Танку
Клоунські чоботі.Чотириста частин спідниці.
Тут були турки стільки років.
Парламент ти сумлінно стережеш.
Мовчиш.Як маска на балу Нерона.
Лиш чоботи ведуть магічний діалог.

Тіло зламане.
Пручається дельфіном.
Його поранено примарним кораблем
Поржавілим,мов твій дотик.

В цьому місті я колись жила,
вуличками древніми бродила,
і любові неповторні крила
осявали дні мої й діла.
В цьому місті гостя я тепер,
тут ніхто мене вже не пізнає.
Чом же раптом погляд мій завмер,
поклику чийого я чекаю?..
Юність тут моя за тим он рогом
промайнула, мов невловна мить.
Ну а місто – в справах і турботах,
місту моя туга не болить.
...Крик чаїний лине з високості,
здоганяє течію стрімку.
Помовчу на пішоходнім мості,
крихти споминів кидаючи в ріку...

Для ноги в ботинке целый мир
выглядит из кожи.
Начинайте с любой точки.
Все они похожи. Все они ведут
к точке отправления.

Антонио Порчио.

Люди проходят Мимо
Солнца.
Деревьев.
Кварталов.
Своих Собратьев.
Люди
Несут Года
В карманах
Тертых одежд.
Люди Усталым Глазом
Делают пробу Света-
Кусают день.
Люди.
Проходят.
Мимо.

А люди могли бы – Плакать.
А люди могли бы – Смеяться.
А люди могли бы – Любить.

Хватит!
Искать Гармоний Тертого Блуда.
Хватит.
Лживым Участием Создания Сорить.
Люди Проходят.
Люди…
Слюнявят Терпением
Терпкую
Черствую
Жизнь.

А люди могли бы – Плакать.
А люди могли бы – Смеяться.
А люди могли бы – Любить.

Их Глина
Постна
До
Дна
И
Сжаты
До
,,Нет”
Их
Пружины.
И Светлое, Чистое ,,ДА”
Святое, Великое ,,ДА”.
Готовы нести их Спины.

Как бы приятно художественно и интересно
не был отделан фонарь,
он прежде всего должен светить.
Оноре де Бальзак

Век подходит к Концу.
Век стирается.
Прячется в Небыль.
Мать История скоро нас
Осиротит.
И родит новой Вехой
Со старой прорехой
На карточном теле
Человеком.
Человеком…
Человек будет вечно искать,
как искал.
и плодить…
и плодиться…
Человеку
все знать
и не знать ничего
не дано.
Человек так устал.
Так устал
Человек
Пребывать человеком.
И за тысячи-тысячи лет
Человеком
не стал
Человек.
Так и не стал.
Человеком.
Разуверился.
Сжился.
Свыкся:

,,А может и впрямь не дано.”

И что толку писать
Эти стертые, потные фразы.
И что толку Колоть себя Небом
И Будень в теле толочь.
Раз не стала Любовь
На этом Шарике
( тысячи раз, и ни разу)
ни Хлебом, ни Хлевом.
Раз осталась всего-то
Любовью –
Любовь.

Вы видите то, что есть, и спрашиваете:
”Почему?”.
Я же мечтаю о том, чего пока нет,
и говорю: ”А почему бы нет?”
Б. Шоу

А я все также Волен Небом,
И все еще Летаю Волей.
Девяти тысяч Болей болен.
Я был, я есть Небесным Хлебом.

Я знаю,
Откроется скоро вторая Глава
В Скрижалях Времени.
Я почти…
Я готов…
Осталось…
Вычистить Ноль из Сердец-хлевов,
Верой пометить Память-усталость.

Формула Глины меняется
на глазах
Зрячих и слепых взглядом.
Ибо, и те, и другие
Видели.
Седьмой Волной.
Как старый седой Старик
Светящийся дивным Светом
Состоящий из Мелко-Ввеликих частиц.
Подбрасывал в Добрый огонь
Новую гроздь Поленьев
Дрожащей вездесущей рукой.
Что и придало Дыму
Такой Аромат Апреля-Лета.
Оттого и старая Глина
Наполнилась новым Миром.



В ней даже стали видны
Частицы
Вечного Света.

Формула Глины меняется на глазах.
Эпоха канула в Лету.
Вторая глава.

Нас накриє снігом
ковдрою одною
з різних боків лігва
разом з головою.
Пальцями у небо
зробимо по дірці —
мабуть, так і треба
дихати до зір. Ці
вечори зимові
з ковдрами-снігами
вже давно у змові
із календарями.
Взимку — ковдра снігу,
далі — ковдра пилу.
Радіовідлигу
в гості не просили.
Нас розкриє снігом
ковдрою одною
з різних боків лігва.
Будем параною
разом лікувати:
навесні у небо
малювати ґрати.
Бачиш, так і треба.

В. Бендюгу та його безсмертним віршам

***
За селом прокричали лелеки
Летіли лелеки з Африки, -
Несли в Україну грип.
Летіли лелеки і кашляли,
Я кричав їм у слід, аж охрип:
- Не летіть ви сюди, чорнОгузи, -
Хай вас негри усіх поїдять!
Вистачить з нас і Чорнобиля…
Отче наш… вашу мать, вашу мать…

***
Не в позі щастя
Ставай хоч раком
Усе то буде лиш фізкультура
__________________________________

Лелеки, недоїдені пігмеями,
Під “вашу мать” верталися додому,
І, пролітаючи над Піренеями,
Побачили картину незнайому:

Стою я в позі знака Зодіаку
І бороню кордони України,
Лише боюсь, щоб грип отой крилатий
Зненацька не підкрався із-за спини,

Стою вже довго, вже закляк чекати,
Вже голуби взялись за справу дружньо,
Я все здолаю за тебе, країно-мати,
Урочисто, повільно, стійко, мужньо...

Мої роки-
Це мій багаж,
З яким прожив,
В якому бував.
В якому любив
В якому кохав.
Роки мої-
Це дитинство,
В якому мати
Співала пісні,
Вони минули,
Як в далекім сні.
Шкільні роки-
Це як віки,
де гриз граніт
Науки.
У юність пішов
З собою взяв
Материнські мозолисті
Руки.
Пораду батьківську
Проніс
По житейські ниві
- Друже сину із людьми
Будеш ти щасливий!
Пробігли роки,
Як води в ріки,
Як вишневий цвіт.
Тільки те же сонце,
Той же білий світ.
Проминули весни і літа
Врожай збираю
в восени
Роки в скриню закриваю,
Залишаються зі мною
Сини!

Поетом можеш ти не бути.
Без мови – Господи, єси! –
ти ланцюгом за горло скутий
і кажеш «єм», коли їси.
Ти особистий втратив прояв,
як язика твій брат відтяв.
А рідна мова – то є зброя
в борні за волю і життя.

Своєї ти позбувся мови,
чужої вчитись не зумів.
Ти маєш зиск з тієї змови
і тридцять срібних у сумі.
Ото і все, бо України
немає в тебе, московіт.
Ти сам собі – суддя і винний,
тобі країна – чужий світ.

Покручомовний* українець
під тим – російським каблуком,
по всіх світах – вже як гостинець,
якщо не бидлом – кріпаком.
То, може, розум буде? – Згодом:
на рідну землю ниць впадеш
і будеш мовою з народом,
і патріотом, може, теж.

Ти – українець. То є прояв.
Не змінюй мову на сміття.
Народу мова – то є зброя
в борні за волю і життя.

*Покруч – 1. Потомство, виведене
від схрещення різних порід тварин.
2. Спотворене, покалічене слово.

8.11.06

Ти прийшов саме в час, коли визріли зорі і сливи
І печаль світова обійняла руками роки.
Ти був схожим на дощ і минув, як минає злива.
Сива ніч, як черниця, молилась крізь тишу й віки.

Знову золото осінь розмінює на мідяки.
І кульгаві вітри, наче пси, розбрелись по дорогах.
Доторк часу, холодний, як доторк чужої руки -
Неминучості знак, сипле листя пожовкле під ноги.

Весільне плаття - з мильних бульбашок,
Які мене літати вчать!
Мене ніколи не загубиш ти
Серед юрби чужих дівчат.

І хай бурчать, що "опозорена",
Що гола - з ніг до голови, -
Запам"ятай мене - прозорою!
І мильні бульбашки лови!

(екзотичним дарункам присвячується)

Гріти сандалову ложку в долоні,
пестити деревину її теплу...
Вогке повітря — мов сльози, солоне,
довге мовчання глевке і нестерпне.

Можеш розбити усі телефони —
я озиваюсь із кожної скалки,
з кожного вірша (поети й дракони
до олівця призвичаєні змалку).

Бачиш, і цей увіп’явся щосили —
синього птаха потворне качатко!
Щось його довго по світу носило...
Хай перепише цю казку спочатку.

Хвилі здолає сандаловий човник,
дивна тваринка свій хвостик підтягне,
небо не змінить свій колір на чорний:
білі тюльпани там квітнуть безтямно.

Прямо з-під снігу у лютому й січні
квітне барокко будинків химерних...
Наші розмови триватимуть вічність,
решта — то нерви.

Якби я кленом народився або дубом,
То мав би безліч різних перспектив:
Парканом стати, або хати зрубом,
Чи скрипкою (люблю її мотив!).
Я міг би стати кріслом Президента,
Або веслом, що хлюпає в воді,
У вузі став би лавою студента,
Чи лавою підсудних у суді…
Можливо, став би рамою картини,
Де в Мони Лізи посмішка сумна,
Підпорою убогої хатини
Чи бочкою для пива і вина,
Або, наприклад, держаком лопати,
Дверима, щоглою чи клубом!…
Та чим завгодно міг я легко стати,
Якби був кленом, а ще краще - дубом!
………………………………………….
На жаль усе не так, бо я - людина,
І тим, що мріялось, не зможу стати!
Тому попереду у мене путь єдина -
Терниста путь в народні депутати…
1998

Стало колесо праці. Додому вже слід.
Йде дорога повз горні озера.
Порибалю годинку край Божих воріт,
Наловлю карасів на вечерю.

Хвильки небом - відпочиває душа -
Риб гугол увесь шум покриває.
Звуки гинуть. І стомлено біля Ковша
Ходить кіт мій по темному краю

Друже, хист свій єднати із сутністю нас
Не напружуй - роботу зробили.
Маєм сітку чудесної риби та час
Відновити порушені сили.

У вишневім садку самість виповнить всі
Власні обриси вірним коханням
До безсмертя. І все ж видається мені
Я рутину вдягав не востаннє...

Гірської річки в серці
не спинити.
Допоки світить сонце
в небесах,
Про тебе
буду мріяти і жити,
І світло
пломенітиме в думках...
Воно тебе
зігріє у дорозі
І в темряві
тобі освітить шлях...
Воно – безпечна гавань
у тривозі,
Молитви мудре слово
на вустах...

Крути
Земля кричить,
Земля благає,
Не треба більше мертвих тіл,
Не треба болю і страждання,
І сліз, і крові, і зітхання,


Дітей погинуло багато
За Україну йшли вони,
За Україну ,помирати,
У бій нерівний,воювати,


Московське військо,п’яні хами,
У бій кривавий подалось,
Багато їх було,чимало,
І море крові розлилось,

Та кров орошувала землю,
І трупи всі лежали вряд,
А матері ридали, СИНУ!!!!!
Та часу не вернуть назад,


Дітей погинуло чимало,
І досі чути де-не-де,
Як там не Крутах,на тих шпалах,
Земля розірвана гуде.
Гуде і плаче, як та мати,
Що сина свого там гука,
Не прийде він, нема його,
Лиш слава є його, жива.

Та й ту хотіли вони вбити,
Змовчати, того не було,
То були підлітки- бандити,
А не герої, як воно,

Тут зараз кажуть,
Не було, брежня, те все,
І балаган.

Але якшо пронестись нам із вами зараз скрізь туман,
В ту саму ніч, поглянуть нам, на воїнів , що бились там,
То зрозуміли би, що може і не потрібно було того,
Що може б мати після школи побачила його живого,

Можливо й ні, не треба було,
Та забувати ми ті дні, не маєм права,
Бо в огні здобули ми там Україну,
І Крути мали в боротьбі там не останнюю місцину

нема мене давно на тій зупинці
де вітер дах, мов паперовий, зніс:
квиток віддав одній коханій жінці
і по життю водій, як Бог, повіз.

був мій квиток із місцем та комфортом:
кондиціонер у липні, піч – в мороз,
зупинка у ліску за поворотом,
набір книжок - поезій ачи проз...
всіх кольорів барвисто-чиста гама
в калейдоскопі зникла за вікном.
я не кричав «водій, тисни на гальма!»,
а довіряв тій жінці із квитком...

вже той старий задрипаний автобус
десятки раз у капремонтах був,
об’їхавши спіраллю земний глобус
давно перетворився на гарбу...
о скільки раз він застрявав в болоті
і скільки раз я підставляв плече,
а жінку із квитком, мов на роботі,
носив сам на руках героєм Че...

були часи... тепер ми на стоянці,
водій старий утік у дальній рейс -
нові колеса, руль, салон у глянці,
автоматичне відкриття дверей,
і стюардеса-краля - не кондуктор,
та й ходить по салону мов модель ...
і де ростуть ті екзотичні фрукти?
де той меридіан і паралель?

де були очі - та сказати годі,
коли у той автобус я сідав?
поаплодуєш матінці-природі,
позазриш тим, хто фрукт в руках тримав...
вернутись на зупинку б - і спочатку
купить квиточка у зворотній бік...
та пізно - син розмінює двадцятку,
а я - старий мрійливий чоловік,

та не жалію, що той дах зірвало,
і що квиток віддав одній лиш тій,
хто пасажиром вчора обізвала,
тренуючи свій голос золотий...



© Vasyl R, 18-02-2008

Ти стала ватрою вогня.
Ти знала, що тебе веде,
Тобі вклонялася земля,
А ти брала у неї все.

Свій темний лабіринт життя
Ти світлом серця освітила,
Вогнем обпалена душа
Сльозами вмила твої крила.

Бувала там, де є весна,
Де серце гартувалось небом,
Де дні летіли не дарма,
Де ти кружляла вільним степом.

А степ від ніг твоїх палав,
Вогонь до неба простягався,
Далеко чулось як стогнав
І сірим попелом вкривався.

Згасила тебе чорна хмара,
Коли ти з вітром розмовляла.
Дивилась зверху, мов примара,
Дощем лице твоє вмивала.

А ти сміялась і кричала,
Що твій вогонь живий навіки.
Та серця полум’я згасало,
І… опустилися повіки.

Лиш вранці сонце освітило,
Як викотилось з-за гори,
Твоє бліде зів’яле тіло,
Розбите силою води.

Чего только Солнце не может сделать
со Старой Облезлой Стеной.
Жюль Ренар

Ничего нет приятнее Времени Века.
Ничего тяжелее нет.
Навека и безвременно.
Каждый тянет свой След.
В своем Времени.
В своем Бремени.
В календарности лет.
Наблюдая век.
И вроде бы не Калека.
И вроде бы сам Свидетель
или Мастер Века.
А вот, поди, ухватись…
Злобствуй. Хитри. Воюй. Мирись.
Молись.
А он – Век.
Возьмет и выберет Человека.
И не Банкира, не Академика,
А просто Плотника, иль Пастуха…
Поди, разберись –
Такое Благо
За какие Заслуги?
По какому Праву?
И вроде бы неоспоримо:
Свинопас – должен ,,Пасти Свиней.”
Хозяин – Властвовать.
И столетиями холим Аристократию.
И прорехи на старых Храмах залатываем.
А этот приходит в Хитоне стареньком.
Патлатый. Латанный-перелатаный.
Говорит – Просто.
Соберет 12 апостолов –

И ухватит Знанье Века.
А те, после Его
Воскрешения или Погребения
Превратят его в Веру.
И вот уже есть Смысл.
Жить
И Пить
Из Жертовного очага.
Жить в катакомбах.
Убивать и Жалеть врага.
Миловать женщину.
А той Рожать или не Рожать.
Почитать отца и мать.
Писать стихи. Петь. Рисовать.
А в Идее – Тоска.
Крутить Провидения Жернова
Посредством собственного
Нерва. Глаза и Уха.
Говорить Слово.
Слова.
В новой Вариации.
Но не Ново!
Старо!
Боже!!!
Если мы Дети Твои
Созданные Уменьем Твоим.
Из ребра Адама. Из Евы Греха.
Если мы, люди Земли,
чуть больше чем Сор и Шелуха
Пред Глазами Твоими.
Пошли нам кроме:
Войны, Мира;
Любви, Искусства;
Жены, Мужа;
Природы, течений ее во Временах года;
Политики и Диалектики;
Хитрости и Наивности;

Храмов и Усталости;
Молодости и Старости;
Детей и Труда;
Надежды и Нового Урожая;
Микроскопов и Атомных Станций;
Атмосферы и Осадков;
Космических кораблей и Тюрем;
Закона и Умалишенных;
Предчетий Твоих и Пророков;
Дэви Марий и Кривоноговых
Боже!
Мы же Дети Твои!
Пошли нам
ЧЕГО-ТО ЕЩЕ…

Не в позі щастя,
Викинь Кама-Сутру,
І цофайся поближче
До мого тіла.
До речі, що ти їла ?

За мною в постіль
Лізуть три курви поспіль,
Ковтнув йохімбе -
Аж над чакрами лімби :
Танцюй, поки молодий !

Це випадок чи доля – я не знаю..
Вже рветься з берегів лютневий Уж.
Стою й мовчу – нічого не питаю.
Туманом оповило все довкруж.
Нічого в світі не спинити, любий,
в хуртечі справ, і клопотів, і днів,
бува, що найдорожче часто губим,
щоб все життя каратися по нім.
Слова обманні в мареві туману
розтануть, мов на Ужі тане лід.
Не озирайсь в минуле, мій коханий,
бо там любов ще плаче нам услід.

Засинати з думкою про тебе
Тіло твоє по краплинам збирати
Смакувати пульс його губами
Запах ніжності твоєї відчувати…

Лишатися з легкістю одягу за непотрібністю
Відкривати свої солодощі один одному
Подихи пришвидшенні напіврухами
Поцілунками нашими та обіймами

Відчуваю твого збудження міру
Неосяжних висот досягаємо ми
Ще декілька стуків серця по тілу
Подихів стрімких
Поглядів палких
Волога вимагає входження –
Привіт, шепочу я
І ти вже жадаєш продовження…

Нігтів твоїх сила встромляння
Ще більше моє тіло збуджує
Тіні зображують красу твого існування
Стони вказують вірний напрямок

Найвища точка насолоди
Підкрадається здалеку
Вона накриває без згоди
Мене із кінця і повністю
Залишаюся ще всередині
Відчуваю ніжність спокою
Цілую тебе з вдячністю
Обіймаємось під ковдрою…

Близькість відчуття дає пізнання
Нероздільного між тілом та душею
Як свідомість сплетена з тілами
Так і почуття із нашими серцями.

Я у безтямі розривала небо…
Всю ніч, до хрипоти в думках,
Металася у хмарах, і під скрегіт
Крильми чіпляла зорі – наче птах.

Плекала образи – надломленими римами,
Виводила чорнилом на вітру.
З розірваної нитки намистинами
Слова розкотяться - в долоні не зберу.

Неспокій у очах і ноги зрошені
Зриваю крик, мов яблуко в саду.
Розхристана, скуйовджена, знеможена
З вогнем у грудях в ранок упаду…

В темноте проступают звуки-
Эхо дальних годов и разлук,
А в душе - боль сегодняшней муки,
Что уснуть мне никак не дает.
За окном веет ветер могучий,
Жаль,что слабые мы.
Может кто те слова и осудит,
Но как прежде живет в сердце Боль.
Понемножку приходит усталость
После горькой молитвы о том,
Как печально и как одиноко
Постоянно молиться одной.
Я не плачу - закончились слезы,
Ведь ничто не навеки - на миг.
Жалко только, погасли все свечи
Что когда-то встречали любовь.
Едкий дым,постаревший от скуки
От отсутствия красочных снов,
Хочет пламени,теней на стенке,
Но,увы,ето все улеглось
Ето все как секунда ушло.
Только эхо напомнит что было
Напоследок оставит свой дом,
Пылкий ветер споет свою песню
И растает за тысячи верст.

Ніч збожеволіла-
принесла мені в кошику
вередливого, вилупкуватого страху,
що спати не дає.
А він перед світанням
всі зорі згрібає
і запалює соромом,
пищить над вухом безсонням,
що в коморі живе
на полиці
з сушеною байдужісттю.

Це відчуття
ніби останній автобус залишив вокзал
А тобі залишив усю ніч
Або ночі залишив тебе
Усе залежить від обставин
які не залежать від тебе
Бо спізнився
І одвічне сміття на вулицях
барвисто всміхається до тебе
Намагаєшся не звертати уваги
і потім не звертаєш як
обов’язково хтось смітить
Плює на асфальтівку
Душа моя асфальтована
Хочу піймати комету пальцями
і відірвавши хвоста їй
тим що зосталось вистрелити
Наче кісточку черешневу

За вікном вітер дужий.
Ти сидиш у хаті.
Сумний.
Байдужий.
Палиш цигарку.
Дивишся смутно
У Вічність.
Вічність бере тебе за барги
І повертає лицем до Будня.
Будень-дає ляпасів по щоках.
Лізе болячкою в лівий пах.
Скручує твій шлунок,
Як добра господиня поперену річ.
Хлопче,хлопче,хлопче!
Не дивись смутно в Вічність.
Бо ти дивищся в нікуди.
Наштопор вухо,
Нагостри око,
Розслаб тіло
І лови
Миттєвість.
І Вічність.Вічність.Вічність
Оголить перед тобою тіло,
Прийме тебе в своє лоно.
На.Бери ЇЇ.
Чоловіче.
Кохай-насилуй.
Бо іншого ти не вмієш.
Чоловіче.
І ти так і робиш.
Береш олівцяй на папері
Виводиш:
За вікном вітер дужий.
Ти сидиш у хаті
Сумний,байдужий.
Палиш цигарку.
Дивишся смутно
У Вічність.

За вікном постріл.
То мене попередили.
Щоб не смів.
Правду ткати зі слів.

Та людині дав Бог
Провидіння.
Фатальну Долю.
Нащо ж так?
Щоб Страх
Не мав над Людиною
Влади.

Нас кинули на Базари.
Не Час.
Не Влада.
Не Зрада.
Нас кинули на Базари-
Дурна жага Долара
Осляча віра.
Та рабське тіло.
Нас кинуло на базари.
І ми з*ішачили.
І им отупіли.

Нас кине у війну.
Не злість,не голод.
Нас кине на війну-
Провинна за марно страчений час,
Можливість звести злість на ближньому,
Зневіра й неповага в собі,
Хотіння зробити собі Харакірі.

І ми помремо.
В безглуздому
Боязливому геройстві.
Ми так боїмося…
Ми так жадаємо смерті та крові.

А наша діти…
Лиш наші діти.
Ми всі не знищимось.
Хтось тай залишиться.
Щоб з нашої тупості,
З нашої сірості.
Зробити щось
Святе і велике,
Благородне і прекрасне.
І наші діти,
Лиш наші діти.
Чи їх обмануть,
Як в свій час
Обманули нас?..

Я зрозумів фатальність,
Та все одно боюсь.
Мій страх мене бере
Суєтністю.
І тисне Чорноземом.
Та я женусь.
Із швидкістю зірок
Женусь.
Бо я не тільки на Землі.
Я ще й під Небом!

Кожен помиляється
По своєму.
Молює в мозоку
Сусіда.
День.
Мусить мати якусь Дорогу.
Поки по Землі Йде.

Від чого це залежить.-
Від будови Зрачка.
Кольору Ока.
Групи Крові.
Швидкості її кровообігу.
Росту,Об*єму чи Ваги тіла.
Ширини Кроку.
Зношеності Черевиків
І Піджака.
Якості цигаркового тютюну.
Та-

Кожен рве свій Вузол серця.
Ніби з Заплющеними очима.
І,навіть, не важливо
Міцна чи Немічна рука.
Наскільки Профі,
І в якій галузі.
Суспільної спроби
Пошуку Логіки.
Та Здорового глузду.
Читав»Новий Завіт»
Чи «…Заратустру».
Жнеш Сонячну Енергію
З Колосу.
Чи Бурьонченого вім*я.
Пролетарствуєш біля станка.

Всякий бачить.
Тільки Такк.
Як може тільки він.
І в цьому його Спасіння.
Чи прокляття.
Нам не знати…

Ми маєм якось Жити.
Бо кожен з нас,
Як колос жита
Прив*язаний за Час.
І суть не в Старій Філософії
Чи Новій.
Дві Тищі Літ
Підбитим Птахом
Б*ється Слово.
В Людських Серцях.

З Мук-не змелеш Муки.
На Хліб.
З Мук-тільки Жест Руки.
Тільки Голос.
Голос.
Що Наснагу та Сенс дає
Жати Хліб.

Кволість Вчинку-Смерть.
Смерть-родить
Колос.
Колос-збирається в Сніп.
Сніп-несе Страх.
Голоду.
Страх-був Богом.

Лік-Світ Бога.
Що складається
З Часу,таТерпіння,та Віри.
Осязати Тебе в Кінці-
Дозволиш.
Зійдеш.
А що Далі.
Вже
Ми Хочемо
Ступити за Це.
Надто Хочемо.
Це вже Кінець…

Що є що.
Як все перевернулось.
Чи заплуталось.
Чи вийшло з берегів.
Де є де.
Бо ж-
Горизонт-омана.
Небо-газ.
А хмари-то вода.
Космос-вакуум.
Зірки-гаряча лава.
Світло місяця-дзеркальне відбиття.
Небуття.
Хто є хто.
Коли було коли.
І чи було так,як
Нам розповідали
Скам*янілі мумії,
Пожовклії листки.

Чи це правда,
Що рукописи не горять.
Може,то тиш
Сп*яніла надія,
Вічная мрія.
Прославити
Все що лишилось від тебе.
Своє дороге і єдине
Велике ім*я.
Безпорадне й оманливе
В байдужому Вчора.
Чіпке й життєрадісне
В киснево-сріблястому Нині.
Рукописи не горять.
Та яку мають владу.
Яку мають силу.
Й на скільки.
До 33-х…
З пропорцією
Попельно зменшуватись
З кожним
Відвойованим
Роком у Життя…
Запаливши
В собі
Вічне вогнище
Правди і Істини,
Десь в 14 літ.
Ти так старанно
П*єш прісну воду
Кожного Божого дня.
Продливаючи вік свій.
І гасячи Полум*я Вічне…

Все згорає зі мною,
І попелом стане,
Як Я!
Чоловіче…

Тіло можна втопити в вині.
Завтра можна сховати у вчора.
Та поки солоніє вода на Землі-
Буде так,як не було ніколи.

Можна вірити в себе.
Безмежно і грізно.
І носити себе,як ікону.
Й на себе молитись.
І слізно,і слізно.
Таємно-жагуче
Кохатись у собі.

Можна бути Поетом…

Ти хотів би носити
На своїй
Голові
Великого Білого Капелюха.
Що ж…
Ти багато чого хотів би…
І краплинку з цього навіть робиш.
Краплинку.
Тому-
Навіть у себе вдома,
Ти почуваєшся,як в гостях.
Хоч хотів би
Навіть у гостях
Почуватися,як у себе в дома.
Та…
Боїшся бути смішним
В очах…

Одже.
Тебе пам*ятатимуть
Як того,
Хто хотів би носити
На своїй Голові
Великого Білого Капелюха

Не лечу я вдаль по волнам лазурным,
Парус старым стал и поблекли краски,
Не заставит плыть за багряным солнцем
Стонущий ветер.

А ведь были дни – по безбрежной глади,
За надеждой вдаль, окрылённый, юный,
И русалок смех, хоровод дельфинов
Путь услаждали.

Как тревожен свет от Луны далёкой,
Как печален звёзд менуэт прощальный,
И на дне морском мой последний берег,
Вечная пристань.

З очима безгрішними – звідки беруться такі ото? –
Істеричка, химерниця, відьма в чаду незагоєних слів…
Ти просто не знав, що мене неможливо покинути.
Ти просто не знав, озирнувся і - через плече – пожалів.
А подив з’явився нізвідки, як води у березні:
Невже-таки – ти, і невже-таки – я, і невже-таки – ні?!
(Дівчатко в чоботях і джинсах стояло на голому березі –
А човен без весел тікав по ріці, як рука по струні!)

Словами пояснень,
Немов цигарками погаслими,
Заповниш цей вечір о стелі навислій, як дим...
Ти просто не знав, що мене тобі долею наслано,
А я тебе не пожалію – і не розповім!

Ти потім прийдеш із дощу, в перекрошенім шарфі картатім, -
Як з пам’яті пальців моїх твоє мокре волосся мине;
Ти потім збагнеш, що до мене не можна вертатись:
На тих крутосхилах, на тих берегах вже немає мене!
І так, наче руки з плечей опадають, безвладністю змучившись , -
Всі дні опадуть, і на холоді сліз зазвучать:
Мій плащ, нашорошений вітру, і очі щонайнеминучіші –
І губи твої догоряють, як вогник свічі...

1985

В цім розваленім часі, весною, в приморському місті
(Де ніхто не вважа на часи, а лише — на сезони),
Що за щемна розрада — ефіристий дух гостролисту,
Й під сирітськими пальмами в віялах мокрого блиску —
Бабця в шапочці й чунях, в цурпалках обтятого хисту,
Що виводить на скрипці пісні некурортної зони!..

Я годую чайок, їхні крики застуджено-строгі.
Млява мінька долярів триває у шопці за рогом.
Пес вганяється в хвилю — й вискакує. Мов виноград
Темно-синій, імлавиться море — і дивно невлад,
Захлинаючись, скрипка біжить “па желєзнай дароґє”,
Де донині проноситься смерч “Варкута —Лєнінґрад”.

Ех, па тундрє, па тундрє!.. Прощайте — совєцьке дитинство,
Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки
Первозвуків німого!), “хрущовка”, що в голову тисне…
Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста,
Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски.

Кожен досвід чогось та вартує, принижено твердять
Всі, обрубані досвідом. Кожен — крім досвіду смерті,
Докидаю в рядок і витрушую крихти: познач
Скрайню точку на мапі, приїдь, зупинись на окравчику тверді —
І тебе здожене, наче поїзд по колії, плач.

І, крізь наглий наплив голубого зубовного дзвону,
Розумієш просте і гірке, як вино на розлив:
Можна жити і так — все життя утікаючи з зони,
Можна навіть писати — на вітер, обривками слів…
Тільки множаться сполохи в скронях і небі блідому,
Та срамотна вітчизна, як щоки од згадки, горить:
Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому.
А попереду — море, яке не здолаєш убрід.

Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
(У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!
Лине “плач по империи”, як написав би був Бродський,
Та схолов од плачу і, від’їхавши в Амхерст, — замовк.

Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби:
Надто довго вертіло мене коліщатком і шрубом
По таких жолобах! — що тепер тільки й маю за честь
Пригадать, як щоразу, на доторк кліщів пласкогубих,
Я спорскала, зірвавши різьбу, некрасиво і грубо, —
І котилася в бік опівнічних своїх перехресть!

Недовіра до місця — ось те, чого справді учила
Нас імперія: тим я з дитинства й боялася щілин.
Страх, як бліки крізь листя, торкає юрбу ворушку,
Що тече по бульвару, — сюд-туд в ній мигне ветеранське карчило,
Та з повітря московський акцент обпікає, мов “чілі”, *
Піднебіння — гортань — стравохід — і гузничну кишку…

Це бездомна земля — хто тут жив, той не втік, і запізно
Говорити про це: всяке місце по людях зализне
(З білосніжним оскалом прибій камінцями шкребе).
Час рушати, смеркає. Де я, там і буде вітчизна —
І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

“Ат праклятай паґоні”, в тропу мандрівного зарібку —
І мені навздогін (кожен має, за що заплатив!)
Бабця в чунях, щокою, як кицьку, придержавши скрипку,
Заянчить хроматизмом, мов духу пускаючись, хрипко, —
Й без усмішки зійде на стрибучий танґóвий мотив…

1994

* - Гатунок перцю

– Мы разминулись на века,
Я узнавала Вас в полотнах
Старинных мастеров, когда
Был из печали воздух соткан.

– Вы были молоды, я – стар,
Вы умирали, я – рождался,
Меж нами времени муар,
Мой ангел, Вас я не дождался.

– На сквозняке не наших встреч
Дрожат флажки тигровых лилий...
– Как трудно образ Ваш беречь
В дыму разрушенных бастилий...
...................................
В судьбой не тронутой тиши,
В тени смоковницы воспетой,
Обнявшись, спали две души
Под тонкой мантией рассвета...

Такий сезон…
втомилася душа
слова тлумачити
розпізнавати звуки
реагувати адекватно на
вповільнене очікування страти
щодня
щовечора
щоночі
вже не хоче
ліпити ціле із шматків
складати паззли тьмяні
буття і небуття
і аромат меліси
вже не врятує
сум солодкуватий…

спасіння поруч…
слухати самотньо
як гори виростають
між світів,
тремтить повітря
під крилом у чайки,
як сонно і спокійно
вдихає насолоду
вічне море…

Злизувати сіль твоєї шкіри гіркоту
Твоєї присутності
Тимчасово (ніколи?) не бути
І не забутися
Alea jacta est!*

Завтрашнім днем зарубцюватися поспіхом
Нібито усміхатися
Але те, що всередині пустка іще
Розростатиметься
Is fecit, qui prodest**

Маючи на двох ділити на дві половини
(Себе?) простір
Це більше, аніж потрібно тобі для провини
Я просто
Do ut des***




* - Жереб кинуто!
** - Вчинив той, кому це на руку
*** - Даю, щоб отримувати від тебе

Загадка

Із прірви неба – у блакить
Огненний круг летить стрілою:
Так монодійно мерехтить,
Шукає шлях, щоб йти імлою.

(Coнце)

Світанок

Світає надворі,
Бо місяць угорі
Те сонечко ясне
Стрічає прекрасне.

Уста сонця світлі –
Й водночас привітні –
Щось шепчуть молодику,
Цьому солодику.

Місяць зникає,
Бо ж сонце палає,
А небо радіє,
Бо ж полум’ям віє.

За мною в постіль
Лізуть три курви поспіль,
Ковтнув йохімбе -
Аж над чакрами німби :
Танцюй, поки молодий !

Закляк чекати
Коли все стане краще,
Й не будеш лізти
Під ковдру від своїх страхів,
Мене сама покличеш.

Не в позі щастя,
І навіть не у прозі,
Я бачив сосни,
Іскрами снігу вкриті,
І сонцепромені в них.

Над тендітною квіткою
налягали сніги,
був підсніжник розвідником, –
а навкруг вороги.
Сам собі він і армія,
сам собі командарм.
У зими відвойовував (?)
свій весняний плацдарм.

Волошкова зима. Ну а скільки її в нас було?
Місяць… тиждень… чи день, а можливо, всього лиш година.
Ти навиліт пройшов, і опісля - усе замело,
Й обірвалося щось… лиш в зіницях німе: в чому винна?!

«Буде жити, – сказали - та рана не дуже страшна».
«Буду жити…» - подумала і посміхнулася косо.
І здається, живу, та чомусь уже котра весна
Не приходить і спокій мені не приносить.

Все сніжить і сніжить... Люди, людоньки, як зимно тут!
Моє серце німе, очі згаслі, а руки холодні...
Він навиліт пройшов – після цього уже не живуть…
-------------------------------------------------
З неба сиплеться час білим інеєм на сиві скроні.

18.02.08