До комоди ліг ночі ситець
аж по сьому-і-геть шухляди.
Я і місяць - два блідолицих
сяйвом* дихаєм, крок - на ладан.

Кіл заб`ю і пущу коріння,
доки-бачу збудую ранчо.
Мужиканині покоління
стануть добрими Санчо-Панчо.

Нанесу з-геть хреста над голим
і незайманим часом краєм.
Храм зведу, потім банк і школу,
і салуни, де гріш гуляє.

Хто казав, що як перший - паном,
володар - той, хто порох нюхав.
Тут гоїтиму прерій рани
у прорізаних плугом смугах.

Мужиканине-бузувіре,
не за скальпом приходь - по миро,
що вогнем напуває щиро
та послужить за Пляшку Миру.

І помазані до упаду
ми поділимо землю й ситець.
Забирай, що лежить в шухлядах,
а те решта - для блідолицих.

Шкіра різна, а кров - червона
одинаково п`ється, сходить.
Чи на сив зачекають скроні,
чи кудись поведуться сходи?

Я прийшов, а за мною вітер,
ти підеш - за тобою пам`ять.
Індіанське** минає літо
для оснанніх із мужиканів.

19 Листопада 2008

сяйво* (місячне) - або світло або сивуха
індіанське**(літо) - назва бабиного літа в Америці

Відпусти із цепу дракона – най летить на всі чотири вітри,
у свій теплий драконячий вирій – на канари там чи багами.
вогнедишна канарко, all the best!
…він зникає між чорні віти…
А хто ж тебе стерегтиме? Заспіває пісеньку? Слізки витре?
Тепер сама, золотце. Або зима-мама.

У неї – доооооброї! – мережана хусточка біла –
Гей-гей, її стане на всі сни твої, на всі фійоли,
Перебинтує тугенько – щоб не квилило, не боліло,
Вельоном-снігом загорне, як цукерочку, душу-тіло:
Бездраконна принцеса!
Ви такої не куштували ніколи!

Безнадійна у кам’яниці: спускайся, глупа, бо склеїш ласти!
Беззаконна: сама придумала, сама повірила, сама зробила…
От уперта ж кобіта: contra spem spero! І не боїться ж упасти!
Всілася на підвіконні пташечкою: ку-ку, милий!
……………
А шо, зозулько, не зимно тутечки кукувати?
А шо, принцесонько, не розбила ще скляну душу?
…рука хлопчика, рука принцова тебе струсить,
впадеш солодко, впадеш з вежоньки у сніг-вату,
впадеш з вежоньки, всю одежоньку отам згубиш,
сизе пір’ячко тим подвір’ячком розлетиться…
медом – рученьки, льоном – кучері, полин – губи…
…а за пічкою гострить кігтики судьба-киця…

Вигне спиноньку. Мур-няв, пташечко, доню-донно…
Наліталася зозулицею? Бозя кличе…
І закрию крильми-руцями я обличчя:
Не їж, котику, не їж, серденько, безборонну…

…І набатом у сліз темряві – сільські дзвони….
- Ой, диви, летить…повертається…
Welcome, драконе!

Не сумуй, не сумуй в похмурий час,
Не здолаєш ти без друзів біди,
Тільки друзі вірні дбають про нас,
Ти до друзів на хвилинку зайди.

Щире слово та усмішки тепло –
Найбезпечніші ліки в наш час,
Повна чарка, та шмат сала з кіло
Кращий лікар від зажури для нас.

Вже і зорі поглядають в вікно,
Ясний місяць нахилився до нас,
Не збиралися ми разом давно,
Та до ранку ще є час, ще є час.

Зранку кава і веселе життя,
Голова не болить, не болить,
Выдродились у душі почуття,
Будем жить, будем жить, будем жить!

Скажи а як це: попрощатися в душі?
Закрити очі? Зтерти підсвідомість?
Невже я знаю, що я говорю,
Коли мене не сліпить невідомість?
Коли я бачу букви у листі,
Коли я чую речення словами,
Коли вдихаю правду в забутті,
А видихнути хочется сльозами?
І видихаю слово... "одруживсь".
Складаю кожен звук в кишеню втоми,
Інтерпритація вже збилася з доріг
Перекладаючи це слово невідоме.
Невидиме для мене... А тобі -
Живе, закохане, такого більш не буде.
Скажи: а як це попрощатися в душі?
Невже у неї сутність від Іуди?..

Закрийте кляті вікна!!!!
Інакше я виходжу.
Через них, властиво. Не створюйте
Спокуси самогубцям,
Бо двері перестали бути втечею,
Але ж є вікна
Вікна
Вікна
Вікна
І ваші двері, виявляється, зачинено,
А ваші вікна, як завжди, для горобців –
Прочинено.
І є бажання вийти, і підсвідоме марення
Людини – навчитися літати.
І залітає птаство зграями, на руки осідає,
Тяжіє наді мною і дряпає тканину
Одягу мого.
Закрийте вікна!!!
Бо нестерпно це. Вони летять
Летять
Летять
Летять
А я лежу під ними й задихаюсь.
Прекрасні горобці, як вас багато,
Так несподівано з’явились
І видряпали ніжно
Мої бажання,
Тримаючи мене в квартирі,
Коли, мабуть, потрібно просто
Вийти. Хай навіть через вікна.

/еклектична тема з аритмічним героєм/

1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.

Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…

Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...


2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті,
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..

Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.


3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!


4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.


5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб як тільки розвидниться, вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.

Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!

До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.

У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!


6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.


7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?


8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.

А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…

А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.


9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо натхнення, мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним.

Ця пісенна країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!


10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.


11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.

Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.

Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.

Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
щоб ділити між нами цей тлінний запах,
і чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.

Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.


12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.

Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.

Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.


13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.

Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.

Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.

стьобно-іронічне

співати на мотив української народної пісні
"Гей, чотири воли пасу я"

Фисилогъ и о лвѣ. Три естества имат левъ. Егда бо раждает лвица мьртво и слепо раждает, седит же и блюдет до третьего дьни. По трех же днех приидет левъ и дунет в ноздри ему и оживет.

Чекати на холоді не маю звички.
Вже двічі знімав-одягав рукавички.
Малював сердечка з питальних знаків
на сірім піску, що волологий від мряки.

Я мерз і стояв, а ти не приходив.
Як звір боязкий, невідомий з породи,
В обіймах моїх відчуваючи пастку,
Ти все не з"являвся, вичікував жаско.

Силуети алей, що виднілись нечітко,
Поспішали кудись, з"явившись нізвідки.

З"явився раптово ти, й вітру пориви
Сплітались з волоссям твоєї гриви,

Леве!

И вроде было не чего,
Но день прошёл,
Оставив всё как было.
Наде6жды были, всё изменит он.
Но снова ночь, надежды дарит,
О том, что завтра будет хорошо,
И день грядущий всё изменит.
Мы в замкнутом пространстве,
Из ночи, в день, шагая, всё ждём,
Но вот чего не знаем.

18.11.08 г. 18:29

Слово навиліт проходить крізь тишу.
Хлопчик-Амур, що печальний напрочуд,
Мовчки опустить заплакані очі.
Зрадив себе і призвання. Що гірше?
Хлопчик втомився і чути зітхання...
Лук об коліно. Дитя Афродіти,
Дуже болить? Отже, мусить боліти.
Хлопчик пізнав, що за штука – кохання.
Стріли тупіють у кухлі із пивом,
Ця платонічність така не практична.
П'яний Амур, ех, картина незвична.
Сивий Амур… Вже не вірить у диво.
Муза обрала собі Аполона,
Що їй Амур? Він же хлопчик, не більше…
Слово навиліт проходить крізь тишу.
Сльози і кров – однакОво солоні.

"...Прийшла в твоє серце..."
Софія Стасюк

Замріяний
За зорями...
Знесилений
За горами,
Засмучений
За кручами,
Із мріями
Обручений...
Твоїх очей
За чарами
Не сплю ночей
Покараний...

Ми з тобою - потік протиріч,
І єдині в бажанні кохати,
У пориві, прекрасну цю зустріч,
Як дарунок від Бога прийняти.

Та життя нас кидає та б*є,
І відчути себе і тебе , не дає,
Ми згораємо в світі думок,
І щасливі у царстві казок.

Бо реальне життя - метушня,
Наші дії як те павутиння,
Заплело,перекрило той шлях,
Де чекає нас радість єднання.

Лісу вогке мовчання, степів ковила…
І століття й століття на пошук Граалю.
Не сховався від смерті Кретьєн де Труа –
Отже жити і жити тобі Персифалю.

Через те, що колись обірвався рядок
Ти мандруєш європами з осені в осінь.
Загубилася істина в тлумі пліток,
То ж омріяну чашу не знайдено й досі.

Наче луска дракона: на війни – війна,
І на мапах старих що століття за поділом – поділ.
Шаленіють нормани і винна Шампань – без вина,
І на бабках коня осідає «освенцімів» попіл.

В цім об’єднанім царстві він лишень прибега – баніт.
Дяка Богу в ЄС за таке не саджають на палю.
То ж на заклик: «Хто їде? », він гордо кричить: «Вічний Жид –
Персифаль, зачарований блиском Граалю!!!»

Ми
Слізьми
Зрошували рани,
А ти візьми
Позакривай всі крани.
Не пече
Сонце десь у скронях,
А тече
Розлука по долонях.

Приспів

Розіл’ються рядки,
Як яєчні жовтки,
Зрозумієш не зразу премудрість ти.
Зустрічались в квітні
Небеса блакитні,
А тепер не зустрінусь я з тобою пил...

Я
Твоя
Залишуся навіки,
Поки не
Закриються повіки.
Одягни частку кольорову,
Загорни в мою чудесну мову.


Приспів

Она прейдёт и скажет здрасте,
И в интонации её, заметит он,
Как будто не она, а он пришёл,
Незваный, нежеланный к ней домой.

Он всё же, пригласит её войти,
И разговор конечно состоится.
Не справившись эмоцией, она сорвётся,
И будет говорить, что виноват он сам.

Он будет слушать, глядя на неё, влюблёно,
Не говоря не слова вопреки,
Она же больше заведётся,
Приняв его молчание как слабость.

А он спокойно так предложит ей уйти.
Пытаясь удержать слезу и не сорваться.
Влюблёно, глядя на неё, дрожа от злости.
Притом настойчиво ей, предлагая убираться

Так наши страсти причинённой боли,
Нам не дают переступить, через порог,
Гордыни в отношеньях, ложной страсти.
Вот почему сегодня я один.

18.11.08 г. 11:54

Червнева спускається ніч.
        Збираються зорі в танок.
Над гуртом юнацьких обличч
        лунає останній дзвінок.
Дівчата, такі чарівні,
        до школи востаннє прийшли.
Сьогодні не джинси вони,
        а сукні святкові вдягли.

        Приспів:
А школа сміється
        і сльози ковтає,
                у світ виряджає нас.
Із неба, здається,
        під ноги злітає,
                кружляє останній вальс.
Від щирого серця
        нам щастя бажає:
                "Рушайте у добрий час"!
Нехай не урветься,
        в житті не лишає
                дитинства прощальний вальс!

Розходиться дружна сім'я
        віднині по різних стежках...
У кожного доля своя
        і свій незатьмарений шлях.
Прямує до сонця наш клас.
        Услід йому вікна горять.
То мами, чекаючи нас,
        до самого ранку не сплять.
        (Приспів)

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

У любові немає розлуки,
У любові немає кінця.
І до неба простягнуті руки
Щось благають святого Христа.

У любові немає ненависті,
У любові немає страждань.
І немає ніколи заздрості
До моїх чи твоїх починань.

А якщо у чиємусь серці
Гордість з'явиться чи журба.
То тоді і не гріх сказати,-
Значить це не любов була.

В одного доброго газди
Жив-був електровіник,
Подвір’я ґаздівське завжди
Він підмітав уміло.

Та метучи дня одного
На слимака наткнувся
Не змівши зразу ледь його
Зі злості чортихнувся.

– Чому це тут розлігся ти?
Питає віник строго.
– Я маю все тут підмести
Мерщій тікай з дороги.

– Повір я зовсім не лежу,
а дуже поспішаю.
Я до коханої біжу,
Яка мене чекає

Бо скоро осінь: слимакам
Ховатись в землю треба,
Я в сад сусідський, за паркан
Встигаю ледве-ледве.

Електровіник слимака
Весь час уважно слухав,
Взяв і пожбурив його в сад
Неначе каменюку.

Чи то порядок наводив,
Чи помагав коханим -
Тим двох зайців одразу вбив,
Ну, як не вбив, то ранив.

Зайців насправді не було
То лиш таке прислів’я.
Закохані тепер удвох
Й порядок на подвір’ї.

Моралі в баєчки прості
Бо як же без моралей?
Кохати кожен хай в житті
своєму поспішає.

Бо осені жнива близькі
і всі підемо в землю,
А там кохатись не з руки,
Хоча б тому що темно.

І хто закоханим поміг
Зробив той добре діло!
Ці підсумки повчань моїх
Вам, друзі, зрозумілі.

мовчи, мій невимовний світе,
два зашморги сухих очей
зхитни з судоми краєвиду
у тло незасклених ночей,

лиши мені твій вишкір хижий,
синдром набутого правцю,
акцент, ненормативну тишу
та сленг космічних волоцюг,

тут, на прогалині байдужжя,
ти у безпеці, друже мій,
клади мене до вуха - мушлю -
та слухай схлипи і шуми.

Виллю тугу за поріг, як воду,
У якій обмила всі жалі.
Ти чомусь так довго не приходив,
Що у мене голос побілів,
Вицвіли слова, зріділи коси,
Губи й ті потріскались… Хто ж знав?
Що прийдеш ось так – серед морозів –
Сивий, пізній… Ну, хоч руку – на…

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

На грамофоні Контрактової площі
Крутиться платівка старих трамваїв.
Лунає вишуканий, старомодний травень.

В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Як ми любили і падали в листя багряне…
Нам ще не снились харлеї, Берлін, автобани.
Нам ще жилося і дихалось вільно. І я
В джинсах стареньких, прозора й на диво легка.
Мріяла, снила… І ти був моїм капітаном.
Вітер в обличчя. Твоя на плечі рука.
Отже, ти поряд і рано лизати нам рани.
Урбаністично. Банально. Гараж і пальне.
Джинси юнацькі, мов прапор, усе я здаюся.
Ти зупинився, отак відпустивши мене,
Хоч і продовжував жити як звиклось – у русі.
В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Так, ми любили і падали в листя багряне…
В нас це було: мотоцикли, Берлін, автобани.
Ти загубився, а я як і вчора – Я.

Вже осінь розпростерла крила,
Десь підкрадається зима.
Людина ще життя не жила -
А тут його уже й нема...
***
Хай завтра дощ вологою рукою постукає в твоє вікно -
Це осені прощальні зі сльозами поцілунки.
Згадай мене, достукайся до серця ти свого
Бо наші почуття - найкращі нам життя дарунки..
***
Розганяє жовте листя на асфальті вітер,
Дощ цілує мовчки дерев голі віти.
Бродить осінь вулицями міста
Це її сумна осіння пісня...

Злечу я вниз підбитою лелекою
До ніг паду зітятою травою
Дорогу осіяю зіркою далекою,
На віях виступлю ранковою росою.

Весняною стихією я явлюся тобі.
Незгасною надією розраджу у журбі.
Холодним джерелом в спекотний літній день
Самотнім маяком серед штормів і скель.

Серед могильних плит
Ховається печаль
Серед могильних плит,
Що зрошували сльози
Серед могильних плит
Сповільнюється час.
Серед могильних плит
Заплуталася осінь.
Серед могильних плит,
Де тиші вічне свято
Серед могильних плит,
Де смерті відпечаток.
Серед могильних плит -
Там спокій віднайти.
Серед могильних плит -
Втекти від суєти.
Серед могильних плит -
Втрачають сенс слова,
Серед могильних плит -
Шукаю суть життя...

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

У рунах кавỏвої гущі
І у візерунках хмарин
Я бачу сигнали від Господа Бога:
Країні потрібен литвин!

Я чую: Славутич клекоче,
Курличе лелек в небі клин,
І навіть дурне тамагочі
Шепоче: потрібен литвин!!

В містах - прохідних турнікети,
А в селах – похилений тин
Показують всім своїм видом:
Країні потрібен литвин!!!

Замучені в чергах бабусі-
Хазяйки обдертопорожніх торбин
Запитують нас безнадійно:
Чи прийде нарешті литвин?

Мільйони столичного люду
І з периферійних глибин
Волають, як перед потопом:
Ну де ж цей проклятий литвин??

Я вовком би вигриз бюрократизм,
І я такий не один,
І хто його зна? Може, Я або ТИ-
Той самий потрібний литвин??

Человек, твое спасение,
Это быстрое движение,
Мысли, радости полет,
Счастье- теплоты оплот.
Идя по жизни- не сдавайся,
И нос не задирай,
Не зазнавайся,
Тебя Бог в темечко поцеловал,
И дал напутствие,
Призвал,
Идти путем счастливым,
Светлым!
Прямую ты дорогу выбирай,
И не хитри, и не виляй,
Кто рядом помоги, спасай.
Честь,совесть не теряй!
В конце пути, ты всем скажи:
-Держал я планку высоко,
Не прогибался, не сопел,
И все, что сделать я хотел,
Во имя счастья и добра -
Свершилось!
Преодолел я все невзгоды,
Крутые повороты,
Судьбы перевороты.
Я и над пропастью висел,
Но и подняться высоко сумел,
Теперь в конце пути - скажу -
Спасибо Богу моему!

Оселедцеве море,
Я дивлюсь в твої зорі,
Я кидаю комети тобі.

Я зриваю об’єкти,
Може навіть уб’єш ти,
Але солодко снишся мені.

В ліжку дошка рожева,
Але ліки грушеві,
І не можеш налити в горня.

Криком шепчеш на вухо,
І смакуєш ти нюхом,
Сигаретами вб’єш лиш коня.

Місяць, вагітний мріями,
Б’ється чолом у шибку.
Вітер махає віялом,
Кліпає осінь віями,
Їсть шоколадну плитку.

Стелиться стежка стелею,
Сипляться сни крізь сито.
Стіл листопадом встелений.
Тиша дрімає в келиху.
Бабине
Літо.
13.11.08

Укотре питаєш : навіщо це все?..
Пусти все на воду, нехай принесе
Іще одну неповторну мить,
Яка вогнем старе спопелить
Й відродить життя із небуття,
Ввірветься в єство змістом новим,
Наповнить душу світлом,
Розтопить кригу, яка наче дим
Розвіється вітром.
Крізь морок і бруд зумій розглядіти
Весняні усміхнені зоряні квіти.
Свою віднайди, яку так шукаєш.
Але ти укотре знову питаєш...

Вже й засніжила у душі,
Чолом прикула до вікна -
Як на картину рами одягла
Й сміється.
Старі ворони відлетіли,
Що білим стогоном сивіли,
Квітучим клекотом гриміли
В серці.
А ворон тихо говорив:
”Підкиньте очі догори!
Вже досить їх тримати у кишені
Жмені.” (1)

Десь, ну на зовсім іншім боці неба сидиш і думаєш про мене.
Про нескладні мотиви, перебираєш у голові інтуїтивно спогади.
Набравши номер телефону завмираєш і вдихаєш мій тембр голосу,
Такий серйозний, а подеколи дитячий.
А ще ти знаєш й бачиш як я дивлюсь на тебе. Немов у синє небо.
Та що там небо! Коли воно похмуре – ти сяєш.
Але чомусь мовчиш. Мовчиш і слухаєш, що каже тобі твоє небо.

краще собі тихенько мовчати,
боятися дихати,
хотіти кричати,
ховатись у сітці демонстративно,
натякати на речі ілюстративно,
шукати відповідь на вічні питання,
себе ошукати у власних зізнаннях,
дивитися в небо і розуміти
причини і наслідки алкогоритмів.

ЕПІЛОГ 1949
IV

Один є сад – на схід від Одера
він був, я згадую, серед рівнин
тепер - розрита дамба, міст, де я
стою в квітуче синьому, стою один.

о я по цьому хлопчику – тужу у траурі
себе він залишив у формах хвиль
ще не текла ріка тоді ця, навіть трави
у щасті нашому ми забуттям не назвали.

бо він короткий безнадійний вірш
і все вмістив, а ще чого чекаєш
я вас усіх в єдину книгу звів
цей намогильний напис: «Tu sais»* – знаєш.

* - Ти знаєш (що потрібно робити).

EPILOG 1949
IV

Es ist ein Garten, den ich manchmal sehe
östlich der Oder, wo die Ebenen weit,
ein Graben, eine Brücke, und ich stehe
an Fliederbüschen, blau und rauschbereit.

Es ist ein Knabe, dem ich manchmal trauere,
der sich am See in Schilf und Wogen ließ,
noch strömte nicht der Fluß, vor dem ich schauere,
der erst wie Glück und dann Vergessen hieß.

Es ist ein Spruch, dem oftmals ich gesonnen,
der alles sagt, da er dir nichts verheißt -
ich habe ihn auch in dies Buch versponnen,
er stand auf einem Grab: "tu sais" - du weißt.

Привіт, сонечко, мені зараз дуже скучно.
У мене безсоння, і я не люблю префікс «без»
Без нього було б набагато простіше і зручно
Ночами шукати загублені коди небес.

Вже пів-третя ночі і жодних зелених вогнів
Ні в місті, ні в небі, ні в нетрях всесвітніх мереж
Уже дві години, а може дві сотні віків
Я пишу послання на безліч незнаних адрес.

У тебе все добре. Ти спиш, загорнувшись у ковдру
Сховавшись від світу, у снах бачиш море і квіти
Забувши на мить, те, що завтра йти знов на роботу
Крізь холод ранковий, дощі і пронизливий вітер.

Я, напевно, походжу із Роду Нічних Хижаків
Гуляю ночами, шукаючи сон поміж вікнами
Розминаюся з ним, загубившись у треках шляхів
А ловці вільних мрій у небі його ловлять сітками.

Наші ночі пахнуть пелюстками диких троянд
Ніжний запах нічний все п’янкіший стає десь під ранок
Квіти без колючок не лишають ні сліду, ні рани
На руках, на устах, у серцях і гарячим туманом
У закоханих вікон на приступках сльози бринять.

Постіль з диких троянд огортає розжарену шкіру
Там де кожна пелюстка – невидимий оку цілунок
Залишає на шкірі містичний, незнаний малюнок
І стікає по краплі кохання не випитий трунок
Все ясніший стає той вогонь, у якому горіло

Й не згасало бажання, палало щоразу сильніше
Переплетені руки відбилися в світлі на стінах
Доторкались й тремтіли в жару наші губи й коліна
Розчинилися в сутінках ночі тіла, наче тіні.
І світанок, що був нам за свідка, чомусь зашарівся…

Я не вірю тобі – ані слову палкому,
Ані ніжному погляду дивних очей,
У житті не повірю я більше нікому –
Віра втрачена в чесність та святість людей.

А слова чарівні, що мені ти казала
Залишили на серці болючі рубці.
Не мене, дорогенька, ти вірно кохала,
А долярів зелених легкі папірці.

В майбутнє я поглянути боюсь –
Ворожки помилялися не раз,
Неправду правдою змальовують чомусь,
І доля огортає смутком час.

В минулому – для пам’яті жнива,
Хвилини днів – налиті колоски.
Там золотом записані слова
Стоять у славі прожитих віків.

Там пращурів великих шлях важкий,
Там дзвін мечів та перемоги хміль,
Там слід кривавий зрадників лихих,
Там – і руїни незгасимий біль.

Минуле залишається для нас
Повчальним та незмінним на віки.
Чому ж не вчить нас швидкоплинний час,
Знедолені та змучені роки?

В палацах знову ділять рідний край –
Слабкий не має голосу свого,
Підмінюють словами справжній рай
І чи збудують взагалі його.

Для сьогодення народились ми,
На кращу долю вдома не чекай,
Відвагу й честь у пращурів візьми
І ділом Україну об’єднай!

читай: gadfly. я знову лізу вгору

наздоганяй, gadfly, я знову лізу вниз

прийшов до тебе восени, якраз упору.

знайшов гарячу лампу і карниз


зітхай, gadfly, але не допоможе.

відвернешся, я поруч як завжди.

сусіди, як тоді, нас потриважать.

іди униз. і там мене зажди.


чекай, gadfly, я повернуся

візьму з собою лиш шнурки

для тебе, у вогні я спопелюся

кінці у воду. і через віки


згадай, gadfly, де було тільки двоє.

лети, gadfly, через літа униз.

затримай час, я прийду з першим боєм

годинника. над нами твій карниз.

Осінь. Рано темніє.
В полі – привид Мамая.
Він вмирати не вміє.
Він між пеклом і раєм.

То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.
Семиструнна шаблюка.
Щось у ньому від Бога,
Щось у ньому від крука.

А кругом, на деревах,
Одноразові гнізда,
Пінопластові леви
Мерседесами їздять.

Він чужий цьому світу.
Він сильніший за нього.
Його зірка ще світить
На безсмертну дорогу.

І сміються людиська,
І кар’єру клепають.

Темно. Вітряно. Слизько.
В небі привид Мамая.

В літо 6590 (1082). Помер Осінь, князь половецький.
Повість Врем"яних Літ


Це тризна за Осенем, половецьким князем.
Горять очі днів червоним екстазом.

Заходжу нахабно, мрійливий злодій,
в утроби його погребальних лодій.

Очі його - як вода непочата,
у згортках глибоких його чорна шата.

Закляття шепочу я, маг чорноризний,
щоб мить не минала солодкої тризни.

У дзеркалі Осінь. Дивно…
Вона ж тільки що до мене
Знадвору сміялась зимно,
Зриваючи листя з клена.
У Осені мої очі –
Холодні і сіро-хмарні.
Неначе забути хоче
Якісь сподівання марні.
Лягла під очима втома –
Збиралась вона роками.
Мені вже давно знайома
Подібність така між нами.
Я ще походжу між люди,
Діждусь, як трава зів’яне,
Я Осінню трохи буду,
А потім Зимою стану...

захід озолотив
золою вкрите
сіре за віконня сирої осині
досить
згадувати досі
про мене
проминуло
ти все ще живеш минулим?
я твоє захоплення
восени захоплений
залишив на піску
сліди
вислідиш
знімеш на плівку
вчиниш ґвалт
зґвалтуєш
брудне дівчисько
ніби
холодні долоні
зігріти
падає листя
майже вогонь
годі злитися
може це злочин
серце відчинене

ти мовчала… «не йди» не звучало із вуст, та чекав я -
як чекають на про'щення поруху зрошених вій…
мій відспіваний дух – під акомпанемент мирослав’я -
сповідався під образом божим в кутку безнадій.

бані дощ обмивав,догорала свічками правічність -
ти зректися не встигла,бо крилос зберіг ще сліди…
я молився тобі – і у скронях луною магічно
великоднім калаталом било не чуте «не йди».

і здавалось мені – хоругви почорніли хрещаті
від мовчальних молитв, від несказаних осінню слів…
прилечу мов на крилах і завжди я буду чекати,
щоб почути із крилоса знов твій надірваний спів.

Оживили гетьмана Богдана
В клініці сучасних перевтілень.
Повели по вулицях, майданах
Легендарне українське тіло.
Все, що очі бачили довкола,
Все, що час явив, і що порушив,
Оточило ніби частоколом
Легендарну українську душу.
Маревом вбачалися споруди-
Велети окаті та незвичні,
І якісь дивакуваті люди,
Певне, час їх трохи покалічив.
Де ж козацтво ділося, у біса?
Думав, потерпаючи, Хмельницький-
Ні коня, ні булави, ні списа,
Як вкраїнську славу роздивитись?
Бігає по вулицях залізо,
Хоч воно й до чортиків блискуче,
Дивні прапори у очі лізуть,
Все якесь турецьке закаблуччя.
Може перекинутися словом
з першим- ліпшим на шляху нащадком?
І на щирій українській мові
Каже: «Я вітаю тебе, брате!»
Той же, не шануючи старшо́го,
(краще вже від сорому згоріти)
відповів: "Вы, верно, с телешоу
Камерой орудуете скрытой?"
У Богдана шок- оціпеніння,
Аж пришерх розкішний оселедець,
По –московськи торохти́ть створіння,
Що нащадком гетьманським зоветься!
Повернувся гнівний небожитель,
В клініку з невдалого параду,
Наказав негайно оживити
Членів Переяславської ради:
"Будемо процес коригувати,
Знадобиться мікрохірургія...
Цар Петро повівся наглувато.",-
Рік Богдан. І впав у летаргію...

А коси колись аж по п’яти плелися,
І вились кучерики, наче сп’янілі,
Лише звідкись ножиці кляті взялися,
І їх закружляли на смерть у кадрилі.

Пручатись безглуздо було, нерозумно,
Беззахисно тіло маленьке тремтіло,
Безжалісно, безпочуттєво, бездумно
У чорне вгорнули дівча остовпіле.

Тепер вже вона і за них відмолилась,
Простила самотність, даровану в осінь.
Змирилась… Ось тільки сьогодні наснилось,
Що виросли знову по п’яточки коси.

Не соромишся і не каєшся,
Що колись роздирав овець.
Ти гадаєш: усе починається
А насправді – це вже кінець!

Не соромишся і не каєшся,
Ситий ти, і у теплому місці
Але все, що тепер залишається
Це ночами повити на місяць.

Ти приручений, ти домашній,
Не хапаєш зірок з небес.
І не скаже ніхто вже нізащо:
Був злим вовком колись цей пес.

Чи це дзиґа, чи пружинка?
Ні, це дівчинка Даринка.
Не спинити й на хвилинку
Цю розумницю Даринку.
Мама з татом розмовляє,
Та Даринка не чекає –
Вона хоче запитати,
Тож нехай чекає тато.
В класі хтось відповідає,
Та Даринка ж краще знає!
То навіщо ж їй мовчати –
З місця можна все сказати.
Весь клас працює, йде урок,
Лежить в портфелі пиріжок…
Щоб він зачерствіти не встиг,
Даринка зараз з’їсть пиріг.
Справ багато у Даринки:
Переглянути сторінки
У дитячому журналі,
Взнати у сусідки Галі
З ким їй хочеться дружити,
Сусіда зліва треба бити -
Хай портфель свій прибирає -
Він Даринці заважає.
А ще сусіду спереду
Треба зошита порвати,
Бо він в минулу середу
Не дав приклада списати.
Але ось уже й дзвінок.
Всім оцінки за урок.
Ображається Даринка:
- Ні, не та мені оцінка!
Бо не може у Даринки
Буть поганої оцінки!