Добери променисті слова
до натхнення крилатої рими.
Доторкнися душі - джерела,
і не бійся здаватися дивним.

Смолоскип запалив Прометей,
в небесах срібний полиск заграви.
Не ховай магнетичних очей,
за високим парканом обави*.

Трунку м'ятного я пригублю
при сторонніх п'янкими губами.
Не соромся сказати: "Люблю",
якщо хочеш мене до нестями.

Хай нам заздрить шляхетний бомонд,
що вбиває кохання у лоні.
Наша ніжність - чаруючий сон,
матіолою слів на осонні.

обава* - страх

Ой, курличуть журавлята,
А гусоньки гелготять,
Взяли весну на крилята
Та й додому вже летять.

Море вже перелетіли.
Хоча вибились із сил,
Трішки відпочити сіли
І напитися води.

Та нема смачніш такої,
Аніж там, де гнізда в"ють,
До джерельця під вербою
Крилоньки птахів несуть.

Тут до болю все знайоме,
Рідне, миле та близьке.
Вітер споминів додому
Підганя також мене.

2021 р.

На потемнілім небокраї
Аж подається наперед
Ота зоря, що ясно сяє
Між тих, що блимають ледь-ледь.
Вони, рідня їй і сторожа
Здавен і в нинішні часи, –
Намилуватися не можуть
Сіянням вічної краси.
Щоночі в ревнощах постійних
Палає щастя нічиє,
Адже світіння чародійне
Нікому ближчим не стає.
Без сподівання стрічі тішу
Її завжди звіддалеки
І мрійним поглядом, і віршем,
І ніжним помахом руки.
Хоча я сам жарію ґнотом
І, щоб злетіть, – не маю крил, –
Все більше хочеться польоту
Навстріч зорі на небосхил.
09.03.21

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме стара Тарасова гора,
повернута лицем до нашого народу.

Цей голий нерв священної землі,
її форпост, якому назва – совість,
пульсуючи слова, не дозволяє тліть –
він пише поміж нас свою правдиву повість.

І хоч не завжди слухали її –
вона свята, бо не припала пилом…
Минувсь той час, бо на своїй землі,
Тарасе, ти здобув надійну силу.

Ми – Україна! Ми – її народ!
Не яничари! Наші пам’ять, мова
не заслужили забуття й негод,
коли лише в піснях лунало рідне слово…

Ми скажемо – настала вже пора –
тим, хто наввипередки вгору преться,
щоб знали: "Ми – Тарасова гора!
У нас живе його велике серце."

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме Тарасова гора
як обеліск безсмертному народу.

1988 р.

Зав'яже голуб небо в світлу хустку синю.
Руда верба всміхне, як хитрий кіт.
Немов кватирку, серце раптом я відчиню
Весні, як пташці щирій, гомінкій.


Монетку сонця кину в чисту воду неба.
Нехай на щастя день брунькує там.
Хай світ добром весніє. Більш мені не треба.
В очах святиться ніжність, теплота.

Сліди від літер і від слів
Закарбувалися на долі.
Ані вогонь їх не спалив,
Ані гнобитель не зневолив.

Немов шумерські письмена,
Укриті порохом пустелі,
Відроджуються імена
Незламні й вічні, наче скелі.

1.
Я разных женщин обожаю…
Когда добьюсь чего хочу -
Все до копейки возвращаю
В архив знакомому врачу.
2.
И вот когда коту под хвост…
А вслед за тем асфальтом носом —
Вам вряд ли слышать праздный тост,
Будь клерком вы, и будь вы боссом…
08.03.2021.

Кутасики на віточках вербових
Свої пухнасті носики відкрили.
Весна уже показує обнови
І демонструє перемоги крила.

Де всім керує добра чарівниця,
Струмочки направляє в наші ріки.
Вона прийшла ізнову оновиться,
У світ, що завжди жде її опіки.

Кутасики тулю я до обличчя,
Та не зламаю гілочку вербову.
Весну я тільки подумки покличу,
Щоби вона прийшла до мене знову.
08.03.21

Я – берегиня, мати, просто жінка,
В якої доля писана в селі.
Де я пишалась тим, що українка,
Сприймала подих рідної землі.

Моя душа співала скрізь і зроду
У ній погане й миті не жило.
Я із того великого народу,
Що зберігав у холоди тепло.

Я з тої української родини,
Що шанувала пам’ять, сіль і хліб.
Що цінувала скрізь звання людини,
Цвіла коханням в глибині садиб.

В мені живе козацький дух донині,
Передали його мій батько й дід.
Я не дозволю, щоби в Україні
Знівелювали той бунтарський слід.

Тому й борюся нині за свободу
Своєї правди на землі своїй.
Щоб корені глибокі мого роду
Пішли углиб рости від наших мрій.

Я – берегиня, мати, просто жінка,
В якої доля писана в селі.
І я пишаюсь тим, що українка,
Я - кров моєї рідної землі.
08.03.21

І для чого ідентифікація?
Бо ж удома я знову шпигун…
ЦРУ? ФСБ? Чи є рація?..
Де ж ту правду почути нагу?
Чом диплом так мій муляє декому –
Вилізає із часом. І ось
Парникове захвалене мекало
Патетично й собі завелось.
І немає інакшого напрямку.
Протоколи я їхні читав.
Провалилася "членськими" лапами
Не земля – пустобреньку слюда.
То куди ми тепер чимчикуємо?
Я ж не цап-відбувайло для тих,
Що постали тепер «вирахуями»
І забули про сором і гріх.
Прислужилися, щоб видаватися, –
Приспілчанська найвища мета.
А для мене вона -- винуватиця.
Це від неї моя самота.
Самотів я не вперше. І з досвідом
Українно на світі живу
І гуляю з Пегасом удосвіта,
І видибую тему нову.
Де «писателі» гострять ножі,
Не вишукую премій і посвідки,
Я ж – реальний. Вони – міражі.

Уроки сіли вдвох учити,
Ніяк не хоче син лічити.
Проста задачка на вівторок:
- У тебе було шість цукерок.
А що лишилось в тебе, сину,
Як другу дав ти половину?
Малий зітхнув і каже чемно:
- Та тільки друг лишився, певно.

Вітаючи усіх з календарною Весною, даруючи жінкам перші промені ще не зовсім весняного сонечка, згадалося мені моє студенство, перші сходження у світ поетичної творчості у Львівському літоб'єднанні "Гроно", в секції поезії старого Клубу Творчої Молоді та університетській літстудії "Франкова кузня". Серед тих ненадрукованих поезій є і власні, і переклади з німецької, бо вчилася я у школі з поглибленим вивченням німецької мови і на початках активно перекладала німецьку класику. Ось знайшла рукопис, на жаль, без оригіналу. Нехай іде в люди)))...

Отож, Johannes BECHER. BACH.

Готуючись, повільно лине спів:
Нагряне ніби і відступить знову.
І ось рука здіймається: готово!
Й мелодією простір задзвенів.
Летить угору. Згиньте перешкоди!
Вона серця в обнову огорта.
І ми вливаємось у відзвуків розводи,
Прямуємо туди, де зріє висота.
А звідси видно світ, - і все навколо,
І все, що в нас, зійшлось в межу раптово.
Для звуків тут панує певний лік:
Ось цей – великий, той – малий, на диво!

О світова співзвучносте правдива!
З мелодією злий прийдешній вік!

Радій. Це я іду
веселкою до тебе.
Дивись у небеса.
В калюжі не дивись.
Немає унизу
ні сонячного Феба,
ні того, що несе
пір'їною увись.
Якщо не буде крил,
побуду із тобою
луною інших літ
до самої зорі,
до іншої зими
квітучою весною
за обріями дня,
що сяє угорі.

Пронизує життя
ясне проміння душ
у таїні ночей
імлою того неба,
що дивиться на нас
очима із калюж...
О, скільки чорних дір
у мороці Ереба!
А зорі мерехтять,
освітлюючи ніч
палітрою очей...
І з вечора до ранку
упізнаю тебе,
бо очевидна річ,
що ти моя весна
у сяєві серпанку.

03/21

Чоловіку холодно без жінки,
Як без сонця світловому дню, –
І болюче, наче навколінки
Стати й не піднятися коню.
Чоловіку хочеться до жінки,
Як до моря з доку кораблю, –
І вухам не мати відпочинку
Від цілодобового “люблю”.
Чоловік, закоханий у жінку,
Їй не дасть, мов квітці, відцвісти,
І йому за шану й поведінку
Маєш, жінко, дякувати ти.
08.03.21

Тобі признатись хочу я,
тобі одній пролити душу
квітками, щебетом садів,
потоками гірських джерел,
солодким співом солов’я...
Хіба мовчати серце змушу ?
Коли звучить у ньому світ
коханням витканих капел.

Цвіте фіалками блакить,
барвінком стеляться стежини,
срібляться росами поля
всміхаючись ранковій млі.
Для тебе, мила, чудо це
у барвах ружі та жоржини,
що розливають щедро скрізь
живу поезію землі.

Нехай літа як зжовклий лист
летять зникаючи за обрій,
нехай у шелесті дібров
тихенько дзенькне мить жури.
Коли ми разом – вічна юнь
цвістиме нам у долі добрій,
і даруватиме красу
благословенної пори.

Лиш ти одна моє життя,
моя любов, зоря натхнення,
що напуває з дня у день
промінням ласки досхочу̀.
Хіба сховаю у собі
ці океани одкровення ?
Ті міріади почуттів...
Хіба у щасті замовчу ?

Моя любове, світку мій,
словами важко передати
те, що у сутності своїй
є вельми вищим всяких слів ?
В залиті сонцем небеса
з тобою хочу пропадати,
у Всесвіт Щастя, що для нас
коханням вічним заяснів...

Не буде більше самоти !
Печалей, розпачів – не буде !
Допоки у руці рука
нам все під силу, тільки вір !
Моя любов не відцвіте,
вона завжди сіяти буде,
як та безкрая висота
повінчана з іскрінням зір…

Як добре, що ховатися не вмієш,
а в променях стоїш – і майорієш!
Хай бачать, як ярить тебе любов –
це гідність, до якої я дійшов!
Це вірність з найпотужніших чеснот,
які тримають не один народ!

У морі квіту, в пшениця́х ти зрієш,
як стигне світ; і в сонці – майорієш!
Несеш дітей, годуєш і ростиш –
щоб колосом ставав слабкенький книш!
Знаме́нно йдеш, закохано в піснях!
О, Українська Жінко! Шлях і Стяг!

3 серпня 2001 р., Богдани́

***
Знедолена доля. Хатина на розтіч
А вітер...гульба… Ти - господаре?
Все промайнуло, зникло бездарно…
Пам’ять - безпам’ятство… душу морочить
Сирість безпліддя… Божа покара…

Ой вийди у простір, погляньмо у вічі
Чому наших доль… де справедливість?
І недоспані… і не ліниві
Зорі на небі… розмови про вічність
Тут, на подвір’ї, присів і посивів…
07.03.2021.

Усе в нас починається з порога
У рідній хаті, де жили й росли.
І перший крик, й остання вже дорога,
Через поріг батьківський перейшли.

Всі болі наші і жалі, й печалі,
Переступали хатню цю межу.
І ми жили із ними вже надалі,
Сприймаючи їх начебто іржу.

Що точить найміцніше залізяччя,
Ховаючи від неї спів і гнів.
Прямуємо з усіх країв ми, браття,
До прихистку дитинного й батьків.

Він пам’ятає дівчинку щасливу
І проведе мене в останню путь.
Поріг родинний - лінія розриву,
Між тим, що є і що веде в майбуть.
07.03.21
 

Сміялась хатина, раділа від щастя,
Бо в пісню сплітались її голоси.
І вічним здавалось батьківське причастя
І мамине слово добра і краси.

У шибках завжди відбивалися зорі,
Стікали по стрісі травневі дощі.
Її обнімали світанки прозорі,
З осіннього листу вдягали плащі.

Сиділи на призьбі нащадки - онуки,
Дивився із буди старенький Карон.
Літали, трудилися мамині руки,
Зростали Тимурчик, Тетянка й Антон…

Пізнала хатина самотнього болю,
Як діти пішли за батьківський поріг.
Бо кожен із них свою виплекав долю,
Вертався не часто з далеких доріг.

І як же вона вся раділа від щастя,
Хоча їй боліли і стіни, й труба.
Вона не зважала на всі ці напасті,
Втікала від стрічі самотня журба…

З’їдає потроху минулого шашіль
Ту згадку про хату, дитинства дива…
Її вже немає. Лиш в пам’яті нашій,
Захована в душах, вона ще жива.
07.03.21

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

https://www.facebook.com/100000221016363/videos/4491409727543017/?notif_id=1615139419883756¬if_t=video_wall_create&ref=notif

Чорний згусток журби у коханих зіницях,
Що сльозою тече з-під натомлених вій.
По стежині стрімкій до своєї криниці
Йде дівчина одна, щоби збутися мрій.

Дум про нього, того, що, ховаючи зраду,
Прикидався таким, хоч до рани клади…
Відсьогодні йому вже весільні принади
Буде інша нести у тепло й холоди.

А для дівчини стане кохання уроком,
Серцекриком її, що чужим не почуть.
І омана спаде з кожним болісним кроком,
Де життя їй підкаже справжнісіньку суть.
07.03.21

Тато загадки читає
І питає: - Що це? - в доні.
Та кмітлива, різне знає,
Радо плескає в долоні.

Лиш одну про мед не може
Нині доня відгадати.
Довго думати не хоче,
Каже: - Дай підказку, тату.

- Що ведмедик любить сильно?
Ну ж, скажи мені скоріше.
Шепче доня: - Та, напевно,
Як і я, поспати більше.

Не згоди́ться ніхто замість тебе дорогу здолати –
Добирайся, як знаєш, в пітьмі, невідомо куди.
Хай тобі виднокрай заступають дерева крислаті
І твої провожаті духовно сліпі й дурнуваті
І тобі не підкажуть, як вірно читати сліди.

Але ти самотуж пройдеш путь до останнього метра,
Подолаєш завали, зведеш переправи й мости,
Усвідомивши, що ти щохвилі готовий померти,
І приміряв на себе одежу сакральної жертви,
Та і з цим тягарем ти спроможний дістатись мети.

Я хочу, щоб мої фільтри мені не зрадили,
Вбудовані наміцно, змінювати - не скоро,
І в час, коли тебе я забуватиму,
Навідай ти мене обов'язково!
Можеш прийти пішки чи слово кинути,
Думкою коси гладити, цілувати.
Коли я тебе пізнала, то вже полинула,
В думках і снах світанки зустрічати
Ти мене тішив віршами, торкався ніжно.
Музика наша, роздуми, числа, коди...
І де ти був, скажи мені, раніше,
І зараз де і з ким, ти ходиш?

Спочатку вродився я,
А згодом - опукла Єва.
Усілися у каяк,
Чіпляючись за дерева.

На весла сильніш наліг,
І рушив, вперед, на Трою.
А з неба дивився Біг
І скрушно кивав главою.

Бо край цей для нас - харам!
Смикнув нас, Творець, за шлеї...
У гирло зайшли Дніпра,
Чкурнули уверх течією.

Спаситель: - Прокляття впаде,
Як пустите долю на вітер!
Ось Київ, Почайна, Едем...
Ось тута в любові живіте.

07.03.2021р.

1.
Небесный Отец наш всех знает
и рад бы начать диалог
с любым, кто Его принимает,
любя, как единственный Бог.
2.
Являясь для нас, не шагает –
за тучкой по небу плывет,
до капли Себя уменьшая,
на зов любви нежной идет.
3.
Раскатами грома глаголет
да бдит указать поворот,
по зрелости плевелы полет
чтоб чистых встречать у ворот.
4.
К нам в Сыне рожденном приходит
и тешит нас Духом Святым,
пустынями к истине водит
и ждет, что быть с Ним захотим…
5.
Да, с Господом стал путь приятным
и польза от прожитых дней,
потоком любви необъятным
коснувшимся жизни моей…

07.03.21 Чернигов

Все тайны мира прячут за словами…
В золе костра схоронен первый слог,
Но я всего лишь, я - сыночек мамин
От головы седой - до самих ног.
И нам стыдиться незачем, доколе:
Родить - Родимый - Родина, при нас…
И предка зов в литературном поле,
На пастбище которого Пегас…
05. 03.2021.

***
Опікшись, дую на холодну воду,
пливу, буває, проти течії,
подорожую, маю врожаї...
Життя – це гра за правилами моди,
але, на жаль, і зверху, і зі споду
у кожного ці правила свої.

***
Коли додибуєш до краю,
нічого іншого немає
як мати суще і своє –
ту, що коханого кохає
і те, що небо обіцяє,
але чужому не дає.

***
Ще фантазую, чую, мрію
про незабутнє і того
не уповаю на месію...
а як чогось не розумію,
не заперечую його.

***
Поезія малює тіні...
є і високе... і низьке...
а істина посередині,
де сяє явище, яке
не уміщається в людині.

***
Юрма усе ковтає як єлей,
а ситими бувають одиниці...
Арея не оспівує Орфей...
Воюють за свободу українці,
а булаву тримає фарисей.

***
Буває й добре, що немає хати
і за душею – майже ні гроша,
і Муза не приймає до коша...
Якщо нема наснаги виживати,
не може бути творчою душа.

03.2021

Матуся, бабця, роду оберіг -
усмішка добра, хусточка картата.
І туляться до неї з року в рік -
дорослі діти й милі онучата.

Накриє стіл, чекатиме гостей
на пироги, ватрушки і не тільки.
Глибока мудрість осяйних очей,
і ніжні руки люблячої жінки.

Зігріє серцем і пораду дасть,
до Господа звернеться з молитвами.
В тяжкі часи біди, сльоти нещасть,
усі летять, як журавлі, до мами.

Відкриті двері завше для рідні,
а світло у вікні - надії пломінь.
І ллються сльози, і пісні рясні
з джерельної душі, неначе повінь.

Хоча з роками у волоссі сніг
і зморшка смутку на чолі тривожна.
Її любові вистачить на всіх -
обняти всесвіт матінка спроможна.

03.07.2021р

Скидали мов дрова
палили слов’янськії гени
а душі кружляли
над холодом змучених тіл

і снігом грудневим
лягала зима на рамена
де горе закрило
село і увесь виднокіл

раділа ще й як
ота що ходила з косою
а їй помагали
страшні інородці чужі

із енкаведе
що мали і хліб тут і зброю
але убивали
в ярмулках недремні мужі

усе забирали
до крихти і до насінини
щоб весь цей народ
помер і злетів у пітьму

безжально вбивали
матусю маленьку дитину
і брали усе
зібравши чималу суму

з народу мого
що голодний обкрадений ними
мовчав переможений
зграєю ситих і злих

та їх не спиняли
молитва і Єрусалими
вони не вбачали
у вбивствах неприязнь і гріх

убили мільйони
убили майбутнє й надію
самі всі посіли
у крісла президій і рад

і досі вбивають
цей мирний народ гречкосіїв
від синього моря
до Харкова і до Карпат
25.11.2020

Ненадійно жили – не хотілося злота, розваг.
Не пекло, не таїлось остигле кохання у грудях.
Запеклася любов – відступили зневіра і страх,
Зажадалося тільки ще трохи повірити людям.

І нехай би тоді нахилився здивовано світ
Над моєю задумою, нібито над первоцвітом,
І означив мені як пошану – в непевності слід,
Хоч не вмів я лишати ні слави, ні міту,ні сліду.

Я – ішов до воріт, і повсюди рясніла роса,
Де ще з ночі сова зависала на сивому вітрі.
Не умів я іти на удачу – і вірші писав,
Сам себе забував, дивувався житейській палітрі.

Усміхався відверто, незручно було попервах.
Бо дивився ощадно друзяці у здивлені очі.
Це було щось велике, немов серіали розваг,
Де ніколи нізащо я побувати не хочу.

Зайвина і сумнівне – сховалися і відійшли.
Залишились думки, на всі боки невміло відкриті.
А за мною скрадався Гомер в освітлінні олив,
І були ми самі на одному незручному світі.

З дитинства на мамині руки дивлюсь -
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи,
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

Я – яра. Я – яскрава.
Готуюсь весну завагітнити.
Май мене, маю. Ти маєш право
заграву на стегнах помітити.

Я – самка. Я – самотинка.
Між фраків строкатих стривожилась.
Хочу від кращого з вас – дитинку.
Забий в мене клин – я здорожилась.

Я – грішна. Я – ґротескова.
Екстраваґантно вагі́тнію.
Не проявлю поведінку зразкову,
поки не стану столітньою.

Я – жінка. Я – вічноплинка.
Покликана, та непокликана.
Сексу весною наснилося, синку.
І я свою роль виконала.

6–7 березня 1995 р., Київ

Північ снує павутини безсоння,
В кожній калюжі відбитки зірок.
Березень взяв Україну в долоні
І до весни робить впевнено крок.

Соки нуртують в глибоких коріннях
І піднімаються вгору, до віт.
Скоро у борозни кинуть насіння
І оживе, завесніє цей світ.

Буде усе як і тисячі років –
Вигляне сонце і день розпочне.
Тільки життя, що здавалось широким,
Зменшиться враз до мачинки й мине.

Так, як минають дощі й снігопади,
Листя пожовкле впаде на траву…
Північ. Безсоння неждане, мов зрада,
Вже натягнуло свою тятиву.

Вистрілить вранці стрілами болю,
Обов’язково потрапить у ціль…
Не поміняти вже пройдену долю,
Трунок гіркий на солодкий той хміль.
07.03.21

В Болгарії є свято Мерцишори,
У березневий перший день весни,
Яка розквітне й забуяє скоро,
І збудуться брунькові зимні сни.

Бо з-під землі вже дивляться несміло
Мізинчики тюльпанів ще малі.
Весна вже творить неминуче діло,
І паростки прокинулись в землі.

А соки вже нуртують у деревах,
Птахи з-за моря не вертають ще.
Та Мерцишора нині – королева,
Хоча ще снігом сипле, не дощем.
01.03.21

Уміючи замріяно літати,
Зриваюся зажурено в піке, –
Здобутки множу і рахую втрати,
Неначе п’ю солодке чи гірке.
Усякого судилося сьорбнути
Мені в нестримній круговерті літ,
Бо мучив жаль єство, як екзекутор,
А радість вперто кликала в політ.
Отож ізнов готуюся до злету,
Хоч друзі щиро радять: Ані-ні…
Не піддаються розпачу поети,
Котрі дарують строфи голосні.
07.03.21

«Вже будильника он трель!
Вилізаймо із постель!
Не чекатиме нікого
міжпланетний корабель!

    Все готово: два лимони,
    довгий шнур від телефону,
    компас, хліба скільки треба,
    сірники і карта неба».

        Ваня зліз униз з балкона
        і спокійно доповів:
        «Взяв я ліску із нейлону,
        витривалу на розрив;

        на трапунок аварійний -
        йод та бинтовий рулон;
        й чорну каву традиціну, -
        щоб не впасти нам у сон».

        Тільки Вітька - не маруда,
        рішення прийняв - і квит:
        «Ні, аварій в нас не буде,
        зайве не берем в політ!

            І таке ще тобі зауваження:
            брати каву в батьків - ой, небажано!
            А при старті кожний грам
            вдесятеро стане нам, -
            це ж бо наслідок перевантаження!»

«Ну, за справу; не зівай!
Що ти тягнеш? Відчиняй!..»
Потихеньку розчинили
дідусів старий сарай.

    Плани звірені раз сорок:
    третє березня, вівторок,
    п’ять п’ятнадцять - термін старту,
    зволікати більш не варто.

        Після пуску, як відомо,
        двигуни почнуть ревти
        й тіло стане надвагоме, -
        треба це перенести.

        Вітька перший в люк залазив,
        демонструючи снагу:
        вчора він не їв ні разу, -
        зайву зменшував вагу.

        Ну а Ваня Диховичний -
        в люку мало не застряв,
        й декілька порад практичних
        Вітька стиха другу дав...

            Вони горді сміливостю власною,
            й навіть дрож видається тут вчасною;
            Вітька бортжурнал узяв
            і ретельно записав:
            «Екіпаж - у бадьорому настрою!»

Бак заправлений пальним...
Десять... Дев’ять... Вісім... Сім...
Переведені системи
всі у стартовий режим.

    Запалились речовини,
    задрижали в домі стіни,
    штатні запуску ознаки, -
    аж загавкали собаки.

        Мало з місця дім не здвинувсь,
        грім шибками шварконув;
        Вітькин дід - і той прокинувсь,
        хоч і глухуватий був.

        Тато Вані спав прекрасно,
        й раптом - гуркіт в сон вліза!
        Що таке: на небі ясно,
        а здається, що - гроза.

        «Мабуть, тут кербуда треба, -
        хай врятовує житло!..»
        Весь квартал дивився в небо,
        тільки - пусто там було.

            Ванін тато дошукував сутності,
            але мама - взірець чадолюбності,
            зразу - глип: а Ваня де?..
            Тут і Вітькин дід іде,
            каже, Вітька - також у відсутності!

І такий почався рух
й навантаження для вух -
Вітькин дід від причитання
мало зовсім не оглух.

    ...А тим часом їхні діти
    вже дістались до орбіти;
    пронизавши атмосферу,
    вийшли курсом на Венеру.

        Мріяли: коли удасться
        привенеритись на ній -
        буде більше, ніж у казці,
        явищ, див, пригод, подій!

        От хоча б: кортіло Вані
        встановити прецедент, -
        щоб місцеві венеряни
        видали йому в презент

        апарат такий - мобільний,
        невеличкий та легкий, -
        щоб читати міг він вільно
        текст на мові будь-якій!

            А за це він, як в справжнім лекторії,
            розповість їм про сад в Євпаторії,
            як поліз туди крізь тин -
            й раптом вдарив хтось у дзвін...
            й такі інші кумедні історії.

Вітька, хоч кермо тримав,
теж спокуси не здолав, -
щільно сплющівши повіки,
щось своє він уявляв:

    ось вони м’яку посадку
    довершили, все в порядку,
    і везуть їх до готелю
    на літаючім тарелю;

        враз - вмикаються екрани:
        поблизу - якийсь аврал!
        І начальник-венерянин
        Віктору дає штурвал.

        Вітька - кермовий умілий,
        визнаний пілот ракет;
        і умить він потерпілих
        доставляє в лазарет.

        І отримує він потім -
        за здолання перепон -
        вело-мото-кіно-фото-
        відео-магнітофон.

            Ну, а потім - повернення планове,
            від землян всіх - салют капітанові!..
            Знов на Землю прилетять -
            і тоді вже їх простять
            й Вітькин дід, й батько-мати Іванові.

...Але що за стукіт злий?
Зовні, й наче вперебій...
Треба мрійникам в кабіні
відірватися від мрій.

    Невже квапились щосили,
    і тому - вже долетіли?
    Чи зблукали - й випадково
    прикометились раптово?

        «Де тут в нас частини світу?..»
        «Спрацював чи ні захва́т?»
        «Обрахуй ізнов орбіту
        на шкалі координат!»

        «Що ж це так іззовні б’ється?»
        «Трохи світло пригаси...»
        «Слухай, я уже, здається,
        чув колись ці голоси!»

            Що вирішує штат експедиції?
            Що підказує їм інтуїція?..
            Відчинилися на стук -
            і побачили крізь люк
            всіх жильців та сержанта міліції.

Той сказав: «Який скандал!
Недаремно був сигнал:
в п’ять п’ятнадцять двоє хлопців
розбудили весь квартал!»

    Їх соромили сусіди:
    що, мовляв, за непосиди!
    Ванін тато вибачався,
    Вітькин дід - той не з’являвся...

        Вітька мучивсь: де заїло?
        Що було зробити слід,
        щоб ракета полетіла?..
        Тут примчавсь сердитий дід.

        Як за Вітьку він узявся!
        Як не соромно, мовляв:
        «Коли ти летіти взявся -
        так летіти вже і мав!

        Звідки цей провал космічний,
        в чому наловив ти ґав?..»
        Тільки Ваня Диховичний
        знав причину... Та - мовчав.

            Але потім, при пошуку тріщини,
            Вітька був про причину сповіщений:
            Ваня зразу не сказав,
            що в ракету книжку взяв,
            от і стала вага перевищена.

І пішов тут спір у них,
чи тяжкий це Вані гріх:
він узяв «Трьох мушкетерів», -
відірватися не міг...

    «Ти, Вітько́, хоча б у ліжку
    почитав би сам цю книжку!»
    Й Вітька, тільки повечеряв -
    розгорнув «Трьох мушкетерів»...

        Й дуже Вітька уподобав
        д’артаньянівський девіз,
        й визнав: небезглузда спроба,
        гідну книжку Ваня віз!

        Й друзі, збуджені дошмиги,
        сіли составляти звіт:
        що́ поправити, щоб книги
        брати у новий політ.

        З’ясувалися деталі:
        будуть інші двигуни -
        і тоді в космічні далі
        зможуть рушити вони!

            Хай при здійсненні плану сміливого
            не упустять нічого важливого;
            ми їм зичимо удач,
            виконання всіх задач
            і повернення потім щасливого!

(2020)

Випий, Ладо, весна,
Що блищала в бурулі оцій,
І проста, і складна...
Ніби складаний ніж у руці!..
Випий нині, ота,
Без якої знебарвлено світ,
Схизматично-свята
Гріхопаднице, пломінь і лід!
Випий, винна!.. Моє
Серце кров"ю порізів стекло
До карафи, і п”є
Ніч її крізь знебарвлене скло
Трунком смуткопітьми й
Дегустовано-гірко сприйма
Тостом (пий, чи не пий...)
-За самотність! Один. І Сама.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121030600636

Весна у білій сукні.
Вдягнулася мерщій!
Під снігом лиш відчутні
грайливі хвилі мрій.

У мрії березневі
покличе всіх жінок!
До кожної оселі
святковий зробить крок:

«Сприймайте подарунки!
Радійте досхочу!
До кожного пакунку
натхнення долучу!»

Вже свято на порозі.
Впусти його у дім!
Втомилося в дорозі.
То ж з ним і відпочинь!

Весна замінить сукню!
Летить нестримно час.
Прискорить незабутній
весняний вернісаж!

06.03.2021

Востаннє обізвалася струна.
Стих голос кобзаря. Запала тиша.
Лиш було чутно, як він важко дише
Та його пісня в душах ще луна.
Нарешті хтось озвався із юрми,
Що кобзаря півколом оточила:
- Невже така страшна москальська сила,
Що з нею не упорались би ми?
Нема кому очолити народ!
Нема кому його на бій підняти.
Тих москалів же і не так багато…
Чого ж ми зазираємо їм в рот?
- Та справа не завжди у москалях,-
Кобзар нарешті втомлено озвався,-
Й народ би, може, за сокири взявся,
Як то було, коли допік вже лях.
На цій землі страшніші є від них -
То наші доморощені гетьма́ни,
Які за те, щоб вибитись у пана,
Продати ладні і батьків своїх…
- Це про Мазепу?.. – Га?..- сіпнувсь старий
Та впірив у юрбу незрячі очі,-
Хтось ім’я славне очорнити хоче? –
Й підняв кулак погрозливо: - Не смій!
Мазепа – славний України син.
Це – та щуряча старшина полко́ва,
Що за москальські пряники готова
Продати всіх нас!..- як відрізав він. –
Ви про Батурин чули. Ось вона –
Москальська ласка…Ех, коби не зрада,
Ми б москалям дали, звичайно, раду…
Бо ж то була фортеця – дивина…
- А ви тоді в Батурині були?
Нам розкажіть, як саме воно сталось.
Чому столиця москалям дісталась?
Чому так легко взять її змогли?
Старий на мить задумався, зітхнув:
- Зовсім не легко. Аж три дні сиділи.
Нас зброю скласти вмовити хотіли,
Бо Меншиков у розпачі вже був.
Якби не зрада… - вмовк старий на мить,
Напевно, в свої спогади поринув.
Згадав оту жахливу різанину…
Юрба також, чекаючи, мовчить.
- Я в ті часи у сердюках служив.
Коли Мазепа навстріч Карлу вийшов,
То нас усіх в Батурині залишив,
Велів не підпускати москалів,
Поки він разом з шведами надійде
І москалів від міста прожене.
Ми знали, що москаль нас не мине,
Обов’язково покарати прийде.
За зраду, наче, гетьманом царя.
Хто кого зрадив, ще би запитати.
Прийшли свої порядки насаджати
Та чорно в нашім краї витворять…
Дізнались ми, що Меншиков іде,
Веде полки, щоб місто захопити.
В страху збігались, щоб пересидіти
З округи люди. Зачинились, ждем.
Страху нема, бо ж маємо гармат
Десятків кілька та високі стіни.
Тож зайд усяких, як належить, стрінем
Та діждемося гетьмана назад.
Отак, щоправда, думали не всі.
Знайшлись й такі, що від страху аж мліли
Чи вислужитись, може, захотіли
Перед царем. Один із таких псів
Прилуцький наказний полковник Ніс,
Підбурювати козаків узявся,
Аби Батурин не оборонявся –
Ключі від міста москалям підніс.
Кінець поклав тим зрадницьким речам
Полковник Чечель – повелів хапати
І прикувати цепом до гармати –
Хай його долю гетьман визнача.
А Меншиков тим часом надійшов,
Привів полки москальські для облоги.
Чимало тих полків було у нього.
Та ж він ще нашу силу не зборов.
Побачивши міцну фортецю, він
Прислав лакизу здатися вмовляти,
Та відповідь дали ми із гармати
В бік табору з високих наших стін.
Тож москалі до штурму узялись,
З гармат по місту почали стріляти.
Полки свої супроти нас кидати
На стіни. Та ми їм не піддались.
А як піддатись, як позаду нас
Сиділи тисячами про́сті люди,
Що тут жили чи збіглись звідусюди,
Шукаючи рятунку в грізний час.
Дісталося добряче москалям,
Вони все поле трупом устелили,
Та, одкоша діставши, відступили,
Лиш поглядали хижо звіддаля.
А ми раділи – встояти змогли,
Дали добряче москалям по пиці.
Вшиваються нехай хутенько звідси
Туди, звідкіль вони і приповзли.
Раділи ми зарано, далебі,
Бо ж думали, що зрадники всі скуті
І більше зради вже не може бути.
Помилку цю відчули на собі
Вже зовсім скоро. Ніс той уночі
Призвав свого старши́ну Соломаху,
І той, хоча увесь дрижав від страху,
Слова надійно зрадника завчив
Про хід підземний, що в фортецю вів.
Тим ходом він, сволота і пробрався,
До Меншикова чимскоріш дістався,
Який в шатрі у розпачі сидів,
Не знаючи, як би Батурин взяти.
Бо ж, як не візьме, розізлить Петра.
А той, як злий, то вже не вибира -
Розжалує чи може в око дати.
А тут дарунок Бога – зрадник той.
Приніс йому спасіння… На світанку
Полки москальські кинулись в атаку
З одного боку… З нас не знав ніхто,
Що то лиш для відведення очей…
Тим часом москалі підземним ходом
Ввійшли у місто й кинулися сходу
На нас іззаду…Лізли ще і ще.
Як сарана повзли із-під землі
І розповзалися по всьому місту.
Ми намагались їх спинити, звісно,
Та вже й ворота взяли москалі
І в них кінні ввірвалися полки,
Рубаючи наліво і направо.
Чинити опір була марна справа
Та ми його чинили все-таки.
Без бою не здавали жоден дім
І вулиці тоді лиш віддавали,
Коли всі трупом на землі лежали,
Аби живим не втрапить в руки їм.
Я бивсь на площі разом з усіма,
Коли рейтари раптом налетіли…
Удар…В очах зненацька потемніло
І світ навкруг заволокла пітьма.
Прийшов до тями аж під вечір вже,
Лежав внизу, придавлений тілами.
Як зрозумів, нарешті, де я саме,
Молитись став – хай Бог обереже.
Бо те, що бачив і того, що чув
Людина, мабуть, пережить не в силах.
Кричало місто криком, голосило,
Немовби на Суді страшному був.
Ті сердюки, що лишились живі,
Тепер на палях в муках помирали,
Других живих кати колесували,
Вигадуючи муки все нові.
Лилася кров рікою, бо вони
І на колодах голови рубали,
Кололи очі та четвертували,
Нікого не питаючи вини.
Що козаки? Зі зброєю ж були.
А прості люди що катам зробили?
А їх так само били, не жаліли –
Старих, малих – усіх, кого знайшли.
Жінок, зловивши, скопом ґвалтували,
Щоб потім також вбити. Крик стояв.
Я вже і очі, й вуха закривав,
Але, здавалось, що й земля кричала.
Півнеба уже димом затягло,
Горіло місто, поки лиш місцями,
Та чулись крики поміж москалями,
Що спалять все це зрадницьке кубло.
Все більше чулось п’яних голосів,
Адже горілки в місті вистачало,
Чи совість оті зайди заливали,
Бо ж не могли катами бути всі?!
Сам Меншиков на паперті сидів
В високім кріслі й позирав сердито,
Мов не хотів нічого пропустити,
Про що б цареві потім розповів.
І серце не здригалося його,
Як немовлятам голови рубали
Чи голови об стіну розбивали…
Він посміхався радше від того…
Як сутінки вже місто затягли,
Заволокло усе навколо димом,
Я вирішив, що досить того - йтиму
Аби кати, урешті, не знайшли.
Стяг швидко одежину з москаля.
У темряві хто буде придивлятись.
Та й став до Сейму містом пробиратись.
Помітивши десь постаті здаля,
Ховався хутко та перебігав,
Аж поки і до берега дістався.
За Сейм, поки ще темно, перебрався.
В ярку заліг, бо ж зранена нога
Далеко б не дозволила піти.
Як ще із міста вибрався – не знаю.
Сиджу, з кущів на місто виглядаю,
Щоб людям всю ту правду донести.
Ще долітали крики та вогонь
Все вище й вище в небо піднімався.
Здавалося, Батурин весь зайнявся,
Вогненна паща пожира його.
Пустили вранці Сеймом москалі
Плоти, що козаків на них розп’яли.
Аби плоти ті люд весь налякали.
Так Меншиков проклятий повелів.
Я бачив, як повільно ті пливуть.
Дивився, очі відвести боявся.
У тім ярку на все життя поклявся
Нічого не пробачить й не забуть…
Старий замовк. Мовчали всі в юрмі,
Мов уявляли ті страшні картини,
Як у вогні й крові Батурин гине.
Ніхто і слова вимовить не міг.
Аж тут, нарешті, хтось з юрми озвавсь:
- А очі де ви втратили, дідусю?
В Батурині? – Я легко там відбувся.
На нозі рана трохи затяглась.
І я подався по степах на Січ.
Бо де ще міг тоді переховатись.
На північ до Мазепи не пробратись.
А тут сидіти страшно, певна річ.
Всю зиму неспокійно Січ гула.
Крім мене ще прибилися до неї,
Хто врятувався від розправи теї.
Отож козацька вольниця була
Шокована уся вістями тими.
Про помсту аж волали козаки.
І навесні зібралися таки,
Кость Гордієнко отаманив ними.
У березні на волость подались,
Щоб до Мазепи й Карла приєднатись.
Мені ж із ними не вдалось податись,
Бо від гарячки в курені зваливсь.
Не здатний був і вийти, провести.
Два тижні лихоманило й ламало.
Аж потім вже полегшення настало.
Хотів уже і сам слідом іти.
А що в степу робити одному?
Та й на Січі теж справ було багато,
Її ж також хтось мав обороняти…
Із кошовим погодився тому
Лишитися… У травні вість прийшла,
Що Яковлєв полки веде степами,
Щоб силою розправитися з нами.
Келеберда уже з вогнем пішла,
А скоро Переволочну взяли,
Людей побили, чайки попалили.
До Кодака вже скоро підступили,
Все зруйнували, що лише могли.
Де лише запопали козаків,
То про вину ніяку не питали,
А катували й потім убивали,
Бо ж на козацтво злі були такі.
У травні і до Січі підійшли.
Сам кошовий тоді у Крим подався,
Нехай би хан за Січ позаступався,
Тож козаки під наказним були
Якимом Богушем. Толковий чоловік.
Велів одразу рів нам прокопати,
Щоб москалям шляху на Січ не дати.
Поставив гаківниці по цей бік.
Як москалі до Січі підійшли,
То козака Сметану надіслали
І з ним листа та козаків вмовляли
Аби на бік москальський перейшли.
Та запорожці – хлопці геть прості:
Листа того порвали, не читали,
Сметану ж в річці утопили взя́ли –
Зі зрадниками їм не по путі.
Як тільки напосілись москалі
Аби до Січі силою пробратись,
Прийшлося їм з картеччю зустрічатись.
Це ж їм не збиткуватись на селі.
Товклися більше тижня тут вони,
Ніяк не в силах козаків здолати.
Уже обачніш лізли на гармати…
Та й з нашої не краще сторони.
Із тих трьохсот найперших козаків
З півсотні не поранених лишилось.
У мене також куля учепилась…
А москалі настирливі такі.
Їм конче треба було взяти Січ,
Отож ні з чим вони не рахувались.
Тут компанійці в поміч їм примчались.
Гнат Галаган, полковник, звісна річ,
Щоб москалям найкраще прислужитись
(Ще один зрадник на землі моїй),
Наобіцяв козацтву захист свій,
Що цар Петро пообіцяв не мститись.
Зібралися на раду козаки
Аби обговорити – що робити:
Чи здатися, чи то до смерті битись.
Був, зрозуміло, вибір нелегкий.
Молодші прагли битись до кінця.
Ті, що постарше радили здаватись
Та і на царську милість сподіватись.
Нічим скінчилась суперечка ця.
Тож молоді усілись на човни
Та і Дніпром на південь подалися.
А старші вранці москалям здалися.
На милість сподівалися вони
Та ще на жалість, що, коли вже їх
Скарають, то поранених залишать.
Та москалі на Січ ввірвались лише,
То катували і вбивали всіх.
Чомусь той клятий Галаган мовчав,
Хоча й давав своє козацьке слово.
Січ захлинулась тої днини кров’ю.
Москаль так перемогу відзначав.
Рубали голови, здирали шкіру геть,
Тих вішали, а тих четвертували.
А багатьох на палі посаджали.
З вцілілими вони скінчили ледь,
Одразу ж за поранених взялися
І ті вмирали в муках у страшних.
Але ніщо не зупиняло тих.
Тим більш, знайшли корчму, перепилися.
Підвечір запалали курені
І церква. Всі укріплення зламали.
З могил давно померлих діставали,
Щоб поглумитись. Врешті і мені
Настала черга смерть свою прийнять.
Уже москаль ножа націлив свого,
Щоб шкіру,мабуть, здерти із живого.
Я вже зібрався в муках помирать.
Але москаль чи, може, утомивсь
За цілий день творити смертні муки.
Став, подивився та ножем постукав,
Всміхнувся раптом хижо, нахиливсь…
Отак я і лишився без очей,
Хоч, слава Богу, що живий зостався.
Тоді я знову, вдруге вже поклявся,
Що, коли Бог пожити дав іще,
То буду те, що бачив, де бував,
Нести по світу, всім розповідати,
Аби не сміли люди забувати.
В безпам’ятстві народ щоб не пропав.

Ну то й що? Ніщо! І...трохи більше:
З берегів виходить річка Стир.
Сонетяр ізнову пише вірші!
І такі - що Господи, прости!

Шмаття дум вирує в круговерті,
Від напруги аж гуде мисля.
А поет, в потугах,- ой упертий!
Замість ре дієз - цургиче ля.

Може, я і справді недалекий,
Бо не вмію грати на губі...
Тут тобі й Хаос, і локетеки,
І препишні діви між дубів,

І сирена солодкоголоса,
І коханців цьоми потайні...
Тільки муза ходить гола й боса,
А Пегас зачамрів вороний.

Я ж сатиру надто довго вергав,
Кайлував, неначе хуйвінбін.
Цур та пек! І тьху-тьху-тьху, колего!
Підійми коняку із колін!

06.03.2021р.

Крім сонечка, ніхто не ходить в гості,
До мене прилітають лиш вітри.
І хмари пропливають в високості,
Де вітами хитають явори.

Неприбраність в усьому березнева,
Осіннє листя шурхотить в саду.
Хоч сплять бруньки на сонних ще деревах,
А я до травня подумки іду.

Коли душа відкрита, ніби хвіртка,
Яка впускає дорогих гостей.
А хвилі Сейму колихають зірку,
Що місяцю всміхається… Проте.

Сьогодні день пронизливо холодний
Хоч світить сонце, а нема тепла.
Із синьої глибокої безодні
Я тільки настрій весняний взяла.
06.03.21

1.
Бывает праздничный коллаж
В стиралку просится под утро,
А после этого в гараж -
Свое пристанище как будто…


2.
Не от избытка ведь ума
Свершаем мы свои ошибки?
Предполагается весьма,
Что мы противимся не шибко…
06.03.2021

ІГотову манну і мокву небесну
не висіває жоден зодіак...
і віриться, й не віриться ніяк,
що казка у житті не має сенсу,

що є іще і Той, що греблі рве,
і Той, що у горі сидить високій...
Славута сивий стогне і реве,
корчує вітер верби одинокі.

ІІНа пройдені Тарасові шляхи
ступають інші корифеї волі.
На три боки устелюють мохи
минулу славу та козацьку долю.
Забулося, кудою і коли
щезали тіні їхньої відваги...
і появилися нові ватаги,
які усе робили, що могли:
ішли понуро у ярмі воли,
возили сіль чумацькі колимаги...

ІІІМолочними шляхами у свої,
сльозою й потом зрошені краї,
котили тугу, і жалі, і горе...
дивилися із неба тихі зорі,
як гіркотою повні ручаї
течуть рікою у солоне море.

03.2021

У вікна сонце променями лине,
Шугає всюди вітер весняний.
Ізнов прийшло тепло до України,
А з ним пора чекання і надій.

Стримлять, немов мізинчики, тюльпани,
Барвінок зеленіє з-під снігів.
Але весна тоді лише настане,
Як з неба долетить до нас: - Киги!
04.03.21

Розчинимось у карамелі часу,
у всесвіті казкової нуги…
Хай ніжні ритми зоряного джазу
обмежень розтинають ланцюги!

Розтанемо в кохання ароматі,
різноголоссі Еросу пісень…
Зануримось у пристрасті багаття,
де з ночі постає чарівний день!

Як душами полинемо до сонця,
стрічатиме нас щебетом весна
і, залишивши скит ченця-афонця,
ми чашу щастя вип‘ємо до дна!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку.
Він ускочив до неї вже вдруге
у глибоку грудну клітку.

Вона приручила його хлібом
і привчила літати на нитці.
Мокре пір’я здіймалося дибом,
жовтий дзьоб міг лиш поту напиться.

Вона вже не відпустить його, як вперше.
Руки її вже, як стріли – у небо.
Мов стовп укопалась, струнка, мов стержень,
і держить, і держить того, хто їй треба!

А він? А він?! А він?!! А він!!!
За лапку прив’язаний, тя́гнеться.
Він б’ється вже втретє, немов у дзвін, –
об неї загострену раниться.

Сидить у душі її й лузькає сон,
збирає зерно її образів.
Забув горизонт, але був резон
потрапить їй в руки ще сто́ разів..!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку!
Він був тим окриленим другом,
хто першим у дзьобі ніс квітку.

12 травня 1995 р., Київ

Нагрішу – подивлюся невинно.
Ти надалі – розгублено-ніжна.
Як та кров холодиться в судинах,
Так і ми – посередині тижня.

Не підвладна ні серцю, ні оку,
Ні людьми, ані псом не почута,
Ти постала відверто-глибоко,
Для зурочень – немовби отрута.

Час пішов не далеко – і нині
Невідчутно прогресу і зрушень.
Ми замісимо тісто і глину,
Наллємо солодкавості в душу.

Грань між нами небачено пружна.
Доторкнешся – насправді гаряча.
Зашарієшся нібито ружа,
А я – знехтую, нібито мачо.

Не згадаються вибрики плоті,
І забуду, що ти – ніби п’яна.
Я не знаю, де будемо потім,
А тепер – необхідна омана,

Щоб означити наше величчя
І у люди піти гонорово.
Це не просто. Ми дійсно щасливі!
Під оцим ось, небесним покровом.