Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Хтось в темній кухні північ зустрічає...
Поодиноке світло, стрілка, мій напій...
Ти хочеш більше, зупиняю: "стій"!

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Торкнутись серця, я Тебе незнаю
Колючий дріт, слова по ньому струмом,
Твоє терпіння...Може ти придумав?

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Отруєний потік, хтось напрям визначає
З гарячим подихом вдихнути почуття,
Кидатись в крайнощі, боротись за життя...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
І, може, там ніхто не зустрічає.
Іти за руку - і розбити скло
Мабуть, інакше бути не могло.

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Безжально ми з"єднання розриваєм
Наполовину крок, наполовину вдих,
Та я не просто, не така, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Стучить серденько - двері відчиняєм.
Це - гра offline, тікаємо від них,
Та Ти не просто, не такий, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Тут темно - і коннекту вже немає
на старт! На фініш! На червоний їду
Сьогодні, стоп, тут доступи, ліміти...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
П"яніємо одне від одного, літаєм,
Сірник, іскра, вогонь, момент.
Я ставлю крапку. І пишу: "the end".

Тебе...У холоді життя й байдужості світанку,
На струнах небуття, до ранку.
Тебе - у вічності й миттєвості оман,
У недоречності і вчасності сама.

Тебе - у місті сонця, серед темноти,
На горизонті попіл в очі й дим.
Тебе - на коліях, у снах і у хвилинах,
У диханні вітрів і кроках, без упину...

Тебе - на станціях, у кольорових снах,
В порожніх і чужих містах...
Тебе - серед мільйонів перехожих,
Серед чужих облич, на Тебе так не схожих...

Тебе - серед дощів, омитих сподівань,
Загублених світів світів, покинутих бажань,
Тебе - серед листів, написаних до тиші
Між стін, де вітер безнадійно свище...

Я сделаю шаг к восходу -
Горячему сердцу дня,
В вечности дни храня,
То сердце нам дарит свободу.

Я с утренней зорькой порхну
Навстречу новым рассветам,
И стану Твоим поэтом,
Кому-то свободу верну...

Горячие чары зари
Окатят боготвореньем
И кто-то уже без сомнений
"Люблю" поутру говорит.

Нікому тільки не кажи,
Де сходить сонце ваше.
Цінуй ту кожну-кожну мить,
Немов востаннє бачиш.

Нехай в думках завжди одне,
І на вустах нехай єдине –
«Люблю.. люблю.. люблю тебе,
Моє кохання миле…»

Не загуби і не забудь,
Зігрій усе у серці свому,
І осінь та, коли-небудь,
Дорогу проведе додому.
01.10.2008

Пространственная грусть
Вновь окольцует душу...
Твой тихий сон дыханьем не нарушу
И лезвием разрезаны сюжеты...Пусть...

Прощаньем и прощеньем я дышу,
В глазах темно и слезы на стекле,
Я жаром и любовью дорожу,
Разбитым сердцем, Солнцем на Земле...

Пожаром и рассветом я дышу,
Глаза в глаза - и радуга над нами,
Я чувством и доверьем дорожу
И теми, дорогими мне, глазами...

Ночною тишиною я дышу,
И в темноте два сердца единятся,
Надеждой и сияньем дорожу,
Я дорожу возможностью остаться...

Осенним листопадом я дышу,
И две души в гармонию сольются,
Я мудростью и жизнью дорожу,
И дорожу возможностью вернуться.

Две чашки кофе на столе,
И безответность, тихо убивая,
И ожиданье, тихо убывая,
И на земле, и на земле...

Туманность голыми плечами
Тебя объятьями остудит
На одного нас больше будит
Смешными, долгими ночами...

Обескураженным потокам,
Бесстыдством верности храня
Всё больше импульсов и тока,
Остыли ветры без огня...

Бесследны черствые поступки,
Небрежны сухости дыханья,
В просторах чудных ожиданья,
Мы беспощадны, мы же хрупки...


В отчаянии, всплывая мимо,
Держаться за холодный воздух
Мировоззрением, - и в слезы, -
На новый путь, для одержимых...

Дай мне испить одиночества
Долгожданного, из вечерних сумерков
По ночам так на крыши хочется, -
Чтобы вырваться из границ оков...

Дай мне боль расставания тихого,
Что б уйти без слов, обязательно,
Обвенчав две свободы великие,
И вернуться потом обаятельно...

Дай мне обвинить Тебя в тавтологии,
Ни за что, просто так, - от отчаяния
Шагомером измерить дороги,
И на них читать подсознание...

1
коли думки сповільнять хід, коли води рука торкнеться ,
і кола по воді, і серце, і літачка у небі слід
півнереальний, і не слід словами душу хвилювати,
бо – осінь, любий, отже – спати, і на колінах чорний кіт
мовчанням заколише: шаааа – як шаликом загорне душу…
І шию білу. І відкушу кохання перестиглу грушу.
І соком протече душа
На тіло…

2
Латаття біле все цвіте, а вже морози на порозі...
До хати сивий вуйцьо Бозя внесе відерце золоте:
- Умийся, доню, і про те, чому-коли-навіщо-доки
Триватимуть ці віщі кроки – ти не питайся. Проросте
Із дна, з намулу, із біди – білява квітка, і сяйливо
Підніметься з води – як диво. І по воді – сліди…сліди…
А там слідком – латаття ліс зросте із мороку – пречистий…
І горобинове намисто…
І паморозь між чорних кіс –
Як павутинка…


3
налиймо в чари трунку... пригуби
нечутно – не збудивши, погуби –
спочатку тіло, слідом – душу-сливу…
бо гріш ціна прогрішенням сумним,
бо сумніви і спогади – то дим,
бо десь, колись, з невінчаним, з одним
прокинусь – світлом повна і щаслива…
така ще безборонна – як жита –
ламай-цілуй-коси! – коса густа
моя. Твоя – прегостра біла криця…
Порожні чаші…ще ковточки два…
Які шалені золоті жнива!
І збудиться на ранок ледь жива
Твоя солодка неслухняна киця…

Я в Вашу дверь постучу...Откроете?
Снова вместе с мыслями...
Ночью таинственной...
Ну, тогда я войду?

Одинокий и серый становится волком,
Воет от жалости и обид,
Может быть, мы хотим быть стойкими,
Обретая при это волчий вид?

Говорить...Может, не хочется мучить,
Может, не можется мучится,
Просто, - оставить, как есть -
Стану твоею попутчицей...

Идти...Рядом с Тобой дрожать,
И умирать от несказанного,
Не за Тебя сражаться,
Вновь убегать безнаказанно...

Молчать...За поворотом убиты МЫ,
И на черте отключимся,
Стану словами забытыми,
Стану твоею попутчицей...

Бросаясь в недержанье, чуть дыша,
Мне вновь услышать: "Я её люблю"
Я изменю свой мир, пусть неспеша,
И Ты свой измени, не тороплю...

Я голос слабой дрожью проглочу,
Он растворится, и в душе, рыдая
Я к алому восходу полечу,
И в суетной толпе Тебя узнаю...

Меня терзала ревность -
Пусть других терзает
В многоголосье фраз потеряны мечты,
Пусть ревность от бездушья умирает
И пусть любим другими будешь Ты...

Місто – шматок заліза,
затиснутий між каміння,
ні досвіду, ні уміння,
розперте, як валіза.

І той, хто сюди увіпхнеться –
непроханий він і зайвий,
відсоток в чужому «займі»,
що позикою посміхнеться.

Ті позики – вже кредити,
відсоток за хліб і місце.
Та вже і відсоток не їсться,
бо те відберуть бандити.

У поверх – життя щілину –
вживешся в смердючім ліфті.
Реальність – як фіфті-фіфті
сміття і життя з полину.

Вечерю із страв-фекалій
з’їси і заллєшся брудом
з водою мереж міськбуду,
і сечо-вина в бокалі.

А зранку – візьмеш роботу,
як дещицю з потом солі,
віддячиш з такої долі
отим же із сіллю потом.

18.09.08

А небо віками стоїть, не хитається
Застигло, неначе у сні.
Не знаю, як ці зіроньки називаються,
Лиш бачу, що світять мені.
А звідки, а скільки - в безодні ховається,
І де той початок кінця?
Ніхто і ніколи про це не дізнається;
А може, то очі Творця?
18.04.2004. ст. Гребінка.

Як смутно на душі бува,
Чогось Ламарка я згадаю:
Як він прийшов до свого раю, -
Сам чи почув якісь слова.
Покинув службу офіцер,
Солдатів муштру і гулянки,
І десь залишились коханки;
Він народився, а не вмер.
А все так просто: цілий світ
Побачив він в одній травині,
У квітці, дереві, пташині,
Поринув з ними у політ,
Де без початку, без кінця
Усе росло і помирало.
Людина вражена стояла
Перед творіннями Творця.
І наді мною неба синь,
Я всю Природу обнімаю,
Я рай вже зараз відчуваю:
Він тут, - лиш пильно придивись.
31.08.2004.

Наснився мені дивний сон
Лунав в палаці голос шансоньоє з вікон
І в залі чудній опинившись раптом
Умліла запальним фокстротом
Маестро вправно ритм підтримував спектаклю
Мільйони люстр... свічки... барви текстилю...
І апогею вже досяг цей маскарад
А маски на обличчях – суцільний бум шарад
Одні облудно вірили облесній мові інших
Втрачали тяму від фальшивих слів сп’янівши
Ховали ж другі свою підступність пильно
В личині праведників суд вершили підло
Та свій фінал отримав і цей парад машкар
Вже сонцем здоланий калейдоскоп лампад
Парча і маски ниць летять під ноги
Під ними що?.. це тільки лиць пустих облуди...

Наснився мені дивний сон
Мотивом тихим десь звучав шансон...

P.S.

Зірви, я прошу, маски ти оманні
Від них нехай назавжди будем вільні
І не шукай ти логіку у моїх діях
Не згоден? Що ж...
Іди, та не згубись в своїх дорогах
У темряві пустих кімнат ховайся
Ця гра давно уже в ніщо звелася...
Хоча... зажди! а зрештою,
Сьогодні хід я зроблю першою....

30/09/2008

Те, за що діди платили кров’ю,
Виплекав і вистраждав народ, -
У віршах, піснях несу з любов’ю,
А любов підносить до висот.

З розумінням ставлюся до краю,
До людей, що в нім тепер живуть,
І нікому я не дорікаю,
Що змогли дідівськеє забуть.

Що взяли сусідське за основу,
І душа за рідне не болить,
Що прекрасну солов’їну мову
Аж ніяк не хочуть відродить.

Ні, нікому я не дорікаю,
Але знаю: це моя земля;
Я її піснями засіваю,
Щоб шуміли колосом поля.

Із зерна народжувалось Слово,
Що людей подвигне на діла,
Щоби наша українська мова
І в Донецькім краї розцвіла.

І спокійно ставлюсь до злослов’я,
Хоч бува, як вцілять, заболить.
Українське я несу з любов’ю.
А з любов’ю дуже добре жить!
3.06.2004

Марусі Чурай

Полтавщина. Летить низенько качка,
Вже сонечко за обрій поспіша.
Марусю мила, ти моя землячка,
Твої й мої там серце і душа.

Чи мариться мені, чи, може, сниться
Те, що було у сивій давнині:
То я іду до тебе замість Гриця,
І ти кохання віддаєш мені.

І ти така прекрасна і жадана,
Палають поцілунки на вустах;
І я сп'янів, і ти вже наче п'яна,
І соловей замовк уже в кущах.

Та раптом все змінилось: зрада, зрада!
Тобі сказали: в мене інша є.
Куди іти, в кого шукать поради? -
Сидиш, Марусю, горе п'єш своє.

Тоді на мене дивно подивилась
І келих подаєш: - пий, милий, пий!
Пішла отрута, змійкою повилась,
Душа злетіла - я вже неживий.

Пройшли століття, час І далі плине,
А соловей співа собі в кущах.
Про тебе пише вже Костенко Ліна,
А я читаю й сльози на очах.

Твої пісні, як бризки водоспаду;
Я їх, як перли, жадібно ловлю.
Марусю мила, я тебе не зрадив,
Як землю рідну, я тебе люблю!

Коли ми зустрілись – у світі палало літо,
Воно нам змішало молекули і частинки,
Воно переплавило нас у єдиний злиток,
І замість контрастів створило із нас відтінки,
З тієї пори воно нами картину пише,
Від літа до літа прозоріші наші фарби,
Палітра багатшає й диво! Стає ніжніша…
І клени горять від осяйно -дзвінкого карбу,
Тужавіють грона калинові навперейми,
Пашисте повітря і неба вгорі багато,
І замість зірок ти несеш мені хризантеми,
І наше кохання найбільший у світі статок.

Покраяний, мов материнська сутність,
що втратила - що виносила п(л)ід...,
Святий Єрусалим - глибокий слід
Стіною Плачу через День Осудний.

Мінорний спалах свічки на менорі,
поневіряння тане парафін,
та тихо досі - не приходить Він,
щоби збирати за Давидом зорі.

30 Вересня 2008

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

Клюб - і врешті-решт
відлупаси бубна,
випуцаний мешт
та кошуля шлюбна.

Поливо - бур`ян,
небо - поливалка.
Місько - за баян,
наливай, Наталко.

Кіз пасе Павло
в ніздрях свого носа.
Поки є бухло -
нас щаблями косить.

Хлоп - вочима хлоп,
жінка - справа путня.
Лізе піт на лоб,
горб - росте по буднях.

Діти - ловлять гав,
куку в кукурудзі.
Місько - не заграв,
супить брови Рузя.

Гупання - з підків,
вим`я - у доярки.
Корм для хробаків -
кум-небіжчик Ярко.

Голо - в голові,
груди - в сіновалі,
зір посоловів,
на пагонах - Валi...

Надить хміль в село
селиться по шляху.
Щоб там не було-
аби дати маху

тій біді, що прем,
пхаєм через жо..
Здохнем - не помрем
під вікном Європи.

30 Вересня 2008

Ви зайшли і - до болю звичним! –
Мої руки з плечей: сама.
Ви сьогодні така невічна,
Ніби келих цього вина.

Місто снить ліхтарями в спини
Перехожим, а Вас – мина.
Ви сьогодні така єдина.
Там Вам темно. Ви ж - там - сама.

І у розпачі електричнім
Мерзне осінь... А нам – вина!
Бо кохана сумна й невічна.
Хоч – кохана. Але сумна.

Не вінчаний – відплаканий колись...
Здавалося б забула, відболіла,
Чи відхворіла. Як благала: снись...
А ти не снився. Боже, скільки діла...
Забути, відпустити, то ж лети!
Або й самій за вітром полетіти,
Але чомусь у кожнім вітрі ти...
І "замерзають на морозі квіти"
І ягоди любові. Це зима...
Така суха, байдужа... Сумом сипле.
То ж зачиню вікно. Тепліше. А
Зелений чай із липою і липнем
Хоч запахом хоч спогадом мене
Врятує від гарячки чи застуди...
Зима не вічна. В березні мине.
То ж я забуду, впевнена: забуду.

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).
Переоране небо застигло німим голосінням
і мені на долоню по краплі
спадає зі стелі.
Третій вечір я вдома,
а, може, то тільки уява...
Закодовано штампи,
Прописка – “м и н у л е”.
Минуло...
Чорні хмари, мов танки параду військового.
“Слава!”
(я – не проти, хай буде і “с л а в а”,
затягнута мулом).
ySsЇoРj yyt dїs*xvyЦt #y&fQwдmЕjve
cYds%ns {zr s c"f±vСw6tЫqеcdJsn ///////
Знову плутаю шрифти, дні тижня і слово с п о л у к и...
Аномальна уява у теці із написом “з в и ч н а”.
Мені шкòда дверей, адже в них ампутовані руки,
ще й на петлях, без крапки, повішені
знаком окличним...
Крапка, крапка, тире…
Ну до чого тут азбука Морзе?
У сусідів ремонт,
ну а може, космічне послання…
Не второпаю, вибачте,
Мозок вивішує “c l o s e”.
Тільки “ф а з о ю”, певно,
тут “в и б и т и” можна зізнання.
Але вимкнуто струм,
і сірник, наче листя осіннє,
догорає,
і небо ще досі - по краплі зі стелі...

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).

Отсентябрит. Накроет снегом, льдом и льном,
И не болит. И слишком сыро за окном.
В прихожей дым, и в пальцах греются ключи,
Кухонный блюз. На кухне куришь и молчишь.
Ни вожаков, ни стай, ни сук. Ты просто волк.
Один. Лишь ночь, хотя какой от ночи толк.
Не плачешь. Нет. Лишь только воем греешь ты
Не горло – кровь. Мирской презренной суеты
Не знал. Не жил. И жалость только лишь порок.
Ты был, ты выл. Ты просто одинокий волк.

І ширився сумнів півколами по воді
Свідомості. Страх налипав на думки і на мрії.
І снили ліси падолистом стрімким тоді,
Коли я ще була не землею, а листям. Сіє
Прямо в серце дощем, проростає полин-трава
І коріння журби розриває мене надвоє.
Тут ще кволо сміюся, ще дихаю і жива,
А ось тут попрощалась з тобою (читай: любов’ю).

В чоловічому вбранні,
В темних окулярах,
Через темряву й вогні,
Крізь дроти і нари,
Із цепами на ногах,
В руках з телефоном,
Зазвучить моя душа
Передсмертним тоном.

Зачіска у стилі "ретро",
Стильний макіяж -
Оббивая душа ноги
Об життєвий кряж....
Та співає "ля-мажором"
Там на ложі смерті...
І витає у примарах,
Що не встигла стерти.

Хто сказав - "Душа незряча!"?-
Той, хто помилявся!!!
Хто в житті вище пилюки
Так і не піднявся!!!
Вона бачить в небі зорі,
І птахів, і хмари...
Вона бачить.......
Тільки треба зняти окуляри.
:)

Усміхнувся: писати можна.
І дзвонити. Хоча, не щодня.
...Мабуть, краще - в безсоння, хтозна,
Ніж листи - у чужу безодню.

Кілька днів - і доїсться тиждень,
Потім – другий.Тримай дієту...
Не чекай тих листів: все миші
Вже погризли замість десерту...

На вулиці стихлі, у парки застиглі,
Згасивши світ сонця, немовби свічу,
Під звук барабанний краплинок останніх
Запрошує танець вечірній дощу.

В зів’ялому листі розсієш намисто
Із перлів прозорих, крутнувшись чимдуж,
І будуть шептати: “Яка чарівна ти!”
Ожилі дзеркала недавніх калюж.

Танок невгамовний і пристрасті повний
Несе в забутті тебе в край неземний,
Де в листі й на вітах горять самоцвіти,
Де вітер шепоче: “Цій миті радій!”

Смеркається днина і ніч неупинно
Вступає, мов пані, в одвічні права.
Добігши до краю, твій танець стихає.
Містерія зникла. Що ж – буде нова.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий...

Живемо ми
В чудернацький вік
В черево природи
Вже заліз чоловік.
Із звідти (з природи)
Розкручує клітину,
Який дідько научив,
До цього людину.
Розщеплені атоми
Освітлюють оселі
Здається від цього
Були б ми веселі.
Природа не терпить,
Щоб її руйнували.
Чорнобиль, як помсту,
Ми уже мали.
Фізики, хіміки
Оті чудаки
Атомами, гібрицідами
Землю плюндрують
Вони навіки.


І добри буває
В научений наш вік
На місяць літає
Уже чоловік.

Закінчаться земні переживання -
почнуться неземні, а ви – "Ліліт"!
Помре Піїт - усі свої Кохання
потягне за собою в Горній світ.

Нехай і буде Всенебесний осуд,
бо ж то таланту скільки загубив
на кожній дамі, та на Вищий розсуд
на кожній і спастися би зумів.

Ото ж - Едемський Сад, і всі ті Дами,
одна за одну зліші, і Піїт,
що, пристрасні покинувши нестями,
римує „целібат” - до „скону літ”.

2008

Світле небо зустрічало в місті нашому чужому
"Я тебе тут не чекаю" – телефон твій повідомив
Полинаю в сум мелодій, які грають по новому
Світ ілюзій мій нещадно резонансово руйнують

Наближаючись будівлі, як слова твої холодні
Розташовані як шахи, віддають немов бетоном
І асфальтові дороги проводжають тільки прямо
Не вмикай ти світлофорів їх немає в нас за планом

Почуття ти розгубила між двома мабуть містами
Не залишивши у серці місця їм хоч будь-якого
І минуле розповзлося з жалісливими речами
Викликаючи у тебе лиш провину та байдужість

І тепер ти замовкаєш при потрібності співати
Страх з’їдає сьогодення та женеться за майбутнім
Вже не чути слів мрійливих, час прийшов їх забувати
"Неймовірність не існує" - ти завчила неквапливо

Йшов самотньо від вокзалу, розтоптав липку надію
На побачення з тобою, що ще гріла всю дорогу
"Неймовірність не існує" – пролунало десь позаду
Озирнувшись прямував я не діждавши ся підмоги

В житті своєму я лиш пасажир:
Гарячий чай, гарненькі провідниці,
Яких кортить помацать за сідниці,
Запльований і засраний сортир.
І той квиток, який у мене є,
З яким ніяк собі не дам я ради,
Бо нікому його демонструвати
Щоб довести, що це життя - моє.
І машиніст - маленьке дитинча,
Що поїзд мій все по підлозі возить,
І голос мами що говорить "Досить" -
Безжалісний вістун мого кінця.

Я добр чрезмерно лишь когда я пьян:
Одариваю женщин всех вниманием
И жаждущим судейства пролетариям
Дам повод, обнаружив свой изьян.
Я зол бываю лишь когда я трезв:
Не вижу женственности в мясе и косметике,
А от эрзацев массовой эстетики
Идёт рассудок с совестью вразрез.

ВОДОЛІЙ

З посудини бездонної,
Він щедро воду лив.
Ні простору кордонів,
Ні часу не жалів,
У вежі, з мрій спорудженій,
На спрагу не страждав,
Та часом у посудині
кінчається вода…

РИБИ

Лиш у одній
З усіх стихій
Вони щасливі,
І вільні в ній,
Сміливі в ній,
Пливіть!
Щасти вам!

ОВЕН

Не поступись
ні стежкою, ні домом,
ні сном, ні духом,
будь мов скеля й сталь.
А втім, твоя упертість
всім відома,
лиш не була б пуста…

а нас дурили мандаринові дерева,
а ще бананові ховали в лаполисті.
над мінаретом застигали білі мрева:
і нам ввижалися то гарпії, то леви -
і Пам'ять танула у далечі імлистій,

чи забувалася за трубкою кальяну
і, зір утішивши гаремним диво-танцем,
до раю линула замріяна і п'яна...
а я носила біля серця згадку тьмяну,
як ти ставав моїм обранцем, а не бранцем,

і між дерев я одягла твої кайдани,
що діамантами під місяцем блищали:
солодкий жереб - не шайтаном - небом даний?
та не для мене! - так негадано-неждано
у скроню думка, наче влучили з пищалі...

і важко гепають об землю мандарини,
неначе сонця, чи то ангели безкрилі,
голодний гріх кусає лікті та коліна,
лютує демон, і тече отруйна слина:
такий банкет - запеклі грішники на грилі!

зелену хустку, як бажання безнадійне,
скидаю геть - мені не бути серед гурій...
дарма провадити сльозоточиві війни,
деревам падаю безпам'ятно в обійми -
нехай вони мене в останній раз обдурять.

Закадрова віддаль
постійний сюжет
реклами вже більше не буде
і
хай собі далі
манірно тече
крізь вічно живі
новобуди


запалення мозку
тобі вже не свІтить
тим більше
що ти не захочеш
світИть
я знову дивитимусь
в очі розбиті
для того щоб
світло у них
відновить

Льняной жакет весь затвердел от холода картофельного смальца,который бедноту увидеть мог бы,как африканцы снег.
Льняной жакет отчаялся согреть хотя б одну из ста голов стольких же пятаков и чресел коров и маток из Рожденственских бахвал.
Льняной жакет на милю автомата недоодет был куркулем.
Льняной жакет был денди заарканен на светском рауте в честь годовщины холокоста.
Льняной жакет ему пророчит учать Геркулеса.
Льняной жакет был прост и слеп и так в том преуспел,что честью каждый сделал сносить его до дыр.
Льняной пиждак там в Аргентине,диктатора такого то и так,низверг в народную любовь.
Льняной пиджак хранит две веточки калины.Что приберег заезжий Шпиц для Прозерпины.
Чтоб красной ягодой она вскормила беушный фильм об Украине.
Льняной пиджак и до сих пор вмещает все волнение в сплетенных волокнах семян, оседлых и бездетных,уютных,словно ливень.

Дождь лил четыре года
одиннадцать месяцев
и два дня.
Габриэль Гарсиа Маркес
«Сто лет одиночества»

****
Надворі дощ...
за що карає Бог ?
Здається ллє на всьому
білім світі.
Самотність без кінця...
А ми в ковчезі вдвох,
розмовами і кавою зігріті.

Смакуємо цукерки – пліточки,
вже сотня літ самотності між нами.
Здається разом ми, та кожен наодинці,
у власнім пеклі з власними думками

В Макондо дощ...
За що карає Бог ?

цигарки одна за одною
звеличена доза ранку
луною закотиться сонною
за обрій дитячого парку

і в натовпі сметанковому
у чергу стоять на промову
зашкалює небо прозорями
на поверхні сонцекорови

повітрями релігіозними
виблискує шкіра днів
дороги стають венозними
на мапі останніх подій

в місцевих газетах безжанрових
новою бруківкою стелено
забити на касти покадрові
забити кредити націлено

не бути прикутим до правила
і зашморгом нецілованим
не модно лишатись незайманим
не вижити неспровокованим

в ранковому ліжку молочному
цигарки одна за одною
умийся водою проточною
звикайся з цією природою

Наче гострі ножі мене крають
З-за угла, не в откритім бою.
Серед білого дня розкрадають
Україну нещасну мою.

І кого не візьми, вболівають,
Мафіозні структури клянуть;
А кругом пазурі запускають,
Хоч набрались уже, а гребуть.

Де ж той сором, о боже ж ти милий!
Не лякає й нікого й тюрма.
Ну хоча б одного засудили;
Засудили б, - так винних нема

Хіба ж винна державна машина,
Всяк чиновник хіба ж то „злодєй”?
Майже гола стоїть Україна
Серед „чемних, порядних” людей.

Вже згоріла Тараса хатина,
Та волає і нині співець:
„Хай скоріше настане година,
Щоб уже увірвався терпець!”

замикаються кола
трамвайного парку
в нічному депресі
засмічених city -
несхрещені вдосталь
зчиняти паніку...

(мені б зараз - лавку.
сісти.)

...а може вони
ще малечею мріяли
стати кільцем
з олімпійської "квітки",
варті того,
аби бути щасливими...

в'язні
трамвайної
сітки...

ДІВА
Де праведність
і вередливість
За шаром шар
будують стиль,
Не диво – діва,
Діві – диво,
Що східці зводить
До мети.

ТЕРЕЗИ
Коли на терези
кладеш вантаж,
ти ближнього
зумисне не обваж.
Себе також,
не обмани ні разу:
є діамант, є й стрази.

СКОРПІОН

Кого б іще вкусити,
Подумав Скорпіон,
Він був не злий і ситий,
Та шанував закон.
Тож «А» уже сказавши,
Казати мусив «Б»,
І навпіл тулуб склавши,
Ужалив сам себе.

СТРІЛЕЦЬ
Націлюйся пильніше,
Будь безжальним,
Не відступайся від мети,
А втім…
Як знати, може,
влучити бажання
Є теж випробуванням
непростим…

Клявся цап у кохані
Рогатим не рогатим козам,
Виберіть мене в президенти
Багатство країни віддам.
Весною рані трави,
Зелені запашні луги,
Щоб літом гуляли по волі
І в світі щасливі були.
Повірили довірливі кози,
Він одної з ними породи,
Слухали його теревеньки
В холодні зимні морози.
Вибрали
Як дуб при владі він засів.
У луги і трави
Кіз не допускати
Указам своїм він звелів.
Кози у горі печалі
Нікому скаргу подати
Чикають виборів,
Щоб другому козлу
Владу віддати.

Уваги лиш просили очі,
життя благало:"Вражень дай!"
А ти лиш плакала щоночі,
що все закінчилось,тут край.

Хвороба вкрала усі сили,
життя насправді кращим є;
усе твоє йшло до могили;
я не скажу:"життя таке..."

Тобі вже завтра помирати,
а ти жартуєш нині ще
бажаєш труднощі здолати
майбутнє вмерло, серце-все!

Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Та ж він людина, як і ти:
У нього дома жінки, діти,

Їм треба грошей принести,
І треба - ніде правди діти -
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.

Ми серцем голі догола Тарас Шевченко
В тюрмі, за гратами, в неволі
Мені приснилася ... тюрма.
Але не ця. Ні грат нема,
Ні варти. І всього доволі.

І світ - ідилія сама.
І люди - стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа.

Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть... початку чи кінця?

Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-грати
Безвинно-заячі серця.

Моя осінь розквітла чаєм,
На губах із цукром, червона.
І мій ранок ванільним раєм -
Твоїм запахом ліжко повнить.

Розіллю я на двох по краплі,
Дам напитись тобі й світанку –
Твоїм сонцем залиті далі
Тихо сплять хай собі до ранку.
(LO)