Я бачив вже ці сльози-
Це ніби дежавю:
Під пісеньку Глюкози
Хтось мовив не люблю.
І світ весь розколовся
На "решта" і на "ти".
Цей ребус не зійшовся
З відгадкою.Прости.
Знайди собі задачу
З відомими всіма,
А я піду. Не плачу.
Це лід дзвенить...Зима...

Попереду дні, тумани і вечора кроки...
Позаду - літа й любові обвуглений біль.
Сховається десь у серці щербатий неспокій,
І знову тобі чужа круговерть-заметіль.

У замку своєму матимеш книги та свічі,
Корону і трон, і навіть свого короля.
А дух чужини зозулею літ налічить,
Й заплаче за кимось сповідь пера здаля...

Тремтить повітря у долонях Божих.
А сніг - мовчить
Про тебе. І про нас.
І лиш гульвіса-вітер це вікно тривожить,
І грає в димарі хтось божевільний вальс...

Обростає
душа віршами...
А ти, як і тоді,
усміхнувшись,
все по серцю
ідеш...

Змінюється світ і ми у ньому,
Все мина, як ти, як я, як день...
Час перевіває справ полову
Крізь годинник, що біля дверей.
Доля, як погода, перемінна -
Все життя - то подруга, то знов
Завітає лихом чи невміло
Раптом нарубає мокрих дров.
І підкине у твоє багаття,
Що не гасне всупереч усім
Правилам тонких законів щастя
На життя невстояній осі.
Змінюється світ і ми у ньому,
Замітає хтось за нами пил...
І нехай чоло ховає втому,
Й кожна зморшка - блискавкою сил.

Розсипали вогні осінні ночі
Не погасити їх і не зібрати
В букет пекучий, тільки твої очі
Могли колись ще більше світла дати

І хоч я маю всі вогні на світі
Неони міст, святкові феєрверки
Ніколи вже не зможе обігріти
Вогонь, що у твоїх зіницях меркне...

Дай Боже силы мне, прошу!
Прошу меня не покидай.
Я скупость слов не выношу,
Мне красноречья, Боже, дай.

Дай для того, чтоб не обидел
Стихом своим я никого.
Чтоб только радость в лицах видел
И сам был счастлив оттого.

Дай, для того чтобы полней
Я мог любимую воспеть.
Чтобы потом в потоке дней
Я продолжал её хотеть.

Дай для того чтоб незабвенно
Я на бумагу чувства лил.
Чтоб пред Тобою откровенно
Сказать мог, Боже, я любил!

Клята робота – нас розлучає,
Та серце Твоє має бути моїм!
Для кохання часу – не вистачає,
Я лиш мрію втонути в полоні Твоїм.

Щодня на роботу зриваєшся Ти
Маршруткою їдеш повз вранішнє місто.
І мені аж до ночі, Тебе не знайти,
Та люблю я Тебе – не збочено, чисто!

Відчинені вікна.
Замкнені двері.
Рими вчорашні,
Лежать на папері.

Півтемрява криє,
Спальню поета.
В ліжку розпатлана,
Сонна “кобіта”.

Перший свій промінь
Сонце пускає,
В лігво митця,
І Вона оживає.

Чистяться зуби,
Колишуться груди.
Процедура миття,
Відбувається всюди.

Сила контрастів!
Під мелодію блюзу.
Вечірня кобіта,
Виростає у музу.

Площа Севільє, що перед цирком
Знатні дами, офіцери є…
Глянуть хочуть, як биковим риком
Ескамільйо славоньки доб'є…

На кінець, уже з Кармен під руку
Він спускається під шквал вітань,
У Хозе в очах надмірну муку
Кожен бачив: смерть то – без вагань…

Та Кармен не бачила страждання,
Думала, що тут Хозе нема…
І тому, без всякого вагання
Вийшла, бо не труситься вона.

Входить дон Хозе, весь у лахмітті –
Він не пара зоряній красі.
Молить про кохання в довголітті.
В неї тільки ненависть… Мерсі…

Перстень в ярості вона знімає,
Що колись подарував він їй…
І прямісінько в лице жбурляє.
Він – не пара… Світ зійшовся в ній…

І на мить, як Ескамільйо всі вітають,
Він до решти з розуму зійшов,
Їй кинджалом в серце ударяє.
В те, що відповіді не знайшов.

Всі несамовитий крик почули:
"Я свою кохану, любу вбив!
Вбийте і мене… Вона заснула…
Понад все ЇЇ в життю любив…"

Лоскочуть яблукову плоть
Неголені протуберанці,
Хай нас помилує господь,
Закутих ув обіймах бранців.

Зійшлись між яблучних орбіт,
І орхідейно всесвіт вкрила
Хода незайманих кобіт,
І пестить ніч кошлаті гриви.

І щоки зберігають жар,
Від сонця яблукам цілунки,
І неба стерлася межа
У сидровім вогненнім трунку.

4
Твоє призвання -- танцювальна зала,
Співцю натхненний! Танцю жвавий біг
Спинить одним лиш порухом ти б міг --
З уст віщих всіх би пісня чарувала.
Й твоя рука ці двері відчиняла
Злиденні, й ти приніс на мій поріг
Скарби ті всі, що у душі беріг,
Щоб музика ця і мені звучала!
Поглянь -- тут запустіння лиш говорить:
Сова й кажан скорботні на даху;
Цвіркун мій мандоліні твоїй вторить
Десь там внизу глибоко, як в льоху;
Й відчаю ехо потім ще повторить:
Це плач мій -- я самотня... я в страху.

Півень піє фестивальну,
Зерна збирає бурштинні,
Будимо третю сигнальну
В білій підсніжній хатині.

Півень п'є небо морозне,
В співі вогненні картинки
Титрами метаморфози
Двері прочинять хатинки.

Півень утретє прославив,
З горла здіймається сонце,
Ранок гастрольний виставу
Розпочина за віконцем.

3
Нерівня, любий мій, нерівня ми!
Несхожі наші звички й наші долі.
Звикати, стрівшись, стали б лиш поволі
Два наші ангели, б'ючись крильми.
Ти -- гість жаданий там, де блиск юрми
Й очей сіяння, й музика, щоб в колі
Красунь кружлять у танці. Я ж в юдолі
В сльозах блукати змушена в піьмі.
І чи ж тобі у розкоші й красі
З вікна вдивлятись в опівнічний час,
Як бідна я, яку забули всі,
Співає лиш тоді, як день вже згас?
Твій лоб у миррі, мій же -- у росі,
Й лиш смерть одна могла б зрівняти нас.

2
Лиш три це слово чули в цілім світі,
Що мовив ти: Господь сам, що звелів,
Щоб ти казав, я чула -- й відповів
Один з нас... і це Бог був... Вже не змити
Прокляття це з повік -- немов затьмити
Зір, щоб не бачила тебе, хотів.
Гніт смерті -- враз помри я -- не схилив
Додолу більше б. Важче це терпіти
Від Бога, ніж від інших, друже мій!
Нас люди не розлучать в їхнім спорі,
Моря не роз'єднають, вітровій
Нас не розвіє, рук хребтами гори
Нам не розтиснуть; небо, купол свій,
Між нами звівши, -- лиш наблизить зорі.

В струмку прозорім в день спекотний
З останніх сил бджола пливла.
Здійснивши вчинок благородний,
Hе зичачи трудящій зла,
Їй донька руку подала.

В нестямі бджілка тріпотіла,
Повзучи стрімко на долонь.
Та раптом донька аж присіла,
Заверещавши: "Oй, вогонь!"
...Бджола, вмираючи, вкусила...

Коломийка

Ой, Яремче, рідна мова,
Взяли ж ви за нирки,
Йду, одягнутий святково -
Тай ковтну горілки.

За безцінну Україну
Пригощу знайомих,
Всім наллю, кого не стріну,
Hавіть агроному.

Мо, хоть він з похмілля ранком
Книжку почитає.
І як землю доглядати
Українську взнає.

Поки ж польки затанцюю
Із офіціянтом.
Він уже тут рік працює
І купив вже танка.

Випью я, щоб українці
Все могли купити.
І у нас круті англійці
Hамагались жити!

-Hе чіпайте стихшу кішку,-
Гримнув до дітей дідусь,
- Hезрадлива,ніжна в ліжку
Завжди ластится чомусь.

Hаче, хижа, розуміє
Все, що маю - це вона.
Тож, щовечора зігріє
І муркоче дотемна.

Все довірливо сприймає,
Без зневаги, ворожби,
Як родина – не кусає...
Hе тікає. До пори.

Мужик запитував поета:
-- І де ти взяв того куплета?
Я стілька м`яса з хлібом з`їв,
Що без горілки захмелів,
Та не впіймав і жодну риму.
Образу, віриш ти, нестиму,
Якщо не скажиш, де береш
І з нас емоції дереш?

Поет образи ж не тримав
Та все розповідав, що знав:

-- Є різні вірші за гатунком.
Тут є прямий зв`язок із... шлунком...
Якщо постися -- Всесвіт чуєш,
Їси, як всі -- в віршах жалкуєш.
Якщо з`їдаєш пів-свині,
То пишеш тільки увісні.

-- А п`ю якщо, раз натякаєш?
-- Тоді, буває, щось вгадаєш.

Новини щойно світ побачив:
Знамено – колір помаранчу –
Якісь-то наймані вандали
Армійським чоботом топтали
І чорну вішали тканину.
Що там, не череп? – Дзьоб орлиний.
Здалося, ми самі в багнюку
Попадали і склали руки –
Топчіть, оббріхуйте, вбивайте,
І стяг піратський піднімайте.
А всі канали, як навмисне, –
Лише про злочини і вбивства…

Ніби тінь – він бачить дві фігури…
"Тут кубло контрабандистів – ось".
Вчув той голос… А Хозе за сурми.
"Стій, це Мікаела…" Чи здалось?

Ескамільйо на цей шум надходить –
(Це суперник головний його… )
Поєдинок. Недарма він бродить…
І Хозе ножа дістав свого.

Та якби Кармен не надлетіла
І не заслонила вмить його,
То Хозе б убив того дебіла –
Лютого суперника свого.

Вже тореадор цілує руки,
Палко просить всіх на бій з биком.
Прирече, мабуть, бика на муки,
З ним розправиться, немов з жуком.

"А хто любить – сам прийде поглянуть", -
Крикнув в сторону циганки він.
Вбив б Хозе, та не дають, а тягнуть,
То й тому залишив все без змін.

Тут виходить Мікаела люба
Та, що нареченою булá…
"Ця Кармен для тебе, милий, – згуба!
Долю всю тобі вона змела…

Вдома матінка твоя старенька
При смерті лежить і жде тебе…
Це ж кровиночка твоя рідненька…
Не простиш колись за це себе…

Він мовчав, та не зронив і слова
Досі та Кармен - його любов…
Ломить Мікаелина розмова..
До Кармен: "Зустрінемося знов".

Та, циганка не відповідає,
Не зверта уваги на слова.
Цмок лиш Ескамільйо посилає
Цей юнак – любов її нова.

У далеких горах відпочити
Тут контрабандисти стали в ніч,
А Дівчата будуть ворожити
Картами при світлі зір та свіч.

Падають Кармен лиш чорні карти –
Хтось помре вже скоро – явний знак…
Не зверта вона на подруг, жарти…
По душі розлився аміак…

А Хозе стає на край обриву.
Він думками збуджував журу…
За горою матір свою сиву
Він згадав… покинув дорогý.

Кляте ремесло пече! Без вістів..
А Кармен? Замість кохання злить…
І кокетування, звук моністів…
Зраду він ніколи не простить…

Вже не поряд… перед кожним стічним
Все танцює, пристрастю горить,
Не вклоняється перед одвічним –
Вже не ним душа її болить…

Облишмо страви,
Облишмо чарки.
Вийдем під простір неба
Вип`єм холодної роси
Послухаєм, що скажуть нам дерева.

Мовчать дерева, мовчить земля
І не порадить нам, ніхто і нічого
Мовчить вода, мовчить трава
Лиш зорі по небу довкола.

Нічна прохолода не розвіє хміль
Голови наші важкі та гарячі,
Полетіть би на небо, до зір
Може там незнають плачу.

Агов! Кину в степ,
У відповідь ніч
Віддасть нам тишу
Важку та холодну
Стою з товаришами
Босоніж в траві
Хто ж скаже -
Що згубили ми сьогодні?

Неначе тихо,
Неначе тупотять
Коні баскі по землі
Неначе тихо
Неначе брижчать
У темній пітьмі шаблі.

Вийдемо ми на високу могилу
Кинемо клич у темну пітьму
Не може ж бути того,
Щоб все ми загубили,
А може десь стоять - такі як ми в степу?

ти зникла, лишивши мене без надії
ти в білі хмарини убралась. тепер
лишилось чекати, без дум і без дії
або вити в небо, мов зранений вепр

мені не згасити ніколи пожару
що палить зсередини. серце болить.
ти зникла, кохана, як мара у хмарах
ти зникла, і більше не хочеться жить

я міг помилятись. я тільки людина
і воля моя не залізна, авжеж
та ти, моя мила, кохана, єдина,
кохання до тебе не відало меж

я погляд встромляю кинжалом у небо,
тебе не знаходячи серед висот.
і як мені жити у світі без тебе,
не скаже, напевно, ні бог, ані чорт

ти вміла мій біль одним поглядом зняти
ти вміла мене серед пекла знайти
від страшних огненних катів врятувати.
тепер я один і я гину. прости.

пробач мене, світе, пробач, моя доле,
що я не зберіг тую іскру святу
тепер моє серце - мов вимерзле поле
і я по стерні неузутий іду

коли ж я дійду до останнього пункту,
коли досягну я своєї межи,
я злитися хочу з тобою в цілунку
чи так вже багато я хочу, скажи?

Та його ж признають дезертиром,
Як не піде зараз – буде стид...
На порозі зіштовхнувсь з Цунігом
Ой, насмішкуватий в нього вид.

Він давно хотів Кармен украсти,
Бо любив її понад усе…
Не гадав чекати тут напасти –
Що Хозе шаблюкою кусне.

Той Хозе вже втратив давно розсуд
Чéрез цúганку, що як зоря,
Він убив суперника і посуд
Весь розбитий… Сум, журба гуля.

Зараз вже тюрми їм не уникнуть…
"Ні! Тепер – то воля і любов! "
В горах заховаються і зникнуть,
Не повернуться ніколи знов!

Так Кармен його уговорила,
Щоб з контрабандистами тікать.
В гори тільки з ним! Його любила.
Там ніхто не буде їх шукать…

На узбіччі, на відстані,
В світлому дні
Залишаються ті, кого з нами немає.
Вони світлі і вічні,
Лиш трохи сумні,
Вони все про нас знають.

Ми їм квіти...й пейзажі
На камінь земний,
А вони нам: - Не плачте,
Заходячи в сни,
В величезні будинки
У наші сумні,

Де буває так прибрано,
А якщо ні,
То це ваші будинки
Чекають на вас.
Просто не добудовані,
Просто не час.

Мороз вечірній обіймав за плечі,
Вже сльози не тікали із очей.
Він говорив тобі якісь банальні речі,
А ти кудись ринала, мов у клей.

Останніх слів його уже й не чула,
І сльози застилала пелена.
Напевно дуже глибоко пірнула,
Бо досягла самісінького дна.

А виплисти назад уже й не сила,
Та і навіщо - там один лиш біль.
Якби могла то певно все б простила,
Але ж навіщо в рану - білу сіль.

Сьогодні я риба
У морі із попелу
Вустами в отруті -
Кармін і кампарі

Тремтіння стегон
Крізь шовк і дим
Дим і попіл
І дивні звуки

По білому кахлі -
Сріблястим попелом
Малюють стопи
Шепоче тіло

Здригається рибина
І скло тріскає
Стікає кампарі
Танцюють пальчики

Малюють
карміном
По білому
Кахлі
Здригаюсь
Стискаюсь
І потім
Лише
Крізь сльози
Сміх
Шалений
Крізь сльози
Сміх
Ти чуєш?..

я чувствую во мне горит
святое пламя вдохновенья,
но к темной цели дух парит!
кто мне укажет путь спасенья?
(Дмітрій Вєнівітінов)

моє життя немов життя рослини
я відчуваю вічність сонним серцем
і відчиняю рот неначе дверцю
у подиві божественним творінням

а боги як паталогоанатоми
небіжчика немов холодну тушу
мою маленьку розтинають душу
по атому
по атому
по атому

я прагну світла руху і прострації
натомість затхлість стін і повсякдення
а я творіння боже я натхнення
так хочу. маю лиш інсинуації

заковують мене страхи кайданами
запльовують мерзотники отрутою
я ж відчуваю час і це є мукою
час відчувать не більше ніж оманою

в мені палає жар хотіння правди
він не дає мені ні їсти ні заснути
але на крилах моїх тяжкі пута
я розіб’ю їх вічності заради

Шепоче дощ осінню казку,
Там за вікном злились світи.
Я відчуваю серцем ласку -
Нас троє тут: Дощ, Я і Ти!

І мокнуть паркові алеї,
Мовчать безлюдно під дощем.
Та ніжний спів душі твоєї
Мою зігріє, мов плащем.

І знов вертає дощ. Холодний...
Чому ж болить душа моя?
Мабуть, тому все, що сьогодні
Нас тільки двоє: Дощ і Я.
22.11.06

Просто перестало битись серце...
Просто музика звучати перестала...
Відзвучала...
В жорнах мукомельців
Запісочилось. Життя прийшло в начало.

Просто... О! Як, Господи, непросто!
Лізуть в душу вовком спогади роздерті.
Долю стерто...
Тіло духом постить.
Вік народження накрила хвиля смерті.

Страшно... Очі склом і тиша в грудях.
Як зізнатися собі – тебе немає.?!
Відсихає
Час. Мерців не судять.
Чом нестерпно відпускать в тенета раю?..

Просто спи. Пізнай душевний спокій.
Серце в силі пам’яті проб’ється двічі.
Ставлю свічі...
Там, в світах високих,
Жди. Чекає всіх один маршрут у вічність.

-Зроби голосніше, сказала і сіла,
Замріяно вся і поринула в спів
Там хлопець кохану брав ніжно до тіла
І не жалкував при освідченні слів.
Казав: я шукав все життя, тебе, рідна
В уяві вуста малював кожну ніч,
Ти мила, єдина, над все необхідна!!!
Hе кидай мене з часом знов віч-на-віч!..

От пісня, так пісня...В житті ж - тільки сварка,
Погрози, слова, мов загострений ніж.
Донеслося з кухні: - Знов сіла, Одарко?!.
Вечеряти є ?..
-Та ходи вже та й їж...

Ось таверна Лільяса в Севільї
Шумно, весело – все, як завжди.
А Кармен вдихає в груди вільні
І повторює: "Він прийде – жди!"

Эскамільйо біля неї поряд,
Та його не бачить почуттів
І очей, які коханням зорять.
Їй все рівно, що то він хотів…

Був тореро дуже знаменитий.
Він надій не губить на любов,
Та вона не хоче й говорити –
Лиш Хозе побачить мріє знов…

В тій таверні збір контрабандистів.
Дещо тут зібрались обсудить…
Багато в кожного є хистів,
Всі шепочуться, як джміль гудить…

Вже вони і їй запропонують
"Вигідну роботу" на селі,
Але згоди на цей раз не чують…
Гроші пропонують немалі…

Вже й таверну скоро зачиняють,
А вона біля вікна… сумна…
Та зажди, ось двері відкривають…
Враз до нього кинулась вона.

І куди ж той смуток вмить подівся?
Вже співає і танцює в такт…
Зчувши звук горна вже був підвівся,
Та вона не відпускá ніяк…

Як ти можеш дівчину покинуть
В цю безумну і вогненну мить?
Хай вони із своїм горном згинуть!!!
Бо любові їм не зупинить!

Я вимріяв тебе.
Я викрав у зими
Вогонь твоїх вагань,
Тепло твоєї згоди.
Тремтить, мов клена лист,
душа в чеканні змін,
Тріпоче, наче Рим,
наляканий вестґотом.

Затягне у танок
лютневий чорторий,
Світитиме у ніч
неон рекламних літер.
Ми будемо удвох
поміж обмерзлих ринв
І сонних кам’яниць,
закоханих у літо.

Твоя рука – в моїй.
Підтримаю тебе.
І стану я тобі
і вартою і почтом.
Слизькі земні шляхи
долати відтепер –
Долати нам удвох.
Іти нам далі – поруч.

Завважте, панове, не я це зробила,
Hе я чоловіка з дитям розлучила
Hе я відвернула від жінки, од Бога,
Hе медом до мене парує дорога...

Про осуд сусідский я попереджала,
І зустрічам з матір'ю не заважала.
Плекала надію, що він схаменеться,
Від мене до жінки таки повернеться!

І попри всі сварки, я душу вкладала,
Холила, поїла його: мьясо, сало...
Заплющила очі на власні потреби,
Сім’я його, донька - не дбала про себе!

Тепер, ви відчули відверту порядність?
Єднала подружжя, на що мала здатність!
Та все було марно, він не повернувся...
З порадою знову до мене звернувся:

Як бути з дочкою?.. До себе забрати?
Бо ж тут на заваді її стала мати...
Щоб не катувати нещасну людину
Йому народити беруся дитину!

Життя перемінливе... Свідчення цьому
Практична людина вбачає у всьому...
З роками обіцянки впевнені, щирі
Частенько вмирають в службових мундирах,
А наміри, гідні, найменше, цара
Поглине обов`язками дітвора.
Бажання розтануть за сірих обставин,
Не стане тих сонячних дружніх галявин,
Фізичні можливості? Звістно, спадуть,
А виграші іншим, потрібним дадуть...

І жінку в час смерті надійного друга,
Чи родича - схопить сердечная туга.
Думки ж лихоманно гудітимуть: йти
Їй на поховання, чи, може, не йти.
В садовій ділянці ж бо кляті жуки
Картоплю з`їдять... Ой, роки ви, роки...

Живуть собі гуцули, як жили.
Під МОсквой, чи під Польщей, хоч під Марсом...
Їм кормлячії пагорби - поли,
А сніг на горах влітку - повні каси.

Тому ніким не скорений Франко,
Що слово "гуцул" - то і є свобода.
Як щось не так - з рушницей та Сірком,
І на Говерлу дихать насолоди.

Говерлі всі царі - черв`ячний писк.
З Говерли можна взяти й "Зимний" с ходу...
Багато хто свій політичний блиск
З Говерлиного відновляв походу.

Живе собі гуцул, по собі кожний,
Свариться, що малі пенсійні нюні.
Спитав когось: із заробітних коштів
Сплатив податок?
Глянули, як в дурня...

Ось вона і настала –
пора Терезів та вагань.
Горобинові ягоди –
ніби ченцеві чотки...
Прохоплюся ще поночі –
і, зголоднілий, у гай:
Цілуватиму осінь
в багряні
вологі щоки.

Пригублю я світанку,
чолом притулюсь до землі,
Захмелілий від променів
сонця й солодкої тиші,
Ворогам найлютішим
назичивши тисячу літ
І себе за минулі гріхи
малодушно простивши.

Золоте, нетривале,
а ти ж закінчишся колись,
І зима-витверезниця
снігу насипле за комір...
Я поставив три крапки
з метою уникнути коми,
Не сполохати свято –
я ж довго на нього моливсь...

Ну, здрастуй, наполохане моє!
Давно тебе не бачив... Каюсь, винний.
Хоч був я невмолимо невловимим,
Та не забув, що ти у мене є.

Твоя печаль у мій тривалий сон
Пірнула, щоб її відчути міг я –
І ось я тут, осяяний промінням,
І крапле час, як сльози у пісок.

Таке легке – і водночас вагоме,
Ти завше гріло, нині – обпекло.
Живу твоїми болем і теплом,
Сумне моє,
земне моє
і горнє...

Біль це бажання
Твердь існування
Лише зізнання
Так, я існую..

Гра не остання
Мука неспання
Сміх-проникання
Біль це жага

Біль це дарунок
Тонкий чарунок
Лиш візерунок
Кривавий на стегнах

Сльози - це потім
Опісля - це легкість
Кьянті - це кисло
Біль - значить знов..

прийди до мене, ніч, вгамуй печалі
ти не здолаєш душу молоду
мій корабель чекає на причалі
я у майбутнє світле вже іду

тривожний вітер надуває парус
і я рукою пещу свій штурвал
я бачу над собою чорну хмару
готовий у жорстокий пливти шквал

зі снів моїх мене гукає воля
свободи смак я чую на вустах
о нене рідна, лишишся самотня,
мене чекає мій життєвий шлях

це ти стоїш примарою на пірсі,
а на щоках солоні бризки сліз.
я скоро попливу, як доктор Лівсі
куди іще з живих ніхто не ліз

за мене, мамо, помолися нишком
щоб міг я у чужині розказать,
що і для мене, як для А.Малишка,
рушник в дорогу вишивала мать

я не боюсь випробувань життєвих
дивлюсь в своє майбутнє капітаном
збудую замок мрій своїх рожевих
лише молись за мене, люба мамо!

Тихенько шепоче листопад,
Ми лежимо в його перині.
Радіємо залишкам сонця,
Ніжимось в його промінні.

Думки не турбують свідомість.
Дихаємо так глибоко і спокійно.
Тримаємо один одного в обіймах.
Закриваються очі повільно.

І більше нам нічого не треба.
Будьласка. Дайте спокій.
Залиште нам наше кохання.
Залиште собі ваш докір.

Бідний той Хозе про неї мріє…
Як же Мікаела і любов?
І чому уже вона не гріє?
І чому не грає в жилах кров?

Вже пішла, а він думки карає,
Проклинає циганки красу.
Та здаються губи її раєм,
Розплести би чорную косу…

Ті бажання душу розпалили,
Та коли ж це шум на площі й крик:
Ой, біда! Кармен подругу вбила!
І по площі вже понісся рик.

Капітан сказав її спіймати,
Наглядач будé – сержант Хозе!
У в’язницю треба закувати!
І не слухать, що вона верзе…

Та Кармен так пристрасно шепоче
Про любов сержанту і жагу…
Знає про що мріє він і хоче…
"Відпусти мене, тебе прошу!!!

Ми зустрінемося у таверні.
Там для тебе все, там я – твоя!
Я чекатиму у час вечірній."
Й розчинилась в натовпі "зоря".

Пристрастю його зачарувала…
Одурманений стояв Хозе.
– Де вона й куди пропала? –
Він незрозуміле щось верзе…

Не колише вже вітер кораблики,
не здіймає вже піну морську.
Не спішать по степах сірі равлики,
і не вірять у силу людську.

Не жбурляє той вітер вже хмарками,
не снує з верболозу хатки.
Не дзвенять у шинках поки чарками,
позабули веселі думки.

Не розносить той вітер билиночки,
не дарує їм шанс на життя.
Ти пішов, не залишив й хвилиночки.
Вільний вітер пішов в забуття.
20,11,06

час забирає тро-
феї
і свічку поставиш
не плач занад-
то просторий світ
занад-
то тісні доло-
ні долі тене-
та хіба що
стривожена
волею душа прий-
де освітить
тебе зсередини
згорблена свічка

і знов засну
на дужому плечі
тебе укравши
в тисячі жіноцтва
і медом серце
засолоджу
сховавши
у свою казну
і казку розповім
про серпень
бджоли
і твої
вуса
і знов засну
на дужому плечі

* *** *
коронація вітряків
збожеволіти
хоче кожен
шаленіє майдан –
крикуни
вдарте в гонг
оберемками
крадуть сни
коронація вітряків
замовкає
військовий марш
у підземці
не впізнають
серед вереску
благородний
і добрий жест
коронація вітряків
замість листя
листівок
спалах
вабить –
збожеволіти
хоче кожен
КОЛИНАЦІЯВІТРЯКІВ

Танцюють на згарищі часу
У помаранчевих саванах
Люди середньої статі –
Неназвані,
Чи незаймані.
На відстані – бачиться.
У проміжках – чується.
І ніч допивається.
І так схарапуджено –
Риба-зоря
Перекинеться з ляскотом
В плесі видінь затяжних…
Зарево – рибою Африки,
Наче неторканий сміх,
Послуху спів біля ніг,
Мовчання про те, що не гріх…
У тиждень останньої святості,
У місяць єдинорога,
У день березневих гейзерів:
- Вроди мені сина,
Мадонно!

час відкриває
тобі нову браму -
а ти не чуєш
наша любов
в жилах тече
і правда на правду
не тягне
як небо розірвана
сорочка
й молодик
у небі собі тішиться
не оглядайся -
ніч утікає
й ранок заплутався
в рогах старої кози
і стікає по пальцях
п’янким
молоком -
не оглядайся
в настояне сонцем
учора

зорями пишеш
мій портрет
... у запалі суперечок
боротьби протиріч
чи не віриш
собі
що сонячно
що вишнями
з саду
пахнеш
і місяць
півнеба затулить
моїм усміхом
а ще
вогняна жага
засміється
й цілунків
не настарчиш
коли не
допишеш
зоряно портрет