Як фенікс золотий з коштовністю у дзьобі,
У райський сад потрапити раптово
З Молочними джерелами. Тут овоч
Небесний зріє, а пустеля Гобі
Цнотливо береже шляхи, як діва.
Праворуч - щастя. На десерт - нектар.
Розлито в келихи (Тут - інший календар).
А розмарин, троянда чайна - зліва.
Чарівні пахощі, духмяні пелюстки,
Вологі лілії, гірлянди і прикраси,
А на альтанках - лози-ловеласи,
Зустрічні та втікаючі стежки
Думок і мрій, пісень і медитацій,
Молитв, обітниць, сліз, подяк і снів.
І втеча в небо милих серцю брів,
Орлиним летом. Дичину на таці
З очима сарни піднесе служниця,
Вина подасть утіхами вустам,
Введе руками, пестячи, в іслам,
І стан напружить, вигне, мов вовчиця.

Втікати в рай на яблука та вишні,
Троянди, чорнобривці, васильки.
На білі лілії в ставках. Звивати в пишні
Тисячоліть букетики роки.
Втікати в рай. У Літо, сонце, ранок.
У ластівок небесні віражі.
У спів щасливий визволених бранок,
Аж до святих купальських ворожінь.
Втікати в рай. Втікати знов до Тебе.
Крізь сумніви, обмови і громи.
Де дзвін скликає душі на молебень
І срібло ночі вимито слізьми.

Опісля віршів, теплих і тривких, -
зі столу Божого нікчемних крихт, -
гряде моя остання алія
і я - історія,

Під мужнім сонцем, сонцем самоти,
кому ще знас судилося пройти
поміж світів незнаних крізь усі
спокуси єресі,

щоби не бидлом темним від хліва,
але постати маком у хлібах
перед лицем єдиного свого
сумління голого?!

І ти тепер, мій Боже, забирай
Рахель свою у наш єврейський рай,
бо хто я тут, на цій терпкій землі?
Я - кров у попелі,

я - вже пейзаж, мазок осінніх бід,
де сторожами будуть сотні літ,
туману пасма в сутінках лиця
та смерть-спокусниця.

2003
_____
1.Йдеться про поетесу Рахель Блувштейн (1890-1931)
2.АліЯ - ("сходження") - репатріація євреїв до Ізраїлю

Так буде, бо має так бути мені:
мудруй - не мудруй, а чи мисли - не мисли,
в якомусь безмежно осінньому дні
себе я спитаю: Борисе,

на що ти потратив найкращі літа
і виплекав душу, мов ангел, прозору?..
А те, що поезія - справа свята,
це тільки твоя точка зору.

2003

Ось чайка падає в Дунай -
зринає сербом...
Чия війна, того й війна,
і це нестерпно.

І я тому й кажу йому,
кажу: Василю,
Василю, - я кажу, - чому,
як вітер хвилю,

ми не вигойдуємо мсту,
а пестим кралю -
оту любов, ту німоту,
оту останню?

Чому нам досить жмені слів,
війна ж війною?
Мовчиш, Василю з Василів?!
І Бог з тобою!

2003

Дощ розбився, вітер - парашут,
голубої крові - на відро.
То за ним по хмарах била б`ють,
виїдає гливке ніч нутро.

В жилах міста згустки порожнеч.
Є за що - гріши чи совість май.
Затушую ноти поміж втеч,
занотую в кроках тиші драйв.

На відлунні побудую гру,
із підмосток суті суєти,
де вагою й важелем є рух,
а до раю - зрізані кути.

Западе під очі доброта -
штрих на серці, наче пензля мах
в німбах, надмальованих котам,
у мишино-мокрих кольорах.

Хай лежить собі, а я піду -
піднесу її в думках до слів,
щоб на щастя впасти чи біду
та у дівах вилічити вдів.

Загорівся криком від реклам,
вивітрив кишені та погас.
Німби надмальовую котам -
кепський з мене нині богомаз.

15 Вересня 2008

На розі місяця в одну сплелися долі:
На розі вулиць смерті та життя.
І загубились в безлічі узорів
Безмежжя світу, пустки небуття.

А ми ще чули тихі сни каштанів,
У темряві дзвенів старий трамвай,
Шуміли води із іржавих кранів,
Неоном загорався небокрай.

У небесах горіли вічні зорі
Вогнями невідомих пентаграм.
І струни серця у житейськім морі
Стрибали, як криві кардіограм.

все має мати свій кінець
оце і трапилося з нами
ти не побачиш мій вінець
ти зник у спалаху від камер

ти знаєш ми завжди вгорі
тому самотність разом з нами
ти десь заснув в своїй норі
а я вже бавлюсь між зірками

ми назавжди забудем гріх
отой шкільний (ще із-за парти)
ти не показував свій здвиг
ти просто вміло грав у карти

Малим олівцем, вкриваючи аркушу рани,
малюю чорнóслив - бездонні твої озера,
де вихід пропалений, входу чомусь немає,
і ключ загубився на півночі просто неба.

Малюю безодні, духмяні, немов чорнóслив.
Спонтанністю вкриті, як море, зіниці досі.
Малюю тебе та ковтаю шкідливий осад,
гіркий, мовби полин для душі, - затерту осінь,

і все, що з руки так помалу, як сніг, ісходить
підкошує ноги, примушує впасти. Гостро
задивляєшся із мольберту. Отой чорнóслив
дуже схожий на очі твої, що кажуть досить.

легенькі помахи пера
і світ в твоїх долонях
піт тече по скронях

легенькі помахи пера
руки твої заніміли
кров холоне в жилах

легенькі помахи пера
і ти стоїш у житі
над прірвою в житті
і заходи всі вжиті
які б не були ті різкі

легенькі помахи пера
і входи всі закриті
лишились виходи круті

легенькі помахи пера
життя воно картина
нажаль вона єдина

І знову я обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
І завмирає на устах гірке чому -
Навіщо ти узяв мене в полон за бранку?

Навіщо раниш душу й залишаєш шрам?
Повір, не стерся слід і манить видним знаком.
Ти продаєш кохання, мов звичайний крам?
Я не повірю і вважаю просто браком.

О серденько, пробач за всі сліпі терзання,
Пробач за згубний і солодкий “алкоголь”,
Пробач за сльози, що лились вночі до рання,
Та залиши корону, бо не вмер король.

Невже це була просто чарівная казка?
То чим була тоді моя тонка душа?
До речі, я придумаю також відмазку,
Та сил не вистачить... Тоді у світ рушай?

Та ні! Я знов обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
А з уст, можливо, вирветься гірке чому,
І ти відпустиш (ні!!!) свою побиту бранку.

***

Три персні для ельфів – для їх королів,
Сім – гордим гномам з камінних палат,
Ще Дев’ять – людям смертних родів,
Один – Повелителю тьми, де імла
В Мордорі та морок і тінь на землі.
Один з них керує, Один – всіх знайде,
Один їх збере й у пітьмі всіх зведе
В Мордорі, де морок і тінь на землі.

***

Не золото – все, що сяє,
Не всі, хто блукає, – блуднí;
Старе та тривке – не зникає,
Глибокі коріння – міцні.
Із жарин вогонь розгориться,
І світло із тіні сяйне;
Відновиться тріснута криця,
Ізгой знов корону вдягне.


***

Книга 1. Розділ 9. Під вивіскою «Брикливий поні»

Весела і стара корчма
під пагорбом стоїть,
Там темні варяться пива,
І навіть Місяць раз – дива! –
забрів там посидіть.

У конюха є п’яний кіт,
на скрипці грає він;
Угору-вниз смичок пливе,
То запищить, то зареве,
то задзвенить, як дзвін.

Господар має цуценя,
що ловить кожен жарт;
Як тільки зажартує гість,
Не п’є той песик і не їсть –
регоче так, що ґвалт.

Корова ще рогата є,
велична, мов княжна;
Та тільки музику і спів
Зачує десь – трясецься хлів,
вигоцкує вона.

А ось тарелів срібних ряд
і срібних ложок стрій!
Окрема ж пара – для неділь,
Її шкребе ціла артіль
в суботу так, як стій.

І Місяць пиво пив до дна,
і кіт нявчав-нявчав;
Тарілка з ложкою – в танок,
Корова скоком у садок,
а пес свій хвіст впіймав.

Замовив Місяць гальбу ще
і покотивсь під стіл;
І там дрімав, і пиво снив,
Аж поки день не наступив
із сонцем на хвості.

Конюх тоді сказав коту:
«Там Місяця скакун
Гризе вудила та ірже,
Але гоподар спить – і вже,
а сонце – як кавун!»

Тоді хапає скрипку кіт,
і шкварить джиґу він;
Смичок реве, пищить, кричить,
Господар Місяць термосить:
«Вже ранок біля стін!»

І покотили пиячка
горою до небес,
Позаду кінь його чвалав,
Корова гордо-пишно йшла,
тарілка, ложка й пес.

Все швидше, швидше скрипа гра,
і песик скавулить,
Корова й кінь – на головах,
Гасають гості по ліжках,
танцюють, аж курить.

Аж раптом тріснула струна!
корова – стриб і скік,
Зареготало цуценя,
Тарілка вибігла, й півдня
Всі чули ложки крик.

Нарешті Місяць в небесах,
але і сонце там.
Під звуки танцю й скрипки гри
На всіх них дивиться згори,
не вірячи очам.

Книга 1. Розділ 11. Меч у пітьмі

Ґіл-ґалад ельфів був король.
Сумний у нього ореол:
останній він, чия земля
від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,
його шолом крізь ніч світивсь;
всі зорі в небі, золоті,
відбились у його щиті.

Та він відплив кудись давно
і де тепер – кому дано
те знать? Зайшла його зоря,
де над Мордором тінь ширя.

Книга 2. Розділ 4. Подорож у пітьмі

Був юний світ і зелень гір,
І Місяць чистий, як папір,
Струмок без назви біг між скал –
Тоді лиш Дарін тут блукав,
Прокинувшись; він називав
Долини й гори; куштував
Незайманих джерел кришталь,
Над Озером Дзеркальним став
І бачив в ньому, як зірки
Сплелись в корону навіки.
Високі гори, дивний світ
Перед падінням Давніх Літ –
Час незабутніх королів.
О Нарґотронд і Гондолін!
Що відпливли вже за Моря –
Чудова Даріна Пора.

Він посідав різьблений трон
У залі з безліччю колон:
Зі срібла – діл, зі злота – дах,
І руни влади на дверях.
Як сонце, місяць і зірки,
Світили ясно в ті віки –
В той час без горя і жалю –
Сяйливі лампи з кришталю.

Там молот по залізу бив,
Тесак тесав, різець різьбив,
кували лезо й рукоять,
Копали шахти, клали гать.
І на кольчуги йшли метал,
Берил, і перли, і опал;
Щити і лати, меч і спис
Горою там росли увись.

Народ невтомний Дарін мав,
Він під горою грав, співав,
Під арфу менестрель тужив,
А з-за воріт сурмач сурмив.

Миршаві гори, сірий світ,
Ковальський горн – як зимний лід.
Не чути арфи, молот стих:
Загинув, Даріне, і ти...
Його могила – тінь і сум
У Морії, де Казад-дум.
Та світить зірка не одна
В Дзеркальнім Озері із дна:
Його корона там лежить,
Допоки Дарін все ще спить.

Книга 2. Розділ 6. Лотлорієн

Жила давним-давно колись,
Як зірка серед дня,
Ельфійська діва. Сонця блиск
Було її вбрання.

Зоря цвіла на голові,
Й волосся те було,
Мов сонце поміж верховіть,
Що в Лорієн прийшло.

Тих довгих кіс і білих рук
Була краса ясна;
Не йшла – пливла – як вітру звук,
Як липи лист вона.

На водоспаді Німродель,
Де чистих вод свіжінь,
Чий голосок дзюрчав щодень,
Як срібла передзвін?

І де ж тепер вона? Хто зна:
Під сонцем чи в тіні,
В минуле канула весна
Й осінні її дні.

Чекав ельфійский корабель
Під прихистком гори
На юну діву Німродель,
Та звіялись вітри.

В Північних землях уночі,
І море заревло,
І судно узяли смерчі
На навісне крило...

Коли світанок засірів,
То не було землі
Посеред хвиль і між вітрів, --
Лиш сум на кораблі.

Даремно в даль вдивлявсь Амрот –
Прокляв він корабель,
Що був його й відносив от
Його від Німродель.

Він ельфів був король тоді –
Дерев, ущель здавен, --
Коли ще цвів і молодів
Прекрасний Лорієн.

У море раптом він стрибнув,
Рішуче, мов стріла,
І в сірі води він пірнув
І хвиля розійшлась

Волосся вітер розвівав,
Пінився водний шлях;
Прекрасний лебідь відпливав –
Так бачилось здаля.

Та вісті з Заходу не йдуть
На смутний Берег Цей:
Ніде про Амрота не чуть
Між ельфів і людей.

Книга 3. Розділ 6. Король Золотого Палацу

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?
Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?
Руки на арфових струнах, і багаття червоні?
Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?
Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;
На Захід за пагорби дні, мов тіні, відчалили в тузі.
Хто затримає дим цих лісів згорідих
Чи поверне ті роик, що за Море сплили?


***

У Двіморден, у Лорієн
Не запливав людський човен,
Не для людських очей горить
Тамтешнє світло кожну мить.
Ґаладріель! Ґаладріель!
П’янка вода твоїх джерел;
Зоря в руці твоїй ясна;
О найчистіша сторона,
Прекрасна дотепер здавен!

Книга 4. Розділ 3. Чорну браму зачинено

Сірий, як миша,
Велій, як хижа,
Ніс, як змія,
Трясу землю я;
Коли йду по траві,
Усі ледь живі.
Мій рот – як сурма,
Жах Південь пройма.
Літа, весни й зими
Фаю ушима,
Все лажу та лажу,
На землю не ляжу,
Хай навіть вмирать.
Бо я оліфант –
Більший за всіх,
Старший за сміх.
Як хто мя спіткає –
То запамятає,
Кому ж не судьба,
Тим я – ворожба;
А все ж оліфантом я є,
Брехать – не моє.

2006

Переклад віршів Назара Федорака

Подано за виданням Дж. Р. Руел Толкін Володар Перстенів. - Львів Астролябія, 2006.

Конверти зі снігом приходять, конверти зі снігом.
Розкриєш - і слова не втямиш: розлита вода.
Лиш часом зірки, ніби крапки і коми ясніють,
адреси ж не видно, і дата занадто бліда...
Стоять, мов дерева, суворі січневі дерева,
години і дні мої в озері талих снігів.

"Чого тобі треба, юначе, чого тобі треба?
Пиши, якщо вмієш, бо втямити вже не зумів!
Пиши за порядком, згинаючи кригу, мов зошит,
пиши, щоб гірський адресат здивувався: "Невже?"
Води вже задосить, невидимих літер - задосить!
Хай руки твої хоч крихке янголя береже..."

2008

Більше думаєш - менше пишеш,
пори вражень забиті буднями,
вже поезія - наче тиша,
що торкнеш її - і не збудеться.

Очі світу - паперу очі,
незаповнені, недописані,
а берешся - пісок пісочить, -
і пиши собі чи терпи собі...

Задрімали в душі вулкани,
лиш безсило димлять Карпатами.
Час настане!.. Коли настане?
У могилі хіба писатимеш?

Темновіччя... І зорі темні.
В окулярах не скельця - камені.
І перо лежить, затяжке мені,
і рука тремтить, затонка мені...

2008

В яблуневому садочку
Тьохну соловейко.
На лавочки у куточку
Хтось плаче тихенько.
То дівчина молоденька
Боїться іти до хати,
Прогуляла темну нічку
Буде бити мати.
Проливає, як дощем,
Дівочі сльози.
За що любов покарано?
О милий мій боже!
Посміялася над нею
Нещасна доля.
Пішла б в море утопитись
Та нема тут моря.
У колодці топитися
Холодна водиця,
Покинув її коханий
Хіба так годиться.
Плаче нишком у садочку
Не іде до хати
І не знає, як про горе,
матері сказати
якби то одна мати,
а то ще є тато,
у селі злих язиків
дуже є багато.
Рознесуть славу
Як ті сороки
Занапастилися молоді
Дівочі роки.

I
Моє місто може бути ніжним і засніженим,
Сиве,засипане білими пелюстками..
Виглядатиму з вікна,чи йтиму..Вулицями,тишею
Втішатимуся тим,що все швидко минає..і час також

Авжеж,мені лишень нескінченність цих важких хмарин,
Подолати б..тваринний острах перед собою..
Мені б лишень повірити,що існую тут і зараз..
Не даремно,невпинно хмари вітер жене за обрій..

За тим обрієм,можливо - Ти.

II
Він думав - Вічність сховає усе від нього,
Він сподівався не згадати..
Але складається у візерунки ніч
І ті самі зірки сяють у просторі темного хаосу.

Він думав,що не згадає Її..але - згадав.

III
Спочатку стомилася дні лічити,а потім -
Дожити б лише до літа..
А потім і квіти під снігом сховались.
А я сподівалась..

IV
Моє місто може бути Нашим,
Але зараз тут оселилися круки..
А може розлуки і геть не існує,
Бо ми зовсім поруч.
Серце чомусь так рвучко відповідає думкам:
Чи тут ти,чи там..Де ж?

Без меж лише віра..

11.11.2006р.

Тепло...
Закотилось кудись, де його не знайдуть
Тільки пара із чайника вишиває узори
По непарних дають теплу воду
В душі, що мов спіраль в’ється в коло
Зігріває і б'є по очах благодаттю
Холод змиває, а по венах тече теплий чай...
З медом, зелений, із запахом квітів жасмину
Тепла вода зігріває напружену спину
Мед на губах перетвориться швидко на цукор
Сніг за вікном холодить незахищені руки
Чай з першим снігом зігріє їх зімкнене коло
Вічне, як синій, маленький вогонь на конфорці
Що своїм світлом фарбує цей вечір у колір
Вітрин, ліхтарів і яскравого світла бігбордів
Кожен предмет залишає незлічені тіні
Їх ненаписані ролі йдуть на екранах у вікнах
Може новинах, мультфільмах чи просто німому кіно
Про світ, що замерз і скучає за літнім теплом...

Може, пісок - то пил зірок?
(А ми того і не знаєм…)
Може, каміння - то душі померлих?
(А ми ними жбурляєм…)
Може дерева, птахи і квіти -
Істоти вищого порядку?
А ми їх вирубуєм, нищим,вбиваєм...
Чиї ж ми нащадки?
Варварів, вбивць, кровожер ненаситних?
Чи істот світлих і творчих?
Хто ми такі і що мусим робити,
Щоби сміти дивитись сонцю ув очі,
Щоб не соромно було ступати по полю,
Яке має тепер ім'я мегаполіс?

Остання ніч у цьому місті,
Останній звук, ковток повітря,
Я залишаю тебе тут,
А, може, ще колись навідаю.
Я полишаю тут себе
Серед провулків та доріг,
Та може ще сюди поверну,
Бо ти мене забрать не зміг.
Шматочок я себе залишу,
І геть помчу без оглядання.
Залишу слід, який зітреться
І теплий спомин на прощання.
Я стану тінню серед ночі,
Щоб вулицям пісень співати,
Позамикаю усім очі –
Не хочу їхні сни лякати.
А вгорі місяць виглядає,
Не мовить слова білолиций,
Барвисте коло заливає
У темній водяній криниці.
Неначе сторож нічного неба
Оберігає простір темний,
Ну, а я – тінь, і зникну з ним,
Як промінь сонця зійде денний.
Весь світлий день просплю в кутку десь,
Мені насниться літній вечір,
Натомлене полонить місто,
Огорне ніжно мої плечі …
Остання ніч у цьому місті …
13.08.05

Проводив друга
У вічну дорогу.
Посиділи, помолились,
Поклонились богу.
Попросили аби душу
Прийняв би до раю.
Не спішу іти до бога
Я ще почекаю.
Поживу ще у світі,
Протопчу стежину.
Ще зустріну хорошу
Не одну людину.
Сядемо за стіл,
Вип’ємо чарчину
Згадаємо старих друзів
Не в леху годину.
Хай тіло у землі
Пухом спочиває,
А душа у бога
В раю віддихає.
Нам у цім світі
Треба ще пожити
Збудувати хату
Тином згородити,
Щоб щасливо онукам
В хатині прожити.

Прогрес у техніці. А в серці - порожнеча?
Вам до лиця рожеве і посмішка овеча.
Сиди в своїй коробці і радій пластмасі.
Здається, ми застряли в п*ятій расі.
Вважаєш, маєш все?
Насправді лиш нічого.
Переживем, перехворієм, перетремсь.
Та хочеться одного -
Щоби промінчик у серцях воскрес.

В старому місті кафе і бари,
Салони модні «Палє Рояль»…
Із капелюхом на тротуарі,
Ще зовсім юний, стоїть скрипаль.

А в ресторанах ревуть оркестри…
Фальшиві ноти і крик юрби,
А серед площі малий маестро
В полоні радості і журби.

Невідомі ноти – музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Дарує струнам ці світлі чари
Безкрайнє небо і вся земля…
І скрипки голос летить за хмари
На крилах юності скрипаля.

Невідомі ноти – музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Звуки теплим літом полетять по світу,
З-під смичка тонкОго в крихітній руці…
А скрипалик грає і не помічає,
Як розносить вітер кольорові папірці.

Вода стікає по щоках,
Вона солона.
Вода тече в трубі залізній,
Вода гаряча.
Життя тече,немов вода,
Вода холодна.
Хоч кров гаряча в жилах б'є,
Не захолоне.
Ти падаєш,неначе дощ.
Навчися слухати й помовч.
17.10.06

Біле-біле вибілене,
Підсинене, змочене.
Вздовж і впоперек розтягнуте.
Притягує очі.
В крапельці роси-сльози
б’ється-відбивається,
Нам на голови не впаде,
На стовпах тримається.
Розітнеться, стрепенеться
птахою Жар-птицею,
І впадуть на землю сльози
громом-блискавицею.
Заридає і застогне, мов несамовите…
Зранку знову чисте, вибілене,
Усміхнене, вмите.
8.10.06

Путівці, польові путівці,
Скільки вас у степах українських!
Під озерами синіх небес
Ви зажурено вдаль простяглись.
Колихається стигла земля
У закоханих сонячних бризках,
І все прагне злетіти в блакить
Зелен-струнами кленів й беріз.

Путівці, польові путівці!
З лісосмугами ходите в парі,
Золотаве колосся хлібів
Вам співає бентежні пісні.
А вночі розквітають зірки
І сміються багряні стожари,
Розливаючи срібний мотив
На косариків очі ясні.

Путівці, польові путівці,
Скільки років спливло за водою...
Вирушали в похід козаки,
Йшли у бій Січовії Стрільці.
Скільки кривджено вас, дорогих,
Окупанта гидкою ногою,
Та вже зникли ворожі полки,
І про волю дзвенять вітерці.

Путівці, польові путівці!
Ви гукаєте в даль волошкову,
Щоб згадав я дитинство своє
І вдихнув чистий попіл доріг.
Я вклоняюся вам, путівці,
Крізь епохи вуаль чорноброву,
Яке щастя, що ви в мене є
І в грозу, і в світанки, і в сніг!

2008

"Не одно дело, но все дела,
приписываемые традицией
Иуде Искариоту, -это ложь"
Х. Л. Борхес „Три версти предательства
Иуды”

*****
Втомився я оцей тягар нести.
Ті тридцять срібних у землі зітліли.
Мене ж затаврували і зганьбили.
Проклятий я і зрадник... Ти прости...

Смак поцілунку на устах гірчить.
Так просто, всі мій вчинок розуміють.
Не зраду, а любов мені прости.
Прости хоч ти, як інші не уміють.

Мої діди в УПА не воювали,
Мій батько української не знав.
Але я завжди, щоб там не казали,
Козацький прапор високо тримав!

В моїм селі квітує буйно суржик,
А в місті мова Пушкіна живе.
Та я плекаю, мов чарівну ружу,
Вкраїнське слово, чисте й осяйне.

Ніколи не вдягав я вишиванки,
Мене не бачив злотоверхий Львів.
Але щодня, щовечора, щоранку
Живе в моєму серці рідний спів.

Кругом бур'ян й духовнії руїни,
Але без нарікань і каяття
Люблю я свою неньку-Україну
Усім єством, сильніше за життя!

2008

Я народився на Запоріжжі
В тиші гаїв, в зелені трав,
І у квітучім сільськім бездоріжжі
Я на землі українській зростав.

Матір-земля напоїла водою,
Зоряні крила дали журавлі,
Щоб я душею співав молодою
Про українські печалі й жалі.

Я народився на Запоріжжі,
Там, де природа ласкава й проста,
Де поцілунки, закохані й свіжі,
Ллє щедре сонце на спраглі вуста.

Й досі калини червонеє гроно
Назву нагадує роду мого,
В тому селі, де криниця бездонна
Бризнула в серце кохання вогонь.

Я народився на Запоріжжі,
В тому краю, де у синіх полях
Грає пшениці напоєне збіжжя
Й тихо зникає за обрієм шлях.

Щастя тобі, зоряний краю,
Вкрийся любов'ю на вічні літа!
Як України без тебе немає,
Так і без неї ти мов сирота.

Я народився на Запоріжжі,
Й бачу: насичені різним сміттям
Линуть роки, доленосні і хижі,
Над нелегким і похмурим життям.

Але мені не страшні їхні крила,
Бо у душі, як замріяний спів,
Буйно цвіте Українонька мила
Й серце, зігріте любов'ю батьків.

2001

Одягаю намет,
Защебнула на блискавку,
З тебе оцет чи мед,
А мене не забризкає,
А мені все одно,
Я наметом захищена,
Я заляжу на дно,
Ти ж тиняйся горищами,
А якщо мій намет
Ти зберешся уразити,
Я візьму кулемет
І не зможу промазати.

Чимало степом віяло вітрів,
Чимало колобродило - кружляло,
А він усіх багаттям обігрів,
Сміливих, боягузів і зухвалих.

Він стільки літ чекав на сівачів,
І мріяв, що впаде у нього збіжжя,
Аби вояцький кінь не толочив
Хвиль ковили сріблясту дивовижу.

Він стільки бачив за усі віки,
І стільки дум його не обминуло
Про юнок, що плели йому вінки,
Про юнаків що вічним сном поснули…

І що вже дивуватися тепер,
Коли той степ мов склеп долає втома,
Бо він нічого з пам’яті не стер
І ми колись починемо у ньому.

Це мій портал
і павутина
Нічний квартал,
буденна днина
Пристойний меседж
і достойна похвала
А, може, пресинг -
твоя взяла
Душа по наймі
у нашім спейсі
Коменти зайві
у інтерфейсі
Уже ін процес
фінальний бетл
Чого попросиш:
рок, хеві метл?

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Це був замурзаний і рихлий вечір.
Встояти було неможливо.
Я намагався не торкатись течій
Сліпої зливи.

Дерева тнули небу сонні вени,
І струмінь білий прямо в очі.
Байдужі люди-манекени
В кишені ночі.

Прилиплий одяг з всіх сторін наждачив шкіру,
Ти прикидалась, що все-рівно -
Перевіряла болем власну віру,
Таку ж сумнівну.

Свинцева колиска. Мій день дуже близько.
Біла, мов борошно ніч.
З'єднавшись з водою, клейкою рукою
Виліплює крила до пліч.

Холодним туманом. Солодким обманом
Лягає на груди нудьга,
Й до смерті регоче. Весь день кровоточить
Поранена часу нога.

Дитячий малюнок. Я - твій подарунок.
Зав'язаний бинтовий бант.
Ніяк не залишу цю мрамурну тишу...
Відриєш собі мій талант.

TO THE BEGETTERS
OF THESE ENSUING VERSES
SH. O.
K. M.
E. M.

Життя завжди однаково коротке.

Не вір ретельним підрахункам літ.

Ця низка днів, ці чорно-білі чотки,

Згорять раптово, як стрімкий болід.





Короткою промовою на рострі

Моє життя у часі відлуна -

Глухе й різке, як серед ночі постріл,

І мертве, як забуті імена.







Так радить нам Арнольд із Віланови:

Широким в міру буде хай надріз

Для вільного відтоку злої крови.

Відтоку крови і нещирих сліз.







Це все одно - Сократ ти чи Петроній,

Що на тобі - чи тога, чи хітон,

І хто вночі тобі стискав долоні -

Чи Діотіма, чи малий Гітон:



Позавтра ти дістанешся до Фтії,

Перевезе просмолений човЕн

тебе у край, де вмерли всі надії,

відкритим руслом повноводих вен.







Так притаманно вже людській природі,

Що дуже складно провести вододіл

На карті у реальному масштабі -

Де табір друзів, де ворожий табір?

Тут не покажеш берег ворогів,

Бо ріки тут течуть без берегів.









Цей ангел втік із дев"яти чинів,

Бо він любив і вбивство учинив.

Тепер висить цей шибеник крилатий

І на його крилі я вгледів лати.







Переступ пожаданий і гріховен.

Якби сьогодні знову жив Бетховен,

Він не шукав би домінант і тонік.

"Ти голубий",- мені сказав дальтонік.







Як добре, що спаковано валізи,

Й Бетховена до них не входить том.

Я гратиму на згадку "До Елізи"

Про наше літо й брів твоїх фантом.







На зустріч я чекаю випадкову,

Бо світ - це тільки дім для твого схову.

Лічилочку проказую щодня.

Чудна зі смертю в піжмурки гульня.







Між ними не було ніколи сварки.

Вони ловили світло з тої ж шпарки,

Коли дістали з ніші у стіні

Їх два трухляві тіла у труні.





Був менестрель похмурий Маркабрюн.

Він не жінок співав, а ратну прю.



Тут тьма така, хоч в око стрель.

І я її співаю, мене-стрель.








Коли зіграв він соло на педалі,

Всі відійшли у захваті подалі.

А він все грав у сіряці, в торбах.

Це грав або диявол, або Бах.






На серці осінь ріже шестодневи.

І вітер - наче пес поміж отар.

Мене прогнали з почту королеви.

Мене прогнали - я ж лише нотар.





Над гаванню у тінявій таверні

Я плів думки самотні і химерні.

А погляд мій блукав у потойбіччі шибки,

Де хвилі, як думки, здійнялись дибки.





Мій сад вродив двоякими плодами.

Я все ходжу - в мені є два Адами.

Зірвать плоди і стиглі, і зелені

Підбурює доточений до мене.





Я пута не порву міцного кову,

Про зустріч не забуду випадкову,

Про погляди, що раптом перетнулись,

Як складки на долонях давніх вулиць,

Як світло з чорним мороком проваль -

Так раптом, як приходить лиш печаль.







Є вислів у Гермеса Трісмегіста,

Немов людина - це велике диво.

Якщо поглянути на це правдиво,

то люди всі тепер не з того тіста,

бо борошно прогіркло до замісу.



Фарс зіграно.

Спускаємо завісу.

переможена вісімка
спить нескінченністю -
зв'язує петлями
наші агонії,
нами доведені
від протилежності
просто з нудьги -
не з любові.

паразитуємо
на недосказаних,
на недотраханих
(вибачте) любощах,
ніби світ клином
зійшовся на дражненні:
хто кого вжалить
дужче..

перезакопано
скарб співприсутності...

(варто одразу писати
"знищено",
тільки бракує
і клепки, і мужності)

...на крок чи на два
б л и ж ч е.

Мерзнуть у вітринах манекени…
Пише осінь цілий день листи:
Мне, жбурляє в ноги то зелені,
То строкаті, жовто-золоті…
Все не те! Знов вітру на поталу
Кинула чергову жменю слів.
Вітер перестрибнувши октаву
Над листом тонесенько завив
У шибках будиночку старого
Де тепер модерний магазин.
Де вчепившись поглядом в дорогу
Мерзнуть манекени вздовж вітрин

Колись жив ліс дубовий за селом,
Де стрічку-річку випростали в рів.
Куди тепер податись за грибом?
Дуби давно скосили до грибів…

Між тих дубів розстріляний мій дід,
За них бабуня шила куфайкú,
Ламаючи в сибірський сірий лід
Заґратних днів хвоїнки, як голки…
Серця дубові динаміт дістав.
Наруги ж не пробачила земля:
Не прийняла ні жита, ані трав,
Лише бур'ян засіяла в поля.
Про це чомусь не згадує село,
Мовчить, ховає очі у садки
І віспини бур'яном затягло,
Що залишили видерті пеньки.

Аби ніхто не оскверняв могил
Повиростав ожин колючий дріт
Між бур'янами й досі стогне пил
Гіркий викашлюючи динаміт.

Мандряк бездомский забендюхал в трюльку,
Закурломыдрал: « Аньте! Брабындыс!!!»
Кардикли грухали иё: « Ужурла – с грульку!».
Ворбасы керились ирком в аптикудриз.
Барзеба тудрая отжубила краволы
От парандо, от вёрлых забалюх,
От жмужных гроиков, продрюманых и вдолых,
До ужужурланых кардяков… Без прикола!
Бундюкать на окне проклятых мух!

(Перевод. Склюзивно для "ондо линде":-)

Магія чорна троянд у букеті - тобі.
Оксамитовий вечір, ревнивець, потрапив у пастку,
Подиху п'яну губи сповідують казку,
Золотом присмерку свічка зорить ворожбі.
Осінь як осінь… Ти - не така як завжди.
Дике ненавчене в небо нявчить кошеня.
Порух долоні грайливий, і мов навмання,
Стер на піску останніх освідчень сліди.

Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.

Поезія зростає в порожнечі -
Чим далі в обшир, де сумує птаство,
Фантазії й кларнети. Сич - схоластик
Навчає менестрелів, вбивця - вечір
Самотнім псом простерся у дворі
І річище сухе ховає тінь,
Що кинула у душі поколінь
Поеза романтизму. На зорі
Рівненьких верб шевченкових та яблук
Химерно крутять реверанси дню
І смаженину чує дідчий нюх,
І в небі ще не видно дерижаблів.
Величний спів, скуйовджені знамена.
Удари в бубон животять у лігво,
І Кайзерлінг дав світові епіграф,
І зрушила фльотилії Єлена
У строфи епосу. І світ не мав би шарму
Без чар її і яблука розбрату
(надкушене вкраїнцем). Герострату
наснився вже в Аїді білий мармур
у маєві пожежі, слави. Ніч
рудиментальні ніжить сподівання
і скіф із луком десь на Березані
До предків - звірів молиться облич .

На сході - Сварга. Зорі і вогонь -
На заході. Боги - ще бенкетують.
І свято щастя чотирьох долонь
Триває ще. І кінь забув про збрую.
Ще наша ніч. І нашим буде день.
І нашим вік назвуть ім”м, Наталю !..
На пашу вийшов Золотий Олень,
Шукає грек - мудрець свою сандалю…

Я - скіф. Я - звір. Я - воїн Аргімпаси.
Син Дия Ночі. Внук - Змії-на-пів.
Я - крок богів арійських свинопасів,
Канчук рабам і тятиви я - спів.

Я - дух, я - цар, я - лицар Бористену.
Німого переляку ворогів
Причина - я. Вступив, мов у стремено,
В історію. І в ярий бою гнів.

Я - муж, я - жах, я - жрець вогню на сході.
Дорога в Герри ** і легенда ер.
Я - сон забутих внуками мелодій.
Курган - мій сторож, мов Троян - Цербер.

Люблю тебе. Зорею впала в серце
Мені твоя чарівна і проста,
Мов квіт ромену, посмішка. Тепер це
Найперша ніч із вимріяних ста

Молитв за тебе Богові. І днина
Не зникне вже, як інші, в безвість снів.
Рука вінчань святого Валентина
Торкнеться наших схилених голів !

Життя. Поезія. Язичник. Холоднеча.
Гріховна сила розуму. Музей
Фігур самотніх і скляних дверей
Із фотоелементами. І глечик.
Старий, з Мезоамерики. Його
Ще Одіссей привіз у дар циклопу,
Де навіть в снах не бачили Європу
Верхи на Бико-Зевсі, а “Арго”
У протилежний бік помандрувало…
Ловися, рибко, у танета світу.
Тут на арені маршами капітул
На Картагену клятви Ганнібала
Рушають дні провінції. А Місто ?
В пожежі віртуальній. І Нерон
Узяв собі ім”я “ілюзіон”
І молоде вино запік у тісто.

Ми знову без Еспанії. Adieu !
Рушаймо, Золотого полку діти !
Ми ж так усі хотіли світ любити,
А нас чекає герцю простір дюн,

Пустелі, океану, гір… А може,
В законах біосу є виняток для нас ?
Та б'є у бубон невмолимо час
І тільки в небо нам зітхати : “Боже !”

Так ніч. Так сон. Усміхнене буття.
Серпнева повінь. Ніжність губ. Троянди.
Орфей і Еврідіка. Сходи. Данте
Без Беатріче. Ангел. Крила. Стяг.

Німа печать. У роздумах плин Лети.
Човен Харона. Мідяки в руці.
Між пальцями - у течію. Зайці
(ті, не врятовані) влаштовують бешкети,

розраджують, втішають: “Геть печаль,
любили ви, хоч не любили вас !..”
Жене на небо звірів Волопас,
На пашу в рай, де літній запах мальв.

Душа твоя з моєю заручена давно…
Адам Міцкевич, “До Лаури”

Моя Лауро, смутку мій і болю !
Я кожен вечір все молюсь до Бога,
Щоб була в нас завжди одна дорога:
Прочанин - я, ти ж - сонце в небі. Долю
Не вибирають. Хай собі. Ми - є !
Нас вічний Дух введе в любов і храм,
Де розпачу смертей, дрібних буденних драм
Не буде. Тільки - Ти, і зірка , й Віфлієм…

... усе святе,усе неовториме…
Ліна Костенко

Відродження до слова - таїна.
“Я вас кохаю”, - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
“зломили меч”, “розтрощена волторна”…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський - спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.