Любов витинає кроками білі літери на білих сторінках часу.
Їй під силу переступити гори
і зім'яти галявину червоних метеликів
спійманих шовковою ниткою;
в скелясті пригорщі набрати сонячні води озера
заглядаючи в прозорі глибини його дна
заломленим промінням твоєї наготи
і пити його холодну сріблясту ніч
з келихів чорної парасольки.
Стільки гачків, мереж лежить між водоростями,
що нахмурені крапельки стривожених брів
лякають полохливу водомірку мого погляду.
Хруст гілки.
Тепер мені зрозуміло, чому
вони вкладали у Ведмежу пащу калюмет
і просили пробачення у вбитого.
Але я,
Бігаю по плесу озера під тисячею крапельок Сонячного дощу
Вдивляючись у скосисте Сонячне проміння свого тотема.


13.08.2022

Сотні сонць гарячих
Моєї Вітчизни загірної,
Замріяної як папороть,
Сонць, які запалював
І гасив наче воскові свічки
Весляр мовчазний Харон,
Легко
Торкаючись води важкої і чорної
кінцями пальців десниці
(Темна ріка).
Легко
Забути ім’я – своє і чуже,
А потім згадати
Знову і знову (як Сонце).
А ти думав за брамою світло?
А там річка – глибока й холодна,
Темна, як спогади чаплі –
Спогади про.
Тисячі сонць малювати на глині
Надією марною, потім трощити
Глеки легкі кольорових спогадів
(А може то сон…)
Над небом твоїм –
Понад бузковими хмарами
Літати як бусол:
Тільки не білий – сірий:
Попелястий чужим мовчанням,
Застиглим мов запах
Вогкої зими
Сьогодення.

Кібела кидає важкі зерна
В зораний ґрунт Аркадії
Орачами-кіклопами –
Велетами залізного плугу,
Що зазирають за пагорби
Оком своїм вогненним
І думають, що то не зерна, а зорі,
Що то не Аркадія, а безодня
У якій все розчиняється
І все народжується.
Навіщо вони ріжуть плугом
Камінну землю кентаврів?
Хіба не знають вони – одноокі,
Що землі роблять боляче?
Що плаче вона сльозами мовчання,
Наспівує стиха веселу мелодію смерті?
Збирати суниці
І чавити їх черлені цятки
Між сторінками книги Істини.
Потріпаний манускрипт Кроноса –
Там написано, що все почалось з Хаосу
І довершилось маривом.
Але не сьогодні.
Після епохи Сонця,
Напередодні епохи дощів
Заплюющую очі:
Серед пітьми
Нашого злого часу
Знову панує Кібела –
Втілення першопочатку:
Вчить нас повторювати
Слова невідомі.
Слова забуті.
Слова, що прийшли в наші дні
Босоніж.
Із зерен Кібели виростуть зорі-світи
На які будуть дивитись
Діти еллінів,
Діти варварів.

Ти любиш давати нечіткі відповіді
На чітко поставлені питання.
А якщо можна взагалі їх уникати.
Слово не горобець.
Мовчання золото. -
Кажеш ти, і я десь це все чула.
Ти не любиш дивитися в очі, а краще десь вправо, убік...
Все тому, що дивишся очима, а думаєш розумом.
29.01.18.

— На підприємстві сабантуй
пошти, шо кожної суботи,
тож схаменися, не ревнуй
до кожного стовпа навпроти!
Ну, танцювала з Босом я,
подумаєш, біда велика?
Він мій начальник, не сім'я,
не репетуй, давай без крику!
А те, шо обіймав мене
чуть нижче пояса, то п'яний,
на ранок навіть не збагне
з ким фліртував, повір, коханий.
Що до бухгалтера, то він
у нас якийсь дивакуватий.
За груди мацав навздогін,
бо звик гантелі рахувати.
І охоронець не моргав, то в нього
сіпаються очі.
Від тебе, любий, голова,
у мене пухне серед ночі!

29.12.2022р.

Ріміні – це каламар старого монаха,
Що пише хроніки готів-варварів
Пером цибатого журавля-жабоїда:
Сірим. Бузиновим чорнилом.
На козячому пергаменті світла.
Ріміні – це торба рибалки-блукальця,
Що серед моря вишукує берег –
Скелястий –
З якого добре ловити лускатих
Вирячкуватих скумбрій-зірок
Мереживом білих тунік.
Джуліано! Тебе теж кидали в море –
Може подумали, що ти риба Іхтіс,
А потім малювали тебе на стінах
Ренесансних мурів рудих (цегла),
Що росли на землі храмів поганських
Наче дерева шовковиці на чорному полі.
Не носив я ту цеглу, не місив оту глину
Липку і в’язку – наче сьоме століття
Після Тіберія – свідка мурах.
Не писав я тростиною пісню повітря
Про хвилі, що лишилися вільними,
Про коней, що бачили Прометея –
Я так відчував, так мислив
Під фресками Паоло Веронезе,
Так я пам’ятав. На порозі безодні Неба –
Синьої, як імена, як днища келихів.
Ріміні – це слід на дорозі кесаря
До Колізею чорних лебедів.
Йди.

Лежу я під ялинкою
Закушую скоринкою.
А поруч вся сім'я.
Бабуся, кум із жінкою,
Дідуть, сусід із білкою
І "драгоценная"!
Тож лежимо тихесенько,
Ялиночка гарнесенька
Іскриться на добро!
У небі ясна зіронька,
Всміхається, не віриться,
Що випили відро!

1.01.2020р

(лімерики)

***
А на московії ані початку,
ані кінця немає у війні,
тому макаку
і її коняку
пора мочити в їхньому лайні.

***
А що чекають від війни
ще не дорізані отари?
Якщо вони,
як барани,
їх треба гнати до кошари.

***
А чмобіки у чорному пакунку
удобрюють на вигоні пирій –
усі придурки
по команді урки
шурують чередою на убій.

***
А біснувате не рахує втрати
зомбованої армії тварин.
Кацапуваті
шостої палати
усі наполеони як один.

***
А вагнерівці ще шукають дири,
кудою їм дорога у землі,
лишаючи кадира
у мундирі
варитися живому у котлі.

***
А у тилу – чи то якісь вандали,
чи орки, чи злодії-вояки...
а їхні генерали
канібали
воюють як у банці павуки.

Риторика
А ви чого іще у нас хотіли?
На ваші пики є ще кулаки!
За праве діло,
гайда, класти тіло...
а ні за що... навіщо – на віки?

12/22

Пам'ятаєш, як я закопала його у землю
Своїми руками
Але це був не талант...
Це був мій тато.
Я так за ним сумувала і хотіла спитати... А можна?
Тато ж привіт надіслав:
Я дозволяю...
Доню моя, роби, що хочеться.
Життя коротке,
Щоб казати ні
Власному покликанню.

Що я хочу для себе?
Сяйво таланту...
Що я можу?
Зронити сльозу...
Я не знаю, що чекає на мене
І чи я винна.
Коли Бог відвернувся від мене
Я відчуваю
Що не буває нічого випадкового
І це безкінечна історія.
Безкінечна я.
Я не боюся йти в засвіти
Я знаю: на мене чекають.
Може сьогодні я
А може ти...
Це не важливо.
Вічність спливає.
Час між пальців тече...
Часу немає.
Тільки даються нам всі для уроків
Хто нас кохає...
Хто тихо залежить від нас
І нашої сили
Перемагати себе щодня
Перемагати свій страх і чуття...
Глупість і заздрість...
Свою слабкість духу...
Може є в цьому світі хтось кращий ніж я...
А на тому таких багато.
Свято звичайне
Свято життя...
Ми хочемо мати.
Тільки на святі ми гості
І глядачі
І актори
Ми обираємо те, що нам до душі
З безлічі варіантів.

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:
Подарував йому своє імено,
А він каже, що не ім’я то, а темінь.
Прошу його летіти через ріку бажань,
А він кличе мене мов чужинця
До сповіді пастору віри хмар:
Повідай йому про свій шлях манівцями
До Істини нікому не потрібної,
А гривастий кінь очікує вершника серце,
Хтось лишиться на цьому полі колючому,
Що засіяне залізними зубами дракона,
Еринії краплі дощу дозбирують
У келих Кібели кольору ночі.
Делос – корабель серед хвиль марноти:
Пливе невідомо куди під вітрилом треби
З пристані мідних ножів хліборобів.
Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
Дарував мені якось кіфару посріблену,
Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
День недоречний.
Як все біля входу в Тартар –
Недоречне.

* Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
* Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
* І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
* Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
* У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
* Починать – між люди, скінчить – від людей.
* Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
* Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки..
* Той не один, у кого співрозмовник думка.
* Не по мені, як намір обганяє розум, як зверхницька мета здоровий глузд зміта.

у місті мурах
що часами лазять за плечима
і мурів
які поїдає графіті
збіговище мурахоїдів
і душелазів
смакує часом
висушує струм
в електромережах
п’є кров
пельками
і множиться
байтами
посилається
милом
зависає
серверами
і випраними у теревенях
новинами

метушня
нагадує хаос
вимальовує випадковість
приховує ознаки сенсу
навіює мімікрію

росте вічно-скло-бетонний
хмародеровий ліс
тицяє пентхаусами
у неба підошву
лоскоче нерви
суїцидальній публіці
приваблює збирачів чужого часу
і любителів потойбічних незайманок
укорочувачів віку
собі подібним
во ім’я чогось вищого
за темінь власних поглядів
і міркувань

мов краплини води
де-не-дешне сонце
зливається світлом
на перехрестях
висушує тінь
на пробкуватих підступах
до оголених осінню
скверів
і парків
утвоює острівки
для примружених
очей
протягування
рук
і воркування
очікуючи
милостиню
якомога світлішу

місто оживає
і помирає
щоденно
щонічно
у справах
у невдалих спробах
забутися
у полюванні
на меми
і теми для мемуарів
аби вибити
кусень хліба
аби не прогавити
місце під дахом

такі то вони
мурахи
допоки мури утримують тепло
їм є до чого повертатися
у що перетворювати
власні соки
і ділитися з ближніми
стусанами

а ким ти себе почуваєш
вбираючи синергію крикливих
урбаніки
і юрби
у місті мурах
і мурів

25 Жовтня, 2018

Дірявий черевик осені:
Взуваю його на босу ногу
І блукаю дорогами листя
Ілюзій моєї свободи.
Майстри нескінченних колій
Грають на віолончелях
Допотопних свистунів-паротягів.
У небо!
Долоні не можуть бачити,
Навіть якщо на їх рівнинах
Намалювати очі вуглиною серця.
Порожні глеки холодних днів:
Якби ж то я міг полетіти
Круком данайської мудрості
За хмари чужих голосів і пророцтв:
Для нас
Напнуті вітрила літер-знаків
Герпетолога Кадма (теж вільного муляра –
Задовго до лицарів Храму
Кельмою зводив Кадмею).
Книги жовтого листя
Читаю наче літописи Кроноса
Писані попелом – сірим по жовтому
Після війни з дикунами
Чи то лестригонами.
Мовчи листяний апокрифе.
Хоча б про мій біль – помовчи…

Годила рідному, як мати,
тож до комфорту швидко звик.
Вже зранку бігала по хаті,
як песик висунув язик.

Зі шваброю і куснем мила,
ганчіркою — туди, сюди.
Сама себе занепастила,
а він утік до молодих.

Не треба готувати: супу,
вареничків, грибних підлив.
Чим більше цілувала в "дупу",
тим менше він мене любив.

Дикі квіти сягають Неба –
Оцього, синього. Оксамитового.
Якого не торкнешся руками.
Босоногі чорновбрані монахи
З думками про святого Стефано
Торкаються п’ятами каміння,
Відчувають, як будуть вони мурувати
Руками пошерхлими книжників
Кам’яні суцвіття каплиць.
На вулиці Двадцятого вересня
Відкрита Небесна Брама.
Відчуваю, що я був колись дверима
У світ кольорових ілюзій
Та чорно-білих снів-дерев.
Пальцями запитував ребристу мушлю
Cerastoderma edule:
«Про що ці три тисячі літ
Країни Сатурна? Для чого?»
Місто, в якому каміння висить в повітрі,
Місто, в якому гора зазирає в море
Місто, в якому достиг виноград казок
В амфорах.
Місто не хоче літати,
Місто не хоче падати,
Місто, яке хоче бути у снах монаха Козімо.
Між орбітами Кроноса.
Мандри – це спроба стати лицарем
У нічній варті аптечних слів
Середньовічної латини алхіміків.
Відчуваю, як місто спить,
Відчуваю, як місто прокидається
І називає мене Ясоном.
Руно-сонце. Над Ріміні.

це бентежне пробудження будильника
посипало кулеметною чергою дзвінків
і надало поштовх мандрам присутності
з обійм ледве солодкого сну
у розбурханість темені
встановлення стін
появи контурів

воно подарувало
останні хвилини життя
птасі
яка билася за дверима
залишена безхатнім котом
як вдячність
за консервний рай
і шмату
постелену на сходах на горище

ще плани неполатані
щока непоголена
мешти неначищені
і кава непідбілена молоком
і Бог
ще не прокинувся у серці
пригрівся на золотому ланцюжку
повернутий до грудної клітки
розіп’ятим тілом

ми будемо радитись
чому радіти
а від чого відходити
чим дихати
окрім висновків
чим надихати
окрім крику душі
і тиші у телефонній комірці

ми шукатимемо
входи і виходи обставинам
аби ті складалися
глибокою вдячністю
за гостини світла у очах
ковток чистого повітря
незраду собі

кожен з нас
безмежність
одночасність
народження і смерті

17 Січня, 2018

Чуже як сніг одкровення:
Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
Під склепінням храму-постави Сант Агостіно
Тоді
Світ здавався надкушеним яблуком
(А правда,
Що черепахти-годинники
Дозволяють нам літати у снах?)
Небо-дзвін над містом-помилкою Ріміні
Нагадує квітучу крону мигдалю
(Відчуваю запах).
А може, це просто квітень
Такий гіркий та осяйний:
Він пам’ятає –
Я ночами вишукував
На Небі сузір’я Лебедя
І мріяв про гірські троянди
(Знак розенкрейцерів – готичне марево),
Просив Мнемозину жебрачку
Пригадати свої життя минулі,
Коли я був монахом августинцем
Кляштору Сан Джовані
І ховав за мурами
Своє розірване серце
І малював на стінах Едем.
Не вистачає на Небі зірок-цяток,
У річці буття не стає хвилин-хвиль:
На поріг смерті хтось кинув камінь
(Певно, вона – Прозерпіна).
Довелось йти шляхом Евтерпи
Від одних сатурналій до інших
І ростити в саду мрій кипариси.

Сім ночей мандрує березоль
Від хмільних «п’яццо»
До стоїчних «страда» та «віа»,
Від незачинених брам до темпіо.
Пізніше від зеленкавих хвиль
Моря невгамовного серця:
Я знав це віддавна, але довідався
Під стінами Сан Фортунато –
Березоль невгамовний монах.
Я пив перестигле вино мовчання,
Мій погляд блукав – щоб дізнатись –
Тут, під мурами, які чомусь збудував Карло:
Кожен келих Неба порожній,
Кожна ніч починається зранку:
Передчуттям тьми.
У сваволі моєї єретичної віри,
У гонорі весни весталки Етрурії
Мислю про космічне квітуче дерево
(Трохи вишневе)
І поклоніння волхвів-зорезнавців.
Споглядаю кам’яну квітку-місто:
Не вірю, що мене тут не було
Коли чернець-августинець Пронті
Бавився на мурах яскравими фарбами:
Немов я не тут, не зараз, не близько.
Місто – це скалки античного глечика,
Які викинули на берег хвилі Таласси –
Холодного моря минулого
(Нехай).
Додайте до вина води – необачно.

Пошук себе, наче лабіринт.
Довго шукаєш вихід,
та не можеш знайти.
Лабіринт, наче шлях,
де тисяча доріг.
Бачиш їх перед собою,
та не знаєш, куди йти,
аби вийти зі страшної пастки.
Дорога так і кличе "йди за мною",
так і манить за собою.
Стоячи на перехресті,
обдумуєш мільйон разів:
- Обрати той шлях?
- Ні, не варто.
- А може інший?
- Теж не варіант.
Так сам на сам, лиш із собою,
говориш тихо з самотою.

26.11.2022

Тягнуться в небо
Жовтими свічками
Окличні знаки романських веж –
Torri di guardia
З дикого каменю.
Коли з мене вітер солоний
Зірвав білу мантію спогадів
Про необачну требу
На тризні мідних дзвонів,
Коли відчувалося
В меланхолійній Адріатиці
Щось більше ніж синява,
Коли згадувалось, що твердь
Сьогодні не хвора на лихоманку
І цей палаццо, як був дзьобатим свідком
Необачних подеста
Так і лишиться –
Тоді я майже жив, майже був,
Майже відокремився від Порожнечі,
Якою переповнені п’яццо та страде
У місті, яке нагадало місцевому Федеріко
Маленьке лігво вовчиці.
Твої інші руки
Шукають у густих сутінках
Журавлиного вечора тисячоліття
Знаки буття, що мальовані на лусочках риб –
Пічкурів. Отих, що «іхтіс»,
Отих, що малювали в катакомбах
Люди й колишні легіонери вбрані туніки.
У домі, що двічі зруйнований,
Але нині заповнює моє око
Я споглядаю течію часу.
Пливу.

Під дощем пелюсток
Березневі розмови про каву
І пухнастих котів-монахів,
Кожен з яких Сеньйор дель Тетто
І споглядає п’яццу крізь скло,
Крізь туман пеларгоній.
Довічно під небом –
Довічно о шостій
Під перстом вказівним Паоло П’ятого –
Букініста й законника
Чи то колеги охоронця ключа…
Дивлюсь оком блукальця,
Дивлюсь на спрагу годин,
Дивлюсь і забуваю
Про себе чи то про розфарбований Всесвіт,
Бо кожна людина – то Всесвіт –
Вихор галактик, гра одвічної Порожнечі.
П’яцца графа Камілло –
Герцога Ресорджіменто.
Під горою святого Маріно
Опинився на площі
Міста перук і білого карнавалу,
Де співали пісню світанку
Серед ночі ілюзій треченто.
Називаю своє ім’я
Важкому монументу на березі легкості,
Очікую темінь
Весняного вечора.

1
«Вам мало манни,аби второпать, що Я -воїстину Всесильний,-
Так говорив Господь Бог,-
Горшки із м’ясом знов повернули вас, твердошиїх, у Єгипет…
Ну, що ж, буде вам м’ясo, так що полізе з ніздрів».
І вітер враз здійнявсь і перепелів силу-силенну
Приніс із моря і покрив увесь юдейський стан.
І ніч цілісінську, і день збирали . Щонайменш – із десять хомерів.
І без передиху все їли, їли й їли…
З огидою Всевишій поглядав на ненажер ,
Як не прожоване м’ясо застрявало в зубах їхніх,
І возненавидів , і не в змозі гидоту витримать оту,
Наслав на стан смертельну моровицю …
2
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті ,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її і тим,
Кому саме слово Свобода ненависне.
Хто зневажає навіть за сам намір на цім світі жить.
Бо ж на тім світі по сімдесят незайманих дівчат
Отрима кожен, хто зла тобі причинить якомога більше,
Сини Аллаха за приклад узяли не раба Мого Мойсея,
А ненависного спрадавна підступного Амалека,
Аби зачумлених демократією синів твоїх, Європо,
Ножем у спину чи динамітом у вигаданий світ свій привести .
P.S.
Надужиті Liberte, Fraternite, Egalite
невдовзі перетворять світ цей на руїну.

house of horrors.
I am a ghost flickering through walls.
i go into the house of someone.
I hear this commotion just out in the hall,
I hear this sharp scuttle, and he starts to bark.
As he flew past, I gave a loud scream!

house of horrors.
I am a ghost flickering through walls.
i go into the house of someone.
i am terrified of the blank page,
of margin and space
like a horror house of mirrors,
i am afraid of what i will find
if l look up and start writing

Переклад:
будинок жахів.
Я привид, що блимає крізь стіни.
я заходжу в будинок до когось.
Я чую цей галас просто в залі,
Я чую цей різкий гул, і він починає гавкати.
Коли він пролетів повз, я голосно закричав!

будинок жахів.
Я привид, що блимає крізь стіни.
я заходжу в будинок до когось.
я боюся порожньої сторінки,
поля та простору
як будинок жахів із дзеркал,
я боюся того, що я знайду
якщо я підніму очі і почну писати

Ще вдень хандрила чорна, мокра осінь,
А на ніч у пухнасті, білі шуби
Усі тремтячі одяглись дерева…
Я зачудовано біля вікна завмерла –
На дивний витвір матінки-природи,
Найгеніальнішого зодчого у світі,
Намилуватися була не в змозі!
І зникли всі печалі та напасті…
О, дякую тобі, примхлива осене,
Що чорну смугу у житті моєму,
Усупереч війні, тривогам, смерті,
Ти осіяла чистим, білим снігом!
І на душі на мить зробилось світло…

17.11.2022

Кам’яне, кам’яне, кам’яне
Серце міста рибалок на березі моря,
Міста доріг і коханців, поетів і катеринок
І слова «авжеж».
Долучаюсь до березня на перехрестях часу,
Мовчання велике і синє,
Наче небо над Ріміні, що читає вірші
Маріо де Каронезі (він теж був поетом).
У мережеві спокою зазираю в зіницю міста,
Яка зроблена з солі і повторюю,
Як вони колись – вони – посередники
Середньовіччя рудого вандальського
Вторили:
«Cedo bonis».
З усіх катедр кедрових тесаних
Мореплавного сну (напніть вітрило!)
Питаю в годинника механічного –
Онука клепсидри-плакси:
«Хвилі несли тебе, колисали, бавили –
Навіщо? Куди? В яке єретичне прийдешнє?»
Зцілюю хворі літописи –
Домислюю щось світле й прекрасне
На площі
Білого слова «поруч»
Коли на бруківки падають тіні
Башти думок алхіміків,
Дзвіниці-тюрми (голос).

Ти вмієш без страху
Дарувати мені квітку мигдалю,
Натякаючи на майбутнє гірке літо:
Стоязикий замок
Вкриває моє здивування весняне
Білим.
Захотілось стати повітряною кулею:
Наповнитись димом гарячим
І літати-висіти над цим кастелло,
Що збудував Пандольфо,
В якому він мріяв про квіти,
Що цвітуть на камінні
В порожнечі старих димарів.
Володар цієї ночі – привид карабінера
(Віровідступника та рибалки)
Примушує забувати слова
Зіпсованої латини лігурів,
Гасить як свічку
Парафінову пісню
Про море, в якому танцюють риби.
Пандольфо!
Навіщо ти вполював журавля
І ласував його м’ясом
На бенкеті-іргищі Сонця:
Ти думав це осінь злодійка?
А це лишень синій
Павук думок,
Що плете тенети
На дереві ренесансу.

Знесилений і працею, й літами,
Дідусь пошкандибав у ліс по хмиз.
Кректав, стогнав, та всеж щось назбирав
І шкутильгаючи побрів додому.
І тут найшла на діда така туга,
Що в’язку, кинувши додолу
Він заходився проклинати долю:
«Вже б краще смерть мене забрала!»
І враз вона постала в чорному лахмітті:
«Мене ти кликав? Чим зарадить зможу?»
«Піддай-но в’язку! З Богом відійди, сіромо!»

P.S.
Радість і горе влиті в слово кожне.
Отож, і тринькати його не гоже.

Пелюстки персиків мерехтять
У часопросторі мурів Ріміні:
Вітер з моря – Час наказав мені бути.
Хвилини – вони зупинилися на бруківці
Під воротами мідних чобіт і биків:
Країна телят, місто вітрів, люди доріг:
Звідси.
Кронос камінний. Застиглий.
Його можна торкнутись руками.
Коли риби стають птахами моря,
А смерть жартує: «Ви добре сховались!»
(А я і не думав).
Темні віки – це просто протяг
У чорному замку історії,
Де гостював Папа Адеодат,
У будинку порожньому
Безсловесних годин стебла
Дерева ночі.
Босоніж під аркою
танцюють весталки,
На свято вовків –
На бучні луперкалії
Тягнуть глеки вина – густого як кров
Три кульгавих авгури,
А я і не знав, що лелеки-патриції
Мають власний сенат,
Вершник простоволосий
на щиті пише слово
Вуглиною: «Veritas»
Під тріумфальною аркою
Перемоги, якої не було.
Місяць вовків – фебруарій – минув.
Нині весна. Час легіонам птахів
Летіти над Ріміні – в країну венедів.
Як і мені…

Із синьої річки етрусків
Яка тече тут одвічно
Очима п’ю блакить першим –
Ковтаю відображення Неба:
З ріки де невдало
Топили колись Буратіно,
Але він поплив з країни Снів
У країну помаранчеву Завтра:
Черепахам назустріч –
Черепахам людських днів-гончарів
(Бо люди теж глеки).
З близького солономрійного моря
Виловлюю ребристі мушлі
Схожі на серце блукальця
І несу їх у жмені на міст
Який руйнували готи (марно),
Який належить найглибшому часу,
Який сам став мушлею вапняковою –
В яку сховалися апострофи історії:
Вічність – та я ж знаю її,
Вона молода італійська краля,
Що згубила свою сукню-слово
Між берегами, що поєднані мостом,
Який мурували раби
Зі своїх сердець і життів,
Зі свого минулого і сьогодення.
І блукає тепер Вічність
Вдягнена тільки в намисто:
Схожа на квітку оту –
Квітку – біля оселі:
Пелюстки, пелюстки, пелюстки –
Як сни Петрарки – рожеві.
Як важливо було мені тут почути –
Тут на мосту, між часами:
«Buongiorno, Antonio!»

Остання нитка чужої самотності,
Ночі Одкровення та Істини
В’ється з веретена Галактики
Між двома вогнями галявини тьми:
Коли відчиняться брами,
Коли прокричить сова запахів осені
Стиглі ягоди горобини ночей
Таких же червоних (заграва)
Впадуть у долоні Часу:
Епона жене потойбічних коней
На шалене гульбище Дагди:
Цей Всесвіт казан вирування життя
В якому варяться зорі й планети,
Туманності й чорні діри –
Готується страва для богів і людей,
Для бенкету шаленого:
Самайн. Ніч на вершині осені мрій.
Ніч початку й кінця.
Я жив і любив, страждав і радів,
Блукав стежою людей та собак,
Майже знайшов просвітлення –
Ненароком. Доречно. Але… Айстри…
Вогонь як і перше гріє
і спалює зло.
Ми були і будем. Ми вічні. Ми пастухи.
Отари зірок, що час заганяти до стійбища.
Зимового.
Всі ми вічні.
Як ніч. Як Самайн – між світами.
З гілок горобини – дерева таємниць
Я запалюю ватру – освітлюю Всесвіт
Цим квітучим вогнем-келихом.


Написано в ніч Самайну в 2022 році. Хоча, звісно, правильно вимовляти не Самайн, а Савінь…

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля Валя».

1
сивочола срібноголова кульбабка
чомусь асоціюється у мене
із зображенням чогось
або це малюнок фонтану
зроблений простим олівцем
нашвидкуруч або ні це
неякісне і нерадісне
чорно-біле фото феєрверку

2
Поміж кульбабок і конюшини
зустрів грицика з білими
квіточками-зірочками і плодиками-сердечками.
Зустрів грицика зоряно-сердечного.

3
На скошеній траві деінде
злотаві світяться кульбабки.
Суцвіття кожне – лампинятко,
амбітне, дуже і тендітне.

4
Лобода – самотня щогла,
що від смутку не посохла,
від журби не полягла
без вітрил і корабля.

Жовтень 2022

Раббі Йоханан казав:
«У попередників наших серця були широкі,
Як притвор перед Храмом.
В їхніх наступників – як двері Храму,
А в нас – на вушко голки схожі.
(Трактат Шабат)

Магнолії оксамитові марширують
Під музику Паганіні-вигнанця
З берега моря прямісінько в дворик,
Де жив театрал Буратіно
Зі своїм татом Карло –
Ренесансним філософом,
Що змайстрував йому ключик
Зі зламаного доісторичного саксофона
І шепотів йому потім таємниче,
Що не мідь то, мовляв, а золото:
Aurum Альберта-алхіміка.
Стигмати білого мармуру:
Чи то дорога в каменоломні Каррари,
Чи то корсіканець обабіч дороги
До гнізда орлів Сан-Маріно,
Той самий у трикутному капелюсі,
Що філософствуав про свободу
(В тюрмі).
Березневе місто солоного вітру:
Запивати запаморочення кавою –
Не було слів – так ось тобі:
Зіпсованою латиною
Сучасна весталка Констанція
Розповідає про Данте прийдешнього.
Дерево квітуче на брукованій вулиці –
На дорозі між етрусками і Гарібальді.
Час втопився у річці Марек’я,
А я все вишукую
Неіснуючу книгу
В бібліотеці Папи
Інокентія Десятого.

Примітки:
Темпіо Малатестіано – особистий храм та мавзолей родини Малатеста – кондот’єрів та тиранів Ріміні. Храм спорудив Сіджізмондо Пандольфо Малатеста, якого Папа Римський звинуватив у язичництві і відлучив від церкви. Всі Малатеста «прославились» різними шаленствами, войовничістю та непередбачливими вчинками.

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха , коли юдеї різали побратимів
Тільки за те, що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,не поталанило
Виговському й Дорошенку, ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни
Кличуть на поміч охочого на легку здобич
Ненаситного північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Та ні! Облуді не вдасться завернуть тебе в минуле...

Дорога в праліс років відлюдника
Я прокладав її тростиною синього жайвора:
На перехресті дім мурований із бамбуку –
І кричить наді мною Вічність
Ім’я одвічного крука – володаря німоти.
Піти й не вертатись (під якими зірками!).
Імена, імена, імена – тих, незабутніх.
Мертвих поетів і вершників.
Келихи, келихи, келихи – які не проносять мимо,
Які повні по вінця.
Письмена – про буття вічного міста сови
(Не вовчиці). Даремно шукав сиве марево
На островах, де завмерли сліпі мегаліти:
Дні журавлині і трохи води
З присмаком осені.
Сни.
Звірині слова
Перекладені вільним художником
На мову годинника-шибеника:
Віддай мені час. Мій.
Нині тут хазяйнує Еол –
Син Орсеїди, повелитель вітрів.
Врятувати палаюче плаття осені
Навряд чи зможуть Ясон із Діонісом:
Атаманту наснився «Арго» корабель -
Як пророцтво.
Лишається йти дорогою крука –
У невідоме. У сутінки.

Осінь:
Я запалив полум’я космічного спокою
На вершині гори прочанина мрій
Сьогодні –
Посеред дня плачу ангелів,
Що приносять останній окраєць
Хліба нічийного поля
Горобцю непохованої поезії
Теплих лагідних слів.
А вам не холодно?
Осінь:
Гарячий попіл
Загортаю у клапті вчорашнього одягу
Плямистого, літнього, трав’яного –
Щоб зігріти (хоч трохи)
Свої незачесані тексти
На фоні пейзажу,
Де тільки пеньки-плахи
Для поетів, що стали білими птахами,
І простір – синій як мрія,
Як розмова про вічне.
Осінь:
Мушля, яку колось дарувало море
Перетворена в дрібку вапна
Гарячим попелом,
Що лишився від полум’я
Осіннього дня одкровень:
Бавлюсь зі смертю:
Гра стара, як бубон шамана,
А десь там Ітака,
Де келих завжди наповнений
Чорним солодким вином,
І вітер солоний і теплий,
І вистукує птах – дзьобом по дереву
Нескінченні хвилини
Радості.

1
на малахітовій траві
за ніч виросла роса
до рівня моря
і кленовому
недопаленому листю
не догоряти
тонути
золотом у діамантах

2
На маршрутці на службу радісно
на вітрильнику мчав окриленому

за бордюрами як за скелями
тополині листочки бронзові

і покинутими і забутими
на траві сумували човниками.

3
Це неправда: жовте листя не в засмуті,
що йому невдовзі вічним сном заснути.

На зеленому газоні, на осонні,
у блаженстві без футболок і босоніж

між травинок полягало за феншуєм –
засмагає, надихається, віршує!

Жовтень 2022

Щоразу, як заходить мова
Про стосунки між людьми,
Звертаюсь подумки у машинове царство.
Для бідних і багатих, слабких і сильних
Права одні і ті ж.
Ваговоз дає малолітражці путь.
Надшвидкісні терпляче чекають повільних.
Світлофор – суддя для всіх.
Який же парадокс –
передать людську мораль машинам,
нічого не залишивши собі.

Дерево синіх ілюзій
Височить самотою
Серед пісків пустелі
Поснулих душ.
Мовчання
Сірим попелом
У долоні троянд
Сиплеться замість золотого піску
Променів
Клепсидри Сонця –
Божества гелонів.
Народ, що живе в Небі,
Понад хмарами міфів
Про мореплавців «Арго»
Дізнався, що сон
Про чорного лебедя дочки Тестія
Зітканий з овечої шерсті
На верстаті Арахни-ткалі
Там – за мурами Ольбії.
Між горобиною й прірвою
Ночі
Мальований візерунок
Риб і зірок
Крейдою на стіні, за якою
Дім, який не належить нікому,
Фіалка, яка належить собі,
Сон, який був тобою,
Нічна варта, що очікує сходження
Зірки Іштар.
А там – за ріками й криками,
За крісами й крисами
Вавилон – цегляний Баб-Ілі
Кадінгір недоречний,
Що буде зруйновано наніц
Незабаром.

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Срібне дійство Lunaria –
Ми п’ємо його в жовтні,
Коли Небо прозоре як час,
А хмара нагадує дім –
Наш холодний притулок.
Сім останніх троянд –
Чорних квітів колючих осені
Свідчать хоралом про те,
Що джерела шумлять все тихіше –
Німіють,
Бо Темний блукає дібровами –
Лісами багряних сутінок.
Келих повний вина:
Це шукає нічийна втома
Тінь свого прихистку –
Замку ґотичних ілюзій,
Шукає цю гру: забаву прощання.
Крук – щонайбільший
Ширяє над дюнами –
Їх породило море Таласса –
Те, що воліє співати, кричати, шуміти
Коли все засинає,
Коли навіть серце
Спить.
Срібна вистава Гекати Сотерії,
Коли Калліопі требу –
Плодами дозрілими.
Тиша навколо.
Над пустищем жовтого листя,
Над мідними кленами
Свідок німий –
Lunaria.

Я потрапив під дощ
І то під рясний –
Той, що падає в прірву з Неба,
В безодню Землі, яму тверді.
Тоді,
Коли холодне «вчора»
Танцювало заморське танго
Журавлем чубатим,
Золотим листям горіховим
З тінями Одіссея.
Тоді.
Цю осінь звати Каллісто,
Вітер Аркад говіркою
Вівчарів всетуману
Перед хаосом папороті,
Додонським оракулом
Віщує прозорість
Вітру Борея – нездари полів.
Жриця кабірів стежою камінною
Веде мою тінь – за обрій,
Туди, де не мрій, не сни і не сподівайся,
А тільки читай таємницю,
Незнані слова – писані чорним по жовтому
Письмом копача Кадма.
Шурхіт листя священного дубу
(Не облетів, не втратив багряні помисли)
Дерева Девкаліона
(Кидай каміння, кидай…)
Вітер осінній гуде
В залізному дзвоні.
Вітер мудрості.

Скільки їх, безвинно убитих?
Закатованих,замордованих,замучених
на очах у маленьких дітей,
в міцних обіймах батьків ,
в лоні материнському, коли
мамине серце до останнього імпульсу
боролося за життя крихітки-кровиночки.

Скільки їх , безвісти зниклих
у безіменних братських могилах,
у варварськім полоні загублених,
вивезених до краю катів ?
Розірваних на маленькі шматочки,
на мільйони частинок вічної душі.

А скільки тих, що збожеволіли
від жахіття війни?
Від відчаю і голоду,від болю і горя,
коли смерть заглядала у очі,
сміялася в обличчя,
плювала в душу,
виривала серце.

Скільки їх ? Не злічити ...біль нестерпний .
Їх десятки тисяч, а може й сотні ?
Війна не рахує свої жертви.
Вона захміліла від крові.
03.10.2022.

Між вчора і завтра
Зорі
Над стежиною Пана,
Над лісом кентаврів,
Над полями Фессалії
Зорі кольору срібного вістря
Стріли.
Чашник тирана Лариси
Пенест Біанор
Бавиться золотом слів
Пеласгів –
Народу забутих пісень
Моря.
Кратер повний вина Метеори
(А може це серце –
Довершене трунком кольору вохри?)
Диво Нефели – час вересу.
Час крапель, клепсидр і агоній.
Час алегорій (бо верес цвіте).
Слово-вогонь
У мідному дзеркалі –
Палає у кузні лапітів.
У рибній лусці візерунок
Забутих письмен лотофагів.
Життя як подвір’я
Палаццо Флоренції –
Квіти в тюрмі кам’яних лабіринтів.
Зернами маку віщую шовкові дороги
Снів про людей –
Видив царства тіней
Кольорових як шкіра гепарда
(Бо осінь, бо дощ
Назавжди).
Майструю зі срібної чаші
Гостре вістря стріли –
Час полювати
На вурдалаків.

Нитку одну, Аріадно,
Кладеш в руку – мені,
У долоню,
Що збагачена досвідом бронзи
Меча.
Нитку овечої вовни
Рогатих кудлатих бербекульок –
Володарів дзвоників – калатал безтямних,
Що віщують заграву
Над пустищем пагорбів
Вапнякових і диких
Як все кам’яне.
Вістрям меча-спати
Пишу епізод
Тої казки сумної,
Яку
Колись елліни
Розкажуть мальованим глекам
На торжищі стиглих олив.
Забава
У сутінках віку каміння:
Ігри жорстокі з потворою-хроносом
І не втекти
За хвилі таласси пелазгів
Під чорним вітрилом,
Моря
Яке до сих під безіменне,
І мурувати міста
З брил велетенських
Руками циклопів,
Що оком єдиним
Глипають в безвість.
Стадо кентаврів
Женуть на гірські полонини
(Бо час).
Де той пастух?

Вітер мені кричав,
Коли осінь стала сірою качкою
На холодному озері одкровення,
Вітер мені кричав
Крізь хмару огненну заграви:
«Де ти тепер? Ти – нетутешній,
Ти – вічний блукач,
Що сховав мідну сову
У своїй шкіряній торбі снів даремних
(А ти думав, що то пророцтва,
А ти думав, що там істина,
Серед тіней отих твоїх марень.
А вона тут – серед холодної осені –
Істина краплі води».
А може то просто луна –
Німфа сумних спогадів
Серед старезного лісу сутінок
В якому я заблукав ще тоді –
Коли чуб був рудим, а не сивим.
Тоді.
Пан заснув до весни.
І замовкла панфлейта
До часів анемон.
А вітер свистав:
Грав ірландську мелодію
На флейті порожніх глеків,
Що лишили
На дерев’яних столах віровідступників
Гості глиняно-жовтого дня:
Доби невідомих радощів.
А я бачу, як олені сфагнових пустищ
Летять у дні майбутні
Крізь страшне сьогодення:
Епохи залізних яблук.
Дерево забутої осені:
Серед моря холодного вітру
Жовті листя думок
Летять в нескінченність
прийдешнього.

Час - то запорука досвіду.
Досвід - ключі до успіху.
Успіх - вершина таланту .
Мені так бракує часу!
"Господи , навчи нас так лічити дні наші,
Щоб нам набути серце мудре " Пс.89.13
09.09.2022

1
Рудоволоса, радоголосо:
сукня у соняхах, сонячно, солодко,
лагідне золотко, мед заховався під ними.

Я пожнивую і познімаю
ще три хмарини, й за три хвилини
ми б захмеліли, ми б стали рідними!

2
рука до якої
торкаюся своєю
прохолодна, лагідна, ягідна

3
мене найсильніше збуджують
волосинки на оголеному передпліччі
розпочинається стежина
що доведе до грудей
а закінчиться біля міжніжжя ніші
найніжнішої для мене

серпень 2022