* * *

Со дна дворового колодца
ты разглядишь теперь едва ли
звездообразный шарик солнца
с цветной галактикой-спиралью.
Как набухает тучье вымя
И опускается в стога,
Не сложишь буквами немыми
Полуживого языка.


Девятый сеновал каких-то прошлых вёсен
Прочти в моих глазах, когда забрезжит свет.
Посёлок «Семь ветров» неряшлив и колхозен
И музыкой пронзён с заезженных кассет.
Он весь закостенел, сполз хатками кривыми,
Прижался старым пнём к обочине времён.
Но спустится озон с дождями кочевыми
И поражённый мир вздохнёт, преображён.
И детская тоска, и детские забавы,
Лесные муравьи, цветная стрекоза.
Нехитрый чей-то быт страшней любой отравы.
…Давай для всех умрём…
… Что ты хотел сказать?..

Загорнись
в пурпуровий плащ
із дощу,
і йди
шукати сліди
на воді,
щоб не чути,
як кличе друг.
Крізь туман
і сльоту
крапель стук –
як зарік –
від біди.
Срібний слід
невидимих ніг
на воді,
на столі –
охололий чай.
Ти знав:
буде так
сотні літ.
Чекав:
неминуче “прощай”.
Здалось?
Несміливе “куди”.

Сонце на заході.
Хмари червоні
обличчям до вітру.
Небо заплакане,
небо усміхнене
губить краплини
у гривах розвихрених.
Дорога з осені,
дорога в інеї
сліди рахує
тіней загублених.
Засни в багряному,
засни в безгомінні.
Грудневе сонце
скляною кулькою
скотиться з даху,
зблиснувши золотом.
Засни у білому.
Коні запряжені,
коні в яблука,
у сани ковані.

Моє серце –
поштова скринька,
порожня,
притрушена снігом.
Забута тобою
адреса.
Вітер
заклинання шепоче,
не може
вже мою врятувати
душу.
Нанизує
кільця диму
на змерзлі,
холодні пальці.
Самотність
приходить незрима.
Чи варто
від неї ховатись?

Павутиною ще
теплиться
твоя присутність,
ангеле невпізнаний.
Не знаю,
до якого кличеш
мене раю,
Чи до пекла.
Крила твої легко
перекреслять
ніч
і холод світла.
Я згадаю,
вірю, що згадаю,
шлях, залишений
в осінньому повітрі.
Ненадовго хоч
покину
цю в’язницю
з мулу
і з каміння,
аби потім
в пам’яті просити
воскресіння.

Ми пам’ятаємо лиш те, що необхідно нам.
Ми розуміємо все, що до тіла ближче.
Стосунки друзів бізнесом подрібнено.
Подалі плюнуть щоб, залазимо по-вище.
Вже на коханні зазвичай штрих-код шукаємо
І виставляємо як еталон облуду...
То, може, гидко ми і називаємось?
Та ні – такі собі земні, звичайні люди.
Ми народилися, живемо та вмираємо,
(Постійно плачучись, що доля не легка)
Не зауваживши, що зорі споглядаємо
Лише через віконце "нужника".

Думки уже живуть окремо,
Та хоч не діє мій контроль,
Я знов доводжу теорему
І граю знов знайому роль.

Мій грим стирається вже трохи,
І з ним стирається лице.
Куди ви зникли, скоморохи?
Лиш ви повірите у це...

Ви все життя на сцені грали,
Все забавляючи народ,
Щодня себе перемагали,
Який знайомий епізод!

Я роль свою чудово знаю,
Хоча сценарій нелегкий,
Сторінки знов перегортаю
І роблю висновок такий:

"Коли душа не стерпить болю,
Що розум завжди завдає,
Вона повернеться на волю,
Або ж всередині згниє...

Навіщо нам дане життя,
Життя суворе та безкрає?
Навіщо йти у майбуття,
Якщо нічого там немає?

Навіщо вірити у ціль,
Яка здійснитися не може?
Навіщо нам терпіти біль,
Якщо ніхто не допоможе?

Навіщо в небі та блакить,
Що завжди нас до себе кличе?
Навщо серце так щемить?
Хіба йому щеміти личить?

Навіщо у вечірній час
Я задаю ці запитання?
Чекаю відповідь від вас!
Бо вже хвилина йде остання...

Споконвіку Україна
У чужих руках була,
Та не встала на коліна,
Честь свою не продала.

Захищала рідну мову
І традиції свої,
Захищала знову й знову
Волю рідної землі.

І нарешті незалежність
Не минула рідний край.
І попереду безмежність...
Що ж, поете, оспівай!

Але як ти оспіваєш?
Де твоє завзяття? Де?!
Мову поки пригадаєш,
Півстоліття вже пройде.

Сумно споглядать картину...
Адже кожну, кожну мить
Бачу: вільна Україна!
Та чому ж вона мовчить?

А раніше як співала!
І в неволі, під ярмом.
А тепер, хоч вільна стала,
Та не чуть пісень кругом...

Але ми піднімем мову,
Побудуємо майбутнє.
Зробим так, що рідне слово
Стане справді незабутнім!

Вже присмерки спустилися з небес
І день сховали під своє крило,
Мороз скрегоче, снігу намело,
Христос родився – значить, світ воскрес!

Плететься по дорозі коляда:
«Кому співати? Двері відчиніте,
Ковбаси в торбу і до гурту діти!
Агов!..», - і все у шибки загляда...

Мовчить село і чути тільки, як
Собака стогне тихо біля тину...
І безпритульна порвана хустина
Вчепилася за рукави гілляк

Калини, наче вкутати хотіла,
Та вже нема кого...Мовчить село...
Мороз скрегоче, снігу намело,
Різдвяна звістка землю облетіла,

І сяє в небі зірка, наче хрест,
В забутій церкві моляться ікони,
Мовчить село, і тільки чути дзвони,
Христос родився – значить, світ воскрес?

Найкращі друзі всіх бродячих псів
В зимову пору - теплокомунслужби,
Хоч і навряд чи це взаємна дружба,
Але пусте. Он там, дивлюсь, присів
На теплий люк старий рудий барбос -
На псячому весіллі як колос
Підноситься. І на сусідню суку,
Яка годинами не злазить з люка,
Хіба лиш зрідка оком поведе.
Він не розцінює її "як жінку" -
До березня ж не дінеться ніде,
А там ще він залізе їй на спинку.
І хоч давно бурчить у животі,
І хоч коти, не боячись ні трішки,
Заледве не під носом ходять пішки,
А блохи розгулялись у хвості,
Барбос лиш ноги незворушно гріє.
А ще, можливо, він плекає мрію
Про справжній рай для праведних собак,
Де він зігріється й наїсться всмак,
Де ні котів, ні навіть бліх не буде,
Де вічні весни, повно юних сук,
Де матиме двоповерхову буду,
Де звільниться від всіх собачих мук.

В очі заглядає туга,
Краючи незнайдені слова
Просто так.
Я – про ту подругу,
Що в житті
Пророчена була…
Я про маму.
Звісно, що про маму.
Про її світанки,
Ночі й дні,
Про її житейську мелодраму,
Про тривоги,
Болі та жалі…
Що сказати,
Рідна моя нене? –
Вірою позчеплені роки
Твої, мамо…
Знаю, -
міццю клена
Держать думи “нині” і “віки”…
Хоч колиска
Плаче за літами,
Ви, кохана,
Бережіть весну
серця свого.
Не дарма ж світами
Котить сон.
Бо ж мамі – не до сну.
“В неї діти.
Їй не можна спати” –
Кажуть люди навперейми всім.
…Просто треба матір поважати,
Щоби ночі
не стяглися в дні!..
Щоби відпочила.
Не від сина,
(Не дай Бог)
чи дочки, зовсім, ні!
Від тривог
за них, що вкотре линуть
В серденько
Дозболене її…
Мамо, мамо.
Що вам побажати? –
Щоб жили Ви,
Ері сій на зло!
…Треба так, щоб в сім житті
Кохати
Мамин сміх.
І мамине тепло.
…Сива каламуть –
В її волоссі.
Сива каламуть на денці слів
І душі моєї,
Що колоссям
гнеться перед кожним днем
Мамів…
Я про маму.
Ні, не наверзлися
Сі рядки
зі опалу-хвальби…
“Мамо мам прамам –
Возісвятися
в Другім світі…
Ви ж – Життя єси!”
Ви ж вода,
Ви – хліб насущний.
Доля.
Ви – це той промінчик суєти,
Що звертає в безвість
Мої болі
І додому завше вчить …іти.
Мамо, мамо,
Злото сонцецінне!
Не потрібно
Грошей ваших …й сліз.
Я за очі дякую уклінно.
Ваші очі.
Й руки верболіз
Ладна цілувати чорну землю,
Ладна затулити
Від снігів
Чи від вітру осуду.
Й богемно
Возвеличити на вік віків
Мати свою,
Серденько гаряче,
Душу
Пообпалену її
Хвилюванням –
Бо ж воно незряче
У любові – до дітей – сліпій!..
Мамо рідна,
До землі вклонюся,
За ту думку, що на сполох б’є
Совість мою.

Кричать сови, сплять діброви
(Т.Шевченко)

Кричать сичі, аж кров холоне;
Над містом – чорний хмаролом
І око місяця червоне;
Кажан, що лапою-крилом
Вчепився в чуба і стриже
Стару посічену чуприну
Над переораним чолом,
Повзе на тім’я. А на спину
Стерв’ятник сів і хижим дзьобом
Довбе в потилицю щосили…
Стоять в очах хрести й могили
І дикий цвинтар за селом.

Заварилась у подумках каша -
від соломи і до Соломона -
все кипить, у що можна й не можна,
википає - ні вашим, ні нашим.

Заколочене серце пригасло,
та вогонь перекинувся дахом
по сільницi Чумацького Шляху
на розтоплене сонячне масло.

Позлітались на запах душевний
всі, за кого гріх випити чарку,-
їм вдорозі про мене накаркав
охоронець двокрилий напевно.

Ляк мовчання мені напророчив,
відчеканився час у чеканні -
кожна мить лисне вперше й востаннє,
залишає на пам`яті почерк.

Я по ньому звіряю години
та за стрілку висмикую спрагу,
щоб, набравши терпіння й відваги,
за Отця жити, Духа і Сина.

15 Січня 2008

Inutilis quaestio solvitur silentio

Куди вказує стрілка годинника
І коли вона за, коли проти
І хто знає невпинно як
Старіють пожовклі банкноти
Кому білим ввижається світ
А червень здається червоним
Кому здати байдужості звіт
І як знати хто буде черговим?
Нащо сяйвом торгують зірки
І чи скоро сходитимуть сходи
Хто в озоні зашиє дірки
І хто прийме пологи в природи
Хто придумав питальні слова
І у кого все можна спитати
Може б нашою слава була...
Та не здатні ми відповідь дати

Вже не людина,
Тільки маска
І як, панове, ваша ласка
На оплески ви не скупіться
І для проформи подивіться
Усю виставу до кінця:
Вона коротка, як життя.

Вірш то ключ від моїх дверей
На шиї, мов нагрудний значок
Тепер не відводьте від нього очей
А я від дверей, де відсутній замок.

Вірш – кінцева зупинка в означенні пі
Всі коми танцюють довкола нуля
Три крапки далеко, в самому кінці
А нуль на табло, значить я нічия.

Вірш то заперечення власної смерті
Цитата дзвінка, баньката, потішна
До сказали б ви “надто відверто”
Після – “покаялась, як і всі – грішна”

Вірш то шпалера на моїй стіні
Пожовкла як преса від вчорашніх сенсацій
Жовтодзьобий поет помер у мені
Не зніс тягаря троянд жовтих овацій.

Вірш то розмова мене із собою
На “ти” чи на “ви”, мені не звикати
Чи буде осіб дійових колись троє
Хто хоче запасним/зайвим стати?

Вірш то спосіб спілкування зі світом
Світлом знання чи темнотою під’їздів незнання
Я говорю зі світом на мові вірша
А у відповідь лиш білосвітне мовчання.

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…

Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…

Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…

Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…

Уявіть собі -
я лише зануда.
Старий невдаха - бородань,
який за пляшкою текіли
розповість вам про життя.
А життя було як перламутр -
ні сіре ні біле
ні тьмяне ні блискуче,
а просто дибільне!
А ще краще - паскудне!
Я не офіс - менеджер,
не бухгалтер і не флорист
ви не повірите -
я поштар - активіст!
Бо люблю прочитавши
чужі листівки
повертати їх
у поштові скриньки.
Отаке моє життя -
чужі стосунки, почуття...
в мене цього нема.
Все як завжди -
текіла і я.

ковтками життєвої сили з коханого вуст
впиватись, долоні в долоні охоче вкладати,
і сиплячи дзвінкоголосі зізнання-дукати,
трощити мовчанку, що тіло скувала, мов лати,-
і так приросла, що роками із нею живу…

вночі просто неба, при світлі очей ліхтарів
лице боязливо сховати у комір кошлатий,
що пахне тобою, - і рвучко рішучою стати,
поношені згадки роздерши у шмаття строкате,
спалити під жарти і свисти на заднім дворі

не вірити в те, що сподівана сталася смерть,
допоки їх попіл, неначе жага, не схолоне,
допоки з обличчя зрадливо не скрапне солоне,
зібратись – і біль цей зібрати у висохлих гронах,
наповнити урну – й тобою наповнитись вщерть

не мовчи - говори,
бо мовчання - це біль,
що тріпоче безвільно,
як зв'язана птаха.
кожне слово як порух,
як дійство в тобі
є звертанням
до Будди,
Ісуса,
Аллаха...

не мовчи - говори,
вибий подихом клин,
із легень, із гортані,
з аорти, із серця...
кожне слово твоє –
почуттів дивний плин,
твоя пісня-ріка,
що до моря ввіллється...

не мовчи - говори,
видихай, шепочи,
той хто чує -
відчує твоє тихе слово...
якщо можеш мовчати –
мовчи,
та кричи,
якщо маєш у собі
краплинку
любові.

Переселяється село моє на цвинтар –
Перебирається із хат у домовини.
Голодним вовком завиває вітер
І в душу снігом сипле хуртовина.

вільний крок по клітинках щоденних - не біг,
не спіши – на війну не зібрався Мальбрук,
хід обдумай не раз, щоб суперник не зміг
мат у відповідь дати...
до потиску рук.

в чорно-білих тонах дні і ночі розпук,
з краю в край королівства - чорнОзем і сніг.
ні морозам, ні спекам не стримати рух,
орють «чорні воли» -
не один з них поліг.

їхня доля одна - до межі перти плуг,
та вона, наче марево, суне десь в бік,
бо беруть і деруть дупло-мати за «фук»,
і ні в свиті, ні в світі
їх не меншиться лік.

на гросмейстерський «рейт» не вплива якість вин,
в чорно-білім вбранні у сорОк карнавал -
тільки брязкальців блиск золотої канви
їх п'янить... і шумить,
мов шампань, голова.

у таємних інтригах дворів королів
в комбінаціях розуму - крики «пся крев!»,
а прості пішаки на роздоллі полів
офірують на примхи
своїх королев.

Листя моєї волі
Падає вниз,
Не топчи його своїми ногами.

Я обіцяла собі
Перетворитися в бриз,
Та хтось ради втіхи грає вітрами.

Подиху моєї надії
Майже не залишилось,
А ти питаєш чому все так сталось.

Просто моє листя
Все ще падає вниз,
Бо ти його зриваєш словами.

Прости, я не смогу спасти тебя от одиночества,
Я часть себя и это тоже мое творчество,
И краски жизни я считаю робостью,
Тебе так просто все начать оплошностью.

Прости, что не излечу себя от гордости,
Она моя, хоть пусть твердят убожество,
И сколько звезд в тебя мне не закидывать,
Ты все равно останешься, чтоб им завидовать.

Годинник старезний, як світ, і невтомний, як Бог,
На ніч завернув і до хати зайшов на вечерю,
А стіл не годує, уперто чекає на двох,
Та другий той хтось не іде і не стукає в двері.

Тривожаться очі, вчувається тихе “рип-рип”…
Сполохана мить, що зависла у кроці від згуби,
Задумливим “хто там?” злетіла чимдуж догори –
У відповідь гірко скривилася хвіртка беззуба.

Згоріла надія, схололи пісні пампушки,
Таке відчуття, що я вкотре зустріла вампіра.
І ні тобі щастя, ні серця з легкої руки…
А, може, всі чари, monsieur, у варениках з сиром?!

Бог забув на порозі щастя
і за пазуху взяв пожитки,
скрипом двері змастили навстіж
та тягнула розмову нитка -
проторочений пруг устами.

Я себе перейшов, як поле,
розгорнув кулю небокраєм,
відчайдушне моє "ніколи"
загубилось ключем до раю
у піску, що набіг роками.

Впізнавав по роботі радість
та стояв під хрестом горою,
бачив боже у кожній ваді
та убоге людського крою,
до кісток пробирав думками...

Стер зі сну листопад годину
і загріб осінь в грудні білім.
Чи на ласку чи то від кпину
сонцем падало Правди тіло
в недокопані очні ями.

14 Січня 2008

Віддам півцарства, півжиття і півконя,
За погляд твій, за посмішку, за слово,
Щоб хоч хвилину... ні, годину... ні, пів-дня,
З тобою разом... щоб ще раз... щоб знову...

Щоб як торік... (чи років два тому? чи три?)
У нас... (чи в вас? а де ж це все було-то?)
Весна, ласкаве сонце, лагідні вітри,
Над озером... (чи то було болото?)

Ми стежкою ідем, по кошику грибів
Набравши... Втім, які ж гриби у квітні?...
Ага, згадав: це січень був і сніг рипів
Веселий місяць, зірочки привітні

І більш нікого, і ніколи, і ніде...
Ох, спогади, накинулись юрбою
Це в'їлося, це не мине, це не пройде,
Хоч все було й не так, хоч не з тобою.

~13.06.06

Вже не марю тобою – кохання в душі відцвіло,
пелюстки облетіли, у полум’ї смутку згорівши.
І сьогоднішня Я народилась з того попелища,
Наче в казці дитячій Добром переможене Зло.

Треба вчитися жити, радіти і дихати теж!
Ще не звідано стільки, не бачено мною, на жаль.
І не знайдено поки ще мною священний Грааль.
Відкриваю, як вперше, цей світ без кордонів і меж.

Якось вранці мама тихо
В спальню заглядає.
Бачить — донечка з утіхи
Світиться — аж сяє!

Мама каже: “Ну, Софійко,
Ти і здивувала!
Та невже ж велике ліжко
Ти сама прибрала?

Мамі з татком помагати -
Це, звичайно, добре,
Тільки як же ти до шафи
Донесла цю ковдру?

Я гадала, ти не в змозі,
Ти іще маленька,
Ця ж бо ковдра — для дорослих,
І таки важкенька!”

“Не переживай, мамулю,
Звісно що не в змозі!
Не несла я, а тягнула
Ковдру по підлозі!”

Ріс був Дубочок у гайку.
І ось, коли весна пригріла,
До нього Пташка прилетіла
Пощебетати у тіньку.
Один раз, другий, а по тім
Дубок у неї закохався.
Він щедро листям шелестів,
Як міг, бідака, прогинався.
І Пташка літні дні усі
Йому свистіла про взаємність...
Та сталась прикра неприємність:
Підкрався жовтень потаємно
І цю ідилію присік.
Дуб наш пожух, став опадати,
"Артистку" вже цікавив слабо;
Отож, вона десь Баобаба
Майнула в теплий край шукати...
Мораль, як звісно, річ остання:
Без "зелені" - нема кохання.

Ворожу за попелом попільничок,
Молюся на кавовий дощ...
Життя складається з купи дрібничок,
Які дарував мені хтось.

Засохлий кущ троянд
сніги вечірні гріє,
два кроки, що назад –
навпомацки душа.
Загублені слова –
і вже не розумієш,
чому ти в сні моїм,
чому я не пішла –
шукати кращий сон,
за небо, за зорею.
Загублене дитя,
тамованим плачем
болиш мені й тепер,
і раною тією
весь світ затьмарюєш,
півсонця, мов плащем,
вкриваєш тінню,
що могла би бути нами.

Люблю тебе, мов Бог,
хай пізно – розумію,
все вкриє сніг –
і душу, і любов –
мов кущ троянд
вона колись зчорніє,
та чи розквітне
у веснянім сонці знов.

Цілуй до забуття
печальні очі,
хай не лякає
холод на вустах.
То просто дощ,
мов ключник
невблаганний,
замкнув усмішку
й у тонких
печатях страх
закарбував паролем.
Так туманно
ховає літо
душу аж на дно
осиротілого ураз
багаття
сріблистих рибок.
Інеєм чоло
остудить час.
І аж тоді
збагнути
ти зможеш, врешті,
втратив
чи знайшов.
Та пізно рятувати
метелика
над теплих кіс руном.

На стічних трубах
джаз зіграла осінь.
Принишкну мишею
і в неба на устах
невпевненим цілунком
намалюю
усмішку сонця –
хай все – як в казках.
Пожовкле листя
мої кроки зігріває,
щоб сліду не залишити,
і страх
по крапелині
у минущість літа
вода несе.
І час, немов слимак,
у мушлю спогадів
силкується ввібгатись.

Скільки доріг
вже пройдено.
І побачено –
в небі
й під небом.
Чекати пора,
як неспізнано
постукає
в шибку,
щоб слово
промовити,
тиха осінь.
Впаде у траву
пізнім яблуком.
А кінь
у тумані
незрячо хапатиме
запах диму.
І вечір
прокинеться,
ледь снігом
забілений,
щоб у душу ввірватись
забутим теплом.

Насупиться і насиплеться, мов пір`я стареньких янголів,
Сумна снігова рапсодія на місто, де нас нема.
І ранній київський потяг закотить холодний плацкарт у Львів,
І сонний вокзальний рупор об`явить, що вже зима.
Всезнаючий репродуктор розкаже, що все за графіком.
Та іноді щось раптово наплутається в житті…
…Усміхнена баронеса й галантно прострелений віконт
Вертатимуться з дуелі обсипані конфеті…

А що тобі в мені?
Я струм, заплутаний в дротах,
заплетений у металевий трос,
Й гойдається у мене на хребтах,
мов жертва інквізиції
поміж стовпами,
Хемінгуея сивий альбатрос,
колиханий солоними вітрами.

А що тобі в мені?
Мої рідкі сріблясті коси
плела у танцях звивистість мурен
збиваючи хвостом застиглий попіл
з очей пульсуючих медуз
як іноді бува
збива
самотній дух забутих циркових арен
із писків лютих дику непокору
ударом влучним батога
й кляне тяжку свою
роботу.
А що тобі в мені?
Ти-бог...
Я поросто жмуток кіс і дроту.

Невеселі деньки у райцентрі моїм настали -
злі міщани, сумні селяни - скінчилися свята.
Працювати би раді, та фабрики повиздихали,
руки нікуди діти, ото ситуація клята!

Зникли гідні мужі, на виду розписні горгони,*
застарілі конфлікти, жалі за минулим часом.
За кого не візьмися - однакові шлють прокльони.
І стосунки, як трудодні, обтяжені діабазом.

Тож і марно у будь-кого кидати далі стріли,
навіть в того безумця, тутешнього маньєриста,
бо його і без них надихатимуть навіть скілли!*
Я не бачив подібних видінь уже років триста.

Та не довго тут залишилось – античні портики
впали разом зі стінами, миші і ті - мігранти,
десь причалимо всі - у геть інший уклад еротики,
де ні душ, ні сердець, і на показ одні імпланти.

"Тут же Дон Кіхот остаточно
впевнився, що прибув до
пишного замку, де його зустрічають
з музикою, що тріска - то форель,
черствий хліб - пшенична булка..."

М. де Сервантес

D.

Ви сидите, самотній Дон Кіхоте,
І дивитесь на свій порожній стіл,
І вечір догоря стола навпроти,
Й немає непрочитаних листів.

Ви мрієте, що їх у Вас без ліку,
Як сліз дівочих, що зі щік колись
На пилявий листочок базиліку
І на чоло коханому лились.

Я Вам скажу несміливо і потай,
Чи напишу на радість Вам листа:
І в мене є забрало Дон Кіхота,
Й уламки понадщерблені щита.

Крісло викреслює нас із кімнати –
Так, ніби вікна не п’ятого поверху;
Так, ніби можна пройти через грати
Променем світла, частинкою пороху.
Можна гасати з вітрами над кронами,
І споглядати себе у зірках...
Тільки от стіни глухими кордонами
Стали – розставили нас по кутках.

"""""::"""""

Ми звіряли годинники з тими, що є на вокзалах;
Зупинялися потяги – ми їх заводили знову;
Крокували по колу і кожну годину, як спалах
Розбивали об стелю скляну і сталеву основу...

Переламані стрілки ще досі ідуть нам назустріч,
Але ми, як колись, не гойдаємось більше у часі,
І від того, що ти цей годинник сильніше потрусиш
Може випасти серце – і лишиться слід на матрасі...

"""""::"""""

І хочеться, щоб знову він прийшов;
І хочеться таки його прогнати;
На стінах написати „кров за кров”,
І більше вже ніколи не чекати,

Але і сміх, і стогін водночас –
Співжителі ночей, коли сама ти;
Коли втомились м’язи від гримас –
Зіжми в кулак роз’ятрені стигмати.

Те, що я зараз пишу не ввійде в аннали.
Та, у чийому тілі живу – тим більше.
Скільки таких на узбіччі колись сконало,
Так і не написавши пристойних віршів.
Так і не дочекавшись – якої слави?
Слів, що приходять і ріжуть дротами шию,
І, розпоровши зап`ястя, одразу шиють
Римами лави.
Так, що у венах – не вітер вірші жене,
Так, що неспокій – розпечена дико магма.
Скільки питань поміщує діафрагма,
Перш ніж рвоне?

*

І не страшно. За стільки років уже не страшно.
Вата під шкірою, тирса у голові.
Я механічна, немов автомат-Калашник,
Принце, Ви, мабуть, в біса були відважні –
Ігри зі зброєю горді та епатажні,
Тільки лишають рани пригорлові.
Ми, мабуть, Принце, чогось не зійшлися грою.
Ви – у рулетку, а я – у любов герою.
Жанровий стик.
Я не Принцеса – на мене не стало казки,
А Казкарю починати сюжет з поразки –
Якось не звик.
....................................
Та хто ж їх знає, закони отих комедій,
Наче в грудину напхали дерткої вати.
Милий, Ви обернулися на ведмедя,
А я ж не встигла навіть поцілувати.

Син Петро, що служить в війську,
пише лист до тата:
“Нині снилась мені, батьку, наша біла хата,
І садок, що біля хати – яблука червоні
Наливаються під сонцем, просяться в долоні,
Тепле літо їх маніжить, соком наливає,
І над садом яблуневим соловей співає...
...А прокинувся – то сльози засліпили очі...
Пришліть, батьку, наших яблук, дуже яблук хочу!!!
Поскладайте їх в посилку – жовтих, червонястих,
Не дозвольте на чужині синові пропасти!
А ще, добра ваша воля, покладіть в посилку
Кусень сала зо два пуди і пляшку горілки...
Як оте усе не влізе – тату, розум майте!
Тоді яблука з посилки к бісу викидайте!”

Це не вітер за вікном співає
прощальну пісню про журбу,
Це мій нещадний образ серце крає
нагадує вже ніби переможену біду,
І це не дощ приносить сум
у твої - мої очі,
Це просто ти не можеш врятуватися від дум,
Не можеш чи не хочеш?
І це не ніч, так лагідно тебе колише,
в небесне покривало завива,
Це лише спогад, який про мене ти собі залишив,
Нагадує - любов жива...
Нехай не я, у твою долю лину,
Даруючи себе, малюючи на серці шов,
Я просто та одна єдина
Яка приручила твою любов...

ой на раз...
на раз піду
відірву край неба
а на два...
гірку біду
розіп"ю.
не треба...
не шкодую
(клином в клин)
голосу в прощанні...
пив на три я не один
та й не я останній
на чотири ось вам на...
на Різдво мій світе
пляшка цівкою до дна
та на довгі літа
а доп"ю
згадаю всіх
(поцілуйте в с...пину)
я ж не менш за вас люблю
рідну Україну!

Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч в громадянському шлюбі з тобою,
то що з того?
Те. шо загублено з часом-
ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.

Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе,як ката - ув"язнений,
часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила за в"язами.

Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями.
Вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися ночами.

Різні на вроду, як всі кольори веселковості,
всупереч втіхам рожевим - бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і, неначе, не нами придумана.

Музо моя, ти непевна і непередбачена.
Все, що довкола творіння - усе меншовартісне.
Вибач, бо може від цього і важче нам,
Слово найперше було, і ми знову на варті з ним.

Жасміну кущ розрісся біля хати,
Духмяно пахне – бджолам білий рай.
Його також садила моя мати,
Щоб кликав завше у наш милий край.

Сюди вертають всі мої дороги,
Затишком манить літняя теплінь.
Білявий кущ жасмину край порога
Мені привітно каже: “Відпочинь!

Спочинь в моїй тіні, бджола моторна.
Послухай, як звучить бджолиний хор.
Вдихни мій запах ніжно-неповторний,
Думкам дай лад, душу звільни від шор.”

Чуєте музику
Верб і ставків
Столітніх дубів у лісі?
М. Клименко

Я чую музику доріг,
І в житі спів колосся,
Солідно баритонить бір
І верби стоголосі.
Бачу ходу далеких зір,
Планет кружляння в вальсі,
І велич космосу святу,
І вічність на машині часу.
Вслухаюсь – зірочка дзвенить,
Чумацький шлях, як скрипка,
А місяць, місяць – молодик
Зирне на Землю зрідка
І паленіє, ніби мак, –
Така вона вродлива,
Тендітна, ніжно-голуба,
Вся зіткана з вуалі.
Всміхнеться – спогадів габа –
І покотився далі.
Я чую музику здаля,
Мелодію свойого серця,
Несу в долонях цвіт добра
До всього світу, мов озерця.

Моя ти мила, рибко, сонце, кицю,
Моя маленька, квіточка, котятко,
Красунечка, зоря моя, цариця,
Моє кумедне ніжне янголятко
І чортеня. І очі в тебе – море,
І руки золоті, а сміх сріблястий,
А як переш, готуєш... пилу гори
Зуміла вимити – а в мене ж перший раз ти…
Одним же словом – ти – моя кохана,
І ти така, яких у світі мало -
Така уважна і така охайна…
Доречі, ти шкарпеток не стрічала?

Кольорові коханці: вона – антрацит уночі,
Він – білявий ангелик...
Яка ідилічна картина!!!
І тікає, стікає розтоплений віск зі свічі,
Білі руки по чорному тілу,
як човники, плинуть,

Довгі ноги – дві річки смоли – обтікають граніт,
Ніжні руки – дві чорні змії – обвивають все інше…
Ліжко - прірва у житі. І ми вирушаєм в політ!
Вдих і видих, і знову, і знов…
і складаються вірші,

І складаються біле та чорне…В очах мерехтить!
Переплутались, наче колаж, всі кінцівки і ребра…
Хто кого? Хто кому? Хто на кому, нарешті, лежить?!
Це на ліжку твоєму вляглась куртуазно …зебра.