Ти ввійдеш у сніг
із моєю парасольковою душею,
зайшовши до своєї оселі, побачиш,
що вже давно
висить твоя куртка, стоїть дипломат,
сушаться чоботи…
Що я, виявляється, вдома.

вкотре згадую про свою творчу вдачу
наштрикую голову абстрактними забавками
позбавляю себе вільного часу
щоб вкраяти чималий шмат путньостей
перевершую себе в своїх очікуваннях
іронічно посміхаюсь чужим емоціям
потайки перелистую спогади
втрачаю надію на творче одужання
знаєте
у ситуації що склалася
я виступаю непришийкобиліхвістиком
серед безлічи сторчногих homo sapiens
моя фішка в тому
що ви мене не бачили
бо ж хіба можна скласти уяву про ту людину
що ходить ногами до землі?..
і дай боже світ перереміниться
(не на краще а в прямому значенні)
і тоді не тільки [ ]
а також [ ]
не лише ногами до землі

Слова
незаплямовано
звучали
Посеред
мовчазного
відчаю.
Вона,
прокинувшись,
мовчала,
Ковтала
гострий дим,
за звичаєм.

Вона
неквапно
підвелася
Із ліжка
наче з поля
бою
За не-
передбачуване
щастя,
За ночі,
прикушені
до болю.
02.10.07.

криза моєї зовнішности
знечавлює крихітну втіху
бавитися собою

остерігайтесь мене
недогаяні рани сердець
пташка пролітає над головою
заради самої голови

не очікуйте залишитися
непоміченими
увесь всіт надрючений
мітити у мозковий центр

моя криза
то лише зовнішній вияв
душевної реінкарнації

Стою, як укопаний,
всихаю,
порожнію серцевиною.
Це вже не я,
колись струменіюча,
сила відстояного сонця.
Закостеніло літо
від корнища до маківки.
Його стугін
відцвів,
насіння несе
зі собою вітер
у птахокрилій торбині,
пошитій з тремтливих рухів
недоспаного ранку.
По знечулому тілі
не пробігтися мурасі,
не звиснути метелику,
котрий би
розгойдав миттю
примхливість всесвіту.
Але існує ще
хитлива впертість -
дивитися в небо
і чекати на його сльози,
бо щирі вони,
хоча й непитомі
колишньою насолодою
затамування спраги.
Купляє око зором
цупку матерію часу,
викроює світ,
зодягає пам`ять.
Нічого вічного
у вічному,
нічого зайвого
у нескінченнім плині
правди,
лиш уривки думок,
з яких формується
коловідтворення Істини,
звіряється
правопис орухотворених дій,
вагається нахил,
нахиляється
від ваги думки
наслідок
і повертає суть
у стан рівноваги.
Важкі ці переходи -
завдовжки життя,
завбільшки
у недостукане серце,
з глибиною
неодоненої душі.
Всихаючи
виповнююсь легкістю,
перевтілююсь
у невагоме...

26 Грудня 2007

Вибивати з голови дурниці,
наче бруд торішній з килимка!
І тріпачка, і худа рука
не здригнуться…
Як блакитні птиці,
упадуть на матрицю снігів
всі жалі, смітиночки, пір’їни,
крихти хліба з неба скатертини,
кадри щастя з кінострічки снів.
Через серце – слід від підошов.
Хто пройшов? Куди пішов? Для чого?
...Відридала на плечі у Бога.
...От тобі, зозулько, і любов.

Я щаслива,
що десь ви є.
Таємничо
й піднесено-просто.
У буденному кольорі
серед гамору й сміху
земного життя.
Тихі кроки.
Впевнені й не дуже.
Я ступаю в прозорий слід.
Я торкаюсь повітря,
що в ньому згубився жест.
Я радію,
що десь ви є.
Це нічого,
що часом плачу,
це нічого,
що холодно часом, -
бо ж світ
такий незбагненний,
широкий,
розгортає кути до безкраю,
як шукаю свого.
Коли хочу тепла,
що в словах задрімало,
в думках,
вплітаючи мудрість
у штучні вінки
дешевих фраз.
Та ви є.
І я згадую знову
розмову,
якої не було...

У лабіринті сірих вулиць
Вчорашній день блукав,
Минулого сумний прибулець
Все відповідь шукав.
Імлу накинувши на плечі,
Це сивий пілігрим,
Був схожий на зимовий вечір,
Закутаний у дим.
Вдивляючись в міський орнамент
Із сплетення доріг,
Читав їх, мов старий пергамент,
Що таїнство беріг.
Та і будинки і дороги
Мовчали все про те,
Як допустили людські боги
Замах на святе.
В самісінькому серці міста,
Зовсім ще дитя,
Хлопчина, щоб знайти поїсти,
Ворушив сміття.
І зовсім діла не було нікому
До тих поневірянь,
Що те хлопча не має дому -
Не повід ж хвилювань.
Вчорашній день людей спитать
Лиш про одне хотів -
Яким майбутнім йому стать,
Щоб світ прозріть зумів?!

Хмари пливуть гондолами
В законспіровану вічність.
Квіти будяччям подолані.
Тиснуться сльози до віч мені.
Втеча від себе, від долі
Примусом? З доброї волі?

не мій це сніг, і не мої дощі,
і не моя земля, свята і дика,
і площа не моя, і ті плащі,
що прикривають живлену дволикість,
і не мої слова, які давно,
чекають часу мовить несказанне,
і не мої веранди за вікном,
в яких росте трава з Луїзіани
й самотній дуб, що виріс із трави
і вкрився часом, наче павутинням,
я, наче й він, не маю голови,
лиш бронзу-листя, вкрите ластовинням,
і маю серце, наче очерет,
воно живе і крутиться за вітром,
і все життя — смертельний пірует,
важка вода із ромом, бромом й сидром.

Лимоновим соком
в потріскані губи
впивається влучний
цілунок,
лишаючи
сонячно-липкі,
цукрово-цедрові
відбитки
на пам`ять,
без здачі,
в дарунок.

На віях святково загусла
рожева липка карамель,
залишена пізнім світанком
в десертному блюдці
зорі.
Задивлена легким серпанком
ранкових нечесаних хмар,
скуйовджені пасма вологи
ковтає
з похмілля
земля.
Прокинувшись, димові смоги
вхопились за перса небес
й пожадливо цідять
в бокали
Аврорине
молоко.

на зимові квартири ніколи курінь не зміню,
бо на кухні в шість метрів від ватри не виживе блиск,
від ялинок тепло із прадавніх родовищ вогню
пірамідно не здійме у небо думок обеліск...

я не зможу шпалерно тулитися тут до стіни,
чи висіти у просторі неба як штора крива,
і ловить в телевізорі зорі каналів війни,
де на "серці" "кулак" "антрацитову гниль" розбива...

і чадіти від дружнього газу з комфорок брудних,
павутину торкати схололих ребер батарей,
і вмирати, закутавшись в клітчаsтий коц як в рудник,
видихати сто днів про-метанову смерть із грудей...

краще в гори піду - у полон смерекових газдинь,
занесе до колиби снігами у зворах мій слід :
тут залишусь і з лісом, і з небом - один на один,
щоб не чути як стогне від старості дивний цей світ.

© Vasyl R, 24-12-2007

На розхресті тремтливих доріг,
Вмерзлих холодом в душу і тишу,
Не забуду тебе, та залишу
І ступлю на хиткий поріг.

Поспіх снігу, валіз і птахів,
Мертвий порух дерев у небо...
Нехай тінню злетять до тебе
Всі голуби світу з дахів.

І розтануть блакиттю снів,
Як крижинка в гарячій руці,
Як усмішка чужій доньці,
В сивосвітлі очей твоїх й брів.

Глибоко, сама в собі.
Дригаєш ногою механічно.
Однолапий пес журби.
Лейтмотиви прозаїчні.
Ранок. Дощ меланхолічний.

Лезо бритви. Масло. Хліб.
Дірка різнобарвної шкарпетки.
Обпікаючий окріп.
Коні верхом на каретках.
Шкереберть. Дзвінкі монетки.

Ірреальність. Блеф. Талант.
Мокротинний контур марґінесу.
Хижа ящірка (варан).
Бензовози на колесах.
Ванна. Хлоровмісне плесо.

Влетіла віхола в прочинене вікно.
Ти не допив своє вино
В похмурій кнайпі.
Ти вийшов просто у пітьму
Дивитись слайди,
Які відсвічувало біле полотно.

А січень сипав із кишень сухий поп-корн.
І ти ловив його
Холодними губами.
Ти намагався відтворити
Дивні гами.
Вбирав по нотах цей засніжений мінор.

Крилата віхола тремтіла на плечі.
Твоє волосся цілувала,
Як царівна.
А потім зникла у безмежності,
Невірна.
Пішла на поклик відчайдушної душі…
23.12.07

Любов йде лабіринтом долі.
Почуття стискають міцно серце,
Прагнуть піддати мене неволі,
Заприсягтися бути поряд до смерті.
Вічність манила за собою,
В тенетах днів себе губила.
Вигадала я все?
Таки людина розплющує очі насвітанку.
Номер вагону на білеті,
Входиш у потяг, що прибуває,
Чи не те саме з життям?
Кота в мішку нам підкидає.
Видимість вибору існує,
Щастя навмання шукала.
Здається вибираєш ти в житті,
Життя тебе давно обрало.
2007

Ти приходиш у кожному сні.
Тільки це нам залишило небо.
І в тій крапельці щастя мені
Невідворотна потреба.

Я приходжу до тебе теж,
Хоч не буде цього ніколи.
Аж тепер зрозуміла, авжеж,
Парадокс квадратури кола.

Ми були навіть рідними...
Терпимими й люб'язними...
У спробах ненав'язливих
Знайтися у листах,
І просто необхідними,
Сердечністю заразними,
В холодних і уразливих
Зимових вечорах...
Із вікон тягне холодом...
Нас плющить часом-молотом...
Гартуємось у пролісках,
У серцевинах снів,
Щоб відливати золотом,
Терпким п'янити солодом,
Щоб стоячи навколішках
Знайти потрібних слів.
І може все закрутиться,
В наш біг планета втрутиться,
На швидкоплинність, з огляду,
Ввімкне зворотній хід...
Щоб тільки не забутися,
З надією відбутися,
На ввипередки погляду
Залишити свій слід.

Фіолетовість напівбайдужості
Бузковість мрій
Рожевість дитячого сміху
Блакитність літнього віддзеркалення
Білосніжність незаймано-юних думок
Сизувата прохолода
Чорнота прихованих злочинів
Багровість приємних мук
Кораловість напівщирих посмішок
Вогненність пристрастей
Кривавість розстріляних надій
І неготова бути розпізнаною
крапля чогось надважливого
Зливаючись
Нагадують небо цієї зими
Що комусь
Хм)
Чомусь...
Не забудеться!

Відболіла мені Україна, -
тільки серце болить…
та ноги…
Та ще очі
ліниві
не хочуть
читати Шевченка
ані Винниченка,
і бачить не хочуть
нікого
й нічого…
Відболіла мені Україна, -
тільки матері шкода…
і доньки…
І себе жаль…
придурка старого,
що моливсь
до чужого
Бога.
Шкода пташки…
і пісні її…
Й того Слова,
що, трикляте,
не вляжеться спати,
доки душу із тебе не вийме
й не кине
юрмі
очманілій
під ноги.
Відболіла мені Україна, -
обірвалася…
розпачем…
з лютого болю…
Одурілий,
на попелищі,
проклинаю
і долю,
і волю.

крокую по бруківці-клавішах
і терцію вистукую шалено:
знов довіряю ритм твоїм віршам,
що крок тримають в напрямі до мене.

і згадую осінню моросінь,
що на пательнях смажить калабані -
одні осадки на душі, мов тінь
від тих творінь, що освятила Панна...

а Місто, де господарі дощі
протяжно-сірі слід змивають давній,
у вічність зіллє всю печаль з душі
й поклін віддасть єдиній своїй Панні...

у мушлях музику почорнівших морів
клавіатури клавіш (фортепіанних ?),
відчує дотиком той вордовський папір
у «Аrial-і», де творила Панна...

із мушельок намисто восени
собі плетеш - і світ радіє явно,
бо тягнеш невід з тої глибини
де (о) Садко тобі співає, Панно...

:)

© Vasyl R, 14-12-2007

...уже не чекає нікого ніхто -
чекання ліміт закінчився раптово...
і погляд холодний, і кинуте слово
кит-час підібрав і ковтнув, як планктон.
між нами німе чорно-біле кіно,
дарма віддали гонорар сценаристу,
а той діалоги пропив всі дочиста -
є Чарлі,
є Мері,
осіннє вікно...

---------------------

...крізь шибку сльозливу по вулиці доль
у кадрі сонливім сумні перехожі,
як пари сновид, що зійтися не можуть,
обличчя ховають у тінь парасоль,
і згорблені ношею клаптиків неб,
що разом з дощем над їх душами виснуть,
шукають себе, поки рак ще не свисне
чи хтось на горі
не встругне
НЕП
чи реп...

------------------

на ліжко із стін відбиває екран,
межа володінь розрива простирАдло:
- «аусвайс покажи, і проходь»
- «прости, ладо,
у мене шенгенська у твій Ам-стер-дам,
то може запалиш червоний ліхтар,
бо свічку здається ще ставити рано,
і ноги піднімеш у рухах канкану -
нехай сценарист
пропива
гонорар...»

------------------

... сьогодні дощить безлімітний четвер,
то може повернеться П’ятниця завтра
і звук поряд з титрами з’явиться раптом,
ще й чергу словесну
дасть
твій
машингвер...

У долині росла калина,
Гілля низько до води,
ЇЇ козак колись дівчині,
На долю-щастя посадив.

Тут слухав я вечірню тишу,
Вдивлявся в зоряні шляхи,
Тут подихом своїм колишуть,
Вітри заквітчані гілки.

Тут пісню радості співали,
У надвечір’ї солов’ї,
Губами терпкими від спраги,
З листків живу росу я пив.

Тут свою милу та кохану,
Дівчину ніжно обіймав,
Із вечора та до світанку,
Пісні кохання їй співав.

Але якось в лиху годину,
Коли вже день над ранком встав,
Побачив я –нема калини,
То злий монгол її зрубав.

Ніжні віти у багнюку,
Кінь лихий його втоптав,
Може пробував шаблюку,
Може просто забавлявсь.

Для монгола то забава,
Для воїна солодка мить,
Шаблюка та по серці грала,
А воно щемить-болить.

Та навесні ,як сонце злине,
З тонесенького пагінця,
Зросла та зацвіла калина,
Мов наречена до вінця.

Ти цвіти-рости ,калино!
Тобі наряд той до лиця,
Моя любима ,Україно!
На віки вічні,без кінця!

розкажіть про свої рожеві плани
тендітні переживання
розбризкані ілюзії
розчулені галюцинації
опосередковані враження
оповиті мокрим рядном
спомини / що
збіднілі на славні емоції
сопричасні з зовнішнім світом
упом’януті на знеконструкціях
вчасного занепокоєння
прийдешнім вчора
минулим завтра
у довготривалих позатекстах
ниністояння
не переконуйте
що движок вічности
не здатен до схиб
врешті-решт
ми не годні зловживати
його безмежною присутністю
в нашому житті

«Я должен сказать…»

как тихо и густо
я в западне
всё постепенно заливается
тяжёлым горько-приторным
сиропом
сейчас слипнутся глаза
я усну
и кто-угодно сделает со мной
беду-расправу

«…Ги, ты слушаешь меня?
Ты понимаешь?»

Как покрашено мое лицо
Никому я не скажу
Я лицо свое покрашенное
Никому не покажу
Но когда в ручье умоюсь
И лица не обнаружу
Лишь намек, лишь пару точек
Я тот намек и пару точек
Лесным столетним пням
Микроподарками
По капле
Разнесу.

Я вот на море
и не взял с собой ничьей души
и ни куска внимания
я ничьего не взял
к себе не прилепил.

За зиму тяжкую
насобирал я
тишину
из моря слов
сочащегося отовсюду,
уменья шторы закрывать
незримо-вовремя,
уменья скорости и мощности включать
легко, как бог,
но здесь
17 дней
я наблюдаю жизнь
как будто и не человек
лишь факты волн слагаю в памяти
и факты всех камней шершавых
поездов и дорожного странного голода
и шкаф казённый незаглянутый стоит
под надписью «я знаю».

Я вот один.
И я вот – отдыхаю.

Поглянь у лЮстерко, ти замастилась медом.
Нектар на грудях, на пухких губах.
Лежиш п’янючая під шовковистим пледом
В прообразі страждань й потали Андромеди.

Хіба ж тебе я не голубив ,
Хіба ж тебе я не любив,
Хіба ж пиху я не почубив,
Відколи враз заволодів

Твоєю вродою під шовковистим пледом,
Нектаром млосним на пухких губах,
Отим люстеречком, в якому ґречним медом
Вимазувала слід від тіні Андромеди...

останнє мито
цей лист кленовий
на склі запітнілім
долоневий спогад....
осіннє барокко
кантат Йогана
глітвейном
спливає
у срібний келих
меланхолії
спина до спини
сидимо з нею
перебираючи
пелюстки надії
прозорі...

Холодне лезо - вимкнусь в мережу,
Мереживо на теплому зап"ясті
Собі ножем поворожу,
Як у старій примарній казці...

Одне зусилля, лиш ривок,
І все життя як на долоні,
По пальцям, по краплям кров
Щось ніби тисне на скроні...

Тихо шепоче в даль
Суєта...суєта...суєта...
Вже не здолає мене печаль,
я перемогла...

Стає так холодно та страшно,
Куди подівалось повітря?
Згадались проблеми вчорашні,
Зів"яла рука мов квітка...

Стікають пелюстки мов краплі
І застигає обличчя,
світло примарне манить
Стирається все колишнє...

Біль свій зведу на нівець
То й що, що тіло кам"яне,
Незграбний життя вінець
Мить, і печаль мине...

І я ніколи не побачу вже твою тінь,
І вітер запахом вже твоїм не розквітне
Та й небо за тобою не заплаче
Бо сльози всі в моїй долоні...
І лише тиша буде поруч,
тільки тиша...
А ще напевне ти печаль мені залишив
І сум забув у мене на полиці...
Такі сухі - сухі зіниці...
Долоні сльзи всі сховали...

Якби МИ були, вірш би був для нас,
а так - лише потуги на папері
Напевно, одягну я протигаз,
і намертво задраю в душу двері
Сховаю руки в шкіру рукавиць,
і камуфляж ретельно підготую
Діставши зброю із пустих полиць,
я заживо думки перебинтую
Зібравши сили, повторю завдання -
важлива місія покладена в основу:
хімічний захист від атак кохання,
які летять зі сходу знов і знову...
12.19.07

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам’янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти –
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Упала крапля на капот авта.
Червона, мов сльоза. Так плачуть вишні.
Лиш музика почулася з авта.
А з неба поглядав на все Всевишній.
Дві вишні, дві душі, два кольори.
Обi немов одна. Одна — мов пара.
Два серця, два могутніх кольори.
Дві тіні, дві душі — одна примара.
Росли вони, коли цвіла весна,
коли буянням світ пашів і ніжив.
Була весна! Оце була весна!
Не час, а просто повна дивовижа!
А потім літо — вік смиренних благ,
коли усе несеться, мов під струмом,
розкішний час неперебутніх благ,
який ріка часу вдягає сумом.
От осінь вже, холодна і свята.
І раптом вдень, не знаю, може, вчора,
упала вишня, чиста і свята,
упала вишня з лагідним докором.
А та лишилась, друга, нагорі.
Навіщо це? Лишитися без друга?
Їй так було самотньо нагорі,
аж сонце сіло за червону смугу.
Вона ридала ридма, вдень, вночі,
вона просила друга повернути,
і тільки тиша. Тиша, уночі,
не чутно друга, час не перемкнути.
І вишня впала з силою униз,
сама взяла себе і обронила,
вона упала з легкістю униз,
і в смерті руку друга ухопила.

Ходи-ходи
Ходи сюди
Вертай до талої води
Перевертай літа на сон
Не тільки холод –
Твій полон
Не тільки танути –
Пливти
Коли на спині – прапор мрій
Коли за спиною –
Коти
Кричать настирно
Sine kura*
А небо клаптями на крій
Дроти стирчать
З його каптура…



* лат. - Без турботи

Ти кохав лиш її - свою Музу: найкращу, єдину.
Ти білявий юнак… Повен сили, натхнення і мрій.
Вірним був тільки їй, хоча ліжко не знало спочину
від твоїх шанувальниць, гламурних панянок, повій…

Стільки років пройшло… Кучеряве волосся сивіє.
Тільки ти – все ще ти! І у серці вирує вогонь!
Поряд Муза – це значить, що все ще збуваються мрії.
І ти грієш гітару теплом постарілих долонь.

І порветься струна… Біс із нею, нехай собі рветься.
Ти стоїш серед сцени… У сяйві увесь, мов святий.
Зрозуміє лиш той, хто пропустить цю пісню крізь серце,
а засудить лиш той, хто до музики серцем глухий.

Відстугоніло,
виїлось краплинами дощу
та випилось чеканням...
і по останній
соломині пальці
зсувались та німіли неустанно.
Рвав на собі цнотливі береги
потік життя у долехвилім вирі,
і тяготіла глибиною віра,
обличчя замочилося у щирість -
не стало як
приховувати гру
та натягати усміх зубоскалий,
мить зачепилася та не впускала
спливати мимохідь,
де спів хоралу
перекликався з храму передзвоном,
а ворони
каркали на згубу,
вітали очі гостродзьобим скубом.
Гора з кісток -
на ній трон Душелюба.
Достойний Ангел Німоти,
послушник бездоганний Бога
там тризнує,
там переблискує небесна збруя,
благання надриваються...
та всує.
У гирлі, як у роті кляп, спокута
в гріх окута.
Стань но!
Вічність далі...
... мить відпускала душу підупалу
і номер карбувався на скрижалі.

21 Грудня 2007

Розродилось левадою літо -
відійшли води небом на захід,
при пологах під криками птахи
притискалось у діл повноцвітом,

набирало у зелень проміння,
вибирало куди голці впасти,
через пори, відчинені навстіж,
від потуг випускало коріння.

Біля неї стара повитуха
в чорній рясі, де діри навиліт,
розстеляла росу на бадиллі
і приймала дитя земледухе.

20 Грудня 2007

Попливемо до незнаних берегів,
Перед тим звільнивши долю від боргів
І замкнувши в скриню суєтні думки,
А ключа закинувши на дно ріки.

Завітаймо на зелені острови,
Де блукають яко привиди волхви,
Де Колумба грають в покер моряки
І горять непогасимі маяки.

Помандруймо в невідомість, за безкрай.
Там бажань жагучих жевріє іскра
І на варті занебесна божа рать...
Чи ж можлива за життя ця благодать?!

Поки ти міцно спатимеш – перерахую пальці
Ніжно зрізатиму пам’ять твою зроговілу
Тихо лежатиму, доки по білому тілу
Білі мурахи танцюють повільні танці

а вранці...

Запанірувалися у крихти
Смажились повільно на вогні
Вийшли і рум’яні, і смачні
Вистигаєм... чимось би накрити

Розумієш, можна щось змінити
Поки ти ще добрий спілий фрукт,
Але не тоді, коли гниють
Вишні у бокалі маргарити...

:::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
Даремно ти вибрав цей колір і час, коли темно,
Хоча тобі й личить така нерозгадана радість;
Така чортівничість, удавана безпорадність;
Розкута покора, з якою цілуєш рамено.
Шарами скидатиму ширми, ховатиму шрами,
Очима твоїми вкриватимусь сіро-зелено.
Даремно ти нехтуєш всіми земними дарами,
І серце своє відкриваєш лише коли темно...

Моё небо сегодня с ладошку
и по щиколотки глубиной.
Кот Чеширский, а может быть Кошка
зубоскалится юной луной.

Королевское рубище в стразах,
вверх по лестнице, вверх, босиком...
но на бал не попав так ни разу,
покидаю глупейший мой сон.

окунаюсь в неглупые будни
утром добрым-недобрым :"Привет!"
"Будь попроще - потянутся люди, " -
отраженья дают мне совет.

наступая на серое эхо,
распластавшихся в лужах небес,
силюсь зонтом заштопать прореху -
результатно с приставкою "без".

В цій майстерні спотворений час
Чуйні пальці лікують і бавлять.
Я приношу скалічену память
Про якихось закоханих «нас».
Зупинилися стрілки тоді,
Коли ти відсахнулась лякливо
І така за вікном була злива,
Ніби світ розчинивсь у воді.
Так нестримно дощило у місті:
бігли геть стрімголов від дощів
Парасолі, собаки і... листя
З почорнілих і голих кущів.
Тільки я притискаю міцніше
Зволожнілі долоні до скронь
Дощ змиває вітрини, афіші
Та не в змозі залити вогонь.
Що випалює серце і мозок, -
Той твій погляд, останній, німий.
У квітковій крамниці на розі
Най чекають троянди зими.
Бо вони не дістануться жодній
З чорнобрових місцевих красунь
А спотворену відчаєм пам’ять
Я до часу в майстерню несу.

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
розсотаного бабиного літа
лелеки в синь впинаються ключем.
І щербиться тонкий кришталь склепіння,
небесні скалки ранять божий світ,
і всупереч усім законам тління
платан з останніх сил убрався в цвіт.
Рожеві пелюстки спадають долу,
спікаються, торкнувшись наших тіл...
Приймає осінь нас з свого подолу,
кладе між яблука на сонячну таріль.

Прощання червня – ластів'ячим скриком –
На сиві пасма стомлених садів.
І вже – не боляче, не зле й не гірко
Ступати у його ясні сліди.

Ще сонце німбом на очах коханих,
Та щось із нас іде у просторінь,
І в світлі тоне і у тінях тане
І нами й липнем стане на зорі.

Синіє тиша краю дорогого.
Прозорішають смуток і слова –
Горить по нас жасминова дорога
І тепла пісня в травах визріва…

Kличe далeкo нoвe cпoдiвaння,
Ta нe знaйти мeнi щacтя нiдe:
Koжнa дopoгa вeдe до кохання,
Koжнa дopoгa дo тебе вeдe.

Бypeмнe мope б'є мoгyтнi cкeлi,
Ta xтo-ж бaйдyжий кaмiнь cкoлиxнe?
I, мaбyть, мpiя - мapeвo пycтeлi,
I пoчyття, як cпaлax, пpoмaйнe?

He збepeгти в дoлoняx нiжнi квiти,
Poзвiє пeлюcтки бeзмeжний чac.
Ta знoвy й зновy бyдyть xвилi бити
Дoвiчнoю нaдiєю для нac.

Poжeвими крилами нiжнoї мpiї
Miстepiю нoчi свiтання poзвiє
В обіймах безмежного неба.
I битиме cepцe в coлoдкiм пoлoнi...
Я знoву збиpaтимy зopi в дoлoню,
На згадку щасливу про тебе.

Там - cяючих cнiв дiaмaнтoвi квіти,
Там будуть у тиші до мене летіти
Птахи бiлoснiжнi небесні.
Poжeвими крилами ніжної мpiї
Miстepiю нoчi свiтання poзвiє,
І щастя вipшaми вoскpecнe.

Прощальна тиха симфонія снігу,
Танець вже майже мертвих сніжинок.
Вальс Штрауса десь у душі лунає,
Ми довє парком від долі тікаєм...

Російська рулетка і нас 2 гравця,
2 порухи пальців - і уже не жива,
Курок біля скроні,буду першою я,
І жах мовчазний завмер у очах.

Ти впав на коліна,просив зупинитись,
Не міг спокійно в ту мить лиш дивитись,
Я хочу на волю,а не в клітці жити,
Мені важко дихати,мені важко любити...

Давай станцюємо вальс на прощання,
То буде реквієм за нашим коханням,
Не хочу й не буду з юрбою зливатись,
На снігу будемо востаннє кохатись...

Під джазові акорди я умру,
Останнє,що скажу - тебе люблю...
Душа,як паперовий птах на нитці,
Зірвалась й полетіла в небуття...

Кручу барабан,курок біля скроні...
Віддаю життя у руки своїй долі...
Зірвався крик із вуст,калюжа крові,
Мене нема,не буде більше болю...

Присвячено С. Шишкіну

Ти той самий молодий одинак, але вже сивієш.
Про життя знаєш все, та не розумієш.
Але якщо читаєш газети,
То розкажи, що діється на планеті.
Чи правда це, що є місця, де душа твоя ще не була?
І острів не відкритий космонавтами.

Десь поряд з нами живе жінка,
яку ти любив.
Весь твій п’яний джаз написаний для неї.
Де та пляшка віскі, яку ти не допив?
Де твій вірний друг, якого ти не знаєш?
Мовчиш. Рояль відкритий. Ти знов граєш.

Я не знаю нічого, бо є речі, які в серці вічні.
І є люди, які не пишуть в нікуди.
Ось як ти і він, які так нас любили,
Але не почули тих жаданих слів.

Бо це речі, які ні на що не подібні –
Ваша вічна любов, наші несказані слова.