Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?
В.Мисик

I

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям - просвітку нема.

Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.
Жди - перед сконом. Жди - домовині.
Не назирай - літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь - на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.


II

Живі - у домовині. Мертві - ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.


ІІІ

Світ - тільки свист мигтючий. І провалля -
немов бездонне. Долі не збагнеш.
Бездомний, хоч -то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж - без меж).

Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають - ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки -
рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок - свист мигтючий.


IV

Задумалася свічка -
повечоровий спах.
Розрада невеличка -
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон -
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали -
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ -
це біле божевілля -
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.

.....................
.....................

1965-1967

Вірш читає Василь Стус (0,2 mb)

Кружляє граціозно у повітрі
Із вітром в заворожуючім танці:
То вище підлетить, то спуститься додолу,
То в когось юного заблудиться між пальців.

І знову вальсом закружляє золотавим
На заздрість всім навколо разом з вітром.
І кожен раз нова прем’єра буде
У новому незнаному ще місті.

Але не кожен танець цей помітить,
Думки, турботи, сум комусь завадить...
Проте лишається найартистичнішим у світі
На цей момент – листок осінній золотавий.

Ти загубив ЇЇ колись,
Проспав, пропив, віддав за плату.
Ти не зберіг ЇЇ. Не встиг?
Ти думав в Тебе забагато?

Часи мінялись і мінялись люди,
Мінявся Ти, втрачаючи ЇЇ...
Маленька дівчинка Тебе якось спитала:
«Чому у Тебе очі злі?»


І Ти згадав, як півстоліття тому
Ти був щасливий. Мрії, сонце, сміх...
Ти дарував добро і щастя людям.
Чому ж ЇЇ Ти зберегти не зміг?

Лихі, недобрі люди оточили.
Обман і жадність, злість - перемогли.
І Доброта тихенько, непомітно
Із Твого серця зникла назавжди.

Та ні, не зникла, просто міцно спала.
ЇЇ Ти злістю чорною приспав.
Згадай, яке то щастя ЇЇ мати.
Збуди ЇЇ і більш не відпускай....

Тот жил и умер, та жила
И умерла, и эти жили
И умерли; к одной могиле
Другая плотно прилегла.

Земля прозрачнее стекла,
И видно в ней, кого убили
И кто убил: на мертвой пыли
Горит печать добра и зла.

Поверх земли метутся тени
Сошедших в землю поколений;
Им не уйти бы никуда
Из наших рук от самосуда,
Когда б такого же суда
Не ждали мы невесть откуда.

1975

Підійду я до матусі,
Ніжно-ніжно притулюся:
«Розкажи, рідненька, казку,
Про хороше щось, будь-ласка,
Бо вже лялька хоче спати,
Занесім її до хати,
Покладімо на печі,
Хай вона засне хутчій,
Підросла щоб хоч на трішки,
Зіп’ялась сама на ніжки…
А вона така маленька,
Розкажи їй казку, ненько»

I
Предчувствиям не верю и примет
Я не боюсь. Ни клеветы, ни яда
Я не бегу. На свете смерти нет.
Бессмертны все. Бессмертно все. Не надо
Бояться смерти ни в семнадцать лет,
Ни в семьдесят. Есть только явь и свет,
Ни тьмы, ни смерти нет на этом свете.
Мы все уже на берегу морском,
И я из тех, кто выбирает сети,
Когда идет бессмертье косяком.

II
Живите в доме — и не рухнет дом.
Я вызову любое из столетий,
Войду в него и дом построю в нем.
Вот почему со мною ваши дети
И жены ваши за одним столом, —
А стол один и прадеду и внуку:
Грядущее свершается сейчас,
И если я приподнимаю руку,
Все пять лучей останутся у вас.
Я каждый день минувшего, как крепью,
Ключицами своими подпирал,
Измерил время землемерной цепью
И сквозь него прошел, как сквозь Урал.

III
Я век себе по росту подбирал.
Мы шли на юг, держали пыль над степью;
Бурьян чадил; кузнечик баловал,
Подковы трогал усом, и пророчил,
И гибелью грозил мне, как монах.
Судьбу свою к седлу я приторочил;
Я и сейчас, в грядущих временах,
Как мальчик, привстаю на стременах.

Мне моего бессмертия довольно,
Чтоб кровь моя из века в век текла.
За верный угол ровного тепла
Я жизнью заплатил бы своевольно,
Когда б ее летучая игла
Меня, как нить, по свету не вела.

1965

Вірш читає А.Тарковський (1,5 mb)

Два сонця,
І вибір між ними. Життя...
З віконця дивлюся на поспіх -
Стривожені люди снують навмання,
Даремно штурмуючи простір.
Вар'яти...
А сонцем жагучим є Ти,
До страти чекатиму днину,
Коли повернешся для мене цвісти...
А люди снують без упину.
До слова -
Стрибати над Божі чуби -
Основу ламати життєву.
Шукайте себе, не зовіте журби
На райської плоті богему...
А мрія -
То сонце небесне. Спаси!
Месіє, прости Свого сина!..
Аби не замерзли од злої роси,
З'єднались навік воєдино.

Ось вона, весна -
За вікнами.
Ось вона, цвіте
Квітами.

Ось вона співа
Птахами,
Ось вона, пливе
Хмарами.

Ось вона, в душі
Кожного,
Навіть Юрія
Перехожого.

Ось вона, в тобі
І в мені,
Ось її світанки
Весняні

Березень, кирпатий, як хлопчисько,
Загляда, всміхаючись в вікно.
Вже весняні кроки зовсім близько,
Та й зима ще не здається всеодно.
Та найбільш люблю я ті весняні ранки,
Коли пахне небо свіжістю роси
Й заглядає сонце крізь хмарки-фіранки,
І лунають птахів ніжні голоси.

Rozumiem. To nie wasza wina.
To zbrodnie dziadów i pradziadów.
Dziś, gdy jest wolna Ukraina
Tam wciąż szukacie swoich śladów.

To ojcowizna, tak jak Niemców ,
Których wygnano z Ziem Zachodnich.
Pamięć wciąż pozostaje w sercu
Pamięci tej jesteście głodni.

Krew ojca, brata, czy sąsiada
Wciąż pozostanie krwią niezmytą.
I o niej będą opowiadać.
A gdzie przyczyna? Po co pytać?

A warto zajrzeć do historii
Pisanej prawdą nie mitami.
Pisanej w ciszy nie w euforii.
.Popartej żywymi faktami.

Powiedzmy innym kto i komu
Rujnował domy, cerkwie, krzyże...?
Wszedł nieproszony do ich domu?
Kto nad Rusinem chciał być wyżej?

Kto jego duszę chciał zniewolić?
To ręka polska , styl łaciński...
Ja wiem , że to może zaboleć.
Tak myśli naród ukraiński.
Lipiec 2004r.

З панною Інною лінію інею
ми не продовжили – тепла зима
пів на четверту здавалася винною
у нез’єднанні і рук, і оман.
Падають лілії, пам’ять – до Ирію,
наче уста до вечірнього тла.
Кроки назустріч, яким не повірив я –
розбризки літа в ілюзіях скла...

вогні міста
фейєрверк
у небі пекло
пристань
туманний спокій
сльози стоки
на ребер рядки
ніж
кровоточить вірш
без болю
вперше голі
почуття

чи для потіхи
чи лихо манить
тихо
слони ідуть у море
вулканічне жерло хворе
горло
кашель довго

Кольором смутку потовчених днів,
Каменем гніву і деревом болю,
Крилами пекла тебе я неволю...
Коні осінні несуть поготів
Чорні троянди із білого лісу,
Чортів батіг підганяє вогонь,
Чад твого світла торкається скронь,
Чужих і сильних, властивих Наркісу.
Очі самотності, повні пустот;
Осінь майнула зимовим світанням,
Одноманітно проходять змагання,
Одномоменто замовк ехолот.
Я пропустив свій ранковий концерт,
Яструбом вилетів... і забарився.
Янгол із сонця на місяць скотився,
Яства — для вас, я придворний Лаерт!
Вже не поспіти на карний бенкет
Вічного ранку,
ранкової цноти
Вільного руху вже не проминути...
Впав у тінь присмерку з лілій кашкет.

Десятий вокзал. Поміж люду і мій провідник.
Не бачив квитка та читає дорогу на скронях.
Морозний перон, але серце горить... І щемить.
Спинилось життя на дві миті у теплих долонях.

"Столиця - Весна" оголошено. - Я подзвоню.
"Чекатиму" мрійне, мов місяць, говорю рукою.
Рушаю в печаль. На віконні малюю "люблю".
За обрієм зникла статура - царівна спокою.

* * *

Жде столик на двох, я замріяно збився в кутку.
"Тут зайнято, вибачте" кажу устами дитини.
Мереживо сліз спішно гріє для Тебе весну.
А серце вже стелить до долі червоні килими.

* * *
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.




* * *
Як шумить-гуде банан,
як у кадуб капа дощ,—
чую цілу ніч.




* * *
Холод, ніч, нудьга...
Чути плюскоти весла
десь од берега.




Вдача
Оттакий я єсть:
глянь на росяні дзвонки —
то й сніданок весь.




* * *
Пущу коня вбрід —
полегесеньку впишусь
в літній краєвид.




* * *
На старім ставку
жаба в воду плюснула —
чули ви таку?




* * *
Гедзь на будяку:
ти стривай, не клюй його,
горобейчику!




* * *
Степу рівнява —
ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.




* * *
Я заріс, як щіть.
А худий який, блідий!
Весняні дощі...




* * *
Видиться мені:
плаче з місяцем стара
в гірській глушині.




* * *
Вже й по маю — ах!
Птахи плачуть, а у риб
сльози на очах.




* * *
Трава-мурава...
Узялася сном-марою
слава бойова.




* * *
Тиша, мир і лад.
Десь там тоне межи скель
цвіркотня цикад.




* * *
Осінь із дощем...
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.




Старий відлюдник
Зсохнеться ось-ось,
як узимку на шнурку
димлений лосось.




* * *
Окуні морські
зуби щирять із полиць:
в лавці холодно...




* * *
Крук — немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!




* * *
Рушу, й раптом — хить!
Ухоплюсь за колосок...
це розлуки мить.




* * *
Чистий водоспад...
3 ярих сосен глиця в воду
падає улад.




* * *
Побравши ціпки,
зійшлись діди сивочолі
усі на гробки.




* * *
Хризантеми пах...
У кумирнях з прадавен
темні лики Будд.




* * *
Довгий, довгий шлях —
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч...




* * *
Чом так постáрів
я цеї осені?
Птиці, хмари.




* * *
Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.




* * *
В мандрах я знеміг.
Полем паленим шуга
сон мій — чи юга?




* * *
Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти — мій рідний край.




* * *
Мавпа зойкне — співчуття...
А як плаче в непогідь
кинуте дитя?




ПАСМО ВОЛОССЯ ОД НЕБІЖЧИЦІ-МАМИ
Цілував би — жаль:
од моїх пекучих сліз
іней піде в тань...




* * *
Рік кінчивсь, а мандри ні:
далі в стоптаних сандалях,
в зношенім брилі...




* * *
Жаль на серце впав:
при дорозі рожі цвіт
кінь мій общипав...




* * *
Я, метеличок,
собі крильця обірву:
на, цвіти, мачок!




* * *
Мандрівник — і все:
це тепер моє ім'я.
Йде осінній дощ.




* * *
Берег високий.
Потішив мені душу
самотній сокіл.




* * *
Із далеких літ
скільки всього нагадав
цей вишневий цвіт!




* * *
Тяжка година!
До нічлігу ледь добрів —
цвіте гордина!




* * *
Квіття горове
шелевіє-шелестить...
Водоспад реве.




* * *
Зозулі рóзспів
в передсвітанні тоне.
Далекий острів.




* * *
Чужина чужа —
знов мандрую у світи...
Мжить осіння мжа.




* * *
В мандрах десь і вмру...
Вітер в душу наганя
холод і журу.




* * *
Кулюсь на коні:
тінь моя коцюрбиться
мовчки по землі.




* * *
Журавель знеміг,
на холодне поле впав...
Мандрівця нічліг.




* * *
Сакура стара —
невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим...




* * *
Ніч шляхи мела:
скільки снігу там зосталось
після помела!




* * *
Виходжу з Кінчý,
мов із мушлі той м'якун.
Осінь наскінчу.




* * *
Он рибалка-птах:
любо глянуть, як пірна,
але й сумно — ах!



Чистота
Білий лотос-цвіт:
не цурається багна,
із якого зріс.




* * *
Червень на порі.
Хмари-тучі залягли
на Бурли-горі.




* * *
Стань, мандрівцю, глянь:
попід тином оно-но
сірики цвітуть!




* * *
Чи весна прийшла,
чи старий минувся рік?
Святоблива ніч.



Перекладач: Микола Лукаш
Із книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

Котячі любощі затихли врешті-решт.
Не дихати, не пити алкоголю.
І не дивитись на дерева голі,
І принагідно дякувати Долі,
За те що жив єси, і вижив, і живеш.

Котячі любощі затихли врешті-решт.

Коти розбіглися. Ущухнув „хіт-парад”.
І тьмяний місяць завітав до спальні,
Де сну нема. Не в перше й не востаннє
Чекаємо удвох на ранки сяйні
Й весняного проміння променад.

Не плач! Шкода, бруньки б уже достигли.
Й якби не березневий подих зим,
Краплинки сліз, що на очах застигли,
я витер би листочком молодим...

Я впізнала тебе серед сотень облич,
Твою душу вогненно холодну.
Порцелянова лялька – авжеж, ясна річ –
Знає руку свого ляльковода.

Я впізнала тебе поміж сотень личин,
Попід шаром акторського гриму.
Твоя сутність пов’язана з тілом моїм,
Моє тіло – з руками твоїми.

Хоч актор відкриватись душею не звик –
Перед лялькою став на коліна.
Ти без мене – самотній старий ляльковик,
Я з тобою – жива Коломбіна.

07.03.07

Єдиний світ для нас наука
Єдиний простір для життя
Ми йдем вперед без вороття
І не тримаємось за руки
Природа швидко дасть реванш
І хай не зараз не сьогодні
Та ми крокуємо в безодню
Це лиш омана, гідний фальш
На всі оті безглузді вчинки
Ми діти вічних теорем
Та всеж мільйонами проблем
Щодня хворієм без зупину
Зневірена безлика маса
Забули Бога, що тепер?
Наш дух давно уже помер
Душа з зосталась як прикраса
Своє життя не уявляєм
Без марно створених дрібниць
Без нуликів і одиниць
Тепер вони керують нами
Своїм ідеям даймо волю
Душа ще є і є краса
І варто вірить в чудеса
Збудуймо разом власну долю

Ми станем єдино
Як дружнії браття
За нашу країну,
Добробут і щастя.
Бо ми – люди волі
Ми любим свободу
Ми в серці єдині
Усі патріоти
Несім правди силу
В розкритих долонях
Хай нашу країну
Від лиха боронить
Нове покоління
Що йде на заміну
Ми разом піднімим
На ноги країну
Бо ми – люди волі
І я щиро вірю
Що ми зерна щастя
Успішно посієм
Настане той день
Прийде та хвилина
І знатимуть всі
Що таке Україна
І знатимуть всі
Цю могутню державу
Відновимо разом
Козацькую славу

Воскресай, моя, матінко, мова
Я листок у твоєму саду
Я з тобою живу і росту
Кожну букву і кожнеє слово
Кожну пісню твою калинову
Кожну думку твою непросту
Я у душу назавжди вкладу
А без тебея я миттю зав’яну
Мов сніжинка в долоні розтану
Жовтим листям додолу впаду
І тоді вже тебе не знайду
Воскресай, моя, матінко, мова
Я з тобою живу і росту
Хай буяють ліси і діброви
Я ж листок у твоєму саду

Нудне безмовне каяття
Куди ми йдем? В яке життя
Такі надії покладаєм
З дитинства у душі плекаєм
Оті ідеї. Забуття –
Найкращі ліки від невдачі
Самим собі ми не пробачим
Таких поразок і падінь
Сховатись від людських прозрінь
Не кожен зможе. Я не бачив
В житті іще таких людей
Що не зреклись своїх ідей
Та навіть Бог, у чому ж сила
Що вічні чвари породила.
І той завзятий Прометей
Хіба бажав він вічні муки
Ті монотонні серця стуки
Це як мотор старих машин
Лишень закінчиться бензин
І все. Яка там вже наука!
І хоч ти цар чи простолюдин
Усі п’ємо з одних посудин
І не вклоняємось землі
Такі от вічні бунтарі
Постійно б’ємо себе в груди
Обіцянки які собі
Чи іншим, в вічній боротьбі,
Завжди даємо. Чи траплялось
Щоб все задумане збувалося
У повній мірі? У журбі
Не бачим ми ніколи краю
Брехня завжди і скрізь встигає -
Ілюзії болючий жарт
Не слухайте чужих порад
Вони лиш жити заважають
Ті думи, ті важкі думки
Що всі залишені роки
Лише вбивають нас – вітаю
Якщо від краю і до краю
Хоча б на відстані руки
Прийдеш від бажаного раю

Заховалося сонце у сон,
Завмерло сотні вікон,
Стихають навколо пісні.
Лиш звуки чужої душі
Так просто сплітають слова.
Та очі шукають тепла,
І мужнього того плеча
Щоб просто поплакать - нема...
За сонцем тікаю так знов
Щоб не чути прикрих розмов,
Щоб не відчути німого зітхання,
Щоби приспати своє кохання.
Та це лиш миттєва розрада
І не поможе дружня порада
Забути усе і просто іти -
Від себе ж не можна втекти.

Навіженим бурхливим поштовхом
Накотилася зваба хвилею.
Заколисав чуттєвою розкішшю,
Заповив нетривкими обіймами.

А на скронях смолисті кучері –
То мій біль, принесений здалеку.
Моє прагнення тебе змучене,
Світобачення з розмаху вдарене.

Над будинками тихо принишклими
В’ється пристрасть тремтливим стогоном.
Ти – вимога моя завищена,
Ти – прохання з пересторогою.

Завмирає повітря сонячно,
Стигне час дощовими хмарами.
Відчуваєш чекання агонію
Перед злетом новим Ікаровим?

06.03.07

Я знову, рідний храме, став твоїм,
Торкнувшись порохнявого порога.
Ці стіни знов хисткі, неначе дим,
І стеля чорна, і брудна підлога.
Шляхи позаростали і стежки.
Руйновище. Ані плачу, ні свята.
Тремтять у павутинні павуки,
І крячуть у покрівлі воронята.
    Здригаються колони на вітрах,
    Відламки стін потрощено на прах.

І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині, —
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
    Чи Бог пішов навік од цих руїн
    І вже до вас не верне більше Він?

Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни, —
    Вернувся я, знеславлене дитя,
    Звитяжцям не судилось вороття.

Немов жебрак похилений, стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні, —
Так тінь майне і у конарах щезне —
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
    Вони помруть, забувши рідний храм,
    Чи інша смерть судилася синам?

Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла —
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, — душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
    Що спорожнілий, став на твій поріг, —
    Я Бога спас, і Бог мене зберіг.

Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов'ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби, —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти Божих див
І права первака не продавати,—
Брехню зневажу, — Бог мені судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
    Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
    Вся сила — Богу, все життя — то Бог.

Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде Бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з Ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
    Живло — травинка, висохла й німа, —
    Лиш подув Божий — і його нема.

Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився, і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду.
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти, —
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
    Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
    Слова божисті лишаться навік.

Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком Божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії,
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії, —
    Він тільки й мав, що срібло голови,
    Торбину, костур, тихі молитви.

Намете шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь, —
І Божий дух сяйне з-під хмаровища.
    Уздрить усе живе: загинув лох,
    Зів'яла квітка, та навіки — Бог.

З івриту переклав Мойсей Фішбейн.

Хаїм Нахман БЯЛІК

Я знаю
безвідмовні добрі ліки,
Котрі підносять
душі і серця.
Лиш їм я довірятиму довіку:
Всесильні
і дієві до кінця!
Ті ліки – то ЛЮБОВ
і БОЖЕ СЛОВО –
Нема по силі рівних їм ніде!
Я Вам подарувати їх готовий!
Хай Світлий день
у серденько прийде!

Різдво чекають і нічого
їм не потрібно від погоди.
Нога відшукує, де чобіт,
і не знаходить.

А вічність порається в хаті,
і очі блискають з ікони.
Принишкли у кутку рогаті,
сахнулись коні.

Різдво чекають.
Починає
з собою гомоніти баба,
торохкотіти качанами –
самотньо, мабуть.

Бо не вигадує надію.
І тануть іскорки та плями,
коли по-дивному радіють
ці очі-ями.

Годинник відміряє час.
Ілюзія -
в яку усі без винятку
повірили.

Лиш тиша й ніч. У вазі спить троянда,
І спогади давно минулих днів,
Виходиш, як примара на віранду,
Послухати нічного міста спів.
А десь далеко мерехтить дорога
Мільйонами автомобільних фар,
У серці зачаїлася тривога,
І б'є у скроні музика литавр.
Ти відчуваєш: янгол завітає,
І насолоджуєшся митями життя,
Ти відчуваєш... але ти не знаєш,
Яким коротким буде це буття.
І повний місяць в небі, як ліхтарик,
А зорі – тисячі його сердець,
Не знаєш ти, що не настане ранок,
І мріям, снам усім твоїм кінець.
Життя – це незавершена картина,
А люди – лиш художники її,
А пляма – ненароджена людина,
Яка не втілить образи свої.
Стоїш, співаєш тихо, непомітно,
Не чуєш кроків янгола свого,
Ти обертаєшся та поглядом привітним
Вітаєшся. А в образі його
Є щось таке, що тягне за собою,
Манить у прірву вічної пітьми,
За ним ідеш поважною ходою,
Нема нікого, хто б сказав: "Не йди..."
І спорожніла рідна твоя хата,
Зів'яла та троянда на вікні,
Тебе спіткало те, що не здолати,
Життя твоє згоріло у вогні.
Тебе не буде більше в цьому світі,
А порох від троянди оживе,
І вітер віднесе його до квітів,
А ти рятуй безмежністю себе...

Час розсипався на тріски…
Недопита пляшка віскі…
Недопалена розмова…
Не дописано пів слова
У історію затерту,
Від народження до смерти,
Тривіального кохання…
Спогади до запитання…
Снить гітара попіл джазу,
Ми розтанемо не зразу,
Все триває доки вікна,
Не пролиють крапку світла…

Прислухайся, як дихає Земля -
вдихає нас... і видихає попіл.
Як підправляє зграбно Час-Маляр
на виразах облич нестатки років.

Розважливо стискаються думки -
заходжують підошви крок в дорозі...
Гаряче серце, відчуття руки -
Осанною упавшому в знемозі.

Під сонцем перероджуються дні,
і колесо Життя погрузло в Долю:
від істини до істини східні;
від радости і до тупого болю.

Як вибігли думки, минувши ляк,
проходячи тремтінням горловини...
Це Крик Душі, де в камертон Земля
влаштовує для Cмерті уродини.

5 Березня 2007

Найбіліший голуб злетів – я можу тебе любити!
У завмерлім вікні коливання завмерлих дверей.
Тихе дерево увійшло в тиху кімнату.
Ти так близько, ніби ти зовсім не тут.

З моїх рук береш ти велику квітку.
Вона не біла, не червона, не голуба, але ти береш її.
Де вона ніколи не була, там вона залишиться назавше.
Нас не було ніколи, отже ми залишимось при ній.

Ти мусиш промовити оку чужої: Обернися на воду.
Ти мусиш тих, що знаєш з води, шукати в оці чужої.
Ти мусиш кликати їх із води: Руто! Ноемі! Мір’ям!
Ти мусиш їх пишно вбирати, коли ти лежиш у чужої.
Ти мусиш їх убирати серпанком волосся чужої.
Ти мусиш промовити Руті, й Мір’ям, і Ноемі:
Дивіться, я сплю у неї!
Ти мусиш чужу коло себе якнайпишніше вбрати.
Ти мусиш її вбирати тугою по Руті, й Мір’ям, і Ноемі.
Ти мусиш чужій сказати:
Дивися, я спав у них!

Це, можливо, надто поетично,
І в житті такого не бува.
Там - простіше все:
Буденно, звично
найніжніші мовляться слова...

Надто просто:
потяг, кава, люди…
Два гудки –
і вже між нами даль.
І ніхто не спинить, не осудить,
не розрадить.
Просто все.
А жаль…

тік-так
тік-так
вітрила підніміть
є тільки Він що ходить над водою
і є хвилина зупинити час
і є нагода зупинити зливу
по той бік сонця їде мовчки Бог
і херувими плачуть (херувими плачуть?)
піду в ліси
впаду у ніч безкрила
я вірю крила на землі дають
поразка тіла то поразка тіла
що скаже дух
я бачу дійства колесо скрипить
мій віщий страх пророчить холод
важко
перелечу
перемовчу
пройду
і зникну так як імена зникають
тік-так
тік-так
вітрила опустіть

Нас немає. Ми не маємо власної тіні.
Ми її загубили,
вибираючи довго ім’я.
- Знаєш, восени не цвітуть вишні біло.
- Знаю, тільки падають яблука глухо
не на наші сліди.
- Не у наші сади.

А до моря далеко. Забагато каміння
В долоні.
Я прошу тебе кидай на стежку.
Я молю тебе йди у сніги.
За дев’ятою явою не буває
перерви на сповідь,
За дев’ятим життям
Тільки перше життя в однині.

Ми ще будемо. І до себе прийдемо в гості,
Тільки там нас впізнають і гостинно запросять за стіл.
Серед тисячі тіней я твою неодмінно впізнаю.
Зацвітуть вишні біло
І простоять отак до зими.

Пройди повз мене і іди,
лиш не гадай що там позаду.
Пройдеш і ти, пройдуть світи,
Лиш я думкам не дам всім ладу.

Пройди повз мене і мовчи,
Нехай не буде глас прокляттям,
Хай не почуєш як кричить
моя душа в муках каяття.

Пройди повз мене і забудь,
Забудь що ти пройшов повз мене,
Бо як згадаєш як-небудь
Той спогад вже мене не верне.

Пройди повз мене – я молю,
Не знаєш що готує доля,
Не знаєш як тебе люблю,
Та й нащо тим знанням є воля.

Пройди повз мене – заклинаю,
Бо втратиш все й погубиш нас.
Повір, бо я про то вже знаю,
Відкрив на долю очі час.
3,03,07

Меня Господь благословил идти,
Брести велел, не думая о цели.
Он петь меня благословил в пути,
Чтоб спутники мои повеселели.

Иду, бреду, но не гляжу вокруг,
Чтоб не нарушить божье повеленье,
Чтоб не завыть по-волчьи вместо пенья,
Чтоб сердца стук не замер в страхе вдруг.

Я человек. А даже соловей,
Зажмурившись, поет в глуши своей.

(Евгений Шварц)


Мене Господь на путь благословив.
Брести звелів, не марячи метою.
Благословив на без печальний спів,
Щоб звеселились всі, хто йде зі мною.

Іду, не зважуся поглянути довкруг,
Щоб повеління Боже мало силу,
Щоб вовчий завив не образив співу,
Щоб не завмер від жаху серця стук.

Бо я – людина. Навіть соловей,
Співаючи, ховає блиск очей.

Сирими словами
Замазали шви поміж днями
Залиште мене
Я не з вами
Чекаю маршрутку...
На крайній випадок
Зіб'ю собі з дерева будку
І буду на всіх вас брехати
З-за брами...

* * *

Я знов відчув як пахне смерть…
Як лащиться мені до горла…
І кольоровий світ, ущерть
Став знову чорним!

Я знов відчув як пахне смерть…
Її обійми, як колючий терен…
Залишились вірші, як дерть
Від тих найкращих зерен.

* * *

Стрілятися в осінньому вогні
Банально так, але чомусь так вчасно…
Щемить…
Душа…
Ще мить…
І все…
І білим снігом занесе…
Банальні всі слова мої про осінь
Як рима давнього вірша…
Проте мені…
Стрілятися в осінньому вогні
Банально так…
…але чомусь так вчасно…

Я сегодня блуждала
в лесах из бетона.
знаешь, солнце
так мерзко прожигало мои легкие,
что мне пришлось прийти сюда,
к большому телескопу
и рассматривать весь наш мир
на расстоянии.

За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.
Промайнувши крізь тінь у космічнім оркестрі,
Погасивши вогонь, полишивши борги,
Я вривався у світ на коні-палімпсесті,
Крізь руїни і сельви без краплі снаги.
Монотонно іде сонцесяйний годинник.
Замирає на мить, щоб почути мій пульс.
Моя тінь — це сестра, а мій вирок — племінник,
А все інше — мішень для невипитих куль.
Я почую тебе на узбіччі у смерті,
Я побачу твій образ крізь звук пірамід.
На шанхайськім базарі індійці уперті
Замість кави мені пропонують бромід.
Замість смерті — нудьга, заміть ружі — лілея.
Одурманений чад світової іглу.
Крижаніють мури на збруднілих алеях,
І несуть на олтар людожери хулу.
Проклинається світ без мити і спочинку,
Семафори доріг у нічні засвіти
Не показують шлях до потомлених інків,
Що усе наперед вкарбували в листи.
Не горять смітники, тільки гине пергамент,
На якому іще був розпливчастий знак.
Із-під ніг випливає лавинний фундамент,
І пливе по землі з-під небес аміак.
Хуртовина жахів, голосів трясовина.
Заїдає замок до людської душі...
Тож не треба чеснот на імперських руїнах,
І не треба води набирати в ковші.
За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.

В моєму місті не працюють світлофори
І дорогі авта кружляють нічно.
Вітрини душу полонять новим узором
і щастя "впарюють" наївним пересічним.

За моє місто чомусь зАвжди б"ються мери,
В судах доводячи свої моральні збитки,
Замками, кодами чужі закрито двері,
В музичних школах затихає голос скрипки

В моєму місті вже стосотий супермаркет,
І храмів тут стоїть − на кожну віру.
Кохатись, пити люди влітку йдуть у парки
І для добра свою складає кожен міру.

За моїм містом вже давно ніхто не плаче
Із тих, що зараз по столицях всього світу
Чужі сади глядять і, звісно, радо бачать
Нове життя, що заробили своїм дітям.

А з нього б вийшов непоганий мегаполіс
І всі б метелики на його блиск летіли.
Париж і Лондон ми б тоді таки за пояс
Запнули запросто, якби цього схотіли.

Моя віолончель втомилась грати.
Я просто знемагаю.
Я течу.
А ти мене продовжуєш кохати –
До краплі,
До останку.
До схочу.

Полопалися струни від бажання.
Від збудження запінилась блакить.
А ти не припиняєш загравання.
Ти прагнеш цілий космос охопить!

Накочується хвиля божевільна.
Ще мить,
Іще секунда – й полечу…
Так легко, непомітно і покірно
Я зникну.
Я зірвуся.
Я втечу.
11.11.03

Відчуй мене, ніч темна, та нещира,
Тремтіння моїх побілілих рук,
Зима бажання серця всі розбила,
В дарунок лиш дала мільйони мук.
Зірки – твої зрадливі, жовті очі,
А місяць – серце, біле від страждань,
Мене лякають... Я тремчу щоночі,
Ховаюсь в світі неземних бажань.
Приходить ранок. Серце оживає,
Сміється сонце, радісно мені,
Жах ночі ненадовго відпускає
Думки нестримно дикі, та живі...

Ще розумію, світе вічний,
де ліве й праве, хто тут крайній.
Кричить погода істерично,
свобода є в моєму крані.
Ти, наче стовп, у межилюдді,
і є межа і за межею.
Вдихни у груди більше люті,
уста від істини рожеві.
Співати, битися.
А зверху
все видно – не ховай обличчя.
Пришестя, кажуть.
Стань у чергу.
А, втім – не треба...
Всіх покличуть!

Ступала паморозь на поріг
ще нерішуча, не знала ролі.
І хата тепла, немов пиріг,
мороз відчула, судому в горлі.
Тебе немає, ти – просто збіг
обставин, місця, гри тьми і світла.
Слова, якими збивало з ніг,
тепер минають.
Порожні відра.
І дощ не стукав, бо не хотів,
не знав до кого спішити в гості,
коли прощались оці й оті,
кому прощатися і досі.
А босим в паморозь не ходи,
бо дика груша туман надиха.
Мороз сприймаєм вряди-годи.
Душа старіша...
І стане тихо.

Прийшла по твою душу – відчини!
Оббила в кров дороги і пороги.
Червона повня – символом вини,
І чорні зорі – символом тривоги.

Яке холодне скло – в очах – вікні!
Впусти мене, Непрошену-на-ґанку.
Вузли доріг рубаю на світанку,
А твої двері - знову прохідні.

*
Солоний день впаде на збиті ноги.
Дверей – без ліку, а печаль – без краю.
Застигле сонце – символ епілогу.
І чую стукіт. І не відчиняю.

Сьогодні свято в тебе, милий,
Як добре, що закінчилась зима,
Ми позбираєм все, що розгубили,
Ми створим те, чого іще нема.
Я можу все, коли це «все» для тебе,
Я згадую із Біблії слова:
«Бог є любов», тому любити треба,
Коли кохаєш – здатен на дива.
Життя – це поле: квіти і калюжі,
Це пагорби, каміння, колоски,
Хай поруч будуть люди небайдужі,
Хай вірою осяяні ідуть твої роки.