Каюся і сповідаюсь,
що накопичую гріх
і не пиляю усіх,
поки за небо тримаюсь,
поки у мізках пітьма
і у совка, і в чинуші,
дряпаю вірші... і душі,
ну, і серця зокрема...
може, й журитися мушу,
тільки-що часу нема,
тай розчиняюсь у часі
болями, мріями, сном...
перевіряю наразі
заіржавілий псалом,
писаний злим язиком,
і реставрую на блясі
слово моє... наждаком,
щоб і воно говорило,
як то ідеться мені,
поки засилюю рило
кожній нахабній свині.

01/22

Хусткою падаю долі,
вишенькою у серці,
як заспиртована, цукром
п'юся тобі соковито.

Спокійно звертаю з дороги,
мапу сховавши в рукав,
і навмання прямо,
ясно відкривши очі.

Холод збігається з листям,
хукає на сніжинки,
і - лягає на плечі,
трясеться від страху впасти.

Хочеться подзвонити!
Волю зібравши в кулак,
кидаю мокру сніжку
в ногу закляклу дуба.

Тобі належне віддаю
За те, що вмієш ти словами
Журу розвіяти мою,
Мене приводячи до тями.
Приносить втіху голос твій
Душі утомленій терпінням,
Коли вчуваю знов: Не смій
Ніколи думать про старіння.
Дзвінкий струмок ласкавих слів
Лоскоче серце щохвилинно, –
І я поволі подобрів,
Скорившись прагненням неспинним…
15.01.22

...оскільки я не гармоніст,
Не балалайочник тим паче -
Мене цікавить тільки зміст,
У котрім ми по-черзі плачем…
Оскільки все це у вузлі…
Не кожен може і розв’яже
Та хто хоч раз проснувсь в сльозі -
Як не проси, а не розкаже…
13.01.2022.

От би зважився хтось і вимолив.
Та лишилася геть сама,
Як солома суха, чий вимолот
Проковтнула глевка пітьма.

І не знала, у чому схибила,
Хто згубив у стерні граблі…
Він за тиждень уже зі схлипами
Ледве видихнув і збілів.

Хоронили як слід – громадою.
У селі чи не кожен знав,
Наречена була принадною,
А зробилася навісна.

Тільки чула, коли поскрипує
Фотографія на столі,
Накривала чарчину скибою –
Випікала для цього хліб.

На світанку було все знищено
І розкидано все було –
Наче ворог у хаті нишпорив,
Все живе беручи в полон.

І вона, замісивши мукою,
Знову ставила хліб у піч,
Щоби з тим, що опівніч стукало,
Залишитися ще на ніч.

Він являвся до неї зіркою,
Говорив – Хоч би що проси!
Тільки кішка недобре зиркала,
Скаженіли на дворі пси.

Рятувала його і пестила,
Вигорала у тім вогні,
Ланцюжок з олов’яним хрестиком
Парафіном стікав по ній.

А як ранок вривався півнями,
Що поскльовували зірки,
Прокидалася вкрита піною
Мов утоплена з дна ріки.

Невідомо, куди би повінню
Серце вдовине віднесло,
Закінчилося врешті повністю
Вдома борошно, як на зло.

У люстерко погляне – боженьки!
Не людина стоїть – мара.
Задивилася заворожена –
Молода, а така стара…

Розшукала граблі за клунею,
Притулила їх до дверей,
Відвертаючись тричі плюнула,
Як на хрещенні ієрей.

Поблукала, зітхнувши – Господи!
Наче стежкою до села,
Загубилася між покосами,
Більше року сама жила.

Дуже довго водило колами
Всюди марились їй граблі,
Ними ноги до вен проколоті,
До артерій, а ще в землі.

Ніби час розтягнувся гумкою –
Він у полі лежав один,
Потерчата навколо кумкали,
Припадаючи до судин.

Не юнак з кришталевим посохом,
Не козак на коні з мечем,
Наречений з ногами босими,
З них і досі ріка тече.

Як завила вона причинною,
Що проспала вже вік чи два,
Засинала іще дівчиною,
А прокинулась – вже вдова.

Піднялося гадюччя кублами
Та почулося, як згори
Із хреста над церковним куполом,
Про любов їй хтось говорив.

І пішла туди геть знесилена,
Мов по груди в темній воді,
А летавиць з очима сивими
Обернув на згарище дім.

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

є ще Василівна, мов янгол добрий, мов ласкавця-мама…
є ще протяг в кімнаті, на наперсток долі накручені мелодрами.
є неотриманні листи та Богу надруковані бажання у телеграмах,
є калинове намисто мрій, де фенікс злітає на сосновій галявині.

є Василинка — дівча кирпате, з молока парного та морської піни,
що приносить опівночі кухоль із піснею та товче по свіжому сіну
всю її суть материнську, покладену плинно в Різдвяні ясла.
ще — скатертина у мальвах, і свічка-ялина, та томик старого Тараса.

людям потрібно людей, якесь визнання, розмови, обійми…
людям в моєму палімпсестовім краю не треба крові та війон!
ото ж, бо чуєш, як дзвінко лунає: щедрик, щедрик, щедрівочка!
замерехтіло сяйво свят і в її долоню упала зухвала зірочка.

вона на пелюстці маковій напише: сійся пшеничко, родися!
байдуже що друкуватимуть бібліографи — що на коліні грілися рисі!
що на шиї зараз блакитна троянда пульсує замість аорти…
ще — проталина сліз шепоче: вітаю з Васильком, мій терплячий народе!

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами, поки крила Василь розправив над головою!
Юлія Івченко. 14. 01. 2022

.. ну де ж ви, янголи мої?
У нас Різдво! У нас кутя!
Сиджу, молюсь, і тишу їм…
З’їдаю геть до забуття…
Ну де ж ви, янголи мої?

Кутя - кутьою… до куті
Дванадцять страв - і кілька свіч.
І сивина у бороді…
І довга - довга зимня ніч…
Ну де ж ви, янголи мої?
2022.

Віримо із юності у неї –
нації, що із роси й води,
матері онуків Прометея,
берегині роду від орди.

Напинає паруси... і крила...
і – лети ж бо! Чайкою лети!
Азимути вказує Ярило
у далекі гавані-порти.

Усім далека і близька
на хвилі світового злету
стає зорею маяка
terra incognita планети.

Майорить земля обітована
ореолом волі в далині,
невідома світу і незнана,
поки гартувалась у вогні.

Каїном рокована до смерті,
стала на передньому краю...
Україно – мати милосердя,
узаконюй місію свою!

Усім далека і близька
на хвилі світового злету
стає зорею маяка
terra incognita планети.

01.2022

Вітри летіли з крилами із віхол,
Чіплялись за пусті гаї, сади.
І сіяли снігами всім на втіху,
І засипали вирви і сліди.

Котилось, гуркотіло щось у небі
І стукало, і билось об шибки.
І простір хтось прочісував крізь гребінь,
А ми в теплі ховались залюбки.

Не зорями світили, ліхтарями,
Дорогу до джерельної води.
Вітри співали хуртовинні гами,
І слухали їх заспані сади.

Де вишня гнеться тихо в непокорі,
Їй треба зберегти свої бруньки.
Хоча у завірюшнім білім морі
Сховалися дороги і стежки…

Моє тепло і думи всі крилаті
Нагрілися на батьковій печі.
Іще майбутнім і не пахне в хаті,
В матусиних руках життя ключі.

Лежу на житніх зернах і читаю,
Я зараз там, куди летять думки…
Сестричка на лежанці сіла скраю
І слухає, як гомонять батьки.
03.01.22

Я вам дякую, друзі, за ранок і вечір,
За барвінок хрещатий у нашім саду.
І за ваші серця, ваші руки і плечі,
Що прогнали із долі моєї біду.

Я вам дякую, рідні, за вас помолюся,
І здоров’я для вас попрошу у небес.
В затуманений ранок тихенько вгорнуся
І по травах піду в різнобарв’я чудес.

Спориші студять ноги, омиті росою,
Вже за хмари пішли на спочинок зірки.
А рибина об воду хвостом під лозою,
Де хитається човен старий край ріки.

Вічний світ і надалі продовжує жити,
На хвилину чи мить не спинити буття.
Я вам дякую, друзі, за сплачене мито,
За врятоване вами стражденне життя.
11.01.22 

Під ногами сніги розрипілись до крику,
У заметах мовчать і дерева, й кущі.
А мороз до кісток пробирає, до хрипу,
Молодесеньку вишню в благенькім плащі.

Їй би трохи тепла, щоби первістки-квіти
Не замерзли в саду, навесні розцвіли.
Щоб від сонечка враз розпрямилися віти
Й цілували їй цвіт перші діти бджоли.

На січневі сніги місяць перлами кинув,
Що блищать-виграють, розмальовують ніч…
Вишня бруньку колише, неначе дитину,
І співає про сонячні радощі стріч.
11.01.22

Сніжком запорошує вічі,
Морозом пощипує ніс, –
Гарує піднесено січень,
Неначе гукають на біс.
Вітрами бурмоче щоночі,
Тривожачи мерзлі шибки,
Бо вміє і може, і хоче
Холодним постати й дзвінким.
Твердіють круті кучугури
І грубка зжирає дрівця, –
Та душу лишила зажура,
Звільнивши утісі місця.
14.01.22

А люди наче подуріли,
Живуть, як в передсмертний день.
Війна в країні, а дебіли
Святкують зраду. Нітелень

Про те, що йде війна на сході,
Що гинуть хлопці-вояки.
Та дурням легше в несвободі,
Дурних їм вибрати з руки.

До влади. Хай тепер сміються
Під реп, що гонить їм Квартал.
Та гірко стало, сльози ллються,
Життя – це вам не карнавал.

Тому і мовкне бидломаса,
В ній атрофовані чуття
А совість, пам’ять, (лиш ковбаси)
Не входять вже у їх буття.

Поспати, з’їсти, розплодитись,
Вино, пивко і Таїланд.
В Туреччині провести літо,
Набити пузо аж до гланд.

І жити просто, як амеба,
Чи ковід, світом облетіть.
Їм щастя іншого не треба,
Їм все одно, де вийде жить.

Їм не святе – земля, раїна,
І колискова не для них.
Це ними зраджена країна,
Що світом піднята на сміх.

Бо тут лиш корупціонери,
Що гроші гонять у офшор.
Діждались ми такої ери,
Де злодій цар і прокурор.
12.01.22
 

Зітерли все із пам’яті народу,
Ідея роз’єднання в них жива,
Щоб ми забули із якого роду
І мови колискової слова.

Основи існування тут родини
Голодомором стерли навіки.
Не знають часто люди України,
Хто прадіди, діди, а мо’ й батьки.

Не залишили в пам’яті нічого,
Щоб спертися на свій прадавній рід.
Не побоялись навіть Бога. Бога!
І голодом вбивали цей нарід.

Нове ліпили із народів тісто
І змішували в купу різну кров.
Убивці, ті, що звались комуністи,
Ламали все до краю, до основ.

Бо думали із вічного створити
Нове совєцьке, без душі, життя.
І копійки платили всім за мито
Радянське відчувати скрізь буття.

Розкидали родини по союзу,
Безбатченків плодили всі роки.
Замість пшениці - всюди кукурудзу,
Щоб не жили й не вмерли ми й батьки.

По українцях з давнього прароду
Трьома голодоморами пройшли,
По пам’яті великого народу,
Де байстрюками при батьках були.

У нас забрали відчуття свободи
І нації велике почуття.
Чи вернеться до нашого народу
Священна правда вічного життя?
13.01.22 

Я твій одвічний арештант…
Ти теж та сама арештантка,
Котра імен - весільний бант,
Усадовила любо в санки
І, віддірвавшиь, в непогоду
Рванули, попри негаразду,
В твою дівочу юну вроду…
Сп’янів, як тільки я… відразу
Вкопали яблоньку і грушу…
Огородились від цькування…
А стерегти тебе я мушу
На те й вона тюрма - «кохання»…
13.12.2022.

Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
Вождь не сам подорожував нетрями місцевих лісів. Розкопки, які почалися навколо першої знахідки виявили поховання цілого загону (!) до зубів озброєних вояків-вершників.
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.)


Вдивляюся у глибину віків.
Чим далі, тим все образи смутніші
І голоси історії тихіші,
Й не розібрати, навіть, хто такі.
Колись вони могутніми були
І цілими краями управляли,
І учинили подвигів чимало.
Та їхні роки вже давно пройшли
І не знайшлось якогось геродота
Чи то страбона, щоб про те узнав,
В історії потомкам написав.
І лише археологів робота
Нам відкриває залишки буття,
Яке колись у цих краях буяло.
Тут городище, там село стояло,
В якому колотилося життя.
Але ні назв, а ні імен яких.
Лиш попіл давній та якісь ще речі –
Меч чи сокира, полумисок, глечик,
Що час на порох стерти ще не зміг.
Вдивляючись у залишки оті,
Відновлюють учені по крупинах,
Якою могла бути та людина
І що зробити встигла у житті…
Сидів якось та сторінки листав
Історії про давнину далеку –
Сармати,скіфи, праслов’яни, греки –
Хто тільки тут колись не проживав.
Й попалася на очі в якусь мить
Замітка про прадавнє поховання
Над Сеймом. І не перше, й не останнє,
Яке вдалось не так давно відкрить.
П’ятнадцять воїв, з ними вождь, мабуть,
Що згинули в однім бою, напевно.
При них і зброя, й інші речі древні,
Що їм поклали у останню путь.
Задумався – а хто були вони
У ті часи далекі. Як їх звали?
Коли й чого їх разом поховали?..
Й заснув…І, певно з тої давнини
Прийшло видіння, наче на екрані
Вони постали з глибини віків.
І голоси, захриплі чи дзвінкі
Почулися мені в часу тумані…
Над річкою широкою село
Чи то, скоріше, навіть, городище
На пагорбі здіймалося повище.
Не надто і велике то було,
Як глянути із нинішніх часів.
Але тоді вважалось чималеньким.
За частоколом хатинки низенькі.
Навколо зеленіє вже посів.
Худоба понад річкою блука,
Скубе собі зеленої травички
Та з річки п’є холодної водички.
Рибалка невід у ріці шука.
Мисливці в ліс за здобиччю пішли,
Жінки за хатню узялись роботу.
Навкруг гасають діти безтурботні,
Якоїсь, певно, забавки знайшли.
Усе, як у звичайному селі.
Хоч це і городище. Бо у ньому
Жив собі Крук – вождь в ті часи відомий,
У племені саварів на чолі.
Тут він сидів, хоч племені його
Тяглися землі навкруги далеко.
Про плем’я те й не чули, навіть, греки,
Бо й місця не доходили того.
Був Крук могутнім, грізним чоловіком,
Що сам на сам на тура міг піти.
І воїв проти ворога вести,
Хоч воювати поки було ні з ким.
З сусідами не чубились давно,
Чужі сюди також не зазирали.
Тож вої лиш від старості вмирали,
Хоча, можливо й ліпше так воно.
Мав Крук тоді багато діточок,
Але між ними тільки-но два сина.
З них старший Сейм уже був не дитина,
Досяг уже такого віку, що
Пора його в чоловіки приймать.
А там, дивись і батька змінить скоро.
Та й менший – Блуд піднявся на ту пору,
Хоч пару літ до того ще чекать.
Сейм ріс відкритим, добрим, а от Блуд
Все тишком-нишком норовив зробити,
Що мусив батько часто його бити,
Щоб вибити усіх отих облуд.
Та все дарма. Вродився, бач такий,
Все мріяв батька врешті-решт змінити,
Аби саварів долею вершити.
Хоч шанс на те у нього ніякий.
Бо ж старший син наслідує батьків,
Йому й вождем в кінці-кінців ставати.
І воями в походах керувати.
У Блуда все ж амбіції такі,
Що ладен через все переступить
Аби вождем опісля батька стати.
Лиш треба брата зі шляху прибрати.
Він довго думав, як то все зробить.
І якось раз підмовив одного
Здорового такого парубійка,
Щоб той чогось затіяв з Сеймом бійку,
Обмовив просто перед тим його.
Хоч Сейм і менший був, але зумів
Добряче дати прочуханки тому.
Здавалося, побились та й по всьому.
Але минуло з того кілька днів
І парубка убитого знайшли.
Ще й Сеймова стріла у нім стирчала.
І смерть за смерть на вічі прокричали,
Хоч і не всі упевнені були,
Що винен Сейм. Та спробуй, доведи.
Блуд лиш на те дивився й посміхався,
Як вдало він із братом розібрався.
Щоб виручити Сейма із біди,
Товариші умовились тікати.
Вночі зібрались, хлопця узяли,
Хоч він і опирався й повели
За річку. Краще разом пропадати.
Зробилися ізгоями вони
Та ладні були все то пережити.
Є руки, ноги, звіра вміють бити –
Не пропадати ж хлопцю без вини.
Пішли вони на південь у степи,
В яких тепер безлюддя панувало.
Їх сколоти раніше населяли,
Тепер, коли сармат сюди ступив,
Прогнали тих, збезлюдніли краї,
Сармати вслід побитих подалися,
Мов всіх під корінь знищити взялися.
Тож в полі тиша вже давно стоїть.
Хто не дурний – то там не пропаде.
Навколо звіра, птиці розвелося,
Саме до тебе на гостину просить,
Стоїть, немов стріли твоєї жде.
Отож жили, мов ті кочовики,
Одного місця довго не тримались,
Пополювали трохи та й знімались,
Тримались завше ближче до ріки.
Так проминуло швидко кілька літ.
Знайшли таких же блукачів у полі,
Тож їх загін і множився поволі…
Жили, блукали…доки якось схід
Не розбудив далеким зранку гулом.
Прислухалися – аж дрижить земля.
Мабуть, якась орда іде здаля.
Зібрались швидко, лиш таке почули
Та і на захід хутко подались,
Аби орді не втрапити під ноги,
Бо ж та затопче чи змете з дороги.
Хоч день за днем, наскільки сил, неслись,
Але орда, немов не відставала.
Позаду гул усе гучніш лунав.
Він їх на захід усе далі гнав,
Хоча там невідомість теж чекала.
Отак змагались з долею, поки
Широка річка шлях перепинила.
Ех, коли б мати їм, як птахи, крила,
Бо не здолати, мабуть, вплав ріки.
Хоча вздовж річки вгору подались
І брід знайшли. Так річку й подолали.
І знову коней без упину гнали,
Поки, нарешті, втомлені, здались
І зупинились. Тиша навкруги.
Кудись орда, напевно, повернула.
І всі таке полегшення відчули,
Неначе зовсім зникли вороги.
Хоч то не так. Поволі розжились
На тому боці. Знову кочували.
Хоч тут іще сармати не бували,
Тож люд частіше навкруги селивсь.
І досить войовниче їх стрічав.
Чужих до себе в села не пускали,
Щоправда хліб із радістю міняли
На хутро, що загін уполював.
Так проминуло іще кілька літ.
Якось вони у балці спочивали,
Якраз старого тура вполювали,
Тож вдосталь було їжі на обід.
Аж тут почулись крики вдалині,
Металу дзенькіт наближавсь поволі.
Між кимось, певно, бій іде у полі.
Сейм наказав сидіти при вогні,
А сам нагору із ярка піднявся,
Щоб подивитись – що воно і як.
Уздрів загін бастарнських зарізяк,
Яким венедський в пазурі попався.
Венедів менше було в кілька раз.
Тож хутко їх бастарни оточили,
До відступу шляхи загородили
І видно, як спливає їхній час.
Несправедливість Сейм терпіть не міг.
Тим більше, бачив, як венеди б’ються,
Вони великій силі не даються,
Хоч від утоми валяться із ніг.
Чому ж бо їм своїм не помогти?
Скотився хутко до своїх у балку,
А ті ідею підхопили палко:
Братів-венедів треба їм спасти.
Як вихор з балки вимчали вони
І на бастарнів з криком налетіли.
Ті спершу опиратися хотіли.
Венеди ж, зі своєї сторони
Натисли. Опинившись між вогнів,
Бастарни похопилися і ходу.
Їх, навіть, наздогнати було годі.
Тож незабаром зникли в далині.
Венедський вождь до Сейма підійшов,
Затисши на руці криваву рану:
- Я звуся Стир – вождь племені боранів.
Спасибі, що на поміч нам прийшов!
Хто ти і звідки ви тут узялись?
- Я звуся Сейм із племені саварів.
У вас, я бачу із бастарном чвари?
Чого вони вас бити узялись?
- Ідуть з-за гір, все мало їм землі
І нас зігнати з місць обжилих хочуть.
Нема спокійних а ні дня, ні ночі.
У них же, клятих, сили чималі.
Так звідки ви? Бо я племен таких
Іще не чув. Напевно, іздалека?
- Так, шлях у ваші ці краї нелегкий.
Не кожен подолати б його зміг.
Туди на схід іти багато днів
Та ще й ріку широку подолати.
Не знаю, навіть, як її назвати.
Отам, у тій далекій стороні
Й живуть савари. Тільки поміж нас
Саварів справжніх зовсім небагато,
А іншим захотілося пристати.
Бо ж одному нелегко в такий час.
От і блукаєм разом по кутках,
Шукаєм долі. - А чи не хотіли б
До нас піти? Бо нам потрібні смілі,
Що меч тримати вміють у руках.
Ви будете від зайд нас боронить,
А ми спожинок будем вам давати.
Можливо, досить вам уже блукати.
Ходіть, у нас вам гарно буде жить?!
Порадившись з своїми, Сейм рішив
На те прохання дати свою згоду.
Тож в городищі опинились згодом,
Де, власне, Стир з дружиною і жив.
З дружини, правда, мало вже було,
Дались взнаки набіги тих бастарнів.
Та й ті були уже усі у ранах.
Тож все на плечі Сеймові лягло.
Та він до того, мабуть, мав талан,
З округою швиденько розібрався,
Шляхи під нагляд взяти постарався,
Щоб жоден ворог, хай через обман,
Не зміг таємно й близько підійти.
Громив бастардів де лише з’являлись.
Вони на легку здобич сподівались,
А він їх, навіть, близько не пустив.
Тож скоро слава навкруги пішла,
Що у боранів сила нездоланна,
Їх землі краще обійти старанно,
Щоб нагла смерть зненацька не знайшла.
Ще підтяглись сусідні племена,
Взялися в Стира помочі просити,
Щоб злодіїв у землі не пустити.
І потекла до Стира данина.
Він багатів, зростала міць його,
Бастарни землі стали оминати,
Місця другі для прожиття шукати,
Усе ж життя жаліючи свого.
І знов отак минуло кілька літ.
Сейм зі своїми зовсім обжилися,
Поміж місцевих, як свої велися,
Хоч зрідка позирали все ж на схід,
Де залишився їхній рідний дім.
За ним вони найбільше сумували.
Десь там брати і сестри їх зростали
Та не дано того побачить їм.
Сейм також часто, як не було справ,
Виходив в поле поза городище,
Здіймавсь на пагорб над ріку повище
І на схід сонця з сумом поглядав.
Душа, неначе, відчувала щось
І в отчий край вернутися хотіла…
Недобрі вістки зі степів летіли –
Сарматське знов нашестя почалось.
То йшли язиги та якісь аорси,
Тепер вже роксолани підтяглись.
Вони в степу селитися взялись,
Що після скіфів пустував ще й досі.
Та ворогів собі шукали скрізь,
Яких би можна було обібрати,
В ліси на північ стали зазирати,
Куди і войовничий скіф не ліз.
Відчувши, наче, що йому пора
У рідний край, нарешті повертати
Аби його від зайд тих захищати,
Сейм побратимів всіх своїх зібрав
Спитати думку їхню. Всі вони
Із ним разо́м податись зголосились.
З боранами гостинними простились,
До рідної помчали сторони…
На схід перенесе́мося на мить.
Неспокій панував поміж саварів,
Збиралися на півдні чорні хмари
Аби на землі їхні налетіть.
Страшні у своїй люті роксолани,
Які зі сходу у степи прийшли,
Шукати собі здобич почали.
Навідаються пізно, а чи рано.
Тож і жили в тривозі увесь час.
Аж ось і вістка чорна прилетіла –
Орда сарматська в чималенькій силі
На північ суне ще й туди якраз,
Де оселились і жили савари.
Забулися всі суперечки й чвари,
Усім сказав в похід ладнатись князь.
Сам вже старий тож синові велів
Похід очолить, роксолан спинити
Аби в саварські землі не пустити.
Тож Блуд пішов у війська на чолі.
Амбіцій в нього було через край,
А от талан, щоб військом керувати
Боги, мабуть, забули йому дати.
З таким на перемогу не чекай.
Десь серед степу стрілися вони
І роксолани, бувши в більшій силі,
Саварів військо хутко оточили,
Накинулись, як демони війни.
Кого побили, кого полонили.
Небагатьом вдалося утекти
І шлях додому і свій град пройти.
Розповіли, що суне вража сила.
А в Крука, навіть, воїнів нема.
Усі, вважай там голови зложили.
Зібрав, що мав, ворота зачинили,
Бо ж ворог скоро нагодитись мав.
І він прийшов. Хай і не вся орда.
Але й того для граду забагато.
Другі десь подалися грабувати,
Не лише до саварів йшла біда.
Крук зі стіни орду ту споглядав
І раптом сина власного побачив,
Йде до стіни й не полонений, наче,
А недалеко уже зовсім став
Та і кричить: - Великий вождь велить
Щоб ви ворота хутко відчинили
І роксоланам опір не чинили
Інакше вам ні одному не жить!
- То ти до рідних ворога привів?
- Я лиш скорився його більшій силі.
І ви скоріться – будете всі цілі!
Тут Крука охопив зненацька гнів.
Він лук вхопив, наклав стрілу й пустив.
У саме серце свого сина втрапив.
Хоча й сльози при тім скотилась крапля,
Але він зраду сина не простив.
Сармати й не почухались в отвіт.
Їм зрадника також не жалко було.
Лежав один, про нього всі забули,
Дививсь очима мертвими у світ.
А далі що? Візьмуть сармати град,
Бо ж сил його утримати немає,
Все розграбують та усіх скарають.
Бо ж кажуть, що нема жалю в сармат.
А ті свої повозки підтягли,
З якими по степах весь час блукали.
Уже довкола вогнища палали,
Уже худобу на заріз тягли.
Мабуть, надовго тут сармат зібравсь
Засісти. Бо ж куди мав поспішати?
Часу у нього й здобичі багато,
Діждуться, поки покориться князь.
Чого на стіни пертися оті,
Сармати штурмувати їх не вміють
Та і, мабуть, життя свої жаліють.
То їм чужих зовсім не жаль життів.
Так кілька днів під стінами вони
Товклися та обложених лякали,
Показуючи, що на них чекало.
Аж з західної раптом сторони
Із лісу вимчав чималий загін,
Між стійбища сарматського врубався.
Одразу лемент там гучний піднявся.
Обложені дивилися зі стін,
Як вміло вої лавою пройшли,
Шатра вождя сарматського дістались,
Підрубане, воно враз захиталось,
Хтось налетів конем, його звалив.
Крук всім, хто ще тримав в руці меча,
Велів чужинцям йти у поміч стати.
Хоч їх було і зовсім не багато,
Але ж сармат тікати вже почав,
Як тільки вождь від рук чужинських ліг.
Кидали все нагарбане у полі,
Просили в поміч милостиву долю
І кожен чимскоріш до річки біг.
Не всі, щоправда, опір хтось чинив,
Тож гинули в бою і ті, і другі.
Як трохи спала у бою напруга
І ворог за ріку вже відступив,
Спитався Крук у воя : - Хто ви є?
Чому у поміч саме нам пристали?
- Ми – вої Сейма, з заходу примчали,
Щоб захистить від ворога своє!
- То син мій тут? Позвіть його сюди!
Я хочу його бачити!.. Одначе,
Живого сина він вже не побачив.
Хтось меч йому у груди вгородив
І він востаннє землю обійняв,
Яка його ізмалечку зростила.
З якої він і черпав свої сили.
І от востаннє до її припав.
Зійшлись над його тілом геть усі,
Дивилися, як батько на колінах
Прохав востаннє прощення у сина
Та ще для нього вирію просив.
Вже бій затих і ворога нема,
Зник за рікою і не наздогнати.
Взялися вбитих полем підбирати
І тих, хто рани завеликі мав.
Убитих всіх п’ятнадцять чоловік
Разом із Сеймом. Вогнища зложили,
Туди тіла загиблих помістили,
Як то чинилось поміж них одвік.
І запалали вогнища оті,
Щоб душі вбитих в вирій полетіли.
Навкруг савари хмільні меди пили,
Щоб перешкод не було на путі.
А потім попіл в горщики згребли,
П’ятнадцять ям у полі покопали.
В найбільшу в центрі сітулу поклали
Із прахом Сейма. Та умбон взяли
Його щита, ту сітулу накрили,
Зігнули меч, як звичаї велять,
Щоб вже ніхто не зміг його узять
Та й інші його речі положили.
А поряд поховали воїв всіх,
Аби йому у вирії служили.
Засипали землею ті могили
Та знов медами пом’янули їх.
А далі Крук збиратися велів.
- На північ підем у ліси, у нетрі
Аби не стати ворогам за жертву!
Бо ж вернуться обов’язково злі.
Та ще велів нікому не забуть
Про те чому і хто отут загинув.
Аби ім’я не забувалось сина,
Не заросла до того місця путь,
Щороку вої молодії йшли
Сюди, до Сейма аби клятву дати,
Відважно свою землю захищати.
І те ім’я віками берегли.
Дві тисячі минуло з того літ.
Сейм тихо плине повз могили воїв,
Що захистили рідний край собою.
І нам про них теж забувать не слід.

Я не зима, я Аеліта,
таємна Муза нічия,
але твоє майбутнє літо...
а хто ж іще, якщо не я?
Хай чують барди й менестрелі
що у зимовий час оцей
я не чекала Аріеля,
тому явився Берендей.
У рік новий старого стилю
це очевидно саме те,
що налаштовує на хвилю
через парсеки, льє і милі
ловити усмішки... зате
згадаємо обличчя милі
і наше літо золоте.

Дійшла уже до середини
незапланована зима...
прогнозували хуртовини,
а їх усе нема й нема.
В кутку стоять готові лижі,
неначе винні без вини,
що і кутя на цьому тижні
і ти... запрошена у сни
моя майбутня половина...
про що це я? А... про зиму,
яку і досі не пойму,
а може і про ту дівчину,
що заповідана мені
як ця погода... на годину
тієї ночі... уві сні,
де ти оглянешся на мене
і усміхнешся на бігу...
згадаємо ту мить таємну,
як ми купались у снігу.

01/22

Яке це щастя – старість побороти
І поховати лінощі в собі, –
Розправить плечі, розігнать нудоту,
Не знати втоми, вгамувати біль.
Яке це щастя – дарувати вірші,
Сміятись щиро і співать пісні, –
І закохатись потайки ще більше
В оту одну, що знов сказала: Ні…
13.01.22

Ти благаєш бодай відтяти тобі руку,
Щоб не боліло серце,
З якого я витинаю свої обриси
Прозорим скельцем
Відчуження,
Тиші насильницької.
Але це даремно -
Я невгасимий
У своїх рішеннях, а паче, в діях.
Насилу дихай,
Насичуй мрії,
Чекай, бажай мене,
Як ти умієш.
Я знаю: ти мені
Як богу віриш.

Мой генерал
Когда умрут враги
От старости
От скуки
От болезней
Мы выйдем из окопов
Мы исчезнем
И не оставят наши сапоги
Следа
Над обвалившейся траншеей
И ни медали
Ни креста на шее
Ни малой искры
Ни ничтожной зги
Не будет видно
Через двести лет
О нас расскажут в скверном анекдоте
Мой генерал
Вот вы сейчас умрёте
Готовы доказать
Что «смерти нет»?
Конечно нет
Нас не предупреждали
Я даже не успел надеть медали
Парадный китель
Пару эполет
Не написал последнего письма
Карандашом на обороте фото
Моих детей
Брунгильды
Курта
Отто
И не успел побриться что весьма
Постыдно для солдата и героя
Когда разрушен Карфаген
А Троя
Того гляди рассыплется сама
Мой генерал!
Я тоже генерал
Когда гноятся и чернеют раны
Мой генерал
Мы все здесь генералы
И я
И маркитантка
И капрал
И те
Кто был по зрению не годен
К нестроевой
Подслеповат Господень
Прицел
Кого карал не выбирал.
И даже звёзды -
Звёздам всё равно
Светить на небе то ещё искусство
Их свет бежит и падает на бруствер
И черт возьми
Красиво
Как в кино
Он медленно эффектно умирает
И вероятно достигает рая
И ночь черна
И здесь опять темно.

Виходжу з таксі. Перевіряю гаманець та ключі.
На щастя, усе на місці. Починається ранок світло.
Доки чекаю каву, всміхається янгол на лівім плечі,
З рюкзаками тяжкими неквапом човгають діти.

І ніби зима, але січень їй —не наказ:
Рання весна чи розтягнена в часі осінь,
Де сонячні зайчики — найкращий дороговказ.
І бавиться лагідно вітер кучерявим моїм волоссям.

Діду, знову твої коні вірші нові принесли.
Дякую, що відпускаєш їх час від часу па́стись.
Спасибі, що захищаєш, коли бракне сил,
І не даєш здатися, зневіритися, впасти.

Запроси до себе за широкий дубовий стіл,
Поклади на плече мою голову, як в дитинстві,
Твої істини вічні, глибокі й такі прості:
До всього мати любов, все робити з хистом.

Так лагідно липень солодить гарячі сни.
Учора наснилось, що в хаті твоїй нові вікна.
Передай від мене вітання, діду, Божому Сину.
Й подякуй, що розумію все більше з віком.

Скільки було стежок, щоб прийти до дороги!
Скільки було спокус — не перетнув межу!
Вийшов колись у світ із маминого порога.
Дорогами світла нині спокійно ходжу.

Не одразу впізнав їх. Чимало блукав і плутав.
Скільки несправжніх знаків хтось на узбіччі тулив!
Ще не знаю, чи стану, однак намагаюся бути
Тим, хто живе у мирі. [Його й по собі лишив.]

Прокидаюся з сонцем, під співи пташок і вітру.
Малим промінцем свічу із землі увись.
Малюю словами істини, маючи літер палітру.
Й ходжу тут укотре, так, як ходив колись.

На жаль, це стається не так вже й рідко:
Очі бійцям закривають не лише капелани.
Криптографують у спогадах тепле літо.
У гравців світових — непохитно узгоджені плани.

Побільшало в тілі втоми, у кожному із прожилків.
Довкола стільки брехні, що усе — в секреті.
І лишаються й далі чоловіків будинки,
Й безтурботно радіють ще молоді кадети.

Вибухають проти перших морозів п’янкі хризантеми,
Яскраво-червоні, мов обвітрені холодом щоки.
У новинах невтомно повторюють давні теми,
І минув уже Спас, але спасу не видно поки.

Розростаюся тишею, розповзаюся болем по стінах,
Кожна постать на фото — копія резервіста.
І щемить мені правда, викривлена постійно,
Й літають небесні сотні туманом густим над містом.

Прийде час, коли шапка зігріє теплом,
Ранок за комір насипле пухкого снігу.
Утомлені очі сірим заляпаним тлом,
«Нарешті зима!» захоплено й радісно вигукнуть.

І перші сніжинки хаотично ляжуть до ніг,
Щоб зникнути швидко під нашими кроками.
Ранок. Затори. Білосніжно-сріблястий сніг.
Близиться казка, названа Новим роком!

Я сьогодні клубок
Із цупких темно-синіх нито́к,
Порвані струни
Старої скрипки.
Я сьогодні себе
Сам поставлю в куток,
Бо втомився кричати,
Через те й захрипнув.

Я стільки всього у собі
Цілий рік носив!
А сьогодні відрізав
У перукарні.
Люди лізуть у душу,
Люди сунуть носи.
Дай їм, небо, любові
Й палкого кохання.

Хай хоч трішки пізнають
Радість, тепло й добро,
Хай залишать у спокої
Тих, хто весь час працює.
Прости мене, Господи,
Що для інших прошу любов,
Що згадав проти ночі
Ім’я твоє світле всує…

Не помітив, як вимахав син
І дочка розпустилась, мов квітка, –
Та відчув німотою сивин,
Що для них я лиш пам’ятна мітка.
Нехай так, аби тільки не гірш,
Аби далі іще не штовхнули,
Бо і так невеселий цей вірш,
Бо все краще упало в минуле.
Не щипає вже син жартома
І донька не лякає сльозою, –
Почалася з мовчання зима
І зосталась до скону зі мною…
12.01.22

Тінь переломлена навпіл,
Місяць гойдає годину.
Все, що хотіла віддати -
Покину.

Перша-остання неправда
Кожному, в кого буду, -
На всі прямі запитання:
"Забула".

Кожному і по вірі,
А поки що буду грати
Від вибуху до неділі:
Варто.

І може за візерунок
Думок-золотих літер
Невпізнаний подарує
Літо.

І
Невеселі світові новини
про причини хаосу і бід
і лютує братія сусід,
нібито Московія не винна,
що брехня, терор і геноцид –
це її війна за Україну.

ІІ
Вірячи у Божий Заповіт,
маємо любити і прощати
ворога як ближнього і брата
і, не обираючи сусід,
іноді молитися на схід
і на захід сонця уповати.

За віки ворожої навали
наша віра – це кипуча мідь,
що кривавить голубий зеніт
у ясному небі. Ганнібали
і саули нелюдами стали,
ідучи на волелюбний рід.

І такі ж по духу і по суті
наші одомашнені манкурти,
що поганять наше житіє
та болото хвалять не своє,
щоб чужою жабою не бути
й виглядати кращими, ніж є...
...................................................
все дається воїну у герці
за любов, за волю і життя,
за минуле і за майбуття,
і за славу... і за мить до смерті
хай свої лишаються у серці,
а чужі ідуть у небуття.

ІІІ
Ми у цьому світі не пропащі
і не кращі,
може, й непутящі
оживемо по усіх краях.

Ну, а те...
що наганяє жах...
убоїться каменю із пращі
Голіаф...
на глиняних ногах.

...Розхристане пасмо на білому небі.
А снігу… А снігу, ой намело…
А я все малюю, ти просиш: - Не треба
Навіщо? Чому? Було - не - було…
Знаєте друзі, якщо дійсно ми - друзі,
Якщо не пришельці з інших планет…
Давайте інакше, хай сольне «ескузі»
Переспіває словами кларнет…
11.01.2022.

Із голови ніяк не вийде одур,
Можливо то шиза чи знов — ковід?!
Бо од природи — просто лисий бовдур,
І в Чорногуза смиче пір’я він.

Не може цей упир прожить без мене,
Чи йде у місто чи своє село.
Та не кляну його життя злиденне:
“Щоб тобі в роті пір’я поросло!”

Сушкові співчуває світле небо...
Це пір’я — ліки на таку напасть.
Посій його на лисині у себе,
То, може, Бозя розуму додасть?!

11.01.2022 р.

Завше знайдеться хтось кращий!
Та хіба у цьому річ?
Зникне марень день вчорашній,
як ота духмяна ніч,
що губила зорепади
у некошену траву.
Ти ж зі мною в небо падав
не у снах, а наяву.
Віч-на-віч переливали
з серця в серце таїну,
на яскравім карнавалі
розпізнав мене одну.
Пестив так, що місяць в повні
підглядав з рожевих мрій.
Ми таки невиліковні
і залежні, любий мій,
від блаженної любові —
одне в однім, Ян та Їнь.
Щастя ловим на півслові
в поцілунках шепотінь.

11.01.2022р.

Старі цитати тягне мудрий критик,
Життєвий досвід - благо. Це - закон.
Та Чорногузу це як в дупці гвинтик,
Постійно чути злісне ко-ко-ко.

Він гра на козобасі, я - на скрипці,
Нічого тут поганого нема.
Він на Парнасі - вовк, а решта - вівці,
А, може, це лише самообман?

Бо злий як чорт, а я завжди сміюся,
Й колеги надривають животи.
Скубу перо сатири з Чорногуза,
Вони - найкращі. Висмикни і ти.

10.01.2022р.

Торкни вустами роздуми мої,
Забудь усе, так треба, на сьогодні.
Якщо ти чула щось про героїн,
Так це воно… із присмаком Господнім.
Торкнись очима лілій полотно…
І зваж на те, що поруч сам Росетті.
Забудь аванс - було чи не було -
Запізно, неприборкати навзлеті…
Торкнись плечем... На довгу - довгу путь…
Минуле аж ніяк не повернути.
І знов прошу: забудь, усе забудь
Там, де сьогодні я не можу бути…
11.01.2022.

Пандемія гумору триває.
Коміки попереду усіх.
Як ся стало? А хіба я знаю,
як державу підняли на сміх.

ІІ
Але як ся стало, що щоразу
як ішли зі зброєю на ви,
ми не прищемили голови
ядовитій очковій заразі?

Як ся стало, що колона п'ята
постає платформою буття,
а совкове юрмище затяте
обирає виродків життя?

Де ви, Македонії герої?
Як це ми до того дожили,
що усі Гордієві вузли
нав'язала світу параноя?

ІІІ
Як не оглядатися назад
і сьогодні довіряти звіру,
і забути, як то лютий брат
убивав людей за їхню віру?

О, мої лукаві вороги,
остогидлі у моїй світлиці,
де подіти ваші пики-лиця,
де узяти сили і снаги
нації, що зітре до ноги
вас, чужинці-недоукраїнці?

01.2022

Заплелося гілля в сніготіння,
у мереживо зграйних сніжин.
У зимовому танку біління
чорні віти торкнулись крижин,
їх єднаючи у візерунок
кришталево-тендітний, крихкий –
антарктичних зимовищ дарунок,
вітряків од-північних завій.
Заплелося, тримається казки
про нечутну льодову ходу,
на кущі надягаючи каски,
їх завмерлу вкрива самоту.
Заколисує та зануряє
в лісову мережеву сновидь,
де повітря снігами кружляє
і ледь чутно весною дзвенить.

10.01.22

Колядочка, мов пташечка
Летить понад світом,
Сповіщає всім радісно -
Народивсь Спаситель.

Та щедрівочка весела
Вкотре теж лунає
І у містах, і у селах,
Всім щастя бажає.

Щоб всі були багатими
На добро та ласку.
Вкотре усіх зі святами
Віншує колядка.

2022 р.

Старі цитати тягне “горе-критик”,
І каже: “Обчитався!” Боже ж мій.
То не читай. Чи вже нема чим крити?
У тебе брак уяви, зрозумій.

Не годен уявити, то не пукай,
Не далі бачиш носа ти свого.
Твої читати вірші — просто мука,
Наслідувач убогий, епігон.

Тобі я співчуваю, це — недуга —
Ушнипитись в одного і кусать.
Єдине тішить у писаннях “друга” -
В них іноді з’являється краса.

Прийшла, здається, скромна, але Муза.
Естетику, як любку, оповий.
Чогось навчишся, може в Чорногуза,
Допоки пише, доки ще живий!

11.01. 2022 р.

Знов паскуду треба вчить манер,
Вже два дні по кумполу не били.
Не збагне ніяк він дотепер,
Що падлюцтвом ні, не станеш милим.

Істини вже тямить тра старі,
Промовляють їх могильні плити:
Краще грубо правду говорить,
Ніж отруту виховано лити.

10.01.2022 р.

Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Зацвіли, неначе квіти навесні.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

У нічному небі гомоніли зорі,
Повний місяць виплив, наче коровай.
Тішились любов’ю ми у млосній зморі,
За життя відкрився нам небесний рай.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

10 січня, 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Сніг летів з небес на доли,
На бруківки і дахи.
На стежки, дороги, поле
Шив із вовни кожушки.

Клен засніжило і в'язи,
І кринички димарів.
Морозець мережки в'яже...
В діаманти ліс забрів,

Річка студиться драглями,*
І втрачає береги.
Твердь земна із небесами
Поєдналась навкруги.

Грудки снігурів червоні,
Наче ябка на вербі.
В хмаровинні білі коні
Чешуть гриви голубі.

Крильця білять голубочки,
ледве видно на снігу.
Вечір котиться клубочком
В алебастрову пергу,

В чисте молоко туману.
Повно щастя намело...
А уранці сніг розтанув,
Ніби й казки не було.

Драглі* — холодець

09.01.2021р.

І знову чорні дошки в Україні,
Занесене на них й моє село,
Яке було великим, а віднині,
Вже владою у безвість віднесло…

Вбивали нас свідомо в тридцять третім,
Із наших тіл вже проросла трава.
Нащадки вбивць жирують на планеті,
В руках у їхніх нині булава.

Це ми самі дали їм владу в руки,
Дозволили вбивати нас за гріш.
І нині їхні жадібні онуки
Життя нам роблять з кожним роком гірш.

Залишили нас без аптеки й школи,
Без пошти, клубу і лікарні теж.
Щоб ми не відродилися ніколи -
Украли землю, мову, душу теж.

Замість зерна підкинули полову,
Щоб не родили пшениці й жита.
Щоб залишали села знову й знову,
Втікали в переповнені міста.

Де вже немає маминої мови
І вишні під отим старим вікном.
Де вбиті ними всі наші основи
І ми стаємо стогоном, багном.

На чорну дошку села України
Чужинська влада радо занесла.
Щоб вкрасти землю, вся вона віднині
Є вбивцею родини і села.

Тому не мовчимо, а станьмо разом
На захист України і землі,
Щоб знищити ворожу цю заразу,
Що плодиться в чужинському кремлі.

Нам треба всім піднятися, не спати,
Щоб відродити землю і село.
А чорні дошки - ворогам заклятим,
Щоб духу в Україні не було!
10.01.22

Закопали музу у житах
Швидко, бо вже запах йшов по хижі.
Й пегасятко здохло. От біда!
А поет уперто пише вірші.

Весь Парнас на похорон прийшов,
А господар компонує оду.
Видряпався згодом на дашок,
Аби краще бачити природу.

Тризна. А колега ні бум-бум,
Хоч би стіл накрив чи дав горілки.
Нехтування родичами - глум!
Святотацтво! Свинство! Гріх великий!

Це ж його впокоєна сім'я!
Сам загнав в гроби свою родину!
А ховають - сваха, кум і я,
Він же строчить лірику убійну.

Змучує піїта творчий сказ,
Наче ж геній, а вчинив по-жлобськи.
Муз чужих ховати годі! Зась!
Дбаю про своїх. Годую з соски.

09.01.2022р.

В зоопарку відбувся напад,
у ранкових почув новинах –
і заляканим я заплакав.
Жаль, поліція не зловила
чи зловмисників, чи злочинця:
слід вітрами заволочився.

В зоопарку відбувся вчора
стрімко напад, утік – неспішно.
Не помчатися помсти бджолам.
Не погроза полине – пісня.

Він і вміло, і мило вдарив.
Не похмурим – чудовим далям
усміхнуся і подобрію.
В зоопарку відбувся вдалий
напад панди на пандемію!

5-10. 01. 2022

Заробив від жінки три ляща,
Копняка та лусканця по вухах.
Чуба мняла так, що аж пишав,
А виною - стигла бормотуха.

Обманути важко мудрих єв,
На столі - наперстки,, а не кухлі .
Оковиту лив у олів'є,
Доки мавка поралась на кухні.

Первачком заправив холодець,
Шнапсом - борщ, а "шубу" - спотикайлом.
Я у справі цій хоча й не спец,
Та побачив на віку чимало.

Варенух бухнув у компот,
А зубрівку націдив у кашу.
Кидав страви цілу ніч у рот
Без спиртного! Чисту правду кАжу!

А моя супружниця-душа
Як устала - затрусились жИжки!
Непритомну любоньку (о жах!)
По долівці волочив до ліжка.

Робить із жінок первак мегер
(ох які ж вони бувають люті!).
Хитрість боком вилізла. Тепер
Як надходить свято - сплю у буді.

09.01.2022р.

Мені чужа, стурбована Європа,
Байдужа і до горя, і біди,
Дозволила піти по чорнотропу
Убивцям із совєцької орди.

Дивилась в тридцять третім на Вкраїну
Й відводила очиці, мов сліпа.
Розбещена від м’яса, віскі, джину,
Спиралась на німецького стовпа.

Де гітлер вже точив гострющі зуби…
А люд наш обдирав з дерев кору
І з лободою листячко до згуби
З надією вживав, мо’ не помру.

І голодом убиті в нас мільйони,
Чиї нащадки зараз би жили.
Та ворог написав таких законів,
Щоби чекали нас роки імли.

Європа сита і сліпа донині,
Їй все одно, мовчить, немов німа.
Тому й сьогодні нашій Україні
Від неї допомоги і нема.

Й не буде, поки ворог із Росії
На неї крізь кордони не попре.
Бо карлик той під виглядом месії
Їх переб'є і землі одбере.

Отут би стати і Європі проти,
Бо згубить всі держави і людей.
Мовчить, не йде багата на супротив,
Далеко їй вже до простих ідей.

Бо втратила давно людську подобу,
Для неї вже родина не святе.
І збоченці гвалтують вже Європу,
Де із полови вироста пусте.

Тому не віримо у їхню допомогу,
Рятуємо завжди себе самі.
Протоптуємо крізь сніги дорогу,
Щоб не зостатись в рашенській тюрмі.
08.01.22

Не співчуття – повага вам, казахи,
Бо маєте пошану до землі.
І вашу долю нині, бідолахи,
Вже вороги вирішують в кремлі.

Ці окупанти вже до вас злетілись,
Щоби країну рвати на шматки,
Щоб нівечити душу вашу й тіло,
Вбивати вашу мову залюбки.

Щоб ви забули, із якого роду
Нащадки ваші мають гідну кров.
Вони прийшли, щоби всьому народу
Прищеплювати зраду всіх основ.

І гнобити, усіх вас – на коліна!
Щоби забули про свої права.
А ваша правда вікова – нетлінна,
Вона у кожнім серці є жива.

Тому звертаюсь до всього народу:
Казахи, друзі, збережіть своє –
І землю, й мову, і свою свободу,
Допоки джерело родинне б’є!
08.01.22

Одвічно гасло ратая було, –
готуйся до війни заради миру...
тому сталімо дідову сокиру,
аби не забувати ремесло.

Ще є коса, лопата і сапа
та інша рала від сохи до плуга,
тому ми легітимні у степах...
та нині вояків курують слуги.

А найманці – домашні вороги...
на сцені це фальшиві лицедії,
а у державі – тля і лиходії...

тому нема у нації ваги,
ні тої волі, сили і снаги,
що «ще не вмерла»...
                поки є надії.

01/22

Içkisiz bali -
küneşsiz Bali.

2022