Цикламенами пахнуть надвечір осінні хмари.
Шурхотять по землі небеса і підбурюють вітер.
Чорнокнижно молюся думкам і зорі, що згори
Ім’я Бога мого виплітає з задимлених літер.

Чорнокнижно молюся туманам, що входять у дні.
Забуваю себе, запустіло забувши про тебе.
І пливуть каравели листів вже на самому дні
Там, де вчора було іще серце, а нині – вже небо.

Бачиш, осене, рать твоя чорно вростає між літ.
Йде за спиною військо. Те військо – з лляними мечами.
Я розп’ята мовчаннями… Листям вкривається слід,
Й мого Бога ім’я сповивається всує речами.

Злива стріл прошугнула між золотим тихих гілляч…
Тіні давніх трипільців гугукають на полюванні…
Голосіння весільні, а чи Ярославни то плач
Підпирають хмари з цикламеновим присмаком раннім?

Я розп’ята мовчаннями… Вітер проходить наскрізь.
Шурхотять небеса. Ймення світу душа забуває…
Й під бруківкою міста земну не намацати вісь,
І не гріє сорочка лляна, як і меч – не рубає…

На великім торговищі звізд, плащаниць і плащів,
Де незайманість й доля уцінення ждуть без огріху,
Херувимів не чуть. Попід стінами – світ на потіху…
Тільки ж має за тою стіною вселенських плачів
Буть, нехай не стіна, а хоча б перестінок для сміху.

На великім зглядовищі палями били тіла.
Обмолочене зерня чіплялось за спечену землю.
І ступнями невбутими Син ішов Божий по терню.
І вершились діла. І судьба попід стіну вела.
Й закатовані ті стали кровію новому зерню.

На великім зчовповищі натовп не диха у такт.
Хоч всі рівня: потворні і ті, в кого крила на спині.
Прапорець той – що фінішний – ставлять вже на середині.
І збуваються так. І – хоч помилка – пишуть цей тракт.
Й лиш з засвічених плівок душа проступає людині…

Коли ти лиш глина: без духу, імення, душі,
Коли тебе місить у глей мозоляста долоня –
І ти будеш чимось, ціною в три мідних гроші
Й хтозна, чи зростеш до склепіння під назвою Доля?..

Коли ти вже амфора з терпким, солодким вином,
Коли у вогні в тебе пам`ять безсмертну вселили –
В яких погребах, не прокиснувши, ждатимеш знов
Щоби захотіли надпити й по кубках розлили?..

Коли ти божок з розмальованим глиняним тлом,
Якиму з дарами й поклонами ходять молитись –
Хай буде, як є. Зі святими сідай за столом.
Та знай, що і з божниці можна упасти й розбитись.

Коли ти людина й вже злущилась глина з душі
(Вогонь – лиш у венах, а плоть – все із того ж замісу)
І ти будеш чимось ціною в три мідних гроші,
А, може, безцінним, а, може, знеціненим, звісно…

…Коли ти лиш глина…

Тихо так… Тихо, й одні.
Спати пішли ліхтарі.
Ніч нам опустить місток,
Й тихо підем до зірок…

Вічність… твоя і моя.
Стільки хай вділить земля,
Стільки я хочу з тобою
Щастя ділити і горе…

Пручатимуться, битимуться – знаю!
А ти в мішок їх і тягни до раю!
Коли Архангел мовить: Знову роги?!
Даси йому пречесну діву Раю.

[Роз'яснення ]
І надихнули тим контрабандиста -
аби привів у кущі райські триста
душею-тілом лагідних мадам,
що мали всі чесноти, крім "не дам".

І для архангела знайшли дівицю,
що доглядала би його світлицю,
і щоб не марились старому ріжки,
коли він запрацьовується трішки.

Бо то ж таке недремне – відчиняй,
а потім стережи ворота в рай.
А як не носять пенсії до сіл,
то котрій вистачить терпіти сил?!

Тож як архангел мовив „Знову роги?!”,
ховаючи ключі за виріз тоги,
йому й дали діваху, бабу Раю -
аби в собі здолав пиху безкраю.

[ до роз'яснення ]
І у раю - не вища досконалість.
Усюдисуща погрішима малість -
коли ж вона весела, то й на святість,
бо що таке життя, коли не радість?

2008

Навіщо, о Розкішна Кішко,
Лише минуле в бюсті гріти?
І там, і тут те саме ліжко,
і на вікні ті самі квіти.

Нове в новому, кажуть люди,
і я дивлюсь на ваші груди,
такі спокусливі до лиха,
усміхнена моя Барсиха!

2008

дарована прекрасній дамі одного жовтого мрячного
дощового осіннього дня, незабутньо проведеного
в мисливській хатині на околиці панського міста
Луцька (... року від Р.Х)

Ти не вагайся, діво,
поки не все одно,
поки живеш - грайливо,
доки усе - вино!

Доля до жінки мстива.
Роки - неначе сни.
Там, де була красива,
добре душі цвісти
буде у нагороду -
за ці, осінні, дні,
що дарувала вроду
страченому мені.


2008

А зорям снилось сонце,
Сонцю-зорі.
Такий закон. Ось так чомусь завжди.
Вінки із лавру
Так! Для переможців!
Для переможців вкопують хрести.
І йшло життя
За правилом й без правил,
Мочило зранку ноги у росі.
І голову схиляло під хрестами,
Купалося в казковім молоці,
Щоб повернути молодість минущу,
Щоб на стежині залишити слід.
І повз доріг садило дикий кущик…
Що буде далі? –
Лід чи самоцвіт.
А хто наступний?
Хто наступний, Боже,
Народиться? (не дай щодня вмирать).
Ось сад і луг. І дні такі погожі,
І річки синь й така розкішна гладь.
А зорям, як і завжди, сниться сонце.
А сонцю – зорі
Так із дня у ніч.
Із ночі – в день.
Лише життєве море
На дно ховає з натовпу людей.

Я – весь ОКей!
Хокей?
Я не такий,
як всі,
але й не навпаки.
О, Я дурний
як світ,
та в ньому
мудрість літ.
Коротше,
Я – ОКей!
У творчості – мартен.
А поміж вас
Я – Кей
морожений…
Хокей?

1
І ти почнеш голитися. Це точно.
Натхненно так, по-справжньому - до крові.
А леза затупіли остаточно,
І буде нам уже не до любові!
А січень за вікном таки студений.
Ти змерзнеш, так банально, безволосо.
Гаразд, ходи погрієшся до мене,
Завию я тебе собі у коси.
:) :)) :))
2
І я почну голитися! - до стану,
в якому суті голій у сутану,
а чи в обійми, та обов'язково! -
але почну, і далі гонорово
чекатиму, що випаде мені -
вогні, в яких твої зникають "ні",
чи на колінах нарости сурові.

А змерзну, крикну Ближнього по крові.

І Ближній скаже – краля гріє краще
за молитви промовлені ледаще?

Тому допоки сонце тут і роси,
зір застимуть мені дівочі коси...
:((
1
:)) :))


2
Рубайчик
Ви кажете - до скла її торкався,
і хмелю з нею спив, брав і набрався...
Та не розбив - о дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


Хмільна епіграмка
Не пив нічого, окрім чари слова,
та захмелів на імені - П'янкова.

Мы - крохи межзвёздного пепла,
Который с Его сигарет...
Мы - сила, которая крепла
От вылета в тёмный просвет...

Такая уж прихоть Вселенной -
К земле чуть поднявшихся гнуть.
Ты слышишь, в реке тонковенной
Колеблется волнами ртуть?..

И мы, громогласно и маршем,
Под звуки охрипшей струны,
Уходим за ангелом падшим,
Да падшим с высокой скалы.

Да, сдвинуты точки опоры,
И смыты границы небес.
Лишь тот неподвижен, в котором
Резвится танцующий бес...

Пристрастия тела сильнее,
Чем духа парящий полёт.
И в этом моё отреченье,
И в этом - нетанущий лёд!..

У закутку сутінків годинникар
Підносить рукав, і зітерши гризоти,
Заводить серця на черговий удар,
Чергові списання гріхів за банкноти.

А сам вдовольняється сплатою двох
Квитків до театру, що вчора покинув
Своїх глядачів та відбув у Острог
Старанно вивчати основи латини.

А сам вдовольняється медівником—
На нього удома чекають майстрята,
І ніжно згортає у хусточку злом,
Побожно цілує старі коліщата.

Та сниться ночами йому трубадур,
Що множить петлясті дороги на свята,
І ніжки як стрілки жіночих фігур
Завжди виставляє „о пів на десяту”.

А втім, все вдалося, і часу лассо
В потребі до нього прихилить і небо,
Клепсидра насипле у жмені пісок:
Живи, скільки хочеш, майструй, скільки треба.

Десь за обрієм вже починається шторм,
блискавиць ще не видно і грому не чути
та в повітря хтось капнув півкраплі цикути
і шорсткої тривоги дірявим відром.

Не шелесне листок, а ліниві хмарки
ще не швидшать свій біг під бичем вітрогону,
та душа вже бажає ковтнути озону
до шаленства стихії, а не навпаки.

На урвИщі. Над морем. Край світа. Стою.
І чекаю як сонце топитися буде.
В жалюгідних хатинках сховалися люде,
загорнувшись у цноту і ницість свою.

Їм здається, що в тиші не буде вінця,
мати диво за звичай, лишатись стороннім
можна довго,
допоки не впаде на скроні
гільйотиною тінь осяйного лиця.

А за обрієм вже прочинили грозу,
і впускають мов звіра між стиглих душею…
Нерозірвана плинність крихкою межею
воскресає на шрамах обличчя сльозу.

А коли темно – вона шелестіла,
Билась об шибку, кидалась по льоді.
Пульс завмирав, чув лиш шелест тіла.
Серце горнула, трималась в польоті.

А коли небо ламалось мов крила,
І біле знову здавалось чорним -
Листям, щоб зсохло, землю покрила.
Він намагався здаватись гордим.

А коли день промайнув, як справжній
І до буденного є лиш півсонця -
Пухом зігрів, не давав більше справ їй,
Щоб молоком смакувала сон, ця...

Дружня пародія на дружню пародію Тетяни П"янкової на дружню пародію Сергія Руденка на прекрасні вірші Поета Мандрівного

О, Музи ці – завжди напоготові
балакати з поетами на мові,
їм зрозумілій,
будь то натяк, жести…
і пестити їх, хтивих, до фієсти,
забувши про Олімп і про Пегаса
при виді будуара чи матраца…

тримайтеся за рейтинги, поети,
а Музи проспівають вам куплети

…неначе хворий чоловік,
який відчув наближення кончини –
і з ліжка на підлогу переліг
(жаріє в грудях, нутрощі горять),
спекотний День росою впав на землю…

Переходжу на Ви. Переходжу межу. Кордон.
Наша зона відчуження — наша кара.
У твоє запаролене серце який резон
увірватися потім чи навіть зараз?

У твою залогінену душу, на диску C
Не помістиш любові — бо місця мало.
Забуваю рамена, волосся, а ще... лице.
Ми загралися, любий і ми програли.

Ми так грали... І навіть роз'їхались жартома.
Повлягалися в койки, напились тиші.
Схаменулися в грудні, дивися, — уже зима.
Де ти? Хто ти? І які в тебе нині вірші?

Або проза... До біса. З всіх ідолів — телефон.
Пригадай і подумай, то ж файна пара!
Переходжу на Ви. Переходжу межу. Кордон.
Наша зона відчуження — наша кара.

Третю ніч в місті падає дощ
Відбиваючи вікна в калюжах
І в асфальті обличчя також
Відбиваються сонно-блайдужі.

Третю ніч ця небесна вода
Заливає ущерть спраглу землю
Наче море без краю і дна
Стало всім нам за нову оселю.

І на небі зірки третю ніч
Вже не бачили світла у вікнах
Сльози падають з-під їхніх віч
З теплим шелестом в воду блакитну.

Під ногами вода і над нами вода
І внизу десь взялось друге небо
Так незвично по ньому ступає нога
Над зірками проходячи легко.

Все змішалось під теплим дощем
Задзеркаллям під куполом світу
Обернулось, сховавши лице
Під вуаль із дощу рідне місто.

А в Австралії зараз літо
І, між іншим, найдовший день
І засмаглі, як ніч, австралійці
Там горлають веселих пісень.

Об’їжджають підводні рифи
На приручених, добрих дельфінах
І читають увечері книжки
Про країни, засипані снігом.

І дивуються – як то можливо
Білий пух – але зовсім не гріє
Трохи схожий на морську піну
Що вкриває прозорі хвилі.

Засмагають під сонцем дочорна
Пють газовану з бульками воду
Не потрібен їм теплий одяг
І щоденні прогнози погоди.

І здається їм неймовірним
Що у сонячний день цей теплий
Є найдовша у світі ніч
Десь на іншому боці планети.

Певне там люди теж не вірять
Що у іншій частині світу
Цілий день тепле сонечко гріє
І буяє яскраве літо.

Їм здається, що ще так довго
До весни і до сонця чекати
А воно майже зовсім поруч
Лише кілька листків календарних.

Вітер
Шумить у дерев верховітті
Тополя
Співає нам пісню про долю
Каштани
Так радісно діляться снами
А явір
На струнах гілок пісню грає.

Берези
За щастям закоханих стежать
Волошки
Дарують кохання у кожнім листочку
Любисток
Вбирає у синє намисто
А клени
У сотні кофтинок зелених.

Модрини
Килимом встелили стежину
Суниці
Ледь-ледь проглядають з-під глиці.
Дубочки
Навіюють їм холодочок
А вишні
Співають сонети їм ніжні.

I

Як добре – є куди проснутись...
…Уже на тебе йдуть з ножем,
ні вивернутись, ні спорснути –
під серцем вістря. Жах. Невже
кінець…За що? Не треба! Боже!
І ти у поті крижанім
себе знаходиш вже на ложі.
В кімнаті тихо, на стіні
годинник: цок, цок, цок… Десь близько
у білосніжних подушках
спить половина, наче кицька
щось муркотить крізь сон. Не жах
дістався видно половинці,
коли на трон зійшов Морфей,
і розіслав свої гостинці:
кому – my love, кому – мишей…
Та, слава Богу, жах розтікся,
уже ні сліду від біди…
Як добре, світку мій, не Стіксе,
що є прокинутись – куди.


II

На кухні, імені Верьовки
співає хор, а за вікном
дві прачки на одну вірьовку,
що аж Гоморра і Содом!
За прачками, так, трохи збоку,
«на трьох» під липкою – мужі.
Мов ті філософи, нівроку,
місцевих студій, не чужі…
Коли у прачок передишка,
у рідкісний такий момент,
з-під липки можна чути: «Кришка,
в усьому винен президент!»
За пияками, далі – траса.
Реве та стогне Окружна.
Бігборд з насупленим Тарасом:
мовляв, якого ще – рожна?
А з того боку магістралі,
йому у відповідь: «Не зрадь!..»
І їдуть зраджені, страждальні,
і бубонять під ніс: «Нас – рать!»
У місті Кия, місті Лева,
в Одесі-мамі, чи в Криму –
гуляє Зрада королева
з Обманом прихвоснем – в диму…
За димом рідної Отчизни –
Європи, Азії дими…
Планету оповив нечистий,
обняв сморідними крильми.
І строчить чисту правду в пресі:
«Кохана Земле, підожди
з десяток літ, отих процесів
безповоротних – аж тоді:
кохання жар, і Стікс, і Лета,
не те, що в дохлому Криму…»

Такий от сниться сон Поету.
Куди прокинутись йому?..

Господи, не любити Твоїх людей – то страшенний гріх,
А любити...
І коли усередині пусто, окрім кори, Ти
Береш моє тіло – старезний голем-горіх –
І на лобі Твоє ім’я шелестить івритом.


Я посиджу, Господи, очі не затулю
Ані тінню повік, ні сну золотою млою,
Доки вітер волосся вичеше до гілляк.
Не любити Твоїх людей – як ото малою
Обривати крила білому мотилю.
А любити, Господи, Ти ж бо вже знаєш як.

Мої рубаї (не Хайям)

***
Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

***
Слово мовлю – і чую зневажливе: «Цить!»
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

***
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

***
Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван…
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем’єр чи “пахан».

Ти - тiльки випадковий подорожнiй
На запашнiм, заквiтчанiм шляху.
Л.Могилянська

I

Вiдпочинеш, i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубiновим
Затопити дорожню втому.

Гостре щастя раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.

Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначив
I покинуть його не можна.

Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дороги
Тiльки смiх мiй весняним вiтром
Буде бiгти - тобi навздогiн.

II

Догоряє, попелiє дивне щастя...
Зажурився день - замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям...

Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.

Прийдуть люди - не чужi, не випадковi, -
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, - холодна осiнь.

III

Ох, чому ж це серце б'ється молотом,
А уста мої - розквiтла китиця?
I чому це полум'ям i золотом
Кожна рiч в моiй кiмнатi свiтиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слiдом весна моя заблукана.
I згоряють у вогнi великому
Всi закони, що були розлукою.

Знову осiнь утiкає злякано
Пiд травневою рясною зливою:
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип'ю келехом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе - зрадою.

З планет далеких прилетіли
На Землю їх представники.
Звичайно ж, інше мали тіло,
Ментальність, техніку, зв’язки.
Уже давно у них наука
Зробила семимильний крок,
Для них була буденна штука
Долати відстань до зірок.
Земля зустріла їх привітно,
(Бо ж варіантів не було),
Та й гості мирні, не бандити,
Свої відкрили НЛО.
Усе докладно показали:
Системи руху і життя,
А потім у землян спитали:
«Яке ж воно, земне буття?
У вас легені кожен має,
Є серце, мозок, мозолі…
Чи ж вам усього вистачає?
Чи їжі досить на Землі?»
- Та звісно ж, в певних регіонах
І їжі обмаль, і води,
В ресурсах теж проблемні зони,
Пального мало і руди....
Негайно інопланетяни
«Бика за роги узяли»:
Відкрили повну базу даних,
Всю інформацію злили,
І технології новітні
Дали землянам ПРОСТО ТАК,
Щоб на Землі у цілім світі
Настала ера золота.
Коли ж прибульці, з хеппі ендом,
Курс узяли на Оріон,
Земляни всі новітні бренди
Послали на аукціон,
І фірмам продали відомим,
Проблеми залишивши вдома.
………………………………….
Не дивина, що певні клани,
Не прагнуть дати рай землянам!
Загальне благо? Та ні за́ що!
Що гірше всім, то кланам краще

Як дивно доторкатись
твоїх скронь
Устами монітора
поцілунку,
У серці тамувати
рун-огонь,
Оскому вже позавтрашнього
трунку.

Коли заступить ява
білий світ
Зірвавши цвіт
оспалим падолистом,
Червленим зойком
опалений квіт
Коралів юні
зірваним намистом.

Допіру в’янучи
у любощах зими,
Прецінь зневаживши
принади свого літа,
Зустрівши осінь
в шатах самоти –
Вслухатись Вічности:
“Моя Лелітко”.

Время поэзии - ночь...
Прочь, наболевшее, прочь!

Кровь, не желавшая стыть,
Сердце в порыве любить!

Гневная тень пустоты,
Северный ветер и Ты!

Ширь, неподвластная снам,
Звуки бесед по душам.

Комната светом полна,
Тихим и нежным - луна...

Время поэзии - ночь...
Прочь, нашумевшее, прочь!

Что за беззубый смешной старикан
Ступает по каменным плитам,
И крылья влачит, пережив ураган,
Судьбою изрядно побитый?
Зачем и откуда на город свалился
Чудак в старых грязных одеждах,
Вопя о спасенье души суетился
Взывая к любви и надежде?
С насмешкою взглядом его провожали.
«Смотрите, безумец идет!» -
Кричали вдогонку ему горожане,
Зовя старика «идиот».
Но вместо проклятий из недр души,
Печально шептал избавитель:
«Добрые люди, ну как вы могли?
Ведь я же ваш Ангел Хранитель…»

Я любив тебе, дико любив, –
так, як люблять свободу й неволю.
Ти прийшла, і себе я згубив,
але душу й тобі не оголю.

Я, мов олень осінній, про кохання сурмлю,
але сам зостаюсь зі своєю любов’ю.
Видно, зовсім не ту я на світі люблю,
що платити доводиться кров’ю.

Я мовчу. І мене на цім світі нема.
Залишаєшся ти. Я навіки замовкнув.
І завиє за мною хіба що зима
недостреленим вовком.
2001

Миті останні, трагічні дороги,
Хвилини розлуки, хвилини тривоги.
Серце летить у прірву знемоги,
Жити вже більше не маю я змоги...

Душа моя рветься, палає огнем,
І топиться в спогадів дивних сльозах...
Був в нас з тобою чудовия тандем,
Тебе більш нема... Лише біль на устах...

Сльози стікають повільно униз,
А серце б'ється, шука порятунку...
Я знаю, це був останній каприз,
Біль наш останній від мого дарунку.

Ти переводиш свій погляд кудись,
В очах кохання й тупа безнадія...
Шепочеш "до серця мого пригорнись",
Сльози ковтаю... воно вже не діє...

Всім кажу, що шукаю любові,
А сама виглядаю бійця.
Я шукаю противника в полі.
І той пошук усе без кінця.

Всім кажу, що шукаю спокою,
Сама марю клекотом битв.
І вже зброю готую до бою,
Войовничий наспівую ритм.

І посвистують тихо зі мною
Степові волоцюги–вітри.
Може скласти холодную зброю —
З перемир’ям до тебе прийти?...

Подивитись в очі глибокі.
Впасти в обійми твої…
Та я падаю в трави високі —
Засинаю в зеленій труні.

Я не буду боротись з епохою,
Я не буду боротись з століттям.
Я ітиму своєю дорогою
На зустріч новим лихоліттям.

І хоча я й творець історії,
Я не герой країни...
Так, я знаю все про монополії,
Та не знаю як вийти з руїни.

Так, я маю cвої проблеми
І до "цирку" не маю стосунку.
Бо мені непотрібні дилеми,
Бо у цьому нема порятунку.

Вихід з "кризи"? можливо,
Та з життя неймовірно...
Не вважаю це надважливо,
Сподіваюсь, все зробите вірно.

Історичні вітри не уміють співати з душею
Про кавказький кинджал, де карбований кровію вірш,
Про багаття монголів загашені їх же сечею
І могильну траву у високій підводній траві.
Про заховане в церкві мазепинське золото біле,
Журавлино-весняне забуте весілля садів
І про те, як ще обри до обрію синього бігли,
І про те, як Отой світ народженню цього радів.
Як горіли степи й розмовляли про вітер ялини,
Не святі, та посвячені, пасли легенди волхви,
Дід Григорій чудний самокрутку із бюлетня слинив
І шукав собі місце на вічність у небі трави.
«Молодьож» танцювала – весела, як люди первісні.
І прощали поети своїм побратимам гріхи,
Хто помер молодим десь якраз посередині пісні,
Не розпасши у корчмах свої золоті потрохи.
Усе більш самота душу степом і морем манила
І заразні, мов страх, в сни приходили ті, хто чужі...
Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила,
Проти течії Лети училися серцем пливти.

В чорні діри свідомості лазили фройди та хвойди
І шукали там сала, калини, молочних братів.

Пуповина відрізана. Ера відходить – як води –
І змиває усе на невічній спіральній путі.

...Отака-от історія – втомлена офіціантка,
Отака-от радянська і рідна, і радісна бідність життя.
Все почнеться зі смерті – як обри, як анти...
Тільки нащо історії взяте на Той світ дитя?..

Синім Місяцем всім усміхнеться прехитрий диявол.
Він вже в космосі був... Може, він і придумав людей?..
Те, що тілом зоветься, – то глина дешевої слави,
А душі ще не мацав наразі ніхто і ніде.

Краще цих таємниць, мабуть, справді не знати ніколи.
Заболіли сніги, забіліли сади, як фата...
І вернулись до себе ті обри й татаро-монголи...
І зосталася осінь... і зір он орда золота.

Дружня пародія на Пародію Сергія Руденка на прекрасні вірші Поета Мандрівного

О цей прекрасний гумор чоловічий!
О ці бентежні погляди у вічі.
Вони так палко іноді бажають,
Що Музи справді часом ... "залітають".

Скажу всім Музам, щастя вам, удачі!
Поки в поетів "рейтинги" стоячі!

Ми звикли так отарою. І все.
Керує той, хто має вищі роги.
З нас кожен кращу вовну обтрясе,
Штовхне під зад і ... "Міряйте дороги!"
То не шляхи, а прикрі манівці.
Баран мовчить, і вівці - ані звуку.
Самі себе "взуваєм"? - МОЛОДЦІ!
В безвихідь йдем? - Чудово! Прапор в руки!
Хіба в народу геть "поїхав дах"?
Тупіші стали від бетонних мурів.
Кінець епохи блазнів і невдах!
Хай славиться епоха само-дурів!

Пустити б човен над водою
І спогади з ним відбуті…
І прив’язати до тіла тобою
Цей вечір до самої суті.

Душу б зігріти в гарячім вині,
Щоб жити в сп’янілому світі…
Хай про любов співає й мені,
Як Ксені, гуцул на трембіті.

Осінь приспати б на сивій лозі
І змусити ніч танцювати,
Ніжно спустити туман по нозі
І вітром тебе цілувати.

Розвішати б зорі на голих гілках
І місяць закинути в річку,
А потім тремтіти у твоїх руках,
Немов полохлива свічка.

Пестити б очі дощами твої
Вони, як долоні вологі
Стирають і пишуть картини мої
І стелять полотна під ноги.

Вдертись у пащу любовної гри
І пити тебе по ноті…
Відчути й кричати на стогін три
Присмак твоєї плоті…

Дружня пародія на прекрасні
вірші Поета Мандрівного.

Крізь нескінченні зоряні світи,
Поет благав її : «Кохана! Мила!
О,Музонько, на хвилю.. залети..!»
Переконав!
(На двійню « залетіла»)!

***
Меланхолія в чашці з недопитим чаєм -
Це може гірше ніж заслабле кофе
І день, здається, хтось тобі розчавив…

***
Скло пакетна душа – це дволикість особи
Ніби так та не так,
Ніби тепло в середині й холодно ззовні.

***
В оману ввести своє «я» дуже просто
Щастя бажаєш? Дихай цитрину
Щастя на хвилину – то не є назовсім…

***
Ти хочеш померти? То і не вагайся
Стрибай з вікна чи трощи вени
Побачити все «після» все – одно не вдасться …

Згоріли крила, як клітини мапи.
Обпечене ніяк не заживе.
І попелом товчуться гострі лапи
Того дракона, що в мені живе.

Поменшали свічки од втечі воску.
Прикинувсь той молозивом в зерні.
На чорне – білим… Як одвічно-просто
Лягають неоліти на землі.

І ми лягаєм: на кістки – кістками.
Скріпили ґрунт у надцять вже слоїв.
А потім нас вивчає з словниками
Отой дракон, що сонце колись з’їв.

І хто родивсь для зради – той і зрадить.
І хто родивсь убити – той уб’є.
А як зарадить? А чи тра зарадить,
Коли світ комашиться про своє...

коли пунктиром час біжить до краю…
коли впекло й ніяк не заживе?..
…За яблунею, що в саду у раю
Принишк дракон отой, що в нас живе.

Навіщо тобі прозріння? Злякаєшся і осліпнеш.
Навпомацки через вічність брести – забагато стін.
В небесній дзвіниці лунко. Кричи, доки не охрипнеш.
А схочеш, щоби почули – тягнися і вдар у дзвін.

Муруй свою церкву вперто. Слова цементуй сумлінням.
Підмішуй не глей тягучий, а радість живу і кров.
А схочеш, щоб прийшли люди – впади під порогом тлінням,
Зітри своє ймення з мапи і в хрещені звись Любов.

Висвітлюй себе, вимащуй, ламай чи ліпи по новій,
Із дерева чи із глини – на все віднайдеться гріш.
А схочеш, щоб не продали – будь каменем в стовп основи,
Чи хлібом з черені слова – по скибці для всіх поріж.

Натягуй свою корону, гукай галасливу свиту,
Коневі дай грудку цукру і йди на свою війну.
Навіщо тобі все знати? Хтось виживе. Когось вбито.
Он дядько з обличчям Бога вже зводить нову стіну.

…І буде твоє пристанище
Там, де випалиш моє ймення,
Де зведеш із долонею капище,
Возвеличивши в скелі й каплі ще,
І відродиш життя зі стерня.

І буде твоя там вотчина,
Де змалюєш із лику місяця
Мою пісню, колись пророчену,
Мою душу, вогнем полощену,
І той час, що ногами міситься.

І ти будеш чекати досвітку,
Доки камінь ростиме плоттю.
Плугом – дотемна, хлібом – досита,
Болем сватаним, що і досі там
Розпина світ по верховоддю.

І там буде твоє пристанище…
І знайдеться твоя там вотчина…
І ти будеш чекати досвітку…

Перетнути кордони опалого листя
слів,
Перейти Рубікони туманів, образ-
пробачень.
Дощ останній ще й досі в серці
не відболів,
А зима вже порошею несамовито
плаче.
І по кризі слізьми – як сніжинками
по дощу,
Це ж, по суті, однаково, що й по опіку
опік.
Та не гримає грім, де вже ливень давно
ущух,
І не спалює блискавка мокрий до нитки
снопик.
А сніжинки чекають, коли вже пришерхне
твань,
Щоб незаймано-білу свою простелити
тишу,
І зневірене серце не вірить палким
словам,
У холодних заметах йому вберегтись
простіше...

(за темою віршів Є. Кудашевої «Елочка»*)

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка ялинонька
Зеленою була.

Співала Завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай!»
Вкладався снігом Сніговій,
вкривав зимовий гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під новий рік Морозко Дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде.


*Пісню «Елочка» написав композитор Л. Бекман на слова (російською мовою) Є. Кудашевої.

Людмила Зубкова
Переклад Майї Зінґель

Апельсин

Ми ділили апельсин.
Нас багато – він один.
Першу скибку – їжакові,
Другу – звісно, борсукові,
Третю дам я каченяті,
А наступну – кошеняті.
П’яту візьме білка,
Вовку ж – лише шкірка.
Вовчик злий. Біжить сюди!
Розбігайся хто куди!

Агнія Барто

Переклав із російської
Майї Зінґель

Я ЗНАЮ, ЩО ТРЕБА ЗРОБИТИ

Я знаю, що треба зробити,
Аби не було зими,
Аби серед білих заметів
Зазеленіли луги.

Лиш гляну на зиму
Крізь скельце зелене -
І літо одразу ж
Всміхнеться до мене.

…. між Землею та Хмарами
зграя лебедів на початку березня,
мов закладка у Біблії
між Завітом Старим і Завітом Новим…

Олесю Берднику

Поміж білих гігантів і чорних дірок, десь там
катастроф і колапсів, наднових зірок там-там.
Пульсує той ритм і співає пророк чи нам
про карму і фатум, про долю і рок? Світам
яким уклонімось, горішнім чи дольнім? Синам
чиїм прислужімось? Чи ключ від небесних брам
віддасть нам апостол зі стомлених рук, синам
правічних ілюзій? Небаченим досі світам
себе показать доведеться нескореним нам.
Між білих гігантів і чорних дірок, десь там
пульсує душею небес світотвору там-там.

У лісі так багато осені…
Піду, скупаюся у жовтому…
Ой, я забув, спочатку милиці…
Ой, дотягти б до лісу ніженьки…

У лісі різного накидано…
Яскравого, найбільше – жовтого…
У лісі гриб під кожним деревом…
А щоб знайти, для того – милиця…

Де ще побачу стільки золота…
Коли ще жовтим налюбуюся…
Ой, пізно, ліс пройнявся вечором…
Ой, дотягти б до дому ніженьки…

(байка)
Віктору Андрійовичу та Юлії Володимирівні присвячується

Зоологічна партія здаля,
набрати щоб істот для зоопарку,
планету, що під назвою Земля,
відвідала якóсь. Робóту шпарко

завершив мармюдонів екіпаж:
зібрали кількасот земних народів –
кого по-п'ять, кого по-сотні аж.
Та перш, ніж до зворотнього походу

рушати, перевірку провели.
Прибув сам особисто Гостре Око;
на кліті зирить – крупні та малі,
а пóчет слíдом відміряє крóки.

І ось – велика кліть, а в ній – один.
Й табличка над дверцятами: "Євреї".
І варти повно… "Берете на кпин???
Жартуєте??? А інші де із неї???" –

показує на клітку їхній бос.
"Та, бачте, з тим народом кепська штука:
бодай однóму вилізти вдалось,
то й інших за собою тягне, сука!

Їх спершу сотні дві було, і от,
не дивлячись на охорону зриму,
лише за тиждень хитрий цей народ
злиняв практично весь!" "Ну й хрін із ними…

А хто там далі – десь півсотні їх?
Чому горілка в клітці штабелями?
Спиртне давати експонатам – гріх!!!
Начальник варти захотів до ями???"

"Мій пане, то кацапи. І вони
не можуть без горілки й дня тут жити:
стає без неї розум їх ясний,
й тоді вони тікають звідси миттю!"

"Раз так, лиши горілку вже, нехай…
А що за клітка онде там, аж скраю?
І охоронця жодного окрай?!
І ґрат з однóго боку геть немає!?!"

"Та це ж хохли! Для них не треба ґрат:
як щойно хтось захоче на свободу,
його свої ж негайно тягнуть взад,
аби не відривався від народу!.."
***
Мораль цієї баєчки проста:
нам ліпше треба дбати брат про брата,
як інші роблять, замість за хвоста
однé однóго, мов кота, тягати.
3, 22/12-2008

я знав тебе завжди
тільки цього замало
мить вирішує поз-(бути?)-ся
останнього порятунку
народжений у муках
дарує світло
проте життя немає
від нього
але-вже-без-неї