Ти йдеш на Світло. І вода
бере останні краплі болю.
Ти врешті став самим собою,
коли всі сумніви віддав...

Ти бачиш день завжди новим.
Ти любиш ніч без призми лампи.
Тобі чужими стали штампи,
шаблони слів, сигарний дим...

Ти йдеш на Світло. У вогні –
роки, прожиті під копірку...
В Твоїх долонях – сонна зірка.
І перший промінь – у вікні...

" Ти свою застрелив пташку,
що у грудях трiпотiла...."
Лариса Вировець


Серіал "До речі о пташкахх"
не може не знайти жвавого
відклику у серцях птахолюбивих
поетів, а також римолюбивих
птахознаїв.
(Див. "Жив собі півник")





Щоб та птаха не сконала
Й знову почала стрибати,
Треба дати кусень сала
Й тричі в дзьоб поцілучати!!!

А щоб пташка без розбігу
Просто в небо полетіла -
Поцілуй (кажу без сміху)
В іншії частини тіла...

Всякий-кожний і усюди
Хай собі напам`ять знає:
Не цілуєш жінку в груди -
В грудях пташка завмирає!!!

Що мовчиш? Чому? Все знаю,
Співчуваю, не шуткую :
Сам до тебе причвалаю -
Всіх пташок реанімую !!!

"...Ти свою застрелив пташку,
що у грудях тріпотіла,
і співала... Чи боявся, щоб на люди не злетіла..."
Вировець Лариса, "Пташка"


Жив собi пiвник



Жив собi у грудях Пiвник,
прегарнесеньке курчатко!
То не був природi виклик,
нам здавалося спочатку.
Дуже довго ту пташину
ми ретельно годували –
I пшеном, і чачавицей.
По недiлях – борщ iз салом.

Все дивились, щоб наш Пiвник,
не дай Боже не зачах,
Вiн же вiльно вiд’їдався
зважте, на моїх харчах).

Пiдросло.З’явились шпори,
дзьоб великий у курчати,
Гребiнець такий крислатий –
очi можно затуляти!

Я терпiв. Старанно. Тихо.
Птах горлає проти ночi
То спiває, то клюється,
там i сям... i де захоче!
Пiвник став статтєвозрiлим.
Грають гени у курчати.
I почав (у моїх грудях)
вiн своїх курей топтати!!!

Що робити, люди добрi!
Хоч мерщiй тiкай iз хати!
Не втечеш! Хай йому трясця –
бо ж всереденi прокляте!
Нiц не зробиш, хоч пручайся –
ти в обiймах у облуди...

...Не злякався, не вагався –
CАМ СОБI СТРIЛЯВ У ГРУДИ...

відчинені двері
абстракція втечі
я завтра розірву всі наші листи
Котракти кохання, вірші й есемеси
я змаркну
я зникну
раз і назавжди
зруйную е-мейли, замки поміняю
інакше обличчя
не своє життя
відчинені вікна
я все відчиняю
щоб мало втікати куди власне "Я"

Мене так швидко впіймали
Холодні і злі ліхтарі
І смерть не врятує від слави,
Похованим бути в землі,
Я бачив на власні зіниці
Як тиша виходить з нутра,
Байдужа, холодна десниця
Німа, наче совість меча.
Нехай… ти віднімеш мій одяг,
Тілесний пошитий часом
Отримаєш з ним лише втому
І сміх гострозубим бичем просякне твій образ….

Зимою дахи холодного снігу,
цілують вуста старих димарів.
І вправні коти поніжити лізуть
червоних цеглинок, потертих з боків.

Дивак сажотрус, заводить розмови,
зібравши птахів на теплих руках
мов ряса Франциска по небу розходить
чорніюча одіж в морозних вітрах.

тут втомлений час заснути приходить
покритий вальсуючим снігом до п’ят
він знає, дивак сажотрус зранку збудить—
до ранку, сумирно, шепоче, у снах…

Місяць кроїстого лику півбрат
Росою срібного світла збудив
Смарагдовий килим тиші,
Схвильований океан схилив голову
Він рушив на зустріч з небом
Лиш місяць його не чекає,
Ліси зустрічають жвавим тремтінням
Світло ледь тепле крони поніжить,
Сіра вовчиця завиє у слід
Швидко минаючи хмари і зорі
Тихо шепоче, кругліючи в небі

Спати бездумно не я вас примусив,
Втома від сонця, я лише СПОКІЙ….

Справді гарні жінки подорожують
лише з матерями
чиї імена зазвичай
вони промовляють перед своїми.

Справді не гарні жінки подорожують
лише у тролейбусах -
на фоні старих людей
та малозабезпечених дітей
із їх аскаридовими поглядами -
вони виглядають просто заляканими.

Справді ж наляканих жінок можна побачити
ліше у кріслах
генікологічних та стоматологічних
офісних і зламаних.

Об"єднує їх
за винятком постгеморагічних щомісячних анемій
неухильних абордів
та ранкового душу
тільки розбиті у подорожах підбори
підбори улюблених негрів з NBA
підбірки улюблених китайців
з дешевих кінофільмів про бойові мистецтва.

Жінки всіх конституційних та ерегуючих груп
змушені вживати чужі душі
тільки частково
задля дотримання фігури
та рекламного промислу.

Мостоподібні протези у їх
хтивих до хлібу та зголоднілих до сексу ротах
віглядають перлинами на шиях
українських гетьманів.

І все зводиться до істини у три етапи:
АКТ ЗЛЯГАННЯ---АКТ КОВТАННЯ---АКТ ДИХАННЯ...
Порядку не міняти!

Рукою відчуваю тепле дерево,
Роками відчуваю певну мить,
Духмяні оберемки різнобарв'я,
Я серцем відчуваю, що щемить.

Щокою відчуваю хибність доторку,
Нудьгою відчуваю біль століть,
Лапате листя і вельможне небо
Душею відчуваю, що тремтить.

Дитинство відчуваю безтурботністю
Солодким водограєм легких сліз,
Осінній настрій відчуваю квітами,
Дивлюсь і слухаю отой величний ліс.

Хвилини щастя відчуваю спокоєм,
"Про нас" розмовами і ароматом чаю,
Оцю безмежність, як і тепле дерево
Тобі лиш завдяки ТАК відчуваю...

Ці очі добрі вперше я зустріла
Тоді, як лиш з'явилася на світ
І ніжним поглядом мене зігріла,
Окутала від найстрашніших в світі бід.

Ці руки гладили моє волосся
І заплели в косу вінок надій,
Щоб було все і все в житті вдалося
З найменших до найвищих моїх мрій.

Цей голос найрідніший я відчую,
Впізнаю серед тисячі чужих
І так без тебе часто я смуткую, -
Нема повчань... Скучаю я без них…

Потрібна ти, хоч я вже не маленька,
Та з того часу, майже, все таке ж...
Прийду, обніму та скажу тихенько:
Люблю Тебе, МАТУСЮ, я без меж!

це вже колись було
знову замкнулось коло
спрага моїх безсонь
топить рожевий лід
вабить м’яке тепло
зараз або ніколи
в ніжність Твоїх долонь
я опускаю світ
стукає в скроні час
дивно біліють стіни
я віддаю три дні
щоб залишити мить
надто чуттєвий джаз
все відтоді незмінне
і на одній струні
знову душа щемить

2 лист”03

Тож вересень, переді мною сад,
далекий грім...а втім...Не так уже й далекий…
Захоплений від спалахів і світла
Я не замітив град і гуркіту не чув у вікнах.
Траплялося таке й у нас…
На небі сходились мов хмари
І опинялися на різних полюсах,
Здавалося б кому це треба?..
треба....
Без цього грому й вересневий сад не сад…

З подертими крилами
Звисаю над прірвами...
Коли з твоїх гачків зірвусь,
Що простромились поміж ребра,
То й більше „ніжності” не треба,
Аніж ти дала, обійдусь...

Напливала тінь... Догорав камін...
Через призму серця, гралась ти і він.
Подих теплий, ніжний, спогади, вино,
Час здавався вічним, все в одне кіно.
Як чудово знати, він живе тобі.
Ти лягаєш спати,засина й камін...

Якось невлад знов настали жнива
котяться вниз запізнілі дива
я ж під вагою таких чудес
кану прощально на дно небес

десь не бажаючи йти навпрошки
славу збирає зі сліз мов вершки
й любить свій довгий до мене шлях
милість господня на двох ногах

Зацвіла веснівкою весна
При доріженьці
Завесніло небо і чомусь
Аж не віриться,
Що в веснянкуватої весни
Змерзли ніженьки,
Що вона стрибає і ніяк
Не зігріється.

Зацвітала, дихала теплом,
Дивувалася,
Розгортала сніг долоньками,
Сині проліски
Розтуляли очі і щасливо
Всміхалися
До веснянкуватої весни
З мокрим носиком.

Завтра покошлатяться сніги
Тихо танучи,
Забринять в повітрі синіми
Бризками.
Але навіть сонце, що зійде
Завтра зранечку –
То одна з весняночок весни
З двома кісками!

Відчуваю себе плямою
на тлі брудного вікна.
Не можу бути так,
як хочеш
Стри мене.
Не хочу бути на заваді
між тобою і світом
Виглянь за вікно.
Вийди за межі своєї кімнати
І стри мене зі свого вікна.
І не малюй більше ніколи

компліменти дешеві
копійок на п'ять
незнайомі обличчя
недопитий шмурдяк
відчинені вікна
бруд в рюкзаках
розтоплена совість
можливо це знак...

кілометри блукань містами новими,
куди ніколи не їдеш вдруге
задимлені ванни, чужі квартири,
вічні пошуки нового друга
взяти б і змити водою брудною
з фонтанів вчорашні нові імена
і не шукати більше ніколи того,
хто випадково дав тобі своє ім'я

залишити недопалки в парку,
спалити фото старі
стерти номера в телефоні,
повикидати кишенькові ножі,

від яких ніколи не відмити
червоні краплі дешевого портвейну,
розлитого у чужому дворі

Не розмінюй мене на блискучі монети коханки
Не розтринькуй мене на вдоволення задля й аби
Я зникаю, як ніч ледь торкнувшись обіймами ранку
Я приходжу, як день у якому змивають сліди....

Я вигадую інших
пробач
Я записую в вірші
свій плач
Я видряпую
небом сліди
Програмую свій світ
в без біди
Ти за руки
ще ловиш мене
Неба звуки
сачок для комет
Буде злива
і буде антракт
Я вигадую інших
ПРОБАЧ!

Мене ненавидиш? Прости.
Я виросла з твоїх обіймів.
Ти дивно прагнеш висоти.
Якось так низько...божевільно...
Я знаю, навіть без прикмет,
твоє життя – моя неволя.
Немає зоряних карет.
Є гарбузи посеред поля.
А в них, звичайно, пацюки.
...Летить за вітром капелюшок.
Я досі вірю у казки,
а не в приватних попелюшок.

Тінь. Надвечір'я. Вітер. Пісок.
Хвилини, як балерини -
Танцюють в промінні буденних "але"
Експозиції журавлині.

Вагома розмова про справжню любов,
Допитливі скиглять верби.
Згадав - запитав - усміхнувся - пішов.
Годинник на ратуші твердне.

За межами міста малюють дощі
Пейзажі свої - невгамовані.
Тінь. Надвечір'я. Хвилини. Слова -
Тапер уже неримовані.

Ніч не впаде сьогодні
нікому з присутніх на плечі
Не огорне собою
цей закостенілий кошмар
Це заманений в вічність
Один незавершений вечір
І по колу біжить
Скаженілий годинникар
Він розгублений в геть
Він розчвалює свої секунди
Міріадами нових таких
От самих вечорів
Я прямую за ним
Розумію й сприймаю...
В нікуди...
Але йду уперед
Стесавши взуття до колін.
Ніч для когось залишить
Послання з паролем про втечу
А для мене - безглузді
скавчання скупих ліхтарів
Я втомилася бігти
В один незавершений вечір
Я втомилася дуже...
В один з незавершених днів...

Заходжу в сутінки твоїх думок...
Навшпиньки...
Не злякати інших
Ця мить така -
До неї тільки крок
Який мені зробити
Так не личить
Торкаюсь вуст
Вичікую навзайм
Сама собі вигадую
Майбутнє
Я вже не тут,
Але я ще й не там
Я наче нота
Збита у беззвуччя
Тремчу між долями
А де своя?...
Нема
Заплуталась в акорди
Піднебесся?
Навшпиньки ходжу
По чужих серцях
Бо своє чую...
Майже вже не б*ється...

День. Осені день
По стерні босий іде,
Дихає терпким листом,
Сонний такий, іскристий.

Тінь. Падає тінь
Від шелестіння стін,
Від завмирання серця,
Раннього тління сонця.

Згинь, пропади, тінь,
Тінь сірих стін в житті!
Нині складаю пісню,
Серцю у грудях тісно.

Линь, пісне! Полинь,
Кущем калини стань
Й щемом тремким налий
День, що лишаю в мрії.

тепер залишаються віра, надія, любов —
оці три, а найбільша з них — любов
(1Кор. 13:13).

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (Від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


До неба мрії враз злетять,
То кинуться униз,
То стануть попелом багать,
То знову свіжий бриз.

Вони початком є надій
Та віри, що без меж.
Чи є кінець у низці мрій?
Якщо він є, то де ж?

Його нема, - з віків слова, -
Коли ЛЮБОВ іще жива.

***
На сімох вітрах щастя прилетіло,
На крутій горі втомлене осіло,
На горі крутій, до небес, високо,
Не торкне рука, не осягне око.

Сіло на горі щастя й заспівало:
- Дужо літ та зим я тебе шукало,
Та з гори зійти вже немає сили,
Бо летіло я крізь порошу й зливи.

Напувай мене мовою любові,
Хай снаги дадуть дії пречудові,
І зійду тоді, сяду на долоні,
Мир мій у тобі, не в гадань полоні.

***
Адже небагато є щастя уявлень -
Достатньо здоров'я, любові та прагнень,
Досягнень, відради, в сім'ї чути ліру,
Стійких добрих друзів та Божого миру.

Не сумуй. Не треба.
Доля знає міру.
Так повинно бути,
так усе приймай.
Вкрала ніч півнеба,
і в шматину сіру
встигла загорнути
мій маленький рай.
День новий прилине
на блакитних конях,
вихлюпне на трасу
сонячну росу.
Потримай хвилину
небо у долонях,
поки ще пегаси
промені пасуть;
поки ще розлука
від кохання п’яна,
і не тямить зовсім,
що вона сама.
Не хапай за руки...
Там, за океаном,
дуже довга осінь
і така ж зима...

Любов до руїн як діагноз, як гола приреченість.
Облуплені замки, забуті хати.
Вчувається шерхіт чужої ходи,
А власна стає недоречною.

І знов вираховую кількість померлих цеглин,
Так дивно і млосно від літнього хаосу,
Шаленство природи й пташиного галасу .
Під хащі маскується хижий старий часоплин.

Сади дичавіють, кропива стає королевою,
В городах росте найдобірніший пишний бурян.
Його не здолати ні людям, ні богатирям,
Усе вже давно перестало здаватись проблемою.

Занурити руки в траву, що сховала пороги.
Приміряти сотні імен й голосів
До тих, хто лишився у дотиках стін,
Хто хаос здолав протоптуванням дороги.

Мовчать імена, переплутує карти історія.
Прощаються вікна з останнім уламочком скла.
Любов до руїн певно, первісна, щира й проста
Ота, що не пише – а тільки легенди створює.

відлюдники й вокзали – вороги віддавна
відчуваєш виклик? –
втікай!
володарю-відчаю воля вже віддана
вихиляєшся від вигуків величань вітань

Ваша величність вулице!
Ваша величність вечоре!
вибираєш всіх віддаєшся всім
виховано вибачаєшся втікаючи вперше
виставки вітрини вази на вікні...

відразливі вірші вигукуєш виразно
великому всесвіту ввечері – вночі
відразливі вірші – вражень в’ялі вирізки...
вертеп веремія... втікаєш? –
втечи!

всміхаєшся вітру – вам вільно, вам весело...
воля воскресає вже – вір в рай.
вулик віддаляється
вірш вібрує веснами
відчуваєш втому? –
вмирай.

***
Тиша. Кава. Тиша.
Хтось знову не прийде. Досить.
Хтось знову когось залишить,
як ви казали?.. Досвід?..

Занадто багато правди.
Болюче незатишне світло,
воно – як зіниця кави,
воно наче погляд звідти.

Ти знімеш прокляття-вроки,
я знайду для щастя повід.
Чекатиму довгі роки
на декілька днів любові...

***
Всі відчуття загострились в сто раз.
І сум чомусь виходить з-під контролю,
цей сум, що був для мене, наче гра,
тепер мене вважає просто грою.

«І я мовчу, приречено мовчу»*,
всміхаючись задля годиться.
Хай би мене вовік ніхто не чув,
хай я не жар, а просто собі птиця,

та ледве-ледве все ж лечу вперед
у захлинанні від гіркої слини.
І пів-мене по-справжньому помре,
а пів-мене – послання неспалиме.

Пусті розмови, міріади слів,
потоки співчуття – це ні до чого.
Зустріну радісно сумні пісні,
зустріну, як «Титанік», скромний човен.

Все сталось так, як мало статись.
Ну що ж, пора вже попрощатись,
Забути муки і страждання –
Сум невзаємного кохання.
Я мусила тебе зустріти,
Щоб полюбити, щоб забути
Та гостювати в самоти.
У цьому винна я, не ти.
Усе проходить, все минає,
Нічого вічного немає.
Немов вода стікає час.
Є я і ти – немає нас.
Кругом по небу сірі хмари
Висять, неначе злії чари.
А дощ із них не накрапа,
А лиш тремтить, як та сльоза,
Що забриніла на очах,
Коли відчула всюди страх.
Ти геть пішов. Тебе нема.
І забери назад слова
Про те, як ти мене кохаєш,
Лелієш, пестиш, поважаєш.
Ти геть пішов й не забувай,
Що навіть не сказав „прощай”.
Тож мушу я тебе забути.
Все було так, як мало бути.

Чому згрішила Єва?
На серці металева
печать.

Довкола всі рослини
вслухаються в хвилини.
Мовчать.

То холодно, то спека...
Вона десь так далеко...
А де?

Питань ще так багато!
Нема кого питати...
Іде

прозорий дощ. Змиває
той перший гріх із раю.
Колись,

моя прекрасна панно,
було все бездоганно...
Вернись....
9 вересня 2006

все що снилось тепер збувається
і крадеться ходою тихою
поки ніч за вікном хитається
я лечу
я мовчу
не дихаю
я з Тобою у центрі вічності
забуваю про час нестриманий
на межі простоти з магічністю
душу в грудях ніяк не втримаю
місця мало їй
тісно
Боже мій!
чи можливо цю мить залишити
і з хвилинами дуже схожими
десь у серці промінням вишити

НАЗАВЖДИ

В світі бутафорій
не чекала дива.
День за днем мотала
у клубок контрастний.
З-поміж всіх теорій
тільки та правдива,
що Твоєю стала...
Будь таким же ясним…
Розстелилось небо
з дивного неону.
В небі зорі квітли,
гаснули години...
Я ішла до Тебе
стежкою з картону.
Будь таким же світлим!

Будь мені єдиним...

27 бер.”04

Засумувало знову небо
Жаль смутку печія…
Мені б полинути до тебе,
Та не твоя вже, не твоя…

Ну, ось і все – надій немає
І втрата біль німий жене.
Прощай, коханий, так буває…
Ти не побачиш більш мене.

А дощ все лиє й лиє з неба
Свої краплинки самоти.
Нічого більшого не треба,
Як те, щоб був зі мною Ти!

Та вже тебе нема й не буде, -
Лишився спогад далебі…
Не вірю я, що все забуду,
Бо серце віддала тобі.

Убийте пісню! – хай не грає…
І келихи так не дзвенять!
Душа моя в журбі згорає,
Нехай і спогади згорять.

День за днем все ближче до зими,
До чарівності у білому убранні
Кришталево-крижаної диво-пані
З тих казок, що ближче до зими.

У старенькому будинку
Обмаль тиші та спочинку -
Хтось на флейті зранку грає,
Хтось танцює, хтось співає,
Хтось м’яча, немов по полю,
по кімнаті все ганяє...
А старому ще б поспати,
Вікна-вічка постуляти,
Та у снах, у мрійне свято,
З вітром разом погуляти.
Вітерець його на крилах
Враз підійме над землею,
Хмарочки, мов ті вітрила,
Дах, увінчаний зорею...
Попливе у синім небі
Кораблем старий будинок,
Білосніжний, наче лебідь,
Та легкий, як то з пір’їнок.
Приземлиться на галяві
У квітучу конюшину,
В шовковистім різнотрав’ї,
На м’якесеньку перину.
І вдихне на повні груди
Свіжість ранку зніме втому...
Та будильник оце будить,
Час вертатися додому.

Догорав камін, напливала тінь,
Промовляли подихи і руки…
Душі піднялись в темну височінь
І страждали від німої муки.

Двоє за столом...Біль їх розділив,
Бо несила бути так далеко!
Поклику магніт їхні пальці сплів,
Пульс зірвався й перейшов на клекіт.

Губи – спраглий жар, очі – як слова.
…Впав він перед нею на коліна,
Линула вона – ближче не бува,
Тільки й є, що злитись воєдино.

Догорів камін, прокидався день.
Спали двоє, всміхнені, як діти.
Засвітився світ Піснею Пісень,
У якій любити – значить жити.
06.09.2006

Напливала тінь,
Догорав камін…
Розлюбила – кинь.
Я і так один.
А моя любов –
Наче та зола:
Як прилинеш знов,
Жарко запала.
Пута не люблю,
Ти для мене – мить.
(Господи, молю…
Як без неї жить?)

Вже вересень. Переді мною сад,
Далекий грім нагадує про літо.
Воно стомило нас. Час відлетіти
Птахам, що з'їли синій виноград,

Пора забути спеку, гомін гріз.
Нехай некошена трава приляже
І річечка прозора дно покаже,
І стане вищим небо, ближчим – ліс.

Ясніше все. І це – початок див…
Вже вересень нарешті. Ось і душі
Вже наливаються, як стиглі груші,
Смаком медовим зрілих почуттів.
06.09.2006

Моїм осіннім друзям

Іди-іди дощику,
Зварю тобі борщику.
(нічиє)

1
Дегустатором смаку неба,
Я знімаю із хмар вершки –
Вгамувати в собі потребу
На калюжі і бульбашки,
На прив’ялі листочки клена,
На тепло , на спориш в руці,
На зітхання, іще зелене,
І на сонячні пухирці.

2
Здіймаються люди з насиджених місць,
Злітають до неба й шикуються клином.
І спрагле натхнення пустих передмість
За ними сумними воронами лине.
До сходу прозріння спиняється час,
Графітове небо – неначе засклили.
Із нього назад дочекатися нас
У вересня з жовтнем не вистачить сили.
Сумною хазяйкою осінь іде,
Ховає під листям полишені речі –
Під пломби каштанів, римує і жде –
А може повернуться люди лелечі.

3
Неголений вітер коловся дощем –
Обійми-цілунки.
А я пакував листопадовий щем
У спогади-клунки.
Затим складував у твоєму дворі,
Розмитім сльозами,
Щоб день залишився нейроном в корі –
Знервованим самим.

4
Осінь забризкала вохрою очі.
Сонечко вже не пече.
Ще не схололе кохання дівоче
Хоче любитися ще.
Теплий пилок золотого проміння
Ріже мене навскоси.
Це не бажання, не голод, не вміння,
Не насолода краси.
Це роззолочене бабине літо
Серце в долонях трима,
Доки від нас не залишиться й сліду,
Щоб не шукала зима.


II

1
Олов’яні солдати риють
Для причетних до слів траншеї,
Доки небо мене не вкриє –
Щоб зігрівся нарешті вже я.
Як зігріюсь, піду в солдати –
Захищати минулий серпень:
Не за тим, щоб життя віддати,
А за тим, щоб від слів не вмерти.

2
Перша надія й надія остання
Разом шукають мене.
В Вінниці вересня – жовте повстання,
Що до зими не мине.
На барикадах достигли набої,
Газами осені – дим,
Місто рідіє й здається без бою:
Серпень помер молодим.

3
Gasenwagen Осені
Їздить мертвим містом.

Ми виходим босими,
Місим жовте тісто.

Поминаєм квітні,
Серпнями вагітні.

Нас пристрелять в грудні
Поліцаї-будні.

Вихід 1

цей світ і несвіт світу несвіт цей…
а може й за межею світу
десь там де смак не затуляє квіти
душа не потребує панацей…

ти вийдеш не розколюючи дух
на вищий і низький – по заповіту
де Вулицею Вулиць оповите
спить Місто Міст – і спробуєш на слух
музичну фразу теплої молитви


Вихід 2

це час трагедій як завжди невчасно
незгасний сум недоболілий щем
куди тобі збиратися – натще
бездомне серце що не встигло вкрасти
мене у тебе – наче ти в мені
той сон що не збувається до скону
наздоганяння втечі… в перегонах
відгомони історії в зерні
твого скупого погляду в мій спокій
всередину знеболену в імлі
і я мовчу тамуючи глибокий
таємний всесвіт мушлі на стерні

1
комп’ютерні мережі мертва кров
живих мерців залюблених у простір
між “вір”-“туа” – банальний сховок-острів
для штучних почуттів і штучних мов
і де тепер подіти свій живіт
антонім смерти противагу згуби
хтось любить мертвих хтось минуле любить
зневаживши майбутній переліт
до вирію спекотного бажання
живого тіла що його безжально
твій сумнів точить в інтернеті літ

2
а я любила сонце і весну
своє кохання і твоє бажання
позбутися страхіть у тім безжальнім
житті – крізь непролазні хащі сну
а ти любив весну сонцеворот
моїх очей незвідані глибини
любив життя – вершини і низини
і загадки на кшталт to be or not…
і разом – у мереживі віків
вишукували приклади і зваби
хтось любить правду когось тиша вабить
а нас поглинув літ від навпаки

              гармонія
              розпадається на гамори…

ці гамори в тобі як гайморит
постій-но вгомонися душе
яка тебе пустеля сушить
який тривожить колорит

то проби голосу на слух
то смакування чистих звуків…
та де там – ріжеш ковбасу
і краєш хліб і раниш руки

і серце крається і шмат
ковтаєш солі
і споживаєш свіжий мат
і дивишся як брата брат
спустошує поволі

гармонія… де верх де низ
не вирахуєш і не зважиш
ще вчора гілка завтра хмиз
пробіл міжслівний нуль дефіс
помилуй друже зглянься враже…

Голос Твій – луною.
В кожен звук вслухаюсь.
В мареві нічному
образ Твій – півтінню.
Небо – пеленою,
в ньому розчиняюсь.
Гаснуть по одному
теплі сновидіння.
Я з Тобою вільна
від турбот навколо.
Сумніви і втому
серце заколише.
Я з Тобою сильна.
Тільки вже ніколи
не зізнаюсь в тому,
що боюся тиші...

Місто. Площі.
Вікна. Вежі.
Осінь. Листя
у пожежі.
Ностальгія.
Відчай. (Знову).
Три хвилини
на розмову.
Кожна думка –
за вітрами.
Місто. Площі.
Вежі. Храми.
Світле небо.
Є надія.
Місто. Спокій.
Літургія...

6 жовт.” 02

Вечір. Самотність.
Думка. Надія.
Спомини. Юність.
Відданість. Мрія.

Ночі. Страждання.
Сон. Рандеву.
Зустріч. Кохання.
Пристрасть. Живу.

Ранок. Світає.
Одна. Неспроста.
Чекаю. Кохаю.
Біль. Пустота.

Тут вмирають дерева, цілуючи тіло асфальту
Ця самотність сезонна на курортах чужих сподівань
Я пробігла життя все довкола...
Прибігши до старту
Я молюсь всім богам
Всім підряд
без всіляких вагань...
А твій Бог спочиває на якомусь заземному пляжі
І йому не до мене у нього богиня й коктейль
Тут вмирають дерева під звуки зеленого джазу
Ця самотність сезонна
Й у тисячі інших людей

Ісус сказав: “Я дорога, і правда, і життя..."
(Від Іоанна 14:6).

Надії щирі, вас молю, не заблукайте,
Йдучи до Того, Хто надасть снаги,
В омріяних світах, молю, не закружляйте,
Спадаючи оманою в сніги.

Летіть, мов птах, на дужих крилах віри
Усупереч безжалісним вітрам,
Гнітючої розпуки та зневіри,
До в Кім життя, і це життя - Він Сам.