Понад річкою сиділи люди при багатті.
Пастухи, а чи рибалки – люди не багаті.
Поки в казані вечеря булькала, варилась,
Вони стиха розмовляли, думками ділились.
Серед них один найстарший сидів, сивий зовсім,
Ближче вогнища тулився та грів ноги босі.
Дослухався до розмови та щось своє думав,
А в очах його застигли дві крижини суму.
- А скажіть-но, дядько Анте, - один обізвався,-
Андрій суздальський не перший, хто на Київ пхався?
Кажуть, батько його також приходив на Київ
Та добряче надавали клятому по шиї.
- Знаю, а чому ж не знати? Не так давно було.
Двадцять років з того часу ледве проминуло.
Я ж гончарив у Києві, тоді ще багатім.
Ще той клятий Боголюбський не встиг зруйнувати.
Князював тоді над нами Ізяслав. Сказати,
Що був гарним правителем…Не буду брехати.
Князь, як князь. Такий, як інші. Ні кращий, ні гірший.
Хіба, влада у Києві мінялась частіше.
Бо вважали князі інші, що їх обділили,
Вони, як би по закону, в Києві б сиділи.
Серед тих, хто спав і бачив, як в Києві всівся,
Був і Юрій Довгі руки, що княжив в Заліссі.
Захотіла вся Залісська та босота вража
Аби їхній князь мокшанський і в Києві княжив.
Поки ми отут зі Степом груди в груди бились,
Вони там в своїх болотах множились й плодились.
За широкі наші спини від Степу сховались
Із мокшею поріднились, хоч і руссю звались.
Замість того, щоб боротись з половцями злими,
Князі їхні родичались, женихались з ними.
Бачив я того Андрія, що Київ спаплюжив,
Його пика половецьку нагадує дуже.
Половецькою княжною була його мати.
Чи ж посмів би справжній русич храми руйнувати?
Тож зібрав той клятий Юрій чималеньку силу.
Бо ще сіверці й чернігівці до нього приспіли.
Запросили на підмогу ще й половців диких.
Так що, військо зібралося у нього велике.
Ще очікував він з часом з Галича підмогу,
Звідтіля сват Володимир мав прийти до нього.
Ізяслав про те все відав і не став чекати,
Своїх родичів і близьких став на поміч звати.
Зі Смоленська, Стародуба, Городні примчали
Ті, хто владу Ізяслава в Русі визнавали.
Ще і угри обіцяли прислати підмогу,
Адже їхній король Геза був зятем у нього.
Прийшли в поміч Ізяславу і чорні клобуки.
А киян, хто міг узяти хоч палицю в руки,
У ополчення позвали. То й я поміж ними.
Бо й меча тримати вправно міг руками цими.
Поки військо те збиралось – Юрій на порозі.
Чорну хмару піднімає військо по дорозі.
Підійшло було до річки, вже човни спускає.
Та ми проти тої сили, свою силу маєм.
Так човнами Дніпро міцно перегородили,
Вороги й до середини його не доплили.
Повернули й подалися пошукати броду.
Біля Вітачева влізли в ще холодну воду.
Але й там їх наші вої гаряче зустріли,
Також далі середини річки не пустили.
Подались вони шукати Зарубського броду.
Шварн стояв там із загоном, княжий воєвода.
Чи злякався, а чи справді військо напосіло,
Ледве половці ордою у річку вступили,
Повернувся воєвода та й кинувсь тікати.
Перед князем потім воїв своїх винуватив,
Що, мовляв, не захотіли слухатися його,
А він сам супроти війська не вдіє нічого.
Тільки-но до князя звістка про те долетіла,
Він до Києва закликав усі свої сили.
Укріпились ми і стали ворога чекати,
А він тільки-но з’явився – став атакувати.
Одні Либідь переплили, в оболонь вчепились,
Інші біля воріт Лядських із нашими бились,
А ми тут із цього боку Либеді стояли
Та до вечора стріляли, клятих відганяли.
Врешті дав наш князь команду налягти всім разом
Аби скинути у річку забродів одразу.
І ударили клобуки і княжа дружина
І загнали всіх у Либідь аж на середину.
У страху вони за Либідь так швидко втікали,
Що і броду через річку, навіть, не шукали.
Одних ми із них побили, інших полонили.
А вони так утікали, що й коней лишили.
Залишили серед вбитих і хана одного,
Говорили, наче сина Боняка самого.
Що грозився ще: «Ворота Золоті рубати
Буду я, як рубав колись мій покійний тато!»
Та зарано половчанин грозитися взявся,
Бо і сам, як Боняк клятий, з життям розпрощався.
Відступився тоді Юрій – не по його, бачить.
Відсидітися надумав в Білгороді, значить.
Став на захід від Києва хутко відступати
Та за стінами міцними свата зачекати.
Або хоч би перебратись мостом через ріку.
Білгородці ледь уздріли того князя пику,
То ворота і закрили та йому й сказали:
«А у Києві ворота тобі відкривали?
Ми лиш свого Ізяслава за князя сприймаєм,
А таких от нахлібників знати не бажаєм».
Юрій, облизня впіймавши, на південь подався,
Там на свата зачекати, мабуть,сподівався.
Обійти Ірпінь і вийти, врешті, на дорогу,
Аби сватові назустріч іти була змога.
Ми ж зібрали усі сили й слідом подалися.
Юрій, берегом пройшовши, в полі зупинився,
Де здіймалися високі прадавні могили.
Там ті зайди зупинились і табір розбили.
Там ми їх і наздогнали, здолали сторожу.
Ізяслав усе ще думав, що битись не гоже.
Бо ж, які б не були – браття, однієї крові.
Не мечам дав перевагу, а доброму слову.
Перемовини, одначе, не дали нічого.
Не бажали Ольговичі відступатись «свого».
Тож у п’ятницю, як нині іще пам’ятаю,
Ледь побачив князь: на сході краєчком світає,
Велів полкам шикуватись, виїхав і мовив:
- Не схотіли супостати звіритись на слово.
Прийшли, наче ворог лютий, Києва схотіли.
Та ми, аби їх провчити, маємо ще сили!
Якщо справді князь їх Юрій довгі руки має,
То ми йому оті руки скоро обрубаєм!
Любі браття і дружино, Русь не осоромим,
Мечі наші харалужні – запорука тому!
І пішли ми через поле, готові до битви…
Та Господь чомусь не зволив того допустити.
Не хотів, аби кров братня отут пролилася.
Бо не знати й звідки раптом пітьма піднялася,
Затопила все туманом, що й списа не видно.
А, до того, й сильна злива почалася слідом.
Але то нас не спинило, ми багно місили,
Бо прогнати зайд скоріше відчували сили.
Та, все рівно, у той день нам битись не судилось.
Розійшовсь туман опівдні, злива припинилась,
Ми уже,було, зраділи, за мечі схопились…
Але озеро широке між нами з’явилось.
Розлилась від зливи річка, шлях перепинила,
Не дала нам на забродів вдарити щосили.
Так, поскубалися трохи крилами із ними.
А надвечір знявся Юрій з полками своїми,
Пройшов пагорби, «грязину» й за річку сховався.
Ізяслав слідом за ними негайно подався.
Стали табором, щоб стріли лиш не долітали
Та і ранку суботнього в надії чекали.
Ледве зоря піднялася, труби затрубили,
В свої бубни ударили вістові щосили.
Стали війська шикуватись до нового бою.
Врешті, вирішити справу треба між собою.
Стали сходитись полками для Божого суду,
Здавалося, уже січа неминуче буде.
Але раптом Юрій сво́ї полки завертає
І за Рут Великий стрімким маршем відступає.
Заховатися за річку знову захотіли,
Зачекати, поки б сили сватові приспіли.
Ізяслав не став чекати, повелів «клобукам»
Вдарити на вражу силу та слави добути.
А слідом стрільці пустились та і полки кінні.
Лише ми поки стояли, чекали в низині.
Як вчепилися «клобуки» у вози, насіли
Та у спину полкам вражим хмару стріл пустили,
Зупинився тоді Юрій, бачить – не встигає,
На цім боці, уже врешті, бій прийняти має.
Повернув полки до бою. Тут наші наспіли.
Дикі половці й одної стріли не пустили,
Хоч Андрій і намагався їх дух укріпити
Та їм чомусь не схотілось голови зложити.
Тільки-но вони відчули мечів наших силу,
То одразу за «грязину» гуртом поспішили.
Андрій кинувся у перших, щоб військо підняти,
Та одразу довелося списа поламати.
Ще й коня під ним хтось списом устиг прохромити
І щит йому обірвати, і шолома збити.
Та самому йому ледве вдалось врятуватись
І живим поміж полками своїми сховатись.
Ізяслав також між перших кинувся до бою
І повів полки нестримні слідом за собою.
Не схотів поза полками спокійно сидіти,
Мабуть, прагнув чимскоріше з усім покінчити.
Бився, наче простий воїн, зламав списа свого,
У стегно і в руку, кажуть, поранили йо́го.
Не помітили, як князь наш і з коня звалився,
Між поранених і вбитих внизу опинився.
Але січа за тим часом зовсім не стихала.
Полки наші на ворожі стрімко насідали.
Ті відходили поволі, назад озирались,
Мов за половцями слідом втікати збирались.
Врешті Ольговичі того не втримали бою,
Подалися й полки свої потягли з собою.
Слідом Юрій із синами за річку подався.
Закінчилась січа, врешті і розгром почався.
У тисняві величезній і у спішці сильній
Утікали і топтали своїх же в «грязині».
Наші ж били їх у полі, за болото гнали,
Полонили, хто не здався, то тих убивали.
А як з ворогом чинити, як показав спину?
Володимир Чернігівський, кажуть,там загинув
Та ще воїнів багато у Руті втопилось.
А ще більше їх при втечі в полі залишилось.
Половцям також дісталось, багатьох побили,
Хоча вони з поля січі перші поспішили.
Полонили ханів їхніх та й орди чимало.
Потім їх уже на наших в орді обміняли.
Коли січа вже до Руту й далі покотила,
То й ополчення, нарешті на поле ступило.
Повеліли воєводи нам пройтися полем,
Підібрати поранених й побитих навколо.
Йду я з іншими по полю і тут раптом бачу –
Хтось піднявся в обладунку багатому, значить,
Може, хтось з князів-забродів чи то воєводи.
От, помститися на ньому – прекрасна нагода.
Аби знали, як ходити до чужого краю.
Тож меча свого важкого з піхов витягаю.
Він кричить: «Я князь!» В отвіт я відказую йо́му:
«Ти ж і треба нам!» Як хрясну мечем по шолому.
Та міцний шолом князівський, розрубав до лоба
Та, на щастя, не настільки розколовся, щоби
Розколоти й головешку. Тут він вже горлає:
«Я ваш князь! Я Ізяслав!Ось!» - та й шолом знімає.
Тут ми князя й упізнали, підняли на руки…
От таку от може доля устругнути штуку.
Ледь самого Ізяслава я не звів зі світу.
Кому б тоді від забродів Київ боронити?
Дід замовк, на мить задумавсь та й махнув рукою
І сльоза скупа стареча скотилась щокою.

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

Мій прихистку, чи втратила тебе?
Зосталася без крову і без крові.
Снують сусіди все песиголові
Із "Я-романтика", "Марія", "Тигролови",
І звідкись ще, що й чорт не розбере.
Мій прихистку, моя рілля свята!
Прогнали з тебе діда Харитона.
Культуру й мову вивезли вагони
Із "красною звіздою".Тони...тони...
Навік поглинула одвічна мерзлота.
Все наяву...яка ж та явина!
Нуртує в грудях слово і супротив-
Знамена топчуть, затуляють рота
Ті,хто були й залишаться голота,
Чужа й не варта навіть і багна
Землі моєї.Прихистку мого.
І як звести затяту цю коросту?!
Свої церкви, свої трибуни мостять,
Своє Різдво, і межі свого Посту,
Історію сумнівних перемог.

Порой к словам, рождённым в скуке,
Не отыскать достойных строк:
Ты называешь суку-сукой,
Душе опять - словарный срок…

Не бойтесь быть хотя бы в скуке
Самим собой в любой строке.
Ведь нам нужны всё те же суки —
Не меньше чем вода - реке…
07.02.2021.

Дорогой Карл Двенадцатый, сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
«время покажет кузькину мать», руины,
кости посмертной радости с привкусом Украины.

То не зелено-квитный, траченый изотопом,
— жовто-блакитный реет над Конотопом,
скроенный из холста: знать, припасла Канада —
даром, что без креста: но хохлам не надо.

Гой ты, рушник-карбованец, семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
с залитыми глазами жили, как при Тарзане.

Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,
по адресу на три буквы на все четыре

стороны. Пусть теперь в мазанке хором Гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще?

Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.
Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
отвернутыми углами и вековой обидой.

Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба
нам — подавись мы жмыхом и потолком — не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.

Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!
Вас родила земля: грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.

Ой-да левада-степь, краля, баштан, вареник.
Больше, поди, теряли: больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,
Нет на нее указа ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.


Йосіф Бродский

ІНемає як пеняти на орду,
що в Україну простягає лапи,
якщо слова калічать на ходу
і деякі поети, мов кацапи.

Учених покоління не одне
не помічає зайвої полови,
не вміє відрізнити головне
і другорядне засобами мови.

У цьому вірші фабула проста –
почати і закінчити на ноті,
яка ще резонує у аорті...
Попереду найвища висота,
але не заважає суєта
намітити усе, що буде потім.

ІІІ радощі, й зачаєні жалі
найлегше уміщати у сонеті,
де не великі форми, а малі
націлюють на успіхи поетів.

Епічного чимало у житті,
тому у моді й оди, і поеми...
У Музи несподівані путі,
але усім давно відомі теми.

Не кожна форма діє на ура
і однією тут не обійдеться,
та не одному іноді здається,
що дістає оскомина пера...
Є у таланту не одна сестра,
що стукає до розуму і серця.

ІІІ
Як не вирішуй місію свою,
а неуку потрібно пояснити,
що нація сьогодні у бою
і за його дурниці платить мито.

Її задачі й досі не прості,
і мало, ради однієї фрази,
закарбувати гасла на щиті,
як це бувало не одного разу.

Мініатюра діє до пори,
якої ні піймати, ні забути...
Та як і несказанне осягнути
і сказане почути із гори?
На те і сяють наші кольори
і захищають мовні атрибути.

02/21

У катакомби смутку завели
мене не ревнощі,
не гнів, ані досада.
З бурульок льодяних стікає хлад,
мороз вологий,
серця заморока.
Сиджу у лабіринті,
йти не гожий,
цілую пломінь рук,
що під грудьми
тримають пам’ять
бісову й тривожну,
мою любов.
Заблудишся, не йди.
Не йди!
Все лиш по колу
і по закутках без ходу…
Не рвися над печери,
в сонце.
в рай,
ходи по пеклу і шукай!
Лякай спокійне благо і постійність,
які у місті залишились
в Одесі одіссеями з людьми.
Ці люди витуркали з-поміж себе тінь,
якою я оздоблюю їх ясність.
Нехай живе їх горденосна лінь!
Нехай помре в мені їх добра даність.
Я, часточкою будучи лише,
зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

12 жовтня 1994 р., Київ

Я йду, бо не хочу,
Не хочу стояти.
Чому? Сам і не знаю
Як можна стояти, коли не встигаєш..

Вперед чи назад,
Прямо чи вбік,
Вгору чи вниз,
Не має ніякого значення.

Навколо безмежність можливостей.
Не варто боятись помилок,
Це піде на краще,
Засвоїться швидше.

Рух- всесвітня константа.
Цікавості тільки заради,
Пізнаю цей світ!
І так пізнаю себе.

Гори, ліси та степи, річки, моря й океани
Мікроби, гриби, рослини й тварини,
Культури, релігії та традиції. Люди..
Села, міста та країни, планети, галактики й всесвіт.

Як би сильно не хотів
Зрозуміти всього і всіх
Не вийде сповна, тільки відносно,
Від того що вже пережив.

Прекрасне в усьому можна знайти.
Нажаль- не так просто,
Явище це по природі мінливе,
Можеш шукати або іти повз.

Часто не ясно насправді:
Буде це тобі близько, до душі,
Чи просто спіткнешся, не жаль.
Точно далі знайдеш, часу в обмаль.

В реалі тобі все кортить зупинитись,
Постояти трохи і відпочити.
Або ж набратися сил, чи думаєш: потім,
Встигну, потім все зроблю

Це все лінощі, одержимість відмазками,
Страх і омана, відсутність супротиву..
Така моя думка, до цього я прагну,
Рухатись більше, допоки є жар.

Без руху не має життя.

02.2021

Ще будеш ти, ще буде літо
І відстань аж до мене – відчай.
У шибу стукатиме віття
Предовго – аж тисячоліття.

А ми все матимемо віру:
Себе ніде нам не подіти,
І від жаливи репне шкіра,
В саду хтось вицюкає міти,

І півнем видзьобає зовсім
Зерно, не зійшле при дорозі,
Та промарудить: літо, осінь…
Про це все знати я не в змозі.


Плоди уяви – гіркуваті.
А ми – по-своєму щасливі.
Бо нас не знають ельфи, таті,
Хіба що набридають ківі.

І тільки та, між нами, відстань,
Не розірветься. Що поробиш…
І буде наша пам'ять чиста
І невимовна, урочиста,
Без якнайменшої оздоби.

(Частина 1)

Брехня у бур’янах блукала.
Хотіла квіточку знайти.
Окрасу для брудної справи,
правдиві знищивши листи.

Роками назбирала бруду.
У скрині довго берегла.
Порядного цуралась люду.
В душі багато мала зла.

Гарячкувала, лютувала.
Боялась правди та образ.
Кульмінаційного накалу
вже вкотре досягала враз.

Брехня блукала все… даремно.
Яскраву квітку не знайшла.
Пусті всі спроби та нікчемні.
За це Всевишньому хвала!

***
Та у брехні не все гаразд.
Розкрита буде! Дайте час!

06.02.2021


Брехня
(Частина 2)

Брехня блукала в бур’янах.
Згубила совість там і страх.
Шукала квіточку яскраву,
щоби брудну прикрити справу!

Ой, назбирала ж того бруду!
Плела інтриги та облуду.
Порядного цуралась люду:
Казала: я вам не забуду!

Порядні всі такі та чемні!
Плітки підкину неприємні!
Повішу їх на вашу шию!
Позбавлю будь-якого впливу!

…Одна брехня лиш на дорозі!
Позбутися її не в змозі.
Нашестя цього відцуратись!
А сонце, певне, ще в палатах

своїх, Небесних, забарилось.
А вітер помічник мінливий.
Повіє з півночі, чи з півдня.
Не завжди допоможе гідно.

Один залишився у полі…
Брехня занапастила долю.
Позбутися її так складно.
Замаскувалась під порядність.

Коли ж часи минуть лихії???
Щоб правильну знайти стежину.
Позбутися липкого бруду.
«ДобрОдійського» пересуду.

06.02.2021
© Copyright: Вікторія 75, 2021
Свідоцтво про публікацію №121020605427

Нумо, пане-брате, до коша!
Вдаримо об землю цю бідою,
як немає зайвого гроша,
щоб сушити горе за одною.

Ще на цьому світі є за ким
бігати у будні і на свято.
Вдаримо і гопака, таки,
щоб за нами бігали дівчата.

Як не є, а ти ще ого-го!
Та і я ще парубок... неначе,
хоч не знаю іноді, чого
вся душа за однією плаче.

Жаль, козаче, що й тебе нема...
що усе це мариться... здається...
і, що доля мається сама,
а на все не вистачає серця.

Що усім, те і мені – не гріх.
Поки прийде мила із косою,
рано ще здаватися без бою.

Вип’ю за несуджених моїх
як не курям, то собі на сміх
і умиюсь щирою сльозою.

02.2021

Сніг і живі орхідеї –
мій архаїчний сон.

Серед твоєї пустелі
сніг і чудні́ орхідеї
мруть в унісон,
мруть в унісон…

8 квітня 1989 р., Київ

Замерзли в голові думки,
Морозом вкрилися до ранку,
Хотілося ж, щоб навпаки,
Палало серце до світанку.

А так на думі сон один,
Бажає розум відпочити,
Між збитих снігових перин,
Постали білі сталагміти.

У небі ж зорі аж блищать,
Повітря холодом димиться,
З льодових синіх коліщат,
Ріка собі скувала крицю.

Ховаються в вогні дрова,
Яскравлять полум'я і місяць,
Із світла мрія тихо ожива,
Убитий фенікс знову народився.

Переселить бы всё спиртное,
А вслед и бедность за спиртным
Смотри, и зрение б иное…
И мир казался бы иным

Неважно кто первопроходец
И кем воспета благодать,
Мир - заспиртованный колодец...
И ни прибавить, ни отнять.
05.02.2021.

Де зараз ви ? Порозлітались,
Як той осінній листопад.
Блідими тінями зостались
Поміж палаючих лампад.
Та свого часу й не гадали,
Що і для вас настане мить
Брудних діянь мерзенні бали
Замість медалей причепить.

То вже ш не ремствуйте, не зліться,
Носіть заслужене своє…
І Богу гаряче моліться,
Що справедливо воздає.
Хай буде це вам за науку,
Якої зрозумівши суть,
Ви більше не здіймали руку
На тих, що совістю живуть.

Усе обопільно.
Підпільно.
І сильно.
Стосунок єдиний.
Між нами.
Вже ними.
Коротке дрижання
в тілес поєднанні.
Зарошення цвітом.
Запліднення літом.
Вагітність осіння.
Холодна пустиня.
Безсонна і біла.
Дитина.
Могила.

А стужа, мов держално
довге крижасте.
Од жала зими
ні померти - ні впасти.
А тільки закляклому
ніч у жалобі
чекати народження
млості на лобі.
Нестиме вода
по земних простирадлах
розмерзлі хвороби, обірвані патла.
А в дотику мертво на звук скавуліла
постійно в очах ти, дитина, могила.

14 квітня 1994 р., Київ

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

ІРадіємо. Невже скресає лід?
І боїмось, аби чого не вийшло
такого, що очікувати слід...
Лиха біда... але закон – що дишло,

Чорти ніколи не бувають ситі,
а вівці не вживаються з вовками
і поки хижаки – у їхній свиті,
не зводяться у нас кінці з кінцями.

ІІЯк ниточка не в’ється, а початок
її найдеться. Рано, а чи пізно
в Гаазі буде все-таки завізно
як інде на базарі від палаток.

На лаву сядуть прокурори, судді,
злодії у законі, пуцьки-бацьки,
кати народу, піймані у блуді
нувориші, яких іще багацько.

Прийде кінець лакею, єзуїту,
і мафії, і неуків ораві,
і шукачу дурної, злої слави,
й любителю на шару пити-їсти...

Ненавидіти владу паразитів –
хіба це не законне наше право?

02/21

-1-
Живя согласно циферблату —
Подъём - работа - сон - подъём,
Пустая Времени растрата
И своего ресурса в нём…
-2-
Скажи мне старче, божий друг,
Зачем вся эта канитель,
Когда с твоих рабочих рук
Течёт в карман одна лишь хрень?
04.02.2021.

1.
Здесь нерв натянутый струной
звучит фальцетом, мой родной.
За то, что в обществе иной
возненавидим был и Ной.
2.
За дело Отче жизни всей
возненавидим Моисей.
Новый завет Отца принес
возненавидимый Христос…
3.
Пришел черед терпеть и мой
с Отцем по жизни и сумой
и слышать ропот или вой
за то, что мол иной, "не свой".

P.S.
Из чаши гнев пиющий страстно
возненавидел их напрасно.
Ребенку даже это ясно:
хороший выбор – жить прекрасно.

24.11.2020

На могилу з трав великих, синіх,
чебрецем затоплену високим,
на мохи сухі і пересрібні –
ти кладеш середньовічні кроки.

На зозулин льон сніжинки ллються,
мов кульбаби пізні облітають.
Хмари снігові за літом б’ються –
на могилу пух і прах лягають.

Ой, яка ж вона висока, мамо!
Ой, привіт, мій любий предку, свідку!
На правічний сніг, що ліг між нами, –
я кладу хоч кам’яну, а квітку.

9 червня 1995 р., Київ

Схоронивши в душі вагання
І боязні поклавши край, –
Я зізнаюсь тобі в коханні,
Тільки трошки ще почекай.
Бо розправивши ширше груди
І здолавши німий відчай, –
Я не знаю коли прибуду
В незабутній для мене край.
Приласкаю тебе на серці
Не рахуючи більш хвилин, –
Тільки сильно за те не сердься,
Що казати боюсь коли.

Не скупий на слова і дії,
Певно, мучуся недарма,
Бо кохати тебе так вмію,
Як не любиш себе сама…
04.02.21

Чому кричиш на мене зранку?
Не готувала я сніданку!
Демократичне в нас суспільство,
а ще – моральне то насильство!

Шепочеш сонно зранку чому,
увечері не стрів удома?
Обутись не допомагаєш…
Ти цим презирство виявляєш!

Тепер мовчиш як риба зранку,
на писок начіпив фіранку…
Ну, це уже занадто! Знаєш,
мене ти просто зневажаєш!

Чому говориш безкінечно
і ще й підкреслено статечно?!
Свою ти зверхність не скриваєш,
а витончено зневажаєш!

Чом каву не приніс у ліжко,
а на обличчі де усмішка?!
Та прохолода для суспільства –
один із проявів насильства!

Чому ти лагідний, слащавий,
а цукру не поклав у каву?
Кому та треба сексуальність?
Твоя де сила і брутальність?!.

І зрозумів нарешті Клим:
куди не кинь – усюди клин…
Та є одна порада Климу –
клин вибивають завше клином.

Куди лиш не кидала доля
Бернарда Претвича. Лиш тут
В степу, безкраїм чистім полі
Він був по-справжньому на волі
Без тих обтяжуючих пут
Тупих обов’язків, в неволі
Обмежень, коли ти живеш
З чужих бажань, чужої волі,
Слуги виконуючи ролі,
Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
Тут він був вільним поступати,
Як власний розум повелить.
Міг степом на коні скакати,
Чужі фортеці штурмувати
І не питати – що робить.
З Сілезії, де народився
І де дитинство все пройшло,
Шлях його скоро покотився
По Речі й інших королівствах
Аж доки й в степ не занесло.
Він – ротмістр мав під рукою
Кілька десятків козаків,
Щоб забезпечити спокою
І боронити від розбою
Рибалок і пасічників,
Які на кресах працювали
Із Диким полем на межі.
На них татари полювали,
А потім в Кафу продавали,
В краї далекі і чужі.
Нелегка то була робота.
Бо ж степ безмежний навкруги.
Дізнатись шлях орди не просто,
А спробуй виступити проти,
Як в більшій силі вороги.
А людолови знахабнілі
(Їм спротив мало хто чинив),
Як на прогулянку ходили,
Народ хапали й полонили.
Війна постійна без війни.
І він мав край оберігати
Лише із тим, що взяти міг.
Розбою на шляху ставати,
Ясир не дати вполювати ,
Прогнати людоловів тих.
Коли було то? Літ п’ятнадцять
Лише й минуло з тих часів.
А скільки сили, скільки праці!
А сотні миль позаду, братці!
За час короткий посивів.
З татарами найперша стріча
(Ну, як забутися про те).
І гетьмана печаль та відчай –
Татари оминули січу,
З ясиром вирвалися в степ.
І він помчав вслід за ордою,
Лиш козаків з собою взяв.
Та йшла неспішною ходою
І не очікувала бою.
В степу хто б її зачіпав?
Догнав аж біля Хаджибею
Розімлілу в спокої орду.
Завзято зачепився з нею
Та стрімкістю здолав своєю,
Рубаючи всіх на ходу.
Хто не утік, тих порубали
Або ясиром узяли.
Своїх нещасних відібрали
Ще і табун добрячий взя́ли
Та і назад у степ пішли.
Було ж переполоху з того.
Султан покари вимагав,
Мов для розбійника – для нього.
Та королева, слава Богу,
Вступилася. Король змовчав.
За рік аж три орди з’єднались,
Поділлям, як вогнем пройшли.
Хоч воєводи намагались
Спинити, але сил не мали.
А ті ясиру узяли
Та і назад попростували.
А він пошарпані війська
Зібрав докупи. Наздогнали.
Тут орди розділятись стали.
Він, нічку темну зачекав
І вдарив на одних, на дру́гих.
По черзі. Третіх напосів.
Розбіглися Аллаха слуги.
Не знали – звідки ця наруга
Взялась на них серед степів.
За рік очаківські татари
Із білгородськими прийшли
На Вінницю, неначе кара.
Поки чекав підмогу з Бару,
Чинили опір, як могли.
Ішов з загоном обіч шляху
І ску́бав, скільки міг, орду,
Тримав малі загони в страху,
Щоб кляті слуги падишаха
Не розбрелися на ходу.
Коли ж татари розділились,
Під Чаплакчеєю догнав
Він білгородців, що спинились.
Й, поки татари похопились,
Усю орду пошаткував.
Мурзу ж Атоку взяв ясиром
Й велів на палю посадить.
Щоб бачили усі невірні,
Що вже не будуть, як допіру
Так вільно у цей край ходить.
Жорстокий час, жорстокі люди.
І сам жорстоким з того став.
Палала ненависть у грудях.
За те Бог, може, не осудить,
Бо він на неї право мав…
А скільки їх було – походів
І сутичок. Хто рахував?
Знайомий писар при нагоді
Прикинув: сім десятків, вроді…
І жоден бій він не програв.
Тож є для гонору підстава:
Свій вік він не дарма прожив.
Вів, як належить, свої справи
І старостою Баром правив,
І край належно боронив.
Те староство прийшло неждано.
Як Старжеховський справи здав,
(Далися взнаки старі рани)
Король не серед знатних й знаних –
Між відчайдушними обрав.
Бар він застав пустим, по суті.
Укріплень майже ніяких.
Хоч неприступним мав би бути,
Бо ж Дике поле, ворог лютий.
Як край він захистити міг?
Тож перше він за місто взявся,
Укріплювати його став.
І, таки добре постарався.
Бо зараз кожен дивувався,
Яким він неприступним став.
Та того йому було мало,
Він хотів знати кожну мить:
Що турки там намудрували,
Татари що на оці мали,
Щоб вчасно шлях перепинить.
Сторожа,вислана далеко
Із вправних козаків в поля.
Їм там сховатись дуже легко,
Пантрують в холод і у спеку
Й орду помітять звіддаля.
Хоча сидіти і чекати
Орду він не збиравсь зовсім.
У гості часом завітати
Чи битву серед степу дати,
Щоб зась ходити було їм.
І сам ходив, водив козаків.
То переслідував орду,
Щоб за розбої наказати,
То, аби шлях перепиняти,
Щоб не накоїла біду.
Чи плакав? І таке бувало.
Якось орда ясир взяла.
Вони за нею вслід помчали,
Ледь-ледь за поли не хапали…
Та клята надто швидко йшла.
Аж під Очаковом догнали,
Пошаткували та дарма
Вже бранців на галери взяли,
Вони до Кафи відпливали,
А в нього як дістать – нема.
Він сліз своїх не став ховати,
На їхню дивлячись біду
Та шепотів: - Пробачте, браття.
Якби я міг порятувати!..
Та сил для того не знайду.
Він мстився за свою невдачу,
Де тільки міг, як тільки міг.
Козацькими очима бачив
Весь степ. Татарин десь проскаче,
А він уже його стеріг.
Під Чапчаклеєю на Бузі
Або ще під Кременчуком,
Татари мали по заслузі,
В ясир попали, навіть, мурзи…
Він, помсту ввівши у закон,
Був «у гостях» під Березанню,
Аж під Очаків зазирав,
Під Кілією бив поганих,
А якось переможний ранок
В Криму самому зустрічав.
А як то все султана злило.
Напевно, року не було,
Щоб зі Стамбулу не летіли
В Варшаву скарги. Бо ж хотіли,
Щоб йому голову знесли.
Король, хоч турок і лякався,
Війни із ними не хотів,
Відписками все відбувався…
Хоча…Недавній сейм згадався.
Міг хрест поставить на житті.
Туди у розпачі він їхав,
Бо ж кривди виставив султан
До нього знову, як на лихо.
Зібрав усе, що знав до крихти
І з тим всім перед сеймом став.
Чекав покари … Став героєм.
Король скарати не посмів
Того, хто став за край горою,
Дав бій набігам і розбою,
Хто Речі вірою служив.
Від сейму вже пройшло два роки.
Він, склавши руки не сидів.
Татари лізли з усіх боків.
Ходив давати їм уроки
Й до чорноморських берегів.
Те знов султана розізлило.
Знов скарги… Кривди…Покарай!
Король не мав терпіти сили
Тож повеління прилетіло.
Лишати мусив він цей край.
Мав перебратись в Теребовлю,
Теж старостою, але там
Далеко від татар, від бою.
Хоч серце і стиска від болю.
Та хто ж перечить королям.
Тож виїхав із Бару поки,
Проїхався востаннє в степ,
Згадав бої, буремні роки,
Що проміняти мав на спокій,
Хоч серцем проти, а, проте,
Згадавши, повернув на захід
До Теребовлі. У степах
Душа іще літала птахом.
І в нього, наче йде на плаху,
Сльоза скотилася скупа.

Тебе немає – ніченька росиста
Припала до вологої землі.
Світліє небо – і притихло місто,
Пливуть хиткі хмарини-кораблі.

О, саме так, і все це недаремно.
І світляки в нічийному саду
Мене проймають дивовижно тремом,
І я теперечки не падаю в нуду.

Сьогодні радість. І вона, беззвучна,
Ще не проникла у діла, слова.
Здається, знову взяв би я підручник,
Але навколо – дійсність ігрова.


Тебе нема, то чується безчасся,
А в ньому – білизнá віршів і снів.
Вони поважні, тож мені удасться
Цілком доречно не відчути гнів.

Захочеться роздолля, сонця, зливи!
Зустрінемося – підем по воді!
І будемо повторно соромливі
І неповторно – просто молоді.

Був - напівбог. А сьогодні - ізгой-ліліпут
(хтілося жити довічно у пазусі мойри).
От і отримав Сізиф покарання за бунт:
Котить гріхів колобочка важкого угору.

Може й тобі закортіло такої судьби -
З брилою - в небо, а потім із нею - до прірви?
Бог тільки вічний. А іншим судились гроби,
За шельмування - і рідним голівки одІрве.

Ні? Не бажаєш? І добре,- уже ж не дитя,
Бо пресолодка спокуса - невдала афера.
Вірують дурні лише у загробне життя,
Телепні прагнуть шляхами іти Агасфера.

Зникну? Не страшно. Немає у цьому біди,
Кожному в дар роздаю свій талант по частинам.
Пам'ять про себе хорошу, поеми, сади -
Ось що лишає для вічності смертна людина.

03.02.2021р.

Її вікно – щоразу без завіс,
щоранку навстіж дзенькає шибками,
щоб у бінокль закохано дививсь
один дивак з підступними думками.

Роздягнена – прасує білий бант,
руками плаває по тілу, по тканині,
по хвилях звукових, де нині Гайдн
розвіює її вбрання інтимні.

Вона озвучено стоїть перед вікном;
свій білий бант на чубчику, мов квітку,
з плаче́м зриває і впліта́є знов, –
бо той дивак є невідступним свідком.

11 січня 1995 р., Київ

Все те, що нині часто сниться,
Було в недавньому житті
Без попередніх репетицій
На самоті або в гурті.
Воно лягло густим порфіром
На різнобарвні схили літ
І згадки збуджує без міри
Несамохіть і самохіть.
Його шари довічним даром
Роняють відблиски слідів
Зневіри болісних ударів
І злетів віри почуттів.
До купи зібрано чимало
І добре складено уже
Того, що доля набувала,
А пам'ять пильно стереже.
Терзає й радує минуле
Уже украй дрімотні дні, –
Шукає спогадам притулок
У постарілому мені.
03.02.21

Хіба я чимось зобов‘язана ?Чи може присягала? Чи може я обітницю якусь складала?
Я вільна тілом і думками я не витримую мовчати. У світі,де невільні духом,навік приречені змовчати. Хіба це добре,що в думках твоїх сидить лихий господар,який диктує правила твоєї гри? Усе життя це гра, а як її прожити обрати маєш тільки ти.
Мабуть,найбільш образливо в житті це мати голос,який без повеління не взмозі й звуку донести.
То скільки можна жити в рабстві, в яке ти сам загнав свої думки.?

Я мовчки вдалині стояла і тільки поглядом тобі співала.
А ніжна золото-багряна осінь бриніла м’ягкий супровід мені.
Співала про минувші дні, які вже знов не пережити.
Про наші погляди смутні, які боялись відпустити.
Про ті часи скрутні, які вдалося нам здолати.
Про той момент, коли душа твоя стала не в такт моїй співати

Я дуже сильна і воодночас легко гасну.
Я плачу, я кричу...
Сміюсь, і знову одягаю маску, в якій зосталося багато нездолáнних слів.

Я не витримую, я слабну. Я падаю, і далі вже не хочу йти,та хто крім мене, зможе шлях тернистий цей пройти. Затям,Життя-не казка,сказала раз колись собі.
Хто як не ти? Збирайся з думкою, старайся, живи лиш так, як хочеш цього ти . Роби все чесно,й не ламайся ,під натиском ворожої душі.

Ці фарисеї будуть тільки зневажати, а ти все далі до мети лети.Вони ж бо схочуть крила твої обтинати, зламати пориви душі, проте не вдасться їм піднятись,на недосяжні бéскиди твої.

Лиш віск легесенько стікав додолу
А я не плачу...
лиш тихесенько кричу....
Душа моя, малесенькая пташка, яка слізьми щебече гімн життю...

Вже може годі душу мою плюндрувати? Кидати в спину тільки наклепи пусті?
Для чого нам самим себе з середини з‘їдати,і лиш шукать недоліки в собі?
Їм завжди буде недогода,і все не так,як робиш ти.
Ти пам‘ятай ,щасливий стане тільки той, хто завжди буде йти.

В душі неначе вітер віє по Сахарі,а ти не оглядаєшся, крокуєш далі, туди де нас не буде більше знов.
І Шлейфом оксамитовим лунає мій тихий сум,який все в‘ється знов і знов.
Бо ж справжній жаль насправді не гучний
А За вікном вирує там безжалісна молочно-заварна зима.
В руках гаряча кава, в думках крихкі слова.
Не знаю я, як буде далі там,можливо, скоро і в моїй душі настане Шантарам.

Романтичне розмаїття зір та тонке сплетіння поглядів, мов гір.
Струменіють вектори душі і тіл, пламеніють вітри відчуттів.
Імпульси вирують, настрої бушують,дотики зникають, подих забирають.
У повітрі аромати, запах кави,хвої,квітки-м‘яти.
Пристрасть рвется,гнів і страх,чи на рівних ми правах?
Посмішки лукаві, а можливо і ласкаві,поцілунки малодушні та безтями неоружні.
І турботи ніжний птах ходить тут на всіх правах.
Серце б‘ється, струна рветься,почуття нестримно ллється.
Наші душі немов тайні,мілдемісти незвичайні.

Сьогодні не прийде ще наше завтра...
не вистачає тями та уміння,
але із покоління в покоління
не гасне у серцях надії ватра.

Душа народу тліє, та іскриться...
у полум’ї нерівного двобою
із дикою ворожою ордою
гартується у герці наша криця.

Над нами нависає дика скеля,
де двоголовий ще довбе печінку
розп'ятого онука Прометея...
але байдужі європейські свідки.

Така нам доля випала у світі,
де вороги скажені та лукаві
украли історичну нашу славу,
яку закарбували у граніті
далекі наші пращури... а діти
сьогодні...
            у бою...
                на переправі.

02.02.2021

Звичайний день січневий. Вранці кава,
Фейсбук, сніданок. За вікном трава
Зелена, ніби восени отава.
Зима немовби втратила права

На сніг і вітер, холод і морози.
Незвично якось – сонце і тепло.
Бруньки уже попали під загрозу,
Повірили теплу. Щось зацвіло.

А пролісок свою біленьку свічку
Підставив у вразливий зимочас.
Неначе втратив ту квітневу звичку
Порадувати першим цвітом нас.

Заплуталось усе у цілім світі –
У Африці сніги, у нас – дощі.
Отак і в долі. Дні є сонцецвіти,
А є важкі, одягнені в плащі.

І я собі вирішую: ні кроку
До тебе вже віднині не зроблю.
Та все умить змінилося нівроку,
Коли почула я твоє: – Люблю.
20.01.20

На темнім фоні купола небес
Ясніє місяць парубком самотнім,
Адже зірниці догоріли десь
Чи заблукали всі безповоротно.
Учора ще так зоряно було,
Що тіні вкупі по ночах біліли, –
І радувало погляди число
Світінь надій навкіл на небосхилі.
А нині місяць, наче каганець,
Сіяє без утоми і вагання
Над згарищами зраджених сердець
Уздовж доріг, покручених коханням...
02.02.21

А в сльозах, ой, не гарно додому йти…
Приходь до мене в радості
зі спо́кою в принадності.
Ось твій віник. Хату підмети.

Ай, не скигли, як чайка на руїнах моря!
Висохла вода – і почуттів немає.
Я не знаю, навіщо тебе займаю
пеклом долонь і фалосом горя.

Ну що я тобі зробив, заразо?
Що́ ти поглядом з мене знущаєшся?!
Я маю відразу відразу
і більш не з’являюся.

Нас розл(уч)ютив гнів Богів.
Ми звірі з різних таборів.

25 червня 2005 р., Київ

Ото раніше гарно малювали -
Аж плакали розчулені дівки!
А нині у пошані (йолі-палі!) -
Нездари-чорновуси та сушки.

Як щось напишуть - дрижаки по тілу
У читачів. І сльози на очах.
Бо їх віршатка - творчості могила,
Пегаса й музу ріжуть без ножа.

На сайті ґвалт! Під вигуки "Рятуйся!"
Забився, наче миша, до кутка.
Анумо залоскочем Чорновуса,
На нуль помножим клятого Сушка!

02.02.2021 р.

Дише… астралом мертва тиша,
у всесвіті лиш я…
Тиша… Ум запитання пише –
У чому суть моя?

Сокіл… у небесах високо
долає тугу й біль.
Поки… прострація, а спокій –
у практик вища ціль.

Віхи… занурюють у вихор
думок моїх і мрій.
Тихо… пиху́ здираю, з лихом
веду в астралі бій.

П‘єса… Постійні біль і стреси
знецінюють буття.
Престо… лунає неба меса,
як пізні каяття…

Діло… Нове астральне тіло
пливе у товщі хвиль.
Сміло… страху здолає силу
медитаційний стиль.

Тісно… Меча стискаю міцно
надземного ефес.
Вісті… несу усьому місту,
простую до небес!.

Відчуваю, слова – зайвина,
Не промовлене – дуже дієве.
Ми у раї – така новина,
Ще відомо: у раї ти – Єва.

А промовиш важкенькі слова –
Повернуться реальності міти.
Одуріє тоді голова
І не зможеться сенсів узріти.

То давай – мовчимо, нітелень!
Так ми будемо до понеділка.
І важкий цей означимо день –
Проспіваємо щемну гагілку.

Освіжіють нестримні слова,
Хоч і зайві, але вже інакші.
І ти будеш мадам ділова,
А я горя триматиму чашу.

Недопита вона – теж біда.
Передчасно радіємо нащо?
Отака обопільна вина.
Ми усміхнені, дивно ледачі.

І тому я плече і крило
Не підставив; напевно – пропащий.
Бо і згадки про це не було б,
Та сумнівно, що так воно краще.

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не знаючи слів,
був ладен, щоб злість говорила.

Навпомацки світ зондував
опісля кулачного бою
зі стінами, з небом, з собою!
Я серце відчув – і назвав.

Тепер позолочена рака,
і глупі бредуть повз Творця,
закінчився спів янгольця́ –
ц. брама* на серці до ранку.

_______________________
* ц. брама – церковна брама

21 січня 1998, Київ

Подруга і Любий вже колишні,
Чорну в душу врізали печать,
Подруго найкраща, найрідніша,
Як змогла ти любого забрать?

Зрада для Кохання, мов короста,
І якщо спроможен, то не мстись,
Помста - почуття гидке, нудотне,
Спричиняє хворобливу млість.

Ще юнак підступний повернеться,
Буде він метлятись між дівчат,
Та колишнього не сприйме серце,
Не пройти шлях спалений назад.

Хмари зради затягнули небо,
Цю сторінку не перегорнуть,
Зрадника невірного не треба,
Подругу я хочу повернуть!

Не біймося собі зізнатись,
Що нас усіх пече, болить…
Від болю цього не сховатись,
Пожеж його не погасить.

На ті пожарища забракло
Всесвітнього потопу вод…
І ми, нехай повільно, блякло,
Та все ж ідем на ешафот.

Йдемо́ у супроводі чванства,
Свого дволикого єства,
Шляхами самоошука́нства,
Зітерши образ божества.

Та вже й не йдемо, вже несемось,
Прискоривши у прірву лет,
Аж доки вщерть не розіб’ємось,
Святий покинувши намет.

У кожному із нас є іскра
Від благодатного вогню.
Та іскра ця, як в горлі кістка,
І тьма перечить знову Дню…

Нам хочеться страстей напоїв,
Нас ваблять яства зі столів
Новооб’явлених «героїв»,
Туси хмільної королів.

І так пливуть, стікають роки
Мутними руслами примар.
Невпинно множаться пороки,
Душі громадячи тягар.

І споглядаючи руїну
Свого безславного кінця,
Ми далі ллєм гордині піну
На кам’яні свої серця.

Не в Лондоні, чи Відні,
Не десь на Кайзерплац
Відкритий для відвідин
Черешневий палац.
В палаці не вщухають
Бенкети і бали,
Там радо зустрічають
Бешкетників малих.
Від їжі і напоїв
Згинаються гілки.
Спішать сюди юрбою
Шпаки-мандрівники.
Це галасливе панство,
Прибувши на бенкет,
Не дбає про "убранство"
Й придворний етикет.
Гостинні ці палати!
Принаймні раз на рік
Тут мріє побувати
Усякий мандрівник.
Для птаства і малечі,
Відкритий всім вітрам.
Зізнаюся, до речі,
Я теж бувала там.

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

За вікном, зволоженим туманом,
Потонуло в мороці село, –
Чи якась запона білизняна
Заслонила моторошно скло?
Бо в кімнаті зранку не світає
І сіріють смерки за вікном, –
І здається, що не має краю
Ця пітьма, небачена кругом.
Надивився всякої погоди,
Дивувався різному колись, –
Та не бачив, запевняю, зроду
Щоб тумани щільно так плелись.
Виникли припущення й питання
Множаться здогадкам завдяки, –
У густющій пелені туману
Губляться стривожено думки…
01.02.21

В минулому картини малювали -
Таки ж мистецтво справжнє то було.
Чи Айвазовський із “Дев’ятим валом”,
Сікстинської капели Боже тло,

Чи Рафаеля чарівні мадонни,
Куїнджі фантастичні кольори,
У казці Васнецова зором тонеш...
Да Вінчі, Врубель. Що не говори

Бездарна не була робота жодна -
Трудилися митці, як ті воли...
Чи наш Мурашко сотворив полотна -
По тілу глядача мурашки йшли.

Нехлюйство напоказ не виставляли,
Його не вставиш в рами золоті.
У виставкові велелюдні зали
Художники ішли, немов святі.

Тепер чи не на кожному будинку,
У ліфті, на асфальті чи містку -
Побачити ми можемо картинку,
Що викликає посмішку гірку

У кращім разі. Письмена таємні
Заповнюють із низу догори -
Всі світлі вулиці й провулки темні...
Бери собі балончик і твори.

Доступно нині все й демократично...
Поблідли вікна галерей чомусь,
І на портретах постаті величні...
І я також ніяк не усміхнусь.

Обписані і лави, і вокзали,
Здрібніле людство вже не бачить вись.
І те, що в туалетах малювали,
Тепер малюють на будинках скрізь!))))

1 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Розгулялась «дияволиця»,
Та залізні серця не б’ються.
Я лежу посеред столиці -
Люди дивляться і сміються.
...
Наче кров’ю чи молоком,
Я стікаю, як слід, віршами.
Вже завівся, «тік-так» - «бім-бом»,
Механізм, що руйнує храми.

Ниє рана, бурчу на смерть,
Що від неї нема спасіння,
І почалася круговерть -
хто там перший кида каміння?

Я очима веду рядки,
В небесах. Бо настала тиша.
- Закидати? Нести квітки?
- Почекайте, нехай допише.

В її душі запалена свіча,
Із уст злітає пошепки молитва,
Надія й відчай в стомлених очах
Злились в одне після тяжкої битви.

То гріють серце, то жахають сни...
Якою буде зустрічі хвилина?
Чекає мати сина із війни.
Своїх дітей чекає Україна.

2014 р.

- Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.