Я її все таки шукаю,
Чи існує вона, не знаю,
Десятки перелопачую, у фантазіях сновигаю,
Де ти, оленю, де твоя зграя?

Перший погляд, перший блиск очей,
Я люблю дівчат, я люблю людей,
Другий зирк, сота долі зневаги,
Ненавиджу всіх, нема вам всім ради!

Вишукую тихо,
Крокую повільно,
По сторонам дивлюся,
Як звір, та й дебільно..

Вона хмуриться, вона мружиться,
Із жахом кричить, у паніці мається,
Чи ти це, одна та вже?
Без змісту питаю я.

З любов'ю пишу,
Хоч її і немає,
Колиску колишу,
Втікаю до гаю.

Справді то давно вже сцена,
Блюзніра ми граємо,
Милістю скорбить нас,
Бо жертву шукаємо.

По очах я бачу,
Емоції читаю,
Ти нічого не здогадуєшся,
І ми один одного зневажаємо.

Це дуель статей, поєдинок неврозів,
Подарувати букет рож вам?
Чи по обличчю в тривозі?
Відповідь блукає.

Вона сама не знає,
Наївністю краситься,
Ідіотизмом поглинає,
А я дурну люблю-то..

Хоч сам забуваю.

2019

Я запитую Дух, а що у світі важливе окрім тебе? Дух мовчить, але мовчання його сповнене усіх відтінків різкої відповіді. Палить громом "безліч"! Я згадую, чомусь, людей. Тих, кого прийнято називати близькими. Дивлюся на об'єкти-суб'єкти в пам'яті, і заливаюся сміхом. Болючим, панічним, істеричним. Духа і слід простив, я знову стаю людиною. Як справжній слабак, сентиментальна кляча і просто звичайний людолюбець я сміюся, сміюся із себе, сміюся з інших, сміюся повз Дух. Сміх то така ж людська мова, як і гінді. Порятунок та поразка, претензійність та емоційність, секс та любов. Усе через сміх, у сміху та посміхом поганяємо. Але найголовніше: Страх. Жах. Тремтіння тваринне. Я знаю, Дух від Страху рятує. Але я йду назустріч Страху, я дивлюся йому в очі й натужно усміхаюся. Граю театр, ховаюся, тікаю, плачу вночі й по куткам, розливаюся на маленькі злості, повільно помираю та з'їдаю себе. Я боюся, упиваюся переступом Страху й повертаюся до пост-страху. Вихід? Книга "Вихід"? У вікно? Ха, я боюся смерті. Ненавиджу себе за те. То?..

Реквієм світу
Іду по горах, по уявних,
Я дихаю, тут вільний світ,
Я сам, самотня гнила піявка,
Усіх бездушшям погубив?

Сповідаюся за гріхи,
Перед природою, перед помилками,
Гірке шкребіння, у венах ртуть,
Ні пори року, ні щастя годинки

Я підлітаю на хребта вершини,
І падаю на їх гостренький штиб,
Болить душа, вмирає тіло,
А я-то ржу, а я сміюсь!

У болоті я родився, у болоті утопився,
І болотом душу ближніх погубив,
Я всіх морально їх убив, тоді запив,
Мене Диявол копнув, а Дух ляща вмастив

Я не перечу, сам нарвався,
У людство чортове, бач, закохався,
А в людях лиш себе любив,
Увесь той біль в цікавість помістив

Я вже не Бог, а так, душі гомосексуал,
Там мене вигнали, там знатно їм я зіпсував,
Серед людей закинутий, богам не догодив,
За розум я зайшов, у річку як дитина впав

Я б зі Смертю просто подружився,
На коліна впав, у ноги цілував,
Але чи треба, поки жінка,
Дарує відчуттів аврал, амбал!

Де насолода, то забуття живе,
Але до біса, біс нас не спасе,
Чи втома, чи хвороба, чи страждання?
За істиною полетіли людини намагання

Я став таким, сяким, онтим,
Зате лиш би не був нудним!
Смішу, принижуюся, заливаюсь,
Розводжу цирк, підтюпцем хвилями до раю

Я не вживаю "не", я не вживаю "ні",
Але от вже вони, у текст пішли!
Я сміття протиріч і прикметників,
Чекаю від знедолених букету я

Один, то пшик,
Життя життю кирдик,
І бачу надлюдей товарних,
Фетишів реклами

Який вже час, куди пора?
До спокою вологого нутра?
Сова летить, комар пищить,
А я, людина, я?!

Тут штори закриваємо,
Виходимо,
Кінець і рими, і ганьби, і драми!

2019

Флануючи в гетто,
Де гицлі звично справляють роботу
В присутності мешканців,
А мешканці, вже безробітні,
Рятуються від пандемії
Настійкою глоду й пивом,
Яка вже різниця їм, справді.
Зустрів перехожого,
У фетровім капелюсі,
І не повірив очам своїм.
У фетровім капелюсі, Лукасе!
Котрий хотів набраться з поетом
Аби-чого, й мегера в генделику,
Побурчавши собі з-під маски,
Продала нам бозна-чого.
А той, з капелюхом,
Чи може він думав,
Що я декламуватиму
Свої, або ще чиїсь вірші,
Чи, може, які імпрóвізи.
Або, можливо, задумував
Ще якийсь експеримент,
Та дідька йому лисого.
До того ж, пійло було
Синтетичним надміру.
Я навіть не намагався його добивати,
Те пійло.
Тоді візаві в капелюсі,
Котрий хотів набраться з поетом,
Пирхнув і виснував:
Таж який ти поет, до сраки!
І я був примушений врізати йому в пику.
Інакше він міг би відчути себе
Відповідно примушеним
До офензиви. Хоча
У тих місцях, де точився наш диспут,
На подібні сцени ніхто не звертає уваги.
Не без утрат, але зрештою,
Його капелюха я збив.
Ще й доправив носком черевика
В калабаню найближчу.
Оце вам, шановне паньство,
Наратив у метафорах
Із алітераціями.
А Лукасу вашому –
Час поспати.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом й Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що Я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Сонце важким яблуком
Падає в зелену траву виднокраю,
Де німий синьочубий друїд Море
Ділить наш світ навпіл.
І викочується всевидячим оком
Між пагорбами пізнання спокійного.
А я думав, що Сонце –
Це мідний ґудзик чи то блискуча фібула
Загублені сумним дідом,
Біловбраним і білобородим –
Старішим за оці пагорби:
Золота кругла фібула –
Застібка на картатому кілті
Старого сумного ірландця
На ім’я Часопростір –
Він забув з якого він клану,
Хоча візерунок в клітинку
Мав би йому підказати,
Мав би йому нагадати,
Що всі дороги ведуть до Тари –
До пагорбу королів.
Але він забудько,
Бо народжений раніше Диявола,
Все йому пам’ятати несила –
Особливо у нас, в Ірландії.
Я прошу загублене Сонце зіграти мені на арфі
З бронзовими струнами-променями,
Я прошу Смерть розказати мені казку
Про тих, хто ховав століття у торбу латану,
Я прошу Хвилю сховати мої думки
Від людей чужих, від мечів іржавих,
Я прошу Сову зазирнути в мої сни
Своїми очима-тарелями,
А Крука прокричати мені услід
Закляття своє чорнокриле.
Я прошу….

Допоможіть мені відшукати
Загублене Сонце!

Амос

«Ось і скінчився ще один день.
Вівці в кошарі. Можна б і спочить самому,
Та щось не хочеться йти в хижу.
Якось тривожно зорі миготять...
Місяць мало не черкає гори...
Незвична тиша над Текоа ...
Щось має статись...»- пастух подумав,
А з піднебесся донеслося:
«Що бачиш, Амосе, у високості?»
«Тебе я бачу, Боже!»
«А ще?»
«А ще - висок…»
«Так ось, опущу його я на Ізраїль.
На Яровама з мечем повстану.
Отож, полиш свою отару і йди в Бейт-Ель .
За рукотворними божками забули Мене там…»
Хотів Всевишній саранчу наслати,
Вогнем пройтись по грішній цій землі.
«Змилуйся над дітьми Яакова,-
Благав Амос.- Як після отакої кари
Вони піднятися зуміють?»
І Господь розкаявся у намірі Своїм.
З пустелі прийшов пастух в Бейт-Ель.
Високий, засмаглий стоїть пророк
Посеред таких, як і сам він, бідаків
І правдою, почутою від Бога, розпіка серця їх:
«Горе тим, що лежать на пишних ложах
І, ситі баранами з ваших отар,
Намащені найкращими маслами,
П’ють ваші вина і бренькають на гуслах,
Удаючи, що грають, немов цар Давид.
«Своєю силою ми добули багатство,
Навіщо нам застарілі Мойсеєві закони!
Всевишній обрав нас слугами Своїми!»-
Хизуються вони, вклоняються Баалам і Астартам.
Обраний народ...Не нагорода це, а труд -
Буть світочем для всього світу світу...
Та, збиті спантелику лжепророками,
Як і верховоди ваші, вклоняєтесь божкам поганів...
Отож, і підете із ними у вигнання.
«Іди, провидце, відси!- просичало поруч.-
В свою Юдею йди. Там їж свій хліб і пророкуй.
Бейт-Ель –святилище і царський дім...»
«Хто ти, недолугий блазню, що вказуєш мені?»
«Амац’я. Священник царський».
«Не пророк я і не син пророка, Амац’я.
Пасу овець і обробляю сікомори.
Всевишній послав сюди мене.
А ти, хто став перечити Йому,
По саму зав’язку дістанеш Божу кару:
Діти твої поляжуть од меча,
Дружина блудницею стане,
А ти згниєш в землі нечистій».
...І повернувсь Амос в Текоа.
Як і доти пас овець,.
А вночі, попри втому
Діставав пергамент і довіряв йому
Все те, що чув колись од Бога.
Першим серед усіх пророків.

У моєму серці
Театр акторів-безхатьок
Балаган вистав моторошних,
Де Гамлету прострілили серце
Зі снайперської гвинтівки.
У балагані отому Гвідо
Пише слова сажею
На сторінках світанку осені:
І то все сценарії
Вистави про безнадію,
Де Арлекін-самогубець
Вкорочує сумну п’єсу пташину
Безглуздим своїм вчинком
Плямистого шпака-пересмішника.
У серці моєму паяци
Жарти свої невеселі
Вигукують в порожнечу,
А світляки ліхтарики
Запалюють за кулісами
Бо в темряві нашого часу
Оту виставу страшну,
Оцю комедію моторошну
Ніхто би не міг побачити,
Якби ніч отак совою глипала
В душу кожного перехожого.
Отого і запалюють:
Засвічують – ніби плачуть:
Не сльозами, а жмутком променів.
У виставах мого балагану
На порозі Бетельгейзе глядачкою,
А скрипаль виграє мелодію
Без струн у тиші такій – небувалій…

Я купляю в крамницях Леванту
У чорновбраного Яго –
Меланхлена венеціанського –
Старого слуги Республіки
Фарби для білого Місяця –
Посліплого свідка містерій,
Німого аптекаря і алхіміка,
Що дарував трунок
Кожному коханцю Музи –
Хворої діви Евтерпи.
Куплю трохи фарби
(Нехай навіть він не бачить)
Розмалюю його кольорами:
Кольорами циклону Атлантики:
Ненароком всі зрозуміють
Під Небом таким невдячним,
Байдужим п’янкої офіри,
Що ночі у нас сині – у нас –
Пілігримів Півдня –
Коли в зеніті Вега –
Зірка надії останньої
Божевільної жінки Пандори –
Першої серед рівних.
Позичу в водяника Дожа –
Отого, володаря моря,
Меланхоліка Бартоломео*
Три дукати для чорної фарби –
Фарби нестримної бурі,
Фарби весняного відчаю,
Фарби таємної мудрості –
Намалюю на Місяці плями –
На чолі сліпого Пророка.

Примітки:
* - Бартоломео Граденіго (1259 – 1342) – хто ж іще… Якщо вже кидати обручку в лагуну – то тільки йому.

Ще примітки: читайте на дозвіллі «Історію Венеції» - це повчально і так по весняному модерново. Це краще, аніж ловити в Адріатиці пічкурів. А ви ще питаєте, чому над храмом Темпіо Малатестіано так безнадійно світить місяць… Та оте солоне містечко то не маленький Рим – то загублена полотняна торба святого Маріно.

Здуріло сонце здуріла земля
Здуріло серце здуріла я
Я ненормальна уже давно
П'ю алкоголь і п'ю вино

Я випиваю всі соки з неба
Твого мій любий мені не треба
Мені мене ти лиши наостанку
Лиши мій погляд мої останки

Лиши мою душу мені мене
Твоє віддаю тобі тебе
Хотіла щоб разом щоб ми і нас
Мене ти лишив собі і враз

Завмер увесь Всесвіт в тобі й мені
По вулицях йду сама собі
Тебе я шукаю для себе знов
Пізнати я хочу твою любов

Спізнати я хочу тебе ще раз
Вернути той світ де нема образ
Вернути себе тобі - мене
Без тебе серце моє - німе..

Без тебе я гину знайди мене

Епоха синіми пролісками
Проростає крізь зотліле листя віків,
Століття намистом бурштиновим
На шию веселих богів:
Віщує епоху Свободи
Сміючись сопілкар Сонце.
Боги свої кучері
Миють у водоспадах часу,
Люди-птахи
У країні своїй загірній
Дзьобають замість зерен
Кванти жовтого світла.
Епоха Свободи
Проростає білим підсніжником
З-під важкої землі вічності,
Вухастим зайцем стрибає
Запашною долиною рясту –
Рясту пориву нестримності,
Гордим оленем крокує
Лісом прозорим пробудження.

Століття Свободи
Співають бадьорі боги:
Молодими тілами кольору бронзи
Славлять нову весну
Танцями вітру квітів.

Я старше тебя, скоро на десять лет.
Мои стихи так давно пропускают свет,
Что собственный цвет их выветрился давно.
А ведь было все как в черно-белом кино.
Было не просто. Но все-таки на земле.
Письма отвеченные множились на столе.
И мне не нужны были толкователи снов.
Это теперь, если снишься Ты, то озноб.
Было все проще? Вряд ли...Понятнее? Нет!
Но письма Твои, они отражали Свет.
Они не держали ничем. Никогда, никого.
... А у тебе Татьянин День был на Рождество.
У тебя было много разных дурных вещей.
А мне так хотелось верить, что Ты - ничей.
И не_восне_приходящие были дни.
Я в них запуталась. У дерева-головни
Странное фото. С дыханьем опять косяк.
Сделала что-то, хоть что-то, тогда я так?...
Но Ты говорил, что не должен никто ничем.
Я без Тебя удивительно много ем.
Может, теперь это рефлекс за двоих?
Ты был такой... не бывает, в общем, таких.
Я не мотаю воспоминания, нет.
Просто стихи мои пропускают свет.
И он освещает, что где-то там, изнутри,
Ты, хоть и младшаешь, ждешь у Большой Двери.

02.2020

Метелики, які сідають на мій капелюх
Розказують мені пошепки,
Звуками помахів крил своїх,
Що я ще живу.
А я необачно думав,
Що все намарно,
А я необачно думав,
Що коти зі сріблястою шерстю
Нюхають аромат золотих орхідей,
Чиїсь руки
Шукають у темряві загублений ключ,
Від хати недоброго вітру,
Де ночують базікали чаплі.
Танцюють хамелеони:
Там, серед лісу троянд,
Танцюють під музику Сонця*
Хамелеони Істини.
Сонце-дикун
Гримить у свої там-тами,
Щоб серед квітів черлених
Кидав у землю ґудзики
Бородатий карлик Пізнання.
Язикаті хамелеони Істини
Вчились носити шати
Смішного безхатька Бога**,
Але воліють ходити голими:
Читають сутри
Написані на листках лотоса
Нетверезим монахом***
Жовтої секти Чань****.

Примітки:
* - під музику Сонця танцюють не тільки ящірки. Хамелеони Істини теж ящірки, хоч і дивні.
** - він живе всюди і ніде, а значить безхатько. Дивлюсь на світ – він такого понапридумував… Значить смішний.
** - натяк на Бодхідхарму, якого в жовтому Китаї називають Да Мо.
*** - звісно, 禪. Не подумайте чогось містичного. Тим паче готичного…

Ті, хто розпалив вогонь
Серед моря каміння,
Серед океану піску –
Просто сумні пілігрими:
Такі ж шотландці –
Сторожі голих пагорбів
Як лицар початку,
Який не знав,
Чим усе завершиться,
Точніше, знав, але
Не хотів нікому сказати,
Бо стати пророком
Було нестерпно.
Дим у зимовому небі
Гіркіший за віскі з острова Торі.
Немає дороги зворотньої
З цієї пустелі самотності,
Де замість снігу
Падає взимку пісок,
А небо - кольору ртуті,
І люди ховають обличчя
У сховок тканини грубої,
Тканої з шерсті верблюдів.
Повелитель поганих доріг
Шепотів мені про порожні колодязі,
Про Срібну Ріку
Вздовж якої блукати й блукати,
Куди – невідомо.
Шепочу сутри
З іменем Будди Майбутнього
І мислю:
Я ще живий!

У місті
В якому ніколи не було трамваїв
Я йду вздовж неіснуючої колії,
На вулиці, де зима заморозила душі,
Марно виглядаю зимових гусей
Білих, як сніг Країни Ведмедиці.
Вони прилітають тільки опівночі
Тихо, наче здивовані сови
І гелгочуть нечутно
Про великі холодні озера
Повні сріблястої риби.
Прилітають
Лише до самотніх поетів –
Лише до самотніх.
Було темно
На вулицях Зимового Міста
Спали в своїх домівках
Перехожі й пожежники,
Щурі і коти, водовози і злодії,
Кати і повії, аптекарі й пекарі.
Не спав лише Сторож Снів
Моторошних і смішних,
Сірих і кольорових:
Снів, які загубили мертві
І назбирали живі
У своїх хворобливих мареннях.
Сторож Снів – такий безпритульний –
Блукав з ліхтарем
Під чужими вікнами:
Вікнами снів.
А я виглядав зимових гусей,
Знав, що вони прилетять:
Якщо не до мене, то конче до когось.
Знав.

Щойно якісь заброди
На болоті звели будинки,
І сказали, що то не кладовище,
Що то не гранітний надгробок
Над усіма мріями і сподіваннями,
А що то місто прозорості:
Не води каламутної
І риб банькуватих,
А просто місто муроване
Божевільним королем придумане:
Лисим і нетверезим,
Таким, як все невчасне,
Недоречне, зле і потворне.

Щойно якісь нечестивці
Сказали, що хочуть пишності,
Розваг і якоїсь величі
Серед отих важких каменів
На болотах страшних
нагромаджених.

Щойно оце відбулося –
Оце безглуздя нечуване,
Як ріка сама збунтувалася
І втопила оте місто
Разом з його Молохом,
Разом з катами й солдатами,
Разом з лакеями й графами,
Але з того темного часу
З болота почвара приходить
І каже, що він не привид,
І навіть не вурдалака,
А правитель величний і сильний –
Залізний тиран моху
І в’язкої смердючої твані:
Він приходить коли епоха
Знову стає темною.

А коли вона була світлою
У тій країні боліт злих?

Босоногі мешканці лісу
Збирають білі камінчики –
Округлі, як яйця птахів –
Отих, що розтанули в небі –
Синьому, наче сни форелі:
На руїнах гнилих імперій
Мурують нові світи:
Заново. Від самого початку.
Синьоокі діти півночі
Рудочубі – малюють на шкірі
Відшліфованій сімома вітрами
Знаки казкової вічності.
Хтось там новим апостолом
Віщує їм про прийдешнє,
Хтось дарує їм віру
Принесену в козячій торбі –
Дірявішій за епоху.
А хтось декламує Євангеліє
Демосфеном з палаючим поглядом –
Їм – дітям простору,
Онукам Борея нестримного,
Їм – людям вогню.
І там – на руїнах імперій
Огидних, як все рабське
Діти північних варварів
Співають пеан про високе,
Про чисте, прозоре і вільне.
Діти моря і лісу,
Вітру і хвиль високих,
Володарі довгих мечів
На руїнах потворних імперій
Зорали нову ниву
І сіють тверді зерна
Жита – хліба майбутнього.

Я викладаю у школі не мову, а хімію, але не «хімічу»... принаймні на цих сторінках і з тих пір як один пеемівський ветеран і ветеринар поезії з деякими ознаками(вибачайте) вишуканого майстра виматюкався в коментарі на мій вірш, в якому з доброго дива впізнав себе – єдиного і неповторимого. Визвірився цей майстер щоправда на адресу мого колеги, тому що побачив у моєму тексті його почерк, нібито є щось погане в тому, що ти обираєш собі взірцем майстерності аматора поетичної каліграфії, до якого цій жабі-вискочці у своєму болоті – як до сонця пішки.
Зізнаюсь чесно, що то був вірш зі шкільного зошита мого тата. Рукописи, звісно, не горять, тата немає, а його зошити і щоденники зберігаються у бабиній скрині на горищі.
Цікаво перегортати післявоєнні роки. Ото й прийшло в голову, чом би дещо не поправити та не опублікувати? Та довелось видалити разом з дурнуватою критикою. На цьому моя літературна діяльність в ПМ припинилась. Втекла. Соромно знаходитись на одних щаблях з (вибачте) майстром, людська свідомість якого залишилась на рівні двієчника п’ятикласника, який насолоджується тим, що тероризує цілий клас. Це я кажу як вчителька.
Як авторка присвоєного вірша, каюсь. Обіцяю надалі плагіаторством не займатись з надією, що нешановний майстер на пару з двійником Епатюком(Матюком Махайлом, вибачайте за збіг приглосних) будуть обходити мене десятою дорогою.
Недавно надибала ще один, потріпаний часом зошит в косу лінійку, в якому вичитала ще один шедевр.
Початок і кінець поточили миші, то теж, вибачайте.

        Уривок із твору

« Прокидалися ми ночами холодними, що дивилися на нас очима чорними, називаючи нас не іменами, а боягузами та ще й жабенятами голопузими. Чи то бузько дзьобом клацає? Чи нечистий по коморі шастає? Чи мара замітає сажу у комині, поки місяць в небі ще уповні? А ми тих чапель і не боялися, і позаочі в очі їм сміялися. Бо знали, що все одно прийде ранок. І не боялися ми очей із-за фіранок, що тихенько стукали в шибку і тоді тато вибігали у сіни швидко, про щось кашляли, бо були хворими і гули тоді наші сіни жорнами, і поки мама колиску колисали, то ми ховалися під одіяла.
А якщо справді чогось ми боялися, то це гуркоту у двері сусідові, коли трусити горілку являлися три п’яниці на чолі з головою Свірідовим.
Гавкали собаки, клацали бусли..., і от, харцизяки на світанку і до нас прибули. Нишпорили, пили, мукою закушували під айн-цвай-драй і мама одному нагрубили , що він поліцай.

PS
А коли якось прийшов у школу голова, то вчителька поставила мені у зошиті жирне ‘2’. А у журналі ‘5’ стояло. От і чекай заслужені бали».

2020

Ми самі даруємо зброю
Своїм ворогам,
Вказавши на ахіллесову п’яту…
А потім йдемо, не озираючись,
Забувши про сказане.
А коли летять стріли вслід,
Дивуємося:
Як?
І чому?..

Коли про вразливе місце
Знає ще хтось,
Це вже не секрет,
Це криниця,
У яку може плюнути
Будь-хто.

Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слухаю
Про що вони шепочуть вітрові,
Що дме в глиняну сопілку берега,
Збираю цю вічну музику
У дірявий мішок меланхолії
І дивлюсь у дзеркало:
А там зима, а там холодно,
Там вічна негода і сльота,
Але я зазираю,
А там не люди, а привиди
Міста довгастих тіней.
І навіщо ж мені оте дзеркало –
Навіщо ж туди зазирати,
Я знаю наперед, що побачу там:
Краще б піти мені у світ сонячний
У царство королівство Я китайське
І писати там ієрогліфи
На шовку моїх спогадів –
Білих, як марево, шорстких, як метелики
В раю злому і недоречному.
А ви кажете: нездоланне,
Кам’яне, тому чуже, тому втрачене,
А я не хочу про сову згадувати –
І так прилетить ночі цієї
На горище моє захаращене
Гори ще халупа непотребу,
А я біля криниці вічності
Буду пити воду холодну роздумів
І згадувати.
Згадувати.
Згадувати.

Світ, якого немає
Зобразив нам художник літер,
Що бачить слова кольоровими,
А життя вічною мандрівкою
Звивистою стежиною спогадів
З одного туману до іншого
Через один брід намулистий
До іншого мокряку волячого.
Отого світу немає –
Отого запашного, яскравого,
А ми все міркуємо,
Чи то був він насправді,
А чи його вигадали,
І тішимось своєю фантазією
Ми – сіровбрані філософи буднів,
Як тішуться очкасті метелики
Солодкою весняною квіткою.
Світ, який зник наче тінь
У ніч горобину,
Зник, наче крапля
Дощавого дня падолисту,
Як крижана пелюстка
Серед зими мовчання білого.
Світ, про який ми мріємо,
Світ, що голкою в серце,
Світ, який помічає в дзеркалі дня,
Світ, якого нема.

Ми думали, що життя – це книга,
А це лише вервечка
Уламків часопростору
Нанизаних на нитку почуттів.
Вервечка, що тягнеться в темряву,
Яку перебирають пошерхлі пальці
Гончара, що майструє тіла
З липкої жовтої глини
Та прозорої води часу
(як легко вдивлятись в майбутнє!),
Ліпить собі іграшки –
Персонажів театру лялькового.
Вони грають йому смішну виставу
Про те, що смерть неминуча,
Грають і розбиваються,
Руйнуються
На порох сухий,
На пил під ногами босими
(Черевики давно загублені,
Бо набридло їх витирати
Від пилу зірок
Килимком під дверима Всесвіту).
Пошийте хтось завісу смугасту –
Треба ж цій драмі антракт
Хоч інколи влаштовувати,
Щоб ляльки могли усвідомити,
Що сценарій мелодрами глиняної
Написано сірими чорнилами,
Пером крила чорного крука,
Що дзьобав падло
Мертвого тіла Галактики.
А коло гончарне все крутиться,
Глину руки старезні місять,
У променях злих зірок
Нові іграшки-пищики випалюються…

А над квітами ґоґодзів
Гудять джмелі волохаті:
Сторожі запашної неплинності,
Вартові нових хвилин нетлінності.
Слухайте їх гомін прозорокрилий –
Може тоді щось втямите,
Перш ніж сховають вас
У ящик тисовий
Для глиняних іграшок-пищиків
Струганий.

Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.
Хоч він згодився б і мені».
«Ох ти ж крутій!.. М’ясо
На думці в тебе: зириш ласо.
Та ось оцим копитом
Я так заюшу тобі в пику,
Як кинутись наважишся на мене...
Так що іди і вдовольняйсь ячменем».
Р.S.
Довіра може буть яка
До того, хто лиш смерть плека?

Темні слова
Зустрічаються в кожній книзі –
Навіть у світлій, що наче промені на воді:
Навіть в такій.
Слова написані темрявою:
Для чого, кому, навіщо?
Слова темні, як ніч.
Темні, як наші часи.
Чи то оті – часи лангобардів –
Русявих людей заліза,
Довгобородих зайд
До країв стиглого винограду
(А на краю дерев’яного столу
Ніж
Яким різати хліб
І запивати його вином).
До моїх черевиків-апостолів
Пришиті підошви
Шевцем косооким на ймення Сонце.
Але навіть він – золотонитковий
Має темні слова
Написані літерами заграви.
Не нашої.
Не доброї і лагідної – а тої –
Заграви пустелі духу.
Темними словами написана книга,
Яку дарував мені поет божевільний
Давно розстріляний
У якомусь підвалі
Будинку бетонного
Проклятого Богом міста –
Міста Вічної Ночі.
Нічого не лишається
На сторінках книгу піску.
Тільки слова
Тільки темні слова
Тільки слова непрозорої Тьми
Будуть звучати
Коли не стане нас…

Присвячується дружині Панаса


Вона жбурляла кізяк через голову,
А мотузкою із халата зупинила кабана на ходу.
Мріяла, любила, прала…
І навіть тричі помирала,
Все ніяк не могла віддатись землі.
Колгоспна леді, переможець з армреслінгу,
(звісно серед мешканців села)
Фея сокири і серпа.
Замість тренажерів коромисло,
А щоб не сумувати – веретено.
Нафарбує губи пурпурово,
І до корів збирати молоко.

м. Київ, 05.12.2019

Сльози текли рівчаками,
Змокло все пір’я вщент.
А телепень сидів на дереві,
Так і не розуміючи ще.
Ніч прикривала сором
(вже не видно ні дупи, ні трусів)
Тому у кого ні граму совісті,
Не потрібні штани.
Зорі висипало, вони танцювали -
Індик рахував: раз, два, три…

м. Київ, 04.12.2019

Мелькали п’ятки на сірій дорозі,
Тягнулась резинка від трусів по багну,
Йшов дощ, тільки душа була сухою
(Не мокне те, що не може намокнуть!)
І тихо плакав індик на узбіччі дороги,
Що веде у село, де церква – не церква,
Завод – не завод.
А йолоп так нічого й не пойняв,
Біг, щоб вилізти на вербу.
Він так і не докумекав,
Чому за ним гнався заплаканий індик.

м. Київ, 04.12.2019

По шиї стрибали блохи, труси тримались на попі,
А позаду біг індик, що за курник тримав вендетту.
Ти обіцяв, говорив, та не зміг, тепер тримайся, йолопе!
Бо ж бо, коли обіцяєш, то виконуй,
А коли нема що обіцяти, то хоч не бреши.
То як інвестиції для заводу, які розтягли у всі боки.
А завод нині – епіцентр наркотрафіку.
Та й церква вже не місце для молитв, там ахи, стогін і вздохи
І то, телепню, не тортури якісь, придивись!
(Індик зупинився, щоб почухатись)

м. Київ, 04.12.2019

Якось ти пішов в курник, на тебе напав індик,
І погнав аж до заводу, що покинутий стоїть.
Інвестиції просрали і станки усі продали,
Метадон і амфетамін - тепер у цеху продукт один.
Прогнили всі балки, позатікали дощами підлоги і шафки.
Потім ти побіг до церкви, що на горбку цнотливо стоїть,
Там нині «Пансионъ» для дів – 100 за годину, 500 за ніч.
Біг ти через все село, репетував як ненормальний,
Біля магазину згубив штани (ледь на пузі резинкою тримались).
А за тобою індик, ні краплі жалю, ні краплі страху,
В очах тільки сльози і пір’я ворушиться на вітру.

м. Київ, 04.12.2019

Його лиха побила і завелися таргани у конурі,
Голуби обісрали всю спину,
Мабуть відчувають, що повне лайно.
А він все сяє, як новий п’ятак,
То у криницю плюне, то надзюрить у смітник.
Мати гладить по голівці: «Ой, сину, голубе мій,
Ти ж у мене самий кращий, самий самий серед всіх,
І фігня, що ти падло ледаще (гуляще)
Зате в тебе всі сторінки у паспорті пусті!»

м. Київ, 26.11.2019

від коханого вона була на сьомому небі,але й на восьмому місяці

ті ж самі вади,у цієї влади

хто шукає легкої слави,має важку долю

саме гірше розчарування в житті,-це гірке життя

не всім знайомий запах страху

без пальця в проктології,не допоможуть нано технології

в декого минулого більше ніж майбутнього

ті хто мав право чинити по совісті,цим правом ніколи не скористались

коли попадаєш під дощ,не сподівайся що вийдеш сухим з води

хто хоче більше лигнути,той часом може гигнути

шукаю чорного кота,а попадається зелений

майнула думка ,й промайнула

він старший від молодого,зате молодший від старого

ми обмінялися думками,та кожний залишився при своїй

часом побачене,неварте почутого

зло продають,добро дарують

не йди до вітру,проти вітру

той час приходить так невчасно

скакав у гречку,а попав в свербивус

на наші пенсії лиш зрідка,до вітру можна йти рідким

мінялись зміни,змінами мінялись,змінились зміни,все без змін

цвіло кохання,цвітом липовим

зелені вже гребуть зелені

гірким життям не насолодишся

взимі всі пахощі німі

постила дупа,бо харчі скінчились

думки мої дурнуваті,чом ви причепились

голова як мачуха,народжує думки,та залишає їх сиротами

розум десь завербувався лишивши голову саму

на білій льолі життя,доля вишиває мереживом пристрасті неймовірних кольорів

мене мама колисала,а доля душу витрясала

багато гарних слів,промовлено очима

краще мама з прутом,ніж доля з обухом

закохався без пам*яті,з часом прийшов до пам*яті,пулярес зник десь на проміжку дистанції

образу краще виплюнути ніж проковтнути

собі налила ти мартіні,мене ж мордуєш молоком квасним

хтось вільно йде по життю,а когось доля волоче на мотузці

жаби тепер такі цицькаті,що треба дуже стерегтись

чомусь тепер мені здається,що рідко звабити вдається

у ногах немає правди,та й межи ногами

думок багато,однодумців мало

нужда його зануждала,став він ся нуждати

він у зв*язках порочних,залишався непорочним

чим красивіші в жінки ноги,тим більші в чоловіка роги

переспали ми з тобою,так і не заснувши

хотів взяти себе в руки,але протягнув ноги

мене ти взяла голими ногами

коли ми ся покохали ,солв*ї співали,коли ми ся розлучали,то пси валували

до мене муза приходила,нам було добре тої ночі

таке палке кохання,аж здимів пулярес

поки мене не післали,щезну по англійськи

прийшов,побачив,переміг себе,і втік

гола жінка,-найгрізніша зброя

по моді я вже не вдягаюсь,бо мода є ,грошей нема

пулярес мій терпів багато,жінок він люто проклинав

від курячої сліпоти,прозрів до мудрості віслячої

мене ти взяла за живе,схопила і не відпускаєш

Коли падолист довершується,
Коли хризантеми стають скляними
Й крихкими,
Наче спогади сивого зайця,
Якому в голові все осінь –
Заметіль жовтого листя,
В яке ховатись і спати (як Сонце),
Коли вогкість стає колючою і яскравою
(Не забудьте вмикнути зірку оцю –
Найближчу, тому сліпучу:
Ви – знавці нескінченності),
Отоді й згадується
Усе закопане в тіні півонії,
Не тої що залізна
І довгою своєю шиєю
Нагадує більше жирафа,
Аніж китайське запашне літо
(Чай),
А тої яка губить пелюстки –
Так тихо й спокійно,
Як бородатий поет-волоцюга
Губить свої недоречні спогади.
А може то і не спогади,
А може то легкі човни,
Що ковзають хвилями
«Мезогейос Таласса»,
Човни в яких весла
Тесані з кипарису,
А вітрила зіткані арахнами
З синього льону.

У тій тіні півонії
Сховано сліди волохатого Часу:
Його скарб блискучий –
Шматочки хвилин,
Які він поскладав до глечика –
Не нами зліпленого.

Під шкірою часом ворушаться небо й крила
в’язами невидимця вітру
і лоскотними пір’ями фантазій,
тож я щільніше застібаю куртку,
насунувши на голову каптур дощу,
і бреду по неонових калюжах міста,
ховаючись від поглядів темних вікон,
примружених і підозрілих.
Охорона безпольотної зони
вишикувалась ліхтарями,
спрямовуючи гострі промені на прибульця,
закинутого на цю дощову планету випадковим зорельотом.
Той давно розтанув у тумані і лиш падають з дахів спогадів краплі,
галактиками розпливаються по воді
і з мого тіла вимивають вагу…
Нагоду невагомості я помножую на швидкість,
зупиненого було негодою, світла загублених зірок
і з розбігу долаю маскувальну сіть
тонких електричних дротів та срібних тролей,
що тягнуть у візуальну музику краплин
гудіння змореного тіла і биття самотини,
яке враз перетворюється на буття
розбризканих будинків розмоклого геть міста,
що квадратними дулами хмарочосів
спостерігає за втечею відлиску води
до жовтих осінніх сузір’їв, з яких дощ тече
на місто, котре плаче за листопадним втікачем.

2019

Був незугарний видом раббі Ієгошуа.
Не втрималась якось імператорова донька й сказала:
«В посуді некрасивім мудрість».
«Люба, в якому посуді ваше вино?»
«В глинянім».
«Якже так?-удав, що здивувавсь Ієгошуа.- Вино імператора – і в глинянім посуді...
Себто, як у всіх?..»
«А в чім же годилося б тримать вино?»
«Негоже вам, уславленим і знаменитим, буть, як усі.
Варто тримать його в золотих і срібних вазах».
Розпорядилась донька імператора зробити, як порадив раббі.
Минуло кілька днів... і вино скисло.
«Хто наказав,- питає імператор,- перелить отак вино?»
«Я. За порадою раббі»,- знітилась дівчина.
«Як ти,- звернувся до Ієгошуа Адріан,-
насміливсь таке порадить нерозумному дівчиську?»
«Моя порада була тільки відповіддю на її подив щодо мудрості й мого виду».
«А чи ж стрічаються насправді мудреці, гарні на вид?»- питає імператор.
«Некрасиві вони були б іще мудріші»,- не забарився з відповіддю Ієгошуа.
Не змирився імператор Адріан з поразкою і вирішив
доконати раббі найдошкульнішим питанням:
«Скажи мені, чи має світ володаря, котрий керує всім?»
«Звісно,- не загаявсь з відповіддю Єгошуа.-
Чи ж може бути світ сам по собі? Чи міг він виникнути випадково?»
«І хто ж створив цей світ?»
«Господь Бог, благословенно ім’я Його».
«Якщо правда, що ти твердиш, чому ж він не являється людям?
«Це неможливо. Творіння не в змозі споглядать Його».
«Не вірю,- закричав Адріан.- Я вимагаю бачить Бога!»
«Імператор не зможе Його бачить».
«Наказую показать мені твого Господа Бога!
І якщо не зможеш, весь світ дізнається, що брехуни юдеї!
«Гаразд. Стрінемося завтра».
Опівдні наступного літнього дня, коли сонце пече неймовірно,
запропонував раббі імператору піднятися на дах.
«Як поглянеш на сонце, всередині побачиш Господа Бога».
«Це ж неможливо!»
«Кажеш неможливо. А сонце – це ж тільки одне з численних слуг Господа Бога.
Не тільки ти, одне з Його творінь, не в змозі бачити Всевишнього,
сяянням Чиїм повниться весь Всесвіт».

Він був звичайний парєнь,
А тепер він просто тля, трутень,
Соплі на порозі, котяче лайно.
А чому так сталося?
Що він скоїв чи вчинив,
Може не в той бік дороги
Бабцю Маню перевів?
Чи забув вдягти труси?
Він зазвичай їх під обладунками
Із картону носить, все вірить, що принц,
Та й його мама так говорить,
Але ні, проблема тут в другім.
Вірилось – не вірилось,
Снилося – не снилося,
Але цей добродій прогнив душею
Аж по самі коліна.


м. Київ, 25.11.2019

Засмерділо, зашкреблось десь в кутку кімнати.
Ніч засіяла небо, зоряно, мо’ на мороз?
У носі свербить, очі ріже,
Муха одиноко дзижчить, - дурна, зима на дворі!
Ходить-ходить по хаті кіт, і все такий веселий
То тут потреться об ослін, то там за рогом хутро трусить.
А мені все дивно, що це так смердить?..


м. Київ, 25.11.2019

Краще пошити собі прозорий плащ
З ниток осіннього дощу холодного,
Аніж майструвати для себе плаху
З дерева крислатого пізнання добра і зла.
Краще бути схимником і мовчальником
Сумного вчителя Падолиста –
Монаха ґотичного кляштору осені.
З ниток дощу плете мені сумна пора одяг,
Бо я подарував свій светр солом’яний
Мавпі білій з сумними очима –
Німому свідку снігу лапатого.
А потім я вдягну дерев’яну сорочку –
Коли осінь стане нестерпною,
Коли дерева прийдуть гостями здивованими
У мою хижку кам’яну і холодну,
Коли розкажуть мені про марне чекання
Пори сонячної анемон білих,
Коли Бог зажурений мені подарує
Свої сині повітряні капці і нагадає про дощ –
Такий же шовковий, як дорога у степи загірні.
Краще я піду в темряву тиху і темно-синю,
Ані ж буду слухати марні крики чапель –
Сірих птахів чекання.

Зазираю у воду прозору –
Воду передчуття зими:
Виглядаю там одкровення
Того – незнаного і небаченого…

Присвячується самому крилатому чоловікові в світі


Коли ти чіпляєш на людину крила, то рано чи пізно вона починає вірити, що твій персональний Амур, Орфей чи просто янгол-охоронець, який може все. І для якого ти перетворюєшся навіть не на богиню, а в чудо із чудес.

З ніжністю.

м. Київ, 22.11.2019

Сови
Вимірюють глибину ночі
Споглядаючи полум’я
Глухої безнадійної осені.
Для чого
Я холодну книгу світанку
Пригортаю незримими пальцями
До вітряної сліпої сирості:
Коли
Скрипить колесами млин дерев’яний
Життя людського пташиного
(Бо люди – птахи, що літають у снах),
Перемелює страждання й журбу
У сіре гірке борошно.
Пече з нього хліб гливкий
Стара босорканя Доля.
Коли
Сови зловісно пугикають
Згадуючи казку «Вчора»,
Вигадуючи казку «Завтра»,
Дзьобають у потилицю мишу Сьогодні,
Я лише слухаю
Скрип отого млина водяного
Що крутиться й перемелює
Людську журбу і страждання,
Хоч річка давно і висохла,
Хоч дерево давно зітліло,
А криця зіржавіла,
Але колесо крутиться.
Крутиться,
Крутиться,
Крутиться,
Крутиться…

Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

Зірка зірвалась і летить,
Той нескінченний шлях,
Що в міліарди разів,
Коротший за моє існування.

Що я знаю про час?
Коли на моє бажання,
Поки летить впавши зоря,
Потрібне все моє життя…

2019 рік

А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,
Бо там неначе й народився.
Що вміє? Легше назвати, що не вміє.
Недарма ж самотужки будує вілу.
«Хай дітки біля батька будуть»,-
Дума про сімох своїх орлят.
А ще арабську вчить я готовий,
Бо ж не як ті, про кого кажуть:
«Пройшла свиня й не рохнула»,
Щоранку «СабАх ель нур!Кіф хАлак? »,-
Від Муси незмінно чую.
І вже відповідаю: «Аль хамдуліла ».
За справами житейськими немає в нас
Звичних розмов про віру та політику,
Бо спірозмовників це не завжди єднає.
Р.S.
Я переповів Мусі, що написав про нього.
Він усміхнувся і зазвичай пішов варити каву.
У каві теж був майстром неабияким.

Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,
не залишаючи під черевиками ні опору землі,
ні спротиву тканини стебелинок, а чи мережива краплинок
ранкового дощу, котрий вже став туманом
і заховався у лігвах улоговин від всіх примар
та хмар, якими ті себе оповили, лякаючи
оголеної тиші виднокрай. Під жовтим листям

виднокола колами розходяться повільно,
неначе впало щось сипке на гладінь далекого ставка
у вільному польоті осінніх краєвидів.
Тому й не зрозуміти,
що під ногами шурхотить в опоні світла –
чи поруділі клапті простору, чи гливе пір’я часу
зі зморених літніх крил? Над жовтим листям

темнішає і остигає високих міражів маренго.
Колір згущається й вже плюскотиться вермутом повернення
в бокалі з тонкого скла найперших приморозків
і смаком пам’яті, полину та серпанку,
бентежить все те, що не одбентентежила влітку сонця
примара посивіла й така, що залишила
мені стежки, обрії, світлинки. І жовте листя.

2019

Пригадую невимушені наші кухонні бесіди, котрі сягали і найвищої політики.
Немовби були ми поінформовані не згірше дипломатів..
Кричали ми й перебивали один одного, але не сердився ніхто.
До яких уже не пригадати півнів текли наші розмови на відстані приязні й думок...

Сліди золотого лева
На піску, який залишила ріка,
Загубила, наче коштовний непотріб,
Чи то як зерна Вітчизни майбутньої:
Нам на спомин
На згадку – лише одну,
Випадкову.
Тінь від його гриви
На воді світло-синій
На воді плинній
Воді, де живуть русалки,
Що плетуть собі прядиво
Наших снів.
А в снах – наче в дійсності,
Наче сон – то не вигадка,
Ми йдемо слідами лева,
Вдягаємо одяг з криці,
Вдягаєм залізні сорочки,
Взуваєм залізні чоботи,
Йдемо шляхом нескінченним
І слухаєм стукіт копит
Комоней гордого князя,
Що мечем здобував волю
І все сліди шукаємо
Золотого небесного лева
У снах,
у снах,
у снах…
Тільки у снах…

*Моему идейному вдохновителю


Падал пьяный гей на руки боксёру,
А маршрутка не пришла, да и черт с ней!
Тут уже не до смеха мне было,
Придется бежать до работы без туфлей!

Зубы летели вправо и влево,
Кровавые сопли, брань, матюки.
Рваные джинсы на попе, колготки все в стрелках,
А рядом – невозмутимые полицейские.

Люди сбежались со смартфонами,
Кто видео пишет, кто селфится,
Даже птицы на лету какают
В знак богатства и денежной прибыли.

Был солнечный день,
Воробьи чирикали,
Лежал окровавленный боксёр
Ровненько одинёхенький.

г. Киев, 13.11.2019

Я видела всякое:
Нищих увальней, пьяниц гламурных
И маменькиных сынков,
Вымытых детским шампунем.

Пришлось повидать и ударников-передовиков
Интернетных сетей, кабелей метровых и
Многожильных шнуров.
Нынче - сменил пол, в Европе на ПМЖ.

Встречались мне и бабники разношерстные,
И холостяки кастрюлеголовые,
И даже козлы, которые кроме «Бе-е-е!»
Ничего не могли говорить.

И все господа перечисленные
Обещали золотые горы и звезды с небес,
Но на самом деле,
Одни – не хотели, другие – не могли.

г. Киев, 12.11.2019

Філософське віршування



Йду собі рівненько і думаю собі тихенько
Про вислів «кобиляча срака»,
Де б його застосувати, як використати влучно,
Щоб без образ і одразу пойнятно було.
Йду собі гадаю, думки, як карасі, вудкою тягаю.
Аж раптом бачу свинопас йде,
Із сторони в сторону гойдається,
Так напився, що безбожно матюкається.
(От безбожник!)
Чим тобі не ідеальний випадок для кобилячої сраки,
Якраз до ладу застосувати, еге ж!?

м. Київ, 06.11.2019

пішов по граба,врізав дуба.

собака квакнула на жабу,а жаба гавкнула на пса.

така собі прелюдія,коли лежу на Люді я.

хлопи до неї ходять на екскурсії,що роблять з нею,ще не вкурсі я.

в коханок свої переваги,якщо витрат не брати до уваги.

на людях голий він лежав,точніше він лежав на Люді.

вона тулилася до мене,його стискала міцно в жмени.

шерше ляфам,Знайшов! не годен збутись.

чим більші миски,тим грубіші писки.

в Палюбія пльоста льобота,з тлєбуни відклєвати льота.

чиї курчата? курча мама.

дурних багато,мудрих мало.

хоч і велике ти цабе,але пішлемо і тебе.

думки глибокі,помисли мілкі.

її любов така гаряча,я навіть в грубці не палив.

Та це не буття – це прядиво:
Плетиво ниток Порожнечі.
Я думав, що це заметіль листя –
Золотого, як мої спогади
Про кожне дерево недоречне,
А це лише забутий апокриф
Італійської дощавої осені,
Неаполітанського падолисту,
Нетутешнього, наче Данте,
Що заблукав у степах Сарматії,
Замість подорожі зі свічкою
У Тартар негостинний.
Я думав, що це осінній вітер
Холодний як і все навколо,
А це єретик з постолами дірявими –
Втікач з країни теплої
Гаїв олеандрових та помаранчевих
До країни вічного холоду.
А я собі гортаю й гортаю
Сторінки сього апокрифу,
Читаю фрази давно заборонені,
Вдивляюсь у літери готичні осені
І думаю – та то ж не життя,
А прядиво ниток Порожнечі…

(Крик у порожнечу 1798 року)

Хотів приїхати в місто
А приїхав на торжище,
Де за два ірландських пенні
Продають і купують скорботу.
Хотів пройти крізь ворота
Між минулий й майбутнім,
А мені відчинили браму
У місто людського страждання,
У місто, де навіть бруківка
Стогне від спогадів болю:
Волання каменів сірих,
Які так довго топтали
Чобітьми волячими окупанти.
Хотів із вікон ратуші
Громадянам кинути слово
Про одвічну свободу духу:
Вість, що королів скинуто,
Що прапор зелений з лірою –
Золотою лірою Дагди
Майорить над смарагдовим островом,
А голос лунав над порожнім полем –
Пустищем вересовим:
Над яким літають круки
І співають понуру пісню
Пісню крила чорного
Провісників – птахів Коннахту:
Про вбиту примарну мрію –
Марево конюшинове –
Видиво зникле трилисника…