Таке життя, неначе хтось наврочив,
Зарплата - тьху, тьху, тьху, не "о-го-го!".
Тому ловити мух уже не хочу,
А от сомів дебелих - аж бігом.

І ви ловіть, допоки є ще сили
Та у Дніпрі не висохла вода.
Не кліпнеш оком - вириють могилу,
На груди ляже кам'яна плита.

Нема хвостів лускатих в парадизі,
А на пательнях в пеклі - не лящі.
Ти будеш кормом для хвостатих бісів,
Та й у раю зостанешся ні з чим....

Чіпляю на гачка черву дебелу,
Під очерета поплавочком "Плюх!"...
Бодай тобі! Наживку рибка зжерла!
А комарі кровицю ссуть із вух.

Та ну його! В село вернувся. Шепіт
У душу лине. Поруч Верть і Круть...
Не згледівся - святі отці у церкві
Зловили і кадилами трясуть...

27.06.2021 р.

А думки, як сполохані миші,
Шелестять і зникають без слів.
Забувається найважливі́ше,
Що недавно сказати хотів.

Уже травичка стала зеленіти
І випурхнули котики вербові.
Несе весну замерзлий нині квітень.
А я без тебе мерзну, без любові.

Вбираюся у чорне, у вдовине,
Сльозами гірко поливаю душу.
Ти — в небесах… І хто у цьому винен!?
Твердять усі — змиритися я мушу.

Із самотою. Із оцим — безтебе?!
Одна у Київ, з Києва, мій любий,
Тягну валізу трудно, ніби в небо.
А серце тяжко пружить вени-труби.

Я хто для всіх — якась зажура-жінка,
В якої сльози завжди на кілочку.
Яка запише вірша на сторінку
І плакатиме у твою сорочку.

Затим впаде в своє холодне ліжко,
Біда замерзлу душу не зігріє…
Безсоння топче цвинтарем доріжку
У небеса злітає безнадія…

А над світами котики вербові…
«…І чай з лимоном, ложечка в стакані»…
Які страшні вдовині ці окови…
Одна в купе… І у невтішнім стані…

А верби на Спасівці пахнуть медово,
Зелена травичка заквітчує луг.
Лунає тихенько у вас колискова,
Бо сонце скотилось під вечір за пруг…

Життя розглядаєте мов на долоні,
Сусідко Надіє, за вісімдесят.
Схилили до мами три серця в поклоні,
Три доні й онуки із рідних кімнат.

Хай пісня на вулиці тихо лунає,
І сонечко світить, і ллються дощі.
Подякуйте Спасівку - стала Вам раєм,
Де хата щаслива і вишні, й хрущі.
15.06.20

А зозуленька кувала
В лісі на калині,
Доленьку передбачала
Хлопцю та дівчині.

Ворожила літ багато
В злагоді прожити,
Із буднів творити свято
Завжди слід уміти.

Ой, зозуленько-ворожко,
Нехай усе вдасться.
Накуй міцного здоров"я,
Добра, миру й щастя.

2021 р.

Зливаєш сотні тон потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен о́браз твій, мов птах,
сягає у блакить далеку!

Хай замалюється чоло,
високе, горде, надкосмічне!..
Ти стешеш го́ру над селом –
і місто з’явиться античне!

Ти кожне слово пронесеш,
мов дивну амфору з напо́єм,
і хто почує – скаже те́ ж,
бо заворожений тобою!

Мистецтво – вишуканий гріх!
Театр – розкиданий по світу!
Продайте нам возів – на всіх,
старий Кайда́ше-Шептекіто!!

20 грудня 2000 р., Київ

Черешень грона так неспішно
Достигли в маминім саду.
За ними червоніють вишні
В солодкім веснянім меду.

У яблук рожевіють щоки,
З горіхів роси, як вода.
Мов пелюстки злітають роки...
А мама в дітях молода.

На морі і на теплому пісочку
Ти грієш пузо, п’єш своє пивко…
А ввечері посадиш п’яту точку
У барі, де куняє твій бровко.

Прокинешся в обід, не на світанку,
Потягнешся ліниво. Добре як!
Дружина поруч, нібито вакханка,
Розкинулась у сні. З вікна свіжак

Подув і обвіває тихим вітром…
А в ці часи іде на фронті бій!
І ворог б’є підступно, хижо, хитро,
Життя бере воєнний кровопій.

З гранатометів розпочався ранок
Для воїна, що захищає нас.
Яка вода, який іще сніданок!
Протриматись би невеликий час.

І гатить ворог прямо на окопи,
Там помирають хлопці молоді.
І де ж ви є Америки, Європи,
Що залишили нас в оцій біді?

Ви дивитесь на нас і винувато
Відводите очиці просто в бік.
Не помогли скрутити в’язи кату,
Що воювати людство все прирік.

Що вбив народу по світах мільйони,
Від цього сиріт скільки і калік!
Мовчать Берліни, ситі Вашінгтони,
Коли в бою вмирає чоловік.

Голосить в хаті українська мати,
Чий син убитий на війні поліг…
Той, що на морі, стане захищати,
Свою дитину, жінку і поріг.

Відкупиться і буде тихо жити,
Для чого брати в руки автомат…
А син сусіда буде ще служити,
Допоки військо тут тримає кат.

І зараз поруч є дві України:
В Донбасі довго тягнеться війна,
Для іншої пивко, м’ясце, хлібина…
Розділена… У цім чия вина?
14.07.20

Гуляли мама з донькою якось
Маленьким сквером, що на Оболоні.
День ясним, тихим видався сьогодні.
Вже сонечко високо піднялось
І пригрівало. Та поміж дерев,
Що оце саме рясно квітували,
Вони лиш ніжний доторк відчували
Тих променів. І відчуття бере,
Що у раю розквітлому гуляєш.
Так хороше і легко на душі,
Що, хоч берися та пиши вірші,
Усе на те навколо надихає.
- А хто оце? – запитує донька,
На пам’ятник указуючи, - Дивно,
Він виглядає зовсім і не гнівним,
Хоча й меча тримає у руках.
- То, доню, Михаїл – архістратиг –
То наш небесний покровитель міста.
- Так. Нам у школі говорили, дійсно,
Про нього. Та учитель не устиг
Багато нам про те розповісти.
А ти, матусю, може більше знаєш,
Чом саме він наш Київ захищає?
Адже немало є других святих.
- Так трапилося, доню, що його
Найпершим місту в поміч запросили,
Коли при Володимиру хрестили.
В літописах ти не знайдеш того.
Було то в час, як Володимир взяв
У греків Херсонес і там хрестився.
А, в Київ повернувшись, заходився
Хрестити Русь. Найперше наказав
Дружинникам кумирів всіх звалити,
Що в капищі стояли на Горі.
Дружинники їх витягли з воріт
І заходились молотами бити.
Все на очах розгублених киян,
Які у стра́ху на таке дивились,
Щоб боги і на них не розізлились
Від завданих кумирам їхнім ран.
Чекали, що ударить грім з небес
І спалить всіх: і винних, і невинних.
Й поваляться на землю древні стіни,
І зникне Київ під землею весь.
Та поки тільки гупання неслось
Та цюкання сокир, які рубали
Кумирів дерев’яних, доки й впали.
Високе в небо полум’я знялось.
То дерев’яні ідоли горіли.
А люди кари ждали від богів,
У небеса даремно поглядали .
Та боги, мов розгублені, мовчали,
Не падав на людей небесний гнів.
Та раптом з жаху охнула юрма,
Коли з воріт кінь витягнув Перуна.
Він за хвостом коня узвозом суне
І слідом хмару пилу підійма.
Кінь протягнув кумира крізь юрму
До Ручая. Надбігли слідом слуги,
Ще більшу учиняючи наругу
Не ідолу - Перуну самому,
Коли взялися палицями бити.
А дерево стогнало і гуло,
Неначе йому боляче було.
Юрба ж нічого не могла зробити,
Бо ж поряд он дружинники стоять
З мечами, миттю голову зрубають.
Тому кияни дивляться й ридають,
Не кидаються бога захищать.
Нарешті, вдовольнивши свою лють,
Вхопили слуги Перуна і в воду,
В Ручай і, щоб минути перешкоди,
Відштовхують від берега, женуть
Вниз до Дніпра. Юрба слідом іде,
Усе ще сподіваючись на диво.
Що все для них закінчиться щасливо,
Перун, нарешті, кривдників знайде.
І там, де нині Видубичі є
Те диво сталось. Ідол зупинився,
Чи чимось під водою зачепився.
Здавалось людям, навіть, устає.
І закричали люди: «Видибай! –
До нього,- Боже, видибай, помстися!
На нас усіх нещасних подивися
Та кривдників, нарешті покарай!»
І ідол, наче ті слова почув,
Став підніматись, хоч і через силу,
Хоч слуги його палицями били
Аби він знову у Дніпро пірнув.
Але зробить нічого не могли.
Куди з Перуном їм самим тягатись?
Юрба у гніві стала насуватись,
Вже й кулаки озлоблено звели.
І тут єпископ грецький Михаїл,
Який приїхав з Херсонеса з князем,
Щоб Русь хрестити, всіх навколо вразив.
Перехрестив він ідола й що сил
Гукнув: - Архангел, поможи здолати!
І тої ж миті, наче із небес,
З’явився воїн, в сяйві злата весь,
З мечем в руці. Юрба застигла раптом.
А він у сяйві сонячному взяв,
Мечем торкнув Перуна й той у воду
Звалився знову на очах народу
Й Дніпро по хвилях вниз його погнав.
А слідом слуги хрестячись пішли
Аби його аж до порогів гнати.
Юрба ж не стала далі проводжати,
Усі і так налякані були.
А воїн раптом розвернувся й зник,
Немов його і не було ніколи.
Зашепотів між себе люд навколо:
«А хто то був? Що то за чоловік?»
Єпископ на той шепіт повернувсь:
«Архистратиг то Михаїл був, люди.
З ним Божа сила скоро тут пребуде».
А потім навкруг себе озирнувсь:
«На цьому місці храм йому воздвигну!
Щоб пам’ятали про подію всі.
Стояти буде тут у всій красі
І свідчити, як тут диявол згинув!»
Так Видубицький виник монастир
Святого Михаїла… День по тому
Князь Володимир повелів усьому
Чесному люду із Подолу й гір
Зійтися на Почайні. Хто не прийде,
Той буде князю ворогом тоді.
І люд зійшовся, надто не радів,
Але й не плакав. Бачив: за всі кривди,
Що були заподіяні богам,
Ті, навіть, пальцем не поворухнули.
Злякалися? Слабкі занадто були?
Тож і прийшли до річки берега́.
Тим більше, що архангел Михаїл
Перуна легко переміг в двобої.
Тож мовчки охрестилися водою,
На спротив не було вже у них сил…
- А Михаїл приходив лише раз? –
Спитала донька, - Чи таке ще було?
- Звичайно, доню, люди вже й забули.
Минув із тих подій чималий час.
Архистратиг, хоч місту помагав,
Та після того не з’являвсь на очі.
Ішли роки, змінялись дні і ночі,
Аж доки час тяжкий зовсім настав.
Прийшла зі сходу, зі степів орда
Монгольська на чолі з Батиєм-ханом.
Він десь на Стугні зупинився станом,
Але на Київ хижо погляда.
А вже ж про нього чули на Русі,
Що він жорстокий, милості не знає.
Міста горять, кров рі́ками стікає.
Отож зібралися кияни всі
Та й вирішили місто не здавать,
А разом від монголів боронити.
Прийшла орда, щоб місто обступити.
Куди не кинь – тумени їх стоять.
Батий шатро поставив на горі,
Що й досі ще Батиєвою кличуть.
Кияни стали упадати в відчай,
Поглянувши зі стін о тій порі.
Такої сили ще не знав ніхто.
Як від такої місто захистити?
Не краще в місто ворога пустити,
На милість його здатися, а то,
Пощади їм не бачити вовік.
Зі стін дивились, думали-гадали.
Наказ від свого воєводи ждали.
Аж тут з’явився раптом чоловік -
Михайло Семиліток. Всі його
У місті як людину тиху знали.
А тут він мовив: «Що ж ви, люди, стали?
Віддати міста хочете свого?
Та ж хан Батий його не пощадить.
Згорить в огні. Боротись, люди, треба!
Тоді і поміч матимете з неба.
Чого даремно плакати сидіть?!»
Піднявсь на стіну, лук з плеча ізняв.
Ніхто такого в місті ще не бачив.
Наклав стрілу, лук натягнув добряче
Й в бік ханського шатра стрілу послав.
Хан саме всівся братись за обід,
Як тут стріла, немов із неба впала
Та у печеню на столі попала.
Від страху хан аж на обличчі зблід.
«Звідкіль стріла?» - у нукера спитав.
«Із Києва, мій хане, прилетіла!»
«Коли у їхніх воїв така сила, -
Подумав хан,- то я даремно взяв
Його в облогу. Що ж його робити?
Адже ніколи він не відступав
І скільки міст за свої роки взяв!
Їх треба, мабуть, якось обдурити?!»
Тож повелів він биричів послать,
Аби умову передать киянам.
Мовляв, він місто штурмувать не стане
Та мають того воїна віддать,
Який майстерно так пускає стріли…
Зібралися на раду геть усі,
За гамором не чути й голосів.
Судили довго і постановили
Батиєві Михайла все ж віддать.
Аби малою кров’ю мир здобути.
Як довелось Михайлу то почути,
Сів на коня й киянам став казать:
«Не уздрите ж ви Золотих Воріт.
Прийдете вранці – їх уже немає».
Стоїть юрба, лиш голови схиляє.
А у Михайла голос, наче лід:
«Дурна в вас рада – от скажу я вам:
Якби мене ви хану не віддали,
Ніколи б стіни київські не впали.
Ви б усім дали відсіч ворогам!»
Підняв на спис Ворота Золоті,
Неначе то звичайний сніп пшеничний.
Тут охопив юрбу безмежний відчай
Та не посмів хтось стати на путі.
Піднявся вершник той у небеса
Та і понісся ген до Цареграду.
Ніхто не став коневі на заваді.
І досі кажуть, є ота краса
В Стамбулі-граді. Бачили не раз.
А ті, хто бачив, сподівались, звісно,
Що знов ворота вернуться до міста,
Але, коли для того прийде час.
А що монголи? Київ узяли,
Бо ж не було Михайла рятувати.
Батий же, не зважаючи на втрати,
Пороками ворота завалив
Та і спалив, понищив все навкруг,
Окрім, хіба, Святої лиш Софії.
Побили люд увесь монголи злії
А, коли врешті гамір бою вщух
Й монголи собі далі подались,
Настала тиша. Зовсім мертва тиша.
Лиш вітер дим над згарищем колише,
Що було містом Києвом колись…
Не так багато часу і пройшло.
З’явились люди, що змогли сховатись,
На згарищах взялися будуватись
І місто потихеньку ожило.
Але у праці і у боротьбі
Завжди Михайла в поміч закликали,
Адже його за оборонця мали,
Що зобрази́ли згодом й на гербі.

Ану просієм через сито
усі тривоги і жалі,
коханням сплатим долі мито
та ще й відсотки чималі…

Ану пропустимо стосунки
крізь решето пустих утрат
і трунку вищого ґатунку
позаздрять Гете і Сократ.

Зерно відділим од полови,
а мед залишимо бджолі,
пусте базікання від слова –
хай навіть ти сама Джолі.

Ще хіть відсієм од любові,
від перелюбу дикий блуд
і стануть почуття готові
пройти через небесний суд!

В Оклахома-сіті
всі давно вже ситі,
взуті і побриті
в Оклахома-сіті.

У ціло́му світі
всі брудні, не миті,
з латками на свиті –
у цілому світі!

В Оклахома-сіті
всі в однім кориті,
при грошах, в просвіті
в Оклахома-сіті.

А в цілому світі,
хоч ти на Гаїті,
хоч ти на Таїті –
в смітті й безробітті!

В Оклахома-сіті
скоро будуть биті!
Будуть ситі биті
в Оклахома-сіті.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Як пусто у казні -
не сплатять трудодні,
часи настануть скрутні -
всі будемо у лайні.

Та сповнена казна
тріщати почина.
От лусне враз вона,
й тоді нам - гріш ціна!

Так що ми́ тут - на стражі ми
рівноваги казни,
запопадливо важимо
із сріблом казани.

Плинуть грошики цівкою,
підкидний - це не бридж,
й ми швидкі на платіж:
- Розрахунок - готівкою!
- Та її в нас - хоч їж!

- От я - доглядач кас,
там - гроші напоказ,
від них у мене вже сказ,
незчувсь, як трохи натряс.

- А я - з бухгалтерів,
в кишеню щось тягну,
бо зовсім вже здурів,
рахуючи казну!

За казною триклятою
ми пантруєм весь строк,
горнем гроші лопатою
із кутка у куток.

Хай пробачать нам вкладники, -
кожний ловить свій шанс,
а очко - не пасьянс...
Тільки ми - не розтратники,
ми - борці за баланс!

Ти уяви, казно,
що банк ти в казино, -
й тебе, немов у кіно,
зірве хтось з нас все одно!

От тільки - гра дурна
до казні доведе...
Спитають: «Де казна?»
Відмовим: «Казна-де!»

І тоді з реверансами
відведуть нас в тюрму:
хто працює з фінансами -
тут близенько йому...

Рівноваги прихильники,
ми за рівність - грудьми
й на порозі тюрми!
Ми - балансу невільники,
в’язні підсумку ми!

(2009)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

1.
Как звон благовеста Софии
сквозь время несутся слова,
свой глас отдала ты России
имея для мира права.
2.
Как углей горящих жаровня
ты в строках горела сама:
по слогу для Пушкина ровня,
философ по складу ума.
3.
Как жертва замужество стало –
любви безответной крыло,
как мало! как мало! так мало!..
отпущено счастья было.
4.
Как вдох ароматов вокзала
хранит в нашей памяти рай
об этом когда-то сказала
пролив nostalgi через край.
5.
Так родиной стал храм Софии
и в Духе Святом голова,
о русах как плач Еремии
в сокрытом контексте слова.

22.06.2021г. по Р.Х.
Чернигов, Святое

http://youday.tilda.ws/reportage

Остання свічка згасла над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
Чого боїшся? Вибери його…
Його. Цей світ. А може, дві тополі.
Чаклунка-ніч заплутала стежки,
Де дно мутне, там хвиля віроломна.
Пливе вінок за поштовхом руки,
А ти мовчиш мовчанням непритомним.
Свята печаль. Заломлені уста.
На манівці пішла блудити річка.
Пливи, пливи… Остання згасла свічка.
Коли печаль,то хай собі свята...

Тополі дві і світ цей – над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
А допливеш – побачиш дві тополі.
Чого боїшся? Вибери його…

Прокляття вбивцям нашого народу,
Вони тут поряд з нами, вороги!
Вбивають тих, хто б'ється за свободу,
Бо їм убити завжди до снаги.

Але у нас ще є немало сили,
Сини зросли, онуки вже ростуть.
Ми ворогам війну оголосили,
Виходимо усі на ратну путь.

Тепер спрацює око вже за око,
Ви бійтеся, бо з вами поряд - ми!
Які нещадно битимуть, жорстоко,
Щоб захистити весь наш рід крильми.

Ті, що прийшли колись до нас, до хати,
Не зрозуміли, хто є хазяї.
Тепер від них нам треба захищати
Свої родини і поля свої.

Були ми, є, народ наш завжди буде!
Ми непоборні, показав це час.
Хоч українці мирні, добрі люди,
Та знищимо усіх, хто йде на нас!

А дощ іде, не дивиться на літо,
І листя п’є живильну рідину.
Усе навкруг напоєне, помите,
Вчорашній день покинув цю весну.

Смарагди трав і півників цвітіння,
І перша зав’язь мокра на гіллі.
Кінчається чекання і терпіння
Без сонечка і без тепла землі.

Так хочеться вже горілиць на трави,
Побачити летючі небеса!
Хоч хвіст учора показав нам травень,
Весни зосталась ніжність і краса.

Усе навкруг дощами оповите,
І день здається довгим, без кінця.
Хоч відсьогодні почалося літо -
Від нас тепло сховало і сонця.
01.06.21 

Сміятись, плакать чи радіти
Від щастя вдень, або вночі.
Але, мов райдуги крізь літо,
Сльозами знов ідуть дощі.

Розквітла присмерковим цвітом
Гірка печаль в моїй душі.
Та, наче райдуги крізь літо,
Крізь серце знов ідуть дощі.

Вже листя стало золотіти,
Летять до вирію ключі.
І, наче райдуги крізь літо,
Крізь осінь знов ідуть дощі.

З тобою поряд зорі світять
І тануть болі у душі.
Проходять райдуги крізь літо,
Стають снігами всі дощі.

Мости розведено укотре,
а ми на різних берегах…
І знов стоїть питання гостро,
і доля знову на вагах…

А міг би світ мій стати нашим?
Напевно міг, але не став…
Чому спили гіркої чаші
мої вуста, твої вуста?

Вони, на жаль, усе мовчали,
тепер не знають, що казать,
бо невимовної печалі
на них лежить гірка печать…

Мости розведено сьогодні…
Навіщо ти їх розвела?
Щоб подолати ту безодню –
мені потрібні два крила.

В спустошеній хаті бабуся сама
когось виглядає щоденно.
В шибки заглядає холодна зима,
у сивому серці злиденно.

Хоч під рушниками святі образи
Ісуса і Діви Марії,
на згарку свічі - вперта крапля сльоти -
сльозами на вицвілих віях.

До ніг притулився нечесаний кіт,
нявчить за вікном хуртовина.
О скільки старенька згорьованих літ
чекає на доньку та сина.

Живуть за кордоном, не знають біди,
забули про рідну домівку.
Та пам'ять не стерла минулі сліди,
насипала сніг на долівку.

Ось донечка мила обніжком біжить
назустріч у сукні зеленій.
Промчало життя, наче проліска мить,
скінчились зернята у жмені.

Під грушею син її, ще немовлям,
все бавиться у баби-киці
із сонечком теплим, і радо земля
плете з ароматів суниці.

- Мам... мамо, - лунає відлунням здаля -
тих слів не вчувала давненько.
Чатує знедолено на журавля
і ластівку зболена ненька.

23.06.2021р.

І я тієї ж... он-де і святі
і ті, бувало, глечики ліпили.
Хай і мені опалить сонце крила,
якщо поманять гори золоті.

Нехай сміються юні корифеї,
що ямбами писати – не моє.
Зате я їх не пхаю у хореї,
як деякі miledi & mes’ye.

І зайве не розтягую рядочки,
не муляю нікому на нозі,
а наступаю, – прошу excuse
me sorry... я така жіночна...
іронізую... і на цьому точка...
а коми упакує fantesý.

Ану і я попробую... як ті,
кого у море бурею занесло,
і хоч пора уже сушити весла, –
чого його гребти у самоті?
Поезія не має колориту...
заіржавіло слово золоте
старого Риму... а було круте:
патриції в чужому оксамиті,
раби-колони і живі‐убиті...
тріумфи і трофеї... вар’єте!
А на увазі маємо еліту,
або юрму, комедією ситу,
або серйозні натяки на те,
що пише геній...
мовою санскриту.

06/21

Ніби сонце, хмарою повите,
Як же рано, побратиме, ти -
Перестав нам піснею цвісти -
Наш кобзарський королевий цвіте.

Як пливли віночки по воді,
І комусь твій образ сяяв милий,
Всі плакучі верби похилились,
Мов дівчата в тузі молоді.

Залишився рано без родини,
І в лещатах самоти німів...
Твій сакральний, невмирущий спів
Болем пронизав усю Вкраїну.

І святим од того болю став,
Мов бальзамом лікував цілющим
Всі корисливі, заблудлі душі,
Правдою наповнював уста.

Що тобі тепер із неба видно?
І які сказав би нам слова?
Звичаї ти рідні шанував
І Богам, Богам молився рідним.

На Купайла, брате любий, згас...
Каже дух твій: Україні бути!
Хай же зацвіте нам сонце-Рута,
Сила й воля прийде хай до нас!

23 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Що не ніч – поїзди, поїзди
стуком рейковим сни відчиняють..,
і я знову розводжу мости
між собою і сном – через Пам’ять.

Що не ніч – починаю брести
по тих водах, покинувши берег,
і плисти.., і дурниці плести…
Що не ніч – визираю за двері.

Мабуть, там повернулася ти?
Ні. То просто твій голос примарив…
Що не ніч – поїзди, поїзди...
колесують мій спомин кошмаром…

8 квітня 1989 р., Київ

Я нікому не потрібен. Це нормально.
Поховають тихо. Ну і що?
Мій Пегас - лайдака, кінь педальний,
І поези з прозою - ніщо.

Що приніс хорошого громаді?
Кілька байстрючат? Ото й усе?
Ні гроша мої слова не варті,
Так як і діла команди "ЗЕ".

Я уже помер. Хоч серце б'ється,
Венами ганяє кров густу.
Вихлюпнувсь до дна братам до денця,
І отримав дяку - чорну мсту.

Ось і вир. Хитається місточок,
По душі тече остання мить...
Жити хочу! Ой як жити хочу...
Та померти треба. Ви ж - живіть.

22.06.2021 р.

Мереживом прозорим
Вкриває теплий дощик
Всі трави й квіточки.
Закуталися в нього,
Як в плащики чудові
На вишеньці листки.

І липа й горобина
Дощику раді нині.
А ще земля свята,
Яка ж бо хліб плекає,
Що стане короваєм
На будні і свята.

2021 р.

Час розсекретив останки –
це поховати їх час.

З дна водосховища танки –
точно наводять на нас.

Збірні війська кісткові –
смертять маневри в лісах.

Щоб по-пластунськи по крові –
повзав мурашками жах.

Скільки ще мін не зірвалось –
скільки ще жде матерів.

Стільки же часу лишалось –
нам на спокуту гріхів.

Спільні війська кісткові –
наших героїв і ні

проти Германій, Московій –
мирно лежать на війні.

6 червня 1995 р., Київ

- Я знаю, що він виїв очі тобі,
не думай про нього більше.
Згубися веселкою в сірій юрбі,
пройми своє серце віршем.

- То, як же не думати?... важко зректись...
із плоті ми однієї.
З гіркого полину, сльози самоти,
з ванільних квіток лілеї.

- Ти не божеволій, в кав'ярню піди,
поглянь в синю даль навпроти,
що погляд сканує подекуди,
і твій відчуває спротив.

- Для мене існує лише тільки він,
не вирвати із корінням
із серця того, що з небес далечінь
бентежить ясним промінням.

- Поглянь у люстерко, себе полюби
надмірно тремку, охайну.
На призьбі цілуються голуби,
не мріють про ружу чайну.

- Не миле пташа я, а зоряна тінь,
що йде за любов'ю інде
по стертих слідах голубих сновидінь -
сховатися, віриш? - ніде.

21.06.2021р.

що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
які шугають дзиґами, по русявій брові.
хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
мовить:
—Нічого не знищуй!

Навіть, якщо невідомий вимикає душевну орфографію,
не дуйся на того, хто лишив тобі пагони нахабних вражень!
Замість того, щоб у кишеньку рожевих мізок складати непотрібні ображення,
обирай шкодувати того, хто здійснює постріли важким монографіям…

вона писала потроху… ось це—поміж прибираннями і дитячими криками,
ось це—між невідомими ніками і вкрапленнями нецензурних вироків,
ось це—між пастельними відтінками блакитно-ніжного відчаю і телефонними викликами,
не розуміючи до останнього з якої хвилі предків і з якої золотої підкови вона виникла.

було чути, як змії гріються на теплім камінні, як біля ніг шепоче прохолодне море,
було чути як вона сама до себе говорить:
—Це зрозуміло, що життя убиває найдовірливіших романтиків ...
Для цього не потрібно останніх фактів і вищої математики,
але якщо я іще живу між пральною машинкою Samsung і гостресенькими рядками,
міняю сукню стражденної служки на вбрання гротескної дами,
встигаю за нього крикнути:Amen!
Пробачення— це і є те, що під тиском його ваги мурує у мені найміцніший фундамент…

Жоден перехожий не здатен змінити твоєї справжньої вартості,
треба завжди іти вперед, треба ніколи не зупинятися
і не шкодувати шкіру свою до спалення на міліграми.
Хоч щось, що виказує твою зрілу присутність
жаркіше меркурієвої ртуті,
глибше за смертельну рану...

що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
які шугають дзиґами, по русявій брові.
хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
до чого ж тут описова лірика?...

Я сам себе, нарешті, стрів,
З собою сам погомонів
І з’ясував, що я і я -
То буцімто одна сім’я.

Прощай, роздвоєння моє,
У мене я, нарешті, є...
І налива на брудершафт
Сама собі моя душа.

До бабці з міста у село прибув онук на день.
Де гуси, кури, кіт і пес, дивитись він іде.
Малий подвір’я обійшов. Оглянув, що де є:
- А скільки, бабцю, молока корова ця дає?
Всміхнулась бабця. Що сказать? Для когось дивина:
- Та зовсім, хлопче, не дає. Не доїться вона.
- Чого ж тоді її тримать? – питає малючок.
- Напевне, треба. – каже та. – Бо це у нас бичок.

Жити без жони на світі нудно,
І це правда, браття, а не жарт.
Карася ловити многотрудно,
А дружину - важче востократ.

Бо жінки шукають грошовитих,
І таких, що люблять як Ерот.
А у мене всох кохання гвинтик,
Статки - дві собаки та город.

Є картопля, хрон та колоради,
Є сапа, лопата і граблі.
Де ж ви, де - красунечки кирпаті?
Хто натерти хоче мозолі?

Сняться кожну ніч пипкИ дівочі,
Аж сердечко в грудях "тень-телень!".
Тиша. Ні гу-гу. Мене не хочуть..
Помирати буду бобилем.

21.06.2021 р.

Шарую кожну мить...
Із власних відображень
Усе, що наболить,
Витрушую як сажу.

З усіх своїх дилем
Сприймаю лиш одненьку.
Якщо сучасних тем
Ріднить мене маленько.

Рідня - дрімучий ліс…
Клопи і сіроманці.
Втрачає нюх мій ніс,
Здогадуюсь, що вранці

Якогось там числа,
Якогось понеділка
Відсію їм бабла,
Якщо не «схватить білка».

Шарую кожну мить
Без вибачень і страху.
Болить мене, болить
Коли у клітці птаха…
21.06.2021.

Чи роки, чи щасливі наші дні,
Сьогодні тут зозуля накувала,
Хвалу любові і хвалу весні
Моя душа злетіла й заспівала.

Крізь гомін міста, тишу вечорів,
Вогонь кохання серце не забуде.
І кожен в цьому полум’ї горів,
І ця пожежа вічно гріти буде.

Коли вдихнеш життя в останній раз,
Подякуй вічність за прожите диво.
Згадай про щастя, що зігріло нас,
Й благослови любов - вона правдива.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Ми не цупимо з казни
ні копійки просто...
Це - Господь нас борони -
формене геройство!

- Від наметів грошей нам
переймає подих,
ми ж - не вкрали ані грам,
й це - щоденний подвиг!

- Та роблять збитки знов
усі звитяги ці:
наплакав кіт немов
у наші гаманці!

- А злодії - ну-ну -
никають казна-де...
Як прийдуть по казну -
і нам перепаде!

(2018)

Кому потрібні ці табу,
червоні лінії і вето?
Постійні виверти, секрети
нову спотворюють добу…

В житті я спробую усе,
щоб перед вічності порогом
без жалю стрінутися з богом
і долі завершить есе…

Щоб не тужити уві сні
і не картатися ночами
смакуючи вино печалі,
що згасла молодість як сніг.

Життя – шалена боротьба
за щось, із кимось і собою
як в ополонку з головою.
Чи буде та нова доба…

Зранку задихаюся від спеки,
Піт рясний стираючи з чола,
Бо дощі струмують десь далеко
Від цього нестерпного тепла.
Мов багаття, літо палахкоче
І безжально жаром обдає
Зморені мигтінням сяйним очі
Та лице обпечене моє.
В боротьбі з гарячою порою,
Худосочним страдником стаю, –
Плавлюся асфальтом, а смолою
Під палючим сонцем розтаю.
Порудів, обм’як і зовсім втратив
Я уперше вовчий апетит, –
Біля річки й по кутах кімнати
Мітить спека в мене кожну мить.
21.06.21

У Верховній Раді є стронгмен,
Три попи і професійна хвойда.
Сполом пишуть мудрий документ,
Щоб здирати грошики з народу.

Не життя - суцільний парадиз!
Давиться громада щастям мовчки.
Удихнув повітря - заплати,
Видихнув - клади бабло на бочку.

Чхнув - гони акциз і ПДВ,
Перднув - штраф (а хочеться ж до біса!).
Мій бюджет сімейний у кювет
З'їхав, від зарплати - дуля лиса.

А жона мене у лоба "Гуп!"
Й каже: - Чоловіче, годі плакать!
Відгодуй народного слугу
І заріж, мов на Різдво, свиняку.

Буде в хаті сало, сальтісон,
Ковбаса, сосисочки, кров'янка...
Прокидаюсь...тю! Усе це сон,
Справжні лиш борги за комуналку.

21.06.2021 р.

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

27 квітня 1993 р., Київ

Чутке мартiнi гнало кров бажання
В кiмнатi, в центрi мiста, в темнотi .
Де грiлись ми вiд полум`я кохання,
I ми були iз ним на самотi.

Якi були i зустрiчi й розлуки.
Якi вiтри летiли крiзь роки!
I говорили не вуста, а руки.
Де ми кохались вперше й на вiки.
20. 01. 99

Вкладає матуся свого сина спати,
Бо ж пізня година, давно вже пора.
- Я казочку можу тобі розказати
Про Змія Горинича… Той позира
На неї серйозно: - Матусю, не треба.
Бо ж я вже дорослий. Які казочки?
Якийсь Змій Горинич літає по небу,
Плюється вогнем?! Не буває таких!
Всміхнулась матуся: - Говориш, дорослий.
А знаєш, що Змій той у Києві жив.
І згадки про нього є в місті і досі,
Хоча й проминуло багато віків.
- Отой Змій Горинич? Що небом літає?
- Так, Змій і Горинич, хоча й не такий,
Яким в казочках малих діток лякають.
- Та ні, Змій Горинич – то все казочки!
- То все казочки?! Ну, то слухай, невіро,
Як то все було в ті далекі часи.
Колись, на горах цих, де Київ допіру,
Росли непрохідні дрімучі ліси.
Лиш зрідка мисливці сюди зазирали,
Рибалки Дніпром, коли мимо пливли,
До берега часом в човнах приставали,
Далеко, проте в густі хащі не йшли.
Земля ця древлянською тоді вважалась,
Окраїнні землі, тож хто тут бував.
Хоча Щекавиця уже обживалась,
Якиїсь древлянський там рід проживав.
Стояв городок там зовсім невеликий,
Укріплений, звісно – дубова стіна.
Від князя приходили воїни зрідка –
Усе, що їм треба – лише данина.
І так воно йшло довго мирно і тихо.
Аж поки й край цей поляни прийшли,
Яких утікати примусило лихо,
А лихом тим готи безжальні були.
Втікаючи через ліси і болота,
Дістались поляни урешті Дніпра.
Як не загубили сліди їхні готи,
Тут сховок надійний – висока гора.
Забрались на гору, град стали рубати,
Трудилися спішно і вдень, і вночі.
Нарешті поставили стіни і хати
За стінами тими. Отак живучи,
Потроху взялися навкруг полювати
Та землю орати, щоб хліба зростить.
З древлянами ще не прийшлось воювати,
Хоч знали, що рід їх десь поряд сидить.
Були ті поляни розумні і мирні,
Чужого не брали й свого не дали.
Древляни ж, здавалось – живуть, як ті звірі,
В них звичаї зовсім інакші були.
І хай би жили в своїх звичаях далі,
Полян не чіпали б та і по всьому.
Так ні ж… Уже в граді полянському знали,
Що править в древлянському граді тому
Такий собі Щек, тобто, Змій по-другому.
Ну, править, то й править. В полян є свої
Князі. І вони не підвладні нікому.
На тому полянський весь рід і стоїть.
Та якось дівчата полянські до лісу
Пішли аби ягід собі назбирать.
На лихо і не сподівалися, звісно,
Але, як назад уже стали вертать,
Одної дівчини не дорахувались.
Пропала та й годі. Шукали два дні.
Кричали, гукали – та не одізвалась.
Чи з’їли вовки десь у гущавині?
Тож погорювали та скоро й забули.
Таке лихоліття всі пережили,
Що смерті для них вже звичайними були.
Та знову до лісу дівчата пішли
І двох не вернулось. Задумались люди:
Чогось тут не теє?! То не хижаки.
Вже стали за всім приглядатися всюди,
І то, врешті-решт, услідили –таки,
Як Щек із десятком своїх горлорізів
Напав на дівчат стиха та й пов’язав.
А потім хутенько сховалися в лісі.
Поки очевидець на поміч позвав,
Поки ще полянськії хлопці надбігли,
Древлян уже в лісі пропали й сліди.
Схопити тих злодіїв вони не встигли.
Вернулися в град, кажуть князю: - Веди
Нас на Щекавицю! (Так гору ту звали
По імені того, хто рід тут тримав)
Вони десь дівчат наших там поховали.
Ходімо до Щека! Нехай би віддав!
Зібрались найбільш войовничі із князем
Та і до древлянського града пішли.
А ті зачинили ворота одразу,
Полянам до нього зайти не дали.
Самі ж повилазили миттю на стіни
І Щек разом з ними стоїть при мечі.
- Ти нам всіх дівчат повернути повинен!-
Полянський князь знизу до нього кричить.
А той усміхається хижо: - Чого б то?
У кожного звичаї, бачте, свої.
У нас, коли комусь женитись охота
Він дівку шука та і краде її.
Тож перед богами нема в нас провини.
Такий у нас звичай. Ми так живемо.
Тож я вам вертати нічого не винен.
Ми жодної дівчини не віддамо.
Ба, більше скажу, вся земля кругом наша.
Тож ви всі живете на нашій землі.
Тут боги не ваші, покони не ваші.
І вам я скажу, що мій князь повелів:
Віднині ваш рід має кожного року
Сюди добровільно приводить дівчат.
Красивих і юних. То ваші уроки.
Як ні, тоді силою змусим меча.
І тут заскрипіли ворота і звідти
Дружинники княжі накинулись вмить
І стали списами колоти і бити.
Тікали поляни. Що ж було робить?
Відтоді щороку із криками й плачем
Збирали поляни нещасних дівчат.
Бо ж знали, що більше вже їх не побачать,
Вони не повернуть у батьківський град.
Сумна та процесія взвозом спускалась,
Щоб знову піднятись на схил на крутий.
А там уже Щек і древляни збирались,
Чекали дарунок отой дорогий.
Щек хижо всміхався до них з заборола,
Дівчат забирали і в місто вели.
Що далі із ними – не взнали ніколи.
Чи десь їх везли, чи у граді жили?
Так було роками і та Щекавиця –
Гора та зміїна полянам пекла.
І мріяли потай, як Щеку помститься…
Аж доки година така не прийшла.
В полянського князя був син синьоокий.
Високий і статний, і сильний, як бик.
А тут на сестру його Щек поклав око,
Велів, як вестимуть дівчат у цей рік,
То мають її також з ними привести.
Інакше розправу всім пообіцяв.
Сказав, що кохати її буде й пестить,
Бо ж то не проста – княжа донька, мовляв.
Робити нема чого – з плачем зібрали.
Князь власну дочку наостанок обняв.
Та не проводжав, бо слабкі ноги стали.
Стояв лише сльози з очей витирав.
А сина полянського князя не було
На той час у граді. Він десь полював.
Його Києм звали, до речі… Забула.
Так от, коли він з полювання примчав,
Дізнався, що сталося з його сестрою –
У Щека десь у полонянках вона.
Як батько дозволив наруги такої?
Чи ж розуму збавила геть сивина?
Тож він розізлився на те, не до жартів,
Зібрав юнаків, теж гарячих, як сам.
Надумався Щека на бій викликати.
Хоч батько спиняв його, але де там…
Розмови із батьком не став, навіть, вести.
Пішли юнаки і той Кий перед них.
Під стінами стали, древлян взялись честить,
А їхнього Щека – найбільше від всіх.
Кий став його вголос на бій викликати,
Якщо він, звичайно, був не боягуз.
Тут Щеку нема вже з чо́го вибирати.
Та й хто супротивник? Умить розберусь!
Розкрились ворота і вийшли древляни,
І стали півколом, поляни – другим.
І виступив Щек – ще моторний і вправний
Та бачить – безвусий юнак перед ним.
Почався двобій. Щек накинувся миттю,
Бажаючи вбити цього шмаркача.
Та Кий так уміло зумів відступити,
Що ледве не вибив у Щека меча.
Боролися довго відвага і досвід,
Тупилася криця, дзвеніли мечі.
Такого ще бою не бачили досі
Ні ті, ні другі. Юрба тому мовчить.
Коли вже терпіти було всім не сила,
Здавалось: кінця тому бою нема.
Кий раптом крутнувся на місці уміло
І Щека на хибному кроці впіймав.
Упав той і кров його землю скропила.
Древляни злякались, назад подались,
Ворота, проте, зачинить не зуміли,
Поляни ввірвались і в граді зійшлись
Уже із древлянами в смертнім двобої.
Ті опір чинили всі сам по собі.
Та скоро здалися і кинули зброю.
Шукати сестру Кий по граду побіг,
Але не знайшов. Став древлян він питати,
Куди Щек полянських дівчат подівав.
Лише від одного вдалося узнати,
Що він їх у граді оцім не тримав,
А, поки приїде від князя дружина
Аби данину взяти в Іскоростень,
Тримав їх в печерах. Де – знав він єдиний,
Нікому з своїх не повідав він те.
А було печер тих навколо багато.
Отам, де Кирилівська церква стоїть
Нарито було їх… А спробуй шукати.
А ще ж і дружина от-от прилетить.
Шукав Кий печери, шукав у печерах
І Велес, напевно, йому допоміг.
За декілька днів, десь уже під вечерю
Почув в одній плач… Повернутися встиг
На Гору, поки ще древляни примчали.
Озлились за вбитого Щека вони,
Та град на Горі штурмувати не стали,
Забрали з своїх за те більш данини.
А ті з Щекавиці, побачивши силу,
Яку Кий з полянського роду зробив,
Шукати десь іншого місця рішили.
Їх град після того зачах, опустів.
Лишилась лиш згадка про Щека, про Змія
Та ще про дівчат, яких він відбирав.
Народ небилиць вигадав, як уміє,
Що три голови він, а не одну мав.
Що дихав вогнем, аж смерділо горілим,
Носився по небу. Насправді – не так -
Щек-Змій, а Горинич, бо ж жив на горі він.
І лиш Щекавиця про то пам’ята.

Усе відкладено до завтра
Живий класичний варіянт…
Мине доба, мине і втрата
Одна із наших спільних втрат

Давай сьогодні лиш по тексту
Без крику й зайвої журби
Ось небо, зо… застави вексель
Якщо від серця я і ти…

Ну що ж, хутенько, спільно, скорше
У цій молитві молитов
Гнівити доленьку негоже
Чекай як вигукнуть: - Агов!?..

Читай зі шпори, сміливіше
І пафос щоб, і врадуй вже
А то все вірші… вірші… вірші
Ні-ні, байдужим - байдуже
20.06.2021.

Древнє вино, нарізане ножем,
тремтить на манежі дзеркального блюда.
Дивне воно, доведено ж бо вже:
з’їси – і взнаєш, що було́ і що буде.

Десять століть у хра́мовій стіні
в муро́ваній ванні вино достигало.
Дайте його мені і сатані –
хай бу́де сутичка секири і жала.

Зброя найвища – пра́ведні слова
довгої віри у віках і винах.
Церква з румовищ зво́диться нова́,
мов пізнє ґроно, зняте Богом для Сина.

Смак неповторний будить почуття,
всі о́брази, пам’ять від ство́рення світу.
Господи – Ти! Дійшов до Тебе я
з кінця – на по́чинок Твого́ Заповіту.

1–2 вересня 1996 р., Київ

І в радощах, і в горі
Живу без шу-шу-шу, –
У Бога перед зором
І каюся, й грішу.
На вулиці чи в хаті
Гну лінію свою, –
Всміхаюся дівчатам
І молодиць люблю.
Не маю таємниці
Ніякої, коли
Так пережите сниться,
Що аж душа болить.
Соромитись не варто,
За скоєне не раз, –
Ані колючих жартів
Ані їдких образ.
Бо в Бога перед зором,
На щастя чи біду, –
Я привидом прозорим
Ніколи не іду…
20.06.21

Барвистеє літечко
Обніма крилом,
Клечана Неділенька
Йде до нас з добром.

Стелить на долівоньку
З липових гілок
Та із татар-зіллячка
Зелен-килимок.

І м"ятою дикою
Горнеться до ніг.
Зі святою Трійцею
Привітаю всіх.

2021 р.

***
Стиляги поезії модні...
не вірю любові холодній,
дарованій не по заслузі...
мої неупізнані ружі,
які називалися друзі,
такі золоті і... байдужі.

***
Я міг би бути без
ума від поетес,
якби було реально
у хаосі словес
найти раціональне.

***
Не міняй коня на переправі,
щоб ніяка течія не змила...
а якщо на горизонті мила,
не міняй коняку на кобилу.

***
У кожного своя Одеса
і одіссея не одна...
якщо зійшлися інтереси,
вважай, що інша – це вона.

***
Усе життя – це сіножаті,
яким ніде немає меж,
лишається запам’ятати, –
що не посієш – не пожнеш.

***
Не повертай супроти серця
на пройдені круги свої....
любов лише одна дається,
як заслуговуєш її.

06.2021

В прифронтовім поселенні
Житло за півціни, –
Розбіглося населення
Подалі від війни.
Лиш немічні та хворі,
Всього десятків п’ять, –
Як ховрахи у норах,
У погребах сидять.

А там умови створені
Такі, що добре чуть
Війною запротореним,
Як хліба подають.
І тугою обвиті
На старості надмір,
Ображені й сердиті
Виштовхуються з нір.

Стовбичать між спорудами
Без вікон і дверей,
Де страху дух орудує,
Лякаючи гостей.
Побачені на сході
Розруха і жура, –
Думки постійно плодять:
Пора… Пора… Пора…
19.06.21

1
Тепле море... краля кльова...
Зразу взяв на абордаж.
Зав'язалася розмова
І в очах зорить кураж.
Захопився, бо білявка,
Що й не снилось небесам.
Чи киянка, чи кримчанка? -
Зараз не згадаю сам.

Приспів:
У курортний ми роман мало віримо,
Та любов накрила нас несподівано.
Хвилі грають полонез і п'янять вином.
Хай любов єднає нас, чвари йдуть на дно.

2
В щічку цьомнув ненароком,
Зашарівся наче мак.
А дівчина синьоока
Подає таємний знак.
Посміхнулась білозубо,
В гарний човен повела,
А прокинувсь- де ти люба?
Ні красуні, ні весла.

Приспів:

3
Гаманця нема й мобілки,
Тільки чайки навкруги.
Отакої, тут не мілко
І не видно береги.
Добре, що кмітливий змалку,
Знаю краля не втекла.
Обернулася в русалку
І за пивом попливла.

Приспів:
У курортний ми роман мало віримо,
Та любов накрила нас несподівано.
Хвилі грають полонез і п'янять вином.
Хай любов єднає нас, чвари йдуть на дно.

Ви не несіть свою високу моду,
не ждіть Пророка кроків по Русі, –
не Він постане перед вами згодом,
в утішний час без жодних потрясінь.

Не Він шугне вогнем по злих долонях,
по мармуром умощених містах,
не Він заграва в піднебеснім лоні,
не Він пожежі блискавичний птах.

А той, хто білим словом назоветься
і оголосить про нові псалми,
звідкуди гріх сільни́м потоком ллється,
де всі по черзі є пророки – ми.

17 серпня 1994 р., Богдани́

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Чується: біда іде,
їй ворота відчиняють, -
випала нам смуга, де
в жінки сльози висихають.

Значить, більше молоду
не цікавлять вбір та втіхи;
раз веде біда біду -
хай, у долі на виду,
поруч будуть наші лиха.

Не зіб’ють мене лжею-мрякою, -
ще серця у нас не схололі!
Вороння над ним хай не крякає, -
вбережу його і в неволі.

Понаїхали свати, -
певне, щоб сміялись люди.
Хоч волам хвости крути,
тільки сватання - не буде!

Линуть співанки увись
й повертаються з підхмар’я,
щоб згадала я: колись
у перестрічі зійшлись
квітки дві - Іван та Мар’я.

Путь-доріженька хай веде мене,
не минаючи й муки-болю,
до коханого, - хоч у темені,
хоч на край землі, хоч - в неволю.

Вітре добрий, сповісти
козаченька у в’язниці:
це - надію принести
подум мій до нього мчиться.

Хай він серце береже
і не думає лихого,
хай надіється, адже
поміч Мар’єчки - уже
наближається щомога.

Хай не нудиться і не мається,
бо ж немарно - квіт в чистім полі
нашим іменем називається, -
так не згине ж він і в неволі!

(2018)

спека, неначе нуга, починає стікати по вилицях Києва,
перші сходи вcтають, які він у вчорашньому статусі виявив:
—Моя поезія—це оптичне сприйняття світу, дій, різноманітних звуків,
поспішаюча какафонія сучасності—таке собі сумісне кохання та разючі розлуки.

сніг, який ми беремо губами, високі палаци слів та індійські нетрі,
твої від війни потемнілі руки та потерті дірки совісті на зеленому светрі…
сугестія душ і бійка у Верховній Раді, яку ми сприймаємо з розмитого боку,
не ставлячи ком і крапок серед ліберально-гібридного закону про рідну мову,

де серед заплутаних підтекстів буде зручно і чорно-білим сорокам.
це— плач нашої дитини, яка вмирає не зрозуміло від яких діагнозів... найдурніших прогнозів сліпців...
сіпання мого серця подібне до відчуттів, які уже переживала— обійми доньки... посмішка сина…
а потім—розжево, а далі— бузково-синьо.. боляче сильно…

ніколи не втомлюся повторювати, що серце мами завжди бачить далі професорських слів,
і потерпає сильніше за усе людство, яке переживає ядерні катастрофи...
пробач, коли я дію, не ставлячи між нашими дітьми ніяких апострофів,
люблю, як мама… ридаю, як богиня, помираю, як останній смерк, а пишу—сама не знаю для чого…

ця поезія життя стискає мене лещатами кармінного хронусу і сталими догмами...
—Якщо він не виживе, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він не виживе...
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

—Поезія—це не рима… Не образи, які приносять мені всі скіфські чайки у зариблену голову!
Це те, що мене стискає і те, що для когось падає в розум яскравими зорями…
Якщо він не виживе, ти чуєш! Якщо, не дай Бог, він не виживе…
Я тебе зненавиджу… ніколи не буду писати…
Викличи мені рікшу , як перевізника у всі пересічні кораблетрощі…
На до- ре- мі... та на ошатну Арату...
я знаю... я його сенсом до малекули прощена...

він блід… виходив із зручних берегів,
а вона не могла добрати, хоч пару фраз із спокійних слів…
стояла під парасолею над долею розпаленім згарищі:
—Якщо він помре, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він помре!
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…