Вершина, пік майстерності поета –
це своєрідний майстер-клас душі,
коли не рветься творча естафета
і уві сні вже пишуться вірші.

Писати казна-що обвик ізмалку,
А особливо про палку любов.
Одна халепа: музонька від ляку
Скрутилась в ліжку, наче колобок.

Беру перо в правицю - тихо виє,
Писну рядок - з очей тече роса.
- Ану вставай, бо почастую києм,
І ридма не ридай, кому сказав!

Ератчину струнку погладив ніжку,
Обцілував пухкий гітарний стан.
Ну, а вона зняла жакет, панчішки,
Радіє сексуальна суперстар!

Опісля втіхи день лежав без пульсу,
В обнімку із Пегасиком-конем.
Оце така моя плаклива муза,
Не втішу - знову рюмсати почне.
07.11.2021р.

Сіре небо, жовте листя,
Безгомінний, голий сад, –
Залишаюсь оптимістом
Попри осені парад.
Вітер холоду навіяв,
Вкрилась інеєм рілля, –
Та живе в душі надія
Дочекатися тепла.
Від світанку аж до ночі
Двір вдягається в рябе, –
Як ніколи зараз хочу
В травні бачити себе.
Поруділо неозоро
В придніпровській стороні, –
Хочу радісно здоровим
Рахувати довго дні.
Повертаюся додому
Через поле – навпрошки, –
Проганяють геть утому
Обнадійливі думки.
За селом понадлімітно
Захід сонця заярів, –
Усміхаюся привітно
Неулюбленій порі.
08.11.21

На розлогій площині
Мліє древо в гущині,
Оповите нічним сяйвом
Будь-яка примара зайва.

Попід хмарами важкими,
Мужньо б’ється здоровань
Ріжуть віти людські вини,
Рве коріння гріх бажань.

У нестямному бою
Не здається здоровило,
Під лукавою сівбою
Змій кубло його здавило.

На могутнє верховіття
Впало гордості лахміття,
Зжало віти грішні пута
Ненажерливості смута.

Їсть коріння вовкулак,
Вірний скупості батрак.
Заздрість точить шар кори,
Щоб більш не лізли у борги.

Люті вихор мов копитом,
Трощить стовбур з диким криком.
Мерзлі руки тягне лінь,
Звела статного у тінь.

Розпуста кігтями здира,
Вже квилить дерево, вмира.
Ширяє простором нечиста
На троні вже тепер ребриста…

Усе залишиться у слові,
Що склалося із різних букв:
Мої думки не кольорові,
А крик лише у злеті рук.

Усе зостанеться на світі –
Осінній вітер, жовтий сад,
І сміхом доньчиним зігрітий,
Оцей невтримний листопад.

Зостануться у небі зорі,
І груші, і пташиний спів.
За спиною літа в дозорі,
Щоби забути не посмів.

Ту стежку до своєї до хати,
Яка втікала від біди.
Де завжди поряд батько й мати
Вдивлялись у твої сліди.

І ти тепер ідеш по полю,
Що сам засіяв, сам збирав.
А поле те вже зветься доля,
Складається із різних глав.

І хтось їх пише там, на небі,
Щоб залишити у світах
Твого кохання білий лебідь,
Життя твого невтомний птах.
02.11.20

Цієї осені не бачив журавлів,
не чув журливий з неба клич "Додому!"
Невже осуєтився так, змалів ,
що часу обмаль глянути угору?

А літо бабине,хіба ж воно було?
Де павутиння , що літає всюди?
В моїй душі листОпад із думок,
які тихенько одна одну судять.

Цієї осені багато відійшло...
Блаженні ті,які були готові.
Гряди, Христе !Даруй почути зов,
коли покличеш Ти мене додому.
7.11.21.

Ця дика осінь-шапіто…
Не менше дика й "незнайомка…"
Я наче в засідці пітон
Тут не про те… кіношна зйомка…
В снігах і ракус й морозець
Сліди заплутує, як заєць…
Кіно - історія сердець
І така ж дика як і танець…
07.11.2021.

До кошику збирає речі.
Повернеться колись навспак*.
Натруджені звільняє плечі.
Скінчився вже його контракт.

Відзвітував колишній місяць.
Що тільки міг, переробив.
Наступнику залишив втіху,
потрібний виявити вплив.

Завершить дії з падолистом.
Хоча розважливо, не враз.
Достатньо в листопаду хисту.
Не буде марнувати час.

А поки що ліси та сквери
Палають залишками барв.
Неначе пензлем на папері
Палітра від вогненних фарб.

Вона зникає якось раптом.
Холодні ранки, дощ, мороз…
А згодом зиму зустрічати.
Невтішний слухати прогноз.

Завжди є кращі сподівання.
Ось літо бабине аж ген!
Вже зранку сонячним вітанням
Прийдешній знов потішить день.

Нехай наснага буде й сила
У вирішенні всіх проблем.
Наповнить душу позитивом
У висвітленні гарних тем.

***
Віддалені у жовтня кроки...
В останнє гляне пильним оком,
Та й вирушає у дорогу.
Для листопада знов нагода.
Процеси змінні у природі...

01.11.2021

* Навспак - назад, у зворотньому напрямку.

Світ покоробило дригом догори,
Покотилась музика і мої вірші,
Всі немов засіли в бочці Данаїд,
І чекають звідти на своїх Кіпрід.

Наче небо з долом хтось змішав в етюді,
І тепер по небу ходять білі люде,
А моїх думок, раптом і не стало,
Бо життя сторицею усмішку підняло.

10.X.MMXXIp.

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

А у мене терпець урвався
нажимати на струни серця
зі сліпими шукати щастя
наче зайчика із люстерця
не пульсує любов у вірші
бо поети уже не маги
і часи їм дістались інші
і не маємо ще відваги
що веде у бої за волю
не прощає лихої зради
та як воїн один у полі
побудую я барикади
де немає пісень абсурду
ні у храмі ні на Майдані
і сміятись ніде не буде
ані перший ані останній
не ламаюся у покорі
буду важелем точці опори
що міняє земну орбіту
а якщо і не зрушу гори,
то на мапі усього світу
буду сіллю землі тієї
що лікує у неї рани
і немає вини моєї
що ніхто не піде за мною
коли якось мене не стане
і не вижму сльозу ніколи
як повернуся... «стрекозою»
або являться мною бджоли
пожалію я їхнє жало
бо і їм цього світу мало.

11.2021

Туман осінній стелиться кошлато,
А де-не-де здіймається увись, –
Продовжуючи вперто залишати
Загуслу швидко у безвітря слизь.
Разки краплин зливаються докупи
На впоєній вологою землі, –
І глибшає причаєно багнюка,
І видимі калюжі вже малі.
Сіріє день укритий покривалом
Струмливої та нудної сльоти,
Віддаючи негоді на поталу
Убогі рештки духу теплоти.
Промінчик сонця визирнув лякливо
І винувато зникнув угорі,
Лише удавши ініціативу
Змагатися з імлою на парі.
Томить печаль, нічим непояснима,
Коли тьмяніє довго за вікном, –
Щипає горло сигаретним димом
І чаєм заліковує цілком.
07.11.21

Ох, перевелись чоловіки!
Вже вони всі, к чорту, обабіли.
Гультяї, поширюють плітки,
П’ють, ширяються, такі дебіли!

П’яні -- дочок б’ють і жіночок,
Чинячи насильство у родині...
І який в суспільстві є порок --
Чоловік — його носій донині.

Фемінізм жінок врятує всіх,
Одірве од кухні і дитини.
Урівняє у правах своїх --
Хай трикляте чоловіцтво гине.

Або йде на кухню й до дітей,
І сидить роками у декреті.
Бузувір, бомжара або гей --
Де ви, де ви — лицарі шляхетні?!

Хочемо відбійним молотком --
Кажуть феміністки — працювати.
Хочемо у шахту, пити ром,
На війну, нам дайте автомати.

Хочемо боксерками всі буть,
Клятих мужиків одлупцювати...
Чи у цьому фемінізму суть?
Дещо, все ж таки дивакувата.

Якщо жінка гарна, повна зваб,
Через неї шлях лежить до раю,
Їй мужчина — добровільний раб,
І усі права свої втрачає!!!

Кому ж Бозя вродоньки не дав,
Й розуму також, ота з одчаю
Бореться тоді за рівність прав,
В самоті доходить до одчаю.

Чорнорота, люта, від хвороб
В боротьбі дурній шукає ліки.
Ходить, бідолаха, у секс-шоп,
Щоб знайти замінник чоловіка.

6 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Укотре дивишся на стелю…
І вкотре бачиш там забуте…
Чужі розмиті акварелі
Своє, не смійтесь, чимось скуте…

Не треба радити, облиште
У вас свої мольберти, краски…
Я поступлюсь вам місцем нишком
Одне з умов: одіньте маски

Ну, як-не-як, а класна фішка…
Ось тільки я… тут щодо стелі
Навпроти неї ще пів ліжка
Але, прошу, без акварелі…
06.11.2021.

" Любите женщину за грех"
(Андрей Алейник.)

Любіть чоловіків своїх
За поцілунки незрадливі,
Скупу сльозу, відрадний сміх,
І за миттєвості щасливі.

За ніжність рук, п'янкі вуста,
Троянди й польові букети.
За літаки у небесах,
Бентежні вальси на паркеті.

За спокій колискових снів,
І благодать в міцних долонях,
За пристрасних очей вогні,
Нове життя в жіночім лоні.

Любіть за світлий розум, хист,
Відвагу і нестримну волю.
За бурштиновий світ намист,
Що сяє зорями у долі!

Чоловіки — і хрест важкий,
Й солодка мука незбагненна!
Любов, немов дурман п'янкий,
З їх уст п'ємо благословенно!

06.11.2021р.

Осене...
Вже знову листопад.
стелиться під ноги зрудавіло...
І густа завіса сизо-біла
осідає студінню на сад.
Тиша...
Вогкість...
Гостро-зимнмй вдих,
терпкий присмак, пахне зосеніло...
Кроки мірні
крізь завіси білі
шурхотять по килимах рудих.
Сонце,
непоквапне і низьке
вкрилося сувоями туману:
день - що вечір -
осені омана...
Передзим'я...
Пряне і терпке...

Фігаро ти моє, "фігаро…"
І ніяких отих фаберже…
Тільки й чути услід: - де Арон?…
Я - Арон? Та ви що, та невже?…
Що змінилось? Чи вплинуло щось?
Наче й осінь як осінь… до сліз
Заспокойся, сприйму "на авось"
Сотні раз, якщо вимовиш: пліз…
04.11.2021.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

У віковій суєті суматохи
глас вопіющий у бубони б’є...
чуємо еру чужої епохи, –
ми менестрелі, а ви скоморохи...
вас ще немає, допоки ми є!

Відповідаю... уявно... по чату, –
ви у комуні, а ми на межі,
де оминаємо ці міражі...
чую, – не можеш не бити набату,
бий, аби чули свої і чужі.

У тарарамі не зайві тотеми.
Та не поможе уже, далебі,
соло на ієрихонській трубі, –
ви аксіоми, а ми – теореми,
поки не все доказали собі.

Ви не ховали за масками лиця
і повели у пустелі нові
босий народ, але нації сниться,
як Валаам ще шмагає ослицю...
ми – скакуна без царя в голові.

Бога немає? А небо карає...
сила нечиста веде у пітьму
ще не убиту війною юрму,
що не побачила вашого раю...
...................................................
чути кімвали... і флейта лунає...
як би іще угодити Йому?

11.2021

Студеніє згасаюча осінь.
Тане запах останніх плодів.
Засинають причаєно оси
Під корою трухлявих пеньків.
За наметом хитким винограду
Зачаїлися трави руді, –
Почуття непривітне досади
Йде поспішно на поміч нуді.
Дні маліють все більше і швидше
Появляються думи сумні,
Адже довго оплакують хвищі
Тепле літо і барви ясні.
06.11.21

У тиші, у магічному мовчанні,
За вікнами тече осіння ніч.
І місяць, вдягши ризи жовтотканні,
Мов лебідь випливає їй навстріч.

Він слухає печаль дерев безлистих,
Що гіллями пощезли у пітьмі,
І зронює на них із висей млистих
Свої сьозини щирозолоті.

Він у красі іще їх пам'ятає,
І заболівши тугою дібров -
Свічею у осіннім небі тає,
Кида на світ свій осяйний покров.

Проникшись відшумілим листопадом,
Зажурою осиротілтих віть,
Самотній місяць мовчки бродить садом,
Шукаючи його колишню цвіть.

І ось у день оцей прийдешній
За десять кроків до і після
Зустріну сни свої тутешні
І запрошу їх на Полісся…
І ми усядимось як браття…
І веселитиме нас Прип’ять…
Хіба ще й трішечки багаття
Хіба як спомини від липня
Ніяких "нюнь" і "пусь" гітари…
Ніяких сліз, тим більш - мінору
І що наснилося без свари -
Я віднесу на рік в комору…
05.11.2021.

Не вино, а оковита
Полюбилася мені
За хмільну гарячість літа
У години рятівні.
Хоч і менше щохвилини
Віковічної стає, –
Наливаю півчарчини
І радію, що ще є.
А горілка українська
Пахне солодко медком
І на смак, як материнське
Незабутнє молоко.
Не запитуйте від чого
Споживаю цей напій, –
Просто вип’ю і, їй богу,
Стане гарним настрій мій.
П’ю вночі й при світлій днині,
В пору бід і в добрий час, –
За багату Україну
І за щастя для всіх нас!
05.11.21

Біда, як кажуть, ходить не одна.
З весни дощу ні краплі не упало,
Все на полях посохло і пропало.
А тут іще зі степу сарана
З’явилась на Русі в великій силі,
Доїла те, що трохи ще росло.
Тож людям їсти нічого було,
Траву, кору́, коріння всяке їли,
Пташок ловили, вороння уже
Кружляти понад Києвом боялось,
Десь облетіти в стороні старалось
Аби не опинитись під ножем.
Хоч руси жертви Хорсові несли,
Поляни своїх богів ублажали,
Вони допомагати не бажали,
На щось, напевно, дуже злі були.
Кагана винуватили жерці,
Що він узяв,батьківську віру зрадив,
Громадили і правду, і неправду.
Ім’я у всіх було на язиці.
Аскольд же мовчки те усе терпів,
Молив до Бога до свого нового
Аби прийшов із поміччю до нього.
Так йому новий «пастир» говорив,
Який до нього від болгар прибув
Аби зміцнити у кагана віру.
Усе хистким здавалося допіру,
А особливо, як прокльони чув
Де вголос, де хто пошепки, бува,
Де хто так гляне, що мороз по шкірі.
І як тут укріплятися у вірі?
Тут не поможуть ніякі слова.
А пастир все гугнить йому: «Чекай!
Бог все поправить, але май терпіння.
Серед гонимих ти, кагане, нині.
Гонителем ще станеш – так і знай!
Тих, хто на Бога посила хулу,
Він покарає, вірних же підніме.
Не переймайсь прокльонами отими,
Не дай у душу поселитись злу».
І він терпів, дививсь на те, як люд
Від голоду аж вітром хилитає.
Він вже і так комори відкриває.
Чим помогти іще їм можна тут?
Не може ж він до цурки все роздать,
Йому іще дружину годувати,
Бо, не дай Бог, ще ворога стрічати,
Хто ж край голодний буде захищать?
Послав купців з возами до хозар
Аби харчів побільше закупили,
Каганового злата не жаліли
Й везли на Русь скоріше весь товар.
Чекав в надії він той караван…
Та лиш гінця побитого діждався.
Як той відхекав трохи, відлежався,
До нього зразу підступив каган:
- А де ж купці? Де куплені харчі?
- Біда, кагане! Печеніги стріли,
Коли з Ітиля ми у Дон спішили…
Отож купці вертаються ні з чим…
Ті печеніги й так розбійний люд,
Які купцям проходу не давали,
А тут на степ теж сарана напала.
Де пасти скот? То ж ходу й не дають
Вони нікому. Що його робить?
Одна надія на товар той бу́ла,
Щоб Русь на час з полегшенням зітхнула…
Каган Аскольд задумався на мить.
Щось знов в душі прокинулось його,
Велів негайно воєводу звати
І всі дружини в Києві збирати,
Нікому не говорячи – чого.
Коли зібралась, врешті, руська рать,
Пішов він степом, аби не блукати -
Купецьким шляхом ту орду шукати,
Щоб за розбій належно покарать.
Вів русів гнів та досвід брав своє.
Сторожа пильно степом пантрувала,
Усі сліди знаходила й «читала»,
Аскольду сповіщала: хто де є.
Нарешті руси втрапили сліди
Ордою в них поцупленого краму.
Тоді вже подались слідами прямо
Шукати тої самої орди.
Ніяк не думав печенізький хан,
Що у степу когось боятись має.
Тут лише вітер носиться, гуляє.
Отож розбив у балці собі стан
Та й став добро купецьке розбирать.
Гадав - там срібла-золота багато.
А там харчі. Що ж – будемо гуляти!
Пасти худобу й все то споживать!
Розклалася у балці тій орда.
Худобу свою степом розпустила
Та на харчі скоріше напосіла,
Не знаючи, що слідом йде біда.
Отам у балці їх каган й застав.
Тихенько руси балку оточили
І з криками зненацька налетіли.
Мов кари меч на голови їм впав.
Схопилися лише на ноги та
Устигли свої шаблі похапати.
А коні де? На кому їм скакати?
Табун уже за пагорб поверта.
А без коня що може печеніг?
Він без коня – не воїн. Отож русам
Або в полон скоріше здатись мусять,
Або лягти скривавлені до ніг.
Все ж у них гордість гору узяла,
Вже як могли, так опір і чинили,
Помилування, навіть, не просили.
І вся орда у балці тій лягла.
Забрали руси все добро своє
І печенізьке разом прихопили.
Всі табуни й отари в купу збили –
А їх в орди-таки чимало є.
І з тим добром верталися усі.
Вперед послали посланців із вістю,
Що скоро буде всім чого поїсти
І вже відступить голод від Русі.

Вже осінь вдарила по гіллю,
Облила бронзою сади,
І золотою заметіллю
Занесла літечка сліди.

Зашелестіла сухотрав’ям
Роняючи змарнілий цвіт,
В якому ще краса недавня
Зоставила літеплий слід.

У осені свої мотиви,
Вони чарують і ятрять…
Її жовтогарячі зливи
Прощальним полум’ям горять.

Навіюють думки невтішні,
Що ми, відцвівши як сади,
На цій землі святій і грішній
Які залишимо сліди ?!

В шістнадцять тридцать, день потому
Парфуми виключно осінні...
Забув… забув, згубивши втому -
Впіймав себе: Я - Паганіні
Як грав і бігав я по струнам…
Аж позбігалися безхатьки…
Життя зіграв, наступне суне
І так од сина і до батька…
03.11.2021.

А горобина червона
Рясно цьогоріч вродила,
Ще і достигнуть не встигла,
А вже ті важкі її грона
Сірим живим простирадлом
Сойки накрили крилаті
Та й узялися клювати
Ягідки ті так завзято.

Що би це все означало?
Адже минулого року
Теж було ягід немало
Та не чіпав же ніхто їх.
Зиму усеньку стояли.
Притрушені снігом пухнастим,
Аж до весни дочекали,
Тоді вже на землю упали.

Кажуть в народі, що пташка
Зиму сувору з снігами
Заздалегідь відчуває,
Коли хачуватися важко.
Тому і залишили сойки
Ягідки та не чіпали,
Взимку зате прилітали,
Щоб підкріпитися трохи.
Наступна зима скоріш всього
Не буде така вже сувора,
Ось тому й сірії сойки
Склювали ті ягоди скоро.

2017 р.

Хоч дощить неспішно за дверми
І квапливо листя опадає, –
Відчуття холодної зими
Душу переповнило до краю.
І страшить морозами мене,
І лякає довгими снігами
Відчуття нечувано страшне
Близькості кінця моєї драми.
Помарніли очі голубі
І затерся вигляд моложавий, –
Відчуваю болісно в собі
Холодів небажаних появу.
04.11.21

Коли уже на ладан ди́ше світ
і Господу потрібна допомога –
суспільства відлітає білоцвіт…
То очевидно людству засторога!
Ідуть на Небо кращі, зазвичай…
Чому так? Ну, чому – скажи нам Боже!
Вона уже в дорозі… Зустрічай.
А може то помилка? Ну, а може…

Весела, щира, фа́хова… Усе?
Не стане часу те перелічити!
І розумію – ні, не пронесе́…
Чудовий друг, божественний учитель,
як рано відійшла у засвіти́…
Стискає груди відчаю задуха,
але і звідти сонечком світи,
як українська берегиня духу!

Місто дихає гнилим.
Всі каналізації відкрито.
Очі ввечері – блим-блим,
і лечу під землю, мов корито.

З виду подорож проста –
біг по лабіринтах пустомелля.
Числа крейдою простав
на чавунних лядах підземелля!

17 березня 1995 р., Київ

На струнах серця

I
Зворушливо мені зіграй
На струнах серця, піаністе,
І відведи у диво-край,
Де сяє сонце променисте.
І джерелом ясний мотив
Блаженні звуки розливає.
Де почуття від теплих злив
Цвіте смарагдовим розмаєм.

Приспів:

Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

II
Уява сяйвом золотим
Фантасмагорії малює,
Лоскоче пензлем чарівним,
Дзвінке підносить Алілуя
У неприкриті небеса,
Пробуджує мурах на шкірі,
Ліричні творить чудеса,
Саджає мальви на клавірі.

Приспів:
Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

02.11.2021р.

Сизов чайков собі заячу, я собі закигичу,
На сліди, на твої упаду наболіло грудьми.
Тужнов піснев пташинов того чугаєчка прикличу:
што то буде, мой милий, як впадуть осінні громи?

Што то буде, мой пташе, як яблуні зіб’ють морози,
де меш вити кубельце, гди крякне голодна круква?
То си вкусиш погірклого плоду чугайчику… то си
запугуєш, як пугач, поночи розпукле «овва…» .

Лем не жалуй, мой пташе, на наше розмаяне літо,
а лем жалуй пташатко, што личком у татка воно,
а лем жалуй кубельце, што круквою долу прибито,
а лем яблуні жалуй, што п’яне охляне вино!

Моє шварне дівчатко, не йми мому голосу віри,
Же твуй татко на згадку уп’є лем студену росу,
А когди упряде ми в кіснички лем пір’ячко сіре,
Сизов чайков у світ я све чарне пташа понесу…

Чугаєчку, чугайчику, я би м до тебе летіла,
Я би м крила трудила, до ніг припадала м грудьми.
Мой розраяний пташе, лем білого личка б не хтіла,
а лем літечко наше, што збили осінні громи…

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в Осені.

Образу не бери до серця близько, –
порадити комусь доволі легко…
Хто знає ширину того відрізку
і де воно те "близько" чи "далеко"?!

З брехнею цілу вічність наодинці,
Без голосу, з поламаним крилом...
Нема пророків, бо вони - правдивці,
А в світі зла - панує тільки зло.

Католик православних шарпа люто,
Магометан висварює юдей...
У вірі світло істини відсутнє,
Знання про Бога - казка для дітей.

Куди не гляну - скрізь Христові вівці,
В руках Святе письмо, як меч і щит...
Коран чи Тора...та яка різниця!
Брат ріже брата, убиває світ.

Під храмом руку простяга старенька,
Із пастви піп визбирує оброк...
Творець давно утік із цього пекла,
Зоставсь лиш я - скалічений пророк.

03.11.2021р.

Поміж соснами, березами й дубами
Заховались храму куполи,
Йдуть сюди вузенькими стежками
Прихожани знизу та згори.

Помолитись за здоров"я рідних,
Свічку ставити також за упокій
Й наодинці з Богом принагідно
Говорить та виливать свій біль.

Радістю також із ним ділитись
І таємним чимось не забуть
Й слухати дерев розмову з вітром
Та умиротворення відчуть.

2021 р.

То промінцем у згадках – блись,
То сонцем засія, –
За всім, що кануло в колись
Болить душа моя.
Воно луною віддає
Давно звіддалеки
І заглушає ці, що є
Раховані роки.
Уже не вистачить підвід
Для вражень від подій,
Бо залишила кожна слід
У пам’яті моїй.
Як перекати довгих хвиль,
Немов за миттю мить, –
Сумне й веселе звідусіль
Саме собі біжить.
В уяві радо постає,
Немов розкішна дань, –
Життя насичене моє
Дарами пізнавань.
03.11.21

Осінній вітер
Промовить хрипко,
Що я давно вже
Не перша скрипка
І що зникає
За горизонтом
Не тільки літо,
Не тільки сонце.
Мінорний настрій
Смичком підперся.
В твоїм оркестрі
Я буду перша.

Я про це нікого не питаю…
Я про це здогадуюся лиш…
По кривій забиті моцні сваї
Не сумуй за втраченим, облиш
Не можливо бути заголовком
Тут потрібен нюх, собачий нюх
Головань почне завжди з малого
В кожної сокіри свій обух…
Не питай: чому, кому, і скільки
Випаде, чи навіть припаде
Досить буде інколи і кільки -
Потяг без причини не гуде…
Значить колію, повір, зігнуло
Значить хтось притиснувся в приціл
Геть усіх затягне колись мулом
І неклянч, пройдися поміж сіл…
Де ж ота шабашна молодь? Змило
Розповзлася наче той пісок…
І гуляє-котиться та сила
Згоден чи не згоден - тиснеш "ок"
Я про це нікого не питаю…
Я про це здогадуюся лиш…
По кривій обходжу свої сваї
І за день вже всоте чую: - Киш!
02.11.2021.

З-під нього вибили стільця…
І кілька зубів ще до цього
Заради "красного слівця"
Він ще почув від когось: - З Богом…
31.10.2021.
Ну що у вас за "стіх", не розумію?…
Буденно, не цікаво, сіро, сиро
Добавте солі, перчику, олії
І хай собі мандрує з миром…
01.11.2021.

Осіннє небо, як друшляк,
Над головою висне, –
Уже дощем змочило так,
Немов скупавсь навмисно.
Стою, промоклий до кісток,
Понуро на зупинці,
А дощ у щічки цмок та цмок
Ураз і поодинці.
І заховатися ніде –
Ні даху, ні накидки, –
Повсюди тільки дощ іде,
А любої не видко…
02.11.21

Хто я? Де я...мертвий чи живий?
Серце б'ється, а чи охололо?
Третій рік в полоні ув орди,
Третій рік москаль трима за горло.

Грати, холод, голод, мордачі -
Це моя буденщина щоденна.
А мій кат плюється і гарчить,
Бранець я. Вояка полонений.

Чоботом уранці бив під дих,
Уночі стромляв піл серце ножик.
Одректись від Неньки - смертний гріх,
А терпіти муки - вже не можу.

А у грати грюкає зима,
На підлозі - півзотліла куртка...
Я утік. Мене в тюрмі нема,
Обнімає Бог свого онука...

01.11.2021р.

Про мене знаєш, так багато,
бо кожна зморшка на обличчі
про щось говорить винувато —
хоч хризантемна осінь личить,
спроможний перерахувати
веснянки, родимки на тілі,
чесноти і природи вади.
Бач, срібло у волоссі білім
вже проглядає безпорадно,
і руки завше під прицілом,
їх не сховати в рукавички,
коли відверто обіймають
і струшують у попільничку
гарячий прах мого одчаю,
звичайних пустощів дрібнички.
Шкодуєш, що мене не бачив
цнотливою в фаті вінчальній,
та в мене очі, як у лані...
заглянеш, — душу в них побачиш,
сапфірів зорі домоткані.

30.10.2021р.

Ти сало їв? Курчат і карасів?
Жував м'ясце живих сворінь, напевно?
За це - як душу Богу віддаси -
Й тебе з'їдять в труні жуки та черви.

Насаджував опарків на гачки?
Вганяв у тільця жала безборонно?
Тепер відполірують кісточки
Не гірше ювеліра Кацманзона.

Покара справедлива. Зуб за зуб.
За м'ясо м'ясом платиться данина.
Я ж не такий. Видоюю козу
Та гарбузове лускаю насіння.

Собі учора витесав труну,
Прибив на деко золоту підкову.
Ну, а коли ж бо вічним сном засну -
То всохну. Вийде мумія чудова.

Сухий кістяк - прегарний Божий суд!
Ось тільки би пожити вік чи й довше...
Його монахи в Лавру віднесуть
І скажуть: - Це святі, нетлінні мощі.

1.11.2021р.

Бери її за руку і веди.
Крізь тихі айстри, десь поза городи,
Де пасмами лягають холоди
І памороззю дихають на воду.

Куди стежки – уже одна сльота,
Де я тогóріч загубила хустку.
А ви бредіть удвох собі отак
Повз очерети і тернові пустки.

Зі степом оніміло помовчіть.
О, як же скрушно він зітхає в зиму.
І облітає з голих верховіть
Грачиння чорна хмара на озимі.

Лише шипшина спомином палким
Ще догорає у красі запізній –
Та не зігріти змерзлої руки,
Ні гнізд пустих, а ні журливу пісню.

Усе на світі – тільки ця яса!
То ж відпускай. І я вже не тримаю.
Поглянь, як рясно плачуть небеса –
Це вже за пругом осінь відлітає.

Надія на краще, буває, майне
І зникне, як тінь у тумані, –
Якщо запитають про справи мене,
Скажу без вагання: Погано…
Погано сьогодні і вчора було
Не ліпше на білому світі, –
Неначе підрізав мені хтось крило,
Аби не вдалося злетіти.
Нікуди не ділось минуле сумне,
Зросло відчуття лиш омани, –
Отож як питають про справи мене,
Кажу, як раніше: Погано…
01.11.21

А я мовчу,
не маю слова
і не лечу,
не до любові,
немає крикнути кому, –
ей, люди, ви ще у диму
чужих ідей,
чужої мови...
всихає ґлей,
одні промови
про ювілеї
із трибун,
та не єднається табун,
немає нам
що обіцяти...
за огорожею телята,
а свині там,
де місце свято.
До перемог
усе.. про-себе*...
бо, не дай Бог,
почує небо.

Я іще не проти
того, що буває,
ще читаю ноти,
іноді співаю.

Наді мною тучі...
ранні та зелені
кажуть, – я колючий,
роги є у мене.

І мене боїться
братія богеми,
у очах двоїться
від одної теми.

Каркає ворона,
що мені далеко
до її корони,
до її лелеки,

що мені до गुरू
як до неба пішки,
маю злу натуру –
обтинаю віжки,

на дуелі скорий...
але ще не «мачо»
і такий прозорий,
аж ніхто не бачить.

Є у мене мінус –
ні за що не каюсь,
упаду – піднімусь,
плюнуть – утираюсь.

І крокую далі...
я ще не ледащо
і себе не хвалю,
що одній – найкращий.

10/21

По синові минуло кілька літ.
Аскольд вже заспокоївся, змирився
І поглядом властителя дивився
На землі русів й навколишній світ.
В очах з’явився попередній блиск,
Але якась тривожність проглядалась.
Там, під Царградом просто все здавалось:
Прийняв він віру аби мати зиск.
Ромеїв думав просто одурить
Та якось все не так воно складалось.
І люди досить холодно тримались,
Жерці взялися хорсові грозить,
Про кари за ту зраду говорити.
Якийсь з богів і сина он забрав.
Чи, справді, Хорс за зраду покарав,
Чи бог новий дістав його аж звідти
За те, що його здумав одурить?
Та і ромеї не дають спокою.
Він не чекав настирності такої,
Але не знав, що саме з цим робить.
Он «пастиря» прислали в стольний град,
Як чорний ворон навкруги кружляє,
Людей до віри нової схиляє.
І не відправиш же його назад.
Відносини і так між них хисткі,
Хоч договір, неначе й підписали,
Й купці в Царгород учащати стали.
Але ж ромеї хитрі ще й які.
Як важко їм – то згодяться на все,
Коли ж зміцніють – гнуть уже своєї.
Насілися із вірою тією,
А що вона з собою принесе?
Ще ж добре, що не в Хорсуні вони,
Бо вже б той «пастир» в требищі і згинув.
А він – каган у тому був би винен
І не минути нової війни.
Хоч, може й справді, підніматись слід
Та йти новим походом на Царгород,
Бо той вже зовсім знахабніє скоро,
А, значить, не минути нових бід.
В таких думках і мучився Аскольд,
Не знаючи, як правильно вчинити.
Уже спекотне наступило літо,
Уже і свято Хорсове от-от.
І тут слуга до терема прибіг:
- Біда, кагане, десь ромей подівся!
Аскольд миттєво з лавки підхопився,
Із терема метнувся за поріг.
- Вели шукать! – Оббігали кругом!
Тут служки Хорса з вечора крутились,
А нині зранку хутко десь поділись.
Вони, можливо, викрали його?!
Бо ж завтра свято Хорсове!.. – Біда!
Ромеї не простять того ніколи,-
Сказав Аскольд. – Чи перехопим в полі?
Вели-но воям мчати по слідах!
Та у сам Хорсунь вже хай не ідуть.
Там над жерцями я не маю влади…
Нічим Аскольд убивству не зарадив,
Хоч знав: ромеї відповідь дадуть.
І, справді, скоро вісті донеслись,
Що росів всіх в Царгороді схопили
І за наказом кесаря убили.
Русі звідтіль грозити узялись.
Народ криваву помсту зажадав
За ті убивства. А жерці учили
(Мов не вони тому були причина),
Що Хорс на той похід знамення дав.
Хоч на морський похід вже був не час,
А піше військо довго б добиралось,
Каган велів і на човнах зібрались
Іти, щоб місця досягти якраз
До того часу, доки на морях
Спокійно і штормами не лякає.
Для того часу небагато мають,
Та, може, встигнуть. На ромеїв страх
Знов наженуть та й здобичі візьмуть.
Знайомим шляхом по Дніпру спустились.
На Хортичім, звичайно, зупинились,
Бо ж требище як Хорсове минуть?
Їх море непривітливо стрічало,
Уже гуляли навкруги вітри
І хвилі підіймали догори
Та роси лиш на весла налягали,
Тримаючись поближче берегів
Аби у морі їм не заблукати
Та жертвами штормів страшних не стати,
Бо знають всі, який в Стрибога гнів.
Болгарію над берегом пройшли,
Місця стоянок досі пам’ятали,
З очей ховались, знову випливали
І так аж до Царгорода дійшли.
Вже видні мури здалека були.
Іще пів дня аби зненацька скочить.
Не стануть вже очікувати ночі.
На весла роси знову налягли
Аби стрімкий човнів посилить лет…
А тут зненацька небо почорніло,
Стрибожі внуки звідкись налетіли
І не пускають русів уперед.
Високі хвилі в морі піднялись,
Човни взялись водою заливати.
Вітри – вітрила на човнах зривати
І гнати все в невідоме кудись.
Тут ще дощем із неба полило.
Човни кидало, наче шкаралупи.
Куди уже там їм триматись купи?
Тут на воді би втриматись було.
Аскольд стояв, тримався за щоглу
І відчай краяв серце йому: звідки
Взялась ця кара? Боги тому свідки,
Він же хотів лише помститись злу!.
Ні, це не Хорс, це новий бог карав,
Не допустив неправедного гніву.
Коли додому вернеться щасливо,
Не буде з Хорсом мати більше справ.
Бо новий Бог сильніший, бачить сам,
Тому Ромейське царство й багатіє.
«Лиш хай врятує Бог з халепи тії
І я належну шану Йому дам!»
На ранок човен берега пристав,
Аскольд навколо розіслав сторожу,
Бо ж треба знати, чи спочити можуть,
Чи то хутенько знов пускатись вплав.
Як виявилось згодом – човен їх
До берега болгарського прибило.
Тоді уже спокійно відпочили,
Бо вже ні рук не чули, ані ніг.
Спочили, знов сторожа розійшлась
По березі врятованих шукати.
Не міг же Понт усіх собі забрати,
Хоча б мала частина – та спаслась.
Місцеві згодом також надійшли,
Харч принесли і помочі надали.
Тепер по всьому берегу шукали
Та помагали, як кого знайшли.
За кілька день з десяток лиш човнів
Вдалося уцілілих відшукати.
Ще кілька днів прийшлося зачекати,
Палити понад берегом вогні.
Але даремно. Більше не було.
Із тисяч тих, хто у похід зібрався
Лише десятий кожен врятувався.
А інших море, мабуть, узяло.
Він вірити, звичайно, не волів,
Що хтось ромеям був до рук потрапив.
Ромеї вміють вигадати страти,
Аж заздритимеш тим, хто не вцілів.
Зібравши всіх, хто залишивсь живий,
Аскольд на північ до Дніпра подався.
Та, як не бився, як не намагався,
Вертав назад скажений вітровій.
Мабуть, не доля, вирішив каган
Й в Болгарії на зиму залишився.
Там вірою у Бога укріпився,
Злічився трохи від душевних ран.
А навесні, нарешті, відплили…
Хоч на Русі вже про поразку знали,
Повернення з надією чекали –
А раптом вісті – вигадки були?!
Але дарма. Побачили човни,
Що ледь Дніпром угору піднімались
І зрозуміли – саме те і сталось,
Чого найбільш боялися вони.
Піднявся плач на березі і крик,
Жінки і діти враз заголосили,
Вернути їм мужів, батьків просили.
Аскольд відводив лише очі вбік.
Та свого Бога нового прохав
Аби терпіння дав все пережити.
Хотів відгородитися від світу,
Щоб ця година ми́нула лиха.

ЧУТТЯ

У безлічі чуттів затаїнний дзиґа́р
Вихор заплів зі збуджень і зомління
В п’янкий аркан душі і мов мольфар
Кляне і зцілює без манни провидіння.

У вірі в чудо має скарб злида́р,
З надією в пророків – сказ жевріння –
Пуска́ у млі туман про щедрість скнар
І щирість бога в чині сотворіння.

В закоханості зрошено нектар
Соло́ддя хмелю марення сумління
Й дурман святий сягання з-поза хмар
Вершин блаженства вічного весніння.

В нена́висті з пітьми обра́з б’є жар
Багаття помсти і вогню звіріння
З печіння ран і гніву, з прірви чвар
У самоспалення до скону і зотління.

У силі про́щення розбуджує дзвонар
Шляхетну мить у смерті збайдужіння
І розбиття кайдан, як до́левих примар
Із прірви блуду в світ благовоління.

У гіркоті розчарування є свій чар,
Що зачаївся в звільненні прозріння
І в пізнанні оман між світочу стожар,
І в набутті в собі́ граалю омовіння.

В любові щирій – достеменний дар
Душі блаженства й духу воскресіння,
В ній щедрий лан і рятівний вівтар
Щастя чуттів й людини вознесіння.

Павло Гай-Нижник
31 жовтня 2021 р.