Очі бабця намастила
Фіолетовим чорнилом,
А ще пурпуровим губи,
Може, хто таку полюбить?
Так нафарбувала брови,
Що сміялися корови
І всі кури позбігались,
Індики перелякались.
Ну, а цап ввійшов у раж —
Ось, що значить — макіяж!

15.03.2023р.

сьогодні
я вам розповім
про спалені пшеничні поля,
які ніколи не побачать зерно
і людей, які їх засіювали.

вони стоятимуть пусті
під заливними дощами.
будуть промерзати
під товщею снігу.
палюче сонце
обпікатиме їх чорнозем.

з часом, пшениця
осипеться
і змішається з бур‘яном
та травою.
і ніхто вже
не прийде прибирати
цей сірий пейзаж.
ні фермери,
ні агрономи,
ні трактористи,
ні комбайнери.

тепер артилерія
засіює поле снарядами.
сиплеться з неба шрапнельний град,
гудять смерчі та урагани.
в землю саджають
міни й фугаси.
копають окопи,
будують укріплення
з бетону та сталі.
всі говорять лиш про війну,
а про пшеницю - ні слова,
і про хліб вже також
ніхто не говорить,
незважаючи на масовий голод.
і ліки від цієї хвороби одні:
такий самий голод
з іншої сторони.

за горизонтом траншей
горять українські поля,
і дощ не спішить їх гасити,
а буревій розносить
цю смерть все далі й далі,
наскільки йому вистачає
палива.
залп. знову залп. ще один.
птахи летять
бойовими порядками.
броньовані колісниці
йдуть маршем вперед,
піхота тримає мечі наготові,
вони всі зібрались тут
на тому самому полі,
щоби вирішити
його подальшу долю.

все стихло.
не видно нічого.
немає вогню. немає болю.
гомонять тільки ріки багряні -
мовчить родюча земля.
і кому тепер
будуть треба
ці пшеничні поля,
окрім тих,
хто їх розміновуватиме?

17/03/23

Бабця вихідна в суботу,
Тож не треба на роботу.
Та о п'ятій в сонну мить
Знов будильник дзеленчить.
Ні, не відпочинуть руки!
Діти смикають й онуки,
Розривають на шматки —
Вгрузла бабця в пелюшки.
Нарубала дрова й носить,
В полі косить сінокоси,
І готує всій рідні,
Не лише у вихідні.
У хліві: кролі, корови,
Кури, гуси гонорові.
Хочуть пити, їсти всі —
Вереск зранку звідусіль.
Сорочки пере для сина,
Вигрібає з магазину,
Що там є — усе підряд.
Поливає грядки, сад,
Догоджає зятю, доні,
Грає на акордеоні.
І було б усе, як слід,
Якби нашу бабцю дід
У неділю не посватав —
Гарний, молодий, завзятий...
А що бабця? От біда!!
Заміж хоче в сорок два!!

16.03.2023р.

хмари пливуть у нічному небі,
місяць світлом розрізає кімнату.
що йому треба зробити,
щоб її зрозуміти?
те саме питання
вона задавала собі.
запізно шукати відповіді
там, де їх явно немає.
та і вирішить це що-небудь?
добре,
я почну з початку,
щоб все стало на свої місця.

вона засинала
на його плечі.
у темряві
він дивився на неї,
цілував
її скроні
ніжно і трохи боязко.
мабуть, тому їм снились
однакові сни.
мабуть, тому вони говорили
про найвідвертіше.
але що з цього було
насправді важливо?

ті самі моменти
проведені разом,
коли вони дивились
один одному в очі
і життя ставало не таким
вже й безбарвним.
вона розуміла його,
він відчував мову її
тендітного тіла.
вони точно знали дві речі:
тільки він
буде з нею слухати тишу,
тільки вона
буде слухати його вірші.

він сотні разів скаже, що любить її,
вона - що любить його,
але тут замкнуте коло:
вона ніколи не повірить
в те, що це правда.
він не повірить в те, що це істина.

з часом вони почнуть
засинати поодинці.
жити так, ніби нічого
між ними не було.
робити вигляд,
наче ніколи
не знали один одного,
і, взагалі, їх ніколи не існувало.

хоча кому від того гірше?
йому краще ненавидіти,
аніж любити.
їй - забути
і ніколи не згадувати.
це буде дійсно
правильний вибір
зі всіх можливих.

логічно, що ті рядки, які просякнуті болем,
читачам подобаються найбільше.
як і те, що ніхто не буде
ділитися особистим.
як і те, що все тут написане,
забудеться,
як і історія цих двох.

березень’23

Передчуття попелу – попелу ангелів –
Вона теж була попелюшкою –
Дівчина, яка блукала-ступала
Ногами босими (наче бусол)
В спалених садах Епікура
Між горою Голготою – черепищем
І небесним крематорієм Фаетона
Він читав вірші на руїнах
Елегії захмарні сина Гіпноса,
Він забув слово «самотність»,
Намагався згадати чи то заспівати
Зазираючи в темну комірчину пам’яті
Але марно. Слово тікало піщинками
Між пошерхлими пальцями дотику
Наче не слово воно, а кавалок пустелі.
Шматок його землі-дідизни,
Де нічого й ніколи не квітнуло:
Де тільки легенди про сад магнолій,
Де тільки катрени Мішеля-лікаря –
Чи то пророцтва катарів Провансу –
Передбачення синьої вічності,
Про яку мовчить птах Див-Алконост.

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

добре, я зараз все поясню.
ти ж знаєш, що соцмережі
з‘їдають голос та інтонацію?
і навіть найщиріші зізнання
в коханні ламаються,
як вранішня крига
під твоїми ногами.

давай обговоримо
це за чашкою кави?
що? занадто клішовано?
всі настільки часто пишуть
про каву й кав‘ярні,
що навіть мене вже підтошнює.
так само і з нами:
ми постійно говоримо
про одне й те ж саме.
де в цьому сенс?
сенсу немає.

все марно.
ти знаєш, що це все марно.
останні розмови були
беззмістовні,
емоції - сірі та голі.
не дивись в мої очі знову,
залиш ці безглузді спроби -
там немає нічого із того,
що ти хотіла б побачити.
нехай це й надалі
не матиме значення.
ні слова, ні вчинки
вже не варті нічого
(така собі девальвація).
доречі,
я не гірше за тебе
вмію всіх звинувачувати.

я відчуваю твій біль
і розумію, що він не згасає,
але нічого про тебе не знаю,
абсолютно нічого не знаю:
що ти ховаєш,
від кого ховаєшся,
чого ти чекаєш
і на що сподіваєшся.

якщо я і стану кимось,
то рівно тим, ким не хочу бути.
моє майбутнє туманне,
як і ранок в бхопалі 3 грудня.
добре заснути з думками
коли не думаєш,
що в тому тумані.
риторичне питання:
як пояснити тотальну спустошеність простими словами?

що ж, тепер ти знаєш -
соцмережі з‘їдають голос та інтонацію,
розмови за чашкою кави -
романтизована хрінь,
а вІрші -
рядки з римою і не більше.

на цьому і завершимо
нашу розмову,
щоб не робити її
знов беззмістовною.

26/01/22

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю пала Ахашверош?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпeрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Посохом мого неспокійного серця
Міряю шлях між зеленими пагорбами:
Витесую себе з брили повітря:
Співаю псалми квітам синім волошок,
Бачу сни під крислатим буком:
Чиста вода з неба у келих мого життя –
Вип’ю його до краплі – не промине
Чаша сія. Віщунка Манто
Напророчила пісню жайвора –
А навколо круки. На руїнах Трої
Тіні кентаврів сивіють – бо смуток,
Бо вмурована в камінь мідна самотність.
Діряву попону білого однорога
Учні дивака Конфуція-писаря
Перешивають на халат для квітня:
Бо холодно вишням цвісти – зимно.
Про мене забули на чужих поминках –
Поминках по Фіннегану,
Що повнились тихим абсурдом
У садах моїх відчужених марень –
Садах Епікура. Я повертаюсь –
На схили зеленого деревію – туди,
Де чиста вода.

осінь збирає всі свої фарби
і готує холодні дощі.
я готовий купити,
взяти задарма
хоч трохи тепла
і сховати у свому плащі.
осінь приходить без дозволу,
без гостинців і
теплого чаю.
не бійся,
все буде добре,
я знаю.

але коли сáме?
коли нічийна земля
знову рідною стане,
і на ній зацвітуть
яблуневі сади.
коли нікого із нас
не розділятиме відстань.
коли всі зберуться
за сімейним столом.
коли з очей впаде
остання сльоза.
коли все повернеться
на свої місця.
одне питання «коли?»
я так хочу
в це усе вірити,
але відразу вибачусь
за свій оптимізм.

серед знищених міст,
знайомих і рідних місць
ми знаходили себе
і так само губили.
і тої ж хвилини
намагались пристосуватись,
прижитися
і кожної днини любили.
ми зуміли
зберегти скарби
всередині себе,
наші спогади,
які вже й наче не наші.
щастя ховається
у звичних речах -
ми його просто не бачимо.

дай мені свою руку.
ось так.
притулися.
я обіцяю бути з тобою.
і прошу: нічого не бійся.

21/10/22

Гей вороженьки

Рік за роком знову й знову
Створювали злобну зброю,
Проспівуючись і скорюючись злому слову
Засипляйте,
Засипляйте,
Засипляйте
Мені шкода, гей вороженьки,
Що прийшли на нашу землю,
Йдучи на смерть в чужу країну
Засипляйте,
Засипляйте,
Засипляйте
Мені шкода, гей вороженьки,
Що напали на чужий дім,
Вмить змішайтеся з землею уві сні навіки спить
Засипляйте,
Засипляйте,
Засипляйте

Гей вороженьки

Спатимете в землі холодній, очі не піднімайте,
Ви ж хотіли землі цієї,
Хіба що хижун з-під синього неба кинеться на вас
Засипляйте,
Засипляйте,
Засипляйте

Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.

у нас третій день йдуть дощі,
спека змінилась на холод.
у мене, як завжди, нічого нового,
точніше,
нічого такого, що б я міг розповІсти.

я знаю, що ти ненавидиш дощ:
востаннє
він зіпсував твою зачіску
та макіяж.
ти проклинала богів,
метеорологів,
простір і час.
під роздачу потрапили
навіть улюблені туфлі,
які зі свистом полетіли
на кухню.
ти спізнилась, мабуть,
на годину
і хотіла компенсувати це
чашкою флет-вайту.
ти була неймовірно красива,
не дивлячись на дощ
і всі збіги обставин.

ти ненавидиш дощ:
він змивав твої сльози
на деміївському вокзалі,
коли ми з тобою прощались.
ти казала,
що у тебе немає бажання
їхати,
що хочеш лишитись зі мною,
але якщо доля розлучає нас
вдруге,
то це або знак
або вона просто жартує.
одна валіза, рюкзак,
букетик ромашок
і твій улюблений полуничний «макфлурі» -
ось і все, що ти забираєш з собою.

я б хотів розірвати всі карти,
знищити глобуси
та кілометри доріг,
що нас розлучають.
насправді,
я знаю, що б‘юсь,
як риба об лід,
і мої старання,
аби це все змінити,
недолугі та марні.
багато води утекло
з того часу,
ми живемо кожен
у свому вимірі.
шкода,
але ми обидва
помилились у нашому виборі.

треба визнати це
і поставити крапку.
я хочу вірити,
що цей вибір
буде все-таки правильним.

прогноз погоди знову бреше.
ефір пустує без комедій,
мелодрам.
тв-програм знов стало менше -
я все частіше дивлюсь чорний екран
(треба ж вбивати час бодай на щось).
синоптики передають +20,
а на душі знов холодно і дощ.

листопад, грудень`22

все закінчиться опівночі.
я обов’язково тобі напишу,
що не маю з ким
говорити про тебе.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.

я більше не хочу
шукати тебе в інших.
я більше не хочу
мовчати про це.
можливо, виною всьому є
відстань.
хоча кого я обдурюю?
лиш самого себе.

наші зустрічі
були іноді дивні,
наші розмови -
завжди відверті.
я буду поруч,
коли це потрібно.
навіть у повну безвихідь
розраховуй
на мене.

сніг засипає вулиці -
покривається
попелом білим асфальт.
я йду аби тільки йти
без цілі, мети
та думок про завтра.
єдине, що цікавить мене -
це
нічого.
нічого вже не цікавить:
кожен день -
сіра буденність.

я знаю,
що пишу в нікуди.
я знаю,
що писанина нікому не треба.
ти прочитаєш це хіба що з нудьги,
хоча в це я навіть не вірю.

я зізнаюсь самому собі,
що важко це все відпустити,
що за минулим сумую
і хочу повернутись назад.
поговорити,
побути поруч,
почути -
не має значення місце і час.
але нарешті вже треба вирішити:
чи підкидати дрова у вогонь,
чи зробити так, аби він погас.

на годиннику 23:59.

все закінчиться сьогодні опівночі.
хмари закриють місяць,
згаснуть зорі,
охолоне сонце.
колись я знову тобі напишу.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.
колись це буде, обов‘язково.
колись, а, можливо,
ніколи.

лютий`23

Гудят серены, взрывы, звук самолёта.
И страшный сон в явь превратился.
Тебе я знаю страшно, хоть может и скрываешь это.
Когда становится невыносимо страшно.
И будущем связь теряешь Ты.
Закрой глаза, закрой их на мгновение.
И нарисуй своим воображением МЕНЯ - Родного человека
Как крепко обнимаю я тебя,как нежно и с любовью глажу по щеке.
Как страстно я тебя целую.
Представ как мы гуляем по мирному ночному городу втроём.
Счастливая СЕМЬЯ!
В ответ ты улыбаешься когда глаза откроешь.
Все будет наяву , пускай немножко нужно подождать.
И вдруг тепло окутает тебя и это буду Я!
Ведь как далеко мы друг от друга не были, всегда есть та невидимая связь РОДНЫХ людей.
Родные люди нам даны , чтобы лучик света и счастья рядом был с тобой ВСЕГДА!
И не смотря на то что вы сейчас не рядом и как бы страшно не было тебе.
Всегда есть ради кого жить
Ты просто закрой глаза и всё поймёшь.

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Виття сирен розбило небо на світанку
І вмить зів'яли тисячі життів.
Йшла люта смерть, набігли чортові собаки,
На мирних мешканців повітряні атаки...
А світ байдуже каву пив собі.


24.02.2023

я б міг ніколи
про тебе не згадувати.
я б міг просто забути і крапка.
я б хотів скинути цей вантаж
і все зайве
зі своєї пам‘яті.

немає нічого випадкового.
немає збігів обставин.
і в паралельних світах все по-іншому -
ти закохана в мене,
а я про це навіть не знаю.
вже пізно
приймати будь-які рішення:
кожне слово сказане мною,
буде сказано просто постфактум.

періодично копаюсь
в минулих спогадах -
переливаю з пустого в порожнє.
тільки я винен в тім,
що той діалог не відбувся.
«просто не можу.
просто боюсь.
просто не хочу.»
просто
знов виправдовуюсь.

так, я за тобою сумую
і часто про тебе згадую.
випадкових знайомств не буває
і ми обидва чудово це знаємо.

я б міг ніколи
цього не писати.
забути про все,
поставити крапку.
я б міг розкрити всі карти -
сказати все, що ховаю в собі,
але
навіть зараз забракне
духу зізнатись,
що цей вірш присвятив
саме тобі.

січень`23

Для птаха сірого ночі зоряної
Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
Впийтеся лісовим вином,
Ви – тіні березневого місяця!
У лісі мертвих дерев
Замість пролісків цвітуть дні і години:
Збираю ці сірі квіти
У скриньку жебрачки Пандори,
Зроблю з них гербарій
Покладу сухі пелюстки квітів часу
Між сторінками літописів
Мертвого міста Гелон:
Сірі квіти самотності
Відвідують сірі джмелі спогадів.
Сиві птахи мовчазних сутінків
Згадують літо лагідне,
Яке стало тліном:
Пийте вино бузинове
Допоки серце не оселиться
У крижаному місті серпанку.
Усміхнений бог очерету
Заплющує свої жовті очі,
Шепоче забуту легенду
Про людину, що лишила слід
На рінні ріки минулого.
Визираю птаха-годинника
Попелястого, зозулястого з келихом
Під крижаним небом чужих сліз,
Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
По той бік скляної межі срібла –
Повість про друзів неба і циркуля:
У сваволі погляду
Вирощую металеві квіти.
Сірі.

Гой же, друзі, ми люди руськії!..
Щосуботній день в лазнях паримось,
Усяк божий день жирні щі їмо,
Жирні щі їмо, гречневку поїдаємо,
Рідненьким кваском запиваючи,
Святу матір Русь споминаючи...
Б’ємо байдики, прохолоджуючись,
Тільки п’ємо-їмо, вихваляючись...
Гой, чи вам, люди добрії,
Докорять-лаяти нас не совісно:
Працювали б ми, нема хіті чомсь,
Ми б і раді були, так не хочеться,
Кепська справа, навтьоки од праці
Біжимо, на печі лежимо,
В чунях ходимо, кричимо про Русь,
Все про Русь кричимо аж до хрипоти!
Так хіба ж ми, друзі, не руськії?!

Хотів сказати кілька «теплих» слів,
У них вмістити біль (на жаль, не радість)
Й нестримну лють, а з нею хвилювання.

Ви всі - л@йно і гірше свино-псів!
А ні, це грубо. Скласти постараюсь
Маленьке, щире, «ніжне» побажання.
!


Липень 2022р.

Моя вулиця пахне супами.
За розквітлими мигдалем і сливою
Не второпаю, квасоляні чи горохові ті супи...
...Та якби це був Борщ, байдуже - м’ясний чи пісний,
Не завадили б жодні пахощі.
Мало не півгорода вкладено в нього.
А як уже готується той Борщ до столу,
З подрібленим часником зі споду тарілки,
З петрушкою й кропом назовні та зі сметаною,
Та як додасть апетитуту ще й невибутня вкраїнська пісня...
Чи ж можна утриматись, щоб не подякувать Господу Богу?!
...Отож, коли доводиться чути про якісь там москальські «щі»,
Так і хочеться, якщо не вбити, то принаймні дать скуштувати
Негіднику ложку-другу борщу, щоб очманів з переляку.
А як до пам’яті прийде, то вже навік перестане варнякать про «щі».

Її мовчання - це контур голубки,
що тонкою ниткою крил
розділяє сонце палких губ
і здимається вище хмар,
коли посміхається небо її очей.
Там плавиться золото променями скипівши,
І ллє солом’яну тінь - шепотіння,
переливаючись у шовкове волосся ночі,
що наче куліси розходиться відкривши простір
для серця любовної пісні, їі усмішки.

07.11.2020

Чернетка, — це і є предмет мистецтва, майстерня духу, справжній артефакт споглядання, хірургія на сторінках.

Найкраще почуваєш себе не в нових черевиках і костюмі, а в домашньому дранті до якого привик і що вільно звисає на тобі й добряче тобою пропахло.

Поезія наситилась. Вона відбулась.
Тепер діло за тими, хто підтягується до неї. А тому чернетка – повноводна поезія,
спроба створити дім біля ріки Мистецтва в якому усі матимуть свої чернетки.

Гніт свічки починає кіптявити. Атмосфера утаємниченого поступу.

Наче покривати собою розпанахане лоно вірша. Лізти у його недовершену конструкцію, спотикатись. Бачити недоказане і...

Слухайте, яка вона чарівна! Прекрасна.
Я зустрічав її у снах. Канон краси. Радість спостерігача. Хоча насправді вона прикра.

Ці перші несміливі рими. Це солодкий бешкет прокрадатись в чернетки чиїхось роздумів,
пробігати очима вздовж недосконалих рядків,
вимовляти юне намагання висловити себе чужими, вживаними до неможливості
і збитими вкрай словами простенької доморощеної філософії:

«Ти не відчув мене чомусь, я бачу,
Але це зовсім не твоя вина.
Не відпускають те, чого не мають,
І не тримають тих, кого нема.»...

І це не насмішка. Слова вихоплені з тайника чужої душі мертві, коли ніхто не бачить їх чернетки, вони
Не мають землі, не знають тепла, не ростуть.

Він каже, що любов вимагає возз'єднання піднесених із тими хто підноситься у тваринній похоті.
Щось подібне читатимеш в Авіценни.
То ж тотальна поетизація нічого не змінить. Але записник, чорнові записи, ідеї...
Здається ми готові для того, щоб коронувати, піднести на трон милу простоту,
не зрілу, але щиру в оточенні досвідчених, але спраглих.

Це і буде кінцем поезії й початком поезії чернеток.
Тільки прислухайтеся до цієї блаженної симфонії.
Скільки тут музики, любощів та історії!

02.08.2022

На бретельках твоїх сновидінь
Дихає легко
Пломінь,
Медовий духом,
Як сонцем вагітний
Пампух
Що в долонях
Твоїх
Зарум’янився
Гарячих.

Я кохаю тебе,
Промовляє вона
І звуки народжені у межиріччі вуст
Сходять хвилями складів
Обриваючись в солодкознеможену
Павзу її язика: Я ко-ха-ю.
Розпад на крихти: звуки, дотики, оглядини.
Я збираю її заново і відкриваю її в захоплені
Бажаючи огорнути давно знайому, що стала в стократ ріднішою, аніж була.
Наче вода перемиває пісок і котить по ньому гальку
Щоразу досліджуючи його покатий берег, улоговину землі.
Просто існувати в такт чи вибиваючись з ритму монотонного маятника часу.

Глухими звуками, мовчки вона чистить свій голос трьома запнутими,
Несміливими віддихами.
Я знову чую цей сріблястий відлиск
Розтулених вуст її мови.
І я ко-ха-ю те-бе.
Слова наче переплітаються тугими пасмами складів,
З її словами, мов знаходячи потрібні пазли, уплітаючи бантик поцілунку вкінці.
Спекотна частота переливів липневої пасторалі,
Плескіт холодного живильного струмка в пониззі травянистого яру
Обабіч розпеченого килима сонячної жаги.
Вона поступливо завмирає позуючи її променям і ця мить
Олійним відбитком переносить її на льняне полотно мольберту у моїй майстерні.
Серце зжимається і завмерши на якусь мить пронизливо,
Глухо віддає у грудну клітку, відбиваючись у скронях
Збудженою аритмією змушуючи важко дихати.
О, ні, — думаю я, — це зовсім невдалий час для живопису.
Вона не представниця тонкогубої філософії. Це щось інше.
Каже «навчи мене», а тоді, тягне свого язика і губи у схлипне мовчання.
А потім години суперечок про жіночі права, творче начало та вагітність,
Звертаючи до французького фільму, якому віддає свій розтроєний жіночий голос
Начитуючи в мікрофон імпровізованої студії.

Я читатиму цього вірша, закутавшись у фіранку безсоння,

Вагота жіночого тіла.
Ти пітримуєш його руками, перетворившись на чуттєве крісло,
Спинку якого стискають її стегна.
І коли я читаю їй цей уривок вона перебуває в такому захопленні!
І я так хочу обманути себе, хоча думаю, - а що про це скаже поет?
Про еротичний образ відкинутої спинки крісла.
Знаю що, а тому достатньо її шаленства і подивування прекрасної жінки
З берегів відкритих конкістадорами. Пам’ятник Малінче.
В’юнка шерехата рослинність заповідника
По якій шмигають вужі, ящірки, медянки.
Джерело обкладене плескатим каменем.
- Як він побудував готель у заповіднику?
Юна коханка. Тиха гавань. Постріли.

Це ж така наша поезія, що відмахнулася від класицизму ножицями
І повирізувала фігурки з цупкого кольорового паперу повітря.
Колаж сміхотворних ідей.
Дім з гральної карти,
Відьма верхи на жовтому листку,
Червоний комин з димними віршами. Кострубатий паркан з рядків верлібру.
Юна коханка. Тиха гавань. Постріли.
Заповідник.

І я втрачаю тебе, заодно і самого себе.
- Стрепенись, — кажу собі. Та мовчки спостерігаю
За шерехом на галявині спогадів ступаючи на хвіст надокучливій ящірці.

04.08.2022

Це не просто плаття,
А цитата любові,
Фільму,
Епохи
Кімнати,
Арт-нуво.
Я здається, що
Стану апострофом
Твоєї любові – любов’ю,
На білих та списаних сторінках
Розкішного тіла
Твого.
О так, це не просто хода
Ошатної Жінки,
Каліграфія юності,
Розмашисті виверти
Рук і голодних поглядів,
Прекрасне письмо
Голосних і протяжних
Речень
Де крапки подібні на афини
Під листком.

Ти більше належиш мені,
Як собі.
Попри твою недоторканність.
Я пишу, розпорюючи поглядом
Цитатник твого плаття
По швах,
Готуючи лекала для нового,
Але поки що:
Я чіпляюсь за твою наготу поглядом,
Як дитина за спідницю матері.
Поезія округляється,
Набирає ваготи легковажності,
Наче підносить догори палець
Затуляючи сонце.

Ти робиш крок,
До колосу на глиняних ногах.
Тоді ще один.
І ледь погойдується шибка за дерев’яною рамою вікна.
Крок третій,
Наче долоню
Підносиш серце
До гарячої лампочки
Відчуваючи жар прозорої одутлої груші.
Ще один, ще один крок
І світ об’єднав і возніс
В одну із кімнатних формул
Хневідомого + тіні на підлозі + ледь відчинене вікно у квадраті
З шумовинням сказистого вихору напроти грозового неба + трепет
І зрівноважує поезією Ацефала.
Все найважливіше відбувається випадково,
Тільки тому, що ти цього хотів.
Хвиля її молодих стегон омиває береги спраглих островів нещасного Конкістадора.
В повітрі приємно пахне випраним одягом, гаряче повітря змішується
З холодним подихом її парфумів. Добре, що відсутній запах кави.
Вона рвучко кидається, щоби перебігти велосипедну доріжку
Кинувши оком на світлофор, та заглядаючи в свій телефон,
Мріючи про можливості тридесятого царства.

Ці миті вилітають розкадровкою сонячних спалахів.

Плаття її ледь закопилюється вітром догори, —
Класичною складкою банальних Діонісій.
І цей ритуал поезії, ходу спалахів я бачу протягом подорожі до центру міста,
Мов квітневі стації на стінах нефу.

- Вона видихає гарячий грудневий пар і показує тату на шиї. Це ієрогліф. Погляд дитини з проколеним носом.
- Вона часто вживає обсценну лексику і кидає хтивий погляд в кафе.
- Вона ненавидить чоловіків і мститься їм, обманюючи сподівання.
- Вона думає про самогубство. Бачиш її біля храму де ця хтивість змінюється на сльози, але так потрібно, ти знаєш, що вона не втече від самої себе.
- Вона хоче дітей. І вишиває ангелів.
- Вона ходить в танцювальну студію, вивчає бачату.
- Вона тягне у кіно на безглузду комедію з малоросами. Скоро вони плакатимуть.
- Вона дивиться на тебе і цілує, рвучко, з натяком.
- Вона вирішила все контролювати, наче тестує свою вдосконалену жіночність.
- Вона у вікні поправляє бретельку сукні і вловлює твій погляд.
- Вона показує свою квартиру, куплену їй батьками. Шостий поверх скидає її маску, вона обіймає з тим хтивим поглядом, яким вказує на ванну.
- Вона цілує. Гарячі, але солоні вуста. Так наче бачата запеклась на їх повноті.
- Вона накидається, повстає, розправляє плечі, вигинає спину. В округлому м’якому тілі її проглядається еротична цинічна пасія, що поставила собі мету. Навпроти ліжка вишиті ангели.
- Вона лякає і відштовхує. Потрібно іти в ніч, тікати. Нічого вже не змінити.

Дзвенить талант мого таліону твоїй зраді.
Циркулем ніг, кроками, що свідчать про готовність до шлюбу,
Як написано в одному арабському трактаті — тікати через вільготні вулиці
Світанкової, осінньої площі.
Але втечею нічого не змінити.

07.08.2022

Станіслав – корабель у морі Часу.
Я матрос, якого взяли на борт
У гавані синіх мрій.
Під вікном маргаритки –
Громадяни республіки темних ночей:
Наливаю у келих чорне вино –
Тобі, Сіріусе –
Білому оку весняного вечора,
Зірці холоду: крихітці світла,
Душі старого пса-волоцюги
Міста, яке стояло одвіку
На землях сколотів: людей-вовків.
Станіслав: під твоїми вітрилами синіми
Мислити: про серце нашого світу,
Про зерно, яке сіяли чи то загубили
Люди мальованих глеків,
А воно не зійшло, не виросло,
Так і лишилося скарбом
У чорному ґрунті німфи Нюкти,
Де будь-яке око сліпне:
Навіть тих диваків,
Що пройшли крізь браму.
Стукіт
Лунає з глибин планети хворої.
Відчиніть нарешті двері,
Прочиніть цей отвір в комірку буття,
У єство таємного «Я»,
Прочиніть для Істини,
Що крокує босоніж.

Я чув їхні голоси, що шукали фанерну поличку від креденсу.
Він скидався на дерев'яного голема, що порозпихав по закамарках своїх шухляд липкі льодяники,
А вони вабили до себе набридливих гудінням ос та бджіл та тихі потічки крихітних мурах.
Він торохтів кухонним начинням, розхитаними шибками у своїх дверцятах
За якими подзенькував старий сервіз;
Зверху нього — того поважного пана — розмірено цокав годинник,
Схожий на трикутний формений капелюх…
Я все ще чув їхні голоси.
І шкода було мені цього гарного корінастого хоча й неповороткого велетня
Бо знав, що він назавжди позбувся своєї відрихтованої полиці.
На ній уже красувалася оголена пишнотіла жінка
Застивши в патетичній позі із задертими угору ніжками наче ота куртизанка на картинах Буше, — але замальована олівцем;
Точнісінько, як на отій еротичній гральній карті, яку завіяло за дротяний паркан неподалік автобусної станції і яку я підняв, в далекому 97'.
І тоді я почув відсторонений голос художника:
— Нічого оригінального. Оце воно — звичайне мавпування.
І вони перегукувались —
Голоси, що шукали полицю і голос мого критика.
Жахливе відлуння.
І я вже ненавидів отой креденс, і оту полицю... і ту бубнову сімку.
Хоча...
Хоча саме тоді, хтось хутко заплющив день...
…а тоді залунала музика.
Все голосніше і голосніше прокрадаючись з того мороку
Збентежених струн її фортепіано.
Вона не зовсім вдало перебирала клавіші давно вивченої "Fur elize".
— Сьогодні концерт. — каже вона, продовжуючи з тієї ж октави розписувати музичну фразу.
А за її очима уже стоїть той, хто записує на клаптику того п'янкого вечора декілька власних фраз.
Ти знаєш, що вона — підліток, напівсирота, обирає свою антихудожню позу
І рвучко обертається нею до свого вітчима. Знаєш, що нічого доброго з того не буде.
Бачиш, як вона огортається в плащ нічного сонця і зникає в безпам'ятстві користолюбця.
Але ти пишеш,
Пишеш відверто і ніжно,
Трохи гротескно, іноді з гомеричним свавіллям описуючи її ніжну красу.
І зовсім не так, як перемальовував вульгарний портрет отієї… натурниці,
Але він опиняється поряд. Безглуздий, хтивий. А далі? Вагітна мадонна? Сучасний вірус Вірсавії?
Голос, що тоді прорізався — декламує вірші,
Підкидає угору стоси паперу, розпалює нутро
Вогнем роздмухуючи закопилені пелюстки спідниць
Тих жінок, що танцюють довкола вогнища.
Це горланить хтось із вікна:
"Література — це спроба перетворити вино у воду. Геть цю химерну ідіотію!"
Це кричить персонаж якого я туди поселив.
Йому залишилось недовго.
Вогонь, що зайнявся у внутрішньому дворику швидко добереться до нього.
"Жінка, — кажу вам, — не хоче правди, — дзуськи! Вона хоче бути правою!" — кричить він.
Я з ним, звісна річ, не погоджуюсь.
Меле казна-що. А вогонь уже на його балконі.
Бачу, як горить отой довбаний креденс без отієї ненависної полиці,
Ота полиця з ненависним змавпованим малюнком,
Ота парнойа карти, що випала з колоди Содому
І оте розстроєне фортепіано,
І отой плащ нічного сонця затертий до сизих на просвіт дир.
А на тому згарищі уже стоїть той, хто записує на клаптику п'янкого обвугленого вечора декілька власних фраз.

24.07.2022

Така дурість:
Коли дивлюся на тебе – бачу майбутнє подвоєне підборіддя
Як раптом обмовишся – чутиму подих моря, теплий шерхіт піска
Біля загадкового гроту
На лимонових берегах усмішки.
А в ній –
Бачитиму обриси легкої втомленості та ніжного приречення актриси Керол Ломбард.
Ні-ні,
Я бачив їх пізніше, набагато пізніше
Тих, що подібно твоїм вустам
Заспокоювали мене, але говорили тоном узвичаєного відчаю
І тільки запам’ятались мені, неначе застигли у гіпсовому відбитку пам’яті,
І тільки тепер ця форма наповнилась чуттєвим поцілунком твоїх вуст.
Те ж саме з очима.
Це очі з казкових старих ілюстрацій.
Поглянь же!
Я увесь складаюсь із сторінок, книг, світлин, зображень,
Геть по цілому тілу обліплений тими копіями,
Жаданнями, що вдихнули у мене з народження,
Оділи маски, витатуювали на шкірі,
Що, в біса, я й сам вже не знаю чи насправді я так закоханий в твої очі.
Я тільки знаю, що довіряю їм,
Як довіряють між собою закохані душі, згодом відвертаючи погляд одна від одної.
Але ці очі!
Це густе чорне волосся, брови,
Що часом п’явкою викручуються в знаки питання,
І тобі стає млосно лиш від однієї думки,
Що вона не твоя.
Найсмішніше те, що ти ніколи не зможеш відмитися від татуювань
Чи викинути з пам’яті себе не подавшись у божевілля.
Десь тут ховається піщинка правди – між шерехатими барханами великої пустелі.
Десь тут. Я відчуваю її, мов у вередливій старій казці
Та мені ніколи її не знайти і ніколи шукати.

23.07.2022

Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.

Великий парк Травня
Стане колись великим видавництвом Сонця,
Цехом
Із мільйонними накладами книг
Густого листя.
Колись неодмінно так станеться
І ти,
Сівши на сплетену з плюща лаву
Читатимеш розгорнуті сторінки
В шумовинні вітру та ажурній мережці світлотіні.
Ти читатимеш просіяні сліди сонця,
Звуки птахів, тиші, шемріт чагарників
Біля висохлого фонтану.
Ах, це гаряче каміння,
Ця гранітна геометрія минулого
Обшита листям смоківниці
І пошкоджена гусеницями майбутніх метеликів.
Вони літатимуть колись тим парком
І сідатимуть на твоє розкішне волосся.
Ти станеш пам'ятником без постаменту,
Бібліотекою без книг,
Любов'ю без історії.
А тоді знову прийдуть Морлоки.

05.05.2022

пляжі, люди, річки, море
старі будинки, глибокі вулиці
листівки, марки, пошта
людина постійно кудись
біжить
і бачить, але потім не згадає
пам‘ять знає:
«запам‘ятовуй жахливе,
а гарне залиши на потім
при смерті будеш лежати
думати
«треба було зупинятись»

(Ukr.)
розлито вино
стигне кров не водиця
пошук істини

(Eng.)
the wine is spilled now
cooling down blood isn’t water
searching for the truth

Під лисими зорями,
Над пухнастими хмарами
Лечу
У снах.
Де ти, Конфуцію?
Запитую себе вкотре
Плямуюючи білий папір
Ієрогліфами –
Чорними круками знаків
Поцятковую.
Пензлем.
Будую вежу Малинових Горобців
У снах.
Каміння так само важке
Як на кожній будові:
Готичного замку
Чи романської базиліки
У Царгороді мрій
Чи Вавилонської вежі
Бородатих астрологів.
Каліопа
Позначує кожну цеглину
Пальцями
(А я гадав, що поглядом
Кентавра Хірона).
Чомусь у царстві Морфея
Я будівничий –
Каменяр вільний
І все мурую
(Для чого?)
А в світі руйнувань
Писар – каламар повітовий
(Намарно)
А хотів Сковородою сучасним
Блукати-тікати
Куди – невідомо
В пошуках.

трішки зусилля
і можна подолати
земне тяжіння
як це робить
крапля дощу
що повзе угору
по лобовому шклі авто
коли воно бореться з вітром
прорізаючи простір у невідоме

дрібка віри
і мрії могли би
розкоконитись
як це властиво метеликам
і світлим душам
що покидають знесилене тіло
забуваючи про земне
набуваючи стан невагомості

грудочка землі
рідної
і невагомим стає життя
коли ця грудочка у руці
а з грудей
виривається пташка сполоху
бо вухо
жадібно поглинає
приступи набату

крапля совісті
і все стає на свої місця
бо з таких краплин
вилитий Образ Божий
ними вмивається
і змивається біль
їми би напувати
необережність кроків

уява знаходить собі місце
у час мусонного сезону дощів совісті
це коли біда
вже не на порозі
а у хижі
це коли слів бракує
а стиснути кулак міцніше
не в змозі
і тишу ропинає
у воронячому дзьобі
відшліфоване віхами
глибоко-задушевне
кра

17 Вересня, 2019

День починався так,
Як і ти, — розмружуючись од тягучого сну.
Зоря розливалась лазуровим глибоким полотном,
А його лоскотали білі хвилі розімлілих пір'їнок.
Тінь, ще не торкалась предметів, і світ
Мов приховував сонливу непокору пожадливого супокою,
Як тоді коли залишаєшся без нагляду,
Маючи вдоволь часу на дурощі.
До часу, як прийде Настоятель і запалить світло,
Щоб оглянути твою кімнату.

Так прокидаєшся ти.

07.09.2022

Темні спогади Сонця
Про віки невблаганної тьми,
Коли світло було далеким
І світ не пізнав себе.
Світлі спогади Сонця
Про почвар, що вовтузились
У намулі теплому
Часів папороті,
Про людей, що ліпили глеки,
Шанували коней і світло,
І мислили зорями.
Коли світ ще був молодим,
Коли простір міряли кроками,
А час – летом стріли,
Коли ножі були кольору тіла,
А тіла кольору глеків,
А глеки кольору Сонця,
Тоді жили люди,
Які заперечили тьму.
Мандруючи шляхом зірок-звірів,
Відчуваючи Порожнечу
Як Першопочаток,
Відчуваючи себе смолоскипом,
Відчуваючи в собі Вічність,
Сонце згадує нас.
Несемо йому медову офіру –
Требу кольору Сонця –
Ми – нащадки гелонів
Сонцепоклонників.

Любов витинає кроками білі літери на білих сторінках часу.
Їй під силу переступити гори
і зім'яти галявину червоних метеликів
спійманих шовковою ниткою;
в скелясті пригорщі набрати сонячні води озера
заглядаючи в прозорі глибини його дна
заломленим промінням твоєї наготи
і пити його холодну сріблясту ніч
з келихів чорної парасольки.
Стільки гачків, мереж лежить між водоростями,
що нахмурені крапельки стривожених брів
лякають полохливу водомірку мого погляду.
Хруст гілки.
Тепер мені зрозуміло, чому
вони вкладали у Ведмежу пащу калюмет
і просили пробачення у вбитого.
Але я,
Бігаю по плесу озера під тисячею крапельок Сонячного дощу
Вдивляючись у скосисте Сонячне проміння свого тотема.


13.08.2022

Сотні сонць гарячих
Моєї Вітчизни загірної,
Замріяної як папороть,
Сонць, які запалював
І гасив наче воскові свічки
Весляр мовчазний Харон,
Легко
Торкаючись води важкої і чорної
кінцями пальців десниці
(Темна ріка).
Легко
Забути ім’я – своє і чуже,
А потім згадати
Знову і знову (як Сонце).
А ти думав за брамою світло?
А там річка – глибока й холодна,
Темна, як спогади чаплі –
Спогади про.
Тисячі сонць малювати на глині
Надією марною, потім трощити
Глеки легкі кольорових спогадів
(А може то сон…)
Над небом твоїм –
Понад бузковими хмарами
Літати як бусол:
Тільки не білий – сірий:
Попелястий чужим мовчанням,
Застиглим мов запах
Вогкої зими
Сьогодення.

Кібела кидає важкі зерна
В зораний ґрунт Аркадії
Орачами-кіклопами –
Велетами залізного плугу,
Що зазирають за пагорби
Оком своїм вогненним
І думають, що то не зерна, а зорі,
Що то не Аркадія, а безодня
У якій все розчиняється
І все народжується.
Навіщо вони ріжуть плугом
Камінну землю кентаврів?
Хіба не знають вони – одноокі,
Що землі роблять боляче?
Що плаче вона сльозами мовчання,
Наспівує стиха веселу мелодію смерті?
Збирати суниці
І чавити їх черлені цятки
Між сторінками книги Істини.
Потріпаний манускрипт Кроноса –
Там написано, що все почалось з Хаосу
І довершилось маривом.
Але не сьогодні.
Після епохи Сонця,
Напередодні епохи дощів
Заплюющую очі:
Серед пітьми
Нашого злого часу
Знову панує Кібела –
Втілення першопочатку:
Вчить нас повторювати
Слова невідомі.
Слова забуті.
Слова, що прийшли в наші дні
Босоніж.
Із зерен Кібели виростуть зорі-світи
На які будуть дивитись
Діти еллінів,
Діти варварів.

Ти любиш давати нечіткі відповіді
На чітко поставлені питання.
А якщо можна взагалі їх уникати.
Слово не горобець.
Мовчання золото. -
Кажеш ти, і я десь це все чула.
Ти не любиш дивитися в очі, а краще десь вправо, убік...
Все тому, що дивишся очима, а думаєш розумом.
29.01.18.

— На підприємстві сабантуй
пошти, шо кожної суботи,
тож схаменися, не ревнуй
до кожного стовпа навпроти!
Ну, танцювала з Босом я,
подумаєш, біда велика?
Він мій начальник, не сім'я,
не репетуй, давай без крику!
А те, шо обіймав мене
чуть нижче пояса, то п'яний,
на ранок навіть не збагне
з ким фліртував, повір, коханий.
Що до бухгалтера, то він
у нас якийсь дивакуватий.
За груди мацав навздогін,
бо звик гантелі рахувати.
І охоронець не моргав, то в нього
сіпаються очі.
Від тебе, любий, голова,
у мене пухне серед ночі!

29.12.2022р.

Ріміні – це каламар старого монаха,
Що пише хроніки готів-варварів
Пером цибатого журавля-жабоїда:
Сірим. Бузиновим чорнилом.
На козячому пергаменті світла.
Ріміні – це торба рибалки-блукальця,
Що серед моря вишукує берег –
Скелястий –
З якого добре ловити лускатих
Вирячкуватих скумбрій-зірок
Мереживом білих тунік.
Джуліано! Тебе теж кидали в море –
Може подумали, що ти риба Іхтіс,
А потім малювали тебе на стінах
Ренесансних мурів рудих (цегла),
Що росли на землі храмів поганських
Наче дерева шовковиці на чорному полі.
Не носив я ту цеглу, не місив оту глину
Липку і в’язку – наче сьоме століття
Після Тіберія – свідка мурах.
Не писав я тростиною пісню повітря
Про хвилі, що лишилися вільними,
Про коней, що бачили Прометея –
Я так відчував, так мислив
Під фресками Паоло Веронезе,
Так я пам’ятав. На порозі безодні Неба –
Синьої, як імена, як днища келихів.
Ріміні – це слід на дорозі кесаря
До Колізею чорних лебедів.
Йди.

Лежу я під ялинкою
Закушую скоринкою.
А поруч вся сім'я.
Бабуся, кум із жінкою,
Дідуть, сусід із білкою
І "драгоценная"!
Тож лежимо тихесенько,
Ялиночка гарнесенька
Іскриться на добро!
У небі ясна зіронька,
Всміхається, не віриться,
Що випили відро!

1.01.2020р

(лімерики)

***
А на московії ані початку,
ані кінця немає у війні,
тому макаку
і її коняку
пора мочити в їхньому лайні.

***
А що чекають від війни
ще не дорізані отари?
Якщо вони,
як барани,
їх треба гнати до кошари.

***
А чмобіки у чорному пакунку
удобрюють на вигоні пирій –
усі придурки
по команді урки
шурують чередою на убій.

***
А біснувате не рахує втрати
зомбованої армії тварин.
Кацапуваті
шостої палати
усі наполеони як один.

***
А вагнерівці ще шукають дири,
кудою їм дорога у землі,
лишаючи кадира
у мундирі
варитися живому у котлі.

***
А у тилу – чи то якісь вандали,
чи орки, чи злодії-вояки...
а їхні генерали
канібали
воюють як у банці павуки.

Риторика
А ви чого іще у нас хотіли?
На ваші пики є ще кулаки!
За праве діло,
гайда, класти тіло...
а ні за що... навіщо – на віки?

12/22

Пам'ятаєш, як я закопала його у землю
Своїми руками
Але це був не талант...
Це був мій тато.
Я так за ним сумувала і хотіла спитати... А можна?
Тато ж привіт надіслав:
Я дозволяю...
Доню моя, роби, що хочеться.
Життя коротке,
Щоб казати ні
Власному покликанню.

Що я хочу для себе?
Сяйво таланту...
Що я можу?
Зронити сльозу...
Я не знаю, що чекає на мене
І чи я винна.
Коли Бог відвернувся від мене
Я відчуваю
Що не буває нічого випадкового
І це безкінечна історія.
Безкінечна я.
Я не боюся йти в засвіти
Я знаю: на мене чекають.
Може сьогодні я
А може ти...
Це не важливо.
Вічність спливає.
Час між пальців тече...
Часу немає.
Тільки даються нам всі для уроків
Хто нас кохає...
Хто тихо залежить від нас
І нашої сили
Перемагати себе щодня
Перемагати свій страх і чуття...
Глупість і заздрість...
Свою слабкість духу...
Може є в цьому світі хтось кращий ніж я...
А на тому таких багато.
Свято звичайне
Свято життя...
Ми хочемо мати.
Тільки на святі ми гості
І глядачі
І актори
Ми обираємо те, що нам до душі
З безлічі варіантів.

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:
Подарував йому своє імено,
А він каже, що не ім’я то, а темінь.
Прошу його летіти через ріку бажань,
А він кличе мене мов чужинця
До сповіді пастору віри хмар:
Повідай йому про свій шлях манівцями
До Істини нікому не потрібної,
А гривастий кінь очікує вершника серце,
Хтось лишиться на цьому полі колючому,
Що засіяне залізними зубами дракона,
Еринії краплі дощу дозбирують
У келих Кібели кольору ночі.
Делос – корабель серед хвиль марноти:
Пливе невідомо куди під вітрилом треби
З пристані мідних ножів хліборобів.
Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
Дарував мені якось кіфару посріблену,
Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
День недоречний.
Як все біля входу в Тартар –
Недоречне.

* Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
* Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
* І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
* Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
* У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
* Починать – між люди, скінчить – від людей.
* Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
* Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки..
* Той не один, у кого співрозмовник думка.
* Не по мені, як намір обганяє розум, як зверхницька мета здоровий глузд зміта.