Сніг притрусив пухнатий
Сосни, ялини – спати.
Сипле легкий, лапатий
Довго весни чекати...
Але іскриться веселка
У віях моїх засніжених,
І намалюю янгеликів
На кучугурах розніжених.
Струшу із рукавиці
Смутку згрубілу сіль.
Більше не повертатись би
У остогидлий біль...
Більше не напиватись би
Чаю - гіркого розпачу.
Тільки зустріти щирої
Ласки теплої досхочу.
І у садку зимовому
Черешня казковими вітами.
Сипле з небес сніжинками
Пелюстками, білими квітами.

Десь у темних лісах-борах заблудилася,
І забувши правдиву стежку, оступилася.
Та на голос ледь чутний з мороку повернулася,
І теплом таким рідним, ласкою огорнулася.
На шнурковім містку над прірвою зупинилася,
І дощем стікаючи туга розтопилася.
У душі ані леду немає ні згарища,
Тільки в літо-осінь давню загорнута
До любові живої ще й досі пригорнута.
І сріблястим крилом від снігу прикритая
І у душу ніжну Твою оповитая.
Як не сиплеться, не пересипається
І у сереце дверцята не закриваються.
Лиш місток в снігопаді ховається
Ступлю крок і гойдається, і хитається.
Не питаюсь поради в вітрів, не вагаюся.
І на стежку правдиву зійду, сподіваюся.

37
Пробач мені, пробач, що я в уяві
Твоїх чеснот фортецю на хитку
Будівлю замінила із піску,
Що валиться уже при самій з'яві.
Бо, перш ніж ти явивсь мені у славі,
Я звідала нужду, й таку тяжку,
Що глиб здалась за мілину грузьку,
Спотворюючи риси величаві
І чисте розбавляючи брудним,
Й підробку бачить змусила у всьому, --
Мов той поганин, що вернувсь живим,
І з вдячності за це божку морському
Потвори образ, виліплений ним,
Стоїть тепер у храмі золотому.

36
Коли любов звела нас -- не старалась
Це в мармур втілить: вже не так і жаль
Таку, що зна лиш смуток і печаль.
Чи не підмінить -- радше сумнівалась,
Бо недовіра в серці ще лишалась --
Фетиш блискучий золото й кришталь?
Й тепер, як прояснилась мені даль,
Сум'яття те ж -- я ще не відвагалась.
Чи ж клятв колишніх вірити словам,
Як для обіймів руки стануть кволі
Й цілунки вмруть -- вже вистиглим устам
Не воскресить їх? Все у Божій волі.
Прости й прощай, Любове! -- якщо б нам
Такий безжальний випав присуд долі.

35
З-за тебе все лишивши, чи ж взамін
Отримаю вже інше все в дарунок:
Розмову дружню, ніжний поцілунок --
Прикмети щастя звичні? В ході змін
Як буду до нових звикати стін?
Й чи переважить твій солодкий трунок
Моїх печалей непідйомний клунок?
Страждання мчать любові навздогін --
Чи ж не здолають знов її вони?
Та горювала так я в самотині,
Що сумніви ці, любий, геть жени --
Жадаю лиш любові я віднині:
Для мене серце навстіж відчини,
Прийми мене під крила голубині.

Ти скажеш: "Я любив її. Авжеж."
Напружуючи пам'ять, пригадаєш...
А вітер прошепоче: "Так... Я теж
Люблю її, хоч ти цього не знаєш..."

Подивишся в минуле іздаля.
Не видавивши сліз, хлипнеш журливо.
Укриється дощем суха земля -
І вітер заридає... "Що за диво?" -

Ти руки в здивуванні розведеш.
Тростинку свого серця розламаєш.
І кинеш: "Я любив її... авжеж..."
А вітер донесе: "Вже не кохаєш..."
29.03.02р.

Чому холодно тобі
Дівчинко
Зимно тобі
Доню Трисмегистрова
Чого сьогодні треба тобі
Світної прохолоди серця
Криги розуму
Дзеркально-чистої?
Відколи ні?
Від якої
світлої брехні
Бігти
куди?

Всередині стіл стоїть посеред
Янгол з посмішкою хірурга
Сина Гермесового
Підливає вогняної води
Кличе Сімургом
Підкладає леза, ножі
А зовні ліс крижаних фігур
Біжи - не біжи
До тепла півсекунди
До світла півтисячи літ
Під ногами дзеркало
там де серце
Морок, порох, лід

Він же для тебе
Він...
Я
Дихала ним
Рідним, думала -
Один лиш раз
Візьму з вуст братових
М"якої патоки простої радости
Мереживо снів
сяюче-ніжних візьму
Для тебе ним плетених
За тебе...
Та ні
Вибач
Прости!
Хочеш?
Ні?!
Це ж для тебе -
Бери ти!

Спи
Я накрию тебе думками
І терпи
Цю незриму стіну поміж нами
Не чекай
Що прийду тебе знов любити
Запитай
Чи я можу так далі жити
Поділи
Мої знуджені ночі навпіл
Спопели
В рукавах усі зайві карти
І нехай
Тепер інші полюють владу
Я отримала волю
А ти чергову посаду...

Вікон пустих впустила
Самотність
Вони за крила
Тримають
Вуста холодні
Смакують майбутні втрати
І кому воно треба
Отак неполюдськи кохати...

Мамо, чи знаєш ти казку?
Казку, що стане життям?
Зло там одержить поразку,
Добрість збудує свій храм.

Люди забудуть про війни,
Заздрість іде в небуття,
Діти там будуть спокійні
За найдорожче - життя.

Мамо, чи знаєш ти казку7
Ту, що потрібна усім?
Кожен у ній знайде ласку,
Теплий та затишний дім.

На полі бою зійшлися вояки.
Один тримав - знамено вічного кохання,
Противник мав - червоно-чорний стяг біди.
Тобі сьогодні не стало краще,
Але ти прагнеш не подати вид.
"Не хвилюйся любий
Мені нічого не болить"
І ось вже оголив меча
У хижій посмішці - воїн смерті.
Та непохитною була
Фігура воїна кохання.
Заварив тобі гіркого чаю,
Ти любиш це я знаю,
Підсолодив медовим поцілунком,
Теплом долонь, цим зимнім ранком.
Зірвався крик – це злості вибух,
Воїн пітьми пішов у наступ.
Тебе мучить в грудях біль,
Стріли ліків не потрапили у ціль.
Лунає свист дзвінкої зброї,
Тяжкий, Глибокий подих,
Твій, мій і тих двох,
Що ведуть сьогодні поєдинок.
І вже затягнуто туманом твої очі,
І в радості обличчя солдата ночі,
Яке ще не знало, що вже на землі,
Повержене ударом, щирої Любові.
Ти плачеш в посмішці,
Слізьми прощання.
Твоє земне життя,
Підходить до кінця.
Та житиме кохання,
Моє й твоє.
Не бійся люба та чекай
Коли моя душа
Втомиться від тіла,
Тоді ми знов з стобою
Знайдемо свій рай.

Сочиться ніч крізь шибу,
З того нічного глибу
Дивиться тьма.

Ніби ще вчора світом
Скрізь струмувало світло.
Зараз – катма.

Тиша ножем повисла
Над головою. Звісно –
Скоро впаде...

Боляче відчуваю –
Темінь сягнула краю.
Сонце, ти де?

Де ти поділось, світле,
Радісне і привітне?
Хочу туди!

Маю одну надію,
Прагнення, навіть мрію –
Завтра зійди...

12 черв’ 06р.

За грати не приходить навіть сон.
Відреченість від світу капітальна.
Душа твоя стражденно-безвуальна
Не може пережити цей полон.

"Врятуй мене, мій ангел-побратим!"
Не визволить ніхто - бо всі за себе.
З-за гратами не видно навіть неба.
Єдиний твій супутник - сивий дим.

Закрий свої повіки - помовчи.
І може, у думках прийде рятунок.
Прийми від долі дивний подарунок.
Й журбу свою за грати заточи.
29.03.02р.

Відлітаючи, душу нанизуєш
На тонесеньку ниточку снів.
І словами повітря пронизуєш:
"Повернусь через тисячу днів!"

Залишається плакати й вірити
І чекати, ховаючи біль.
Довгі простори кроками міряти.
Замість цукру висмоктувать сіль.

Кажуть, відстань в любові стирається.
Зупиняється відлік годин.
Бо завжди хтось назад повертається.
Хтось не може прожити один...
29.03.02

Ніч в руці. Білі зорі – в ряд...
Очі Неба. Тремтять повіки.
Ти здійснив неземний обряд...
І тепер я Твоя навіки.
Зруйнувалась міцна стіна.
І розбились руді цеглини.
Порох слів у ріці без дна.
Чіткість думки і м’якість глини.
Перекресли межу. Ліпи
все, що хочеш – нехай так буде.
Час насправді такий сліпий,
та за нього сліпіші люди...
Ти веди його. І мене.
Довіряю. Люблю. Постійно
Небо з нами. Не прокляне,
а прийме у свої обійми.

29 листопада”06

О Боже, дай мені порвати цей зв’язок
Боже дай сили вирватись від муки
Душа окутана в міцний вінок,
Терня знов коле, а він гріє руки.

Боже, рятуй від власної знемоги
Я вириваюся, а вирватись не можу
Переді мною стоптані дороги,
А я і досі манівцями ходжу.

Ти научив мене в кохання грати,
Ти научав не мліти від зізнань,
Й напевне важко вже й порахувати
Скільки я вбила цих кохань.

Я не насмілюся тебе просити,
Але ж Ти знаєш що в моїй душі,
Не можу я його любити ,
Ми ніби разом, а чужі...

Я хочу аби він забувся,
Аби прокляв і кинув в небуття,
Щоб вже ніколи не вернувся
І навіть не згадав ім’я.

Я хочу аби все що було
Стало пустим і зникло назавжди,
Аби він зрозумів, що все минуло,
Я святотацтвою...прости.

Так я замовкну, я зіграю ще,
Я знов пригорнуся і скажу, що кохаю,
Чи серце замерзає, чи пече,
Яка різниця, я грішу й все знаю.


Боже, чому ти научив любити,
Отак терпіти каяття.
Кого в своїй біді винити,
Якщо не знаю в чім біда.

Мій отче, я прошу за нього,
Здіймаю руки, знов пульсують вени,
Даруй йому кохання не земного,
Я збережу все, та розмова не про мене.

22.01.03р.

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

У першому рядку
Крім слова "боїтеся"
Сказали Ви іще
Багато різних слів...
У келишку вина
Дріма п'яненька Нессі -
Ми з нею боїмось
Давно не пацючків...

Поети - це психоз,
Чим кращі - тим він гірший,
І їх у нас чортма,
Проте не в тому суть.
Поети всіх віків
Писали Ваші вірші -
Тепер мені в кредит
Тут, мабуть, не наллють...

Доволі бідним виглядати!
Благати марно допомоги...
Усюди жалістно волати
Та смак втрачати перемоги.
І ледве-ле тянути ноги...

Доволі болісно сприймати
Почате іншими творіння...
Доволі суду вимагати,
Ганьбити, кривдити сумління,
Hе помічаючи старіння...

Доволі культувати слабість...
Приречено сльозми вмиватись.
Вдихніть у мляве тіло радість!
Вже час настав до діла братись!
До чогось поки годні здатись...

Це в нашій владі жити краще...
Майбутнє з розпачем - химерне.
Hе кидай рід напризволяще,
Йди крізь вогонь, можливі терни,
Збери належно духу перли!

***
Цей ранок захлинається туманом,
І викрадає змерзлі постаті дерев...
Цей день сумний кульгаючи помалу,
Відійде в осінь, в осені й помре...

Твої думки здригаються від щему,
Якби їм дрібку слів, буденних слів!
Цей вечір підпережеться дощами,
Й тебе підхопить з голої землі...

А що нам, що крім жмені кілометрів,
Що їх розсипано в серця доріг?..
Ця безпритульність нас веде в безсмертя...
Кишені гріє давній оберіг.

Вдихати свіжість – осені візитку...
Сміятись кавою з чужих рядків...
Священна осінь сіє через сито
Слова, дощі, шляхи мандрівників.

Стирає грань між ніччю і світанням...
І вже не знать, де небо і земля.
Якщо раптово нас колись не стане,
то ми знайшли в туман – додому – шлях...

34
Я так же відгукнусь, як в давню пору, --
Сказала, -- як ім'ям тим знов позвеш. --
Ждать марно: чи ж ту саму вже знайдеш
Після життєвих бід всіх і розору?
Тоді, як кликав голос милий з двору, --
Кидаєш гру чи квіти відкладеш
Й біжиш чимдуж із усмішкою й ждеш
Такої ж на устах, що звуть, повтору.
Як нині ж чую -- можу лиш зітхнуть,
Й відкинуть маю відчай, бо я плачу;
Та все ж лечу на зов цей, щоб вернуть
З тобою поряд радість ту дитячу.
Знов пригорни мене -- й не обженуть
Дитячі ноги кров мою гарячу.

33
Ім'ям пестливим зви мене! Немов
На його звуках у дитинство лину
Й, зачувши лиш, всі іграшки покину,
Щоб бачить те обличчя миле знов.
Знайшли ті голоси вже вічний схов
На небі, влившись в пісню солов'їну,
Й тут маю втіху на землі єдину,
Як кличу Бога -- всю мою любов.
Колишніх втіх ні слуху вже, ні зору
Нема -- то ж хай замінить голос твій:
Квіт Півночі вплети у Півдня флору,
В любов останню й ранню мою влий!
Поклич ім'ям тим -- і, як в давню пору,
Одразу ж відгукнусь я, любий мій.

32
Як сходило вже сонце й ти в коханні
Освідчувавсь, -- на місяць, що вже гас,
Дивилась я -- так швидко узи нас
З'єднали: які ж будуть у триванні?
Швидкі в злитті -- такі ж і в розбіганні.
Що для любові кожен з нас припас?
На скрипку, розладнав яку вже час,
Я схожа. То ж, Орфею мій, в звучанні
Її багато фальші ти знайдеш
Й обірвеш свою пісню на півслові;
Та якщо вбік її не відкладеш,
То теж навчиш своїй співучій мові:
Рукою ніжно ти струну торкнеш --
Й співати змусиш силою любові.

Він думав, що Ти Бог, — а ти помер.
Взяв і пішов, ні слова не сказавши.
Спустілий світ, знеструмлений етер,
І світло трьох ікон над гроном чаші.

Взяв — і пішов, розпатланий, німий,
Похнюпив брови, кинув сигарету.
Сеанс урвався, в урвищі помий
Вже не проїде сонячна карета.

Ти відійшов — візник узяв реванш.
Возив цей світ по променях і храмах.
Сам, в самоті, без Гедди і без Бланш,
Платив за час на цвинтарі і в барах.

Взяв — і пішов, залишивши сюртук
І чорний плащ, в якому стільки бруду.
Лишився поряд пес, що мов віслюк,
І на столі маленька лялька вуду.

Не боргував і сам не позичав,
Ховався в часі, зачинивши двері.
Влітав у вікна: тільки душі брав,
Лишав тіла, папери і портфелі.

Пішов і ти, лишивши свій портфель.
За просто так, без бісів і овацій?
І розіллє годинник-соловей
Останню мить відібраних вібрацій...

Загартована світом
Ніколи не станеш гранітом
Ти мяка і жива
І паруєш вологою ран
Сніжно-біла зимою
І вкрита травою літом
Позіхаєш сонливо
І стелиш над містом туман
Тобі сняться вночі
Неба синього ясні очі
Прокидаєшся рано
Сльозами роси умита
І для тебе співає сонети
Гірська трембіта
Поки ти відкидаєш
Важке покривало ночі...

Я так же, як і ти, люблю дощі
І так, як ти, чомусь така ж самотня...
Весь світ перевернувся у душі,
А щастя утекло безповоротно…

Лиш ті "три слова", що сказав мені,
Ще до сих пір терзають смутком душу…
Вони блукають десь там, у весні.
Собі клянуся: "Я забути мушу".

Піду в дощі… Сховаю ріки сліз
За краплями, що омивають душу.
Меланхолію в серденько приніс –
Ридання до сих пір я вітром сушу.
05.12.06

поздоровляємо стоматолога
пані Цифру

В кого руки, мов в артиста,
У яких вмить вщухне біль? -
Це в шановній пані Цифри,! -
Чути в місті звідусіль.

Вона лагідна та чемна,
Хворим спокій поверта,
Сів у крісло не даремно:
Болю в зубі вже нема!

Вам бажаємо у свято,
В цей ясний жіночий день,
В серце радості багато,
В душу щастя та пісень!

Нехай сповняться Вам мрії
Потаємні всі - до дна,
Хай в державі нам надії
В дійсність втілить ця весна!
Від вдячних друзів
далеких та близьких

На славний 75-літній ювілей
шановному сину Срібної землі
Юрію Герцу
Народному художнику України,
лауреату Шевченківської премії.

Замилуймось на картини,
Що малює Герц Юрко –
Він малює світ нам милий,
В нім сучасне є й давно.
Стародавні плаття, стрічки,
Капелюхи і взуття,
Що поважним було, гречним,
Як і все тих літ буття.
Як жінки носили воду,
Який побут був в хатах,
Як любили всі природу,
Й горобці жили в стріхах.
Як поважно чоловіки
Планували свій врожай,
Як діди вчили одвіку
Берегти свій любий край.

На завжди картини Ваші,
В них вся пам’ять від століть,
Серцю сцени ті – найкращі,
Надають духовну міць.
В день щасливий, в день веселий,
В цей святковий ювілей
Шлють уклін міста та села
І співають для Вас: “Гей!
Многая, благая літа,
Нехай світить Вам зоря!
Хай буя в Вас й далі VITA!
Шлемо Вам букет троянд!”

Безжально лють впіймала серце,
І плаче серце, плаче кров”ю,
За всю свою меланхолію.
Болить душа... Хм. Душа? А де це?
Шматок пронизаний любов”ю,
Шматок морозу. В мить німію.
Слова загублені, останні
Кричати хочеться у простір,
А краще б в ньому розчинитись.
Шептать зізнання у коханні
Кудись кидатися на осліп
Та тільки б знов не помилитись.
Серце напоєне казками
Чомусь тріпоче... Що за диво?
Його б в корінні придавити.
Промчала осінь сторінками
Життю всміхнулася грайливо
І научила нас любити.
А я ненавидіти вчуся:
Уста, тепло, кохання, ласку
Спалити б на вогні любов.
Стій, ти не смійся, я ж боюся
Повірити у древню казку
Й ненависне любити знов.

11.08.03р.

Там, де Бог не вита, на відталинах суші,
Міліардами літ світлових віддаля
Є планета одна, де злітаються душі
Недоношених ягід з людського гілля.

Так навіщо ж, скажіть, ті сади, що не родять -
Де стинається цвіт, що невчасно зацвів.
Всі янгольські чини лиш крильми порозводять
Від розрізаних тіл, благодійних катів.

І лиш хвиля, як серце до серця тулилось,
Де був космосом світ - від колінець до губ.
І лиш мить, як колінця без нього ділились -
Як пройшла голова через вакумний зруб.

Загубились в словах, що нічого нe значать,
Тих дітей щирий сміх, доброта матерів.
Запаливши свічадо - воно стане зрячим,
Стане виходом в світ водосточений рів.

Пантоміми непевності першого кроку
Бігли ручками... збігли у горло мов тромб.
А душа безкамінна і сумління нівроку
Переховують світло на дні катакомб.

А планета летить, мов негаданий постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.

24 Вересня 2006

Ти спиш,
А я милуюсь.
Ледь-ледь тебе торкаюсь.
Щоб не сполохати
твого сну, тихенько,
на вушко шепочУ
"Я так тебе люблю…"
Ти несвідомо
Горнешся до мене,
Немов маленьке кошеня.
Безслів'ям мовиш
"Я твоя"
Дякую Богові,
За тебе "Моє янголя"
Тепер я знаю,
Що таке "Щастя".

В осінніх звабах, останніх ловах
Упало листя і ліс змалів.
Як олениця білоголова,
У венах чую вищання псів.

Вперед - у хащі - у небо синє-
Врости у крони, у мокрий мох...
Але сміється мені у спину
Зеленоокий мисливський бог!

Хорти регочуть і плачуть коні
(найгірше - коням. вони - як я).
Червоні лови - як гріх - червоні,
І чорна-чорна - як ти - земля.

Я пахну страхом, коханням, потом -
Шалене танго крізь перший сніг...
Шляхи Господні і повороти.
Я - озирнулась.
Ти - переміг.

У човнику твоїх долонь гойдатись -
Залюблено, залюляно пливти
Крізь парки, арки, долі і мости,
Де білі зими і зимовий ти -
Пливти у сни - і вже не прокидатись.

По тій воді, загуслій, наче кров,
Ступлю на береги твої несміло -
Посивіла, заплакана Сивіла,
У білій сукні - від мовчання біла -
Німа, як смерть, і смертна, як любов.

Мене зустрінеш, поведеш у дим,
У трем тополь, під віковічну браму,
У ту хатину, що відснила нами,
Де мертве лоно розцвіте синами,
Дерева - жовтим, небо - голубим.

Зозулі в дзигарях захрипнуть - січень,
А час зійде на пси - і утече,
І я втулюся у твоє плече,
Зайдуся сміхом, а тоді плачем:
Це сорок перший день.
Уже навічно.

Він говорить, що ходжу я як дитина неуважна;
Що колись-таки потраплю під машину, бідолашна!
Бо не йду я, а літаю!
До земного не звикаю,
Знову «не про те» співаю…
Щось від відчаю ховаю…
Не турбує. Не займає.
Якось дивно. Пам’ятає
Все про мене. Не руйнує
І не знає, що пишу я (що про нього знов пишу я!)
Вже зима, і знову йду я, неуважна, під машину.
І злітаю – виживаю. На секунду? На хвилину?
Вже червоні світлофори. Із застудою у горлі
Тихо зву його. Не чує. Знову ранок. Знову йду я.
Відстань – не дійти: я і ти;
Відстань самоти : я і ти;
Відстань назавжди: я і ти;
Вирок: назавжди… – я і ти.

Зорепад. Хід планет. Грає вітер на плечі.
Ти сидиш і мовчиш. Тільки чути крик душі.
Ми нарешті без прикрас.
Я забрак. Грім, мов грим. На легеньких парусах
Ти гойдаєш мене. В моїм оці чорний птах.
Все розбилось два на два.
Час драконом злетів, далі вже нема куди,
Я із вітру-вогню, і цирконієва ти,
Смерті руку стиснув час.
На руці — твій браслет, а на ньому мамут-знак,
Я безсмертний із ним, арлекін, Синдбад-дивак,
Впала в прірву голова.
У мені — війни, шал, на тобі — кохання синь,
Ти мене вберегти вже не зможеш, відпочинь,
Потопає біль-баркас.
Крижаніє рука, чути дзвенькіт пальців рук,
І уран із очей виплітає, мов павук,
Нитку, стиснуту в слова.
Королі і орда, — все минуло і пройшло,
Тільки ми наче зойк у прочинене вікно...
Спомин — сон уже без нас.
Кавалькади доби, босоніж кульгає світ,
Ми не з ним, ми у бік, там, де сивий білий дід,
І в руках його трава.
Всі сліди всіх епох в нас на тілі мов клеймо,
Сатана — Господь Бог і маленький метроном,
Антураж історій вгас.
Вкрито світ у пітьмі, у чванливій самоті
Ти ідеш по мені, ми удвох на видноті,
Все, життя сказало: пас.
На крові чорних дів проростає час-жасмин,
у чадному часу, де і чоловік, і син —
я. Один — це те, що й два.

Давно обрид закам”янілий панцер
Без нього зле, тай з ним погано теж.
Ні друзів, ні подружок, ні коханців
Засніжена, холодна вдаль бредеш.

Давно обрид. Без сила, що ж тут вдієш?..
І з кожним па ти знову мусиш грати.
Втекти, втекти весь день до ночі мрієш,
А далі й страшно засинати...

Зізнатися, кричати – я проста,
Я – справжня, я – вразлива, я – реальна.
А в відповідь безмовна тишина,
Лиш голі стіна і обдерті шпальта.

Кому ти граєш, всім й так все одно?
Та в панцері напевно легше жити.
Були образи, біль, усе було,
Були емоції та їх не повторити.

Дійшли до серця? Це вже інша суть,
Задача інша, інша теорема,
Твій хрест лиш твій, його не понесуть,
Його примірюй на свої ремена.

Ховайся як умієш путь твоя,
Боїшся не боїшся твої сльози,
Яке ж воно жадане вороття
Як що тебе до себе хтось ще просить.

Покинуть панцер, Боже, як це просто,
А хто ж ти є, лиш шашка в чистім полі,
Росте колосся між колоссям просо,
Куди підеш ти? Кинеш виклик долі?

Сама собою залишатись хочу,
Проте яка ж я в глибині душі?
Дурні питання, вкотре себе мучу
А серце де? А серце на межі.

Та я це я, під маскою й знов скрита,
Шукаю щастя, граю чужі ролі,
Шкода що всетаки не вмію розрізнити,
Де старт, де фініш, де доволі...



20.03.06р.

Ой, живіт не до лиця!

Чоловік в сорочці модній
Вийняв гроші з гаманця,
Я його зустрів сьогодні, -
Мав живіт не до лиця!

Гроші вийняв, - пива кухлів
Випив зразу понад три -
Шик костюм й новенькі туфлі,
Мав живіт - неначе три!

Пий поменше, небораче,
Бо загибель дасть живіт,
Над тобою ворон краче,
Не протягнеш многа літ!

Той живіт - неначе куля,
Що висить над ремінцем.
Ой, життя покаже дулю,
Треба пам'ятати це!

Норма в їжі, більше руху,
Не ростуть хай черевця,
Будьмо легкі, наче з пуху,
Лише так всім до лиця!

31
Прийшов ти! Й цим все сказано без слів.
Під поглядом твоїм я, мов дитина,
Що їй для ігор випала хвилина,
Й так повна радості, що аж з-під брів
Вихлюпується. Любий, ти зумів
Розвіять сумнів мій: чи самотина
Не жде мене знов -- смутку в цім причина
Була. Ми -- наче двійко голубів,
Й один побіля одного кружляє.
Ще ближче сядь, грій подихом -- в мені
Єство все твого захистку бажає;
Від мене прожени думки сумні --
Хай бути вдвох ніщо не заважає,
Як птахам тим в небес височині.

30
Крізь сльози ти ввижаєшся щоночі,
А вдень дивлюсь на тебе сміючись.
Чому ж, коханий, й зараз, як колись,
По-різному тебе сприймають очі?
Богослужіння так слова пророчі
Врочистим піснеспівом линуть ввись,
В якому нероздільно вже сплелись
"Амінь!" сумне й бадьоре "Радуйсь, Отче!"
Спалахує сіяння і росте
Й мені явля скарби свої блискучі,
А потім згасне -- й снігом замете
Знов серце, й тоді сльози неминучі.
Чи ж вернеться те сяйво золоте,
Як зараз сльози ці, гіркі й пекучі?

29
Ти -- дум моїх володар: обвивають
Тебе, мов грушу дикий виноград,
Розрісшись так довкіл, що скоро сад,
Де все широкий лист вкрив, не впізнають.
О, знаю я, що тільки відтіняють
Мої думки твоїх стрій -- з ними влад
Полинуть, лиш своїх позбувшись вад.
Їх онови -- дерева так скидають
Гойданням віт зелені пута з себе --
Й ті з шумом вниз спадають з висоти.
Нічого більш мені уже не треба:
Щаслива тим, що випало зрости
Тут поруч, в твоїй тіні. Вже про тебе
Не думаю -- занадто близько ти.

...то був танець химерної тіні,
що тремтіла листком осіннім,
її очі, немов, голосили й, ніби, били
жалом осиним.
То неначе в минулі століття
ти ішов розміреним кроком,
підлітали втомлені роки - цілувати
по черзі руки.
То була дорога для янголів,
що зірки на долонях носили...

То був вечір нестерпних спогадів -
танцювали тіні щосили...

Відчай.
Від «чай»...
Від-пи-вай...
Відчуй.
Від «чуй»...
Від-чу-вай...
Чуєш?
Чаєм
Від-пи-ва-ю
Відчай...

4. 12. 2006

28
Папір німий -- листи мої зжовтілі!
Та знов вони для мене ожили,
Як тільки мої руки їх взяли:
Здавалось -- із них випурхнуть хотіли.
В цім прагнули так мене очі милі
Побачить; в цім благав мене, коли
Знов руки стиснем... Дні вже ті спливли...
А в очах сльози! В цім... небесні сили!..
Писав, що мене любить: й більш ні слова
Хай не було б -- й за це боготворить
Я б стала! В цім -- що мій навік: готова
На грудях жаром серця лист цей гріть!
А в цім -- о, вся твоя, Любове, мова
Безсила, як захочу повторить!

27
Коханий мій, із смертного порога
Підвів мене ти, як без сил була,
Й торкнувсь твій подих зблідлого чола,
Й воскресли знов життя в мені й спромога --
Мов ангелів остання допомога,
Був твій цілунок. Доля нас звела:
Коли блукала серед пітьми й зла,
Ти стрівсь, хоч я шукала тільки Бога.
Тебе знайшовши, встала я з колін
Й назад дивлюсь, в життя, в якім невільна
Була -- що в нім лишила й що взамін
Взяла -- й чи ноша ця мені посильна.
Й те навіть, що вже забуття взяв тлін,
Любов відновить, як і Смерть, всесильна.

У світі стільки вічних є загадок,
Що не злічить, не провести порядок.
Найбільша з них, немов пуста сторінка, –
Ще не досліджена ніким є Жінка.

То що є Жінка? Що у ній такого?
Вона – не просто гарні груди й ноги.
Окрім краси (важливого аспекту)
Буває трохи горе-інтелекту.

Буває ж навпаки: Жіночий розум
Переважає відповідну дозу,
Тоді страждання не минуть довіку
Її прислужникові – Чоловіку.

Одним цікавим непізнанним фактом
(Його дослідження доводять до інфаркту)
Є те, у чім відсутня сутність, –
Жіноча логіка, або її відсутність.

26
Між милих цих видінь я з малоліття
Жила -- не між людей, -- і так мені
Подобались їх музика й пісні,
Що кращих не шукала й в повноліття.
Та потім забруднило світу сміття
Їх пурпур, не такі вже голосні
Їх лютні стали, та й мене сумні
Думки обсіли. Й ось в це лихоліття
Явивсь ти, любий, -- і в тобі зійшлись
Вони й пісні їх (кращі вже, ніж тії:
Освячений фонтаном, лине ввись
Струмок так). Сподівання всі й надії
Мої, у тобі втілившись, збулись:
Так Божий дар соромить людські мрії.

Затягуй тугіше
~~~~~~~~~~~~~~корсет,
Скоріше
~~~~~~~роби макіяж:
Вже грюкає
~~~~~~~~~~в двері
~~~~~~~~~~~~~~~~~краса –
Відкрий порятунку
~~~~~~~~~~~~~~~~~~світ наш.
Відбитки
~~~~~~~~паскудства
~~~~~~~~~~~~~~~~~~душі
На стінах і стелі
~~~~~~~~~~~~~~~~~спогадів –
Пора їм знати –
~~~~~~~~~~~~~~~~підпишись –
Додай в свій образ
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~гордості!
Ти!
Цвяхи вганяв
~~~~~~~~~~~~в святу плоть!
Ти!
Винищив
~~~~~~~свій рід
~~~~~~~~~~~~~~~до тла!
Ти!
Ізерлі –
~~~~~~~~~ти той пілот...
Це ти –
~~~~~~~~вересневий
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~теракт!
І нема тут
~~~~~~~~~~ні бою крайностей;
Ні іншого боку медалі...
Що зло,
~~~~~~~що добро
~~~~~~~~~~~~~~~підносять
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~прекрасне
До рангу
~~~~~~~~~найвищої влади!
Закручуй
~~~~~~~~~накладені вії,
Помадкою
~~~~~~~~~губки
~~~~~~~~~~~~~~~намаж –
В природність вона
~~~~~~~~~~~~~~~~~~не повірить.
Наш шанс –
~~~~~~~~~~~макіяж...

Ти роздягаєшся кожної ночі,складаючи речі на стільчик.
Думки відкладаєш у погреб,а сни у когось запозичив.
Ти мариш коханням невдалим,шукаючи мрії у пиві.
Купуєш слова за безнали,що вуста їх кажуть красиві.
Ти вмієш співати як соло,не гучно,але щоб почули.
А ще ти складаєш промови,із лего а може з пачулі.
Коли ти виходиш з квартири,то бербері тягнеш з собою.
Ти можеш кохати щосили,ти мариш лиш єю одною.
Та твій стиль життя ніби проти,боїшся згубити свободу.
І вже скасували польоти,літак твій сідає на воду.
А все через що, через очі, побачені кілька разів.
І серце тікати не хоче,а ти відпустив водіїв.
Ти п*єш алкоголь ніби подих, хапаєш останні хвилини.
Іще один крок - буде подвиг,іще одна смерть буде нині.
Вона вже тебе затягнула, не втопишся в скруті проблем.
Нікуди тікати не будеш, заб*єш на помилки систем.
Один лише погляд ти мертвий, один лиш цілунок- живий.
Ти визнай для себе відверто, що ти теж потрібен і їй.
А речі лежать на стільці, і погляд солодко-гірчичний,
хай очі блукають у сні,та сон твій середньостатичний.
І покищо ти ще мовчиш, лиш бісиків хтиво пускаєш.
Але і вона помовчить, бо про тебе давно вже все знає.

Ти є, ти справді, ти існуєш?
Ти марево чи ти живий?
Принаймні мене ігноруєш,
Принаймні тут немає див.
Усе реально, аж занадто.
Відсутність правди, слів і я
Стою задумавшись. Чи варто
Боротись за таке життя?
Тебе придумано? Для чого?
Причина, наслідок, мета.
А я багатогранну мову
Для тебе покладу в уста.
Чи треба вірити у тебе?
Чи все сприйняти за абсурд?
Чи утекти на власне небо,
Створивши власний мур з тортур?
Я божеволію ночами,
Хапаю вітер за думки.
Для тебе відкриваю брами,
А ти на відстані руки,
Або ж на сотні кілометрів
Розкидано твої листи.
Уникни лиш поета нетрі,
Щоб не зробили неживим!
03.03.06.

кудись липкі маршрути
я не молилась Богу
я розівчилась бути
я відстань розписала
на префікс корінь суфікс
тебе в обличчя знала
як різновид розлуки
вклонялась попереднім
мій потяг запізнився
фрагментами комедій
під присмаком кориці
розклала по полицях
всі зустрічі й прощання
нанизую на спиці
петлю життя...
...остання