Хочу я стати кумиром богеми
І для тінейджерів дороговказом
І деміургом на прізвисько демон
І віршомазом любителем мазо

Або замешкати тут просто неба
І закосити під емо стилягу
Щоб привертати постійно до себе
Вашу безцінну читацьку увагу!

Минає все у цьому світі:
Осінній сум вкриває сніг,
Весна зазеленіє в житі,
Вишневий цвіт впаде до ніг.

Похилить стиглий колос літо,
Вже й осінь ниви золотить,
І хоч минає все у світі
Кохання не залишить світ.

Дороги, землю, темний ліс
Пухнастий сніг вкриває,
А твій дзвінкий, веселий сміх
Веснянкою злітає.

На щічках – сяючий вогонь,
В очах – палають зорі,
А від тепла твоїх долонь
Цвіте весна на морі.

Сучасний стан твого життя
Не вартий мідної копійки
Ти все продала й почуття
Свої пустила під одвірки,
Бездумно зношуєш шляхи,
Мов блуд чіпляєшся за розум,
Комусь нав’язуєш гріхи
У незворотні болю дози.
Про тебе завши мова йде,
Але приховують ще більше,
Відверто кидають в чуже,
Хоч для самих, це благо втішне.
Таких, як ти, не однина,
Що без мети собі існує,
Велика кількість, - множина,
Якою змушеність керує.
І не у тім когось вина
Тисячоліттям знов блукає
Яд вичерпує до дна,
Який у плоті дозріває.
Не є чиясь заслуга це
І всі зраділи, що невинні.
Адже ніхто з нас не піде
На шлях від роду і понині,
Хоча, коли і зробить крок,
То вічно проклята повія
В ту ж мить стає немов пророк
З іуди вилитий Месія.
І купа слів горить проста,
Як факт постійний і печальний;
Одна прийшла або ж пішла
Кому потрібен зойк бездарний ?
Отож, довкола лиш святі
Кричать, що світ наш ідеальний
Все набивають гаманці
Й не відчувають міри, грані.
Чи грань притуплена давно
Мірило ж бо іржею вкрилось,
Творіння тих - старе добро
Десь років сотню не водилось ?
І занехалось, занеслось
Піском байдужості сухої
По душах гучно потовклось
Отари скорених без зброї,
Які одне лиш: «ме» та «бе»
Отак, без пам’яті для шлунку.
А совість де ? І розум де ?
А ти ще хочеш порятунку ?
Для кого ?! Кажеш для дітей !
Звичайно, справа благородна.
Збудуєш власний колізей.
Й ростимеш паростки народа.
Це після тих страшних очей
В яких я бачу біль і горе
У хворий, темний, вічний день
Ви на краю, узбіч дороги.

Як гірко падати, коли злетівши ввись,
Лишень розправив в повну силу свої крила,
І волі присмак на губах відчувши,
Падіння пережити ти не всилах.

Ширяючи в небесній глибині,
Вперше, на мить, відчув себе щасливим.
Як заздрісно усім, хто на землі,
І відгризають злісно твої крила.

А ти невинним поглядом, слізьми,
З останніх сил тримаєшся за небо,
І так нехочеться вертатися назад,
Бо у свободі виникла потреба.

Та не дадуть вони комусь бути щасливим,
Чорні уми їх виношують крах
Твоїм надіям, мріям, тому диву -
Пухнастим крилам на твоїх плечах.

Місяць одягнений в білу свитину
Малює канаркові зорі,
На фоні нічному із них павутину
Гойдає у тихому морі,
Де хвилі-гіганти розмиті на піну
І солемедузи прозорі,
Я також одягнена в білу свитину
Хитаюсь у світопокорі.
На березі щастя чи урвищі згину
Вчусь бачити колір любові.
І в світопадінні, і в світосвітлину
Носила я вінці тернові.
Сьогодні кричала у кожну піщину,
То були лиш зойки раптові...
І дихало небо, і вітер у спину,
І хмари притисли шатрові
Усе моє тіло і душу нетлінну
Завивши в холодні покрови,
Це наче мурашки і було так зимно
І світу від світорозмови.
Крутились, звивались в орбіті долини
В долоні текли просторові,
А далі...Що далі? Невпинно
Триватиме вічність і слово...

Прокинувся був Тарас
Глянуть як нащадки
Живуть славлячи Христа
Й мають честь й порядки.

Потовстішав наш козак
Від вина та пива.
Дім купив. Вже не батрак.
Жінка є вродлива.

Ніби стали всі круті
З виду ладні й чемні.
А придивишся - пусті,
Дивні та кумедні.

У макітрі та вітальні
Все не як годиться.
Заповіти були марні, -
Самі придивіться:

…В голові у того пана
Знов горілка й пиво.
П`є й горланить про свободу
Як воно не дивно.

У дворі як у казармі
Грати та забори.
Як підеш наліво й право -
Податки й побори .

У свинарні ж як у Раді
Свині на своїй нараді
Тулять пики до корита
Та не платять з краму мита.

В стойлі з кіньми як в суді
Лягнуть можуть по балді.
Болітиме зад та спина
Як не даси спершу сіна.

Псарня – то окрема справа
Вишукана у псів страва:
«Зелень» жруть та лають нас
Знай чекають: «фу» та «фас»…

У курятнику зрання
Півень бреше навмання
Готує всім новини
Про сонце з України…

…Тарас на теє подивився,
Очі звів, перехрестився..
…Нема ладу й нині
На тій Україні…

20.11.2008

Запотевшие окна хранят пустоту.
Я наполню их смыслом до дна,
Когда пальцем смиренно вожу по стеклу
И сплетаются буквы в слова.
Сказать, прошептать их я нынче не смею,
Пусть растворяться в прозрачности мглы.
Но когда-нибудь снова дыханьем согрею
Те слова, что сочатся сквозь створки души…

Святовалентинська істерія

Подорожую автостопом на міських трамваях—
Новий митецький креатив провладного ґатунку.
Кінцева-виставка звитяг амурних у медалях,
Наступна-презентація французького цілунку

Мені ж виходити пізніше-на перформенс тіла
Модельних парубків (кондуктор з ними був у змові)
Та серед натовпу тебе побачити хотілось
І для оплати простягти пучок листків кленових

І два квитки придбати на край світу світ за очі,
І зготувати із чар зіллячка чар каву в турці
І так замисливши супроти серця твого злочин
Чекати на контрольний вистріл кілера Амурця

Поки зі сну не потурбує голосом юначим
Новий сусід біля вікна (подробиці даруйте)
Подаючи червоне щось, пульсуюче й гаряче,
І безневинно кажучи „Прокомпостуйте”

І сміюся отак... Бо інакше сміятись не вмію –
Аж до сліз у розпатлане небо, у вирвані зорі,
Що отак, наче гудзик з шинелі, чи гречка - із тайстри
У пахучу траву, у розхристані пристані Мрії.
Для людей, що не знають фальшивих пустих бутафорій.
Я – вино без вини. Я Сумна Маргарита - без Майстра.

Я зкосила полин, заплела у волосся волошки.
Після прянощів ночі цей день – непотрібна марничка.
Після ночі із вовком, дратує ця вірність собача.
Не чекайте, матусю. Я тут залишуся... На трошки.
Чи на вічно. Мій час – то швидка, незагачена річка, -
Не убрід і не вплав. Отака моя вдача-невдача.

Димом рими летять і незримо влітають у прозу,
Щоб вона заримована в дим, аж тремтіла від сили.
Щоби знав, не забув ти ні жовтня, ні сну-розмарину.
Треба пальця вколоти, інакше не видушу сльози,
А безслізне прощання - це кров, без ножа поза тілом,
Наче лестощі в очі і вистріл по підлому – в спину.

Бо прощаючись ми розставляємо крапки і коми.
Бо прощаючись ми розуміємо – щастя зникоме.
Бо прощаючись ми програєм/забуваєм і тонем
У занедбаних хвилях густої і вбивчої втоми.

Як оскалила зуби!
А шерсть наїжачила як!
Причаїлась. Чатує
На двох одиноких блукальців.
Ти боїшся її?
Ну, давай, відгони переляк!
Підійди і погладь!
Ризикни залишитись без пальців!

Притули цю потвору, цю дику мару до грудей!
У шалених зіницях іскринки ненависті грають.
Сатаніє любов на очах у мільйонів людей.
І не крила, а роги від неї чомусь виростають.

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

Багато голосів у його голові.
Одні жваві й веселі, а інші сумні.
Одні закликають творити добро,
А інші манливо описують зло.
Одні йому кажуть любити усіх,
А інші штовхають в ненависний гріх.
І величі комплекс, і неповноцінності
Докупи сплелися в одній рівноцінності.
Герман втопає у ворожнечі
І вихід не знає із порожнечі.
Чоловіче, жіноче, чорне і біле,
Вологе й сухе, вірне й зрадливе.
Все охопила війна протиріччя.
Не минуло і миті, а ніби сторіччя.
Та вмовкла, нарешті, голосів симфонія.
Врівноважились сили – настала гармонія.

Бо пора зупинитись. Бо ми безнадійно чужі.
Бо вся правда з очей витікає, гаряча й солена.
Бо слова небезпечні. Слова - як циганські ножі -
Так лоскочуть металом по шиї, шукаючи вени.
Бо уже снігопад. Бо потрібна затишна нора.
Бо набридло ловити метеликів і пілігримів.
Бо свічада сказали, яка я безбожно стара.
Бо ці кляті свічада усе показали. Без гриму.
Бо я просто злякалась. Морозів і кари небес.
Бо довіра моя так рослинно схилилась до тебе.
Бо від щастя вмираю. З тобою вмираю. А "без"
Ще не знаю, чи зможу. Але зупинитися треба.
Зупинитися треба, бо я невиправно брешу.
Бо робота, сім"я. Бо проблеми. Бо заздрощі. Чуєш?
Ти спитайся: "Чому?" Я усе тобі зараз скажу.
Тільки чом не питаєш?
Цілуєш... Цілуєш... Цілуєш...

Пригощаєш мене бісквітом,
Все до крихти,
До млості в тілі,
До знемоги
Кладеш у ротик
Ароматний пісок ванілі.
Пучки пальців
Тримають тортик,
Прокрадаються через одяг
До плечей,
До грудей
І нижче,
Де ховається мій животик,
Що наївся твоїм бісквітом.
3.12.08.

Щось не склалося з Мойрами й датами.
Чи це бог Геліос за телят:
Запавучені чорними гратами
Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони - любов з поволокою
Для царівен і просто для жаб-с.
Зник десь там колією глибокою
Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений
Для підвіски у вигляді ню.
Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:
Парафраз, пара фраз, парвеню.

Добраніч мій любий
Солодкої тобі ночі,
Розстеляться полем,
Розсипляться сни пророчі,
І всі неприємності
Розкинуться світ за очі,
Лякати собак і котів
Тепер будуть охоче.
А ми тут тиняємось далі
Дорогами щастя,
Яке захопило нас дивно
І просто зненацька,
Зв’язало у вузол шляхи
І розписує стисло,
Тепер всі дороги ведуть
У закохане місто.

Не ложь, не правда, не твои примети,
Лишь дрож пройдет расплакавшись в памфлети,
И кошка черная уйдет с твоей дороги,
Как я ушла, разбрасивая слоги.

Минорний сон падет к другим рассветам,
А нам останеться от прошлого лишь эхо,
И музыка начнет звучать иначе
И именами новыми нас снова обозначит.

«Пашлі в аптеку, - дєньгі єсть?»
«да»
«Софіїївський собор побудували…»
«В адінаццатам вєкє, знаю»
«Купіть хвісташкі!!!»
«Зовсім ніпанятна мені тепер,
Де ковбаса, де соя»
«Владімірскій централ…»
«Дєвушка, давайцє пазнакомімся!»
«Цигарки Rich!»
«Атас, мєнти!!!»
«Пачьом же шаурма??»
«Ми всі помремо, Бог сказав»
«Ющєнка – підар, підар, я сказал!»
«У Києві шістнадцята година…»
«Пєрєвіді часи»
«…п’ятдесят хвилин»
«Мєнти, кажу, збирай латкі»
«Мужчіна, яблукі купіцє»
«Милостиню дайте!
Копійочку! Вас Боже бережи!»
«А я єй гаварю, сучара, скройся…»
«…Kyiv is is the capital…»
«України, б...я, України, б..я, нєту!
Нєту такой страни!!!»
«Маааамо, купи, купи мені…»
«Не галасуй»
«Я манал…»
«Пашла на х...й!»
«Я люблю…»
«Пашла на х...й!»
«Купіцє цвіти!»

Блядь! Дістали всі! Нафіг!
Стілами збиваю бетон і грибок зі стін
Цей будинок стоїть тут і вбирає в себе спори
Його показують німцям, а німці дивляться на мене
Що струшує інфо часу разом з частинками пилу
Жаль тільки стіли і плеєр
Зламався
Людина поряд звикла перепрошує поглядом у німців
Хвороба нового покоління – зламаний плеєр оббиті стіли і передоз інфо
І навіть вуха
Навіть вуха нічим заткнути!
Колапс і атональність побаченого
Насправді компенсуються музикою…

Подавлена... зібралась в довгу путь
Печальна дама у манто із листя
Легка вуаль, коралове намисто..
Вона то з нами то уже не тут..
Широким кроком обійшла все місто
Зайшла у парк і мовчки впала ниць
І заворожено дивилась рівно мить
А потім зникла жовто – бурим листям
… чекайте ще на неї рік…
А за поріг ступила леді в білому
Як наречена, але погляд – крига
Вона ворожить ним таємно – тихо
І ледь всміхається у вічі стримано.
Махне рукою – все заледеніє
Людей фігури, обриси дерев
Вона то робить для забав лишень
Вона інакше гратися не вміє…
… чекайте ще її забав…
Вбігає весело нізвідки
Прекрасна дівчина – загадка
Зелені очі, кучеряві прядки
Така собі чарівна квітка.
Мугикає мелодію веселу
Плете вінок із радощів життя
Така – то дівчина оця
Така – то вже вона життєва.
… чекайте ще від неї свято…
А ось мале дівча танцює
Руде, веснянки як мальовані
Вона з веселкою веде розмови
У кольори її лаштує
Сміється гучно розливає барви
По всіх усюдах по краях
І не лишає темних плям
А ми милуємось : « Як гарно..»

Залишаються вірші. На кадрах усіх життя
Залишаєшся ти - переляканий хлопчик - і вірші.
Відбуваюсь як жінка. Зникаю, як відчуття
Прегіркої провини за те, що не разом більше.
Проминаю, як літо, як запах терпких ожин.
Зостаюся як доказ, що ми ідентично різні.
Залишаєшся ти. Серед осені. Сам-один.
Залишається сум, що не сохне, як листя пізнє.
Все витрушую з пам"яті. Спогади - впереміш.
Відбуваюсь як жінка - як юність стаю незрима.
Тільки ти залишаєшся. Ти ще звучиш, як вірш.
Я також залишаюсь - у тобі невдала рима.

Коли суха розквітне ікебана
Й рожевий сніг впаде на плечі літа,
Я повернуся. (Тільки б не зарано)
Спитаюся, чи зміг ти зрозуміти.
В своїй брудній життєвій калабані
Відсидівши з самотністю години,
Чи зрозумів ти, як болить кохання,
Розламане, мов кістка, на частини?

І буде день о пів на третю ночі.
І буде спогад равликом тягнутись.
Моя любов Жар-птицею захоче
У студінь твого серця повернутись.
А ти впусти. Впізнай її. Розкайся.
І заспокойся, ласкою зігрітий.
Я не прощаюсь. Тільки дочекайся.

Коли зазеленіють сухоцвіти...

Пригорнулась до тебе. Просто
Мить занадто була святкова.
Просто вже розійшлися гості,
Просто ти не домовив слово.
Просто вечір був - ані звуку.
Просто погляд був - ніби постріл.
Я чекала на серце й руку.

Пропонуєш... зім"яти постіль.

Ти не дзвониш – я мовчу,
Математику я вчу
І про тебе знов мовчу,
І не як тоді: кричу.
І за це не раз плачу.

В тебе погляд, як перлина,
Губи кращі, ніж малина.
Я без тебе ні хвилини,
Моє серце небом лине,
А без тебе я загину.

Ти далеко – я скучаю,
Де подітися не знаю,
Твоє ім’я знов згадаю,
І про тебе я співаю,
Бо тебе, повір, кохаю.

в очах твоїх сестро
живе таємниця
пустила коріння в зіниці твої
вона
жартівниця
укотре насниться
і ти – як черниця – затягнеш краї
подертого плаття у плямах чорниці
вертаючи в дні
із уявних боїв

вертаючи в будні
втопаючи в буднях -
гумовці - до хати багна не тягти
пригріти змію - таємницю на грудях
і так –
хоч нелегко –
нести до мети
ці кроки марудні –
і в липні і в грудні
отрута стікає в долоні пусті

і пахне мов яблуко з райського саду
гріховна
подібна до казки
така…
летить бур’яном з-під мотики досада –
робота як завжди горить у руках

жалі залишаються сестро позаду
в зіницях плющем -
таємниця жалка

- не хочу –
Пов’язка на очі до темряви ласа,
Дзвіночок ще тенькає тихо… стихає туманно…
Цей грудень зі мною гуляє у діда Панаса,
Регоче на кутні: «Впізнаєш навпомацки, Ганно?»
І горло стискає досада, як палець – каблучка…
До чого ти дійдеш: до нього, до суті, до ручки?


- не треба -
Остання потреба приносити треби:
Чи тіло, чи душу волієш? - і знову надсадно
Роками ловити примару, подібну до тебе,
Руками хапати повітря, як яблука Саду…
…бо снігу – по котики. Покотом – схиблені зими.
І білі тумани…
і чорні омани за ними…


- не можу –
Уже ні повітря, ні віри – приречена…
І тиша вощана, і крокви здригаються кроками,
І стали питальними, стале_летальними речення,
І мовчанка-зречення: тільки відлуннями: доки ми
Ще будемо бігти, неначе засліплені миші:
На дзвоник у тиші.
На дзвоник у тріснутій тиші…

Мне говорили: она ужасна
Мне говорили: не хочу её знать
Она людей разрывает на части
Она заставляет с собой воевать
Мне говорили: её не осилить
Она как заноза, надолго застряв
И сильные люди мне говорили
Что душит им горло она как удав
Мне говорили: она уничтожит
Все твои мысли кроме одной
Эту на ксероксе в тыщах размножит

Не слишком ли много о ней было слов?
Мне кажется, что ощутил я любовь

Мне бы получить отдачу
И я отдамся
Перестань мне желать удачи
Или я сдамся
Неделями веду монолог
Отсутствуют входящие
Ты не джаз, не рэп и не рок
Где твоё настоящее

Движение ночного поезда
Опьянённому сродни
Плавится масло
Пытаюсь слизать мысли
Когда мир только начался
Был вкусным
Голодный
Ел что попало
Путь проложил металлический
Когда темно и глаза закрываются
Жди, скоро
Эндорфиническая
Нежно вернёт к началу
Двадцать пятого кадра
Яблоню сорвёт с корнем
Плод её созреет завтра
Но вкус молока
Ты больше не вспомнишь

Слова. Как громко и темно
Слова. Как шёпот судорожный
Слова. Как жжёт молчания тепло
Слова. Без слов я безоружный
Слова. Как много с ними ничего
Слова. Как занемели руки
Слова. Как шею нежную мечом
Слова. Как отдаюсь кому-то
Слова. Как я бессмысленно страдал
Слова. Как я бессмысленно страдаю
Слова. Как много слов я написал
Слова. Как мало я об этом знаю.

Помнишь, мы в детстве искали ответы
Помнишь, мы так ничего и не открыли
Мы выросли разными, но суть в сантиметрах
А до неба обоим - всё ещё мили.

Да что же такое, я хочу на сушу!
Стоять прочно, как ты, на земле
И разделить твоё равнодушие
Хочу хоть так быть ближе к тебе.

Буквы одни не имеют смысла
А я сам сочиняю слово
И если даже захочу очень сильно
То стану лишь одиноким глаголом

Не могу перестать фотографировать море
Упустить хоть один ввыдох и вдох
Каждый кадр бесконечно красив и нескромен
Только это не я, рисовал это Бог

Нет, не хочу закрывать глаза!
Утром будет опять всё тоже –
Миллисекундный удар по висках
Я так узнал, что я ничтожен

В этой вселенной я сам один
Мне нужны все, но никто мне не нужен
Я понял, что никогда не любил
Не болен был, а немного простужен

..тот её взгляд пару минут
Окутывал сердце с холодным оружием
Но есть ли смысл с кем-то уснуть
Если утро встретит опять равнодушием?

Я намагаюся
Зібратися з думками
Бутони хризантем
Один за одним я зриваю
У тотем
Де білі плями, виринають
Хвилі-сни
Чорні мітки приховають
Целофанові стрічки
І спробуй мовою, що я не знаю
І спробуй діями.. Нехай зів'яне,
Я й чисте поле це кохаю
Не намагаюся, а маю

Не знайшов голуб щастя
На дротику дня
Притулку.

Все обсіли тривоги,
Мов ті горобці
Голодні.

Розкришилась душа
На життєві гріхи,
Як булка.

За кожнісіньку крихту
Спитає Господь.
- Сьогодні?

Заспокоїти серце...
Як важко зробити це,
Поки квола надія
За нас ще тихенько молиться.
Не з любові - зі звички
Цілуєш моє лице.
Тільки ніжність твоя,
Як дводенна щетина колеться.

В цій метушні стає безсмертним слово,
Яким ти перекреслив всі "кохаю"
Я кулькою у небо кольорове
Тебе з долоні важко відпускаю.
Із гами щастя випадають звуки
І стукають до мерзлого асфальту.
Лиш не впіймайся спогадам у руки
І не зроби униз трагічне сальто.
І не купися на дешевий глянець.
Не вір, що все пробачить добрий Бозя.
Запам"ятай мій відчайдушний танець -
Стриптиз душі...
Для тебе...
На морозі.

Мой соседи спят. Давно им снятся сны.
Луна над головой перинкой туч укрылась.
Последний снегопад и первый час весны.
Твои глаза в моих чуть-чуть призаблудились.

Ночные фонари. Большие лапы туй...
И мы сошли с ума, не думая прощаться.
Держи меня в руках, но только не целуй.
Я так боюсь сейчас по-новому влюбляться.

Откуда взялся ты с той нежностью в глазах?
И чем приворожил задумчивую кошку?
Табачный привкус губ... Снежинки в волосах.
Дыханием своим ты греешь мне ладошки.

Прижми меня к себе и позови: "Кис-кис"
Не отпускай, хотя все это глупо слишком.
Стряхни мне снег с плеча, лукаво улыбнись
И назови опьять меня своей малышкой.

Я так хочу, чтоб ночь замедлила полет.
И чтобы не сказал никто: "Пора пощаться"
В твоих руках тепло. Но под ногами - лед.
И в этой сказке нам не суждено остаться.

В очках печали стеклышка протру.
Улыбку счастья вышию сама.
Я думала, что без тебя умру,
Но выжила и не сошла с ума.
Пускай мне стало чуть не по себе,
Пускай в глазах закоченела боль.
Но ни одного вздоха - по тебе.
Но ни одной слезинки - за тобой.
Ушел январь со спичками любви на перекур.
Судьбе наперекор,
Я, милый, не считаю больше дни,
Не жду тебя и каждый твой укор
не принимаю.
Проще и смешней
Захлопнуть сердца шкаф в последний раз...
Холодный день. На форточке моей
Мороз рисует сказку... НЕ О НАС

Твій образ, клоуне, ненавиджу з дитинства
Твій злобний вишкір, кучері руді
Твою незграбність награно – навмисну
Ненавиджу цю маску на тобі…
А може, клоуне, ти зовсім невеселий
І десь самотньо блудиш тихим містом
І тихо - тихо плачеш сам до себе
Тоді ж бо точно ненавмисно…
І може ти коли жонглюєш щастям
Готовий кинути усе й тікати
Десь за куліси чи у всесвіт власний
Де не посміє більш ніхто чіпати…
А ось і бачу, бачу десь згори
Як гірко котяться намистини солоні
Ох, як печально, клоуне, тобі
Ти насміявся у житті доволі.

Я ненавиджу усіх вас,
Що шматують мене,
Та безжально їдять,
Незалишаючи жодного шансу,
На життя.
Що вбивають поглядом,
Сповненим байдужості;
І холодом своїх сердець
Руйнують мої мрії.
Їжте, радійте й веселіться -
Ви вбили мене,
А я так хотіла нести вам радість.
Ви зламали мої крила,
Зруйнували мрії -
А це рівносильно смерті.
Покірні лицедії - торжествуйте,
Але й вам не довго залишилось,
Пожераючи один одного залишиться
Всеодно хтось один, і тов результаті він лусне.
Аріведерчі, потвори. Ненавиджу вас, і люблю.

Ночные фонари
Окутает туман.
Ночные звери просят тихой ласки...

Ночные бабочки
придумали самообман,
летя к машинным фарам,словно к сказке.

Плывут небесные стальные облака
На свет луны,
словно по морю.
Летит, скользя, душевная тоска,
В космический простор, на лукоморье.

Туда, где все забудется, простит.
Где все умрет,
И снова, вновь родившись,
На мир Вселенной звонко закричит,
И не тоской, а радостью разлившись.

Економіка навчає:
Як зростити бариші
І стежини прокладає
Бізнесові у душі.
Про прибутки та витрати,
Про податки, та борги,
Про отримані зарплати,
Про кредитні пироги.
В що вкладати треба гроші,
Де тримають їх щодня
І чому вони хороші,
І яка у них ціна.
Як виплачують проценти,
Як уникнути біди,
Як зростають дивіденди,
Як фінансово зрости.
Фінансисти та банкіри
Гроші день у день кують,
Та без нашої довіри
В них прибутки не зростуть.

Ввібрав у душу запахи мівіни,
Обличчя кольору жалю.
Вжалю тебе, бо не побачу зміни,
І душу, бо тепер вже не лав ю.

Твої відбитки в’їлися в волосся,
Збираю осад наче скарб.
Окропом щастя те лилося,
Ставали бляклим концентрати фарб.

Говорю мовчки в твоїх стінах,
Відреставровую шрифти.
Шукав ти істину у тінях,
Відсутність контуру – це ти!

Та хто ти -
чи сонце, що ложкою змішує барви,
Щоб згодом картини піарить
за авторський кошт?
Достоту -
не варто, не вчасно
і зовсім негарно.
М"якої посадки:
на всіх вистачає галош.
Та що ж ми...
Усі краєвиди - на кшталт гобеленів
давно з молотка
до приватних пішли галерей.
А все так серйозно:
"Всього один день на арені!.."
І клоун сумний
потішає веселих гостей.

Хита головою собачка у джипові чорнім
із заздрістю
сворі брудних безхазяйних собак...
А що моветоном відгонять "крестьянские корни" -
То так...

Равлику, повзи по моїй руці,
по моїй щоці, по моїх вустах,
в серденько саме, в живосущу цвіль,
доки в нас обох не поїде дах…

Не поїде світ задом наперед
і кудись туди, де зими нема,
де в дощах Господь пелюшки пере
з-під таких, як я, чорноватних хмар;

де гортає Бог збірочку гріхів,
виправляє зло на мою любов,
де на сто чортів не лишили снів,
де живе дивак – юний хмаролов;

там четвертий день, як мовчать про все –
залягли слова десь кудись на дно,
там давним-давно оселивсь Хосе,
бо тому Хосе там не все одно;

пролітали там пишногруді три,
пробігали там волохаті два,
хтось тоді скавчав, певно, то вітри,
хтось тоді не встав, певно, то трава;

і світило всім сонце-жовтеня,
і веселі ми грілись по кутках,
щастя язичком мило котеня..,
тільки геть осів мій дірявий дах.

Впала я… Мене, скошену сумом і зрошену ніччю,
Залишили лежати отак горілиць, просто неба.
У мені переламані мрії, потрощені руки і ребра.
Ця беззвучність гірка. Нерухомість незвична.
Проросте насінина-сльоза не на радість і втіху.
Просто так – на поталу, інакше рости не уміє.
Вип’є морок корінням, забуде про сонце-надію,
І застигне у стеблах вода, буде темно і тихо.
Бо зима, бо хурделиця виє, немов сіромаха...
Пазурі увіп’яла в моє завіконня і тишу.
І густі, наче кров, видихаються болісно вірші,
І для мене натхнення тепер обернулося страхом.

***

Хотілося з мосту у воду, та річка - лиш лід.
У жмені пігулки, ех, трясця – одні аскорбінки.
Від тиску і думки у чашці шипшина і глід,
У серці – зима, і у ньому ж себе половинка.
Чому половинка? Бо решта на все і для всіх.
І сили нема, і натхнення, як бачиш – немає.
Ридати... Ридати... Сльоза замерзає на сніг.
Бо сказано: січень. І біло... Ні краю, ні раю.

Зрозумієш – і стане совісно.
Вже недовго – почнуться зриви.
Перед тим, як назавжди порізно,
Роздивися мене – щасливу.

Серед шуму цього безбожного
На пероні, що просто неба,
Приревнуй, як школяр, до кожного,
Хто мене забирає в тебе.

Відчуваєш, як біль лоскочеться,
Копирсає чуття згорілі?
Я вальсую сама. Так хочеться.
І ці танці останні. Білі.

Січень вітром зустрів непроханим…
Капелюха забула… Протяг…
Ти ніколи не був закоханим?
То побудь… А у мене потяг.