…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
Давай - давай… ще по одній!
Сльозою краще закусив би.
Пройдись один по самоті…
Перетруси старанно хиби…
Ти, власне, хто? О-о… пізнаю
Що, переплутав ноу-хау?..
… колись зустрінуться в Раю
Якщо дозволить Саги фрау…
12.10.2025.

Духмянить осінь мріями, що влітку не збулись,
опущеними віями і поглядом униз.
Весняними надіями на щирий урожай!
А осінь пахне мріями, закутими у жаль…

Вона відгонить тугою, що літо відцвіло,
прийдешньою шаругою, що стане на крило.
Зимовою потугою, що ляже на шляху,
морозами і хугою на білому снігу.

А осінь манить росами і сльозами дощів,
холодними торосами між зарослів ліщин.
Опалом листу ясеня, задумою садів
і тису – лісу красеня, і запахом плодів.

Брови нахмурило небо сердито,
Сонце сховалось за темну вуаль,
Наскрізь пронизує холодний вітер
І дощ накрапає - осіння печаль.

В природі нічого змінити не можна,
Але треба вірити у чудеса,
В такій порі теж своя неповторність,
Чарівність та неймовірна краса.

2015 р.

Серед сліз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі,
Збагатіти можливості раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Й у поранених цуплять з кишені.
Хай тремтять сьогоденні “Іуди” –
Їх не Бог покарає, а люди!
Я молюся за справжніх, за сильних.
Тих, хто зараз боронить країну!
У свідомості й прагненні вільних,
Всім російським рабам на відміну.
Аби їх не втомилися руки,
Вороженькам стискаючи горло.
І ні смерть, ні поранення муки
Не чекали б героїв навколо.
Я молюсь за Вкраїну й благаю.
Не один – нас багато – я знаю!
Перетвориться кількість на якість.
І знешкодиться ворога пакість.
За очікувану перемогу,
І за дихати впевнено змогу
Я молюся…

19.04.2025 р.

Де́шево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гро́ші на дорогу:
Гро́шей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!

Так чому́ ж не кинути було
Те, що зо́всім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Але як? Тебе воно бентежить?

Прийнято вважати, що усе
Контролюєш Ти один-єдиний...
Поясни тоді, чому несе
Бомба з неба смерть малій дитині?!

Де Твій захист ангельським крилом?
Чом антихристи не знають кари?
Що зробилося з Твоїм попо́м,
Біс якому наливає в чару

І який війну благословля,
Бря́зкаючи раз-у-раз кадилом?
Позая́к ще крутиться Земля,
Значить, це Тебе не розгнівило?!

Всі ми – діти Божі, як один,
І хвалу Йому щодня возносим.
«Не убий, Господь, між нами клин!», –
Заблукалий раб у Тебе про́сить...

 
дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
 
вічей дім дивацький
за голосами утома і смерть
і власниці вишкір
гостей снива грішні
бо мова про гріх
і ти знаєш який він
 
дивні дні найшли нас
десь у дивний межчас
ми гинемо самі
тіло страйкує
спогади іксують
біжимо день у день
в ночі див кам’яні
 
 
 
 
 
 
 
 

На омріяній перерві
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
Як родили — лиш початок…
Безліч вуличних світів
Янгелочків і звіряток
З комромісом на посів:
Комусь школа… іншим поле.
Комусь стежка до рідні…
Когось змиє, когось вколе
Та однакові в однім…
Тільки час той невідомий.
Правда, назва — Епілог.
І чекати краще вдома…
Вибір є. А свідок — Бог.
11.10.2025.

Не кожна жінка має вміння
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
До мене стоячи обличчям,
Серед осінніх завірюх, -
Мене очікуєш і кличеш
Хутчій продовжувати рух.
Моє кохання безнастанне,
Тобі я вдячний неспроста,
Бо віддаляєш час згасання
Мого кипучого життя.
11.10.25

Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.

Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з душі найпрекрасніші перли з імли.
Мов ключі журавлів, пролітають послання болючі
У безмежній блакиті і падають в серце золи.

Ми покличемо дух порожнечі, що в лісі заснула.
Ми ударимось в стіну німотних пекучих благань.
В ріку часу впаде невідступне і вічне минуле,
Щоб уже не відчути списи невгамовних волань.

31 травня 2024

Плаксивий Жовтень… що тут вдієш?
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
А Жовтень є… він поруч всюди
Жовтіє все геть без обмежень…
Цікаво, а… що завтра буде?
У нас ба-бах… у неба — "нежить"…
10.10.2025.

Під завалами, що на «львівщині»,
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…

Хто осмілиться доторкнутися,
А тим більше, ще й поруч всістися —
Обіцяю вам: не проснутися…
В кожнім виборі своя істина.

Під завалами… під завалами
Димом схоплений в тяжбі згарища
Знову вкрадений… ким же схвалено?
Видно виклики з болем ті іще!?..
05.10.2025.

1.Танцює дощ легенький знов,
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.

2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
В очах чомусь ясна печаль.
Приспів:
О, мила дівчинко-весна,
Ти юна квітко чарівна.
Чому стоїш тепер сумна?
Така гарненька і одна.

3. Чи довго це буде хтозна?
Краплиння сіється чимдуж.
Стоїть самотня там вона,
Сумує разом з нею дощ.

4. І раптом дощ утік швидкий,
Лишивши враз її саму.
Сказати хочу тихо їй:
Все буде добре, не сумуй!

Приспів:
О, мила дівчинко-весна,
Ти юна квітко чарівна.
Чому стоїш тепер сумна?
Така гарненька і одна.

10.10.2025

Потік бажаного тепла
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
Болять суглоби і хрустять,
Немов сухі галузки,
А я весь час тобі під стать
Не можу стримать усміх.
Радію звільненню цьому
Від хатнього полону
Отак, що кланятись візьму
Тобі, немов іконі
За те, що досі не погас
Рожевий блиск світання, -
За те, що довгим видавсь час
Цілющого кохання.
За те, що разом всюди ми
Гуляємо безмежно, -
Веде нас двох до меж зими
Дорога довжелезна.
10.10.25

За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Поповз до мене схвильований.
“Не бійся, іди!” – по руці ковзнув,
Теплом обігрів зап’ястя,
Відтак у долоні моїй заснув,
Мене огорнувши щастям.
“Звідкіль ти?” Міцно стискаю руку,
І разом мерщій – назовні.
Я бачу огрядних небес розпуку,
Що світом джерельним повні.
А ось і сонця величний овал,
З роздертої хмар дільниці,
Смичками-променями заграв
На струнах моїх, як скрипці.
Те саме сонце, що безліч років
Світить вночі і вдень
Нам, втіленням давніх богів, –
У світі одним лишень!
Йому прокльон у пустелях шлють,
Не маючи захисту і притулку.
Та саме його жадібно зранку п’ють,
Як життєстверджуючу пігулку.
Це його зазіхання вічні
У сонети вкладав Шекспір!
Його промінь, рукою да Вінчі,
Безцінним робив папір!
Воно насолоджувало свій слух
Моцартом за роялем!
Це воно вперто освячує дух,
Ніби святим Граалем!
Воно – найдорожче, що в кожного є!
Багаття душі даруючи,
Себе безкорисно усім віддає,
В наших серцях пануючи.
Воно – початок усіх перехресть,
Радіти життю нагода.
Пишаюсь, буяю – велика честь
Сонцю складати оду!

29.09.2025р

Хризантеми, хризантеми
Білі, жовті та рожеві,
Ще - червоні та бузкові
Квіти різнокольорові.

Пелюсточки-щічки їхні
Ніжно так цілує вітер.
Наче неньку люблять осінь
І цвітуть аж до морозів.

2025 р.

Закричав боло́тяний бугай
І шаманка вдарила у бу́бон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було́ – ніко́ли вже не буде.

Гай дубовий листям шелестить,
Ки́дає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І збагни моє кохання чисте!

Казкою страшною уночі,
Піснею сумною на світанні –
Хай там як, а тільки не мовчи!
Ми з тобою любимось востаннє...

Невблаганна вранішня зоря –
Їй для сходу не шукать причини.
Ти від завтра більше не моя...
Нашої у тім нема провини.

Хай шаманка виконає свій
Ритуал на грані потойбіччя:
В нім ти – ще моя, а я – ще твій,
В нім іще кохання наше – вічне...

Жовтень 2025 року

Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Наче, вибухнула бомба посеред Європи,
Бо у всіх-усіх одразу появився клопіт.
Перш за все, татари мали в похід готуватись.
Розуміли, що їм ляхів нічого боятись.
Ті не стануть на дорозі. Усе ж зі Стамбула
До короля із вимогою посланці прибули.
Зажадали, щоб татарам там не заважали
І в похід Галичиною пропустити мали.
А ще мали приструнити козаків. Татари
Боялися, що в поході ті на них ударять.
Ляхи, звісно, відмовили, гонор показали,
Але потім заважати татарам не стали.
Потім ще татари в турків поміч попросили,
Щоби флотом перехід їх за Дніпро прикрили.
Бо ж козаки… А, крім того, щоб підстрахуватись,
Кинулися і з Москвою також домовлятись.
Щоб Січі не помагала, зброї не давала.
Та й сама на Кримське ханство часом не напала.
Москалі на все пристали та наобіцяли.
Хоч татари обіцянкам тим віри не мали.
Знали, що москаль, що хочеш може обіцяти,
Але слово оте царське нічого не варте.
Щоб козаки за ордою не швидко ганяли,
То татари табуни в них за весну покрали.
Тож, як видно, хоч татари на угрів збирались
Та найбільше в тім поході козаків боялись.
За тим часом вже і цісар про похід дізнався,
Ґвалт страшенний у Австрії одразу піднявся.
Бо ж Угорщиною цісар володів в ту пору.
Папа римський того ґвалту долучився скоро.
Стали думати-гадати, як сили збирати.
Узялись просити ляхів татар не пускати.
Ті відмовити не сміли, адже папа просить.
Та ото наобіцяли і вважали – досить.
А ще удвох до козаків посланців послали,
Бо на одних сподівання, мабуть тільки й мали.
Вся Європа на ту пору про них говорила,
Як вони непереможних не раз турок били.
Ляхи, що на Україні з Жолкевським стояли
Війська всього дві тисячі кварцяного мали.
А хан, чули сотню тисяч в похід піднімає.
Тож Жолкевський зупинити його сил не має.
На козаків ляхи перше звисока гляділи,
Тепер же самі в козацтва помочі просили.
Та козаки і без ляхів руки не складали,
А загони вже зарані для бою збирали.
Один з таких Наливайко набирати взявся.
Він із князем із Острозьким таки розпрощався.
Може, тому, щоби турки князя не винили.
Звісно, що ті всі б загони орду не спинили
Та пошарпали б добряче, сили б підірвали.
Отож, значить, папа й цісар посланців послали
Аж на Січ – бо на козаків була в них надія,
Що вони орду спинити на шляху зуміють.
Тож, куди не кинь, одначе, козаки - єдина
Сила, що татар і турок не один раз била.
Тож іще у листопаді про похід дізнались,
А вже весна проминає – орда все збиралась.
Арон-деспот, що на троні у Молдові всівся,
Наче вуж на сковорідці у той час крутився.
І з цісарем вів таємні весь час перемови,
І татарам помагати давав чесне слово.
Кому більше прихилявся – то важко сказати.
Але на шляху ординськім складав провіанти.
Табуни коней зусюди для татар зганяли,
Аби вони у поході собі свіжих мали.
Тож не дивно, що козаки про те усе взнали.
То взимку із Лободою туди завітали.
Погромили весь Оргеєв, здобичі набрали.
Та й пішли, хоч молдовани вслід за ними гнали.
У березні запорожці в Аккерман сходили,
Де вони багато турок тоді перебили,
Які теж в похід угорський звідтіля збирались.
Отож там багата здобич козакам дісталась.
Щоби отих запорожців в море не пускати,
Туркам довелось в Очаків цілий флот прислати.
Час ішов, орда із Криму досі ще збиралась.
Наливайківці діждатись вже й не сподівались.
Тож надумав Наливайко в розвідку сходити,
Склади на шляху ординськім трохи пошерстити.
Узяв хлопців та й подався в похід до Тягині,
Де турки тоді сиділи. По дорозі кинув
Цю ідею, узяв міста Ягорлик й Паркани,
Де на орду уже склади чималі чекали.
Набрав добра та полону ще й табуни коней
Та і погнав на Поділля здобич ту законну.
Коней було кілька тисяч, на татар чекали.
Наливайкові та здобич у нагоді стала.
Чув, що, наче в запорожців проблема із кіньми.
А йому ж то замиритись треба було з ними.
Від Косинського ненависть поміж ними стала.
Наливайківці ж на військо козацьке напали.
Якби не його гусари, то кому то знати,
Чи зумів би той Острозький Криштофа здолати?
Тож надумав тими кіньми з Січчю поділитись,
Через те з січовиками, врешті замиритись.
Саме так воно і сталось. Образи забулись….
А тут скоро з Криму сурми похідні почулись.
Хоч похід ще з листопада, наче ж готувався,
Лише на початку липня хан в похід зібрався.
Вже півроку всі сусіди про похід той знали,
Вже півроку з усіх боків його виглядали.
Довгождане дійство, врешті-таки почалося.
Видавалось, усе ханство раптом піднялося.
Рушили, хай не сто тисяч, але близько того,
До лиману подалися, аби мати змогу
На другий бік перебратись. Не йшли до Тавані,
Бо там козаки їм точно на заваді стануть.
Та козаки ледь почули, що татари вийшли,
Із гетьманом Микошинським зібралися спішно,
Під Очаків подалися, щоб татар напасти
І всій їхній переправі там кінець покласти.
Тих козаків, правда було тисяча і триста.
Та їх вся орда татарська не лякала, звісно.
Налетіли на ті судна, що татар возили,
Ще і вибрались на сушу та і там побили.
Та примчався флот турецький – каторги й сандали.
Тож козаки уже з ними битися почали.
Захопили кілька суден, скількись потопили.
Та, під натиском турецьким, усе ж відступили.
Переправились татари, в Березані стали,
Бо там на орду Буджацьку вони зачекали.
А тоді вже й подалися всі Волоським шляхом
Туди, де їх не пустити обіцяли ляхи.
А що ляхи? Та нічого. Жолкевський із військом
Під Заліщики спинився і не рушив з місця.
У Галичині татари опору не стріли.
Снятин, Жуків, Тисмениця у вогні згоріли.
Галич, Калуш і Долина руїнами стали.
А татари по дорозі полону не брали.
Не хотіли через гори той полон таскати,
Отож, усіх кого стріли, мусили вбивати.
Брали тільки те, що цінне, все інше палили,
Бо затримуватись довго вони не хотіли.
Отак дійшли до Самбора, де стояв Замойський
Із коронними полками й ополченським войськом.
Українські на поталу землі залишили,
Лише польські предковічні від татар закрили.
Та татари не збирались з ними в бій вступати,
Обминули й подалися звідти за Карпати.
Перейшли за перевали, до Хуста дістались,
А вже звідти й в Угорщину шляхи відкривались.
Наливайко із загоном на татар чекали,
Саме тому над Кучманським шляхом і стояли.
Думали, що то татари брехні розпускають,
Наче вони в Угорщину простувати мають.
А самі повернуть раптом в Україну, кляті:
І ходити не далеко, і землі багаті.
Отож тут їх і чекали. Як тільки почули,
Що в Галичину татари усе ж повернули,
Кинулись услід за ними, аби наздогнати
І копняка добрячого, хоча б орді дати.
Гнались, гнались – не догнали. В Теребовлі взнали,
Що татари повернули вже на перевали,
Тож і назад повернули. А тут чом сидіти?
Чом би до татар і турок в гості не сходити?
Кілька тисяч мав охочих, сила чималенька,
Тож з Поділля до Тягина подався хутенько.
Місто усе попалили, полону набрали.
Добра різного у місті собі нахапали.
Замок, правда захопити все ж не спромоглися
Тож пустошити околиці тоді узялися.
Добра стільки назбирали, що аж вози гнулись,
Ще «ясиру» кілька тисяч за ними тягнулось.
Задоволені вертались із походу того –
Відомстити бусурманам отримали змогу.
Дійшли Дністра, де на той бік переправу мали.
Ножа в спину від Арона, звісно не чекали.
Він же обіцяв козакам в бійку не встрявати.
А тут встиг сім тисяч війська до себе зібрати,
Підкрався, як тхір смердючий і напав раптово.
Козаки, хоча до того були не готові,
Узялися відбиватись. Вороги нависли,
Та до Дністра козаченьків силою притисли.
А берег той був високий, водою підмився.
Як зібрались козаченьки, то він й обвалився.
Небагато з Наливайком вибралося звідти,
Довелося і полон весь, і обоз лишити.
Злий був страшно Наливайко, на той бік дістався,
Тому підлому Арону помстить обіцявся.
Та то інша історія. Може, іншим разом
Розповім я, чи помстився він за ту образу…
А татари краєм угрів вихором пройшлися,
Купу здобичі набрали й у Крим подалися.
Тож хто іще, крім козаків, більше зміг зробити,
Щоб татарську ту навалу, хоча б зупинити?

КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:

«КАРАМБОЛІНО –КАРАМБОЛЄТТО!!!!!»

ЗНАЧИТЬ,

КУЛЯ ВАША

ЧЕРВОНА

ДУРЕПА СКАРЖИТЬСЯ, а дівчинка НАДІЯ
МАЛЮЄ у постелях свій МОРОЗ…

16 червня 1993 р., Київ

 
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
 
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
 
І неправда неважлива, я правий однак
У себе в хаті я
Правий однак
Ще зібрались люди ген, усе щось не виходить в них
І не закличе жоден їх у гості
 
Кімнату фарбую собі в кольори
Як ось вони ~ думки мої
У дорозі
 
І неправда неважлива, я правий однак
У себе в хаті я
Правий однак
Люди ген дурні й бентежні, навіть не питай мене
Чому я їх не кличу в гості
 
Гадаю, що час всього-навсього збіг
Ні разу не значних речей
Йдеш собі повз
 
Шпарку заб’ю, через неї дощить
Зупиняючи думки
Все кудись-то
Все кудись-то
Шпарку заб’ю, через неї дощить
Зупиняючи думки
Все кудись-то
 
 
 
 
 
 
 
 

Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
І тонуть у мороці білім
І обриси, і кольори, -
Лиш сирості запахи прілі
Підводяться скрізь догори.
09.10.25

Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм шлях по білих смугах.
В нас мішури блискучої немає,
Хоч світ і пропонує сни сріблясті.
Нас двоє і цього вже вистачає.
Нас двоє і одне велике щастя.

14.07.2025г.

Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Потемніло фальшиве золото.
Почуття – бутафорські витівки.
Ніби ваза, але розколота.
Чи коштовне вино без витримки.
Сутенер її, нею обраний,
У самого себе закоханий,
Демонструє незвичні оберти,
Пропонує її за долари.
Втім, Америка мовчки дивиться,
Безсоромно хитає стегнами
Перед тими, хто вже на милицях,
Не засмучуючись полеглими.

5.10.2025р.

Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.

І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Над румОвищем шкарубким.

Сонце ковзає в обрій стомлено,
Ллється променем вощаним.
Оглядаюсь, шукаю: хто ж мене
Звинувачує без вини?

Кривда сонна - в череп'я злякано.
Заюшило у небозвід.
І не видно вини ніякої,
Замість неї досади слід

Шкарубкий. У вощанім промені
Лиш заграва тече бліда.
А я все озираюсь: хто б мене
Перед осінню оправдав?

Десь у блакиті небесній
Купаються хмари розчесані
І кучеряві також.
Приємно щоденно їх бачити,
Їм то сміється, то плачеться,
Тоді вже рясний іде дощ.

Чи звечора він, а чи зраночку
Мережить-снує землю-матінку,
Дає їй вологу й снагу.
А сонечко яснеє вигляне,
Кудлаті хмарки та розчесані
Удалеч кудись попливуть.

2025 р.

Зранку за вікнами осінь
Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
08.10.25

Останнє золото клено́ве
Здимає осінь із палітри...
Зими́ морозна передмова
Уже вчувається в повітрі...

Довкілля стане чорно-білим,
Де півтони́ – у сірій гамі...
Вітри́ мере́живні метілі
Закрутять довгими ночами...

Та віхолі не роз’єднати
Сердець, закоханих у літо!
Їх доля – холоди́ здолати
І молоду весну зустріти!

Зігріють серед холоднечі
Нас літні спогади яскраві...
Картатий плед огорне плечі
У ніжнім ароматі кави...

Жовтень 2025 року

 
Відусюди чую кроки марші тисяч ніг бо
Уже літо і знову час настав
Для уличних утіх бо!
На що ти годен отут
Самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба
Уличних вояків
От
 
Ей! Знову час настав для палацових революцій
А се життя марудна гра у компромісну людськість
І на що ти годен отут
Самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба
Уличних вояків
От
 
Ей! Знай, що звуть мене Неспокій
Кричав би я убивав царя плював на слуг із-під боків
І на що ти годен отут
Самі рокабільні витівки
Адже в соннім Лондоні не треба
Уличних вояків
От
 
Гати!
 
 
 
 
 
 
 
 

В пухнастому світі
Пухнасті створіння
Пухнасто щасливі
У всіх поколіннях.
І сонце пухнасте
Їм світить ласкаво.
В пухнастому небі –
Пухнасті заграви.
Пухнасто муркочуть
Малі кошенята
І хочеться разом
Із ними мурчати.

7.10. 2025

Материк.
Атмосфера.
Зирк!!!
Птеродактиль – Неандерталець.
Далі
просто
людей
п
о
т
і
к,
ударяючих
палець
о
б
палець

31 січня 1993 р., Київ

Поховах і донечок, й синів,
Нащо жити? Може, ліпше вмерти?
Бо осліп від горя, онімів,
Бо від горя став чорніший смерті.

Плюнула вогнем у рай орда
І потік в Дніпро ручай кривавий.
Боже! Я б своє життя віддав
За родину! Ліг би у згорілі трави!

У руїнах власного гнізда
Вию в небо з розпачу та болю.
Ціль одна тепер життєва - люта мста!
Бісів упиватимуся кров'ю.

07.10. 2025р.

Хтось - гордий балом за шкалою Гірша,
а ти й не чув за згаданого бала,
хоч доля чи твоя (з двох ваших) гірша,
як порівняти ваші з ним ї*ала?

2025

Темні хмари, а під ними
Міцнокрилі журавлі
Подаються невдержимо
До заморської землі.
Сіра далеч, а з-за неї,
Добре чутно звіддаля, -
Кличе теплістю своєю
Облюбована земля.
Журавлям там тепло й світло,
І корми всі по нутру, -
І дерева голим віттям
Не навіюють журу...
07.10.25

Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
І листя сипле міддю у журбі,
А я шука знайому вже дорогу –
Де вперше ти вплелáся у мені.

В багря́нці, що змальовує епічне,
І теплім світлі мрії-маяка
Я відчуваю – це кохання вічне,
Хоч осінь листям* шлях наш проклада

І хай туман встеляє дні розпуки,
А небо плаче в сивому жалю́, –
Я все одно, крізь холод і розлуки,
В цій осені тебе одну люблю́..

*смутком

На отому далекому березі,
Де було веселіше стократ, -
Гожу днину догулює вересень, -
Мій зрадливий поплічник і брат.
Не подався за мною в бік сирості,.
Не проник до осінніх глибин, -
Не явив аніякої милості,
Щоб не був я один на один
З оцією негодою ранньою,
Що виснажує хутко мене
Безнадією безперестанною
На оте, що вона промине...
06.10.25

Приходить осінь в дім
Неквапно, тихо. Втім,
Ніяк я не збагну, чому настільки сумно.
Застудженій душі не хочеться вже мрій,
Лише холодний дощ і роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках,
Змінили просто так
Свою палку красу на вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга і давить тишина
Без клавішної гри та струнних переборів.

Отак згоріли ми,
Немов тонкі свічки,
І воском розтеклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди, та прикро, хоч кричи,
Дивитися на це із жалем запізнілим...



08.11.2013
(27.09.2025)

Р-апсодія жовтня журлива,
А-фіші розвісила осінь.
П-рислухайся: ліра чутлива,
С-крипаль милозвучно доносить.
О-рнамент мальований листям,
Д-ерева у міді та охрі,
І килим на землю встелився,
Я-ворик старенький заохав.

Ж-онглює листвою ще вітер.
О-колиця сонцем пригріта.
В-ерба заплела коси-віття.
Т-ривожне життя, диму - ритми.
Н-е радують трави посохлі.
Я-ри у печалі притихли.

Ж-або зеленіє у сосен,
У думці розгулює вихор.
Р-анети зібрати б у кошик,
Л-овити пелюстки рапсодій.
И-лкого не хочеться жовтня,
В повітрі хай лине свобода,
А сум із листками пожовкне.

Страх з усіх радників, мабуть, найгірший.
Страшно російському вурдалаці, тож кількість обстрілів він вчергове збільшив.
Більше смертей. Більше руйнувань. Щось бажане він отримує з цього?
Титул недолюдка, кровопивці, нездари. Більше нічого.

Геовеличчя й величчя без гео не буде.
Буде лише зростання скаженого зуду.
Нещадно нестерпно свербить власна нікчемність.
Тамувати її мордуючи інших – справа даремна.

А світ отримав можливість спостерігати за перебігом хвороби.
Побачити перші симптоми, їх розвиток за відсутності лікування й закономірні ітоги.
І кожен отримав можливість подумати – чи хочу я перетворитись на щось подібне,
бо втрата людяності починається з самопотурання на дрібних наче несуттєвих рівнях.

05.10.25

А у садочку
Квіти рядочком
Ще не готові
Стрічать Покрову.

Сонця ще хочуть
Їх пелюсточки,
Тепла та світла,
Щоб далі квітли.

Нехай же осінь
Буде погожа
Й квіти прекрасні
Приносять радість.

2016 р.

Зустрілись ми в короткому рядку
Написаного спільним болем вірша.
Моя душа злітала вище й вище
Та мріяла про долю не таку.

Жорстока правда: я тобі ніхто.
Для тебе я навряд чи кимось буду.
Навколо мене - чорний попіл всюди,
Сумний парад розчарувань і втом,

Лише архів несправжніх почуттів,
І ще одне до нього додалося.
Звела з тобою нас красуня осінь...
Даремно я прощатись не хотів...

Знущання долі, посмішку легку
Ми помилково прийняли як милість.
І все-таки згадай, як ми зустрілись
Лише на мить. В короткому рядку.

Коли промінь сонця
сягне твоїх вій –
гайда від віконця
і більше не стій.

Пора, мудрий брате,
настав вже той час
дорослішим стати –
очолити нас.

Чекає країна,
правителю мій,
довкола руїна –
вставай вже, та дій.

05.10.2025р. UA

Мела вишнева заметіль
і падала додолу цвітом,
як потягло їх звідусіль
одне до одного магнітом.

Він воював, як на війні,
за право бути тільки з нею.
У непроглядні дні сумні
вона була його зорею.

Коштовні перла дарував,
не рахував свої витрати,
а серед термінових справ
знаходив час любов пізнати.

Божився, що лише її
одну кохатиме до скону;
і обіцяв піти з сім'ї,
як вдасться вирватись з полону.

Вона ж — наївна простота,
повірила словам красивим.
Чи їй набридла самота,
чи закохалася щосили?

Напевно, не збагнеш тепер,
що керувало нею й звідки,
узявся той, хто шкіру здер
живцем з нещасної сирітки.

Із першим подихом зими
коханий зник в захмарній далі,
лишивши мороки пітьми
на оксамитовій вуалі.

Зривають листопад вітри,
а їй не віриться ще й досі,
що за фіранками жури
відхлипує дощами осінь.


03.10.2025р.

Мед із поли́новим присмаком –
Твій поцілунок п’янкий...
Плутать кохання із пристрастю,
Богом благаю, – не смій!

Губи чуттєво кали́няться,
Світять смарагди очей...
Жаль тільки час не зупиниться
Поміж осінніх ночей –

Він розчинився у просторі,
Як у повітрі ефір.
Буде з тобою не просто нам:
Тягне буденність у вир,

Бореться звичка із пристрастю –
Відлік зворотний пішов...
Мед із поли́новим присмаком
Нам зберігає любов.

Жовтень 2025

Налягає пітьма зусібіч
На незвично безлюдну дорогу, -
Переповнена тишею ніч
Присипляє всілякі тривоги.
Увесь світ у блаженстві заснув,
Бо в безсонні не має потреби, -
Лиш поети й військові без сну
Поглядають на зоряне небо...
05.10.25

Хто в дитинстві не наслухавсь страшилок усяких.
От увечері зберуться і більші, і менші,
Всядуться навкруг багаття, язиками чешуть.
Нарозказують, що менші аж дрижать від ляку.
Хоч не хочуть показати, що отак їм лячно,
Сидять, слухають, очима по темряві водять,
Чи там перевертні всякі, чортяки не ходять.
Щоб не втрапити до лап їм якось необачно.
Нині черга Миколина дітлахів лякати.
Набігались по толоці, багаття розклали,
Повсідалися навколо та й слухати стали,
Що Микола нині буде їм розповідати.
А Микола умостився, на всіх подивився,
Каже: - Нині я не буду дуже вас лякати.
Розкажу те, що учора я почув від тата…
Замовк. Хмизу у багаття класти заходився.
Як багаття розгорілось, тоді став казати:
- Було то давно, говорять у селі одному.
Жив козак старий, багатий у селі отому.
Була в нього гарна дочка, Марією звати.
Був і син. Та він в ту пору вже на Січ подався,
Замість батька товариству аби послужити.
А дочка така, що впору уже й одружити.
Та й красуня. А у неї дуже закохався
Парубок Хома потворний дуже та липучий.
Їй на вулиці постійно не давав проходу.
Усе питав, чи за нього та вийти не згодна.
Уже її приставанням своїм геть замучив.
А всі знали, що у нього мати відьма була.
Якось прийшла до них в хату сватати Марію.
Мовляв, синові козак той відмовить не сміє.
Та від козака відмову з порогу почула.
Сказав козак: - Іди з хати, бо не буде діла!
Я за твого сина доньку не віддам ніколи!
Вийшла відьма, роззирнулась у дворі навколо,
Та й у лице козакові люто прошипіла:
- Не бути твоїй Марії одруженій зовсім!
Плюнула та й подалася з козачого двору.
І те відьмине прокляття відгукнулось скоро.
Молоко із кров’ю зразу ж у корів взялося.
Козак викликав знахарку, щоби пособила.
Та, що треба, поробила, що слід, пошептала.
Кров по тому у корів тих з молока пропала.
Крім одного дня, як відьма шкоду поробила.
Та то вже не таке лихо, можна примиритись.
Думав козак: врешті відьма від них відчепилась.
Скоро з сотником місцевим вони зговорились
І його син з Марією мали одружитись.
Наче, все благополучно. Справа до весілля.
Уже молоді у церкві і під вінець стали.
Попід церквою народу чимало зібрали.
Стоять вози, прикрашені квітами і зіллям.
А у цей час стару відьму на дорозі стріли.
Щось вона на перехресті довгенько стирчала.
Люди дружку потихеньку про те розказали.
Але він махнув рукою: - Яке наше діло?!
Обвінчались молоді та на воза сідають.
Самі радісні й щасливі і народ так само.
Їде той весільний поїзд дорогою прямо.
На те саме перехрестя якраз повертають.
Тільки віз із молодими повернув на нього,
Як молодий з молодою вовками зробились,
На очах у всіх із воза миттєво схопились
І до лісу полетіли від поїзда того.
І тут відьму всі уздріли, що збоку стояла.
Тільки блиснула очима та і подалася.
Звісно, крики, веремія страшенна знялася.
А під возом гостре лезо у землі стирчало.
Затужив козак від того, захворів небога.
Послав до Січі за сином, зібрався вмирати.
Син примчався, ледве тільки дали йому знати.
Давай про усе питати тоді батька свого.
Той і про корів повідав, й ніж на перехресті.
А син його був завзятим, й чорта не боявся.
Тож з відьмою розібратись чимскоріше взявся.
У дворі почав сторожу він щоночі нести.
В ніч, коли корови з кров’ю молоко давали,
Заявилася та відьма, до хліва ступила
Тут її рука козацька за патли вхопила,
А друга кнутом по носі щосили врубала.
Відбив козак відьмі носа, за патли тримає
Та лупцює, що є сили. Звивається клята.
А козак поміж удари узявся питати:
- Щоб з вовків перевернути, що зробити маю?
Відьма борсалася довго, верещала ґвалтом
Та не витримала, каже: - Раз зумів зловити
Мене, хлопче, та ще зумів мене не пустити,
Як іще пообіцяєш мене не вбивати,
Розкажу, що слід зробити з бідою тією.
Козак мусив погодитись та дав таке слово.
Тоді відьма втерла носа від чорної крові.
Дала йому жмут волосся з голови своєї.
Каже: - Заряди рушницю. Заряд забивати
Треба ось оцим волоссям. Тоді йди до лісу.
Там у балці біля річки уважно дивися,
Оті самі вовкулаки мають проживати.
Коли тільки їх помітиш, стріляй із рушниці.
Коли постріл пролунає – вони людьми стануть.
- Дивись, - відьмі козак каже, - я тебе дістану,
Не дай Боже, твої знову це підступи ниці!
Та зробив, як та веліла, знайшов балку в лісі,
Двох вовків у ній побачив та й з рушниці вразив.
Ті вовки перетворились на людей одразу.
То були сестра Марія і зять його, звісно.
Обнялися вони радо, звісно, просльозились.
Син із дочкою і зятем додому вернувся.
Старий козак про хвороби одразу й забувся.
Стіл весільний накривати зразу ж заходились…
- А що відьма? - хтось з малечі узявся питати.
Парубок дотримав слова? – А як же іначє?!
Чи буває що міцніше за слово козаче?
- А відьма взялася й далі своє зло вчиняти?
- Та ні. Тож козак дав слово. Люди ж не давали.
Зійшлися якось всі разом, ту відьму схопили.
Закрили у її хаті та там і спалили.
Щоби шкоди не робила та зло вчиняла.

Всілися каштанчики
На листках-диванчиках.
Поглядають навкруги
Деревцяток дітлахи.
У коричневій кофтині
Ці каштанчики осінні.
Скучили під шкарлупою,
Гомонять поміж собою.

 
Чекав на перехресті, там де 42-га Стріт
І копав камінчика, що валявся собі
Почув дивний шум, озирнувся всебіч
А причина метушні о просто віч-на-віч
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Але немає сумніву, це мій власний надгробок
 
До гендляра зайшов і купив оце хлібину
Її вкусивши, подумав, поламаю свою спину
Помчав до зубодера: ‘Ей, у мене гострий біль!’
Той заглядає у рот мені й кричить:
‘О, чи не божевілля!’
Як тут не дивуватися, удома ж я лишав його
А в роті кусень власного надгробка мого
 
Тоді пішов у кіно я, єдине вільне місце
Там розлягтися хотів я, а щось блокує ноги міцно
Світло врешті увімкнули, і я міг бачити напевне
Гравірований мармур мовби шкіриться на мене
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Та підо мною явно мій власний надгробок
 
 
 
 
 
 
 
 

Мила ластівко, швидкокрила!
Де щебечеш сьогодні, люба?
Осінь стріла і відлетіла.
Хай тебе оминає згуба,

Хай щасливиться в тому краї,
Де погожі приходять ранки,
День турботливо зігріває,
Пісню слухає кеніянка.

Що той надлишок меланіну:
Їй, красуні, в дарунок щебіт!
Зачаровуєш, безсумнівно.
Хтось ревнує її до тебе.

А про мене ти не забула?
Від розлуки я зблідла зовсім.
Обзивається вітер гулом -
Вміє вітром співати осінь.

Мила ластівочко, чекати
Буде зимно і буде лячно.
Там, де висне прання картате,
Лиш весною тебе побачу.

Жовтого місяця перше число.
Підсумок. Видих. Межа. Рубікон.
Жовтень погладив м'якеньким крилом
Зболене серце. Жорстокий закон

Літа спекотного - вже не формат.
Тільки, хіба що, гіркий післясмак
Рваних надій, тих, яким - шах і мат, -
Наче тонкий, ледь помітний форшлаг.

Жовтня шляхетного перші слова -
Ніби пророцтво в сумну далечінь...
Хмара на небі важка грозова
Раптом розріже повітряну синь.

Мерзне душа. Мовчазні холоди
Йдуть. Неважливо, що в римах було.
Знову зустріну один, як завжди
Жовтого місяця перше число.

 
розгублена юнко
розгублена юнко
розгублена
що ти тут
 
знаєш сама що робити
немислиме хоч і правдиве
ти знаєш сама що робити та
знаєш напевно що робити
 
розгублена юнко
розгублена юнко
кажи мені
що ти тут
 
знаєш сама що робити
немислиме хоч і правдиве
ти знаєш сама що робити о
знаєш напевно що робити
 
розгублена юнко
розгублена юнко
розгублена
 
 
 
 
 
 
 
 

Перша вчителько, друга матінко,
Як я часто про тебе згадую.
У очах твоїх теплі іскорки,
Мила, ніжна, сувора трішечки.

Стільки мудрості в слові кожному,
А ми слухали заворожено.
Нас водила світами казковими,
Щоби були ми усі добрими,

А серця наші небайдужими.
І любили тебе дуже-дуже ми.
Світлим спомином залишилася
Ти в душі моїй, перша вчителько.

2015 р.