Буде це, як в Писанні – смарагдом по білому. Снива
Упереміж з бурульками зблиснуть
під дахом хати.
Щось постукає в душу. Втомившись тебе чекати,
Вийду боса на сніг.
В небі – птаха.
У дзьобі – олива.

Це поморник ширятиме(символом миру чи просто),
А пінгвіни у сніг упадуть, розчепіривши ласти.
Я – чорти забирай вас! –
якісь тельбухаті баласти! –
Вертикально поставлю всю зграю пташину
за зростом.

І стоятимуть, наче стовпці соляні,на чатах,
День,чи два – відморозивши серце, дзьоби
і крила,
На світанку – алярм! – стежовий запримітить вітрила
Ну, вірніш, на стільниці снігів –
золотаві санчата.

Лайки замість оленів. І ти у костюмі
святого Миколи
Помахаєш рукою: не мерзни, кохана,
за хвилю буду,
Та я вклякну на місці причмелена – Авве!Чудо!–
А тоді побіжу навпрошки, як не бігла ніколи.

Сонце жовте, як жовтень,
і синє, як очі, небо!
Лайки тішаться моїм пінгвінам,
пінгвіни – лайкам.
Ти смієшся: Погода нелітна. Кронти тарабайці,
І тому я на санях приїхав оце до тебе.

І на руки береш. І щетина, пропахла раєм,
Виціловує ніжно зі щік перемерзле горе,
Летимо поміж хмари шарлатові – вгору, вгору,
І пінгвін стежовий нам ще довго услід махає.

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших смертей,
і тільки я почую зойки віршів –
ті зойки ненароджених дітей...
1965.

Хильнімо й ми, брати-поети!
Ачей віддати гроші вдасться,
лишень черкнімо у газети,
що захмеліли ми від щастя.
Бо в нас і рівність, і достаток!
Збратались мудрий і бездумний.
розумний п’є –
щоб дурнем стати,
і дурень п’є –
бо п’є розумний.
1964.

Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
Мне сердце прошептало тихо: «Да».
Я только заглянул лишь раз в глаза твои,
В мгновенье утонув в них навсегда.
Но ты была созданье неприступное,
Как айсберг, так же холоден и я.
Твой Мастер сотворил тебя загадкою,
А я окутал тайною себя.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
Когда светила полная луна.
Лечу я призраком незримым в ожидании,
Когда твой ангел взглянет на меня.
Мне голову вскружили мысли чудные,
Так странно – ты взлетаешь в небеса,
Раскинув свои крылья белоснежные,
Но всё ещё не веря в чудеса.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры…
Я шёл, словно по лезвию ножа.
Твой взор прощальный, образ затуманенный
Изрезали мне душу на века.
И не уйти от игр судьбы ошибочных,
Ни я, ни ты не возвратимся никогда.
Мы встретились с тобой под веткой сакуры,
И там же расстаёмся навсегда.

А прийде час, бо кожному своє,
Всевишньому постанемо на звіті.
Явлю свій скарб, усе, що в мене є:
Дочка і син, мої кохані діти.

Хто дбав скарби, мого не визнає,
Його в каратах годі оцінити.
Усе багатство, надбання моє —
Дочка і син, мої кохані діти.

Колись у світі, звідки ти пішов,
Недобра жінка — як її простити? —
Пророкувала: головне — любов,
Все інше геть з дороги! Що там діти!

Два вогники тремтливі між розлук,
Від злого вітру як вас захистити?
Ви — сила двох слабких жіночих рук,
Моя незламна міць, мої кохані діти.

Я знаю силу справжніх почуттів,
Те варт пройти, щоб врешті зрозуміти:
Вінець всього у нашому житті,
Найвище над усе — то наші діти.

Помежи хмар, між моря і лісів,
Між стогону скривавленого бою
Я вирізняю свій нетихий спів
Й не раз сама себе питаю: хто я?

Імен моїх ніхто не назове,
Та хто ж їх перелічувати просить?
Ні, я не та, не та, що греблі рве,
Я та, що їх будує і підносить.

Не руйнувати — створювати світ,
Його коріння, віти, лист і крону,
Бо я — троянда, я — вишневий цвіт,
Я — яблуко і виноградне гроно.

Я ваша ніч і ваш весняний день,
Наріжний камінь у будівлі храму,
Що із моїх піднесено пісень,
Хоч вашими збудовано руками.

То хто ж я, хто, - себе питаю знов.
Я — та, що світло в темряву приносить.
Бо я — весна, бо я — сама любов,
Я — жінка. І хіба цього не досить?

(за мотивами Варці Ч.)

І все... Не гріє бімбер. Кварту
затолочив до писка. О-ба-на!
Все й розгойдалось не до жарту -
мало не врізав дуба. Все - хана.

Весь порятунок у росолі,
губа надулась, мов ковальський міх.
Йой - тихо тарахтіт, поволі,
не наводіт з "ко-ко" на душу гріх.

Я вам кококну - теньґі квоки,
нехай лиш відшумит у голові...
І кури подались навтьоки
і рило в рило рохнуло в хліві.

11 Квітня 2008

Дощі проходили ходою тихою,
А слідом кралася за ними спека.
Ліпили ластівки гніздо під стріхою.
Чому під стріхою? Бо там безпека.

А ми малесенькі в садочку бавились,
Бабуся лагідна нам куховарила.
Коли? - невчулися, коли? - прогавили,
Дитинство водночас пішло за хмарами.

Літали ластівки все нижче, нижче все,
Тим самим пташечки дощі пророчили.
А ми тягнулися все вище, вище все,
І нахилялися в кімнати входячи.

Зросли, розбіглися в світи віддалені,
Лиш тільки ластівки живуть під стріхою.
А бабця любая із дідом праведним
У вічність рушили ходою тихою.

Не побачимось кохана,
Не зустрінемось ми знов,
Ти для мене ще жадана,
В серці ще живе любов.

Тільки зраду не пробачу,
Не пробачу, так і знай,
Хоч страждаю, та не плачу,
Більш на мене не чекай.

Час лікує серця рани -
Пробачай та не кляни,
Йду у вранішні тумани,
Чарівні лишаю сни.

Прощавай моя кохана,
Прощавай та не кляни,
Хоч для мене ти жадана -
Чарівні лишаю сни.

Принесли весну з собою
Тихим ранком журавлі,
Пролетіли над Десною,
В срібних хвилях пропливли.

Пролетіли над ставками,
Закурликали в гаях,
Привіталися з полями
Й зникли в синіх небесах.

Довго, довго над Десною
З неба чулося: "курли" -
Та над срібною водою
Не пливли вже журавлі.

Тільки били в берег хвилі,
В лузі вітер шелестів,
А хмаринки білі-білі
Здоганяли журавлів...

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ще є порох і є потенція,
Хоч багато всього за плечима.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Синій ніс і мішки під очима.

Кров струмує судинами-венами
І бадьорий ще серця стукіт.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Трем-тремтять так жахливо руки.

Ще життя ніби все попереду
Бо пожив то всього лиш трошки
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала,
Сивина й павутиною зморшки.

Усі жертви можливі принесено
Приз в кишені уже – практично.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала,
Посміхається знов скептично.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

***
Дурнувате чуття - ніби втрата,
ti voglio bene...
Це не те, те не тре"
намагатися ТЕ повернуть.
І ти знову у гостях,
і знову ти в гостях не в мене -
Конценторвана правда,
та не екстрагована суть.
Понесуть
імена - і твоє, і моє до погосту,
Відспівають молебен,
складуть у жертовний вогонь...
Це не страшно, повір.
Ой, занадто ж ти довго у гостях!..
Та збирайся, пора тобі
й честь уже знати, либонь.

Ви це знали, чи ви не знали,
Чи не чули кришталю дзвони?
Попід стелею в пишній залі
Всі збувалися забобони.
Звеселілі гриміли звуки,
Тупотіли в підлогу танці,
Пролітали у вікнах луки
І вогні незнайомих станцій.
Швидко-швидко земля крутилась,
Стало гаряче в небі хмарам...
Спало марево і з"явилась
Нездоланна небесна кара.
І здалося відтак, що сходить
Сонце в небі на диво чорне
Й дивнуваті якісь закони,
Й потойбічні моральні норми.

Ане Малигон.

В городе, в котором было так тесно, душно, и вообще,
одинокими, как последний осенний лист,
ощущались дни, а ночи, пропитанные водой дождей,
неуклонно засасывали мою душу вниз,
я тебя не искал...
но нашел, лишь ночь в пустоту
провалилась, как в канализационный сток,
когда солнце, еще не набрав высоту,
начинало уже штурмовать восток…

Мы шли рядом, по одним и тем же местам земли,
мы дышали одним и тем же воздухом, но
следы наших ног терялись в одной пыли,
и, хотя небо тоже на всех одно, -
мы не встретились...
(просто, видимо, необходимо так
для того, чтобы не выпасть из сути вещей)...
...но, когда невыносимо молчит пустота,
кто-то должен выйти из воды дождей...

Когда я не стал еще тем, кем я стал,
Я видел как розовость красок зари
Сменяет отточенность линий Дали
На белой равнине холста.

И красочность снов в эти дали несла,
А я так любил паутиной вплетать
Бессмысленность слов в потайные цвета
Любого простого числа…

Когда-то я был чередой новостей
Откуда-то, где никогда не бывал,
Там было зверье и густая трава
Без мнения о красоте,

Любили деревья качать на ветрах
Качели небес, и от первой звезды
Струились фантазии, словно следы
В моих нереальных мирах..

Так тихо, люба, тихо так…
Хижак у грудях точить кігті –
Дере по ребрах… Той кістяк
Йому темниця, ніде бігти.

Роздерти б груди до нутра,
Аж до душі, нехай десь піде.
Тай тільки б доля та незла
Втопила вирвану без сліду.
11.04.2008

Вертикально
Гніздяться
Рядки,
Загрожуючи
Завалитись.
Я по горло
В тумані,
Де навіть вовки
Не наважуються
Зупинитись.
Отруйна
Вологість
Скальпує,
Вхопивши
За ірокез.
Хуртовина
Зірок
Лютує,
Обдира
Позолоту з небес.
Голова
Мов побитий
Фрукт,
Відірваний
Від Інферно.
Мій зеніт -
Вакуум,
Абсолют;
Мій надир -
Концентрація скверни.
Пекла сивого вал
Наді мною закляк.
Попереду Гора Магомета -
Для ковчегів причал.
Одинокий маяк -
З неба видворена комета.

Я грифонів пасу,
Я не маю часу
Милуватися часу плином.

Чорно заздрять зірки,
Бо у Вирій вовки
Полетіли залізним клином.

Болото
Я не озеро і не річка,
Не калинонька, не вербичка
Я болото таке собі тихе:
Не лізьте в душу – не буде лиха.
Бо у болота своє життя,
Тут можна згинути без вороття.

Річка
Я річка-річечка-ріка,
Я то тиха, то стрімка.
Я б розлилася навкруги,
Та не пускають береги.
Вони – обставини життя,
Назад немає вороття.
Я плину так, як плине час,
Я протікаю мимо вас.
Я не власна над собою,
Була і буду я рікою.
Не брудніть душі моєї –
Доведеться пити з неї.

Озерце
Мої хвилі не гуляють
Так, як ті, що в океані,
Мої бурі силу мають
Трохи більшу, ніж в стакані.
Не бездонне я, як небо,
Дуже легко мене вбити,
Навіть сили тут не треба –
Досить душу забруднити.

Спитаєте – про що етюди?
Ні, не про воду. Такі є люди.

Навіть коли
коріння землі
ніжно її розірвуть
на клапті,
навіть коли
ріки вирвуться
з берегів,
очищаючи шлях собі
одночасно,
навіть коли
не залишиться снів
і в хрипі потонуть
слова про щастя,
навіть тоді
вціліє любов,
і це правильно буде
почасти...

Я – теж Вітчизна,
Терен твій
і Край.
І ти відважний,
як моя Вітчизна.

Мій хлопчику,
не згадуй,
не питай,
Чому на Честь –
така дороговизна?

Чиї тут відумерли голоси?

Яких безумців відшуміли кроки?

Мій хлопчику –
завжди тяжкі часи,
Мій хлопчику –
завжди ціна висока.

Але згадай
На Петра чи Іллі,
Коли сльота умиє душу стерплу,
Що я –
долонька рідної ріллі,
Яку не віддають і пере смертю.


із "Жіночого аркану"

БАГАТОСЛІВНЕ ПОСЛАННЯ ПОЕТОВІ
ВАСИЛЕВІ КОЖЕЛЯНКОВІ
З НАГОДИ ЙОГО ТВОРЧОГО ВЕЧОРА
26 ЛЮТОГО 1997 РОКУ В ЧЕРНІВЦЯХ

"..Маріїні джинси…"
(В.Кожелянко, "Семибарвний кінь").

…Я прийшла б, Василю, в декольте
І по праву сторону Твоєї слави
Зі сльозою коньяку чи кави
За плечима Твого Болю стала б,
Як стають лише
Кохана Мама.

Але все, Василечку не те.
Через те і я не в декольте.

Мо" й даремно.
Бо таки пусте:
Маючи фірмове декольте,
З джинсами зріднитися, що з панциром.
У сади терпіння – мов у карцері –
Я шукаю ласки, ніби анцуґа.

І терплю,
Терплю, терплю,
Терплю.
І терплю –
А думають, люблю.

Зневажаю цей нудиський пляж
Шулерів, посадами пригрітих,
Що плетуть лиш інтриганські сіті…

Це ,Василю, вже не епатаж.

Бо ж усе, як два на два, просте:
Точить міль фірмове декольте,
Й шулери з шахрайської дороги
Скручують пергаменти душі
З латкою "державницькі мужі".

І т.д., й т.д., й т.д., й т.д.

В світську хроніку потрапить декольте.
І оці, Василечку, слова:
Поки я у джинсах – я жива.

Я в Твоїх заплакала б руках,
Чи шепнула б непритомне: ах…
Але це – царина Сулими* -
Німби й тавра роздавати.
Ми

Спрезентуєм супер-декольте
Вар"ятам з державних вар"єте
Й шулерам на їхні прапори.

А ота рука, що із г о р и
Іноді тремтить на наших чолах, -
Не дає зітерти нас у порох,
Лиш слова якісь такі дає,
Що часами в жилах кров стає…

При сльозі – не коньяку чи каві –
Я по праву сторону Твоєї слави
Джинсовою бджілкою лечу…
А за нею – наче власна тінь, -
Семибарвний, вишколений, кінь…

Хто не вірить в це – я не присилую.
Отаке, мій братчику Василю.

*Сулима Сергій – скандальний буковинський журналіст 90-х років минулого століття.


із "Жіночого аркану"

Стрижуть траву нічийні коні –
І вмерлі чують голоси.
З вершин і пропастей безсонних
Вітри гасають безпардонні,
І недержавницькі закони
Диктують букові ліси.

Непроминальні чи фатальні,
Тут роси світять із дерев,
Як віск зі свічей поминальних
Часів кривавих – бо каральних.

І майже що звучить астрально
Тут "шляк би трафив!" чи "пся крев!".

По чорнім вишито червоним,
Немов підстрелено, немов…

Лякають стогони бездонні
Посеред півночі.
І сонні
Тут схарапуджуються коні:
Пече копита людська кров…

Але десь потім, там, над ранок,
Лиш втихомириться т о й світ,
Як трохи стверднуть давні рани…
Зохочу ласки – як помани:
Бо я в собі твій чую плід.

Ах, ні межі,
ні стриму,
спину –
Лиш сиві косми дримбачів.

…У верем"я чи у годину
Я хочу тут вродить дитину,
Запеленати в теплу трину* -
Й заснути в тебе на плечі.

*Трина (діал.) – січене сіно.


із "Жіночого аркану"

Тоді, як я була ягницею
В нетесаних кошарах гір,
На запах вовни нишкнув звір,
Тоді як я – була ягницею.

І йшла крізь хмари, мов крізь трави,
Не досягаючи небес.
Лизав руно найлютий пес,
Тоді, як я – була ягницею
І йшла крізь хмари, мов крізь трави.

Мене любив старий вівчар.
Він грав на різьбленій сопілці.
Його боялась решта вівців,
Бо він у с е про вівців знав.

Мене чомусь любив вівчар,
Тоді – як я була я г н и ц е ю.

І ти – теперішній мій брат,
Моє дитятко і ягнятко,
Моє кохане соколятко, -
Ти був білюсіньким ягням,
Ти білим відданий був дням,
Зіркам,
Воді,
Траві,
Вогням,
Тоді, як я була ягницею
Поміж молочних ще ягнят.

Тепер я нюхаю твій слід –
Стара вівця і вже без руна…

Але бринить золотострунно
В моїх вовнах той слід, той світ,
Тоді, коли я ще ягницею
Ішла слідами вівчаря,
І щотравинка – мов зоря,
Мені палала серед ночі.

Тепер мої сльозяться очі,
Коли я нюхаю той слід…

І трави вже мені – не хмари,
І я беру під бік ягня,
І бредемо ми навмання
Крізь хмари й трави,
Трави й хмари,
І так – до ближньої кошари,
Де є усе.
Лиш вівчарі
Уже не ті,
й не до зорі,
А лиш – до ближньої кошари.

Побути б ще мені ягницею…

Та хто полюбить цю вівцю?
Та хто вівцю полюбить цю?

Хіба отой, що із рушницею…

Бо знав і він мене ягницею,
І хоче визволить мене…

із "Жіночого аркану"

Даже когда
корни земли
нежно ее разорвут
на части,
даже когда
реки вырвутся
из берегов,
очищая путь себе
в одночасье,
даже когда
не останется снов
и в хрип уйдут
все слова о счастье,
даже тогда
уцелеет любовь,
и это правильно будет
отчасти…

Світ мені весь не милий.
Він похмуро-гидючий.
Вже ніщо не зігріє.
Марно ждати розраду.
Я страшенно безсилий.
(Хоч на неміч ох злючий...)
Юні мрії, надії -
Десь далеко позаду.

Душу наче фригідну
До всіх радощів маю.
І ніхто не поверне
Днів веселих, погожих.
Я нещасний, я бідний,
Бозна-як виживаю
За "не гроші" мізерні,
Заробити ж - не можу.

А всі кажуть довкола:
"Все попереду в тебе";
А однолітків лиця
Мають вигляд щасливих...
Я ж стогну тільки кволо:
"Не знущайтесь, не треба...
Що за кляті дурниці?
Таж нема перспективи!"

Отаке я лахміття.
Одчепіться, дівчата!
Дайте... осторонь стану,
Щоб старим менше тхнуло...
Це минуле століття.
Дев'яностих початок.
А мені, дідугану,
Дев'ятнадцять минуло.

2008

Відчиняйте дверці,
Коли дзвонять щиро.
Відкривайте серце
Для любові й миру.
Посміхніться людям
І скажіть: „Спасибі!”
Серед сірих буднів
Це потішить нині.
Не пройдіть байдуже
Біля тих, хто плаче,
Не радійте дуже,
Бог усіх нас бачить.
Захистіть слабкого,
Він також людина.
Не кляніть нікого,
Бо в любові сила.
Хто ударить в щоку,
Ви підставте іншу.
Бо Господнє око
Бачить все і більше.
Ох, як важко, знаю,
Ворогів любити,
І гіркого чаю,
Ніби з медом, пити.
Але все віддасться
За добро в стократ.
Сильний, хто не здасться
Й не піде назад.
Подзвоніть у двері,
Може хтось відчинить,
Хтось любов почує
І до Вас прилине.
І не будьте винні
Людям ні копійки,
Крім любові в серці,
Крім любові тільки!

Не руш ці хвилини, коханий. Вони бездоганні,
Бо стигне отрута у гроні гіркого зізнання...
Та спогади лізуть у двері, як гості незвані ,
І домисли цілять в любові незаймане тло,

Зберуться докупи гріхи і сформують півколо,
І, як в ритуалі, похилять тавровані чола -
А я їм зіграю фальшиве і пристрасне соло,
І виведу далі за місто, немов щуролов .

Закрию ворота, і серце поставлю на чати
З мечем із вогню. Повернуся. І буду мовчати,
І любі вуста затулю поцілунком-печаттю,
Хай пнеться на мур потойбічна і вічна зима.

Ти знаєш, є сила магічна бажання і слова,
Нехай цей зачумлений світ – як дешева столова.
Любове моя, це достоту була передмова -
Поставимо крапку. А зараз почнеться роман,

Позбудемось остраху, ніби шкідливої звички,
І речення поспіль вінчатимуть знаки окличні…
Я сукню легку одягну і нові черевички,
За безцінь пустивши на розі печалі пусті.

Під виспіви літа чи осені-прими рудої,
Варитиму їсти, твою колихатиму доню...
А десь Данаїди-бідачки у чашу бездонну
Спокуту нестимуть, проклявши дощі золоті.

Я дарую тобі вЕсну
Всю її земну красу
Бо ніколи не воскресну
Радість більш не принесу

Хай листочки зеленіють
Кольором моїх очей
Квіти в полі шаленіють
Пристрастю палких ночей

Сонце душу зігріває
Теплотою моїх рук
Пташка пісеньку співає
Де моєї мови звук

Хмарами тобі послання
Напишу за неба край
Тільки нашого кохання
Я прошу не забувай

Це все не так: вино вином- весна весною!
До пекла встигнемо - для нас там є броня.
Вино, пісні, жінки, вишневий цвіт-
Усе поміститься на списану сторінку.

Та послідовність цих принад за мною:
Усе найкраще- на кінцівку... дня!
Тому, напившись, я скрадаюсь наче кіт,
Щоб вполювати НАЙСМАЧНІШУ жінку.

А про жінок тому змовчали ми,
Що після паранджевих шуб зими
Німі, їмо їх жадними очами.

І кожен впевнено свій зробить крок.
Казав же дідо-Ніцше: "Про жінок
Слід говорити лиш з чоловіками!"

Скиньте з віри безкарність. З розплатою,
за сльозами, за кров`ю пролитою
прийде ангел під чорною плахтою...
Не залити гріхів оковитою.

Розпоясані руки - розковані,
розкидає рогнузданість пагубно,
на устах цих іудо-прихованих
розповзаються кривди, мов пагони.

Оповиті стражданням, наповнені -
розглаголюють шепотом бачене,
бо крізь ребра землі після повені,
пробивається серце у страчених.

Нерозкаяним Каїну канути
у безвічнім багатті розпеченім.
Насолода омани - обманутим.
Нагорода небесна - приреченим.

Із вершини Господньої Пагоди
б`є світило проміннями радості.
Та ні слова про щастя від злагоди,
тільки лискають впадини заздрістю.

Час відлив правду з посту та поступу...
Застигає не кров, а пробачення.
Постаменту не видно, бо ж оступом
опоясане небо утрачене.

10 Березня 2008

Ці краєвиди мертві, наче Троя,
Й пустельні, мов після потопу.
Я подорожній і не знаю, хто я
Й куди звернути маю стопи.

Я пагорбам гарячої рівнини
Й невидимій дорозі
Безмовно повідатиму віднині
У неспокої і тривозі

Про музику, що лине від Синаю
І в таємничості обернень
Віщує дні, що тишею карають,
Віщує вічний червень –

Тривалий час спустошення і спеки,
Коли благання вод намарні,
Коли віршові стопи греків
Відлунюють поразкою на Марні

Й відтінком неживим людської шкіри
Лякає знайдений пергамен –
І друг, ще дальший, ніж сузір”я Ліри,
Завіяний піском або снігами.

9 квітня 2008

Сонце сходить над лиманом
І шепочеться з туманом,
Чаплі грають сяйвом крил,
А на пагорбі ковил

Став бузковим, як хмарина,
І до неба з вітром лине.
Я вдихаю чар тепло
І злітаю, загуло

Щось у серці, наче хвиля
Океанська, чиста й вільна.
Відлунилась далечінь -
Там чекає білий кінь.

Прямує Хтось.. Комети, грози,
Будинки, трави, крамарі,
Дороги, сцени, тротуари,
Театри, книги, пліткарі...

Все пролітало, пробігало,
Проходило, ішло, повзло,
Безслідно в небуття минало
За кадром кадр, як у кіно...

А Хтось прямує, сам не сам
Зі своЇм неповторним шляхом
Співає, молиться богам,
У хмарах пролітає птахом...

Куди веде той шлях єдиний
(У прірву, рай чи забуття),
Відомо лиш тобі, людино,
Свій шлях обрала ти сама...

Рапсодія ночі - ерозія тиші на скронях.
І пласт за пластом - відлітає утома зникомо,
це ліпка уваги, це творення світу з півсоння,
де місячне сяйво лягає на воду пластроном
в тонку галактично-відкриту жилетку поліття.

Збирають зіниці-жиклери напружено рухи,
під складками думка тримає за йоту рухомість.
Пізнання спрагливе породжує хибами сухість,
а небом заповнює зліплену вкотре свідомість -
мов сон, опадає на вічність зіркове суцвіття.

9 Квітня 2008

Листям пожовклим самотність укриє плечі,
В очі загляне, шукає сумні лимани.
Літо палке - своєрідна така предтеча
Осені. Я меланхолю, лікую рани.

Ця ностальгія – хвороба, повільно точить.
Радість надкушена швидко чорніє, гасне.
Кожне четверте слово твоє – пророче.
Віриш у сни і життя після смерті – власне.

Я ж біля тебе одвічно, немов прокляття,
Так ти мене називаєш (коли тверезий).
Рвеш театрально сорочку свою на шмаття,
Гордо самого себе нарікаєш Крезом.

Все закінчиться банально – вином і ліжком.
Я – на роботу. А ти до своїх знайомих.
Кожен згадає цю ніч і всміхнеться (нишком).
Хочеться крапку, та знову я ставлю кому.

Така весна! що їм до неї
Отим крутим чоловікам?!
З роботи вирвуться своєї
І ну до Зеня на сто грам.
З вином і хлібом, з ковбасою
Спішать, змарнілі "от любві"
А тут і Юрій з черемшою
З'явились пляшечки нові
Це Нестор Солнєчную гроздь
Приніс. Тепер він званий гость.
За ним Оксана з пирогами
(Вже Зеньо на краю нірвани)
Хвилює їх, та не Оксана
Лоскоче ніздрі ковбаса
О, ще Роман приніс закуску
Приніс у жмені, жаль не гуску
А потім трилітровий слоїк
Якогось гарного вина
Яка почалась тут двіжуха
"богемна грусь" долой пішла
Втопилась рима, ніби муха
І істина на дно стекла
Злякався Нестор, що то буде
Так і до пекла недалеко
Уяву штопор в пляшці будить

- Чоловікам таки нелегко)

Відцвіли помаранчеві квіти
Листопадової весни.
Що із ними тепер робити?
Як прогнати тривожні сни?

Чим заповню порожню душу,
Що вміщала в собі Майдан?
Де я руки подіти мушу,
Що звільнилися від кайдан?

Що робить охоронцям-янголам,
Котрих Бог нам послав мільйон?
До небесних казарм відлітає
Їх пошарпаний легіон…

Ще відлунюють барабани
В барабанних перетинках вух,
І ятрить помаранчеві рани
На Майдані пробуджений дух.

Я готовий тепер щомиті
Зло долати в кривавім герці.
Революція не закінчиться,
Якщо переможе в серці!

Ви виборювали владу,
я – виборював життя.
В цій одежі не до ладу –
біла нитка пошиття.

Шив червоною на долю,
помаранчеву додав.
Та в душі від зради й болю
нитка чорна, як біда.

Мов блискавка, захована у хмарі
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, бо записаний в сценарій,
Той день, коли до мене ти прийдеш.

Достоту, ти - моя остання пісня,
Бо я - тебе знайшов поміж усіх.
Ми - сонця схід, ми - пара, хоч і різні,
Мов плач з бідою, або щастя й сміх.

Хто тому радить: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той світлий день - і ти тоді прийдеш.

Не бійся - я не влада над тобою,
Все добре зваж і поклади на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Знайдеш свободи неоцінний скарб.

Кохання злет, відомий добре людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той день, коли до мене ти прийдеш.

Р.S. Часто сперечаюся зі "знатоками"
відносно наголосів у нашій мові:
вони різні в різних кінцях України
і це факт,
а факти - річ уперта. То чи варто
всіх ломати під якийсь один діалект?
Хотілось би діскусію на цю тему.
Це я стосовно "прИйдеш", бо я теж
з дитинства звик до "прийдЕш" .

За землю сонце закотилось,
Додолу верби похилились.
Ллють злим дощем набухлі хмари
І грають блискавки в пожари.
Повиповзали чорні тіні.
Знов лихо бавиться в країні.
З дубів зриває жовте листя
І розстилає мов намистом.
Мішає їх дозрілі долі
В останній раз даючи волі
Холодний вітер.
Гай шумить
І місяць мов ліхтар горить.
І я іду крізь ту негоду
Шукаючи свою свободу.
Та мрію про яскраве сонце
Що заглядає у віконце.
Зелений гай, і в ранню жницю
Налиту золотом пшеницю.
Але не скоро ніч спаде
І сонце, може, не зійде.

13 вересня 2006

Україно, Україно.
Рідна ненько!
Час вже сплинув
Воювати, захищати,
Брата й недруга вбивати
Схаменися, обтрусися
Скинь всіх ідолів.
Напийся
Тої волі, що в неволі
Тліла, мліла, зароджалась,
Кров`ю пращурів вмивалась.
Від болю, кривд, образ, знущання
Та споконвічного страждання.
Все ради чого?
Щоб сьогодні
Ми голі, босі та голодні
У центрі славної Європи
Всім підставляли свої жопи…
…Сумна картина у сюжеті:
Іде нащадок по планеті.
Поміж зубів пала цигарка,
В руках трясуться пляшка й чарка.
В кишенях бряцають «мобіли»,
А в яйцях черги ждуть дебіли.
Із вуст лунає дика мова -
Клянуть свят матір через слово.
Іде оте заткнувши вуха
Ні Бога ні батьків не слуха.
Нема ні розуму, ні мрій
…О рідна ненька!
Боже мій!...
Як переплутались в макітрі
Старії істини нехитрі.
Всі славлять Бога до порога
Жруть, пьють та пруть чужинців погань.
І кожен день їх голова пуста
Вбиває у собі нащадків та Христа.

27 березня 2008

В степу-полі на роздоллі
Козак думав щодо волі.
Доїв дикую козу
Й їв з конини ковбасу.
Ані дому, ані втоми
Від сімейного життя.
Небо, степ, скирда соломи
Жуй та спи до забуття.
Філософія проста
Що у Канта, що в Христа:
Мрії й кров холодні
Коли ми голодні.
Закурив козак наш люльку
Пом`янув Богдана й Юльку
Плюнув тричі за плече
Хай їм трясця запече.
Обмотався жупаном
Намочив вуси вином
Та й пішов шукати долю
Хрест, шрапнель або неволю
Хтозна що готує Бог
Коли вийдеш за порог.
Не питай свій вік в зозулі
Бо накрутить тобі дулі.
Чи ти долі тій нівроку
Знай з якого ти їй боку.
Не сидиться в стороні
Наче щастя у війні.
Бо як мир – нема й роботи
Байдикуєш до суботи.
В церкву ніколи зайти
Щоб вчинити всі пости.
Тому збруя, кінь, гармати
Це твої, козаче, лати.
Отака твоя держава
Де кров, сльози - там і слава.
Їх нема - журба та смуток
І в макітрі каламутно.
Тобто, воля є дурман
Наче в дурня отаман.
Не її хазяїн ти
А могили та хрести.
Не кляни монархію
А цінуй анархію,
Що дана у спадок
Як простий порядок.

10 липня 2007

Чого країно зажурилась?
Ти бачиш як життя змінилось.
Від смутку аж у сльозах очі
Неначе дощ у темні ночі.
І, Бог-зна, що там у душі
Коли в очах ідуть дощі.
Набудували піраміди
Нащадки Трої й Енеїди.
Їх пики хрюмсають в куті.
А діти хліб беруть в смітті.
Немає золота на Лаври
Бо вздовж доріг рясніють ляври.
Обпльована сміттям Земля.
А смерть дорожче за життя.
На Землю боляче дивитись
Та їй нема чого коритись
Від того дійства. Все мине
А час настане - прокляне.
Не бавлять глаз ладді й гармати,
Бо в москалів уже ті лати.
Віддали шаблі та пістолі
Мов плату за шматочок волі.
Повикидали вишиванки
Вдягали старі чужі підранки.
І стоїмо на роздоріжжі,
Мов лисий Дуб у Запоріжжі.

21 березня 2007

Я бачив марево ві сні.
Здалося:
Я на небі божім
Мов те дитя в колисці. Й можу
Все бачити крізь шар віків.
Я тут вродливий і щасливий
Мені все байдуже.
Я вільний!
Зі мною ангели святі
І істина.
Та що мені,
Коли внизу моя країна,
Моя убога Україна
У рабстві, злиднях та ярмі.
Там і по сотні страшних років
Вирують пристрасті жорстокі:
Мов мишеня у зимнім полі
Народе мій шукає волі.
І хоч є церкви та у них
Нема ні правди, ні святих.
Кругом лиш немічні і кволі.
Бушують в кольорах майдани,
Але не падають кайдани.
Майнув в літа козацтва рід.
Все ті ж пани,
Все ті ж царі
Глумляться над моїм народом
Що було до, то є і згодом.
Забуто давній заповіт…

17 листопада 2005

Вбива поезію буденність,
Лякає музу віха літ,
В яких безжальна нескінченність
Старим лекалом кроїть світ.
Як нам у соте обридає
Вподобаний сюжет чи спів,
Так почуття нам притупляє
Рутина монотонних днів.
Їхнє підступне баговиння
Душу засмоктує все більш,
І в час такого помертвіння
Чи ж може народитись вірш?

Ти втомився йти вперед,
Назад дивитися втомився,
Знемігся ти також стоять на місці,
Як лебідь, щука й рак у мудрій казці
Віз з місця зрушити. Умився
Потом, впавши в очерет.

Ноша твОя не легка:
Зробити вибір дуже важко,
Ти в собі розібратися не в силі,
Хоч твОї скроні вже давно, як сиві.
Лягаєш в результаті в ліжко
Ти поранений злегка.

Ледь помітна з рани кров –
Ознака боротьби за щастя.
Життя візок зав»яз в болоті сильно.
Вже вгору видивляєшся ти пильно,
Чекаючи свого причастя,
Долі рану розпоров.

Ми ходимо зграями, літаємо зграями
і носим дітей до хреста невеличкими жменьками,
тихенько собі божеволієм парами,
хворіємо світлом і мрем під асфальтами.

Ми селимо риб в трилітрові акваріуми,
і відстань між днями вимірюєм кроками,
напам"ять майбутнє своє ми вивчаємо,
щоб потім назвали усіх нас пророками.

Гризем олівці, розкулупуєм вени,
дерева маскуємо під колір зелений,
вночі перемотуєм вранішнє порно,
ліниво сопемо під крики "мотор".

Залапані поглядом, спраглі до болю,
між пальців шукаємо паростки янголів,
і щоб не зріднитися з кожним тобою,
висмикуєм їх і поволі па
да
єм

Ми ходимо зграями,
літаємо зграями
і носим дітей до хреста
невеличкими жменьками,
тихенько собі
божеволієм парами,
хворіємо світлом
і мрем під асфальтами.
Ми селемо риб
в трилітрові акваріуми,
і відстань між днями
вимірюєм кроками,
напам"ять майбутнє
своє ми вивчаємо,
щоб потім назвали
усіх нас пророками.
Гризем олівці,
розкулупуєм вени,
дерева маскуємо
під колір зелений,
вночі перемотуєм
вранішнє порно,
ліниво сопемо
під крики "мотор".
Залапні поглядом,
спраглі до болю,
між пальців шукаємо
паростки янголів,
і щоб не зріднитися
з кожним тобою,
висмикуєм їх
і поволі па
да
єм

Густий туман, що можна різати ножем,
Ховає мої сльози від людей.
Іду собі, закутана плащем,
Похована у царстві цих тіней.

Я йду покарана, за віру та добро,
За залишки надій і сподівань,
Бо я живу й несу нескорене чоло,
І не зрікаюся своїх слабких страждань.

А вітер б'є мене и хитає, мов лозу.
Бо я беззахисна і сильна, як стіна.
Мене не спиниш ти, і я не зупинюсь,
Так, я самотня, та душею не одна.

У мене в серці - тисячі зірок,
Я кожну даруватиму тобі,
Крокуючи по світу - кроком крок,
Ти відчуватимеш, що щастя - на землі.