це хід весняних звірів це парад лемурів
мальовані роти палкіші свіжих ран
це час коли жага струмує навіть з мурів
це марш нагрітих тіл жагучих мов коран

це танці потіпах під солодовим небом
ясновельможна кров темніє мов чифір
дівчата з мед училищ пахнуть млосно медом
прозорі наче спирт летючі мов ефір

це вихід гультіпак під шелести акацій
похід під ліхтарі лоліток і моргух
мов піонерок плин у дні шкільних вакацій
повз вигуки афіш про м'ясо і про дух

повз біржу казино мелодію міліцію
пастушки з вітражів упирки з вар'єте
дурепи осяйні вогненні янголиці
ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте

це час дерев і змій духмяний і такий
що виростає з ніг сурма хрипка і грішна
вони ідуть а ти як той більярдний кий
не в силі проказати навіть харе крішна

або ось ти поет улюбленець планет
що бачиш то щоку то вухо або кліпсу
заряджений такий увесь мов пістолет
готовий розрядитись влучно в першу ліпшу

або ось ви вуйки набичені буйтури
атлети з-під вітрин деталі від скульптури
або ось ти флейтист весь голубий аж синій
що трешся між купців з якихось абісиній

або хлоп'ята ви безвусі шкуродери
зелені королі вологі від жадань
уродженки весни пантери і ґетери
повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань

і потім розтають і недосяжні знов
тікають у гаї повітряних небес
над вулицею ніч помада туш і кров
я так я так я так я так тебе тебе.

Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.

Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.

А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть,
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».

Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінґ
та й одною кулею двох голубів розлущив…

Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…

Гуділи вітри.
Йшов холод із степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала темна імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів
І проса зернини,
Вдивлявся в вершини
Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,
Цвинтарна горожа,
Нагробків сторожа
І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще невідомим вогнем,
Сумирніш од скіпки,
Що світиться з шибки,
Горіла зоря на шляху з Бетлегем.

Вона плом’яніла, як збіжжя, з безмеж,
З-над неба і Бога,
Як відблиск нічного
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла — скирта вогняна
Соломини і сіна,
У світі єдина,
Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч
І щось означала,
Ясна й небувала.
І три звіздарі поспішали на клич.
Позаду везли на верблюдах дари.
І два віслючки уповільненим ходом
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
Всі думи століть, і пориви, й вітри
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
Всі витівки маґа, всі пустощі феї,
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти
В мигтінні позліток, всі радощі гри…
…Все злішав зі степу розлючений вітер…
…Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.

— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —
сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на промінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу проштовхуватися годі.
Світало на сході, де кедри росли.
— А хто ви такі? — запитала Марія.
— Ми плем’я пастуше й небесні посли,
прийшли вам обом воздавати хвали.
— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники й пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього народу
Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав тихо, сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали безмов’ям любови
Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене — до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія — первинна. Це — провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нутрує, мов аорта, —
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть…

Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві жаріють без остуди
вогники у вікнах із слюди.

Сяють ночви, тесані до ладу,
і м’яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Лада. Чоколяда. Коляда.

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.

Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима — цегляні димарі
теплі о білій порі.

Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш — придумай, як до зорі
рушили тріє царі…

отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим склепінням
повисла запорошена й тьмяна
флорентійська люстра
стискаємо спітнілі мідяки як пружину
шикуємося в безладні черги
над нами гіпсовий настінній путті десятих років
дме в позолочений ріжок іноді
глянемо в бік знудженої блондинки
що притулившись до колони їсть яблуко
врешті виринаємо
на пропахлому пивом і трояндами пероні
когось цілуємо просимо не забувати сумніваємося
чи потрапили на своє місце
аж поки не відірвемось від землі
і м’яко рушимо
заспокоєні дивимось з вікон як жовкнуть
перші дерева в приміських лісах

ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона
адже вдосвіта вибігаємо з неї і повертаємось
коли споночіє
певно вона мурована
ще й досі в ній пахне людським потом
і сіном зі стаєнь гусарського реґіменту
здається має кам’яні сходи
а коли ми шкребемо її безконечно чорну підлогу
відламками шкла і тупими бритвами
то здається шкребемо спину великого кита
вгрузлого в мілину
у листопадовій пітьмі шостої ранку
лунає сурма побудки
розлучивши кожного з його нічними дівчатами
і під хрипкі погрози капралів
друга чота зіскакує на голови першій
ми ніяк не можемо розтулити очей і руки
все ще тягнуться за дівчатами котрі відпливають
і так починається день

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо* дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

Закіптюжений ангел живе у друкарні,
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
на губах залишає цілунки безкарні —
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.

А за вікнами вечір, десята година,
але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.
І любовна жага, аж якась голубина,
засвітилась на площі, як п'яна харчевня.

І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
попід вікнами плавне народне гуляння,
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.

І тримає в собі цих легких полонянок,
що мов сірі гілки виростають з машини, —
щось літало над ними, в'язке, як серпанок,
перетнувши повітря, мов тіло пташине,

щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..
І коли врешті змовкнуть нічні лінотипи, —
розкриваються плечі, спадають халати,
кольорові дівчата виходять під липи.

Заспокоєний ангел, покинувши чати,
на рулонах паперу вкладається спати…

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі — рожеві нігті в плечі,
Се — у вогні розжарений метал.

Але коли ти Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се — стихія леткості: ефір.

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках — мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє —
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає —
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол —
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…»

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили 6 щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє

Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ —
туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей i пропастей сувій…
Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші —
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій —
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими — вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір) !
Або в поля, як на зелену прощу —
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..

Отож, — на світ, за діло — чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!

1
Індія починається з того, що сняться сни
про виправу на схід. І вони сюжетні, вони –
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
або голос, який шепоче: “Устань і йди!”,
але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.

Індія – це не зовсім півострів. Це материк,
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі – це, власне, одна з вистав
у театрі Бога. І, видно, час не настав –
площину нам легше вважати кулею. Тілом.

Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове “марш!”,
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
і вони в поході співають приблизно так,
як ангели у небі нічні херувимські концерти.

Площина – це пустелі й царства, хребти, міста,
над якими лишень атмосферна густа висота
в сім ворожих небес, – і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
виноградною впертістю кручених, битих лоз
ти проб’єшся туди, де доречне слово “рахманна”.

2

Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллям пітьми і тібетом імли
привели його далі на схід – до Китаю.
Шлях його, безперечно, – то блуд петлі.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немає землі,
адже Індія – це межа, це те, що скраю.

.....................................
.....................................

Я ночую тут у такому домі,
де живуть письменники і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і міньєти

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і авта.
Тут усе це є. На рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш - можеш упасти
де завгодно, або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті -
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого тут звикли.

Вихід є, здається, один - ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій -
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп'яну.

Розкошую тут, як фалос у лоні,
у тутешній культурі - від ахів до схлипів.
Це, немов без фраку бути в салоні,
де товчеться безліч розкішних типів,

переважно з півдня, із малоросів,
про яких тут знають із анекдотів.
Загалом їх тут мають за ескімосів,
папуасів, тобто за ідіотів.

Але є й між них хвигури вагомі,
що змогли сяйнути чемно і вчено:
Феофан Прокопович, відомий гомік,
Розумовський-старший, відомий тенор,

чи, скажімо, Гоголь, або Гребінка,
і, якщо полізти вглиб коронацій,-
Катерина Друга, відома жінка,
тобто курва, сприяла зближенню націй.

Я дізнався тут про темні та явні
махінації з духом. Це схоже на пляму.
І настільки тут усі православні,
що я врешті схиляюся до ісламу.

Вже обдурено тисячне покоління,
це природно й не надто великий гріх їм.
Я дізнався, що ми з одного коріння.
Себто Київ колись так само був їхнім.

Українські дівчата музичні. Радо
віддаються в траві, особливо влітку.
Садять ружі, малюються на свічадо,
по обіді в неділю читають Квітку -

Основ'яненка, в церкві співають хором.
З них сопрано - перші, контральто - другі.
Тютюном не бавляться, мають сором,
ліпше від мулаток танцюють бугі,

українські дівчата пластичні, здатні
відлетіти в темряву, мов комети
або ангели. Українські дівчата м'ятні,
їм властива віра в чари косметик

і в науку ночі - не скажу "грішну",
не скажу "чаклунську" й тобі не раджу:
вони здатні знадити навіть Крішну,
тлустого небесного магараджу.

Спогади про них - то дурне зілля,
із отрут і єлею здобуте. Дивен
смак його і дух його, палений, мов Поділля, -
спів і плач літаючих сотниківен.

Я, однак, забувся, поліз у нетрі.
Ти про інше хтів би в листах читати.
А для мене - пастки на кожнім метрі,
мова розпадається на цитати.

Про дівчат. Вони тут не стільки юні,
скільки терті - заграють і Казанову.
Розквітають пізніше, десь так в іюні,
чи то в червні (пробач, забуваю мову).

Привселюдно поводяться вкрай вульгарно,
вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі,
одягаються, правда, достатньо гарно:
так колись одягалися вже в Європі.

Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу
спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми,
їм відомо з десяток способів сексу,
які в нас вважаються застарілими.

Пересвідчишся легко - лишень приїдеш,
поведу тебе по ямах, борделях,
тільки вивчи англійську, французьку, ідиш -
співвітчизник їм, як ламаний шеляг.

Українські дівчата більш кольорові,
більш південні. Навіть нігті і вії
в них жагучіші. Всі вони чорноброві,
всі порядні і чисті, навіть повії.

Я без них не те, щоб надто захирів,
я жену їх крізь сни, мов пастир отари.
На зап'ястях у них синці від ясирів.
Заміж їх беруть солдати й татари.

Це столиця держави. Тут досить людно.
І недосить зелено для ботанік.
Хоч насправді це ніби судно (чи судно?)
і не так ковчег воно, як титанік.

Досить людно й тому нестача киснева.
Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.
Кожен з них, не добігши до брами неба,
має право на прах і на місце в урні.

Я, здається, писав, що вдягаю робу.
Я, крім того, навчився слова "глаголю",
пити квас, осягати душу народу
і ходити синім від алкоголю,

грати в карти, чифірити (рок до ранку),
пити спирт, розумітися на похміллі,
черевики чистити об фіранку
і тримати душу в чорному тілі,

я навчився божитися, присягати,
розрізняти на смак дукатські, явські,
я навчився нічого не досягати
і плювати в стелю цілком по-графськи,

розглядати дерево, як нагоду
для висіння, втілену ще в насінні.
Я тепер, як ніде, близький до народу.
Покажи цей лист усім в Україні.

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч - ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.

Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає зітхнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.

Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до "прози" римуються в мене "сльози".

І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.

Помолися ж за мене в кватирку Божу -
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу -
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.

Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.

1994?

Джон Пол Ощирко з волоссям у тисячу дрібно заплетених кісок.
Джон Пол зі слухавками на вухах.
Джон Пол з бавовняною торбою через плече.
Джон Пол у завеликому мішкуватому одязі.
Джон Пол Неперевершений хитав своєю гарною чорною головою
в ритмі своєї внутрішньої музики.
І всі почули віднього слова,які міг виповісти тільки ДжонПол
І слова ці були:

Слухати реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави.
Слухати небо, вмирати під реґґей, вдихати листя трави.
Вдихати реґґей, слухати в небі, вмирати під запах трави.
Слухати траву, вдихати реґґей, вмирати під небом запахів.
Вмирати з небом, слухати і вдихати: реґґей, траву, запах.
Слухати і вдихати,вмирати і слухати:запах реґґей, небо трави

Падати в реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави.
Падати в пекло, спати під небом, вдихати запах трави.
Падати в пекло, спати без тебе, вдихати запах трави.
Падати з пеклом, спати з тобою, мацати запах трави.
Падати в тебе, спати над пеклом, мацати слину трави.
Падати в слину, снити про тебе, мацати пекло живих.


Падати в море, снити про тебе, мацати пекло живих.
Падати в море, снити про зелень, мацати пекло живих.
Падати в море, снити про зелень, мацати рани живих.
Падати в море, снити про зелень, мацати рани риб.
Снити про море, падати в зелень, мацати рани риб.
Снити про море, лизати зелень, мацати рани риб.
Мацати море, лизати зелень, вірити в рани риб.

Кінчити в рани, лизати море, вірити в зелень риб.
Полюбити рани, покохати море, посіяти зелень для
риб.
................................................
................................................

Не було мене так довго,
що зовсім нічого й не змінилося.

Той самий сморідн а сходах,
той самий кавеен по всіх каналах, крім першого,
але на першому навіть кавеен був би за щастя,
хоч які вже там знову жарти
з приводу сала?

Листів як таких немає,
проте якась мара регулярно
підкидає під двері то квитанції за несплату,
то "Кур'єр Кривбасу", то іншу погань,
як, наприклад, запрошення
на презентацію
сицілійських бронежилетів
або на виставку дитячого малюнка
"Наш дім Україна".

Я знаю, що наш дім Україна.

Я відвертаюся до стіни
й закриваю очі
з бажанням проспати років п'ятдесят,
після чого не прокинутися.

Дівчата були не надто гарні й маленькі,
але одна сказала до іншої:
"Пропонують роботу на фірмі.
Секретарем-референтом, обов'язкове знання комп'ютера.
Сто баксів на місяць - і всі тебе трахають".

Сто баксів на місяць, подумав я.
І всі тебе трахають.
Це плюс чи мінус, як це розуміти, подумав я.
І вя кому сенсі, подумав я, невже в дослівному,
може, в переносному?
Я мав над чим замислитись, а поїзд
гнав собі далі й колеса
як дурні вибивали
одне й те саме, одне й те саме:

Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають!
Сто баксів на місяць!
І всі тебе трахають!

Один із недобитих в дев'яносто першому
перестрів мене, підбитого, серед нічного Львова.
Нічний Львів переважно належить їм -
я, напевно, єдиний, хто про це знає.
Він також хотів пива, як виявилось,-
п'яний мародер, учасник бойових дій і т.д.

"Брат! - казав до мене. - Брат! Піва кончілась,
ти прєдставляєш? Піва кончілась, жена ушла!"

Я не знав, що буває на світі такий розпач.
Мені все причувалося щось про третину вод
і полин.
Ангел у футболці з третім номером ішов по небу
зі своєю дурнуватою дудкою.

Ми обійнялися, ніби перед стратою.
Перепрошую, перед стартом.

Знову, курва, радіо, телебачення, преса.
Влада собі як влада: суцільні бандити.
Тодішні хоч мали страх, а ці
нічим не кращі.

Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,
їх підсумок жалюгідний - ти не приходиш,
тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,
ти не приходиш опівдні з косметичкою, піхвою,
підпахвою, шкірою, запахом, яблуком -
що маю робити поміж полуднем і вечором?

Увечері ти не приходиш так само.
Я хочу знати, що сталося.
Можливо, ти йшла сюди,
можливо, тебе наздогнали,
напевно, згвалтували.

Тебе не згвалтувати не можна, так я думаю.
Це все радіо, телебачення, преса.
День без тебе - моя бездарна самотність.
Я лежу під стелею, я минаю.
Нічого ніде не сталось, тебе немає.

Кілька збройних конфліктів,
пару зрадників на екрані.
Долар виріс,
російським рублем не торгували.

2004

1.
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула –
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
(Вічнозелений газон потертого плюшу,
По якому гонить сліпий кийок круглі,ствердлі од страху душі).
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
(Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), –
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
Вислід – блискучий: зовсім не чую болю.

2.
Другим уступом дозволить сповістити: весна настала.
Маймо надію, цим разом уже на стало –
Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів
Стане синього неба й рослявих легінів
З губами, що однімають і сон, і втому –
І світлосяйну пустку лишають потому.
В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила:
Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило.
Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим.
Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила.

3.
Відпущаєши нині, – кажу неживими губами.
Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами,
Подавати пиво у придорожнім барі
І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі
“Не плач, Оксано”... Такої свободи, милий,
Не побажаю жодній із тих, що тебе любили.
Можна листів не писати, і Господа не просити
Простити тебе за любов, тобою убиту,
Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) –
Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі.

............................................
............................................

Обух,
Бух!
Ух!

Страх,
Трах!
Ах!

Штик,
Тик!
Ик! -

БІЛЬШОВИК!

Яку устрицю не відкриєш,
Там щось ніжне, м"яке
і нещасне,
В слизі все, гидкувате,
Безпомічно так
дрижить.
Так от чого варті
Всі ваші тверді оболонки!
Ну що ж!
Трохи перцю і оцту,
І будемо їсти!

Товариш Альфонсо!
Бон аппетіт!

Дядько Онисим не знає англійську,
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор"!

А десь за горою знов гахнув реактор
І в дядька на вусах урановий пил
І піде у вогонь человечєскій фактор
Й засипле реактор, щоб більш не димив.

А дядько як завше загра на баяні
І з лісу йому відгукнеться упир
Один дядьків син на війні у Афгані,
А другий літає на станції "Мир".

А рядько баян розтягає по-свійські
Він випив сивухи, в зубах "Біломор"
Йому наплювать, що дурний воронисько
Вже всоте прокаркав йому "невер мор".

Повітря морозу
Годує орла
І рве цого дзьоб
На подвиг.
Коли у яйці
мене мама знесла
Я вже у яйці
Був гордим.

Внизу дозрівають
жлоби-огірки
Та гордий не дивиться
вниз
Він бачить холодні
зелені зірки
І в оці
горить жовтий шиз.

Орел досягає найвищої з сфер
І тут його ловить
Пророк
І каже: Придурок! Ти лише гіпер-
трофований жлоб-огірок!

І от вже додолу
летить шкереберть
Нахабистий овоч-гордець
Чекає об землю його
вірна смерть
Або по-простому -
Кінець.

Журавлів журливий жмуток
Закурликав у чужінь...
Полиново-синій смуток...
В синь... полинь...

Бринно-тужна, незвидима,
Нап"ялася знов струна,
Кожноріч, як зосеніє,
Все подибанка одна:

КРІЗЬ ТЕРНЯЧЧЯ ХИЖИГ ГАРПІЙ
УКРАЇНИ СТИГЛА БРОСТЬ
ПЕРЕВЕСЛОМ КИГИРЛИВИМ
ЛЕГОТИТЬ У ВИСОКОСТЬ.

Я йшов по Хрещатику,
Сірий, сутулий,
І раптом почув
Несподівану фразу:
"Повітряна куля
До Гонолулу
Відліта в 9-30
З Євбазу".

Усі свої роки втискався я в стіни,
Я скучно мовчав, я зливався з асфальтом,
Але в голові своїй бачив країну,
Де райськії птиці співають контральтом.

І от я сьогодні прорву павутину,
Магічно звільнюся від тихого сказу,
Сьогодні полину в прекрасну країну,
Розтанувши в небі старого Євбазу.

Я вірив, я знав,
Що настане ця дата -
Від світлого будня
До світлої мрії
Мене понесе
Кольорово-строката
Повітряна куля
Шизофренії.

І
Збовтало пиво вчорашню горілку,
У шлунку знялася хмільна каламуть.
- Кохана моя, скільки років минуло,
А я тебе все ще не можу забуть...

ІІ
Я хочу кохати
Й коханою буть,
Але мене всі
Безсоромно
обдурюють...

1
(про наше покоління)

З-під снігу дика квітка
Виросла
й матом гне.

2
Сонце сходить-заходить,
Ліниво пливе Земля
На Землі живе біомаса,
В біомасі живе сопля -
Я.

3
Беззуба жаба на болоті -
Страшна загроза комару.
Ах доле! У чиєму роті
Я несподівано помру?!

4
Задавив собаку автобУс,
Із собаки вилізли кишкИ.
Все одно життя я не боюсь -
Є в житті й приємні сторінки.

В таксі ми їхали, варкалось,
Таксист був п"яний в дрободан,
Шофер розплився, та, здавалось,
Все поривався на таран.

Розібраний на сто обрубків,
Я Ваше тіло обліпив,
І раптом Капітан із рубки
У мозок рявкнув: "На прорив!"

...У ніздрях пахло ніжним м"ясом,
Рука моя пішла кудись,
І щось слизькало вихилясом,
І пальці в тепле заплелись.

І вже коли поліз бюстгальтер
Й нахабно виперся сосок,
Дістали Ви свій чорний "Вальтер"
І тричі стрельнули в висок.

Є в крота очі,
Але він не бачить.
Є в мене щастя,
Але собаче.

Щастя собаче
Зле і жорстоке:
Прокушене горло,
Порвані боки.

Щастя собаче -
Зла нагорода:
Зуби голодні,
Бездомна свобода.

Як повний місяць
На землю світить,
Мені від щастя
Хочеться вити.

Світало. Триста НЛО
Понад Хрещатиком літало,
Порожніх вулиць помело
Ще двірникове не торкало.

Байдужо блимали харчки,
Замерзлі під неоном літер,
Й чужий, інопланетний вітер
За вуха зачіпляв гачки.

І глибоко було плювать
На чудеса всі ті досвітні,
Бо о четвертій двадцять п"ять
мене ковтнули підворітні.

Всим, хто тоне й не знає,
За що вхопитись,
Хто вже з останніх
Вибився сил:
Попереджаю - я не колода,
Попереджаю - я крокодил.

В гробу сміятись непристойно,
Народ ваш сміх не зрозуміє,
Ще прийме вас за дисидента
І - замість того, щоб на цвинтар, -
Вас віднесе, куди потрібно.

В гробу лежати треба смирно,
Ні на що не реагувати,
Прослухать музику й промови
І, як почнуть вже закидати,
Все рівно не сказать ні слова.

1.
Якщо ти летиш в літаку
І падає твій літак
ВрОбитись в годину таку
Не соромно аж ніяк

2.
Якщо тебе ненароком
Гепнуло шлакоблоком
Вважай, що тобі повезло
Останнє в житті западло

3.
Якщо ти лежиш у гробу,
Спокійно лежи на горбу
Життя непогана хріновина
Тобі ще заграють Бетховена

4.
Якщо тебе розстріляли
Дарма! Хай кати лютують
Пройде десь років із тридцять -
тебе реабілітують!

5.
Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху підрізати крила
І якщо відрубать йому лапи,
А до того ще й вищипать пір’я,
І напхать йому в задницю яблук,
І усе це в духовці спекти, –
То це буде засмажена качка,
Це окраса святкового столу.

Слоника замучили
Кляті москалі,
Похилився слоник
Хоботом к землі:

“Прощавай же, Україно,
Ти ж мій рідний краю!
Безневинно молоденький
Слоник помирає!
Гей! Гей!”

1988

На каруселі блядь кружляє,
вона шука свою любов,
а я стою внизу й не знаю,
чого я знов сюди прийшов?

У квітні почуття прозорі,
легка і п'яна голова.
в дурацько-карусельнім хорі
змішались зразу всі слова!

А блядь кружляє і кружляє,
а блядь шука свою любов!
Чи я люблю її? Не знаю...
Але я знов сюди прийшов!

Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра!
Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра!
Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава!
Я оа жу а ау!

И о е о ее аа!
Я оа у а ау!

Під грушею цією
Мене робив мій батько -
Тепер тут песик сцить.

Здавалось, лиш учора
Ми разом сіли пити,
А вже на дворі осінь...

Задзвонив телефон
Не знімаю я трубки -
Ще півпляшки лишилось.

Ах, як співає пташка,
Ах, як вона співає!
Іще сто грам замовлю.

Учора я надравсь,
Сьогодні в дупу п'яний -
А може, це любов?

Як смішно всі внизу
голівки задирають -
З балкона я стругнув.

Сьогодні вдруге я
Хрещатиком проходжу
І ні з ким випить...

Ах, як сюркоче
Цикада у траві -
Рубля лиш не хвата.

Усе той сон страшний -
Шампанське й самогон
Плюс вермут й тепле пиво.

Ах, бульбашко легка
В шампанськім золотім...
Аристократа жизнь.

1
Своїми синіми очима
На мене не дивись, Мальвіно
Ти маєш справу не з П"єро,
Ти маєш справу з Буратіно.
Не розраховуй на любов,
Коли і було щось між нами
У першу ж ніч, як зійде місяць
Я помандрую з кажанами

2
Тридцятилітній Буратіно,
Я все такий же оптиміст,
Пропив давно свою Мальвіну,
Що мав - пустив коту під хвіст.

Але щовечора я п'яний
Сміюсь в харчевні на весь рот,
Веселий гарний, дерев'яний,
Країни дурнів патріот.

Я п'ю - і море по коліна,
Бо знаю: завдяки вину
Я, проспиртоване поліно,
В житті цьому не потону

***
Якщо я не ляжу то
не висплюсь якщо
виключу теле-
візор настане тиша
страшно якщо
включити світло
побачу
сині букви і
подумаю “чом вони сині”
немає структури
є звуки і світ
назовні мене
ледь чутний ритм божевілля і щось
що тимає аби
цілком не стати щасливим
тупим
дайте спокій
у чорному світлі я збожеволію
хочу послухати
ту сирену коли
закінчаться всі програми
невже
кінець сторінки і я
пишу по паркеті
треба пе-
ревертати...
паркет
потік розбурханих нервів і невсипущого болю
світу нема то чому
він так тисне
нащо
спати
навіки
можна-не-треба
ця думка в недію
переростає:
стає переддією “не”
зачекає...
я ще відчуваю
грань
я з нею грають допоки
можу
а перейду – перед ким
вибачатись
експеримент може?
Може закінчитись!
Може?
Може трагічно,
Ще й не почавшись...
однаковий буде...
Буде, однаково, буде!
Я ще визначаю
шлях вкупі з долею що
безумовно теж вже звихнулась
Ось боротьба вже вщухає
воля і спокій
я повертаюсь:
свідомість
відраза глибока
як було там добре…
Й о ні!
чому ж мені
чому ж тоді
тоді мені
мені чому тоді туди
туди тоді чому
не повернутись
а повертатись чому
саме мені
якщо можна “не”.
втрачаюсь? ні!
Не повертаюсь
зараз принаймні.
Світло в вікні
навпроти
не спав і тим паче я прокидаюсь
Добридень, тверезий, нормальний, щасливий громадянине!!!
Ключ
замок
перша зміна
актор я –
роль у мене людини…

Полюю на теплість незайманих місць.
Почуйте слова мої безголосі,
здійнявши долоню, я падаю вниз,
обсипаний снігом неторканим досі.
І безліч піднесених змучених фраз,
слова, що щоденно зужиті,
дарую я слідові звіра ураз,
вдихаю захоплено вольності вітер.
І сотні знервованих мідних дротів,
пульсуючи в цьому пейзажі без зміни,
знесилено виснуть повз прірви шляхів,
і сонце, ховаючись, лічить хвилини.
Боюсь не вловити бляшанку пусту,
рука підіймається майже благально.
Кінець полюванню, я бачу мету,
я вже відчуваю, як тиснуть на гальма.

Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.

Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.

Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
…Ми ще літаємо, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.

1999