I
Яскравою сльозою голубою
Крізь подих світлоокої весни
Ясна зоря над тихою вербою
Приходить, наче казка, в мої сни.

Здається, що стою у білих росах
На березі самотньої ріки,
А зірка, наче мавка златокоса,
Мені дарує стиглі пелюстки.

Навколо ніч. Димлять густі тумани,
Проймає душу радість і печаль.
Ясна зоря, як вогник полум'яний,
Зове і кличе в солов'їну даль.

Несе мої думки води стремління,
Чорняве небо огорта крилом.
А зірка, наче сонячне насіння,
Цілує п'яні вишні за селом.

II
Пройшли ці сни, але зі смутком чистим
Я згадую у вирі довгих днів:
Горить зоря над жовтим падолистом
І над сріблястим килимом снігів.

Та все питає в мене мила зірка,
Даруючи полям холодний жар-
"А де твоєї долі й серця квітка,
Ти прийдеш з нею до моїх стожар ?"

Кипить у жилах юний гомін травня,
І я по стежці в запашнім саду
Тебе, моє омріяне кохання,
На берег цей за руку приведу.

Стоятимемо тут удвох з тобою,
І у весняний, неповторний час
Ясна зоря над тихою вербою
Своїм промінням повінчає нас!

2008

В тебе серце безцінне й душа золота,
Світлий подих весни - твоя мрія крилата,
Теплі усмішки сонця - червоні вуста,
Срібні зорі карпатські - ясні оченята.

Твій п'янкий голосочок - сопілоньки спів,
Осяйна доброта - мов коштовна шкатулка.
Я нікого до тебе отак не любив,
Моя мила, кохана, єдина гуцулко!

В твоїх косах все злото осінніх дібров,
Ніжний запах трави й чабреців синьооких.
Ти даєш мені ласку, чарівну любов
І життєву снагу верховинських потоків.

Всі дерева в гаю і квітки полонин
Полюбляють твої веселкові співанки.
Скільки доля мені даруватиме днин,
Стільки буду з тобою, кохана горянко!

1999

У міністерство Вовчої освіти
Призначений був шефом Бегемот.
Перечитавши всі можливі звіти,
Інструкції, та зміст усіх угод,
Насупив брови грізними кущами,
Міцне чоло ногою він підпер,
І заявив, що під його началом,
Усе піде по іншому тепер.
«Що за освіта? Що це за дипломи?
Це ж суто вовчий, вибачте, білет!
З таким дипломом лиш сидіти вдома,
Або ж іти у жаб’ячий балет!
Вам шлях закритий в Африку, в саванну,
На Ніагарський, врешті, водоспад…
Та навіть у просту звичайну ванну,
Сідають Сіроманці, невпопад.
Ви ж не вивчали ні стрибків у воду,
Ані підводне дихання на дні,
В науці ви завжди шукали броду,
Ніколи, навіть, не пірнали, ні?
Тож офіційно вам кажу сьогодні,
Що Вовчим танцям покладу кінець!»
Усі миттєво виказали згоду!!!
Звели старі розробки нанівець:
Старі програми, і навчальні плани,
Підручники, оцінювань шкалу….
Та, раптом, нагорі змінились клани,
Й освіту вже довірили Орлу….
він запровадив зміни докорінні:
Польоти серед вільного падіння.
………………………………………
Напевне, марно звати допомогу,
Де самодур береться до нового
Але й мовчання – знак для самодура:
Трощити хутко все розумне, здуру.

Розтрушуючи пил старих альбомів,
Я змішую буденне й неземне…
Чужі світи, таких близьких геномів,
Які давно полишили мене…
Лиш спогади – єдиний шлях до Раю…
Чи не до Раю? Хочеш – вибирай…
А пожовтіла пам*ять серце крає,
І розум розтривожений питає:
« Ти сам хоч знаєш, де він є – твій Рай?»

Сиджу один… між пеклом і між раєм,
Гортаючи загублені світи…
Шукаю щось… мабуть… Себе шукаю,
Бо вже і сам напевно не згадаю
Хто «Я» - чи «Я», чи «Ти».

поглянь на себе. хто ти?
у світі ще не було
дивнішої істоти.
пристав до скроні дуло,
натисни на курок,
щоб з розуму прогнати
табун брудних думок.
вже скоро суд настане,
побачиш ти крізь грати
щось дике, щось багряне
в підсудного очах.
то ж будь із ним безжальним,
бо все, що було в снах,
чого боятись треба,
стає цілком реальним,
реальнішим від тебе.

продалася, курво? за безцінь віддалась.
і навіть в той вечір, коли роздягалась,
коли з незнайомцем укотре злягалась,
згадати про мене не мала бажання,
ти чхати хотіла на моє кохання,
на мою депресію, мої страждання,
тобі наплювати на ревнощі мої.
в твоєму кіно появились герої
із більш переконливим розміром зброї.
я знаю, ти курва дешева, одначе,
без твоїх обіймів душа моя плаче
і ніби холоне в ній дещо гаряче.

В ночі прогриміла
Хвиля дощова,
Хмара задиміла,
Туманом пройшла.

Ранком на сонці
Вже блистять ялини,
Окрашені росою,
Немов серпантини.

З неба сміється
Веселка весела,
Звеселяє лани,
Звеселяє села.

У таку пору
Я люблю гуляти,
сонце золотисте
з росою встрічати.

Пройдуся по росах
Де трави не кошені,
Ящірки у травах
Як гості не прошені.

У траві від мене
Вони геть тікають.
Золоті росинки
З травиці збивають.

портфель за спину
й подамся у школярі

там світ такий великий
і мама всесильна
зализує рану
на колінці поцілунком
вбиває поглядом усіх бабаїв
і варить найсмачнішу
казку з галушками

душа в мене чиста
бо по вечорам
полоще у любистку
вчить розмальовувати
фломастерами дні
щоб не виросла дальтоніком
а щоб взагалі не виросла
натягує портфеля-першокласника
і чобітки 34-го розміру

я чомусь виросла
стаю навшпиньки
і не можу дотягнутися
до маминої любові

Ти на відстані
заснулої артерії,
Згаги живчик
спомином навспак
В-собі-річі
безпричальної феєрії
Проминулості
шукає віщий знак.

Бۥючка маком
на розломах споминів
Начерк пише;
камінь спинить мить
Збайдужілих до
світання овидів −
День розкаже −
в сон-дрімоті Ніч.

У потомних знадах
невідбутності
Ролю в заволоки
заберуть,
Камінь дряпнуть
нібито присутністю…
Він, у маках,
з Нею, відав суть.

А знаєш… пояснень шукати – невдячна робота,
Бо літо – марнота, і осінь потому – марнота,
Пісок у очах і між пальцями – знову пісок.
І ми – незнайомі знайомці на пляжі пустому,
І хочеться: мамо! – додому – на небо – додому,
І квилить, і пилить всередині – тут – голосок

Дитячий? Про що і навіщо, і врешті – для чого:
Ця осінь невпинна – закурена вгору дорога,
Пилюка горища і сумнів-падлюка сповна
Нагорне, як хвиля…А листя – як мумія долі,
І літо минає, і ми проминаєм поволі,
І дохла мошва – поплавцями – в карафці вина.

Не дають розсолу Джонні,
Перегар - на милю,
Він порожню фляжку рому
Кидає у хвилю.

Випливають тут русалки
Джонні лоскотати,
Він дівчат не помічає,
Та й лягає спати.

Ой чого ж ти, друже Джонні
З нами пив до ранку,
Як ти будеш обнімати
Дівчину Іванку.

Ти поспи тут біля річки
Під кущем малини,
А ми випєм за здоров’я
Милої Олини.

І що мені з того?
Мішок кам'яний – і баста..
А це вже клінічне –
Чолом підпираю скло..
А хто обіцяв колись
Мене у мене вкрасти?
Та я й не питаю.
Забудьмо.
Було – загуло…

Тут тільки і правди,
Що біль головний надвечір.
Зупинка.
Праворуч.
Третє вікно згори
І вічний mélange:
Олія трояндова й сеча..
Оббиті клейонкою двері –
початок гри..

[…Now… No…ooow…]

- А де у вас тут
Парадне вікно,
Щоб вийти? -
Картинні обійми – чесно – через поріг…
Воно саме час так жанрово тут зомліти,
Та от не виходить – тане на віях сніг…

[…Hey, Joe…]

Так тягне на світло –
На випите дно коридору, -
На голос, на погляд,
на рідну вологість долонь…
Та чується вишкіл:
тупцюю у передпокої,
І пальці –
На клямці
Чекають
Команди:
«Вогонь!»

[Hey Joe,

where you goin' with that gun in your hand?]

*******
**************
*******

[…Hey Joe, said now

Where you gonna run to now?... ]


І, не озирнувшись,
Униз на чотири прольоти…
Я – кам-інь
Я – перс-тень, затиснутий поміж зубів,
Я снюся Великій Воді, що сідає навпроти
Чекати на дельту
І шлюзи,
І сіль з берегів…


[…I'm goin' way down south…

….Way down where I can be free…]

по-пеоше, кліпнув час і згасла свічка
в моїй молитві всі слова сліпі
любов крізь пам'ять, як червона стрічька
як дивний напис на старій стіні
я вас не годен просто так забути
ви більші всього, що мій розум знав
по-друге, вже нічого тут не чути
у тому світі де я вас пізнав
не чути навіть мого серця ритьми
воно мелодію вловило не земну
не вийду я живим з такої битви
і зовсім не боюся, що помру..........

Повернулись депутати
З морської дороги.
Попрямували за порадою
до пана Балоги.

Попросили у Балоги,
Щоб дав їм пораду.
Надоїло - терпіти
Урядову зраду.

- Терпіть депутати,
Балога їм каже,
-Кроль нариє компроматів,
Тоді слово скаже.

Який прекрасний Джонні... з будуна!
Розпатланий, з червоними очима,
З синцями на сідницях й між плечима
І перегарним відгуком вина,

З знадливою щетинністю щоки,
В сорочці зі слідами пива й рому,
І лиш конвульсії похмільного синдрому
Нагадують, що дався вік взнаки.

Він, встаючи, клене все без кінця,
І піт нервово витира зі скроні,
І бачить очі в люстрі – ще червоні
(утім, йому всі барви до лиця),

І мріє не про роки молоді,
Не про любов, і не про дівку голу,
А про розсол. Але нема розсолу,
А є лише Ванесса. Параді.

Я хочу більшого за ту любов,
Що роздаєш ти пересічним.
Я хочу щось насправді вічне,
Я хочу більшого за ту любов...

Блакитний степ, дзвінке ясноголосся,
Медових квітів радісні струмки.
Ласкає вітерець моє волосся
Й сумних тополь зелені вітряки.

Бринить земля на струнах волошкових,
Безкрає небо в очі загляда.
Несе тепло цілунків чорнобрових
Моїм рукам травиця молода.

Далекий птах безмовним охоронцем
Кружляє на орлиній висоті,
І йдуть, неначе соняшник за сонцем,
За мною всі ромашки золоті.

Розкривши душу цим лугам духмяним
Бреду, весною стомлений, у даль.
О земле рідна, матінко кохана,
Моя ти пісня, радість і печаль!


2008

В краю, де в полях тихо в'ється
Далека і зоряна путь,
Мені сонцесяйно сміється
Небесних очей каламуть.

Зірок золотисті опали
Горять, як провісники доль,
І мрії на серденько впали
Листками осінніх тополь.

Мелодія тихої пісні
Пливе у блакитних серцях,
А грому курликання грізні
Танцюють в сліпих промінцях.

Орел не підходить для чаплі,
І прагне душа все одно
Закохано випить до краплі
Світанків рожеве вино.


1999

Абрикосом зацвів рідний край навесні,
Не згасає роса на п'янкім гіацинті.
Аріадна, мов зірка, вказала мені
Світлий шлях у вузькім і глухім лабіринті.
Та дорога до тебе мене привела,
А кохання лилось, наче став через греблю.
Синім цвітом очей ти в полон узяла,
І свій образ ясний в моє серце вплела,
Як вплітає весна цвіт конвалій у землю.

1999

Перейтися ще темним містом.
Просто – дихати. Просто – йти...
Теплих лип різб’яне намисто
Приховає мої сліди.
Сонні очі будинків - чисті,
Тиша – маревом, дощ – минув,
Мов чернетка таких неблизьких
Листопадів... За краєм сну,
По бордюрним мостам крізь вири
Світанково-ремонтних ран
Перейтися із міста в ирій,
Де й розтанути, як туман...

Не тривожмо убієнних
Хай сплять вічним сном.
Замордовані, замучені
Катом тим Петром.

Хай у бога спочивають,
А нам треба жити,
Від імперських зазіхань
Край свій боронити.

Помолімося!
Та цур йому,окаянному,
Чорт із тим Петром.
Побратаймо річку Ворсклу
Із гірським Прутом.

Відроджуймо в Батурині
Козацьку столицю,
А в Одесі відродили
Повію царицю.

Не можемо в своїм домі
Дати самі ради,
Бо немає президента
І не має влади.

О так живемо ми у домі
Не маючи тата.
Нехтуємо – борцями,
Поважаємо ката.

Ввечері знову кінець,
А зранку наступний початок.
Життя - це купа кілець,
В ньому важливий їхній порядок.
Це я уже відчував,
Навіть учора було щось схоже.
І тут я колись ночував,
Ви ж ці слова чули тоже.

Не моя нова перемога,
А для когось знову поразка.
Не потрібна довга промова,
Лиш де ця коротка підказка.
Десь глибоко лежать міліони,
На дні сховались в коралах
Так високо літають ворони
І мрії розганяють у хмарах.

Знову життя зробить коло,
Приїдеш до себе додому.
Його незабудеш ніколи,
А поїдеш то залиш хоч кому.
Нехай це повторяється вічно,
Мине день, рік за роком,
Від січня до наступного січня,
Мусиш іти крок за кроком.

Це наче вгору бігти на підборах,
Це Львів, бруківка і осінній порох,
Це осінь-парох казання чита.
(Читьє Мінеї, чи Читьє Ганнусі)
І доля – золота сережка в вусі,
І білі будні – квасоляні буси,
І серце – пташка.
І кармін – вуста.

Стара вірменка і вино із бочки,
І білим біла вишита сорочка,
І біль – у вузлик – не забути щоб:
Метелика, тебе, полинну осінь,
Яка триває, як трава, ще досі,
Яка гніздечко звила у волоссі,
Яка – як срібна куля в білий лоб –

Навиліт!
І летіти щоб летіти,
Бо - в’януть квіти, бо - дорослі діти,
Бо - встигнути важливо, бо нема
Нічого більше. Бо бруківка сіра,
Бо ніжність злазить, як зміїна шкіра,
Бо віримо (святиться наша віра)
Бо знаємо – ще день чи два – зима.

Але – не буде – ні зими, ні змісту
Опісля всього. Бог замісить тісто
Наліпить пирогів чи зліпить нас –
Нових, найперших… Сад зустріне радо:
- Моє кохання і моя відрадо…
- Скуштуй-но, серце, цього винограду…
Чи яблука?
Чи слив?
Покаже час.

Ввірвався вітер крізь відчинене вікно,
Обмивши тіло екзотичним ароматом.
Жива людина я, а чи застиглий атом,
Герой жіночого роману чи кіно,
Що так завзято драматизмом упиваюсь
І перед долею в жорстокості не каюсь?

Ввірвався вітер крізь відчинене вікно,
Обмивши серце трепетом й знайомим болем.
Невже для тебе й світу стала я ізгоєм
Й не залишусь у пам'яті німим слідом?
Прошу, пощади дай, бо я без меж кохаю
І вісточки із вітром з тугою чекаю.

Ілюзія? фантом? чи, може, сон?
Уяви плід, а чи відбиток мрії?
Казковий принц? чи князь? а чи барон?
Господар серця та душі моєї?

Поет? співак? чи славний музикант?
Палач? убивця? а чи бідний страдник?
Ромео ніжний чи палкий Жуан?
Вродливий Феб? - для мене він лиш зрадник.

Ким був? ким є? і ким ще довго будеш?
Яке призначення в житті твоє?
Скажи, чи справді віданно ти любиш?
А чи терзаєш серденько своє?

Чого мовчиш? навіщо раниш душу?
Чим завинила я в скрутний цей час?
Невже навчився ти долать спокусу?
Невже не вимовиш в пориві “НАС”?

Пробач... не знаю, хто ти є насправді...
Ілюзія? фантом? чи, може, сон?
Уяви плід? реальний чи несправжній?
Моє нещастя чи моя любов?

Жити по чужих стереотипах
В вирі несумісних субкультур,
І пливти в жорстокості та криках
Власної свідомості, й, мов тур,
Руйнувати свій душевний мур -

Я НЕ ХОЧУ!

Віддалятись від свого коріння,
Плюндрувати спадщину віків,
І вникати в лозунги й веління,
І наслідувати, й чути спів
Гордих і пихатих голосів -

Я НЕ БУДУ!

Бути лялькою в чужих руках,
Танцювати під “зелену” дудку,
Бачити ненависть у очах,
І ховати особисту думку,
Мов людина нижчого ґатунку -

Я НЕ ХОЧУ І НЕ БУДУ!

Білосніжна піна хвиль
Розбивається об кам'янистий берег.
Поміж нами невідомість миль
І душі тривожний горе-шерех.

З моря вітер повіває,
Пестить золотисті локони волосся.
Біль у серці різко коливає
Зра розлука. Господи, боюся!

Тіло так жадає близькості,
Губи шерхнуть від кривавого чекання,
А в людській моральній низькості
Я смакую брудом й покаранням.

Золото південне заходу
Сонця виграє на кришталевих хвилях.
Час не стерпить бойового накоту
Швидкоплинності на срібних крилах.

Ніжний шовк трояндових
пелюсток обличчя пестить
нескінченними єство
обмиваючими чарами.

Погляд ковзає по чистих,
не убитих розпачем
аркушах, не зітканих
в пориві душі з думок.

Піаніно в сумі й горі
страчене дівочими
егоїзмом та душею
в цій реальності й житті.

Дзеркало у срібній рамці
вб'є земне тяжіння й фізику,
та впаде, й об стелю з болем
розіб'ється на шматки.

За вікном порожевіє
в радості й коханні небо,
відіб'ється у бездонних
чорних мертвих озерцях.

Змінюватимуться образи
сюрреалістичних снів,
щоб на ранок зникнути
й більше з болем не прийти.

Занадто часто я заплутуюсь в собі,
у пошуках важких життєвих рішень
проблем, у пошуках шляхів та істин,
аби втекти від темряви і метушні.

Занадто часто відгороджуюсь від світу
стіною мертвих почуттів й безмов'я,
вбиваю і терзаю власну душу,
ламаючи всі мрії об жорсткий асфальт.

Повідкидавши пропоновану підтримку,
занурююсь у коливання крику
із власних, ранених безмов'ям уст,
прокльони сиплючи в ненависнії стіни.

Думок жахливих знищити стрімкий потік
так важко — лиш вдається музиці гучній:
під звуки струн далекої гітари
я потопаю в забуття і транс.

Зв'язались вузлики в шнурочках почуттів
і мрій. Невже заплуталась? Допоможи!
У тиші слів невисказаних я почую:
“Давай розплутаємось разом із тобою...”

Прикриваючись маскою фальші,
Ти крокуєш в незвіданий світ.
Не заварюй, благаю, знов кашу,
Що причина безглуздих всіх бід.

Не заварюй, бо душу погубиш,
Як згубила намарне мою,
Лиш надійся, і щиро полюбиш,
І повагу повернеш свою.

Ти сховай неприховану заздрість,
Бо розбрат вона знов принесе,
І чужа неприрівняна малість
Хай зневагу твою не несе.

Бережися, бо скотишся в прірву
Й не зіпрешся на дружнє плече -
Не врятує ніхто бідну ІрМу,
І самотність її обпече.

Забута, за буднями, спала Весна,
Прокинулась, бачить: лишилась одна...
Тихесенько встала, купалася в росах,
В косу заплітала розплетені коси...
Сиділа, чекала, а я все не йшов...
Подумала: мабуть, він іншу знайшов...
Стелились туманом травневі гаї,
Співали одвічні пісні солов”ї,
І згадував я, в свою осінь сумну,
Забуту (за буднями) милу Весну.

Я знов один, і знову переправа
Чиїсь гармати блискають в імлі,
І вже тепер хто прАвий, хто не прАвий
Мабуть ніхто не знає на землі.

Іде війна… Хтось марить, хтось співає,
Хтось доїдає цвілі сухарі,
Чиясь ракета знову відлітає,
І як завжди, чомусь на Броварі.

І на новеньких, недешевих «танках»
Танцюють хвойди (шкіра і кістки)…
Летить «бабло» і тоне в забаганках…
«Бабла немеряно! Гуляйте, мужики!!!»

Убогий шик. Вчорашні голодранці
Рвуть від життя усе, що попаде
І знову, й знов танцюють дикі танці
Й горланять так, що увесь світ гуде.

А по тилах затуркані мільйони
Збирають крихти з барського стола,
І кожен день самотньо дзвонять дзвони
За тими, кого доля обійшла.

День догорає… Стомлена заграва
За обрієм вмирає задарма…
Я знов один і знову переправа…
Іде війна, якій кінця нема.

Немного радости и грусти,

И страсти пару капель яда -

Смешаю я в коктейле чувства -

И воскрешу себя из ада!



И буду пылкой и смешною,

"железной" и душой ранимой,

Пусть проросту полынь-травою,

Но стану любящей, любимой!

Вона просто пішла, не сказавши, як жити далі,
Залишивши тебе із собою один-на-один,
Взявши сумку під пахву, обтерши пил із сандалій,
Без пояснень і сліз, ніби просто ішла в магазин,

Залишивши на згадку шматки недописаних творів,
Непроявлені плівки, якийсь дурнуватий буклет...
Ти лиш мовчки вслухався у серцебиття коридорів,
Безнадійно заряджених кроками, мов пістолет.

                часовым охранять твой покой и уют
                в спорышевой тиши нам сверчки и их лютни
                пусть их звуки хрупки, и пускай - разобьются
                догорев, августовские вспышки салютов


                это - мы - завтра - сфинксами в бронзовой пыли
                нам - жестяные флейты*, печали овидия
                желтый лист корабля, ну куда ты заплыл
                не бежи, оглянись, и мы завтра увидим


                мы увидимся снова сквозь стены оград
                под завесой золы вдруг нашедшие лица
                затаимся в дожде и под зонт спрячем дар
                Все печальны прогнозы. Шагаем сквозь листья

* - дудки

Останній день
Розпеченого літа,
Короткий,
Ніби подих, –
Догорів...
Не встигли ми
Серця свої зігріти –
Любові бракувало нам
І слів...

На незабудь
Твої погладжу коси,
До себе
Пригорну тебе на мить,
Бо потяг
вирушає в пізню осінь –
Не будем
озиратися, тужить...

Приведи мене до річки
Утоплення,
Мислей потоки спини
спомини.
Там, за межею сутности –
ухоплення:
Замки камінні, феодові
домени,
Дольмени, кромлехи, снів
мегаліти;
Вкреслені колами, бродами –
зводами,
Тверді, – з прозорими крильцями
втіхи,
В райських кущах замордовані
одами –
Ордами хижими, – безгріховности
фальші
Співів осанни – безсмертям
“врятовані” –
Мріють; в двохтисячнім праведнім
марші –
Вічні блаженства – за віру
даровані.
Закамуфльовані, з стеками воїни:
autodafe –
На палях, – катовані жертви
Христові –
Дар – санбеніто, й прокляття:
“Te Deum!
Аve Maria”, – ми, – свідки,
Єгови, –
Змови, ненависти, вбивства
Любови.
ВІН, – відвернувся. Нам, – ріки
Утоплення –
Через розщеплення –
Першооснови –
Вернення – в Нас – у Його
нововторгнення!

Пісня.

Серед степу широкого
Козак там гуляє.
На коні вороному
Ворогів рубає.

Ой! доля,
доля козака!
У бою танцює
Козак гопака!

Не плач ти дівчино,
Мати не журись,
Кохана у церкві
Богу помолись.

Ой доля,
доля козака!
У степу танцює
Козак гопака!

Червона бурка
На сонці блистить,
Під буркою червоною
Козак вбитий лежить.

Ой доля,
доля козака!
В степу не танцює
Козак гопака!

Друзі схоронили
у лиху годину.
На могилі посадили
Червону калину.

Ой доля,
доля козака!
Над могилою танцює
Ворон гопака!

«Я люблю тебе…Я люблю тебе!»
Серед шалу й рутини буднів,
Хай вітають цю мить салютами
Зорі - свідки, і зорі - судді.
Я не знаю, що там записано,
на долонях у нас, чи в небі,
і якими щитами - списами
захищати кохання треба.
Я не знаю, також, не відаю,
Може серце мені підкаже,
Як упоратися із бідами,
Чи зі словом, та оком вражим.
З лабіринту, де сірим привидом,
причаїлось гірке й досадне
Доля нас неодмінно виведе,
Ніби ниточка Аріадни.
Усміхнутися, небу й вулицям,
І триматися вкупі, разом,
Доки серце до серця тулиться,
Ні - образам, ні - негараздам!

світіння ангелів на стелі
в чотирикутниках вікна
нагадує нам сни в пустелі,
в яких не було й нема дна…
там міражі, немов папірус,
пожовкли в мріях шукачів
гострих пригод; та часу вірус
не пожалів ні сталь мечів,
ні запах цвіту зсохлих фото...
усе забрав розчинний дим;
вже не згадати, хто був той то,
який до того був ніким.
в чотирьох стінах трохи страшно,
як-не-як, клітка із цеглин;
та втім, усе уже неважно...
в кожного з нас убитий клин!
стрижнем – наш біль, стежками – віра...
якось помалу й проростем,
а далі й тінь (холодна, сіра)
впаде на землю разом з днем
і з його сонцем електричним,
колись обміняним на сни...
скоро для всіх все стане звичним,
так що спокійно, боже, спи!
й забудь про слуг своїх крилатих,
все під контролем, справлюсь я;
серце – желе, але у латах...
тьмі не затьмарити життя!

бажаю вам здійснення мрій!...
але не всіх, лиш потаємних,
бо цікавіше йти в відбій,
коли ж невпевнений напевно,
чи вартувала чогось гра
в асоціації зі снами,
якщо весь козир – це слова
з банальних фраз, розбитих нами.

атрофуються сни з відмиранням ночей у світанках,
рудиментами ми прокидаємось в пітних ліжках,
і напружуєм мозки, щоб зібрати докупи останки
ще незрячо-дитячих бажань в паперових мішках;
та замерз пластилін, він крихкий, як тепер наші будні,
не зліпити вже й те, що колись будували з піску,
кубик-рубик не скласти, поламали його нетерплячі й облудні,
залишається лиш витріщатися тупо на небо, та і те крізь затерту луску
риби-тьми, так по-моєму звуть цю лякливу істоту,
що при перших же променях світла заривається в тінь
й проклинає навколо усе, перш за все – дзеркала й позолоту,
помаленьку здихаючи, та змінити не може нічого, бо ім’я її – лінь.

Скільки ж нас по всьому світі
порозкидано тепер!..
це ж бо ніде правди діти -
кревних братців і сестер.
        Як живете на землі ви,
        де домівки набули?
        Зустрічайте - я лечу до вас, орли!

Рейс три-двадцять о дев'ятій сорок дві.
Із Борисполя прямую до Москви.
Що зросла з обійстя в княжому селі.
До дідичої московської землі.

З богатирського коріння
виріс меншенький братан.
Нелегкого покоління -
трудівник і хуліган.
        Зичу щастя та багатства,
        миру й розуму на те.
        А все інше - то пусте. Переросте...

Дев'ятнадцята. Запалено ліхтар:
"Рейс шістнадцятий Бориспіль-Краснодар".
Не до моря вирушаю на купель -
до козацьких одвойованих земель.

Славних прадідів онуки
ревно волю здобули.
До землі доклали руки,
щедро кров'ю полили.
        То нехай же у станицях
        пісня ллється голосна.
        Щастя-доля вашу хату не мина!..

О п'ятнадцятій виходжу на перон.
Рейс дванадцятий "Бориспіль-Едмонтон".
Відлітаю до далеких берегів -
канадійських хліборобів-земляків.

Хто ту землю, понад сили
(ще привезені дітьми),
рясно потом ізросили
та угноїли кістьми.
        Тож Господніми дарами
        хай оселі раз у раз
        аж до надлишку наповняться у вас!..

На гостину прилітайте до своїх!
Ми з обіймами зустрінемо усіх.
У Борисполі - минаючи Орлі -
станьте в порох материнської землі.

Не цурайтесь, одгукніться,
наші сестри та брати!
Хоч і важко - спромогніться
свої корені знайти.
        Де схилились осокори
        понад ставом край села
        на землі, яка нас дітками звала.

Може, тому я про помсту ніколи не мріяв...
Зграї летять понад озером, ніби навмисне –
Івіка згадую і журавлів горезвісних...
Ні, не близька мені та голуба ейфорія!
Вибач, Жуковський, воно мені серце не гріє,
задум потворного вчинку на душу не тисне.
Може, тому я про помсту ніколи не мріяв...
Зграї летять понад озером, ніби навмисне –
спогад раптовий, розпачлива думка-повія...
(Господи, втримай над прірвою, нині і прісно!)
Так, не без того, подекуди лезо зблисне,
та відбиття не знаходить і гасне – a die!
Може, тому я про помсту ніколи не мріяв...

Ще сміються з малороса
при державному стерні.
ще Вкраїна ходить боса
по розпеченій стерні.
Ще її сини-холопи,
її доньки з підворіть
то Росії, то Європі
пропонуються: беріть!
І беруть – за сили кінські,
за протухлу ковьасу –
зайві руки українські
і зневажену красу.
Україно рідна й бідна,
б’ється, стогне на вітрах
наша совість безробітна
в синьо-жовтих прапорах.
І сумне вкраїнське свято,
і не хоче гімнів слух,
поки наш народ розтято
на панів, злодюг і слуг.
Україно, Богом дана,
на гаспидськім мотузку
нині потай знов Богдана
споряджаєш у Москву.
...........
От і маєш торбу лиха,
все віддавши лихварям –
Ярославна, Терпилиха,
й Катерина із байстрям.
То дівуєш, то вдовуєш
і, віддатись ладна всім,
не чорноземом дивуєш,
а Чорнобилем своїм.
Жити, жити вже нестерпно!
Та, Вкраїно, ти ще є!
Замість Жовтня сходить Серпень
над позорище твоє...
На планеті люта спека.
Світом правлять торгаші.
І Вкраїна так далеко –
у нескореній душі.
Хтось її на частки крає,
кров останню з неї ссе...
А Вкраїна не вмирає.
Не вмирає – та й усе.

И за твой переплёт клеёный,
Переклеенный, рваный,
И за то, как негибкой трубкой
Вылетал из кармана,
И за то, как в дурную слякоть
Не могли оторваться -
На автобусных остановках
Стыли страницы и пальцы,
И за то, что не по программе
(А считаешься классик!),
И за то, что вы с Дойлом сэры -
По заслугам - я в кассе

Скажу, что беру без сдачи.
Дорогое моё ребячество...

Утоплена в безвиході, як риба в циферблаті твого годинника.
Мій час давно у темряві осліп та занімів потоком рухів скрипаля.
Замало кави в мене та в уяву поштовхом бескидів вилито,
щоб сперечатись до спітнілості чи скрипка я твоя, чи ще чиясь.

Мов келих з льоду в спеку, якого не зосталось через тавтологію
Звуків. Передусім одне й те саме колихалось на мені вустами,
Щоб розчиняти коловерть банального повітря. Кажу ж. Знову я
частина тіла, риба, келих льоду в спеку. Просто скрипка тане...

Смерті ми віддаємо борги,
І моли не моли...
Порожнеча змією повзе
У серця і оселі,
Мов на крилах
здіймаються люди
У небо крізь стелі,
Без конвертів донизу лише
Журавлине “курли”.
Заростають доріжки,
Але я іще впізнаю
Ті місця, де уже
Не лишилося майже нікого.
Світлотінню долаю шляхи
Поміж пилом і Богом,
І зупинки не буде такòж
На самому краю.
То колись... А наразі
Додому іду через гай,
Біля хвіртки, я знаю,
Ніхто вже мене не зустріне.
Все і те, і не те,
Тільки небо таке ж
рідно-синє,
І відмінностей в ньому
не знáйдеш,
Шукай не шукай...

Як важко
визнати, що легко,
коли нестерпно-все-одно:
й до лампочки відчуття болю, і паралельно те вікно,
з якого вилетів, мов куля, й упав, мов ранений літак,
а як взрів в небі хмару-дулю – клянчив в землі холодне „Так!”

Молився, щоб взяла до себе, а не лишала, мов сміття
під мікроскопом всього неба... таке вже жалісне життя!
Тому й замислив самогубство (місяць моргнув мені в вікні)...
мокрий асфальт склав товариство... якось медузно в сні мені.

Як би, промовчавши, сказати, ну, чи, скажімо, навпаки:
щось говорити-і-мовчати про марно втрачені роки
й про те, що – легко, а що – важко, про темне світло й світлу тінь,
коли зробив десять затяжок...
Многая літа
чи
Амінь?

вгадайте, що мені приснилось,
але уголос не кажіть,
щоби воно не розчинилось,
попавши в дійсність, мов у сіть,
тому що все, що переходить
звідти у наше небуття,
умить зникає і проходить,
мов одноденки-сприйняття...