Землі вичісую волосся,
ковтун трави з граблів виймаю...
...Про що в цій повісті ішлося?
Про те, що все колись минає?
Приймай, кажу я, чи зрікайся –
то все однакова морока.
...Змети ж подрібнені дзеркальця –
бо ще комусь потраплять в око...

Чи знов зростаєш? Тиснуть шати,
пече запалене повітря.
Так важко шкіру полишати,
її здираючи об вістря
нових часів, ідей, стосунків!..
Душе моя, дівча цибате,
пестлива мрійнице, ласунко, –
ми звикли в полум’я стрибати...

Десь по річках принишкли мавки,
день відцурався від галявин,
в усі старенькі добрі мапи
важкі чорнильні в’їлись плями...
Музика грав нам щось угорське,
співзвучне темі і моменту,
та хазяям набридли гості,
і час збирав подвійну ренту.

І я стискала білі пальці,
Нехай болю не бачать люди...
…Приймай, я знаю, чи зрікайся –
однак болючіше не буде.

Світ постарів, Землі вже п`ять мільярдів,
Немає в людства вже нових ідей,
Тінь смерті простягнулась в кілька ярдів
Й забрала в океани тисячі людей.

Змістились острова, змістилась вісь планети,
І в космосі вже інший в нас маршрут,
І всюди полиетиленові пакети,
Земля брудна, загинемо ми тут.

Зимою мінус два - це парниковий принцип,
Творить його людина, природний той вінець,
Колись діяння наше, наша вся наука
Покладе всьому життю кінець.

І горизонт кордон
між мріями і мною
між літом і зимою
немов який закон

Птахи летять
долаючи кордони
неписані закони
вони пісні кричать

І сонце знов
ховається за обрій
у кладовище мрій
де стине кров

Хто на кордоні тім
хто прикордонник
хто там законник
напено просто тінь

І цей кордон
мені ще не зодлати
усе мені віддати
усе поставити на кон

Мені не треба візи
я буду емігрантом
а може імігрантом
іду складать валізи.
18,03,2006р.

Кімната – Бастилья
замок оборонний
думок засилля
наступ незаконний

І крок за кроком
атака по атаці
і ненароком
я загублюсь в абзаці

Ти наступаєш –
експансія нечесна
ти ще не знаєш
яка я величезна

Не захопити
тобі я не під силу
краще дружити
ніж використать силу

Давай угоду
альянс чи перемир′я
на все дам згоду
під знаменем сузіря

Давай без крові
без жертв і полонених
і без любові
сердець ранених
18,03,2006р.

І кожен раз я замикаю коло
і кожен день з собою наодинці
мені написано в житті співатисоло
ловити журавлів а не синиці.

За кожне щастя я плачу удвічі,
за біль переплачу ще більше
мені б ще раз зирнуть у твої вічі
немає миті для мене миліше

І кожну мить повторюю минуле
і кожне слово й подих вітру
та ті хвилини в небуття канули
колись і їх як пил я зітру.

В твоїх очах хотіла потонути
і поїзд зупинити я хотіла
та не звогла я навіть видихнути
коли моя любов у даль летіла

відкриваю повіки для тебе
кожен ранок
пропускаю весь біль крізь седе
до найменших ранок
усі букви сплітаю красиво
кожне слово
намагаюсь створити диво
було б чудово
хочу пісню тобі написати
чудо дивну
хочу ніжно тебе кохати
експресивно
хочу пестити твоє тіло
так бажане
хочу щоб нам було мило
у коханні
05,04,2006р.

розкажи мертвим
про свій бііль і страх,
про тінь що втікає з-під ніг,
коли дивишся ти їм у вічі,
розкажи мертвим,
як стікає зігнила кров
із повік спргалих егоїстів,
що шукають жертву в пітьмі...
розкажи мертвим,
що ти чуєш,коли мовчиш,
коли поруч немає нікого
окрім сотень розбитих могил...
розкажи мертвим-
розкажи собі,
чи був ти хоч раз,
ким повиненн був стати...
ти взяв так багато..
чи зумієш хоч щось ти віддати????

Пробач мені... В імлі байдужих вулиць
я півжиття шукала ті дороги,
де ходиш ти. Чому не перетнулись
тоді шляхи?.. Спадало попід ноги
брунатне листя, в грудні білим пухом
вкривалися дерев гілки сумні,
і квіти виростали крижані
на шибах, посивілих від розпуки...
Пробач мені: зустрілися і ми...

Цупке повітря висне понад містом,
і снігу намело — на три зими...
Невчасно, недоречно... Променисто
палає днів бурштинове намисто,
і очі сяють, і гримлять громи...
чи музика: у цій нічній кав’ярні,
де ми удвох, де свічечка горить
усі роки не владні і — не марні,
бо саме з них народжена ця мить,
де ми удвох... Трамвай гримить на стиках...
— Тобі вже час... (у щастя вік малий)...
...І ти свої рядки читаєш зтиха…
...Я не питаю, стрінемось коли...

Сніг тихо плине на ампір фронтонів,
і тільки вірш зривається на плач:
знайти — і втратить, і не опритомніть...
Жаданий мій, незнаний мій, пробач...

ВСЕРЕДИНІ ВІЙНА У МЕНЕ
ЧЕРЕЗ КОХАННЯ ПОЧАЛАСЬ,
ЖУРБА ВОЮЄ ПРОТИ МЕНЕ,
ОДИН НА ПОЛІ Я ЗОСТАВСЬ.

НА ПОЛІ БИТВИ Я ОДИН,
А ПРОТИ МЕНЕ Й ДЕ ЖУРБА,
НЕ ЗНАЮ СКІЛЬКИ ШЕ ГОДИН
ЙТИМЕ В СЕРЦІ БОРОТЬБА.

ОДИН У ПОЛІ - ЦЕ НЕ ВОЇН,
ЦЕ ЖЕРТВА ТЯЖВОЇ ВІЙНИ,
ЦЕ ЖЕРТВА, ВІД ЯКОЇ СТОГІН
ПОЧУТИ МОЖНА З-ПІД ЗЕМЛІ.

КОЖНОГО НОВОГО ДНЯ
МЕНЕ ЧЕКАЄ ГІЛЬЙОТИНА,
СЬОГОДНІ ГИБЕЛЬ ТИ МОЯ,
А ЗАВТРА ТИ МОЯ ДИТИНА.

КОЖЕН ДЕНЬ МЕНЕ ЧЕКАЄ
ПЕТЛЯ, МОТУЗКА Й ДЕРЕВИНА,
А Я ЖИВУ, НЕ ЗАГИБАЮ,
ХОЧА ЗВИЧАЙНА Я ЛЮДИНА.

МИ ВИП`ЄМ КЕЛИХ ПЕРЕМИР`Я,
ОСЬ І ЗАКІНЧИЛАСЬ ВІЙНА,
Я МОВЧКИ ВИЙШОВ НА ПОДВІР`Я,
СИДИТЬ В БУДИНОЧКУ ВОНА.

Там, давно, лабіринтами долі,
Подарунком добра на віку,
Я була на Азовському морі,
В його піні, теплі і піску.
Нічні тіні, примирливо чорні,
Над лагуною тихо летять…
Серце радісно б’ється при штормі,
Крики чайок, бажання співать…
Море радості, - море любові.
Хвилі шепчуть про вічне в житті.
Мить, як прапор у їхньому слові…
Срібні бризки, деньки золоті…
Життя, часом, буває лютує,
Тіло й душу гризе, як недуг,
Тоді мене море й рятує,
Бо у серці воно мені – друг.

Нам Бог послав добро, любов,
Красу, природу, сонце ясне,
Мороз і дощик щоб ішов…
Все небом послане прекрасне.
Та рай земний марнує зло,
Демони нищать людські душі…
Люд більше вірить в НЛО,
Ніж в Божі заповіді сущі.
Мабуть, вже скоро судний день,
Господь нас грішних покарає.
Христос карався за людей,
Та людство вдячністю кульгає.
І Біблії святе письмо
Державотворенням не стало.
В світі насилля, кров і зло!..
А людям зла все мало й мало.

У молитві бачу порятунок.
Бездушний смутку, кривдний твій урок.
За злодійство виставлю рахунок,
У серці віра, - радості струмок
Душа і тіло під вічним прицілом
Поганих сил, так є і було.
Та зло безсиле, коли першим ділом –
Свята молитва і її письмо.
Втрачає сили в муках повсякдення
Життєва радість, - сильна метушня…
Надія і любо – нікчемні
Без віри, без молитви, - не життя!

Як до мами дитя пригортається,
Так до мене мій ліс посміхається.
Квіточки, ягідки і грибочки…
Про кохання шепочуть листочки.
Віти – руки підняті до неба -
Мені правду розкажуть про тебе.
Хор пташиний тут гімном вітає
І як ліки на душу лягає.
Хоч розсталися ми вже з тобою,
Пам'ять серця не вкрита журбою

Вночі громовиця громила
Небесний промоклий розгін.
І стужа нічна обтрусила
Біло-медовий жасмин.
А ранком, немов наречена,
Знявши весільну фату,
Природа, яскраво-зелена,
Змахнула вечірню сльозу.
І сонечко оком Господнім
Сяє любов’ю до всіх…
Гей, біди вчорашні, сьогодні –
Дарую Вас курям на сміх!
Душу лікує природа,
Ми з нею завжди в вирі змін…
Та тільки навіщо негода
Вночі обірвала жасмин?!

Темної ночі голос твій лине
З далеких глибин і співає пісні.
Воскресне на мить моє щастя єдине,
Очі веселі, кохані, ясні.
І, наче в казковій гігантській машині,
Серце заб’ється, крила ростуть…
Пам’ять шепне щось на вушко людині -
Враз очі засяють, як сонячна ртуть.
Такі почуття визве пісня медова
Про рідні місця де родилась, росла.
Згадка про зустріч далеку, казкову
Душу окропить, мов Божа роса.
У думки людської – миттєвості крила,
І кожен це знає, бо так воно є.
А в пам’яті дужа, Гераклова сила.
Безмежна можливість: лікує і вб’є.

Через громи, дощі, вітрюгани,
Холод, голод… з далеких країв
Друг мій любий, з дитинства коханий,
Лелеченька мій прилетів.

Я летіла, мій друже, з тобою
І молилась за тебе щодня.
Віра в серці стрімкою стрілою
Рвалась в небо, пташино моя!

В селі мало людей залишилось:
Старість, бідність, образи за край…
Чого злидні до нас поселились,
У політиків, друже, спитай.

Чорну землю покрили росточки,
Сходить жито, щосили росте.
Рівненькі рядочки, як строчки.
Боже явище, світле, святе.
Справді, більшого дива й не треба,
Сенс і мудрість земного життя,
Подарунок людині від неба,
Вища істина, стержень буття.
В Пісні Росту незміряна сила,
Безкінечність, любов, глибина…
Ти віками людину учила,
Бо мудрішої тебе – нема!

Блаженного ранку, росою умиту,
В сирому болоті я квітку знайшла.
Чаклуючи казку, любов’ю повиту
Світилася в очі і ніжно цвіла.
Ой квітко болотна, ти дуже красива.
Та тільки болота мені не збагнуть.
Болотна безодня підступно жахлива,
Реальна нагода про розум забуть.
Кругом трясовина, не зміниш нічого,
Хіба хто відмінить нічний зорепад…
А ти, ніжно-синя, розквітла для кого?
Краса твоя губить дорогу назад.
Може, й знайду я з болота дорогу:
Розум проснеться, вгамується жаль.
Засліплена сонцем, молюся я Богу
І з квіткою лину в обмарену даль.

Спить лісок на різдвянім морозі.
Тихо крадусь, щоб сон не злякать.
Зачаровано… все у гіпнозі…
Спать. Команда єдина всім, - Спать!
Мабуть, з неба упала ялинка,
Розступились дубочки в кружок.
Запишалась ялинка-перлинка,
На гілках сяє сріблом сніжок.
Тиша славить свою домінанту.
Морозило – жорстокий суддя…
А мене, раптом спійману Мавку,
Лісовик манить в дим забуття.
Скоро вечір, вже сонце червоне,
Прийде ніч і … зірок океан…
Щось спокійне, чарівне, знайоме, -
Наче щойно розкритий тюльпан.

Нас бомбардує західне «мистецтво».
Багато хто хотів пізнать його.
Тепер воно над нами взяло шефство,
Наш телевізор учить нас всього.
Рясніють стрічки фільмів на екранах:
Гроші, наркотики, розбещений інтим,
Та їхня «справедливість» в криміналах,
А бездуховність не зрівнять ні з чим.
Навчають нас, неначе ставлять клізму.
В загоні вітчизняна глибина…
Серіал під кодом «слава дебілізму»
Для юних душ розвага чи труна?

Третій день не кінчається злива.
Небокрай несе нові дощі,
Вгамувалася спека жахлива,
Жаром дихала вдень і вночі.
Вітер тихий, вологий, гарячий,
Як парильня нагріта не влад.
Ковпаком дуже довгостоячим
Заморив нас розпечений чад.
Та кінець твій настав, здрастуй, злива!
Порятунком до нас ти прийшла,
Чи бажанням солодкого дива?
А душа, мов жасмин зацвіла.
Ціним дуже тепло ми весною
Після довгої злої зими,
Бо таємно махає рукою
Доля дзвоном тугої струни…
Сміючись над безоднею, водить
Часом хиткий даруючи шанс…
Спека літом до нас приходить,
В ній майбутньої зливи аванс.

Зимовий вечір колисає віти,
Зітхає, як малятко, позіха…
Листочки впали і зів’яли квіти,
Немає зла, страждань, гріха…
А тиша – лісова царівна.
До влади рветься, - вітер не дає.
Юна красуня, ніжна і наївна,
До тебе вітер клинці підіб’є.
І таємниця тут відпочиває:
На гілочці тонкій сидить.
І тільки щось її ледь-ледь злякає –
Розправить крила й в небо полетить.

День спливає, мов дим за вікном:
сиву піну роздмухує вітер,
наче білить стареньке рядно,
де по небу гаптовані віти,
і під снігом дахи, і ворон
між хмарками вмальовані цятки...
А назавтра — завиє циклон,
і забуде зима обіцянки
щодо спокою, сонця й тепла:
нас закрутить у білому вирі,
і жорстка та колюча імла
несподівано змінить сам вимір
часу з простором.
Колія ця
стане стежкою в мороці вулиць,
щоби долі — лице до лиця —
в цьому місті вже не розминулись.

За 5 хвилин зійшлись з тобою,
Ти не чекав не знала я.
І кожен з нас жив сам собою,
Та ось сплелись наші життя.
Ти розказав мені про себе,
Ти заспівав мені пісні,
Ти жив раніше разом з небом,
Ти жив один на самоті.
Тебе не розуміли люди,
Їм було важко небо знать
Куди б ти не приходив – всюди
Доводилось одному спать.
Мені було того не краще,
Шукала я себе саму,
І жити,жити було важче важче.
Мене покинули одну.
Я розуміла різні мови,
Та не знаходила свою.
Аж тут знайшла тебе раптово,
Подумай were just I and You
Ти розумів мене з півслова,
Твої же ролі грала я,
Як у романі все зразково...
Було б....
Аж тут закінчилось життя.
І не твоє і не моє.
Чиєсь іще...
Життя високих тих відносин,
Які злетіли в тартари
Не знаю чи ти відчуваєш досі,
Я лиш хотіла помогти...
Ну що ж...
Ти теж такий як і усі.
Для тебе вік став барикадой,
Ми ще зустрінемось в житті...
Я це не можу назвать зрадой,
Живи, шукай товаришів,
Якраз по розуму і віку.
А я зрахую кількість тих життів,
Які могли спасти з тобою ми.
І зникну...
Назавжди...

Ніколи не втомиться сонце сідати,
залізні міста ще не падають спати,
тож в білому світлі гарячих авто
сховав свою тінь, щоб не бачив ніхто.

Між тисяч облич протікає година,
між інших людей ти лишилась єдина,
хто знає, як важко буває мені
топити свій настрій в старому вині.

За вікнами дощ починається знову.
Чекати і вірити кожному слову,
дивитись на осені краплі по склу,
любити цю зливу, холодну і злу.

Сьогодні я бачив сонце,
у вікнах будинків світло,
холодну твою усмішку,
що мертвим коханням квітла.
Вуста, як завжди солодкі,
хотілось знайти, шукати
десь втрачене щастя, бути
з тобою, прийти і взяти.

Сьогодні я бачив інших,
чужих, незнайомих зовсім,
ходив з ними містом пішки,
збиваючи ноги босі,
слова говорив під музику
тих скрипалів, що грають
за гроші на площі, в темряві
вулиць старих конають.

Сьогодні я бачив пляшку,
розбитого скла на друзки
сліди на підлозі, вчора
ти плавала там зі мною.
Тебе я розлив на ліжко,
на вікна, на стіни вдома,
не можу з тобою жити,
але й не віддам нікому.

Я ЗАБУВАЮ СТАВИТИ КРАПКИ
НАВКОЛО НЕЗАКІНЧЕНІ ПОЕМИ
А ЗА ДВЕРИМА - БІЙ І ВІТРЯКИ
І ДОН КІХОТ ЗАКОВАНИЙ В МЕТАЛ
ІДЕМО
ТАКСІ ВИЩАТЬ ЖАХЛИВО ЗИРЯТЬ ФАРАМИ
АЛЕ ВОНИ НІЩО ПРОТИ ЛЮДЕЙ
ТАКСІ ОКРЕМО. ЛЮДИ ХОДЯТЬ ПАРАМИ.
ВБИВАЮЧИ В НАПАРНИКАХ ЛЮДЕЙ.

Зелений шум зів'ялої весни
чомусь ховається подалі від очей
Шукаю світло. Що шукаєш ти?
Манірність розгубила чари згуб
Мелодія розтоптана мовчить
Я зчитую надії з губ
Шукаю світло...

присвячується Даші В.

Я підраховую роки:
чи стане їх тобі, дитино,
з цієї вибратись ріки,
що невблаганно й безупинно
тобі домішує у кров
свою отруйну чорну воду.
І — ні човна ніде, ні броду —
лиш десь очікує Харон,
до всього звиклий, незворушний...

А пам’ятаєш:
квітли груші,
вітрець розносив аромат...
Духмяні, теплі, дерев’яні —
із ґанку — сходинки у сад,
а там — джмелі, від сонця п’яні,
синиць хазяйська метушня...
Химерні, майже нездоланні
кордони гумового дня.
Ти — мов кульбабка серед зграйки
пухнастих кульок у траві...
Травневі скрипки, смійтесь, грайте —
поки щасливі ми й живі!
Поки попереду світанки,
і вдосталь сонця і тепла...

Та ось — запилені фіранки,
і в серці стелеться імла...
Мов ті шприци або пігулки,
я підраховую роки —
та річка зводить всі рахунки
і вже далась тобі взнаки...

І все ж лишається надія —
і ти хоч як її назви...
Роки минають, серце мліє.
Дитино, Мавко, допливи!

Передусім, дивитися в обличчя!
Але вдавати захват не потрібно.
Вони це відчувають, вірогідно
оголеним єством, що поцейбіччя
проймає глибиною з-під повік.

Будь обережний з цим - гляди на брови,
на носик чарівний. І за розмови
вдавай щось загадкове, чоловік,
коли із дамою, - не тільки вухо,
а тінь її бажань, її примара,
і насолода (спільна!), “гарна пара” -
повір у це, але увіруй сухо.

Тут в захисті у них мала шпарина -
вони у світі цім крізь неї плачуть...

Така стезя угору від коліна,
де і візьмеш за талію удачу!


2006

Вечірнім лісом серце напоїла
Святим бальзамом тиші… дивина!
Чому я вірила, чим душу отруїла
Зникає, наче втома від вина.
Віти твої – то рученьки правдиві.
Іду все далі й далі в глибину,
Геть всі страждання й спогади журливі,
В хороше вірю і життя люблю!
Пізньої ночі в лісі буде свято:
Калина з місяцем у неба візьмуть шлюб…
І спіла брунька впевнено, завзято
Відкрившись, видасть тихий-тихий звук.
Той звук чарівний легко чути серцю,
Найвища суть любові і весни.
Він здатний врятувать від смерті
Небесним дзвоном божої струни.

8 березня 2005

Ще на зорі тисячоліть
Ісус дав заповідь таку:
Як себе - ближнього любіть,
І Бога в серці бережіть.
Під сонцем це найвища суть,
І нам пора б її збагнуть.

Сьогодні все лише для тебе –
Щира любов моя і Я,
Сьогодні хай тебе чарує –
Тепло душі, краса моя.

Для тебе сонечко багряне,
Для тебе ніжність почуттів.
Ти як прекрасний птах кохання,
Що у життя моє влетів.

Життя у нас з тобою єдине,
Його повинні берегти.
І пам’ятати ми завжди повинні,
Що кохання – це коли разом Я і Ти!

Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверзтую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось.
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой.

Виолончель, и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
- Меня, такой живой и настоящей
На ласковой земле!

К вам всем - что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои?!-
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

И день и ночь, и письменно и устно:
За правду да и нет,
За то, что мне так часто - слишком грустно
И только двадцать лет,

За то, что мне прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
- Послушайте!- Еще меня любите
За то, что я умру.

Хочу у зеркала, где муть
И сон туманящий,
Я выпытать -- куда вам путь
И где пристанище.

Я вижу: мачты корабля,
И вы -- на палубе...
Вы -- в дыме поезда... Поля
В вечерней жалобе...

Вечерние поля в росе,
Над ними -- вороны...
-- Благославляю вас на все
Четыре стороны!

Де востаннє торкався тебе - засрібніли сніги,
де востаннє сміялася - іній оздоблює стіни,
і ноктюрну зими не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола, граючись, ліпить жаданий портрет
і його неупинно дописують вистиглі очі,
і вбираються в марево відчаю спроби утечі,
визираючи за перехожими твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - на розі весни,
і розталі краплини наповнять знекровлену чашу
дуже схожою пристрастю, схожою зовні на нашу,
але іншою - казкою, що не нагадує сни.

І коли ти повернешся - спрагла на справжнє - і щем
твого серця збентежено викривить втомлені губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і добрішим, і вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, - видимо прагнучи лиш
бути поруч, і наперекір усім бідам любити,
пригорни сторінки ці - побачень намріяних цвІти,
і спокійно прийми незворотне – навік розійшлись.


2004

Ти приніс їй занадто,
аж надто багато земного.
Далі навіть мовчати
не вийде – не зійде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не прийде - не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безкінечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не осудить і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимсь і для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
та її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очима,
понесе її вітер осінній,
насмішкою долі, у нині.

Ти відпустиш її,
і ковтнувши погорди отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір, подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки назад не покличеш.
Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.

2003

Великий муж дивився у вікно,
для неї ж увесь світ кінчався краєм
сукна його елладської туніки,
від складок безлічі подібній на
завмерле непорушно море.
                                               Він же
глядів у даль і зір його в цю мить
таким далеким звідси був, що губи
застигли, наче раковина, де
таїться гул, і горизонт у кубку
лежав нерушно.
                               А її любов
лиш рибою була, яка могла
пуститися за кораблем услід
і, хвилі розтинаючи всім тілом,
догнати його там… Ось тільки він –
він подумки уже зійшов на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Та, як завжди стається, саме в ту
мить відчаю і починає дути
попутній вітер - і великий муж
покинув Карфаген…
                                 Вона стояла
перед багаттям - тим, що запалили
її солдати за валами міста,
і бачила, як в мареві вогню,
тремтливо - поміж полум’ям і димом -
розвіювався німо Карфаген,

за цілу вічність до пророцтв Катона.

І
Запахло літом
звісно всюди дами -
у гречці,
коноплі,
у житі.
Багатоликі груди не прикриті
повсюди
геть усюди
дами.
Феміна-сонце лине світом -
над коноплею,
гречкою
і житом.

ІІ
У погляді твоєму ключ,
замок, вірніше замок, надто близько,
і хоч попід ногами слизько,
я понесу тебе, о моя кицько!

і кину до безодні круч:

бо в замку - міць, замки ж збивати - низько.
У прірві рішення -
                    урешті-решт,
безодня саме те, що прагне дати ключ.

Я понесу тебе, моя кохана кицько...


2002

Красуня-осінь, дівчинка з бажання -
належала йому, росла в обіймах…
Плід юності і літніх спраглих вимог -
як житимеш ти далі, за коханням?

Так прикро... Так буває... Твоя ваба -
різноманітна, вишукана, барвна,
його все менше тішить - віднедавна
з'явилась в нього обріїв принада.
І так раптово сталося... Ти плачеш,
сумуєш, мерзнеш, сердишся на нього.
Ти бачиш його рідше, часом злого,
нічого не встигаєш, не питаєш.
Не любить? Любить? Любить, але рідко?
О літо, миле літо, пригадай - ми
були з тобою... чарівні обійми...
Обійми, поцілунки... надто швидко...

Відтак самотність чарівної жінки.
Жадана іншим, ти, як одержима
себе ведеш, і доля, невмолима,
одні й ті самі вихром крутить плівки.

2003

Вот опять окно,
Где опять не спят.
Может - пьют вино,
Может - так сидят.
Или просто - рук
Не разнимут двое.
В каждом доме, друг,
Есть окно такое.

Не от свеч, от ламп темнота зажглась:
От бессонных глаз!

Крик разлук и встреч -
Ты, окно в ночи!
Может - сотни свеч,
Может - три свечи...
Нет и нет уму
Моему покоя.
И в моем дому
Завелось такое.

Помолись, дружок, за бессонный дом,
За окно с огнем!

Никто ничего не отнял!
Мне сладостно, что мы врозь.
Целую Вас — через сотни
Разъединяющих верст.

Я знаю, наш дар — неравен,
Мой голос впервые — тих.
Что вам, молодой Державин,
Мой невоспитанный стих!

На страшный полет крещу Вас:
Лети, молодой орел!
Ты солнце стерпел, не щурясь,
Юный ли взгляд мой тяжел?

Нежней и бесповоротней
Никто не глядел Вам вслед...
Целую Вас — через сотни
Разъединяющих лет.

12 февраля 1916

Я знаю правду! Все прежние правды -- прочь!
Не надо людям с людьми на земле бороться!
Смотрите: вечер, смотрите: уж скоро ночь.
О чем -- поэты, любовники, полководцы?

Уж ветер стелется, уже земля в росе.
Уж скоро звездная в небе застынет вьюга,
И под землею скоро уснем мы все,
Кто на земле не давали уснуть друг другу.

3 октября 1915

Холуй трясеться. Раб регоче.
Cокиру гострить кат охоче.
Тиран терзає каплуна.
Зі снігу місяць вирина.

Се Вітчизняний вид, гравюра.
На лежаку - Солдат і Дура.
Карга в бік мертвий пне скребок.
Се Вітчизняний вид, лубок.

Собака бреше, вітер носить.
Борис у Гліба в морду просить.
Кружляють пари на балу.
В парадній купа на долу.

Б'є місяць, зір псує. З кошмару
під ним у мозок звило хмару...
О міг би Маляр, парасит,*
інакше все те зобразить!

Ти – аутсайдер, слабший і останній,
З балансу в долі списаний колись;
Мов параноїк в ролику рекламнім,
Якому все говорить: „Підключись!”

Тебе перебивають на півслові,
Чи слухати байдужо не хотять;
Про дружню послугу заводять мову,
І позичають кровні гривень п’ять.

Води немає зранку у квартирі,
Кухонний ніж тупий і ледь шкребе,
Кота за вухом чешеш в добрій вірі,
Що хтось на світі ж любить і тебе.

День розкушує сонце, мов стиглий лимон,
Його присмак – корисність і труд;
Окуляри жалобні – немодний фасон,
Лиш хвилинну полегкість дають,

Дикі готи хот-доги за рогом жують,
І ллють кетчуп на спраглий асфальт
А обгортки – їх вітер жене в глухий кут
І розстрілює з криками: „Хальт!”

Філістери-мурахи, у нірках тісних
Сплять й заміну собі плодять дні,
Що вигадують злобу, як манію псих,
Руйнівну, як попсові пісні,

В ночі власні обмови і чари, і рай,
Карнавали у сні навісні,
І звірячу личину ти як не здирай,
Лиш зі шкірою здіймеш її,

Пес, що гострою мордою тицяв в смітник,
Після всіх конкурентів-людей,
Вовкулаком жилавим в темряві зник;
До котів прилетів Гіменей.

На даху ти, сновидо, утриматись зміг?
Ти боявсь? Як Петро, жалкував?
І байдужий будильник – цей півень міських
Кукурікнув – щоб ранок настав.

Рафаель.

Комусь все дається. А інші – беруть і не просять:
Ні кроку – без крові. Із брилами люті бої,
Он скульптор кремезний і злий, із проламаним носом,
Що тьму філістимлян страхає Давидом своїм,

Укритий пилюкою, яро розчахує камінь,
Мов пасма гірські обтесати йому до снаги;
Улюбленцю долі, в добу ренесансних титанів,
Тебе, Рафаелю, хмільні всиновили боги;

І друзі, і гроші, биків бої, учти і слава,
Та учнів рої – не розірвуся я, далебі!
Найкраща з дівчат – Форнаріна зваблива й лукава,
Й Мадонна скорботна, простить вона їм і тобі.

Утік завчасу, залишивши усе за дверима,
На старість за щастя обдерли б тебе лихварі,
Рантьє у склерозної слави, смієшся очима
З невдах, що й на небо волочать сліпі ліхтарі.

Новорічний вірш.

Нічний концерт з вітрами-скрипалями
Зима транслює в вуличнім етері;
На обрусі снігів смугаста пляма:
Кота погнали копняком за двері.

Проводь ревізії в сміттєвім баці,
Шугайсь дітей, вівчарок прудконогих,
Бог сир послав вороні-небораці…
Тобі? Пошлють хіба тебе самого…

Отож, віршарю, спроможись на чудо,
Бродяги – і коти, й поети, брате,
Хтозна, чи й ти на Новий рік не будеш
Пляшки порожні з-під дверей збирати?

Душа поета носить власні стигми,
Плекай же Божу іскру, неотесо,
У пошуках своєї парадигми
Збивайся на найдальші марґінеси.


Як не заснеш з цигаркою у ліжку,
Твори свій світ, возносся в емпіреї:
Щоб Дід - Мороз котові… Пляшку? Кішку?
Приніс і хату й теплу батарею.

Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає.
Жалься, Боже, України,
Що не в купі має сини:
Оден живе із погани,
Кличе сюди отамани.
Ідем матку рятувати,
Не дамо їй погибати!
Другий ляхам за грош служить,
По Україні і той тужить;
Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Кгди аж по Дніпр туркам дали:
Все фортель щоб заслабіла
І аж вконець сил не міла.
Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує.
Той на матку нарікає
І недолю проклинає:
Ліпше було б не родити,
Нежлі в таких бідах жити.
Од всіх сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
А не слушной учтивости;
Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Чом ти синів не учила.
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати.
Я сим, бідний, не здолаю,
Хіба тілко заволаю:
Гей, панове — єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство — полковники,
Без жадної політики
Озметеся всі за руки —
Не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити.
Самопали набивайте!
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте,
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права.

Edgar Allan Poe (1809–1849)
Gaily bedight,
A gallant knight,
In sunshine and in shadow,
Had journeyed long,
Singing a song,
In search of Eldorado.
But he grew old —
This knight so bold —
And o'er his heart a shadow
Fell as he found
No spot of ground
That looked like Eldorado.
And, as his strength
Failed him at length,
He met a pilgrim shadow —
«Shadow», said he,
«Where can it be —
This land of Eldorado?»
«Over the Mountains
Of the Moon,
Down the Valley of the Shadow,
Ride, boldly ride,»
The shade replied, —
«If you seek for Eldorado!»

в перекладі В. Кикотя
ЕЛЬДОРАДО
В панцирі добрім
Лицар хоробрий
У спеку чи в хмарну браваду
Довго блукав,
Пісню співав
В пошуках Ельдорадо.
Під шалом вітрів
Юнак постарів,
А серце не знає розради,
Бо скільки не йшов —
Землі не знайшов,
Що схожа на Ельдорадо.
Як зовсім змарнів,
Він привида стрів
Й спитався у нього поради:
«Мені дай збагнуть,
Лежить де та путь,
Що в землю веде Ельдорадо?»
«За місячні гори,
За простір нічний,
В долину тінистого саду,
Скачи до мети,
Як хочеш знайти,
Як хочеш знайти Ельдорадо».