Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?
Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах
Похмуро палахтить ненависть і тривога;
Там видива нічні відбив безумства жах.

Чи мучила тебе сукуба тонконога,
Чи пестив домовик рожевий, наче птах?
Чи кулаком важким, немов скали відрога,
Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?

О, як хотів би я, щоб ти була здорова,
Щоб сильний дух тебе навіки полонив,
Щоб кров твоя текла, як та антична мова,

Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,
Де в грі чергуються - то Феб, натхненник слова,
Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.

Природа - храм живий, де зронюють колони
Бентежні стогони і неясні слова.
Там символів ліси густі, немов трава,
Крізь них людина йде і в них людина тоне.

Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
Їх зрівноважують співмірність і права,
Взаємного зв'язку невидимі закони.

Є свіжі запахи, немов дітей тіла,
Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,
Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,

Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,
Що опановують усі безмежні речі;
В них - захват розуму, в них відчуттям - хвала.

Під пишним портиком я жив. Сяйної днини
Там грало сонце вод мільйонами вогнів;
Величний мій палац колонами яскрів,
Мов грот базальтовий вечірньої години.

Там хвилі, пестячи небес ясні картини,
Єднали в дивний гімн всепереможний спів
Могутніх вод морських і клекіт кольорів,
Що відбивалися в очах моїх без зміни.

Серед блакиті, хвиль і мирних берегів -
Це там, це там я жив, пив холод насолоди!
Невільник голий мій, що в пахощах п'янів,

Віть пальмову ледь-ледь хитав для прохолоди
I думав про одне - розгадував невміло
Болюче таїнство, що так мені боліло.

Люблю той вік нагий, коли, теплом багатий,
Клав позолоту Феб на чистий мармур статуй,
А жінка й чоловік, моторні і міцні,
Втішалися життям без страху та брехні,
I промінь із небес їм пестив груди й спину,
Здоров'ям повнячи тілесну їх машину;
Кібела лагідна в достатку благ земних
Не мала за тягар кормить дітей своїх,
А, наче мати, всіх зарівно доглядала
I молоком сосків все суще напувала.
Могутній чоловік цінив, як вищий дар,
Жону свою, він був достойний володар,
Вона ж була як плід, без ґанджу і без цвілі,
Із чистим полиском на благороднім тілі!

Поете наших днів, коли захочеш ти
Мужчин та їх жінок величчя наготи
Побачити тепер, у душу холод рине,
I відсахнешся ти од хмурої картини:
О, гидь потворних тіл, що будять жаль і сміх!
Побачиш плюсклих тут, пузатих і кривих;
Покручені хребти; он ті гладкі, пикаті,
А ті гримлять кістьми, немов з розп'яття зняті!
Сказати б, ще дітьми користі Бог лихий
В залізо їх повив, байдужий і глухий!
А ці жінки, худі, пом'яті, блідоусті,
Страшні породження, погрузлі у розпусті;
Дівчата, що спішать до матірніх гріхів,
Заледве їхній час плодитися наспів!

Щоправда, у племен, спотворених фізично,
Новітня є краса, старим вікам незвична:
Торкнула лиця їм сердечних ран печать -
Красою туги нам її годиться звать.
Та всі ці витвори новітніх муз спізнілих
Не перешкодять нам, поріддю хворобливих,
Торгашеських часів - віддать належну дань
Пресвітлій юності з безмежжям поривань,
Веселій і ясній, як чистих вод потоки,
Котра, мов граючись, розносить на всі боки,
Як весняні квітки або небесну синь,
Свій аромат, пісні і ніжності жарінь.

Коли верховних сил незбагненим велінням
З'являється поет у злі, сумні роки,
То мати в розпачі, з прокляттям і тремтінням,
До Бога простира сердито кулаки:

«Бодай зродила б я клубок гадюк у хащі,
Ніж годувати глум цей - виродка в журбі!
Будь, ноче, проклята - утіхи всі пропащі,
Покуту за гріхи я зачала в собі!

Чому я обрана, і за яку провину
Страшна відраза я для мужа? Та з жалю
Я покруча цього у полум'я не кину,
Його, як вісточку любовну, не спалю,

Ні, я проллю твій шал, твоє отруйне мрево
На проклятий стократ цей злючий сповиток.
Так вправно я скручу оце нужденне древо -
Не випустить воно зачумлених бруньок!»

Отак вона ковта прокльонів хижу піну,
Не тямлячи крутих верховних повелінь.
В геєні огняній за матірню провину
Вона сама собі роздмухує жарінь.

Та ангельська над ним простерлася десниця
I сонцем п'яне це занедбане дитя;
Амброзія богів йому в усьому сниться,
Вода йому - нектар, нектар - усе життя;

Він грає з вітром, він - із хмарою в розмові,
Він славить гімнами сп'яніло хресний шлях,
I дух, що йде за ним слідом журби й любові,
Поета впізнає безжурного, мов птах.

Та жахом повні ті, кого любить він хоче,
Хоч серця злагоду несе назустріч всім,
Та любі їм лише його скорботні очі -
Всі трутизну свою випробують на нім.

В питво домішують золи та каламуті,
На хліб його плюють - скажена слина в них.
Чого торкнеться він, сахаються у люті,
Бояться, як чуми, стежок його прямих.

На людних торжищах його дружини мова:
«Коли для нього я гарніша від усіх,
Буть ідолом його я все життя готова,
Пишатись в золоті - од голови до ніг;

Я прагну розкошів, і мирри, й фіміаму,
Колінопреклонінь, і м'яса, і вина,
Так - узурпую я закохану нестяму
I висмію в душі - ядуча ж бо вона!

А як відчую бридь по цім блюзнірськім грищі,
То не схибне моя міцна й тонка рука -
Тендітні нігтики, мов гарпій пазурища,
Вона йому нехай у серце запуска!

Немов пташа з гнізда в оцій земній юдолі,
Червоне серце враз я видеру - і тут
Улюблений мій звір насититься ним долі,
Куди жбурну цей шмат бридливо я у бруд!»

Та що йому цей ґвалт! До неба - очі й вуха:
Побожні руки він здіймає у блакить.
В сліпучих блискавках його ясного духу
Розгніваний народ кипить і клекотить:

«Благословенний будь, мій Боже, що страждання
Мов ліки очисні, даруєш щедро нам;
Вони для душ міцних - небесні пожадання,
Вони для праведних - божественний бальзам!

Я знаю - бережеш ти місце і поету,
Де воїнства твого щаслива височінь,
Запрошуєш його до горнього бенкету
Престолів, доброчесть, верховних володінь.

Я знаю, тільки біль - ота шляхетна цнота,
Якої не страшать моря пекельних скрут,
Хай у вінку моїм горить одна скорбота -
Усіх світів і літ один містичний жмут.

Що перед тим вінком сяйні скарби Пальміри
З усіх морських глибин затаєним вогнем;
Що перед ним ясні перлини і сапфіри -
Перед найвищою з сліпучих діадем;

Бо ж буде творена в твоїм благословінні
З первісних променів - не з золота-срібла,
А очі смертнії в прекрасному тремтінні
Для неї лиш сліпі і тьмяні дзеркала!»

Рубенс, плин забуття, сад розкішної ліні,
Плоті свіжа подушка, де стигне сам шал,
Та життя клекотить і вирує в бродінні,
Як повітря у вітрі, як море у шквал;

Леонардо, свічадо глибоке і тьмаве,
Де розкрилених ангелів світиться сміх,
Де зринають їх тіні таємні в оправі
Льодових верхогір'їв та сосен гінких;

Рембрандт, темний шпиталь, повен туги щемкої,
Де велике розп'яття - єдина з окрас,
Де молитви із бруду злітають юрбою -
Косий промінь зими їх стинає нараз;

Мікеланджело, світ в грандіознім видінні,
Де з Гераклами в шалі змішались Христи,
Де з могил на весь зріст підіймаються тіні.
I свій саван деруть, аж ламають персти;

Хтивість фавна, завзяття боксерського бою,
Що і в грубім красу своїх слуг береже,
Серце, повне гординею, жовчю й журбою,
Каторжан імператор смутенний, Пюже;

Вічне свято, Ватто - стільки серць, мов огнистий
Рій метеликів пурхнув,- ряхтить карнавал,
I нелічені люстри вливають займистий
Безум свій у жаркий кругойдучий цей бал;

Гойя, шабаш бісівський, навала кошмарів,
У дзеркалах - відьми серед діток малих,
В казані - людський плід, найрозкішніше з варив
I чортів спокуша лиск дівочих панчіх;

Крові озеро в тьмі, де шугають примари,
Де злий ангел завісу лісів розрива,
Де під небом згорьованим линуть фанфари,
Наче Вебера схлипи - це Делакруа;

Всі прокляття, хула ота несамовита,
Цих екстазів і скарг молитовний вінець -
Це луна, в лабіринтах стократно відбита,
Це божественний опій для смертних сердедь!

Гук цей тисячогорлий - наказ по сторожі
З тисяч рупорів від тисячі голосів,
Це маяк, що твердині освітлює гожі,
Це загубленим поклик у хащі лісів!

Ось воістину, Боже, свідоцтво єдине
Про достойність людини: крізь товщу віків
Це вогненне ридання до вічності рине,
Щоб умерти край чорних її берегів!

ти чогось шукаєш.
розкидуючи очима
шматки історії на
своєму шляху.
так само пусті люди.
розкидуються подобами думок.
ніби бажаючи перетворити
простір на пустелю.
ти не бачиш нічого. крім перепон,
які ти вважаєш пастками ворогів,
хоча. в тебе немає їх. і друзів немає.
ти теж їх відкинув.
певно
навіть
коли ти дістанешся своєї зірки,
ти її не відчуєш,
і відкинеш разом з усім.
відкинеш далеко.
а я помічу її відображення
в твоїх очах,
в які я дивлюся
постійно
, хоча ти того і не помічаєш.
ти не помічаєш і того, як
я ловлю думками
розкидані тобою речі.
обережно вкладаючи
їх у потрібні шальки
вагів психоделічного піщаного
годинника.
і колись я піймаю твою зірку.
та сховаю її на небі.
щоб ти не розпізнав її
серед міліярдів інших,
вкледених мною туди зірок.
і щоб ти більше не кидався життями.
та знову стану
на своє місце
ловця чужих бажаннь.

легені і місто і марш Еврідік
в полон океану педалей і клавіш
корона вужів чавить з пам*яті сік
як зрада дочки моє серце на фарш

як зрада на пальці - обуренням бджіл -
з глибин океану пекуче й драглисто
з волоссям здираю корону вужів
уже на підході мільйони невісток

страх дерева, вогкості, голосу зник
лишилась позичена боязкість меду
пасивність узятих в полон Еврідік
і в кріслі плетенім привабливість пледу

вони казали, що він хворий
"він-маразматик, син пітьми"
вони казали, що він кволий,
він все ж боровся із людьми...
вони вбачали в ньому сина
та виганяли з дому в ніч,
вони казали-ти ж людина!!!
та трактували все ж як річ...
вони палили його одяг,
зривали маску без лиця,
та не спіймали його потяг
ані приборкали митця...
він бачив очі їх бездумні
і чув сліди німі й безшумні,
він бачив профіль..бачив фас
та не зумів спинити час...
тепер він сам у домовині
сидить за келихом абсенту,
свій спадок дав лиш половині
а решту спалює до щенту...
і крізь розбите скло вікна
він бачить тіні мертвих душ
чи битва це чи вже війна???
чи лиш інстинкт зігнилих туш???
у всіх нас право на життя
і всі ми знаємо закони,
навіщо ж спалюєм дитя???
на поле миру шлем загони???
для чого крик цей весь у ранах
та крик не ваш..не ваш цей біль
навіщо ж жертву у кайданах
ми бємо так як бємо міль????
і вже століття страху й горя
вже стільки зламано мостів
та сльози линуть все ж до моря
слова все ж рвуть хаос листів...
і ось ми тут...на грані скелі
вдихаєм кисень ворогів
торкнутись поглядом до стелі
чи рвати пута берегів???
вони вдивляються у рани,
а він ковтає їхній сміх,
у їх очах-сліди омани
вже надто пізно вбити гріх...

Поодинокі, відверті серця,
Криються в запаху вітру.
Твої очі, як очі мерця,
Покрівають цю задумку хитру.
У них застигло бажання пожити,
І ще мрій та думок з кілограм.
Чи могла б я цей світ боронити,
Закохавшись у сніг мелодрам?
У стакані лиш чай, чиїсь сльози,
І ще ложка померлих імен.
На морозі я бачу мімози,
І куплети майбутніх поем.
Я повільно гублю свою душу,
Їде дах, витікають думки.
Але я це стерпіти все мушу,
І пройти перехресні стежки.

Гой ты, Русь, моя родная,
Хаты - в ризах образа...
Не видать конца и края -
Только синь сосет глаза.

Как захожий богомолец,
Я смотрю твои поля.
А у низеньких околиц
Звонно чахнут тополя.

Пахнет яблоком и медом
По церквам твой кроткий Спас.
И гудит за корогодом
На лугах веселый пляс.

Побегу по мятой стежке
На приволь зеленых лех,
Мне навстречу, как сережки,
Прозвенит девичий смех.

Если крикнет рать святая:
"Кинь ты Русь, живи в раю!"
Я скажу: "Не надо рая,
Дайте родину мою".
1914

Друг мой, друг мой,
Я очень и очень болен.
Сам не знаю, откуда взялась эта боль.
То ли ветер свистит
Над пустым и безлюдным полем,
То ль, как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь.

Голова моя машет ушами,
Как крыльями птица.
Ей на шее ноги
Маячить больше невмочь.
Черный человек,
Черный, черный,
Черный человек
На кровать ко мне садится,
Черный человек
Спать не дает мне всю ночь.

Черный человек
Водит пальцем по мерзкой книге
И, гнусавя надо мной,
Как над усопшим монах,
Читает мне жизнь
Какого-то прохвоста и забулдыги,
Нагоняя на душу тоску и страх.
Черный человек
Черный, черный!

"Слушай, слушай, -
Бормочет он мне, -
В книге много прекраснейших
Мыслей и планов.
Этот человек
Проживал в стране
Самых отвратительных
Громил и шарлатанов.

В декабре в той стране
Снег до дьявола чист,
И метели заводят
Веселые прялки.
Был человек тот авантюрист,
Но самой высокой
И лучшей марки.

Был он изящен,
К тому ж поэт,
Хоть с небольшой,
Но ухватистой силою,
И какую-то женщину,
Сорока с лишним лет,
Называл скверной девочкой
И своею милою.

Счастье, - говорил он, -
Есть ловкость ума и рук.
Все неловкие души
За несчастных всегда известны.
Это ничего,
Что много мук
Приносят изломанные
И лживые жесты.

В грозы, в бури,
В житейскую стынь,
При тяжелых утратах
И когда тебе грустно,
Казаться улыбчивым и простым -
Самое высшее в мире искусство".

"Черный человек!
Ты не смеешь этого!
Ты ведь не на службе
Живешь водолазовой.
Что мне до жизни
Скандального поэта.
Пожалуйста, другим
Читай и рассказывай".

Черный человек
Глядит на меня в упор.
И глаза покрываются
Голубой блевотой, -
Словно хочет сказать мне,
Что я жулик и вор,
Так бесстыдно и нагло
Обокравший кого-то.
. . . . . . . . . . . .

Друг мой, друг мой,
Я очень и очень болен.
Сам не знаю, откуда взялась эта боль.
То ли ветер свистит
Над пустым и безлюдным полем,
То ль, как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь.

Ночь морозная.
Тих покой перекрестка.
Я один у окошка,
Ни гостя, ни друга не жду.
Вся равнина покрыта
Сыпучей и мягкой известкой,
И деревья, как всадники,
Съехались в нашем саду.

Где-то плачет
Ночная зловещая птица.
Деревянные всадники
Сеют копытливый стук.
Вот опять этот черный
На кресло мое садится,
Приподняв свой цилиндр
И откинув небрежно сюртук.

"Слушай, слушай! -
Хрипит он, смотря мне в лицо,
Сам все ближе
И ближе клонится. -
Я не видел, чтоб кто-нибудь
Из подлецов
Так ненужно и глупо
Страдал бессонницей.

Ах, положим, ошибся!
Ведь нынче луна.
Что же нужно еще
Напоенному дремой мирику?
Может, с толстыми ляжками
Тайно придет "она",
И ты будешь читать
Свою дохлую томную лирику?

Ах, люблю я поэтов!
Забавный народ.
В них всегда нахожу я
Историю, сердцу знакомую, -
Как прыщавой курсистке
Длинноволосый урод
Говорит о мирах,
Половой истекая истомою.

Не знаю, не помню,
В одном селе,
Может, в Калуге,
А может, в Рязани,
Жил мальчик
В простой крестьянской семье,
Желтоволосый,
С голубыми глазами...

И вот стал он взрослым,
К тому ж поэт,
Хоть с небольшой,
Но ухватистой силою,
И какую-то женщину,
Сорока с лишним лет,
Называл скверной девочкой
И своею милою"

"Черный человек!
Ты прескверный гость.
Это слава давно
Про тебя разносится".
Я взбешен, разъярен,
И летит моя трость
Прямо к морде его,
В переносицу...
. . . . . . . . . . . . .

...Месяц умер,
Синеет в окошко рассвет.
Ах ты, ночь!
Что ты, ночь, наковеркала?
Я в цилиндре стою.
Никого со мной нет.
Я один...
И разбитое зеркало...

14 ноября 1925

Не каждый умеет петь,
Не каждому дано яблоком
Падать к чужим ногам.

Сие есть самая великая исповедь,
Которой исповедуется хулиган.

Я нарочно иду нечесаным,
С головой, как керосиновая лампа, на плечах.
Ваших душ безлиственную осень
Мне нравится в потемках освещать.
Мне нравится, когда каменья брани
Летят в меня, как град рыгающей грозы,
Я только крепче жму тогда руками
Моих волос качнувшийся пузырь.

Так хорошо тогда мне вспоминать
Заросший пруд и хриплый звон ольхи,
Что где-то у меня живут отец и мать,
Которым наплевать на все мои стихи,
Которым дорог я, как поле и как плоть,
Как дождик, что весной взрыхляет зеленя.
Они бы вилами пришли вас заколоть
За каждый крик ваш, брошенный в меня.

Бедные, бедные крестьяне!
Вы, наверно, стали некрасивыми,
Так же боитесь бога и болотных недр.
О, если б вы понимали,
Что сын ваш в России
Самый лучший поэт!
Вы ль за жизнь его сердцем не индевели,
Когда босые ноги он в лужах осенних макал?
А теперь он ходит в цилиндре
И лакированных башмаках.

Но живет в нем задор прежней вправки
Деревенского озорника.
Каждой корове с вывески мясной лавки
Он кланяется издалека.
И, встречаясь с извозчиками на площади,
Вспоминая запах навоза с родных полей,
Он готов нести хвост каждой лошади,
Как венчального платья шлейф.

Я люблю родину.
Я очень люблю родину!
Хоть есть в ней грусти ивовая ржавь.
Приятны мне свиней испачканные морды
И в тишине ночной звенящий голос жаб.
Я нежно болен вспоминаньем детства,
Апрельских вечеров мне снится хмарь и сырь.
Как будто бы на корточки погреться
Присел наш клен перед костром зари.
О, сколько я на нем яиц из гнезд вороньих,
Карабкаясь по сучьям, воровал!
Все тот же ль он теперь, с верхушкою зеленой?
По-прежнему ль крепка его кора?

А ты, любимый,
Верный пегий пес?!
От старости ты стал визглив и слеп
И бродишь по двору, влача обвисший хвост,
Забыв чутьем, где двери и где хлев.
О, как мне дороги все те проказы,
Когда, у матери стянув краюху хлеба,
Кусали мы с тобой ее по разу,
Ни капельки друг другом не погребав.

Я все такой же.
Сердцем я все такой же.
Как васильки во ржи, цветут в лице глаза.
Стеля стихов злаченые рогожи,
Мне хочется вам нежное сказать.

Спокойной ночи!
Всем вам спокойной ночи!
Отзвенела по траве сумерек зари коса...
Мне сегодня хочется очень
Из окошка луну..........

Синий свет, свет такой синий!
В эту синь даже умереть не жаль.
Ну так что ж, что кажусь я циником,
Прицепившим к заднице фонарь!
Старый, добрый, заезженный Пегас,
Мне ль нужна твоя мягкая рысь?
Я пришел, как суровый мастер,
Воспеть и прославить крыс.
Башка моя, словно август,
Льется бурливых волос вином.

Я хочу быть желтым парусом
В ту страну, куда мы плывем.

До свиданья, друг мой, до свиданья.
Милый мой, ты у меня в груди.
Предназначенное расставанье
Обещает встречу впереди.

До свиданья, друг мой, без руки, без слова,
Не грусти и не печаль бровей, -
В этой жизни умирать не ново,
Но и жить, конечно, не новей.

1925

Эх вы, сани! А кони, кони!
Видно, черт их на землю принес.
В залихватском степном разгоне
Колокольчик хохочет до слез.

Ни луны, ни собачьего лая
В далеке, в стороне, в пустыре.
Поддержись, моя жизнь удалая,
Я еще не навек постарел.

Пой, ямщик, вперекор этой ночи, -
Хочешь, сам я тебе подпою
Про лукавые девичьи очи,
Про веселую юность мою.

Эх, бывало заломишь шапку,
Да заложишь в оглобли коня,
Да приляжешь на сена охапку, -
Вспоминай лишь, как звали меня.

И откуда бралась осанка,
А в полуночную тишину
Разговорчивая тальянка
Уговаривала не одну.

Все прошло. Поредел мой волос.
Конь издох, опустел наш двор.
Потеряла тальянка голос,
Разучившись вести разговор.

Но и все же душа не остыла,
Так приятны мне снег и мороз,
Потому что над всем, что было,
Колокольчик хохочет до слез.

1925

Свет вечерний шафранного края,
Тихо розы бегут по полям.
Спой мне песню, моя дорогая,
Ту, которую пел Хаям.
Тихо розы бегут по полям.

Лунным светом Шираз осиянен,
Кружит звезд мотыльковый рой.
Мне не нравится, что персияне
Держат женщин и дев под чадрой.
Лунным светом Шираз осиянен.

Иль они от тепла застыли,
Закрывая телесную медь?
Или, чтобы их больше любили,
Не желают лицом загореть,
Закрывая телесную медь?

Дорогая, с чадрой не дружись,
Заучи эту заповедь вкратце,
Ведь и так коротка наша жизнь,
Мало счастьем дано любоваться.
Заучи эту заповедь вкратце.

Даже все некрасивое в роке
Осеняет своя благодать.
Потому и прекрасные щеки
Перед миром грешно закрывать,
Коль дала их природа-мать.

Тихо розы бегут по полям.
Сердцу снится страна другая.
Я спою тебе сам, дорогая,
То, что сроду не пел Хаям...
Тихо розы бегут по полям.

1924

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Потому, что я с севера, что ли,
Я готов рассказать тебе поле,
Про волнистую рожь при луне.
Шаганэ ты моя, Шаганэ.

Потому, что я с севера, что ли,
Что луна там огромней в сто раз,
Как бы ни был красив Шираз,
Он не лучше рязанских раздолий.
Потому, что я с севера, что ли.

Я готов рассказать тебе поле,
Эти волосы взял я у ржи,
Если хочешь, на палец вяжи -
Я нисколько не чувствую боли.
Я готов рассказать тебе поле.

Про волнистую рожь при луне
По кудрям ты моим догадайся.
Дорогая, шути, улыбайся,
Не буди только память во мне
Про волнистую рожь при луне.

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Там, на севере, девушка тоже,
На тебя она страшно похожа,
Может, думает обо мне...
Шаганэ ты моя, Шаганэ.

1924

Я спросил сегодня у менялы,
Что дает за полтумана по рублю,
Как сказать мне для прекрасной Лалы
По-персидски нежное "люблю"?

Я спросил сегодня у менялы
Легче ветра, тише Ванских струй,
Как назвать мне для прекрасной Лалы
Слово ласковое "поцелуй"?

И еще спросил я у менялы,
В сердце робость глубже притая,
Как сказать мне для прекрасной Лалы,
Как сказать ей, что она "моя"?

И ответил мне меняла кратко:
О любви в словах не говорят,
О любви вздыхают лишь украдкой,
Да глаза, как яхонты, горят.

Поцелуй названья не имеет,
Поцелуй не надпись на гробах.
Красной розой поцелуи веют,
Лепестками тая на губах.

От любви не требуют поруки,
С нею знают радость и беду.
"Ты - моя" сказать лишь могут руки,
Что срывали черную чадру.

1924

Дай, Джим, на счастье лапу мне,
Такую лапу не видал я сроду.
Давай с тобой полаем при луне
На тихую, бесшумную погоду.
Дай, Джим, на счастье лапу мне.

Пожалуйста, голубчик, не лижись.
Пойми со мной хоть самое простое.
Ведь ты не знаешь, что такое жизнь,
Не знаешь ты, что жить на свете стоит.

Хозяин твой и мил и знаменит,
И у него гостей бывает в доме много,
И каждый, улыбаясь, норовит
Тебя по шерсти бархатной потрогать.

Ты по-собачьи дьявольски красив,
С такою милою доверчивой приятцей.
И, никого ни капли не спросив,
Как пьяный друг, ты лезешь целоваться.

Мой милый Джим, среди твоих гостей
Так много всяких и невсяких было.
Но та, что всех безмолвней и грустней,
Сюда случайно вдруг не заходила?

Она придет, даю тебе поруку.
И без меня, в ее уставясь взгляд,
Ты за меня лизни ей нежно руку
За все, в чем был и не был виноват.

1925

Мечтая о могучем даре
Того, кто русской стал судьбой,
Стою я на Тверском бульваре,
Стою и говорю с собой.

Блондинистый, почти белесый,
В легендах ставший как туман,
О Александр! Ты был повеса,
Как я сегодня хулиган.

Но эти милые забавы
Не затемнили образ твой,
И в бронзе выкованной славы
Трясешь ты гордой головой.

А я стою, как пред причастьем,
И говорю в ответ тебе:
Я умер бы сейчас от счастья,
Сподобленный такой судьбе.

Но, обреченный на гоненье,
Еще я долго буду петь...
Чтоб и мое степное пенье
Сумело бронзой прозвенеть.

Дорогая, сядем рядом,
Поглядим в глаза друг другу.
Я хочу под кротким взглядом
Слушать чувственную вьюгу.

Это золото осеннее,
Эта прядь волос белесых -
Все явилось, как спасенье
Беспокойного повесы.

Я давно мой край оставил,
Где цветут луга и чащи.
В городской и горькой славе
Я хотел прожить пропащим.

Я хотел, чтоб сердце глуше
Вспоминало сад и лето,
Где под музыку лягушек
Я растил себя поэтом.

Там теперь такая ж осень...
Клен и липы в окна комнат,
Ветки лапами забросив,
Ищут тех, которых помнят.

Их давно уж нет на свете.
Месяц на простом погосте
На крестах лучами метит,
Что и мы придем к ним в гости,

Что и мы, отжив тревоги,
Перейдем под эти кущи.
Все волнистые дороги
Только радость льют живущим.

Дорогая, сядь же рядом,
Поглядим в глаза друг другу.
Я хочу под кротким взглядом
Слушать чувственную вьюгу.

1923

Пускай ты выпита другим,
Но мне осталось, мне осталось
Твоих волос стеклянный дым
И глаз осенняя усталость.

О возраст осени! Он мне
Дороже юности и лета.
Ты стала нравиться вдвойне
Воображению поэта.

Я сердцем никогда не лгу,
И потому на голос чванства
Бестрепетно сказать могу,
Что я прощаюсь с хулиганством.

Пора расстаться с озорной
И непокорною отвагой.
Уж сердце напилось иной,
Кровь отрезвляющею брагой.

И мне в окошко постучал
Сентябрь багряной веткой ивы,
Чтоб я готов был и встречал
Его приход неприхотливый.

Теперь со многим я мирюсь
Без принужденья, без утраты.
Иною кажется мне Русь,
Иными - кладбища и хаты.

Прозрачно я смотрю вокруг
И вижу, там ли, здесь ли, где-то ль,
Что ты одна, сестра и друг,
Могла быть спутницей поэта.

Что я одной тебе бы мог,
Воспитываясь в постоянстве,
Пропеть о сумерках дорог
И уходящем хулиганстве.

1923

Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот - и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.

Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.

Золотые, далекие дали!
Все сжигает житейская мреть.
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.

Дар поэта - ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черною жабой
Я хотел на земле повенчать.

Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились -
Значит, ангелы жили в ней.

Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной, -

Чтоб за все за грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.

Пой же, пой. На проклятой гитаре
Пальцы пляшут твои в полукруг.
Захлебнуться бы в этом угаре,
Мой последний, единственный друг.

Не гляди на ее запястья
И с плечей ее льющийся шелк.
Я искал в этой женщине счастья,
А нечаянно гибель нашел.

Я не знал, что любовь - зараза,
Я не знал, что любовь - чума.
Подошла и прищуренным глазом
Хулигана свела с ума.

Пой, мой друг. Навевай мне снова
Нашу прежнюю буйную рань.
Пусть целует она другова,
Молодая красивая дрянь.

Ах постой. Я ее не ругаю.
Ах, постой. Я ее не кляну.
Дай тебе про себя я сыграю
Под басовую эту струну.

Льется дней моих розовый купол.
В сердце снов золотых сума.
Много девушек я перещупал,
Много женщин в углах прижимал.

Да! есть горькая правда земли,
Подсмотрел я ребяческим оком:
Лижут в очередь кобели
Истекающую суку соком.

Так чего ж мне ее ревновать.
Так чего ж мне болеть такому.
Наша жизнь - простыня да кровать.
Наша жизнь - поцелуй да в омут.

Пой же, пой! В роковом размахе
Этих рук роковая беда.
Только знаешь, пошли их ...
Не умру я, мой друг, никогда.

Сыпь, гармоника. Скука... Скука...
Гармонист пальцы льет волной.
Пей со мною, паршивая сука,
Пей со мной.

Излюбили тебя, измызгали -
Невтерпеж.
Что ж ты смотришь так синими брызгами?
Иль в морду хошь?

В огород бы тебя на чучело,
Пугать ворон.
До печенок меня замучила
Со всех сторон.

Сыпь, гармоника. Сыпь, моя частая.
Пей, выдра, пей.
Мне бы лучше вон ту, сисястую, -
Она глупей.

Я средь женщин тебя не первую...
Немало вас,
Но с такой вот, как ты, со стервою
Лишь в первый раз.

Чем вольнее, тем звонче,
То здесь, то там.
Я с собой не покончу,
Иди к чертям.

К вашей своре собачьей
Пора простыть.
Дорогая, я плачу,
Прости... прости...

Да! Теперь решено. Без возврата
Я покинул родные поля.
Уж не будут листвою крылатой
Надо мною звенеть тополя.

Низкий дом без меня ссутулится,
Старый пес мой давно исдох.
На московских изогнутых улицах
Умереть, знать, судил мне бог.

Я люблю этот город вязевый,
Пусть обрюзг он и пусть одрях.
Золотая дремотная Азия
Опочила на куполах.

А когда ночью светит месяц,
Когда светит... черт знает как!
Я иду, головою свесясь,
Переулком в знакомый кабак.

Шум и гам в этом логове жутком,
Но всю ночь напролет, до зари,
Я читаю стихи проституткам
И с бандитами жарю спирт.

Сердце бьется все чаще и чаще,
И уж я говорю невпопад:
"Я такой же, как вы, пропащий,
Мне теперь не уйти назад".

Низкий дом без меня ссутулится,
Старый пес мой давно издох.
На московских изогнутых улицах
Умереть, знать, судил мне бог.

1922

Не жалею, не зову, не плачу,
Все пройдет, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,
Сердце, тронутое холодком,
И страна березового ситца
Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий! ты все реже, реже
Расшевеливаешь пламень уст
О моя утраченная свежесть,
Буйство глаз и половодье чувств.

Я теперь скупее стал в желаньях,
Жизнь моя? иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,
Тихо льется с кленов листьев медь...
Будь же ты вовек благословенно,
Что пришло процвесть и умереть.

1921

Не ругайтесь. Такое дело!
Не торговец я на слова.
Запрокинулась и отяжелела
Золотая моя голова.

Нет любви ни к деревне, ни к городу,
Как же смог я ее донести?
Брошу все. Отпущу себе бороду
И бродягой пойду по Руси.

Позабуду поэмы и книги,
Перекину за плечи суму,
Оттого что в полях забулдыге
Ветер больше поет, чем кому.

Провоняю я редькой и луком
И, тревожа вечернюю гладь,
Буду громко сморкаться в руку
И во всем дурака валять.

И не нужно мне лучшей удачи,
Лишь забыться и слушать пургу,
Оттого что без этих чудачеств
Я прожить на земле не могу.

1922

Сторона ль ты моя, сторона!
Дождевое, осеннее олово.
В черной луже продрогший фонарь
Отражает безгубую голову.

Нет, уж лучше мне не смотреть,
Чтобы вдруг не увидеть хужего.
Я на всю эту ржавую мреть
Буду щурить глаза и суживать.

Так немного теплей и безбольней.
Посмотри: меж скелетов домов,
Словно мельник, несет колокольня
Медные мешки колоколов.

Если голоден ты - будешь сытым.
Коль несчастен - то весел и рад.
Только лишь не гляди открыто,
Мой земной неизвестный брат.

Как подумал я - так и сделал,
Но увы! Все одно и то ж!
Видно, слишком привыкло тело
Ощущать эту стужу и дрожь.

Ну, да что же? Ведь много прочих,
Не один я в миру живой!
А фонарь то мигнет, то захохочет
Безгубой своей головой.

Только сердце под ветхой одеждой
Шепчет мне, посетившему твердь:
"Друг мой, друг мой, прозревшие вежды
Закрывает одна лишь смерть".

1921

Дождик мокрыми метлами чистит
Ивняковый помет по лугам.
Плюйся, ветер, охапками листьев, -
Я такой же, как ты, хулиган.

Я люблю, когда синие чащи,
Как с тяжелой походкой волы,
Животами, листвой хрипящими,
По коленкам марают стволы.

Вот оно, мое стадо рыжее!
Кто ж воспеть его лучше мог?
Вижу, вижу, как сумерки лижут
Следы человечьих ног.

Русь моя, деревянная Русь!
Я один твой певец и глашатай.
Звериных стихов моих грусть
Я кормил резедой и мятой.

Взбрезжи, полночь, луны кувшин
Зачерпнуть молока берез!
Словно хочет кого придушить
Руками крестов погост!

Бродит черная жуть по холмам,
Злобу вора струит в наш сад,
Только сам я разбойник и хам
И по крови степной конокрад.

Кто видал, как в ночи кипит
Кипяченых черемух рать?
Мне бы в ночь в голубой степи
Где-нибудь с кистенем стоять.

Ах, увял головы моей куст,
Засосал меня песенный плен.
Осужден я на каторге чувств
Вертеть жернова поэм.

Но не бойся, безумный ветр,
Плюй спокойно листвой по лугам.
Не сотрет меня кличка "поэт",
Я и в песнях, как ты, хулиган.

Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

С алым соком ягоды на коже,
Нежная, красивая, была
На закат ты розовый похожа
И, как снег, лучиста и светла.

Зерна глаз твоих осыпались, завяли,
Имя тонкое растаяло, как звук,
Но остался в складках смятой шали
Запах меда от невинных рук.

В тихий час, когда заря на крыше,
Как котенок, моет лапкой рот,
Говор кроткий о тебе я слышу
Водяных поющих с ветром сот.

Пусть порой мне шепчет синий вечер,
Что была ты песня и мечта,
Все ж, кто выдумал твой гибкий стан
и плечи -
К светлой тайне приложил уста.

Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

Край ты мой заброшенный,
Край ты мой, пустырь,
Сенокос некошеный,
Лес да монастырь.

Избы забоченились,
А и всех-то пять.
Крыши их запенились
В заревую гать.

Под соломой-ризою
Выструги стропил,
Ветер плесень сизую
Солнцем окропил.

В окна бьют без промаха
Вороны крылом,
Как метель, черемуха
Машет рукавом.

Уж не сказ ли в прутнике
Жисть твоя и быль,
Что под вечер путнику
Нашептал ковыль?

1914

Под венком лесной ромашки
Я строгал, чинил челны,
Уронил кольцо милашки
В струи пенистой волны.

Лиходейная разлука,
Как коварная свекровь.
Унесла колечко щука,
С ним - милашкину любовь.

Не нашлось мое колечко,
Я пошел с тоски на луг,
Мне вдогон смеялась речка:
"У милашки новый друг".

Не пойду я к хороводу:
Там смеются надо мной,
Повенчаюсь в непогоду
С перезвонною волной.
1911

Він зустрів її просто на вулиці,
вона легко його упізнала.
Він давно помічав її посмішку
і вона вже давно його знала.
Він впіймав промінь сонця долонями,
а вона ці долоні узяла.
Він розкрив їй обійми осонцені,
а вона його поцілувала.

Він дивився на неї закохано,
бо вона його причарувала.
Він немов би літав поміж хмарами,
вона вітром його називала.
Він шукав її губи так гаряче,
вона бавилась ним, як бажала.
Він був сам серед тісняви натовпу,
а вона була з ним, не пускала.

Він сказав, що вони збожеволіли
і вона йому щось говорила.
Він мовчав, бо слова були зайвими,
а вона всеодно розуміла.
Він блукав з нею містом до темряви,
вона з ним залишатись хотіла.
Він був просто закоханий в неї,
а вона його просто любила.

Я думаю, день слід на завтра відкласти,
холодної ночі так важко знайти
загублене в темряві слово "сьогодні",
забути про сльози, що плакала ти.

Ще вчора я втратив себе серед зливи,
хотів зупинитись, але не зумів.
По краплі стікав перехожим під ноги
і далі по вулиці річкою плив.

Чомусь так голосно сміявся,
хтось серед друзів розважався,
а я весь вечір тільки з нею,
п'янкою, ніжною, моєю.

В маленькій, затишній кімнаті
жінкам торянди роздавати,
лиш я губився серед диму,
в свою закоханий, єдину.

Манери майже елегантні,
красуні, принци, діаманти,
а в мене спокій на обличчі -
наллю наступну, більшу вдвічі.

На свято пайкою дістала, що змогла,
пішла облаяна додому, щоб поїсти.
В кімнаті чорній спалено дотла
забуті спогади про Еріка, про місто.

Сміття підлогою качається з кутків,
папір листівок жовкне ніби в осінь.
Шматки від фото, друзки теплих днів,
кімнатні капці марно каші просять.

В могилі батька грудками земля,
змерзає вітер, тріскається глина.
Довкола шиї зашморгом петля,
кружляє сніг, ховають домовину...

Тепер одна надовго, назавжди,
повзуть в нікуди дні позачергові.
Нема від кого чаяти любові,
нема для кого жити і цвісти.

Моя маленька леді підступна і невинна,
моя чарівна леді доросла і дитина.
Між небезпечних ігор кохання ніч без краю,
за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю...

Моя маленька леді холодна і гаряча,
моя чарівна леді то тішиться, то плаче.
Летить дощу назустріч, від сонця в ніч тікає,
за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю...

Вона десь поруч ходить, живе он там, за рогом,
своїм радіє друзям і в свого вірить бога.
В юрбі за щастям черга, а в місті знову свято,
мою чарівну леді так важко упізнати.

Покликала в гості, сказала сідати,
відкрила, налила, поставила, випила,
швидко сп'яніла, заплакала раптом,
обличчя руками закрила, пішла.

Та знов повернулась, мені посміхнулась,
забула, згадала, любила, взяла
за руку, мовчала, лежала, питала,
заснула зі мною, прокинулась зла.

Хотіла, просила, чекала, кричала
на мене, ходила, тинялась, кляла,
самого покинула, їла і пила,
дивилась так холодно, ніби знайшла.

Знайшла щось нове у буденних стосунках,
у втомленій втомі від сірих неділь,
від злого кохання – страшного малюнку,
де пензлями сліз замальовано біль.

Знов темними вікна в будинках пустих
лишились - нема їх кому запалити.
Застиглі обличчя не стримують сміх,
не плачуть поламані квіти.

В дешевій крамниці куплю собі джаз -
платівку, що хочу сьогодні почути.
Твій голос, твій день, зупиняється час...
Твоїм вже ніколи не бути.

Тож завтра я встану і буду один
без тебе. Піду і шукатиму щастя.
В яскравому світлі вечірніх годин
нікому мій вітер не вкрасти.

Неприбрана постіль і запах гарячої кави,
завіси на вікнах – ховаюсь від денного світла.
Час їхати в місто – чекають набридливі справи,
на вулиці злива до мертвого листя прилипла.

Невдалий початок для мокрого дня залишає
надію на краще – я можу спокійно мовчати.
Лиш краплі дощу по старій парасолі ридають,
хоч хто мені скаже, чи довго так буде тривати?

У п‘яної долі спитай за сніданком,
що пила вона, з ким лягала у ліжко,
від кого тепер завагітніла раптом,
для кого народить, в чий дім віднесе...

Кому з нею жити, кому її знати,
кому її бити, любити кому.
Без долі так тяжко, а з долею – годі.
Уб’ю і на зону потраплю, в тюрму

***

Давай одружимось, давай одружимось,
давай одягнемо собі по зашморгу.
Мотузку стягнемо ще дужче вузликом,
щоб розв’язала смерть, але не молодість.

Ти ніц не робиш знову, тільки п’єш,
ти ніц не робиш знову, тільки п’єш.
Слова у пісні ці я чув дитиною,
ти будеш пити так, поки не вмреш.

Не плач, кохана, що не люблю тебе,
забудь, що радість є, забудь, що щастя є,
забудь про молодість, про ночі сонячні,
бо сонце з ранку ще зі мною п’є.

Я п’ю, я п’ю, я в гикавці купаюсь,
бридкий, потворний, хоч і молодий,
я з кожним днем все гірший, та не каюсь,
я кожен день то хворий, то сліпий.

Отрутою просякнутий, отрутою залитий я по вінця
і що не день, то вінця ближчі до мети.
Напитись так, щоб здохнути...
напитись так, щоб спокій віднайти.

У моєї мавки очі сині-сині,
у волоссі квіти з моря-полонини,
на вустах усмішка крає моє серце –
не для мене мавка дзвінко так сміється.

За струмком додолу пада водоспадом,
шепче сон на вушко, в ніч віддатись рада.
Мов гадюка в’ється, обійма за шию,
задушити хоче, поки я зімлію.

З тих обіймів годі вирватись на волю,
а з вогонь-вустами годі розлучитись,
а слова за правду видаються з болю,
а солодку пісню замість меду пити.

Вранці ходить колом, вдень чатує нишком,
сонце впаде – знову дівчина озветься.
У волоссі квіти, на вустах усмішка,
не для мене мавка дзвінко так сміється.

"Троянди й виноград,
Красиве і корисне..."
М. Рильський

Ця паморозь
Як тло
Перед красою,
Що під руками добрими
Стає,
Що всесвіт,
Вибираючи,
Присвоїть...
А нам здається:
Так воно і є.
З трудів твоїх
Троянди
Запалають
І виноград заплаче,
Щоб зрости.
Красиве і корисне
Поєднає
Лише людської порух
Доброти.
Троянди згаснуть...
Та янтарні грона
До вічності
І свій долучать
Знак...
За, до кінця незвіданим,
Законом
Те дійство
Не завершиться
Ніяк.

Ти не ревнуй мене. Не треба.
Не варто це душевних ран.
Горить моя любов до тебе
Назло усім лихим вітрам.
Якби у церкві до ікони
Припасти з вірою я міг,
Я й там, на образі, знайомі
Знайшов би риси дорогі.
І я молився б, щоб в скорботі
Не замикалися вуста,
Бо ти моя, як плоть від плоті,
Що із любові пророста.
Бо ти моя...Чи маю право
Сказати так і думать так?
Помилуй і подай ласкавий,
Обом нам зрозумілий, знак.
Я запалю легенько свічку,
Під сумовитий благовіст,
Горить любов до тебе вічна,
Душа спливає, ніби віск.
Довкола нас усе під небом -
Для нас єдиний світлий храм.
...Ти не ревнуй мене. Не треба.
Не варто це душевних ран.

2005 р.

Серце віку не питає,
Стрепенеться, защемить...
Та й не дивно - відчуває:
Вік усякий - тільки мить.
Вітер квітку загойдає
Та й по травах побіжить.
Хто те бачить - пригадає:
Вік усякий - лише мить.
Що усе навкруг єднає,
Що природою ріднить?
Здогадайтесь, хто не знає, -
Лиш любов. Любов - і мить.
Так, як слово - звуків, літер
Згусток,
Досвіду клубок,
Де і час, і простір злиті.
Бо любов - це мить для світу,
Мить прожита - це любов.

2005 р.

Червень голубий,
Річки синь небесна.
Якщо ти любив,
То любов воскресне -
В зелені дібров,
В шалі солов'їнім.
Що таке любов?
Те - що ти єдина.
Мов судьба - стрімка,
Мов краси трагічність,
Як оця ріка,
Що тримає вічність.

2005 р.

Відцвіло все, що мало цвісти.
Весняні відзвучали хорали.
Я зумів непростиме простить,
Нерозлучне само попрощалось.
Що здавалось незмінним,
тепер
Не таким обертається звітом.
Виявляється, час розпростер
Як факір, покривало над світом.
Що збулося, що буде і є
Він з минулим єднає уміло,
Епізодами там постає
Те, що вчора жило і боліло.
Лише час - категорій вінець -
Понад сущим постійно на чатах,
В кожнім витоку бачить кінець,
У закінченні бачить початок.

08.07.05 р.

Чому мені тепер співається?
Чи щось згадалося, бува?
Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.
Душа співає, та в неспокої,
Бо у казковому краю
Літаю піснею високою,
Шукаю молодість свою.
О, не знайти стежками знаними,
Я хочу в долі розпитать:
"Куди роки пливуть туманами?
Як далі житиму, порадь".
Вона мовчить, а я не каюся,
Гукаю юності: стривай!
...Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.

2005 р.

Що серце мені непокоїть:
Чи звістка, чи згадка, чи сон?
Так хочеться пісні простої
Хай навіть удвох в унісон.
Про те, що схилилися верби,
Де в'яжуться наші човни,
Про те, що повірити треба
В повернення знову весни.
Про те, що у росах покоси
Й черемухова заметіль.
Що тону в очах твоїх, в косах
І не виринаю відтіль.
Про те, як у київськім небі
Зустрілися два голуби.
І більше нічого не треба,
Нічого - люби - не люби.
І світ кольоровий - не сірий
Приляже мені на плече.
...Так хочеться віри й довіри,
Коли тобі душу пече.

2005 р.