Ти приголомшила мене
Інтимним хистом.
Було кохання неземне
З лукавим змістом.
Та по натурі був я не
Авантюристом
І розумів, що все мине
Із падолистом.
Бо на умі тобі одне
І те нечисте,
Коли ти зрадила мене
Із гімназистом,
Зчиняла гульбище дурне
Десь поза містом,
Витворювала щось страшне
Із мазохістом.
Питво бодяжила хмільне
Із купажистом
І споживала «самжене»
З рецидивістом.
А далі пила Шардоне
Із гумористом
І шліфувала Каберне
Із пародистом.
Виспівувала про сумне
Із вокалістом,
Фантазувала про чудне
Із журналістом.
Затим поїхала в турне
Із футболістом
Знімала відео смішне
З сліпим таксистом,
Стрибала в гречку заодне
З парашутистом
Там, де своє галуззя гне
Верба дуплиста...

І думка іноді шугне
З ядучим змістом,
Що ти – неначе портмоне
З порожнім вмістом.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Налаштую себе, налаштую тебе
На життя нескінченне, широке,
І нехай нас оточать великі цабе ‒
Не побільшає відчаю, дива, мороки.

А побільшає нас, і не знатиме світ,
Що змінилось у ньому важливе напевно.
Інтернет не розкаже, в завулочку міт
Подарує п’яндига і піде у зливу.

Як це трапиться – дещо лише розкажу.
Це не в Ківерцях буде, а в самому Львові,
Де сховаються леви, почую «бонжур»
І відчую, що відданий рідному слову.

Пробіжить, як на дощ, поетична межа,
Нас відділить, але не віддалить од гурту;
І додолу спаде учорашня іржа,
Озирнемся – побачимо давні огуди.

Відпускати бояться – за нами ідуть.
Проясніння кругом відганяє мороку.
І скажену лисицю вогнисто-руду
Он у скверику пані веде волоока.

Щось не так навкруги, та і ми не такі.
Бо не хочемо знати, що трапиться з нами.
А думки – про звірят і пташат, будяки…
Ми не в місті тепер – сон, як пил, під ногами.

Побіля лісу вогнища горять,
Розсілися дружинники навколо.
Мабуть, ідуть походом в Дике поле
Якусь орду нахабну покарать,
Яка по селах бурею пройшла,
Все попалила, скот і люд забрала.
Отримати тепер покару мала,
Аби наука для других була.
Розсілись вої, стиха гомонять.
Десь сміх лунає у вечірній тиші.
Стих вітерець надвечір, ледве дише.
То ж голоси і сміх далеко знать.
Та не тривожить воїв то, однак,
Напевно, відчувають свою силу.
Та і сторожа стан навкруг обсіла,
Як що – ураз подасть тривожний знак.
Біля одного вогнища сидять
Ще молоденькі вої, мабуть, гриді.
В поході вперше, як судити з виду,
На воя зовсім сивого глядять
З захопленням. Весь в шрамах бойових,
Він може їм багато що повідать.
Всі слухають, а він веде бесі́ду
Про те усе, що пережити встиг.
Один не стримавсь та його й пита:
- А який бій запам’ятавсь найбільше?
Задумавсь сивий десь на хвильку лише:
- Найбільше пам’ятається ота
Шалена битва в горобину ніч
Під Лиственом супроти Ярослава.
Ох, і неле́гка, я скажу вам, справа
Проти варягів битись, знана річ.
Та ще й вночі. Та ще й в грозу страшну,
Як блискавки шалені небо крають.
Такої битви більш не пам’ятаю,
Хоча пройшов далеко не одну.
- То розкажи! Як все воно було?
- Скажи! Скажи! – навкруг загомоніли.
Іще тісніше біля воя сіли,
Щоб мимо жодне слово не пройшло.
- Було то так. Наш славний князь Мстислав
Тоді в Тьмутаракані саме княжив.
Зломив якраз касожську силу вражу,
Редедю у бою на землю вклав.
А то, скажу вам, справа не проста.
Могутній був касожський хан із виду.
Та наш Мстислав страху зовсім не відав
І битися із ним сміливо став.
Та й подолав. Добро його забрав
І підкорив народ його й хозарів…
Та що з того? Бо ж він про більше марив
Ніж те, що у Тьмутаракані мав.
Тож здумав собі Київ підкорить
І на столі на отньому сидіти.
Бо ж всі князі одного батька діти,
Чом Ярослав лиш має там сидіть?
У вдалий час на Київ ми пішли.
Бо ж голод саме в Суздалі почався,
Народ, волхвами зманений, піднявся,
Двори багатих грабить почали.
Тож Ярослав помчав мерщій туди,
А князь Мстислав тим самим скористався.
До Києва з дружиною дістався.
Ми за Дніпром спинилися тоді.
Князь посланців до Києва послав
Просити, щоб ворота відчинили.
Та нас кияни в місто не пустили,
Сказали, що вже є в них Ярослав.
Тоді ми до Чернігова пішли
І сіверяни радо нас прийняли.
Тож ми чекати Ярослава стали,
Бо ж в тому всі упевнені були,
Що не допустить Ярослав того,
Щоб хтось відняв шматок у нього ласий.
І дуже скоро вже Мстислав дізнався,
Що слід стрічати братика свого.
Той в Новгороді, звідти донесли,
Набрав собі дружину із охочих.
Та свій похід на певний час відстрочив,
Поки варяги ще не прибули.
Привів варягів Якун. Хтось казав,
Що був сліпий той Якун. Десь упхався,
Що й без очей, в кінці кінців зостався.
А на очах він луду пов’язав,
Всю золотом обшиту. Чи то так,
Чи може ні, то ми того не знали.
Сиділи у Чернігові й чекали,
Як дасть сторожа виступати знак.
І от, нарешті, прилетіла вість:
Йде Ярослав, веде свої дружини.
Ну, що ж, тепер гостинно його стрінем,
Хай лише прийде той жаданий гість.
Щоб він бува у Київ не пішов
Та більш дружини не привів нам звідти,
Князь вирішив його десь перестріти,
Бо й так у нього війська , будь здоров!
Куди там нам. Та вірили ми в те,
Що наш Мстислав дасть Ярославу раду.
Тож рушили назустріч, без бравади
Та з вірою й надією, проте.
І от, уже надвечір підійшли
До Листвена. Містечко над рікою.
До нього вже подати нам рукою.
Та ми поблизу пагорб зайняли.
Десь попереду з військом Ярослав
Та ми його побачити не в силах,
Бо чорні хмари щільно небо вкрили
І вітер сильний з ніг ледь не збивав.
Гриміло десь і блискало весь час
І все, здавалось, у наш бік котилось.
Під дахом заховатися хотілось
Та не давав наказу того князь.
Чого стоїм, чекаємо чого?
Невже надумав у негоду битись?
Хоча ми й не збиралися жалітись,
Бо вірили в щасливий дар його.
Упали перші краплі дощові,
А потім мов з цеберка, полилося.
У безперервних сполохах здалося,
Що ожива якийсь примарний світ.
Ворушаться попереду кущі
І сунуть в нашу сторону все ближче!
То ж враже військо… А вже ж вітер свище,
Від гуркоту аж у вухах лящить.
Князь дав наказ і сіверянська рать
Ударила варягам тим навстрічу.
Біліли в хижих відблисках обличчя.
І ті, і ті взялися щось кричать.
Ті крики ледве чутними були
Крізь гуркіт грому й завивання вітру.
Коли зіткнулись, донеслося звідти
Й мечі свою роботу почали.
Ми ще стояли, дивлячись на те,
Як сіверян варяги ті косили,
Дивитися на те не було сили,
Та в поміч не послав Мстислав, проте.
Навкруг лило, а ми усе стоїм,
Стараємся в мигтінні блискавиці
Хоча би щось на полі роздивиться.
Нелегко бу́ло сіверянам тим
Під натиском ворожої броні.
Бо ж то варяги! Спробуй їх спинити.
Вони ж самі війни скажені діти.
Родились й помирають на війні.
Наказ тут – бойовище обійти
І вдарити на Ярослава з тилу.
А ми ж стояли в сіверян «на крилах»,
Скоріше, саме для ції мети.
Поки варяги сіверян товкли
Й раділи, що так легко їх долати,
Ми в темряві, хоч нас і не багато,
Рубати їх іззаду почали.
Коли до них, нарешті то дійшло,
Було вже пізно. Мов ведмідь в берлозі,
Крутилися, а вирватись не в змозі.
Вже нам рубати легко їх було.
Затиснуті між нас і сіверян,
Вже думали, лиш як порятуватись.
Комусь вдалося в темряві прорватись,
А хто сконав на полі тім від ран.
А дощ ішов, і вітер завивав,
І блискало, й громи весь час гриміли.
Зібралися, здавалось, чорні сили,
Мов смерті лик крізь темінь уставав.
До ранку все закінчилось, вляглось.
Хто мав померти, ті уже сконали.
Хто жити мав – того не наздогнали.
Криваве сонце вранці піднялось,
Щоб освітити поле того бою.
Утомлені, ми всілись, хто куди.
А князь на полі смерті тім ходив
І говорив, здавалось, сам з собою:
«А хто, скажіть, не буде рад цьому?
Варягам, сіверянам смерть дісталась.
Своя ж дружина цілою зосталась!»
Лиш стогін полем відкликавсь йому.
І видно було: він зовсім не рад.
Чи то на інше зовсім сподівався
Та заспокоїть душу намагався?
Чи повернути все хотів назад?
А Ярослав із поля того втік.
І Якун з ним. Хоч і сліпий, неначе,
Але дорогу в темряві побачив,
Згубивши те, чим прикривав свій лик.
Я його знану луду підібрав.
Валялася на полі під ногами,
Вся золотими вишита нитками.
Та я її небавом і продав.
- А далі що? Чим кінчилась війна?
- Не став Мстислав вже далі воювати,
Велів посла до Ярослава слати.
Сказав, що їхня то обох вина.
Що, врешті, помиритися пора
І по Дніпру державу розділити.
І Ярославу в Києві сидіти,
А він собі Чернігів забира.
От тим і закінчилася війна.
Розумний був Мстислав, сказати треба.
Людині не стрибнути вище себе.
І він, як князь, то все прекрасно знав.

Панки стрижуть на головах ірокези та фарбують їх у веселкові кольори, монахи вбираються у ряси та носять на шиях хрести, депутати чіпляють на лацкани піджаків значки з відповідною символікою, жінки човпають у бюстгалтерах, а чоловіки вирощують пишні вуса та бороди. Один я байдужий до зовнішніх ознак приналежності і до духовного світу, і до мирського, і до плотського. Вважаю, що це дитячі пустощі. Можливо, ще у школі цих людей пригнічували однолітки і це все згодом вилізло отакими от сюрпризами. Така собі зовнішня сигнальна система: «Не чіпай, бо я крутий і можу вкусити!».
У Адама та Єви таких проблем не виникало: швендяли собі голяка по райських пущах і горя не знали. Ні наколок на грудях «Fan from Dinamo Kіyv» не мали, ні стигматів на зап’ястках, ні хвороб венеричних. І, підозрюю, й молитов ніяких не було. Бо не придумали ще люди як і коли треба молитися Богові.
Вважаю, хочеш молитися - молись. Хоч в трусах, хоч голяком, хоч з короною на голові. Яка різниця? Та ніякої. Так ні - людина відволікається від святої молитви на те, аби побігати по магазинам і купити сатину на вбрання, поторгуватися у храмі за хрестика, домовитися з кравцем про примірки, вициганити у вірян кошти на обновку. А потім шодня прасувати і чистити релігійні шати від пилу та цяток. І все тільки для того, аби показати стороннім людям, що ти - особа, наближена до Бога.
Скільки часу забирає ця рутина – страшно сказати. І все усує, бо Всевишньому лахи рабів своїх до лампади. Він дивиться виключно в людську душу.
Христос одягався скромно: хламида та сандалі. Підперезувався очкуром. І всьо.
А нинішні поводирі церковних громад?
У попа золотий хрестик, у єпископа - ризи з діамантами, у митрополита - корона з рубінами та смарагдами. І така важка, що йой!
Христос мив ноги людям. Поважав їх, цінував, жалів. А нині що?
Прийшов я з оранки, ноги дрижать від утоми. Аж тут митрополит зі свитою навідалися до моєї господи. Таке інколи трапляється, бо жінка смачні борщі варить і лікує людей безкоштовно. Поставив тазика з водою, опустив у нього утомлені ноги і кажу:
- Помийте мені ноги, святий отче, доки жінка на стіл страви ставить, бо хребет не згинається. Остеохондроз украй замучив.
Що тут зчинилося!
Єпископ ухопив мене за вухо і як гарикне:
- Нахабо! Як ти наважився таке пропонувати митрополитові? Пади ниць і цілуй пил з його чобіт! Інакше анафема тобі!
Злякався я, сестри та браття. Так, що аж жижки затрусилися. Бо чорна, негативна енергія пронизує людину наскрізь. Для нетренованого ока це непомітно. А я ж учень чаклунки, чоловік її ріднесенький.
Довелося непомітно скрутити дулю в кишені, подумки буркнути "Вертайся лихо туди, звідки вилетіло!" і тричі чхнути.
А єпископ ухопився за живіт і прошепотів:
- Де тут у вас вбиральня?
- За клунею. Ідіть на звуки курячого сокотіння. Не помилитеся.
Єпископ чкурнув, на ходу знімаючи штани, а я, з трудом зігнувши горбака, почав омовіння нижніх кінцівок.
Золотий хрест митрополита хитався над моєю горопашною головою в такт безутішним думкам.
Мив ноги сам, пошкріб гарненько між пальцями і кажу митрополитові:
- Сідайте на ослінчика, знімайте чоботи і шкарпетки. Хай ваші ноженята хоч трохи відпочинуть від трудів праведних. Ось тільки воду в балії поміняю.
Не захотів митрополит мити п'яти. Тільки пообідав і поїхав до столиці.
А про єпископа забули. Довелося його після трьохгодинного сидіння в нужнику нагодувати скріплюючим узваром з вареними п'явками та посадити на маршрутку. Хоча він вимагав викликати таксі
- А хто платити буде? - спитала жінка.
- Ви. У мене грошей немає.
А в самого на пальцях з десяток перстнів з дорогоцінним камінням.
- Можу позичити п'ятдесят гривень,- одказала жінка і вийняла з пазухи відповідну купюру.
- А, може, так віддасте? - запитав святий отець.- На благо церкви...
- Нє. Позичаю з процентами. Ці кошти призначені на закупівлю активованого вугілля для хворих. Отаких як ви.
І взяла розписку.
Промайнуло три роки. Проїздом був біля Києво-Печерської лаври. А назустріч...єпископ! І такий огрядний, що йой! А на пальцях штук тридцять золотих прикрас. Не руки, а полиці з ювелірними виробами.
- Здрастуйте, святий отче! - вітаюся зі священником. - З вас боржок, з процентами за три роки. Коли віддавати будете?
- Візьми у храмі свічку безкоштовно. І ще одну - за проценти.
- Нє. Свічки мені непотрібні. Вертайте гроші.
- Убєрітє от мєня етого попрошайку!-
вигукнув священнослужитель і почимчикував до мерседеса. А як проходив поруч, то я почув: - Горєть тєбє в аду.
Повернувся додому, сів на ослоні біля груші і думаю:
"Тараса Шевченка кляли, знущалися над ним. І той рано пішов з життя. Не витримало серце. І священників поруч не було…
Леся Українка померла в муках від туберкульозу. Навіть місцевий піп не прибіг висповідати.
Іванка Франка доконав пекельний ревматоїдний артрит. І теж нікого зі святих отців поруч не було. Хоча митрополит Шептицький писав, що це - найбільша втрата України у війні 1914-го року.
Василя Стуса загнали в могилу комуняки. І ще багато, багато інших світлих душ. І нікого у рясі поруч не було. А пророки нашої батьківщини і досі живі. І будуть жити.
І я так піду, сказала колись жінка, - без сповіді та причастя. Як Шевченко, як Франко, як Леся Українка, як Стус, як Христос…
А ви, гості дорогі - приїздіть у гості. Доки човгаю - і ноги вам помию, якщо сил не буде, і нагодую, і постіль застелю. А треба - і грошей на зворотній шлях дам. Без процентів. Бо ви – просто віруючі миряни, яким золото не сліпить очі.

16.05.2021р.

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Сядь, поете, і мене послухай,
Не крутись на лаві, наче в'юн.
Я себе гризнув за ліве вухо,
Хрящика із мочкою жую.

А казали, що це неможливо,
Біля скроні пальцем "круть" і "круть".
Зніс яйце-райце сусідський півень,
У Миколи, як у жінки, грудь.

У столиці діви бородаті
Шпацирують без трусів (парад!).
Я ж -нормальний, сплю у психпалаті,
Підставляю під укольчик зад.

Президент - гигикало-пустунчик,
Депутат - рознощик шаурми...
А рядки в сатирика колючі,
Пише правду: - Людоньки! Це ж ми!

Ех, не так до цього часу жив я,
Скнів, немов монах-анахорет.
Одягну кокошника на тім'я,
А на пупа натягну корсет.

І піду на привокзальну площу
Сіяти гармонію-маразм.
Оплесків нехай вперішить дощик,
А турист спитає: "Vas ist das?"

Каштани цвіли. Шаленіло життя.
По вулиці мчав вітруган.
Ти вперше на ноги поставив дитя,
а я йому нишком моргав.

Ми йшли у музей – експонати живі,
ми дружно дивилися – на…
Церкви́ калатали стодзвін-передзвін
про те, що …… весна.

Здавалося, хтось дуже любить людей,
бо звідки цей повний вдих? –
у грудях, мов сонце заходить у день,
потоки мотивів нових!..

14 травня 1993 р., Київ

Ярослав Чорногуз (оригінал)

Немає, ні, жінок прекрасних
Нема в реальному житті,
До болю в серці стало ясно -
Є тільки мрії золоті.

Є тільки лялечки красиві
Із порожнечею в душі.
Від них ми - передчасно сиві,
А грудям - гидко від іржі.

Є тільки марення рожеві,
Неначе мила пузирці,
Лиш ті для мене королеви,
Хто не красуні на лиці.

Вони слова твої вбирають,
Немовби крапельки роси,
І очі розумінням сяють -
Вогнем духовної краси.

Та й ці жінки - не ідеали,
Бо частка щастя - вроди цвіт.
Ти де, створіння досконале?
Тебе не народив ще світ.

Тут владарюють чарівниці
Чадрою чулих балачок
Маскують сподівання ниці -
Тебе впіймати на гачок.

А упіймавши, ох, одразу
До тебе втратять інтерес,
Не давши скуштувати й разу
Кохання звабного чудес.

Для чого "бісики" пускала,
Очима ваблячи мене,
Ночами мрії навівала
Про щастя, щастя неземне?!

Чи ти здобуте не цінуєш,
Чи як Цірцея - чаром слів
Ти хлопців колекціонуєш,
І як свиней, зганяєш в хлів?!

О стережись, підступна жінко,
Усим чортам своїм молись,
Мою прочитану сторінку
Іще згадаєш ти колись.

Немає ні, жінок прекрасних,
Окрім сестер і матерів,
Та тільки збоченець нещасний
До них коханням би горів!

Прокляття шлю своїй фортуні,
Почуйте, хто є справжні ви -
Всі найчарівніші красуні -
Лише розбещені курви.

І Аполлони і Орфеї
З негарними рушають в путь.
В чоловіки "прекрасним" феям
Горбатих деспотів дадуть.


Відповідь-антитеза

О, скільки ж вас, жінок прекрасних!
Без вас я нулик, сіра тінь.
Мені іще з дитинства ясно:
Ви - обереги золоті.

Для дурнів - лялечки красиві
Із порожнечею в душі.
Мій друг самотній, хворий, сивий,
Бо лиш для себе тільки жив.

Любов - не марення рожеві,
А істина. Затям хоч це.
Бо кожна жінка - королева
Душею, серцем і лицем.

Їх лаяти неблагородно
Чоловікам в усі часи.
Бо обдаровують щедротно
Вогнем духовної краси.

Жінки для мене - ідеали,
А частка щастя - вроди цвіт.
Вони - створіння досконалі
(один лише бурчить піїт).

Хай владарюють чарівниці,
У шічку ніжно чмок та чмок...
Хто зневажає єв - не лицар,
А бевзь, засушений сморчок.

Глупак прозріє не одразу -
Лише на смертному одрі.
А я - слуга препишних пазух,
Дружина шепче: - Ось, бери!

А зойкам заздрить і "La Scala"
Не чув ні разу: "Муже! Ні!".
Мені кохання завжди мало,
І їй (о радощі земні!).

Бо те, що маємо - цінуєм
І бережемо цілий вік.
А от нарцис живе усує,
Себе лиш тішити обвик.

Стурбовано питає жінка:
- Мій милий, може, утомивсь?
- О ні! До ранку без зупинки
Летітиму з тобою ввись...

І сестри, й матері прекрасні,
Бо не для себе лиш живуть.
А син - глупак. Тому й нещасний,
А братик скнара. Ужасть! Жуть!

Тому молюсь своїй фортуні,
Тримаю марку і фасон.
І цілий вік сердець відлуння
Лунає чисто, в унісон.

О, жінко! Ти - казкова фея!
В тобі немає прикрих вад.
А аполлони, і орфеї -
Лиш тло віршованих рулад.

15.05.2021 р.

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Часом я бачу, як люди полюбляють плітку
і самі стають, як плітки́ у суспільних спілках.
З гілки на гілку можна плигнути і не тільки…
та чи витримають ті вантажі бідні гілки?

Ну і не тільки… про різне... про вічне… про інше…
про те, як хтось пише, а хтось читає вірші,
про те, що минають епохи і грядуть катаклізми,
що "ковід" потрібно сприймати без драматизму,

що кохати треба скоріш допоки не пізно,
і кохати так, щоб потім пригадати, дати і риси,
щоб навіки зробити прикольне тату чи пірсінг,
вибачати перше — собі, а потім долати кризу.

Ми не вази із квітами, щоб подобатись кожному,
бо хтось вірить у Бога, а хтось спорожнений…
Що ті, хто ходять пішки — теж добрі до грóшей,
а ті, хто їх має при владі — давно перероджені.

Уже у цьому усьому і є абсолютний баланс:
катастрофи — народження — секс — несплата за газ,
груші, що ти мені закинув прямо на Марс!
про те, що тепер я готова сприймати будь-яких Вас!

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те, що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Що за диво? Аж завмерла вись.
Чи у неї відібрало мову:
Ніби змій повітряний спустивсь
Дуже гарний, різнокольоровий

На красивий, стрижений газон...
І перетворився враз на квіти.
Й чарівливо так запах озон...
Як від захвату не заніміти?!

Зі смарагдових кілець усіх
Змійових навкруг кущі постали.
Й килим там літаючий приліг,
Де троянди, чорнобривці, кали...

Ніби на сопілці грав чаклун
Український, ще й і наш сучасник.
І перетворив зміюку злу
На чаруючу квіткову казку!

6 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Жовті нарциси –
Сонця ковток,
Прагнення висі,
Світлих думок.

Іскри емоцій –
Бризками з вуст.
Літо невдовзі.
Зимно чомусь.

У той день вона дуже хотіла йому повірити,
найти всі старі листи і знову їх перечитати.
Отак собі мовчки вдихала його голос руками, чи крилами,
а потім довго стояла, як старі ліхтарі стоять на варті.

Бачила його крізь простір, крізь тисячі миль і кілометрів,
відчувала його шеренгову шкіру і запах від тютюну,
хотіла крикнути йому в меседж:
—коханий, де ти?
але вагалась, міцно стиснувши волю в кулак, проклинала війну.

Більше за все боялась, коли на пальцях кралася тиша,
коли мовчав мобільний, коли спогади душили горло.
Вона тоді починала для нього писати білого вірша,
щоб не було її занадто пусто і зовсім не стало голо.

Питалася сама у себе:
—Я увесь вік так буду? Чекала із армії, чекала з робити,
чекала, коли обійме, коли поцілує, коли пригорне!
А зараз чекати з війни? Чекати укотре—соте?
Обіймала себе за коліна і мружила очі над сонником…

У вікна заглядали дерева, трохи сонця і голодний кіт
—Іди вже погодую тебе, Графе,—гриміла фаянсовими тарілками,
і здавалося, що усе кухонне начиння сходить з орбіт,
коли вона наливала червоне вино, коли брала його устами.

Далі нічого нового… Дзвінок—а після—її тихе зітхання,
калатання серця у трубку—здавалось викинеться на підлогу…
У цьому місті, у цій передостанній країні вона була не перша і не остання.
Як і всі жінки, передбачала—йому скоро туди іти…
А їй... Ну хіба що молитись Богу.

Ой, ти, сивая зозуле,
Ти мені наворожи,
Я вже знаю про минуле,
Про майбутнє розкажи.
Як ми житимемо далі.
Коли скінчиться війна
Та хвороби нас минали
І дитячий сміх лунав.

А зозуля відповіла:
-То залежить все від вас,
Кожен візьметься до діла
І не гаятиме час.
В домі наведе порядок,
Буде в полі сіять хліб,
Приведе усе до ладу
У державі у своїй.

На чуже він перестане
Грішним ділом зазіхать.
Ось тоді, може й настане
Мир у душах і серцях.
Птаха крилами змахнула,
Голосне її ку-ку
Усе тихше й тихше чулось
Вже на іншому кутку.
Знову стане хтось прохати
Ту зозулю погадать
І вона усе кувати
Буде й роки рахувать.

2020 р.

Підняли клени ніч до краю сонця,
Де гриви хмар шукали рій вітрів.
І сни чиїсь горнулись , наче доця,
До цвіту, в добру казку кольорів.

Хрущі співали щиро тиші оди,
Молили трави небо на дощі.
Весну ховав, та часто не знаходив
Десь там, глибоко, в кутику душі...

Прийди, в мій дім старий постукай,
спочинок дай душі.
Стає нестерпною розлука,
коли ідуть дощі.

Приспів:

Є тут у мене тобі сюрприз:
серце, що тоне в шаленому танці,
руки – назустріч і крок – на карниз.
Хай дощ цілує нам кінчики пальців.

Дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ…

Вночі тут затишно і тепло,
тут ще живе любов.
Все, що, здавалося, померло,
назви коханням знов.

Приспів.

Нехай погасне мокре місто
в далекій суєті.
Хай серце молотом іскристим
проб’є по темноті.

Я був веселим – став монахом
твоїх сумних очей.
Твій поцілунок повен страху,
бо ти хотіла б ще.

Приспів.

1, 15 листопада 1995 р., Київ

Тут, на землі,
де я і єресь ніс, і ставив свічі,
де грівся, яко миша, в попелищі
чужих жалів,
де, гірше миші
допавшись, гриз родимі словники,
чужі тобі, де тільки завдяки
тобі, себе і бачу з тої звиші,

і то – мельком;
де – ні душі, аби її глаголом
будити міг, або, ослаблий горлом,
бодай кивком,
у кашлі, кроплячи уста в одній,
кастальської натомість, слинній вільзі,
над аркушем, уклінніш вежі в Пізі
у млі нічній,

тобі твій дар
вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
а повели душі явити профіль,
ти б угадав,
що і вона
є зліпком отого гіркого дару,
що більше анічим не володала,
що з ним тобі обіцяне сповня.

Не обпечуть
тебе глагол, ні каяття, ні кипи
питань клятущих – отієї віспи,
ядучіш трут
густих наріч,
заражених – хто зна? – чи не тобою;
поважним, отже, чином ти від болю
себе хистиш.

Несила ждать
яси твоєї, Янголе. Від клику
не владного отак уяві лику,
як твій, гучать
хіба лящу –
мовчанкою навідліг: у відлунні
не вгомонять її ні сміх на кутні,
ні зойк: "Почуй!"

Ба, це мені
і бавить вухо, чуле різнобою,
і поміч перемовинам з тобою
у вишині.
А що гонець
не вернеться в Ковчег, вістує доста,
що усіляка віра – ліпша пошта
в один кінець.

Ні небеса,
ні плач сіром, як я, ані молебень
не понукають до палких взаємин.
Оце тобі – і доказ, і яса,
що в наготі
заручник днів не убоїться кражі,
що я кладу на речі в камуфляжі.
Там, на хресті

не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
Ні всеблагу мені не нести вість!
Оскільки біль не виняток із правил:
страждання – хист
субтильних тіл,
і люди є випробувачі болю.
Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
то свій наділ.
___

Тут, на землі,
всі гори – у понятті суто людськім –
кінчаються не піками, а спуском
униз: вві млі,
зціпив уста,
стигмати свої рядячи в дерюгу,
по другому речей ітимеш кругу,
після хреста.

Тут, на землі,
від ніжности до умобіснування
всі жизні форми є пристосування.
У тім числі
і нетерпець
жаги єднання з Богом, як пейзажем,
де кожного вистежує, заважим,
меткий стрілець.

Усе висить
на гаках запитань, як булька з носа,
нехай ти злодій, бард або філософ –
у всі часи
тут, на землі
несе, як рибним духом, у обійми
з природою, і у обійми діви,
у зáмки слів!

О, дух-цілитель!
Я із безодень мозерівських блюд
так наковтався варива секунд
і римських літер,
що пильний слух,
допіру ревний в помочі охочим,
ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
так я оглух.

Не поміч, вибач,
твою прохаю, неосяжна вись!
Немає стрілок, щоб не розплелись
самі опівніч.
Катма свічі,
коли, обійми нехтуючи пізні,
м’яких перин будильники залізні
гримлять вночі!

Ні, ти пристанищ
в онуці вавилонської – зі слів
недобудови вічної – нічліг
не обіцяєш!
Така бо тиш
там, угорі, доклалась до учину,
що, на горище деручись, летиш
в її пучину.

Там, наверху –
почуй одне: я дякую уклінно,
що ти відняв усе, чим на віку
владав я. Що доконане творіння,
вінець зусиль
є хліб злодюзі і прообраз Раю,
вірніше – часу добич: от і раю,
бодай відтіль,

із-за утрат
не смій гнівитись у розчаруванні,
коли безодень Часу инші грані
себе стократ
проявлять разом: і морщавість рис,
і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
їх не розгладиш, нетривких, як иній,
заледь торкнись.

Утім, якась,
остання, може, розуму крупиця,
цінує, що увесь не приліпився
до кущ отих, томів і словника,
що ти не в масть
моїм задаткам, комплексам і форам
зайшов із них – не лишив гиблим формам
на глум нещасть.
___

Ти за утрату
вбачати це і мстою блазня міг,
угодництвом стінному циферблату,
моєю грою з Часом – далебіг!
Куди мені!
А хай і так, то неумисним свідком –
отак мені зіяв за кожним диском
тунель в стіні.

Копай же, рий!
Рий глибше, і, як вирване із м’ясом,
ший серцю жах глибокої пори
зі смертним часом.
Ший хлані мук,
ревнуй, перелицьовуй спересердя!
Та думка щодо – як його! – безсмертя
є голос усамітнення, мій друг.

Цю фразу впору
мені волати, гледячи заледь
попереду – раз в перспективі смерть
осяжна зору –
хто оддалік
зголоситься? Цих слів луна-сердега?
А чи і там з поміхами нелегко,
як на землі?

Опівніч. Тиш…
Чолом об стіл бодається заочник.
Пора пічної миші і всеношних
у млі підпіч.
І у вікні
товпа дерев у дерев’яній рамі,
що ті легені в шкíльній діаграмі,
як уві сні.

Все відкололось...
І час. І доля. І боги скупі…
Лишилась тільки пам'ять по собі,
спокійний голос.
Одна вона.
І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
листів якихось коштом, фотографій,
дзеркал, вікна –

і тиш така….
І гірко, що немає основного!
Шкода, нема у християнстві бога –
бодай божка –
спогадування, ключника речей
з кімнат забутих – ідолища з ликом
лахмітника – давати ради лишкам
глухих ночей.

Опівніч… Тиш.
Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
І диму клапті риються у сховках
піддаш, горищ.
Стенання, крик
безадресні у опівнічну пору –
чого я, небожителю мій, спору
нема, уник.

Страсна. І ніч.
І смак життя звів щелепу в судомі,
так, ніби наслідив в чужому домі
і вийшов пріч!
І – вдар, як струмом!
Зі тридев’ятих поверхів у млі
вікно горить. Втина узагалі –
навідліг – рубом,

об чім тобі
витійствував – одній із ляль, що суспіль
облюбували опівнічний купол.
Тепер відбій,
і маяття,
навіщо стільки чорного по білі?
Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
у ній – глевтяк

не слів, не сліз,
а подиву звитязі пізній снігу –
цій потолочі світла у відлигу,
що і колись,
у мезоліт.
А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
маля кричить, і у вікні лікарні
німує дід.

Страсна. Квітневі візії весни.
А світ не збувся льоду й білизнú.
І зір маляти,
не гожого звестись, і поготів
не припускає танення снігів.
І не уйняти
цього резону – спогадом вперед –
старому у лікарні на погоду:
він бачить сніг і знає, що помре
до танення його, до льодоходу.

дівчинка добра, дівчинка з ніжним лицем,
озорений погляд твій дихає паленим ялівцем.
коней гривастих припнула шифоновим шаликом
і кожен крок я твій бачу і дую на перші набряки—
поночі—ярим цвітом, днем—у заплутаній схемі.
що тобі зараз звірують дідові чорноземи?

знаю усі твої мрії дорослі і ще дитячі фобії,
ось на екрані—ти – поміж зітхань і флешмобів,
і тільки мама пізнає із тисячних фотографій—
оце—моє світле дитя, оце— його почерк і графіка!
це—його погляд розумний і кожного дня – перемога!
дівчинка моя рідна—послана праведним Богом.

оце—твої очі бездонні… і дякувати – щаслива…
дівчинко моя мила, ти знаєш що ти красива?
дівчинко моя світла, ти ліплена з м’ятного тіста,
зірочка моя ясна, з вишень— червоне намисто.
дівчинко моя тепла, донечко—свіжа злива…
ти— моє сонце квітневе… з персня—камінчік дива.

доню моя солодка, і чорна туго безжальна!
досить розлук печальних, досить чергових спалень!
я тебе обіймаю й русяве цілую волосся,
серце тріпоче, мов пташка,—долі для тебе просить…
дівчинко моя добра, чаєчко сподівальна,
ти, моя пелюстка півонії,— між пелюстками травня!

Як же радісно Маринці
По веселій йти стежинці
І збирати у корзинку
Свіже листя конюшинки.

Он квіт жовтої кульбабки,
Наче сонця мармеладки,
Ніжне листячко сунички -
Усмішка лягла на щічки.

Трави чаберу і м'яти -
Їх також треба зірвати,
І шепочуть: не хворій
Подорожник, звіробій.

Зеленіє кущ малини,
Листя запашне ожини,
Та вже варто поспішати:
Маму чаєм пригощати.

Горобці цвірінькають зраділо
І ридають лунко солов’ї, –
Потепліло і зазеленіли
Яблуні – однолітки мої.
Завесніло – і пахучим цвітом
Обсипають яблуні мене, –
І переінакшують щомиті
Все старе, холодне і сумне.
Цвіт літає всюди, як надії
На спочинок довгий перед сном, –
І душа наморена радіє
Від краси весняної кругом.
14.05.21

У чорному тілі тримали тебе,
тобою тебе обзивали на "бе",
глумилося кожне, знущались гуртом
і гнали з очей хто бичем, хто хлистом.
Тебе зачиняли на день і на ні́ч
у чорні хліви за якийсь могарич.
Тебе проклинали не знано за що́
і били й кричали: "Давайтє їщо!"
А ти ж їм служила і плуга тягла́,
а ти ж не одне їм лоша привела.
Було і в неділю, було і в свята́
тебе проганяли крізь села й міста.
Було й простої́ш без вівса, без води,
бо в п’яних лобах не добродять меди.
А плата – попруга, а відповідь – сміх,
і сили немає, і валишся з ніг…
Учора у трави тебе завели,
водиці студеної раптом дали.
Ти ве́сну вдихнула – та пізно було…
У маї, коли все так густо цвіло.

27 липня 2001 р., Богдани́

Живий музей нетлінної краси,
Мінливо-вічна магія природи –
Сади весняні, парки і ліси,
Тут кожен погляд – погляд насолоди,

Тут кожен подих – свіжий і п’янкий,
Тут кожен дотик – дотик до гармоній.
Як словом перелити у рядки
Майбутній всесвіт ніжності півоній,

Що жевріє у пуп’янках малих?
Галактики бузку цвітуть духмяно.
Спадає яблунь цвіт, та край доріг
Свічки надій запалюють каштани.


2016 р.

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019 р.

Не забуду очі карі я,
тихий говір, щирий сміх.
Через них твоя Болгарія -
край, нам ближчий від усіх.

Там під зорями балканськими
по тобі страждали ми,
з Луцька, Києва, Луганська ми.
Он, з якої далини!

Довгі версти нами здолані,
та сьогодні - не про це.
Всі тобою ми знедолені
у Болгарії оце.

Та, як й з іншими країнами,
й теж, не втративши лиця,
лиш заради України ми,
з нею розлучилися.

Лиш заради України ми,
там і не лишилися.

2021

Кочуємо, як правило, у Лету,
лишаючи на пам’ять по собі
бодай рядок гарячого сюжету
на обеліску гаснучій добі.

І я піду раніше, ніж чекають
і любі друзі, й щирі вороги...
Курчата за тинами вже літають,
хоча іще не осінь навкруги.

Ось заримую далеч і лелеку,
а на останок – мову і любов...
гора із плеч – іти й іти далеко,
аби усі почули, що пішов.

А як ніхто не чує і не лає
ні за солодке, ані за гірке,
то хто його у цьому світі знає, –
що головне, а що – сяке-таке?

І по живому різати не можу,
і свіже на давно забуте схоже,
що, може, і не варте п’ятака...

а не обов’язкові компліменти
за майже одинакові сюжети
лише неволять душу козака.

05/21

Для матері найбільше горе,
Як проводжа в останню путь
Доньок своїх або синочків,
Повік їй цього не забуть.

Але, на жаль таке буває,
Тоді сивіють матері
І рана слід свій залишає
У їхнім серці та душі.

Матусі тішаться хай дітьми.
Дзвінкий лунає внуків сміх,
Не затуманюються слізьми
Їх очі, радість сяє в них.

2021 р.

Сміється першим цвітом гілка рясно.
Пульсує сміх її, як дикий струм весни.
Цвіте, як любить мама: щиро, ясно.
Цей цвіт, немов душа на сповідь рветься з ним.

Згубились в нім слова, думки і рими.
Дичіють сни і сліпнуть зорі серед віт.
І янгол сонця тут - крилом незримим,
Щоб міряти любов'ю щедро світ.

Байдужість серце не приспала
І віру розпач не зборов,
Адже не зменшилась помалу
До краю рідного любов.
Її ніщо не утомило
І поховати не змогло,
Бо відчував близьке і миле
Куточка рідного тепло.
Тож не вмовляй мене щоднини,
Заради спокою і благ, –
Лишити славну батьківщину
В гурті зрадливих розумах.
13.05.21

Згубився день у сутінковій млі,
пузате небо щулиться од вітру,
і місяць хмари зв’язує в кулі́ ,
щоби вином зцідились на палітру.

Розбігся весь небесний зоопарк –
ніде ні псів, ні левів, ні ведмедиць.
І тишина. Ні «гав» тобі, ні «гарк»,
і на шляху – ні ям, ні ожеледиць.

Десь в темноті сховавсь Чумацький Шлях –
ні колісниць, ні чумаків з волами.
А людям – най би трафив його шляк! –
ні зір, ні поблиску над головами...

15.02.21

ПРОРОКИ ВЧЕНЬ

Часи звитяжців не пішли з цим світом
Й прийдешній не зітре їх морок рас.
Вони є Думка й Дух, є іншим людоцвітом,
Коріння з давнини і у безсмертя глас.
Чудні́ та незбагненні, сяйні чаросвітлом
Знань ще незвіданих, цілунок між гримас
Й пилок свідомого, що стане колись мітом,
Вони – дар Розуму з-за потойбіччя й Спас
Во істинно живих. Є глиною й гранітом
Сло́ва й Науки з тла. Вогонь іще не згас
Допоки є Пророки вчень. Вони є заповітом
Прозріння майбуття, шлях вічного крізь час.

Павло Гай-Нижник
11 травня 2021 р.

Нема іще ні літери, ні коми
На аркуші паперу... – Білизна
Розверзнулася й збуджує свідомість,
Як світлий колір зрілого вина.
Нема іще ні слова, ні рядочка
На аркуші паперу... – Пустота
Вапном стікає з кожного куточка
Й вибілює середину листа.
Нема іще ні рисочки, ні крапки
На аркуші паперу... – Спроквола
Снують думки й римується так слабко,
Що аркуш посивів, немов зола…
12.05.21

Пелюстки зів‘яли, облетіло листя,
кумачеві грона вітер обірвав
і тепер калині в крижанім намисті
мариться між снігу лоно із отав…

Задрімала птаха в осені долонях,
сниться їй зимова неба вишина
і здається, ніби у юги в полоні
назавжди лишиться скована вона.

Не спішіть занадто поринать у зиму,
як би ваші скроні сніжень не сріблив
і морозом лютим видався зазимок…
Ще блукає доля між осінніх злив!

Не швидкуйте надто канути у холод,
як би серце ваше скипень не скував.
Тамувати рано на кохання голод,
у душі високих ще багато справ!

                І
Важко із віком у ногу іти...
бути й не бути... на Ви і на ти...
інші часи і герої,
тільки немає ясної мети,
і не міняються ветхі світи
нашої долі земної.

                ІІ
Що не епоха – то ера біди...
що не видумують черті –
бідному вийти сухим із води
можна лише після смерті.

Що не реформа – то, ніби, парад
злої наруги й полуди.
Шут реставрує вонючий фасад
олігархії і суду.

Хто винуватий, не знає ніхто...
зайві дебати і лайки.
Перемагає відсотків на сто
чадо народу – Незнайко.

Видно йому, наче із каланчі:
мухи, пожежі, котлети...
о... і совок помічає вночі,
ніби, видющі усі читачі,
а не тямущі поети.

                ІІІ
І не п’яниці, і не без ума,
маємо дулю у жмені,
поки копійки на ліки нема,
нумо, малюймо зелені.

Та й економимо... на комірні...
може, на чорні... обіцяні дні...
рівні ми... і, Боже... вільні...

Кожна новація б’є по мені.
Є ще надії... на зміни одні
і на попові обідні.

05.2021

Усе мені не так…
Без тебе білий світ
немилосердно серце крає.
В мелодіях жалю
рожевий медоцвіт
мене довкола себе обертає.
В мелодіях жалю,
безмовного до сліз…
Хоч маєш серце в золотій оправі –
в очах твоїх
на скрипці грає біс,
нема там вірності,
її украв він.

Все! Все мені не так!
І голос твій – не твій
такі чужі пісні співає:
"Весна – мара.
Любові не буває.
Весна – мара любові…"
Я не знаю
навіщо я, коли цей голос – твій?!
Навіщо я..,
коли тебе немає…

Усе мені не так…
Без тебе білий світ
немилосердно серце крає.
В мелодіях жалю
весняний дивоцвіт
так болісно красиво опадає...
Німі між нами дні.
І я мовчу услід:
"Побач мене, зігрій!
У тебе ж тепле серце.
Прийми мене у свій
немилостивий світ!.."
Але у відповідь –
безбожно грім сміється,
рве струни блискавиць,
дощем плюється…
Осатанілий гнів!..

11 березня 1989 р., 27 березня 1990 р., Київ

Де скописько людей – навряд чи буде сумно.
Тож, лізь у цю юрбу, загинути не бійсь.
Снаги тобі додасть вечірня літня сутінь.
(Ще й вигуки: «Вперед!» з довколишніх обійсть).

Снаги тобі, авжеж, додасть не зайва третя.
І дві, що перед тим, доречними здались,
коли понад усе хотів ти бути в тренді й
на всіх, що не такі, занадто сильно зливсь.

Де скописько людей – там весело й строкато.
Старий чи молодий – доєднуйсь до розваг.
Нехай утратить шанс
біда
тебе спіткати;
хай вітер не зляка
чи хмара грозова.

В кишені – оберіг. Так нащо бодігарди?
Позаду півжиття, і хочеться – сповна.
Так лізь у цю юрбу, пориву не спиняй.
Бо хтось уже прорік,
що завтра
буде
гарно.

Чоловік без жінки - нулик, пшик,
Кишківник, що по життю крокує.
Я без тебе, наче без душі,
Рік за роком проживав усує.

А тепер цвіту! Ожив поет!
І коли! - аж у столітнім віці!
Вранці брюки задом наперед
Одягаю. Ну то й що? Дрібниці.

Ти ж бо чарівниця непроста:
То укусиш, то погладиш ніжно.
Єві підкоряється Адам,
На сніданок - про кохання віршик.

На обід - рулада про любов,
На вечерю - ложе з рути-м'яти.
Ох і гарно нам в раю обом!
Хоч і дід, але чогось ще вартий.

У зіницях відблиски свічі,
Стан гітарний в'юниться під шаллю...
Я прошу - лише не лоскочи!
Та куди! Катує знов русаля.

11.05.2021 р.

День ударив у вікна, мов ядерний спа́лах.
Сонце виросло міцно, як атомний гриб.
Ще в поко́ях моїх ніч натомлена спала
і священне безбарв’я ковтало понурених риб.

Щастям-долею ще, мов дощем, заливало
те вчорашнє натхнення мій кволенький сон.
Ти комп’ютер закинула – і вишивала
в українській хатині французький шансон.

Колоритне звикання – і вигідна ничка,
і накинутий міст у мою доброту.
Ранок жаром горів, як безсовісне личко,
пропоноване сонцем сліпому кроту.

Не куплюся ні за́ що тобі яскраві́шій.
Затулюся фраґментом найвіщого сну.
Золотаво осяй мене в ма́ревній ніші –
і достатньо, щоб зовсім проспати весну.

5 вересня 2003 р., Богдани́

Найгірше – опуститься вечір
(Між нами постане якраз),
І здвигне печалі на плечі,
І гори. Прадавній екстаз.

Відчуємо: жити ще важче.
Не стане відвертих розмов.
І тихо заліземо в хащу
І я, і борці за любов.

Вона не змогла відболіти.
І досі горить у вогні,
У дивному нашому літі,
З якого не вийти мені.

У ньому – найбільша удача,
І з нього не хочеться йти.
І нібито доля ледача
Залізла в чотири кути.

І знову нічого такого,
Щоб серце, щоб горло, щоб аж…
Не буде мені допомоги –
Осмислю життєвий багаж.

Хай птаство виспіває мій затятий голос,
хай молода весна змалює мій екстаз,
хай ти далека, як південний полюс,
удариш сонцем, як у мідний таз.

Хай я дзвенітиму, мов джміль навколо мальви,
невже я ніч не солоно проспав?
Хай ті, для кого був я завжди зайвим,
трамбують свій засніжений анклав.

Я хочу так, моя – висока міра.
Адже в моїх долонях є дитя.
Повз кожен перст його прозора шкіра
освітлює отцеві майбуття.

2 травня 1995 р., Київ

Остання путь. Мовчить нарід,
Процесія на цвинтар човга.
Сади вгорта в травневий цвіт:
Сьогодні свято! Перемога!

Серпа і молота печать
Поставлено на кожну душу.
Майбутнє вдавлено в печаль,
Рука Москви горлянки душить.

Куранти лунко "Дзень!" та "Дзень!",
А довкіл згарища, руїни...
Вусатий Сталін-Моїсей
Веде нас в тюрми й домовини.

Несуть скалічених, без ніг
За побратимськими гробами...
Гулаг Освенцім переміг,
Раби лишилися рабами.

Ідеї полонили долі полотно,
Таланту підкорилася нова вершина,
Енергія шукала виходу давно,
Своєю силою формуючи картину.

Вона сама уже дарує результат,
Але є сумніви…Чи все було як треба?
ЇЇ поява у житті – це добрий знак,
Який дорогою лягатиме до неба.

Лінія сюжету оживає знову,
Заманюючи душі у тенета мрії,
Пензлик долею окреслює основу,
А мрії таїна утілює надії.

Вона описує етапи у житті,
Указує, що обрано дорогу вірно,
Усі думки і кольори на полотні
Серця бентежать глядачів закономірно…
2021

Сидять бабусі в тихому дворі
На лавці, гомонять поміж собою.
Одягнуті у теплому обоє,
Що дивно виглада о цій порі.
Та ж старість – то потрібно зрозуміть.
Уже тії енергії немає,
Що молодому тіло зігріває,
Тож одягом доводиться і гріть.
Обговорили вже, здається, все.
Знайомих і сусідів обсудили
І мовчки лиш дивилися, сиділи,
А раптом чорт когось ще принесе,
Щоб і про нього теж поговорити.
Але, на диво, пусто навкруги.
Щось вигадати ще – не до снаги.
Та й мовчки теж не хочеться сидіти.
От раптом стрепенулася одна:
- Маріє, хочу вже давно спитати.
Ти ж корінна, здається. Можеш знати…
- Так, я, Галино, справді, корінна.
Іще бабуся Настя тут жила,
Покійниця. Хай, царство їй небесне.
Немов на автоматі помах хресний
І звично очі до небес звела.
- Отож. А я ж приїжджа, із села.
Тож мало що про цю місцевість знаю.
Чому її так дивно називають?
Га? Бабин яр? Чи баба тут жила,
Якась відома? Чому ж без ім’я.
Чи то бабів старих отут багато,
То через те і стали називати?
От що тебе спитати хочу я.
Марія раптом, наче розцвіла:
- Що ж, недарма бабусю я згадала,
Бо то ж вона мені розповідала,
Коли була я ще зовсім мала,
Про отой яр. Ще й досі пам’ятаю,
Хоч літ і літ відтоді вже пройшло…
То все віки й віки назад було
І починалось не у цьому краї.
То час був, як ще правила орда.
Татарські беки у степах сиділи,
А ми їм, клятим, данину платили.
Бо, коли не заплатиш – то біда.
Тим часом піднімалася Литва
Та теж на наші землі позирала,
Потроху у татар тих відбирала
І край під нею скоро оживав.
Так от, жили в місцевості одній
Донька із батьком. Матір поховали
Ще як вона життя дитині да́ла.
Погорювавши певний час по ній,
Узяв дитину батько та й подавсь
У степ на південь. Десь понад рікою
Поставив хатку. Та й жили обоє.
Він полюванням, бджолами займавсь,
Що потім їхав в місто, продавав,
Аби якусь копійку з того мати.
Та став і доньку до того привчати.
Бо ж у степу прожити (хто ж не знав),
Багато чого треба було вміти.
І як від людолова вберегтись,
І як містечко затишне знайти,
Щоб небезпеку в нім пересидіти.
І з лука влучно вцілити, й з ножем
Вправлятись гарно, і сліди читати.
Та й шаблею уміти помахати.
То все тобі життя убереже.
То ж він дитину також всьому вчив.
Як піднялася – вже багато знала,
Вже батькові у справах помагала.
А він, на неї дивлячись, радів.
Татари поки не чіпали їх,
Хоча постійно шастали навколо.
Але на то воно і Дике поле,
Там можна заховатись від усіх.
Ховатись можна… та не назавжди.
Якось вернувся батько з полювання
Весь у крові. Тримався з сил останніх,
Криваві залишаючи сліди.
Вона його ледь в хату затягла,
Спинити кров даремно намагалась…
А скоро й сиротою вже зосталась.
Могилку обрядила, як змогла…
Та поклялася на могилці тій
Знайти убивцю батька й покарати.
Але зосталась жити в тій же хаті.
Хоч і самотньо, але звично їй.
Якось, в степу, шукаючи сліди,
Наткнулася на сакму нешироку.
Пройшла орда, хоч невелика, боком
На південь. Подалась слідом туди,
Щоб наміри ординців зрозуміти.
Проїхала версту чи, може, дві
Й почула раптом стогін у траві.
Під’їхала поближче поглядіти
Й уздріла: гарний парубок лежить
З стрілою в грудях, уже ледве дише.
Татарин, видно, встрелив та й полишив,
Побачивши, що вже тому не жить.
Вона хутенько сплигнула з коня,
Стрілу зламала, витягла із тіла,
Пов’язкою тугою кров спинила.
Ледь спромоглася на коня піднять
Та і до хати хлопця привезла.
На диво, не помер він по дорозі.
А потім кілька днів жила в тривозі,
Ходила біля хлопця, як могла.
І скоро вже до тями він прийшов,
Почав поволі з нею говорити,
Хоча було їй важко зрозуміти,
Адже текла у ньому ляська кров.
Тож мови української не знав,
Вона ж лише татарську трохи вміла.
Отож, по-українськи говорила,
А він по-ляські їй відповідав.
І звали того хлопця Домінік,
Був гарний з виду, тож і закохалась.
Як виходить то, може, сподівалась,
Для неї буде гарний чоловік.
Та доля знов круг пальця обвела.
Раз полювала й чорний дим уздріла
Звідтіль, де Домініка залишила.
Помчала швидко, як лише могла,
Картину щоб побачити страшну.
Таки знайшли татари її хату,
Товклося навкруги їх не багато.
Та що одній їй затівать війну?
Палала хата, Домінік стояв
Під деревом й татари, наче грали,
Із луків в нього на скаку вціляли.
Якби був не прив’язаний, вже б впав.
І гнів її нестерпний охопив,
Не знати як вмить вихопила лука.
Самі собою все робили руки.
Ординець жоден і не зрозумів,
Звідкіль на них упала ця біда.
З десяток уже корчилися в муках,
А інші, хоч також тримали луки,
Рвонули в степ і зникли без сліда.
Зосталася могилка ще одна
І з батьковою поряд. Потужила,
Усе, що мала цінне прихопила
Та й подалась світ за очі вона…
Якось, бредучи степом понад яром,
Почула крики й брязкіт бойовий.
Наблизилась тихенько. Що за бій?
І бачить, що розбійників отара
Напала раптом вершників кількох.
А ті здаватись видно не спішили,
Пробитися крізь татів тих хотіли.
Та досі залишились лиш удвох,
А інші вже побитими лежали.
Продовжували таті насідать.
«Несправедливо! Треба поміч дать!»
І знову стріли пісню заспівали.
Незрима смерть взялася їх косить.
А таємниця додає лиш страху.
Рвонули в різні боки бідолахи
І у яру в кущах пропали вмить.
Ті двоє озирнулися кругом,
Шукаючи, звідкіль прийшла підмога.
Юнак із луком вийшов на дорогу,
У поводі веде коня свого.
- Як тебе звати, чоловіче добрий?
- Я – Домінік, - той голосом тонким
І чемно поклонився в пояс їм.
- Ти, - старший каже,- парубок хоробрий.
Не побоявся купи зарізяк.
Куди прямуєш сам-один у полі?
Відповідає той: - Шукаю долю.
Але ще поки не знайшов, однак.
- Ходім із нами, раз такі діла.
Я тобі винен за спасіння, тому
Відмови ти не знатимеш ні в чому.
Бач, мо́я охорона полягла,
Тож будеш охоронцем при мені.
Я бачу, що ти парубок нівроку.
- А хто ти є? Бо ж я не знаю поки.
- Князь Володимир. Мабуть, чув…чи ні?
Отак у чоловічому вбранні
За парубка її тоді прийня́ли
І охоронцем княжим вона стала.
За ним слідком носилась на коні.
А час тоді якраз гарячий був.
Литовський Ольгерд у похід зібрався
І степ собі забрати сподівався.
До Києва спочатку завернув,
Зібрав князів українних полки
І рушив далі ворога шукати.
Могутні беки мали проти стати,
Що з силами збиралися поки.
Ті Хаджибей, Дмитро і Кутлубей
Тоді якраз Поділлям кочували,
Ледь не всім полем Диким панували,
Могутніми вважаючи себе.
Отож, почувши про литовську рать,
Зібрали все, що під рукою мали
І зустрічати ворога помчали
Аби урок йому хороший дать.
На річці Сині Води і зійшлись
Оті дві сили. З ранку і до ночі
Кривавим потом заливало очі,
І крики, й стогін навкруги неслись.
Здавалося, орда бере своє,
Ось вже вона литовців оточила.
Уже потроху тане їхня сила,
Ще трохи і орда усіх доб’є.
Та раптом розпрямились, наче лук
Полки литовські, вдарили щосили
І пів орди на землю положили,
А другі, шаблі випустивши з рук,
Вдались до втечі. В колотнечі тій
Був парубок (чи дівчина) із князем.
Не відступився у бою ні разу.
Коли потроху став схилятись бій
У бік литовців, ледь біда не сталась.
Зламалась шабля в князевих руках.
А навкруги ж одні ординці, страх.
Побачили таке, гуртом напались.
Та кинувсь хлопець їм напереріз
І блискавкою шабля замигтіла.
Поки татари справитись зуміли,
Литовці вже їх потіснили скрізь.
Хоча до хлопця шабля дотяглась
І він упав ординцям попід ноги.
Піднятися уже не було змоги.
Отак на полі тому і зоставсь…
Прийшла до тями вже на возі. Там
Лежали ті, хто мав тяжкії рани.
Була вже перев’язана старанно.
І кінь її ішов при возі сам.
Під’їхав князь, всміхнувся і сказав:
- То ти дівчина? Чому ж не сказала?
- А щось би це змінило, якби знали?
- Та ні. Щось я не з того розпочав.
Ти ж мене двічі врятувала. То ж
Усе життя тобі я вдячний буду.
Повір, того ніколи не забуду.
Подумай добре, моя мила, що ж
Ти би хотіла. Все то будеш мати…
Ось на капшук спочатку золотих.
Ти будеш мати, скільки схочеш їх…
Але пробач, спішу, бо справ багато.
Ото найменше, що вона бажа,
Щоб хтось вершив за неї її долю.
Вона так звикла до свободи в полі.
Хоч, може, князь по іншому вважав.
Тож, трохи лиш оклигавши, вона
Взяла манатки, на коня й гайнула,
До Києва дорога повернула.
Хоч їхала дорогою одна,
Ніхто її ні разу не спиняв.
Вже аж під самим Києвом над яром
Побачила якиїсь шино́к ста́рий.
Один як перст понад шляхом стояв.
Заїхала. Шинкар - старезний дід,
Нагодувавши, став її питати.
Сказав, що шино́к хоче вже продати,
Бо на покій в такому віці слід.
А їй набридли вже блукання ті.
Свого кутка схотілось врешті мати.
Надумалась шино́к той купувати,
Були ж оті князівські золоті.
Шинкаркою й зробилася вона.
Шлях був проїжджий, їхало багато,
Хтось залишався і заночувати,
Хтось тільки аби випити вина.
Велися справи легко, як на те.
Хоч сподівалась, як набридне, кине.
Та вже життя й на другу половину,
А кинути все - діло не просте.
Жила сама, хоч клеїлись бува,
Щоб у шинкарки стать за чоловіка.
Та, як згадає того Домініка,
То зразу «жениха» і відшива.
Шинок завжди в порядку в неї був.
Старий, ще дідів, розвалила скоро,
Новий уже відкрила на ту пору.
Такий гарненький, хто б не завернув.
І, хоч усякий в ньому люд бував,
І напивались, що і ніг не чули.
Але у неї все спокійно було,
Бо, як гостинністю хто зловживав,
Вона на місце ставила умить,
Бува, могла й урізати по пиці.
А вже кулак у неї, наче з криці.
Торохне так, що той буян лежить.
Як її звали, то ніхто не знав,
Шалена баба, звали поміж люду,
Ще Бісовою прозивали всюди.
Тож той шино́к так кожен й називав.
Вона крутого норову була,
Нікому спуску зовсім не давала,
Але гостинно в себе всіх приймала,
Отож торгівля її справно йшла.
Зачули й таті про шинкарку… та,
Дізнались, що сама вона у шинку,
Пограбувати захотіли жінку.
Подумали, що справа то проста.
Ввалились в шинок, вигнали усіх
Та стали з неї грошей вимагати.
Вона ж не стала слухати багато.
Зірвала шаблю зі стіни і тих,
Хто ото в двері вискочить не в змозі,
Взялась манерам вихованим вчить,
(А шаблею ж уміла володіть)
Й поклала в купу прямо на порозі.
Тож як було Шалена не казать.
Ніхто й не зазіхав уже відтоді.
Усякий тать отой шино́к обходив,
Бо із такою краще справ не мать.
Отак життя в шинкарстві і пройшло.
Жила самотньо, той шино́к тримала
Аж доки і старою зовсім стала.
Й нікого зовсім поряд не було.
Кому добро нажите все лишати?
Згадала все, що за життя було,
Чим її серце цей весь час жило
Й надумалась усе заповідати
В домініканський монастир. Чому?
Мабуть, кохала того Домініка,
Хоч і не став для неї чоловіком,
Та своє серце віддала йому…
Уже й її, і шинку не було
Та яр, де той шино́к колись знаходивсь
Так Бабиним і звався у народі.
Того ніщо змінити не змогло.

Хвалився зайчик молодий,
Старому зайцю плів байки,
Що він сміливець хоч куди,
Що знає ліс. Різкий, прудкий.

Що чує й бачить все навкруг
І силу має, вдачу й хист.
Що красень він, хитрун і друг.
Не взяв його ні вовк, ні лис.

- Бо вуха й лапи - головне!
Ховатись добре вмію теж.
Не зміг хижак знайти мене.
Хоч ти мудріш. Та то пусте.

Аж гавкіт чує враз малий.
Мисливці, мабуть, гонять псів.
Сміпивець вуха вмить стулив,
Старий затих і ледь присів.

Один в траву скоріш сховавсь,
А той зірвавсь, чимдуж побіг.
Та як не гнав, петляв. Попавсь.
Вхопили пси його рябі.

А був би ти, малий, мудріш,-
Подумав. Жив би ще дивак.
Не вуха й ноги головніш,-
Важливіш, певно, голова!

Подумай ти, чи так, чи ні?
Що часто є в житті важніш?

Згадаємо про фронтові дороги
По нашій рідній зраненій землі,
Про той великий прапор перемоги,
Що принесли у край наш москалі.

Згадаємо про тих, хто не вернувся,
Хто залишивсь без рук а чи без ніг,
Про тих, хто по війні уже загнувся,
Навіки у сибірську землю ліг.

Згадаємо про давні наші біди
Й про тих, хто від цих бід нас врятував,
Про Йосифа, Микиту й Леоніда,
Хто наше щастя нам подарував.

А ми живем в Радянському Союзі,
Будуємо для внуків комунізм,
І вихваляєм, лежачи на пузі,
Великий інтернаціоналізм.

Гуляйте, комуністи і фашисти,
Танцюйте, українці й москалі,
Співайте диким хором анархісти
На всій старенькій матінці-землі.

1981-2021

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

Бачте, сьогодні – війна.
Клята!
Мала б мене вона
мати.
Але я загинув
ще в сорок п’ятому.
Майже в Берліні,
на Ад./Гітлерові розіп’я́тому.
І сьогодні, внуче,
накручуй онучі,
у чоботи встромляйся,
обороняйся!
Шеренги
потрібні не для зрівнялівщини –
для єдності духу,
чуття плеча,
розуміння спадщини!
Модним стане воювати?
А гинути?
Хочеш завтра мати?
То захисти Україну ти!

22 червня 2004 р., Київ

Звелася в атаку піхота
І вкотре вертає назад, –
Навпроти ворожого дота
Від тіл нерухомих йде смрад.
Але крізь гарматні розкати
І гул кулеметний кругом, –
Доноситься голос комбата:
Солдати!.. В атаку!.. Бігом!..
Підводимось… Падаєм… Мремо
Під градом гарячим свинцю, –
Мужніємо разом й окремо
В бою за висотку оцю,
Де ближче і ближче до дота,
Повзучи десяту добу, –
Вмирає безславно піхота,
Про втрати забувши лічбу.
Досвідчені й новоприбулі
Бійці, відпочивши ледь-ледь, –
Деруться по трупах під кулі,
Скорившись наказу: Вперед!..
09.05.21

Хваливсь Петрусь, що качку, певно, вцілить.
Що батько й брат полюють стільки літ.
А дядько часом вепра й вовка стрілить.
Вони мисливці кращі у селі.

Та зливсь Андрій: - Кого таке хвилює?
Чого твої вже ліпші? Може, й ні!
Кипів Максим: - Та мій косуль полює!
Та він колись аж п'ять качок приніс!

Сміявся Гриць: - Хіба оце багато?
Та що там, хлопці. Марно говорить.
Коли у ліс пішов тепер із татом,
То вцілив сам десятків два чи три!

- Чого? Качок, зайців? Та, певно, бреше!
А хто це бачив? Може, надурив?
Хвалиться той: - Це мій рекорд, по-перше.
Убив там штук із тридцять комарів.

Холодна темінь стелиться сукном.
Зомліле місто тішить ніч ласкава...
Вона сама.
Безлюддя за вікном.
Каміна жар.
І спогади.
І кава.

Немов з клубка –
забута і хитка –
із пам’яті сотається стежинка.
І споминами тліє даль крихка,
а в далі тій
буяє щастям жінка.

Вона квітує в зоряних ночах
і йде туди,
де мрії бовваніють.
І майорить
хустина на плечах,
і мрійні очі
щастям променіють.

Вона іде
у полум’я,
у вир,
у майбуття,
де зоряниця рання.
І віра –
той незмінний поводир –
веде її
від смутку
до кохання...
 
Пливуть роки, як листя на воді,
а поруч доля
сунеться похмура.
Уже нема
грайливості в ході,
уже в очах –
утома і зажура.

І от сама...
У серці, мов терпуг,
шкребе журба
до болю,
до знемоги.
І тільки тиші
пелена довкруг,
і тільки щастя –
марево убоге...

А місто спить
своїм солодким сном,
лиш в небесах
тремтить зоря білява...
Нікого поряд.
Тиша за вікном.
Каміна жар.
І спогади.
І кава.

06.03.21

Сатаніють самураї Раші...
у Гаазі буде Божий суд...
щоб не опинитись на параші,
на границю суне Путя-Гуд.

Оживають і хатні злодії:
ківи... рабіновічі... уже
закликають націю до дії
і усіх «веде... опезеже».

Де ті наші і які ті німці,
не утне ніяка сатана...
поки не воюють українці,
не буває світова війна.

Бо кацапи – це ще ті воя́ки...
невідомо, що там пацани
ще до того, як іти в атаку,
наваляли у свої штани.

На границі зупинились танки...
є «побєдобєсіє», чи ні –
це усім покажуть у кіні...

Шибениця – це не вишиванка
і тому Московія до ранку
«переможе» і у цій війні.

05/21