ДИТЯЧА ІСТОРИЧНА СТРАШИЛКА

Запитав малий у діда, лежачи у ліжку
Та читаючи товсту історичну книжку:
«Розкажи мені дідусю що таке історія
Та чого у тебе все в помаранчі кольорі?»
«Е!» - зітхнув з просоння дід.
«Були скрізь властителі
І історію творили наче небожителі.
Ленін тільки обіцяв, та було не легше,
Був і Сталін, за якого рідних стало менше.
Німець двічі заходив та побив паркани,
А партєйні все купались, мов коти в сметані.
Були й клоуни, які язиком мололи
А останній на кінець видавав приколи.
Так ми того пахана підняли на дибу.
Та яскравим помаранчем зайняли садибу.
Ну іди, онучок, спи, та не чухай «пальця».
Бо присниться Янукович й надає по яйцях…».

14 грудня 2004

Чи ти хворий, чи я закохана,
Чи ти бачиш мої думки?
Чи зізнання оте непрохане...
Всі однакові, й ти такий.

Чи ти дивний, чи я розпещена,
Що не варте - того не жаль.
Тільки тріщини перехрещені
І на вибір - одна педаль,

Щоб наосліп - в підлогу - тиснути,
Лиш молитись: єжи єси...
Ах, які ж-бо ви всі пройдисвіти!
Пригальмуй - або спокуси.

Що ж це - я оживила статую?
Дивний видався день якийсь...
Що задорого - є розплатою:
Неспроможний - не спокусись.

***
В коробці утримую нерви і в тонусі м"язи
І вірю, що варта, аби вартували мене,
І що тільки змусило - чи папільотки, чи стрази
Піти за тобою? Можливо, що хтось дожене...

Ми разом не їли ні солі, ні перцю, ні хрону,
Хоча, на хвилину здалося - знайомі сто літ.
І час - не на користь, і діти, і все - перепони.
Нерівності знак поміж модулів наших стоїть.

У тебе душа маніяка і янгола погляд,
Не кращі за інші ні руки, ні губи твої...
Та хто тебе кличе ночами, що мариш і стогнеш?
Я знаю. Та що тебе змусило зрадить її?

Я не забуду, повір, не забуду
Молодих твоїх очей,
У серці річкового шуму,
Пусту кімнату, скрип дверей,
Слова заплутані, несмілі,
Кохання проблисків потік,
Що вже без реплік зрозумілі,
Що вже у пам'яті повік,
Той погляд ніжний і найперший,
Що біля річки пролетів.
Скінчився дощ. Пройшов нарешті…
Ти не сказав, те що хотів.
Ти не сказав, бо я не дала,
Навіщо серденько пекти.
Я іншому його віддала,
Я іншого люблю, а ти…
Поїдеш скоро в своє місто,
Вернусь додому й я.
Зелене тихо шепче листя:
«Своє у кожного життя.»
Тебе, мабуть, я не побачу
Посеред натовпу людей.
Життя дає мені на згадку
Блиск молодих твоїх очей,
Напругу в голосі, тремтіння
Й можливо перші почуття,
Твою красу, цей дар безцінний…
Додому ти підеш, а я…
Тебе ніколи не забуду,
Пусту кімнату, згаслий блиск…
Уже не чути річки шуму,
Не чути, як шепоче лист…

Як хочеться втекти або сховатись,
Як вітер десь за обрій понестись,
Як пташка полетіти й не вертатись,
За горизонт, за хмари, хоч кудись.

Не думати, не плакати, не знати,
Набратися терпіння, ласки, сил,
І як мороз на шибці завмирати,
Щоб не палити більше власних крил.

Усі слова з душі в долоню скласти,
Пробачити усім, усім за все.
Зібратись, полетіти, та не впасти,
І заблукавши, віднайти себе.

Як хочеться змінити все незмінне
І нездійсненне втілити в життя,
Але бракує віри і терпіння,
Бо не дано почати все з нуля.

Стараюсь раз, удруге, втретє знову,
Після падінь повинен бути злет,
Бо кожен з нас творець своєї долі,
І тільки нам писати свій сюжет.

Але втекти за обрій не вдається
І як сніжинка падає сльоза…
Чому лише одне життя дається?
Чому нам не почати все з нуля?

Маску знайому приміряєш знову
Пробуєш її на міцність зухвало
І не жаль було знімати минулу?
Порожньо мені без неї стало

Думаючи, що це ти справжня
Я між хмари легко здіймався
З них тобі слова загортаючи
Відсилав повітрям помалу…

Не знайшли в тобі відлуння
Склади та зухвалі мої речення
Пошуки твого вікна провальні
Та докучлива спрага на побачення.

Як зима не шаліє вітрами
Як не сипле холодні сніги
Як настане раптово відлига
Нам тепліше стає у душі.

Тепле сонечко вийде у небі
Бокогрій зкине теплий кожух
Потечуть всі сніги рівчачками
Стануть морем заплавених лук.

Прилетять із далека гаврани
І бусли клекотіти почнуть
Співом птахів з гаїв і байраків
Лине пісня прастара як світ.

Селянин вийде поле орати
І засіє зерно золоте
Трави пахнуть, духм‘яніє м‘ята
Оживе все живе навкруги.

На мене сідає
Галактик зруйнованих пил.
Мене роз’їдає
Морів пересохлих сіль.
Осліплює очі
Проміння згаслих світил,
А серед ночі -
Кохання фантомний біль.

Шротом у грудях
Здушений відчаю крик:
В мене Життя
Стріляло з дробовика.
Сльозою стікає
Твій образ із-під повік -
Це рани лікує
Лагідна Часу рука.

Ігноруючи час,
Нелегально живу,
Зорі падаючі збираю...
Моя Смерть - збожеволіла
Й косить траву
Під скрипучою брамою Раю.

(За мотивами Ганни Осадко і Ніки Новікової)

Я наїлася зимною тишею
(Бо з пінгвінів які борщі!),
Хоч Миколою або Гришею
Прилітай за мною мерщій.

Твої лайки полюють на зайчиків,
І лежать вони на снігу,
Як пухнасті роздерті м’ячики,
Напівянголи, напіврагу*.

Ми впольоване м’ясо заяче
Поласуємо на бігу,
Майже ситі, і нам вже гаряче,
Ти знімаєш повільно дохУ…

ЗапряжЕмо пінгвінів у сани ми,
(Бо не можу я вже без них),
Чорно-білими, фортепіанними
Полетять від цих клятих криг…

І лишаться в снігах скривавлених
Тушки зайчиків (майже бІлок).
Ще колись розкажу про них…
………………………………….
Ранок. Клініка. Понеділок.

* Рядок А. Вознесенського

Цвіте різдвяник. А Різдва нема.
Тебе нема - і я сивію стиха.
А інші прийдуть, нанесуть снігів.
І тільки в тебе очі благовісні.

У цім саду і зграйнім, і страшнім
Нам випало любити до страждання
Вечірній чар одмерлих кольорів
І звуки відбування прижиттєві.

У відбуванні стільки відбувань!
І вже межею - білий цвіт магнолій,
І вже відлунням тихої любові
Упала перша крапля дощова...

Загули у вирій бджоли,
Закурликали джмелі...
Я на ганок вийду голий,
Бо дівчонки довели!

Кажуть гвалтувати пляшку
Треба штопором... Капець!
(Нам і вилкою - не важко)
Шо ми зовсім? Нанівець?

Зеню, нада дєлать шото!
Бо дівчонкі разошлісь.
Може кинем пляшку к чорту,
Пустим в дєло нашу гордость,
Раскалбасим трохи жисть?...

На відстані в дотик,
Розпечена в кригу,
Вишнево-солодка,
Читаю, мов книгу.
За кожним цілунком
Твій голос, як трунком
Облизує серце…
Світанком жагучим
В моєму полоні.
Покірно й рішуче
На кожній вершині
У венах все стине.
На відстані в дотик
Моя і не більше.
Ти знаєш, що знаю
І знаєш, що ліпше…
На кожному стогоні
Солодкої осені
У ліжку моєму
Весною умилася…
Та ні, не здалося -
То серце так билося
Годинником вічності,
Поглядом вірності.
На відстані в дотик
Моя незрівнянна,
Ти будеш, як сонце,
Як вітер жадана.
Вишневими кроками...
Cерцям лиш морока ми.
13.04.2008

... візьміть мене на крилята
та й понесіть...
Із казки
..................
Білі блискавки снігу
упали на чорне гілля.
Чорні блискавки болю
шугають у білій палаті.
І не втриматись вже аж ніяк
на крилі журавля,
І синицю зі жмені
не хочеться ще відпускати.
... За вікном сутеніє,
і попелом сірим імла
Чорне згарище світла
старанно ущент замела...
.................
І на стиках галактик
аж свистить пошматований час.
Гострі скалки сузір’їв
чорно-білим вогнем пропікають.
Світ мигтить, розпливається, крутиться
(о дикий вальс!).
...Забуваю себе, забуваю усе, забуваю...
Де ж пір’їнка жар-птиці,
що ярим вогнем озорить
Цю весну, і цей вечір,
і цю збасаманену мить?..

Ти летіла у блакитну височінь,
Підіймався за тобою я, мов тінь.
Захопившись, враз розкрився... І удар
Не очікував від тебе серед хмар.
Полетів униз розгублено в піке,
Не второпавши, як сталося таке.
Біль, образа проминули лиш за мить,
Серце шле тобі любов мою в блакить.
Відкривається душі нове вікно -
Зміна ніку. Все закінчилось. Давно...

...не выпал, как из сумки кенгуру,
мой новый день, и мне хватило сил,
чтоб выбраться из спутанных стропил
и выйти в дверь, как в черную дыру...

подошвы липнут, мокрый тротуар
скользит, как эскалатор под землей,
а жизнь повисла порванной струной
и отпечаталась на мне (муар

вчерашнего мороза); в тишине
гремит жестянкой старенький трамвай,
и слышится глухой собачий лай
в какой-то неконкретной стороне…

За мотивами "Killing me softly "
Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними словами.
Слова,
Ці слова святі й грішні
Я мріяв
Почути роками.

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними руками.
Нехай
Нехай надто пізно
Усе,
Усе, що між нами!

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними устами.
Нехай,
Нехай це і грішно.
Нехай,
Нехай гра без правил!

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними словами!
Одними,
Одними руками!
Одними,
Одними устами!

Would you like to be my bosom poem?
One of those enlightening my soul...
I’ll consider you to be the masterpiece
Indicating “From my best” below...

Would you be my only wing on back?
One, which helps to feel alive but stay...
You would ask: "What’s with the second one?"
"Tear it off. (I) Don’t wanna fly away..."

В пам"ять про Я.С Ю.

В кінці останнього рядка -
багатокрапка...
Недоговореність хитка
тріпоче пташкою в руках
в чеканні ранку.

Блакить світанку над листом
переливалась,
недоговореність хрестом
від незашторених вікон
на стіл лягала.
Ця тінь від рам знайшла листок,
перехрестила,
у небуття і ключ і код
шлях до небачених висот
оповістила.

Це раптом доля розвела
свої долоні.
Життя скотилося. Не знав
у чім була його вина
аж до сьогодні.
У тім, що знав таємний знак
у межислів"ях?
Стікала краплями весна
з його пера, як із весла
на рани сіллю.

На нервах писаний рядок -
кардіограма.
Уривки плутаних думок...
Поміж своїми - не пророк,
ця вічна драма.
Жив, як писав, писав, як жив -
на грані зламу.
Сіяч не дочекався жнив,
і дав би Бог йому сто жил -
було б замало.

Знову погрози,
Погрози війною.
Вміємо захистити
Батьківщину свою.
Ви там не шалійте
Не брязкайте зброю!
Ми не віддамо на потал
Країну свою.
Є у нас воля,
Воля народу
Відстоїмо гідність,
Відстоїмо свободу.
Ми не молодші,
Ми старші брати
Ви можете разом
З нами в ногу іти.
не будети нам
у своїй хатині
кожен собі пан
Є у нас воля
Є у нас зброя.
Як треба візьмемо у руки.
Ніколи, ніколи
Україна не піде,
В російські кайдани,
В сибірські муки!

Як сказано в фрагменті Геракліта
Як сказано в фрагменті panta rei
Втікає осінь у затоки літа
Втікає не питаючи дверей

Смагляве наче руки некроманта
Із дальніми відлуннями літавр
Втікає літо частка цього panta
Втікає наче сіроокий тавр

Допоки час із водами тектиме
Проходячи крізь миті і крізь дріт
І руслами кружлятиме крутими
Не потребуючи воріт

І чути буду здатен я допоки
Хай буду я по той бік чи по цей
Я чутиму в Розділенім на кроки
Правічну Неподільність panta rei

11 квітня 2008

panta rei - все тече

Назвіть такий парламент
І які держави мають,
Що народні обранці
По чужинські виступають?
.
О, це! Кажуть демократія,
Де жирує аристократія.

Волають за вільність, свободу,
Як павуки присотались
До тіла народу.

Демократія і анархія
Вони сестри рідні.
Олігархи все покрали
А народи – бідні.

Демократія з анархію
У клубок сплелись.
Появились ново – українці
Звідкіля взялись.

Не кинуті богом з неба,
Не куплені з акцизу.
Залишені у спадок
З комуни – більшовизму.

Нам, молодим, проститься божевілля.
Меча бери частіше до руки:
Рубай, пали, хули, блазнюй з похмілля!,
Хоч Ґеростратом стань – лиш на віки!

Угору йди – хай рвуться сухожилля,
Минай орлині гнізда і зірки,
Але не смій упасти від безсилля -
Голодні й злі крадуться вслід вовки.

Тріщить і гасне в пальцях сигарета,
Все марно - і немає вороття.
Так нецікаво скінчилось життя:
Нікчемність, старість, смерть, а далі – Лета!

Хто зна… А може, вмерти юним краще,
Аніж безслідно зникнуть в Часу пащі?

так просто ангелом назвали
і ніжно крила обламали
не давши звідати висот
а так хотілось без турбот
кинутись у вир шаленства
і випити усе блаженство
з іскр любові і життя
та все ж таки без каяття
я словом роздиратиму надії
і не даватиму своїй мрії
отруювати знов думки
Й шукатиму я знов стежки
щоби тікати до висот
без усіх земних турбот
і не посмієш крила поламати
і не зможеш забувати
цієї пристрасті сліпої
цієї ніжності якої
не дарувала більш нікому
і лиш у пориві німому
забулася і віддала
та навзаєм спокій забрала

...я падаю поряд, торкаюся між
безлісих округлих говерл
і трасу вивчаю, – вустами :) – без лиж,
а потім повторно наверх.
звичайно, не вперше проходжу маршрут
та є ще місця, де не був,
бо хочеться знову на собі відчуть
екстрим, а не що там небудь.
ковтаю востаннє жагучий озон,
відштовхуюсь – палки на бік!-
класично…нема заборонених зон,
є тільки не торканий сніг
і вітер в лице…а трамплін - як тобі?
це ж диво найбільше із див…
люблю я ці гори, й радію, що піп
Іван нашу трасу хрестив…

Схололі руки лід не плавлять
І не беруться до письма,
Дітей не пестять і не бавлять.
Твої ще теплі. Ти сама.
Одна, одна на весь будинок –
Коробку, сповнену людьми.
Мені наснилась, безневинна.
Тримайся. Хто ж, коли не ми?

Себе жалію. Хай намарне,
Не переможе втрат потік.
Я щось продала. Чи це гарно?
Не знаю. О буремний вік!
Мене купляєш за безцінь,
Вкидаючи в вогонь. Для чого?
Даруйте. Краще далечінь:
Безвісне, дике, безпороге.
Без особливого, пробач.
Не пишеться про твої руки.
Якби не вік цей, мій палач,
Все було б кращим, вийшло б друком.

Це буде твоїм прокляттям –
Остання твоя любов
Блюзова, сумна. Багаттям
Пектиме старечі груди
Гарячка, а ще застуда.
Ти мариш. І далі буде.
Немов звар’ював. Немов?

Трава проросте прощенням,
Спокутує гріх весна.
А я повернуся в червні
Вазоном на підвіконні,
Чи квіткою на осонні,
Натхненням, або безсонням.
Що краще? А дідько зна...

В пастельних тонах і постіль,
І я. Молода така!
Три дні і три ночі поспіль
Ми гралися у інтимне,
І тіло, мов поле мінне –
Цілунок і вибух. Винно
Всміхалася ніч палка...

Це буде тобі дарунком –
Остання твоя любов.
Дурманом, солодким трунком
До тебе прийду – кохана,
Незвідана і неждана...
Не пізно, але й не рано
Мене ти таки знайшов.

Буде це, як в Писанні – смарагдом по білому. Снива
Упереміж з бурульками зблиснуть
під дахом хати.
Щось постукає в душу. Втомившись тебе чекати,
Вийду боса на сніг.
В небі – птаха.
У дзьобі – олива.

Це поморник ширятиме(символом миру чи просто),
А пінгвіни у сніг упадуть, розчепіривши ласти.
Я – чорти забирай вас! –
якісь тельбухаті баласти! –
Вертикально поставлю всю зграю пташину
за зростом.

І стоятимуть, наче стовпці соляні,на чатах,
День,чи два – відморозивши серце, дзьоби
і крила,
На світанку – алярм! – стежовий запримітить вітрила
Ну, вірніш, на стільниці снігів –
золотаві санчата.

Лайки замість оленів. І ти у костюмі
святого Миколи
Помахаєш рукою: не мерзни, кохана,
за хвилю буду,
Та я вклякну на місці причмелена – Авве!Чудо!–
А тоді побіжу навпрошки, як не бігла ніколи.

Сонце жовте, як жовтень,
і синє, як очі, небо!
Лайки тішаться моїм пінгвінам,
пінгвіни – лайкам.
Ти смієшся: Погода нелітна. Кронти тарабайці,
І тому я на санях приїхав оце до тебе.

І на руки береш. І щетина, пропахла раєм,
Виціловує ніжно зі щік перемерзле горе,
Летимо поміж хмари шарлатові – вгору, вгору,
І пінгвін стежовий нам ще довго услід махає.

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших смертей,
і тільки я почую зойки віршів –
ті зойки ненароджених дітей...
1965.

Хильнімо й ми, брати-поети!
Ачей віддати гроші вдасться,
лишень черкнімо у газети,
що захмеліли ми від щастя.
Бо в нас і рівність, і достаток!
Збратались мудрий і бездумний.
розумний п’є –
щоб дурнем стати,
і дурень п’є –
бо п’є розумний.
1964.

Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
Мне сердце прошептало тихо: «Да».
Я только заглянул лишь раз в глаза твои,
В мгновенье утонув в них навсегда.
Но ты была созданье неприступное,
Как айсберг, так же холоден и я.
Твой Мастер сотворил тебя загадкою,
А я окутал тайною себя.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
Когда светила полная луна.
Лечу я призраком незримым в ожидании,
Когда твой ангел взглянет на меня.
Мне голову вскружили мысли чудные,
Так странно – ты взлетаешь в небеса,
Раскинув свои крылья белоснежные,
Но всё ещё не веря в чудеса.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры…
Я шёл, словно по лезвию ножа.
Твой взор прощальный, образ затуманенный
Изрезали мне душу на века.
И не уйти от игр судьбы ошибочных,
Ни я, ни ты не возвратимся никогда.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
И там же расстаёмся навсегда.

А прийде час, бо кожному своє,
Всевишньому постанемо на звіті.
Явлю свій скарб, усе, що в мене є:
Дочка і син, мої кохані діти.

Хто дбав скарби, мого не визнає,
Його в каратах годі оцінити.
Усе багатство, надбання моє —
Дочка і син, мої кохані діти.

Колись у світі, звідки ти пішов,
Недобра жінка — як її простити? —
Пророкувала: головне — любов,
Все інше геть з дороги! Що там діти!

Два вогники тремтливі між розлук,
Від злого вітру як вас захистити?
Ви — сила двох слабких жіночих рук,
Моя незламна міць, мої кохані діти.

Я знаю силу справжніх почуттів,
Те варт пройти, щоб врешті зрозуміти:
Вінець всього у нашому житті,
Найвище над усе — то наші діти.

Помежи хмар, між моря і лісів,
Між стогону скривавленого бою
Я вирізняю свій нетихий спів
Й не раз сама себе питаю: хто я?

Імен моїх ніхто не назове,
Та хто ж їх перелічувати просить?
Ні, я не та, не та, що греблі рве,
Я та, що їх будує і підносить.

Не руйнувати — створювати світ,
Його коріння, віти, лист і крону,
Бо я — троянда, я — вишневий цвіт,
Я — яблуко і виноградне гроно.

Я ваша ніч і ваш весняний день,
Наріжний камінь у будівлі храму,
Що із моїх піднесено пісень,
Хоч вашими збудовано руками.

То хто ж я, хто, - себе питаю знов.
Я — та, що світло в темряву приносить.
Бо я — весна, бо я — сама любов,
Я — жінка. І хіба цього не досить?

(за мотивами Варці Ч.)

І все... Не гріє бімбер. Кварту
затолочив до писка. О-ба-на!
Все й розгойдалось не до жарту -
мало не врізав дуба. Все - хана.

Весь порятунок у росолі,
губа надулась, мов ковальський міх.
Йой - тихо тарахтіт, поволі,
не наводіт з "ко-ко" на душу гріх.

Я вам кококну - теньґі квоки,
нехай лиш відшумит у голові...
І кури подались навтьоки
і рило в рило рохнуло в хліві.

11 Квітня 2008

Дощі проходили ходою тихою,
А слідом кралася за ними спека.
Ліпили ластівки гніздо під стріхою.
Чому під стріхою? Бо там безпека.

А ми малесенькі в садочку бавились,
Бабуся лагідна нам куховарила.
Коли? - невчулися, коли? - прогавили,
Дитинство водночас пішло за хмарами.

Літали ластівки все нижче, нижче все,
Тим самим пташечки дощі пророчили.
А ми тягнулися все вище, вище все,
І нахилялися в кімнати входячи.

Зросли, розбіглися в світи віддалені,
Лиш тільки ластівки живуть під стріхою.
А бабця любая із дідом праведним
У вічність рушили ходою тихою.

Не побачимось кохана,
Не зустрінемось ми знов,
Ти для мене ще жадана,
В серці ще живе любов.

Тільки зраду не пробачу,
Не пробачу, так і знай,
Хоч страждаю, та не плачу,
Більш на мене не чекай.

Час лікує серця рани -
Пробачай та не кляни,
Йду у вранішні тумани,
Чарівні лишаю сни.

Прощавай моя кохана,
Прощавай та не кляни,
Хоч для мене ти жадана -
Чарівні лишаю сни.

Принесли весну з собою
Тихим ранком журавлі,
Пролетіли над Десною,
В срібних хвилях пропливли.

Пролетіли над ставками,
Закурликали в гаях,
Привіталися з полями
Й зникли в синіх небесах.

Довго, довго над Десною
З неба чулося: "курли" -
Та над срібною водою
Не пливли вже журавлі.

Тільки били в берег хвилі,
В лузі вітер шелестів,
А хмаринки білі-білі
Здоганяли журавлів...

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ще є порох і є потенція,
Хоч багато всього за плечима.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Синій ніс і мішки під очима.

Кров струмує судинами-венами
І бадьорий ще серця стукіт.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Трем-тремтять так жахливо руки.

Ще життя ніби все попереду
Бо пожив то всього лиш трошки
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала,
Сивина й павутиною зморшки.

Усі жертви можливі принесено
Приз в кишені уже – практично.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала,
Посміхається знов скептично.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

***
Дурнувате чуття - ніби втрата,
ti voglio bene...
Це не те, те не тре"
намагатися ТЕ повернуть.
І ти знову у гостях,
і знову ти в гостях не в мене -
Конценторвана правда,
та не екстрагована суть.
Понесуть
імена - і твоє, і моє до погосту,
Відспівають молебен,
складуть у жертовний вогонь...
Це не страшно, повір.
Ой, занадто ж ти довго у гостях!..
Та збирайся, пора тобі
й честь уже знати, либонь.

Ви це знали, чи ви не знали,
Чи не чули кришталю дзвони?
Попід стелею в пишній залі
Всі збувалися забобони.
Звеселілі гриміли звуки,
Тупотіли в підлогу танці,
Пролітали у вікнах луки
І вогні незнайомих станцій.
Швидко-швидко земля крутилась,
Стало гаряче в небі хмарам...
Спало марево і з"явилась
Нездоланна небесна кара.
І здалося відтак, що сходить
Сонце в небі на диво чорне
Й дивнуваті якісь закони,
Й потойбічні моральні норми.

Ане Малигон.

В городе, в котором было так тесно, душно, и вообще,
одинокими, как последний осенний лист,
ощущались дни, а ночи, пропитанные водой дождей,
неуклонно засасывали мою душу вниз,
я тебя не искал...
но нашел, лишь ночь в пустоту
провалилась, как в канализационный сток,
когда солнце, еще не набрав высоту,
начинало уже штурмовать восток…

Мы шли рядом, по одним и тем же местам земли,
мы дышали одним и тем же воздухом, но
следы наших ног терялись в одной пыли,
и, хотя небо тоже на всех одно, -
мы не встретились...
(просто, видимо, необходимо так
для того, чтобы не выпасть из сути вещей)...
...но, когда невыносимо молчит пустота,
кто-то должен выйти из воды дождей...

Когда я не стал еще тем, кем я стал,
Я видел как розовость красок зари
Сменяет отточенность линий Дали
На белой равнине холста.

И красочность снов в эти дали несла,
А я так любил паутиной вплетать
Бессмысленность слов в потайные цвета
Любого простого числа…

Когда-то я был чередой новостей
Откуда-то, где никогда не бывал,
Там было зверье и густая трава
Без мнения о красоте,

Любили деревья качать на ветрах
Качели небес, и от первой звезды
Струились фантазии, словно следы
В моих нереальных мирах..

Так тихо, люба, тихо так…
Хижак у грудях точить кігті –
Дере по ребрах… Той кістяк
Йому темниця, ніде бігти.

Роздерти б груди до нутра,
Аж до душі, нехай десь піде.
Тай тільки б доля та незла
Втопила вирвану без сліду.
11.04.2008

Вертикально
Гніздяться
Рядки,
Загрожуючи
Завалитись.
Я по горло
В тумані,
Де навіть вовки
Не наважуються
Зупинитись.
Отруйна
Вологість
Скальпує,
Вхопивши
За ірокез.
Хуртовина
Зірок
Лютує,
Обдира
Позолоту з небес.
Голова
Мов побитий
Фрукт,
Відірваний
Від Інферно.
Мій зеніт -
Вакуум,
Абсолют;
Мій надир -
Концентрація скверни.
Пекла сивого вал
Наді мною закляк.
Попереду Гора Магомета -
Для ковчегів причал.
Одинокий маяк -
З неба видворена комета.

Я грифонів пасу,
Я не маю часу
Милуватися часу плином.

Чорно заздрять зірки,
Бо у Вирій вовки
Полетіли залізним клином.

Болото
Я не озеро і не річка,
Не калинонька, не вербичка
Я болото таке собі тихе:
Не лізьте в душу – не буде лиха.
Бо у болота своє життя,
Тут можна згинути без вороття.

Річка
Я річка-річечка-ріка,
Я то тиха, то стрімка.
Я б розлилася навкруги,
Та не пускають береги.
Вони – обставини життя,
Назад немає вороття.
Я плину так, як плине час,
Я протікаю мимо вас.
Я не власна над собою,
Була і буду я рікою.
Не брудніть душі моєї –
Доведеться пити з неї.

Озерце
Мої хвилі не гуляють
Так, як ті, що в океані,
Мої бурі силу мають
Трохи більшу, ніж в стакані.
Не бездонне я, як небо,
Дуже легко мене вбити,
Навіть сили тут не треба –
Досить душу забруднити.

Спитаєте – про що етюди?
Ні, не про воду. Такі є люди.

Навіть коли
коріння землі
ніжно її розірвуть
на клапті,
навіть коли
ріки вирвуться
з берегів,
очищаючи шлях собі
одночасно,
навіть коли
не залишиться снів
і в хрипі потонуть
слова про щастя,
навіть тоді
вціліє любов,
і це правильно буде
почасти...

Я – теж Вітчизна,
Терен твій
і Край.
І ти відважний,
як моя Вітчизна.

Мій хлопчику,
не згадуй,
не питай,
Чому на Честь –
така дороговизна?

Чиї тут відумерли голоси?

Яких безумців відшуміли кроки?

Мій хлопчику –
завжди тяжкі часи,
Мій хлопчику –
завжди ціна висока.

Але згадай
На Петра чи Іллі,
Коли сльота умиє душу стерплу,
Що я –
долонька рідної ріллі,
Яку не віддають і пере смертю.


із "Жіночого аркану"

БАГАТОСЛІВНЕ ПОСЛАННЯ ПОЕТОВІ
ВАСИЛЕВІ КОЖЕЛЯНКОВІ
З НАГОДИ ЙОГО ТВОРЧОГО ВЕЧОРА
26 ЛЮТОГО 1997 РОКУ В ЧЕРНІВЦЯХ

"..Маріїні джинси…"
(В.Кожелянко, "Семибарвний кінь").

…Я прийшла б, Василю, в декольте
І по праву сторону Твоєї слави
Зі сльозою коньяку чи кави
За плечима Твого Болю стала б,
Як стають лише
Кохана Мама.

Але все, Василечку не те.
Через те і я не в декольте.

Мо" й даремно.
Бо таки пусте:
Маючи фірмове декольте,
З джинсами зріднитися, що з панциром.
У сади терпіння – мов у карцері –
Я шукаю ласки, ніби анцуґа.

І терплю,
Терплю, терплю,
Терплю.
І терплю –
А думають, люблю.

Зневажаю цей нудиський пляж
Шулерів, посадами пригрітих,
Що плетуть лиш інтриганські сіті…

Це ,Василю, вже не епатаж.

Бо ж усе, як два на два, просте:
Точить міль фірмове декольте,
Й шулери з шахрайської дороги
Скручують пергаменти душі
З латкою "державницькі мужі".

І т.д., й т.д., й т.д., й т.д.

В світську хроніку потрапить декольте.
І оці, Василечку, слова:
Поки я у джинсах – я жива.

Я в Твоїх заплакала б руках,
Чи шепнула б непритомне: ах…
Але це – царина Сулими* -
Німби й тавра роздавати.
Ми

Спрезентуєм супер-декольте
Вар"ятам з державних вар"єте
Й шулерам на їхні прапори.

А ота рука, що із г о р и
Іноді тремтить на наших чолах, -
Не дає зітерти нас у порох,
Лиш слова якісь такі дає,
Що часами в жилах кров стає…

При сльозі – не коньяку чи каві –
Я по праву сторону Твоєї слави
Джинсовою бджілкою лечу…
А за нею – наче власна тінь, -
Семибарвний, вишколений, кінь…

Хто не вірить в це – я не присилую.
Отаке, мій братчику Василю.

*Сулима Сергій – скандальний буковинський журналіст 90-х років минулого століття.


із "Жіночого аркану"