Ти можеш ловити осяяний вітер
В червоні вітрила казкових човнів
Сонети складати із зоряних літер
Ховати у посміх образу і гнів
Ти можеш картати себе або інших
Усюди ходити шляхами надій
Зростати угору все вище і вище
Куди вабить мрію повітряний змій
Ти можеш тужити в годину негоди
У миті щасливі забути жалі
Та хлинуть потопи піднімуться води
І змиють у Лету твої кораблі
У вирі безмежжя мізерія долі
Мазок на картині вселенського дня
Життя наче ігри в бінарному колі
Де хрестики-нулики... і метушня

02.2021

Де Во́вча й Те́рса котять свої хвилі
до берегів великого Дніпра,
між нив постав у всій красі і силі
оплот надії, щастя і добра.
Нас Тро́їцька громада об‘єднала
у працьовиту і міцну сім‘ю.
Долати гори до снаги́ загалу
і разом досягти мету свою.

Квітує у селах верба і калина,
буяють навколо жита́ й пшениці́ –
це наша чарівна мала батьківщина
в садів вишиванці й волошок вінці!

У полі дозрівають паляниці,
під сонцем рум‘яні́є коровай
і со́нях зазирає у світлицю –
наш павлоградський благодатний край.
Свій хліборобський рід ми пам‘ятаєм,
його ведем із глибини віків
у Богом данім січеславськім краї,
нащадки запорозьких козаків!

Жита́ колосяться і квітне калина,
стіною у полі стоять пшениці́.
Це наша земля і ми всі – Україна,
і маки горять на ланів рушниці́!

Коли народжується день за обріями світу,
то ми питаємо себе, – кого він має гріти,
якою гамою тонів, якими кольорами
він розфарбує майбуття над синіми морями?
І дізнаємося тоді, що спокою немає,
і справедливість на землі не скрізь перемагає.
Де розвидняється, там день висвітлює причини
фатальності, що зріє ще і точить серцевину.
Ми є нащадками дідів, що розірвали пута
неволі, рабства і тому народ не обманути.
Я темношкіра, в мене є лиш одинока мати,
яка виховує мене. І я прийшла сказати
що відчуваю цього дня напруженість моменту
і довіряю наш девіз моєму президенту –
якщо з юрбою віч-на-віч не зводити рахунку,
то досягаємо мети найвищого ґатунку.
Ми об’єдналися давно у неподільні штати,
тому нікому не дано союз цей роз’єднати.
Нехай в нас різні кольори, характери, культура,
але між різними людьми у нас не буде мурів.
Ми не зважаємо на всі відмінності між нами,
бо уповаємо на те, що є над голова́ми,
бо маємо вперед іти до миру і порядку
і не допустимо ніде ні розбрату, ні сварки.
Не треба зброї і біди. Беремося за руки,
аби гармонія була і жодної розлуки,
заради щастя й майбуття дітей земної кулі,
а всі тривоги і жалі ідуть в часи минулі,
коли нам боляче було і соромно за себе,
та сподівалися на те, що нас єднає небо,
що ми пов’язані у цій напруженій толоці,
та цю дорогу не легку́ долають переможці
і не тому, що ми ніде не знаємо поразки,
але тому, що ми себе не ділимо на частки.
Святе писання праотців усім нам обіцяє
від виноградної лози плоди земного раю.
Коли закопані мечі, то вистачає часу
побудувати всі мости, аби одного разу
побачити стрімке плато́ на пагорбі крутому,
і не боятися іти по цій стезі додому.
Ми успадковуємо день, який сьогодні вранці
нам сили духу додає, бо ми – американці.
Це із минулого путі в сучасне і грядуще –
надійні засоби мети, щоб відновити суще.
У нас є розум, і снага, і сили вистачає,
що радше націю знесе, ніж знову роз’єднає.
Без демократії чекай руїну та розруху
і маячню та суєту, що заважають руху.
Ще є періоди, коли ми сходимо з орбіти,
та демократії ходу не можна зупинити.
На те й історія, яка розподіляє ролі.
Народи дивляться на нас як на гаранта волі.
Новітня ера настає, в якій немає броду,
та є у руслі течія до правди і свободи.
Ще не готова до висот уся моя країна,
але радіємо, – мине і ця лиха година.
Коли питають: « Чи могло дійти до катастрофи?»
Відповідаємо: « А ми – господарі епохи».
Від катаклізмів на землі немає панацеї,
та управляємо самі фортуною своєю.
Ми не вертаємось назад, а ідемо до того,
що на скрижалях житія начертане від Бога.
Держава сильна на віки, а нація єдина –
сувора з ворогом, зате непереможна й вільна.
Нас не лякає ні вогонь, ні із небес каміння.
Цю естафету понесуть майбутні покоління,
аби інерція зусиль і непосильні речі
не осідали тягарем на їхні юні плечі.
Де милосердя і знання являють силу права,
там буде правда, і добро, і цілісна держава.
Ото ж, давайте, ради них відновимо країну
сильнішу й кращу, ніж була в історії донині.
Могутнім подихом грудей, що бронзою окуті,
ми зцілюємо світ ідей на кожному розпутті.
Підні́мемося до висот дорогою відваги,
де наші предки підняли революційні стяги,
де наша слава майорить від заходу до сходу,
де вітер віє як озон північний для народу.
Підні́мемося із озер вологою до півдня
гарячого, де на віки – і чорні, й білі – рівні.
У кожній гавані надій, у кожному куточку
ми відбудуємо свій дім, як щит Свободи – зодчі.
І являться у всій красі талановиті люди,
яких історія ніде й ніколи не забуде.
І запалає день новий картиною ясною,
і сонце вийде із тіні зорею весняно́ю.
Лише б це світло на землі ми не могли забути,
якби ми тільки-но змогли цим світлом людям бути.

01.2021

А кохана сьогодні гаряча,
Шалом дихає від божества.
Обціловую їй кожен пальчик -
І змертвіла душа ожива.

Ми навчилися щиро любити
Без щитів, без брехні та одеж.
Одізвались луною бескиди:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Зачаровує голос наяди,
З глузду звів та з проторених стеж.
В унісон шелестять водоспади:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Солов'ї облаштовують гнізда,
Ми в своєму газдуємо теж.
А діброви нашіптують листям:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Крилець ангелів чується шерхіт,
Щастя кличе в зелену траву.
Поринаю у сонячний легіт:
- Я кохаю! А отже - живу!

Життя театр, точніше фарс.
Сміється публіка з Мальвіни
і не рятує Буратіно.
На сцену вийшов Карабас
і папа Карло нас не спас,
а у печі – одні жарини.

Театр абсурду. Зняті маски.
Ні співчуття тобі, ні ласки...
Усім відомо ху-із-ху
у цю годиноньку лиху,
тому вертаємось у казку
і поживемо на даху.

02/21

Чоловіку потрібна дружина
У сумну і веселу годину, –
Щоби ніжність і сміх, і ридання
Серце збуджували безнастанно.
Чоловіку потрібна дружина,
Мов тепло охололій людині, –
Адже тонус судин і тиск крові
Вберігає наявність любові.
Чоловіку потрібна дружина,
Наче сонце й волога зернині, –
І на добре обробленій ниві
Визріватиме колос щасливо.
Чоловіку потрібна дружина
Непомітна, як в оці піщина,
Чи така, мов осяйна перлина,
Має бути довічно дружина.
23.02.21

Він сидів, розбитий сонцем,
з синім оком, біля столу,
відганяв офіціантів,
ніби мух неакуратних,
ляпав лапами важкими
їх по заду і по спині
і мовчав, і пив з бокалу
білу піну без упину.

Дві красуні говорили,
лінь у затінку сховавши,
про сучасний стан у моді,
у стосунках з кобелями,
з голубими і самцями –
і крізь довгі соломи́нки
білу піну без упину
споживали, споживали.

"Він на тебе подивився
так, мов зовсім не напився.
На собі такий я погляд
не спіймала, не спіймала…"
Її подруга, скривившись,
тільки подумки сказала:
"Най тобі не тільки погляд, –
а й бджолу на кінчик жала!"

Він лежав біля калюжі
і мутнів здоровим оком:
два роти у білій піні,
дві роздерті навпіл сукні,
дві хутрові хуртовини
викрили, які то суки.
Аж хвости мелькали довго.
Аж у пса короткі руки.

18 липня 1995 р., Київ

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість весні?

…Звертаюся до Віри і до Мови:
- Заходьте в дім, живіть в нім досхочу
Усе для Вас… і ковдра, грубка, дрова
І навіть на… наварено борщу…

Ви, мабуть, трохи… друзі зголодніли?
І вибачте, я дійсно, від душі …
І поділюсь усім, що наболіло
І натяку на славу й бариші…

Живем тепер без поділу обістя…
Не тужим ми, а просто живемо…
У виходні у трьох йдемо до міста
Не до громадського, а Божого…
22.02.2021.

Ого, яка у тебе хватка.
З тобою можна і без шаблі
іти у бойову атаку
на чистоплюїв типу швалі.
Усе ще повзають «герої»
і комуняки-пацифісти –
своєї нації ізгої,
аби із рук Пуйла поїсти.
Не пам’ятає тупороге*,
що наші кров’ю умивались,
коли кацапи «йшли у ногу»
до нерушимого порогу...
і що нізя* лякати свого,
аби чужі тебе боялись.

* – чужі неологізми:)

02/21

У мене є жіночі клони...
я і Бандера, і Петлюра,
бо не прощаю моветону
на сайті мови і культури.
Від брехунів нема відбою,
а кавалери десь далеко...
Лишаюся сама собою,
мені запитувати легко, –
чому це роззявляє рота
проти поета-патріота
або влаштовує кориду
оця поношена калоша?
Бо це не так російська воша,
як наша українська гнида.

Візьми мене навіки в найми…
Прислужник я, і вимкни «інстаграм»…
Візьми, ти чуєш, ні? - негайно
Я буду артистично, як туман

Стелитиму весь світ під ноги
Солодощем і прянощем вимог,
Таке могли хіба єдинороги…
А я і є… хіба єдинорог

Візьми мене, одінь вуздечку
І обійми це тіло із вітрів…
Я тут, ще тут… я не-далеч-ко!!!
З якогось сну, а може й різних снів…
21.02.2021.

Мені нелегко стало жити,
Ще й ти не радуєш нічим, –
Узори тчеш на оксамиті,
Немов кладеш на щоки грим.
Невже ти хочеш обманути
Оцим уважного мене,
Коли з очей померхлих смуток
Ніяк сльозу не прожене?
Отож скажи мені сьогодні
Про те, що коїться сама, –
Щоб лезом гострим і холодним
Біль довго душу не проймав…
22.02.21

Думку пряду на кужіль,
після в'яжу з руна свити.
Час не вигоює біль -
просто звикаєш з ним жити.

Згадую очі ясні,
мамине миле обличчя.
Бачу в оманливім сні
янгола із потойбіччя.

Крила розправить й мене
в ніжних обіймах затисне.
Мов у саду сколихне
небо заквітчані вишні.

Щемно на серці в цю мить.
Пам'ять голубить минуле.
Дощ за вікном цебенить -
душу ховаю у вулик.

19. 02.2021р.

Ось іржавого серця останні гудки
мене залізного.
Ось байдужа сльоза й допотопні плітки
тебе первісного.

Ти в сухій халабуді, а тут під дощем
уже не в змозі я…
Це докупи не стулиш ніяким ключем,
бо це – корозія.

Хоч зліпив і не ти мій чудни́й механізм
комусь для користі,
але ж мчав на душі на моїй в комунізм
і жив без совісті.

Це напруження вище, ще більший тягар –
тобі коритися.
Краще бути авто́ без коліс і без фар
й іржею вкритися!

Я – людина, і серце зове, мов сурма,
коня залізного.
Я – машина, й нічого в людині нема,
окрім перві́сного.

Ти даремно мене в голубе фарбував
і барсом звав іще.
Просто так ти на цвинтар себе готував,
а я – на звалище.

2 січня 1998 р., Київ

В усіх моїх друзів коти як коти: нормальні, притомні, покладисті та невередливі. У Миколи, як і личить усім нявкунам, обидві його кицьки - Бздюха та Попердюха – їдять мариновані гриби, дині та кавуни. Степановий Кокус налягає на варений горох. І тільки мій вусатий гевал не такий як усі: любить виключно посольську шинку та відварну телятинку. Ну, і рибку, звісно. Але не всяку: як підсуну йоршика або окуня - може дати пахучу цівку, сома понюхає і відійде, а от плотвичку чи густірку облизує і нявчить, знаки подає:
«Господарю! Сиру їсти не буду! Почисть від луски, викинь кишки, зябра та очі, відвари, ну а тоді вже давай, згамаю».
Хоч у кота мозок вагою 37 грамів, але харцизяці цього достатньо, аби примусити люблячій душі коритися його волі. Але це ще півбіди. А справжня біда у тому, що мій кіт розмовляє, знає відмінно українську мову та допомагає моїй берегині чаклувати та лікувати людей, які до нас приходять. А я стою ні в сих, ні в тих. Жінка екзорцизмами пацієнтів напучує, кіт реве не своїм голосом, аж дибки волосся стає, а я тіко варю борщі, товчу у ступі мандрагору, пережовую жень-шень на мольфарські приправи і тихенько ковтаю оковиту з-під поли.
Учора з кумом добряче наковталися, бо у жінки прийом був довгим, складним. Спочатку приїхав якийсь Зеленський. У цього дяді, невеличкого зросту, пейса були заправлені в ширінку, а ярмулку накривав крислатий, плетений непорочною дівицею з Борщагівки , бриль з тринь-трави. А це вже велика рідкість. Нині, в Україні, такі брилі ніхто не виготовляє, окрім мене, звісно. Тут не тільки сноровка потрібна,- тут потрібна тяма! І розуміння, що на голову дешеве лайно розумна людина ніколи не вдягне.
Уплітаю житній колос, поміж конопляного стовбурця і примовляю:
- Хай голова твоя ніколи не болить! Хай жінки від тебе до самої смерті не відходять! Хай твоя мужицька сила не скисає! Свят, свят, свят! Тьху, тьху, тьху!
І віником, умоченим у свячену воду , по лобі «хрясь!».
І що ви думаєте? Паралітик, якого привезли на каталці - ожив! Чувак устав, тремтячими руками дотягнувся до жінки і ухопив її цупко за шию, аби подякувати. Я ледь розімкнув його пальці «вдячності». Ще б хвилина - і дружина б задихнулася. А от якби на прийомі був присутній кіт Жоржик - до такого не дійшло би. А це моя вина: перегодував звечора. Спочатку дав вареного сома, потім сосисочку, уночі підсунув кавалок посольської шинки та заполірував царську вечерю мого улюбленця келишком молочка.
Ну, то таке. Офіційна медицина йде своїми стежками, а народна - своїми. Колись мені бабуся казала: « Онуче, запам’ятай: скільки хвороб - стільки й рослин”.
Водила мене щодня до лісу, у вільні хвилини - луками, показувала кожну травинку і розказувала, що це , як можна використовувати і вживати. А я слухав, правда не усе. Але бабуся моє вухо не відпускала зі своїх пальців ніколи. І правильно робила, бо я був шкодливіший за кота.
- Онуче! Ти будеш - рано чи пізно - лікувати людей.
- Травами? Замовляннями? Я вже скоро отими копицями з травою, які ми збираємо, пахнути буду, як мінімум, рік…
- Не знаю, Сашуню. Але…бачу… може травами, може…словом…
Помилилася бабуся. Не лікую я людей Словом, а роз’ятрюю рани, насипаю у них солі, кажу правду…
Ось, котик на моїх руках сидить. Сірий, хвіст зламаний, і глухий. Міна, випущена росіянами, влучила в будинок господарів. Чоловіка вбило, жінку забрали українські солдати, а кіт прибився до мене…
Кров з його вух витирав потихеньку: проведу серветкою - і дивлюся на його реакцію. Якщо нявчить - отже болісно. Якщо мовчить - нормально.
Нині все гаразд, котик ситий та доглянутий. І дуже мене виручає: за десять хвилин до мінометного обстрілу нявчить не своїм голосом. І тікає за поворот окопу. Але його голос я розумію…
Летить міна…

21.02.2021р.

Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
у напрямку думки. Продовження квадрата або
паралелепіпеда засобом, як казав би
той же Клаузевіц, голосу або звивин.
О, розміром зо клітину
мозку кімната зі абажуром,
шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
канапка, ліжко, туалетний столик
із ліками, розставленими як вежі
кремля або, поточнімо, нью-йорка.
Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
змінити півкулю, дати вписати
инші овали в чотирикутник
– тим гучніш запилене мешкання
наполягає на факті існування,
жадає щоденних жертв від нової
місцини, меблів, від силуету в жовтій
сукні; зрештою – від самого себе.
Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
Еволюція – не пристосування виду
до середовища, але перемога спогадів
над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
амебі. Розхлябаний хребет
потягу, що гуготить у млі
мимо щільно зціплених на ніч стулок
дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим
надійного сховку перлини вмістом.
1988



--------------------------------

Долаючи то хащі, то болота,
Все далі простував полянський рід.
Далеко залишивши рідний світ.
У страху озиралися, бо вслід
Йшли дикою ордою хижі готи.
Чи просто так співпали їх шляхи,
Чи ті за ними справді полювали.
Але й на мить спинитись не давали,
Хоча, здавалось, сили вже не мали
Та гнав і гнав крізь нетрі бідних страх.
Спинились аж на березі ріки,
Що широко їм шлях перепинила.
Її здолати вже не мали сили,
На пагорб піднялися, відпочили,
Вслухаючись: чи не луна важкий
Та хижий тупіт готської орди.
Але навколо панувала тиша.
Пташиний спів та рев тваринний лише
Та вітер листя на дубах колише.
А, може,загубили їх сліди?
Минуло у спокої кілька днів.
Огледіли поляни свої втрати,
Не було часу досі рахувати.
І зрозуміли – втратили багато,
Бо ж вижили лиш молоді й міцні.
А уся мудрість лишилася там,
В густих лісах і в болотах безкраїх.
Хоч сиві є, але старих немає,
Тих, хто покони давні пам’ятає.
Лишився рід в чужому краї сам.
Та треба жити, годувати рід.
Спустилися мисливці в хащі дикі.
Хоча здобутки були невеликі
Та дичина – найкращі в голод ліки.
І вже інакше дивишся на світ.
Потроху обживатись почали,
Такі-сякі хатки побудували,
Бо ж дерева навкруг в достатку мали.
В лісах у навколишніх полювали,
Де звірі ще не лякані були.
А далі що? Того ніхто не знав.
Своїх богів у поміч закликали,
Бо ж імена їх добре пам’ятали.
Та молитви, мабуть, не долітали
Чи божий рід тут інший панував?
Якось мисливці чагарями йшли,
Щоб здобичі для роду вполювати
І раптом вздріли на галяві хату.
Людей тут не доводилось стрічати,
Отож вони здивовані були.
Наблизились тихенько – хто там зна,
Які їх несподіванки чекають.
Можливо, там розбійники чигають.
Тож зброю наготовлену тримають.
Хвилина у напруженні мина
І раптом двері рипнули й надвір
Дідусь старенький зовсім сивий вийшов,
Не здивувався, подивився лише
І його голос пролунав у тиші:
- Облиште зброю. Я ж не дикий звір.
Мисливці зброю опустили вмить,
Бо ж сивину привчились поважати.
- Я знаю – хто ви,- став дідусь казати,-
Як важко вам тут місце обживати…
- Так хоч порадою допоможіть?!
- Допоможу, навчу, пораду дам.
Я жив багато, тож багато знаю…
- А як вас звати, діду? – хтось питає.
- Мене дід Велес, синку, прозивають
І я чекав, щоб бути в поміч вам.
- Ви знали, що ми прийдемо сюди?
- Я, синку, так багато чого знаю.
І що було, що потім вас чекає.
Для мене в світі таємниць немає…
- А чому ви тут живете один?
- Тому, що рід мій весь на небесах,
Мене давно до себе вже чекає.
Та я тут справи доробити маю,
Отож до них поки не поспішаю.
Живу самотньо у оцих лісах.
- А як ту річку широченну звуть,
Що ми її не годні подолати?
- Дніпро- Славутич, синку, річку звати.
Вам з нею поряд жити-існувати.
Вам її води славу принесуть.
- То теж Дніпро?- показує один
На тихі води далі поза хату.
- Ні, синку, річку ту Печальна звати…
Вона теж буде значити багато
У долі роду вашого. - І він
Замовк, немов задумався на мить.
А далі мовив: - Прийде час колись,
Коли ви у цю річку увійде́те
І тим усіх богів своїх уб’є́те.
Мисливці усміхнулися: «Та де там?
Як люди бога вбити б спромоглись?»
Чи то мисливці не дочули так,
Чи то пізніше вже перекрутили.
«Почайна» на ту річку говорили.
Та пам’ятали і дітей учили:
В тій річці не купатися, однак.
Та то пізніше, а дідусь поки
Знов перевів розмову на сьогодні:
- Я добре знаю, дітки – ви голодні.
Але за річку там на оболоні
Мої бички пасуться й корівки.
Беріть собі та доглядайте їх.
Тож буде вам і молоко, і м’ясо.
Потроху накопичите запаси,
А там розбагатієте із часом.
Мені ж багато і не треба з них.
Чи кухоль молока принесете,
Чи м’яса шмат – мені і досить того…
Пішли мисливці радісні від нього.
На оболонь розвідали дорогу,
Знайшли на луках гарне стадо те.
На другий день навідали його,
Дарунки принесли йому у хату,
Просили землеробству їх навчати,
Адже до м’яса треба й хліба мати,
Хоча й не мали сіяти чого.
Але дідусь і не питав про те.
Привів у ліс, що з пагорбів спускався,
Аж до Дніпра самого діставався,
Велів, щоб кожен за сокиру брався
Й рубав усе, що навкруги росте.
Сказав по тому пні покорчувати,
Пройти з сохою поле все велів.
Надвоє його потім поділив.
Свою комору врешті-решт відкрив
Аби зерна їм для посіву дати.
Вони одне засіяли з полів,
А друге залишили спочивати
Та сили для посіву набирати…
Поділом місце стали називати,
Питалися: чи на Поділ ходив?
Багато чого Велес їх навчив,
Багато чого стали вони знати:
Гончарити, знаряддя майструвати,
Ростити хліб і хати будувати.
А якось у один з осінніх днів
Прощатись став. Сказав: - Пора мені.
На небі рід уже давно чекає.
Вас вже не втікачами залишаю –
Господарями цього всього краю.
Вони стояли, слухали сумні
З сльозами його мовчки проводжали
Дивились, як туман його сховав,
Вслухалися, як човен відпливав,
Аж доки звук і зовсім не пропав.
Та вірити поляни не бажали,
Що він полишив рід їх назавжди.
Щодня ходили до його хатини,
Несли хто молока, а хто хлібину,
Хто дичину впольовану, рибину.
Просили поміч у часи біди.
Хатинка та розсипалася згодом,
То на тім місці требище звели,
Волхви постійно службу там несли,
Розмову з богом Велесом вели,
Слова його передавали роду.
На тих завітах піднімався рід,
Міста на горах й над рікою зводив.
Князь Кий з братами заснували згодом
І місто Київ, де й осіли з родом,
Закінчивши в Ромейщину похід.
В Почайну – річку, навіть, не ступали.
Хоч плавали, звичайно, у човні,
Але, щоби купатися – ні-ні.
Волхви казали людям, що по ній
У царство мертвих душі відпливали.
Отак було в полян до того часу,
Як Володимир князювати став.
Він віри все по світові шукав.
А якось до Почайни всіх зігнав.
Прийшли якісь попи у чорних рясах
І князь велів зайти у воду всім.
Дружинники у тім допомагали,
Вони списами гострими шпигали
Тих, хто старі завіти пам’ятали.
Та щось змінити не вдалося їм.
Князь всіх велів насильно охрестить,
А ідолів і требища зламати.
Тоді полянам довелось згадати,
Як Велес брався їх попереджати,
Що всіх богів купання може вбить.
І справдились оті його слова –
Старих богів Почайни води змили.
Хоч люди ще таємно їх молили,
В дрімучих хащах требища робили
Та стала віра на Русі нова.
А Велес десь із неба поглядав,
Не маючи можливості змінити,
Дивився, як страждають його діти.
Але старе повинно відступити.
І він про це ще від початку знав.

Рояль на батуті…
Ноти в повітрі…
Якщо вже по суті —
Після півлітри.

Радості зморені.
Ой гучномовце…
Власне, як ворони…
Знаєте, що це?

Ми тут палітрою
Вашим сюжетам…
Хто за півлітрою,
Друзі - поети?
21.02.2021.

Зустрілись якось з осінню весна
на середи́ні сонячного літа
у зимню пору… Зустріч та сумна
мені теплом у снах донині світить.

Не говори «кохаю» чи «люблю»,
скажи лише, що я тобі потрібен.
Зрідні те слово дзвону кришталю́,
хоч я уже й не зовсім Мартін Іден…

Ти раптом в серце увійшла моє
на теплих берегах чужого моря.
Уява феєрверком виграє,
а унизу ще безліч ям і зворів…

Та вірю, Рут попереду іще,
чекають нас моря і океани…
Проллється втіха весняним дощем,
розсіє літо осені тумани!

Прогіркли ро́ки трутами, полинами,
Час у виски набатом ударя.
Болить земля кровавими краплинами…
А крапель цих уже цілі моря.

Війна… А серцю просто жити хочеться,
Біда… А в щастя вірує душа.
В нутрі та зовні вічна битва точиться,
Прокльони б’ють мов кулі з ППШа.

Сивіє юнь згодована страхіттями,
Забувши неба мирну височінь,
Бо не дощі… З них падає жахіттями –
Вогненний шквал пекельних сотворінь.

Тамує подих ранок переплужений
Тяжкими підрахунками утрат.
А попереду знову бій напружений,
На бойовому зводі автомат.

Та ще би дня одного захід бачити,
Та ще б одній всміхнутися зорі.
До рідного порогу шлях означити
У мирній, славній, радісній порі.

І обійняти милу, розчинитися
У глибині її щасливих віч…
Але війна…Потрібно далі битися,
Йти переможно ворогу навстріч.

Москаль – це не образа, позаяк
і клони є, і я їх нагадаю, –
Олена – це, напевне, Залізняк,
а Музичук – це поетеса Майя.

Людей на світі розділяють час
і відстані до пам'ятного місця,
де кожен народився і хрестився,
і відкіля колись останній раз
у всі кінці дороги розійшлися.

Уже давно і терен мій усох,
і хазяї дерева позрізали,
на місці хати – чагарі і мох,
у кропиві угадується льох
і яма, де минуле поховали.

Немає ні калини, ні беріз,
які ми посадили для годиться,
окаменіли дерев’яні східці,
якими я до хати воду ніс...
левадою... по кладці... із криниці.

Буває, ще вертаюся за тим,
аби пройтися пішки між хатами,
вітатися через тини з дідами...
а нині то уже й немає з ким
обмовитись двома-трьома словами.

Моя оаза – ліс та верболіз,
і мурава та осока у мулі...
поміж корчами – пень на караулі
і ручаї, які несуть під міст
мої печалі і часи минулі.

Чіпляється за корені асфальт
дороги, що вела колись у люди
із кожної старої халабуди...
І де ж вона – ота країна-сад?
А може і журитися не варт?
Усе минає і уже не буде.

02.2021

Галузка зойкне - гуска закричить.
Пощо той крик і ця марудна осінь,
Пощо ти просиш і про що мовчиш?
Все непрощенне вже не перепросиш,
А для прощення досить і свічі…

А сосни стогнуть . Я живу у них.
На курячій нозі зітхає хатка.
Тут час застиг і тисячі святих
Встигають все розгублене зібрати,
Що непотрібно за ребро нести…

Це місто - повінь . Ми чужі у нім,
Хапнеш повітря,та уже запізно.
На шахівниці долі - сизий дим,
І селезень згадав останню пісню,
Де несумісні - мертві очі риб.

І глід на гільці …Що лишив – залиш,
Бо зшиє час колишнє в піктограми.
Уста притихнуть – зашумить комиш…
Моя любове – ти біжиш до мами…
Моє кохання – заворожить вірш..

Моя любове - ти на смак терпка,
Моє кохання впало з літака
До міліграма…

Те, що треба тобі, пережди, перейди – і живи,
Подивися на сонце, на схилені хмари і місяць.
І не варто вклонятися водам і слухати болі трави
З отого, не прикритого тінню, космічного місця.

На світанні останнім – побачиш, як пам'ять зійшла,
Просторіки навколо, відьмачка освяти воліє.
А тобі наймиліша пекуча, сльозава імла,
І провиддя підступить до тебе, свого водолія.

Озоветься неждано прадавнє розчулення губ,
Упаде аж під ноги, у листя печалі зелене.
Сам собі отоді нагадаєш останку нагу,
Повернешся назавжди назад, та одначе – до мене.

І ніщо не болітиме, знати не буде ніхто,
Що далеко, до біса, зайти – із нас кожен уміє,
І по тому назад поглядати травою, листом,
Не дощу дочекатися, а з давнини водолія.

Розплетуться-сплетуться часи і новини рясні,
З висоти шамотітиме дощ ошалілий і млосний…
І тоді зрозумієш остиглі у домі пісні
І своє до світлин доторкання завчасне, наосліп.

В безсилій люті поетична вата
включає свого матюґальника,
аби із жіночками воювати
в традиції лайливого совка.

Питається, – чого воно лютує?
Прозорості не може досягти
аматора поезії і всує
плюється зі своєї висоти.

Така уже порода гонорова:
бики, тупоголові бугаї
поза-літературної полови
показують амбіції свої...
і ратицею гупає корова**,
аби усі помітили її.

Серебрятся волосы,
Летят года.
Детки выросли.
Живут в других домах.
Внучата подрастают.
Звонков от них все ждешь
А жизнь течет,
А жизнь течет.
Уметь ценить,
Уметь ценить
Каждый час,
Каждый миг.
Дарить любовь, тепло, добро
Не так легко,
Не так легко,
Но только так,
Но только так,
Открыть возможно
Дверь добра, успеха, благ …
21.02.21 7.26
Мое фото родного края.

Я приверну тебе оце до себе
самим червінцем чи одним притулом,
скую з любові, ле́беде, для тебе
зручну й простору клітку золотую.

Твій білий стан вустами розмалюю,
в губів гарячім спаренні дводзьобім
так само лебедем себе не уявлю я,
бо чорний ко́ршак я з вогнем в утробі.

Я прагну забуття твого і млості,
що шквалом ґраду б’ють усе довкола.
Зі спо́кою – в стихію, в жертву – з гостя
з-під кігтів вирвешся, моя любове квола.

Добудеш пастки ти в таких обіймах,
старчиху-смерть дівицею застанеш,
труною попливеш в російських зимах, –
бо я купив тебе, і ти це знаєш.

20 вересня 1995 р., Богдани́

Щоб не роз’ятрювати ран,
Ходжу я зрідка на Майдан,
Який негадано приніс
Свободи краплю й море сліз.
Рве серце туга, а печаль
Круг неї множиться, на жаль,
І мучить згадками мене
Про недаремне та страшне
Надій злиття й розчарувань, –
Це все Майдан, це – наш Майдан…
21.02.21

Коли Завтра під знаком питання,
Коли Вчора від втрат знеможене,
А Сьогодні можливо востаннє,
Проявляється сутність кожного.

Погляд чистий, спадає полуда,
Проступають крізь маски цінності –
Видно зрадницькі душі Іуди,
Видно світлі, сповнені гідності.

Хтось для інших живе і вмирає,
Хтось із інших здирає три шкури,
Хтось байдуже з хатини, що скраю,
Приглядається до кон’юнктури.

У момент історичного зламу,
Коли доля країни під обстрілом,
Кожен вчинок – маленький екзамен,
Ким ми є в цьому часі-просторі.

2014 р.

Пусть каждый день всё взгляд слабее
И неразборчив речи слог --
Смирись, дружище, будь умнее
Ты - человечек, а не Бог.
20.02.2021.

Я не пишу присвят, бо це дурне,-
Хвала не липне до схололих дланей.
Ковтайте, ліпше, тихо, "самжене"
І закусіть опеньками в сметані.

Чи епігон, чи лютий опонент -
Яка різниця? Ми ж не ідіоти!
Гризіть митця! До біса пієтет!
Сатирика нацькуйте, гірше чорта.

Хай вилущиться геній із хвали,
Бо як помре, то лікувати пізно.
На тризні - ні кав'яр, ані балик
Не додають ваги піїтам слізним.

А огризнеться, ще не труп, - і що?
Злякають вас на смерть поета крики?
Уважно придивіться: що є що,
І хто є хто... І випийте горілки.

Скінчилось безкінечне бу-бу-бу,
Скопитився. Колеги вкрали мешти.
В житті мене ще бачили в гробу,
А як заснув, то світ зітхнув нарешті.

20.02.2021р.

От і все. Мого друга нема.
В засвіти він пішов так раптово.
Лиш лютує холодна зима,
І болить недописане слово.

От і все. Сподіватись дарма,
Що зустрітись утілиться мрія.
Навкруги порожнеча сама,
І голосить надривно завія.

Ти так рано туди поспішив...
Що у цьому житті не тримало?
Ну чому такій щедрій душі
Ви, Боги, так відміряли мало?!

Скільки доброго людям зробив -
Не просив, а давав, і ділився.
Воркували тобі голуби,
Й стрекотіли лелеченьки-птиці.

І стискається серце мені,
І судомить згорьоване тіло.
Недоспівані плачуть пісні,
Вірші й проза вже осиротіли.

Романтичний твій відеоряд,
Він у пам’яті нашій — навіки.
Зберігає ранкова зоря
Твоє серце — прекрасне й велике.

Ти ішов крізь років часоплин,
Не спиняв ані холод, ні терен.
Україні ти вірний був син,
Сіячем був духовності зерен.

...Похилюсь у безмовній журбі,
І непрохані сльози змахнувши,
Я скажу: вічна пам’ять тобі,
Дорогий, незабутній наш ДРУЖЕ!


20 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

І сніги маліють щохвилини,
І струмки повніють щодоби, –
І скидають дружно кожушини
Обігріті сонечком дуби.
І льодок іскринками не блище,
І лоза гнучкіше день при дні, –
І весна видніється ще ближче,
Ніж учора бачилась мені.
20.02.21

***
Якщо розумні, не читайте,
якщо це лажа... вибачайте,
але вертаються, таки,
на поетичні сторінки
герої року й цього сайту:
бичі, бики, мертвечуки.

***
Рогатий шутому не пара,
корові не іде сідло...
та буде те, що не було:
у рік бика чекає кара,
на Раші не минає зло,
усі народи, як отару,
жене до урвища Пуйло.

***
Московія приїлася усім,
нема чого на ялове пеняти.
Але якщо ми не тупі телята,
то мусимо протистояти їм.
А щоб не бути стадом ще й німим,
у ворога нам є що перейняти.

***
А от Володі нашому до Вови
не вистачає лиш один вершок
і язику не вистачає мови,
тому і не гидує цей совок
і явно присисається бичок
до вимені священної корови.

***
Невідомо коли
ми підемо «на ви»...
і рябі, і понурі, і чорні
ремиґають воли,
не ревуть корови,
поки ясла ще зеленню повні.

***
Цей рік веде у нашу хату
як не корову, то вола...
Тому нема чого чекати.
Бика пора за роги брати
і не доїти вим’я «брата»,
а бити хижого орла.

02.2021

Безсенсове, злостиве віддаля,
безлисте, ледь не стадії вугля
сягаючи у кольорі, зі зла
природою підібраного для
безвихіді – яка і звихи віт
ніяк не калькулює, і давно
уже у кільцюванні зим і літ
своїх неперебірливе, – воно,
корінням ідучи у перегній
зі свого листя прілого, у тьму
верхівкою, тирчить і нині в ній,
як символ всепогідности, чому
ніхто не напучав нас, вперекір
немозі сторонитися допір,
бодай на невибагливий позір,
ні сонця, ні зірок, ані сокир.


----------------------

Ступаємо ра́зом
однаково в сніг,
римуючи фрази
та фази доріг.
Я – прояв, ти – вияв.
Погорджений Київ
від згаги лютневої нас не встеріг.

Як чада блаженні
ми бачимо дух.
У мене в кишені
продовжуєш рух.
Ти – мариш, я – мрію.
Ти – мерзнеш, я – грію
між згаги в пальті вдячну
відданість рук.

Нехай шлях – не вихід,
а крок – ще не слід.
Хоч робимо вигляд,
що холод і лід,
тебе обійму я –
і згагу втамую!
От саме тому я й тону стільки літ…

8 лютого 2006 р., Київ

НА ГОЙДАЛЦІ СВІТИЛ

На гойдалці світил різдви́ться неземне,
Природа бавиться і час на плин встеляє.
Крізь млу світанок ще навпомацки іде
Та вже з-за пазухи жмут променів виймає
Аби розсяяти прозріння. В ранок зацвіте
Ніч крадькома розлого. Темінь в дні сховає
Засліплену пітьму. Хай сонце попряде
Свій килим візерунковий. Позарозма́є
У барворай зацьомкано колі́щатко руде
Й закотиться за виднокраєм-плаєм
Під колискову місячну. Зітхне світ і засне.
І тільки ніч чаклунством спеленає
В обіймах таємничої сумирності усе
Й знов ворожитиме, росу з зорь познімає
В намисто травоквіту. В пе́рвіснім есе
Казкує скрізь Любов. Гра вічності триває.

Павло Гай-Нижник
19 лютого 2021 р.

Розчахнутий здавен,
Але міцний на згин, –
Похитується клен
І підпирає тин.
Чи, може, навпаки,
Й такі снують думки, –
Не впав ще навзнаки
Клен тину завдяки?
Доведене життям
Поширюю кругом –
Надійне опертя
На користь йде обом.
19.02.21

Залиши ти лелеку у спокої.
Не скуби ти душі, бо, тобі
не дістати, літає високо він,
полюбив небеса голубі.

Птах шугає над брудом, суєтністю.
Розрізає крилом небозвід.
Поміж твердю земною і вічністю
спрямувавши зіниці на схід.

Скільки раз в нього цілились недруги,
руйнували гніздо вороги.
Чорногуз поривався до райдуги,
все прекрасне йому до снаги.

Від тривог його серце розчахнуто,
хоч несе радість в кожну сім'ю.
Не чіпай бо, лелека той запросто
може вбити ядучу змію.

18.02.2021р.

Я перенесу перстень з руки на руку.
Зі своєї руки на руку свою.
Не зумів перенести так само розлуку.
Ой, тепер без любові у золоті п’ю.

Ой, у золоті п’ю.
Ой, у золоті золотому.
Зі своєї руки на руку твою
не буде потому…

12 травня 1994 р., Київ

Орпеджіо оголене строки…
Зимовий лист лютневого пейзажу
А за столом зажурені роки
Заходьте, не соромтеся, розважу…
Не голосом, прийдешності, своїм
І не з листа співатиму я оди…
Куди мені до вас, ви - солов’ї
Я ж лише гріх… видовище природи
Усядьтеся нарешті, помовчіть!
Хай крізь вікно овіє вітром запуст…
О як мені донести, не вночі —
На ранок розбігатимось по трапу…
18.02.2021.

Як не печалять нас новини,
а сонце все одно зійде
як міф... як сьомі роковини...
Майдан вирує і гуде!

Ще може не одна лавина
на наші хати упаде,
але не буде Україна
рабом ніколи і ніде.

Коли Московії сатрапи
відкинуть і копита, й лапи,
протремо очі, що спимо...
спаде полуда і ярмо...
«про'рали родіну» кацапи,
а ми своєї не дамо.

18.02.21

Відрились з рипом двері в курені,
Знадвору лютим холодом війнуло.
Вогонь у каганці ледь не задуло,
Він задимів і тіні по стіні
Пробіглися від подиху отого.
В курінь заскочив молодий козак
Закутаний у сірий кобеняк.
- Я ще морозу і не знав такого!
Щось розходилась матінка-зима,
Боюся, щоби ніс не відморозив!
А сам рукою витирає сльози
І кобеняка свого не зніма,
Хоча доволі тепло в курені,
Бо ж груба аж пашить розчервоніла.
Всі козаки, хто з ділом, хто без діла
Сидять, чомусь зажурені, сумні.
Озвався сивий, наче лунь, козак:
- Ще молодий ти, іще зим не бачив!
Легенький морозець довів до плачу!
Прожив би стільки – не казав би так.
В п’ятдесят п’ятім – то була зима.
Якби ти був тоді на Дрижиполі,
То нині би не жа́лівся на долю.
Та ж молодий, рівняти з чим нема!
- А що за Дрижиполе? Розкажіть!
А то усі говорять – Дрижиполе,
Я ж достеменно і не чув ніколи…
Старий козак задумався на мить,
Поглянув на своїх товаришів,
Яким також послухати схотілось,
Бо всі так зацікавлено дивились,
Потилицю почухав і повів:
- У п’ятдесят четвертому якраз
Із осені ще напосілись ляхи,
Прийшли на поміч слуги їм Аллаха,
Що татарвою люди звуть у нас.
Потоцький клятий і Менглі-Гірей,
Тоді іще сопливий син Іслама,
Стоптали всю Брацлавщину полками
І ота сила усе далі пре.
Зима і та не зупинила їх.
Хоча раніше по хатах сиділи,
Заледве білі мухи налетіли.
А тут і січень сани вже запріг,
А ляхи з татарвою пруть і пруть.
Нарешті і до Умані дістались.
Там Богуна козаки окопались
В надії, що на поміч їм прийдуть.
Богдан сидів же в Білій увесь час
Та слав листи цареві із проханням,
Щоб той військову поміч слав негайно,
Бо власних сил було замало в нас.
Нарешті в січні вибрались -таки.
Зима ж у тому році лютувала,
Сніги мела, морозами скувала
Річки й озера. Шлях був нелегкий.
Богдан з собою козаків узяв
Десь тисяч тридцять. Ще ішов із нами
Боярин Шеремета з москалями,
Десь із десяток тисяч, мабуть, мав.
Гармат з півсотні з Білої взяли.
Як для зими – то військо чималеньке.
Нам би дістатись Умані швиденько.
Коли до неї ляхи підійшли,
То вдаримо на них із двох боків.
А, коли ні, то Богуна візьмемо
І проти війська вражого підемо.
Були в Богдана плани ось такі.
Ішли похідним табором, вози
З обох боків підходи боронили.
Бо ж десь ордою татарва бродила
Чи Камамбета, чи Карач-мурзи.
Йшли насторожі, хоч не вірили,
Що хтось дурний надума воювати.
Сидять, напевно, ляхи десь по хатах
І ми б, напевно, у теплі були,
Коли б не воля самого Богдана.
Хто ж здумає ослухатись його?
Пустельний шлях і тільки сніг кругом,
Який ми усі топчемо старанно.
Десь попереду Пушкаря загін
На ворога постійно виглядає,
Все військо вчасно попередить має,
Якщо побачить небезпеку він.
Тож ми спокійно по шляху ішли
За Пушкарем й за нашими возами.
Бурульки аж дзвеніли під вусами.
Ми їх збивали, а вони росли.
Не знали ми, на жаль, іще тоді,
Що татарва вже Пушкаря здолала
І в замочок Охматівський загнала,
Де він, з-за стін стріляючи, сидів,
Та попередить нас не було змоги.
З усіх сторін обсіла татарва.
Весь час кружляла та стіна жива,
Всі перекривши і стежки, й дороги.
А ляхи, добре знаючи шляхи,
Полишили під Уманню залогу
Й, за ніч здолавши нелегку дорогу,
У сподіванні намірів лихих,
Уже свої націлили гармати
На шлях, яким спокійно ми ішли.
Та ми того ще знати не могли
І сподівались, що часу багато
У нас іще до Умані. Богдан
Спокійно їхав в санях перед військом.
А смерть вже чатувала зовсім близько,
У неї був на цей день власний план.
Шлях пролягав долиною ріки,
Здається, Багви, що блищала льодом,
Здіймалась хмара пару над походом,
Адже мороз добрячий був-таки.
І враз, мов перешкода на путі
Непереборна перед військом стала.
Ще задні на передніх напирали,
Не знаючи, що бачили вже ті.
А попереду у ранковій млі
Виднілось військо ладне вже до бою,
Весь виднокрай займаючи собою
І білих піднімаючи орлів.
І у ту ж мить гармати заревли,
Змітаючи передні наші лави.
Накинулися ляхи зліва й справа,
Поки ми ще розгублені були.
Ввірвалися у табір між возів
І стали нашим голови рубати
Та шлях собі кривавий прокладати,
Поки Богдан оговтатись не вспів.
Дісталося найперше москалям,
Вони, здавалось, й опір не чинили,
Їх ляхи, наче косами косили
І трупом укривалася земля.
А наші звичні, хто уже як міг:
Хто за сокиру, хто голоблю в руки.
Козацька пригодилася наука.
І, поки лях крізь москалів пробіг,
Його з возів зустріли козаки,
Нехай і не мушкетним дружним боєм,
Бо ж розберися з колотнечі тої,
Де свій, де ні… Та ляхів лет стрімкий
Став гальмувати, як з обох боків
На них важкі посипались удари.
І шабельками їм махати марно,
Голобля вмить ламала й не такі.
А заодно і голови отих,
Хто козака убити намагався.
Тут кожен за життя своє змагався:
Хто лишиться живий – той переміг.
Не витримали ляхи, подались.
А ми тоді взялись вози здвигати,
Аби козацький табір влаштувати.
Не встигли…Бо татари понеслись,
А слідом ляхи… І так цілий день.
Ми відбивались, табір городили,
Самі в атаку проти них ходили,
Та крові більше пролили, лишень.
Й на мить гарматний гуркіт не стихав.
Під тим вогнем ішли в атаку ляхи,
Здавалося, вони не мають страху
І вал із тіл навколо виростав.
Лежали, вже замирені навік
Татари, ляхи, наші з москалями.
Укрили білий сніг криваві плями.
А смерть лиш тільки починала лік.
З-за того валу відбивались ми
Від ляхів, що до ночі колотились.
Надвечір вже і німці накотились,
Але, піймавши злу картеч грудьми,
Якою ми їх чемненько зустріли,
Таким же робом подались назад.
Потоцький уже, мабуть, був не рад,
Що вони шлях Богдану заступили.
Настала, врешті, довгождана ніч
І гуркіт бою скоро став стихати.
Ми стали рахувати свої втрати.
А ляхи, мабуть, свої, звісна річ.
Гадали ми, що день тяжкий минув,
Що вистояли – далі легше буде.
Возами обгородимось зусюди,
Ще вищу трупом зведемо стіну
Із клятих зайд. Та в лютій колотнечі,
Якось забулось, що навкруг зима,
Що нам вогню розвести чим нема.
В бою усе то прозаїчні речі.
Та, коли стихло поле бойове,
Почав мороз потроху діставати.
А в полі де від нього заховатись?
Хто трохи ще ворушиться – живе.
А в кого сил на те уже нема,
Хто зранений чи втомлений від битви,
До ранку уже встиг заледеніти.
І шансу не дала йому зима.
Ніч проминула - ляхи ні гу-гу,
Напевно, зранку усі сили кинуть,
А нам же краще у бою загинуть,
Ніж просто закоцюбнуть на снігу.
Та сонце встало – ляхи не ідуть,
Рішили, мабуть, сил не витрачати,
Зимі на розтерзання нас віддати
Та й голоду – бо ж їжу де добуть?
Ми сподівались бою та дарма,
Сиділи за возами і за валом
Із трупа, що його навкруг наклали,
А лютий холод все сильніш діймав.
Не дочекавшись, кинулись самі,
Аби зігрітись, на ворожі лави.
Хоч розуміли – безнадійна справа.
Хто повернувся, кого сніг замів.
Хоч здихатися татарви вдалось,
Якій набридло в полі замерзати,
Тож розбрелася здобичі шукати.
А з ляхом вже яко́сь розберемось.
Два дні іще стояли ми отак,
Два дні дрижали на тім Дрижиполі,
Не знали, як нам вирватись на волю,
Надії не втрачаючи, однак,
Бо ж в нас – Богдан, він вихід віднайде.
Аби лиш швидше, щоб не задубіли.
На третій день зібрали усі сили
Для того, чого лях від нас не жде.
Чотирирядним табором з возів
Ми рушили по сніговому полю,
Ще вірячи в свою козацьку долю,
Богдан, нарешті, на прорив повів…
Та не туди, де сподівався лях,
Не шляхом відступаючи на Білу,
А вдарили із усієї сили,
Аби до Пушкаря прокласти шлях.
Вчепились ляхи у кривавий сніг,
Уперлися, аби нас не пустити.
Та нам, як не пробитись – то не жити.
Хоча картеч впритул збивала з ніг.
Ми крок за кроком той долали шлях,
Відстрілюючись влучно на всі боки.
Хоч важко нам давалися ті кроки,
Та дорого платив за те і лях.
Хоча вони скажено боронились,
І степ укрився трупом навкруги.
Спинити нас було не до снаги -
Крізь їхні лави ми таки пробились.
Ми, як ведмідь поранений, повзли,
Якого злі собаки обступили
Та рвали всю дорогу його тіло,
Але здолати так і не змогли.
З Охматова Пушкар ударив встріч
І ми,з’єднавши, врешті, наші сили,
До Тетієва шляхом відступили
І там вже стали табором на ніч.
Потоцький, зрозумівши, що йому
Богдана подолати вже не сила,
Полки свої, помітно поріділі,
Відвів на Жашків та і по всьому…
Тому, хто був на тому Дрижиполі,
Під шаблями й від кулі не поліг,
Та холоднечу подолати зміг,
Дарма, напевно, жалітись на долю.
Якщо вже Дрижиполе пережив -
Морозу не боїться ніякого.
Страшнішого не буде вже нічого,
Мабуть, аж до останку його днів.

Ти злякалася втечі своєї,
Як дитя, що чекало на щастя,
І мені надсилаєш есеї.
Це немовби взаємне причастя.

Описати і мріяти – легше,
Ніж побачити справи реальні.
Ти і досі у цвіті черешень
Під гіллями, як у сповідальні.

Я також, ощасливлений, поряд,
Не боюся: дотепністю кинеш.
Ще не знаємо: світ не без горя,
І ніхто нам у цьому не винен.

Що ж то змусило нас поділити
Ніч холодну й розгойданий ранок?
Надягла ти свої оксамити,
Не залишила слів на останок.

Що там нині у серці твоєму?
Де ж ті мрії-надії і зорі?
Ти забула: ми йшли до Едему…
Це я знаю й пишу вже поему.
А вона – вся із наших історій.

Сушкуватому псу щось не спиться,
Бо зуб мудрості випав таки,
Вже волосся він смиче з гузиці -
В голові закінчились думки.

18 лютого 7528 р. (2021)

Нехай тобі іще не сто
і ти не юний, а зелений,
але не може так ніхто
подати шляпу і пальто,
аби явитися джентльменом.

Зарадить лицар у біді,
та не радітиму авансом.
Сміялись люди ще тоді
як рогоносець на суді
іменувався Санчо Панса.

Нехай такі ми не одні
на полі бою біля гаю.
Але сподобалось мені
що мій ідальго на коні
мене очима обіймає.

Нехай я буду Донкіхот,
а ти, звичайно, Дульцінея
і хай провідає народ,
що я не те, що ідіот,
а жертва видумки цієї.

І хай мій двоколісний кінь
не пара нині Росінанту,
зате мені не буде лінь
упасти до твоїх колін
і заспівати серенаду.

Нехай мені не сімдесят,
а ти умієш чепуритись.
Та ми, на заздрість молодят,
не оглядаємось назад
і вік не будемо журитись.

02/21

Про тебе думаю весь час,
моя подруженько вразлива.
Не підберу потрібних фраз,
що обпікають, мов жалива.

Лиш смуток каменем важким,
у невигойних грудях тисне.
Не спопелить образа в дим
душі перлинного намиста.

Між нас не було таїни,
і лабіринтових оказій.
Немає смертної вини,
Голгофи біль ятрить наразі.

І сльози витоком буття
на білому, як сніг папері.
Як відімкнути каяттям
зачинені на клямку двері?

17.02.2021р.