Ех, катма щастя,
або – Не в цім ось житті
Чим більше кплю з негараздів
Тим трудженіший мій сміх
На біду загубивши із часом
Щось властиве мені
У чому користь, сказав хоч би хто
Чи, як не твориш молитви
Забудь про господнюю милість
Чи дихати через раз –
Ось і все, що в життєві лишилось
 
Я мушу взяти себе в руки
(змагайся ще, або вмирай)
Хай часів не повернеш, хоч згадати . . .
Їй-бо, що з того, що я місяць прогарував
Вжеж, нема ні копійки, бейбі
Все ж заразóм був я віддав
І моя зарплатня
Пішла за квартиру, вся
Се зовсім не дріб’язки –
Папірці, що їх складають
У мене кохання, не пиття з корешами
Мені не тре‘ щось, яксь
 
Ось не зовсім моя істина
Із тих, що кажуть, прописних
Атож, не грай в життя порядне
Жорстке воно, як твій батіг
Нема за що куховарить, жінко
А ти, брате, жуй – лиґай собі думки
О, не дозволяймо вчити, як нам робить
 
 
 
 
 
 
 
 

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.
***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Осінній Сейм і кольори осінні,
Засохли трави скрізь на берегах.
Берізки жовті, небо синє-синє,
А вдалині на Суми давній шлях.

Ще дивляться у воду потемнілу
Край берегів прив'язані човни.
Петрів батіг свої тримає стріли,
Достигли чорноокі вже терни.

Усе спокійно дивиться довкола,
Завмерло у чеканні перемін.
Як сіно пахне у нових стодолах!..
Такий от наш незмінний життєплин.

Коли плечі, давно стомлені,
Знов аларму торкне полум'я,
З однією на всіх долею
РозігнУться хребти зболені.

Там окопних ґрунтів місиво
На руках, на щоках - міксами
З поту, крові, та все - мізером,
Очі пилом би не різало.

І чіпким, у приціл, поглядом,
І твердим, на курок, порухом,
Щоб лягли на поля покотом
На віки вороги прокляті.

Хто з нас – із тих, хто при Союзі жив,
Не пам‘ята трагедію Хатині.
Вона вже трохи призабулась нині.
Тоді ж про те у школі кожен вчив.
І пам’ְятник величний возвели,
І з кожного куточка говорили,
Як німці ціле селище спалили,
Настільки вже жорстокими були.
І кожен міг поїхати туди,
Почути тихий передзвін Хатині.
Вклонитись праху всіх, хто там загинув.
Там – справжній символ людської біди.
Але до того я би ще додав:
І підлості, й підступності, цинізму
Так добре нам знайомого рашизму.
Бо мало хто тоді про інше знав.
Хоч москалі нацистів стільки літ
Уже клянуть. При тому забувають,
Що і самі гріхи ще гірші мають.
Як все відкрити, то здригнеться світ.
Про Хайбах мало хто сьогодні чув.
Того села на карті вже немає.
В руїнах давніх вітер лиш гуляє.
Він розповів би, мабуть, не забув.
То все в сорок четвертому було.
На захід німців «наші» вже погнали.
Хоча вожді від страху ще дрижали,
Бо ж все накритись «тазиком» могло.
Це нам вони «втирали» увесь час,
Що весь народ на боротьбу піднявся,
З нацистами не на життя змагався,
За Сталіна в атаку йшов щораз.
Насправді ж кількість на мільйони йшла
Тих, хто служити Гітлеру подався.
Хто у тилу за зброю також взявся,
Кого Радянська влада довела.
Тепер же, коли німців удалось
Назад погнати, москалі прокляті
Взялися винних у тому шукати,
Що їм трястись від страху довелось.
І не окремих визнали людей,
Народи цілі вийшли винуваті.
Отож народи і взялись карати.
Війська прийшли по них «еНКаВеДе».
Татари і чеченці, інгуші,
Калмики, греки, турки-месхетинці.
Їх везти не встигала залізниця.
Не залишали жодної душі.
Все згідно плану… А, як не встигав,
Бува чекіст докупи всіх зігнати,
Топив, стріляв – і прикладів багато.
Тож для народів час гіркий настав.
Дісталося й чеченцям в тій порі.
З гірських аулів, як отару гнали.
Дітей, старих – нікого не лишали.
Стояв же лютий місяць надворі.
Людей же гнали, в чому ті були.
Хіба, що вузлик встигли прихопити.
Зі звичного людей зірвали світу
І в невідомість чорну повели.
Але не всіх. Були такі аули,
Що звідти а ні стежок, ні доріг.
Кругом по схилах тільки лід та сніг.
Туди «енкавеесники» прибули.
Людей зігнали і з сусідніх сіл.
Але куди їх по тих схилах гнати?
Вони ж, не дай Бог, зможуть повтікати.
Щоб встерегти всіх, недостатньо сил.
Й начальник хутко рішення прийняв.
Щоб голову з усім тим не морочить,
Начальству щоб не сором глянуть в очі,
Він немічних усіх позаганяв
В місцеву стайню – і малих, й старих,
Жінок також – більш як сім сотень було.
Чекісти бігом сіно підгорнули…
І підпалили… Ще тоді живих.
Хто пробував зі стайні утекти,
Тих кулемети упритул стрічали.
У стайні люди з відчаю кричали,
Але ніхто нікого не пустив.
Згоріли всі… За «подвиг» командир
Ще й орден мав від Сталіна. При тому
Історія ця стала нам відома,
Коли вже здох той комуняцький звір.
І сіл таких, аулів у той час
Було чимало, де людей палили.
І не нацисти люд той не жаліли,
А москалі. Згадаю і про нас.
Казали, а чи правда то, чи ні,
Що й українців також те чекало,
«На жаль», вагонів в них не вистачало.
Жили б всі десь в сибірській стороні.
Повернемось же знову до Хатині.
Півтори сотні душ спалили там.
А тут сім сотень. Як таке от вам?
Життя безцінне кожної людини.
Це зрозуміло. Але німців тих
Злочинцями ще й досі називають.
А москалів не те, щоби не лають,
Ще й орденами відзначають їх.
Й це ще не все. У Хайбаху отім
Людей спалили просто, без причини.
Інакше справа вигляда в Хатині.
І знов москаль привів біду у дім.
Хоча прекрасно знали москалі,
Що німці села знищить обіцяли,
Які би партизанам помагали.
Те москалям до дупи взагалі.
Засідку недалеко від села
На німців влаштували, постріляли,
Кількох солдат німецьких повбивали.
А потім зграя втомлена прийшла
У те село від бою спочивати.
Тут німці і застали їх усіх.
Кого убили, хтось сховатись зміг.
В полон схопили німці небагато.
Полонених відправили кудись
Живими. А селян усіх зігнали
У одну хату, деревом обклали.
Тут скоро Дирлевангер нагодивсь.
Їх командир. Той відморозок клятий.
Таких стріляти б, як скажених псів.
Він хату підпалити ту велів,
А всіх, хто схоче вискочить, стріляти.
Згоріла хата й всі , хто в ній були.
Трагедія! Але москаль, одначе
В тім горі свою вигоду побачив.
Хоч москалі самі ж і привели
Біду в село, шукати крайніх стали.
То з німцями поляки там були.
То згодом українців приплели,
Мовляв, людей бандерівці вбивали.
І ще не все. Чому саме Хатинь?
Та ж сіл було тих спалених чимало.
Й людей палили сотнями, бувало.
І тут сплива на памֹ’яті Катинь.
Ну, майже схоже. У Катині тій
Поляків тисячі москалі вбили,
Яких в тридцять девְ’ятім захопили.
Щоб якось приховать той злочин свій,
Рішили на нацистів все звалить.
Мовляв, вони поляків повбивали.
І в Нюрнберзі той злочин «вішать» стали,
Щоби себе одразу й обілить.
Забули, мабуть, що то справжній суд.
Не той – москальський, що прийме на віру
Всі докази чекіста-бузувіра.
Прискіпливий сидить там досить люд.
Як тільки про Катинь ту москалі
Казати стали, то у них спитали:
А докази які ті, власне мали?
А в тих нема нічого взагалі.
Щоб дурнями зовсім не виглядать,
То москалі одразу ж заявили,
Що, просто їх невірно зрозуміли.
Щось, видно, переплутали, видать.
Вони ж Хатинь бо мали на увазі.
А суддям, бач, почулося Катинь.
Щоби той злочин заховати в тінь,
Взялись Хатинь «возносити» одразу.
Меморіал, книжки і все таке,
Хоч на людей було їм наплювати.
Хотіли свої злочини сховати.
Від того всього й відчуття гидке.
То вміють, мабуть тільки москалі –
Склепати символ із біди людської.
Хоча самі часом ще гірше коять.
Чи є для них святе щось на землі?..
Хотілося б чеченців запитать,
Які так рідних в москалях відчули:
Ви Хайбах, депортацію забули?
Чи вам на горе предків наплювать?

(День 34-й і ранок 35-го. Прибуття на Ітаку)

1.
Зранку – як в турі в Туреччині,
знову всі пруть до їдальні...
Й тільки, нарешті, увечері
заходи стались прощальні:

2.
вельми змістовні орації,
вручення пам’ятних грамот,
дуже потужні овації, –
просто глобальний, ба, саміт!

3.
Вибрали яхту розгонисту
для Одіссея феаки;
й він, угодований повністю,
спав усю путь до Ітаки.

4.
Там його винесли сплячого,
ще і поклали при цьому
в затінку смокви завбачливо;
й потім пустились додому.

5.
Й вже коли бачили Схерію,
бог Посейдон з розвороту
яхту зробив раптом скелею:
годі возити босоту!..

* * *

6.
Еос, явившись на обрії,
вигнала сон з Одіссея,
й він заволав: «Люди добрії!
Що це за закуток? Дѐ я?»

7.
При́тьмом до нього під фікуса
звідкись підходить Афіна
й каже: «Не дуже присікуйся,
це ж бо твоя батьківщина...

8.
Хата твоя – окупована
вже роки три женихами;
кажуть: “Це доля удовина!” –
й дім об’їдають ці хами!

9.
От і міркуй, я́к закли́кати
йолопів цих до порядку!
Ну, і згадай свої викрути,
в розвідку збі́гай спочатку...»

10.
І з педантичністю вченого
маску створила герою –
лисого злидня нужденного
в лахах немодного крою.

(далі)

Холодною гілкою вишні
Світання вдаряє об скло
І тихої ночі затишність
Мигцем покидає житло.
Відразу сіріє надворі
Узимку цієї пори,
Коли розчиняються зорі
У світлі, що плине згори.
Займається обрій і сліпить
Яскравістю сяєва зір
Отак, що дивлюся, як сліпень,
На трохи засніжений двір.
Вдихаю морозне повітря
Цілюще не менш, ніж морське, –
Збагачую мовну палітру,
Допоки душі це близьке.
02.02.25

Виорюють дощі на смуток день,
Молитву сонця знову ждем лишень.
І меле час всіх нас, як міста шум.
Із люду витинає світло сум.
І тілотіні, на любов скупі,
Кудись бредуть загублені й сліпі.
І птаха серця в клітці самоти.
Замкнуто душу знов на тишу тиш.
Когось шукає вперто, довго дощ
Між вуличок старих і древніх площ.
Нитками сірими дощу думки,
Зашито латку сонця від руки.
А дощ, як вірш, іде собі, іде
Між крапками і комами людей.
І день, як злива, різко враз ущух
Під чорно - біле доміно дощу…

01.02.2025

 
Всі фанати з вулиці
Засвистять, затупцяють
Через твої мускули
Як проблимнеш у своїх мокасинах
Скрутиться серцевий в’яз
Хтось подвійну долю взяв
Пальцями що трусяться
Нумо, де звитяжець, де змія
 
В чистогані
 
При поставі та гримасі
В пику всякій іншій расі
Втрощи склянку на терасі
Викаж колір кармазинних підтяжок
Грошей би додому трохи
Всістися в сімейнім колі
Пес кістки би гриз поволі
За два тижня би вмолився Всеблагий
 
В чистогані
 
Всі фанати з вулиці
Засвистять, затупцяють
Через твої мускули
Як проблимнеш у своїх мокасинах
Проз вантажки, бу-ба-дід
В битій цукорниці хліб
Розїжджаєм на таксі
Щастя онде зірки слід
 
Авжеж, в чистогані
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
За віко́нцем ні́ченька,
Вто́ма вкри́є ві́ченьки...
Час на колиско́ву...
Зі́ронька сія́, роздиви́лась -
У соло́дкі сни, попроси́лась -
в ма́ндри кольоро́ві...

Приспів:
Го́йда, го́йда, го́йда-да...
Засина́й, моє́ дитя́...
Спи мале́ньке,
Я коли́шу...
Кли́чу в го́сті ка́зку й ти́шу...
Го́йда, го́йда, го́йда-да...
Засина́й, ба́ю-бай...

2.
Там, де ка́зки край сте́литься -
Ла́ска і тепло́ се́ляться,
Хо́лод заника́є.
І мете́лик мрій у цьо́му ра́ю
Підліта́є і на квіт сіда́є -
Се́рце розквіта́є...

Приспів.

Лютневий день, що схожим є на вечір,
Зіває, бо не виспався вночі.
Поклав долоні на холодні плечі
Дерев безлистих, начебто мечі.

Щоби схопити вчасно і невтримно,
Рятуючи застуджене життя…
Комусь насняться невгамовні рими,
А хтось навік піде без вороття…

Весь місяць лютий, що льодами взутий,
Розпатланий снігами завірюх,
У березні розтопить атрибути
Й замінить шапку вже на капелюх…

Але сьогодні холодно і сиро,
Десь мерзне під льодами кропива…
Так затишно і тепло у квартирі,
Самі лягають у рядки слова.
01.02.25

В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій
В цвітінні днів, що на вечірнім прузі.

Переплелось усе моє буття
Між вишень і колючої ожини.
Тому й беру ті спогади з життя,
Де я була кохана і дружина.

Любові сік пила із глибини
Коріння, що з землі черпало сили…
Та спогад виникає з давнини,
Де взимку літо я в собі носила.

І навіть у морози і сніги
В мені світив і душу грів мій липень.
Я віддала життю свої борги,
Втрачала голос аж до крику, хрипу.

Ламала у собі оте, чуже,
Що прилипало збоку реп’яхами…
А сьогодення вперто береже
Минуле, із якого робить храми.

(Закінчення розповіді: Сирени. Скілла і Харібда)

1.
– Список завад, нам призначених,
чув я іще від Цирцеї
(дещо корисне, як бачимо,
є і в жіночій рацеї).

2.
Спершу – я мусив не лобуром
острів сирен проминути:
стати цих мавок фоловером –
краще ковтнути отрути!..

3.
Та̀к що – я воском розтопленим
вуха заткнув нашій шоблі,
ну, а мене – наче гобліна
хлопці припнули до щогли.

4.
Тут почалася трансляція...
Що вам сказати? Блискуче!
Вдячний своїй мотузяці я,
що не дістався тим чучам...

5.
Потім стрімчак був зі Скіллою,
чудиськом шестиголовим, –
поруч Харібди, що з силою
нурту крутила нервово.

6.
Рухатись по́між ми мали би...
Виру злякались; і Скілла,
стягши шістьох з нас із палуби,
їх у шість пельок і з’їла...

7.
Потім був острів, де Геліос
здавна тримав своє стадо.
«Тут на нічліг не постелимось!» –
хлопцям сказав я нерадо.

8.
«Ну, хоч на ніч, геть без кухаря!» –
й скот не чіпати божились...
Вранці же – море розбурхалось...
Мі̀сяць ми там пронуди́лись!

9.
Вже і припаси кінчалися...
Поряд – коров’яче стадо...
Бачу, ви вжѐ здогадалися:
стало зі стада – асадо¹⁴!

10.
Геліос викотив жа́лобу,
й тільки ми вийшли у море –
вдарила блискавка в палубу, –
фі́рмові Зевса доко́ри...

11.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

12.
Стався останній із казусів, –
в німфи Каліпсо сім ро́ків...
Втім, це я вчора розказував.
Отже, скінчив я, нівроку.

(далі)

Нині день такий вітристий,
Що радіє лиш сміттяр, -
Вітрюган пісочком чистить
Аж до блиску тротуар.
Зранку дує бадьористо, -
І морозяним стає
Обшир пурпурно-імлистий
Та лице сумне моє.
Валить з ніг, січе обличчя,
Навстріч пружиться, свистить, -
Відпихає, рве і смиче
За пальто нове щомить.
Угризається злорадо
І в дерева, і в щити, -
Намагається завадить
До оселі підійти.
Ані ворога, ні друга
У провулку, де живу, -
Налякав усіх вітрюга,
Появившись наяву.
01.02.25

(Все ще розповідь Одіссея: Аїд)

1.
– Ми й попливли – аж до берега
рі́чки, що звуть Океаном,
в царство, де скніти без шеляга
душам надмір окаянним...

2.
Ві́втар офірою сповнили,
й ду́ші збиратися стали;
правда, кровиці жертовної
зразу ми їм не давали.

3.
Врешті – Тіресія длявого
вийшла душа на спіткання;
клюкнула пійла кривавого –
і почала прорікання:

4.
«Мучать жону твою сватачі;
маєш їх вигнати з хати,
і – навмання, не вгаваючи
йти із веслом мандрувати;

5.
я́к про весло хтось питатиме:
“Що̀ це, знаряд з бадмінтону?” –
тут же курчат з поросятами
в жертву насмаж Посейдону».

6.
Що за дурня́ із дурницею?!
Геть я нічого не втямив...
Потім – вгощав я кровицею
душу покійної мами;

7.
потім до крові дорвалися
різні жінки́ знамениті
(мусить же їхня навала вся
в блогах про щось гомоніти)...

8.
Бачив іще на тім світі я
те, про що пишуть аннали:
скутого велетня Тітія
хижі шуліки клювали;

9.
нидів Тантал в центрі озера,
спрагою мучачись, грішний;
брилу Сізіф без бульдозера
вгору тягнув безуспішно...

10.
Бачив героїв із розвідки
(ні, не Аякса й Ахілла¹³), –
всі як один мали посвідки,
що волонтерять щосили...

11.
Острів там був (може, й Хортиця),
де промовляв хтось до пастви:
«Скелю лупайте!..» – «Не хочеться,
краще – ці молоти вкрасти...»

12.
Словом, предосить страхо́вини
мало те царство суворе...
Вражені й трохи знервовані,
виплили знову ми в море.

(далі)

Ліс убрався в залізні лати,
В поіржавілі ланцюги.
Ремесло наглядати й карати
Креслить в небі широкі круги.

Ліс одягнений в ніжну покору,
Ліс одягнений у самоту.
У тремтінні дерев собору
Відчуваю складну простоту.

Ліс занурюється в утому,
У фантазію, марево, сон.
І на вічній дорозі додому
Я дивлюся із ним в унісон.

24 жовтня 2021

США “догнати - обігнати” –
В нас була така мета!
А насправді ж вийшло, брате,
Як у цирку - суєта!

Всі здобутки показові
Де сховались, де пішли?
Розлетілись, наче пір'я,
Щезли, наче не були!

Тож не вір у ті казОчки
Про "величіє" своє –
Краще правдою живися,
Бо брехня все розіб'є!

січень 2025 р.

У Морейро* на вечірці
Були танці, біс в ребро-
Іноземка запросила
Станцювати болеро.

У сомбреро юна леді
Ніжно вéршила всі па,
І не чула, що сомбреро
Мої вуса зачіпа.

Ну, а може й відчувала,
Що ребро сомбреро вдало
Мої губи цілувало
В такт чарівний болеро.

Ну, а може так здалося,
Що її п'янке волосся
Із моїм переплелося
В заборонену любов?

О, шатенко іноземко,
Чом в роки немолоденькі
Рвеш у снах моє серденько,
Заборонена любов?
*-місто Moreira da Maia на півночі Португалії

***
А ватна монополія у владі,
аби урятувати фаберже,
то на заваді
у верховній зраді
об’єднує опе й опезеже.

***
А воїну однакова дорога
і на війну, і в уряд із війни,
і руки в ноги,
і бика за роги...
жертовності його нема ціни.

***
А поки є московія без меж,
ніде не буде спокою ніколи
і миру теж
не буде, та усе ж
це не біда, що ходимо до школи.

***
А в марафоні інфо-вар’єте
живі мішені кулями лякають,
та – думай... те, –
хіба ні се, ні те,
але своє нізащо убивають?

***
А поки зе перемагає пу
і армії нема чого робити,
то і юрму тупу
на цю тропу
обом уже нелегко заманити.

***
А на війні одна нечиста сила,
яка собою заміняє всіх,
міняє шило
не лише на мило,
а неугодних профі – на своїх.

Епілог
А де ще є герої, там і Крути,
і поки в цьому є сакральна суть,
винищуються кращі, та мабуть
ще має бути,
що найдуться брути,
які усюди наволоч знесуть.

01/25

Квітка квітці говорила:
"Ти така рожевомила!
Ти, мов сонечко, прекрасна,
Усміхаєшся так ясно!
Пелюстки такі тендітні,
Наче в пролісків у квітні!
Пахощі такі духмяні,
Ніжнотонкі, незрівнянні!
А ще, вичурні листочки!
Ти - найкраща у садочку!"
І відповіла та красно:
"Не так я, як ти - прекрасна!
Той, хто добре серце має,
Лише гарне помічає."

Пів дня сльозиться хмарна вись —
не побалакати із Богом,
а так потрібно, як колись,
або усе, або нічого.

Любов не ділиться на трьох —
ми розумієм, а насправді,
коли буваємо удвох,
то навіть крихті щастя раді.

Спиваємо гіркий бальзам
із позолоченої чари...
завдячуємо небесам...
новими зустрічами марим...

Судьбу не можна обійти,
переписати всі маршрути.
Невже, щоб збутись самоти,
потрібно небо розчахнути?

Хиткі гойдають терези
угору-вниз мінливу долю.
Бурштин у крапельці сльози...
Спасенним — рай, а вольним — воля!

На серці розійшовся шов
і кровоточить метастазом.
Навіщо, любий, нам, любов,
коли не можем жити разом?

31.01.2025р.

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,
що виринали із заграв.

Мені ніколи не забути
Від поцілунку в тілі хміль, –
І волоти червоні рути,
І плюскотіння тихе хвиль.
І лоз тремтливих світлі хащі,
І спів пташиний у гаю, –
І довгі мріяння найкращі,
Опісля чутого: Люблю…
Мені ніколи не забути,
Як душу стискує печаль
І чуле серце точить смуток
За тим, чого донині жаль.
Кохання полум’я погасло,
І потьмянів рожевий світ
Від глузування однокласниць
Мені назустріч та услід.
Мені ніколи не забути
Як виїжджаючи з села,
Прийшов до тебе на спокуту,
А ти її не прийняла.
Лиш усміхнулась винувато
І побажала у путі
Не забувати першу втрату
В скороминущомі житті.
31.01.25

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
…Щоправда, не нарікаю й на долю свою,
бо хвалить Господа не стояли на заваді літа,
щоб хай у хвості молодих по лижні пролітать...
...Та, як кажуть, усе до часу, до пори,
довелося й мені не без жалю вийти із зимової гри.

Земля чекає снігу – ковдри, хустки,
Щоби зігріти зерна і коріння,
Щоби весною не постала пустка,
А проросло посіяне насіння.

Щоб ми зібрали хлібні урожаї
Й до столу мали свіжі паляниці…
Дощами осінь плаче нині в краї,
Родини вечорами у світлиці.

Горить вогонь у грубі чи в каміні
І зігріває всіх матусин голос.
Найголовніше, щоби у родині,
Був повен щастя і любові колос.

Думала, що утечу від себе,
Від своїх думок, надій, тривог.
І вони злетять у чисте небо,
Де панує тільки добрий бог.

До весни далеко і до квітня
Буде стільки і чекань, і втом.
Та земля узимку непривітна,
Кожна гілка мерзне за вікном...

Як сніги розтануть, ручаями
Потечуть по вулицях до рік,
Оживуть в лісах пташині гами,
І весни настане справжній пік…

А сьогодні холодно і сиро,
Радує калачик на вікні…
Всі думки збігаються до миру
І кінця оцій страшній війні.
23.01.25

Говорять, то у давнину було,
Велике плем’я у краю жило.
Князь правив краєм, а під ним бояри,
А в кожного із них ще й слуг отара.
Бояри, хоч земель і злата мали,
Та їм, як завжди всього було мало.
Народ простий сумлінно працював
Та всю оту ораву годував.
Адже боярство все, що лиш могло,
З простого люду в «закрома» тягло.
Казали: ваше діло працювати,
А наше – вас надійно захищати.
Щоб ми ж готові до війни були,
Коли б, не дай Бог, вороги прийшли.
Самі ж вони давно не воювали
І зброю майже всю попродавали.
Князь на те все спокійно поглядав,
Бо сам із того чималенько мав.
Отак воно і відбувалось тут.
Простий у полі надривався люд,
Не устигав від поту просихати,
А ті все вищі зводили палати
Та мірялись добром і вихвалялись.
Для люду ж геть нічого не мінялось.
Раніш було: хто мужність проявляв,
Той запросто боярином ставав.
Але завів такі порядки князь,
Що простолюду в те боярство зась.
Тепер там місце тільки для «своїх»,
«Чужий» би туди втиснутись не зміг.
Свати, брати, куми і, звісно, діти,
Вони все звикли між своїх ділити.
«Еліт-та» - старий князь їх називав,
Бо сам лиш про кишеню власну дбав.

Як вмер старий князь, взявся молодий
Боярству тому, врешті, дати бій.
Та тут неждана те й взялась біда:
Зі сходу в край посунула орда.
Боярству треба зброю в руки брати,
Але воно не прагне воювати,
Бо роздобріло надто, розжиріло,
Тож воювати, звісно, не хотіло.
Хай хтось іде за нього воювати,
Добро нажите їхнє захищати.
Прикинулися, наче інваліди,
Хоча про те не скажеш по їх виду.
Самі не йдуть, синів, хоч купу мають
Та воювати теж не посилають.
Князь кинув клич, але дарма чекав,
Ніхто з бояр в похід не поспішав.
Взялися люд в околицях хапати,
Щоб на війну за себе посилати.
Кричали про обов’язок святий,
Щоб за Вітчизну йти на смертний бій.
Говорять, мудрість вже тоді була:
Зловити можна й притягти осла
Аж до води, вмовляти його, бити
Та силою не змусиш його пити.
Тож люд, як міг, від «ловів» тих ховався
І на слова оті не піддавався.
Хто у ліси, а хто на чужину,
Щоб не погнали на оту війну.
А хтось подався до бояр служити,
Тепер узявся сам людей ловити,
Щоб хтось за нього воювати йшов.
Адже блакитна вже у нього кров.
Та більшість погляда на те і жде,
Коли ж боярство на війну піде.
Коли покине ті свої палати
Й покаже, як потрібно воювати?!

Князь не діждався помочі бояр.
Для нього, звісно, був страшний удар.
Та долю проклинати все ж не став,
Свою дружину вірну він зібрав
Та і пішов назустріч тій орді,
Хоч розумів даремність всю тоді.
Бо що дружина може учинити?
Як ту орду велику зупинити?
Всім доведеться полягти у полі.
Та він пішов назустріч своїй долі.
Між тим, не всі серед простого люду
Лякалися списам підставить груди.
Хто взяв сокиру, хто косу, хто вила,
Своєму князю в поміч поспішили.
Хай справжню зброю досі не тримали,
Та їх то, якось зовсім не лякало.
Немає зброї - та ж в орди багато,
Поб’єм її і зброю будем мати!
Тож, поки князь з дружиною ішли,
До них загони цілі підійшли,
Готові, аби битися з ордою.
Тепер ставати можна і до бою.
А скоро степ тривожно загудів,
Хижак ординський по степу летів,
Позаду залишаючи руїни
Від гарної, квітучої країни.
Князь хутко військо зготував до бою
І груди в груди стрілися з ордою.
Він своїм військом керував уміло.
Ординці його збити не зуміли.
І почалася в полі січа люта.
А тиснява – не можна повернути.
Орда все більше й більше насідала,
Бо ж поки з простим людом воювала.
А ті, хоч, може й досвіду не мали
Та стійко рука об руку стояли.
І от, коли орда вся в бій пішла,
Удар дружина княжа нанесла.
Змела ординців на своїм шляху.
Ті, долю відчуваючи лиху,
Назад у поле кинулись тікати.
Дружинники ж взялися її гнати,
Рубаючи і трупом шлях встеляли.
Лиш темрява орду ту врятувала.
На ранок люди вбитих поховали.
Ординську зброю по степу зібрали.
А зброї тої було так багато,
Що кожному дістались меч і лати.
Князь радісно на теє позирає,
Бо ж справжнє військо під рукою має.
Вертало військо із того походу.
Князь попереду війська їхав гордо.
Та не у стольний град вони вертали,
Бо ще роботи чималенько мали.
Князь їх повів в боярськії палати,
Щоб ті «осині гнізда» розоряти.
Бояри, тільки–но про те узнали,
Один поперед одного втікали.
Та черева за роки так наїли,
Що по землі аж ними волочили.
А слуги їхні попереду мчали,
Бо поки черев ще таких не мали.
Князь ні одні палати не минав,
І з них бояр у три шияки гнав.
А тих, хто в полі мужність проявив,
Він в ті палати правити садив.
Як розігнали трутнів тих у краї,
Так жити стали – краще не буває.
Отак мій дід колись розповідав,
А я згадав і вам то передав.

(Продовження розповіді: Еол. Лестригони. Цирцея)

1.
– Потім був острів Ео́лія,
жив там Еол біля брами
(в нього здаве́н – монополія
на керування вітрами).

2.
Й дуже здалася могуть його:
в міх в моїм трюмі занадив
він всі вітри, крім попутного,
щоб не було з них завади.

3.
Й скоро – Ітаку вже бачили...
Тільки окремі дебіли
щось про скарби намая́чили –
й зопалу міх той відкрили!

4.
Й буйні вітри – аж загецали,
вкоїли нам халі-галі!
Зрештою вщухли... А дѐ це ми?..
В смутку ми плентали далі.

5.
До лестригонів дісталися,
гнані нези́чливим богом;
в бухту всі су́дна ввіпхалися,
я ж – кинув якір за рогом.

6.
Й пізно, на жаль, ми розвідали,
що хазяї – людожери!
Раптом напавши, заки́дали
брилами наші галери.

7.
Всіх зачепила потала ця,
хлопці як стій пропада́ли,
й тільки мої врятувалися...
В смутку ми рушили далі.

8.
Гнав Посейдон нас неприязно,
й далі був острів Ее́я,
де проживала безвиїзно
Кірка (ну, тобто, Цирцея).

9.
Вислав я взвод: «Не на вештання,
а на розвідини, вчули?!.»
...Взводний вернувсь – каже, мешканка
всіх на свиней обернула!

10.
Кинувсь до них на підмогу я
(я, коли треба – не проти);
стрінув Гермеса¹² дорогою,
й той мені дав антидоти.

11.
Впхавсь до Цирцеї я тілечко –
каже: «Сідай їсти-пити...»
Сів; та мене своїм зіллячком
не спромоглась отруїти!

12.
Тут вона, звісно, лякається, –
може, мольфар я з морфлоту...
«Що тобі треба?» – питається.
Я їй: «Звільня̀й моїх, тьотю!..»

13.
Словом, чаклунка любісінько
чари з команди прибрала,
й нас цілий рік ще смачнісінько
кожного дня частувала...

14.
Врешті, збагнувши, що в стресі я,
каже мені: «Ти без ляку
руш у Аїд, і в Тіресія
випитай курс на Ітаку».

(далі)

Змовкла раптово зозуля
Й більше уже не кує, –
Жалом розпеченим куля
Впнулася в серце твоє.
Нагло ходу зупинила
Й душу прорвала на крик,
Хоч богатирської сили
В тілі мав повно “Мужик”.
Хлопець обрав вірне псевдо, –
Сам бо просився не раз
Йти з побратимами в рейди
Й задніх там зовсім не пас.
Ще молодесенький легінь,
Та вже міцний, наче бук, –
В дудочку скручував негідь,
Як та трапляла до рук.
Зараз волік також зайду
Через лісочок у тил,
Та підстеріг його снайпер
За якийсь крок до мети.
Теплим струмком засочилась
Кров і померкло в очах, –
Тільки віддатись на милість
Смерті не хоче хлопчак.
Дихає й шепче вояка,
Попри неждану біду:
Хлопці, невдовзі в атаку
Разом із вами піду...
30.01.25

У наглухо закритій домовині
Мене з'їдають білі черв'яки.
Я дописав усі свої рядки,
І чорна стрічка на моїй світлині.

Гниють печінка, серце і легені,
Від мене залишаються кістки.
У наглухо закритій домовині
Мене з'їдають білі черв'яки.

Я не в землі похований - в провині,
У злобних рухах власної руки.
І не дарма злітаються круки:
В холоднім світі почуваюсь нині
У наглухо закритій домовині.

Лиш тільки пилом сніжним
Укритий зимний шлях,
Та і морозить ніжно
Всю зиму по ночах.
Морози десь позаду
Поскрипують ледь- ледь
І довгі снігопади
Не пнуться наперед.
Не був холодний грудень
І січень не січе,
Проте на повні груди
Боюсь дихнуть іще.
29.01.25

Двоє
Створюють світ між собою,
Душі
Прагнуть єднання у тиші,
Подих
З’єднує такт в один порух,
Тáнок -
Лід у гарячих руках тане...

Я і північ .І з нами тиша.
Ці незвично безмовні ночі
Журно просяться у вікно.
Знову жду- ти мені напишеш
Що мене цілувати хочеш,
Я для тебе- хмільне вино.

Знов проснусь на твоїй подушці,
Зовсім мокрій- та я ж не плачу,
Бо не плакати ти просив.
Я слухняна. То північ тужить,
Ти ж приїдеш , і не побачиш
Сліду жодного від сльози .

А заправлену чемно постіль
Не тривожать твої зізнання ,
Тихо сум постелився в ній.
Із подушки вдихаю досі
Дух сигари, як мить останню
У розлуці цій затяжній.

Ми з тобою удвох на фото,
Ніби вчора такі щасливі.
Тільки світ в одну мить змінивсь.
Не було в наших планах фронту,
Від кохання ми ждали дива... Буду спати. А ти приснись...

Верховодити мною не треба,
бо сама обираю кому
зоряницю дістати із неба,
чи тобі, а чи, може, йому.

Я сама вирішаю як бути,
з ким провести цю зоряну ніч —
зняти сукню, чи скинути пута —
не оголиш нутро* віч-на-вíч.

Вже підносила серце на блюді,
та здувала пилинки з чола.
Довіряла всі таїнства Юді,
і важкий хрест покути несла.

Ніч стоїть за моїми дверима...
сонний вітер у скронях затих...
Краще вмерти у рідних обіймах,
ніж воскреснути потім в чужих.

Нутро* — душа

25.01.2025р.

(Розповідь Одіссея: Кикони. Лотофаги. Циклоп)

1.
– Добре, усе вам повідаю...
Слухайте ж, добрі феаки:
в мандри я гнаний планидою;
звусь Одіссеєм з Ітаки.

2.
Ставсь після Трої конфуз таки:
винесло нас до киконів, –
тих, що троянцям союзники...
От вам і жарт Посейдонів!

3.
Ми їм притьмо́м напаскудили;
втім, і вони насідали, –
суден чимало збезлюдили...
В смутку ми рушили далі.

4.
Нас до Єгипту закинуло;
встріли нас та̀м лотофаги, –
ті, що пригощують інколи
лотосом задля наснаги.

5.
Двоє із нас пригостилися –
й потім себѐ не згадали!
Ми їх в’язати втомилися...
В смутку ми рушили далі.

6.
Потім – пристали до острова,
кіз вполювали, нівроку.
Й ще суходіл якийсь осторонь
видний був через протоку.

7.
Взяв я кількох із супутників,
перепливли. Там – печера.
Ждем хазяїв, бо вже сутінки,
й може, нам вийде вечеря...

8.
Ну, й він прийшов – злющий велетень,
ще й одноокий – зі стадом;
вхід затулив хутко скелею –
й нас розглядає злорадо!

9.
Я йому – чемно: «Добри́вечір!»
Дѐ там... Як звір незборимий,
вихопив двох із нас, знівечив –
та і пожер їх сирими!

10.
Й ліг та заснув, відморожений...
Божечки, що ж нам робити?!
Вбити вві сні – так не зможемо
вихід із гроту відкрити...

11.
Щѐ двоє зранку загинуло;
й потім зі стадом він вийшов,
знов здоровенною брилою
вихід на світ заложивши.

12.
Й тут нам – циклопова палиця
впала у вічі раптово;
з нею весь день колупалися
і нагострили чудово.

13.
Ввечері – двох парубчат іще
зжер він, та й ліг на перину;
й тут ми йому гострим ратищем
вибили око єдине!

14.
Як же він вив!.. Але вдосвіта
треба ж овець випускати;
от він почав їх термосити
й нас там на дотик шукати.

15.
Тільки – дарма: під тваринами
всі ми себе підв’язали;
так із лабет його зринули,
ще і овець тих забрали.

16.
Й чули услід: «Начувайтеся!
Звідси йдете із прокльоном!
І відтепер розбирайтеся
з батьком моїм, Посейдоном!»

17.
Ми до своїх повернулися,
в жаху від втрат, у печалі...
Обрію Еос торкнулася –
спритно ми рушили далі.

(далі)

- Пити фреш золотий надвечір'я,
не відводити очі від вікон,
не торкати чужого очіпка,
а гойдати фіраночку вітром,
і вдихати кохання крізь відстань.
Дочекатись приходу чаклунки,
що розкриє досяжності віко,
Й дарувати їй серця цілунки.-
Чоловічі бажання літали
У безмовній, безшелесній тиші,
Їх було потаємних чимало...
Чарівниця дізналась із віршів.

ЦЕЙ СВІТ

Цей світ складається зі слів,
Бездумно кинутих на вітер.
Похмурих днів, холодних злив,
Друкованих безликих літер.

Цей світ складається з людей,
Які живуть лише для себе.
А душу, вирвану з грудей
Хтось пожаліє тільки з Неба.

Цей світ складається з хвилин,
Що тчуть на саван схожий килим.
В біді насправді ти один,
Ніхто нікому тут не винен.

Цей світ складається з журби,
Байдужості та невтручання.
І надскладної боротьби
За незрадливість і кохання.

Куди дорога привела?
Я плачу та не знаю й досі.
Ці сльози - крапельки тепла,
А світ складається з морозів.

Півень щосил кукурікнув,
Різко хитнувши хвостом, –
І заяскравілись вікна
Вмить позолоченим склом.
Скрипають двері й дійниці
Дзенькають всюди в імлі, –
Довго ніколи не спиться
Трудівникам у селі…
28.01.25

Пошматували мої ночі
червоні очі навісні,
а серце птахою тріпоче
і пам’ять потайки бурмоче,
і не радіється мені…

В імлі земної коловерті
усе являються у сні
то образи, часами стерті,
то марево із ликом смерті,
то думи темні, неземні…

Плете́мось схиблено до краю,
одноосібно чи гуртом,
паяців в ради обираєм,
що обіцяють шлях до раю,
а на загал – лиш шапіто…

Якби промовив бог із хмари:
«Вона твоя – бери навік;
Її краси не згаснуть чари,
Забудь із нею часу лік.
Як добрий пастир для отари,
Для жінки будеш, чоловік!»,

То відповідь була б: «Сатано!
Господь інакше заповів:
Для нагороди ще зарано,
Та й та – самий церковний спів;
Молитва, прощення й страждання,
І гнів, і заздрість, і пиха,
А ще – даремні поривання,
Жахлива смерть, людські змагання
І праця вічна та суха –

Лиш це земне, лиш це від бога,
Все інше – зваблення чортів;
Й тобі надовго неспромога
Змінити те, що не творив.

Лице прекрасне, громи з неба –
Сховати погань ти мастак,
Та я, лукавче, не простак.
Піди; мені цього не треба».
Мовчання мить, аж ось: «Дурак!»

(День 33-й. Перебування у феаків)

1.
Ледве прокинувшись, сла́вайсу,
вже Алкіной на кебеті
має... Ні, зовсім не каверзу!
Він – цінувальник бенкетів.

2.
Та̀к що – феаки притопали,
з’їли дванадцять баранів,
вісім свиней іще злопали,
ну, й двох биків-ветеранів...

3.
Потім змагались у здравицях,
в бігові та навкулачки
(до Одіссея у вправах цих
їм – як до Києва рачки).

4.
Правда, мажор, син хазяїнів,
до Одіссея чіплявся
(звісно, пізніш – у розкаянні
через TikTok вибачався).

5.
Потім гомера тамтешнього –
тобто, сліпця Демодока –
вперли на сцену, сердешного;
ось його пісня висока:

          6.
          «Ось, православні, вам хрест,
          що не збрешу на аби-то...
          Жив на Олімпі Гефест
          й жінка його, Афродіта.

          7.
          Я́кось – вона невпопад
          вскочила в гречку з Аресом;
          тільки от – Геліос, гад,
          спостерігав за процесом.

          8.
          Взяв – і Гефесту доніс;
          той приладнав мідну сітку,
          і – просто в ліжку (от біс!)
          з бевзем спіймав Афродітку!

          9.
          Взнавши про цей адюльтер,
          ржуть олімпійці, – невміч їм...
          Сміх цей (кажу як гомер)
          люди зовуть гомеричним».

10.
Потім, як всі повечеряли
та ухопили напої,
взявсь Демодок за бестселери, –
саги про битву при Трої.

11.
Й наш Одіссей геть потьмарився,
ледь не вмивався сльозами:
друзів згадав, й божі кари всі,
й смерті у Трої тій са́мій...

12.
Тож Алкіной і запитує:
«Втратив ти щось тогодення?
Ранений, мо’, тою битвою?
Ну-бо, розкрий вже імення!»

(далі)

Чомусь так боляче зробилось,
Що мимоволі входжу в раж, –
Непоказну одвічно щирість
Затьмила знову пишна фальш.
Учора правда зачаїлась
По закутках холопських душ,
Звідкіль дивилася несміло,
Як фальш громадиться чимдуж.
Напевно, благами сипнули
В розкриту радо темінь пащ,
Щоб подавилися огулом
І змовкли всі, як зайде фальш.
27.01.25

В українських селах навіть і маля,
Любить, як в корівки вродиться теля.
В москалів дітисьок інша радість є,
Як на полюванні батько щось уб'є.

У казках Телесик Йвась - на диво всім
Зло перемагає розумом своїм.
А казки московські мов з'їдає рак,
В них герой найбільший, це -- Иван-дурак.

Українець працею статки нажива,
Рукотворні робить він трудом дива.
Хочуть, щоб велінням щука все дала,
"На халяву" оркам -- паразитам зла.

А козак у пісні, наче у раю,
На руках там носить дівчину свою.
А кацапка каже, що любов та - зла,
Що у ній полюбиш навіть і козла.

Нація шанує матір як святу,
Їй в піснях дарує шану золоту.
Нація є інша, що вам розказать:
В неї через слово -- йоханая мать.

Нація голубить сонячну красу,
І як заплітає дівчина косу.
Інша до сусіда в хату йде, як тать -
Нація, що любить красти й убивать.

Рису має наша нація таку
Любить будувати навіть із піску.
А кацапський любить гнуть башибузук --
Слів триповерховий будувать матюк.

В хатах українських сяє чистота,
Сонячна панує щедра доброта.
У кацапських "избах" - із колод вони --
В щілинах -- клописька, воші й таргани.

Український газда - в хаті, як поет,
В нього пахне гарно навіть туалет.
Туалета нету - каже москворать,
В нас тайга большая, есть нам где посрать.

Нація творців ми - від степів - до гір...
Будівничі люди люблять спокій, мир.
У кацапів п'яних праця лиш одна:
"Бить хахлов, война нам, словно мать родна".

Україна наша світла аж до дна --
Найлюбіша в світі рідна сторона.
Ще Уелс помітив: Бруд росія ллє,
Бо живе і досі ще вона "во мгле".

В москалів відсотків на вісімдесят
Роблять українці в усіх сферах лад.
Сук рубають орки, на якім сидять,
Скоро всі побачать, де єдрьона мать!

26.01.7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Імпровізує січень колажі,
туманом зверхньо ранок зустрічає,
а хтось рятується пахучим чаєм,
бо спліну лізуть довгі метражі.
Спадають краплі. Світлофор - живий,
і світла колір миготить невпинно.
Дерев старих намокли голі спини,
давно не має снігових завій.
Зусюди ж вистачає зимних слів.
Блукає світом сонна напівправда,
а з неба сіється пригіркла мряка,
І невідомість пнеться межи днів.

(Вечір 32-го дня. В гостях у Алкіноя)

1.
Й знову – під маскою дівчини –
встряла Афіна, як фея:
повз гаражі, непомічено
в двір провела Одіссея.

2.
Й ніби туманом обкутала
(цѐ вже – привіт маскхалату);
тож, як прозоре опудало,
він просочився у хату...

3.
Ґа́зда – возивсь із діжницею.
Кажучи чемно і з тактом –
був Алкіной винопивцею
(а не якимсь алконавтом!).

4.
Жінка його – біля вогнища,
крутячи пряжу, сиділа;
й кілька якихось небог іще
терлися поруч без діла.

5.
І Одіссей, ставши ви́димим,
жваво завів, попри втому:
«Все прогуляв з нереїдами...
Дайте на потяг додому!»

6.
Пані Арета уражена:
я̀к це проліз він до хати?
Втім, бути ґречною бажано...
Й гостя прийшлось частувати.

7.
Потім, природно, спиталися:
«Хто ви та звідки, мосьпане?»
Щѐ він хильнув, роззухвалився –
й виклав, сливе без омани:

8.
«З учти плили ми, не рискали,
зовсім, повірте, не п’яні.
Раптом у бік – ніби блискавка!
Зевс розтрощив наш титанік.

9.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

10.
Тут і пішла свистопляска вся:
німфа сім ро́ків тримала!
Ледве її я скараскався...
Й путь ще лишилась чима́ла...»

11.
«Добре, – сказав Алкіной йому, –
зро̀бим доставку до хати!
Й навіть чимось ще озброїмо...»
З тим і лягли усі спати.

(далі)

Од нелюбові до любові
щось має статися у слові.
Чи просочитись мусить воском
воно, до сутінків приросле,
чи десь вогню гайне надбати,
щоб спопелити всі закляття,
або ж розсіється над домом,
скандальним вихором відомим.
Відтак повернеться між стіни
вже зовсім іншим, хоч незмінним
в одежах давніх, тих одежах,
що геть усім словам належать,
а в темряві та плині світла
лиш зігрівають заповітне.
Щось має статися у слові,
яке приводить до любові,
якщо воно, немов Господнє,
нехай колись, а не сьогодні
всі інші раптом перевершить
і в сотворінні буде першим.

З часів прадавніх, як з далекого Мілету
Сюди найперші поселенці прибули,
Вони величну тоді Ольвію звели,
Яку здолать не спромоглися грізні гети.
Тепер на березі широкого лиману,
Куди втіка швидкий, величний Гіпаніс
Стояло найвеличне з грецьких міст.
Якби хтось з висоти небес поглянув,
Побачив би трикутник стін міцних,
Які від степу місто добре боронили.
Їх вороги ніяк здолати не зуміли.
О, скільки орд уже розбилося об них!
Але, на жаль, у світі вічного нема.
Тяжкі часи, нарешті в Ольвії настали.
Із тих часів, як Македонія напала
На персів. Олександр меч здіймав
Уже в Єгипті. Круто все перемінилось.
Упав Мілет, який скорятись не хотів.
Усі торгові перерізано путі.
А з того всього здавна Ольвія кормилась.
Скупала хліб у скіфів, в Грецію везла.
Звідтіль привозили вино, олію, речі,
Які в торгівлі були варваром доречні.
Тепер торгівля у занепаді була.
Ті, хто в товар уклався, дарма сподівавсь
Тепер ці гроші якимсь робом повернути.
Торговці в більшості зробилися банкрути
І ґвалт гучний їх понад Ольвію здіймавсь.
А їх багато, а ще ж люди біля них.
А ще раби, яких у місті теж чимало.
Ці протиріччя спокій в місті розривали.
Але в доповнення до негараздів тих
Іще страшніші вісті з заходу прибули:
З великим військом сюди пха Зопіріон.
Борисфенітам то страшний, неначе сон.
І вже спасіння з того Ольвії не було.
Про македонців в місті знали, далебі.
Як вони Персію могутню подолали,
Хоча і війська свого мали зовсім мало
Могутнім персам не злякались дати бій.
Поки на півдні громив персів їхній цар,
Його намісник, що у Фракії, зібрався
І воювати міста еллінські подався,
Щоби Елладі нанести страшний удар.
Взяв, кажуть війська тридцять тисяч у похід.
Супроти Ольвії і того забагато,
Бо в ній могли лиш двадцять тисяч проживати.
Можливо, еллінський і допоможе світ
Із тих, які з усіх боків обсіли Понт.
Але надії на таке і зовсім мало.
А тут ще в Ольвії проблеми назрівали.
Дивись, що скоро геть збунтується народ.
Хто ж тоді буде стіни міста захищать?
Що в ситуації архонтам з цим робити?
Хіба ворота перед ворогом відкрити
І на коліна перед варваром тим стать?!
Сидів, задумавсь син Евксена Каллінік
Над тим, як рідне місто врятувати,
Де гідні сили задля опору зібрати,
Просив богів щось підказати чоловік.
Бо ж завтра рада, треба рішення приймать,
А в нього думок з цього приводу немає.
Під ранок спати невдоволений лягає
Аби хоч трохи перед радою поспать.
А уві сні до нього Зевс спустивсь з небес
Та підказав, що саме має він робити.
Тож вранці знав він, що на раді говорити.
Коли народ на площі вже зійшовся весь,
Він слово взяв: - Тяжкі настали в нас часи.
Отож і рішення тяжкі прийняти маєм.
Найперше вирішим – борги усі прощаєм!
Враз лихварі усі повісили носи.
Але у місті небагато було їх,
А більше тих, що у них гроші позичали,
Тепер же зовсім віддавати чим не мали,
Тож таке рішення привабливе для них.
Тепер їм є навіщо місто боронить,
Вони негайно згодні зброю в руки взяти.
Та й лихварі ще досить мають що втрачати,
Тож краще, справді їм борги оті простить.
Відсто́ять місто, гроші знову наживуть.
Тож, як подумати, то не великі втрати.
Бо хто зна, що Зопіріон тут вчинить клятий.
Раз так рішили, то вже так тому і буть.
Та Каллінік ще не закінчив говорить:
- Хоч громадяни всі нехай на стіни стануть,
Не зможем ворога ми ввести у оману.
Занадто мало нас, щоб все оборонить.
Я пропоную також громадянство дать
Метекам всім, які у місті проживають.
Вони роками на подібне щось чекають.
Тож є можливість їм із нами поряд стать!
І знову гамір над юрбою прокотивсь.
Всі були згодні, хоч до цього уважали,
Що всі приїжджі рівних прав у них не мали.
Був громадянином, хто в місті народивсь.
Тож і це рішення всі разом прийняли.
Та Каллінік на цьому не збиравсь спинитись.
Потрібно більше люду, щоб на стінах битись.
Метеки рішення це радо сприйняли.
Як крики трохи утихати почали,
Він знов сказав: - Я пропоную ще одне.
Нехай хтось, може і засуджує мене:
Щоб більше мати в місті воїнів могли,
Я пропоную волю дати і рабам,
Які готові наше місто захищати.
Юрбі від слів отих прийшлося замовчати.
Раби ж – не люди, а товар, звичайний крам.
І як же можна було волю їм давать?
Як можна було дати зброю їм у руки?
Біда, одначе, хоч гірка, але наука,
Яка спроможна всі традиції зламать.
Погомонівши, люди згодились й на те.
- Тепер останнє. Нам без помочі ніяк.
Бо ж македонці – то не зграя зарізяк.
Від них відбитися – то діло не просте.
Оточать місто та підкоп влаштують десь.
А то не важко, бо ж під нами не каміння.
Підриють землю і впадуть всі наші стіни
І попаде на рабський торг народ увесь.
Я пропоную в скіфів помочі просить.
Вони єдина в цих степах спроможна сила.
Якби вони сюди зі степу підступили,
То ми б змогли від міста ворога відбить.
- А хто поїде? – запитали із юрми.
- Хто зможе вмовити царя нам помагати?
- Я можу місію таку на себе взяти.
- Їдь, Каллінік! Тобі довіримося ми!..
І от в Гілею прибуває Каллінік
Аби з царем зустрітись Скіфії Агаром.
Той посланця приймає гідно незабаром.
Міцний на вигляд, хоч солідний має вік.
Дари найперше Каллінік йому віддав.
Тоді без цього, навіть слухать не хотіли.
Агар прийняв дари, тож перейшли до діла.
І Каллінік мету пояснювати став.
Він не казав про ситуацію тяжку.
Того цареві не потрібно було знати.
Царя узявся перспективами лякати.
А той багато чого бачив на віку.
Царя Атея долю добре пам’ятав.
Яка могутня була Скіфія при ньому.
Весь степ був скіфський аж від Істру і до Дону.
Атей на битву смертну із Філіппом став,
Здолавши Істр – ту тричі прокляту ріку.
І сам загинув і життів поклав багато.
Тяжка була для племен скіфів ота втрата
І провіщала й далі долю нелегку.
Хоч поки ще в степах суперників нема.
Ще скіфський клич страшенно ворогів лякає.
Вони, той крик зачувши, чимскоріш втікають.
Та цар, на жаль, в руках всіх скіфів не трима.
Про македонян він усе прекрасно знав.
Його не треба було, навіть тим лякати.
Та чому б еллінів не змусити прохати?
Не так же часто гордий еллін щось прохав.
- А чи далеко військо ворога дійшло?
- Як виїздив я, то вже вісті долетіли,
Що враже військо аж під Тіру підступило.
Можливо, зараз уже й місто узяло.
Йде на Ніконій. Як лимани обійде,
Ніконій візьме, шлях до Ольвії відкритий.
- А ви спроможні місто довго боронити?
- Хто зна? Великих сил у нас нема.
Та, може тиждень-два стояти іще будем.
А там… - аж серце в нього стислось в грудях, -
Як Ніка допоможе нам сама…
Тоді-то, може, рідне місто й відстоїм?!
Проте, надії на таке і зовсім мало.
Ми ж вже давно ніде й ні з ким не воювали.
Чи ж дамо раду завойовникам отим?!
- Що ж, - помовчавши, відповів Агар, -
Ми допоможем. Є у нас свої рахунки
До македонян. Отож ми смертельним трунком
Напоїм їх. Такий наш буде клятим дар.
Шляхом до Ольвії вертався Каллінік,
А там вороже військо уже табором стояло,
Зі степу місто й понад морем облягало.
Отож звертати довелося йому вбік.
Там в очеретах його човен вже чекав.
Як добре, що потурбувавсь про то зарані.
Поки спокійно ще у македонськім стані,
Човном у темряві лиман він подолав.
Що він вернувся, вістка швидко рознеслась,
Юрму велику серед площі вмить зібрала.
Всі добрі вісті з уст в уста передавали.
Юрма до ранку з площі і не розійшлась,
Бо всі в тривозі уже стільки днів жили.
Флот невеликий македонський підкрадався,
Зненацька місто захопити сподівався,
Але трієри відігнать його змогли.
Та от купець, що пару днів тому прибув,
Сказав, що ті на Левку татями напали
І храм Ахілла, наче там пограбували.
Він сам горлання їхні п’яні добре чув.
На ранок вибрався на стіни Каллінік,
Щоб стан ворожий роздивитись, оцінити.
Та розібратись, що збираються робити.
Став рахувать намети, але втратив лік.
Як видно, той Зопіріон не поспішав.
Мабуть, чекав свої облогові машини.
Інакше важко буде подолати стіни.
Поки що хору навкруг міста грабував.
Та іще пращники кидалися свинцем,
Щоб зі стіни когось з борисфенітів збити.
Отож в обидва ока довелось глядіти,
Щоб тим свинцем та не заїхали в лице.
Тож день отой якось спокійно проминув.
Зате вночі зі степу крики долітали.
І македоняни, неначе й ніч не спали.
У їхнім таборі весь час неспокій був.
Кудись кіннотники уранці подались.
Аж по обіді тільки в табір повертались.
Мабуть, дарма в степу за скіфами ганялись.
В своїх степах ті ворогам не піддались.
Відтоді так було, здається, кожну ніч.
Вночі спокою македоняни не знали,
Весь час набіги дикі скіфські відбивали.
Хоч у бою і не стрічались віч-на-віч.
Проблеми, видно, в їхнім війську прибули,
Бо скіфи щільно всі шляхи перекривали,
До них обози з продовольством не пускали.
Та і машини для облоги не прийшли.
Кидати ж військо у атаку без машин,
Зопіріон, здається, зовсім не збирався.
Ще кілька днів на щось, напевно, сподівався,
Можливо, поміч мав отримати ще він.
Тож македонці тільки того і могли:
Свинцем кидати та ще стріли випускати.
Високі стіни не рішались штурмувати.
А якось вранці враз збиратись почали.
Причому, поспіхом. Знімався вражий стан.
Напевно, військо скіфське було на підході.
Цікавих всіх зі стін зігнати було годі.
По вражім стану мов пройшовся ураган.
Що захопили, що покинули й пішли.
В степу ще довго пил за ними піднімався.
Всяк скіфське військо ще побачить намагався.
Та скіфи, мабуть Гіпаніс десь перейшли
Повище, бо ж вони всі броди знали.
Нарешті, все поволі стихло. Хтось бігом
В стан македонський поспішив знайти чого.
Бо нині всяке у пригоді стати мало.
А Каллінік велів трієри готувать,
Пливти до Левки, щоб тих татів геть прогнати,
Які посміли храм священний грабувати.
Вдалося флот ворожий там іще застать.
Уздрівши еллінів, зібралися ті вмить
Та й у бік Істру подалися чимскоріше.
Хоча в осіннім морі панувала тиша,
Але Ахілл, напевно тих не зміг простить.
Бо звідкись з моря шквал зненацька налетів.
Трієри еллінів за островом стояли,
Тож їх від вітру того скелі прикривали.
А македонський флот той вітер підхопив
Та закрутив, по морю швидко розкидав.
Чи й удалось комусь з тих татів врятуватись?
Борисфенітам можна було повертатись,
Адже у місті було ще багато справ.
Поки сліди всі прибирали ворогів,
З походу свого стали скіфи повертатись.
Від них вдалося гарні вістки їм дізнатись:
Зопіріон втекти від скіфів не зумів.
Його до Істру вони гнали по степах.
Вночі і вдень йому спокою не давали.
Поки на змучених над Істром вже напали
І всіх понищили. Тож кожен скіф притяг
З собою купу скальпів, що звисали збоку.
А тим, кому вдалося все-таки втекти,
Спасіння все одно не удалось знайти.
Бо там за Істром пантрував за кожним кроком
Трибалл їх мстивий, який не забув,
Як цар Філіпп криваво в землях їх пройшовся.
Тепер об’єкт для помсти справжньої знайшовся.
І жоден, мабуть, тої долі не минув.
Ну, а у Ольвії тим часом весь народ
Ще святкував аби відзначить перемогу.
І на руках носили переможця свого.
Дали аж тисячу йому з міських щедрот.
Та порішили: Каллінік той заслужив,
Щоб на честь нього в місті пам’ятника звести,
Аби прийдешнім поколінням все донести
Про те, який тут чоловік славетний жив.

Паросток надії
На кінець війни
Звеселяє мрії
І бентежить сни.
У душі людини
Все її життя
Уникає згину
Віра в майбуття...
26.01.25

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві.

Тихо в душі - вже по грозі.
Холод пробігся по венах і зникла тривога.
Там у думках, прикрих словах
Ми забували себе і ту світлу дорогу...

Йшли по якій без нарікань
І застережень про даль невідому і втому...
Де ті мости в річки чекань?
Де ті гаї, де мелодію чути знайому:

Приспів:
Часу не гай - люби-кохай,
Не відпускай те колиме і рідне -
Весен розмай, крихітний рай -
Сонячний рай, у якому розлука не квітне...

Важко коли стіни чужі
І нестерпимо - кричати і серця не чути...
Щастя - воно десь на межі
Між поцілунком гарячим і кроком у смуток...

Не відвертай ясних очей -
Хай там попереду даль невідома і втома...
Віримо в те - час потече
У ті гаї, де мелодію чути знайому:

Приспів.