Знов музика... Як владно й незбагненно
Чарівних звуків гомінливий рій
Бентежить душу пристрасно й натхненно;
За ними лину у полоні мрій.

Мов тільки вчора -- пам'ять доторкнеться
Таких глибин, такої далини!
Як трепетно і ніжно в серце ллється
Акордів повінь -- спробуй зупини!

Так вся тремтить в обіймах сонця квітка,
Дощі так заціловують ріллю...
Зайшлась в риданні і зомліла скрипка
У невимовнім, світлому жалю.

О слово, музикою стань!
Смичком і струнами -- гортань!
1.12.1998

Розгулявся, розприндився вітер:
Свище в лузі, в діброві гуде,
Голі кленів розгойдує віти,
По стежках гонить листя руде.

Сонце зблисне й заплакані витре
Небо й даль, знов поля осяйне.
Щем надії верни мені, вітре!
Обвівай, заціловуй мене!

Обтрусила давно дичку-грушу
Листопаду пора золота.
Як втішає й наснажує душу
Невгамовність твоя молода!

І хоч серце так втомлено б'ється --
Полягли, не цвітуть вереси --
Та все стерпить воно й ще діждеться
І любові, й весни, і краси.
11.11.1998

Коли спомини знову наплинуть,
Від жалю і тривоги спочинь;
Хай думки несполохано линуть
У дитинства ясну далечінь.

З глибини, мов хмарки легкоплинні,
Ніжно й щемно воскреснуть в мені
І поля у задумі осінній,
І гаї в золотому вбранні.

Візерунки торкне з павутиння
Вітер й знов забринить в бур'яні...
День згасає і сонця проміння
Струменить в золотистій стерні...

О дитинство! Хай в'янучим цвітом
І на мить лиш -- прилинь з далини;
Усміхнись мені бабиним літом,
Журавлиним ключем помани.
22.10.1998

Мліє полудень в мареві соннім...
Йду стежками, де бігав колись.
Як тоді, край села, на осонні,
В своє лоно прийми мене, ліс!

Продзвенить вітерець легковійний;
Серце знов, як колись, защемить.
Зусрічай, розкривай же обійми,
Як чекав я бентежну цю мить!

Безнадії і смутку -- не треба;
Пам'ять лиш осяйне воскреша.
Як зраділа і проситься в небо
Разом з соснами й вітром душа!

В метушні й щебетанні пернатих
Мов вертаюсь в далекі ті дні.
В твоїх світлих і лунких пенатах
Як привільно, як гарно мені!

Крізь роки хай сяйне білизною
Цих берізок нетлінна краса.
Як бездонно цвітуть наді мною
Твоїх весен п'янких небеса!
15.10.1998

Синь. Полудень. І більшої не треба
Любові й ніжності, як зараз у мені.
Самотній ключ завмер в безодні неба;
Гортанний поклик тане вдалині.

То журавлі в прощальному польоті
Востаннє рідні згадують поля.
Стоять гаї в осінній позолоті;
Багряне листя землю устеля.

Глянь, горобини кетяги -- як близько --
Горять червоно, ну а далі -- ген --
Немов свічки, у полум'ї берізки;
В калин багатті як палає клен!

Із забуття блаженно й щемно зринуть
Ті дні далекі, юні й осяйні...
Немов хмаринки, в сині далі линуть
Осінні думи і осінні сни.

Хай лиш на мить ці золоті обнови
І завтра день розплачеться дощем --
Не відгорить в душі вогонь любові,
Не відпалає серця ніжний щем.
8.10.1998

почути почуття слоновим вухом...
марно
бридка байдужість барв бракує...
темно
нестерпно терпкий тобі притаманний
присмак... довго
тягар у гарячу гору тягне...
диво

порожня годівниця птах сумує
зима затягнулась звуки виморожено
завірюха без стогону вітрує
день нарешті страчено
власним тілом відігрів землю
немічний розчулив лід
сумую за нею
птах могила хліб

зачинені двері на вікнах дощані хрести
тебе немає вдома не перший рік
цієї ночі наважусь зректись
завітаю востаннє ремонтувати поріг
на всяк випадок зацементую листи...

залишки твоїх парфумів на светрі
безсонню набридло моє хобі
засинаю вдихаючи обійми відверті
цієї ночі тобі даровані
ще один прозаїчний спогад
на гачок минулості почеплений
зі мною самотність поряд

перегортаю очі непотріб паперовий
на звороті невдале фото душі
ти впевнена мій розум хворий
в почуттях частіше дощить
встигла придбати ліки «відстань»
звик до снодійних за час відсутності
у почтовій скрині листівки вітань
напевно чекала відповідної звітності…

відтворюю твій голос сопілкою
спотворена гармонія іншої не пам'ятаю
повторюють руки за віконною гілкою
так вони пестили, пахло м'ятою
звуки непомітно танули
луною десь вигукують
справжню тебе на касеті прослухаю
ніби дует імпровізую

[07.12.05]

протягом знайомства застудив тебе хворобливу
нащо читала мої вірші ліричні
вночі простирадло вбирає слину
від бажання залишити її на моєму обличчі
бери мені не шкода тіла
на радощах цуценя миле
лизне господаря не зрозуміла
для мене ти тільки хворіла

[30.12.05]

ще інколи тремтять вуста
на згадку про останні сльози
долонь криниця вже пуста
вже не напитись у дорозі
душі нема пустеля тіло
то болю шлях то гіркота
хоч серця сонце потускніло
і з розпачу випалює життя
не втратила і досі співчуття

[30.11.05]

втомлено
сни у ліжку втоплено
біль болю біліє
тишею кричить "тихо"
з очей вирізали ніч
нерухомо
тіло
моє прохання - знищ
почула
на язиці пігулка
ковтаю з поцілунку
смерть

[04.01.07] 01:47

вдягни моє тепло
за тілом
місяць
в якому падає листя
і помирає осінь
звільняє місце
зимовій прозі
квитки птахів
перевіряє південь
на півночі останній дощ
у світло ліхтарів
пливуть кити
думки важкі
твоїх очей прозорість льоду
за тілом
вже забагато
холоду

[26.12.06] 20:49

Так і не знаю,
що таке-що жінка має.
Для кого чутливу шию
в діаманти та рубіни
огортає,
для кого у відстанях
скорочує помилки,
і вранці відірвавшись,
відштовхнувшися від сну
впадає знов в обійми
відстань подолавши
навіки прокусивши поцілунком?

Розкажи мені казку
про бубликів в"язку,
про темнії ночі,
про заспані очі,
про гарну розвагу
зірок в небесах,
про мирную тугу
вітрів в парусах,
про гавані дальні
які починаються в нас,
про те, як ми падали
серцем униз,
і лик цілували
торкаючись сліз,
про те, які дивні
ця казка і ніч,
про те, як заснули
торкнувшися пліч...

***
він плив у гори, ця форель у ванній,
там, де весна на сходинках граниту...
випльовував слова у воду шрифтом:
на власні сни ранкове озирання.

під шум хвилин з усіх можливих кранів,
у цій зеленій весняній воді... то
від майже неіснуючого світу
він плив у гори, ця форель у ванній,

він почувався у воді, як риба
його знесло... в кошмарнім лабіринті
тваринний страх перед усім на світі
мабуть людину з нього сотворив би...

Пробачити зуроч, пірнати світанням
в забілений ранок знеболеним «ти».
Запізно міняти слова із гортані,
усе — роздягаєшся — крок до води.
Не ранишся, поруч — улесливий муркіт
витримує паузу — логіка гри.
Налитий бокал так і проситься в руку,
з неправди у правду вертається гріх.
Живеш і дивуєшся — глибша коріння
і тягнеться зелень націлених віть.
Падіння плода — тайна суто осіння,
щось пізно міняти.
Зірвався?..
Лети...

Повії не бавляться в бабине літо,
і вулиці голос — згасаючий спокій.
По тілу сузір’я — прабатьківські міти,
я п’ю власну слабкість — риторику кроків.
Цикаду почую чи стрекіт напруги.
Шукати хто крайній?
Та краще — по чарці.
Поет не п’яніє, він вип’є по другій,
ніч раною буде, у рані — п’ять пальців,
такі недовірливі, як фарисеї.
Цілунки уявні у щоки і скроні
чекають пришестя у грішні оселі...
Свідомо і довго, терпляче і сонно...

стікає піт з обличчя гарбуза
краплинами тугими і липкими
ти тінь мою скибками нарізав
ніяк не міг наїстись ними

я соком розтеклася по столі
і цибеніла на брудну підлогу
ти тер її аж поки мозолі
не вкрили тісно руки душу ноги

ти вимив стіл і серце ледь відтер
від мого духу вишкрібав сумлінно
схибнувся день у каві і завмер
і ніч упала з неба на коліна

якщо в тебе вистачить сміливості
візьми мене за руку
я зроблю нас єдиним
мінорним звуком

якщо в тебе вистачить сили
ходімо зі мною полем
я напою твоє тіло
солодким болем

якщо в тебе вистачить крові
поділись зі мною
я своєю фарбувала
переможців зброю

не вміючи шити все-таки шила
тобі сорочку
із власних тепло-білих
мрій клубочків

не вміючи жити все-таки жила
з осіннім серцем
а твоєї сміливості крові сили
на дні відерця

я замовлю любові з грибами й беконом
і побільше червоного перцю та сиру
ти набрала ваги скажуть подруги хором
я набрала центнер непотрібного жиру

не врятують дієти чаї і пігулки
втрата шарму і талії плюс целюліт
а я хочу любові з стегенцями курки
і мене не хвилює обвислий живіт

ніч полила волосся дешевим бензином
підпалила зорею набряклі думки
а мені б ще любові із дрібкою тмину
жаль що в нас із тобою відмінні смаки

Вже розлучить мелодію не в змозі
Й серця, що б'ються з нею в унісон.
Не залишай в скорботі і тривозі,
О музико! Бери мене в полон!

Із забуття, мов з вирію лелеки,
Вертаються дитинства мрійні сни;
Таким бентежним і таким далеким
Війнуло в душу подихом весни.

О як хвилюють ці чарівні звуки!
Як щем і ніжність в грудях нароста!
В цілунку так після тортур розлуки
Закоханих зливаються уста.

Бринить в акордів тихому тремтінні
Те, що не здатні виразить слова;
І серце, мов у вільному падінні,
То завмира, то знову ожива.

Хай знаю я: це щастя і блаженство --
Всього лиш мить, що спалахом майне, --
Благаю знов: даруй своє шаленство,
О музико! Не покидай мене!
8.04.1998

Ніжним сяйвом і срібними дзвонами
Забриніли поля і луги:
Все навкруг, цілий світ заполонили,
Занавісили білі сніги.

Дальній ліс ледь помітними пасмами
Бовваніє в сріблястій імлі
І іскриться сонцями незгасними
Весь наряд урочистий землі.

Білим маревом дня зачарований
У засніженім лузі стою --
Ніби кращі літа не змарновані,
Наче юність вернули мою!

І хоч цими дарами нежданими
Зим останніх ти душу зігрій --
Знов воскреслими в серці бажаннями
В ореолі розквітлих надій!

В час, коли, забуттям припорошене,
Вкриє морок усе навкруги --
Хай сяйнуть тихо в серце спустошене
Чистим спалахом білі сніги!
10.11.1997

Ніжністю прощальною зігріта
Й полум'ям, що з листям обліта,
Мить блаженну бабиного літа
Нам дарує осінь золота.

Відмирання сяєвом тремтливим
Освітились луки і поля;
У його промінні мерехтливім
Безтурботно ніжиться земля.

День прозорий голосисто й лунко
Кожен звук розносить навкруги;
Павутин блискучі візерунки --
Мов намиста й перли дорогі.

І прощальним жестом запізнілий
Ключ над неозорістю полів --
Щоб повік в душі не відбриніли
Заклики гортанні журавлів.

Знов -- коли в тривогах і знемозі
Так тужливо серце защемить --
Ти цей день в краси апофеозі
Пригадай, продовж іще на мить!
19.10.1997

Світ прекрасний і мудрий природи!
Мов блаженства, з ним зустрічей жду.
В дні погожі і в пору негоди
Знов до тебе я, матінко, йду.

Ти жалі всі мої і провини,
Всю любов зрозумієш без слів.
Глянуть в душу твої горобини
Із осінніх узлісь і гаїв.

Килим з вересу ніжно-ліловий
Під ногами розстелить земля;
Тихим сяйвом згасання діброви
Спорожнілі наповнять поля.

Сили дай від дубів, що вершини
Піднесли так могутньо в блакить!
Груші-дички твої і ожини,
Пізню терпкість їх дай долюбить!

Коли серце в журбі і тривозі
Ще не зна, чи діждеться весни, --
Свого сина в далекій дорозі
Журавлиним ключем осяйни!
28.03.1997

Бруньки беріз напіввідкриті
В солодкім мареві краплин
Тремтять, а в вицвілій блакиті --
Хмаринок-пав повільний плин.

Торкнув легенько срібні дзвони
Вітрець-пустун -- і знову, й знов.
Сонця маленькі -- анемони --
Сяйнули в сутінках дібров.

Весни прикмети вже у всьому:
Верба у тозі золотій...
І в серці крізь журбу і втому
Пробились проліски надій.

Поманить лиш, та не зігріє,
Обмане хай і ця весна --
Але бринить душа й радіє
І далечінь -- така ясна!
17.03.1997

Не відроджуй , знову не відроджуй
ні безумств,ні примх моїх шалених-
у дзвінкій ажурності Шопена ,
в сновидіннях сподівань тривожних.

В мареннях ім"я це не повторюй,
з пам"яті не клич життєві муки,
наче вигнанцеві знов відчути
краю співомову ілюзорну.

Хай прикритість вій багатозначна-
за байдужістю - забута пристрасть.
І шепоче нам вино іскристе
ці слова - чарівну необачність...

Або ж ні ! Зриваємо покрови !
Хай вже краще лихо божевілля,
спалах,ніж облудливе жевріння,
ніж удавана холоднокровність...

Багато є сил, але таку як Він ніхто не має
Він створив Всесвіт, Він кожному допомагає
Тому хто блукає, тому хто чекає
Тому хто благає, бере та не повертає
Усім Він все прощає, іноді і карає
Багатьох Він оберігає, при собі тримає
Він той, хто завжди вибачення приймає

Душа,
не прагни вічного життя,
але намагайся вичерпати те,
що можливо!
ПІНДАР

Для чого жити?
Набити пельку, поклацати пультом усі канали,
передивившись сотні разів реклами
снікерсів, памперсів, йогуртів, тампаксів,
орбітів, олвейзів, якобсів,
діролів й стіморолів,
а потім лягти спати, захропти?
Чи, може, вийти вночі під безмежне небо
й завити вовком,
побити всі шибки у хаті,
а потім вставити євровікна,
і, вставши зранку з гарбузовою головою,
клясти того бузувіра,
що вчора, розкіпішувавшись,
побив усе з нікчемності своєї?
Оце та вічна істина життя?
Наґлиґатись шампусіка чи самогону,
що аж не можеш навіть взяти ноту «ля»,
побити жінку, тещу і сватів,
а потім ізлиняти з дому, світ за очі…
Чи пропахати на заводі без перепочинку,
не помічаючи, що час іде,
а жити треба?
Треба жити?
Чи краще існувати, животіти,
плазувати по сухій землі
як проклятий boa constrictor,
роздираючи до крові живіт,
ковтати слину і отруту?
Як жити?

= Закрити очі, розтулити вуха, мовчати
І слухати, як до Тебе промовляє Всесвіт,
Він Тобі підкаже, де шукати смисл.
Прислухавшись, Ти зрозумієш, що життя не має сенсу
і що єдиний смисл лиш у тому, щоб слухати Його підказки.

Напередодні Різдва, змучені з дороги,
крізь вечірній холод і старі пороги,
ми увійдемо в тепло,
що не стирають ні години, ні дні,
ми загорнемось в запах знайомих сіней,
ми отримаємо свої поцілунки,
як і кожного року, і усміх щасливий,
бо діти вдома.

З пахучої кухні - приглушені звуки,
То мама розказує, що сталось і як,
А я в присмерку святкової кімнати
Гостей приймаю, про яких не знає
Ще ніхто.

Дідусь прийшов, приніс ялинку,
Як тоді... мені було вісім!
І з лісу на санях приїхало чудо –
Зелене, пухнасте, але й колюче,
Припорошене снігом, незнане.
Зі стриху –
павутинням покриті коробки,
а в них – цілий скарб для
маленької внуки:
кругленькі бомбони, подовгасті сомплі,
зірки з фольги, паперові ангели...

діду, пробач...
я принесу тобі ялинкову гілку,
може проб’ється крізь землю...

перша блискітка Ісуса,
кутя, перехрещена татом,
тарілка лишня, пуста...
за одною ложкою – вся сім’я
(то зірки прилетіли, то ваші душі),
я молитимусь за кожного з вас.

І вже навіть не крок, а півкроку...
І вже навіть слова недоречні.
Ми у центрі святого потоку
обігріті, щасливі, безпечні.
Ця довіра не знає кордону.
Забуваю про маски і втечі.
Теплий промінь пройшов крізь ікону.
І тоді опустився на плечі.

...БЛАГОСЛОВЕННЯ...

4 січня” 07

римський шлях будували наші стратегічні партнери
йдучи на схід
українці віднайшли його
жебракуючи світами усіма напрямками
пам’ять роду затирається пилом історичних доріг

У краплі молодій - прозорість океану,
І хвиль дев’ятий вал - на енній широті.
Я збережу тебе, красиву й окаянну,
Аби горіли нам ті хвилі золоті.
Волоссям доторкнусь, і окроплю росою
Ту квітку із твого весняного вінка.
І нам заплаче Бог весняною грозою,
Й до тебе потече моя гірська ріка.
І гряне чорна ніч, а я шукаю світла,
Коли ввійду в твій сад, коли ввійду в твій дім.
У краплі золотій для мене ти розквітла
На хмарних островах у платтячку легкім.

Кінбурнська ніч. У плавнях місяць скаче
На золотім свічаді комишу.
Смуглявий світ заникне за межу,
Де я хотів одну тебе побачить.

Там небокрай, який малюєш ти,
Де ми шукали папороті квіти.
Кінбурнська ніч омріяного літа,
Мов комишове сяєво води.

Ти не можеш летіти. І навіть не можеш пливти.
Цей тягар тягне вниз і до болю нагадує зраду.
Ти – маленький солдат на великому тлі суєти.
Ще війна непочата. І ще не відомо, заради
чого (кого) усе це. І хто скерував ці думки.
Випробовує Небо реакцію душ на байдужість.
На вологій щоці залишається слід від руки.
І Тобі обирати, що варте в житті, що не дуже...
Кожен злам, по ідеї, це крок не назад, а вперед.
Кожен біль – подарунок. (Не мусиш мене розуміти).
Вибір – Твій. Це життя віддає Тобі все, що бере.
Навіть більше... Приймай! Тільки не відвертайся від Світу...

4 січня”07

Слова переросли у вірші,
а погляд переріс в признання...
Нічого в нас тоді не вийшло,
Бо ніч залишилась чеканням.
І дівчинка тепер вже жінка,
А мрії – навіть не надії...
І погляд твій – далека зірка,
Що світить, та, на жаль, не гріє.
Перечекаю всі чекання,
Перестраждаю всі страждання,
Я не кажу, що ти кохання.
Ти – сподівання...

По хребту темної гори
Суне потяг до витоку нерва
Уявленого за строгими правилами
Підручника анатомії
Пласким сірим червом.

Зостається:
Шум, коридори, кашель, кроки-
Хворий слухає хворобу,
Прикладає компресом їй смерть-
Чулу і теплохолодну,
Темну, голодну,
Світлу і свіжу, як піт
…й лише протяги
й запах мнятої бульби
в коробці черепа
супутники у цій
дорозі до витоків,
де круків сліди - знаки
на засніженій землі
заплутують стежку до раю.

Розсиплють зорі небоузори -
чарівний розсип дивних мрій.
Конструктор сніг будує гори,
засипле світ маленький мій.

Серед свічок і духу хвої
хай перейметься серце святом.
Я ореальню мрії твої,
наповню дім добром і ладом.

ухвалено вирок і добре
беззмістовні слова апеляцій
і в*язень важкої хвороби
втомився від різних інстанцій
ін*єкції, ліки і спокій
і стіни до святості білі
викинь, зрубай.... Де пророки???
які все ж прийти не зуміли....
переломи... заруби... надопік
розчавлено вимір "сьогодні"
і смерть, як омріяний спокій
далеко ще...
руки холодні.

* * *
леле
лебідко
жар-птице
прости
мені
ніжна
кохання
мовчазне
моє
зазіхання
чекання
ночей марнування
і снів
і слів
і думок
прости мені ніжність мою
нездійснену
надхнення
журбу мою й погляд
і те що ти поряд
завжди
прости…

Нехай буде так. На сході видніється Пітер.
Північні шляхи рахують сподівані дні...
Послухай мотив, це грає у глечику вітер.
Скарби Кудеяра приховують щастя на дні.
Сопілка тремтить. На заході Львів і Варшава.
Щодня, як вода, стікають години із ринв.
У Гданську поет впивається ласо дощами,
Його переслідує запах смачних мандарин.
Дорога і пил. Кургани приховують шифри.
Затаєний скіф визбирує предків сліди,
Там археолог ніжить монети і цифри.
Там казка живе, де кінь зупинився гнідий.

* * *
“da capo al finex”
або «Сто років самотності» Маркеса,
або народне прислівя «Наша пісня гарна,
нова…»

сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку
новий день
не позбутися думки,що це вже було
біг по кругу ?
маятник ?
чи смола днів затягнула ?
зігнула ?
повернула ?
у вчора
з метою на інструменті буденності
який не в ладах з гармонією
зіграти репризу
сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку…

(Лободзець Галина + Шуркало Віталій)

Прижмурить нічка твої очка,
Закриє небо на замочок,
Накличе сон тобі, маленький...
Засни, засни... Й поспи тихенько.

Нехай ангелик білокрилий
Твій сон убереже від злого
А тіло, берегтиму милий
В покрові я серденька свого.

Нехай насниться тобі мати,
Що пестить личко, просить спати,
Що поцілунком своїм, милий,
Тебе зігріє що є сили...

Колиска хилиться у боки,
Затихли вечорові звуки,
Маля не слухає нітрохи –
Безвпину проситься на руки.

Поближче до серденька стуку,
До близького і так рідного,
Що віджене і біль і муку,
Що бється для нього одного.

Ой люлі-люлі, мій маленький,
Засни ж бо пізно, дорогенький,
Нехай дрімота й сон на пару
Тебе улестять, встелять хмару.

На ній вмощу тебе тихенько,
На ній здрімаєш, на пухкенькій.
Поспи ж, дитятко моє рідне,
Й нехай біда тебе обійде...

Журавко, настели мені гніздо
на залізобетонних опорах
високовольтної лінії.
Я заспіваю тобі пісню,
що потече і горами, і долом
у міфічну вічність.
Настели мені гніздо високо,
я втечу у спокій.
В самоту одягнений - стану хором
і кидатиму пісні догори, під ноги,
на усі чотири боки..
Може, забуду, що кохав
дівчину,схожу на осінь..

І що з того, що я там був.
Було давно, усе забув.
Не пам’ятаю днів і дат,
і рік узятих впоперек.

(Я той, невпізнаний солдат.
Той рядовий. Той імярек.
Я - просто кулі недоліт.
Я лід січневий у крові.
Я міцно впаяний в той лід -
я в нім, як мушка в бурштині.)

Та що з того, що я там був.
Я все одбув. Я все забув.
Не пам’ятаю днів, ночей.
Не можу пригадати назв.

(Я тупіт загнаних коней.
Я хриплий на бігу наказ.
Я миті недожиті дня.
Я бій на дальнім рубежі.
Я Вічного Вогню биття
і вогник гільзи в бліндажі.)

Та що з того, що я там був,
в тім «бути чи не бути» злім.
Я все те майже позабув.
Я хочу все забути. Ні,
не я воюю на війні -
вона воює у мені.
І Вічного Вогню Лиття
в моїх очах тремтить щодня.

(І вже не вивести мене
з війни тієї, тих снігів.
Вже не одужати мені
від тих у роки вмерзлих снів.
І з тойністю, зими й землі,
моїх не розлучити днів.
До тих снігів, де вже моїх
не розрізнити вам слідів.)

Та що з того, що я там був!..

Я не забула вас. Ідуть дощі,
А потім сніг лягає нам на плечі.
І ви живете у моїй душі,
І я пишу вам нерозумні речі.
Я вас чекала. Я любила ніч.
Для вас ридала і для вас співала.
Ідуть дощі. Скидаю вас із пліч –
Я вас в душі носити перестала.
Я не забула вас. Ідуть дощі,
І я вас розкохала під дощами.
Я вас шукала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не шукали.
Я вас чекала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не чекали.
Я вас кохала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не кохали…

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Схлинула, одплила
хвиля заніміння.
Закололо в грудях,
зацвіло жеврінням,
і в очах воскресло подивом удачі.
Певно я у світі ще не все побачив.

Хто ти, чорноока, - неземна богиня,
чи остання німфа, зваби господиня?
День, чи два раніше – вже би залицявся,
нині - інше, кволий лицар вам дістався.

Але ж очі, очі! Переливи ночі!
У таких тонути – невтолимість вдачі:
від одних подався, з цими ось зустрівся,
Доле-жартівнице, може б де спинився?!

Тільки де? Кохають, доки в тобі сили.
Дивляться на гроші і шепочуть: милий.
А зникають гривни - завертають сани…
А ти припадаєш до душі і рани.

Прикладаєш трави, замовляєш тихо -
від огню недуги, паморозі лиха,
і до ранку грієш витончено-хтивим
тілом - без обіймів, подихом - цнотливим.

Та хіба зі мною це можливе діло?
Довго тліло - швидко полум’я вхопило.
Загасили жар із дивної криниці,
досита живої випив я водиці!

І устав на ноги. І ступив за двері.
І метнулись в очі кольори зелені!
Кольори веселі, п’яні і бентежні!
Боже! Я пролежав місяці, не тижні!

Вороний на лузі - гей, до мене, брате!
Тут гніздо відьмацьке, нумо утікати!
Тільки й палахнули вслід зіниці-болі,
чорні з переливом, непокірні долі!


2004

На початок «Подорожування Батьківщиною»