...Приходять вкотре спраглі тіні,
Що від людей лишились нині.
В контрастнім плетиві зухвалім
Тут кожен – пан і бог.

Крізь випари спиртів дешевих
Ледь чутно ноти слів душевних
І випадково, хоч невдалий,
Знайдеться тут пророк.

Це місце кожному відкрите
І кожного наскрізь в нім видно,
Та всякий сором та зневіру
Заллє міцне вино.

І доки тіні не розтали,
Існують дві химерні зали.
Чи хто є ангелом, чи звіром
Для Вакха – все одно.

Бий першим : ти – ніж,
Бий другим : ти – меч,
Бий знову і знову, ти – кращий.
Рубай, рви і ріж,
Змітай голови з плеч,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Кричи, ображай,
Розбивай, розривай,
Зроби із живого – пропаще.
Великим ти вирости, інших – скидай,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Не віриш – не вір,
Зневажаєш – ганьби,
Вбивай майже напризволяще,
А любиш зі зрадою – то не люби,
Бо гріх цей насправді найважчий.
Можливо й не ти це – сміливо вперед,
Збуди свою совість ледащу,
Дозволь їй водити той велосипед,
Що гріх твій роз’їде найважчий.

Ти – суть, ти – людина, і вільно живи,
Та правду продати не думай ні за що.
В найбільшій любові ти щастя знайди,
І скарб це твій буде найважчий.

...і хай скарб твій буде найважчий...

*
Сидиш одна у білій вежі
до наших покликів німа.
Вирують пристрастей пожежі,
а ти сидиш у білій вежі,
немає на лиці збентежень
та й радості також нема.
Сидиш одна у білій вежі
до наших покликів німа.

*
В пивницях цідим давній мед,
пісні складаєм для розваги:
п'янить любовний тріолет,
як у пивницях давній мед.
А в чадну ніч лише стилет
утаємничений у зраді.
В пивницях цідим давній мед,
пісні складаєм для розваги.

*
Гарцюють нетерпляче коні -
розпочинається турнір!
Цвітуть китайчані попони -
гарцюють нетерпляче коні.
А князь на злоченім ослоні
до всіх прихильно зводить зір.
Гарцюють нетерпляче коні -
розпочинається турнір.
Збудись князівно, і ожий,
бо нам потрібні ідеали,
без них мечі немов у ржі -
збудись, князівно, і ожий!
Серед вогненних вітражів
кричу, відкинувши забрало:
Збудись князівно, і ожий,
бо нам потрібні ідеали!

*
У герці вибитий з сідла,
лечу під ковані копита,
заслала світ червона мла -
я в герці вибитий з сідла.
Та з вежі промінець тепла
ще вічі встиг мої прикрити,
У герці вибитий з сідла,
лечу під ковані копита.

1970

шампунем моря піняться алеї
блакитнокорабельними світами
густіють сльози осокору
у жовтополохливих віях неба
тріпочуть вітрофарбами налиті
червонокапелюшки мертвих птиць

26 жовтня 2003 року

*
поверталися очі з мандрівки
зі світу білого
зі світу чорного
до домівки

перестрів очі
терен дрімучий
та й виколов

перестрів очі
червоний півень
та й виклював

був би я на тих мандрах
зістав
вели очі її погляд
за синій рукав

гей тепер нема
для болю тами
було не пускати
очі світами

*
все на перший погляд
як на циферблаті

ти у своїй розважності
нагадуєш
маленьку стрілку

я щойно
наздогнавши
знову тебе полишаю

чи така вже зрозуміла
машинерія поступовань

ой той світ
мов кишеньковий годинник
зачиняється
срібним денцем

*
на кінчику язика

дивне місто
з білою вежею
із дзигарями

жінки
у довгих сукнях
із парасольками
від сонця

за вітриною том
у шкіряній оправі
тиснений золотом

на кінчику язика
ці старовіцькі вірші

начебто я їх
написав
для тебе

Я познайомилась з весною,
Вона насправді тепла й неземна,
Доторкнулась до мене косою,
А потім втекла навісна.

Ще зустріла божествене щастя,
Воно каре, сміливе, завзяте,
Подарувало мені почуття,
Які змінили моє життя.

Заглянула у очі я суму,
І стражданню, й нестерпній брехні,
Чи збрехало мені моє щастя? – Ні!
Я збрехала сама собі...

І здружилась занадто з печаллю,
Яка і досі мріє про принца на коні,
І піддалась розчаруванню,
Яке на мить зламало щось в мені.

*
циркулем цигаркового диму
замкнений овид

ліктем переконуєшся
в існуванні повій

з півпоруху очей
пізнаєш мову хіті

ловиш у собі
як змія кінець хвоста
щось незбагненне

котре також
хоче
вислову

*
тобі до лиця
білі колони тиші

світ затиснений
у лещатах палітурок

відчиняєш його
як на Великдень

а тут ти прагнеш
забитися в куток

як маленька
сіра мишка

*
двома пальчиками
тримає мене туга

двома пальцями
тримаюся за тугу

без неї
як серед голих стін

двома пальцями

тримаюся
за синій погляд

*
перламутрові нігті
мандрують філіжанкою

непевні
у своїй мандрівці

а коли вказівний палець
окресливши коло
злетить із ребра
порцеляни

се має означати
в тебе опустилися руки

знову
твоє маленьке серце
присипане
торішнім листям

Це ти, Етелло! Гул тисячоліть,
клекотячи од непорозуміння
із глуздом нашим, ледвеживотінням,
крізь тебе прилинає з миті в мить, -
зриваючи п’янкі глибини неба -
величчям: у роздрібненості душ;
надмірним: у староміщанську глуш;
ефірним птаством Горніх нот. - Етелло,

для чого граєш ти у мирний час,
коли зважаємо лише на шлунки,
коли на душі кладемо дарунки,
якими сатана вгощає нас?
У цій країні тільки за війни
тебе почули б і сини, і доньки,
тоді перемогли би - нині ліньки
звучати серцем. О тому ціни

у нинішніх не маєш. І десь інде,
де вміють краще підбивати сальдо,
не грала б “doloroso” так печально,
і так глузливо “dolce far niente”…
Тобі аплодували там і жадно
ловили погляди очей твоїх,
забувши, як і тут, що кожен гріх
себе являє Зору непринадно,

зринаючи, як прохололі звуки
назбирані у проявів акорд,
у гам на ринках звихнутих аорт,
у оплесків поліфонічні муки.
Але куди з цієї дітися сльоти?
Кому твою на себе взяти ношу?
Чи надане тобі “усе! не можу!”
і з Вищим Даром лиха обійти?

Та сам ефір твоєї гри - дозвучність
промінню, водам, подиху вітрів,
коли немає непотрібних слів -
хіба не в ньому рятівна величність?
омріяне повернення до раю
у сумніви закутого єства,
жадання, що сягнуло торжества
вимолюючи: “я живу, бо граю”?

“Я граю, бо живу!”, - торкання світле
переливається - потужне, барвне,
знаходячи, як темне, все намарне
і, як прозоре, здобуття розквітле
на глині клавіш. І вже Інші Руки,
Ефірні води... Твердь... І споконвіччя,
із нотних бриж усміхнене Обличчя,
небесного хоралу першозвуки.

Він згадує Тарівердієва.
Вона танцює. Поряд за вікном
гойдаються сніжини - такт за тактом,
без домінантної надії на
хоча б якийсь мажор, тремтить бокал
і трубка тліє. Простір над антрактом
притягує до себе розсип звуку,
поспівує паркет, і дотик рук,
як берег течії, дарує танку
пейзаж і русло. Води римокроків
то тануть, то летять у вирі, - рух
п'янить мелодій добровільну бранку...

Йому за сорок. Їй чотири. Потім
це все набуде значення, коли
замовкне Мікаєл, і партитури
зберуться в дзеркало манер, де годі
за першим планом інше віднайти,
їй байдуже - антаблемент натури
у вихру танцю, "потім" - не важливо.
Лише сніжини, ліхтарі, різдвяне диво,
і сяйні дні без відчуття мети.


2002

...не заснути...
сон не пройде повз ці байдужі батареї
не розірве вологу залізну стелю шпалер
забльованих снодійними таблетками
та кам"яними стовпами
обличчями з дубової кори -
нестримний плач заслуговує на неї
і ця дівчинка захлинається слізьми
у брудній вбиральні
спостерігаючи за рухами очей
матеріалізованого бога
що справляв нужду на підлогу повну шприців
наповнених краплинками
її густої крові...

Підійшов до дерева першим,
Відпустивши повід коня.
Безпритульний убогий вершник,
Що нема йому ночі і дня,

Бо виходить у світ – як в море.
І мандрують всюди за ним
Тільки небо яснопрозоре,
Тільки вогнища дим,

Тільки вітер, що кличе зливу
У бездонні лона хмарин,
Тільки очі сумної діви,
Що як теплий бурштин.

1
Поза тим, що його не зумієш назвати,
Вміють трави рости по коліна, по серце.
На листках перезрілої сивої м’яти –
Вечорового коника скерцо.

Заплітаєш себе в прохолодні косиці,
Де стебло до стебла – як душа за душею.
І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці
Понад вежею. Понад твоєю межею.

2
Ця вежа має літ зо триста
Під сяйвом білого світила –
Все, що лишилося від міста,
В якому б я не заблудила,

Не загубила того дому
І стін просторої каплиці.
Там дві сестри. І дві зірниці.
Черниці. Три століття тому.

3
Люба сестро, стільки живеш,
А чи бачила ти, чи знала
Ту найвищу з-посеред веж,
У яку ти себе сховала?

І не має вона ні стін,
Ні межі у лункім безмежжі.
Лиш трава росте до колін.
І до серця твоєї вежі.

І світ, наче келія, тиха, глуха, холодна.
Щілина-віконце. Вузенька смужечка світла.
І час витікає. І роки один за одним
Слизькими вужами втікають із цього світу.

Монети повільно летять і вдаряють об камінь,
Наповнивши серце розбитим органним дзвоном.
Тримаєш відлуння важкими, як ртуть, руками.
І тиша крізь пальці стікає на діл червоно

Напиши мені ще раз свій мейл,
убери у намисто весняне,
день, помітила, довшим став день,
дивовижним таким і яскравим.
Напиши мені вперше листа,
щоб я міг хоч до слів доторкнутись
і у пам’яті хоч неспроста,
все ж зумів у той час повернутись,
Коли було чарівне руно,
передзиммя ранкове будило,
напиши мені – вилий на дно
ніжне миро, щоб пахло кадило.
Щоби знову день суттю пропах,
тим п’янким ароматним суцсвітом.
напиши хоч рядочок листа
і він стане для мене всім світом.

Дельфіни полюбляють авангард
і їхні розм"яклі від горілки тіла
вже не можливо нічим здивувути
їхні повні любові серця
розривалися на безпечній відстані
від людських жител
та іржавих барж
серця танцювали кривий танок
і помирали в релігійному екстазі
так любити авангард
навіть ти не вміла

Ти увійшла, захопивши з собою в кімнату
Запах зомлілих акацій. Почався сезон.
У лабіринті алей на прогулянці натовп
Тих, у кого відпустка, у кого резон
Так безтурботно і мляво, вдягнувши панами,
Пражити тіло і пити напої легкі.
Байдуже зовсім мені до курортної дами,
Що увійшла до кімнати. Тільки п’янкі
Пахощі білих акацій. Тонка соломинка
В склянці абсенту. Вечірня готельна нудьга.
І понад голови наші летить павутинка.
І ця повітряна жінка з картини Дега.

Це вулиця Ліста. Це місяць, либонь, листопад.
Навала прозорості неба у чорній оправі.
І цей перехожий – смаглявий і юний Синдбад.
І ми – не чужі. І зустрінемось, може, на каві.

А снилося: море, холодне й тривожне вночі.
Чорніє причал у старому порту. І небавом,
Узявши на плечі сувій дорогої парчі,
Ти сходиш на берег багатим купцем-мореплавом.

І щойно в кварталах погасять останню свічу,
І море затихне, і зорі ряхтітимуть тьмяно,
Ти діву русяву ховаєш у срібну парчу –
І мить не минає, і пахне русинка медвяно.

Це вулиця Ліста. Танцюють сльозинки в очах
Від шалу осіннього сонця. Кінець листопада.
У сивих заметах, либонь, дотліває парча.
Калюжі і брук – іграшкові порти для Синдбада.

Майже люблю ці ночі. Не довші - більші.
Ця нагота зветься чомусь - листопад.
Діти моїх ровесників пишуть вірші,
випірнувши над нами і навіть над
музикою,
де їх розглядає в тиші
піднятий над землею на вилах брат.

Доки блукав я горами і містами,
доки забрів нарешті в цей падолист,
доки ці ночі, Господи мій, настали,
доки я переслухав
художній свист,
тільки слова моєї сивої мами
знов запахли мені, як перший покіс.

Паморочить не запах, а - коли запах
перестає, стихає в цій голизні -
так відходить вогонь...
В слабих його лапах
душу не заколишу - видно мені:
іскри випручуються з віків біснуватих
і випірнають, щезаючи у вишині.

На березі Він вогонь розклав.
Петро в човні не знаходив місця
і кинувся в море, добрався вплав
апостол, що тричі Його зрікся.

На землю ступив, хитку від сльози.
Стрічає, цілує Син Чоловічий.
І мовить: "Ягнята мої паси".
Говорить тричі.

Та перша Воскреслого бачила ти.
Не зразу впізнала, від сліз незряча.
Встав з гробу
            і з неба має зійти,
і знов запитати:"Чого ти плачеш,
            МАРІЄ?"

Марю лиш вогневим блискавки списом,
в голову темну мою не вцілив грім.
Ти поруч поник - мукою впився.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Тільки тут і тепер - вперше над твердю -
ти вже не скажеш тим рибалкам: "Ходім".
Ділимось, мовби черствим окрайцем, смертю.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Хто я? Дитя гріха, злого розбою?
Кров невинна кричить. Попіл і дим.
А помираю тут. Поруч з тобою.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Ми на хрестах. Ми не діждали дива.
Між розбійників - Бог - між мною і тим
зліва. Чаша твоя, Спасителю, зліва.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Прекрасно в нас влюбленное вино.
И добрый хлеб, что в печь для нас садится,
И женщина, которою дано,
Сперва измучившись, нам насладиться.

Но что нам делать с розовой зарей
Над холодеющими небесами,
Где тишина и неземной покой,
Что делать нам с бессмертными стихами?

Ни съесть, ни выпить, ни поцеловать.
Мгновение бежит неудержимо,
И мы ломаем руки, но опять
Осуждены идти все мимо, мимо.

Как мальчик, игры позабыв свои,
Следит порой за девичьим купаньем
И, ничего не зная о любви,
Все ж мучится таинственным желаньем;

Как некогда в разросшихся хвощах
Ревела от сознания бессилья
Тварь скользкая, почуя на плечах
Еще не появившиеся крылья;

Так, век за веком - скоро ли, Господь? –
Под скальпелем природы и искусства,
Кричит наш дух, изнемагает плоть,
Рождая орган для шестого чувства.

1922

...А останнього великого дня свята Ісус стояв і кликав, говорячи: Коли прагне хто з вас, нехай прийде до Мене та й п'є!
Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його.
Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього...
(Від Івана 7:37-39)

Чого шукаєш? ВизнаннЯ?
Його не буде!
Ідеш до цілі навмання?
Та це ж облуда!

Бажаєш слави? Не бажай,
Вона не прийде!
Хвала хай ллється через край,
Водою зІйде.

Вода тверезість принесе,
Надасть сумління.
Бо лиш одне, що має сенс, -
Любити вміння.

Я бачив малого ангела:
Виблискували крильцята,
Очі горіли радістю
І в серці буяло свято.
Я з ним привітався радо,
Ми грались весь день так добре
Таких, як він, небагато –
У нього серденько хоробре.
Гарненький носик і вушка,
Немов пиріжок той із пічки,
Маленькі ніжки та ручки
Й так щиро сміються щічки.
Коли заховалось сонце
І неба закрились дверцята,
Я тихо йому промовив:
„Добраніч, закривай оченята!”
Поклав його поряд спати,
Накривши сріблясті крила.
Мій ангел без мами й тата
В душі моїй спить так мило.

поламані руки шукають опори
згвалтоване тіло благає покори
розбиті думки розтікаються струмом
мій голос холоне під тиском і шумом....

чорно-білі пальці звільняють симфонію,
що прагне з'єднатись у вічну агонію,
що прагне туди, де залишив ти жертву
німу і сліпу....не живу..і не мертву

на руках в неї кров і сталеві кайдани
вона ж не втече...так навіщо ж ці рани??
на очах в неї тінь,хоча поруч нікого
ти зник....ти пішов....не залишив нічого...

по розбитому склі стікає крапля крові
й блукаючі думки вже немічні і хворі
цей опіум безсилля вбиває жертву ночі
і попіл від сигари вкриває болем очі....

ці монотонні кадри ховають титри долі
і жертва вже безсила....і руки надто кволі
щоб вирити у серці глибоку темну яму
й сховати там минуле-жорстоку чорну пляму....

жива пантоніма вдихає водень страху
натомість відпускає свій кисень смерті й краху
а людство все ж живе....на полі чорних трупів
і їхні мертві очі збирають зграї круків...

В одній руці букетиком
красуня для Поетики,
у другій – штоф конкретики,
С2Н5-ОН.

Надалі геть від етики -
любіть життя! Та все таки,
мені - сліди косметики,
відтак, всю іншу блаж...

2005

Раптово вечір набирає бали,
Вже зимно і надворі заметіль.
Прийшли новини, знову не чекали.
І біль - це сміх, а щастя - більший біль.

Останні речі пахнуть ще тобою,
Я не спалила їх на вогнищі плити
Сьогодні поміж осінню й зимою
Нема тебе, нема коли цвістию

Тепер лише до свят приготування,
Останній раз сходити в гастроном.
Горілка, пиво, прибирання в ванній.
Я на межі між щастям і бухлом.

Я не слабка, я просто вірю в небо,
Я просто знаю радість от і край.
І все ж таки колись зустріну тебе
На ескалаторі, що тягнеться у рай.

Ю.А.
Я ніколи не буду писати вірші
Так, як пишуть відомі поети.
Иої, загалом, нічим і не гірші -
Ті самі падіння, ті самі злети.

Та сама бруківка, ті самі пальта,
Ті самі очі коханої жінки.
Лише мого фото на перших шпальтах
Нема в кіоску біля зупинки.

Мене не вивчатимуть діти у школі,
А я з цього приводу і не плачу.
Поезія - секс на відкритому полі,
Тебе хтось трахає, а всі це бачать

Ти ховаєшся за зблідлими очима,
Але ж ти сліпа, а не німа.
Конденсуєш мрії за плечима
І мовчиш, як дівчинка-зима.

Намовчала вже чотири слова,
Принесла за спиною хреста.
Я - трава, а ти тоді - корова.
Ти глуха, то я пишу листа.

Фільтрувала воду лікарняну,
Фільтрувала хлором і свинцем.
Від сьогодні наркотично п"яна,
Від учора з нічиїм лицем.

Полуденна неторкана їжа...
Три, чотири, далі вісім, сім...
У моїм ефірі твоя тиша...
Твоя тиша у житті моїм...

І забивсь міокард у танці,
Зашуміла у венах кров.
Незабутні твої коханці
Забували про тебе знов.

Забували, ламали крила,
Набирали лімфу у шприц.
Ти маленька, дурна і мила,
І не прийде на ранок принц.

І тебе продадуть на ринку,
Чи влаштують аукціон,
Обгорнуть у хрустку скоринку
І закинуть в товарний вагон.

Далі знову піде дорога,
Три пігулки, і в котрій сенс?
Не лишилось свого порога,
Залишається тільки секс.

Твій будинок - це психдиспансер,
І у шрамах, що на спині.
Твої мрії закуті в панцир
З візерунками на вікні.

За очима росте кульбаба
Розпашілих в проміжжі синців.
Ти не жінка, ти просто баба
Для мільйонів простих митців.

Добрі люди - не бути сварці,
Та кривавий торшерний слід
Залишає іржу у чарці,
А в тобі їх зогнилий плід.

Граєм довго ми в мовчанку,
мов маленькі діти.
Вже минає час світанку –
що нам говорити ?

Місяць зорі обіймає
і голубить небо…
“Може чаю?”- Він спитає,
я скажу –“Не треба...

Краще будем слухать зорі
й колискову ночі.
Бачиш- сльохи непрозорі,
в них, як в душ, є очі.

Бачиш, скільки ми забули!”
/ День насупивсь грізно./
“Ми б ще все це повернули!...”
Він сказав: ”Вже пізно...”

Тільки поглядом можна любити,
лише поглядом ніжним очей.
Я не раджу слова говорити –
слід лиш глянуть в зіниці ночей...

крізь заплутані в роздумах очі
Ти заглянеш в найдальші кутки.
Все, що серце сказати так хоче,
там ясніє, як світла витки.

Відзеркалля душі – Твої очі,
і хоч як Ти б цього не хотів,
але все, що сказати не хочеш,
промовлятимуть очі Твої...

Пливе осіння сонна невблаганність.
Любилося, жадалося, а зараз -
лиш видихнута із грудей примарність,
минулого благополуччя образ.

Доведена до відчаю тональність,
луною перестуку збитих милиць
самотньо лине в павутину вулиць,
освячену дощами листопаду
патріархальність.
                           Вітру дужий натиск.
Тривоги гострі від майбутніх далей,
які не осягнути. Сонця поблиск -
такий байдужий до земних печалей.

Неждано чисте небо надто гоже
аби не опустити долі очі -
на учорашні кроки, на утечі,
несходження над руслом бруку. - "Боже..."

Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
У скронях проминулого бунтарство.
На Княжім замку "Авве" галок, важно
повзуть вози, доповнюючи птаство.

І розтуляються разом до світла
двокрилі лики заспаних віконниць.
За ними сизі силуети модниць,
нових очікувань рум'яність зблідла.

Чи видається знов? І тіні - тіні!
почварять лиця, а не згаслі душі.
У пізньому осінньому впоїнні
так мало значить неминучість стужі.

Та в'яне лист, і з круговерті галки
течуть понад западиною міста.
Як промовляння з молитов намиста,
зриває вітер галасливі валки,
усе скоріше, пеленою часу
перегортаючи світлини світу...

Стою, забутий відліком. І вітер
в лице жбурляє, мов у повну чашу
надмірні краплі, вмерле щойно листя -
прелюдією завтрашнього снігу,
метаморфоз останнім передвістям
у підсумок мого земного бігу.

Забутися, піддатись темній змові!
Навеселитися перед антрактом!
Ось тільки серце ще - незнаним трактом
веде кудись у пошуку любові.

Ніч то вельможна, то тривожна,
то осоружна, то острожна,
то химородна, то хмільна.
Невже і ця тривога ложна?

Любить чи вижити не можна.
Нехай болить кровина кожна,
нехай свистить душа безбожна
у чарці, випитій до дна.

Хто скло зубами гриз, хто кригу
примножував родинну втіху
вуйкам з ученої двірні.
Невже не стане не до сміху?

Привчить нас до зими без снігу,
хто грім на землю нашу тиху
везе у золотім горіху
на білому, як сніг, коні.

Я не повірю, що лиш ти одна
на світі білім, як роса, — відкрита…
Ну що простіше? — ти чекала літа,
а вранці, перед вереснем, — сумна…

На світі білім, де лягало з рук
легке, мов тіло, плаття на ожину,
ну що простіше? — тінь його незриму
століттями лататиме павук.

У захристії трійця стоїть.
Біля неї стану,
доки ти принесеш три свічі,
три свічі для Йордану.

Запалю три свічі на Йордан,
ти обів'єш зіллям,
і запахнуть черленим уста
під хрестом білим.

Золотіють в ріці на Йордан
від свічок лиця.
Розійдуться в ріці уста,
Бо в руці — трійця.

Боже мій, Боже, в чорну днину
крила вона схотіла мати,
щоб полетіти на Україну
свОго милОго шукати.

Як їй тоді засвітало, Боже?
Як вона тоді личко вмила?
Крильма двома затулила ложе…
Боже, нащо ти дав їй крила?

Грішні, ми прокляли ту днину
і під чорними небесами
низько летіли на Україну,
бо вона летіла над нами.

Як пахне явір восени!
Як пахне явір!
Ще й при потоці, наяву,
вві сні, в уяві…

Яка роса по кім біжить!
Холодна, сива…
Вона спадає на коня,
і пахне грива.

А буде ранок і туман.
І тихо-тихо.

Іржавий явір обніми,
              вдихни
і дихай.

Живою кров'ю і кістьми
в злобі, в неславі
осінній явір обніми,
іржавий явір.

Його роса подріботить
у тебе в оці.

“Прости”, — шепочеш. Він горить,
і кінь в потоці.

Не відав, ні, той вершник, хто і нащо
збивав його на землю, як в кіно.
Чекала ти його, дітородяща.
На пагорбах білила полотно.

Я знаю: ти заламувала руки.
Я знаю: ти ридала на валу.
Я бачу: він у космосі розлуки
шукає землю
         голу і малу.

Скажи мені: коли ти зрозуміла,
що падати йому? Йому. Йому.
Ти мукою себе обгородила —
не соромом!
          Ти правду, як чуму,

пережила.
      Кому полотна білиш?
Чи ж він доскаче? З-під копит встає…
Чи ти доплачеш?
          Та невже ти віриш
у милосердя долі і своє?!

Безмовні доли. Пагорби безмовні.
Безмовні мури сполотнілих веж.
Його оббиті друди страху повні —
ні спокою,
          ні скону не даєш.

Гірка моя богине-берегине,
ну що для тебе
          не із двох лиш барв?
Хто грішник?
          Хто створіння безневинне?
Хто з древа роду віть свою украв?

Які полотна білиш, жінко мила,
на пагорбах вистелюючи всіх?!
Відбілювала вже ти їх, білила,
немов зіткала чорними ти їх.

1
Ми підійшли до церковних стіл
і стояли до рана.
А потім я лишився один.
Я тут один, кохана.

Я зостаюсь, моя золота.
Тому, що я тут, моя зоре,
сіла вранці на коні чота,
та, яка вмила гори.

Я тут один, моя золота.
Тому, що я тут віднині,
сіла вранці на коні чота,
та, яка не загине.

Та, яка завтра впаде, як сніг,
і вкриє мене, моя рідна.
І серце моє — навіть з рук твоїх
відскочить від того світла.

Так нам випало: впасти і йти —
в пустелі, в тайзі, в тундрі —
допоки те світло буде текти
в кожнім зірванім бункері.

Я тут не в засідці, не на посту,
я тебе жду, моя пташко.
Ти прилітай на черешню ту,
якою святили паску.

Ти прости мені, серце моє,
цвіт білий, листя зелене.
У Господа Бога кара ще є.
Є кара для мене.

…Це наша черешня. Вона легка.
Її обняла моя мила,
бо я попросив, щоб її рука
мого коня пристрелила.

2
Водохреще моє, Відорщі,
мій Йордан, от нарешті мій.
Ти прийшла, щоб закрити очі.
І шепочуть тобі: “Обмий”.

Встала б мати зібрати сина,
одвернути тебе: “Не руш”.
Палахкоче твоя хустина —
темна явида змінних руж!

Водохреще моє, Відорщі,
мій Йордан, мій свячений сніг.
Я обняв його серед ночі
й задушити його не зміг.

Ти в снігу стоїш на Відорщі,
хустку крик зірвав і поніс.
На смереці вона тріпоче —
зачепилась за Чорний Ліс.

Смеречина втримала хустку,
на чоло тобі опуска.
Щоб твій голос гладив галузку,
пий свячену воду з дзвінка!

Я лежу в снігу на Відорщі,
Тобі шепчуть: “Мерця обмий…”
По мені ще повзають воші —
значить, я ще трохи живий.

Не віддам свою темну ружу,
навіть ангелові не дам.
Ти мою палаючу душу
над чолом несеш на Йордан.

…Вранці водохресної днини
поцілуй мене, чуєш? Вмить
в небо вистрілять карабіни.
Хустка з губ моїх відлетить.

Малий у вишитій сорочці,
він заглядав під всі столи.
Гонорний був, бо старші хлопці
уперше в хованки взяли.

Та надійшла найбільша радість:
настала і його пора,
бо випало йому ховатись.
Йому — ховатись! Гра є гра.

Малий у тлумі многолюднім
тихцем прокрався до музик
і заховався там за бубном —
о, він облюбував тайник!

Музика грає — танець має
свій гик і тик, а він принишк:
того чекає, хто шукає.
А хто? Хай погукає лиш.

На співи танці завернули,
за північ гамір завернув…
Невже ніхто?
    Невже забули?
І спати сором.
    І заснув.

Коли музика стихла, стухла,
його помітили. Котрийсь
із хлоп'яків прибіг
    і з кухля
води линув.
    “Устань і вмийсь!”

“Чи, може, цицьки хочеш? Мами
заждався?
        Хай ховає в міх!”
І я побитий був словами
отих бешкетників малих.

І за слізьми, як за стіною,
я затремтів од тих образ, —
мов потішались наді мною.
А він
    спросоння
        усміхавсь.

Він виріс на місці пралісу —
на довгому повоєнному зрубі.
Він заскочив аж на толоку,
де пасли тоді маржину,
і завмер біля перших обійсть.
Але ж ні! Тільки на толоці
він стоїть, як ліс,
а в зрубі завше хитається,
ніби танцює
на тонкій весільній підлозі 50-х,
і з тих пір не може спинитися,
наче, спинившись, упаде
і проломить підлогу…
Коли праліс поліг,
а молодого лісу ще не було,
великий зруб страшно зіяв між горами
і здавався бездонним проваллям,
особливо вночі,
особливо дитячим очам
з-між найближчих вцілілих дерев.
Чомусь кортіло думати: ступиш…

А зранку той зруб
ставав різдвом і Великоднем,
бо саме в ньому
росла вся малина, ожина,
афина, суниця, всі глоги,
ховаючи під собою нічний страх
і бездонне дно,

А всі жінки
зліталися сюди з кошеликами й кошелями,
і вперше добрі були одна до одної,
і кожна приводила дитя за руку,
яке вже не знало, що вище пахне:
скошена трава чи ягода.

І вимирало село до ночі,
доки не з'являлися поважні заготівельники,
А ввечері жінки піднімалися з урвища.
І вперше із села вивозили не людей,
а повні діжки ягоди.

Ту ожину й малину я не забуду,
та все важче вірити
у глибоке провалля того зрубу,
бо як же ж міг вирости над ним
цей малий ліс,
рівний ростом із деревами на толоці?!

Та коли ним страшно хитає у безкінечному танці,
наче ось-ось упаде,
я згадую весільних людей 50-х,
які, мабуть, накрили нічне провалля зрубу
тонкими довгими дошками весільної підлоги,
і на тих дошках виріс, танцюючи, ліс.

Тут я дуже легко ступаю,
аж мимоволі затягує в танець,
але мені страшно хочеться
упасти долілиць, розгребти руками опале листя
і глянути у шпарку між дошками —
якраз над тим горбком,
де ми з мамою любили рвати малину.
Але я боюся, що в ту мить
найтонша дошка не витримає
і в раптовий пролом
між падаючих молодих дерев
я ще встигну побачити всіх:
ходять, рвуть ягоду, сміються, співають,
ждуть заготівельників.

Раптом світ в зіницях затремтів
так, немовби я заледь не скоїв
смерть комусь.
    Я руки опустив.
Я відходжу від злоби страшної.

Я притишив кров, притишив крок
і шепочу, смерть загнавши в груди:

так не буде, як сказав Пророк.
Так, як нам написано, не буде!

Я вірші пишу
    вночі в Прокураві,
я вірші пишу
    в татовій хаті,
доки сидять
    під стіною на лаві
мої предки
    вбиті й потяті.

Доки сидять,
    не зронивши ні слова,
доки сидять,
    незворушні, незрушні,
моя душа,
    як труна смерекова,
приймає прах,
    вивільняючи душі.

А звідки той прах,
    давно зітлілий?
А звідки ті душі,
    давно відлетілі?
І кожна в сорочці
    білій-білій,
бо найбіліша —
    на мертвім тілі.

Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.
            Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо вітер спить іще у тьмі дерев.

Чи мервою притрушене, чи сиве
поганське передсвітло млисті гриви
лісів наскельних на старих верхах
вичісувало леготом, думками,
тому тінь птаха, що майнув над нами,
зняла цураві лахи хмар, як птах.

Тонке джерельце скочило у вічі:
втекло із ночі, ткалось на обличчі –
ми падали і гладили траву.
Трава світилась – плакала на віях,
немовби в наших мріях і надіях
розвиднілось, як на кішню нову.

І стало чути, як дитина плаче,
а потім крик.
        Ми йшли на крик дитячий.
За стайнею на яблуні низькій
тремтіло хлопченя мале, руками
обнявши стовбур, наче шию мами…
Тонке джерельце з наших мрій, надій.

Ягнята й вівці збилися докупи,
навпроти них завмерли ми, як слупи…
Баран аж від скарлючених кущів
немовби для смертельного двобою
щоразу розбігався й головою
о стовбур яблуневий бив і бив.

Баран барана в люті б'є до смерті.
А чим його погладив проти шерсті
невиспаний, маленький пастушок?
Невже ця худобина скаженіє
тому лишень, що яблунька не вміє,
сердешна, відступити хоч на крок?

Він звір.
      Кров залила осклілі очі.
Вже й сам гатити в дерево не хоче,
та хтось його кидає знов і знов.
Заточується вже!
          Він нас не бачить,
хоч пирскає й на нас його гаряча,
скажена, темна, клекітлива кров.

Сказав хтось: “У шаленстві здохне скоро,
бо відступать не вміє, хоч про сором
не відає…
        А я б його забив,
щоб не пропали ґаздам туша й шкіра
і щоб малий не впав на роги звіра”.
І, взявши ніж,
          до яблуні ступив.

Повіяв вітер, і проміння перше
обмило нам обличчя, вітром втерши.
І весело було б, якби не страх
від того, що ніколи наші страхи
не зможем зняти, як цураві лахи,
і закопати на старих верхах.

Пішли ми далі тихо, як за гробом…
Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,
відкрив хлоп'як з малої висоти.
Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,
і здохнути,
        до тями не прийшовши,
все ж веселіше,
        аніж далі йти.

І
Нарешті, досягнувши дна,
стрічаєш таїнства урочі.
В'язка, холодно-сонна глибина
нагадує самотні ночі
і дні. На дні
                    вовтузишся, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не зуміло,
а ще і так не личило тобі!
Тож осуди його. Суди за діло!

ІІ
Довкола риби боязкі,
упізнаєш знайомі риси?
Нагадують допитливі людські -
вичікують, вдягнувши наче ризи
луску і плавники, нема різниці.
Їх ваблять нерічні твої зіниці,
що стільки бачили там, угорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі, -
їх родичі, хоч іншої водиці.

ІІІ
Розплющив очі? Примирив
повіки з ношею сумління?
Можливо ти дзвонар? І риб порив
до тебе значив тільки поклоніння.
Ти ж не рибалка душ - які усюди:
і там, на березі, і тут, у твані?
Ти навіть не бував на полюванні?
Тоді не бійся - здобич тут не люди.
Відкрий для поклоніння сущим груди.

ІV
Вдихни води. Знайди навік
тут покій, ти у божій требі
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Твоїми при потребі
назву міста, понад якими Понт.
В очищені від гамору квартали
проникни сутністю, - сади-портали
на дні досяжним роблять горизонт.
Повір, такого не стається в небі.

V
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"? Буде -
посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується земного.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo.

VI
А в храмі Посейдона жде
на тебе таїна Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне
знання, сяйні́ші діамантів!
Усе осягнеш ти і, з нагород
отримавши найголовнішу - Вічність, -
забудеш учорашню анемічність.
Пронизуючи хіттю товщу вод,
умножить безмір глиб твоїх талантів!

VII
Ти ще вагаєшся. Чому?
У себе там такого натворив!
Собі гидкий, а, значить, і Йому!
Він – Справедливість, хто би не просив...
Та, чорт візьми, - ніякий Там не Сад!
Чим вище, тим і більшають страждання!
А зараз, тільки викажи бажання
і буде так!
                        Кажи!
                                        Відчуй! - я Брат!..
Ти повертаєшся?..
                                Туди, де жив...

VIII
...Зелене на очах, як та трава, -
життя. Над ним, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
глядить з печаллю поглядом людини.

..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квіту спини,
на звабні ніжки і тугі сідниці.

Затим у ніжній синяві вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
привиділися сиві дзвонарі -
і закружило, замело дитинством.

На мить подальше все здалось йому злодійством.



2000

Здалеку надходять.
Із душі
тихої –
ще жовта й старовинна…
Афин запах,
потім запах сіна.
Потім ночі, дні й роки – чужі.
Афин запах!
Стільки – не зібрать –
гребінками гори прочесати!
Запах сіна афинниковатий,
де сніги,
міста,
сіна стоять…

Де старий, невиспаний візник
звівся! –
на вітрах волосся й руки.
А над ним викруглюються звуки.
Запах обертається,
мов диск.

Я всегда твердил, что судьба - игра.
Что зачем нам рыба, раз есть икра.
Что готический стиль победит, как школа,
как способность торчать, избежав укола.
          Я сижу у окна. За окном осина.
       Я любил немногих. Однако - сильно.

Я считал, что лес - только часть полена.
Что зачем вся дева, если есть колено.
Что, устав от поднятой веком пыли,
русский глаз отдохнёт на эстонском шпиле.
       Я сижу у окна. Я помыл посуду.
       Я был счастлив здесь, и уже не буду.

Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишина глагола.
Что не знал Эвклид, что сходя на конус,
вещь обретает не ноль, но Хронос.
       Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
       Улыбнусь порою, порой отплюнусь.

Я сказал, что лист разрушает почку.
И что семя, упавши в дурную почву,
не дает побега; что луг с поляной
есть пример рукоблудья, в Природе данный.
       Я сижу у окна, обхватив колени,
       в обществе собственной грузной тени.

Моя песня была лишина мотива,
но зато её хором не спеть. Не диво,
что в награду мне за такие речи
своих ног никто не кладёт на плечи.
       Я сижу в темноте; как скорый,
       море гремит за волнистой шторой.

Гражданин второсортной эпохи, гордо
признаю я товаром второго сорта
свои лучшие мысли, и дням грядущим
я дарю их, как опыт борьбы с удушьем.
       Я сижу в темноте. И она не хуже
       в комнате, чем темнота снаружи.

1971

Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці...
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі,
В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило...

Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах,
Невисловимости птах розгортає і згортує крила,
В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм,
І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм.

Від самих початків життя, коли пружно в колисці
Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.
А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе
Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,
Дозрієш, підеш і забудеш...
І раптом: Мій Боже,
Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки...
Це ж вантаж любови найбільший, і де ж він?
Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки
І серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає.
І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить,
І світить на тих, що минули й не чули подяки,
І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш
І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,
Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.
Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас,
Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків,
Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.

Як я люблю людей... А що в них найлюбіше?
Вітання усміхом людини до людини.
А з усміху любов зростає часом, правда?

З любови ж дуже рідко найчистіша Пристрасть,
Та — що найглибша. Та — безсмертна, безконечна,
Що поза нею все маліє, що є Верх.

О, друже мій, повірте,— все, що є на світі,
Найбільш тривале і велике, все створили
Мужчина й жінка тільки в пристрасті найвищій.

Все збудували тільки Двоє. То є знак,
Що один одного доповнюють взаємно,
Мов Промінь творять з Блиску і Тепла,
Один лиш Промінь радісного Сонця.