Русиче! Остерігайся мене, наче вогню,
Бо я - Дажбог! Покровитель і цар України .
Ви ж бо - нахабні блощиці, Єгови меню,
Він вас не любить. Для нього ви - едемські свині.

Каже: - Ну нащо мені ця отара дурна?
Власне - не люблять! Чуже убирають у душі!
Мій бо закон для семітів! Слов'янам - харам!
Ну вас до біса! Прилипли, як оси до груші!

Сина (Христа!) - приліпили навік до хреста,
Біблію на власний смак переписали,
Цим надокучливим гоям стократно воздам
За богострату, брехню і церковні хорали.

- О, рідний брате! Не торсай блукальців сліпих,
Сказ християнський пощезне у променях правди.
Ще приповзуть до моїх покалічених ніг,
Прощення будуть просити в Ярила та Лади.

Кожна церковка в столиці стоїть на кістках,
Та на жертовниках пращурів, братику - згоден?
Віра у люду забитого вельми хитка:
Вріжеш нагайкою - будуть молитися й чорту.

- Згоден. Бери їх. А я тобі допоможу,
Трохи потопим в Дніпрі, пошукаю лиш Ноя...
Змиємо з пастви твоєї невір'я олжу,
Щоби вкраїнцями стали перевертні-гої.

26.08.2021р.

Хоч позаду лишається Жашків,
Та до Києва ще ого-го, –
Утомились і стали – ромашки
Вздовж узбіччя і в полі кругом.
Білосніжні і жовтогарячі
Веселяться на стеблах тонких, –
Я ніде і ніколи не бачив
Море квітів красивих таких.
Розімлілі опівдні від спеки
Та пошарпані вітром, мабуть, –
У віночки сплітаються легко
І букетами швидко стають.
Потопаючи в розкоші квітів,
Не гукаєм на поміч когось, –
Веселимся обоє, мов діти,
І цілуємось радо взасос...
Тож повірити буде не важко,
Що, коли я приніс їх у дім,
Пахли пилом дорожнім ромашки
І лоскотним волоссям твоїм.
26.08.21

Як хороше в саду передосіннім,
Мов ночі мерехтіння — спів цикад.
На вітах — злагідніле шурхотіння --
Їх вітру заколисує рука.

Все затихає. Лиш химерні тіні
Хитаються нечутно уві сні.
Далекі зорі у блідім цвітінні --
Являють личка в променях сумні.

В повітрі щем витає безголосий,
У серце закрадається жура.
Мов руки здійняла вітально осінь,
Тепло й смарагди в літа відбира!

25 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

дівчинка у полотняній сорочці —
ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
мені, навіть, шкода тебе, кмітливий промовцю,
що тобі завтра скаже її вбиваючий стронцій?

те покоління, яке не вміє брести смутними рабами,
те покоління, що в кишеню за словом відвертим не лізе,
те її найзеленіше дерево між двома римованими полюсами —
бронзовим скорпіоном правди колись переріже!

з усього, що створено — це твій найкращий перформанс,
пала сльоза запланована, розвіявся видив рожевий флер,
осінь у вікна стукає дівчинці айстрами медоносними,
шепоче на вушко:
— Бог — талановитіший режисер…

а тим хлопця знову завтра іти на кляту війну,
тим чоловікам знову стояти за Небесний Схід…
і гіркне душа від найгіркішого полину,
від народжених віт до зламаних віт —
торкає уже не одну терпеливу струну…

тут і не треба уже ніякого вищого генія...
вона біля них і дорослішає, мила Єсенія,
топить народу найхолодніший лід...
Евангеліну мені золоту нагадує,
донечку, що продовжить мій древній рід!

Годы мчатся…
Годы мчатся быстро, без оглядки,
Пролетая,как пчелиный рой.
Я желаю на любом десятке
Оставаться вечно молодой!

Рано еще с юностью прощаться.
Женственности формула проста:
Надо чаще над собой смеяться,
Начинать все с чистого листа!

Чтоб душа и пела, и звенела
Колокольчиком разбуженной весны.
Чтоб сердечко от любви немело,
Чтоб сбывались тайные мечты!

Ты прекрасна и чиста морально!
Ты свежа,как первоцвет весной!
И,наверно,будет идеально,
Если ты останешся такой!

Годы-не богатство,не утрата.
Годы лишь связующая нить.
Для того,кто может улыбаться,
И надеяться .и верить.и любить!

Просто будь! Не ув роскоши - в достатке!
Не деньгами – чувствами цвети!
И запомни: на любом десятке
Женщине не больше …30-ти!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 25.08.21


Роки мчаться ...
Роки мчаться швидко, без оглядки,
Пролітаючи, як бджолиний рій.
Я бажаю на будь-якому десятку
Залишатися вічно молодою !

Рано ще з юністю прощатися.
Жіночності формула проста:
Треба частіше над собою сміятися,
Починати все з чистого листа!

Щоб душа і співала, і дзвеніла
Дзвоником розбудженої весни.
Щоб сердечко від любові німіло,
Щоб збувалися таємні мрії!

Ти прекрасна і чиста морально!
Ти свіжа, як первоцвіт навесні!
і, напевно, буде ідеально,
Якщо ти залишишся такою!

Роки-ні багатство, не втрата.
Роки лише з'єднуюча нитка.
Для того, хто може посміхатися,
І сподіватися .і вірити .і любити!

Просто будь! Не у розкоші - в достатку!
Не грошима - почуттями квітни!
І запам'ятай: на будь-якому десятку
Жінці не більше ... 30-ти!
Наталі Біссо
Переклала на українську мову 25.08.21

Нагулялися доволі,
Відпочили досхочу, –
Занесу до протоколу,
Де хто бачив щось і чув.
Хто пролежав біля річки,
Хто подався за моря, –
Хто обсмажив тільки плічка
І хто повністю згорав.
Звістка ця не перешкода
Поміж мною і таким,
Хто все літо на городі
Розробляв собі режим.
Знаю точно, що немало
Залишилося друзяк,
Яких сонце так лякало,
Що з осель не йшли ніяк.
Я і сам не рвавсь нікуди –
Замінив балкон човна,
Тож засмага лиш по груди,
А вже нижче – білизна.
Ну, а ви як загоріли
Понаписуйте мені,
Що б явить картини цілі
Та зображення вповні.
25.08.21

Віруйте, брати, у що завгодно,
Вибір пишний: правда і олжа.
В мене ж піст. Пегас іздох голодний,,
Музоньку зарізав без ножа.

Ну і ну! Фатальну дав промашку,,
На Парнасі - казна що! Бардак!
Смажу на пательні костомашку,
Хай лошак послужить хоч би так.

Бо не хрумав кінь моїх віршаток,
Тільки гикав й морду одвертав.
Голоднеча - це, скажу,- не жарти,
Ось тому і сталася біда.

У колеги кінь, неначе слоник,
Товстопузий, вовна аж блищить.
Мій же був росточком, наче поні,
Під хвостом - поезії прищі.

Він кричав, просив: - Пиши про страсті,
Щоб любов жахтіла аж-аж-аж!
Не послухав. Огир "склеїв ласти",
Я ж бо втратив музу і кураж.

Дам пораду мудру у сметані,
І завчіть напам'ять - від і до:
Шкряботіть щоденно про кохання,
Шоб пегаси жили років сто.

25.08.2021р.

Спаковує вересень жовті валізи,
прибрав із повітря заморену спеку.
Маніжить остуда червлені ескізи,
дощами запахло в моїм осередку.

Паливода - вітер зриває намисто,
аж зойкає лячно гнучка горобина.
Багрянцем підпалює клени врочисті,
а бабине літо плете павутину

в густім ялівцю, барбарисі бордовім.
Навіщо? Напевно, мені не збагнути...
Затихли в дібровах джмелів колискові,
сховали смички цвіркуни у цикуті*.

Ще краплі тепла сонце сипле в долоні,
додолу летять сухозліток перлини.
Купається голуб у чаші бездонній -
на крилах запечене яблуко стигне.

Цикута - отруйна рослина

Йде отара за Кошари,
Пастуха не видно.
І з-за гірки пре примара
Не проста, а мідна.

Щось та й буде. Очевидно.
Утекти бажаю.
Авансується обида.
Мітка на скрижалі.

Як не є – не хочу ждати
Сум, що йде з долини.
У чужі чотири хати
Збіглися новини.

Не побачили нікого,
Тільки вогкі стіни.
А за ними – даль-дорога,
Де була стежина.

Бог освітлює отару.
Постелився спокій.
І навіщо ті Кошари?
Дайте світ широкий!

Помандрую, як нардепи,
Зором у всі боки.
Ще ні кулі, ні дурепи,
Ще назад – ні кроку.

… І днесь заб’є цілюще джерело –
очистися, утвердися, о муже!
Подужай час і простір цей подужай.
На тебе схожих досі не було.
Могутній рух вселяється у м’яз
не руйнівною – злучною жагою,
нутро землі наснажиться тобою
над відстань цю,
над простір цей,
над час.
Живи! Люби! Будь вірним сином Волі,
Дитям Природи, речником Добра…
Так після смерчу плісняви й сваволі
здоровий плід дається на-гора.

(В такт звучання калаталки темрява відступає.
Розвиднюється).

1989 р.

Минає все... а регулярно – ночі,
дощі... і особливо уві сні...
тоді й літа третиною коротші
і ближчає до келії на дні.

І як не уповати, – аве, Отче,
ця чаша не докучила мені,
не угамовуй водопади днів,
аби летіти якомога довше.

Але не зупинити течію
ріки цієї у кипучу дельту
іще не вичерпаного десерту...

немає часу, на біду мою,
з останніх сил триматися уперто
за соломинку віри на краю.

08.2021

Ось і осінь. Млосно до знемоги,
Ластівки рядочком на дротах...
Вирій кличе пташенят в дорогу
В дальню путь підштовхує сльота.

Їхні крила люблять тільки літо,
А зима - це смерть, табу, харам.
А мені туди шляхи закрито -
Вогнептах прикутий до Дніпра.

Як впаде із неба хуртовина
Й ляже крига на крило моє,
То гніздо у сяйві білопіннім
З жінкою- жар-птицею зів'єм.

А весною вилупляться діти:
Правда, Честь, Повага і Любов.
В акушерах, брат мій рідний - квітень,
А хрещений батько - сам Дажбог.

Осінь просить дати акварелі,
Я й даю, в обгортці самоти...
Хай вливає охру у пастелі
І багрянцем крапле на сади.

25.07.2021р.

Коли світає в Україні
І сонце душу звеселя,
То на Росії гуснуть тіні
І лють вихлюпує з Кремля.

Коли ж недобитки московські
Плюються жовчю і лайном,
Коли на пагорбах дніпровських
Вони влаштовують содом,

Тоді Росія торжествує
Під гвалт обскубаних орлів...

Не накликайте ката всує -
Не потішайте ворогів.

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Ми незалежні ні від кого –
і розум є, і сила є,
а от Московія ще цього
не розуміє... і снує,
снує ЗМІїну павутину,
тому що, нібито, брати...
але обрубують єдину
гілляку дерева кати,
кати свободи, віри, мови
в усі часи, у всі віки...
і досі неуки готові
чекати їхньої любові,
любові ворога, таки,
як і тоді, коли нацмени
і дикі юрмища орди
заполонили ойкумену
і замітали всі сліди,
сліди історії таємні
і явні, що були завжди...
були і є... але окремо
від нашої...
             ми інше плем’я...
ми – нація,
                   народ!
                             ...один.

24.08.21

Захисників у Бога - о-го-го!
А в мене тільки жіночка та діти.
Сусіди рвуться в церкву аж бігом,
А потім в дім мій - пити оковиту.

Опісля чарки - сповідь про татьбу:
У кого цупив та з якого краю.
Від правди християнської опух,
А я ж не піп, гріхів не відпускаю.

Той тягне цвяхи, той рубає ліс,
Той гріховодить з жіночкою брата...
Христовій пастві перший родич - біс!
Рогаті всі! Хвости ростуть іззаду!

Казати правду, наче, і не гріх,
А благородна і похвальна справа.
Та брешуть всі: і молоді, й старі,
Під бурмотіння "отченаш" лукаве.

Зідрала позолоту із личин
Вірян добрезних пресмердюча бражка.
Спаситель плаче на моїм плечі,
І просить: - Закорковуй хутко пляшку.

24.08.2021р.

Важливо, часом, не мовчати
І не боятися, коли
За дії ці тобі від брата
Ніяк не буде похвали.
Важливо іноді відчути
Себе щасливим попри те,
Що в душу лізе нишком смуток
І біль напружено росте.
Важливо іноді робити
Добро наявне для людей,
А не плекати гордовито
Рої підказок чи ідей.
Важливо, часом, не до суду
Безтямно бігти стрімголов,
А дати більш відчути людям
До них не втрачену любов.
Важливо іноді побачить
Яскраве сонце за вікном
І потім тішитись терпляче
Його незміряним теплом.
Важливо, часом, не забути
Про те, який сьогодні день,
Щоб не доходити до суті
Видінь святкових і пісень.
Важливо все, допоки жити
Натхненно хочеться без меж, –
І душу, піснею налиту,
Безжально іншим віддаєш.
24.08.21

На годину мама з хати.
Хлопців двох лишила татку.
Каже: дай щось малювати,
Почитай із ними казку.

Батьку ліньки щось читати.
Голова забита іншим:
- Ляжу трохи я поспати,
Ви ж малюйте щось побільше.

Хоч слона фарбуйте. хлопці.
Тільки він великий дуже.
Але тихо - тихо зовсім,
Інше все мені байдуже.

Довго думали обоє.
Слон же світлий, білий, певно.
Олівців таких немає,
Тож старались довго, чемно.

Здивували дітки тата:
Творчі. Вміють малювати.
Бо шнурочком по кімнатах
Всюди слід зубної пасти…

добрий ранок, Вкраїно, як тобі твої тридцять?
давай привітаю, бо так воно по-людськи годиться...
ти у нас уже панна , пливеш впливовою лебедицею!
таких розкішних пісень, як тобі співали, мені не співать.

до описових ніжностей не буду зараз вдавитись...
перше — від щирого серця: у цій війні не здаватись!
бо її — або виграти, або програти та плисти Летючим Голландцем.
а третього не дано! Дай Боже, рідненька, — від ать до ять!

можна тобі багато різних радостей побажати!
найрозумніше — хай мову твою не виганяють із власної хати!
це стратегічна зброя, це — найстрашніший атом—
для тих, хто досі не хоче свідомості визнавати.

хай тебе різношерсті діти по-справжньому поважають,
хай слов’янське коріння не лише квітку, а й плід роджає,
земель тобі нерозпроданих і багатого нащодень урожаю!
цін найнижчих на газ й пісень сміливих співать!

в якомусь спротиві, в якомусь кличному, сумному відмінку
в тобі завжди прокидався голос гордої справжності українки!
бажаю вбиратися у європейські шовки і відкривати вище колінки!!!
хай таланти землі блакитно-жовтим прапором майорять!

ти не зважай, що у мене рими тут дієслівні........
З Днем народження, Україно, вставай!!! уже зелені співають півні…)
пишу тобі похапцем у МЕТРО пісню осінню ,
сивий Дніпро за вікном гонить серпневу гладь…


спів із моєї трьохсотої октави
має громадянське право:

— сонна артерія твоя ще не переріза!
дівчинко моя переобіджена,
ми із тобою уже засніжені —
постями великих титанів
і віршами!
Україно моя, Украна моя!!!
Україно моя!
дихаю я!

і коли приходить загадкова повня
я починаю ставати інша —
коли відьмацька кров мене переповнює,
дика кішка вилизує кошенят, а я неспокійні вірші,
буває — страшні, буває — як, лілії білосніжні.

від цієї біди треба було накривати коритом…
є такий звичай в українських селах:
щоб дівка не говорила до себе вночі санскритом,
щоб не блукала тінню блідою по вікнах оселі,
щоб щит чоловічий закривав зірку її Цитаделі.

чи із дніпровським степом, чи з київським колоритом,
чи із древлянським духом змішуються ці начала?
я знаю, напевне, що на волю вирвуться усі вогняні метеорити,
скільки б у них не мовчала…

хоч я мільярди разів і Богу, й чорту, й тобі клялася:
—чуєш, любий, я точно кину шкідливу звичку!
то не слова — то віра моя пролилася,
на білій папір, на поблідле личко,
на цю містичну у повні річку…

—Ти, певно, хвора— скажеш тихо,
ліків від цього уже не буде...
гуси білі летять за вигін,
селезень-серпень лягає на груди.

Невтомний політ поетичної думки
в минуле, майбутнє, аж ген, до зірок!
А інколи може змінити стосунки.
Повчальний надасть, якщо треба, урок.

Відкриє буття дивовижні деталі.
Зануриться в світ надзвичайних подій.
Стрічки, що розірвані, зшиє, з’єднає.
Байдужого серця розтопиться лід.

З рожевих тенет повертає в реальність.
Пізнати, знайти допоможе шляхи,
щоб долі лихій не коритись фатально.
В собі подолати численні страхИ.

Політ поетичної думки в роботі.
Розбудить мовчання натягнутих струн.
Найглибших куточків сердечних в турботі
торкнеться, позбавить нав’язливих дум.

В словесному вирі від пастки до злету!
Без пафосу зайвого та метушні
щодня відкривається щось на Планеті.
Бальзамом цілющим торкнувшись душі,

політ поетичної думки невтомний!
У створених вІршах озвучує мить.
А далі у пошуках знову в простори!
До рим доєднатися, тож і не спить.

16.08.2021

Більш не боюся осуду людського!
Усе пізнала я: глумливий сміх,
За спиною - плітки, і смерть за рогом,
Святе причастя і смертельний гріх.
Жахливі смерчі на землі стражденній,
Колючі очі зради і олжі,
Занедбаних могил охрестя темні,
Оманливо рожеві міражі.
Як продавали душу за копійку,
Нахабно плюндрували береги.
Виборюю життя - звитяжно, стійко,
Святій любові віддаю борги.
Вросла корінням у гаї рахманні,
Торкаюся молитвою небес.
Зализую кровоточиві рани,
І мрію, щоб мій край з руїн - воскрес!

22.08.2021р

Тихо в світі.
Незвичайно.
Листя жовте на землі.
Осінь грається в мовчання
з посмішкою на чолі.

Трохи імлисто.
Туманно.
Ранок щойно розбудив
сьогоденні буйні плани
через дотик перспектив.

Місто мляве.
Витягає
руки-ноги навсібіч.
Чи вставати вже — рішає,
чи удати, що ще ніч.

Тихий шепіт.
Із коханням.
Через вулиці пусті.
З добрим ранком привітання
в повітряному листі.

І ранковий поцілунок.
Ледь відчутний.
Неземний.
Серця люблячий дарунок
сплячій ще душі твоїй.

09.11.20

Моя найвища нагорода
Одвічно схожа на твою, –
Ми українці щирі родом,
Яких повсюди пізнають.
І сіячі, і будівничі
Не раз відходили від справ,
Щоб надавати зуботичин
Усім, хто руки протягав.
Бунтарський дух також не згинув
Із непідкупних завжди душ, –
Пашіє жаром Україна,
Як продається за м’якуш.
Завзяті, вперті і неспинні,
Змужнілі в болях вікових, –
Ще краще жити ми повинні,
Ніж нині в прагненнях своїх.
Тож відвойовану свободу
Ми захищаємо в бою,
Щоби не дати вмерти роду,
Який по силі впізнають.
23.08.21

Парком тихим ішов я осінньої днини,
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»

Шарпав, злився, збивався з ліку,
Задихався й стихав губатий, –
Потім знову метавсь до вікон
І тиснувся крізь рами в хату.
Відчувався то рух, то подих,
Чувся регіт, переговори, –
Намагався зайти в господу
І показував вміння з двору.
Пританцьовував тихо й чуло,
Розважався рядном і клаптем, –
Потім сильно іще війнуло
І спокійно пропало раптом…
22.08.21

Так много вокруг нас
людей прекрасных,
Заметить главное, поверь,
Ведь в любом возрасте,
Мы чьи-то дети,
Это поднимет настроение,
Даст положительный заряд
На целый день.
Все что наметишь ты -
Достигнешь,
Помогут те, что с тобой рядом,
Ты только тоже в них поверь,
Улыбка на лице, задор,
Уверенность и вдохновение,
Труд будет в радость и тебе,
Достойный след оставишь
Грядущим поколениям…23.02.18 Швец Т.В.

Как важно прийти на помощь человеку,
Возможно добрым словом, нежным взглядом.
Общение искреннее подскажет все!
Главное в жизни быть полезным,
Делиться счастьем, радостью своей! 22.08.21

Як важливо прийти на допомогу людині,
Можливо добрим словом, ніжним поглядом.
Спілкування щире підкаже все!
Головне в житті бути корисним,
Ділитися щастям, радістю своєю ! 22.08.21

Тебе забути? Ні... І втратити, - не можу...
Метеоритами димляться дні.
Все має бути ще. Вітри гудуть тривожні,
І привокзальні мерехтять вогні.

Літа, а не вогні. І що перечекаєш...
Своє життя, барвисте і круте?
У нім, отам, на дні, - палка твоя рука є
Й терпляче серце ніжне золоте

Гіркий вогонь очей, скуйовджене волосся,
Мовчання, - аж гаряче крізь роки.
Усе збулося, все. Усе давно збулося.
Із мрій брело у стрічу. Навпрошки.

А вічність підступає, леденить обличчя...

У шелесті трави, у блискоті зірок
Уже тоді,
навік,
не втрачені й найближчі, -
Крізь відстані доріг
Полетимо удвох.

22 серпня 2021

© Тамара Ганенко

ІІІ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Якби була із бідної родини,
І звалася Софія Главані.
Погрався б пан Боскамп зо дві години,
І знову залишив її на дні.

У ній було таки щось від Богині —
Величний справжній королівський шарм.
І це заклалося іще в родині -
Її пресвітлі розум і душа.

Хтось довіря джерелам тільки й фактам,
І вірить у реальності живі.
Й критично дуже мислить, аж занадто,
Бо забагато лою в голові.

В Софії -- ірреальне і незвичне -
Добро зі злом в один клубок сплелось.
Як Афродіти -- неземне обличчя --
За пеленою вод не вгледів хтось.

І думає, що він — критичний геній -
Лиш сексапільність — то приваби суть.
А що було прекрасного в Єлені?!
За неї в попіл Трою загорнуть.

Син коменданта Кам’янця — де Вітте
На ймення Юзеф — він майор і граф.
Не знав, куди від радості подітись,
Як привела до нього долі гра.

Софія шлюб взяла із ним таємно,
Цим викликала батька лютий гнів!
Та свекрові всміхнулася приємно...
І він розтав, прийнявши до рідні.

Наложниця Боскампа — вже графиня,
Він супроводжувать її не зміг,
Щоб королівській догодить перині...
Та сам король їй припаде до ніг.

Вони поїдуть з Юзефом в Європу -
Берлін, Варшава, Відень і Париж.
І королі й вельможі й прості хлопи
Побожно шануватимуть її ж.

Вона вдягала з розрізами сукні,
І танцювала вальс і менует.
А європейські дами — недоступні --
Були усі затягнені в корсет.

Це вабило тоді непереможно --
Великі груди, талія тонка.
В очах її тонув мужчина кожен,
В розбійника здригалася рука.

А Салтиков? Той генерал аж тричі
Штурм Хотина для неї відкладав.
Ледь не утратив честі і обличчя -
Так вразила грекиня молода.

Для тітки бо шукала порятунку --
Наложниці турецького паші.
Була немилосердною фортуна --
Втекли й загинули ті дві душі

Під кулями з Московії солдатів...
А Салтиков тоді уникнув зла.
Софію із Хотинських він пенатів
Потьомкіну сюрпризом відіслав.

Таврійський князь коханцем був умілим —
Коштовностями всю обдарував.
На грецький трон оту гречанку смілу
Хотів посадовити попервах.

В Росію шлях прекрасної грекині
Проліг, мов на Потьомкіна коні,
Представлена цариці Катерині,
В ряди стає московських шпигунів.

Про це в джерелах згадки не знайдете --
Таємні вже зітліли до золи.
За що ж у Білорусії маєтки,
І в Петербурзі їй палац дали?

За що коштовностями обсипали
У зустрічей — конфіденційних — мить?
Здається ті сапфіри і опали
Зуміли цілу Польщу погубить!

14-16 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

можу тебе запевнити: папороть тут не цвіте.
барвисті тук-туки подають сигнали, аж до небесних стель,
дешевий готель… на диво, у ньому свіжа постіль, фіалковий гель,
солодко спиться, наче поряд індійська мати співає своїй дитині.
маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

дощова вода перетікає струмками з дахів у води Гангу,
на свято Холі на вулицях очищують карму і достигле манго,
більшого блага не має — блукати по вранішніх храмах Кхаджурахо,
на диво,— вчора очі змінили колір із зелених ставів на сині,
може, тому, що перестала говорити лиш голосними?

вся моя їжа — білий рис, перепічка пурі молоко кокоса,
тут не соромно бути бідними, сліпими і ходити босими,
тут гулятимеш на весіллі, де гримлять барабани, коли тебе запросять.
зовсім не хочеться топити смуток у мережевній павутині...
тут чогось радісно посміхаєшся незнайомій людині...

сюди їдуть жінки з депресіями, банкроти і закохані в йогу безумці,
блогери, обвішані апаратурою, що носять свої жахи у туристичній сумці,
але коли вони чують медитації Будди —з голів вилітають усі революції!
приміряють червоне сарі вимазують ноги м’якою глиною,
давно одружені пари не повертаютья один до одного спинами.

досі я думала що ця набита людьми країна — обділена Богом,
на вулицях лижуть сонце собаки і хмари тримають священні корови…
після того, що я відчула у мене стало багатшим серце,— не те, що мова!
переломлена тобою гілка любові уже не плакатиме віднині,
бо маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

я розповім тобі тисячі відомих версій,
про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
нині поетів розвелося, як грифів на каменищах
нині піїти плодяться, як голуби на горищах,
щоб бути на стилі потрібно злетіти вище,
палити бамбук — сушити весла…

сідають за ноутбук в бажанні створити
те, що не знають самі: дерева, сонця, палаючі метеорити?
переганяють описові події, як переганяє сонячну енергію Тесла,
запруджують ворд графікою рим тільки б не захворіти,
давно уже невиліковно хворі на графоманський вітер,
а з неба ридає Майстер і ремствує Маргарита…
знову — палити бамбук, знову — сушити весла…

той поет, котрий кожною клітиною тіла відчуває
що його праве, чорне крило — пекельним вогнем у волі згорає,
ліве, що біле — несе на собі ангельські дотики із небесного раю.
краща картина — багато картин які малює твоя уява:
кинута ним сорочка… голодний собака…килиму мокрий гравій…
залиш собі срібний перстень… сама загадаю
всі бажання твої… посидь… помовч… подихай…
бачиш — я граю…

ці руді гладіолуси на вікні, яким розрізали вени,
гладеньким оксамитом серпня горнуться ніжно до мене,
наше життя—театр, а ти—головна моя сцена,
слава Богу—надійна, Слава богу—зелена…

Магнітна буря ЛЮЦИФЕР.
Невидима загроза.
Торкнутись може різних сфер.
Невтішні є прогнози.

Вже наближається до нас.
Відчутна в атмосфері.
Їй панувати певний час.
Незваний гість в оселі.

Якесь тривожне відчуття.
Руйнується свідомість.
Підвищилось серцебиття!
Не спиться вже натомість.

Неспокій, страх беруть в полон.
Обійми недоречні.
Доречним є цілющий сон.
В години небезпечні.

Магнітна буря пролетить!
Один із епізодів
життя-буття – окрема мить…
Довіримось природі!

Нарощуємо позитив.
Купаємось на хвилі
емоцій гарних, почуттів.
Позбавимось поганих слів.
Та й будемо щасливі!!!

17.08.2021

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.
 

Жизнь нам сюрпризы преподносит ,
Когда мы их совсем не ждём…
И если кто-то даже спросит:
Что нового и как живём?
Ответить очень-то не просто,
Так как не знаем наперёд,
Всё так сегодня ненадёжно,
Получится наоборот…
А как уверенности надо,
Устали мы от всех преград…
Устроено всё в мире складно,
Для счастья нужен положительный заряд…2009 Швец Т.В.


Позитив – рождает счастье, радость!
Любовь, улыбку искреннюю излучает!
Тепло души и сердца дарит!
Всевышнего за все благодарит! 21.08.21


Позитив - народжує щастя, радість!
Любов, посмішку щиру випромінює!
Тепло душі і серця дарує!
Всевишнього за все дякує! 21.08.21

Впала з неба зірка -
загадав бажання,
і ловив губами
мрію на льоту.
Покосилась хвіртка
на стовпець смерканням.
Заплітала осінь
в косу золоту:

айстри, чорнобривці
та пучечки глоду,
виноградні грона,
кетяг бузини.
Сонце в калганівці
напідпитку бродить,
треті півні бачать
кольорові сни.

На порозі - "Приму"
курить дід Микола.
Скільки років смалить,
мабуть, й сам забув.
Пісня "пілігрима",
стихнула довкола.
Як в бурхливу річку
в спогади пірнув.

Череду в дитинстві,
випасав у полі,
в чорта на задвірках
в армії служив.
Пострічав барвисті
оченята долі,
серед царин серпня,
золотавих жнив.

Працював в колгоспі
гарним комбайнером -
в засіки стодольні
засипав зерно.
Збудував дім...поспіль
висадив дерева.
У саду - альтанка,
в погребі - вино.

А дружина - Настя
народила сина.
Синьоока, спритна -
все в руках кипить.
Панувало щастя...
(біла скатертина
збереглась ще й досі)
та невдовзі вмить

син в Афганістані
підірвавсь на міні,
жінка затужила -
в засвіти пішла.
В гріб поклав коханій
незабудки сині,
за покійних свічка
на краю стола.

З горя божеволів,
заглядав у чарку.
Знов шукав любові,
та все те - не - те.
Очі волошкові
снилися до ранку,
в серці не зів'яло
почуття святе.

Чвалом мчали коні
по стерні широкій,
швидко покотилось
колесом життя.
Попелом в долоні
посивілі роки,
а старечі сльози
в скошених житах.

20.08,2021р.

Відкрита змалечку душа
Тепло поволі розгубила,
Бо обігріти поспішав
Усіх без всякого мірила.
Тож відчуваю добре сам,
Як порожнину повнить холод
І корчить усмішки отам,
Де нині сумно, тихо, голо.
Звідкіль причаєно втішав
Усіх без всякого мірила, –
Згасає злякано душа,
Проткнута болями навиліт…
21.08.21

Ходить зайда попід краєм,
Лізе із ярмом у душу…
Не чіпай! Земля моя є!
Тут і сію я, і плу́жу*!

Вдосвіта до справи йду,
Смерком - в гречці загуляю,
Свою долю сам знайду –
У нероб не позичаю…

Житом рід оберігаю,
Майбуття з наук плету,
Колискових тут співаю…
Світ мій - не мара в сльоту**…

Зараз кодом гарт*** ладнаю -
Добра зброя добре служить…
Не чіпай! Земля моя є!
Я тут сію! Я тут плу́жу!

Не дивися на мене сумними очима
І сваритися марно на мить перестань, –
Подивися, як місяць прощально заблимав
І послухай навалу пташиних вітань.
Глянь, як впоює трави ранкова волога
І почуй, як утретє співають півні,
Бо не личить красивій кричать донезмоги
Й заглядати допитливо в очі мені.
Вже згоріли пітьми негустої сувої
І чекання на мене лишилось позад, –
Що ж тебе і чому до цих пір непокоїть,
Що ніяк не стихають потоки тирад?
Хоч зоріло вночі над селом піднебесся
Та лежала повсюди мовчання печать, –
Постарів уже так, що забулась адреса,
І нікого не стрів, хто б її міг сказать.
Час іде і потроху втрачається швидкість,
І утома проймає більш серце моє, –
Та світає навкруг – уже й обрії видко,
За якими слідів моїх ніг не стає…
20.08.21

Работа, дом и суета,
Гармония уже не та…
Проблемы хочется решить,
Достойно жизнь свою прожить.
И рано утром просыпаться,
Восходом солнца восхищаться,
Любить, дружить и наслаждаться
Стремиться к цели – не бояться.
Мечтать, трудиться, строить планы,
Не допустимы здесь обманы.
Мечты сбываются не все,
Лишь закалённые в труде...2009 .

Каждый новый день – подарок ,
Шанс для достижений, знаний,
Творчества, общения,
Гармонии с природой и с собой!!! 20.08.21

Кожен новий день - подарунок,
Шанс для досягнень, знань,
Творчості, спілкування,
Гармонії з природою і з собою !!! 20.08.21

— Це життя я знаю краще, — говорить кіт.
як муркотіти і в кого просить смачніший обід!
і скільки у дерева, що під вікном пересохло віт,
щоб мені ненароком із них не упасти.

ти коженого день крутишся білкою в колесі,
не достає справжніх рим і розкішних слів.
людство давно помішалося на вічній красі,
навіщо йому ще й твої закодовані гасла?

я — у нірвану а ти — у швидкий Wi-Fi ,
я — собі сам господар, а ти словників самурай,
коли вже згоріла хата — вогнем гори і сарай!
скільки в наперстку життя справжнього щастя?

у мене мантра — риба, у тебе мантра — Ом!
у мене від нервів — сон а у тебе — кубинський ром…
на ранок підводишся — марева сизий фантом,
а для щастя—води, аспірину й зубної пасти!

тобі б твою душу туди де протікає Ганг,
у котів теж сім життів і небо — блакитний дах.
от походив би трохи з хвостом і в моїх вусах —
скинув із себе давно дурні баласти!

тепла шуба і вуха-антени... Харе Крішна!
не завойовувать сцену, що ледве дише! Харе Рама!
сонце кусає млинець із сливовим варенням віршів,
є кіт найвища каста, простими словами!

Заспівай і пісня понесе
у краї далекі, заповідні
тої, що цінує над усе
голоси і трелі солов’їні.
Залітай і, може, обійму,
не чекай, що іншого почую
і не воркуватиму йому...
і не обіцяй нічого всує...
я ночую в небі у раю
і літаю ви́соко-висо́ко,
а коли сідаю у гаю,
аж тоді виказую свою
сагу про недолю одиноку.

Не співаю і гнізда не в’ю
ні своїй, ані чужій жар-птиці
і не маю у руці синиці
як і подобає солов’ю,
поки доживає в дежавю
те, що й досі дістає усюди
і не відпускає, «б’є у груди»
у моєму... у її краю,
де ночує горобець у стрісі,
і зозуля кукає у лісі,
та немає пари журавлю...
а почую горлицю мою,
що воркує у чужім горісі,
то сльоза умиє від жалю.

08/21

* * *
Задивляється смуток убік,
Де класичні стоять осокори.
А під ними на втіху собі
Я дарую коханій покору.

Чоловіче, навіщо тобі
Це невпевнення власної суті?
Хоч і мрії були голубі,
Та вони, як ті сіті забуті.

І тепер за тобою іде
Всюдисуща законна цариця.
Не заради тебе, а дітей
Їй почесно ночами не спиться.

Та з’явилось банальне, земне.
У любові суттєве зламалось.
Чом воно не облишить мене?
Бо обранців постійно замало.

Заявилось. І я зупиню
Крокування, думки, що новітні.
То додаймо не втіхи – вогню,
Оживімо хоча б на століття.

Сидять два кума у корчмі якось.
Стоять два кухлі пива перед ними.
Один похмурим вигляда чогось,
На світ очима дивиться сумними.
Другий на нього мовчки погляда,
Неначе не наважиться спитати,
Яка у того трапилась біда,
Аби якусь пораду, може дати.
При тому він здогадується й так
Від чого кум засмучений сьогодні:
Кума спокою не дає ніяк –
Така гримуча, що спинити годі.
Наваживсь врешті: - Знову дістає?
- Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
Спокійно і дихнути не дає,
Щодня, неначе той бульдозер давить.
І то не так, і те їй не таке…
Туди не глянь, сюди не смій ходити.
Життя від того, ну таке гірке,
Що іноді не хочеться і жити.
Одружувався ж – не така була,
А це чи стала з розуму з’їжджати.
Бурчати ще із ранку почала,
Тож довелось мерщій тікати з хати.
І не скажи нічого – зразу в крик,
Що кращі роки втратила на мене,
Що я зовсім нікчемний чоловік.
Й кидається ж, до того, як скажена.
Хоч з мосту в воду- виходу нема,
Хіба що, може, взяти й розлучитись?
Так онучата, дітвора трима.
Як їм у очі буду я дивитись?..
Кум змовк і низько голову схилив,
Немов важкий тягар давив на плечі.
По хвилі другий кум заговорив:
- Так, у житті сумні бувають речі.-
А потім раптом, наче щось згадав:
- А ти про водозбір не чув ніколи?
Я тут недавно в книзі прочитав
Про квітку, що людські змінила долі.
Історія така ж, як і твоя.
Якщо бажаєш – можу розповісти.
- Що ж, розкажи, послухаю і я.
- Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
Було то, кажуть в давні ще часи.
Жили сім’єю жінка з чоловіком.
Він робив посуд й на базар носив,
Тож мав із того на життя копійку.
Робота в домі на жоні була,
Вона сидіти просто не любила,
Варила, прибирала і пекла
Та й на городі і в дворі робила.
Усе б, здавалось добре та одне
Спокою чоловіку не давало:
Облаяти його не промине,
Весь час до чогось сікалась, кричала.
То на сусідку глянув він не так,
То надто пізно з міста повернувся.
То хвіртку не поправить він ніяк,
То хатою пройшов і не роззувся.
І, як почне - спинити її зась,
Бурчить-бурчить та всяко узиває.
І звідки та сварливість узялась?
Чого вона його постійно лає?
А він же тихий – дивиться й мовчить,
На лайку ту їй не відповідає.
Розвернеться і йде кудись бродить.
Хай жінка собі мозок виїдає.
Та ж врешті-решт не витримав, однак.
Одного разу ледь зайшов до хати,
А жінка знову так його, розтак,
За якусь дрібку почала кричати.
Можливо й винен був у тому він,
А, може, і вини його не бу́ло.
Та жінки крик метався поміж стін
І пів села його, напевно, чуло.
Він глянув так, аж злякана жона
Спинилася у крику на пів слові.
Побачила щось у очах вона –
Незвичне щось, зовсім для неї нове.
Він же спокійним голосом сказав:
- Із мене досить! Годі! Розведуся!
А далі мовчки капелюха взяв,
На жінку ще раз глянув, розвернувся
Та і подався хто зна і куди…
А жінка, хоч така сварлива стала,
Відчула – не минути їй біди,
Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
І бачила – не просто так сказав,
Одними не одбудеться словами.
Їй комір затісний зненацька став,
Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
Покинула роботу й подалась
Селом, поради в когось запитати.
Аби біда і справді не стряслась,
Як їй сім’ю із того рятувати.
Знайшовся мудрий чоловік один,
Послухав жінку, її щирість бачить,
Отож і дав пораду добру він:
- Є один спосіб все владнати, значить.
Піди у полі водозбір збери,
Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
Із нього собі чаю завари,
Постав у склянці, хай охолоняє.
Як тільки посваритись закортить,
Хапай ту склянку, чай візьми до рота
І не ковтай, поки й настане мить,
Як лаятись не буде вже охоти.
Як тільки заспокоїшся – ковтай.
Напій то, скажу прямо, чудодійний,
Тож напохваті ти завжди тримай.
Роби отак і буде все спокійно.
І справді – мир і лад в сім’ї настав.
Жона вже чоловіка не пиляла,
А він із дому більше не втікав…
До речі, квітку різно називали:
І орликом, й голубкою, бува,
І туфельками ельфа й домом стрічі,
А ще травою або чаєм льва,
Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
У Франції стара іще жива
Історія, яку всі, певно знають -
Що баби то сварливої трава.
Тож саме так її і називають…
Кум, видно, вже не так і сумував,
Заслухавшись, забув про свої біди.
- А хто ж ту квітку водозбір назвав?
І чому так? – То все з-за її виду.
Бо ж квітка, наче чашечка її,
Як дощ іде – по вінця набирає.
Отак водою повна і стоїть…
Мов баба в роті воду ту тримає.

ІІ
Боскамп

Її учила мати догоджати
В усьому обраним чоловікам --
Із тих, що при посаді і багатим,
Як Лясопольський Кароль той Боскамп.

Він був послом від Польщі у Стамбулі.
Туди його призначив сам король.
І відіграв у ті часи минулі
В Софії долі величезну роль.

Красуню й неотесану дитину
Він покохав, у дім свій взяв її.
Таланти всі природжені розвинув,
Й у вищий світ життя тоді увів.

Чекало там її всього доволі --
Бали, прийоми, подорожі теж.
Училася життя, як в розвідшколі,
Бо спостережлива була без меж.

Такий на цьому поприщі початок —
Наскрізь людину бачила вона.
І кожен крок її передбачати
Могла. Сама ж — суцільна таїна.

Була на вигинах примхливих долі
Чудовою актисою також.
І грала на забавах різні ролі --
Красунь, пажів та ще й крутих вельмож.

Співала, танцювала, трюки навіть
Акробатичні ставила для всіх.
Й життя її у центр уваги ставить -
Навколо завше чуть веселий сміх.

Французьку мову вивчила в Боскампа,
(А він, до слова, був і сам француз!).
Їй театральна не світила рампа,
Бо шлях стеливсь у стан Богинь і Муз,

До сонму світського левиць і левів
Життя вело крізь виверти свої.
Бо на забаву польському крулеві
Посол грунтовно готував її.

Любив красунь Станіслав Понятовський
Як майже всі правителі, мабуть.
Вже до Варшави час, але не зовсім
Туди проліг Софіїн спершу путь.

9-11 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мне лишь бы радости охапку…
Мне лишь бы горсточку любви…
А склоки все покуда в папку -
Для них бесцветный О де ви

Мне лишь бы чуточку объятий…
Мне лишь бы крошечных забот…
И чтоб вдвоем… ты - в белом платье
Рука в руке из года в год

Мне лишь бы небо было рядом…
Мне лишь бы радуги цветов
А если нет, хотя бы взглядом -
Спасибо, Боже, и на том…
19.08.2021.

Судьба у каждого своя ,
И на виду у всех она.
Её никак не утаишь,
И не заменишь ни на миг.
То, что дано тебе судьбой,
Сумеешь победить борьбой.
Борьбой за жизнь, существование,
Иметь для этого желанье.
И кто-то , вдруг тебе поможет,
И на судьбе свой след проложит.
Добро свершится, прорастёт,
И человек судьбу «свернёт…»2009 Швец Т.В.

Минуты жизни очень ценны,
Когда болезни наступают,
Преодолеть, не слечь, не сдаться,
Оптимистом оставаться,
Людей любить,
За все благодарить! 19.08.21

Хвилини життя дуже цінні,
Коли хвороби наступають,
Подолати, не злягти, не здатися,
Оптимістом залишатися,
Людей любити,
За все дякувати! 19.08.21

Хоч смереччя
Ще лепече
Жваво яворам, –
Пізній вечір
Ліг на плечі
Посивілим нам.
Йдем помалу
Якнайдалі,
Може, й кружкома, –
Та печалі,
Що привалу
Не було, – нема.
Вже і нічка
Мружить вічка,
Як давно колись, –
Півсторіччя
В межиріччі
Тут ми не були.
Ліс розрісся
Й на узліссях
Буки молоді, –
Час пронісся,
Наче глісер
Справний по воді.
Зоряниця
Так ясниться,
Що сріблиться мох,
Лиш на глиці
Темнолицій
Тіні від обох.
Хвилювання
В час прощання
Так, як і раніш, –
На світанні
Про кохання
Ані слова більш.
19.08.21

* * *

Одне слово скажи, напиши, зшепочи…
Те, просте і глибоке, як небо без краю.
Чи цілунком таємно його промовчи
На вустах моїх вогко і мов би в одчаю.

Або, хочеш, його на весь світ прокричи,
Щоб сполохати янголів десь біля раю.
А, можливо, встели мене ним, вкриючи
Пелюстками тих літер… І я прочитаю.

Увійди ним в мій світ і своєму навчи
Ніжним гласом чуття чи в росі водограю
Поміж райдуг та ті́ней життя й вірючи
В провидіння і долю. Лиш слово – кохаю!

Павло Гай-Нижник
19 серпня 2021 р.

Чи нам, либонь, здавалося, що ми
немарно зліплені з одного тіста.
Стелило небо сині килими,
і воркували горлиці у місті,

коли до тебе бігла навпростець
в мініспідниці, блузці з крепдешину.
Зелена стрічка, срібний гребінець,
в волоссі завивались серпантином.

В очах ряхтіли весни голубі,
тремтіли вії ялівцем на вітрі -
мене жадав і відкривав тоді,
як загадкові ноти на пюпітрі,

що викликають неймовірний щем
із першим доторком чуттєвих клавіш.
То жебоніли в пролісках ключем*,
то затихали в ружі кучерявій.

Ти божеволів од звабливих перс,
тендітних рук, дитинного обличчя.
Оберігав і вірним був, мов пес,
і не було між нами протиріччя.

Та відбриніла пісня на губах,
у повені жаги втопилась ніжність.
А жовтень загуляв у споришах -
то зрозуміли, що з тобою різні.

Ключ* - струмок

18.08.2021р.