Усе святе вкраїнське - на смітник!
І ні до чого всі перестороги.
Народ, який у рабстві жити звик,
Покинула надія, навіть боги.

І розуму у нації нема,
Бо владу віддає завжди чужинцям.
А їй зостались біди і сума
Від інородців - нате, українці!

З жінок із ваших зроблено повій,
Сини гарують тяжко в закордонні.
Батьки в безхліб'ї, холоді, без мрій
Дожити якось в цьому беззаконні.

Дозволили, щоб правили чужі,
Прийшов тепер надовго узурпатор.
До горла вам приставили ножі
І будете віками потерпати.

Вас викреслили, стерли зі світів,
В роти у ваші вклали чужомову.
Ви молитесь на вбивць, своїх катів,
І на граблі наступите ізнову.

Буріє вечір, зірка сяйна
у небі краплею сльоти.
Я знов на відстанні мовчання,
в тенетах болю, самоти.

Згущає тіні у кімнаті
полудою тутешня ніч,
і тільки думи пелехаті
поназлітались зусебіч.

Всі олов'яні і брунатні,
а світлих серед них нема.
Ясніти піснею не здатна,
в душі безодня, мла німа.

Не блисне сухозлотом небо,
розсипавши ясну зорю,
бо та, що ближче коло тебе
шепоче уночі - "люблю".

В омані глухне піаніно
і чорно-білих клавіш сміх,
а я чекаю божевільно
на білий сніг, на білий сніг.

19.01.21р.

Хоча на чудеса немає моди,
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.

На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
говоримо найкращою із мов.

Від Сяну і до Дону ми єдині
і на щиті майбутніх поколінь, –
нехай живе соборна Україна
найпоетичніша з усіх країн!

Тоді й на слово вистачає часу,
коли вдихаєш поетичний дим
епітетів, оксюморонів, рим...

І як тут не повірити у казку,
у чудеса, аби одного разу
іменувати Київ – третій Рим.

22.01.2021

Озовись, не мовчи, розкажи…
Бо ніхто не почує за мене.
Забоїшся – іди в міражі,
У гареми чи до Мельпомени.

Не вимóвлюй усеньке до дна.
Залиши жалкування, докори,
Полюби дивака – джиґуна.
З ним і легко, і дуже прозоро.

А зі мною – терпіти мене
І у дзеркало часто глядіти.
Та не знає воно, крижане,
Як шаліли від мене кобіти.

«У полоні ми, у міражів.
Неспроможні вони відпускати», –
Розкажи... А по тім ворожи,
Принеси на тарелі цукати.

Гіркота потече у меди…
Та реальне – повтори cхололі.
І тихенько життя поведе
Нас по іншому, спільному, колу.

Кви́лить за вікнами майже прире́чено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо поли́нули думи кошлаті мої.

Вітер, вітер… Роздуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти поет душі і ритор,
подаруй надію на добро!

Прийде вона і розтане крижина у серці,
Груди наповняться лагідним сонця теплом
Душу зігріє хвилююче, радісне скерцо
доля укриє у спеку і ху́гу крилом.

Вітер, вітер… Як із пам‘яті ти витер
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Волоцюга ти чи митар?
Принеси кохання на крилі!

Вітер, вітер… Розжени мої по світу
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї митар,
принеси кохання на крилі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї ритор,
принеси кохання на крилі!

До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах дитинства!
До казки, де гуляє Колобок,
де б ти не був, а буде тільки крок!
Дорогою до рідної оселі,
долаючи минулого пустелі!
По пам’яті йдучи, йдучи, йдучи!
Тікаючи від себе – не втечи!
Попри всі відстані і виміри годин –
до України тільки крок один.

24 серпня 2004 р., Богдани́

Від сили волі лиш залежить
Чи я надовго в смуток влип, –
Буває скорий він, як нежить,
Або тривкий, неначе грип.
Бува, забудеться вже завтра,
У вирі явищ і подій, –
Те, що в душі лишать не варто
А гнати з рідної мерщій.
Бува, його нічим не зрушить
Уже й побожне каяття
І він терзає болем душу
Аж до останніх днів життя.
Буває всяк, але не буде
Так, як учора все було, –
Акорди радісні прелюду
Журою коди затягло…
21.01.21

– Шановний пане, ви чому очима
немов павук вп‘ялись у мої груди?
У вас півсотні років за плечима,
а тут народ з малими дітьми всюди!

Я молода, але порядна жінка,
вам не дозволю так себе вести!
А ще у вас розстебнута ширінька
і „чижик“ нахилився „до шести“…

Знітився пан, але знайшовся швидко
і відповів, аби та не глумилась:
– Як у штанах знайшла відкриту хвіртку,
то не у вічі й ти мені дивилась!

Твій годинник йшов повільно,
вибивав сріблясто - дзвін,
та час мури безнадійно,
перетворює на тлін.

Навесні гуляла вітром,
абрикосою цвіла.
Не натішилась, а літо
роси витерло з чола.

Осінь - золото збирала,
додавала сивини.
Утекло води чимало,
крапля - мрій, цебро - вини.

Обірвалась ветха нитка,
хуртовинами зима.
Мить життя промчала швидко,
обернулася - нема...

Шлейф минулого сум'яття,
молитов холодних - твердь,*
все згоріло у багатті,
лиш душа здолала - смерть.

твердь* - небо

18.01.21.

А він іде, збуваючись у світі,
Перед народом, що за ним в рядах.
Він далі бачить, що йому не з квітів -
Камінням ворогів покритий шлях.

А він іде, штовхаючи планету,
Яка загусла в темряві, імлі.
Хоча зосталось мало вже до злету,
Перебування на оцій землі.

А він іде через вороже коло,
Де рік гортає дні, мов папірці,
Минаючи палаци, тюрми, школи,
Тримає день майбутній у руці.

А він іде, передає онукам
Любов до України на віки.
Яка йому у серце болем стука,
Якою справжні снять чоловіки.

А він іде, шануючи закони,
І заповіти пращурів, дідів.
За ним народу рідного мільйони,
Війна, майдани, сльози юних вдів.

А він іде, не зламаний в ГУЛАГах,
Хоч тіло все кров’яниться від ран,
Голодоморів ненаситна спрага…
Встає до бою, вічний партизан.

А він іде крізь війни, смерть, могили,
Освічує шляхи нам із небес,
Щоб Україні вірно ми служили,
Собою закриваючи тебе.
23.12.20

Метуть, метуть сніги, остуджуючи душу,
Ховаючи минуле в заметах, у ярах.
І я, немов рибина, кинута на сушу,
Бажаю все забути і пережити страх.

Забути крик очей і рук твоїх бажання-
Обняти цілий світ і кинути до ніг.
Та вперто ожива в моїй душі кохання,
Хоча мете всю ніч холодний білий сніг.

Всі согрішають, падають усі,
Нема, немає праведних на світі...
Хтось у гріхах, як трави у росі,
Хтось в гордощах – немов сади у цвіті.

Та й так живемо гублячи життя
На справи малоцінні і марнотні,
Приглушуючи давні відчуття,
Що душі в нас ошукані, голодні.

Від спраги помираємо бува
При Джерелі з живильною водою…
Потрібні не знаходячи слова –
Волочимось блудливою ходою.

Складаємо похвальний маніфест
Творінню рук, досягненням високим,
Уваги не звертаючи на Хрест,
За прикладом оманним і жорстоким.

Сьогодні не у тренді серця чин,
Що із джерел духовних витікає.
Для цього сотні, тисячі причин,
І світ від кари ніби утікає…

І ніби все чудово, благодать,
Живемо сито завдяки прогресу.
А душі далі гаснути летять,
Святих небес минаючи адресу…

Приморозив щічки калині червоній
Сонячний зимовий день такий чудовий,
Ягідки солодкі калинові стали
І птахи охоче ними смакували.

Лягають сніжинки тихо на стежину,
Яка веде лісом до тії калини.
Вітерець легенько вітами гойдає,
Калиноньці пісню про любов співає.

2021 р.

О, вража душе!
О, харци́зо люта!
О, лиходійко з мармуровим серцем!
Різдвя́на стужа
чорта в свято втрутить –
мій затишок шовковий роздереться,
трусне́ться пам’ять,
заімля́ться скроні,
непрошені думки заколядують,
тебе покваплять
ве́рхи на драконі,
тебе, харцизо, мною нагодують!
Ти явиш сили
чорні ореоли,
де в засідках – скаженство вуст блудливих,
де чудом схилиш
в ароматні смоли,
щоб я кипів у почуттях примхливих.
Таке кохання –
із джерел мерто́вних,
бо що краса твоя? – упир під нею.
Бо що бажання? –
вогнище жертовне,
в якім кремуєш ти бутон лілеї.
Я полоні́ю,
потюпцем крадуся,
намацуючи слід чужого серця
по тьмах, де скніють
го́рдощі в задусі,
де вихід мій навряд чи одверзе́ться.
Любов від впливом –
не просте злодійство –
панічний час з преображенним гадом!
З волоссям сивим
ледь живе дитинство
покірно служить за старим обрядом.

3–5 жовтня 1995 р., Київ

Є такі періоди життя,
що здаються й досі головними
від Еллади до епохи Риму,
у які немає вороття,
поки не замінимо новими.

І втішає, і лякає нас
наша зміна – діти та онуки...
Їх чекає подорож на Марс.
Засобами іншої науки
їхні плани обганяють час.

Хай собі літають аватари
до своїх далеких аеліт,
б'ють у тулумбаси і литаври,
досягають Альфи і Центаври,
думкою охоплюючи світ.

Поки сонце сяє у блакиті,
живемо і ділимо на миті
час, неначе кадри кінема..

Є чого на фініші радіти.
Ми у цьому хаосі як діти,
що були,
              і є,
                       і ось...
                              нема.

01.2021

Ти по воду ішла.
Спрага змучила тіло.
І знайшла. І пила.
Бо хотіла... Хотіла...
Я тебе напував,
Мов колодязь оази.
Пил пустелі, my love...
Я тоді перифразом
Потяг спраглий ловив,
Що сумління порушив...
Жар очей vis-a-vis,
Спопеляючи душу,
Випив серце мені
До останку, до краплі...
...догорів у вогні
Вірш, розірваний навпіл,
Як потік спорожнів
І занесло пісками
Серце без почуттів,
Затверділе, мов камінь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121012000873

Небо трусить сніг лапатий,
розсипає чисту вату
на дерева і дороги -
час подякувати Богу.
Я іду защедрувати
до кумів, близенько хата.
Зорі - казкою містерій.
Лунко стукаю у двері.
На поріг кума виходить,
у світлиці чути говір.
Я вклоняюся, вітаю,
кум - чарину наливає.
На столі всього чимало:
копчена пахвина, сало,
шинка, м'ясо і ковбаси -
уплітають гості ласо.
Жирна в холодці гомілка,
самогон, вино, горілка,
і шампанське, і перцівка -
може луснути печінка.
Гуска з чорносливом, шуба,
подивитись навіть любо.
Скумбрія і оселедці,
пироги й теляче серце,
відбивні, форшмак, опеньки,
і млинці, і фрикадельки,
голубці, смачні салати -
чом би не защедрувати...
Я співаю, - дайте гроші,
якщо щедрі і хороші,
і веселі, і завзяті -
хай в душі квітує - свято!
В серці - неймовірні ружі,
щоб любили не байдужі,
щастя сяяло у хаті,
радощів було багато!
У хліві: кролі, корови,
кури, свині, сіно, дрова.
Бог беріг від зла і бід,
щоб міцнів наш родовід,
панував мир у родині.
Будьмо! Слава Україні!!!

Ой, отримав юний слон
У презент крутий айфон.

Ох і важко слоненяті
У айфоні розібратись.

Все кудись чомусь тікає,
Зависає і зникає.

Поспішає юний слоник
І вибрикує, мов коник.

А відомо –хто спішить,
Всіх довкола насмішить.

«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Учаща до молодиць і мене не слуха…»

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
і кілька видінь.

Власне безхитря
на сніг покладу,
в я́сне повітря
увесь увійду.

Десь розпочнеться,
хоч з кимось, хоч знов,
кілька Венецій
і кілька розмов.

3 серпня 2001 р., Богдани́

***
Які хороші канули часи
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.

***
Воюємо. Я знаю, що залізно
у словнику є: справді... ясно... звісно...
але панує інший варіант....
поети й ті зациклені на – «дійсно»,
бо так віщає Зеля невпопад.

***
За наше все нема де воювати.
Макітра є, але нема куті,
на покуті – пенати і святі,
та у болоті є кого скупати.

***
Записую навіяне в колонку
і думаю, яке б то було свято,
якби чорти зелені – в ополонку,
а з ополонки – чисті янголята.

01/21

***
І за цикли, й за сонети
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...

***
Караюся, але не каюсь
за зайві баєчки мої.
І у мережі – хата скраю,
і на арені оминаю
відволікаючі бої.

***
Нарікати на ніяке перше,
що плювало у лице твоє –
марнота. І поки сили є,
а собака на щити не бреше.
захищаймо те, що Бог дає.

***
Цієї ночі і вода свята,
і незгасаючий вогонь свободи
єднають племена одного роду,
а нас нехай минає самота
у течії невисохлого броду.

Якось бігла по сніжку
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.
R
Макові зернята
Хрумали малята
І сальце масненьке
Різали тоненько.
Тупу-тупу ніжки.
- Змерзли? Анітрішки!
Разом веселіше,
Знає кожна миша.

Танцювала до зорі
Мишача родина!
Смакувала дітворі
Мамина гостина.
R
Макові зернята
Схрумали малята,
І сальце масненьке
З'їлося хутенько.
Тупу-тупу ніжки.
- Змерзли? Анітрішки!
Разом веселіше,
Знає кожна миша.

Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном
У будь-якій обгортці.
Якщо і досі невтямки,
То запасися лупою -
Не світять справжні козаки
Оголеною дупою.
І не міняють козаки
Козацьку честь на мідяки.

Втекли хвилини із мого життя,
Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.

Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,
Коли пішла з юнацтва в світ широкий.

Збивала босі ноги на шляху
І хліб мій був приправлений сльозами.
Було у долі щастя і страху,
Та я верталась під крило до мами.

І грілася, немов мале пташа,
І набиралася любові й сили.
Та не втомилась від життя душа,
І бунт роки ще не оголосили.

Розкрилена ступаю на траву,
На стежку із м’якими споришами.
У злагоді зі світом я живу,
У віршах відкриваю серця брами.

Цю втрату душ розпочали не ми,
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
Кремлівські зайди, правнуки монгола.

Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити,
Вони зробили все, аби Донбас
Підтримав зло, оту кремлівську свиту.

І живемо, як тіні, що без душ,
Вбиваючи і землю, і джерела.
У океані зла мільйон чинуш…
Чи вернеться добро в міста і села?

Нарешті сніг за синіми вітрами
Засипав землю, впав у ручаї.
І звідусіль ці хуртовинні гами
Об вікна б’ються і летять в гаї.

На вулицях великі кучугури,
І діти вже давно чекають їх.
А небо над землею висне хмуро,
Витрушує із хмар легенький сніг.

Ми скучили за білою зимою,
Нам так потрібна срібна заметіль,
Де ряд ялинок у зеленім строї
Вдихають тихо цей морозний хміль.
13.01.21

В Новий рік рушай, Плането,
без боргів і без печалі!
Хай прозаїків, поетів,
небеса благословляють!

Тих, хто бореться за правду
на війні за - Україну!
За Софію і за Лавру,
рідну стоптану стежину.

Обігрій, Творець, голодних,
хворих, ницих і відрадних.
Від одчаю у безодні
втративши вогню Свічадо!

Боже правий, милосердний,
дай надію на спасіння!
Вирви із корінням "терня",
що вбивають покоління.

Хай настане мир крилатий
на землі і всі народи
будуть Бога прославляти,
берегти дітей, природу!

І радіти сонцю й зливі,
росам, травам пелехатим.
Хай живуть усі щасливо!
Лине пісня в кожній хаті!

Злись на себе, лиш на себе, мила –
я своє терпіння змарнував.
Боже, дати відповідь несила
на питань твоїх шалений сплав…

Ти за рік не витримала й тижня,
щоб не накрутити бігуді…
Чим ти краща, люба, за колишню?!
Тля вагання – із рідні біді…

У воді хрища́тій кисну мовчки,
заморо́жу всі свої гріхи.
Не завада ні сини, ні до́чки,
бо мені усе те до снаги.

Після пів доби у ванні мокну,
омива́ю кляті порохи́.
Та коли не вдасться – краще здохну,
а віддам непро́щені борги.

Не закрию зрештою забра́ла,
бо довіку я відкрито жив.
Ти себе́, маленька, переграла –
отепер чекай і долі жнив…

Ти, волошко, невимовна штучка,
як твоє непевне майбуття́…
Хай та діамантова каблучка,
оберегом стане за життя!

Водохреща. Споліскую гріхи.
Вода - аж чорна. Бульбашки від бруду.
Із осені не мився. Вороги
Платіжки надіслали (ох і люті!).

Вода гаряча коштує як ром,
Побачив суму - запекло у грудях.
Аби сплатити - мушу рік кайлом
Вимахувати по святах і буднях.

Холодна - за ціною ковбаси,
Опалення...та ну його до чорта!
Скрутила влада дулю на нозі
І тицьнула межи очі народу.

Позичив у держави (ідіот!) -
Пеню й проценти нічим віддавати.
Тож за борги банкір відняв город
І хату, і садочок, і лопату.

Скотився в ополонку колобком,
Обмив хвоста, копита, рило, роги
Й чкурнув у буду. Гріє пес Сірко,
Команда "ЗЕ" у ваннах парить ноги.

19.01.2021 р.

Її зваблива усмішка його зачарувала,
Неначе сонце сяяла в його очах вона,
Грайливо очі бігали так, ніби щось казали,
У серці відзивалася німих тих слів луна.

Воно трепетно билося, з грудей аж виривалося,
Бо про палке коханнячко хотіло всім сказать.
Вона ж пускала бісики, звабливо усміхалася,
Байдужим залишитися не міг він аж ніяк.

2021 р.

Коли вітер вщухає і тиша пастушу сумку
не шпетить ще за перешепти і неприм’ятий ряст
безтурботний ще – як подобає зелені –
і зір зосереджується на рисунку
шпалерів, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
чуєш в тиші вкруги, як перо шуршить,
у поміч зелу – пройнятись рацією доконаного.

***


Семенов

Владіміру Уфлянду

Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова.
Був тільки зелений луг і на нім корова.
І бігла сталева лента вагонів з тамтих теренів.
І в однім із них їхав у відпустку дехто Семенов.
Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би,
не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби.
І бодай Іванов, Петров, Сидоров ся б явили,
а Семенов би їхав мимо в автомобілі.
Задумаєшся помалу і, кинувши
погляд лугом,
глипнеш і тетерітимеш – буцім на глум полудам:
якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування,
то чом у них різні вирази існування?
І не тільки лиця, а й утілень їх, поєлику?
Схожість у них тільки в тім, що нема їм ліку,
допоки існує Семенов: допоки він, виплід глюку
часу, існує настільки, що їде ось у відпустку;
допоки мукає потяг, вагон зеленіє, зіллям
корова сита;
допоки час іде, а Семенов їде.
1993

***

Не гніти мені душу,
замовкни, та й годі…
Дай домарити мрію про інше життя!
Я міняю цю стужу,
ці гори в погорді –
на небесну любов без знаття й вороття!

Я продам білий світ –
і куплю собі крила
у знайомого анґела в Чистий Четвер.
Я відчую політ,
бо мені так кортіло
стартувати з усіх джомалунґм і говерл!!

Як душа прагне волі,
а серце – любові,
мозок – думки, а тіло – нових відчуттів,
так крізь темряву болю,
крізь двері дубові,
я ступлю – і злечу в світло вічних життів!

Що робитиму там?
Жаль, того не згадаю!
Скільки повних разів зрину так між зірок?
Дещо випало й нам,
з чим тебе і вітаю.
Тут – година: там – вік, тут – до Сонця, –
там – крок!
Ти прокинешся зранку,
ображена вчора…
У прочинені вікна посиплеться пух.
Сніг засяє на ґанку,
мов постіль прозора.
Відімкнися – уві́йде не тіло, а дух…

Середа, 2 листопада 2005 р., Богдани́

***
А навіщо писати сонети
про якісь небилиці, коли
вишивають поети
пейзажні сюжети,
аби їх ремиґали воли.

***
А в небі все написано прозоро,
але поперек горла журавлю
і по коліна море
йому у цьому хорі,
якщо немає ходу кораблю.

***
А дехто аж до неба досягає,
досадою засіює город
і виростає...
зілля молочаю,
яке не дуже хаває народ.

***
А от поету, що себе не чує,
коли метає стрілами Амура,
доказувати всує,
що він того вартує,
чого вартує і його халтура.

***
А люду, що вивчає українську,
оці: «ідем, узять...»(мерсі боку),
«літа», де слизько,
але «пада» низько
те саме, що серпом... по язику.

***
А істина дається у борінні
із правдою, одною з багатьох.
І рівні, і нерівні
зозулі – це не півні
і зайве нарікати на обох.

01/21

Ще зір нічних світіння мляві
Горіли втомлено вгорі,
А я на висохлі заплави
Вже гнав покірливих корів.
Ішов за ними, мов на свято,
Бо втоми зовсім не було,
Коли худобину рогату
Куди не слід чомусь тягло.
І так не день чи два – роками
Не досипав уже тоді,
Щоб трошки легше стало мамі
В непогамовному труді.
Жалів погорблену бабусю,
Адже у визначений строк
Швиденько бігли наші гуси
На соковитий моріжок.
А раз віддав роботі змалку
Себе безжально до кінця,
То став, як вижата мочалка
Або зволожені дрівця.
Отож не смійся з чоловіка,
Який знедавна кожну мить
Склепає зморено повіки
І тільки й робить те, що спить…
.19.01.21

Немає досконалому межі.
Одне й те саме не буває всує.
Поезія – це дзеркало душі,
якій лише інклюзія пасує.

А мрії – то у небі вітражі,
які уява іноді малює
як видимого Духу міражі
і сущому – амінь... та алілуя.

Високе очаровує людей
як із нічого виниклі ідеї...
їх мають за реліквії музею,
які охороняють де-не-де,
але і це – ілюзія.... ніде
від манії немає панацеї.

01.2021

- Вставай, Васильку! Годі уже спати!
Пора іти на вулицю гуляти.
Там уже снігу за ніч намело.
Поснідай та хутенько одягайся,
Піди надвір, із друзями пограйся,
Із гірки поз’їжджайте за селом.
Василько кинувсь до вікна. І справді:
Ніч розродилась, врешті, снігопадом.
Укрила білим навкруги рядном.
Сніжинки зрідка падали ще з неба
Та снігу намело вже скільки треба.
А він же мріяв про таке давно.
Отож поснідав хутко та й подався.
Аж до обіду з друзями загрався,
Розчервонілий з вулиці прибіг.
Поки сидів та грівся біля печі,
Звернувся до бабусі: - А, до речі,
Бабусю, звідки той узявся сніг?
Бабуся усміхнулася до нього:
- От вже, цікавий, хлопче, ти, їй Богу.
Все хочеш знати. Добре, розповім,
Що ще малою від бабусі чула.
А, бачиш, ще і досі не забула.
Отож, уважно слухай. Справа в тім,
Що, коли Бог створив наш світ, в ті роки
Оцього снігу не бувало поки.
Зима була, а снігу не було.
Морози злі всю зиму лютували,
Вітри холодні по землі гуляли
Та пилюгу лиш по землі несло.
Хто куди міг, від холоду ховався,
Зігрітися хоч якось намагався.
Та де ж було всім схованки знайти.
А про рослини годі й говорити,
Вони ж не можуть нікуди подітись,
Зірватися й ховатися піти.
Отож природа з холоду страждала,
З тих холодів і гинуло чимало.
Хто зиму пережив – то веселивсь.
А землеробам, що зима – то клопіт.
Уся осіння пропада робота.
Весною знову сіяти берись.
Але життя все ж рухалось поволі,
Крутила колесо скрипуче Доля.
Один родився, інший – помирав.
Як прожили – те в результаті мали:
Безгрішні душі в небо піднімались,
А грішні душі пеклом Бог карав.
В раю велося душам дуже легко,
Проблеми рай обходили далеко.
Тут тиша, спокій, ніяких турбот.
Живи собі, нічим не переймайся,
Як стане нудно, то чим хоч займайся:
Усе від Бога матимеш. Та от,
Не зразу душі до того́ звикали,
Бо ж день у день постійно працювали,
Там на землі роботу ж кожен мав.
Тепер же без щоденної роботи
Якось не так. Зробити щось охота.
А у раю роботи і катма.
Якось душа до раю завітала,
Колись в митця у тілі існувала,
Що свій шедевр усе життя творив.
Хотів прекрасну він створить картину,
Але не встиг. Так з пензлем і загинув,
Як ворог його місто захопив.
Його душа потрапила до раю.
Минає час та все вона страждає,
Бо ж втілить свою мрію не змогла.
Весь час в саду у райському блукала,
Чогось, неначе, до душі шукала,
Самотньою й нещасною була.
Якось вона під деревом сиділа,
У далеч пустим поглядом гляділа,
А руки якось по собі самі,
Устигли хмарних крапель ухопити
І стали з них небачене ліпити,
Що за життя художник, мабуть, вмів.
Спинилася душа лишень від крику:
- Погляньте-но на диво це велике!
Яка іще не бачена краса!
Що це таке? - Я і сама не знаю,-
В сум’ятті та душа відповідає,-
Бо ж я недавно тут на небесах.
- Давайте назвемо оце сніжинка!-
Озвалася душа якоїсь жінки.
А інша каже: - Нумо, всі гуртом,
Давайте теж сніжинки ці робити,
Різдво вже скоро, треба ж його стріти.
А заодно і вияснимо, хто
Сніжинку кращу, аніж інші зробить.
Всі душі закричали: - Добре! Добре!
Й робота закипіла серед них.
Незчулися , сніжинок тих зробили,
Навколо цілі хмари навалили.
Та усі ж гарні. Вибери між них?
Тут хтось і каже:- Бачите, нам свято.
У нас сніжинок всяких так багато.
А люди ж цю не бачили красу.
Давайте їм на землю також кинем,
Нехай Різдво у цій красі зустрінуть,
Можливо, душі хоч якісь спасуть.
І стали всі кидати снігу долі.
Сніжинки опускалися поволі.
Кружляли, тихо падали з небес.
Під снігопадом люди тим стояли,
Здивовано на небо поглядали,
Аж поки сніг і закінчився весь.
Та ковдра біла усю землю вкрила,
Рослини від морозу захистила.
І радість всім на землю принесла.
Побачили то у раю й рішили,
Щоб кожну зиму теж отак робили,
Аби зима у радість всім була.
І дітям, і дорослим, і тваринам,
Що у снігу, неначе у перині,
Й рослинам, що під ковдрою, немов.
Нехай морози зиму всю лютують,
Нехай вітри, немов скажені, дують.
Усіх спасе небесний той покров.
От з того часу зими сніжні й стали,
Іноді, правда, снігу бува мало.
Але самі то люди винні в тім.
Мабуть, багато надто нагрішили
Й безгрішні душі у раю рішили,
Багато снігу не давати їм.
Глянь на сніжинку, що на руку впала,
Поки вона ще зовсім не розтала,
Чи ж не душа висока то творить?
Хіба природа може так зробити,
Так гарно візеруночки зліпити…
- Бабусю, а як сніг-крупа летить?
- Бува, онучку. І таке буває.
Бо ж чорні сили також не дрімають.
Як дуже злі, то кинуться умить.
Оті сніжинки на льоту хапають
Та всю красу потрощать, поламають
І не сніжинка вже униз летить,
А та крупа, що сіється із неба.
Та всяка нечисть хай виходить з себе.
Їй радість все одно не відібрать.
Хай і крупа, на землю ляже рівно,
І вона знову виглядає дивно.
А нам Різдво у тій красі стрічать.

Високий класику, дарма
Ти лаяв те, що сокровенне,
Божествена рука сама
Влила цю кров тобі у вени.

За винятком кількох осіб,
Їх частка зовсім невелика,
Ця нація створила хліб,
І працелюбна є одвіку.

Бо кров могутня, як живло,
Творець високої культури.
Без неї майже б не було
Російської літератури.

Некрасов, Гоголь, Чехонте*
І ще Ахматова — Горенко -
Всі генії і зваж на те,
Ніхто із них не лаяв гени.

Крім тебе, Чехов, і клятьбі
Не піддавай цю кров од Бога.
Бо не текла б вона в тобі,
То не створив би ти — нічого!
__________________________
*Чехонте — псевдонім Антона Чехова.
18 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Нехай співають всі народи
Хвалу Всевишньому Царю.
Йдучи до миру і свободи,
Облишать віковічну прю.

Зречуться впертостей, гордині,
Зарозумілостей сліпих…
Знайдуть в собі серця дитинні,
Що вільні від облуд і пих.

Повіривши Святому Слову,
Лиш Ним освячують серця,
Аби звучала знову й знову
Гучна осанна для Творця,

Для Господа, бо Він достойний
Найвищих почестей, похвал…
Щоб лився ладан молитовний,
З усіх кінців і всіх начал…

Нічого не буває без причини.
Нікого не чекай у самоті
і не шукай зі свічкою людини...
сізіфи й діогени вже не ті.

Лихої, а не світлої години
горнята били не одні святі...
і не радій, що істини прості
ведуть до золотої середини.

Давно немає сил у Перуна,
а правда є і кривда не одна
панує між богами і донині...
змагаються велике і мале
аж грім іде у небесах, але –
Зеве́с метає блискавки у глину.

Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе
кочує до кінця у самоті.

Не піднімає духу оковита,
коли за течією йдуть літа
і научає істина проста, –
ніде зимою не буває літа...
холодну душу важко обігріти,
якщо гарячій зайва теплота.

01/21

Забиваєш цвяхи у серце -
нелукавим, ясним, блаженним.
Посипаєш пекучим перцем
абрикосові сни даремно.

Хтось в натхненні розраду бачить,
котить вгору Сізіфа камінь,
відкриває світи незрячим,
свічі ставить за мир у храмі.

І долає гірські вершини,
рік бурхливих круті пороги,
в небо грізне на крилах лине,
каяттям б'є у дзвони Богу.

Творить чудо на струнах срібних,
на лелек в небесах чатує,
у колисці гойдає ніжність,
Промовляє: - "тебе люблю я."

Заздрість зводить хрести Голгофи,
гострить брусом тупу сокиру.
Ти шукаєш в сонетах "блохи",
а хтось істину й душу щиру.

А мені не потрібні сніги.
Обійдуся. І вигрію очі:
Безтурботні лише дітлахи,
А все інше – сумне і пророче.

Первозданне, природне – оте,
Що прийшло й не відходить від мене, --
Відчуваю: навколо цвіте,
Є у нього і листя зелене.

І це щастя мене пережде.
Бо не вперше воно і не вічно.
Я шукатиму справжніх людей
У незвичному, темному, січні.

Він таки без гордині – снігів.
А безсніжний – немовби без Бога.
Бачу, зайві оці снігурі
У безбарвному морі тривоги.

І на глузи бере aсмодей…
Я шукаю величчя у січня,
І те щастя мене пережде
Та іззаду до себе покличе.

Горішня мрія!.. А слова ж які!
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.

Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра!

А вище – ти, розгадана навпі́л,
для когось зла, для когось сокровенна,
але для всіх – накритий Богом стіл,
хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.

Отож, хіба я спробую тебе?
Горішня мрія вже не за гора́ми.
Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
розкиданий пелюстками між нами.

11 січня 2002 р., Київ

М. К...
Безупинною ходою
Дальні зваблюєш світи, –
Сонцем, вітром і водою
Взимку й літом пахнеш ти.
То тебе голублять хвилі,
То збентежують луги, –
Ти і зараз полетіла
На заморські береги.
Там арабськими дарами
Угамуєш душу й плоть, –
Лиш розлуку поміж нами
Не зумієш побороть.
Бо, привабно-таємнича,
Як закрите портмоне, –
Тільки маниш, а не кличеш
За собою десь мене…
18.01.21

дихати свою зиму
ходити нашубканою та вразливою
пам’ятати що на морозі очі кришаться
шкодувати голубів із відмерзлими лапами
опущеними крилами
і бездомного пса який усе не надишеться
свободою за відсутності вибору бути чиїмось
плентатися на повідку гавкати за наказом
а крига річку накрила кривими латками
і захистила щитками шуги дороговкази
рятуючи чи від вірусу чи від вроків —
однаково в карантин вони безучасні

я вивела пса що зимою уже надихався —
вигулюєм щастя.

17.01.2021

Я цю ніченьку не спав,
Бо сніжинки рахував:
Скільки треба нам сніжинок
Щоб зліпити з них будинок.
Зробимо ще стіл, стільці,
Он які ми молодці!
Чай зготуємо зі снігу,
Білий тортик всім на втіху,
Снігові льодяники,
Біленькі сметанники.
Снігокава і компотик
Так і просяться у ротик.
Ще - зі снігу скатертину,
Хай приходять на гостину
Сніговик й сніговенятка,
І нехай в них буде хатка.

1.
Христа любил и князь Владимир,
Кто скажет сколько тому лет,
С принцессой греческой в Руси мир
Вступал к сердцам Отца Завет.
2.
Христос, сравнив путь Корсунь с Римом,
Средь прочих стад спасая нас,
На поле жизни обозримом
В пропасть не пасть, но пас и спас.
3.
Отцем Небесным князь был избран
Опорою Христосу стать,
Чтоб тьмы кромешной дух был изгнан
И стала дружной Руси знать.
4.
В водах* от Духа принял Киев
И в тот же День** Чернигов*** град
Свет жизни, чтимый и доныне,
Чему Владимир князь был рад!
5.
По праздникам****, как Божья милость
У православных христиан
К Отцу молитва в песнь сложилась
На радость жизни в Духе нам:
+
«Отче наш…»

15-17.01.21 Чернигов

* Почайна реченька – правый приток р. Днепр;
чиста реченька – правый приток р. Десна в то время у рощи, в настоящее время это берег озера Монастырское у Святой рощи, а чиста реченька, подсыхая, превратилась в озеро Святое.

** День Успения Пресвятой Богородицы, четверг, 15 августа 989г. от Р.Х.

*** Чернигов второй по значимости после Киева из городов Руси и был в этом статусе с конца IХв. вплоть до монголо-татарского нашествия в 1239г.

**** от двунадесятых праздников до ежедневной молитвы каждое общение с Богом – праздник.


http://youday.tilda.ws/reportage

Для чого ти мовчиш ? Мовчанням лютим,
Себе катуєш долю клянучи.
Життя не мислиш вільним і розкутим,
Бредеш у світ обкраденим, забутим...
Мовчи і далі, далі ще мовчи...

Твоє мовчання – золото для того,
Хто знахабнів до крайньої межі.
В тобі він бачить холуя німого,
З усіх сторін обдертого, нагого,
Що й не такі ще стерпить грабежі.

Ти як билина зім’ята вітрами,
Котрі несуться із усіх сторін.
Байдужі їм твої щоденні драми,
Вони з’їдять і ті сирітські грами,
Зжеруть не полишивши ні пір’їн.

А ти мовчиш... Хто ж виступить супроти
Тотальних, неприхованих злодійств ?
В собі раба не здатен побороти,
В час ро́згулу зухвалості, підлоти,
Як станеш на заваді згубних дійств ?

У немочі – мов у глухій темниці,
У розпачі – мов у смертельній млі,
Мутніє ум, темнішають зіниці.
Звитяжних літ жовто-блакитні птиці,
Летять від материнської землі...

Минає час, просвітлення немає.
Отямся, брате ! Нащо та печаль !?
Та журбота́, що душу розпинає…
У світі тім, де швидко все минає,
Ти до свого, до рідного причаль !

Жени з думок гнітюче злободення !
До спротиву давно зове труба !
Почуй її священні одкровення !
Проймися духом віри і натхнення !
Пора із себе вигнати раба !

День, як аркуш, простерсь. Обростають товстою корою
Низьколобі дахи. Відпливуть мої сни до води,
А твої, мов птахи, відлетять. Зимовою порою
Не злічити усіх поміж довгих, як ріки, годин.
Скільки світла довкруг. А в тобі щось мале і зникоме,
Як сліди на снігу, що зоставив невидимий хтось.
Поміж днем і видінням дійти б, не відкрившись нікому,
До прабілих земель, про які ще не знає ніхто.
Але доторк руки враз обпалить, як спогад про воду,
Сонну рибу, що дивиться в люстро прозоре, як лід.
Тут закінчився слід. І ні виходу більше, ні входу.
Пізні гноми закриють останній підземний прохід.