любові зорі і сонця
цілунки рук і ніжність тіла
від перших слів і до кінця
відлуння пристрасті як стріли
летить крізь грози і дощі
щоб впасти сумнівам під ноги
спочине місяць на плечі
розсипле сяйво на пороги
котрі давно на самоті
чекають кроків як осанни
і кроки тихі
саме ті
почує ніч
так бездоганно
думки ламають призми снів
ведуть із відстанями битву
я відчуваю ясність слів
котрі
сплітаються
в молитву

Дивитись на зорі і пити вино виноградне
З високих, як мрія, безсмертних, як даль, кришталів.
Тримати за нитку красиву й чужу Аріадну,
Яку би як жінку хіба що поет захотів.

Вона ж як полюбить -- то вріже вже долі доволі…
А щастя не вділить, бо, мабуть, не має й сама…
Дурне воно, щастя, як Сонце, -- на вічному колі,
Комусь „на халяву”, комусь за мільйони нема.

Коралові рифи. Гарячий пісок узбережжя
І біле вітрило, й солона салонна сльоза…
Я житиму доти, допоки є в серці безмежжя,
Допоки не все те зробив, що сказав.

Морською травою і космосом вина настою,
Подякую долі за те, що не бачив війни.
Сумну Аріадну назву спересердя сестрою,
Щоб разом із нею котити клубок до весни.

Весна, як і осінь…
Хоч цвіт не ламає гілляччя.
А щастя велике не кожен хребет прогребе.
Вареник в макітрі, сивуха і доля воляча --
Те щастя маленьке…
Йому не потрібно небес.

Якби ж то ми знали, як жити між Богом і Бугом,
Між пеклом і раєм, між грішми й любов’ю і між…

Дивлюся на зорі і йду до Початку за плугом.
І серце співає, і Всесвіт блистить, як леміш.

Іронічно зачаті зародки свіжості
згаснуть із блиском твоїх очей.
Незграбно загублені краплини чулості
озвуться півмісяцем інших ночей.
Тобою розкушене спокуси яблуко
сповнить оргазмами цілий світ.
Цілувати сліди солоно і солодко,
а фортеці піщані обернуться на лід.
Розібгає сонце сухотні промені
по розтулених вуст щілинах.
І тінь твоя, пробігши по мені
від тепла золотавої шкіри загине.
Зламаються пальці від гри на роялі,
розіб"ються склянки, наповнені мною.
А ми ж зтобою ще не дочитали
п"си дурної і ніжної ролі.
І не відкрили двері в "нікуди",
і не родили свіжі ідеї...
Давай дорогу до неба забудем,
розплавим любов, наситившись нею...

Своїм сірим крилом торкнула мене самота.
Чи я хочу того, а чи ні, вона не пита.

Хоч навколо проносяться безліч людей і подій,
А в душі моїй знову зав”яла квітка надій.

Немов ковдрою вкрила все тіло самотність ота,
Схожа на немовля,- завжди плаче вона і рида.

Краще б льод, краще б біль, чи шалений життя буревій,
Ніж той сум та нудьга, що дано пережити одній.

Доле, доле моя, так чому в молодії літа
Своїм сірим крилом торкнула мене самота?

Не буває шалених ночей в самоті,
Одинока душа не співає.
Я зустріла тебе у своєму житті,
А без тебе – життя не буває.

Розбиваюсь на скельця в безодні думок,
Сумнів душу мою розтинає.
Та без тебе не можу дістатись зірок,
В самоті моя скрипка не грає.

Знаю я – буде злива холодна й брудна,
Наперед усе знаю й прощаю.
Відчуваю, як болісно рветься струна,
Бо святих на землі небуває.

Я закохана в Ваші вірші,
Я закохана в Ваші страждання,
В вир думок, що кипить у душі,
В Вашу гордість і в Ваше кохання.

Я забуду вже скоро ім”я,
На шляху не зустріну раптово,
Берегтиме лиш пам”ять моя
Ті слова, що знайшла випадково.

Розтопили Ви льод у душі,-
Крига чиста котилась крізь очі.
Я закохана в Ваші вірші,
Бо зігріли холодної ночі.

Ти не даруй мені небес блакить,-
Вона давно мені уже належить.
Навчилась я по ній, як птах летіть
Своїми крилами, реальності за межі.

І не даруй ти золотих зірок,
Вони мої ще з самого початку.
Про кожну вигадали безліч ми казок,-
Нехай залишаться у пам’яті, на згадку.

А ще я маю ранішню росу
І спів птахів у гаї прохолоднім,
І промінь сонця, і дощу сльозу,
І моря синього важкі безодні.

Багатства вдосталь, не порахувать.
Я можу його все тобі віддати,
Лиш в долі я осмілюся благать,
Щоб дала час іще тебе кохати.

Ти не даруй мені нічого, лиш тепло,
Щоб коло нього і моя душа зігрілась.
Так холодно мені ще не було...
Чому попала я в таку немилість?

Чи може розгубились почуття,
Коли душею почали кривити...
Без них залишилось скалічене життя –
Безкрилий птах, який не зможе вже злетіти.

Не змушуйте мене актором бути:
Завжди сміятися і плескати в долоні,
Стояти не самотньо, а в колоні,-
Не змушуйте мене себе забути.

Не силуйте мене „Ганьба!” кричати,
Коли цього моя душа не прагне,
Іти туди, куди юрба потягне,-
Не силуйте мене раба вдавати.

Не намагайтеся зламати волю
І лестощами шлях комусь стелити,
І через когось море сліз пролити,-
Не намагайтеся украсти долю.

ніжні руки... сильне тіло...
рухи схожі до польоту...
я б з Тобою полетіла,
та не знаю навіть, хто Ти?
і не знаю, де була я,
скільки часу (мить? чи вічність?)
як вже довго це триває...
ця реальність...чи магічність...

звуки ллються через стіни...
все затоплено навколо...
так спокійно...так повільно...
так чуттєво... як ніколи...

плавно...тихо...рухи... кроки...
не торкаючись підлоги...
пристрасть румби...ніч... допоки
спить буденність...і тривоги...
не торкаючись до тіла,
відчуваю теплий дотик...
я б з Тобою полетіла...
хоч не знаю навіть, хто Ти...

Ховати біль в конвертах щастя
І в невідомість відсилати.
Може, комусь вони й згодяться:
Давно забутим адресатам.

Дивно зникати в тиші ночі,
Зіркам гукаючи «Привіт!»
Вдивляючись у неба очі,
Кричати Долі щось услід.

В храмі розкаюватись слізно,
Спокутувать свої гріхи.
Та все ж таки буває пізно!
Ми щось згубили на віки.

Людство прямує в пекло стрімко,
Не помічаючи межі,
А на душі полинно-гірко,
У серце встромлюють ножі.

Ці сльози не подарую тобі,
Ці сльози залишу плакучій вербі.
Цей дощ, що тікає кудись у пітьму,
У ранену душу на спогад візьму.

Ця пам'ять, вірна й така недоречна,
Знову в минуле верне небезпечно,
Де сніг і туман, де сонця нема,
Де холод й морози, де вічна зима.

Душа, що раніше раділа весні,
Тепер лише бачить стіни тісні.
Щось здавлює серце, тяжке і жорстоке,
Це щось залишає до пекла півкроку.

Той втрачений рай, безтурботність життя
Давно відійшли вже у небуття,
Зостались ілюзії й мрії забуті.
І вічно блукають гріхи у покуті.

Ці фрази порожні нещиро лунають,
А струни гітари печально зітхають,
Мене ти у серці чомусь не зберіг…
Невже знов зима? Невже знову сніг?

Я, здається, кохала колись,
Тільки мрію свою відпустила.
Сльози з неба, мов дощ, пролились.
Я ж усього цього не хотіла!

Так боялася фінішу гри,
Так хотіла його відтягнути.
Ну, давай, свою пам'ять зітри!
Все ж мене ти не зможеш забути!

Я до тебе у сни прилечу,
Якщо крила свої відшукаю.
І зітханням душі прокричу,
І мелодію серця зіграю.

Заспіваю про біль і про втрату,
І про білий незайманий сніг,
Мою долю, ось так розіп’яту,
Щоб ступив на її ти поріг.

Ти втекти навіть не намагайся –
Всі дороги до мене ведуть.
Лиш у піжмурки трішки пограйся,
Мої зорі тебе віднайдуть.

Яка різниця, що я відчуваю?
Тобі до мене все одно віки!
Втоплю самотність я у чашці чаю,
Аби тебе не сплутати ні з ким!

Аби тебе не сплутати ні з ким,
Бо болем заросте моя дорога.
Я ж буду сіять навесні квітки –
Хай цвітом встелиться тривога.

Хай цвітом встелиться тривога,
Печаль розвіється у прах,
А я молитиму у Бога,
Щоб залишив тебе хоч в снах.

Щоб залишив тебе хоч в снах,
Такого ніжно-чарівного,
І ще цілунок на вустах,
І присмак щастя неземного.

І присмак щастя неземного,
Як спогад про останню хміль.
Я обійму тебе, чужого,
Ти поряд, але все ж не мій.

Ти поряд, але все ж не мій,
Обманом серця не зігрієш.
В полоні снів, ілюзій, мрій
Ти, наче марево, зітлієш.

Ти, наче марево, зітлієш,
Укравши в мене трохи раю,
Сердець читати ще не вмієш,
Не знаєш, що я відчуваю…

Снопи думок, пакунки слів,
Коротке: "О, я позвоню!"
Вже сніг пройшов, туман зомлів,
І час наклав свою пеню.

Тонка візитка "Не забудь",
Чекання - вічність, зустріч - сон.
У вірі, може, й вища суть,
Та у життя є свій закон.

Любов зробила в серці тромб,
До нитки висмоктала душу.
Мені одній чи нам обом
Кисневий шквал легені сушить?

04/06/2001

Моє серце зогніло від болю,
І стервятники вже тут як тут.
Не змирившись з банальною роллю,
Я вчинила собі самосуд......

2004

Білосніжний аркуш
в сірій димці пилу...
Сиротинно погляд
втупився в вікно...
Тільки чиїсь кроки
в темряві могильній...
І в своїй кімнаті
я - неначе тло...

21/01/05

У трактатах сумнівних істин,
Світі закликів і промов,
Де на воду морську кажуть прісна,
Я сприймала НЕ ТЕ за любов.

Десь блукала, губила компас.
Починала усе з нуля.
А в душі ніби хтось попорпавсь,
І відходи планет нажбурляв.

31/10/2004

на межі між ще сном і вже пробудженням
на межі між ще коханням і вже невагомістю
пережити цю осінь не суджено
тим усім що вражають серйозністю
своєї зеленобуденності у дотику, русі і слові
на межі між собою і рештою
зеленіють акорди любові
що лягають на землю портретами,
що дивують підошви прохожих
пережити б цю осінь між светрами
десь у шафі в полиці немодних...

Ісус промовив: А хто питиме воду,
що Я йому дам, прагнути не буде повік,
бо вода, що Я йому дам,
стане в нім джерелом тієї води,
що тече в життя вічне. (Івана 4:10-14).
Говоріть Господу: “відніми всяке беззаконня і прийми на благо, і ми принесемо жертву вуст наших..." (Книга Пророка Осії 14:3)

Наболіле все
Видаляю з пам’яті,
Мов отруту ту.

У посуху злу
Живу Воду ллю квіту.
Душо! Це тобі!

Наболіле все
Таненням снігів піде.
Біль у небуття.

***
Тиха пороша,
Сніг у сяйві ліхтарів…
Біла завіса.

Ніч-містерія…
Дороговказна Зірка
У дивнім небі.

Пахощі глиці
Та запалена свіча
На Різдво Спаса.

***
Чарівна ніч Христового Різдва!
Спасіння нашого від темряви і зла,
Новини Доброї від Вишнього Отця,
Надії світлої у краще майбуття,
І віри всіх людей у вічне з Ним життя.

***
Діво Пречиста, Ти - Боже Створіння,
Утіха найвища Отця Провидіння
Народження Сина Творця всього світу,
Спасителя люду від тлінності гніту.
Свята Ти від Бога, Святій лиш годиться
Прийняти Велику оту Таємницю
Від Духа Святого, що утілена в Слові,
Народжена в Тілі для очищення Кров'ю
Людей від гріхів, на Голгофу піднявши
Прокляття за них, на Хресті розіп’явши.

***
Рання зіронька зі славою
В святім образі Христа
Піднялася над державою
Творця всесвіту й буття.

Світлом праведним осяяла
Усілякі племена,
Розтопила в правди сяєві
Хибні всі принади зла.

Окрилила страхом скованих,
Вгамувала пихи стан,
Для душ грішних поневолених
Порятунку час настав.

Усепрощення Вершителя
З каяттям до нас прийшло,
Життя Древо, Хрест Спасителя,
Життєдайний плід дало.

***
Мою родину (країну) , Боже, бережи!
Від підступів лукавого, хвороби й біди,
Від чорних заздрощів, засилля чорних сил,
Від пасток недругів і підлості ханжі.
Від тих, мій Боже, хто забув дарма,
Що тільки Ти Єдиний є Суддя
І захист наш від тьми спокус і зла.

***
Ісусе Христе, дякую Тобі
За милість, що даруєш Ти мені.
Врятуй мене (народ), заблудлу вкрай вівцю,
Представ мольбу Всевишньому Творцю.

Там грає джаз.
І що то нам час,
Коли сьогодні ніч неділі?
Хіба ж ми не у свому тілі?

Тут все просто так:
Квіти й коньяк,
Любов, усі мої вірші,
Хоч знаю, читала і ліпші.

То джаз... Потанцюємо?
Осінь давай цю схвилюємо.
Люблю тебе, моя мила,
Й забути не вистачить сили.

Я хотів би більше мати
Жити краще – так як люди
Залишається чекати
Буде це або не буде

Хочеш жити – вмій крутитися
І в цьому вся надія
Ось тобі і філософія життя
Й народна мрія

Я

На себе всю беру вину
Десь на небі той рай
Як і всі виходжу на війну
Вбитих тільки збирай
Ти не друг – ти діловий партнер
Бізнесмен – мій взірець
Найвишуканіших манер
Чистий білий комірець

Добрим бути для усіх –
Ти не зумієш так прожити
Як дзвінкий дитячий сміх
Нам неможливо підробити

Злість у мене частий гість
Я не люблю собі брехати
Злість мене усього з’їсть
А так хотілось добрим стати

Я

Ще гірший може аніж ти
Ти жив, я гортав книжки
За високу планку ставив я
Нереальна висота
І нікуди не втекти
Мені від почуття вини
Я нічого не знаю
Я нічого не знаю
Я не думаю ні про що

Дні й роки неслися
З березами разом ріс
Там, де лежить Полісся
Де навкруги і поле й ліс

Річка парувала вночі
Й кавунами цвіла
Нас мати додому чекала
Нам борщ готувала вона


І з братом ми
Додому йшли
Вечеряти
Вечеряти
Без сновидінь
Здорові сни
Як ніби ми
Лягли й встали


Швидко засинали
І швидко підчас сну росли
Швидко кривди вибачали
Просто діти всі такі

Крали сусідську малину
Сміялися досхочу
Поринали без упину
В світ даний поліщуку


Чому пізніше заціловані
Чому до інших так горнемося
Цілушками годовані
Любистком вмиті –
Таємниця вся

Мушу від думок втікати
Душу хочуть тільки їсти
Долю хочу ошукати
Ненавмисно, ненавмисно

Людям рота не закриєш
Погляд також добре тисне
Кажуть, не такий як всі я
Не такий я ненавмисно

Всі на здогадки охочі
І не вірять в серце чисте
Коли дивлюсь в її очі
То це роблю ненавмисно

Коли вип’ю заведуся
Мить веселу красиш пісне
Я самотності боюся
Ненавмисно, ненавмисно

Я це знаю, добре знаю
Завтра сонце знов заблисне
Коли плачу і співаю
То це роблю ненавмисно

Це не любов. Це лише шепіт моря.
Це шум вітрів і марево ночей,
Картина, що малюють зорі,
І пошук рідних десь очей.
Це не любов, а зорепад й не більше,
Можливо, падолист, що заважає йти.
А гірше… вже не буде гірше.
У тебе крила! Ти лети!
Це не любов. Просто жартує осінь.
Бродяга-дощ гуляє по землі,
До танцю байдуже запросить,
Можеш сказати йому “ні”.
Це не любов. Це місячна соната,
В якій є ноти з нашого життя.
І ще одна маленька втрата,
І ми блукаємо щодня.
Це не любов, лиш кави аромат,
Гіркої, як печаль, приємної, як ніжність.
Це – щастя, взяте на прокат,
І почуттів якась чарівність.
Це не любов, лиш насолоди мить,
Поєднаної з чистою сльозою.
Вона швиденько пробіжить
Так, як стікає час з водою.
Це не любов. Та вже й не друзі ми,
Бо дружби грань давно переступили.
Стежину нашу заметуть сніги,
Якщо на це їм стане сили.
Це не любов, лиш губ і рук єднання,
І стукіт відчайдушний двох сердець.
Пройняте болем, струн звучання,
А я тікаю навпростець.
Це не любов, а квіти, що зів’януть.
Це випите до дна чарівне зілля.
Стріла, що в саме серце ранить.
Мабуть, це просто божевілля!

Солодкий біль гіркої втечі
Від цього світу я спиваю.
В нічних обіймах порожнечі
Я небо на руках тримаю.

Малюю зорями, мов пензлем,
Зів’ялі пелюстки кохання,
Зігрію серце твоє змерзле
Я відчайдушністю чекання.

І раптом ти повіриш в вічність –
І скресне лід на річці долі;
Зіб’єш віршів моїх ритмічність,
Я більше не захочу волі.

Веселкою для тебе стану,
Промінням сонця чи зорею,
Сніжинкою в руках розтану,
Вогнем я буду Прометея!

Цвіте у долині
Калина на лузі
І буяє у красі
Жовто-білих квіток
І сниться мені
Та далека країна
Із дитинства босого
І ясних зірок.

Співає на ній
Соловейко весною
Зозуля нам років
Зачне рахувать
На осінь гілля
Оксамитом засяє
Сплете наречена
Із калини вінок.

І як землю Покрова
Засіє снігами
І гілка калини
Засяє у красі
Моя ти Україно
Твоя така доля
Калина є символ
Життя на землі.

“Візьми її в політ,
У Всесвіт
Оцьому світу навпаки...”
Ingvar Olaffson

Сьогодні небо з кришталю.
Весна чомусь занадто рання...
Це дар мені чи покарання
за те, що так Його люблю,
аж терпнуть руки і вуста,
земля з-під ніг кудись тікає...
По шибках ніч п’янка стікає,
безмежно темна і густа....
А білих птах Його тепла
мене підносить над Землею...
Чекаю дотику єлею
крізь ті високі стіни скла,
щоб день на повну силу дихав,
цілунки пестили плече,
щоб те, що в грудях так пече
не покидало душу...

...ТИХО...

Ні слова більше... Окрім снів
іще залишились видіння
і світлих граней мерехтіння...
...Я б так хотіла, щоб зумів
Він заподіяні розлуки
віддати часу крізь роки, –
й любити так, щоб згасли муки.
Оцьому світу навпаки.

Наскільки б не наблизився до мене —
не станеш ближче... Я — каріатида:
русалка, галатея, мельпомена,
чи та, з веслом, радянська сиротина
з обшарпаного сірого пілона
покинутого мешканцем маєтку.
Ти так їх полюбляєш — цю холодну,
помпезну алебастрову віньєтку
крихкого ненадійного притулку...
На тебе я чекала два століття.
Ріка років, що плинула провулком,
античний мармур терла на лахміття.

З’явивсь.
Вищали чорні об’єктиви.
То ракурси міняючи, то відстань —
як він ламав набридлі перспективи,
у променях прожекторного світла!
І ніч буяла пристрастями квітня...

І все ж пішов...
...А я стою, камінна...
Асфальт вологий зблискує червоним,
і небо, розфарбоване карміном,
змивається водою дощовою.
І громом бутафорським, куцим, ницим —
метро гуркоче посеред кварталу...

За що мене безжальний будівничий
лишив часу і місту на поталу?

Отямтесь браття і прозрійте
Куди йдете?
Можливо всі вже здичавіли
Бо чините ви зло.
Свою ми церкву маємо в зневірі
I наша мова рідна в забутті
Горілку пˇємо ми цебрами
У нашоім домі правлять москалі
Отямтесь, мусите прозріти
Світ є далеко, ми ніщо.

Сумує вітер-мандрівник,
Співає тихо море,
Промінчик сонця золотий
Нам не віщує горя.

Здійметься хвиля і ураз
Розсиплеться кришталем,
Гойдне замріяний баркас,
Позбавить від печалей.

Росте смарагдова трава
На кам’янистій кручі,
Над нею шуліка літа
У небі всемогучий.

А там, де неба ніжний край
Купається у морі,
Колиска місячна сплива,
Там спочивають зорі.

Твоє мовчання
запікається моїми ранами.
звісно, може я перебільшую
і це - звичайні подряпини,
але, здається, боляче.
Іноді пишу повідомлення.
Ти скупий
і ніколи не маєш часу.
Звісно, може я помиляюся
і ти просто не хочеш бачити
мене втішену,
але, здається,
добре навчився брехати.
Впадаєм у крайнощі...
Раніше кохались пристрасно
(і, до речі, голосно),
а зараз не менш пристрасно
(але вже тихо)
ігноруєм минуле.
Кожен по-своєму:
я намагаюсь бодай на мить
повернутись,
а ти вже забув мої руки.
Все сталося так, як і мало -
вкотре дотліла цигарка
і я зазираю в чужі вікна
в надії на неодмінний ранок.
Ти ж міцно спиш,
напившись солодкого чаю
і у снах не маєш місця для мене.
Ми так і не танцювали...

З німою торбою стою під церквою і гавкаю,
Випереджаючи думки тих, кому вони
Прийшовши, набули б ознаки геніальності.
Шукаю правди. Чесно. Привиди з життя під лавкою
Не бачать в стражданні мо’му своєї вини
І спонукають позбутись провінціальності.

Прийшла молитись, довелося вмиватись відмовами:
Три неділі проспавши – ти не християнин.
Та лиш Бог може засвідчити, більше нікому,
Що щоденно мої молитви кувались підковами.
О, Господи! Не стань покарою цих хвилин –
Ти в церкві, а я край дороги в світі дикому.

Мене до Тебе чом не пускають неправди Іроди?
Вдягли сутану, як оману, розводять дим,
І все свою подобу до Тебе прирівнюють.
Не розумію. Прийшла ж сюди не заради вигоди,
Ніхто до торби мені не покладе калим,
Та тільки й відчуттів щомиті, я не рівня їм.

Отак стою під церквою, нещирістю розгублена,
А перехожий-блудник кине мені п’ятак,
Додавши інколи одиничку з крижалями
Опису милості. А душа, цим дріб’язком куплена,
Німими нотами незгоди подає знак,
Що спрагло хоче співу, не відзнак з медалями.

На свято отці пожалуюють тими же монетами,
Проте не завжди мої вуста цілують хрест –
Бо вважають мене сумнівно іновірною.
Я ж, підперезавши міць нерозуміння корсетами,
В собі задавлюю накопичений протест
Народитися засекундно неймовірною.

Чиню за законами писаними, забуваючи
Заповіді. Боже, дай-но напитись з джерел,
Не замуровуй єство моє у колодязі.
І простіть мені, люди, хто може. Себе питаю, чи
Долетить триголовою правдою орел
До тих, хто ще ховає свої душі в одязі?

Загавкую вашу свідомість мирославослів’ями,
Стукаю в церкву, як грішники Єва й Адам,
Зажадавші пізнати верховенство істини,
Щоб розширився приход покаяння поголів’ями...
З неба ж голос: „Мене нема там. Будуй свій храм.”
Німіє серце, говорить торба: „Воістину...”

ти хочеш вірити у те, що я лише тобі
належу так як не належать іншим
тримаю світ...
весь світ в твоїй руці
і просто не приймаю жодних рішень
і тут мовчу і зранити боюсь
твоя душа - тендітна, як пелюстка
ти той за кого я вночі молюсь
коли весь світ огорне чорна хустка
ти хочеш вірити...
і вір - це вибір твій
шкульгає на одній нозі сумління
і цілий світ, що в мій з-під твоїх вій
недоторканно струшує прозріння

Злизуючи карамельність моєї шкіри
віриш
у незбагненність погляду
спогади
складаються тихо у пазл
відразу
не розгадати їх таємниці
що криється
у простих спогляданнях в минуле
відчула
едектричной дотик твого волосся
довелося
на мить чи на дві померти...


вчора впали мости
між "я" і "вони"
розгубили останні
телефонні (чи інтимні) зв"язки
більше не пробігатимуть очі
у товстій книзі із переліком
ненаписаних імен
А так хотілося
вивчити більше!..

тихо горять слова
лишаючи по собі
ще на деякий час
на шоках теплі тіні...

У полі серед степу широкого
Там калинонька росте
А із під каменя джерельце
Ключом воду у гору бˇє.

Летить до нього і пташечка
І звір хижий біжить
І пастух жене отару
Щоб вівці свої напоїти.

І далі собі уже струмочок
Біжить у покосах свіжих трав
І дитинство моє босоноге
Усе кануло у синю даль.

Очі Твої зелені,
дуже зелені очі.
Ким же Ти був до мене?
Ким же Ти бути хочеш?
Чим стане теплий вечір,
сплетений з листя м’яти?
Я дочекалась втечі.
Що мені ще чекати?..
Може, хвилину дива?
Може, весни хвилину?
Жовта осіння злива
гладить Карпатам спину...
Тихо біжить струмками,
плавно стає рікою...
...Скучила за руками...
Скучила за Тобою...
Боже мій! Як нестерпно
знову лічити тижні...
Поки душа відтерпне –
небо проміння вижне...

18 лист.”03

Згасає день палають зорі,
Тремтить твоя душа,
Торкання до дзвінкої волі,
Як лезо у ножа.

Так само кличе срібним блиском
І як вино п’янить,
Так само гостра болю іскра
В очах замерехтить.

Вдихнеш нектар м’якої ночі,
Як оксамит і шовк,
Згадаеш ті чарівні очі,
Яких ти не знайшов.

Згадаеш ніжнії торканя,
Яких не знав віки.
Згадаеш пристрасні бажання,
Поезії рядки.

Ти жив натхненно і не марно,
Мав те, що мають всі,
Але спіймати щось примарне
Зумів лиш уві сні.

Тож вересень, переді мною сад,
Далекий грім в дзвінких просторах тане,
Здається мені деяким словам
В думках самих замало волі стане.

Вони зірвуться з вуст, немов листки,
Що вітер рве безжалісно й рішуче,
Залишаться самі лише гілки –
Це страшно, але все ж таки минуче.

То доля, а від неї не втечеш,
Вона – закон і правило незмінне,
Для того ж ти , листочок, і живеш,
Щоб колись впасти стрімко та невпинно.

То не любов.
То вбивча параноя.
Промила мозок чиста кислота.
Ти ходиш скрізь зі мною і за мною,
І там де ти, лиш морок і сльота.
Всі атоми пронизані тобою,
І тіло ниє тиском самоти.
Всі м'язи мозку корчаться від болю,
Від надлишку їдкої кислоти.

То не любов.
То просто кисню брак.
То просто кров пульсує надто швидко.
І я вже стала схожа на вітряк:
Не стане вітру - я навіки зникну.

30/05/2001

відрікаюсь так чітко і ясно
ні
зрікаюсь
раз і назавжди
довиваю останні акорди
дозаплутую свої сліди...
відрікаюсь стає майже страшно
ні
зрікаюсь
життя в нікуди
залишаю цю осінь для кращих

а для себе залишу...
вірші

Пітніють руки і холонуть губи
Сховались очі в рамки кришталю
На інших сценах я щаслива буду
Коли оцю ОЦЮ перетерплю
Коли докурю мокру сигарету
Розтопчу всякий виноград в вино
А ти прийдеш не вдруге і не втретє
Мій сивий голуб пасмом на чоло
А ти прийдеш, як холод чи як спека
А ти прийдеш, як ранок, або ніч
Невідворотно так в глибини серця
І незбагненно так у інший світ
Під звук органу і тремтіння дримби
Задеригуєш хмарами й дощем
Прийдеш, як смертний
Без сіяння німбу
Огорнутий лиш сонячним плащем
Пітніють руки стримані чеканням
Куліси
Сцена
Знову новий грим
А що як не впізнаєш мене СПРАВЖНЮ
Залишишся?
Підеш?
Куди і з ким?

Час зітре твої риси
з полотна моєї пам"яті.
Твої очі стануть двома
плямами у моїх спогадах,
пальці перетворяться на гілки
сусіднього дерева,
а присмак вуст лишиться
тільки далеким відлунням
прогулянок парком...

Часом хочеться взяти
пензля до рук
і знов малювати тебе,
плести шовком,
витинати з паперу,
аби знову відчути
сонячних зайчиків
наших з тобою ранків...
Ось я малюю обличчя -
усміхнений,
далі з"являється
запах шкіри
і я знову можу відчути
твій дотик до свого плеча.
Ніжно...
Тихо...
Але час все-одно сильніший...

розмінюєш роки
на дні безтурботності
фіксуєш лише неба синь
ці сходи потерті
дорогою вгору
здалися на мить
лиш на мить
бо знаєш ця сцена
міраж
відсвіт ламп
омертвляє обличчя
життя як абсурду театр
втеча звідси
дорівнює смерті

Тому й згрішила Єва
Не захотіла й раю
Адама кликала
“Тікаймо!” – я тікаю!
Хай не в раю
І не з тобою
Бо хочу – вільна!
Спокусник-змій шептав:
Тікай!
Адам мовчав
Ні докорів, ні ради
Він просто був
Наївний як дитя
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Від Божого гніву
Від болю пізнання
Від того, що буде
Й далі життя
Та вже не таке
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Мовчав.
Утікаю – лиш я.

пронесуться вітри
неспокійно
заснулих розбудять
минуле постане
привидом з ночі
спогадом сну
і усі птахолови
прокинуться з крилами
так відбуваються ночі
заборгувавши літу
пелюстки троянд
осіннє сонце
наливає в душі спокій
ну а мені
вернутись хоч на крок
чи пів туди де
вітер і колосся напівстигле
і тиші дзвін
і небо і хмарки

Там вечір грає,
Там за небокраєм.
Там мої пісні
Стали Тобою –
Стали любов‘ю.
Там нас не буде,
Там ти забудеш.
Там я забуду
І з тобою буду.

Там за горами
Поміж-між нами.
Більше не буде
Все це забудем
Бо ми лиш люди!

В твоїх долонях
Серце холоне.
Більше не хочу,
Дивлюсь у очі.
Тільки шепочу –
Ще б трохи ночі...
Ще б трохи часу -
Все і одразу.
Ну а на завтра -
Хай буде правда...

Там, де немає
Тих, хто кохає.
Там я не буду
Там ми не люди,
Там сірі будні...

Хай порвуть мої струни -
Не замовкне моя гітара.
Буду грати слов‘янські руни
І слова мої наче примари, -
Марнотратсвто моя наука.
Лише Діва Марія поможе,
Я складаю в молитві руки -
Я безбожник... Спаси мене Боже.
І не гоже молитви "творити"
Може все це даремно, бо грішний.
Без гріха я не зможу прожити.
І життя мого жилки - це вірші.

Побачу знову рідну землю.
Іду по свіжескошенній стерні.
Ні, не змінилось тут – он стара гребля.
Все ж так щебечуть в вечорінні соловї.
Все так же тихо сонце опадає -
За небокрай і землекрай ріллі.
Все так же листя шелестить і грають
У синевир ключами журавлі.
І материнська рідна хата -
Зустріне все ж таким теплом.
І моя ненька вийде зустрічати
Ген-ген далеко за селом.
Ті ж , двері, вікна, навіть і калина,
Що вигляда немов на виданні.
І мама, що чекала довго сина,
Всміхнеться лагідно мені...

За столиком в кав’ярні біля Ринку,
Розмовою в кав’ярні біля правди.
Мовчали ми, чекаючи зупинки,
Трамваю, що під назвою назавжди.
Чекали ми - не трохи кави,
Чекали ми... Шукав нас час.
Ловили тіні ті, що завтра,
Ті тіні, що забудуть нас...