Вклоняюсь.
Хай навіть не видно це ззовні,
Не чутно це з моїх слів,
В душі своєї безодні
Матусю, вклоняюсь тобі.

Пробач.
Не будем ділити, хто винен,
Хто правий сьогодні, хто ні,
Кому хто сьогодні повинен –
Я низько вклоняюсь тобі.

Твоя,
Навіки твоя я єдина,
Єдина у мене і ти.
За мої гріхи і провини
Прошу тебе, мамо, прости.

Повір,
Й у час коли лаюсь,
Брешу, не слухаюсь, злюсь
У серці глибоко я каюсь
І, звісно, тебе я люблю.

Прошу
Люби і мене ти навіки,
Образи і кривду забудь,
Прошу тебе, спробуй повірить,
Що сильно тебе я люблю,

Для тебе
Живу я сьогодні і каюсь
За те, що не стримаю слів
Не лаятись більше. Вклоняюсь
І прошу: як можеш, прости.

1.10.2005

Життя так часто каламутить воду,
І плутає стежки людей.
В багряних хвиль дивлюсь потоки
Та чомсь не бачу відображення своє.

Хто ти? Чого стоїш у дверях? –
Заходь, ми чаю поп’ємо.
Ага! Тобі не чай од мене треба!
Та все одно уже заходь...

А я.. Розгублена в стежках блукання,
В німих прощаннях і чужих сльозах,
І пошуках відгадок на питання,
Які собі я задала. Дарма!

Як тільки очі закриваю,
Мене несе до світла в тьмі.
Я ніби щаслива й страждаю,
Згоряя в темряві душі.

Безпечне світло манить в далі,
Але не рушу з місця я.
Стою у мокрій, темній залі,
Щезає із-під ніг земля.

Великий птах літає в хмарах,
Кричить про те, чого нема.
Він прилетів з далеких марів,
З собою кличе в забуття.

Я би хотіла полетіти
Із ним в дитинства край рідний.
Вже починає птах летіти.
Постій, мій любий птах, постій!

Я полечу з тобою разом
Туди, де щаслива була,
Де не було страждань і сказу,
Де я була така мала.

І я біжу, біжу сред ночі,
Я поспішаю в забуття
І... раптом відкриваю очі,
Покинув темне небуття.

Чекаю
на свято
повітря
з м’яти
тепло, що м’яко
стрибає
в воду
тарзанка в скроні
торкає
плесо
мигдальні очі
80

Побач мене пробач в моїх очах
безумну насолоду сподівання
таке облудно-болісне конання
і в грудки кров взялася на губах

Торкнись волосся — то хрусткий папір
Віки минули, а пергамент шкіри —
табула раса, лише холод з гір
вода яких несе тебе у вирій

Розчинна у пекучій чистоті
куплю квиток на поїзд Київ—Адлер
І подолавши привокзальний гамір
нея незникну у ненебутті

Я б хотіла жити на волі у тихому місці
Щоб не мати потреби скальпувати людей та тварин
Не бути з собою як з тигром у тісній клітці
А десь на даху зі зграєю голубів
Рахувати зірки і чекати на друге пришестя
Перестати вживати до їжі мертвих істот
Спати в теплім тумані овіяній шепотінням
п’яти ангелів, обивателів дивних висот

Рибу замерзлу в кригу
хіба може рибар вловити?
Від ліхтаря хто подужа
метеликів розігнати?
Іній зникає назавжди
безсмертник ніколи не в’яне
Правила є для всього —
кожне окремим знаком
вписане в збірку віршів
великого Мао Цзе Дуна.
Але навіть він промовчав
у кулак гірко стислась рука
коли я поставила руба:
Де ти з’їси цього лина?

Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям

у царстві Божім. Хай - єдина мить.
Один лиш подих. Крок лише єдиний.
Неізреченний черешневий іній
над небесами темними тремтить!

Сліпу свободу видихнемо! Грім
паде в потоки - вірить тільки водам,
бо Царством задихається Господнім,
бо страхом захлинається людським.

Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!

Згризено в гонитві!
А що насподі — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!
Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш…

Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.

Ще б кілька слів, хоча би зо два,
і все – на місці, все – як слід.
Лежить у голові, як лодва,
стара, сліпа залежність від…

Та що перелік і для кого?
Спочатку хоч собі втовкмач,
що не в старого й не в сліпого
питать за кожну із невдач.

В дні золоті і в ночі срібні
ти не співав псалми, не звик.
Для цього не такі потрібні
душа, і шкіра, і словник.

Ти вибрав із усіх мелодій
мотив отав у Космачі.
Косити ходиш, ніби злодій, –
нечутно, крадьки і вночі.

Ти думав: тут музикам грати?!
На всі ці гори й небеса
молись, аби пекла у п'яти
хоч ворога твого коса.

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони приходять неспроста!

Одна при одній! Ніде стати…
За крок від правди і біди
вже й ворогу шепочеш: брате,
прикошуй прадідів сліди…

Як звіра, гладиш проти шерсті
оцей покіс, оцей поліг,
оцей узір, де жоден хрестик
не вишитий для губ твоїх.

Уже й коса не косить – миче
з корінням… Вже в землі вона
Собі шепочеш: чоловіче,
якій худобі Ці сіна?

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони приходять неспроста!

Невже ти косиш на чужому,
спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
невже співатимеш псалми?

Тремтіли коні на стерні
в тумані сивім.
У старовинному вбранні
ти йшла на сиглін.
У плесі, ніби у душі,
ховала небо.
Із двох ущелин два вужі
повзли до тебе.
Затамувала страх і біль...
Письмом зловіщим
лягла на мох іскриста сіль
з небесних тріщин.
Летіла глиця золота
крізь лоно голе...

Сліпе іржання доліта
і серце коле.

Дощ на світанку стих, але за мить
він перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить...

Усе - як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що це було вже. Наче
я чув цей грім, я це шаленство бачив,
я стан цей знаю: це не крах, а знак.

Хто грає світом? На яких правах?
Чи Богом даних? Та невже нам, темним,
очистившись і полум'ям пекельним,
воскреснути з олжею на устах?!

Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.
Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
Вони просто близько стояли, коли він вознісся.

А як їхні руки? В ту мить... Обійшлося без рук.
Вони й перед тим не питали, пощо йому свідки.
Він з ними ішов. Йшов востаннє. Ішов після мук.
Йшов тільки що. І не довів їх до тигра із клітки.

Е. В., А. Д.
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад темно-синий
я впотьмах не найду.
между выцветших линий
на асфальт упаду.

И душа, неустанно
поспешая во тьму,
промелькнет над мостами
в петроградском дыму,
и апрельская морось,
над затылком снежок,
и услышу я голос:
- До свиданья, дружок.

И увижу две жизни
далеко за рекой,
к равнодушной отчизне
прижимаясь щекой.
- словно девочки-сестры
из непрожитых лет,
выбегая на остров,
машут мальчику вслед.

1962

Ich wollte nicht mit dir spazieren,
Ich wollte nicht, ob du mich liebst,
Ich wollte nur die Freundschaft haben,
Aber mein Gefühl war so stark...
Und wenn du mir die schöne Wörter sagte,
Verlor ich meine Stärke. Ach!
Deine Ansprache über Liebe...
Dein „heftiges“ Sehnsucht nach mir...
Und alles war so schön! Zuerst...
Und dann passierte etwas-
weiß ich nicht was-
Du sagtest aber: „Alles...
Wir können nicht zusammen sein...“
Ich fragte nicht warum, wofür, wie,
Ich ging einfach weg, ohne Wort zu sagen.
Und bisdahin kann ich dich nicht verstehen,
Aber egal! Ich lebe weiter!
Ja, ich kann dich nicht vergessen,
Ja, bis jetzt wohnst du in meinem Herz,
Ich hoffe aber irgenwann aufstehen
Und sagen: „Alles, ich vergass dich jetzt!“

Я більше не мучитиму себе,
Я більше не згадуватиму тебе,
І не проллю ні краплинки,
Не знатиму, що таке сльозинки.
Я навчуся не відчувати,
Я звикну лише розважатись,
От бачиш, якою я стала?
Бачиш мене? А я тебе – ні!
Я пройду повз тебе – і слова не скажу,
Можливо, лиш тільки погляну,
Так, я справді тебе кохаю,
Та вже нічого не відчуваю.
Жорстокою стала? – Так, я це знаю,
А ще егоїсткою – також погано,
Можливо я деградую,
Та так жити легше й такою я буду!

Забуду про тебе, забуду про себе,
Забуду про все, що між нами було.
Повір, не згадаю і не пожалкую,
Хіба що лиш скажу: „Таке ось було”.
І не захочу з тобою зустрітись,
І не подзвоню, хіба як побачу, скажу: „Привіт”.
І ти пожалкуєш, повір, пожалкуєш
Й захочеш ще раз повторити усе.
Та я тобі скажу: „Іди на три букви”,
Не хочу, не буду, не повірю тепер!

У чому зміст твоїх промов?…
У непорушності граматики?
Філософ, ти мене знайшов
У геометріях і алгебрах.

А досконалості в мені,
Як у ядрі молекули.
Я – нелогічна, а тобі
Здаюся формулою деколи.

Я - всесвіт, а моє ім‘я –
Лиш сума літер.
Я – жінка, а твоє єство –
У чоловічих алфавітах.

Не потревожен был Нерон, когда услышал
оракула дельфийского слова:
"Семьдесят третьей годины остерегайся".
Есть еще время на развлеченья.
Ему всего лишь тридцать. Довольно щедро
Сам Бог ему отмерил сроку для того, чтоб
предотвратить угрозу напастей грядущих.

Вот возвращается в Рим он, утомленный немного,
но восхитительно утомленье от путешествий таких –
из удовольствий вечных состоят они –
театры ли, сады ли, стадионы ли...
вечера эти во градах ахейских,
ах, но превыше всего телом нагим наслажденье...

Вот что до Нерона. В Испании ж некий Гальба
собирает тайно и муштрует свои войска,
сей старец – ему как раз семьдесят три года.

Поэт Ферназис трудится над главной
главой своей эпической поэмы
о том, как Дарий, сын Гистаспа, стал
властителем в большой державе персов.
(И Митридат наш, чтимый, как Евпатор
и Дионис, в цари помазан им.)
Однако, тут необходим анализ,
анализ чувств, владевших им в ту пору.
Высокомерье? Алчность? Вряд ли: Дарий
не мог не видеть суетность величья...
Ферназис погрузился в размышленье...

Но плавный ход сих мыслей прерывает
слуга, вбежавший с горестным известьем:
Война! Мы выступили против римлян.
Войска уже пошли через границу.

Ферназис ошарашен. Катастрофа.
Теперь наш славный Митридат, столь чтимый,
как Дионис и как Евпатор, вряд ли
прочтет его стихи. В разгар войны
не до стихов какого-то там грека.

Поэт подавлен. Что за невезенье!
Ведь он считал, что "Дарий" даст ему
возможность отличиться и заткнуть
раз навсегда рты критиков и прочих
врагов... Какое нарушенье планов!

Но если б только нарушенье планов.
Но как мы сможем защитить Азимус?
Ведь это плохо укрепленный город.
На свете нет врагов страшнее римлян.
Что противопоставить можем мы,
каппадокийцы? Мыслимо ли это?
Как нам сражаться против легионов?
О, боги, боги! Защитите нас.

Однако среди этих треволнений
и вздохов поэтическая мысль
упорно продолжает развиваться.
Конечно, алчность и высокомерье.
Он абсолютно убежден, что Дарий
был просто алчен и высокомерен.

Он сказал, что споткнулся о камень, упал, расшибся.
Но не в этом, наверно, была причина
его забинтованного плеча.
От неловкой попытки снять с полки пачку
фотографий, давно его занимавших,
повязка ослабла, и струйка крови
потекла по руке.
Я принялся поправлять бинты:
я поправлял их медленно, неторопливо.
Ему было не больно, и мне нравилось созерцание крови:
эта кровь была кровью моей любви.
Когда он ушел, я нашел на полу под стулом
алый клок ваты, оставшейся от перевязки,
ваты, чье место – мусорное ведро.
И я прижал эту вату к моим губам,
и стоял, так держа ее, долго-долго –
прижимая к губам моим кровь любви.

Сгущались сумерки над центром Селевкии,
когда на площади возник один из Них.
Он шел – неотразимый, юный, статный,
в глазах – сиянье знанья, что бессмертен,
копна надушенных волос черна как смоль.
Прохожие таращились, стараясь
понять, откуда он – сирийский грек?
заезжий чужестранец? Те, однако,
кто повнимательнее, догадавшись,
невольно пятились. И, глядя вслед
фигуре, поглощаемой аркадой,
ведущей сквозь сумятицу огней
в квартал, что оживает только ночью
с его распутством, оргиями, буйным
разгулом сладострастия, они
пытались распознать: который это
из Них, и в поисках каких земных
запретных радостей он пожелал сойти
на мостовую Селевкии с горних
высот – обители Благословенных.

Деметрий Селевкид был крайне удручен
узнав, что Птоломей достиг
Италии в весьма постыдном виде:
буквально в рубище, с тремя рабами,
к тому же – пеший. Так, того гляди,
начнут их, Селевкидов, в грош не ставить,
а в Риме и посмешищем сочтут.
Хотя, конечно, Селевкиду ясно,
что всеми ими помыкают в Риме,
как слугами, что там без них решают,
кому дать трон из них, кого вообще убрать.
Но все ж должны они хотя бы внешне
хранить достоинство! Ведь как-никак
они еще монархи, Селевкиды;
цари еще – нельзя же забывать!

Вот почему Деметрий Селевкид
был удручен и предложил немедля
в дар Птоломею диадему, перстни,
наряд пурпурный, свиту, слуг, рабов
и чистокровных лошадей – чтоб тот
в Рим въехал, как пристало греку,
к тому ж – Александрийскому царю.
Лагид дары его отверг, однако.
Он ехал, чтоб снискать себе поддержку
и в роскоши подобной не нуждался.
Он в Рим вступил как нищий, в жалком платье,
ночлег себе устроил где-то в доме
лудильщика; затем пришел в Сенат –
измученный, невзрачный, явно жертва
несправедливости. И он не просчитался.

1915

"Сдается, я сильно сдал. Силы, задор – не те.
И тело – не столько источник мыслей о наготе,
сколько о боли. Впрочем, остаток дней
я проведу без жалоб". Так говорит – верней,
рассуждает Филипп. И вечером нынче он
занят игрою в кости, весел, воодушевлен:
"Эй, сыпьте розы на скатерть!" А тот неприятный слух,
что Антиох при Магнезии разгромлен в пух
и в прах, что прекрасная армия сокрушена – есть чушь.
Ибо это немыслимо! Попросту слух; к тому ж,
ложный, надо надеяться. Максимум, что человек
может сказать о недруге, если тот тоже грек,
это "надо надеяться". И во главе стола
Филипп продолжает пир. Да, он сдал; не сдала,
видимо, только память. Он не забыл того,
как плакали и стенали сирийцы, когда его
собственная Македония рухнула тоже. "Эй,
слуги! Тащите факелы! Музыка, веселей!"

Великий государь Кир Мануил Комнин
в один сентябрьский ненастный день почувствовал,
что смерть близка. Хотя его астрологи
и вычислили (будучи оплачены),
что жить ему еще довольно много лет.
Пока они там торговались, вспомнился
ему один обряд церковный. Он велел
добыть монашескую рясу в местном
монастыре и, облачившись в этот
наряд смиренный, ощутил себя
счастливым: выглядящим как монах, как служка.
Блаженны те, кто веруют; кто как
великий государь Кир Мануил кончают
дни, спеленав себя смиренной тканью веры

Боги ведают будущее, люди - настоящее, а
мудрецы - то, что не за горами.
Филострат. "Жизнь Аполлония Тианского"

Смертным известно о настоящем.
Богам – начала и их концы.
О том что близится, о предстоящем
знают только, склоняясь над шелестящим
листом пергамента, мудрецы.
Иногда им в их кельях, далеких от перипетий,
чудится странный гул. И они в него
вслушиваются, точно в мотив забытый.
Это – гул надвигающихся событий.
Населенье не слышит, как правило, ничего.

1912

Смотри, чтоб качество чеканки было
отчетливым. В чертах – величье, строгость.
Корону, впрочем, следовало б сузить:
я не люблю парфянские горшки.
А надпись – ту по-гречески, конечно,
без вычур, без двусмысленных гипербол,
чтоб всюду римский свой сующий нос
проконсул вздора не наплел бы Риму;
но, тем не менее, должна быть надпись гордой.
На обороте же изобрази, пожалуй,
дискобола, а впрочем нет – эфеба.
Особенно же проследи за тем
(и ты, Сифаст, смотри за этим в оба),
чтобы после вычеканенных "Монарх", "Спаситель"
стояло элегантно "Грекофил".
Не умничай, не изощряйся, дескать –
"Какие греки? Что за эллинизм
у нас за Загром, вдалеке от Фраты?"
Есть варвары похлеще нас, а пишут
примерно это. Чем мы хуже их?
В конце концов, бывают же у нас
забредшие из Сирии софисты,
и рифмоплеты, и другая рвань.
Мы, стало быть, не чужды эллинизма.

Отправляясь на Итаку, молись, чтобы путь был длинным,
полным открытий, радости, приключений.
Не страшись ни циклопов, ни лестригонов,
не бойся разгневанного Посейдона.
Помни: ты не столкнешься с ними,
покуда душой ты бодр и возвышен мыслью,
покуда возвышенное волненье
владеет тобой и питает сердце.
Ни циклопы, ни лестригоны,
ни разгневанный Посейдон не в силах
остановить тебя – если только
у тебя самого в душе они не гнездятся,
если твоя душа не вынудит их возникнуть.
Молись, чтоб путь оказался длинным,
с множеством летних дней, когда,
трепеща от счастья и предвкушенья,
на рассвете ты будешь вплывать впервые
в незнакомые гавани. Медли на Финикийских
базарах, толкайся в лавчонках, щупай
ткани, янтарь, перламутр, кораллы,
вещицы, сделанные из эбена,
скупай благовонья и притиранья,
притиранья и благовония всех сортов;
странствуй по городам Египта,
учись, все время учись у тех, кто обладает знаньем.
Постоянно помни про Итаку – ибо это
цель твоего путешествия. Не старайся
сократить его. Лучше наоборот
дать растянуться ему на годы,
чтоб достигнуть острова в старости обогащенным
опытом странствий, не ожидая
от Итаки никаких чудес.
Итака тебя привела в движенье.
Не будь ее, ты б не пустился в путь.
Больше она дать ничего не может.
Даже крайне убогой ты Итакой не обманут.
Умудренный опытом, всякое повидавший,
ты легко догадаешься, что Итака эта значит.

Душа, чурайся почестей и славы.
Но коли с честолюбием не сладить,
по крайней мере, будь благоразумна:
чем больших ты высот достигнешь,
тем осмотрительней веди себя.
Когда в зените ты, когда ты Цезарь,
когда ты притча на устах у всех,
будь вдвое осторожен – особливо
на улицах, в сопровожденьи свиты.
И если невзначай Артемидор,
к тебе приблизившись, письмо протянет,
пробормотавши: "Прочитай немедля:
здесь нечто, что касается тебя", –
остановись. Прерви все разговоры,
дела, решения. Вели убраться прочь
тебя приветствующим. Их поклоны
пусть подождут. Пусть подождет Сенат.
Узнай немедленно, что говорится
насчет тебя в письме Артемидора.

К. Кавафіс.1911р

Переклад: з грецької Генадій Шмаков (1940-1988),
редагував Йосиф Бродський (1988)

Их разбитые изваянья,
их изгнанье из древних храмов
вовсе не значат, что боги мертвы. О нет!
Они все еще любят, Иония, землю твою, как прежде,
о тебе до сих пор память хранят их души.
Когда августовская заря
над тобой занимается, воздух суть их дыханье,
и нечеткий юношеский силуэт,
как на крыльях, изредка промелькнет
над твоими холмами.

1911

Прискорбно, что судьба несправедлива
к тебе, природой созданному для
деяний доблестных, успеха, славы.
Тебе здесь негде проявить свой дар,
и ты коснеешь в низменных привычках,
ты делаешься безразличным, пошлым.
Но страшен день, когда, махнув рукой
на эту жизнь, поддашься искушенью
и тоже ступишь на дорогу к Сузам,
где правит Артаксеркс.
Тебя
он примет при дворе радушно, щедро,
пожалует сатрапией, рабами,
тем, сем – ненужными тебе вещами, но
чье изобилье ты, кусая губы, примешь.
Душа твоя к иным вещам стремится!
Ты грезишь о признаньи у софистов,
о славе всенародной, криках "Эвхе!"
тобой заслуженных, об Агоре,
о рукоплещущем театре, лаврах.
Их не получишь в дар от Артаксеркса.
В сатрапии их не дождешься тоже.
А для тебя без них и жизнь не в жизнь.

Ты твердишь: "Я уеду в другую страну, за другие моря.
После этой дыры что угодно покажется раем.
Как ни бьюсь, здесь я вечно судьбой обираем.
Похоронено сердце мое в этом месте пустом.
Сколько можно глушить свой рассудок, откладывать жизнь
на потом!
Здесь куда ни посмотришь – видишь мертвые вещи,
чувств развалины, тлеющих дней головешки.
Сколько сил тут потрачено, пущено по ветру зря".
Не видать тебе новых земель – это бредни и ложь.
За тобой этот город повсюду последует в шлепанцах старых.
И состаришься ты в этих тусклых кварталах,
в этих стенах пожухших виски побелеют твои.
Город вечно пребудет с тобой, как судьбу ни крои.
Нет отсюда железной дороги, не плывут пароходы отсюда.
Протрубив свою жизнь в этом мертвом углу,
не надейся на чудо:
уходя из него, на земле никуда не уйдешь.

1910

Не как царь, но как лицедей, он облачился
вместо царского наряда в серый плащ
и украдкой удалился от людских глаз.
Плутарх. "Жизнь Деметрия Полиокрета"

Когда Македонцы его отвергли,
выказав, что предпочитают Пирра,
царь Деметрий (исключительная душа)
повел себя – как утверждают – вовсе
не как пристало царю. Он снял
с себя золоченые одеянья,
скинул пурпурные башмаки
и, поспешно переоблачившись
в костюм простолюдина, удалился
прочь. Так рядовой актер
по окончании представленья
переодевается и уходит.

1906

Юным телам, не познавшим старости, умиранья, –
им, взятым смертью врасплох и сомкнувшим очи
навсегда пышных гробниц внутри,
сродни несбывшиеся желанья,
не принесшие ни одной воспаленной ночи,
ни одной ослепляющей после нее зари.

1904

Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988),

В этих сумрачных комнатах обретаясь давным-давно,
я все время пытаюсь найти хоть одно окно,
чтоб отворить его. Луч, проникший со стороны, я
мог бы счесть утешеньем. Проникший снаружи свет
сделал бы жизнь выносимей. Но окон нет,
и, может, это и к лучшему, что мне их не отворить:
возможно, что свет всего лишь новая тирания.
Кто знает, какие вещи может он озарить

1903

Міфи, казки, оповідання
Про чисту й пристрасну любов,
Про невмирущість спільного кохання,
Про щастя зустрічей...І знов
повірила у цю я дурість,
І знов мені здалось, що все це так,
І знов щось змусило повірить
у те, що любиш ти мене. Ось так...
Ось так я все літала в мріях
І не хотіла визнати кінця.
Та все, сьогодні нове розпочинаю,
А на тобі нарешті ставлю крапку я.
Хоча я знаю: не забуду,
І не розлюблю довгий час,
Та не піддамся вже надії і буду
з іншим. Прощавай! Немає нас!

Знов прокинусь я зранку,
І знов промене звичайнісінький день,
І знов вдаватиму з себе дитинку,
Безтурботну, веселу й наївну в пень.
Й ніхто не помітить таємниці моєї,
І тим бальше ти ніяк не доженеш,
Що все це – лиш завіса сутності моєї,
А насправді на душі у мене зовсім не те...
Я зустрінусь з турботою знову,
Знов зустріну радісну печаль,
І загляну їй в очі глибоко-глибоко
Й ще більше потону у ній, і нехай...
І нехай це буде лише мить, лиш секунда,
І нехай не побачу взаємне в очах,
А на душі стане мені препаскудно,
Всеодно вдаватиму, що у мене все ”gut”.

Найбільше я не хотіла відчути
Це приємне, сильне почуття,
Найменше хотіла зробити
погане тобі. І що ж вчинила я?

Я ризикнула і відчула,
Та не змогла сказати, що люблю.
А навпаки, вдавала, що забула-
Я не уявляла тоді, що роблю.

Через свій страх тебе я відштовхнула,
Зробила боляче тобі. І ось...
Заплутавшись в стосунках, зрозуміла
Яким я була падлом. І тепер...

Тепер вже моє серце кричить з болю,
Тепер все стало навпаки,
Мені вже ти не скажеш: „Тебе люблю”,
А лиш подивишся з образою й підеш...

Сьогодні я зрозуміла,
Що ці стосунки – був лиш жарт,
Жартома ти казав, що любиш,
Жартома писав, що сумуєш…
Як смішно!
А я ж повірила тобі,
Наївна я та й годі!
І так у мріях заблукала,
Що не помітила, як впала.
І це падіння досі пам’ятаю,
Та всеодно в казках літаю,
Хоча, мабуть, запізно я опам’яталась,
Запізно зрозуміла, що це все...
І ми уже не будем разом...

Пройдеш повз мене - і слова не скажеш,
Можливо, лиш тільки поглянеш...
І поглядом своїм мене
Обпікаєш... Так сильно...
Хоча, це рідко буває...
Частіш не наважуть твій погляд спіймати,
І гордо відвернусь, ніби тебе не бачу,
Я вдам, що вже розлюбила,
Я вдам, що не існуєш для мене...

Сьогодні я гуляла з іншим,
З хлопцем чудовим, хлопцем щирим,
Гуляла з тим, хто справді мене любить,
І з тим, з ким справжнє щастя можу я знайти.

Й коли дивилаcь в його гарні очі,
На його усмішку чарівну, то чомусь,
Всерівно уявлала, що ти поруч,
Й лише про тебе можу сказати:”Я люблю”.

Але чому? Чому все так несправедливо?
Чому кохаю я тебе, а не його?
Чому ще й він тепер страждає
Через давнішу помилку мою?

Для чого я повірила в серйозність
Наших стосунків і чому
Пустила в серце почуття відверте,
Яке дарує рай, та іноді, нажаль, і пекло теж...

Я вже втомилася чекати,
Я вже втомилася надіятись і вірити
У те, що неможливим є,
але таким бажаним.

Я вже не хочу відчувати
Те чарівне, незбагненне почуття,
Яке з кожним днем сильніше гріє,
але й так боляче пече!

Не варто у минуле заглядати,
Не варто згадувати все,
Не варто жити й сподіватись,
що будемо ми разом колись ще.

Нарешті мушу зрозуміти,
Що це усе...Пройшла любов...
Нарешті мушу я забити,
та серце шось не слухає й болить...

Спасибі тобі, мій милий,
За найкращі миті у житті,
Спасибі тобі, коханий,
За щастя, яке подарував ти мені.

Я вдячна тобі за кохання,
Яке пробудив у мені,
Дякую і за страждання,
Водночас нестерпні і такі п’янкі.

Також за мрії солодкі,
За постійне в серці тепло.
Я вдячна тобі, мій милий,
За те, що ти в серці моїм.

Тебе побачила сьогодні в школі,
І знову тепло стало на душі,
Поглянула у очі твої милі,
І серце забилося сильніш.

Так захотілось обійняти,
Поцілувати і забути про усе,
Так захотілось мені стати
Частинкою тебе. Оце й усе!

Та це, нажаль, вже неможливо,
Ми є чужими вже давно,
Лиш тільки я все вірю в неможливе
І думаю про тебе всеодно...

Любов...Чи справді я кохаю?
Чи може це симпатія проста?
Та що б це не було, благаю:
Допоможи позбутися на многії літа.
Допоможи забути цю людину,
ЇЇ ім’я, адресу, телефон,
Допоможи забути про ту мрію,
Яку я так хотіла втілити в життя.
Час все минає...Час іде...
А я ніяк не можу подолати
свої думки. О, скільки болю,
скільки смутку судилося іще мені прожить?
Все ж, я йому безмежно вдячна
За ті, найкращі миті у житті,
Коли я сяяла від щастя,
Коли для мене все казковим було у житті...
Повір: я його забуду скоро,
Можливо, пройде місяць, може рік.
Та знайду іншого я принца,
І проживу щасливо весь свій вік!

Спочатку все було не дуже,
Бо інший в мому серці був.
Та ти був такий ніжний, милий,
Такий відвертий, такий щирий.
Такі слова казали твої очі,
Такий яскравий блиск у них світив,
Й мені здалось, що справді любиш,
Або хоча б подобаюсь тобі.
І я злякалась цього блиску,
Боялася розбити всю цю мрію,
Молила Бога і просила,
Щоб теж так сильно полюбила.
В ту мить, коли здійснилося бажання,
Коли цей блиск засяяв у мені,
Щось сталось – досі не збагну що саме-
Та очі вже не сяяли твої...
Не було вже ні ніжності, турботи –
Усе це зникло в одну мить,
Можливо, я у всьому винна,
Можливо, ти збагнув, що я не та.
Не знаю, чи справді відчуваю,
Чи може все це є міраж,
Одне я знаю точно: ще покохаю,
Та ти залишиш особливий в серці слід...

Не кохаю тебе –
Я впевнена в цьому,
Не страждаю –
Переконую себе знову.

І я для тебе не існую,-
Ти ж кажеш це собі щодня,
І дні не згадуєш, проведені зі мною.
Бажаєш все забути. От фігня!

І коли бачиш мої очі,
Ти тониш від ненависті у них,
А як подивлюсь я на тебе,
Ти бачиш те саме в очах моїх.

Ненавидим обоє, бо кохаєм,
Ненавидим, бо відчуваєм,
Ненавидим – не забуваєм,
Про миті щастя, які так ховаєм...

Я йду вже назавжди, прощавай,
Не повернусь ніколи – так і знай,
Знай, що все через тебе,
Вже не побачиш мене...я тебе...
Остання зустріч була, розумієш, остання,
Побачив мене і пішов...Та кохання
горіло в очах – І світ наче зник
у мить, як зустрів погляд мій...а ще крик...
Востаннє кричало вже серце,
Востаннє палало воно. І все це,
Що живе у наших серцях,
Востаннє відчула я...Прощай...
Твоя гордість вбила почуття,
І моя дурість ні при чому. Все те,
що наробила я, давно могло забутись,
Та, бачу, ти кайфуєш від страждання.
Прощай назавжди, я вже йду,
І від тепер хай твоя гордість тріумфує,
Перемогла мене - жорстока вбила всі надії,
А як надій нема, то почуття теж зникнуть згодом...
Прощай!..

Люблю цей міст. Зігнувши спину,
у позі старця чи каліки
він розсипається невпинно
і розділяє нас навіки.
Хиткий цей міст і ненадійний
поволі брякне, сохне, в’яне.
Пройшлись по ньому коні, війни,
погнувши ребра дерев’яні.
Коли ж надломлені коліна
Спадають стомлено у воду
понад рікою туга лине.
Люблю цей міст немов свободу

Ти почуєш, як голос покличе,
як здригнеться будівель намисто,
де земля прогинає обличчя
під засніженим плетивом міста.
Тут слова в сніговій білій вовні,
мов хрипкі старовинні оргАни,
вириваються співом назовні
крізь щілин незагоєні рани.
І пісок на замерзлій дорозі,
і сніги нерозтоптано-білі
загасити цей поклик не в змозі,
заховати ці рани безсилі