Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,
Не відаючи, що це, може, навіки.
Знайшлися добрі люди:
Винесли в ночвах.
Не бажана вона мені
І в перелітнім віці.
Не прошу, як дехто
Прийти щонайшвидше.
З року в рік повільніш
По землі ступаю.
А вона за мною
Невідступною тінню
Чалапає позаду.

Поросли полинами густими
Від села до діброви стежки, –
І поволі замовкли над ними
Голосні, як дзвіночки, пташки.
Тільки тіні хмарин і сьогодні,
З вихорцями вітрів водночас, –
Зустрічають мене прохолодно,
Мов колись сильно збуджених нас.
Тільки пахощі трав і донині
Бережуть насолоду п’янку
Там, де я уподобав дівчину,
В незабудок яскравих вінку…
06.12.22

Дев"ятий рік війна йде в Україні,
Повномасштабна уже майже рік.
Руйнуються лікарні та святині
І житлові будинки, звісна річ.

Та що будинки - українці гинуть:
Діти, жінки й також захисники.
Та віримо - настане та година,
Коли на нашу землю прийде мир.

Усі разом ми здатні побороти
Зло та насильство, звірство ворогів.
В єднанні наша сила - знає кожен,
Нікому не здолати нас, повір.

2022 р.

Так хочеться вірити
В силу чарів –
Чарів веселощів,
Чарів печалі,
Чарів апатії,
Меланхолії чарів...
Чари надходять,
Чари зникають
Нам полишають
Злякану цноту.

Гірка іронія

Нахабно дивиться у вічі,
Торкнулася моїх повік:
«Ти спиш ще й досі, чоловіче?
Гостив в далекому сторіччі?
Тож про який подумав вік?

Напевне, кепські в тебе справи?» -
Прошепотівши, мала сенс.
В прогнозах не було й уяви,
Що з’явиться бридка примара
Та й нищить світовий прогрес.

Ось так підступно, підло, злісно
З’єднались: темрява й війна.
Потворам вже забракло місця
В містах, у селах, передмістях,
Щоб розвернутися сповна.
На інше – розуму нема.

…Не за горами, буде ранок…
Промінчик сонячний – гонець!
До мирного поверне стану,
Належну винесе догану
Війні… у темряві – кінець.
Хто вірить – звісно, молодець!
***
Поглине темрява війну…
Занапастила не одну.
Тож дайте їй часý ще трішки!
Отрима клята на «горішки».
Хай чимчикує звідси пішки.
Не побороти їй весну.
Оговтуюсь… і я… від сну…

03.12.2022

Тривога скрізь, по всій моїй державі,
З війни початку тут вона щодня,
Де ворог нині у своїй неславі
Вмирає на полях. Його рідня

Послала убивати нас повсюди,
Зітерти в пил мій дорогий народ.
А ми колись вважали, що то люди,
І закликали завжди до свобод.

Ми думали, що ось оце латаття
Хитається в житті, як у воді,
Чомусь назвало нас «єдині браття»
Й відкрило двері навстріч лиш біді.

Яка до нас одразу прилетіла
У вигляді смертей від їх ракет.
А їм до цього вже немає діла,
Вбивають з градів, строчить кулемет.

Горить моя нескорена країна,
Без світла мерзне, та стоїть навік
Супроти оцього чужого сина,
Що на неславу свій народ прирік.

Ми вистояли вчора і сьогодні
Замерзлі, та нескорені в бою,
За рідний дім і дзвони великодні
Тут, в Україні, у своїм раю.
05.12.22

О, янголе, врятуй мою країну
Крильми своїми, де розгул біди.
Щоб наш народ згуртований, єдиний,
Зажив у мирі й правді назавжди.

Щоб пахло свіжим хлібом в кожній хаті,
В колисочці агукало маля.
За образами трави і крилаті
Думки були у батька. А земля

Віддячить за любов до неї й шану,
Багатством, щедрим урожаєм нив,
Хлібами золотими, сяйвом лану.
І мирних днів майбутніх перспектив.

Янгелику, збери мою країну
Під мирне і святе своє крило,
Щоб кожну матір і її дитину
Назавжди оминуло смерті зло.

Щоб ми були щасливі і багаті,
Щоб ми зустріли і весну, і грім.
Щоби достаток був у кожній хаті
І мир прийшов у кожен рідний дім.

Відлітніло, відзолотіло,
Втекло з дощами в далину.
Не тільки серце, навіть тіло
Запрагло у нову весну.

Де зранку сонця жовтий сонях
Зігріє все, що на землі.
І де господар у долонях
Тримає зернятка малі.

І знову молиться на сходи,
Що визирають до небес.
І ждуть погожої погоди,
Щоб світ без холоду воскрес.

Щоб теплої легкої днини
Розквітнув яблуневий сад,
Щоб мир вернувся до Вкраїни,
Пішов у вічність снігопад.
03.12.22

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тятива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

Субота, 24 грудня 2005 р., Київ

Ти з Кірілом, а я з сокирою,
Подавися, кацапе, вірою.
Подавіться і ви "земляченьки",
Руськомирні клозетні квачики.

Щоб ви щезли, кремлівські прихвостні!
На лобищах хай прутні виростуть.
Москвороті повинні здохнути,
Бий ординця у лоба молотом!

А очуняє - бий сокирою!
Щоб не встав, не злетів до ирію.
Хай степи трупаками гицелів
Засівають вкраїнські лицарі.

05.12.2022р.

То я поглядом зігрію,
То думками обіймаю
Ту, що знищила надії
І замучила до краю.
Бо глузує вічно з мене,
Під веселий сміх сусідок,
Щоб постійні теревені
Супроводжували діда.
Тихо славлять на всі боки
Щирі наміри і вчинки, –
Кажуть, нишком випив соки
З непіддатливої жінки.
І тріскочуть бабські плітки,
Наче кості перемиті,
Що я хочу пташку в клітку
Ради втіхи заманити.
Де їм край – гадати рано,
Раз навмисно зустрічаю
Ту бажану і жадану,
Що замучила до краю…
05.12.22

Немає снігу. Чи збідніло небо,
Чи жаль йому солдатів у полях?
Війна бере життя бійців огребом,
Виходить вільно на широкий шлях.

Іде, за нею горе, на всі боки
Скрізь розлилося, мов стрімка вода.
І чим спинити ці страшні потоки,
Де править світом нині галайда?

Безчинствує з тією, що з косою,
Несе з собою біль і холоди.
Не згодилися з нею наші вої,
Спиняють всюди той розгул біди.

Стоять вони в болоті по коліна,
Їм груди розпирає злість і гнів,
Щоби звільнилась рідна їм країна
Нарешті від заклятих ворогів.
03.12.22

Розсупонилось небо, посіяло сніг,
Все навкруг замело до малої дрібниці.
Спить село, де війна йому впала до ніг,
Спить вода у холодній зимовій криниці.

Все заснуло навкруг, ні вітрів, ні зорі,
Наче світ весь застиг у якомусь чеканні.
Тільки воїн не спить, у чужому дворі
Він чатує з бійцями від ночі до рання.

Серед білого снігу здається, що мир
Тут навіки спинився і в цілому світі
Не знайдеться того, що появу зими
Хтось порушить в цій тиші і зникне в зеніті…

Раптом тисячі «градів» злетіли з небес,
Розірвали враз тишу на дрібки, на шмаття.
І солдат відповів, що неначе воскрес
Від ворожих прильотів, що шлють дикі «браття».

Задвигтів, застрочив кулеметами світ,
Розірвалось життя на маленькі краплини…
І спинився вже всесвіт, що тисячі літ
Зберігав найдорожче для себе – людину.
03.12.22

***
А опіум народу ще існує
і кривослав’я вірою стає,
коли під алілуя
московія тасує,
а Бог карає місиво своє.

***
А в Україні торжество
залучене у катакомби,
живе єство
іде в Різдво,
а нехристи метають бомби.

***
А хто не червоніє і краде,
то це попи Московії, до того
як їх ще де-не-де
і партія веде
і те, що має ратиці і роги.

***
А оборотні вислідили звіра!
Уже ось-ось і щось когось порве...
ідуть за віру
лицеміри
як за своє досягнення нове.

***
А упеце московії – повія,
а храм – бардак і викликає це
духовну пандемію
содомії
у парохів єпархій ерпеце.

***
А мова, армія і віра –
усе це, нібито, було
і без еміра...
маса сіра
на терезах Феміди – зло.

Епітафія
А на планеті є ще коляда,
і щедрий вечір ще прийде наразі,
і на іконостасі
іпостасі –
мироточиві як жива вода.

12/22

- А я скажу вам, хлопці, москалі
Ніколи свого слова не тримали.
Ото лише одне на думці мали –
Як би чужої прихопить землі. –
Старий козак із келиха сьорбнув
Та витер вуса рукавом сорочки,-
То тут, то там ухоплять по шматочку,
Щоб їхній цар отой московський був
Собі якогось титула додав.
У нього й так тих титулів до біса.
Їх цар і сам не пам’ятає, звісно.
Та спробував би хтось і не назвав
Хоча б одного. Крику на весь світ
І ледь не до війни страшна образа…
Про що це я? І не згадаю зразу…
- Що москалеві вірити не слід,-
Хтось підказав. – Ах, так, про москалів…
Згадав оце, як у похід ходили.
То ще при Хмелю. Взимку нас побили
На Дрижиполі. Я ледь уцілів.
Багато там козацтва полягло.
Та й москалів замерзло там чимало.
Та й ляхам теж поперек горла стало
І сил в них іти далі не було.
Але зима урешті-решт пройшла
І Хмель задумавсь про нові походи.
В Галичину сходить була нагода,
Московія війська свої дала.
Єдино ще – під боком кримський хан,
Який спроможний плани ті зірвати,
З ордою прийде ляхам помагати.
Отож у батька Хмеля визрів план,
Як хану руки-ноги пов’язать,
Щоб він не думав у похід рушати:
Удар потрібно Кримові завдати
Та сил на теє не відволікать.
Хіба що, може два якісь полки.
У москалів став помочі прохати.
Ті обіцяли неодмінно дати,
Боярина послали все-таки
У Астрахань, щоб сили назбирав.
Калмиків обіцяли підігнати.
Донці в поході мали помагати.
Але від слів далеко, все ж, до справ.
Похід москальський так і не почавсь.
Чума чи лінь завадили – не знаю.
Калмики теж з кочів’їв не рушають.
Отож, похід, здавалось, розладнавсь.
Тоді от Хмель мене якраз позвав
Аби на Низ з дорученням послати –
Низовиків на той похід підняти.
Та ще когось і до донців послав
З тим самим. Тож приїхав я на Січ
Та з хлопцями узявся говорити.
А їм чого то на січі сидіти,
Як здобич десь чекає, звісна річ?
А із донцями вже не первина
В похід ходити. Тож загін зібрали,
На отамана вергуна обрали.
Зібралася десь тисяча одна
Бажаючих податися в похід.
Тож навесні на Дон і подалися.
Донці уже озброєні зійшлися
Та струги готували, щоб, як слід
Крим потрусити. Їхній отаман
Павло, що також звався Чесночіхін,
Уже татарам влаштував «потіху»,
Щоб починав задумуватись хан.
На стругах вийшов в море й розорив
Аули всі татарські під Азовом,
Пустив орді ногайській трохи крові,
Ще й кораблі турецькі захопив.
Так і не дочекавшись москалів,
У середині літа й подалися,
Та за Тамань татарську узялися,
Розор вчинили на отій землі.
І десять днів їм не було спокою.
Хто уцілів, тікали у Тамань,
Мабуть, усе під впливом сподівань,
Що турки там прикриють їх собою.
А в кінці липня, бачачи, що всі,
Хто зміг, сховались за таманські мури,
Тоді ми і взялися «зняти шкуру»
З усіх, хто там за мурами засів.
Турецькі звички добре знані нам:
Вони удень їдять всі небагато,
А, як молитву прочитають п’яту,
То наїдяться та й лягають там
Поспати. Тим і скористались ми.
Тихцем на стругах берега пристали,
По двоє душ при них позалишали,
Хай дивляться за стругами тими.
Самі ж до стін Тамані подались,
Сторожу сонну швидко подолали.
Тоді уже на сонне місто впали,
Рубати туркам голови взялись
Та всім, хто опір в місті нам чинив.
Кого убили, кого розігнали,
Добра собі усякого надбали.
Я собі гарну шаблю прихопив.
Взяли в полон чотири сотні аж,
Три сотні душ своїх також звільнили.
Не руйнували місто й не палили,
Бо ж влаштували в ньому табір наш.
Тоді вже звідти і за Крим взялись,
Пройшлись походом по містах, аулах,
Що біля Керчі узбережжям бу́ли,
Аби всі чимскоріше в Керч зійшлись.
А там ми їх і візьмемо усіх
Тепленькими, щоб дарма не ганятись
За ними по степах, не марнуватись.
В містечках понад берегом малих
Ми діяли, як звично в козаків:
Підпалим місто, з трьох боків палає,
А ми уже з четвертого чекаєм
На перших, хто помчить – чоловіків.
Поб’ємо їх, тоді вже по хатах,
Бо ж опору нема кому чинити.
Татар вдалось добряче розорити,
Посіяли по всьому Криму страх.
А на початку серпня узялись
Уже й за Керч. З усіх боків обсіли
Та видертись на стіни захотіли,
А турки нам, однак, не піддались.
Там же й сипахи на той час були,
І хан татарську надіслав підмогу,
Як тільки вісті надійшли до нього.
Ми, навіть, мури міста не взяли.
Багато покалічили й побили
Із тих, хто нас на мурах зустрічав.
Та, врешті, отаман команду дав
І ми від міста разом відступили.
Околиці лиш розорили вщент
Та і в Тамань на стругах повернули…
Два місяці ми ще в Тамані бу́ли,
На Крим звідтіль ходили ще і ще,
Аби татарин спокою не мав.
Лиш коли море неспокійним стало,
Ми все здобуте у боях забрали.
Додому час вертатися настав.
Спалили місто, сіли й попливли
На Дон, а звідти вже й на Січ вернули….
- А що ж татари? А вони де бу́ли?
- Вони на Перекопі провели
Все літо. Хоча ляхи раз по раз
Просили хана чимскоріш рушати,
Він Крим не побажав тоді лишати,
В такий для нього неспокійний час.
Бо ж раптом ми надумаєм і всі
По Криму із вогнем й мечем пройдемся?!
Несолодко тоді йому прийдеться.
Тож він на Перекопі і засів.
У вересні уже, як ми пішли
З Тамані, він наказ дав вирушати.
Але потрібний час тоді вже втратив,
Бо ж наші вже в Галичині були.
Було би в нас достатньо сил тоді,
К’об москалі дали, що обіцяли,
Ми б Крим тоді добряче потріпали
А так… Хан нас не візьме на воді,
А нам його на суші не здолать.
Тож ми, як ґедзь, вчепилися й кусали,
Спокійно хану жити не давали…
Ґедзь хоч малий та спробуй раду дать.
А що було б, якби то москалі
Та слово своє стримали?!.. Та хану
Було б тоді в Криму і геть погано…
Тож віра їм – останнім на землі.

Виє вітрисько в степу вовкулакою,
сонце з-за хмар вигляда крадькома.
Осінь минає дощами і мрякою.
Зійде сльота і нахлине зима.

Край закіптюжений зимонька вибілить,
сніжні хмарини примчать з далини.
Вищемить щемом і болями виболить
горе цієї жахної війни.

Вийдуть зі сховища люди і з подивом
взріють, як стелиться сяйво до ніг.
Тільки б війна не обвітрила подувом
чистий і ще не обпалений сніг.

Хай відбиваються тінню тризубою
храму святого величні шпилі...
Хай стане скорше зима ця загубою
всім ворогам на вкраїнській землі.

28.11.22

До світанку лишилася мить -
в серці спокій тихенько звучить...
Страх туманом покриється, згасне,
день новий настає найпрекрасний,
світанкове прозріння завчасно
світлом правди добро освятить.

Для цього не придумано ім’я.
Це не кохання. Щось міцніше й глибше.
Як же тобі сказати.. незнання
перетікає в красномовну тишу.
Вона легенько обтіка вуста,
збираючи нероджене зізнання.
Наповнена жагою німота,
беззвучно проговорене вітання.
Розчуєш ти, що тиша промовля..
Розкриєш серце цьому безіменню..
Душа торкнеться лагідно, здаля,
за це нахабство просячи прощення.

листопад’22

Ми бачимо сни,
бо хочемо втекти від реальності.
Втекти від усього,
що день у день
турбує нас.
Ми мріємо забути
всі негаразди у житті.
Забути все,
що знову й знову
випробовує нас.
Ми уявляємо неіснуючі речі,
які нізащо не були б здійсненні.

03.12.2022

До раю хочуть всі. Без варіацій.
Випрошують собі загробних пільг
Буркотуни-віряни, святотатці,
І навіть я - правдивець пустобріх.

На вигляд люд дурненький, наче вівці,
Насправді - ой лукавий...ні чи так?
І чортові, і Богові - по свічці,
А краденим освячує олтар.

Щоб небо не сичало, наче кобра
Й на тому світі все було "the best" -
Під пахвою і Біблія, і Тора,
В ярмулці - пейса і натільний хрест.


Та совість не розмінюють на віру,
Тож я - воскрес. А був колись монах...
Для кожного своя дорога миру:
Борщець - попові, а мені - війна.

04.12.2022р.

Останній автобус від’їхав, –
Зітхнувши, сказала вона
І пирснула стриманим сміхом:
Гадала, що буду одна…
А я, щоби більше утішить
Попутницю пізню свою, –
Сказав, що долати зручніше
Удвох будь-яку колію.
Узявшись міцніше за руки,
З дороги зійшли спроквола, –
Пішли навпрошки через луки
На вогники мляві села.
Щоби поховати осмуту
Від шляху між квітів і трав, –
Ромашок золочений жмуток
Я жінці в долоню поклав.
А потім читав безнастанно
Їй вірші відверті свої
Про мною зустріте кохання,
В краю солов’їних гаїв.
Це тільки у віршах безкрилих
Нема почуттів ні на гріш,
Бо тіло жіноче тремтіло
І билося серце скоріш.
І зорями сяяли очі,
І губи тулились до губ
До відступу теплої ночі
Та підступу крайніх споруд...
Мені веселіше удвоє
Стає не за давні гріхи, –
Та жінка донині зі мною
Долає життєві шляхи.
04.12.22

Дихає пластиком хата,
тишу чатує пітьма,
дума нахабна, затята
з розуму зводить дарма.

Б'є час від часу годинник,
краще б хто стрілки зламав!
Ні, не шукаю я винних —
винна у всьому сама.

І ця зима неохайна,
вітер блудливий, сльота.
Скиглить надія остання
десь за вікном — самота.

Кутаю душу у свиту,
біль проковтнула... мовчу.
— Боже, кому ж запалити
на підвіконні свічу?

03.12.2022р.

До батьків питання в Олі:
– Хлопці всі без тями.
За гарненькою у школі
Ходять табунами.
А якщо я скромна, мудра,
Краще всіх навчаюсь.
То виходить на сміх курям.
Ті не помічають!
– Все тут просто. Так бувало. –
Кажуть мама й батько:
– Бо сліпих мужчин є мало,
А дурних багацько.
01.12 2022

Мої ровесниці, мов айстри,
Цвітуть до пізньої пори,
Хоч потьмяніли від напастей
Життєвих ніжні кольори.
Щоб віддалити трохи горе
Невідворотних холодів, –
Про вас піклуються майори,
Межи посохлих паничів.
Чомусь таким теплом пройняте
Цвітіння пізньої пори,
Що йду до нього, мов на свято,
І позбуваюся жури.
Мої ровесниці хороші,
Я вас ще більше полюбив
За те, що квітнути в пороші
Вам удається щодоби.
03.12.22

* * *
Я свій вік рахував не літа́ми, а зимами.
Нині в спомин сягаю, як в річку стрімку.
І минуле зринає картинами зримими –
як багато прожито всього на віку.

Проминає життя чорно-білими кадрами,
все в тих спогадах, наче у давнім кіно:
Он по річці крижини спливають ескадрами,
і дитинство із ними сплива заодно.

Дні заледве мигтять сиротливо на ґнотиках,
у лампаді душі дотлівають літа...
Он я в школу іду у кирзо́вих чоботиках,
і тріпоче од вітру свитина проста.

Ось я їду навчатись у Київ замріяно,
ось Хрещатик, що був зовсім іншим тоді...
І, здається, уже все крізь сито просіяно,
лиш крижини пливуть і пливуть по воді.

25.11.22

Вляглася імла. Проясняється світ.
Старенька – сама біля тину.
Всміхається сонце ласкаво з-за віт
і гріє худу її спину.

Розкрилився віттям кошлатий дубок,
тихінь, як у Господа в усі.
А вітер проміння змотав у клубок
і потайці кинув бабусі.

Сидить вона в кріслі – хистка і метка –
дав боженька вільну годину:
сотає проміння із того клубка
і в’яже на зиму кофтину.

30.11.22

Підбіга до бабці чемно
Внук малий Андрійко.
Каже тихо: - Я, напевно,
Проковтнув копійку.

Бабця бідна аж присіла.
Що тут мудрувати?
Треба якось швидко, вміло
Внука рятувати!

Їй малий на вухо шепче:
- Прошу. Не нервуйся!
Сам же хитро вухо чеше:
Як сказать бабусі?

- Фокус я покажу, може.
Дай цукерок жменьку, -
Я оту копійку тут же
Витягну з кишеньки.

Ой. зійди, зійди скоріше,
Миру сонце,
Хай не гинуть наші діти -
Сини й доньки.

В небі ти з"явись блакитнім,
Сонце миру,
Щоб могли вкраїнці жити
Всі щасливо.

Засліпи ти воріженькам
Їхні очі,
Які Україну-неньку
Знищить хочуть.

Зігрівай ти промінцями
Душі наші,
Щоб злагода поміж нами
Й світла радість.

2022 р.

Повертайсь, чоловіче, у час лихоліть!
На поталу не кидай згорьовану матір,
що сама у біді відчайдушно стоїть
на руїнах розбитої ворогом хати.

В небезпеці родина, щоб там не було,
є до кого голівку свою прихилити.
Хоч зневірився в людях, утратив житло,
і ховався від куль у підвалах зужитих.

Хоч позбувся всього: свити, статків, харчів,
і надії святої на милість небесну.
Не ржавіють сталевої правди мечі!
Будь же воїном світла і вся крига скресне!

Відбудовуй країну, дітей опікай,
безпорадним і кволим надай допомогу.
Поспішав безутішно в чужий небокрай —
з порожнечею в серці вернешся додому.

Не здолаєм без тебе жахних москалів,
що посіяли смуту на шумних перонах.
Світлу долю виборюй на власній землі —
Батьківщина чекає тебе на кордоні!

01.12.2022р.

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Дитсадок був — Івасик Телесик --
Цегли битої купа між паль.
Чий то скімлить загублений песик,
А в очах квітне квітка — Печаль?

Що за крила в траві розпростерті? -
Бачиш оком розгубленим ти.
Нашим діткам - “солодкі цукерки”
Роздавали московські “брати”.

Шлють гостинці вони “превеселі” --
ТЕЦ розбомблені, вогники свіч...
Щоб у нас, як у них у оселях
Залягала полярна вже ніч.

Не прийде Дід Мороз більше з клунком
У життя ваше, дітки, легке.
А ведмідь бурий всим “подарунки”
Присилатиме — торби ракет.

О Боги, як же далі нам жити?
Кров і сльози, і пекло, і жаль...
Над землею, над купами вбитих
Розростається квітка Печаль.

Але що це? Вогненним салютом
Шерсть ведмедя палає густа.
І тікає з Херсона він люто --
Дістає наших воїнів мста.

Чує звір надпотужну харизму,
Топить біль свій в кривавій ріці.
Бо навкруг чудеса героїзму
ЗСУ проявляють бійці.

Щоб минули тривожні ці миті,
І розвіялась темрява зла,
Бийтесь вої, як несамовиті,
Квітка Радість у нас щоб цвіла!

2 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Нечувано люта навала
Показує сутність свою, –
В онуки дитинство украла
І старість розтяла мою.
Нелегко звикати до втрати
Того, що учора було, –
Як світла немає в кімнаті,
Відразу зникає й тепло.
Лиш очі онуки то гріють,
То світять яскраво мені,
Бо в погляді юнки надії
Нічим незгасимі вогні.
Надії на те, що вже скоро
Прийде перемога до нас
І, може, забудеться горем
Украй переповнений час.
Ведемо нехитрі розмови
Про кару Господню та суд, –
І ночі холодні зимові
Теплішими трохи стають.
02.12.22

- Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло – зрозумієш – чому?
Вже, здавалось, Батіг добре провчив панів-ляхів,
Мусили б уже, напевно й дрижати від страху.
Та з весною знов взялися вони воювати,
Став Чарнецький із Маховським Брацлавщину брати.
Ледве-ледве Богунові вдалось їх спинити,
З Монастирища з боями важкими відбити.
А тим часом ще й Молодву ляхи збунтували,
Проти Лупула сусідів та й бояр підняли.
Пішов Тиміш із загоном тестя рятувати.
Та вдалось велику силу ворогам зібрати.
Оточили, обложили козаків в Сучаві,
І волохи, й молдавани, ще й поляки браві.
Думав було іти батько сина виручати,
Та полковники від того стали бунтувати.
Якось у шатро до нього, навіть увірвались,
Зупинити непотрібний похід намагались.
Став черкаський прямо в очі полковник казати:
«Як ходитимеш за сином, Україну втратиш!»
Розізлився Хмель, говорять, вихопив шаблюку
І полковникові тому відбатував руку.
Але й сам все добре бачив – похід у Молдову
Лише коштувати буде йому часу й крові.
Бо ж король уже, говорять, зібрав собі сили
І вони уже зі Львова в похід виступили.
Сам Хмельницький чекав лише, як прийдуть татари,
Щоби разом із ордою на короля вдарить.
Тут його й застала вістка, що сина немає,
Що погинув в тій Сучаві, військо відступає.
Везе тіло його сина в Чигирин, додому.
Як то боляче для нього – не сказав нікому.
Велів, аби не казали, що ту вістку знає,
Що в Молдову, в поміч сину-таки виступає.
Сам же рушив королеві польському навстрічу.
«Хочу, - каже, подивитись королеві в вічі».
Як король про те дізнався, почав відступати,
Став під Жванцем, велів шанці глибокі копати.
Навів міст у бік Хотина, чекав на підмогу,
Що Волощина й Молдова надішлють до нього.
Та й харчі по тому мосту сподівався мати.
Тут його і довелося Богдану застати.
Бачив Богдан, що нелегко короля зломити,
Той устиг добряче табір в Жванці укріпити.
Тож не став на штурм кидати козацькії лави.
Вирішив, що голод зробить за нього ту справу.
Сам став табором подалі, повелів татарам,
Нехай ляхам у таборі дадуть добре «жару».
Оточила орда ляхів, почала облогу,
Ні звідтіль не випускає, ні туди нікого.
Та постійно нападає, не дає спочити.
Ой, нелегко було ляхам в таборі сидіти.
А союзники, хоч поміч і пообіцяли
Та ж три тисячі усього до нього прислали.
Але й те лише на шкоду королю, їй Богу,
Перерізали татари всі шляхи-дороги.
Нема звідки харчі взяти, військо годувати.
Його жовнірам прийшлося вже голодувати.
Кінець жовтня уже ляхам кінцем видавався,
Ніхто в місто та із міста уже не прорвався.
Облягли його надійно татари й козаки,
Тож надія перемоги пропала усяка.
А козацькії загони в Галичину ходять,
Із Волині цілі стада худоби приводять.
Їм є чого їсти-пити. А в ляхів хвороби,
Прямо пошесть почалася, нічого не зробиш.
Вже надумав король було Хмелеві здаватись,
Бо ж не було на що йому уже сподіватись.
І тут саме москалики «свиню» підложили.
Ще аж на початку жовтня в Москві порішили,
Раз просив Хмельницький стати під царськую руку,
То погодилася Дума боярська на злуку.
Дочекались, коли, врешті хвилина настала
І от-от все ляське військо здаватися мало,
Появились посланці їх «з радісною вістю»
Та ще й так, щоб було чутно про те миль на двісті.
Щоб почули то татари, для них все й робилось,
Щоби хану буть в союзі з Хмелем розхотілось.
Як до хана долетіли ті недобрі вісті,
Розлютився він, звичайно, обурився, звісно.
Як із ворогом татарським Хмель водитись стане,
То дарма нехай чекає помочі від хана.
Став хан вести перемови з Яном Казиміром,
Як війну цю закінчити найскоріше миром.
Королю діватись ніде, він на будь-що згоден,
Отож швидко підписали мирову угоду.
Дав король сто тисяч злотих хану відступного,
Ще й таємної добився згоди хан від нього:
Сорок днів він має право Волинь грабувати,
Аби здобичі з походу й ясиру набрати.
Пішов хан та свої орди потягнув до Криму,
Тільки попіл й слід кривавий тягнувся за ними.
Розлютився тут Хмельницький від такої зради,
Що від того й хан, напевно був зовсім не радий.
Сам повів услід татарам Хмельницький загони,
Вирізали всі чамбули, які лиш догонять.
А тут ще й Богун назустріч виступив з полками,
Розверталися татари й чимскоріш тікали,
Бо, хто не встигав тікати, там же й залишався,
З людоловами полковник гратись не збирався.
Від чамбулів в кілька тисяч – кілька сот лишалось,
Коли ті в страху до хана у кіш повертались.
А, віддячивши татарам за підступність й зраду,
Не став полки повертати Хмель до Жванця, правда,
Повів полки українські вже до Чигирина,
Аби врешті поховати загиблого сина.
А у ляхів вже і сили радіти не було,
Вибралися, як з могили й на Львів повернули.
Так, урешті й закінчилась Жванецька облога,
Не зміг виграти Хмельницький із неї нічого.
А все москалі прокляті – ще й поміч не дали,
А зробили, щоб татари ворогами стали.

Я у Всесвіту десь на краю…
На задвірках мінливої долі
споглядаю планиду свою
і душа шаленіє… від болю,
од безсилля і чорної мли.
Поміж вічної ночі і криги
як, не стати похмурим і злим,
написавши життя всього книгу?.
Та у скупченні пилу і зір
я єдину свою відшукаю
і розітне холодний ефір –
Я до тебе лечу!
– Я чекаю!.

Темно, холодно, лячно у хаті.
Дотліває свіча край стола.
— Доки буде війна ця тривати? —
матір донька питає мала.

— Як світило підніметься вище,
вмиє личка ясних білозір,*
зацвітуть перламутрові вишні,
згине зло, моя люба, повір!
Ні війни, ні страждання не буде,
рани згоїть терпляча земля,
Перемозі радітимуть люди,
феєрверками світ звеселя.
Розіллє аромат матіола,
фіміамом наповниться дім,
соловейко співатиме соло
у зеленій діброві усім.
Знаю точно, що Бог не залишить
наш народ у біді сам на сам.
А допоки сплять, донечко, вишні —
домовини відспівує храм.
Шаленіє лиха хуртовина,
куций деспот віщує біду.
Та незламно стоїть Україна
за ті вишеньки в кожнім саду.

Білозір* — квітка

29.11.2022р.

Живу знедавна без надії
На краще завтрашнє моє, -
Ніхто мене не пожаліє,
Хоч буде знати, що я є.
Життя наблизилось до краю
І спорожнів одразу дім, -
Душі чутливої немає
Тепер в оточенні моїм.
Уже сьогодні ждати всує
На одкровення гуртове, -
На жаль, нікого не хвилює
За що та як сусід живе.
Переді мною теж дилема
Постане завтра, мов колись, -
Навіщо ще чужі проблеми,
Якщо від власних не звільнилась?..
01.12.22

іде ідеальний сніг
ідол дитячих снів
білий пухнастий кіт
біло замуркотів
сивий столітній дід
бороду топить в лід
і̀нистий велет снить
музикою весни
диво-водѝ струна
ні берегів ні дна
в даль відносять дими
сум сивіли-зими
відданий лицар-ліс
той що у вічність вріс
і відлунює в нас:
час… час…

Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Лиш тоді, коли здається,
що всьому кінець,
знаходиш справжній сенс життя.
Лиш тоді, коли втрачаєш сили,
отримуєш надію
на щасливе майбуття.
Попри все на світі,
шукаєш вихід з небуття.
Вбачаєш шлях складний,
тернистий, довгий.
Йдучи по ньому,
ледве вистачає сил.
Лиш віра в серці не згасає,
дійти до бажаних вершин.
Падаєш і знов стаєш на ноги,
бо знаєш, що хтось завжди чекає
у одній з віддалених хатин.

29.11.2022

1
Хто їсть фрукти непомиті,
й рук не миє - добре робить.
Він найкращий друг на світі
мі-мі-мі-мі-мі-мікроба.

Поклади немите в ротик,
оближи брудне й побачиш,
як стрибну я в твій животик
і відчуєш, як там скачу.

Хоба!

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоп!

2
Гляньте швидко в мікроскопчик.
Там на вас чекає диво:
Всім привіт! Це я – мікробчик,
і розумний і красивий!

Ні-ні-ні, не лийте воду,
киньте мило, не жартуйте.
Чистоти боюсь я зроду.
А-я-яй, ой-ой, рятуйте !

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик, я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоба-хоп!

3
Як з мікробами дружити?
Від мікробів лиш хвороби.
Ми не хочемо хворіти.
Утікайте всі мікроби!

Приспів:
Будем ручки завжди з милом мити, щоб
не добрався до животиків мікроб.
Ми здорові й чемні діти,
і не хочемо хворіти.
Мікробахам -барабахам скажем «стоп!»

Посилання на відео: https://www.youtube.com/watch?v=MyRB4-K1gS8

Дощить… Усе до нитки змокло.
Дощить і навіть птахи змовкли!
Дощі несе на крилах осінь…
Дощі перуть рокитам коси.

Лисіє клен, неначе я
За крок чи два до раю, –
Життя безжальна течія
Нікого не минає.
Напевно, журяться світи,
Що час паплюжить люто,
Хоча ще хочеться цвісти
І молодими бути.
На жаль, за осінню зима
Завжди мандрує слідом, –
Уже на кленові нема
Від жовтизни і сліду.
Ані дерев, ані людей,
У будь-якому краю, –
Ні від старінь, ні від смертей
Ніщо не захищає.
Схилився низько від жури
Цей клен, мені тотожний, –
Не відновить дерев старих,
Ані людей не можна.
30.11.22

Ступаю стежкою вузькою,
Котра веде аж до села.
Як сумувала за тобою,
Столице юності й тепла.

Давно-давно тут не бувала,
Носила доля по світах,
Причал дитинства згадувала,
В думках летіла, наче птах.

І ось я тут.Так тихо-тихо,
Стара лиш гойдалка скрипить,
Ніби відгонить звідси лихо,
На душі стало щемно вмить.

2022 р.

Гнітюча тиша...воскова свіча...
Труна соснова, в ній - шматки від брата.
В моїй руці виблискує печаль
Уламком від рашистського снаряда.

Прощай куначе. Стрінемось ачей
Десь там, де вже не буде війн і болю.
А лють у венах, наче яд, тече
Та кличе мертвих і живих до бою.

А поруч діти... І твої й мої,
В сльозах Любов і вбита горем неня...
В зіницях віч - вчорнілі кураї
В яких блукають тіні безіменні.

Моя дружино! Ти ще не вдова,
Та приготуйся. Час прийшов. Так треба.
А ти, мій брате, - спи, відпочивай,
А я іду помститися за тебе.

29.21.2022р.

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно,
а мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув.
Та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Ти б хоч показалась, без фальшів одначе,
бо я тебе досить несправжньою бачив.
Прийшла б запитала, як мені живеться,
відкрила б назавжди моє хворе серце –
вилетіли б з нього стуки, стуки, стуки,
покотили б геть від мене камені розпуки.

Що ж ти не приходиш, може, де блукаєш?
Чом себе тривожиш і мене лякаєш?
Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні роки…
А тебе не видно, а тебе не чутно,
і мені без тебе смутно, ой, як смутно…

жовтень 1988 р.

Сніжить… Лягла на серце туга.
Сніжить, коли втрачаєш друга.
Сніжить – душі бракує неба.
Сніжить і я іду без тебе…

Лежить в ярах межи горбів
Утрат численних розсип,
Але за тим, що загубив,
Я не журюся зовсім.
Бо згодом саме тут знайшов
Своє найбільше щастя, -
Давно омріяну любов
І сховок од напастей.
29.11.22

Сніги торкнулися столиці
Ледь-ледь... Тонка на вітах шаль.
І так привабливо іскриться,
Аж усміхається душа.

Перлини -- шубки, пальта -- вкрили,
Поблискують, мов цукор... Ах!
І на деревах пудра біла,
Як у блондинок на щоках.

З вікна — художників полотна,
Сяйна, шовкова дивина.
Нехай краса зими холодна --
Зігріла ніжністю вона.

28 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я хочу тебе цілувати справжнього...
У твої шрами.
Небо накрило сірим куполом...
Висить над нами...
Під ковпаком ми, під ковпаком...
Може впаде, може вибухне,
Може накриється мідним тазиком...
Може з полегшенням видихне.
Я хочу тебе обіймати нагого
Такого вразливого...
В тобі немає нічого чужого -
Й тим я щаслива.
Нехай буде вітер свистіти у вухах...
Гнітить листопад.
Скоро скінчиться... Скоро ущухне...
Кажи невпопад...
Кажи, без страху поранити -
Мої шрами ти цілував...
Знаєш кожну стежину...
Душу знешкірену ти обіймав.
Лінії, лінії... Ми перетнули -
Меж немає
Вміє відкритися і бути вразливим
Той, хто кохає.

Не зможуть темні московити
Пітьмою світла загасити.
Допоки свічі наші світять,
То ніц не світить московитам.