Відчуваю музику, що лине
десь від Сонця, ніби грає домра-альт.
Я міцна, потужна стебелина,
що пробилася, прорізала асфальт.

Ні, моє кохання не для сміху –
присягаю святим хлібом і вином,
Бог мені лишив єдину втіху –
помолитися за тебе перед сном.

У своїй блаженній ліні
сплять гетьмани на Вкраїні,
сплять події і надії,
сплять співці і лиходії,
сплять благання і прокляття,
сплять Донбас і Закарпаття,
сплять воли, бо ясла повні,
сплять стовпи вельмишановні,
спить сексот і спить собака,
спить топір і спить рубака,
спить Дніпро без чорториїв,
спить, на плоть начхавши, Київ,
сплять Чорнобиль, Конча-Заспа,
сплять священики і паства,
сплять поминки і банкети,
сплять пікети і ракети,
сплять долини й високості,
спялть слова, думки і кості,
сплять лікарні, ресторани,
автохтони, автокрани,
чорний кіт і біла мишка,
над колючим дротом вишка,
майстер пензля і доїння,
діти й мати-героїня,
самобутня анонімка,
інвалютна зірка Нінка –
супердівка, супер... –
СПЛЯТЬ!
Та не спить недремне око,
із кіота одиноко
прозирає ніч незмінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
подароване Москвою
око цербера застою.
На Вкраїні темно й глухо,
та не спить недремне вухо,
ніч прослухує камінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
та при ньому – весь наш сором
із навуходоносором.
Око бачить, вухо чує:
зле Прибалтика ночує.
в сили вірить надприродні,
у свої фронти народні.
Бачить око, чує вухо:
на Кавказі теж неглухо,
незвичайні біоструми
забродили у Сухумі,
у Тбілісі – як у лісі,
в Єревані – як на грані,
у Баку – як у Техасі,
в Карабасі – як на пласі,
що в них там, під спільним дахом, –
не збагнуть і Бог з Аллахом.
Вухо чує, око бачить:
вічна дружба щось партачить,
утікають, як чужинці.
з дому турки-месхетинці,
не в своєму ніби ложі
Волга й німці на Поволжі.
а татарам кримським стриму
теж нема – схотіли Криму.
Ворушаться й молдавани,
що гостинність удавали,
а тепер і гагаузи
рвуть із ними дружні узи.
Пригадали білоруси,
що не в сні життя – у русі,
вже й Росія – не месія,
на месію жде й Росія,
і не влежать, мов бездомні,
сестри й браття автономні.

........
Але далі на Вкраїні
люди сплять і їхні тіні,
сплять і помисли, і голос,
сплять і праліси, і колос,
і на прапорі блакить –
СПИТЬ!
("Спитай себе")

Осінній спалах хризантем,
Бентежний дотик вуст знімілих...
Я поведу тебе в Едем
Гаїв, печально обважнілих.

Там небеса, ліси, сади
Горять у барвах листопаду,
Там пісня ллється з висоти
Ключів лелечого параду.

Там серед диво-горобин
Жоржин палає біль червона,
Там візерунками краплин
Блищать калини пишні грона.

Там спкій, щастя молоде,
Зіркаті ночі пестять груди.
Там все цнотливо молоде.
І чудо-мов би і не чудо.

Давай туди разом підем.
Туди є стежка.Чуєш, мила?
Я поведу тебе в Едем,
Гаїв печально обважнілих.

Я не бачу тебе. Та є передчуття
очікування щастя і любові.
І це мій шлях до тебе – у життя,
і подорож обох нас у любові повінь.
Ми тягнемось до неба. Наша хіть –
як вхід і вихід через піхви Бога.
Любов – то Всесвіт, а життя – то мить.
Та їм обом – одна дорога.

Коли вже замете снігами,
що ні проїхать, ні пройти,
і на землі не стане й плями,
і сніг сховає всі сліди,

сліди суєтності, тривоги,
сліди бажань і каяття –
я не піду шукать дороги
свого вчорашнього життя.

А стану снігом. Білим снігом.
Невинним наче немовля.
І засміється білим сміхом
новонароджена земля.

Блаженний сніг, він знає небо.
Високоплинний Білий птах
змахне крилом і вже не треба
блукати по чужих світах.

Нема свого – нема чужого…
Є тільки біла круговерть.
І пада сніг… А що до нього?
Розлука з ним, і сон про смерть…

Мій білий сніг не сон, а дія.
Душі людської ніжний цвіт.
Останню замете – надію,
і починається політ…

Якою на смак буває дзвінка пітьма?
Хай б'ють
на проміння,
б'ють на дзеркальні
друзки!
І вітер навідмаш ляскає по щоках,
І сльози дощу звертаються на вустах,
І шкіру пече промокла до серця блузка…
Суши-не суши, в цій осені ти сама.
…………

І танець – не танець битим небесним склом,
І блідне обличчя кольором зорепаду.
Тікай від дурного червня до листопада!
І думай, що це спасіння.
Що це – не зрада…
Хай зів'є собі у грудях м'яке кубло,
Й руками твоєю шкірою пише море…
Поетко, дивачко, дівчинко,
к бісу сором!
…………
Малюй-не-малюй на вікнах травневий цвіт,
Здирай-не-здирай долоні об перший лід,
Жени-не-жени від себе липкий туман,
Гори-не-гори –
а знову прийде зима...
…………

Змиває з чернеток місто_чорнильних_мрій,
Змиває у ніч холодні дзеркальні друзки,
Змиває вчорашнє сонце з тремтливих вій.
Поетко, дивачко, дівчинко, боягузко…
Ридай-не ридай,
цей дощ все одно не твій.
…………
І звідки така покора,
сонливий щем?
Відпустиш – і стане легше.
Лети, голубко!
Мій Боже, я так надихалася дощем…

Хай осінь тебе зігріє
липким плющем,
Поетко, дивачко, дівчинко,
перелюбко…

Пам’ятаєш, Вкраїно, той дивний смак голодомору?
Пам’ятаєш опухлий і напівпритомний жах?
Лікувалась земля, на тиранів і деспотів хвора,
А недуга лишилась на встромлених в горло ножах.

А двадцятому віку було лише тридцять три роки...
І приходила смерть не з косою тоді, а з серпом.
Пам’ятаєш, Вкраїно, оті замордовані щоки?
Пам’ятаєш ті шиї, задушені житнім снопом?

Пригадай, як вершився страшний суд тоталітаризму,
Що страчав і виносив вердикти до болю прості.
І тримали кати, наче хрест, ідеал комунізму,
Й розпинали народ на зчорнілому тому хресті,

І збирали дань смерті – про це не розкажуть аннали –
Не минувши жоднісіньку хату і жоден куток...
Ну, чого так принишкли, недозвіри і канібали?!
Розкажіть, чи багато пожали тоді ви кісток.

Що, товаришу Сталін, солодке убивства захмілля?
Розкажи нам, народів всіх батько і вождь всіх страхів:
Чи ти бачив той голод з очима напівбожевілля?
Чи хоч раз куштував горобців, лободу й ховрахів?

Розкажи нам про запах безкровної смерті мільйонів
І про кровну смерть тих, хто зварився в чужім казанку,
Як за золото й срібло іконок, хрестів й медальйонів
Продавав напівтрупам ти мить існування п’янку.

А безвинних дітей, немовлят убивав ти навіщо,
Давши ніж тим, чий розум згасили інстинктів вітри?!..
Все ж було в тому році таке щось зловісно-провіще,
Бо й Ісусу в день страти також було лиш тридцять три...

... І справляв геноцид свій бенкет, торжество сатанічне,
І блукала, блукала повсюди червона чума,
І мовчання села переходило з часом у вічне,
Тільки де-не-де чулось: „Матусю... дай хліба...” – „Нема...”

І серця вже не бились у дикім плачу істерички,
А в очах у сиріт відлунав передсмертний той спів...
Пам’ятаєш, Вкраїно, голодні жнива п’ятирічки?
Ти іще не забула розстріляні п’ять колосків?..
18.12.04

Темно-синій віночок шавлії тремтить,
бджоли в квітах – медовий алфавіт…
Ось такою була та незмигнута мить,
коли він народився в Полтаві.

Розірвавши окладу закови старі,
Пересопницька книга розкрилась;
«Б’ють пороги!» – аж вибухнуло в «Кобзарі»,
коли Симона серце забилось.

Ворухнувся Дніпро, Ворскла стишила плин.
Сонця промені – струни гарячі:
«У Петлюри – ви чули? ви бачили? – син!
Син козачий – і вдача козача!

Україно-Шевченківська з духом Франка,
Заньковецької… Слава Петлюрі!
Але доля його, як той цвіт видюка.
Щирим словом засипле баюри

у зневірених душах, здійме прапори
і відродить Вкраїнську державу…»
Він скосив бур’яни на Чернечій горі,
Та шварцбардила доля кривава.

Анрітореська правда? Немає судді?
Є одна в світі правда найдужча –
По-петлюрівськи жить. Гнів плекай у собі:
Симон – кріпкий; святий, невмирущий.

Собрав в кулак всю силу воли,
Сквозь напряжение ума,
Я слышу звук, исполнен боли -
Трещит гитарная струна.

Натянуты и рвутся вены
И голос хрипнет, онемев,
У губ застыла струйка пены
И я умру, куплет допев.

Пусть после бешеного звука
Вокруг возляжет тишина
Не будет сердца больше стука
И не услышаны слова…

Господи Боже,
Єдиний Господи Дажбоже!
Твоє ім’я – Святе ім’я,
Святий народ, Свята сім’я.
Твій Божий Світ
і світ людини –
Єдиний Світ,
народ єдиний.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Допоможи мені,
моїй сім’ї,
моїй родині,
моїй країні Україні
землі уславлених батьків.

Дай благодать Твоїй дитині
з руки Твоєї, Боже, нині,
у всі часи і навіки-віків.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Допоможи нам.

Господи Боже!
Єдиний Господи Дажбоже!
Дай силу нам у вірі нашій.

”Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Не чіпай струну,
____яка бринить без краю,
Яка вже кров’ю облилась до краю.

Не чіпай засмучену вдовицю,
_____яка без мужа мусить вік дожиться,
Якій від нього лиш попіл лишився.

Не чіпай дитя,
_____яке в тривозі ,
Яке без матері зрослося.

Не чіпай мене….
Бо так я хочу…

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Пил космічний, шлях по вічність із дитинства в старість.

Марю........................................................
тим тілом крізь яке я інших їм та іншим п`ю,
сльозами розпускаюся та розпускаю руки,
торкаюся небес - як сплю, як плугом на ріллю
одичавіле поле тну, як воскрешаю звуки.

Воно вмирає - раз, нема, отримую нове -
линяємо разом і маємо себе у спадок -
довкілля, я - і вічно мертве і на мить живе -
міняємо, міняємось, приводимо до ладу.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Через ласку й кару - до Вселенського базару

хмари........................................................
по колу, в нім карма - дві крейди - чорна й біла теж.
Тут продаю себе і тут себе в богів купую,
то зводжуся до крапки, то не знаю мір та меж -
то акції душі - то "up & down", то сабантуї -

то вибрики від сивої кобили у томах -
канонах - вогневих драконах, що палили єресь.
О, келіє судин, до крові збитий, я - монах,
що коло описав, щоб відчинити в серце двері.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Відчумачена Дорога, мій Небесний Царю,

жаром........................................................
що кидає, що піддає та завдає. Мов лід,
бурулькою із неба божа манна крап-за-крапом
собою розмиває, умиває, гріє світ
і кігті він хова, і відпускає - те що в лапах.

І я вже пригадав себе, коли лежав на дні
самім, самим, самотнім каменем у сеці Божім,
отим самим, котрим його каменували дні,
роки, століття, віхи, митці, на світло перехожі.

О, Боже...
Харе Крішна, Харе...
Харе Рама...
Мама миє раму.
Хмари, мамо.
А довкола - старість.

21 Листопада 2008

Благословилось густо-густо
на землю світлу і м’яку,
неповноцінно і безглуздо
проспать поезію таку:

світає! Дихаю тихіше,
щоб не сполохати красу.
А Сонце вище, вище – вийшло…
Я світ збагнув цей завчасу:

червоне сонячне сопрано,
проміння світанкових п’єс…
Стріпнувся День і скинув ранок,
немовби воду мокрий пес.

Апостоли часу, правдиво згора,
Несуть по узбіччю неволі,
Епохи розхрістане словом дитя,
Незгодою вмішане в гони.
Криваво-багряним бездушшям слідів
Безмірно засіяно долі
І духом над урвищем непробивні
Чатують на вибір свободи.
Стинайте думками, усюдно, гріхів
Гадюче багатоголів'я !
Полеглі сьогодні, огранюють храм,
Любові святої, спасіння.

Вже пізно, ти вже не повернеш
ні почуття, ні дотики мої.
Все те, що було, вже померло,
Лиш осад спогадів в душі.

Який, як книжку, я гортаю
В самотні дні меланхолійні,
Коли жалію за тим, чого немаю,
Й плекаю нездійсненні мрії.

Можливо, ми б були разОм
Рік чи місяць, не знаю.
Та нащо думать назад,
Якщо й так цього немає.

Доля нас, звичайно, не спитала,
Зробила все, як завжди, по-своєму
Та, значить, так і бути мало,
що ти і я навік окремо.

Вже завтра мене не впізнаєш,
Підеш своїм шляхом, а я - своїм.
Я книжку потріпану сховаю
І відкладу у довгу скриню снів.

Де був твій дім, тепер пустеля.
Сипучим прахом стіни стали,
На землю впала сіра стеля,
В той час, коли ми міцно спали.
Ти бачиш кості мертвих риб,
Комах у краплях бурштину
Серед каміння вічних глиб,
Де ми блукали наяву.
Ти досі спиш, а час минає,
І порох вкрив чуже взуття.
Мене в твоїх думках немає
Я поза межами буття.

Самотність програного вечору
Квитків безнадійність на потяг
Криза жанру непевності
Сховались у мій зимній одяг

Живуть у снах бентежних
Заради серйозних звершень
На користь тихих полегшень
Жертовні убивці мрій.

Літери з’єднались незвичайно,
хмари вкрали місяць на постав*.
Манускрипти розгортались чайні,
їх окріп заварено читав.

Дихаючу, цільну, повнокровну,
без ґрунтовки, позолоти, фарб,
напишу Поезію-ікону
святосердну духом Жанни д’Арк:

«Паморозь на сонці – горобинна,
Крижана, морозна, сніжна сить.
Над Ставком Верба… немов до сина
прийшла мати глянути, як спить…»

* постав - пара млинових жорен, одне з яких нерухоме, а інше обертається на ньому

«Стою на краю – на краю всіх кінців,
На кінцевому шляху кінця
І без задніх думок, і без зайвих ходів
Я стараюсь найти вороття
…. У життя.
Клітка боляче схрещених пальців,
Поламались залізні прути
Я нарешті у світ, на кінець увірвалась,
Та мені би пора вже іти
…. В мої сни
Я стою на краю і падає небо
У мої благальні долоні,
Я приймаю його бо мені того треба
Щоб і далі побути в не волі
…. Така моя доля
Така моя доля – жити!
Та жити не тим чим живуть.
Власноруч торбу щастя кроїти
І нехай вже буде як будь.
…. А тим часом забудь»
І забудьте ви всі про людину,
Про людину вам зовсім незнану,
Про людину від господа вільну
Про людину, якої немає…

BLAUE STUNDE.

I
я входжу в час цей синій, темно-синій
і сутінь цих кімнат, а там, а там
твої багряні губи - майже сни
ти, - їм покровом, темнота троянд.

ми ж знаєм двоє: це розмови
для других, тих що інші, ну а ми -
...тепер це непотрібне вже нікому:
бо перша це й остання мить.

і це мовчання - майже данність.
вже все - підвладне - німоти.
час, що проходить - він тобі не дасть
нічого. а твій покров - троянда пізня - ти.
II
о, срібним льоном - твоє волосся.
але зліта на рот в розпаді твій
порфірний цвіт, бажання й осінь
з твоїх, уже давно минулих вій.

ти срібло - вся, ти вся - в розпаді
там твій розквітлий снігопад
блідих троянд згасаючі корали
це рани, на твоїх губах горять.

бо - ти пропаща, ти - падіння слив
від щастя, що безстрашність втрат
крізь синяву, останню, темно-синю
ніхто не знає, чи була ти там?
III
та все ж чому, коли ти інших, інша.
троянд цих пізність принесла мені?
мені у відповідь ти скажеш «просто іній
у межичассі - не його, не твій, не мій».

«бо що початком - обірветься - знов і знову
а всім запевненням - тепер яка ціна
зімкнулась сутінь, нависає і просмолює.
і недосяжною для нас ця синява».

* * *

I
Ich trete in die dunkelblaue Stunde -
da ist der Flur, die Kette schließt sich zu
und nun im Raum ein Rot auf einem Munde
und eine Schale später Rosen -- Du!

Wir wissen beide, jene Worte,
die jeder oft zu anderen sprach und trug,
sind zwischen uns wie nichts und fehl am Orte:
dies ist das Ganze und der letzte Zug.

Das Schweigende ist so weit fortgeschritten
und füllt den Raum und denkt sich selber zu
die Stunde -- nichts gehofft und nichts gelitten --
mit ihrer Schale später Rosen -- Du.

II
Dein Haupt verfließt, ist weiß und will sich hüten,
indessen sammelt sich auf deinem Mund
die ganze Lust, der Purpur und die Blüten
aus deinem angestammten Ahnengrund.

Du bist so weiß, man denkt, du wirst zerfallen
vor lauter Schnee, vor lauter Blütenlos,
totweiße Rosen, Glied für Glied -- Korallen
nur auf den Lippen, schwer und wundengroß.

Du bist so weich, du gibst von etwas Kunde,
von einem Glück aus Sinken und Gefahr
in einer blauen, dunkelblauen Stunde
und wenn sie ging, weiß keiner, ob sie war.

III
Ich frage dich, du bist doch eines andern,
was trägst du mir die späten Rosen zu?
Du sagst, die Träume gehn, die Stunden wandern,
was ist das alles: er und ich und du?

«Was sich erhebt, das will auch wieder enden,
was sich erlebt -- wer weiß denn das genau,
die Kette schließt, man schweigt in diesen Wänden
und dort die Weite, hoch und dunkelblau.»

Вже ніч пішла відпочивати,
Сонькó, вставай, ну досить спати,
Бадьорий ранок випив кави
І енергійно взявсь за справи.

Вже день готується на зміну,
А ти сховалась під перину.
А день, він довго не чекає, -
Чуть забаришся, - дня немає.

А потім якось непомітно
Підійде вечір, вимкне світло,
І сутінками день накриє
Незчуєшся, як потемніє.

І знов подіють ночі чари:
І місяць визирне з-за хмари,
Замерехтять далекі зорі
В міжгалактичному просторі...

...Давно прокинулося сонце, -
Тобі моргає крізь віконце
Сестричко, годі тобі спати!
Вставай, щоб ранок привітати!

Ми стікали струмками часу
У моря колишнього щастя,
У моря колишнього болю,
Та одвічних вір і надій.
І шарами холодних течій
Розтікалася наша втеча,
Від поцілення «карамболем»
У найвищому із судів.

Де в останньому вирі–танці
Ми, язичники, чур, «поганці»,
Воздавали хвалу Сварогу,
Найземнішому із Богів.
Та давно вже ідоли наші
Потонули в Дніпровій чаші,
Осокою звелась дорога
До поранених берегів.

Замість вогнищ димує ладан
І немає богині Лади,
Мавки кличуть у вічний ірій,
З пустки винищених дібров.
Нас не вивітрять заметілі,
Як жорству на земному тілі
українську нашу правіру
Час не витоптав, не зборов.

В цьому віці важко вибирать –
в інших є давно своя сім’я і діти…
Щастя відцвіло, як гордовать*,
і не знаєш самоту куди подіти .

«Ти за мене підеш?», – запитав
хлопець вже не молодий, але приємний.
«Чим нічого, краще вже журав…», –
так подумалося дівчині напевно…

В лоні жита колихався мак,
бджоли здійснювали найсолодші лети.
Плоть відповіла зраділо: «Так…».
Серце плакало: «Коханий, де ти? Де ти?..»


* гордовать – мальва (словник Б.Грінченка).

Так попастись у павутину сирих під’їздів,
так попастись – і для історій навік пропасти,
стати з ними одної крові, одної касти,
позабувши про те, що ми генетично різні,

позабувши про те, що з ними не вип’єш кави,
залишати листа у порожній пивній пляшчині,
щоб вони – тільки очі бетонні свої відчинять –
розгорнули його цегляними_до_пліч руками

і, не втямивши ні словечка, – ковтнули тупо
і розмоклі рядочки, і грудки синюшних літер,
аби їх без кінця і краю в нутрі варити,
наче бульбу в мундирах або капустяну зупу,

чи підслухані щохвилинно нудні балачки,
обивателів цих під’їздів – тюремних камер -
про дієві прийоми очищення труб чи карми,
хто свистить на горі, або скільки до неба рачки,

скільки літ, скільки зим, чи достатньо для раю віри...
Так попастись у цих під’їздів отерплі лапи!
І будильник лунає лунко, немовби ляпас,
тільки люди – лише опудала
вбитих
звірів.

Замерзаю належним чином –
Від кінцівок і до серцевини.
І цей дощ вже нічого не змінить
У байдужості зимної днини.
І проходять чужими мимо,
Ті, що вчора були моїми,
Чомусь очі відводять гнівно,
Ніби принци вони чи царівни.
А я пальцями їх малюю
На піску чи на мокрій глині,
Вже не плачу, а лиш сумую
У байдужості зимної днини...

Смаком чарівності торкаєш губ моїх,
Хвилинами неспокою тримаєш моє серце,
Хвилюючими вітрами здурманюєш ти їх,
Вони тебе запудрюють, тому ти не бери “Це”.

Засмоктуй їх у вакуум, повір, їм буде добре,
Забудуть все погане, не буде H2O,
Напишуть сумні вірші, а ти танцюй, співай Ре,
Змалюють вас у книжці, формату Фоліо.

Коли низ поміняється з верхом,
Коли стане жорсткою поверхня,
Ти зіб’єшся з своєї орбіти
І не зможе “Воно” обігріти.

Коли він знову стане нею,
І зіл’ється з твоєю зорею,
Ти загубиш своє тяжіння,
Будеш вільно блукати у тінях.

Мій настрій як день березневий мінливий
Наче загнаний звір, то мій погляд сміливий.
То байдужим є все, то люблю я весь світ,
То сміюся крізь сльози, то сміюся до сліз...

То іду напролом, то безсило здаюся
Я люблю так життя, і його так боюся.
Я чистіша сльози, і важка, як вина.
Я читаю думки, і не вмію - слова.
Я тьму люблю, та не можу без світла.
Влітку сниться зима, а зимою - літо.
Я тебе відштовхну, потім прийду сама.
Я читаю думки, та не вмію - слова..

Я тишу знайду, і від тиші тікаю.
Мрії я розібю - і по крихті збираю.
Я втрачаю себе, потім довго шукаю.
Я на землю впаду - й знов у небо злітаю.

...Мій настрій як день березневий мінливий,
Яке ж буде завтра? Гірке?.. Чи щасливе?
19.11.08р.

Як з цукром перетертий мак
в макітрі, землесніжну піну
в калюжі дощ змісив. Будяк
розворушив духмяне сіно –

пробивсь. Кульбаби цяпотять,
як в ящику курчата. Бджоли –
ченці тепла. «Привіт, як звать?», –
спитав промінчик матіоли.

Прийшло кохання молоде,
все вибухає і димиться.
А ти… сховалась від людей
солодким сонечком в суниці.

З дерев тихесенько спадають
тендітні, сонні крапельки.
В кареті маковій в’їжджають
(аж так, що дзенькають зірки)

Священне Сонце і Тривоги.
А вірші – це Волосожар*,
Чумацький шлях і Слово Бога…
Стає натхнення на вівтар…

Думками мрії розігріті:
поезія моя – тобі….
Світань – на липовому цвіті
душа заварена в журбі…

Запах акацій такий
солодкий, що хочеться пить.
Пух тополиний м’який
снігом гарячим лежить.

Липа іще не цвіте –
молиться теплим дощам:
«Літечко, ніжне, святе,
я тебе взимку віддам…»

Рясно горить дикий мак,
бджіл сонцеквітяний лет…
Я відчуваю на смак
майбутній липовий мед…

Попезія сія,
знесла іще яєчко.
Важкенько йшло воно,
Мабуть що, золоте.
– На  ко-н-н-н-курс! Ко-ко-ко!
І різати – овечку,
бо творча вся сім’я
зійшлась на диво те.

Тож будемо радіть!
Попети і попетки
по милому слівцю
несучці піднесуть.
– А ти, сюди не сунь,
індику, до кокетки!
Заткни критичний дзьоб,
шукай деінде – суть.

– Кукуріку! Індик
крадеться до яєчка!
Щільніше, ще щільніш.
А що це, потекло?
Казала – непросте...
Жаль, золота овечка
пішла під гострий ніж…
Все ж інше – як було...

Любові палахкотіння…
Від щастя стою віддалі…
При повному місяці, тінями
Ніч сповідується Землі.

Звісно, в житті тимчасове все.
Особливо – любові жага…
В душі промінь пристрасті борсається –
від цього ще більше пала…

Кохання б’є в серце кулями…
Здогадавсь, що робити (знай!):
всякий цілунок отруєний,
як шумить соковитий розмай…

Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель! (Об'явлення 1:8)

!!! ХАЙ БУДЕ ВЕЛИКИЙ ГОСПОДЬ, ЩО МИРУ БАЖАЄ СВОЄМУ РАБОВІ!
А язик мій звіщатиме Правду Твою, Славу Твою кожен день!(Псалом 35 (34))

Твоя, Господи, Могутність і Сила, і Велич, і Вічність, і Слава, і все на небесах та на землі!

Твої, Господи, царства, і Ти піднесений над усім за Голову!

І багатство та слава від Тебе, і Ти пануєш над усім, і в руці Твоїй сила та хоробрість, і в руці Твоїй побільшити та зміцнити все.

А тепер, Боже наш, ми дякуємо Тобі, і славимо Ім'я Твоєї величі.

(1 Хроніки 29:11-13)

Живий Господь, і благословенна будь, скеле моя, і нехай Бог спасіння мойого звеличиться, Бог, що помсти за мене дає, і що народи під мене підбив, що рятує мене від моїх ворогів, Ти звеличив мене над повстанців на мене, спасаєш мене від насильника! Тому то хвалю Тебе, Господи, серед народів, і Йменню Твоєму співаю! (Псалми 18:46-50)

Я живу, каже Господь, і схилиться кожне коліно передо Мною, і визнає Бога кожен язик! (До Римлян 14:11)
Я, Я ГОСПОДЬ, І КРІМ МЕНЕ НЕМАЄ СПАСИТЕЛЯ!(Книга Пророка Ісаї 43:11)
Господь - то твердиня мого життя... (Псалом 26:1)
Сказав Ісус Христос: Хто має вуха, нехай слухає! (Від Матвія 11:15)
«Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, — бо таких Царство Боже!» (від Марка 10:14)
Я є Дорога, і Правда, і Життя! До Отця не приходить ніхто , якщо не через Мене. Коли б то були ви пізнали Мене, ви пізнали були б і Мого Отця. Відтепер Його знаєте ви, і Його бачили. (Івана 14:6,7)
Сказав Господь Ісус Христос: Я і Отець - одно. (від Івана 10:30)
І ширилось Слово Господнє по цілій країні (Діяння 13:49)
Слово стало Людиною й оселилося серед нас. Ми побачили Його Божественну Велич, Велич Єдиного Сина Отця Свого. Він був сповнений Благодаті і Правди. (Івана 1:14)
Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло. (Євангеліє від Луки 19:10)
Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє Одно. (1 Івана 5:7)
Благодать вам і Мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа! (Перше послання апостола Павла до коринфян 1:3)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


А

Цю Абетку ангелята
Адресують вам, малята –
Асі, Аллочці, Андрію...
Тим, читати хто воліє.


Б

Бог - буття Творець, малята,
Будівник Він безустанний.
Богом створено багато!
Він - наш Батько бездоганний.


В

Вам відомо, може. Ні?
Словом Бог творив наш світ,
Влаштував віки Він Словом.
Бог сказав – і все готове!


Г, Ґ

Гарний світ та гармонійний
Наш Господь шість днів творив.
Суші ґрунт, морські глибини…
Геть усе! Людей! Й спочив.


Д

Дітям першим Бог дає
Сад Едему в спадок,
В нім Адам хазяїн є,
Єві там достаток.


Е

Переступивши якось волю Бога,
Плід скуштувавши з дерева пізнання,
Адам і Єва по спокусі злого
З Едему вигнані в знак покарання.


Є

Єва діток породила,
Звісно, поза Раєм.
Каїн й Авель, як сповила,
Хлопців називає.


Ж

Каїн жниво жав, підрісши,
Богу жертвував убого.
Авель вівці пас, змужнівши,
Завжди жив по волі Бога.


З

Заздрість Каїна з’їдає,
Жертву знов приніс убогу.
Каїн брата забиває,
За його пошану в Бога.


И, І

Адама та Єви нащадки численні
Забули поволі про Господа Ймення.
Забули про честь, нечестивими стали.
Імення Святе майже скрізь утискали.


Ї

Бог навів на землю повінь,
За людей, за їх провини,
Врятував ковчег лиш Ною,
Їжу в нім та всю родину.


Й

По волі Божій увійшли
У той ковчег птахи й тварини.
А згодом голуб сповістив -
Вода зійшла, зросли маслини.


К

У коромислі веселки
Бог обітницю являє,
Що страшні потоки зверху
Землю більше не здолають.


Л

Знову стали заселяти
Люди Землю, Богом дану,
Башту хтіли будувати
Вавілонську, як погани.


М

Мали згинути негожі,
Та міняв Бог гнів на милість,
Як до Нього вірні Божі
Авраам й Мойсей молились.


Н

На горі Сінай Мойсею
Бог дав Книгу, дві скрижалі,
І у ній усі євреї
Десять Заповідей мали.


О

- Не майте бога окрім Мене, -
Так Бог до люду промовляє.
Не призивайте Боже Ймення
Ви надаремно, Бог бо знає.


П

Псалми Давида - гімни Богу,
Любов там знищує печалі.
А в мудрих Притчах Соломона
Знання ти знайдеш Божі сталі.


Р

Різдво Христове! У печері,
У дивнім місті Вифлеємі
Марія Діва Сина родить,
Дитя Святе у світ приходить.


С

Ласку Бог Свою являє,
Сина людям посилає.
Бо Ісус, Дитя сповите,
Є Спасителем для світу.


Т

Тесля Йосиф опікує
Сина Божого, рятує
У Єгипті від злочинця,
Ним був Ірод, цар-убивця.


У

А як Ірода не стало,
Уряд зник, що гнав Ісуса,
В Назарет, у місто знане,
Спас із Йосифом вернувся.


Ф

Теслі фах хоч поважає,
Все ж Спаситель поклик чує,
Він до Храму вирушає,
Слово Боже там вістує.


Х

Дух Святий зійшов на Спаса
У час Хрещення, як голуб.
“Це Мій Син…” почули глас всі.
Божий мир сягає долу.


Ц

Цар царів, Спаситель світу,
Всіх овець заблудлих знає...
День у день з-під смерті гніту
Пастир цей нас визволяє.


Ч

Заповіт Своєї Крові,
Чашу Божого Спасіння,
Дав Спаситель в учнів колі,
По молитві на Оливній.


Ш

Шепіт тихий поміж учнів:
- Хтось Ісуса зрадить,
Хліб Небесний, замість учти,
В муки запровадить.


Щ

Цілує Юда у щоку Ісуса,
За грудку срібла, здавши ворогам.
Та задум злий і до грошей спокуса
В нім втілять потім свій ганебний план.


ь, Ю

Дорога Хресна… І розп’яття.
- Юдейський Цар! – юрба кричала.
У серці ж Господа багаття
Любові й прощення палало.


Я

- Я – Воскресіння та Життя...
Я – Хліб Життя... Я – Світло світу... -
Ісус сказав. Отож, Буття
Забрав Христос з-під тління гніту.

Зустріч наша - не а ля фуршет,
Зустріч наша - чорний рикошет.
Поклади на землю горілиць,
Щоб не бачила фальшивих лиць.
Хочеш, я піду з тобою в чорторий?!
Тільки сонце в землю чорну не зарий...
Нам не випить з решета води,
Можна тільки грудочку біди
Залишити в ньому... Забери!

Освічена,засмічена недолею,
Замучена, закинута неволею,
Сьома вітрами попелом розвіяна,
Дикунка часу небом неомріяна,
Стоїш собі у чистім полі каєшся
З любовію і з волею прощаєшся.
Затравлена, спаплюжена нестерпними,
Колючими, дурними днями впертими!
Змарніла людом-нелюдом зацькована,
Страхами, нетрями думок зіпсована.
Тепер дивись на замки побудовані,
На весни витребеньками стурбовані,
Дивись пильніш, щоб не були змарновані
Життя і доля, Богом подаровані!

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Вогким туманом
Укрило гори,
Сном-океаном
І диво-морем.

Холодні сосни
Безшумно плачуть,
І з ними осінь
Сумна неначе.

А я радію,
Бо заблукала
У лісі-мрії,
Де сонця мало.

Штори – це скатертина світла.
Відкривала, пестила пальцями білу тканину
Штучну,
Щоб усе покрилося білим
Світлом. Нештучним.
Щоб кожен колір тьмянів у очах,
І сюрреал наш розтікався промінням.
Ти відкриєш балкон, але рано ще бігти кудись,
Та занадто пізно вже спати,
І фільми йдуть дивні:
«Я поживу еще,
Я поживу еще».
З тобою. Майстре.
Наш Діоніс перестав бути богом.
Нашим богом стала зелена фея.
Нам дозволено все. Нас життя не картає.
Наша совість давно вже не милася.
Сповідь. І повінь. Наших очей.
Час здирає мій лак твоїми руками.
Час муштрує і стесує гострі кінці, як вода,
Під мостом Мірабо чи то
Під Рибальським мостом.
Майстер і Маргарита двічі помруть,
Ну а ми помремо в ірреальності…

У віршах кожне слово – це кристал
прозорий, чистий, новозаповітний.
Поезія – це кров і біль Христа,
це самозречення, вогонь досвітній…

Під вільхою сплеснувся на ставку
могутній короп – бризки аж на гілку…
В цю мить летіла бджілка у пилку,
і короп збив краплинами цю бджілку…

Зима; птахи засіли віддалік:
сплюх підгризає молоденьку липку,
снігур сміливий підлетів… і втік,
але залишив теж свої відбитки…

Два береги, як фалди сюртука,
первоцвіт на концерті льодоходу;
і шерехатість пінки молока,
і високосний рік – ефект приплоду

лютневих колотнеч. У Сонці ніж…
Бо сонячні кларнети – мої ліки…
Поезія, мов повінь, чим сильніша,
тим ширше берег обіймають ріки…

Шлях читав поезію лапату:
слухали зупинені авто
і притихли гомінкі дівчата –
ще так вірші не читав ніхто;

ровер свій спинив і став на ногу
хлопчик – впала гичка із мішком –
качка з каченятами дорогу
переходили поважно ланцюжком…

Мов Ахіллесова п’ята,
моя душа без гідних звершень;
як мед, солодка і густа,
душа від віршів. Від черешень

солодкі тіні – Сонце мов
за спеку вибачення просить…
Я щастя формулу знайшов:
як в липні ранок трави росить,

босоніж вийди у садок
(зело цупке, як ті верети),
і вірша прочитай рядок
зі збірки «Сонячні кларнети»…

Єхидний сміх чаклунки злої,
Віщуючий лище біду.
Брехав Вкраїні її долю,
Страшну,незрячу та бліду.

Вона ж бо знала,що говорить,
Як втілити в життя слова.
Тих слів ніхто вже не замолить,
Хоч відьма зовсім не права.

Багато слуг в тії потвори,
Вони рішучі,бачать ціль.
Вони не визнають покори,
І б"ть поклони лише їй.

А цей народ,ця кара Божа,
Мовчить роззявивши роти.
Він ще від чар звільнитись може,
Та хто звільнить від сліпоти?

… в сльозах молилась над заслаблим немовлям…
Були спочатку сльози нетривалі…
Чомусь згадалося дитинство, як з кроля
(забив якого батько), на сандалі

гаряча бризнула – малинним соком – кров,
зальопала колготки та найбільше
спідничку білу; тато гримнув: «Що ти ро?..»
А потім спохвативсь: «Куплю гарнішу…»

Були ті сльози солоніші ніж тепер…
Але ж тоді і серце не боліло…

Коли моє слово вливається в тишу,
Й відлуння ковтає останні склади-
Клянуся,тебе я ніде не залишу...
А ти мені кажеш-Від мене іди.

Ховатися марно в розгнуздані мрії,
Збиралися ж разом в дорогу-життя.
А потім подули вітри-суховії,
Не знаю і нині причин до пуття.

Я завтра прокинусь,й,мов перший апостол,
Що втратив тілесного Бога-Іссу.
Ходив,проповідував вірити просто,
Кохання без тіла у дні понесу.

Розкладка продовольча і податок:
Содом й Гоморра в пеклі уві сні
не бачили, щоб хто дививсь так падко
на руці, що киплять у казані…

Небесно-мрійна, білохмар-красива
Земля навколішках стояла і ревла
і вуха затуляла, як просили
у неї хліба: «Я ж вам віддала

все до сльозинки, до зернинки, маківки,
картоплю мерзлу… по грудках свищу…», –
аж схлипувала й репала. «О матінко,
калачиків* подайте для борщу…»

В прим’ятину на тілі, що одутло,
краплинка впала, захолола геть…
На піч поклали, загорнули в хутро,
мелясою змастили губи. Смерть?

Як тіло мили з м’ятою, сопіли,
сопіли так, що надихнули вороття:
як в борошні? обличчя було біле –
зажевріло – причовгало життя…

Посохли сльози – солончак у серці,
як рухаєш – сіль сиплеться з душі,
а тіло до землі, мов гілка, гнеться:
«О Боже, нагодуй чи поріши…»

Смердюча богила, як радість стала:
здер шкурку – їж – в голодному Раю.
З коріння рогози млинці – о, страва! –
смачніші за відвійки* з мишію.

Шкребли, смалили, мили – не байдужки –
невичинені шкурки (в піч бишву!) –
випарювали, різали на смужки,
варили й додавали кропиву…

З дерев фруктових гілочки солили
(солили густо-густо) – з них відвар
пили гарячий, дмухали, насилу
ним наїдались… Голод на бабчар

Смерть одягла – й давай життя клепати.
На Паску люди мерли (віщий знак):
на свято з часничком пеклося падло…
Голівки билися – висіли, як в байрак

гарбою труп’я звозили скрипуче.
Безхліб’я мором шкірилось. Кінець?
До ниточок обсмоктана онуча:
колись в ній мама заховала буханець…

О диво – діти навіть не сивіли,
бо голод не давав їм посивіть…
Якби дістали, сонце й місяць з’їли б,
кисіль варили б із промінних віть.

Смиренномудро зорювали ниви…
Опухла йде, хитається луна*:
«Єдине, чим Земля ця завинила, –
що зветься Українською вона…»

Як пахне Сонце влітку після зливи!..
мов щойно викупане чисте немовля;
молитву Ранок так велеречиво
своїм пробудженням натхненно вимовля,

що, дивлячись на обрій, відчуваю
себе священним Цвітословом золотим…
і м’ятою в завареному чаї,
поезією сонячних калин.

Як заголовні літери у вірші,
дощу краплинки нависають, дзеленчать…
Не просто день народжується – більше:
добром прищеплюється в серці благодать!

Я стану нецікавим сам собі,
якщо почну у замкненому просторі
складати вірші тихо, бо тоді
я від життя земного буду осторонь:

мов хліб позавчорашній, стану я:
не свіжий, не черствий; і на сопілці
заграю я зі співом солов’я,
та не у лісі, а на грамплатівці…

Я стану наче «аш два о», але
не льодом, не водою – просто парою.
Життя без мрій, любові – замале,
коли усе Плеядою Стожарою

кипить у грудях – булькає метал:
життя переплавляється в поезію.
Бастилію коханням зруйнував,
щоб вибухнуть новою Марсельєзою!

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у рими.
Краще в спогадах думку собі залиши:
Ми ніколи не будемо ними.

Уяви собі погляд голодних очей
І скалічене голодом тіло,
Всю потворність і ницість усіх тих смертей –
Щоб від сорому серце боліло.

Неможливо вмістити в ніякі слова
Їхні муки останні і думки про їжу,
Як стає канібалом людина-трава,
Її душу спустошено-хижу.

Закарбуй собі в серці невимовну лють,
Бо нічого не можна змінити,
Боягузів тодішніх вини каламуть –
Нам довіку з цим соромом жити.

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у слово.
Краще клятву безмовну у душу впиши,
Що таке не повториться знову.