінив на кастет,
Ніби набрався шкідливої звички
Бігти по трупах вперед.

Камінь противник з-за пазухи скине,
Ранам утрачено лік,
Вилити б скло, що побито з вітрини
І погасити конфлікт.

Треба напевно щось робити,
Плекаючи надію жити,
Може й не щось, а тільки те,
На що тебе сердце надхне,

Вслухайся, чим воно страждає,
Чого для щастя не хватає,
Може повинні ми кохати,
Бажання це в собі плекати,

І звісно жити, жити, жити...

Я це зробив... Я врятував істот,
стосовно людства ще інопланетних.
Зомліло ревище погаслих дюз ракетних
і скулився небес коловорот.

І я скарлючивсь, наче ембріон
у памороззю вкритому скафандрі:
це – кокон мій, це – мій летючій схрон
в зірок жалобних зледенілій ватрі.

Зустрічний їхній рух ллє синявий потік
у заморожених молекул саркофаги
в півкроці від зневаги до звитяги
сніжинок – атомів сільських доріг.

М’якими лапами лапатий снігопад
цей крок закінчить в летаргії саду,
щоб вперто впертись в атмосфери апарат
і уявити себе зорепадом.

…Зникає осені геометричне листя,
в галактику вмерзає снігової баби клон,
а в хаті мружаться з благих ікон,
інопланетні ще, істоти променисті.

Рибалки витягали з сітей рибу.
Вона ж так мовчки билася об лід
До крові...
І дихала... Дихала...

А в хаті помирав сторічний дід.
Теж мовчки.
У очах погасли істини,
Вже в Бога про прощення відмолив.
Хотів ще поглядом зміряти
кожну мить проминулих днів.
Кожну мить...

(А рибалки радісно
Вже ділили багатий улов.)
Небо плакало
чорними фарбами.
І молилось на сотнях мов.

Переливом света -
Снег на солнышке блестит,
Нежным, белым цветом,
Как лебяжий пух лежит.

Зима, зимушка,зима,
Морозец колючий,
Как кристалл прозрачный,
Океан воздушный.

Синева уходит в даль,
Песня эхом отдается,
Радость, смех и удаль,
В Новый Год вольется.

И надежла с новой силой,
В наших душах загорится,
Мы откроем свое сердце,
Впустим счастье-птицу.

Молодость - прекрасна,
Она чувства обостряет,
Первоцветом, белым,нежным,
И любовью,души наполняет.

Тріснула…
На те вона й струна.
Нащо тятивіти без упину?

Муза моя – баба кам’яна.
Юний Місяць – ніж мені у спину.

Густо прожили останній рік,
Взявши світ, як гріх беруть на душу.
Красно – на березовій корі.
Класно з дна виходити на сушу
У важкий солоний рай сльози,
Де ростуть крилаті свічі білі.
Неба несусвітні терези
Важать кров на вовчому весіллі.

А кругом дерева без імен,
Чути, як сніги ідуть на море.
І на Той світ хтось – навік блажен –
Із зорею про любов говорить.

Холодно і восково душі.
Душу ж не уб’єш.
Душа поранена…
На Той світ вона спішить, спішить…
А прийде – чи ж він її порадує?

Голубою кров’ю по снігах
Напишу ім’я чиєсь глибоке.
І зігріюсь.
І відчую Шлях –
Мов інтимне дихання епохи.

Й горизонт порветься, мов струна,
Наче тятива в руках дитини…

Муза моя – баба кам’яна,
Що читає голос журавлиний.

переморгуються ліхтарі
наче старі побратими
перешморгуються кроки
великі поруч із малими
непевний чистий дзвін
він схожий на месію
нерівний рух подій
недовго ще – прозрію
калічний подив роту
знебарвлені річки
гальмуй на поворотах
розтягнені свічки
рахуй авто модельні
від суму та нудьги
кури свої старенні
недбалі матюки
налий мені з-під крану
хлористої отрути
білява й бездоганна
п’янить і трохи мутить
щовечора на завтра
скептично поглядаєш
кишенькові витрати
дрібні не відчуваєш
твої порожні скельця
благають пояснити
чому мені не йметься
чому іду ходити
бруківкою застиглою
асфальтом теплі кроки
стіну забили цеглою
бетонні склали блоки
на шафі дерев’яні
під шафою плитки
чому вони не в ванній
кімнаті на стіні
люстро і трохи пилу
на ваших на думках
іще раз покурили
повісили на цвях
веселі мандарини
де яблук вже нема
чекаєш на машину
вже рік а може два
шляхи мені далося
та обираю свій
який мені здалося
широкий і крутий
ти був в моєму віці
і зараз не старий
не сивий і не лисий
залисини одні
покуремо іще раз
помиємо брудні
помилки щоби виріс
полегшений ковток
міцного розуміня
під дупою моток
розмитого сумління
не хочеш не бери
на себе перевагу
магнітні кольори
накручуєш тривогу
не квапся то вже зайве
самі розберемося
давай поп’ємо чаю
щоб твердо нам жилося

Куртка просякнута кнайпою—
Лакмус твоєї присутності.
Темрява. Муза чи гарпія
Вірші диктує насуплено.

Може, дошкрябаєш вечері,
Або забудеш до полудня,
Або врятуєшся втечею
Від настанов самоспалення.

Вірші помітять для роздумів
Крони на проділ зачесані:
Що ж вони, братику, що ж вони
вже й не тобою написані?

Втримай галузку—піднімемо,
Листя струси—заховаємо,
Пощо фальшивити іменем,
Псевдо в якого одкраяне?

Руку клади на рукописи,
Кайся, що прагнеш до вигоди
Стати у чергу до госпісу,
А до борделю устигнути.

Матимеш власну парафію—
Касту повій і порушників,
Щоби твоя біографія
Та й засвітилась в підручнику.

Та й походеньки забулися,
Куртка, що вічно просякнута
Кнайпою, бійки на вулиці
І репутація манкрута.

Последний вечер февраля.
Горит заря…
Последний отзвук от мечты,
Я сжег мосты…
Слова ложатся на листок,
Спустив курок…
Я им отдал всего себя,
Отдал любя…
Твоих шагов уже не жду,
В ночи бреду…
Пою мотив седой зимы.
Снегов холмы…
Невзрачен улиц силуэт,
Печали нет…
Её не знаю я давно,
Изведав дно…
Исчерпан чувств моих лимит,
Любви зенит…
Оставлю горсть своих стихов,
Моих грехов…
Последний вечер февраля,
В нем нет меня…
Последний шаг и у черты,
Но там не ты…