***
Вже берізки стають золотими,
Аж листочки, здається, дзвенять,
І ключі журавлині над нами
Десь високо-високо летять.

Опустілі поля зажурились,
Літом бабиним оповились,
І сріблясте легке павутиння
Піднімається з вітром увись.

Заблудилися ниті сріблясті,
Заховались у косах твоїх,
І найбільшим у світі є щастям
Доторкнутися ніжно до них.

МАЛЬВА МАРІЯ

***
Люблю я осінь золотаву.
Покошені в лугах отави,
Сади й ліси вже пожовтіли
Й птахи у вирій відлетіли.

Так пахнуть яблука рум’яні,
А сукня в осені багряна,
Розшита золотом кленовим,
Осіннім цвітом вересовим.

Пора прощання з теплим літом,
Але вона така привітна,
Така розкішна і багата
І до роботи так завзята,

У неї повні вже комори,
Але ще є запас надворі,
Вона збирає все й ховає
І про новий врожай вже дбає.

І щоб ніхто не був голодний,
А навкруги вже колір модний
Жовто-багряний аж гарячий,
Горить все полум’ям неначе.

Люблю я осінь золотаву
Її не любите хіба ви?

Травнева ніч
Бузком запахли травневі ночі,
І місяць в річці купатись хоче.
А зорі в небі тремтять тривожно
Кажуть, що в річці втопитись можна.

Але даремна їхня тривога -
Стелиться в річці срібна дорога,
І соловейко в саду співає
Так, що навколо все завмирає.

Затих десь вітер далеко в горах
Затихли в небі місяць і зорі
Дзвенить над світом пісня чарівна,
Та, для якої немає рівних.

То солов’їна пісня кохання,
В травні лунає аж до світання,
У її сильних і ніжних звуках
Щастя і горе, любов і мука.

Кожен, хто пісню чарівну чує,
В серці своїм те саме відчує.
Й буде чекати аж до світання
Найголовніше в житті кохання.
МАЛЬВА МАРІЯ

Крихти хліба з-під гострого леза
Розпорошені на скатертині.
Ти так само словами нестерпно
Розтинаєш мене по клітині.

Я себе бачу в дзеркалі сталі,
А від тебе самі лише бліки.
Ти порізав мене вустами
І батожив у гніві криком.

Поцілунків твоїх гребінь
Увіп’явся в моє волосся,
Своїм холодом металевим
По спині моїй голій пройшовся

І сліди залишив на шкірі
Він червоними борознами.
Ти струсив у долоню крихти
І безжально склював птахами..

Твій милий серцю образ преді мною,
Ти - найдорожчий скарб мій на землі.
Лише поклич - і полечу я за тобою,
Бо жити я без тебе не зможу в самоті.

Полетимо з тобою в небеса...
Навіщо нам земна краса?...
Кохання,мрії та думки
завжди у них ми разом, я і ти.

Ми разом пройдемо життєві кола
і перемеле в борошно всі біди млин.
В тобі моє кохання, моя доля,
мені потрібен тільки ти завжди один.

Ми летимо з тобою вище неба,
прямісінько до самих зірочок...
У цьому світі марноти
з тобою, любий, тільки гості ми.
27.11.08

ЛЮБЛЮ Я СВІЙ ПОДІЛЬСЬКИЙ КРАЙ

Люблю я свій подільський край,
Його ліси, полів розмай,
І синь озер, річок блакить,
І як діброва гомонить.

І шум дощу і літню спеку,
І журавлиний клич далекий,
Небесную безкраю просинь,
Й багряно-золотаву осінь.

І зими сніжні й білосніжні,
Підсніжників білизну ніжну,
Дзвінких струмочків шум весняний
І запах цвіту лип духмяний.

Тут все моє: волошки в полі,
І трави на лугах шовкові,
І калиновий білий цвіт –
Це мій непорівнянний світ.

Люблю й завжди буду любити,
Допоки в світі буду жити,
Бо серцю та земля лиш мила,
Яка тебе на світ вродила.
МАЛЬВА МАРІЯ

***
Так м’яко стелиться туман в долині,
Сховались незабудки в ньому сині,
Мов ковдрою прикрилась ним ріка,
І ллється тиха пісня здалека.

Сховалося вже сонце десь за обрій
І місяць, на тарілку срібну схожий,
Засяяв в небі поряд із зорею,
Здивовано замилувавшись нею.

Земля, закохана у ніч травневу,
Прибралася у квіти яблуневі,
І небо, вкрите рясними зірками,
Розкрилося безмежжям понад нами.

І в цьому зачарованім краю
Співають пісню солов’ї свою,
Співають звечора і аж до рання,
Як гімн життя і вічного кохання.

МАЛЬВА МАРІЯ

***
Як душу обсядуть печалі і жаль
Й світанок здається продовженням ночі,
Не плач, не лежи, а швиденько вставай,
Хай сонце зустрінуть заплакані очі.

Поглянь як рясніє й бринить небокрай,
Як птахи співають, встрічаючи ранок,
І ти не журися і часу не гай,
Виходь поскоріше на ґанок.

І серце твоє затріпоче, заграє,
І радість повернеться знову у душу,
Бо дивна краса твого рідного краю
Чарує й лікує, відчути це мусиш.
Моя, Україно, мій край веселковий,
Прекрасна лісами, гаями, полями,
Тут люди привітні, тут люди чудові,
Дивують своїми дзвінкими піснями.

І кожен поетом стає мимоволі,
Бо як в Україні ним ти не будеш?
Бажаю всім вам якнайкращої долі,
Щасливими будьте, всі добрії люди.

МАЛЬВА МАРІЯ

РІДНИЙ КРАЙ
Я народилась в цім краю,
Я тут живу, я тут люблю.
І все, що тут, в краю цім є,
Усе найкраще, бо моє.

Найкращі клени і тополі,
Волошки найсиніші в полі,
І небо тут найголубіше,
І сонце сяє яскравіше.

Ліси у нас найзеленіші,
І трави серцю наймиліші,
І річка знаю достеменно,
Найкраща, хоч і безіменна.

А зорі! А які в нас зорі!
У серпні – зорепаду море!
А як Чумацький шлях нам сяє!
Такого більш ніде немає!

В нас найрясніші в світі роси,
У наших верб найдовші коси,
Берізки ніжно-білокорі,
Мов наречені стали в коло.

І літо наше найтепліше,
І осінь в нас найзолотіша,
Найбілосніжніша зима,
Ну, а весна – той слів нема!

Найкращі в нас джерела б’ють,
Найкращу воду люди п’ють.
Й моє дитинство босоноге
Найкращі міряло дороги.

Найкраща школа в нас в селі,
А в ній найкращі вчителі.
Надіюсь всім вам зрозуміло,
Чому цей край для мене милий?

Я хочу всім вам побажати
Своє село не забувати,
Де ти не будеш, пам’ятай,
Що наймиліший – рідний край!
МАЛЬВА МАРІЯ

БІЛЯ ОДИНОКОЇ МОГИЛИ…
Явори схилились край дороги,
Низько своє віття опустили,
Так роки проходять на сторожі
Біля одинокої могили.

…День тоді заграва сповивала,
Розривалось небо в громах гніву,
Клуби диму сонце закривали
І на землю падали зчорнілу.

Він упав, мов скошений косою
Колосок пшеничний в ріднім полі,
І в останню мить затис до болю
Грудочку землі в своїй долоні.

Білозубий в сонячному полі,
Очі, як весняні шати,
І схилилася над ним поволі
У німій скорботі мати.

Марив, що вона чола торкнулась
І промовив спраглими вустами
Слово, що його ми вчились
Промовлять найпершим «Мама...»

Далі ніч і морок. Десь на Україні,
Біля спаленої німцем хати,
Дожидатиме даремно сина
Почорніла з горя й туги мати.

І дарма чекатиме дівчина,
Доки не прийде в конверті
Повідомлення, що він загинув,
Як герой, хоробрих смертю.

Бій затих, лише димились
Догораючи дерева, хати,
І пілотки скинувши, схилились
Над товаришем своїм солдати.

Стиснуті вуста у всіх до болю,
У серцях скупі солдатські сльози…
Поховали юнака у полі
Попід яворами при дорозі.

І вони схилились край дороги
Низько свої віти опустили
І роки проходять на сторожі
Біля одинокої могили.

МАЛЬВА МАРІЯ

ГЕРОЯМ ТРИПІЛЛЯ

Їх було троє. І з ними Дніпро
Грізно насупив своє чоло.
Хвилі, як гори – до берегів,
В хвилях клекоче гнів.

Їх було троє. І в кожного мати.
Не доведеться стареньку обняти,
Не доведеться натруджені руки
Їй цілувать за причинені муки.

Їх було троє. А тих не злічить,
Їх більше сотні навколо стоїть,
В кожного в серці лиш чорна лють.
Троє розправи ждуть.

Їх було троє. А тих не злічить.
Хай лютий ворог тремтить!
Й раптом, мов грізний шквал –
Інтернаціонал!

Їх було троє. Ворожий залп
Пісню в грудях обірвав…
Їх було троє…Віками їм жить!
Грізно Дніпро шумить.
МАЛЬВА МАРІЯ

З ДАЛЕКИХ ДОРІГ…

З далеких доріг на рідний поріг
Недавно вернувся я знову.
Тут кожна стежина знайома мені,
І запах п’янкий полиновий.

Стою на порозі в душевній знемозі.
І жде мене рідная хата,
В якій я колись отут народивсь
І де сповила мене мати.

Схвильований дуже, я в хату заходжу,
Сідаю тихенько на лаві.
На покуті образ і материн голос,
І я шепочу тихо «Мамо».

Піду долинами, піду я полями,
Де жайворон в’ється у небі,
Мене привітає своїми піснями,
А більше нічого й не треба.

Ой краю, веселий, ой краю, зелений,
Моя рідна земле безкрая,
Ти знаєш напевне, що краще для мене
У світі за тебе немає.

З далеких доріг на рідний поріг
Вертаю я знову і знову,
І радо вдихаю знайомий мені
Цей запах п’янкий полиновий.
МАЛЬВА МАРІЯ

Депресії через непевну погоду,
Диверсії в стилі Чезаро Ламброзо.
Як завжди, не можу згадати пін-кода,
Щоб зранку, бодай, завантажити мозок.

Агонії в стилі Динамо-Карпати,
Комахи на склі, коматозні безсоння
На пляжах - повільних, гарячих, картатих,
Де вже все одно босонІж, чи босОніж..

Анатомія просить шроту,
Анатомія ходить в шортах.
Коридорами йде піхота,
І триває облога форту.

Електрони жадають дроту,
Чи оголених наших нервів.
Амбразури шулявських дзотів
Запаковано, як консерви.

Запарковано наші парки
Затонулими кораблями.
Потрапляю у звичну пастку,
Розкидаю червоні плями.

Закорковано... Мертві круки...
Без краватки - так само кепсько,
З Кортасаром - уже не круто.
Анатомія ходить в кепці.

Курці помирають рано
Курці взагалі вмирають.
Зализуєм наші рани -
Курці до загину разом.

І дещо за Пастернаком:
Калюжі в осінній глині.
Пішло воно, врешті, на х...й -
У нас настає вже липень.

Призначити б цІну за кожну голову -
Мені зараз саме потрібні гроші.
Не те, щоби я помирав із голоду,
А просто існую і всіх запрошую.

Але - де не ткнуся - ворожий табір.
Сподівана осінь, неждана злива.
І гупає то барабан, то тамбур,
І потяг, як полоз по прозі злиднів,

І пензель кладе мою тінь на аркуш,
А ножиці ріжуть її на пазли.
Продам свою голову за цигарку -
Я більше не можу чекати спасу.

Гуляєш мостом Патона,
Стрибаєш в грудневу воду,
"І все-таки не потонеш" -
Друкую закляття в "ворді",

Шукаю прокльони в "гуглі",
І все-таки - не знаходжу,
А ти набиваєш гулі,
А я тебе просто хочу.

Привіт, сиджу у темряві
Сам по собі, чи сам в собі..
Неначе впав із дерева,
А втім, це тільки seems to be.

Сусіди повкладалися
Із казкою у черепі.
Летять думки іздалеку,
А я їх чую черевом.

Летять суворі літери,
Й такі нестерпні образи,
Що ліпше пити літрами
Без бога і кошторису.

Дядько в камуфляжній куфайці
Каже, що із пивом не можна.
Я ж йому: "Усе буде файно",
Й, типу, непомітно проходжу.

Всі мої аврали сезонні,
Всі мої колеги - сволота.
Та, мабуть, на те я і зомбі,
Щоб на восьму йти на роботу.

Останні вечірні враження,
Безсонні сигналізації -
Далекі від чогось справжнього.
Хотілося б нализатися,

Хотілося б мати мачуху -
Все інше-бо дОтла спалено.
Я знов заростаю патлами,
І скаржитися нема чого.

До біса салати з морквою.
Нехай - лише "Doors" та Мусорґський.
Коротше, я хочу мороку
І музики.

Холод цілує собак у вологі очі,
В пащі - вологі від слини маленькі пекла.
Місячне сяйво повільно стікає в Очерет.
Дід без куфайки пхає батон до пельки.

Це ще не вірші, це шепіт крізь мерзлі шиби.
Грудень гряде. Щороку - той самий грудень.
Всесвіт гойдає псів, мов ляльок на шибениці.
Вітер цілує нас в неприкриті груди

Когда-то жили инки, племя,
Которого уж больше нет.
Одним у стенки пулю в темя,
Другим тайком шла смерть во след.
Кого задобрили дарами,
Кому омыли кровью путь,
И храмы, лишь седые храмы
Крапивой заросли по грудь.
И только ветер, ветер, ветер,
И только солнце, солнце, сон...
Над тайной букв, скупых отметин,
На скалах диких, как бизон.
И город, ввинченный в могилы,
Гибрид валторны и кота
Натянут нервами тугими
На звук священного щита
Удар, ещё раз: ухнет глухо
В вертеп, где лишь чужак, урод.
Залитое асфальтом ухо
Не знает имени: народ.
Убийц потомки, толстосумы,
Священных рек ползущий пляж.
Как ты возникла Има Сумак?
В похабный этот камуфляж
Как проросли твои молитвы,
Напевы древнего жреца?
Иль племя, мёртвое для битвы,
Отмстило голосом певца?
Чтоб он сопрано, меццо, басом,
Немыслимых октав земных,
стонал, метался диким барсом,
не занимая нот ничьих.
Ему бы оперы величье
И пышный гимн чужих молитв
Но он, могуч, не обезличен,
Поёт о том, что кровь велит.
Пусть смертной неподвластно время,
Но в гимнах, что поёт, завет:
Бессмертно тужат инки, племя,
Которого уж больше нет.

що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

Їжачок в саду гуляє
І старанно настромляє
На свої міцні голки
Груші, яблука, сливки.

Три листочки веселкові
Принесе він малюкові,
Що недавно народився
Й працювать ще не навчився.

А для мами-їжачихи
І сусідоньки-зайчихи
Він несе смачні горіхи.
І грибочків повні міхи.

Бо зима вже дуже близько
Небо опустилось низько,
Вітер свище у віконце,
Довго спить за лісом сонце.

Осінні дощі у липні.
Холодом дихає небо.
Клумби вдягли хризантеми,
Хоч, начеб, іще не пора.
Та сонце немов жалкує,
Свого тепла і проміння.
Дерева в задумі гадають,
Що то випадковість лишень.

А може, воно так треба:
Стиснути в долоні волю,
Пірнути у хвіртку долі
І йти, як усі, за всіма?
Осінні дощі у липні.
Повітря так марило літом.
Його помарніла тривога
Чекала рятунку у нім.

Осінні дощі у липні
Змивають обмануті квіти.
По-іншому їм не зуміти,
А літа іще й не було.
Осінні дощі у липні –
Застуджене літо без літа…
Лиш вічне бажання горіти
Не втратило віри в тепло.

Не вір мені, я – просто міф.
Втікаючи від сміху снігу,
Я прилетів до тебе міфом,
А від зими все ж не утік.

Я вкрився в почуттях твоїх –
У нереаліях конвалій,
Напівпритомному проваллі.
А за вікном вінчався сніг.

Я йшов на світло у вікні,
А заблукав у іншу долю
І опинився із тобою
В напівуяві, напівсні.

А за вікном вінчався сніг.
Я не вберіг від нього скроні
І надто застудив долоні
В зальодянілому вогні.

Ти не зігріла їх мені,
Ти лиш хотіла обігріти,
Та понадіялась на літо,
Що легше переможе сніг.

Я, може, й сам би переміг,
Та так хотілося відчути
Ковток тепла і неотрути,
Що я повірив почуттям.

Не вір мені, то був не я.
Я прилетів до тебе міфом,
А сніг заходивсь білим сміхом
Від почуттів твоїх й моїх.

Та я лиш міф, таємний міф.
Сніг знав, що я не переможу,
Ти не здолаєш огорожу
До нереалій від життя…



Зима. Холодний сніг і я,
І Ти в думках на п’єдесталі.
Чи не тому, що від конвалій
Не тверезіють почуття.

Нині згадала усіх і забула усіх.
В темній кімнаті густий, всеіснуючий сміх.
Вечір прозорий, як лід, і холодний як сніг.
Це ще не дощ, - це весняна волога зі стріх.

Очі навпроти очей. Цей химерний танок.
Майже так само до пекла, як і до зірок.
Нумо, вирішуй, до мене лишається крок.
Цей поцілунок, неначе цикути ковток.

Сон-дежавю. Ілюзорності смак на устах.
Разом із киснем в горлянку вривається страх.
Вітер до вітру. До праху вертається прах.
В небі лелеки, а крук залишився в руках.

Там, де дзвінкий біжить струмок
Чекатиму на тебе я,
Під білим снігом спить бузок,
Не чути пісню солов’я.

Та до весни ще тільки крок –
В твоїх очах цвіте весна,
Палає ніжністю бузок
Під переливи солов’я.

Вона заснула, мов дитина
Підперши щічки кулачком
Втомилася – чи це провина?
Ось і лікує втому сном.

В Європі німець гордовитий
Сном спокій серця береже,
Не спить напившись, як убитий,
А спить – бо спати треба вже.

Дитина спить – всміхнеться мати,
Крізь сон всміхається маля
І мати дивиться здаля
Як щастя спить її у хаті.

Крізь сон всміхнись, всміхнись мені
Даруй усмішки чарівні.

Горіли дві конфорки, кухня скидалась на вічнозелений оазис,
Пролите тепло розцвітало рожевим піоном на вилицях друзів,
А ми теревенили тихого вечора про надбудову і базис,
Про кризу культури і низку скандальних подій у місцевій окрузі.

Про ряд повідомлень у пресі, присвячених упирям і вовкулакам,
Які випивають небесну блакить аж до жовтої спеки,
І ходять між нами, і не піддаються прикметам й ознакам,
Хоча їх сліди зафіксовані в органах правопорядку й безпеки.

Адепти релігій падіння моралі і злетів кар’єрного росту
Постійно шукають у нетрях міських послідовників і неофітів,
Напевне, Господь опустив спересердя на землю свій костур,
Покинувши паству блукати у дикому індустріальному світі.

А нам би сховатися від метушливого натовпу і зачекати,
Поки буревій, що годинника стрілки на ратуші крутить, ущухне,
І наш магістрат поміняє обличчя затерті, чи, пак, циферблати,
Щоб ми і надалі могли теревенити тихо на затишній кухні.

Тобі б личило жити в Празі,
А мені писати картини
Про троянди в старенькій вазі
Та про сміх малої дитини.

Тобі б личило жити в Відні,
А мені лабати на флейті.
Ми б носили прикраси мідні
Та купалися б у глінтвейні.

Тобі личила би Варшава,
А мені невеличкий замок:
Вранці кава і ввечір кава
Та мільйони знимків без рамок.

Тобі б личив пошарпаний Львів,
А мені невеличка драма,
І букет антикварних слів,
Що звучать, як мінорна гама.

Тобі б личила моя мова,
А мені відчуття комфорту:
Не шукала тоді би слова
Чи жаргону низького сорту.


Осінь 2007 р.Б.
Канада, Саскачеван, Північний Бетлфорд

Швидко потяг їде.
Чи наздожене
Всі вчорашні біди
Вечір і мене?
Пасажири в шоці –
В них маленький стрес:
Вшистко у цім році
Рулить на регрес.
Ще одна хвилинка –
Невеличка мить –
Як мала дитинка
Провідник кричить.
Потяг запізнився,
Ніц не помогло.
Думаєш приснився?
Ні! Це все було:
Місто і платформа,
Гривні і квитки,
Прямокутна форма,
Випивші дядьки.
Душ розчарування,
Дикий песимізм,
Хочеться прощання,
Пре на пофігізм.
Жодної усмішки,
Повні очі сліз,
Банка хоче кришки,
Мода – прес-реліз.
Вигонські плацкарти
З запахом сечі,
Нари, торби, карти,
Таргани, кліщі.
В кайф парфум шкарпеток –
Росяний токсин.
Дзюри без розеток –
Треба лиш бензин.
Всіх ковтнули будні,
Бульбашки, попса,
Ночі каламутні,
Кров’яна краса.
Порвані кишені,
Порвані думки,
Губи для мішені,
Діти і ляльки,
Пірсинг, гниди, воші,
Дідька ще нема –
Не поможуть гроші,
Мило, дуст, вода.
Дупа геть затерпла.
Книжка, сторінки.
Я жива чи мертва,
В голові голки.
Вмить абстрагувалась,
Зникло зразу все.
Щось перестаралась –
Рок-н-рол несе.
Мирним хіпаблудом
Дивлюся з вікна:
Світ не пахне брудом
І нема лайна.
Захід сонця вранці,
Ввечір його схід:
Ми протуберанці –
Не страшний нам СНІД.
Всі є діти-квіти
Ніжності й весни,
Розучились вміти
Поринати в сни.
Феньки, стрічки, патли
І берцята в путь –
Юні ботхісатви
У нірвану пруть.
Ні, оце занадто –
Вражий дебілізм.
Марґінали й НАТО –
Це вже комунізм.
Вернемось до колій,
Потяга і шпал –
Все це санаторій,
Хворий на загал.
В морзі не лікують:
Смерть на віки смерть.
Потяги руйнують
Мозок шкереберть.
Подорож скінчилась,
Залишивши бруд…
Я не зупинилась
Ночувати тут.
Сіла в інший транспорт
І гайдá домів –
Не потрібен паспорт
У сюжеті снів.
Зібгано в минуле
Учорашній день,
Ну а те, що було,
Не моя мігрень.

6-9.04. 2007 р.Б.
У подорожі: Пас.потяг-Авто-Дизель

затримка
зупинка наявності
не варто
на дотик сприймати
не варто
на дотик безжалісно
увагу її привертати

на чистих
сухих простирадлах
порожніх
тому що без неї
порожньо
тому що стежками
не можна назвати алеї

напевно
невпевнено начебто
по колу
ти йдеш навпаки
по колу
ти йдеш неозначено
по колу твої помилки

наскрізно
відверто прозорісно
про неї
вибагливі сни
для неї
уявні умовності
налий
постели
роз’ясни

Стулити писок – і змовчать слова
про дірку в тиші, про вагомість коми,
про сум листів, написаних не вам
і про до сліз од сліз болючу втому,

про виходи із себе і назад,
про сірникове щастя догорати,
про переповнений надіями вокзал,
про заґратовану довічно долю втрати,

про неминучість завтрашнього дня
і про свою минучість як людини...
Змовчать слова, крилате вороння
осяде віршем, виковтнувши слину.

всім тим, кому набрид цей світ,
а щось міняти нема сили –
присвячую асфальт і лід
(може придасться для могили).

тим же, хто йде гордо вперед
й радіє кожному світанку –
низький уклін! й тобі, поет,
за те, що виплюнув приманку.

тим, хто придумав дзеркала,
щоб не ховатися за ними,
а пізнавати суть – хвала!
для мене честь бути з такими.

а всяким недобитим псам,
що скавулять на холод буднів –
зичу потрапити в капкан
і там подохнути, мов блудні.

вимкнуті люди робокосму
в плазмовій клітці чужих схем
не просять вже чергову дозу,
лиш марять зустріччю з вогнем.

та переплавитись в щось варте,
чим зроду-віку не були,
зовсім не просто... тим більш карти
песимістично знов лягли.

тож толку дертися за пультом,
як кнопка пуску – і те брак,
причому, наш навпіл із культом
„якщо так є, хай буде так...”

Краще б їв псевдоопеньки, а не буцімто-пейот –
Лабіринтні походеньки не завели б в темний грот,
Не прийшлося б у монети вимагати вірний шлях
Й чути сміх відлуння „де ти?”, що умить змінився в страх.

Нащо було кактус жерти? Теж знайшовся Дон Хуан!
Захотілося померти – сунув б голову в капкан,
Й не ригав би, як п’яниця, поза ванну день і ніч...
Вкрав би ліпше полуницю, була б зовсім інша річ.

Недоспілий, ще й колючий, словом, будяком будяк...
Не один я невезучий, мозок чий соком просяк
Того проклятого духу, що запхав мене в трамвай,
Мов дурну весняну муху, й підло мовив: „Прощавай!”

Думав дійсно, що там здохну, вже й молився всім святим,
Будь-яку би прийняв догму, лиш звільнитися, як дим,
Із цього сильця-кадила, з клею пастки-чортівні;
Й враз явилася могила... клянусь, каюсь, більше НІ!!!

Прокидаюся – палата... повно зляканих людей,
В очах жовто від халатів (колись білих)... ні ідей,
Ні здогадок – що й до чого, й, взагалі, хто я такий...
Раз живий, так слава Богу! От тобі і чорторий...

На цій землі занадто парко.
Вона всідається на плити.
Вона закурює цигарку.
Ще вчора кинула палити.
Ще вчора кинула кохати.
Струсила розпач в попільничку.
А він - її остання втрата.
А він - її найгірша звичка.
І може, найпалкіша мрія.
І спрага. Мабуть, невтолима.
Вона заплаче. Бо не вміє,
Як він, пускати кільця з диму.

У зими алергія на дотики сонячних ранків.
І білявці то душно, то зимно до краю в плечі.
День - старий ловелас - сотий раз поміняв коханку.
Думав, юна весна розігріє кістки старечі.

А весна світлоока забрала і час і розум,
та й зібралась втікати в шовках молодого цвіту.
День напівбожевільно шукав ланцюги морозу,
Щоб її закувати, утримати, зупинити.

Але де їх візьмеш? Хто позичить? Ну справжнє лихо!
У зими! Попросити! Вона ще його кохає!
Та в колишньої жінки у келії якось тихо.
Відхворіла зима. Перемучилась вже. Немає...

Ти десь в світах і тішишся Європою,
Кайфуючи під музику "Грін Гей".
Мені ж набридло бути Пенелопою,
Якій "наставив роги" Одісей
Відверто так. Хоч він у всьому кається,
І каже, що зазнав багато лих,
Коли усе ж до мене повертається
Від тих своїх метеликів нічних,
Що обіймали стегнами. І ніжними
В"юнами рук впинались до плечей.
А Пенелопі з маскою невтішною
Ніяк не можна більше до людей.
...Короткий плащ і сумочка пантерова.
І хай цю землю хоч не вдержить кит.
Під парасолькою з бамбукового дерева
Без тебе райсько й простірно. І квит!

Ки́дає небо в очі колючі дротики,
Жасно воро́ни каркають на світанні,
Шпилі дерев- не антика, і не готика,
Сірий цілунок вітру- холодним дотиком
В сивому міжсезонні кордон останній.

А на людей ворони вже накидаються -
Може від голоду, може від страху- злості,
Кину сьогодні їм хлібчика свій окраєць:
Все- таки птиці, хоч Господом і караються,
Чорно- маркітним карканням на погостах.

Розчарувань і марних надій – не бавити,
Передивитися спогади - де найкращий.
Кисле вино солодким як мед розбавити,
Це ж бо не перший і не останній раути,
А по- інакшому і спокушатись на́що?

Бувало, снилися тривожні сни,
Де ми ждали на потяг до Джанкоя
І я-постійна мешканка весни,
І ти-ущенть наповнений зимою.

А потяг повертав за горизонт,
Розсіюючи аромат цитрини,
Спітнілий шлях на атмосферний фронт
Нам заступали вишколені спини.

Ми залишались, вкотре-на роки
Ти-в ластах, я- в купальному костюмі,
Чекаючи на станції поки
Не омине нас потяг до Батумі.

***

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

***

Полночь уж. Пятно заката
Не видно, хоть вылей глаз.
О, горька моя утрата –
Солнце светит не у нас!

О, прости, моя услада –
Пояс вечной мерзлоты…
И, наверное, так надо –
В мире жить без красоты.

Черный ворон полнолунья,
Рай по косточки в крови…
Крикну тихо: - Эй, колдунья
Смерть дарящая, - живи!

Ну где же ты, на Небе Сущий?
Я искромсаю облака,
Но отыщу в небесной гуще,
Тебя, Смотрящий с высока!

Что б ты смотрел на нас презрено?
Нет, не позволю никогда!
Мечтаю пылко, сокровенно –
Растай, исчезни навсегда!

Но… Без Тебя в душе прохлада
И мрак, и ветер ледяной…
Но… Образ Твой, свеча, лампада
И крест з распятием – со мной!

Я бачив як люди конають,
як тіло судома стиска,
Як тягнеться вгору, до раю
покручена біла рука.
Життя так освячує болем
і грішні, і кволі тіла...
і поле, збур’янено-голе,
де лише туман проляга
і мрії усі, і надії, і вірші
накриє травою, схова...
Всі підуть - і кращі, і гірші,
і ляжуть усі край села...
І буде гойдатись береза,
і буде калина цвісти
от тільки вінком підперезав
злий вітер могильні хрести...

Пришерхло, прибрало,
Закутало в біле…
Як вирок – зима…
Розвіяло, вкрало
Зеленого килим
І міцно трима.
До часу так буде.
Яскравого з сірим
Не завжди війна…
В розтятії груди
Крилато, я вірю,
Запрудить весна!

спить сонце сонне в сірих небесах
на ньому втома вічного крутіння
у нього погляд як у злих вовків
воно згасає прагнучи пітьми

летять і тануть скибки із небес
на землю мокру від бажань
а поміж них – в'язкий мов клей
вечірній сум зимово-мутний

в калюжах тіні що з повік спадають
струмками л'ється світло ліхтарів
літають
              чорними літають
                                              кричать...
ці вісники болючих ран
                                          зими

А як пройде осіння прем’єра,
І зітхнуть опустінням вокзали,
Ти згадай, що остиглі озера
Ціле літо на тебе чекали.

Чи в Одесі, чи в тихій Солонці,
Не затримуй, офіруй за мене
Хоч червінець пожухлого сонця
Мандрівному дяку у кишеню.

Смотри мне в душу,
В ней зима,
Бесплодный север
Тьмы чума.
Наверно скоро, очень скоро,
Наверно я сойду с ума...
Луна...луна...
Одна...одна...


И плач луны и звездный пыл
Так безнадежно и красиво
Опять рисуют мне тебя
Одна.. одна...