Потворне буття занадто вторинне, в ньому повільно тонув,
Тому я наклав на себе руки кілька століть тому.
Не захотів звитяжно боротись з полками гнилих вітряків
І приступом брати порожні фортеці із хмар я не захотів.
Свого барокового палаша стискав би холодне руків'я,
Рубав би глоричні шляхи в пустоту — просто не захотів я.
Вирішив швидко й дієво позбутись невидимих оку тенет,
Допоки манірний кулак фортуни мені не спаскудив хребет —
Тоді я нікуди б уже не втік, не мав би куди себе діти,
Лежав би надворі і гралися б з трупом моїм безпритульні діти.
Я вирішив зникнути у сторінках своїх нечітких мемуарів,
Щоб потім мене випадковий читач знайшов на полиці товарів
Для вбивства нудьги й мого воскресіння, бо шрифтом тече моя кров,
Але про мене ніколи не скажуть "він смертю смерть поборов",
Не будуть висіти у галереях чи храмах мої портрети,
Оскільки у грі небуття з майбутнім я зовсім не маю потреби.
Гасатимуть простором політики пам'яті ватаги склавинів і антів,
Моя ж історія стане втіленням одного з можливих варіантів.

2020

Місяць зорі толочить у ступі,
бризки сяйва іскряться довкруг.
І сполохані хмари укупі
мчать, мов коні на росяний луг.

Тремке небо звисає похило,
доторкнись – і обрушиться вмить.
І лиш вітер спинає вітрило.
І лиш голосно тиша бринить.

Я із сумом вдивляюся в сіру
ту безодню, де вічність тече,
де злий місяць, немов на офіру,
чиїсь долі у ступі товче...

15.02.22

До весни близенько, та зима
впеленала ліс в холодний саван.
Чи пробилась проліском дарма
ти з-під снігу чиста, золотава?

Затоптали хижі постоли
ворогів. Навіщо їм та квітка,
як самого Бога розп'яли?
Первоцвітів, гляньте, в хащі скільки.

Однією менше, не біда,
непомітно, що була і зникла —
неповторна, світла, молода,
світ із ніжності й любові виткав.

Вруняться завзяті, чарівні,
ситечком яскравим диво-краєм.
Стійко квітне у буремні дні,
той, хто серцем в небо проростає!

Не здолати ту красу повік,
В корені й землі — велика сила!
Поки в небі сяє сердолік,
і несе надію птах на крилах!

15.02.2022р.

Bir Avar'da
bira var. Da.

2022

А завтра, наче вже мала бути страшна війна...
Віра мчить вітром до найближчого супермаркету,
згрібає до кошика сіль, сірники, гречку і пляшку вина.
(це про всяк випадок, щоб вгамувати дурнувату паніку...)
Віра ж завжди відчувалася, наче лілея мрій неземна,
зараз стоїть спантеличена звістками та заплакана.

Хутко диханням набирає номер найближчого сусіди.
(він винен їй великі гроші, що можуть згодиться…)
Той обіцяє, що неодмінно поверне все сонячним літом…
Вірі враз хочеться стати керамічною вазою і розбитися!
Та права не має, бо туляться голубами дрібнеькі діти,
старенькі батьки та казкові вірші жар-птицями.

Столиця бачить судоми її дорослих, рішень,
як раз навпроти Стрітення, де лютий вистьобує люто
народ… А щури, покидають нагріті крісельця-ліжка:
політичні владарі, іноземні посли, публічні люди…
Сьогодні ще й День визнання гріхів, а Віра — грішна!
Позувала художнику, відкривши оголені груди…

— Стрітення! — каже бабуся, що прямує до церквиці. —
Може, й ти, дитино, підеш, бо блідуєш переляком…
У нас, доню, славне військо: Віктори, Дениси, Гриці…
Москалям іще покажуть, які булки в нас із маком!
*****************************************************
І до Божої ікони сходить Вірин жовтий відчай...
У свічках блищить надія… У молитвах — добрі знаки…

Віра йде по Братиславській, а дівчатко декламує
(тут у спальному районі!) Лесю Українку стильно!
Голос — мідна блискавиця, попадає в серце кулею:
— Хто не жив посеред бурі — той ціни не знає силі!
Віра промінець зловила і від паніки відтала,
бо її земля вкраїнська вільно хвастала Ярилом…

З неба вечірнього краплі не витерли
Мокрі торішні сніги,
Спи-засинай, моя фейґеле-кіндерле,
Збудься бентеги-нудьги.

Сплять буржуа і вкладаються люмпени,
Бар зачиняє корчмар,
Світить ліхтар у чотириста люменів,
Тихо, ні вітру ні хмар.

Місяць повзе над бетонними хатами,
Падає за небокрай,
Сяє ліхтар усіма кіловатами -
Видно, хоч голки збирай.

Зорі, у небі високому висячи,
Кануть у сіру пітьму.
Я пам’ятаю, як нас були тисячі
Тисячу років тому -

Більше нема. Отже спи, моя кіндерле,
В білих обіймах зими,
Але й зима, що снігів понакидала,
Зникне так само як ми.

Слухай, під теплою ковдрою лежачи,
Як розгуділася піч.
Чорна, мов чотирикутник Малевича,
Склом відокремилась ніч,

Мікрорайони на лівому березі
Дихають трубами ТЕЦ.
Знаєш, птахи прилітають у березні -
Ми повертаємось теж.

Так, ми повернемось, так, ми побачимо
Берег Дніпра і Десну,
Спи, і усе, що тепер має значення -
Не пропустити весну.

А ялинонька зелена
Нахилила віти,
Обсипає сніг із неї
Зимний сильний вітер.

Та гойдає вона ними,
Крилами неначе
І сніжок летить донизу,
Розтає і плаче.

Пахне квітами в повітрі,
Хоч мороз ще тисне.
Моє серденько зраділо -
Веснонька вже близько.

2017 р.

Onlar - uyumsuzlar, karı
ve favori bira barı.

2022

Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

Друже, лишайсь зі своєю Вітчизною!
Винесе все український народ,
і з черговою ордою залізною
справиться знов, попри купу знегод.

Попри запроданство явне й причаєне -
шлях проторує собі в боротьбі...
Шко́да, що жити в ту днину осяяну
не припаде - ні мені, ні тобі.

(2022)

З того боку… З того! З того!
"Робін Гуд" не віднайде…
Видно теж потрібен Богу.
Значить будем мюскаде
Допивати і цідити…
І можливо й добіжу,
Щоб бува не перелити -
"... де Бургонь" - в свою іржу…
З того боку… З того! З того!
Де місточок, вибір де…
Де рядками, нога в ногу,
І товстеньке і худе
З того боку…
13.02.2022.

Є люди, які мають сенс
А є беззмістовні,
Є такі, ніби річ-у-собі,
А є ті, що назовні.

Є мутні немов калюжа
А є прозорі як скло.
Є такі, з якими дуже,
А є ні про що.

Є людяні дуже люди
А є ніби звір лісний
А ти взагалі хоч думав:
Ти сам який?

Я не боюся пірнати в свої глибини -
Це єдино доступна, оця глибина незвідана
Я згубила десь на шляхах відчуття провини...
І мабуть і піду отак, ніким не сповідана.

Я умію усім відпускати любі гріхи,
А собі відпустила усі, давно і оптом
Я пускалася берега й поверталася в береги...
Я умію зіграти вальс по фальшивим нотам.

Не боїться за мене мій бог, і уже давно:
Він вестися забив на мої забаганки.
В кого що, а у мене своє кіно -
Танці янголів в небесах світанку.

Я не маю шансів прожити нові життя,
Я живу, а вже потім пишу сценарій.
І єдине що має цінність для мене -я,
Тож іще не купила квиток в один бік в Щвейцарію.

Гей, Магомете, а знаєш
Я не сумую
Квітнуть рожевим цвітом
Мої ліси
Літнє літо літую
Нове життя будую,
А як там ти?

Гей, Магомете, а знаєш,
Мені не самотньо
І до усього найкращого
Швидко звикаєш
Я така гармонійна,
Така наповнена,
Що мені справді байдуже,
Що ти десь блукаєш.

Гей, Магомете а знаєш
Прийде зима...
Я зими не боюся
Низько я їй вклонюся.
Знай, що до Магомета
Не ходить гора...

Чоло гречанки скульптор висікав
з тупого й неслухняного каміння.
Коли б матеріал краси не мав, –
не вистачало б майстрові сумління.

Скульптура в задумі – тонка, як скло.
І глиба голуба – не піддавалась.
Чотири роки об тверде́ чоло́
натхнення за натхненням розбивалось.

До ранку місяць контури зрізав,
до ночі сонце камінь розплавляло,
бо скульптор до майстерні світ пускав:
природним – вигадане під різцем ставало.

На п’ятий рік окреслилось чоло,
як перші зморшки молодого майстра.
Хоч ще гречанки вповні й не було –
був поцілунок долі в лобик щастя.

17 березня 1995 р., Київ

Переповнені світлом вікна.
Несподівано ранок настав.
Колообіг весняний вітру
Вже керує, без жодних підстав.

Їй (Весні) треба все до лáду,
Бо стосунки із Лютим складні.
До зимового входить складу,
Залишилися лічені дні…

Цього року ослаб, сердешний.
Сил немає – складний регіон.
А можливо, занадто чесний.
Жінці дав перетнути кордон.

Бо всміхалась вона привітно.
Відчував її лагідний стан,
Обнадійливий подих, рідний.
У обіймах знесилився пан.

То ж нехай вже Весна крокує.
Наступає жаданий підйом.
Кепські справи… не провокує.
Негаразди поглинуться сном.

Відійдýть у страшну безодню.
Звідти просто немає доріг.
Хай веде нас рука Господня:
Припиняє війну сьогодні.
З нею разом загине й КОВІД.

13.02.2022 6.45 – 7.30

Лютневий день, у паморозі віти,
Усе навкруг під ковдрою снігів…
Згадалися роки дитячі, квіти
На вікнах наших, як морозний спів.

Ми визирали крізь замерзлу шибку
І дмухали, щоб розтопити лід.
А до сніданку брали з салом скибку
Нашвидкоруч з’їдали й бігли вслід

За батьком, що протоптував нам стежку
В заметах, бо до школи йти і йти.
І з’єднувались всі шляхи в мережку,
На ній з кутків збиралися в гурти.

Закутані платками, оченята
Дивились завірюсі у сніги.
Хоч ми були малі, але крилаті,
Учитися було нам до снаги.

Бо нас чекало світле невідоме,
Намріяне за книгами життя…
Йде снігопад. В життєвому альбомі
Світлина виринає з забуття.
06.02.22
 

Akimsiz ekim -
ekimsiz akim.

2022

З корчми,прийнявши добре медовухи,
Микола повертавсь до куреня.
Хоча мороз його хапав за вуха,
Зі степу вітер в спину підганяв.
Та медовуха гарно душу гріла
Та й в курені натоплено, тому
Крізь заметіль він посувався сміло,
Вже небагато й лишилось йому.
Зима таки добряче діставала
Та він і не таке переживав.
Якраз йому зима на думку спала,
Якої він до того і не знав.
Тоді він був ще молодим, гарячим,
В надвірних Вишневецького служив.
Життя лиш починалося козаче.
Ярема ще Лубнами володів.
Там і була ота надвірна сотня,
В яку Миколу також узяли.
В той час було не надто і роботи –
Зібрались та пішли, де князь велить.
Козацтво низове сиділо тихо
Після кривавих з ляхами боїв.
З татарами бува наскочить лихо
Та князь умів давати відсіч їм.
Селяни мовчки в полі працювали,
Міщани теж не брались бунтувать.
Часи, здавалось «золоті» настали –
Так ляхи їх взялися називать.
Зима в тім році дуже була люта,
Сніги мели, замети вище стріх.
У комині лиш завивання чути,
Мов дідько вивів всіх чортів своїх.
Морози річки аж до дна скували,
Шляхами тоді мало хто ходив,
Бо часто люди в полі замерзали.
Отож Микола у теплі сидів
І мріяв, як і всі, мабуть, козаки,
Просидіти отак аж до весни.
Бо ж сила і не вижене ніяка
Нікого з дому. Але днем одним
Надії всі порушились одразу.
Уже, вважай під Новий рік було,
Примчав гонець і вістю усіх вразив:
Татарське військо у набіг пішло.
Іслам-Гірей, не дивлячись на зиму,
Послав орду Московщину палить.
Сам не пішов в набіг шляхами тими,
Бо ж можна у дорозі й задубіть.
Послав туди свого калгу- султана.
Ніхто татар узимку не чекав.
Вважали – як тепло уже настане,
Тоді би, може, кримець і напав.
Та , бачте, хан не став тепла чекати.
На Рильськ, Путивль посунула орда.
Усе навкруг взялось вогнем палати.
Не було сили, хто би відсіч дав.
За стінами сиділи воєводи,
Дивились, як пожадлива орда
З усіх усюд ясир до купи зводить,
Винищує всі села без сліда.
І села, і містечка невеликі
Погинули в розорі і вогні.
Носилися повсюди орди дикі
І вороння вслід чорне в вишині.
Не маючи чим ворога спинити,
Звернулися до ляхів москалі,
Військову поміч узялись просити.
Так договір підписаний велів.
Тож польний гетьман Миколай Потоцький
Із панських почтів військо назбирав,
Узяв усіх своїх, що мав при боці
І навперейми тій орді помчав.
Помчав…то, може голосно занадто,
Бо ж всі шляхи замети замели,
Мороз на місці не давав стояти.
Тож ляхи чи то йшли, чи не ішли
У сторону Охтирки. Врешті стали.
Орду б здолали, але зиму – ні.
Бо тисячами люди замерзали
І коні. Польний гетьман впав у гнів,
Кричав, просив, але затялись ляхи –
Не підем далі, княже, хоч убий.
Зима на них-таки нагнала страху.
Отож притлумив гетьман гонор свій
Й послав гінця тоді в Лубни до князя,
Мовляв, збирайся, княже, виручай.
Князь, звісно, не сприйняв то за образу,
Бо ж мусив боронити й власний край.
Підняв усіх та на морози вигнав,
Подався сам у війська на чолі.
То добре, що річки скувала крига,
Не відрізнити воду від землі.
Він – не Потоцький, козаки – не ляхи.
Тут повеліли, значить, треба йти.
Перед зимою теж не мали страху
І напрямки летіли до мети.
Князь поспішав та, звісно, обережно,
Сторожа пантрувала всі боки
Та і порядок князь тримав належний,
Тож втрат у війську не було поки.
Вже в Новий рік, як досі пам’ятає,
Князь до Путивля волохів послав,
Нехай роз’їзд усе, як слід узнає,
Щоб про орду він відомості мав.
Орда на той час вже набіг скінчила,
З ясиром поверталася у Крим.
Людей в ясирі тому було сила
І як в такі морози було їм?
Дізнавшись то, велів всім князь рушати
Вслід за ордою. Ворсклу перейшли.
Зима сліди не встигла замітати,
Тож добре видно, як татари йшли
Та на сліду замерзлих залишали.
Татар не часто, більше – москалів.
В степу татари більший досвід мали,
Як їм на голій вижити землі.
А москалі –то звикли в теплій хаті.
А тут женуть півголих крізь мороз,
Ні обігрітись, ні кудись сховатись,
Тож замерзати лише й довелось.
За Ворсклою сторожа вість прине́сла,
Що понад Мерлю моститься орда
На відпочинок. Козакам же, чесно,
Поміж замерзлих на шляху хода
Кров розігнала, гнів палав у грудях.
Дай князь сигнал, то б кинулись умить
Орду рубати, рятувати люди.
Та князь до ночі зачекать велить.
Як темна ніч на землю опустилась
І де-не-де проглянули зірки,
Вже недалеко від татар спинились.
Князь розіслав, щоб оточить, полки.
А далі…Далі на орду упали
З усіх боків, ясир враз відсікли
І зляканих татар рубати стали,
Наскільки уже злі на них були.
Татари, звісно, люто опирались,
Червоним сніг зробився навкруги.
Та ледве зірка вранішня піднялась,
Лягли, як під косою вороги,
А хто зумів, то у степи прорвались,
Понесли в Крим до хана вість лиху.
На бойовищі козаки зостались,
Ясир звільняли, що дрижав в страху
Й від холоднечі. Жаль, тоді багато
Уже замерзли, на снігу лежать.
Та багатьох вдалося врятувати
Й назад у свої землі відіслать.
Уже коли гарячка бою спала,
Коли полон весь удалось звільнить,
Відчули холод, вогнища розклали,
Щоб і себе, та і коней зігріть…
Ота зима й прийшла йому на спомин,
Поки з корчми по снігу простував.
Ось і курінь, лежак і теплий комин,
Який йому так душу зігрівав.

1
Дочекались: і в тіні – плюс п’ять!
Усміхнулись: перезимували!
Ні, не плачуть – весело киплять
Кучугури, наче самовари.

Дочекались: і вночі – плюс п’ять!
Засміялись: пересумували!
Не ридають – радісно киплять
кучугури – срібні самовари!

2
Здається, друже, незабаром
Зима сумна, тривожна скінчиться!
Тепло ударило, зламало –
і снігу пагорби на східцях
були гранітними, сталевими,
та ржавими і почорнілими
тепер вони лежать не брилами,
а брудно-білими тюленями.

3
Атаки Арктики зникали:
із промінцями ми подужали.
Сніги лежали під ногами
слизькими хижими медузами.

Печальним жалили, негарним,
та залишали небайдужими.
Сніги лежали під ногами
слизькими ніжними медузами.

Лютий 2021

Отчий краю, моя колиско,
Що гойда мене стільки літ.
Чи далеко я буду, чи близько,
На тобі лиш зійшовся світ

Клином.Краю, ти серцю милий,
Скільки пройдено вже доріг.
Лиш тоді набираюсь сили,
Як на отчий ступлю поріг.

Поблукаю дитинства стежками,
Із джерельця води нап"юсь
Й знов полину удаль з журавлями,
Ти ж чекай: я вернусь, вернусь...

1997 р.

Дозвольте поцілую Вас, мадам?
Дозвольте запрошу вже до Варшави?
А на обід майнемо в Амстердам…
Дозвольте філіжаночку хоч кави?
Дозвольте своїм поглядом торкнусь…
Хоча б хвилинку Вашої уваги,
Я обіцяю Вам, не посягну
І не порушу навіть рівноваги…
Ви як були… Ви кращі за сонет.
Найкращі від найкращої поеми.
Із потаємніших усіх планет -
Ви сяєво самої діадеми…
Дозвольте?
13.02.2022.

Не перелічую миті щасливі.
Оберігаю ім’я,
наче у матері Божої діви...
Це – найрідніша моя.

Образ її у терновій хустині,
голос – у серці несу:
«йди-но хутенько, учися, диви-но,
тато клепає косу».

І колисала, й носила до школи
душу мою «на коська»,
і не забуду я того ніколи,
що лиш у мене така.

Може тому й додає мені сили
як прилітає у сни,
може, й мене піднімає на крила
і береже од війни.

Ще не зів'яла у лузі калина,
де колисала дитя
і виряджала у армію сина
майже на ціле життя.

Маю напам'ять і фото, і пісню.
Рано співала, а плакала пізно,
що посивіла коса.

Це і частина моєї провини –
усмішка як у малої дитини
і не утерта сльоза.

12.02.2022

Domuzlar içün çürük muzlar,
adamlar içün yağ domuzlar.

2022

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Зі щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.

P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

Кожний обережний порух пальців
Твоїх плекаю в пам'яті. Назавжди
Я збережу у сумовитім вальсі
Думок і протиріч твої ландшафти,
Краєвиди. Райдуги пастельні
На тлі буремному твоїх в'язких очей
Чорніючих. Цілунки карамельні
І ніжні дотики до сутності речей.

Драглистість глею та бур'янний цвіт
Сутужно надяться спустошити красу
Твою не скривджену холодом боліт
Занедбаних і вранішніх туманів. Сум
І туга щезнуть в п'янім трепетанні
Насичених відзвуків твого тембру.
Щоразу відстук серця твій — останній,
Бо никне від сповільненого темпу.

Забудь усі ті необачні фрази,
Що стрілами впивалися у груди
І дряпали твоє єство. Образи
Вічно нишпорять душею, у нікуди
Стелячи стежки. Наруги й злочини
Вселенської облуди в вітражевих
Відблисках твоєї червоточини
І твоїх галактик ледь рожевих.

Легка одноманітність подихів
У круговерті хиб і теплих почуттів
Ізводить з розуму. Від подивів
Твоїх невинних сам дивуюсь поготів.
Тремтливий шепіт, пристрасні зізнання,
Обітниці любити до кінця віків.
В тобі сплелось химерне поєднання
Добра та зла, війни і миру, сліз і слів.

2017

Сине листя. По тьмавому склу
розповзлися оманливі віти,
і гуде розтривожений вітер,
вечорову бентежить імлу.

В нім відлуння, відбиток розмов.
Непромовлених. Міцно вустами
замурована близькість між нами,
замаскована наша любов.

Вечір гусне, густішає в ніч.
Синім сяйвом наповнене листя –
непроспівана пристрасна пісня,
серця ніжне прохання «поклич!».

12.02.22

Чому так рідше рве і душу вивертає?
Чому своє скубе, чуже - забудь… чому
У кожного в очах не лотра як, то - "каїн"?
І добре що у слід… Та краще вже б чуму…

Чому так рідко біль опісля поля брані
У роздуми спішить?.. А потяг то в путі!?
Зіпрешся, най на мить, на шпали бездиханні
І в той же час із хмар з дощем і - конфетті…
Чому?
12.02.2022.
Лотра - розпусниця.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Як не вмієш готувати,
не берися годувати.

2022

В сім’ї поважній грека й українки,
поміж степів, де дивиною ліс,
родили хлопця, мили у барвінку,
з царевичем на яхті згодом ріс…

Мав бути як і батько – адміралом!
Чекав на нього Чорноморський флот,
та музика життям для нього стала,
пісні, що їх співав його народ.

Любов до пісні мати прищепила,
та берегиня з роду козаків.
Софія не жаліла часу й сили,
аби привити синові смаки.

Пройшов пів України він завзято,
відвідав сотні, тисячі дворів,
а потім ще запрошував до хати
у гості бандуристів, кобзарів…

Збираючи перлини ті по світу
і пишучи історію Русі,
Микола в серці виносив «Просвіту» –
дарунок землякам своїм усім.

Достойний син своєї України,
серед кумирів першим був Тарас,
Шевченкову поему «Катерина»
перетворив на оперу Аркас.

Про волю щиро мріяв і свободу –
тож українські школи будував.
Для Батьківщини і її народу
зробив іще немало добрих справ.

А де ж проспект на честь цього героя?
Невже навколо тільки сірий тлум?
У тім виною, друже, й ми з тобою,
як віддано історію на глум!

Скажу відверто, в сотні децибелів –
Я вірю, що невдовзі прийде час
і Миколаїв, місто корабелів,
усмішкою вітатиме Аркас!

Я не писатиму тобі, мій друже, слів,
а тільки те, що зрію я очима.
Високий замок дружби не згорів,
хоча у снах палає надто зримо.

Моя дорога йде окремо знов,
душа моя, розверста суховієм,
тепер лише зізнала цю любов,
любов до жінки з іменем надії.

Але ріка моя з глибоким дном,
і я дивлюсь у неї тільки зранку,
коли позад мої напруження зі сном
вже перескочили найвищу планку.

І я спокійний можу написать
лиш погляд мій на все, мій любий друже,
де кожна хвиля і прозора гладь
кохані мною і кохані дуже.

То пропливають лики дорогі,
події, фарби, запахи, предмети.
Бо почуття – не ремені тугі,
а у майбутнє ностальгічні злети.

Бо в однині я буду не одним –
струмком, зозулею, піщинкою, нащадком.
Мені однаково, раніше став я ким,
бо все вже ідеальне від початку.

Нехай конкретно буду я нічий –
і те́ мене звільняє від напруги.
Відчуть блаженство у воді нічній –
це не робить над пам’яттю наруги.

Немає часу, є лише – тепер.
Є зараз ти. Це завжди серце знає.
І покій мій, і мій відкритий нерв
складають рай, бо я усе вже маю.

12 серпня 1994 р., Богдани́

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

У неньчинім саду квітують вишні,
Зозуленька відлічує роки.
Всім матерям нехай дає Всевишній
Здоров"ячка міцного на віки.

Хай сонечком для кожного з нас світять,
Ромашками в некошеній траві,
Бо всі ми відчуваєм себе дітьми,
Допоки матері іще живі.

Тоді і ваблять різнобарв"ям мальви
І рідна хата, наче у вінку.
Усі стежки нехай ведуть до мами,
Бо перед нею ми у вічному боргу.

2011 р.

Ну ось вона моя драматургія…
Ну ось вони мої омани, спади
І лиш одна - одненька літургія
І тихі для одного снігопади…
І хай мене вже вибачать невдячні
Я ж тільки-но звичаюся до взлету
І тут свої кумедники - апачі
І все це будь коли за сигарету…
11.02.2022.

Ağada boğa bar,
boğada ağa bar.

2022

Ти - наша Весненько… Ти - наша Осінь -
Ти, наша доленько, живи і живи
Правда є - Боженька… Ось тобі спосіб:
Наші, де душі, там наші церкви…
Дівчинко Осінь, зіронька многая
Пташечка нагая небесна Отця
І хай омене доля убогая…
Вербального навіть, від Острівця
У цьому житті все може статися…
Донечко - сонечко, ми вірим - зростеш
І, тільки вперед, не спотикатися
Все буде добре, ти віриш?
- Авжеш…
10.02.202

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.

Олешки…У степах козацька Січ
Поміж татарських кочовищ безкраїх…
Понад рікою вогнище палає,
Палахкотінням розганяє ніч.
Навколо із десяток козаків.
Хтось так сидить, а хто лежить, куняє.
Один в огонь паліччя підкладає
І враз вогнені щупальця стрімкі
Хапають і вгризаються аж тріск
Та іскри в усі боки розлітають.
У небі зорі де-не-де сіяють,
Бо вийшов місяць, блідий, наче віск
І більшість зір світінням приховав,
Немов господар за паркан обійстя.
Шелесне зрідка на деревах листя,
В якому, видно, вітер задрімав.
Хтось зрідка щось товариша спита,
Той йому також знехотя освітить.
Утомлені, розморені, бо ж ситі –
На вечір юшка з рибою крута.
Між ними сивий вже старий козак
Сидить та кості, мабуть, свої гріє.
Присунувсь близько, одяг ледь не тліє
Та він уваги не зверта ніяк.
- Дядьку Охріме! – молодий озвавсь,-
Чи ви себе засмажити схотіли?
- Та ви б таке старе, мабуть, не їли!-
Той у отвіт і гурт весь засміявсь.
- Скажіть,- одразу підхопив другий,-
А ви між тих от козаків бували,
Що Січ отут в Олешках заснували?
- Так. Кость привів на ці нас береги,
Як цар москальський Січ поруйнував,
Що віддавна була на Чортомлику.
От де Господь послав нам чоловіка,
Давно такий на Січі не бував.
- Кость Гордієнко? – А який же ще?
- Ви, дядьку, з ним,напевно, добре знались?
- Та ж на Січі літ двадцять тирлувались,
Бували і під снігом, й під дощем.
А скільки разом по степах ходили,
А скільки крові разом пролили,
І бусурман, і москалів звели
Зі світу цього в степові могили.
А скільки разом випили хмільного!..-
Дід раптом змовк і очі аж закрив,
Але за хвильку знов заговорив,-
Давно на Січі не було такого.
Відтоді, як Іван Сірко помер,
Перевелися кошові на Січі.
Хоч, може, так казати і не личить…
Та ж бачите самі, де ми тепер.
Ото лиш Кость гніздо розворушив,
Немов вдихнув у нього нові сили.
Коби ж раніше, може б не пустили
На Січ козацьку клятих москалів.
- Та ж розкажіть хоч про один похід,
В якому брати участь довелося.
Як Січ підняти Костеві вдалося?
Бо ж ми про те й не знаємо, як слід.
- Хе, розказати… Добре, розповім
Про ту найпершу Костеву виправу.
Тоді на Січі йшли не надто справи.
Мороз козацтвом керував усім.
Хоча, який із нього кошовий?
Та і старшина теж була ніяка.
Не солодко доводилось козаку.
На Січі ворушився ледь живий.
Там тисли ляхи, звідти – москалі.
Тут татарва спокою не давала.
Козаки не жили, а виживали
Із тим, що мали з власної землі.
Ніхто нас у походи не водив,
Щоб там якусь копійку здобувати.
Укрились павутинням всі гармати,
Стояли «чайки» повнії води.
Старшина, звісно, мала з чого жить,
А ми – голота тільки того й мали,
Що у походах, битвах здобували.
Тож дожились – немає чого вдіть.
Світили голим тілом козаки,
За що не було вихилить чарчину.
Отож тихенько лаяли старшину
Та гнів таїли у собі, поки
Кость правду в очі старшині сказав
На раді. Був він козаком простим,
У Плотнирівськім курені писався.
Отож, коли на раду кіш зібрався
І знов Мороз був казочку пустив,
Як товариством гарно управля,
А вся старшина йому вслід кивала…
Козацтво лише гнівно поглядало,
Чекало, як провалиться земля
Під брехунами. Тут і вийшов Кость,
Заліз на діжку та й давай казати.
Найперше кошового звинуватив
У лежебоцтві. Каже, гляньте, ось
На козаків – геть обносились всі.
А кошовий же, звісно має дбати,
А осавули слідом помагати,
Щоб багатіла й славилася Січ.
Де ті походи, що колись були?
Де здобич та, яку козацтво мало?
Старшина усі боки одлежа́ла,
А Січ до зубожіння довели.
Чому б до турка в гості не сходить?
Він он з царем через Азов схопився,
В бік товариства, навіть не дивився.
Якраз настала саме слушна мить.
І тут козацтво слідом загуло:
- Він правду каже! Досить вже сидіти!
Бо можем і старшині кров пустити!
Ведіть в похід, щоб гірше не було!
Як полохливий не хотів Мороз
Та на ту думку мусив був пристати,
Велів козацтву «чайки» готувати.
І на Січі все вихором знялось.
Так вже дістала бідність козаків,
Що й гори б, мабуть,поперевертали.
Кількадесят байда́ків настругали.
Але могли б і більше – то такі.
Все ж «сорок» - рада вирішила так.
Поставили на кожнім по гарматі
Аби якусь вогненну поміч мати.
Бо більше просто не вміщав байдак.
Дві тисячі охочих віднайшлось
Сходити в гості у міста багаті,
Де вже давно не довелось бувати.
Вітрила врешті підняли і ось
Вже перед нами тиха гладь морська.
Вітри поки не надто помагають,
Тож козаки на весла налягають.
І нас оте безмежжя не ляка.
Летять байдаки стрімко, як птахи,
Змагаються із чайками морськими.
Білявий слід лишається за ними
Й зникає, як і наші всі страхи.
А десь надвечір раптом окрик чуть
Із крайнього байдака: - Гаси весла!
Нечиста турка клятого принесла!
Схопились козаки: – Не може буть?!
А й справді – у вечірнім мареві
За обрієм вітрила проглядають.
- Дорогу турки нам перетинають!-
Почулись раптом окрики нові.
Тут полохливий одізвавсь Мороз:
- То що тепер робити будем, браття?
Можливо, треба нам на Січ вертати,
Щоб годувати риб не довелось?!
Та Кость йому одрізав у ту ж мить:
- Чого тікати? Будем доганяти!
Вони ж бо на Азов ідуть, прокляті.
Доженемо і будемо топить.
- А нам то треба? - А хіба що ні?!
Там під Азовом разом з москалями
І наші браття-козаки так само
Ллють свою кров. То що ж ми за одні,
Як не поможем? Ще одне – скажіть,
Хіба вам звідси стогону не чути
Тих, хто на веслах в каторгах прикутий.
Ну, що ж, коли не чуєте – біжіть
Назад у Січ. Я і один піду
Братів з неволі тої виручати!
- І ми підем! Веди, веди нас, брате!
Хай ті багатства кляті пропадуть!
- Не пропадуть. Ви думаєте, в них
Там на галерах золота немає?
Та ж кожен турок при собі тримає
У капшуку чимало золотих.
Тут і Мороз озвався: - Коли так,
Ставай у цім поході отаманом!
- Як браття «за», то я чого…І стану!
То що, козацтво, ви до того як?
- Веди! Веди! – козацтво загуло.
- Ну, що ж, тоді берімось до роботи.
Йдемо хутенько за турецьким флотом.
Хай кожен налягає на весло.
Тим часом турок спокійненько плив
У бік Азова та й не переймався.
Козаків стріти в морі не боявся,
Бо десь із двадцять, мабуть що, років
Ніхто з козацтва не ходив у море.
Не було Кішки чи Сагайдака,
У них на те рука була легка
І турки були лякані в ту пору.
Тепер же морем без оглядин йшли,
Бо ж цілий флот - одинадцять фрегатів,
П’ять тисяч яничарів та багато
Іще начиння всякого везли.
Нам то простіше – бо ж байдак низький,
Його у морі й не помітиш, навіть.
Тож зоставалось вслід за турком править,
Щоб наздогнати й дати йому бій.
А турку на щоглу́ залізти слід,
Аж на вершечок аби нас помітить.
А тут ще й сонце йому в очі світить.
Тож непомітно йшли ми їм услід.
Хоч у козацтва руки аж сверблять,
Щоб супостату добре кров пустити.
Та Кость велів чекати і терпіти,
До часу щоб себе не виявлять.
Бо він вже все, як слід прорахував:
Бій дати здумав в Керченській протоці.
Там переваги всі на нашім боці.
У морі турок би зманеврував,
А тут він свої скупчить кораблі
І можна буде всі їх оточити
Та гарно уму-розуму навчити,
Щоб не ходили, наче королі.
Зарані Кость байдаки розділив
По три-чотири на турецьке судно,
Впритул підійдем, то буде не трудно,
Бо ж турок вкрай безпечно зовсім плив.
А далі стрілим із усіх гармат
Та і нагору, трюми перекриєм
Та й будемо рубати туркам шиї,
Як що полізуть, гнатимем назад.
Так і було. У світанковій млі
Тихцем ворожі судна оточили
І гармаші взяли їх на приціли.
А далі Кость подав команду : - Плі!
Ревнули разом сорок всі гармат,
Борти турецьким суднам розірвали,
А козаки вже кішки закидали.
В бою, сам знаєш, нам і чорт не брат.
Не встигли турки ще продрать очей,
Як ми уже на палуби забрались,
З розгубленими турками рубались.
А наші лізли вгору ще і ще.
Одні замкнули в трюмах яничар,
Бо ж їх на суднах тих було багато,
Навряд чи б їх вдалося подолати.
То богові морському буде в дар.
Другі взялись звільняти веслярів,
А треті, коли турок всіх побили
Із тих, що з трюмів вискочити вспіли,
Вже у турецькім порпались добрі.
Ще сонце ледь над обрієм знялось,
А ми уже роботу всю зробили,
Дев’ять фрегатів з турком потопили,
А дві галери взяти удалось.
Пішло турецьке військо все на дно,
А наших втрат не так уже й багато.
Тут Кость спитав: - Що,будемо вертати
Чи підемо за море все одно?
Ми з турка небагато узяли
Та ж з нами полоняники колишні.
Чи ми їх в морі помирать залишим?
Чи як нам Бог тут поступить велить?
Рішили повертатися на Січ.
Ще буде час сходить до турка в гості.
Як виявилось – бити його просто
Й фрегати їхні – не страшна то річ.
А на Січі почули новину:
Московський цар зумів Азов узяти,
Хоча й значні поніс при тому втрати.
А ми в отвіт сміялися : -Та ну!
Узяв би він його, коли б не ми!
Таку підмогу турку не пустили
Та ще й припаси в морі потопили.
Сидів би під Азовом до зими.

Подякуємо владі за досаду
і невідомі подвиги... і зраду –
за все, що заслуговує вона,
допоки «править балом сатана»,
а особливо одіозну Раду
за войовничу і лукаву правду, –
чому не зупиняється війна?

Ще є із ким ряди свої єднати
жіночому окремому десанту,
та ціль не оправдовує мети,
коли у бій ідуть такі солдати...
та як же їм усім допомогти?
хіба-що верхотурі показати,
куди її послати... і піти.

Негоже узурпаторам народу
ховатися за тіньову свободу
і нести у майбутнє прапори,
коли вони ногами догори...
але радіймо, поки «ще не вмерла»
і поки не підкорена Говерла
останньої воєної пори.

02.2022

Серед уламків моїх думок
Маленька перлина щасливих снів
Моє життя далеко не ок
Щодня починає такий урок
Що навіть уяві забракло слів

Я наче по смузі серед перешкод
Повзу по багнюці шалених мук
а потім хвороби ворожий взвод
В тенетах тримає немов павук

Тут світла немає. Тайфуном страх
Я так безпорадно ковтаю біль
Де мій порятунок? В чиїх руках?
Коли в мені знову почнеться штиль?

Немає чим дихати. Слів нема,
А паніка душить мене вночі
Я кинута долею, я сама
Ненависть на світ немов крук кричить.

Чи зможу забути полон образ
Щоб попри всю лють доповзти до мрій?
Віра мене рятувала не раз
Ось знов підіймає та каже "дій".

Натхнення - це мій рятувальний круг,
єдиний, що є в океані зрад.
Ним творчість керує. Я не помру.
Пливу. Бо немає шляху назад.

Тепло надворі, сльотава відлига
скрапує з даху в імлистий туман.
Тане в легенях задушлива крига,
їдь нікотину фільтрує кальян.

В чашці фаянсовій — кава холоне,
мед різнотрав'я в піалі скляній.
Трунок нудотливий... крекер солоний...
в горлиці сивої очі сумні...

Дивиться пильно крізь шибку на мене,
на підвіконні тупцює Чарльстон.
— Знаєш, голубко, життя незбагненне,
та не чекаю на Армагеддон.

Ласку пізнала, і болісні втрати,
лікті й коліна розбиті у кров.
Вмію кохати і душу виймати,
каятись небу і без молитов.

Тишу будити трембітою в горах,
з мухи спроможна зробити слона,
на допомогу прийти в щасті й горі,
серцем латати старого човна.

З туги складати романи і вірші.
Доля готує озброєння та,
що не вбиває нас робить сильніше.
Плачу... блаженствую... грішна... свята...

10.02.2021р.

Ми плачем. І слізьми. І веснами. І літом.
Минулим. Сьогоденням. Забуттям
Клянем до хрипоти себе у цьому світі,
Ось тільки щось не змінюєм взуття…
Рвемо, шматуєм ціле, і неповне навіть
Своє, чуже, посіяне на гріх…
Свічадом горнемось до того, хто нас славить
І славимо гріховнісь серед втіх
Ми…
10.02.2022.

Занедужав бідний дідо –
Потерпає від лібідо.
Де не піде, не поїде –
Переслідує лібідо.

Вже ходив і до ворожки –
Не полегшало нітрошки.
Треба йти до молодиці –
Хоч на щось воно згодиться.

А бабуня відчуває –
З хати діда не пускає,
Та накинула вуздечку,
Би не скочив дідо в гречку.

...А у душі неначе після ДТП
До вироку зовсім вже… недалеко
Слова слова, залежить від ОПЕК,
Не випорхнуть у небо як лелеки…
Дротами зв’язь у ніч у день, в уста…
І ріки сліз ще всохли по дорозі
І та, хто смерть, приходить на свята
І вичитать і справити невзмозі…

Невже, як кріпаки, зляги на барабан…
Не по - душі, а з вигляду живучі
А я все думаю: жбурнути у бур’ян -
Слова ж бувають інколи ядучі?..
09.02.2022.