До слави тореадора
Грізний суперник не звик.
Його називають торо,
По-нашому — просто бик.

Арена кличе актора
До бою всього лиш раз.
Для того, хто зветься торо,
Існує єдиний шанс.

І несамовитий натовп
В очікуванні. Пробач,
Пробач, о торо, за надто,
За надто червоний плащ.

І люттю налиті очі
Не в тебе. В тореро. Ось
Уже бандерилья тріпоче.
Убивство розпочалось.

Захоплива гра — корида,
Та не переходьмо меж:
Він має право убити,
Та ти його маєш теж.

І він у сріблястім камзолі
Танцює на лезі смерті.
У вас — однакова доля,
І ви однаково вперті.

Його завзяття юначе
І слава минуться скоро.
От тільки за ним заплачуть,
А не за тобою, торо.

Тореро і матадори.
І передсмертний крик.
Його називали — торо.
По-нашому — просто бик.

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

1963

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…

1963

Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.

Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…

1963

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я — вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь —
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…

1956

Вірш Ніни Виноградської:

І знов весна дощами бубонить
У світлі вікна, у мою оселю.
Повітря чисте, як струна бринить,
Вдихнеш його - неначе вип'єш хмелю.

Й від цього знов душа моя зліта
У білий сад і у блакитне небо.
Літа мої? Які мої літа,
Коли в любові є іще потреба!

АНТИвірш:

Це вперше осінь сонечком дзвенить
У темні вікна, у чужу оселю.
Брудне повітря в мовчазну цю мить
Не видихай – відразу вийдеш з хмелю!

І не від цього падає душа
У чорне поле з чорного же ж неба.
Літа чужі? Що метрика чужа,
Як ненависті вже мені не треба!?

Сьогодні ти будеш відданим
Як друг у хвилини відчаю
На таці гарячих спогадів
Мені принесеш не чай

А ніжну любов засвідчену
Тоненьку свічу запалену
Відвертість душі на сповіді
За втраченим щастям жаль

Як друг у хвилини відчаю
Сьогодні ти будеш відданим
В криницях відвертих поглядів
Утопиш мою печаль.
1.02.08

Ти не навмисно, знаю,
просто зійшлося так,
просто ступити маю
на зледенілий дах,
просто дзвонар кульгає
крізь кольорові сни,
просто відлік триває
до чергової весни...

Написала жінка скаргу
У сільську раду
Попросила помогти
І дати пораду.

Цілий день вона бігає,
Аж чоло у поті.
Ганяє курей сусіда,
Що сидять на плоті.

А сусідка вибігає
Над нею сміється.
- Вам не можна - каже бігати
- сила пригодиться.

Та я її окаянну
Огріла б вилами,
Якби мене не послала
До чортової мами

Куди іти старі мені
Скажіть мені люди
Все життя з богом жила
Тепер іти до юди?

Голова скаргу читав
Усміхнувсь навмисно,
Не бажайте іти до юди
Живіть з людьми чесно.

вітрує квітень
втяв півмісяця
квітує вітер
місяць тішиться

сумує барви
неба розсип
а хмари брали
й овид просить

торує обрій
блискавицю
і світ прозорий
для годиться

і сонце сонне
вабить вдало
а краплі сонце
всі злизало

цвіла овалом
вроди чічка
поцілувала
сонце в щічку

а ти урвала
пісню любу
поцілувала
сонце в губи

Від золотої лихоманки п’яна,
Упала юна осінь на стерню,
Та вже зима, як орди Чингісхана,
Шикується на лінії вогню.
Настренчена, так важко й хижо дише,
Аж полотніє злякана трава.
Ще мить – і трісне каламутна тиша,
Як тріскає напнута тятива.
І здибляться скажені коні-змії,
Замиготять і схрестяться шаблі,
І в білій схарапудженій стихії
Закрутиться все суще на землі.
Але і все зінакшиться невдовзі
І будуть навіть милувати зір
Високі перемети на дорозі
І білизна, чистіша за папір.
І цей навальний, невідпорний натиск
Так зворохобить душі та уми,
Що буде навіть легко визнавати
Імперію тотальної зими.
І навіть стане терпко до нестями
Здаватися в її цупкий полон,
Хоч нас, як сіроманців, прапорцями
Обложить частоколом заборон.

Дими зими – це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.

Вони усе – ідилія і смута,
Вторішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох.

Вони – як душі і вони – як діти
Прудкіш води,
Але вони не з тих, кому летіти
Абикуди.

Це вільний дух, що вирвався з-під гніту
Земних почвар.
Вони тербичать біль і пізьму світу
До Божих хмар.

Розтоптані надії
Лишився тільки жаль,
Я йшов, я біг, я мріяв,
Хотів полинуть в даль.
У небо хтів злетіти,
Мав крила молоді,
Та доля їх підтяла,
Аби не міг втекти.
Щоб як усі карався,
Щоб кращим я не був,
І як загальна маса,
Ціль у житті забув.
Розходяться дороги,
Рождаються світи,
А я стою на місці,
Куди мені іти?
Куди втікать – не знаю
Облуда, страх навкруг,
Забувся я, що значить,
Далеке слово друг.
Його не мав й не маю,
Вже певне не прийде,
А як прийде, не знаю,
Чи серце вже прийме.
Римоване сплетіння,
Де був я, там нема,
Куди іду – не знаю,
Назад ступать дарма.

Розходяться світи,
І губляться дороги,
Ілюзія життя,
Без жодної тривоги.
Усе відходить в даль,
У попіл час стирає
Хвилини тік і так,
Та й сонце вже сідає.
І чорне – сиве вже,
І коси доля з’їла,
Життя надалі йде,
Спинить його не сила.
А вісімка життя
Чудовна й таємнича,
Єднає два кінця,
У вічність йдуть обличчя.
Розгублені думки,
Розтрачені хвилини,
І жив не зовсім так,
В чудовну юність лину.
Та не вернуть назад,
Світанок не зустріти,
Лиш краще пам’ятать,
Надію в серці гріти.

* * *
Задуває печаль вітер далі,
Залишається лиш самота.
Там де темрява – очі лукаві,
Там де сонце тебе нема…

* * *
Глянц обкладинки вабить зір,
Сонце очі свої ховає.
І кохання не має мір,
І тебе поруч теж немає…

* * *
І дзвінок будить знову зненацька,
Я читаю, дрижу в самоті.
Тільки серце моє не цяцька,
І слова вже холодні такі…

* * *
Мов екслібрис у книзі відкритий,
Я читаю душу твою
Завмираю, мов громом прибитий,
І услід за тобою іду…

* * *
Літер мало і слів вже не скажеш,
Аби злодій лихий не почув,
Але серце кричить, пам’ятає,
Як з тобою тоді я був…

* * *
Світ ховає соромнії очі,
Він вже знає про тебе й про нас.
Тільки дайте цю мить повернути,
Зупинить заклопотаний час…

* * *
Я лежу в самоті: тік і так,
Відраховує мій годинник,
В самоті і життя мені брак,
Я до тебе лечу на крилах…


* * *
Це все ти, я би сам не сказав,
Це все ти, голові моїй страшно.
Я без тебе себе не знав,
А з тобою пропав за нізащо…

* * *
Боже, очі не дай вже закрить,
Бо закрию не можу вже спати.
Із тобою життя не прожить,
Тільки марево це цілувати…

* * *
„…” Три крапки кажуть про усе
Чи спека, чи морози.
І вітер хмари рознесе,
А може вдарять грози…

* * *
Відлітає печаль.
Я біжу, наздогнати я мушу,
У житті вже нічого не жаль,
То навіщо так ранити душу…

* * *
І день приходить, знову я вмираю,
І оживаю, хай би лиш повік,
Торкнувся тихий сон,
О душу крає – любові крик…

* * *
Не кажи, що зима палить сонцем,
Не кажи, що весна холодить,
Лиш живи, не біжи, бо розтопчеш,
Те, що мав ти чудово прожить…

* * *
Не вмирай зарання, ще настане,
Та хвилина муки і жага
Підійме тебе до бою і покаже,
Що життя прекрасна річ така…

* * *
Закрий же очі, ніч покриє,
Усії смутки і журбу
Нехай хвилина ця зомліє,
Щоб душу врятувать твою…

* * *
І як би ві́три не носили,
І як би Бог не скаженів,
Та все ж любов дода́є сили,
Аби надалі мужньо жив…

* * *
Хай краще ду́рні ми сліпії
Аби не бачить і не знать,
Аби більмо на свому оці
Бридке повіки не скидать…

* * *
Альбом у пам’яті,
А сон цей на яву
І мрії ще живі,
І я для них живу…

* * *
Я мрію, бо мені, зостались лиш вони,
Оті чудові, пензлем в пам’яті живі,
Що мов морозом намальовані на склі,
Твоїм морозом, о чудові сни…

* * *
Нехай я відлітаю,
Та все ж в душі тримаю,
Оту печаль і муку,
Мою в житті розлуку…

* * *
Я ладний сам себе дурити,
Аби з тобою в мріях жити,
Я ладним, мов сліпий ходить,
Щоб серце сво́є не розбить…

* * *
Стривай же, залиши,
Той палець, що на пульсі,
Не дає жить мені,
Й тримає все в напрузі…

* * *
Іди вже, утікай,
Щоб очі біль не знали,
Себе не залишай,
Щоб душу не зламали…

* * *
А маскарад мине,
І грим вже треба змити,
Та бережи лице,
Тобі з ним далі жити.

Римованих рядків п’янке похмілля
Що хочуть вирватись на волю, хочуть жити,
Туманять погляд, мов євшана зілля
А розум їх не може зупинити.
Фонтан словесний, що з душі пробився,
Із тих найдальших, потайних глибин,
І час навкруг неначе зупинився,
В передчутті негоди, згас і він.
І буква букву спішно поганяє,
Щоб не лишитись у глибинах назавжди,
Рядок тихенько на папір лягає,
Рождаючись, в світ фальшу і брехні.
З’являється, щоб жити, й людські душі,
Вести у незбагненній долі млі,
Щоб їх навчати, як добру служити,
Приходячи тихенько уві сні.
То хай же більше не картає серце
Полину безустанна гіркота,
Нехай же слово на папір лягає,
І у широке далі йде життя.

Печаль і попіл, тиша і дорога,
Очей прозріння, і душі тривога,
Приходять і відходять в небуття,
Лиш слід лишають в плинові буття.
Той слід щемлячий душу обпікає,
А дні ідуть і біль той не стихає,
Не гоїть рани швидкоплинний час,
А всіх зганяє у могили нас.
Не хоче Бог пустити нам гріхи,
Щоб вік каратись й душу проклясти,
Аби зреклися світла і життя,
І розум віддали у небуття.
Та не віддам, нехай і проклинаю,
Я смак і запах світла пам’ятаю,
Я не зречуся того, що було,
Щоб серце б’ючись мрію берегло.

Сонце котиться тихо на схід,
Ти ідеш не підводячи погляд,
Я на тебе проллюся дощем,
Будеш мокрий до нитки, я поряд.
Я ні слова тобі не скажу,
Ворогів в нас багато, не мало,
Я у всесвіті тихо живу,
Мов огненне і вічне свічадо.
І засипле глибокі сліди,
Вітер дальній, із теплого півдня,
Із доріг буду ждати тебе,
Хоч до другого і третього півня.
Розіллється пронизливий звук,
І розітне ілюзій примари,
На шматки розірве всі стежки,
І відлунням полине у хмари.
Тиша темна покриє навкруг,
Ті сліди, що занесені вітром,
Я не знаю куди далі йти
Я томлюсь, я блукаю по світу.

Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби ловлять за язик.
По кінескопі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.

Льодівку відчинив - а там спить нулик,
очима чавкаю, згостив свій нюх на "фу".
У кумів треба трутнювати вулик -
там сала шмат давно чекає на лафу.

Посидимо, сивуху копне качка,
"Гуцулку Ксеню" заведемо під столом,
культурно проведемо вечір рачки
та облизавши брудершафтом пачки,
підемо матюками кидатись в село.

31 Січня 2008

Вірш Володимира Гнєушева:
1.
Час змінює людські обличчя,
Вкриває зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Ми вголос не говоримо про це…

Час змінює й людські стосунки.
Нерідко безкорисну доброту
Виштовхує зі сцени за лаштунки -
У забуття, в духовну пустоту…

Чергуються в житті шипи і рози,
Кохання і байдужість, день і ніч…
Не від поезії, а від сумної прози
Ці зморшки наших стомлених облич…

Антивірш
2.
Час не міняє рис обличчя,
Не ріже зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Йому говоримо про це…

Час не впливає й на стосунки.
І безкорисну доброту
Він не штовхає за лаштунки -
У забуття і в пустоту…

В житті або шипи, або лиш рози,
Кохання чи байдужість, день чи ніч…
То ж від поезії, а не з сумної прози
Зникають змошки стомлених облич.

В полум'ї віків, в тисячолітнім згарищі
“Ілюзії світла” танцюють, розриваючи
Темноту, виявляючи абсурд та пустоту –
It's whole reality – no hope, no aim, futility...
Глянь! Ланцюгами часу заковано можливості –
Звільнитися не сила, лінь – клітка така мила...
Золота пилюка застеляє очі – all is clear –
Зрозуміло – future is near and it will disappear...
За межі “простору” полинути... Бажання...
Дістало, замучує, пригнічує чекання
Невідомого, таємного та незбагненного.
Чому? Навіщо? Як? Stop! Go on! Куди?
To the Stars... Leave ashes, fly into infinity,
Where are no ties, no limits – divine tranquility.
Переливи космосу, викривлення часу –
Це не порятунок – це лише дарунок
Спробувати сили, досвіду здобути,
Почерпнути мудрість, зайве все забути,
І відчути пульсування “трансових” вібрацій
Давніх, втрачених цивілізацій
Поміж стародавніх прокламацій –
Тисячі націй, руйнацій, утопій, деградацій...

08.01.08

- А річ у тім,
таки у тім,
що мав я гарний карабін,
усе б нічого, крім, бігме! -
(Усі разом:)
- ду́ло було не одне!

- І добре міг зі всіх сторін
мішені поціляти він!
Усе б нічого би, та, ох! –
(Усі разом:)
- за́вше тягнуло на двох!

- Не новина?
Могла б сповна
на двох служить мішень одна,
усе б нічого, та одній
(Усі разом:)
- не залишитись живій! (

- А так воно
не зле було -
життя за дулами вело,
усе б нічого, та взяли
(Усі разом:)
- ду́ла оті й полягли!

- І хай мій рок -
лиш люлька й грог,
і згадки про палких жінок -
усе б нічого, та ремні
(Усі разом:)
- все ще лежать на мені! :(

2008

"Стара" їй отпадний блузончик купила,
Шикарний відак притащив їй "папан"...
А дівчинці жодна приємність не мила:
Сумніша, сердешна, за сто Несміян.

В подушку солоно викрапує туга.
У клітці грудній, мов на полюсі, лід.
Нестерпно недобре без вірного друга
В 13 джульєтно-тинейджерських літ.

Спокійно, красуне! Не плач, синьоока!
Радій дискотекам, всміхайся весні.
Той хлопець - бо ж доля твоя не жорстока! -
Тебе не забув у чужій стороні.

Ти краща за всіх - тільки так він вважає.
Повір: прийде знову щаслива доба!
Все марно: втішань цих дівча не сприймає,
І в неї безкрая, як море, журба.

І крається болем нещасне серденько,
І фіфонька цідить "Капєц!" та "Ой, блін!":
Улюблений... любар тепер далеченько,
А інші - не вміють кохати, як він...
1999

Далеко - та ще й як! - від твого дому -
На міста протилежному кінці -
Тебе два дні тому о пів на сьому
Уздріли сексуальні молодці.

Схопили, затягли враз до підвалу,
Там роздягли в нерівній боротьбі
І довго та безжально ґвалтували.
О восьмій аж попались... на тобі.

Зазнала ти наруги й переляку!
Мене ж ця звістка вбила наповал.
Скажи ж мені, молю: які чортяки
Тебе тоді попхали в той квартал?

Ти мала бути ТАМ о пів на сьому?!
Я з шостої тебе у центрі ждав!
Стирчав з букетом поблизу «бімбому»,
Як дурень, нервувався і страждав!

Так смерть коханню разом із квітками!
Ну, потерпіла, ти й... людина! Ну й...
Любись же відтепер з ґвалтівниками!
Мені вже більше не телефонуй!
1995

Самбу включали мы либо
Румба вела в "хоровод" -
Молодость в стиле карибас
Среди полесских болот.

Северный край Украины -
Сосны, немало берез...
Мило неброски дивчины
С русостью скромною кос...

Екнуло как бы в печенке
Осенью вечером, коль
Там я увидел девчонку
С волосом черным, как смоль.

В дикой манере неробкой
В клубе глухого села
Нежною худенькой попкой
В ритме ламбады трясла.

Пьяным я был или "в танке",
Если узрел где-то в ней
Гордую прелесть осанки,
Страстную негу очей!

Душу свою, словно плеткой,
Страстью безумной казня,
Вечных симпатий красотки
Я добивался три дня.

Негой Севильи дышало
Небо над хмурым селом.
Бражка простая казалась
Лучшим испанским вином.

К девушке южного вида
Что-то влекло все сильней.
И заменяли корриду
Драки тутэйших* парней...

Было все кончено вскоре -
Съехала с глаз пелена.
Боли и тяжести горе,
Жуткой любви бодуна!

Правда дошла - да какая -
Вдруг обожанью взамен:
Пассия слишком тупая
Даже для сельской Кармен.

Как ты красоты ни ценишь,
Как ни смазлива коза,
Но ничего не изменишь
В чисто пустых тех глазах...

Крик ее жалкий "Иди ты!.."
Быстро забыть я хочу.
Но как в бреду: "Даунита..." -
Снова и снова шепчу.
_______
*Тутейший (укр. діал.) - місцевий.

Тут вічність по вінця душу наллє
Безсмертної сили…
Яке ти красиве село моє
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь.
Клени – зелені знамена.
Ось вона Богом цілована Русь!
Ось вона – благословенна!
Тільки тому я на світі живу,
Що ти в моїм серці й слові,
Що натщесерця мну цю траву
І п’ю цю красу натщекрові,
Що десь далеко чужі міста
Нічого мені не говорять,
Що над тобою щодня проліта
Тисячолітня історія,
Що чую як землю розкраює плуг,
Як свищуть татарські стріли,
Як воскресає козацький дух
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь,
Кленів корогви й знамена.
Ось вона – Богом цілована Русь!
Стражденна й благословенна!
Грицівці, 21.08.

Два ковтки гіркої кави —
за безсонну несвободу!
Не такий уже й цікавий
видавничий світ зі споду.

Він увесь переді мною
і без мене не існує:
мов кіношна паранойя —
сам уривком свого сну є.

Бите яблуко в долонях
у розхристаного липня...
Спека. Геть усе солоне:
очі ріже, спина липне.

Де черешенька у червні,
сонні равлики уранці?
Ти — як кіт отой учений
(тільки свій, у вишиванці)

ланцюгом прикутий міцно
до білл-гейтівського «дуба»...
Хочеш плач, а хочеш — смійся,
хочеш, став питання руба.

Тільки й світу, що з екрану,
тільки й щастя — в телефоні.
Що не мрія, то омана,
що не кава — б’є у скроні.

Тільки й віршів, що на сайті
кільканадцять кілобайтів.
Ще б одного написати:
«Як умру, то поховайте»...

літо 2007

У позі позіхання зашкарубло
останнє із невизначених слів
вітає згорблений ослін
чарунок

Годинник догоджає колисково
похитуванню тіней на стіні
а дощик геть давно збіднів
на слово

Зомліли відчуття думки і подих
світ миготливо зібганий в очах
і те що тілом ти увесь зачах
це лиш доводить

І обернеться кожен обрис патом
і всякий порух слів дощу додасть
вкрадливіше й бентежніше вкладайсь
і …
;)

Коли любов постукає у двері,
Ти душу їй відкрий,
І пригорни її до себе,
Та ніжно обніми.

Вона немов лебідка,
Заб*ється в серці , в глибині,
І щастям ніжно розіллється,
По всій страждаючій твоїй душі.

Тебе вона підніми до небес,
І закружляє в вирі танцю,
Та почуття поглинуть всю тебе,
І ти розтанеш без каплі, без остатку.

Із проклятого раю
втікаю один
спалюючи сліди
господи
пронеси

може не знайдуть
може пролетять і не помітять
не повернуть
до твоєї
Всюдисущої Благодаті

може все-таки доберусь
до притулку
у своєму вимріяному
пеклі
Господи! ПРОНЕСИ!

Розхристана душа, утратив спокій.
Убогий рай вчорашнього «Прости»
закінчився
і по траві високій
втікаєш ти.

Прогіркли некохані поцілунки
і об асфальт лицем із висоти
упав. Ганьба високого ґатунку.
Втікаєш ти.

Моління «пронести» не долетіли,
повернення до раю не знести.
І трійко ангелів в піке заходять сміло…
Втікаєш ти.

Можливо знову, у новій подобі,
хтось щастя відсьорбне, але не ти.
Тобі втікачу
із тавром на лобі
пишу листи.

Крилаті фрази відлітають в ірій.
Безкрилі мудреці давно мовчать.
Благим і сірим вже дано по вірі,
і по кутках розбіглась світла рать.

А нехрещеним хочеться потопу,
невибраним так хочеться увись,
та всі шляхи із храму лиш до «шопу»,
і видива давно перевелись.

Можливо треба виполоти грядку,
можливо треба…
та по цій порі
серед робітників нема порядку,
по лікті руки сильних в серебрі.

І загубилися в пісках слова пророків,
і погубилися пророки між усіх,
і чути від землі тремтіння років,
а з неба, між дощів, тихенький сміх…

Не розпалена ватра
померла
Бо несила теплом
прорости
Крізь туман і невидимий дощ
Крізь вологе галуззя
Між намоклих гілляк
Між поламаним трухом
кори
Зашкарубла рука
Не знайшла бодай жоден сірник

За спиною - тiнi-тiнi,
Тiнi-тiнi - на стiнi.
Кiлька рокiв: тiлi-тiлi,
Нiби бродиш увi снi.
Не почуєш, не побачиш,
Як на чорнiй трасi М
Серце дiвчинки, мов м"ячик,
Не упiйманий гравцем.
Вересневий мiсяць повний
Гупне яблуком в траву,
Вийдуть з папоротi овни,
Змочать ноги у ставу.
Так мiстично, так казково,
Так бузково на шляхах,
Стежка вигнута в пiдкову
У загублених ярах.
Потерчата сперечатись
Повилазили з води,
Приставати до дiвчати
І заплутувать слiди.
Кiлька рокiв: тiлi-тiлi,
На зразок "жили-були".
Розлюбили - розгубились,
Розгубили - не знайшли.
Тiльки стежка в"ється, в"ється,
Квiтне папороть в пiтьмi,
Серце знову гучно б"ється:
Може бреше, може й нi.

Как обожаю я тебя,люблю и восхищаюсь я,
Небесной красотой и нежностью твоей,
О, милый мой ты ангелок, я счастьем полон впрок,
Судьба тебя мне подарила,как солнцем душу озарила,
Подарок Бога и судьбы,все это ты, все это ты.

Люблю глаза твои, они как васильки,
И губы алые как розы лепестки,
А голос - колокольчик на ветру,
Что так волнует душу всю мою,
И поднимает чувства до небес и я лечу, лечу.

Твои слова как шепот в поле ветерка.
Твоя улыбка как заря, что освещает всю тебя.
Ты так прекрасна и нежна,все это ты одна,одна.
С тобой прожить мечтаю я, не расставаясь никогда,
Цветы дарить и нежно,нежно о любви все говорить.

Рассвет встречать и слушать соловья, вдыхая аромат тебя,
Как переменчива судьба,
Миг счастья и сплошная пустота,
Веселье , смех и наслаждение,
И слезы горькие и огорчение, все кануло туду, туда.

Душа рыдает и зовет,
Приди ко мне моя любовь,мой ангелок.
Зову тебя я снова в жизнь свою,
И без тебя я жить на свете не могу и нехочу.
Я жду тебя как солнца после ночи, я так тебя люблю,люблю.

Час змінює людські обличчя,
Вкриває зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Ми вголос не говоримо про це…

Час змінює й людські стосунки.
Нерідко безкорисну доброту
Виштовхує зі сцени за лаштунки -
У забуття, в духовну пустоту…

Чергуються в житті шипи і рози,
Кохання і байдужість, день і ніч…
Не від поезії, а від сумної прози
Ці зморшки наших стомлених облич…

А де ж те скіфське золото?
В землі
справдешня золота ріка розлита,
чи відвезли у безвість кораблі,
грузькі трієри ольвіополіта,
просяяні пластини золоті
та пекторалі сонячну осяяність?
Чи їх забрали шторми на путі,
що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім’я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
жахних століть залізнодзьобі грифи...
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам’ять і розор моїй землі
від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган...
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам’ятства, безіменства, безмов’я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком.
І вся моя історія стоїть
одним суцільним запитальним знаком.
Де Скіфія?
А кажуть, що була?
Де золото?
В космічній потерусі
Дзвенить під серцем золота стріла,
Дзвенить сережка золота у вусі...

Шукаю історичну батьківщину,
бо нині географії нема:
Ярило виглядає із-за тину
і спис чужинця вже уп’явся в спину.
Весна квітує, а в душі – зима.
І так, руїно, ти в мені зориш,
мов тріщина в Маріїнськім палаці.
Мов Анні Ярославівні Париж
ввижається на знімках папарацці.
О, це вінчання в Рейнському соборі,
пощезли королівські весілля…
Вік двадцять перший все-таки надворі,
а дух – дохристиянський звеселя
глаголичним письмом на саркофазі…
Комоні наші линуть по росі.
Збираємо образу на образі
Від образів у Київській Русі.
І так руїнно, а не українно
Крізь нас течуть і ріки, і віки.
Та я сюди повернусь неодмінно,
поглянути на Київ з-під руки.
Шукають історичну батьківщину,
а знають: географія не та…
Димить із-за червленого щита
кривавий дух великого почину.
Софії Київської древні стіни
вже кришаться, а в Києві – Тарас…
І вже у нас немає Батьківщини!
І рейдери-рейтари б’ють у спини,
і вітер з України дме до нас.
...Якої ми шукаємо землі?
Якої ми шукаємо відваги?
Блищать і сяють в історичній млі
Пощерблені щити, пониклі стяги.
Із тисячлітніх зібрані невзгод,
і ми в полоні вічного закону.
а може, це оспівують народ
філармонічні труби Єрихону?
І є народ: вернувся в Єрихон
і захистив себе у вічній брані.
А ми? Що ми? Гетьман і фараон
у камені скорботи на кургані.
Мов труби єрихонські – журавлі,
готові й ми летіти, тільки свисни.
… Якої ми шукаємо землі?
Якої ми зрікаємось вітчизни?

Енея зву, а не рутульця Турна!
У поєдинку наші ночі й дні.
Десь королівські лебеді з Кінбурна
Уже стулили крила крижані.
І метрономом – серце несхололе,
Проб’ється крізь холодні вечори…
І все. І я покину Дике поле,
І - в море, на Покровські хутори.
Якщо не згину – якось, коли-небудь
Я ляжу на фарватер кораблю…
А горду шию королівський лебідь
Уже зав’яже смертно, як петлю.
А там – Кінбурн. А там іще Гілея,
Сосновий попіл і гірка смола...
А ти мене шукала в морі: де я?
І лебедино плакала й пливла.
А я тебе в Гілеї на узліссі
Ловив, любив, підносив до зірниць.
І лебеді сурмили королівські.
Прощай – минуло.
Мертво нам без птиць.
Отам – Покровка, а десь там – Почайна.
Йордань у місті, і в душі зима.
І лине із Кінбурна ця прощальна,
Прощальна королівська ця сурма…

Коротка розповідь.
Замріяне лице.
Усмішка тиха.
Погляд мудреця.
Малюнок дива,
зроблений митцем.
Стрілою час.
Недовго до кінця.
Останній штрих.
Застиглий крок юрби.
В руках каміння.
Острах у очах.
Спокійна констатація:
«раби».
Нестримна лють.
Убивство.
Темінь.
Тиша.
Жах.

Я першим був
не твій,
в твоїй подобі.
Я грав по правилах,
хоч може і не грав.
Тепер світ за очі,
в пітьму,
з тавром на лобі…
Ти знав, що буде так??? Напевно знав!

Мій дар ішов
від серця і до неба,
та ти зміюці балів сто вперед
даси і виграєш,
благих тобі нетреба,
так нецікаво.
Досить!
Мій черед.

Так, брат живий,
і глас землі не просить.
Не шли туди
круків своїх і гав.
Не буде по написаному.
Досить!
Я – Каїном себе нарік,
а ти програв.

Металева киця грається клубочком,
металева киця тулиться до ніг.
Мовчазний хазяїн одягнув сорочку –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця дивиться лукаво,
металева киця топче перший сніг.
А її господар випив чашку кави –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця у кутку злоститься,
хитро мружить очі і гризе поріг.
Пану господарю знов, чомусь, не спиться –
гострої сокири віднайти не зміг.

Та коли закриє сном хазяїн очі,
киця спом`янеться, киця зашипить,
тихо зблисне лезо в прохолоді ночі...
Міцно спить хазяїн, дуже міцно спить!

І у серцях
немає нам рятунку
усе вода
і сльози і молитви
що заливає
згарища і битви
пустим жалом
жахів хмільного трунку

В серцях у наших
звалище рахунків
бажань невтілених
і правди нам не треба
ілюзій гори скніють
просто неба
на склі в мороз
малюють візерунки

І так живемо
показно сміливі
в публічності
слова кидаєм лунко
та у серцях
немає нам рятунку

А замки із піску
змітає злива

Весною ж ледь помітно полохливо
крізь лід росте чи совість чи сумління
та ми наверх навалюєм каміння
щоб замки із піску змітала злива


І у серцях наших
немає рятунку нам ...

Балансувати на дротах,
зогнилих дошках і колодах,
на кручах, урвищах, мостах,
затамувавши насолоду.

Стрибати у хмарини мрій,
краплин і вій,
вогні холодні.
З клубком утомлених надій
зірватись
на кінець
сьогодні...

Ікарів тьма,
летять мов рій – до Сонця,
неначе тля, укрили все навкруг,
і прагнуть леза, влади, оборонця,
єлеїв полинових чи наруг?

Мабуть що світла.
Тут, внизу, так мало
його на кожного,
усім не прорости.
Безодня неба шкіриться зухвало,
спокушуючи кожного – злети!

Орда злітає,
під жалом проміння
повільно тане в крилах стеарин…
Я розкидаю бісер і каміння,
лишаючись між марева один.

Лишаюсь
бо не птах, а тільки звір я,
не бачу неба,
а мільйони ніг.

…а з крил ікарів облітає пір`я,
і я ловлю його як перший сніг…

No judgment in the pockets of mistakes
From reaching high to expectation and above.
The raindrop falling in the glass of wine...
Another day, another chance for Love
In simple laughter, quiet lullaby
She to the child sings at night.
Just kiss her hair... as summer butterfly
Touches your hand so suddenly...
One glimpse... and, on the wind to fly.
All things will pass... and opening the door
Your hand is warm, no trembling or guessing.
No need to count, there isn't such a score -
Once in a while, becoming someone's blessing...

10 April, 2007

Хоч заліплює втомлені очі
Дож, а може це й сніг,
Я не знаю, забути я хочу,
Ту секунду, ту хвилю, ту мить.
Він був поруч, отут незбагненно,
Немов ангела білого шум,
Дощ ішов, не спиняючи ходу,
Навіваючи пристрасний сум.
Тут до тебе руки не протягнеш,
Ти ось тут і далеко в цю мить,
Очі хочеться сильно закрити,
Бо так далі не хочу я жить.
Обі скло розіб’ються краплини,
Мов сльозини у мокрих очах,
Вже закінчились милі хвилини,
І прийшов нерозділений крах.
Та цей крах не закінчення – свято,
Прокидаюсь і знову живу,
Хай душа на шматки розіб’ється,
Та я далі у дощ іду…
Знову будеш ти тут – не побачиш,
Сліз холодних, пекучих моїх,
Знову будемо в дощ ми тікати,
В дощ, а може в морозяний сніг.

Розгублені думки, срібляста павутина,
Прочитані казки, зроста мала дитина,
Утрачені світи, туди в думках я лину,
Блукаю, як сліпий, в погідну, ясну днину.
Вже ноги позбивав і сонце палить очі,
І мозок п’яний вже, від ранку і до ночі,
П’яню його я сам, себе трую й не знаю,
Для чого я живу, для чого так страждаю.
Приходять і ідуть всі кольорові маски,
І граються в життя, у радості й поразки
Великі і малі, один поперед одним
Блукають по життю – за нитки їх хтось водить.
А очі в них сліпі, вуста нитками зшиті,
На купі у кутку лежать собі у тиші.
Чекають, що прийде, і за нитки візьметься,
Легенько потягне, і лялька усміхнеться.
Лялькар – це сенс життя, це Бог у тому світі,
Що сенсу надає, й енергії щоб жити.
Та час його теж б’є, старіє і вмирає,
А ляльки у кутку тихенько міль з’їдає.
Життя – дорога в світ, за масками всі лиця,
Та тільки не забудь, що бал колись скінчиться
І день новий прийде, і треба скинуть маску,
Аби не перейти з життя в примарну казку.

Густий туман дощу
Шукає в річці броду,
Ми гріємось в хатах,
І світимо свічки,
А в полі під кущем
Обтрушеного глоду
Язичники сидять
І ловлять дрижаки.
Їх очі, як зірки
Від холоду незрячі,
Але немає в них
Ні болю, ні тривог,
Вишіптують уста
Слова такі гарячі,
Що не почути їх
Не може добрий Бог.
Але хтозна коли
Цю хмару волохату
Відсуне він за пруг
І висушить цей лан,
Тож запросити б їх
У нашу теплу хату,
Але вони від нас
Ховаються в туман.

Не та Україна
П’ятнадцять років прожили ми,
І маємо суцільний крах:
Забули в чому правда й сила
І загубилися в світах.
Усі вже знають – ми русини,
Обра́ний Богом, сла́вний люд
Та ми плюємо у криниці,
Вдаючи зра́дливих Іуд.
Ми розриваємо державу,
На схід і захід, що роки,
Робили в різнії епохи
Всі Українські вороги.
Святе і рідне Православ’я
Було у нас з покон-віків
Та ми знущаємось, плюндруєм,
Бо краще нам у москалів.
Ми найбагатші чорноземи
Тримаємо у бур’янах,
А все веземо з-за кордону,
Бо бачиш розуму в нас брак.
Керують нами недолугі
Бандити й злодії навкруг,
А ми шануємо і хвалим
Не бачимо брудних їх рук.
Політик – найстрашніше слово,
Із нього користі нема,
То ось від чого так страждає
Країна наша молода.
Був Каменяр, Кобзар славетний
Перевелись такі сини,
Тепер, немов, солдатів рота
Рівняємося до Москви.
До всіх ідемо з хлібом, сіллю,
Та в душу нам усі плюють,
А ми ж могутній нарід, сильний,
Нас не зламають і не вб’ють.
Коли вже прийде час славетний,
Коли згадаєм хто такі?
І перестанемо глумитись,
Із неньки нашої - Землі.
Та чи прийде той час - не знаю,
Нехай же дасть нам сили Бог,
Аби нарешті зрозуміли:
Ми – українці! Ми – народ!