(скоромовка)
В маленької Соні сьогодні безсоння.
І в Соніної мами безсоння без Соні:
Поїхала Соня в село до бабусі,
Сумують без Соні і мама і друзі.
Як Соня бабусі в селі допоможе,
Щаслива й спокійна вернутися зможе.
Усім привезе соковиті дарунки,
Бо ж друзі її - ласуни і ласунки!

Паралельно з опаленням в кожнім домі
існує система відсутности. Сховані у стіні
її беззвучні батареї
сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
цілорічно, незалежно від погоди,
працюючи, вочевидь, від мережі
на сировині, що постачається смертю, арештом або
просто ревнощами. І температура
підіймається щовечора. Один оберт ключа,
і ви опиняєтесь там, де нема
нікого: як тисячу літ тому
або дещо раніше: в епоху обледеніння,
до еволюції. Узурпований простір
ніколи не цурається своєї
неомешканости, як нагадування
знахбнілій мавпі
про одвічне, дольодовикове право
пустки на житло. Відсутність є лишень
домашня адреса небуття,
котре обирає, урешті,
під завісу, будучи буржуа,
брили чи бурі мохи шпалери.
Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.

***
Ritratto di donna

Ото і свіжости – що у квіток в її
руках. Що їх – омани, що свої
жалі з жагою будучини. Карий
взір проникає і сюди,
де ані ваз, ні натяків води.
Лишень гербарій.

Тому – і складчатість. Сперва – уста,
тоді – бордова, з іскрою, тафта,
як полог, що задовго висів,
приховуючи механізм ходи
з безвихіді. Глухі кути
бентег провидців.

Нога в панчосі з плавленого скла
блищить, хутка подолувати вплав
Босфор і вимагаючи асфальту
Європи, чи жадає, назворот,
роздолля Азії, пустель, щедрот
пісків, базальту.

Камея в декольте глибокім. Під
камеєю – мережний вислід літ,
не чіпаний тамтих світилом,
дві випуклості від ключиць,
подібні вилицям у лиць
і їх білилам.

На килимі за спиною – клинки
кинджалів? Ні, її ж роки,
десятиліття. Уві снах – Петрови
чи Сидорови, навіть не кажу
за Іванових, бо не опишу
пять літрів крови.

Що бачимо тепер? Зима. Стамбул.
Усмішка консула. Настійний гул
юрми з базару. Мінарети класу
земля-земля або земля-чалма
(в Писанні – оболок). Зурна, сурма
плекають расу.

Плюс капелюшок типу лопухів
в провінції і кольору мохів.
Базіка з пензликом. Фотель. Британці
такі виготовляли, чи – а-ля.
Амур на тумбі: жаль, одна стріла
у сагайдаці.

Мальованим заціплим ротом
лице волає "потім". "Потім"
миліш, аніж "тепер" і ніже –
"тоді"! А полотно – певняк,
що трапите туди, куди ніяк
не трапиш инше.

Боги так діяли, вселялись то
в рослину, то у камінь: до
появи першої людини. Себто –
інерція метаморфоз
з сієною, з краплаком роз –
кивне з портрета,

а не сама вона. Вона сама
зістаріє, зійде з ума,
помре слабуючи, під колесом, від кулі.
А там, де не цінуються тіла,
вона залишиться яка була
тоді в Стамбулі.



***

-------------------------------------

Спокійно, я помиляюся.
Визнаючи неміч здійсненого,
реґулюю свої основні положення.
Мій зміст – це цитадель переконань,
яку оточує щодня брехня.
Станом на вісімнадцяте жовтня я –
дитина, що бачить усе перевернутим.
Спокійно, це не вада.
А спосіб не зґвалтувати себе і інших.
Є широкий життєвий простір
або досвід:
сім смертних гріхів.
Тим, хто не помиляється,
доля дозволила їх опига́шувати.
Спокійно,
я сиджу відносно їх усіх за нон-ґратами
і не їм…
Станом на вісімнадцяте жовтня
можна сказати:
"Правосудді, ви помиляєтесь.
Кате, не вбий…"

18 жовтня 1993 р., Київ

Крапотітиме дощ… Через ніч крапотітиме дощ.
Ти у літньому сні не уникнеш про щось шепотіти.
Не тривож мене, щастя, в примарах вертань, не тривож,
Ти іще не втомилось до мене крізь ґрати летіти.

Я черлене вино ще пелю́стками уст пригублю,
У ранкових серпанках з’явлюся тобі, наче мрія,
На загуслих медах забриню, як бджола, що люблю. –
І нехай мене віхола щастя закрутить, завіє …

Зацілую тебе до безтями і залоскочу,
І натішусь досхо́чу, уповні насичусь тобою.
І тоді я відчую нарешті, що знову лечу
Понад крихітним містом і сірою, в місті, юрбою.

Там, за хмарами – Ніцца … Венеція … далі – Париж,
Королівства дрімаючі, танучі в тиші – Версалі …
Не тривож мене, щастя, примарами … Годі, облиш,
Бездиханну покинь серед площі і змовницьки спалюй!

Зрине полум’я в небо огромом пекельних почвар,
У розчахнутих пащах почне моє тіло маліти …
Тільки щастя маняще, амброзію світлий нектар,
Не відмовить пропащим із чаші спасення відпити.

… Крапотітиме дощ. Через ніч крапотітиме дощ …

1.

Гриць, вступаючи до Спілки,
Десь пропив свою сопілку,
Бо поети-скороспілки
Очманіло п’ють до спілки.

2.

Закортіло діду баби,
І поліз на баобаба,
Бо гадав, що баобаб –
Пристановище для баб.

3.

На городі у Гаврила
Бараболі гави рили,
А Гаврилу говорили –
То не гави, а горили.

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

не так уже й боляче коли на твоїм узгір’ї по натоптаній схемі
хтось позбирає до кошика ранку яблука ще зелені.
спитаєш привітно – що і тобі це життя насипало повно перцю?
давай покладу тобі серця так рясно ж вродило серця !

у тому домі де заглядає сонце у скляночку із теплим ще молоком,
ходить на пальчиках у багряних світанків недобачений сон,
і багацько чужих таємниць до яких загубились мідні ключі,
замість брилка на них повісились зорі - ягоди аличі.

навіть якби в потаємних кімнатах ти босоніж блукала по морю,
за тебе хтось може вирішить – оцьому морю точно забракло солі!
замало сліз і слова і що до Бога – то не твоя грузька дорога,
і якщо ти виживеш у вісні - найсильніша з усіх перемог перемога!

кожна хвилина на бистрині,
новий день як стрій до соціальної драми.
час самостійно диктує хто ти - смерть чи найкраща мама.
посадити квіти між слів
і сину співати легкі до трепету колискові!
хай уже стане усім по добру!
кожному оку - по мові...

Стоять берези занімілі,
І вітер їх не колихне.
Ясні творці моїх ідилій -
Завжди розраджують мене.

Чому ж сумують їхні тіні?
Принишкло птаство поміж віт.
Коли ось-ось заллє цвітіння
Красою ніжною цей світ?!

А, може, просто — вечір, тиша...
І туга-темрява сія?
І я саму тебе залишив,
Печальна радосте моя?!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тіло вживалося в світло
і спершу лежало.
Ящури всіюночі тікали під спину
і там їм землі мало.
Трава на очах росу народила,
смерть сталася на полюсі,
йшлося до загибелі цілого тіла
в зеніті літоосені.
Досі "ні!" – таким операціям
відрізувати в реанімації. –
"Тіло млоїться – все загоїться!.."
Хотіло – пітніло.
Бувало – вмирало.
Але це не бажало.
Воно кортіло
піддати кремації
усі неосвічені о́ргани,
усі симуляції.
Так згоріла гортань: а горлала,
доки хлопчик біль-лявий бавився.
Його тіло заразу немиту вживало
і довживалося –
ткнулося носом у прямі промені
і спершу лежало.
Потім знялося волосся полум’ям, –
і тіло старим стало.
Встало,
пішло
і сіло
у могилу.
Тіло.

10–11 жовтня 1993 р., Київ

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04/21

На килимку зеленім із барвінку
Квіточок-очей така блакить.
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.

Бо замежу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Лише отой барвіночок зелений
Нагадує. що тут хтось проживав.

І мальва, наче пташка легкокрила
Зринає вгору, влітку ще цвіте.
А хата біла, хоч і похилилась.
Але терпляче жде іще гостей.

2021 р.

Доверие, искренность –основа отношений!
Фундамент дружбы, уважения, любви!
Понять и поддержать, того, кто рядом,
Мудрее поведения, не может быть!
.20.04.21 20.45

Довіра, щирість - основа відносин!
Фундамент дружби, поваги, любові !
Зрозуміти і підтримати, того, хто поруч,
Мудріше поведінки, не може бути!!!
20.04.21 20.45

Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...

P.S.
Туга за дітьми й онуками
Усе тугіше в’яже моє серце.

І

(легенда)

Каліпсо, німфа, в гроті цім жила
На Огігії — острові чималім.
Була, по суті, це чаклунка зла,
Що на свиней людей всіх обертала.

Цірцея, Кірка звали ще її,
І ось пригода трапилася з нею -
Знов чари випробовує свої
На гостеві, цареві Одіссею.

Та дужим був цей дивний мандрівник,
Ганебним не піддався він стосункам,
Бо сам людьми повелівати звик...
І в нього закохалася чаклунка.

Протримала вона сім довгих літ
В своїм полоні владаря Ітаки,
Над Одіссеєм зглянувся Олімп,
І надіслав од Зевса божі знаки.

Благав Богів так слізно Одіссей,
Щоби дали побачить землю рідну...
І Зевс прислав з Гермесом кадуцей*
І небокрай на острові розвиднивсь.

Була на Огігії там краса -
І кипариси, й кедри, і платани...
Але зовуть у мандри небеса,
За Пенелопою так серце в’яне.

“Негайно відпустити!” — Зевс прорік -
І волю вишню вволила Цірцея.
І змайстрував плота цар-чоловік,
До Батьківщини вирушив своєї.

З очей упала звабна пелена,
І вирвався герой із псевдораю.
Омана тим кохання не страшна,
Хто вірно й самозречено кохає.
*Кадуцей (гр.) — божий указ.

ІІ

(реальність)

Здається, що природній грот оцей,
Та він зі скелі видовбаний вміло.
Допоки всім явив своє лице -
В каменярів не раз долоні мліли.

Опора кругла — з шахів мов тура -
Могутній дах єдина підпирає.
І водоспаду гуркітлива гра -
Мов грім гримить у цім куточку раю.

Квартет із труб музичить у стіні -
Одна водою, троє — акустичні.
І звуки там відлунюють страшні,
Лунає лева рик систематично.

І стіл для бенкетів отам стоїть -
Гули картярські пристрасті в цій залі.
З усіх усюд хмільні багатії
Невдач і радощів в ній зазнавали.

А на фронтоні, трохи угорі,
Лице козацьке висічене мужнє.
Гуляли тут колись богатирі -
Очима совали каміння пружно.

Сліди лишились царської стопи,
І під склепінням гротового даху
Цар Олександер чай солодкий пив
На камені, що зветься “черепаха”,

З Софією. Вона була вдова
Тоді, у році вісімсот двадцятім.
Потоцького там вибиті слова,
Котрі гостям всім варто прочитати:

“Залиш навік про горе пам’ять тут,
І щастя ти прийми в цім гроті віще.
Якщо щасливий, то повинен буть
Віднині набагато щасливішим!”

Яка краса душі і чистота
В словах оцих, що звернені до людства.
Яка у них шляхетність, висота,
Як в лебедів, що в небо вознесуться!

19 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

На мості Прачок, де і ми були
вподібнювались стрілкам циферблата,
обнявшись о дванадцятій, не діб
заручники, а вічної розлуки,
– на мості Прачок нині копіткий
рибалка зі симптомами Нарциса
не зводить віч, забувши поплавця,
зі збрижених мінливих відображень.
Ріка то молодить його, то старить.
То юні риси відіб’ються в ній,
то набігають на чоло морщини.
Він там – натомість нас. По праву, геж!
Так віднедавна все, що самотинне,
символізує переміни в часі;
а це – є ордером на простір.
Бач,
він дивиться спокійно в наші води,
і там упізнає себе. Йому
по праву і ріка тепер належить,
як дім, куди і люстро хтось заніс,
та не омешкав


---------------------

ПРИСТРАСТЬ

Не зупиняй! Не зупиняйся!
Збуди затишшя простоти предтечі,
Вбери весь обшир сили порожнечі
У зрив межизоріння й не пручайся:
Край хапай! Не кайся і не гайся!
Зчинись у коловертовому смерчі –
Туди, де ядер тіл зудару рве хуртечі,
У вир провалля душ і розчиняйся:
Рай зполоняй! Не озирайся!
Той вибух розтрощить шлях втечі
Й узри крізь осереддя млосогречі
Зачаття Всесвіту. З богами обіймайся!
Люби-кохай! Зарозквітчайся!
Втóму утіш, зомлій на крилоплечі
Й засни у казці – схованці малечі
І розчинись у небі ніги. Зароджайся!

Павло Гай-Нижник
20 квітня 2021 р.

На горі далекій і високій,
де ще є герої із казок,
рискає по лісу одинокий
і забутий сіромаха вовк.

Ау! ау! – лунає вечорами.
Ау! ау! – відлунює луна.
У лісі одинокими вовками –
блукає він, а може, і вона.

Вечорами, поки сяє небо
і немає іншої краси,
кличуть одне одного до себе
виючі у небо голоси.

До зорі, коли линяють зорі
і заходить місяць молодий,
мало що міняється у хорі–
хочеш вий, а можеш, то не вий.

Ау! ау! – із вечора до ранку.
Ау! ау! – і душу – на замок.
І лапою махне на сіроманку
колоратурний одинокий вовк.

04.2021

Тугим вузлом зав’язані вуста,
кінці якого стягнуто жінками.
Остання з них – є справа непроста,
не секс, а штурм відвертими думками.

Сипіння зреченого, кволе й зле,
вже просто навмання свої прокльони шле.

8, 12 серпня 1994 р., Богдани́

Букет эмоций, чувств,
Программирую на позитив.
Вечером итоги подведу,
Что сделано, чего достигла.
Рисунки рисовала.
Прогулка во дворе.
Природой любовалась.
Ладу гладила, в глаза смотрела,
Носом к лицу прижала.
Операция, по плану,
Очень сложная была,
Чистила сосуды.
Терпела боль,
Но не сдавалась.
По дому делала, посильно,
Что могла, труд тоже лечит.
Душ приняла, общалась.
Урок немецкого прошла
Ведь жизнь прекрасна!
Видеть людей, природу, солнце, небо!
Всевышнего благодарить за этот дар!

19.04.21 19.00


Букет емоцій, почуттів,
Налаштовуюсь на позитив.
Увечері підсумки підведу,
Що зроблено, чого досягла.
Малюнки малювала.
Прогулянка у дворі .
Природою милувалася.
Ладу гладила, в очі дивилася,
Носом до обличчя притиснула.
Операція, за планом,
Дуже складна була,
Чистила судини.
Терпіла біль,
Але не здавалася.
По дому робила, посильно,
Що могла, праця теж лікує.
Душ прийняла, спілкувалася.
Урок німецької пройшла
Адже життя прекрасне!
Бачити людей, природу, сонце, небо!
Всевишнього дякувати за цей дар!

19.04.21 19.00

із позолоченої клітки пірнаєш прямо до ліфту,
а між думками блукають хижі бенгальські тигри
це мабуть здійснився сьогодні стонадцятий переліт
отого німого кіно що має чужі субтитри.

та ти рукою махаєш – та хай вже собі та хай!
хтось як і твоя дитина веселий до біса хакер …
і довго товктиме землицю поганий отой « Нехай»?
сварилась бабуся із неба вербовим промінням знаків.

снує перевтомлений люд - шукає дешевої Паски
і вишиті маки на масках – скоро вже рік як тренд…
якої тобі синочку сьогодні співати казки?
а син посміхається квітнем і тягне за палець вперед…

ото ж із синім візочком течеш по київській вулиці,
повз ятки у целофані повз дзвони у древніх церквах,
а поряд вишенька-дівчинка наче до мами тулиться
вона вже бенгальських тигрів нагодувала не раз…

Громадо! Я тебе вітаю
З Пейсахом! Та беруть жалі...
Христос - семіт, труси - з Китаю,
А мова - суржик москалів.

Скрутив Єгова ґлузд у рульку,
На шиї українцям "Гоп!".
Спасителя, дажбожі внуки,
Кровицю п'ють, їдять його.

Не хочуть знати правди люди,
А чують - розпирає злість:
Для зради треба лиш забути
Якому богу дід моливсь.

Куди не кину оком - гої!
Лиш я останній із поган.
Повзуть нащадки безголові
Чужим молитися богам.

20.04.2021 р.

Віршами повню зошит,
Як у найкращі дні, –
Настрій такий хороший,
Що хоч співай пісні.
Про почуття нестерпні
До вподобань моїх,
Бо вже язик не терпне,
А розливає сміх.
Чуєте – романтичний
Звуків природний рух
Сіється доброзично
Нині дощем навкруг...
20.04.21

Питання руба ставить нам життя,
Підсовуючи жмут проблем на таці.
Хто ліпший: піп чи юна попадя?
Нога жони, а чи стегенце паці?

На перший погляд у дилемі цій
Немає глузду. Та копніть поглибше!
Жона гавкуча - щастя у руці,
Сумирна краля – тільки варить вірші.

А порося гамує апетит,
Від поетеси толку - кіт наплакав.
У тридцять виглядаю, наче дід,-
Упещую літературну мавку.

Варю борщі їй, каші, і компот,
Пасу Пегаса, як жона куняє.
Вона лежить поміж пухнастих ковдр,
А я на килимочку із Китаю.

Та востокрот тепліше у свині
Під черевом! Зарохкає - не страшно.
А я ж трудяга! Вдень корчую пні,
Вночі дружину слухаю уважно,

Коли читає вірші про любов
Заснути - зась! Образиться смертельно!
Голівонька уранці бо-бо-бо,
Стаю, немов засушений опеньок.

У клуні хороводять кабани,
Від віршів про любов в сльозах подушка…
Від кого більше користі мені?
А ну кажіть! Тихесенько…на вушко…

В класі нині шум і галас,
Тягне руку Таня:
- Ми по темі сперечались,
В мене є питання.

Що буде, якщо узяти
Курці, що неслася,
І до курячих підкласти
Страусині яйця?

Що тут вилупиться першим?
От питання дивне!
Каже вчитель, сміх піднявши:
- Все ж курча, напевне.

Та регоче: - Я гадаю,
Все простіше трошки.
Перші вилупляться, знаю,
Точно очі квочки!

Хто має совість - той іде і платить,
А хто халявщик - гамає за так.
Я сам у цьому, сестри, винуватий,
Роздарував усе. Дурний простак.

Тепер біда. А красти не умію.
Пісні та вірші - ось і весь навар.
Хвороба підла влізла чорним змієм,
І день, і ніч у хаті "Кар!" та "Кар!".

На жаль, літературних меценатів
Не маю. І з Парнасу ні гу-гу...
На кордарон іде уся зарплата
Та хімію від смерті дорогу.

Дивитися на біль - суцільні муки,
Не гоїться на серці лади шрам.
За себе не прошу, бо не безрукий,
Але богиня в ліжку догоря.

19.04.2021 р.

наліво - пістолети направо – кулемети…
страшна війна кривавить та спопеляє край !
час струшує з чола колишні еполети,
бо ж кожен день – борня а кожен син – відчай!

це скільки вже століть знов заступа на горло
звіряча тінь орди та глушить мови гронь …
чи ж від чужих смеркань тобі ще не холонуть
бентежні сподівання солдатських тих долонь ?

ти мабуть міцно спиш йому за це йому подякуй,
бо в нього завтра сповідь із відстрілом на мир,
і кожна мить востаннє живе червоним маком
і спогадом про дім, аж стогнуть явори…

він не схова традицій, що зрощені з дитинства,
страгічний ряд цибулі втикне перед окоп,
і рвати стануть струни старого бандуриста
що також з юним хлопцем рубає той осот.

наліво – уже танки направо уже гради!
чи ми усі оглухлі неначе не війна?

Как трудно управлять собой…
Своими чувствами, настроением, душой,
Когда мы были молоды, здоровы -
Энергия Всевышнего кипела и играла,
Казалось – сможем все, что захотим.
Взрослеть хотелось, торопили время.
Сейчас, понятно, что время –это клад.
Беречь, ценить, распоряжаться им,
Не каждый может, это не легко.
Из опыта, стало понятно, что вечер,
Утром управляет, цель важна.
Что накопила в сердце и душе,
Тем открывается рассвет, начало дня…
19.04.21 7.54
Швец Т.В.

Як важко керувати собою…
Своїми почуттями, настроєм, душею,
Коли ми були молоді, здорові -
Енергія Всевишнього кипіла і грала,
Здавалося - зможемо, все, що захочемо.
Дорослішати хотілося, квапили час.
Зараз, зрозуміло, що час це скарб.
Берегти, цінувати, розпоряджатися їм,
Не кожен може, це не легко.
З досвіду, стало зрозуміло, що вечір,
Ранком управляє, мета важлива.
Що накопичила в серці і душі,
Тим відкривається світанок, початок дня ...
19.04.21 7.54
Швець Т.В.

Ані танка, ні ракети,
Ще і пороху катма, –
Лиш за кількістю поетів
Нині рівних нам нема.
Наших віршів терикони,
Від Луганська до Карпат, –
У незламній обороні
До загибелі стоять.
Укріпились так, що зрушить
Не вдається їх ніяк,
Хоч поетів стогнуть душі
Від нечуваних атак.
Ні на крок не відступаєм
З одиничних рубежів, –
Кожен словом влучно крає
Нещільні ряди чужі.
Дружно строчимо куплети
Різнобічні недарма, –
Там, де більшає поетів, –
Місця ворогу нема.
19.04.21

Як на картині Сурикова* ніби -
Розкажуть про Суворова вони -
Мостом коротким з’єднані ці глиби -
Що через Альпи перехід здійснив.

Долає гори армія солдатів,
Фельдмаршал на коні із ними там.
Доводиться униз усим стрибати...
Хтось гине... Та досягнута мета.

Бо підкорились неприступні скелі,
І ворог був розбитий у бою.
Обличчя воїнів уже веселі,
Мов чорт підтримку їм надав свою.

Як піднялася Польща із Костюшком
Звільнитись від загарбників стопи.
Узяв Суворов табір той на мушку,
І у крові всю Прагу потопив.

Так передмістя звалося Варшави...
Наслухався повстанської клятьби.
У здобутті гіркої тої слави
Теж чорт йому, напевне, пособив.

Надвоє всіх поляків роз’єднали
За принципом: діли і владарюй!
Костюшка — перша партія, що впала,
Бо стала із Росією на прю.

І друга, що уся — з конфедератів
В Тарговиці заснована була
У короля щоб владу відібрати,
І в дружбі із імперією зла -

Росією — усю Річ Посполиту
Під себе підім’яти далебі.
Щоби свою політику творити,
Потоцький першу скрипку взяв собі

У цій впливовій партії магнатів -
Як найбагатший. Думалося так -
По-своєму державу будувати,
Та не збулася мрія золота...

І Чортів міст отой над водоспадом
На честь Суворова звели тоді,
Коли Потоцький в Тульчині так радо
Приймав його і дружбу з ним водив.

Софії чари, тости, анекдоти,
Усіх оберігали від нудьги.
Потоцького Суворов заохотив:
Одружуйтеся, друзі дорогі.

Був Щенсний чуть слова такі щасливий,
Вони припали графу до смаку.
Він спорудив “Софіїівку” - це диво,
Про друга згадку залишив таку.

Не знав, сердешний, що його одурять
Облесні катерининські орли.
І руки кріпаків отой похмурий
Місток на славу дідькові звели.

І Австрія, і Пруссія, й Росія
Роздерли Польщу всю на три шматки.
Тоді Потоцький з жаху заніміє:
Річ Посполита зникла навіки.


16 — 18 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Микола довго вовком на козаків дивився,
Ніяк похід до Криму пробачити не міг.
З Максимом теж не скоро з-за того помирився,
Неначе той був винен в поході більше всіх.
Ловив постійно вісті найменші з України,
Все сподівавсь, що раптом щось станеться-таки,
І вся ота полуда з очей народу згине,
Постане Україна єдина вздовж ріки.
А вісті долітали не райдужні, одначе.
В Підгайцях Дорошенко на поступки пішов
І знову ляхи краєм, немов удома скачуть
І знов землею ллється густа народна кров.
Отой похід козацький на Крим підрізав крила.
Тож мусив між сусідів крутитись, наче вуж.
І з ляхами мирився, бо битись не мав сили,
Поклав і так багато в борні козацьких душ.
І з москалями ладив, мабуть, хотів приспати,
Приймав посольства їхні, листи цареві слав.
Продовжував з султаном турецьким загравати.
На нього він надії, мабуть, найбільше мав.
Татар теж не цурався, неначе й помирився:
Вина на запорожцях, він їх не слав у Крим.
Із планами своїми геть від усіх таївся,
Не обіцяв нікому й давав надію всім.
А Брюховецький зовсім від рук уже відбився,
Неначе і не було ніяких в нього справ,
Ловити і палити він відьом заходився,
Вогонь ледь не щоденно у Гадячі палав.
А москалі тим часом все більше нахабніли,
Народ уже до краю нещасний довели,
З порядками своїми зовсім на шию сіли,
Забули геть, для чого вони сюди прийшли.
Раз гетьман не перечить, московські воєводи
Взялися рахувати весь український люд,
В казну свою московську податки переводить,
Сповзалися московські «халявники» з усюд.
В народу вже терпіння на те не вистачало,
Готові були братись за вила і ножі.
Козацтво напохваті теж шабельки тримало,
Бо теж перебувало терпіння на межі.
А тут дійшли до Січі більш радісні новини.
Знялася колотнеча козацька на Дону,
Що згодом охопила заледь не пів країни.
Затіяв Степан Разін проти бояр війну.
Тут, начебто, прокинувсь і гетьман Брюховецький.
Зібрав старшинську раду і там оголосив,
Що, мабуть, із Москвою прощатись доведеться
І треба в шию гнати проклятих москалів.
А Дорошенко, наче, пообіцяв Івану
І булаву віддати, як кине той Москву.
Пообіцяв підтримку, протекторат султана.
Зраділи запорожці – тепер-то заживуть!
От хитрий Брюховецький, Москві замилив очі,
А, як набрався сили і вибрав слушний час,
Докупи Україну усю зібрати хоче.
І як же така справа обійдеться без нас?!
А на Лівобережжі взялись полки за зброю,
Де силою, де словом прогнали москалів.
Лишили воєводи лиш Київ за собою,
В Чернігові теж міцно їх гарнізон засів.
Поки ще сніг у полі - не брались воювати.
Збирали свої сили на весну москалі.
Та й гетьмани теж стали свої полки збирати…
Та ж головне питання – хто ж буде на чолі.
Весна у тому році була холодна й пізня,
Уже по Великодню упав великий сніг
Й лежав чотири тижні. Казали люди різно.
Та трохи з москалями в війні він допоміг,
Бо ж трави піднялися хоч трохи десь у травні,
Тоді й московські раті через кордон пішли,
Котельву і Опішню взяли в лабети бранні,
Хоча застрягли, з ходу узяти не змогли.
Туди ж і Брюховецький подався із полками.
Прийшла орда татарська, що Челібей привів.
Спішив і Дорошенко з своїми козаками.
Ну, хто б із запорожців тепер в Січі сидів?
Зібралось кілька тисяч, у поміч подалися.
Між ними і Микола з Максимом. Як без них?
На Сербиному полі докупи всі зійшлися,
Щоб гетьмана обрати, який повів би всіх.
Чекали, зараз вийдуть перед усіх гетьма́ни,
Обіймуться красненько, вклоня́ться козакам.
І вирішить козацтво, хто гетьманом з них стане.
Але того, що сталось, ніхто з них не чекав.
З’явився Дорошенко, як гетьман з булавою,
А потім Брюховецький в кайданах, наче тать,
Його вели козаки розлючені юрбою
Та й стали до гармати, як зрадника, кувать.
Поки козацтво мовчки за тим спостерігало
Іще не зрозумівши, що то все означа,
Івана до гармати міцненько прикували.
А той не боронився і, навіть, не кричав.
Тут Дорошенко, наче, зібрався щось казати,
Підняв угору руку, а потім… опустив.
Накинулись на бранця розлючені козаки
І вимістили гнів весь, що в душах накипів.
Усі від того, наче, на мить оторопіли.
Давно поміж козацтва такого не було
Аби без суду й слідства та козака убили.
Прийшовши все ж до тями, все поле загуло,
Посипались прокльони, за шаблі похапались,
А особливо ті, хто із Січі прибули.
Вони ж із Брюховецьким ще з кошування знались
І просто так стерпіти наруги не змогли.
Побачивши,як швидко гнів охопив коза́ків,
Сховався Дорошенко тихцем із їх очей.
Велів тягти горілку та військові роздати,
Нап’ється та й забуде увесь свій гнів, ачей.
Сам заховавсь в обозі й всю нічку там просидів
Та дослухавсь до криків і гамору юрби.
Не відчував за вбивство ні відчаю, ні стиду
Та, коли б треба було, то ще б раз так зробив.
Але злякався гніву козацького. Не да́рма.
Метались запорожці із шаблями всю ніч.
Якби знайшли, то може його чекала б кара,
Пішов би за Іваном до пекла, звісна річ…
А самі запорожці надвоє розділились.
Хоч всі вважали – винен Петро у смерті тій,
Й за те на Дорошенка страшенно розізлились,
Що він порушив звичай прадавній січовий.
Але одні вважали, Максим був поміж ними:
Іванової смерті той, справді, не хотів,
То козаки невірно, напевно, зрозуміли
Той помах Дорошенка, а він їх не спинив.
Другі ж, Микола з ними, стояли на своєму:
Із вбивцею стояти не будем у строю.
Або приб’єм, собаку, коли лише знайде́мо,
Або вертатись будем назад на Січ свою.
Оскільки Дорошенка знайти їм не вдалося,
Зібралися на ранок та й подались собі.
Микола на Максима за Крим ще злився й досі,
Тож, навіть, попрощатись із братом не забіг…
Війна в Лівобережжі велася якось мляво.
І москалі топтались, і гетьман не спішив,
Хотів без братовбивства закінчити виправу,
Спровадити без бою із краю москалів.
Бо ж затіватись битись сил недостатньо в нього,
Щось ляхи затівають на теренах своїх,
Підтягують хоругви. Послав він брата свого
З полками аби трохи утихомирить їх.
Та й на татар надії ніякої немає,
У тих своє на думці, як «з поміччю» ідуть.
Не скільки допоможуть, як людність похапають
Та і до свого Криму ясиром поведуть.
А тут ще й запорожці!.. Куди там воювати
З проклятою Москвою? Отак і воював.
Встигав листи люб’язні до воєвод писати,
Про наміри майбутні свої попереджав.
Не скільки воювали, як то шляхи топтали.
Сам гетьман кинув військо, у Чигирин подавсь.
Лишив за наказного полковника Дем’яна,
Той Многогрішним, мабуть, недарма прозивавсь.
А з того полководець узагалі ніякий.
Знов вперлись в Україну із військом москалі.
Хоч Дорошенко в поміч і надіслав козаків
Та зачіпатись надто із ними не велів.

Пропоную вам невеличкий трактат
щодо автономности зору. Зір автономний
унаслідок залежности від об’єкта
уваги, розташованого неодмінно
зовні; саме себе око ніколи не бачить.
Звужуючись, око пливе за
кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
огортається хмариною сновидінь,
як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
Уточнімо думку й візьмімо красуню.
У певному віці ви розглядаєте красунь
без надій покрити їх, без прикладного
інтересу. Попри це, око,
ніби невимкнутий телевізор
у пустій квартирі, продовжує передавати
зображення. Питається – чого заради?
Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
Зір – засіб пристосування
організму до чужого середовища. Хоча ви до нього
цілком пристосовані, це середовище лишається
абсолютно ворожим. Ця ворожість зростає
в міру вашої в нім присутности;
і зір загострюється. Прекрасне нічому
не загрожує. Прекрасне не таїть
небезпеки. Статуя Аполлона
не кусається. Біле простирадло
також. Ви спішите на шелест спідниці
в пошуках мармуру. Естетичне чуття
є зліпок з інстинкту самозбереження
і надійніше, ніж етика. Потворне важче
перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
спотворити. Потрібен сапер,
щоб зробити небезпечне безпечним.
Цим спробам слід рукоплескати,
надавати всіляку підтримку.
Втім, відокремлене від тіла, око
радше забажає оселитись де-небудь
в Італії, Голландії або Швеції.


--------------------------

Облака плывут,
Манят в даль! Манят в даль!
На серце и душе легко!
Весна пришла! Весна пришла!


Жизнь –дар! Утро встречаю!
Улыбаюсь и мечтаю!
Желание и труд! Движение, общение, уют!
Возможностей не счесть! Минуты и часы беречь!
18.04.21 8.24
Швец Т.В.

Хмари пливуть,
Ваблять в далечінь! Ваблять в далечінь!
На серці і душі легко!
Весна прийшла! Весна прийшла!


Життя-дар! Ранок зустрічаю!
Посміхаюся і мрію!
Бажання і праця! Рух, спілкування, затишок!
Можливостей не злічити! Хвилини і годинни берегти!
18.04.21 8.24
Швець Т.В.

Г. С...

Мені не вгнатись за такою
В краї найкращих сподівань,
Адже ти піснею дзвінкою
Летиш в оточенні світань.
Але я став твоєю тінню
На всі небачені часи,
Щоб милуватися творінням
Зі сміху, туги і краси.
Моя відрадо безнастанна,
Кохання лагідне моє, –
Нехай оце добродіяння
Тобі утіхою стає!
18.04.21

Я спав на вітах бірюзових літа.
Повз мене з неба падали зірки.
Я – подих твій, я ледь помітний вітер,
якого ти не здунула з руки.

Я біля тебе.

В твоїм волоссі я заплутав крила.
В твоїх очах заплющених літав.
Я бачив сон, де ти мене зігріла
духмяним тілом – на мої вуста.

Я біля тебе.

27 червня 1994 р., Київ

Літепла до літа не буває
і тому, напевне, і того
холодно метелику до маю...
та сама кульбаба не літає,
а лише очікує його.

04/21

Закортіло літепла кульбабі...
і нема метелика... йому
цього року вистачає зваби
зимової снігової баби,
а вона не відає, – чому?

плач жінко плач – глибокі твої гріхи !
їх бачив шалений світ над світом усі боги…
допоки слизькі береги ще й досі не обійшла,
допоки голубить ніч - приборкується імла.

бо небо паде у слід і совість - твій перший кат!
і те що тобі гірчить розгнівалось не на жарт!
усім протиріччям нині правдивить солона сльоза,
це в ній відзеркалює день розкаяннями пера.

і крізь кілометри невдач і серед дрібних перемог
оцій нестерпній сльозі життя не віддай у борг!
останній скриє нарив - хірург по імені Час,
усе своє відіплач щоб травень пішов у ряст.

усе своє відмоли – дітей і славних батьків.
у тебе ще стане сили добрати любов до слів,
нехай на твої долонях зроситься виноград.
так мало лишилось часу – втрачати його не варт !

Почути і побачити тебе...
Просте бажання. І нічого більше.
Коли суєтне більше не гребе
І самохіть народжуються вірші.

Коли бринить, неначе тятива,
Журлива нота приспаного болю...
З душі, мов сльози, падають слова
Про те, що не збувається ніколи.

После дождика весеннего,
Наступила благодать !
Свежий воздух ,
С наслаждением вдыхая..
Во двор вышла погулять.

Лада сразу подбежала,
Любит ласку, когда гладят,
Лапу, по команде, подает.
Под столом сидит котенок,
От соседей к нам пришел.

Вокруг зелень вся в соку.
Бутоны на деревьях.
Распустились первые цветы!
Минуты жизни, так прекрасны!
Всевышнего благодарю!!!
17.04.21 17.30
Швец Т.В.

Після дощику весняного,
Настала благодать!
Свіже повітря ,
З насолодою вдихаючи ..
У двір вийшла погуляти.

Лада відразу підбігла,
Любить ласку, коли гладять,
Лапу, по команді, подає.
Під столом сидить кошеня,
Від сусідів до нас прийшо.

Навколо зелень вся в соку.
Бутони на деревах.
Розпустилися перші квіти!
Хвилини життя, такі прекрасні!
Всевишньому дякую !!!
17.04.21 17.30
Швець Т.В.

За Борисом ПАСТЕРНАКОМ

Слізьми розбавити чорнило,
Писати люто і навзрид
Про те, що геть усе розмило
Й весною чорною горить!

Коня! Шість гривень візникові –
Проз благовіст, проз клик коліс —
Перенестись, де зливи повінь
Гулкіша від чорнильних сліз.

Де тисячі граків чорнющих,
За вугільну чорніші чернь,
В калюжі упадуть, як груші,
Як сум сухий на дно очей.

Проталини усе чорніші,
І вітер – криками згори,
І що раптовіше – то ліпше
Рядки складаються навзрид.

1928

Все, що маю: пенати хатні,
щирі усмішки, ямби, хореї,
ліру, Музу... а ще уві сні
спокушає мене... ахінея.

Небувале моє житіє
ще плекає нечувані мрії –
уявляю, що іноді є
любі друзі, яких розумію.

То лукавий манить із пітьми,
то зупинить Ісусовий погляд...
обережний у колі юрми,
обираю, – а хто буде поряд,
коли треба іти із людьми,
що однаковий мають світогляд?

04.2021

Весь вік вважав, що сам собі не ворог,
Жив тихо, вчасно гамав свій обід.
Я Богом не рождався. Став учора.
Згубила мойра ниточку судьби.

За кожну думку й вчинок є розплата,
За дар творця - гірка й важка яса.
Було спочатку Слово. Крапля правди,
Яскравіше за зірку в небесах.

Воно упало в біль і чорну тугу,
Зневіру поневолених братів.
Я був ніхто. А став для світу другом,
Поет-невдаха, грішник пресвятий.

Втекти з хреста тепер не маю змоги,
Прикутий, як невільник, до пера.
Усі творці, насправді,- світлі бОги,
Безсмертні душі, світочі добра.

17.04.2021 р.

Пташки уві сні
співають пісні,
веселі й сумні,
німі й голосні.

А ти – полонене,
ще юно-зелене,
не чуєш, не бачиш,
не знаєш про мене.

Я – яв на яву.
Важливо живу,
про тебе все знаю
від маю до маю.

Маймай коло мене,
й віконце засклене
помане з туману
й напише "Олено!"

23 січня 2010 р., Київ

Пам'яті Анатолія Івановича Гая

Отвори віч помокріли від сліз,
Стиснула груди скорбота до болю, –
Тріснула тужно життя ладна вісь
І потемніло усе наоколо.
Лиш сиротливо тьмяніє зоря,
Краплею світла прозорячи сутінь
Ту, від якої нестримна жура
Серце жолобить щемінням отрути.
Довгою тишею повниться світ,
Наче утрату й пташа помічає , –
Хтось невідомий за вами стоїть,
Здовживши чергу у вічність безкраю…
17.04.21

Щаслива втричі впевнена в собі
Дівчина з серцем, що належить їй.
Їй душу не огорне жах в журбі
І не привабить краща із подій.
Так ріже хвилі корабель міцний,
Йдучи несхибно далі промина,
Його не спинить вітер навісний,
Не вразить днина гожа і ясна.
Ватага ворогів їй не страшна
І друзів захват серця не зігрів.
Байдужою лишається вона
До друзів так, як і до ворогів.
Щаслива певна, ніби мудрії,
Везунчик той, хто покохав її.

З тягарем неосмислених сенсів повільно іду
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.

Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і спокій),
Неможливо збагнути Всесвітній потоп на борту,
Бо даремні вершини такі, мов пошкоджений кокон.

А тому зупиняється час, розмивається сенс.
Постають у відриві од часу застиглі картини.
І усталені істини дуже ламкі, як безе.

Сьогодення уже не приховує вишкір звіриний.
І не дивно, й не страшно, що совість уже не гризе,
А впадають у вічі сніжинки, мов пух тополиний…
2021

Весенний дождик –дар небес !
Бальзам для матушки –земли!
Зерно во влаге прорастет,
А солнечные лучики прогреют,
Распустятся деревья, травы и цветы!
Всевышний дарит щедрые плоды!
Ценить все, что имеем, беречь!
Благодарить! Благодарить! Благодарить!
16.04.21 18.38
Швец Т.В.


Весняний дощик - -дар небес!
Бальзам для матінки-землі!
Зерно у волозі проросте,
А сонячні промінчики прогріють,
Розпустяться дерева, трави і квіти!
Всевишній дарує щедрі плоди!
Цінувати все, що маємо, берегти!
Дякувати! Дякувати! Дякувати!
16.04.21 18.38
Швець Т.В.

МАРЕВО

У позаплідненні з зернятка хтінь Любові,
Ми є плодами власних дум і чинних справ.
Безґлуздість дійсності у часотлінній змові
Поміж земним Ніщо й всесвітнім Все кресав
Буття сенс Розум нишком й терни пологові
Зродили дух Мистецтва – марення підстав
До вбивства смерті в вічності Тла крові,
Плека́ного з Природи див, що воскресав
В Життя коловороті. Миті пречудові
Згасливі в незбагненності. І у борні зростав
Зухвалий дар Вчення – за мрії світанкові
Пізнати тайну Істини приречених до страв
Й до самогубства змагу плоті в людолові
З Законом плину Сущого, ізвідки Світ устав.

Павло Гай-Нижник
16 квітня 2021 р.

Вечір. Отже скоро гоп-ца-ца,
Та в думках не силует любаски,
Бо голодний. Хочу шмат м'ясця
Та кільце вудженої ковбаски,

Ескалопа, крабів, бастурми,
Хрону, сиру, меду у чарунках.
В хаті ж пусто. Може, до куми
Збігати і натоптати шлунка?

В неї кухня супер! О--го-го!
На плиті шкваркоче бузупинно.
Тихо виліз з хати. І бігом
Дременув до неї попід тином.

А кума лукава. Каже: - Дам
Ложку лиш тоді, коли заслужиш.
Що ж робити, братики? Біда-а!
Совість - проти! Ковбик виє: - Мусиш!

Не відбитись.Сили вже не ті!
Та кума на хвильку одвернулась -
Ноги в руки й ходу! Голий втік!
Зачепив одвірка (буде гуля).

Хай у хаті лиш компот із груш,
До хребтини прилипають ребра -
Я не ловелас, а вірний муж,
Постуватись буду кіко треба.

16.04.2021 р.

Розбилося вікно.
Фуґас упав на стіл.
Скрізь покотивсь кришталь дорогоцінний.
Під вибух душ від тіл
кров при́снула в вино.
Це вже не просто прояв реакційний!

Це виділення зла.
Це вивільнення сил.
Це виявлення волі, як сваволі.
Як і в усі часи,
сплюндровані дотла,
невинні люди гинуть у знедолі!

Ми – жертви на кону!
Ви – нації кінець.
Ми – дослідні кролі, що йдуть на розтин.
І нам, і вам – хай грець!
Ковтнімо всю вину,
вином і кров’ю окропляймо кості.

Пируймо, гості всі,
хто вибивав шибки,
глумив добро в тоді ще мирнім домі,
хто різав залюбки
своїх нових месій
і бомби рвав з людьми на іподромі!

Вируймо у юрбі,
смакуючи теракт,
або створі́мо іншого Ґонґадзе!..
Пліч-о-пліч жертва й кат
ідуть в останній бій,
як волю виявляють камікадзе!

25 червня 2004 р., Київ