а на моем орешнике большая птица свила гнездо
ещё вчера здесь шла война –
стреляли, падали, курили
меня никто не ждал
но вот –
я здесь –
война…
и где-то, совсем рядом, упал в траву летящий кукурузник
лётчик залез на тучу –
не видно ему свыше откуда берутся пули
нули в сумке обнулили завтрашний день
проститутки-сгустки
жизнь – это война
где каждый – не я
кому заплатить
где взяться
ну и нафиг такая матрица? –
ничто –
что она есть, что ее нет –
всё равно, что стоишь ты, а что спишь
хотя для других она –
да:
весна, цветы, абстракционный…
от осознания всего
от понимания того, что ты – ничто,
а все равно пить хочется
а все равно и холод и жара тебя засушат до утра
и даже выйдя в никуда не потеряешь ты себя
хотя навешаешь лапшу ты всем, сказав:
ну ладно. то фигня. мне пофиг все. –
так нафига тогда блевать от счастья жизни без проблем
под куполом ты дохнешь каждый день
не успокаивай себя –
спокойствие приходит внутрь тебя когда контрактов нет вообще
ты сам себе и царь и нет и да и может быть
ноги отгрызли
руки отсохли
глаза закатились
а рядом в это время волки ночью выли
ветер разрывал флаги ментальных и астральных ожерелий
реальность, сон –
все равно не вырвешься на свободу
пока не войдешь в Святая святых
пока здесь не переоденешься,
а тогда, пожалуйста –
куда угодно –
хоть на небеса –
хоть за них –
уже не сплю я –
сыпятся слова из сердца.
мысли –
к стене!
расстрелять всех, чтоб никто не выжил
тогда и воевать некому будет
пули, бомбы, деньги, маты, планы, веры, дни, недели,
точки нирваны
окна от крови запотели
на стене –
крест, распятие
люди в своем сознании картинку одну из ряда запечатлели
ангелы пели
на костре сожгли
омыли от пыли
а Он сошел с креста –
не умер
ожил
поэтому кесарю – кесарево
Богу – божье
матрице – то, что к ней прилепится,
а дух, который в истине —
всегда свободен
мыло не мылится
да пусть огонь горит всегда
а в нём все те кому когда-то было пофиг всё,
пожрать, поспать
дана мне женщина
мужчина дан был ей –
блевать на их кровать –
такой фигнёю заниматься –
так лучше членом дверь открыть в нирвану –
астрал – забыть, скомкать –
уйти из мира в мир
на самой далекой звезде выложить узорами слов:
не посадите! не дамся! хрен вам всем! я есть! я буду дальше!
по этому пути вам не идти!
фонари погасли
выключили прожектора
опустили занавес
смолкла стрельба –
целую книжку вот так можно написать,
напечатать, продать, пропить, прохапать
и снова сесть за стол
лечь на кровать –
только без женщины,
в руки тетрадь взять
и написать то, что ты думаешь про всех и обо всем –
свою душу распять и выйти вон! –
в нагваль.
без плоти –
в Дух Святой.
а тот, кто в дерме –
сюда и не войдет –
вот это настоящий кайф
понять его ещё никто не смог
а если ты уверен, что сможешь в Дух Святой войти –
попробуй –
подключись к Святому Интернету
а если ты думаешь, что ты круче Святого Духа –
думай –
если бы это было на самом деле так –
хрен бы ты сидел в дерме
в одиночной камере заперт без замка
сам себя цепями приковал к скале
вывод –
круче Святого Духа нет никого, ничего, никогда, нигде...
извините!
открылась дверь –
мне пора уходить навсегда туда,
откуда я никогда уже не вернусь сюда –
из света,
оттуда –
где все свято
и там, где не привязан ни к чему.
прощай муравейник!
навеки слава Тому, кто огнем его сожгёт!
а тот, кто выйти не успел –
в огонь войдёт и будет вечно в нём –
в дерме духовном пить вечно зла мочу со злобными козлами...
Бог – не вурдалак!
аминь.

истина – это сито.
то, что проходит через него –
продолжает своё дальнейшее благополучное существование.
то, что через сито не проходит –
обрекает себя на уничтожение своей индивидуальности,
своих неповторимых особенностей.

сьогодні я не такий, як вчора,
вчора я не такий, як сьогодні.
хочеш жить – научишся.

любовь нельзя убить,
её нельзя распять,
любовь нельзя разрезать на куски,
её нельзя топтать.
любовь как небо голубое,
любовь как птица в небесах,
любовь как солнце золотое –
горит, пылает –
в друг друга любящих сердцах.

прошу в моєму житті
нікого не звинувачувати.

руки как ветви воздух цепляют сетками окон
радиационный ветер вьюгой кружится
с деревьев спадает мрачная хвоя
нежный плантатор гандж неспеша собирает в ладони
вертится пепел
земли изрыты пришедшей волною
светлые сумерки пожарами взглядов
выжгут дотла истерических язвы
грунт лепестками цветок прорезает
всё одним цветом –
и небо,
и руки.

в одиночной камере
заперт
без замка

декілька крапель впало на гаряче обличчя –
хмари таж ви ́соко в небі –
їх не дістатись мені.
чýтно плескіт води –
озеро десь недалеко,
але вже його не дістатись мені.

там – где притаился сон –
старуха бродит с мёртвою рукой
и собирает в свой мешок обглоданные кости.
туда, где день прошел –
ложится ночь,
поглаживая нежной тёплою рукой
извилистых дорог обрубленные горсти.
в том городе, что вытесан с крестов –
с сплошных крестов живет народ инъекто,
сидит там вождь из тысячи камней
и каждый день бензопила кромсает небо,
пульсирующий камень жжёт иное бытиё.
и иное бытие отходит тело,
тот, кто желал покинуть этот мир –
уже в ином миру целует землю,
тот, кто когда-то видел тень –
теперь встречает взглядом тело,
теперь в покое дух,
и в нём –
поток реки сознания истлелый.

світ в якому ми живемо – квітка
людина – бджола

1

а я – лечу всё выше и выше,
а я торчу всё сильней и сильнее,
и вот – звёздное небо,
а это значит –
я –
прилетел.

2

на небе танцую
и рядом со мною –
поют и танцуют все люди Земли,
поют и танцуют с ветвями в руках, –
на тучах, на звёздах их смех раздаётся,
звенит чей-то нежный и ласковый голос в ушах.

3

о милая, моя ненаглядная –
как долго тебя я все ждал.
теперь мы с тобою вне времени будем –
любиться!
любиться!
лишь только любиться!
любиться!

живий, здоровий, тимчасовий тут, одвічній там.
працюю в школі.
деякі діти – бджоли, деякі діти – квіти.
розмовляю з людьми мало,
мабуть наближаюсь до свого початку.
нехай береже вас ваша підсвідомість.

синій лист вкритий снігом
із блакитним небом
вкритим дотиками пальців,
за ними –
вітер,
далі райдуга,
сонце далі,
за сонцем –
темно,
поцілунки теплі
подих з сонця
далі світ –
в ньому обличчя
зірки в пальцях
дощ теплий
невдалий сміх
вогонь
отрута;
лист опадає останній

коли вже вмру –
на небі хрест поставте над могилою,
нехай птахи сідають на кістки,
хай старий ворон дзьобом в гробаків шпурляє.
нехай з'їдав довгі час тільця,
хай око давиться із посміхом – мерця,
нехай земля безмежним храмом стане смерті,
і місяць повний хай простягне світло до життя.

туман,
духовне молоко,
а в небі місяць сміхом ллється.
далеко десь,
водночас зовсім близько –
єдина, ніжна, люба, мила –
любов'ю
в вічність
тебе кличе

вода журчит отголосками жизней:
падают капли – жизней частицы.
на мелкие части расходятся жизни
под действием силы
под пламенем веры
в деревья и птиц превращаются боги
и птицы и звери стремятся укрыться в спокойствии Духа подальше от смерти, подальше от злобы.
охотник от ярости больше не может смеяться от счастья,
стреляя но каплям несущимся с неба,
целующим землю и преданным вере
не страшен охотник пускающий пулю –
ведь карлик есть карлик –
для вечности будет всего лишь мельчайшею каплею в целом.
чтоб снова вернуться к источнику –
в море –
дорогу следует выискать, зная –
с какою же целью капли упали на мёртвую землю.
вот капли блуждают и знания ищут,
тем самым дороги себе создавая,
с той целью –
чтоб в море снова вернуться
и с морем им слиться в конечном итоге,
а те же, что в мире пытаются выжить,
цепляясь корявыми пальцами нервов
за мусор скрывающий смех с преисподней –
согнутся под тяжестью смеха такого и капли исчезнут...

на землю снова прилетела птица-ночь,
затмив собою солнца жар,
взмахнув крылом своим, она –
подняла в небо вихри звёзд,
которые лежали в грязной пыли
и думали, что их давно забыли,
когда собаки грызли их как кости
в надежде получить усладу,
и не находя между собою ладу –
дралась, визжа, поджав хвосты,
а люди, вскидывая ружья –
стреляли в тварей, убивая –
тела просили тишины,
на землю кровь лилась...
вот почему, сверкая в небе –
звезда нам дарит красный блик,
а светит мало лишь затем,
чтоб твари спали в тишине спокойно,
и не стреляли а тварей –
больно...

останнім часом все рив і рив.
і ось натрапив на скриню.
ну, розмірковую: розбагатію, заживу по-іншому, по-новому.
відкриваю цю скриню, а там... анічогісінько,
тільки в серці нібито якась зміна сталась...
щось на зразок Євангелія від Якомули.
починається мантрою:
«Óмула Якóмула
Якóмула Óмула».
вимовляється серцем, вуста – у цілковитому спокої;
афірмації на допомогу:
«не руйнуючи створюю»;
«мені нічого не треба, нічого не хочу» —
відганяють нечисту.

свідомість – зерно багаторазового використання.
свідомість, перебуваючи у фізичному тілі,
не перебуває безпосередньо у ньому,
але є водночас на декількох енергетичних рівнях,
маючи різноманітні зв’язки з плоттю,
завдяки яким у багатьох складається помилкова
думка, що ми є фізичними тілами,
які існують певний проміжок часу,
по закінченні якого вони (фізичні тіла) відмирають, розкладаються,
а разом з ними припиняє своє існування й свідомість.
причиною такого помилкового судження є ототожнення
деякими особами своєї свідомості з фізичним тілом,
тобто, на їхню думку, свідомість не може існувати без плоті.

свідомість – мов маленька чорна кулька на дні океану,
утвореного не з води, а з омани,
якою переповнена свідомість, що перебуває на його дні.
зі звільненням від омани,
маленька чорна кулька все світлішає та світлішає,
збільшується, розширюючись і піднімаючись із дна.
сила,що сприяє цьому – усвідомлення,
що знаходиться десь поруч завжди.
кожна свідомість невидимими нитями
зв’язана з іншими свідомостями.
кожна свідомість володіє ниттю, що вгору відходить.

продовжуючи своє звільнення від омани,
свідомість вгору сходить, немов сонце,
і займаючи найвищу точку у небі,
розсіює увсебіч світло тисяч сонць,
не спопеляюче світло,а таке,що очищує і звільняє від усього
так, що лишається тільки тепло, невагомість
і невидима стежка у вічність Безсвідомого.
з Безовідомого вниз тягнеться безліч нитей,
приєднаних до всіх свідомостей, що перебувають унизу.
по таких каналах відбувається перехід свідомостей у Безсвідоме.
всі свідомості поєднані також між собою невидимими нитями.
за допомогою таких зв’язків кожен може проникати у все і у всіх
і усвідомлювати все,
і нічого неможливого немає для такого наймудрішого.
іншими словами – кожна свідомість здатна
проникати у свідомості інших живих істот,
незалежно від відстані,на якій вони перебувають
від того, хто проникає всюди.
увійшовши у певну свідомість, можна проникнути у Безсвідоме,
де все є єдиним, де немає розмежувань –
тут є інформація про все та всіх, цілковита тиша, спокій,
відсутність бажань і поривань, безмежна любов,
найприємніше світло та тепло –
вічність Безсвідомого – ось стан свідомості того, хто перебуває тут.
але щоб досягти цього стану свідомості,
необхідно у матеріальному світі, у цій чистильні,
дотримуватись усіх заповідей Господа нашого Ісуса Христа,
вірити у Бога Отця і бути спритнішим за книжників і фарисеїв,
маючи: мудрість змії, хитрість лиса, покірність квітки,
простість голуба, віру без найменшого сумніву,
що дає силу, любов до всіх без меж,
хоробрість і спокій перебуваючого у медитації.

крізь людину згори униз і знизу вгору
проходять кулясті кармічні маси, що змушують неї діяти.
усвідомивши це, людина отримує можливість звільнитись від них
і діяти тільки за власною волею.
тобто людина практикує недіяння
і поступово досягає стану цілковитого недіяння,
повністю зливається з ним.
ставши найменшою у великому безмежному Безсвідомому,
людина перестає бути людиною, продовжуючи існувати вічно,
не маючи у Безсвідомому ніякої назви,
оскільки у Безсвідомому не існує ані слів, ані понять, ані дій.

— спустить его на землю!
— ещё не дорос!
— в тело его, в тело!!! кричали старцы, заливаясь смехом.
и снова в трубу меня кинуло,
и снова понесло откуда вынесло,
и вот – я снова в храме Божием,
а на часах – стрелки завизжали от радости:
секунды захихикали,
минуты испариной покрылись,
а тело моё – в пелёнки завёрнутое –
целовали, трясли, убаюкивали,
мне же казалось, что я больше не выдержу...
так жизнь началась для меня –
жизнь, телом окутанная,
все вокруг чего-то хотят:
кто-то хочет любить,
кто-то хочет убить,
кому-то страсть как кого-то хочется.
в общем, весело было мне там на земле,
были милые глазу мгновенья,
был тот храм для меня –
словно ад для Любви,
ну а неба
словно и вовсе не было.
два последних часа я пробыл под землёй,
было жарко мне там и безвыходно:
руки мои – за моею спиной,
впереди – стены тёмные,
за ушами команда –
стоять!
три секунды прошли –
ружья пóдняли вверх,
зазвучал нежный голос –
готовься.
смех раздался в груди,
как представил, что я –
снова явлюсь перед старцами.
там конечно же все рады будут опять
видеть целым меня и здоровым:
— радуйся! – скажут они. –
— как там жизнь на земле?
— что, скверно тебе было в новом? –
— пали!!! –
пальцы спустят курки –
в тотчас бросится дух вон из тела,
я назад оглянусь –
и увижу вдали –
как одевшись в военное –
черти склонятся над телом…

ах, як багато в цьому світі сірих та твердих жінок
схожих на каміння від яких віє прохолодою,
і як мало тих –
котрі мають теплу та ніжну душу немов хліб.
біг... назустріч поїзду,
колеса струнами рейок
твір музичний писали
водоспадом акорди вливалися в тіло –
але вже без духу –
дух –
як та хмара ж здійнявся під небо...
за чорним круглим столом сиділи ворожбити та не лякались; ящірка розтанула в темряві,
сонце схоже на місяць,
а місяць не схожий на себе,
і вітер згасає повільно
і варта без зброї
вагітна без тями
занедбаний стогне;
народ на вигнанні
немов ті отари
захоплені в полон.
Тайрам – йому ймення.
правда – сьогодні,
а завтра вже сором,
а згадка відтята – як голова,
що покотилася повз багатоповерхові будинки, скликаючи натовп.
посходилися темні, мовчазні, з вогняними очима
і поглядом вперлась –
і місця не має від них де сховатись,
хіба що не спати,
але очі відкриті,
а ті не зникають –
це шлях, яким може пройти справжній воїн. –
шепоче Радник, який ніколи не зрадить. –
Він завжди із тим
хто знання шукає
і з спокоєм ходить
чи навіть літає, –
або ж взагалі Він відсутній.
для когось – важливо,
для інших це – вада
ніс, вухо, галуззя на уламках залишків скелі на небі
лист на останньому дереві
останньому дереву
жінка в червоному
в чорному
в білому –
стоп!
знову в чорному кішка пробігла,
а в темній кімнаті
під білим простирадлом
посміхається мрець, говорячи;
таки не з'їли.
і знову породила,
а ім'я йому нарекли...
і їх шукали та не знайшли,
а знайшли інших та вбили
Земля ж була як величезна квітка під ногами,
лише квітка;
глибоко копають ті, кого там звуть мурмолонами
вони чомусь також невеселі,
мабуть через те, що невчасно з'явився,
а можливо вони не посміхаються й зовсім;
Земля обернулася в попіл...
навіщо шукати довший шлях ніж той, що був раніше?
весняні бруньки розпустилися
і сонце сховалось за хмарою
і ліс затягнувся дощами
і поле
і жінка у полі
і одяг як прапор,
ось так вам!
нехай вас!
так вій же не з нами?!
і йду я не з ними
і ангол із храму
виходить із тіла
немов з домовини;
і коли не будуть про нього згадувати –
Він з'явиться... –
думка розтанула та горобцем сіла на плече;
що я, як власне не супутник власного тіла?
причому тут комунізм,
коли зірки з’являються в небі -
Його думки космічні?
Варфоломей – збудися! –
говорить ліс вночі,
дзвенить струмком,
вертається дух в тіло –
шурхіт.
екстремума знаходить своє відображення
вплив
вилив,
прийшов в цей світ для того,
аби отримати те – завдяки чому залишу війни та кохання
за зачиненими дверима,
ключ від яких є відсутній у всіх, окрім Отця,
завдяки якому я знаходжуся тут;
і зраділи вони та попадали обличчям до землі,
а вітер вщух
і настала тиша, —
неначе мовчазні очі маленького крокодильця.
небесні два світила креслять на блакитному аркуші неба
фігури вищого пілотажу.
секс псує взаємовідносини
і знайшлися таки ті, —
хто відповіли мовчанням;
найвродливіша жінка без розуму —
все одно, що найкрасивіший гриб
в нутрощах якого копошиться гробак.
темна кімната
стіл
пів склянки
кнопка
вхід
та файл Quo Vadis –
кнопка:
темний напій душу губить
сльози зводять до Satanas
лише 3...
лише Зн... –
лише це туди провадить —
там, лише де все та спокій,
тим, лише де час — відсутність,
там, лише де межі — жарти,
там навколо все ти разом —
всі життя там – сон у тілі,
та вся дійсність —
тут як мара,
смерть — дорога,
тіло — винахід щоб жити,
щоб отримати тут Знанням
шлях у темряві що вкажуть,
аби те, чим є ти завжди —
увійшов з будника часу —
з небуття б ввійшов у вічність,
звідки шлях відкрити вмієш будь-куди
якщо для тебе є у цьому необхідність.
кнопка:
сокіл, що літає в небі —
над землею він кружляє,
очі дивляться на землю,
на людей, ліси та гори, —
люди ходять в одяг які згорнулись тілом,
в одяг —
який вони скидають, щоб з'єднатися І природою,
щоб відчути —
як свідомість вийде з тіла —
стане вітром,
стане деревом зеленим,
океаном,
днем та ніччю...
стане соколом під небом, що кружляє понад хмарою —
погляд інший ніж в людини,
світ сприймається як інший,
як не той, що був у тілі —
одяг скинуло що в трави,
крила б'ють потужний вітер,
вітер входить в тіло птаха,
стає вітром та свідомість,
стає всім, що є під небом,
на землі та всіх сузір'ях,
що утворені Аллахом
Тим –
створив Хто весь цей всесвіт,
всі думки, життя у часі,
простір, виміри та розум —
що зерном упав у землю —
аби стати плодом сили,
аби він долинув туди —
де знаходиться він зараз,
як та крапля, що у море входить шляхом власним Знання,
кнопка
вхід —
і знову дійсність,
що є сном на час, а далі —
вхід у світ що поруч з нами, —
там де є можливість знати як ввійти у вічність-спокій...

свідомістю зруйную світ –
світ, знявши власну шкіру,
мені під ноги кине власну суть,
зробивши крок, увíйду в інший –
де мова тиші,
вічність,
світло.
а в цьому світі –
смерть.

я величезний гробак який точить дерево
що виросло з посадженого зернятка
в якому знаходилась молекула інформації

с первых дней твоей жизни на земле,
когда ещё лежал ты в колыбели, как в могиле, прокажённый,
вокруг тебя, как осы вокруг мёда,
летали, весело кружась,
на костылях людишки «дорогие».
они следили за тобой,
гулять на воздух выводили,
а чтоб ты к боли привыкал, чтоб ощутил ты привкус крови,
они, с улыбкой на душе,
тебя любили, били, били.
а дни всё шли, и шли, и шли,
как механизм поломанной игрушки,
а жизнь катила колесом,
к сырой, холодной, но всё ж к твоей могиле.
и вот ты снова, как и много-много лет тому назад,
лежишь себе, один, беззвучно и спокойно,
и думаешь, с улыбкой на лице:
а где же люди те, которые меня любили?
а они – уже давным-давно исчезли все, тебя покинули, забыли.
уж многие сошли с земли,
как звёзды с неба тёмно-чёрного,
они уже давно погребены,
но всё ж ещё живые многие.
и тут, как призрак опалённый,
как яркий свет большой звезды,
вопрос пришёл в твой мозг змеиный, сгорбленный:
а не шипят ли надо мною –
«змеи» оживлённые,
не обвились ли вокруг –
братья мои меньшие, двуногие?

на верхівці гори
сидить птах
втомлений довгим польотом
навколо холод

я проростаю в Бога,
немов та квітка, що тягнеться у небо.

проміння спадає додолу,
сніг тане повільно навколо,
царство підземне – землю здіймає,
краплі холодні – обличчя мерців омивають.

вогонь мене вмивав, звиваючись у кільця
повз чорним небом жовтий повний місяць
вночі ховала час земля, занурюючись у вже поснуле тільце
загублена в роках йшла крок за кроком давня тиша
кружляв навколо з смутком Вітер
і все співало крім мерця лише мерцю останню в цьому світі пісню
все знало навкруги від неба до каміння
який виснажливий й важкий чекає шлях
мандрівника духовного крізь вихор,
він мав пройти крізь сни
діставшись до дверей палацу,
не зупиняючись в місцях картин, щоб вибрати Ніщо —
духовному природа дарувала для цього
таку важливу й необхідну силу,
допомагаючи пройти,
звільняючи від тягаря валився що шматками гострими на плечі:
в порослому віками лісі зо всіх боків увагу намагалися звернуть напівістоти півногою в смерті,
спокутувало все:
минуле та майбутнє час сплітав в суцільну єдність
і змінювали кольори птахи
лякав розп'ятий череп на хресті
сміявся сніг надламуючи землю
сніг чорний підіймався в небо
замріяний гробак повз деревом зеленим
дерева розмовляли мовою птахів
рослини шепотіли
пливли ритмічні повз пісні даровані сузір'ями вгорі
туман намацував ведмедя
перед обличчям виринало з простору обличчя
напівпрозорі стінки стравоходів
серця вбивали крилами щурів
сміявся рот захований вночі
залізний змій повзе хрестами в напівіснуючих полях,
гіпнотизуючи стражданням
на вуха жарт шепоче жах
тече джерельний струм наповнений бажанням
дитина вкрита пелюстками
в колисці блискавкою кружляє
спадав на землю дощ, вмиваючи клітни-атоми
перед будинком спокій лиш:
крокують кімнати за ними у простір безмежний
зелений і сонце
прозорий і зорі
тут північ та інші сплелися в безвихідь
кладовища нори
за стінами напівбоги – крилаті істоти
а поверхом нижче диявол випалює вогнищем злобу
розпалене тіло на тілі
під стелею крики ховає підлога
сміється тут Ніцше
буддист медитує на прах фіміаму
народжує матір померлу дитину
з малинових заростей Іуда виходить і рушить до храму –
із дзвоном в кишенях –
кидає монети з зображенням церкви в обличчя священників –
з посмішкою входить до храму
зненацька лякає все змінами в морі –
зображене в дзеркалі змиває обличчя наступною хвилею... загублений вільний...
в кайдани закуті співають на волі
чіпляється вбогий зубами за землю
вкрадається дух у замріяне тіло
картини відбиті на плівці – зникають
безумство очима з'їдає
реве водоспадом у темряві тиша
колеса катують
скрізь вежами кукіль
в криниці руками
сніг дивиться
щириться шкіра
ногами на землі
ховають невпевнено наче не вірять,
що щезне назавжди і більше не прийде
у пам'яті частку життя лиш залишить
а з'явиться знову –
нездатні відчути згадають за чаркою, втираючи сльози –
і далі триватимуть галасу звуки;
кукіль-будинок
війна розпочнеться
духовний назовні і далі крокує
позаду кайдани
попереду вічність...

1
люблю тебе – моя державо
тебе люблю – ти жінка гарна
завжди ти юна, молода
дивіться ж бо – яка краса!
струнка ти, немов той соняшник який в луках стоїть.
від сонця – загоріла ти,
від того сонця, яке повік-віків палить,
а над тобою – розлилося небо,
куди не глянь – то скрізь блакить.

2
тоді ти кажеш, дивлячись мені у вічі:
невже ж така я гарна,
адже, я живу одвічно?
коли була я ще мала -
зазнала я великої навали:
спочатку – різні племена,
а потім – турки і татари.
коли ж я підросла, доросла стада –
нова біда мене спіткала:
прибігла з півночі червона сука –
ото була страшна чума
а потім – нова вже навала:
із заходу – на мене чорна хмара насува,
була ж то грізна сарана
за що ж мені така вже кара?
чи то я Бога не люблю?!.
тепер ти бачиш, яка історія моя, –
з її щоки скотилася сльоза;
а ти мені говориш – гарна я!



З
оце повідала мані моя земля,
але вона ще не сказала, що породила двох птахів:
одному – ймення К, а іншому – те ж саме.
великими є ці птахи, з великими крилáми,
вони, спочатку, дивлячись їй в вічі –
на ній волосся рвали –
а потім –
разом зґвалтували,
а після цього вже – до рабства віддали, –
така вже доля України...

4
але я знаю, що людина прийде –
вона тебе звільнить з полону,
поверне золоту тобі корону,
віддасть тобі блакитную троянду -
і ви одружитесь тоді:
заживете ви з миром, разом;
всім серцем я це відчуваю,
і все це буде – незабаром.

всі люди дітьми є безмежної любові,
життя – це школа в котрій вчаться діти.
думки – видіння, що з'являються у тих –
хто любить слухать дивний голос,
інтуїція – це річка яка ніколи не пересихає і тече –
вздовж усієї пустелі
знання – нектар, що живить розум й серце,
сонце – око, що сяє радістю у небі,
місяць – світло без тепла,
дерева – символи покори,
тварини – наші браття менші,
гроші – виразки, що вкрили тіло.
церква – вогонь безболісний який очищує всім душі,
війна – це полум'я, що спалює усе живе у світі,
Любов безмежна – ось Господнє Царство на усій планеті.

чому сидиш така засмучена?
чому весь час мовчиш ти протягом?
волосся – як ті злі яскраві блискавки,
здається – хто торкнеться їх –
посне назавжди вже.
чи може, все мені примарилось?
можливо, ти лише прийшла з минулого.
постала постаттю жіночою,
торкнула мозок жваво думкою, і –
щезла назавжди –
як вічний дух без тіла в просторі.

мозок – це шолом для віртуальної гри "життя"'
в яку з людиною грають по-серйозному
ті, хто завжди намагаються залишитись для людини непоміченим
за будь-яких обставин
і лише розширення власної свідомості відкриває людині очі серця –
цей канал сприйняття безмежного розгортання реальності
яка в свою чергу поступово вливається в свідомість,
налаштовуючи її на направлення волі по єдиному шляху істини який веде у вічне джерело звідки з'являється все для...

мне не нужно пиво,
не нужна трава,
водка, сигареты –
это ерунда,
все колёса – мусор,
наркота – есть хлам,
моё тело – церковь,
моё тело – храм.

в мені
алмаз безмежногранний,
а в ньому –
Той, –
Хто Всесвіт весь створив
і в ньому все Своїм могутнім Святим Духом,
мене Він ввів у Світло,
книгу Він відкрив –
в якій написано про все ким є Він й що створив.

велика Україна, селища, поля,
в полях росте та колоситься жито золотаве,
дитина рве колосся, крадучись, –
ледь не вмирає –
почути ж може зла червона сарана яка не лише їсть але й вбиває.
сумна картина:
край села, подвір'я, дім,
не чутно співу ні людей, ані птахів,
але ще люди є, вони живі –
з труби нагору в’ється чорний дим:
велика піч, вогонь, котел,
в котлі великому дитина –
останній час живе ще, доживає,
а надворі останні дні –
і тридцять третій відмирає.

как вы думаете, сколько метров до неба?
3000? 6000? 10000? нет. всего лишь 30.

молча стоя на открытом пространстве,
окружённом «водою» прозрачной,
смотрю я вниз на асфальт столь невзрачный,
нагретый лучами тысячелетнего летнего солнца,
который залит был водой дождевою
и пухом был застлан холодным и белым,
как будто кто-то посыпал всё мелом.
сейчас же он был раскалённым и твёрдым,
как железное дно большой сковородки,
а пар поднимался в открытое небо,
словно кто-то готовил любимую кéту.
я сделал лишь шаг
и отправился в путь,
как ангел, которому люди отрезали крылья
и бросили тело с крутого большого обрыва,
крича ему вслед:
попробуй-ка снова подняться наверх!
ты всё ж таки ангел, не человек!
три метра, остались секунды.
секунды не век, да, пожалуй, не век,
лишь метр до земли, больше времени нет.
позади все невзгоды, печали, и грех;
и боль, о чёрт, какая же злая и адская боль:
брызнула в разные стороны красная-красная кровь,
словно прохожий наступил на зрелый спелый помидор.
мозги блуждали на асфальте
в надежде отыскать хоть щель,
чтоб спрятаться от солнца
под тень, под тень, под тень.
боль ушла, осталась тьма.
тень, тьма, свет.

Привет, давай дружить,
И вместе, время проводить.
А радовать присутствием,
Смотреть в глаза друг друга.
И воплощая фантазии свои,
Их, превращая в краткие мгновенья,
Что украшают дни, короткой жизни.

5.09.08 / 20:23

Пропозиція.

Привіт, давай дружити,
Та разом, проводить час.
Тай радуючи присутністю,
Дивитись в очі, один одному.
Тай здійснить марення свої,
Їх, перетворюючи в короткі миттєвості,
Що скрашують дні, короткого життя.

5.09.08 / 21:12

В пісок розплетений коси
пірнає моря срібний гребінь.
Я замикаюся на небі,
земні на засув голоси...
І тіло - глина.
Мене бере у руки ВІН
сирого, схожого на кулю.
Вже не болить, бо сон - минуле,
а в ньому холод Плачу Стін.
На волосині
висить у Майстра вороття -
мій крик в народженій дитині,
любові скарб у серці-скрині
та наворожене життя
за ніч мольфаром.
Тече пісок - косу плете
і течія його міліє.
У неба - хмарна анемія,
воно покаране зате,
що, мов отару,
клубки погнало за межу
і ті розбіглися по світу,
неначе плач гіркий трембіти,
де я оплаканим лежу
у кожній ноті.
О, Майстре - відтвори мене,
хай руки просяться ліпити.
Із кулі душу й тіло вбите,
немов із раю прожене
Твоя чеснота.

5 Вересня 2008

Проснулся, два часа,
Но мыслей нет,
Лишь солнце за окном.
Одни воспоминанья встречи.

Она прошла,
Я не окрикнул.
Сейчас же мыслей нет,
Но хуже то, что сожаленья тоже.

Остатки жизни, безразличны.
Смотрю в окно, не видя жизни,
Не понимаю что со мной,
Всё безразлично, нет её…

5.09.08 / 15:32

Перерости травою і мовчати -
Трояндою за вухом у Кармен...
Собою жодних дат не відзначати,
Не згадувати нічиїх імен...
Мовчати. У каміння прорости,
Щоб марили зеленим і весною.
Пророчити над ріками мости,
Але не будувати... Так, простою
Краплиною блідих напівновин
Стекти каналами у твій ефір і впасти.
Навколішки. На радощах. На кпин
Не звести все. Змовчати... Не пропасти...

Струшую з маринарки* спальні райони,
запахи пива, «прими», лавок вагонних, -
так ми зростали пагонами бегоній,
бляклі, хирляві - втиснуті у вазон.

Думка за думку, наче цибулі в’язка;
б’є 25-м кадром «Вечірня казка».
Виживемо до завтра? Скажи, будь ласка,
чи оксамиту вистачить на сезон?..

«Досить нам ситцю, доню-перепеличко…»
Слоїк порожній – марень моїх скарбничка.
Мріяти шкодить - геть, недоладна звичко,
годі терзати пам’ять, неначе зонд…

В часі зависла, ніби я невагома,
присмак у роті – переперчили спомин…
Колір з’явився: значить, ми вийшли з коми,
і золотиться ниткою горизонт.




МАРИНАРКА, -и, ж., зах. Жакет, піджак.

Коли зникає ніч і вже нема туману,
А сонце не цілує ще оголені дахи,
Я перейду туди, де не бува оману,
Де справжня є любов і неземні птахи.

Коли приходить день, та квіти ще в намисті
Із кришталевих барв захованих вітрів,
Я розкажу тобі про зорі чисті-чисті,
І намалюю шлях небачених світів.

Якщо падає зірка з неба –
Це для тебе.
У долоні хвилину спіймай.
На розпутті склади до світання
Пошматовані світлом бажання
І знайди свій загублений рай.

Якщо падає зірка з неба –
Я для тебе
Вишиваю цілунком життя.
Розфарбовую темнії ночі,
Зранку щастям запалюю очі
І ховаю дощем почуття.

Може там на світанку невдалих зірок
Хтось розкаже мені як прожити без маски.
Як зробити в пустелю душі один крок
І не вірити в казку. В самотнюю казку.

Може там на розпутті розтрачених снів
Я сховаю всі сумніви в темну кишеню
Між розлукою двох неземних кораблів
Я не втрачу натхнення. Сліпого натхнення.

Душа зложила крила у капкан
Мимоволі.
Не зрозуміла, що незвичний стан –
Це неволя.
Пустила на сліпе вікно
Сподівання.
Не знала, що страшне воно
Це кохання.
Душа розбила сотні стін і стель
Непомітно.
Пливла, мов п’яний корабель
Проти вітру.
Стомилась від нестерпних мук,
Ран і болю.
Збагнула на стежках розлук,
Що в неволі.

Не посмотрю, не буду слушать и умру…
Усну, забуду тяжесть притяженья…
С надгробной доски пыль рукой сотру…
И слушать буду сердца мертвого биенья…

Я ведь живой! А вижу Ад в Раю…
Где люди все смеясь, тонут в своих слезах…
И я в ломбард, как телевизор жизнь сдаю…
Взамен прошу: «Тепла и счастья бы в глазах»…

Все в мире духи из картин Ждислава… (1)
Слегка прикрой глаза и рвется голова…
И к черту деньги, к черту слава…
Плевать на кислород… дыхание…права…

Не смейтесь вы из умственно больного…
Не бейте в спину завтрашней грозе…
Вы просто меньше видите живого…
Поэтому, больны мы смертью все…

Ты посмотри вокруг, что небеса, что дом…
Живые мертвецы взирают на тебя…
Дороги нет из кладбища в роддом…
Тогда стремись к Земле и ненавидь себя…




30.03.08
22.18



(1) – Ждислав Бексинский – польский художник-ссюреалист.

Чомусь я відчуваю біль
Здається все пройшло уже життя
Нема нічого тільки хліб і сіль
Нічого не довів до людського пуття
Мені лиш двадцять. Це в роках
В душі ж без сил і очі закриваю
Неначе був на Соловках
Своє життя і знов ридаю
Хтось скаже менше побивайся
Гуляй живи і думай про любов
Себе не любиш сам собі признайся
Й не замикай ти на собі оков
Та що сказати ви лиш люди
Яким можливо не побачить те
Що я оплакую один повсюди
Й молю Всевишнього проте
Щоб він зробив мене би духом
Щоб я не бачив цих страждань
Щоб міг зникати легким рухом
Щоб не було цих сподівань
Які сидять як черті в голові
І тихо шепчуть ти чекай
Життя твоє вода на полині
Нічого не побачиш хоч ридай
Хоч вбийся вішайся топись
Ти просто грішник
Якось з цим змирись
Ніхто не розуміє наче я німий
Всі кажуть не накручуй так
Та я ж не шизофренік не тупий
Хоч думав вже і так і сяк
Як іноді прийде печаль
Окутає з усіх сторін і чавить
Ніхто не скаже мені жаль
Як ця хвороба тебе давить
В такі часи я стукаю об клаву
І легшає мені довожу до пуття
Оці вірші мої по праву
Хвороба ця це є моє життя
Так кожний день я вибиваю
Звіряю свій годинник
З Гринвічем світанком
А в вечері я гину й пам’ятаю
Що Бог мене накаже ранком


28 серпня. 2008 р.
11.21 ранку.

…Тій що зрозуміє…




Отак тебе забути!? І бачити лиш в сні?
Твою ходу, волосся і торкатись губ?
Не в змозі я! І б’ю себе у груди,
Що покохав колись. А краще ліг би гроб…

Чим бачити тебе в обіймах інородців,
І лиш у мріях ставити себе, на місце їх.
Чому за тебе я живу, як у тюремнім блоці?
Убити хочу кожного і всіх…

Не посміхайся так лукаво,
Твою любов відчув я то й же вечір,
«Мерлін Монро! Вітаю! Браво! Браво!»
«Прекрасна ти актриса!» - я додаю до речі.

А вірити хотів, тим поцілункам ніжним,
Тим танцям і годинам нашим вдвох,
Та виявився лиш наступним й просто лишнім.
Хоча кохаю зараз, бачить Бог…

Я стукнуся в дорожній знак,
Десь в полі є і мій бозон!
І не вживуться просто так,
Близнята й мертвий Скорпіон…


30 серпня. 2008
11.21.

Візьми свої слова, зітри їх з крил забутих
І залиши мені несказані вірші.
Дозволь торкнутись вій, мовчання тиш збагнути,
І віднайти тепло розбитої душі.

Склади вітри часів в обійми струн прикутих,
До лабіринту днів, розхожості думок.
Дозволь іще хоч раз ту музику почути
І віднайти себе між безлічі зірок.

Втамовуючи спрагу,
Прозріння-забуття,
Хитаючись по стрічці,
Від смерті до життя,
Жбурляючи каміння
В свої прозорі сни,
Розтрощую видіння
Від літа до весни.

Небачених світанків
І несказаних слів
Не зрозуміти зранку,
Під тихий вітру спів.
Із сотень лабіринтів
В невидимій руці
Я викраду краплинку,
Єдину на щоці...

Жовтим кольором закінчується Літо,
В’ялим запахом знесилених лісів.
Чавить сльози крик прощальний журавлів.
Туман і верес. Неба тріснуло корито.

Білим кольором закінчується Осінь.
Іній - попіл спаленого Сонця.
Ополонки - в потойбічний світ віконця.
Сон Землі, задушливий і млосний

Зима закінчиться прозорим і зеленим,
Пролісками, таненням снігів.
Пора повернення із Вирію богів,
Час імена давати безіменним.

Лише Весна не визнає категорично
Ніяких догм. У Світ, який здурів
Від буйства квітів трав і кольорів,
Вона прийде й залишиться навічно.