У дівчати Наточки
Є гарненькі тапочки.
Крихітні, чудові,
Різнокольорові!

Тапочки, як тапочки.
А поглянеш – зайчики
З вушками, носами,
Куцими хвостами.

Якось наша Наточка
Все шукає тапочки...
Тапочки, як зайчики!
Зайчики, як тапочки!

Нема згуби біля ліжка,
Нема в кошику у кішки,
У ляльковому кутку
Та в зеленому садку...

Зникли гарні тапочки!
А тимчасом зайчики
Набрели на комірчину,
Та й гризуть у ній морквину.

Книжечку купили Галі.
Що робити з нею далі?

Треба вчитися читати!
Та де вільний час той брати?!

Стільки в Галі різних справ!
Стільки гарних є забав:

Спершу з лялькою пограти,
З гірки потім поз’їжджати,

У «квача» тепер зіграти,
В парку з дітьми погуляти,

Гойдалку та автомати,
Усе звісно, не минати,

Завітати у кіно,
Подивитись у вікно,

До кав’ярні ще забігти,
Свіжих пончиків купити,

З друзями погомоніти,
Зазирнути в сад до квітів,

Ввечері помалювати...
І, дивись, настав час спати.

Так минає день за днем.
В Галі стільки є проблем!

Навіть їх лише назвати,
То вже й ніколи читати.

Бульвари, проспекти, алеї…
Фонеми, слова та рядки,
Я клею, все клею та клею,
Аж терпнуть рука і думки.
У мене робота забарна
Та хай відпочине душа –
Як вмію, хай криво й бездарно
Я склеїв нового вірша.
Та спробую нині довести,
Не знаю я вийде чи ні –
Крім клеїти, можна ще й плести!
Та й в банці вже клею на дні.
Тож ту-ту, туруту-ту-ту-ту,
А значить - туруту-ту-ту…
Долаю фінансову скруту,
Тож завтра я ще наплету….

Бульвари, проспекти, алеї -
Прогулянка довга, як мить.
Я клеїв тебе. Вміло клеїв
І чув: серце біло щемить.
Лице твоє усміхом гріло,
А погляд жарини пускав.
Від холоду пальці боліли,
Коли я тебе притискав.
Я клеїв - ти з радістю липла,
Твоя чарувала краса.
Бентегу будила у „піпла”
Віночком обвита коса.
І - леле! - хоч як перехожі
Зневірились в гаслах гучних,
З ласкавим „Весна переможе”
Надія верталась до них.
А ти й не збрехала, „бой-бабо”,
Слова зНАВЕСНІли оці:
За клеєння те з твого штабу
Я гривні поніс в гаманці
І їх обміняв на „зелені” -
Гадаю, тепер річ ясна,
Що в серці й найперше в кишені
Реально настала весна!
А вже цьогоріч, як на прощу,
Ходив я, всіх весен пацан,
І на опозиції Площу,
І на синьо-білий Майдан.
Бабло з коаліції сміло
Так само, як з Наших, я брав.
Та з них гонорар мав за діло,
А тих - трішки лиш „обікрав”!
Тож серцю на білому фоні
Я вірним крізь терни пройшов.
В нових перегонів сезоні
Тебе буду клеїти знов.
Алеї, проспекти, бульвари -
Та ще й максимальний масштаб,
Бо віриться, що гонораром
Не скривдить і нині твій штаб.
Виходить, і в жовтня на носі
Весна переможе, хи-хи.
Це дивно, одначе і досі
Косі твоїй вірять лохи.
І вірити кинуть нескоро:
Ти імідж купила - і край.
Авжеж, дехто каже - в офшорах
У тебе мільярдний розмай...
Липень 2007

Я прийду до тебе вночі
Візьму пензель і місячне срібло
По твоїй щоці розтечеться
Тепер ти мольберт

Залишу чолом на плечі
Я відтиски власних думок
Ти від мене за крок і знаєш -
Тепер ти поет...

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

Солодким, ніжним поцілунком
торнусь твої приємних слів,
натхнення сповненим малюнком
ввійду до вільних твоїх снів,
внесу у ритми твого серця
свій неспокійний тихий стук,
і ехом почуття озветься в серці,
від твоїх теплих ніжних рук...

В маленькій хатинці
Є нірка в куточку,
А мешкає в нірці
Сіренький Клубочок.
І має Клубочок
Чотири аж лапки,
Ще хвостик-шнурочок,
Два вічка-зернятка...
Малесенькі вушка,
Та цяточку-носик,
Мов з ниточки вуса,
Обжерливий ротик.
Виходить пустун
Кожну ніч погуляти,
Як котик Товстун
Ляже стомлений спати.
Огляне всі ринки,
Залізе під стіл,
Поїсть усі крихти,
Що кіт залишив.
Зап’є молочком
Із котячої миски,
Утреться хвостом,
Та й пішов по-англійські...

Будити Кота?
Нема сенсу, малята!
Клубочок пристав,
Вже світає. Час спати.

Свавільна свобода загнала у кут
Сиро надворі. Хочеться спати.
Сиру недоїдки у рюкзаку.
І закритий блокнот - охолоджений кратер.
Вже дев"яту годину просиджую тут.
Кава на стінках. Зламана паличка.
6 хвилин до дощу. Але скінчено flood.
Пусто. тливо, як тлінно. Краплі кави, мов марочки.
Річка мікросекунд. Заповільнений фон.
Як же мало потрібно, щоб хотілося спати.
Щоб знайти свою тугу поміж спалених крон.
Щоб примусити руку ніякОво черкати.

Під ялинкою-красою
Спить чарівна мить,
Наша пісенька собою
Тишу оживить.

Барвні кульки вмить розквітнуть
Під дощем рясним,
Від дзвіночків співи линуть,
Сріблом повнять дім:

Приспів:

Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон,
Свято зустрічай!
Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон,
Світ Різдво вітай!/Рік Новий вітай!
Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон,
Йде в казковий час,
Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон
МИКОЛАЙ до нас.

Під ялинкою-красою -
Справжня дивина,
У танок пішла з тобою
Дзенькоту луна.

Подарунки дивовижні,
Під той ніжний дзвін,
Забавки, цукерки різні
Наповняють дім.

Приспів:

Під ялинкою-красою -
Сміх, дзвінкі пісні,
Нам уторять вже з тобою
Зорі осяйні

Сів Святий от у санчата,
Між зірок летить,
Обертаючи на свято
Снів чарівну мить.

Приспів:

А на тій межі не з'явився ти,
я ішла роки, я пливла роки, щоб тебе знайти,
але все крізь сон розчинилось і
ніч сказала: у іншу зіроньку закохався ти.


Золотом гримить сонцесяйний храм,
я пірнаю в ніч, виринаю вдень, але не віддам
я тебе, та вже не побачимось,
ти забув мене, змарнував, навік тепер будеш сам.

Тільки дню боюся зізнатися:
як не хочу я з чорним лебедем розлучатися,
але темна ніч тебе викрала,
та й ти вирішив у моїм краю не зостатися,


Будь щасливий хоч у новій воді,
я стерплю усе, буду крицею у своїй біді,
має бути так: не повернешся,
тільки холодно у галактиці самоті-звізді.

Раз корабель, що океаном плив
Й незрадная зоря його водила,
Зорю згубивши в шалі бур і злив,
Без курсу йшов і занедбав кормило.
Так і моє звитяжене світило
З-за хмар не шле вже промені ясні
І навмання я йду один безсило
Повз небезпеки, сховані на дні.
Та шторм мине – так віриться мені –
Й мого життя небесна провідниця
Засяє знов, і чисті ті вогні
Мій хмарний сум примусять проясниться.
Та поки поряд йде моя турбота,
Затаєна журба і дум гризота.

Ошатна хата, мов первинний сніг,
Смерека й місяць, куля золотава,
Пухка пороша стелеться до ніг,
Злетівши з неба, наче біла пава.

Апельсин у небі синім
Білка споглядала.
Ведмежатко на калині
Грона ґрасувало.

Дощ стає сніжком узимку,
Ескімо біленьке.
Є хмарки у небі, синку, -
Журавлі сіренькі.

Зяблик, чижик відлетіли,
“И” сховалась в глИці
Іній ліг на гай та ниви.
Їжа зайцю сниться.

Йорж пливе в глибини річки,
Короп там сумує.
Лис слідів знаходить стрічку,
Мишу в нірці чує.

Нірку снігом замітає.
Огник горобини
Птаху в лісі зігріває.
Ряст чекає днини.

Сніг кружляє, наче пір’я,
Тиша з ним спадає.
У засніжене подвір’я
Фея-ніч злітає

Хата спить, стуливши вічка,
Цвіркунець за піччю.
Час казковий. Гасне свічка.
Шерех грає з ніччю.

Щогли сосен сон хитає,
Юхту мли вдягає.
Явір тишу щось питає,
та відповідає:
- Ььььььььььььььььььььььь...

***
Зимовий отже ранок... Неба темно-синь,
Замети снігові, містична далечінь...
Кружляє сніг казковий, наче диво-птах...
Малі будинки запорошені по дах
Подібні стали до отих морських китів,
Які мандрують між скляних крижин-плотів.
Стоять дерева гілочки схиливши
Під білосніжністю в криштальній тиші.
Зелене розпушивши убрання
Смереки сплять. Лиш місяць навмання
Пливе собі. У срібнім сні земля...

Який на колір рік Новий?
Він білий, мов сніжинка!
Який на колір рік Новий?
Сріблястий, мов льодинка!
Який на колір рік Новий?
Рожевий він, мов кулька!
Який на колір рік Новий?
Прозорий, мов бурулька!
Який на колір рік Новий?
Мов золота перлинка!
Який на колір рік Новий?
Зелений, мов ялинка!
Він жовтий, синій, різних барв,
Мов сонце, небо, зорі!
Він щастя колір увібрав,
До ближнього любові!
Він барви миру та добра,
Мов райдуга, тримає,
До тих, хто на Землі життя
З людьми своє єднає.

До ялинки прилетіла
Зграя снігурів,
Та уся зачервоніла
Від живих вогнів.

Наче казка кожна гілка,
Замість мішури
Інею сріблиться сітка,
Крига - ліхтарі.

На верхівці Зірка сяє,
Золотий вінець!
Ліс Різдво увесь стрічає,
Чистоти взірець.

У ялиночки-кравчині
Є замовлень повні скрині.
Ліс пишається весь нею,
Бо майстриня ця зелена
Зшила мишці сарафан,
А ведмедику - каптан,
Білочці - спідничку,
Платтячко - лисичці,
Вовчику - жилетку,
Дятлові - беретик,
Сіру свитку - горобцю,
Модві шорти - кабанцю,
Ну, а зайчику - штанці,
Всім синичкам - комірці.
Ось така майстриня
Лісова кравчиня!

Батько Грім та Хмара мати
Дощичка вкладали спати:
- Спи, синочку, баю-бай,
Сонце йде за небокрай.
Сплять усі : птахи та звірі,
Риби сплять й комахи сірі,
Сплять утомлені хати.
Спи, малесенький, і ти.
Ну, а вранці погуляєш -
По травичці пострибаєш,
Погойдаєшся на гілці
Та скупаєшся у річці,
Жабенят там привітаєш,
Й до подвір’я завітаєш...
До подвір’я завітаєш,
З дітлахами заспіваєш:

“Іди, іди, дощику,
Зварим тобі борщику
У новому горщику.
Тобі каша, а нам - борщ.
Щоб густіший ішов дощ”.*

* Народна пісенька

Маленька кульбабка, прокинувшись вранці,
На небо вказала зелененьким пальцем:
- Яка там велика із сонця кульбаба!
Я в небі сама сонцем гарним була би.

А сонце на крихту кульбабку дивилось:
- Оце б залюбки поміж трав опинилось!
Розквітло б собі на зеленій галяві -
У тім шовковистім, ряснім різнотрав’ї.

Усівшись зранку на сосну,
Розбуркала Сорока Тишу.
Та, не оговтавшись від сну,
Схопилася: Гроза! Тихіше!
Це не гроза, - Ліс відповів, -
Тебе сорочий гомін звів.

Равленя пішло гуляти,
Натягло на плечі хату.
Хоч маленьку, а все ж хату!
Почало іще співати:

- Ось гуляю я, гуляю...
Та хатини не втрачаю,
Бо далеко не відходжу.
Я ж носити хату можу!

Як у ліжечка лягали,
Слоненят ми рахували.

Раз - малесеньке сіреньке.
Два – побільше вже, руденьке.
Три - білесеньке, мов сніг.
А чотири – вище всіх.
П’ять – рожеве, мов шипшина.
Шість – пухнате, мов хмарина.
Сім – повільне, вдача діда.
Вісім - жваве, непосида.
Дев'ять - гарне, клаповухе.
Десять - звичне! Знову слухай

Рання осінь ходить містом,
Листячко малює,
Горобиновим намистом
Діточок чарує.

***
Дощик осінній у місті гостив,
Срібне люстерко той дощ залишив.
Срібне люстерко самотньо лежить,
Вітер повіє, воно задрижить.

***
Гарна осінь–чарівниця
Випікала паляниці,
Груші, яблука знімала,
Ще городину збирала.

***
Ластівки летять у вирій,
Шеврик, стриж, лелека...
Хмари-відра темно-сірі
Дощ несуть здалека.

***
Дощик рясно поливає
Ліс та ще гайочки,
Під деревами зростають
Зграйками грибочки.

***
На пеньок заліз опеньок,
За малим - багато неньок,
Безліч доньок та синків
Із осінніх тих грибків.

***
Листя в’ється, наче птаха,
Землю всю вкриває,
Попід ковдрою комаха
Й мишеня дрімають.

***
Осінь шаркає по листі,
Капці в неї з моху,
Окуляри тре імлисті,
Запітніли трохи.

Має двері відчиняти
Зимоньці, малята.
Прийде та хазяйнувати,
Осінь ляже спати.

Пізній вечір...
Різні речі
Вже поснули у кімнаті.
Спить ведмедик,
Лялька Петрик...
Тільки Стас не хоче спати.
Де той сон? Хіба, блукає?
Стаса вулицю шукає?
Позабув, де їх будинок?
Переплутав, що... квартиру?
До сусідів завітав?
Їх помешкання обрав?
- Де той сон тепер шукати? -
Запитав малий у тата.
Як його я упізнаю?
Ходить він, чи він літає?
Та до кого він подібний?
Може, чарівна то риба,
Що виконує бажання?
Гном у срібному каптані?
Синя птиця, добра фея?
Але що це? Хтось у двері
Тут постукав. Увійшов...
Стаса дивний сон знайшов.

Плин ріки. Поміж гір, де пороги
мов шаблями січуть течію,
Ми пливемо й шукаєм дорогу -
випробовуєм долю свою.

Б'єм руками в безсиллі щосили
По воді, аж хитає човном -
Душі хочуть у небо на крилах,
Розум тягне униз чавуном.

Лиш втомившись махати руками
Та тримаючи міцно стерно,
З течією зіллємось думками
Й пропливем крізь відкрите вікно.

Сузір‘я оловом , тяжіє неба край
І птахи поспіхом летять у теплий край
Там сонце ніжне, вічний водограй
Зими не має - Божий рай.

А в дома лине сиве павутиння
І падає на скроні листопад
І осінь б‘є холодним дощовинням
Несе сльоту, морози, снігопад.

Я знаю прийде мить земного обновління
Відродиться життя весною по зимі
Покриє зелень луки і гаї цвітінням
На радість людям, серцю і душі.

Навколо світ цікавий і красивий, -
І білий сніг, і люду тихий шум...
На душу зліг зажури голос сивий,
Що я в житті ще деколи грішу.

Грішу в любові за любов, що втратив,
У зраді днів, яка додолу гне.
Грішу, бо жаль, що чесно йшов на страту,
Але чомусь не стратили мене.

У слові грішний, бо аж морщить губи,
Коли його заголосно повім.
Грішу не тим, що я онуку любу
Лишу небавом, бо покину дім,

В якім прожив у радості роздертій.
Я тим грішу, що невеселим став, -
В неволі слави в затінок запертий,
Зімкнув до болю зболені уста.

В любові мовлю я слова блаженні,
А гнів згасає, як його зіллю
У пісню милу про любов спасенну,
Любов, що втратив...
То чому люблю
І білий сніг, і люду говір тихий,
Котів і псів, і ворогів моїх?
Люблю тому, аби минуло лихо
Людей в гріху. В любові є мій гріх.

.........“Ти тулилась до серця мого”.
...........( Володимир Сосюра )


Ти любила тулитись до мене,
Ти тулилась, не маючи сил,
Щоб спинити чуття навіжене
В передгроззі єднання краси.

Під листками вечірньої спеки
Ти ховала жадобу очей ...
Опустилися крила лелеки
Серед білих пахучих речей.

Ще сорочка твоя тихим вітром
У постелі моїй гомонить.
Нею сльози вчорашні я витру
В передгроззі, як серце болить.

Притулитись не маю до кого,
Бо нікого не прагне душа.
В передгроззі мовчання терпкого
Я до тебе весь рік поспішав.

Притулитись не маючи сили
(Не пройти через зарості тьми),
Я до тебе, кохана і мила,
Приголублюся вітром німим.

І як серцем відчуєш мій дотик,
Не цурайся мене, не жени,
Бо любов не вмирає лиш доти,
Доки чує пекучість вини.

Як хочеться мені згадати про дитинство.
Про чарівне шкільне життя
Про все оте, що вже пройшло –
Чому не має вороття...

... Ось пролунав шкільний дзвінок
Ми сіли всі за парти
Заходить вчитель у наш клас
Щоби урок в нас розпочати.

Йде фізика у сьомім класі
Цікава, й зовсім не проста
Бо вивчити задано теореми,
Які потрібні на усе життя.

З усмішкою учитель наш завжди
Веселий й жартівливий
І фізику поєднує з життям
Бо каже він – інакше
Не можливо.







Лунає сміх у нашім класі,
Бо запитує учителя Петро:
“Чи вчені написали цю задачу,
чи ви, учителю, придумали її щойно?”

Про цей урок забути я не можу
Бо він мов казка, ніби сон
Як хочеться в дитинство повернутись,
Щоби відчуть його чарівність знов.

Він був для мене, як те джерело,
З якого я напилася води,
Він для мене часткою того,
Щоб залишити спогад назавжди!

Осінні хмари втікають у правильному напрямку
Втікають зграями кутаючись у ватнику
Зачіпляються за електродроти – перебої зі світлом
Платити біженцям не потрібно – вони втікають на схід
Такі ж дикі дарма що вагітні дощем...

II

Ти
Всюди порозкидав свої сліди
Бо земля мокра
Бо землі прикро
Показувати на тебе
Не ходи більше землею
Твоя дорога – небо...

Провода, провода -
просто льется вода.
И по капле, по слову
собирается вечность.
Но не сводит, как раньше, с ума
гробовая в душе тишина.

Не понять, не принять -
время дышит опять.
И слагается грусть,
приютив бесконечность.
Но на осень мосты развели,
умолкают вдали журавли.

А река, та река
держит небо в руках.
Мне бы губы смочить
от сухих разговоров.
Но солёной придется испить,
в чешуе узелков жизни нить.

Оторвать - не пришить,
как-то надо дожить.
Разбегаются дни -
значит встретимся скоро.
Разбивая витрины небес,
наши мысли напутал не бес.

Не допить - так допеть,
да на поезд успеть.
Кто судьбу мне подаст
на солнечном блюдце?
Но сквозь сердце ведут в никуда -
провода, провода, про... вода...

Потерять и найти,
не стоять на пути.
А друзей убывает,
а враги остаются.
Одному только Богу нужна
гробовая в душе тишина.

17 Сентября 2007

Є у гаю чарівна сила.
Дмухне вітер - тріпоче листя.
А не дмухне - тоді насниться, -
Божевільному втнули крила.
І крокуєш без цілі гаєм,
Ще й міркуєш про вічне - сльози -
Чи то смутку велика доза,
Чи то зовсім його немає.
Поцілую Тебе на кладці,
Через висохшу річку. Вчора
Ще шуміла вода нескорна,
Чи то сльози чиєїсь бабці?
Повернемось брехати людям,
Нащо людям про щастя луни?
І в обіймах заснемо думних,
І в палких... Божевільних буднях.

14 вересня 2007 р.

Моя мамуся най найліпша.
Ніколи у біді не лише!
Пораду дасть і приголубить.
Розумна , мила, чарівна,
Красива, ніжна, справедлива.
Без твору тут не обійтись!!!
Усе у вірші не напишеш!

Моя мамуся най найліпша!
У світі кращої немає.

Вітаю мамуся, бажаю удачі,
Здоров`я міцного і ще довго жити!
Горя не знати і бути щасливою.
Такою, якою зараз є!

Дні вчорашні – не більше, не менше – листки календарні,
Відірвеш - і у вічність відправиться зношений день,
А зубами чіплятись за вчора безглуздо й примарно -
Те, що вчора було - загуло і повік не прийде.

Дні минулі, де слово і крок загубилися перші,
Не жалкуй, - не біда - відгуляли стократно своє.
А сьогоднішній день, як бездомний блукаючий вершник,
Не вертає назад, а секундно живе тим, що є.

Не тривожся дарма, обираючи в завтра дорогу
(Ти нічого насправді в житті не вирішуєш сам),
Обдурити ми можем себе, але тільки не Бога –
Всі бажання повз нього, якщо ця дорога не в храм.
_________________________________________________

Відірву цей листок, помолюся, затиснувши в жмені –
Чотирнадцяте. Вересень. Проситься в душу сльоза.
Хтось поїхав далеко, та все ж повернеться до мене?!
Може, років за п’ять я приклею листок цей назад...

життя
дивний манускрипт
я хотіла його розшифрувати
пильно вглядалася
у незнайомі закарлючки
щосили намагалася
хоч щось зрозуміти
і навіть не знала
що тримала його
догори ногами

Будь-який грамотний скаже психолог:
„Ви особисто щасливі? Прекрасно!
Ні, не картайте себе, що навколо
Можна зустріти людей і нещасних!”
Теза іще одна схожа існує:
В тому, що жебрає хтось попідтинню
Чи тяжко паше і чорно бідує,
Ну абсолютно багаті не винні.

Жменьку „кидал” збагатила путяще
Прихватизація сертифікатна.
Маса заводів належить трудящим:
Акції мають! ...а зиску з них - катма.
Хто їх за безцінь в людей викупляє,
Ті лиш чомусь хазяї ефективні.
„Обраним” - власність, загал - хай гуляє!
Мусить так бути - багаті не винні.

В сейфах у владців й осіб, їм угодних,
Тьма опиняється коштів бюджетних.
Надра, ліси... всі багатства природні
Не для народу - для „перців” конкретних.
Енергетична, для прикладу, галузь -
Теж везунам надприбутки неспинні...
Все це сприяє збіднінню загалу?
Мабуть, нітрохи! Багаті не винні.

Хаває гідра корупції звично,
Слухає з нею борців з апетитом.
Зась хабарів не давати практично:
Бізнес маленький завів - слід платити!
Вічні побори й абсурдні податки -
Класу середнього вбивці глибинні...
Лиш би еліті все множити статки!
Так воно склалось - багаті не винні.

Ну а тим часом лежать мертво-п'яні
Вельми численні міста депресивні.
Скніють у них - не живуть городяни,
Змін до найгіршого жертви пасивні.
В селах - не краще, і звідти зникають
Люди трудящі, співочі й гостинні.
Від безнадії кудись утікають...
Доля така в них! Багаті не винні.

Те, що у нас „як сам хочеш, крутися”,
Для європейської добре спільноти.
Бо ж українці десятками тисяч
Пруть „за бугор” на найтяжчі роботи.
Скільки в неволю потрапило наших,
Цим збагативши структури злочинні!
Стоптаний цвіт - секс-рабині „Наташі”*...
Їхні проблеми! Багаті не винні.

Що? Проти декого прокуратура
Все ж кримінальні порушила справи?
Вредна в законників, бачте, натура!
І не кажіть про реальні підстави:
Справ не передано ж зовсім до суду -
З ними марудяться, ніби причинні...
Значить, і я вам торочити буду:
То не злочинці! Багаті не винні.

Наче індик, що зварився в окропі,
Бідний сам винен! А в чому - не знати:
Що народився у Східній Європі,
Геть переплутавши координати?
В тому, що карма дісталась хрінова?
В дорого душу продати невмінні?
Що ж до багатих - повторюю знову:
Їх ви не лайте! Багаті не винні.

__________
*Тим, хто не знає, кажу:
„Наташами” за кордоном називають
усіх повій із країн
пострадянського простору (авт.).

...помарніло життя, смеркло;
визирає із дзеркала
довговолосий троль;
(замість дієза - бемоль);
самозванка -прийшла любов;
навіть рима банальна - кров -
не рятує; душа пуста
без надії; порочні вуста;
тільки погляд (йому болить!)
ще нагадує першу молитву...

Від кави болять суглоби
І трохи ламає руки.
Старий годинник спідлоба
Сканує найменші рухи.

Ці звуки, ця тиша й літо.
Відлуння забутих глюків.
Він вміє мене розізлити –
Старий годинник-падлюка.

Він вміє втовкмачити серцю
Свій темп і свою монотонність.
Мій спогад іще не стерся,
Ці стіни кам’яно-сонні

Так міцно тримають тіло
І смокчуть його засмагу.
У кави нутро застигло
На зіткненні крику і смаку.

І скоро на світ нахлине
Велика страшна посуха.
Останню гірку краплину
Досмоктує жирна муха.

Наївшись вранці вдосталь сала,
У колі друзів та братів,
Надмувшись, Миша пропищала,
Що Кіт – це бовдур і тюхтій.
Що він для неї - привид снігу,
Що в хаті він заради сміху,
Що, мов, бездара, грішний плід.
І раптом об’явився Кіт!
- А Миша, де?! – хвилюється весь рід.
Та відповість, напевно, тільки Кіт.

Торкнуся поглядом, злякаюсь і втечу,
Тобі вже 30. Став ще красивіший!
Ти - кольору кохання і дощу.
Я - зрадниця. Найкраща і найгірша.
Торкнуся спогадом, сльозами досхочу.
Ти... сиві скроні і волосся довге,
Я...кольору індіго і дощу
Що ми сьогодні? Зустріч випадкова...
Торкнуся подихом і аритмічним віршем;
Ти - вища міра мого покарання,
Я - зрадниця найкраща і найгірша,
Я - колір недопитого кохання;
Торкнуся майже небом, і озветься
Озветься болем диким вічна рана.
Ти - колір мого відьомського серця.
Як дивно: відьма - зрадниця - кохана.

Я увы, но не тот,
кто глазами поднимет рассвет.
Подыграв чуть весне
на последней струне
задетого нерва,
Улетит в память бабочкой
мой дождевой силуэт,
И закончит последний виток
эта жизнь - похоже на первый...

Улетая, упасть,
стать похожим на лунный цветок,
Чтобы выть на меня
было видно кому-то...
Вот перспектива -
Легче выдавить слезы,
чем слово - ведь в горле комок,
Легче локти кусать,
чем уж хлопая дверью,
уйти некрасиво.

Просыпается совесть
от страха, от боли, от грёз,
Отдавая при этом
всю страсть откровений
гневу и небу.
И растрачено время
на то, чтобы жить невсерьёз,
В неразгадано-лакомых
чёрточках - мыслей
пойманных ребус.

Этот мир как всегда -
состоит из того, что он есть,
Он умеет слагать
и разгадывать тайны
вечной Вселенной.
Как же хочется с жизнью
на крыльце у Бога присесть
И остаться дождём,
постоянно вскрывая
радостью вены.

13 Сентября 2007

Якось Слон відкрив салон,
Виставив картини.
Запросив гостей той Слон,
Як на іменини.

Мавпа зльоту: Той гарбуз,
Лиш погляньте, луснув!
У картину кепську вгруз,
Наче хтось приплюснув.

- Ніс у фарбах свій змочив, -
Зебра ще гундосить. -
Чорно-білих кольорів
Тут було б і досить.

А Павич! Там погляд свій:
Бляклий візерунок!
На картині хвіст би мій
Став за подарунок.

Подивився на них Слон...
І оце понині
Не працює той салон.
Критики - "єдині".
___________________________
Щоб митцям не заважати,
Сперш навчись критикувати.

Вона писала книгу заклинань древньої Індії
Живучи в тісній лондонській квартирі
Вигадувала все нові і нові містифікації
Купуючи в супермаркеті молокопродукти
І не лукавила, що добре знає Схід
Кожного ранку сонце сходило просто у її прочинені вікна
::
Ти купиш книгу
Зі знайомим імям у епіграфі
Зімяті сторінки кидатимеш
Одну за одною
Потім вистигне серце твоє запалене
Знатимеш усі заклинання напамять...

Твій дивний мармуровий профіль.
Твій голос - баритон і м"ята...
Під ліжком - згублені пантофлі
І пачка з гумою зім"ята
Давно порожня... Ми - солдати,
Повержені на цьому ліжку...
Твій голос - перегіркла м"ята,
За ніч настояна в любистку...

Струйовий вислів - „Моя хата скраю”!
А кредо це безпечне і зручне.
Повторюй лиш: „Нічого я не знаю”, -
При цих словах і сало більш смачне.
Ледь що, мовляв, - башку в пісок сховаю,
І все: ніщо у світі не страшне.
Хай вічні правдолюби - недотепи -
Самі постійно влазять у халепи!

Я б також був тихішим од трави,
Холопом, що не лізе в феодали,
Та от рахуба: поки ґав ловив,
Усі краї для хат вже розібрали.
І лати, на біду для голови,
Дісталися з бракованим забралом:
Його закрити годі, далебі, -
З відкритим треба кидатися в бій!

І хай про мене йде погана слава,
Брехні крик шепіт правди хай дола, -
Не зліва моя хата і не справа,
Вона у центрі самому села!
А ще якщо не області й держави,
То світу - точно! Буде, є й була.
Гадаєте, здурів? Жартую? Де там:
Не знаєте, що кругла в нас планета?

Та це не все далеко. От в чім річ:
Мій дім - таки фортеця, тверджу сміло.
З бійниць летять постійно навсебіч
Сатири гострі та отруйні стріли.
І хоч яка довкола темна ніч,
Хоч як людці маскуються уміло -
Мов пугач, всіх побачу, і мій лук
В гузно колючку завжди всадить злу.

Втім, значення не варто надавати
Великого цим діям бойовим.
Бо хоч яких ударів завдавати
Я здатен людям, явищам лихим,
Вони й надалі будуть існувати -
Не знищиш і не виправиш їх цим.
Про силу слова тьма рядків гарячих -
Її в них перебільшено добряче!

До того ж, припинити без проблем
Можливо мою творчість сатиричну.
Фортеця в мене хоч міцна, але
Лиш на словах: вона ж метафорична.
Мурло високопосадове зле,
„Давити” неугодних вельми звичне,
На мене миттю знайде „компромат”:
Не маю я ні мурів, ані лат...

А мої твори (геть самооману!)
Сягають аж ніяк не всіх кутків.
І знаменитим я хто зна, чи стану -
Так, щоб ЗАГАЛ жадав моїх рядків.
В зеніті слави лиш зірки екрану -
„Аншлагів”, клубів-клабів, „Городків”...
Не заздрю їм - добра всім і наснаги.
Але такої ще мені б уваги!..

Проте... яка різниця? Все одно
Планета наша має форму кулі
І крутиться усе-таки давно,
Хоч єресь це була в часи минулі...
„Є в творчості моїй якесь зерно?
Пожну снопи я - чи наб’ю лиш ґулі?” -
Питаю хату, та дарма: не зна.
Чому? Бо в центрі так чи так вона!

...Сіно-солома, запах трави,
Знічене “хочу”.
Слів оксамити, дзижчання бджоли,
Сором дівочий.

Крапля відваги, жменька тепла,
Губи і квіти…
Хвиля бажання тілом стекла:
- О, Афродіто…

Сонне осоння, сонях і кіт,
Днів веремія…
Тихий півшепіт. Голий живіт.
Психіатрія…

Когда люблю, -
Становлюсь зависим от чувств.
Когда общаюсь, -
Нуждаюсь во внимании людей.
Когда молчу, -
Тишина заполняет мою пустоту…
Нет ничего лучше безмолвия

Вчора чув про АБВГДейку

Сьогодні дивлюся "Врємя"

Завтра кажуть знов

В Чечні

Терористи

Там кажуть такі

Всі І діти також

Захопил автобус

З терористами

Терористи



Це не жарт

У них в Ічкерії

Не пишуть вірші

У них десь там

В центрі Маскви

Хтось пише новини

Сам-один Браво

Яка уява яка потіха

яка правда і щастя

Розвиток

Країни своєї

Бачимо на власні очі

Я вас люблю



Скалки купа скла

Побитого

Сьогодні на вечерю

Прийде Лектер

Ганібал

Зготує мізки

Нам Нові Новини



Щастя

Сьогодні нас депортували

З Білорусі

Поодалік, в гігантськім незнанні
Про тебе я почув і про Кіклади,
Мов той, кого на взмор’ї піщанім
Дельфін рожевий у безодні надить.
Ти був сліпий, та спала ця завіса,
Бо небеса відкрив для тебе Дій,
І Панів рій співав для тебе з лісу,
Й Нептун шатро поставив на воді.
В безоднях трав є свіже проростання,
А в темряві – проміння золоті,
Опівночі брунькується світання
І зір потрійний є у сліпоті.
Ти тричі, як Діана, був видющий, –
Володарка глибин, висот і суші.

Рахую скурені тобою цигарки.
Ховаю спогади з майбутнього у осінь.
Стискаю час до відстані руки...

Ти забагато палиш. Аж болить.
Моє мовчання вересень розносить,
І безпорадно зливами сльозить...

Провини тінь у кутиках очей.
Довіра недопалком гасне втрачена.
Ще одна осінь через серце протече.

...Я не сказала?
Я тобі пробачила.

12. 09. 2007