…а трапляються січні вологі та сірі.
Для людей середовище це – агресивне.
По коліна в воді на Різдво й на Маланку…
Не рятують і спогадів давніх уламки.

Мир намоклими деревам, синицям і сойкам!
Ну хоча б до середини травня підсохне?
Дощ – persona non grata
із грудня по лютий,
і ніхто цих зимових калюж
не полюбить.

Я спрямовую погляд
у простір захмарний –
вимагаю
пухнастого снігу
зухвало.

З червоної лінії встануть перші слова –
ультимативна форма.
Себто, щось важить твоя голова –
формул розумна норма.
Хоч від наказів твоїх – сказ
голий та екзальтований,
я пропишу і цей маразм,
тобою загартований.
Обабіч дороги я реагую
на рух кольорових колес,
мов заграває і мов торгує
з Духом Святим стрес,
мов не вагаюся гріхопасти
під коло найтяжчих гріхів
і перейти до найнижчої касти –
мертвих паріїв.
Себто, не важить моя голова,
а зайва рука ведеться,
і проклинаються перші слова,
де лімфова лінія ллється.

19 липня 1993 р., Київ

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
Гріх – таїну виносити на світ.

У мушлю часу сонце заховалось,
від сяйва зір крутилась голова
і в тиші забриніли, як здавалось,
іще ніким не сказані слова…

Відкрив обійми вересневий вечір
і оксамитом ніжно огорнув
такі тендітні, аж прозорі, плечі,
перетворивши втечу… у ману.

Ману позицій, поглядів і хисту.
Війну вівенді модусів, цитат
чи осені стрімкого падолисту,
манірності і марноти утрат…

Як довго я чекав тебе, жадана,
як надто швидко згіркнула халва!
Все сказано – упали з уст неждано,
немов сльота, несказані слова…

Є в кожного в душі скарбничка
І в кожного – вона своя,
Лежать в тій скриньці таємничій
Якесь число, чиєсь ім’я,

Напівзабуті сни і мрії,
Колючі реп’яшки образ,
Далекі вогники надії,
Уривки голосів і фраз,

Близьких людей ясні усмішки,
Розчарувань найперших біль,
Красива пісня, гарна книжка,
Улюблений з дитинства фільм...

І скільки б ми скарбів не мали –
Коштовних, срібних, золотих –
Та скринька, що в душі сховалась,
Є найціннішою із них.

2003 р.

Василько на подвір’ї собі грався,
Що робиться навкруг – не озирався,
Не бачив хмар, що небо затягли.
Вже кинувся, як перші краплі впали.
Огледівся – навколо темно стало,
Немов вечірні сутінки прийшли.
А там іще страшніша суне хмара,
Вже зовсім недалеко грім ударив,
Залопотіли краплі по землі.
А чорна хмара усе ближче, ближче,
Здається, опускається все нижче
Й висять із неї пасма чималі.
Тут мама закричала: - Хутко в хату!
Чого ото попід дощем стояти?!
Скоріше, а то пуститься якраз!
Василько й сам ховатися збирався,
Затримався, на хмару озирався.
Здалося, не така вона якась.
Заледве встиг ускочити до хати,
Як дощ став все сильніше припускати
І враз зашурхотіло, загуло,
Заторохтіло по даху, по вікнах,
Немов танцює там хтось танці дикі.
Що ж то цікаво там таке було?
В вікно поглянув. Боже ж,Твоя воля!
Неначе, льодом вкрито все навколо.
Звідкіль і взявся, літо ж надворі?
Тут підійшла матуся, ледь не плаче:
- То, синку, град. Ти ще таке не бачив?
Мабуть, багато шкоди натворив?!
Побив в саду усе і на городі.
З весни трудились - тож усього шкода.
Хоч добре, квочку встигла завести,
А то б іще й курчат малих побило,
Під квочкою би не пересиділи.
А сад, город не удалось спасти.
- А звідки град отой береться, мамо?-
Спитав Василько у матусі прямо.
Та посміхнулась: - То було давно.
Мені бабуся так розповідала,
Коли у неї якось я спитала.
Хоча й не знаю – так чи ні воно.
Раніше бджоли були, наче люди,
Лиш мали крила та літали всюди,
Нектар носили в хатинки́ свої,
Які вони у дуплах будували
Аби нахаби їх не діставали,
Солодкого ж хотілось дуже їм.
Жили вони, трудилися щоднини
Аби достаток мати у хатинах.
І все б, здавалось, добре, але ж ні.
Були й такі між ними, що сиділи
І все життя нічого не робили,
А їли так, що іншим на три дні.
Вони себе елітою вважали,
Трудитися тому і не бажали.
Мовляв, вони керують тут усім.
Хоча й без них роботу усі знали,
Трудилися собі й відпочивали…
І от таке життя набридло їм.
Навіщо тих лінивих годувати?
Самі собі спроможні раду дати.
От, тільки, як би здихатися тих?
Кудись би їх відправити подалі,
Аби вони життю не заважали.
Ще й так, щоб не примушувати їх.
І от знайшовсь між ними хитруватий,
Який проблему взявся уладнати.
До себе сивочолих запросив.
Коли усі злетілися, він мовив:
- Проблема, розуміється не нова.
Я довго думав й, врешті, зрозумів,
Як нам усіх тих ледарів позбутись.
Але усе таємно має бути.
Давайте ми розпустимо чутки,
Що всі гуртом полетимо на небо.
Бо ж там блакить і працювать не треба,
Зусиль не витрачати ніяких.
Лише на хмарках на пухких лежати…
Чого іще потрібно нам бажати?
А на землі отут залишим тих,
Хто нами мудро, начебто керує.
Нехай самі, як хочуть, так мудрують,
Ми там на небі проживем без них.
Коли чутки потроху розійшлися
І всі їх обговорювать взялися,
Дійшли вони й до ледарів отак.
Ті миттю похопились, закричали,
Що там на небі бути перші б мали,
Адже вони еліта, як не як.
Всі, наче, покомизились для виду,
Здогадуючись, що із того вийде
Та ледарям «на поступки» пішли.
Ті, правда, іще більше захотіли,
Аби усі за ними не летіли,
Завадити їх «раю» не могли.
У відповідь усі з них зажадали,
Аби й вони назад не повертали.
На тім вони усі і розійшлись.
Одні на небо чимскоріш майнули,
А інші із полегкістю зітхнули,
Бо ж ледарів, нарешті, позбулись.
Як ледарі потрапили на небо
Та роззирнулись, врешті, навкруг себе,
Побачили, що тут зовсім не так,
Як їм ті роботяги розписали:
Вітри холодні наскрізь продимали
Й на хмарках не полежати ніяк,
Бо ж вони вічно мокрі і драглисті.
А спробуй ще знайти чогось поїсти.
- Нас одурили! – крикнули гуртом.
Але ж назад уже не повернути.
Отож взялися проклинати люто
Тих, хто їх підло підманув на то.
І довго голосили і кричали,
Поганого всього їм набажали.
З усього, може, справдилось одне:
Утратили людську подобу бджоли,
Літали, мед збираючи навколо
Та сподівались: з часом все мине.
А ті на небі бачили все, звісно,
Спостерігали за життям їх злісно
Та думали, як би помститись їм.
А особливо, як приходить літо
І на землі усе буяє, квітне,
Літають бджоли понад цвітом тим.
Тож ті на небі крапельки збирають
І на холоднім вітрі їх тримають
Аж поки врешті не замерзнуть ті.
Збирають так льодина до льодини,
Складаючи у хмару їх єдину.
Яка аж провисає по путі.
Чим зліші – тим градини більші мають.
Вони на землю потім їх жбурляють,
Бажаючи потрапити у бджіл.
Або хоча б побити оті квіти,
З яких нектар ті бджоли можуть пити,
А заодно збивають все навкіл.
Не скільки бджолам є від того шкоди,
Вони ж зарані чують ту негоду,
У вулики встигають залетіть.
А от природі дістається з того,
Бува – не залишається нічого,
Лише цурпалля навкруги стирчить.
Тепер ти, синку, розумієш, звідки
Той шкодник-град буває лише влітку .
Бо ж взимку бджоли в вуликах сидять.
І ті на небі також спочивають
Та злості усе більше набирають
І за обман той влітку бджолам мстять.

Хоч мудрість ця
проста,
та зовсім не легка:
Дарма бояться
люди
гусака!

У гусака важкий
сталевий
дзьоб,
Гусак не дзьобне,
не загонить в гроб!

Могутні крила
міцно пригорнуть,
Але в труну завчасно
не вкладуть.

Сталеві ноги б'ють
далеку путь,
Проте нікого в землю
не заб'ють!

Найголовніше в гусака
добро -
Його - Перо!

Та у пера
є особливе
зерня:
Воно культурне:

"Страшне перо
не в гусака,
а в ДУРНЯ!"

Під стріхою старенької хатини
Синички повсідались й горобці,
Тут мешкає бабусенька Килина,
Прийма гостинно пташечок отих.

Сипне зерна їм, хлібчика ще крихту,
А для синичок припасла сальця.
Давно в її оселі тихо-тихо,
Лиш пісенька пташина звеселя.

Із пташечками часто розмовляє,
Бо більше перемовитись ні з ким,
У розповідях тих біль виливає,
То й легше їй на серденьку стає.

Отак живуть бабуся і синички
Й непосидючі сірі горобці.
Єдина ж бо розрада вони нині
Для її доброї самотньої душі.

2021 р.

Моїми мріями не хтив,
вони – мої високі гори –
їх ще ніхто не прикорив,
їх був створив мій Бог суворий.

Коли ти зводиш нанівець
своє життя – не псуй чужого.
Я сам плету собі вінець
з троянд і хмелю запашного.

Ці мрії вищі за любов,
якою ти мене тавруєш…
Дай, Боже-Господи, обнов
цим прагненням, що їх даруєш!

Але тобі лишу́ я хліб,
бо сам ріллі ти не обробиш.
Твоя душа – пекучий німб,
гориш під ним – і не говориш…

Не зводь дві істини в одно!
Моє ім’я повік зі мною.
Сьогодні – виткане рядно,
а далі – рушники по морю!

15 червня 2000 р., Київ (у соборі)

Не усі подохнуть на війні!
Не усі вмиватимуться кров“ю!
У тилу бандуронька бринить
Про бої з кремлівською ордою.

Не усі подохнуть на війні!
Не в усіх сім’я живе без татка!
Поглядом, упершись у зеніт,
Виплітає дезертир віршатка.

Не усі подохнуть на війні!
Не усіх опустять у могили!
У алькові, між коханки ніг,
Трудиться Ерот, увесь у милі.

Не усі подохнуть на війні!
Не усім кладуть вінки на груди!
Телепень на чатах цілу ніч,
А розумний спить, як пес у буді.

Я ж - у салі. Геть закабанів.
А без ніг, без рук - дурні невдахи...
Не усі подохнуть на війні!
Не у всіх є совість та відвага.

07.01.2020р.

Всі повинні здохнуть на війні!
І звичайно, перші — патріоти!
Щоб лишились тільки ідіоти,
Котрі будуть бабратись в лайні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб земля лишилась наша зайдам,
Щоб москаль із українок прайди*
Мав і панував тут день при дні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Всі красиві і найрозумніші,
Щоб нездари позаймали ніші
І лизали дупу кацапні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб лишились розумом убогі -
Зомбі політичних технологій.
Ними правили кати брудні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
А не виживати, як євреї,
І триматись нації своєї,
Як пісок, розмножитись! О ні!
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб зростали діти холуями
Під чужинців злими нагаями,
Поуподоблялися свині -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Не плодить козацтво те, завзяте,
Не в своїй господі панувати -
Гречкосії лишаться дурні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Слухайте і далі ідіота!
Зле воно, тупе і чорнороте,
Хоче буть над нами на коні!
Всі повинні здохнуть на війні!

Не повинні вмерти на війні,
Воювать не всім обов’язково,
Тим, хто за покликанням — військовий,
Гартуватись має у вогні -
Хай боги їх бережуть, синів!

Не повинні вмерти на війні -
Хай живуть артисти й волонтери -
Всі, хто прагне до нової ери -
Допоможуть воїнам, ясні!
Хай боги продовжать їхні дні!

*Прайди — лев’ячі гареми. Тут аналогія з людськими гаремами.

6 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Обійму я зимоньку-зиму –
Хай розтане.
І спіткаю весноньку німу,
Так, востаннє.

Осмілію, втішено піду
Аж до літа.
Рознесу і радість, і біду,
А ще – світло.

Та воно здивує багатьох.
Чом? Не знаю…
Я покличу друга, щоб удвох –
Не у зграї –

Відчувати потяг до небес,
Як у храмі.
І дізнатись: я таки воскрес
У бедламі.

Обмину легесенько пітьму,
Ніч байдужу.
Та немає дякувать кому
У довкружжі.

Радіємо, що все-таки
сьогодні свято це настало,
а ми такі колядники –
чого не дай, усього мало.

Помолимося до небес
у пущі лісового краю,
де Божий Дух усіх єднає...

А щоб і цей міраж не щез,
ніяк не обійтися без
оказії в едемі раю.

01/21

На Різдво до ранку сяють небеса.
і природа одягає ризи.
Сяє і чекає лісова краса:
бані храму, капища, круїзи.

Як у ці хороми нині не піти?
Ось із джерела жива водиця
ручаями в озері святиться...

Будемо сьогодні тільки я і ти,
а між нами, може – Божий Дух святий
Того, хто сьогодні народився.

Я від Слова Його довго живий
довше й слова промовлятиму.

Сам я у тілі живу,
а останнє – душа.

Знаю вас.
Говоріть зі мною.

… На високому пагорбі мислі єдиної –
Господь з вами.

А ще там святі апостоли
без риз,
та аж після п’ятниці й до понеділка…
і свято.

Дерево росте помаранчеве,
і звичайно діти невинні ще
бавляться з мудрецями,
сміються й запитують
про першого свого грішка,
дізнаються
й сміються,
ще не розуміючи
Слова Його.

… Я з тих дітей,
хто грішить
трохи раніше за інших
і трохи раніше за інших
кається.

… І от я спитався, чи правда,
що раніше від Бога був Бог?

І відповідь знову була:
"Ти сам сказав."

І так я сміявся з себе.
(Гріх мій перший.)

… Ненависть коли в мені народжувалася,
то лише не до себе.
І гріх мій далеко наступний
я знаю й тепер.

Злість і ненависть – це дві сестри,
два брата
і стонадцять іуд.
Їхня кров безцвітна,
але тоді з’являється,
коли сам ти – злість і ненависть з ножем.

… Щоки підставляючи,
по колу ходити
попід пагорбом мислі єдиної
скільки треба й не треба…
це вже не гріх.

Бо, очікуючи на справедливість,
злого багато трапляється,
що схоже лише на одне тільки зло
і від чуда настільки далеке й однакове,
що забудеться скоро.

То ж терпіння стає непомітним,
а чудо вже ось.

… І тоді я на пагорбі знову
поміж інших таких ось, як я, мудреців,
тішу вас, непорочних новонароджених,
налаштовую вас по Слову Його,
щоб щонайперший грішок
був легший за мій колись.

А помаранчеве дерево
росте і росте – до неба.
І вісті Господні ближчі.

Скоро засяє Земля

з Божої милості.

15 лютого 1997 р., Київ

Як бачу обширу земного
Іще незвідані кути,
То манять дальністю дороги
І ваблять вічністю світи.
А раз так мріється і досі,
Та підбадьорює мета, –
Прийдешні дні незмінно просять
Не озиратись на літа.
Тож щоби стати невмирущим
На з небом зрідненій землі, –
Благословлятиму всі сущі
Надії, клопоти, жалі…
07.01.21

Порхал на Рождество снежок,
Гулял морозец лёгкий,
А шаловливый ветерок
Сдувал снежинки с ёлки.
Снежинки падали, кружась,
Колокола звонили
Как будто плыл небесный вальс…
О Деве, о Марии
Молитва в храме вознеслась,
Что миру в утешенье
Когда - то Сына родила
Во благо и спасенье.
Горит торжественно свеча
И перед образами
Молитва наша горяча:
Бог да пребудет с нами!
Татьяна Юдина

Среда, 6 января 2021, 19:15
Перевела на украинский язык 6.01.20 19.45
Літав на Різдво сніжок,
Гуляв морозець легкий,
А пустотливий вітерець
Здував сніжинки з ялинки.
Сніжинки падали, кружляючи,
Дзвони дзвонили
Неначе плив небесний вальс ...
Про Діву, про Марію
Молитва в храмі піднеслася,
Що світу в розраду
Коли - то Сина народила
На благо і порятунок.
Горить урочисто свічка
І перед образами
Молитва наша гаряча:
Бог хай буде з нами!
Середа, 6 січня 2021, 19:15

Переклала українською мовою 6.01.20 19.45

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні,
Як і ми. Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина: сприймаю їх майже людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Як живеться Вам із іншою,–
Чи простіше? – Змах весла! –
Чи по узбережжя лінії
Швидко пам’ять відійшла
Там, де я – плавучим островом
( В небесах – не по воді!)
Душі, душі! – будьте просто ви
Сестрами, не як – тоді!
Як живеться вам з простою
Жінкою? Без божества!
Самодержицю з престолу
Скинувши (сама зійшла).
Як живеться вам – кохається –
Щулиться? Встається – як?
З митом вічної банальності
Як вправляєтесь, бідняк?
«Цих судом із перебоями
Досить! Дім собі найму.»
Як живеться без любові вам –
Мною обраний, чомусь!
Апетитніше й поживніше
Їжа? Звикнеш – не пеняй…
Як живеться вам з подібністю –
Вам, хто знехтував Синай!
Як ведеться вам з чужинкою,
Із тутешньою! Пройшло?
Сором Зевсовими віжками
Не шмагає вам чоло?
Як співається, здоровиться –
Можеться-живеться як?
Вічно з виразкою совісті
Як вправляєтесь, бідняк?
Як живеться Вам з товаром
Ринковим? Ярмо – круте?
Після мармурів Каррари
Як з трухою живете
Гіпсовою? (З брили висічений
Бог розбитий там лежить!)
Як живеться зі сто-тисячною
Вам, який пізнав Ліліт?
Ринковою новизною
Ситі? Звикнувши до див,
Як живеться із земною
Жінкою без почуттів
Шостих?
Чи пізнали щастя?
Ні? В провал без глибини ¬
Як живеться, любий? Тяжче?
Так, як з іншим і мені?

2020

"Батьки ростять дітей" - ще залишається кліше,
хоч з іншим змістом, бо ростять самі батьки лише,
та декому щастить ще мати й батька мати,
хоч їх ростять вже не батьки, а батькомати.

2021

Машина часу форми квітки
під стрілок лагідний танок
пливе в нікуди із нізвідки
у вічнім мерхоті зірок…
Чарівний вечір, тихо, тепло,
а так буває уві сні,
й годинник тікає нестерпно,
і тануть мрії вдалині…

03.04.2018

Засіяла вже зірка вечірня,
А у хаті святая вечеря,
За столом вся родина зібралась,
Бо Дитяточко Боже у Яслах

В пеленах сповила Його Мати,
Ми поклін Йому хочем віддати.
То ж сьогодні весь світ торжествує,
Ангели теж співають ВСЕХВАЛЬНУ
і маленьке Дитятко Ісуса
У молитвах своїх прославляють.
Святий Дух над Малятком витає
І з Різдвом усіх щиро вітає.

2020 р.

Жовта пшениця, блакитне небо.
Жовте сонце, блакитне море.
Жовті леви, блакитні гори…
Україні вони не треба?

6 липня 1989 р., Київ

Запахло солодко кутею.
Витає радо дух Різдва.
І добра звістка з Віфлеєму
Вогнем у небі виграва.
Мов світ опівночі змінився
Від блисків сяєва того…
Вітаю вас: Христос родився!
І чую: Славимо Його!
06.01.21

Сутеніє. Холоднеча.
Сад поволі стих.
Щулиться химерний вечір.
І тамує вдих.

Вимальовує берізок
Обриси ясні.
Робить начерки, ескізи,
Наче уві сні.

Ледь дерев торкає сукні
Ледар-вітерець.
Десь війне і враз ущухне,
Ляже, ніби мрець.

На ялиноньку берізка
Заздро гляне вмить.
В сукні мерзне, як дівчисько,
І уся тремтить.

5 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

В країні занепад, хвороби, війна…
Позаду невтішні майдани.
Зруйновані райдужні плани.
Поглинула їх метушня.
Політикам не притаманна вина.
Обіцянки марні давати
навчилися й брати відкати!
Ганебний піар та брехня!

***
Щораз все нова піднімається хвиля!
У темпі прискорено, маючи силу,
несе потенційних вона емігрантів!
Ніхто не надасть їм надійних гарантій.
З освітою молодь не має роботи,
у себе в країні одні лиш скорботи.
Солідні, зі стажем, також у дорогу.
Звертаються вкотре в надії до Бога:
можливо від’їзд цей вже буде останній???
Сховаємо сльози свої на прощання!
Загояться рани на тілі країни!
Корупцію геть! Хтось, колись її скине!!!
Напевне, цей час у майбутньому буде!
Приблизити треба мерщій його, люди!!!
Цей безлад не може тривати роками!
То ж ВОЛЯ та РОЗУМ, керуйте вже нами!!!
***
…А зараз, на жаль, на рахунку роки…
З країни щодень виїздять юнаки…

05.01.2021

Дощу рясного зла несамовитість
Січе, неначе гострими ножами…
Я не ховаюсь від холодних кігтів,
Від льодяних порізів незворушних.

Кохання, це хвороба безнадійна:
За нападом блаженним ейфорії,
Жахливий напад відчаю і болю
І знов по колу, знов по колу, знов.

В Кохання Колі ейфорія блякне,
Частішають депресії провалля,
Єдина Радість, Втіха теж єдина –
Це Пам’ять про минуле безтурботне.

Кохання – Потерпання споконвічне,
В якому бачимо ми Сенс Життя.

2020 рік

1
В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана,
все - Миколин оберіг
до земних його доріг.

В сині очі світ пливе,
на устах буття живе -
і ні зрада, ні спокуса,
не торкнуть пшеничні вуса,
що ввібрали до стерні
справу праці і борні.

В добровольця Миколая
радість у душі безкрая,
що живий, і хай за ним
пам'ять зі смаком гірким.
та нічим не замело
отого, як все було.

2
Виплекало цвіль кошлату
зло - нову кремлівську владу.
І вертів її кужіль
верховода - Зблідла Міль.
Цвіль і Міль – ота ще пара,
для навколишнього кара,
що доросле, що мале,
пожирає все живе.

Потяглась і в Україну,
суне, лярва, без упину!
Тут, кричить, завжди жила,
і в сирих умах цвіла!
Владна ж муть - ні бе, ні ме,
може промине саме?

Може допоможуть гроші?
Ми ж партнери гожі, схожі,
і у себе, як і ви, -
повновладні пахани,
то й домовимося, ж бо
завжди правило бабло!

Але що ті гроші цвілі? -
Чує душі слабосилі!
Не потрібно молі гнид -
їй би чим темніший світ!
У пітьмі увесь резон!
Мертва тиша, вічний сон.

3
Не в одного Миколая
у тривозі серце крає.
Вже куди не глянеш – гниль!
Накипіло від безсиль:
ані війська, ні кордону,
ні грошей на оборону,
і, мов граючи в лото,
влада бубонить: «АТО».

Та країна взяла весла!
Добровольцями воскресла,
і Микола, мов горіх
на горішнику, між них!
І відразу в бій, у поле -
по весняному ще голе.

А позаду Україна,
що надіється на сина.
А навкруг могили тих,
хто в голодомори зліг…

Хлопці на зубах змогли
стримати стрибок орди.

4
Підійшли і збройні сили.
Волонтери підсобили,
І уже конає цвіль!
Зойки й лемент звідусіль!
США-Європа шепчуть: «Стачить!
Зблідла Міль вам не пробачить!
Раз уже віддали Крим,
віддавайте й інше їм!»

Гниди з влади морщать лоба:
бо стурбована Європа!
І черговий президент
прогинається в момент:
строгий шле військам наказ -
припинити наступ! враз!

Гірко стало Миколаю
за нові митарства краю,
що черговий емітент -
сучий Молі резидент,
здав міста і там тепер
ЛНР і ДНР.

5
Проявились генерали
і відразу всіх дістали.
Командири в матюки,
хлопці ж наче злі вовки:
де виднілась перемога,
і до рідних стін дорога -
нині інші береги,
що займають вороги.

Тож плювали батальйони
добровольчі на погони -
просуваються вперед,
доки впору, доки злет!
На війні ж, як на війні -
ще й на власній стороні!

Але важко без підтримки,
хай горять сердець жаринки,
та потрібні літаки,
артилерії стрілки,
і аби оті - в штабах,
не жиріли на гробах.

6
Зупинились добробати
раз не час іще вмирати.
І Микола в пору ту
опинився у тилу.
Перебув тряску дорогу,
недалеку, дяка Богу,
задля невідкладних справ,
котрі командир згадав.

А у штабі чорна дірка:
генеральська перевірка,
очманіла, на бігу,
чи надовго - ні гу-гу,
лиш один в плащі глухім
говорити взявся, втім -

той іще був співрозмовник -
цілий ж генерал-полковник,
що ото, як на біду,
взрів Миколину ходу,
як проходив тишком-нишком
з кухні і до гаражу.

7
Забурчав, що за вояка,
партизан і розбишака!
Проглаголив за устав,
і напевно би й відстав,
коли б вуса у Миколи
так нахабно не вкололи
посеред кричущих справ
строгий генеральський нрав.

Ще й в останні дні мутили
щось таке ворожі сили,
де хотіли, там і йшли,
просякали у тили.
А відтак, того й гляди,
доберуться і сюди!

Тож нехай вусаті рожі
теж постоять на сторожі -
доки неспокійний час,
доки перевірки в нас!
Вирішив, віддав наказ,
а Миколі - в самий раз.

8
Добровольцю славно всюди,
гріло б щире серце груди!
Та в цю ніч не по собі,
неспокійно, далебі.
Попереду ще редути,
можна і у вус не дути -
примостись і служба йде,
тільки в серці щось не те!

Літепло, поснули хлопці.
Миколай в нічник на оці
розглядає стихлий світ -
ось кущі, дорога, кіт,
що раптово дременув,
й наче вітер вслід подув.

В тепловізорі ж нічого,
але тінь була - чужого! -
значно більша за кота
невідома чорнота.
І так міцно хлопці сплять.
Непорушна тиші гладь.

9
Чортівня! Та козакові
знані речі сутінкові:
швидко виклав сала шмат -
кращий в світі аромат! -
причаївся. Ось і тінь
біля сала: «Стій! Амінь!»

Дід навчив колись Миколу
і словам, і протоколу:
«Що від цього чортівня
вийде з мли. Ти загодя
висип на долоні солі
і хапай за роги голі,
і без жодних балачок
у покроплений мішок!»

Чорт піймався! Скиглить, скаче,
далі стих, і вже, одначе,
пропонує різне в дар,
каже: - «Житимеш, як цар,
лиш на волю відпусти
і довіку славен ти!»

10
Та Миколі не до цього, -
розбуди, говорить строго,
всіх, кого завіяв сном,
бо об стовп махну чолом!
За тобою ж цвіль повзе?!
Виправляй мерщій усе!

Хлопці вмить попрокидались,
придивилися, зібрались,
певно й навкруги також
взялися до справ, бо тож
загуділо-зашуміло,
небо спалахнуло біло,
і полинуло благе:
оточили де-ер-ге!

Можна і перепочити,
але раптом – «Ми вже квити?» -
виплив з тіні силует:
«Ти ж не проти тет-а-тет?
Відпусти мого дружка -
пекло ж гірше від мішка.»

11
І всміхнулася мармиза
явно не простого біса.
Світ гойднувся, й диво з див -
час ходу свою спинив.
Зник перелісок, поля,
затуманіла Земля.

Каже: «Глянь, як ваші воші
ставлять підписи за гроші,
а ось інша сторона,
прагне правити одна.
Глянь, Миколо, в очі факту,
ми службовці по-контракту
вами ж найняті сюди,
тож бери дари і йди.»

А Микола: «Вже два гуся!
Думаєш, я поведуся?
З владо-слугами нарід
кожен має товстий звід
досі діючих законів,
ще до бісових резонів!

Тож чортяче ваше право
вкрай вузьке - розмисли здраво -
звести разом владо-слуг
доки свій не спустять дух.
Хай у чані одному
ділять владу, на дому.»

12
Дідько каже – «Зрозуміло.
Та говориш надто сміло!
Не боїшся? Ти ж грішив!
Рай такому – диво з див!
Я ж найкращу ксиву видам
в піку заздрісним сусідам!
Відпускай мого дружка,
далі справа неважка!»

Та Миколу цим не збити.
І не дідьку вчити жити,
хоч і бісів сарацин
не останній в пеклі чин.
Каже: - «Бранця я віддам,
а коли, встановлю сам.

Та спочатку, ночі Ребе,
запитання є до тебе,
проясни - ти чорт чи біс?
І надовго час завис?
Я ж оце не у відгулі,
а стою у караулі.»

13
«- Все, Миколо, в божій нормі:
чорт - це біс в тілесній формі,
я - від пекла наглядач,
щоб спинити більший срач,
ангели ж для цього діла
як болоту риза біла!
Час у звичному регістрі -
просто ми з тобою бистрі.»

- «Надто бистрі?», – «Швидші думки!
Вийшли за земні лаштунки.»
- «А чого такий туман?»
- «Просто інший мозку стан.»
- «Аби легше провести?»
- «Ми чесніші, знав би ти…»

- «Присипали караули,
щоби краще себе чули?»
- «Але ти ж бо не заснув!
Певно що й про карму чув?!»
- «Добре, я прийму твій міт,
як покажеш дійсний світ.»

14
.........................
.........................

Держдуму звуть Держдупою - це ж тупо
(як, власне, й дупа), чи не так, Держдупо?

2021

+++
вулиці плавляться
вужчають у провулках
тонкі ніби вушко голки
в яке не пролазить лапка
кота
від спеки надто ліниво
піднебіння обпечене бо погана задумка
сонце
ковтати
заки ще не остигле
я спросоння надягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити

я спросоння натягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити
і коли їстиму його
сонях виросте в мені
як сонце сором’язливий
суне пелюстки в рукави
неквапом
а в ногах коріння
крізь дірки в підошві кросівок
шукає землю вогку – рідну
я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті

я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті
дзілінь-дзілінь –
це дзвіночок на моєму зап’ястку
на ниточці червоній
вплутаний в мереживо павутини
дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами

дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами
в них втиснутись можна, сховатися
мов у печері
від людей усюдисущих
що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних

що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних
жовтий день застрягає
в кватирці тісній
жовтий день
календулу хилить до горизонту
жовтий день
голову-сонях гріє

жовтий день колише траву волосся
жовтий день плавить вулиці
звужує їх у провулках
піднебіння обпечене, бо сонце гаряче
погана задумка – ковтати його без цукру

(2019)

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий
І дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест.
Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко
З пожовклих аркушів.

На захід вітром чорні хмари відігнало,
Дощ, що періщив, мов з відра, потроху стих,
Ще досить рясно, правда, капало зі стріх
І зрідка крапельки калюжами стрибали.
Та вже на фоні хмар веселка піднялась,
Немов село від чорних чар відгородила.
Десь, мабуть, сонечко крізь хмари ті світило.
Інакше, звідки би іще вона взялась?
Василько вискочив із хати на поріг,
Вдихнув на повні груди свіжого повітря.
Нарешті можна по калюжах побродити.
Устиг вже й скинути сандалики із ніг,
Щоб часом їх не замочити у калюжах,
А то від мами за таке перепаде.
А тут якраз і мама із роботи йде…
Так, що калюжі, мабуть, відпадають, друже.
Тут він веселку раптом вздрів у небесах –
Така яскрава, кольори її аж грають.
Вони ж, веселки,зовсім різними бувають.
Бувають тьмяні, ну, а тут така краса.
Завмер, дивився, поки й мама підійшла.
- А звідки, мамо ця веселка узялася?
Отак мостом під небесами здійнялася.
Вона, мабуть, для чогось створена була?
- Так, синку. Так. Але ходім скоріш до хати.
Я тут якраз тобі гостинець принесла…
(Інакше б в хату заманити й не могла)
Там про веселку тобі зможу розказати.
Поки Василько із цукерками возивсь,
Швиденько мама у домашнє одяглася,
А тоді вже й розповідати узялася:
- Було то, кажуть, вже давним-давно колись.
Уже Земля життям охоплена була.
По всьому світу уже люди розселились,
Як заповів Господь: і множились, й плодились,
Метались в сумнівах поміж добра і зла.
Коли ж життя людське доходило кінця,
То їхні душі мали в небо підніматись,
Там суду Божого, нарешті дочекатись.
Незнана душам же була дорога ця.
Небесні ангели спускалися згори,
Людськії душі по усій землі збирали,
А потім їх усі на небо піднімали.
А вже на небі Бог над ними суд творив.
Великих грішників до пекла відправляв,
Аби гріхи свої вони спокутували,
Безгрішні ж душі - ті до раю потрапляли
Аби спочити від земних щоденних справ.
Все було б добре та дощі часо́м ішли.
Бувало, ангел душі людські позбирає
І вже на небо з ними підніматись має,
А тут із неба ливень чималий полив.
Намокнуть крила білі в ангела й тоді
Немає сили в нього душі піднімати.
Тож певний час йому доводиться чекати,
Допоки сонце раду дасть отій воді.
А час іде. На людські душі Бог чека.
У Нього ж, звісно і без того є роботи.
Воно і ангели піднятися не проти
Та що робити, як вода із крил стіка?
І от звернулися до Господа вони,
Та стали в Нього слізно помочі прохати:
Щоб вони вчасно могли душі доставляти
Аби Він, врешті, якесь диво учинив.
Господь подумав і рукою лиш махнув
Й веселка в небі раптом весело заграла.
Місток на небо тепер ангели вже мали,
Аби він кожному здале́ку видний був.
Як десь бува під дощик ангел потрапля
І вже злітати в небо, поки що, не в силах,
Важкі донизу тягнуть його мокрі крила,
Тоді веселкою й єднається земля
Із небесами. Й по містку отім
Вже може ангел легко в небеса піднятись.
І Божий час дарма не буде витрачатись,
Бо ж людські душі вчасно стануть перед Ним.
Так, що веселка, синку – то місток, який
Єднає часом нашу Землю з небом,значить.
Якщо придивишся, то зможеш і побачить,
Як білі ангели збираються по ній.

Із колядою! Жму і обіймаю,
а ту, що із косою, не вітаю...
Надія є, що ми її пройшли...
Але тоді зійдемося, коли
корона омине оази гаю...
а я бика у сані запрягаю,
це краще, ніж уярмлені воли.

Тоді не буде марною надія,
що бик візьме на роги пандемію.

А ми
                        усім

Вітаємо любителів поезій.
Хай настає омріяна пора
епохи щастя, миру і добра.

А метрам, що націлені на пресу,
на теренах освітнього лікбезу
бажаємо – ні пуху, ні пера.

01/21

Вітаю, друже! Ми вже на порозі
різдвяного локдауну. Руки
не подаю(як ратиці – бики),
а обійму на лютому морозі,
коли не у поезії, а в прозі
побігаємо на перегонки.

Хай НАТО – в хату, а війна – в імлі,
а ми, щасливі – на своїй землі.


І ми – усім
Ой, не чекаймо миру на розпутті,
якщо не переможуть «майдануті».
Зелена йолка сяє до пори,
коли її покотять із гори.

Притулюся до Неба щокою,
Шепотітиму ясно до Бога:
Буду, Боженько, завжди з Тобою
І хай сяє Пресвітлом дорога...

Поєднаюся з Небом сльозою,
Бо в краплину вдивляється Вічність:
На долонці у Бога росою
Відзеркалює Синя величність...

У молитві солодкі вуста:
Мить пречиста, преясна, жадана,
У освячені Небом слова
Полилося усе несказанне...

Затихли в безголоссі солов’ї,
в гаю вони від протягу осипли,
а зранку ще й дощем холодним сипле.
Десь каркнув ворон голосом охриплим,
блідим таким, як почуття твої...

Змарнілі і побляклі почуття
зухвало по калюжах носить вітер.
Він їх шматує ніби голі віти...
Лишається згадати лише літо
й шмигнуть під ковдру мов у небуття.

Коханню вороття уже нема,
наступний день не поміняє суті.
Стою один я мовчки на розпутті,
не тільки у птахів всі зв'язки скуті.
Шукав тебе, та мабуть все ж дарма…

17.10.2017

все розпочалося в трібний строк
без інструкцій зайвих та анкет
у стерильних всесвітах казок
у ретортах сонячних планет

колихався у степу ковил
наче сукня в танці полонез
товщина метеликових крил
віддаляла трави від небес

та зненацька відстані до трав
збільшуватись почали колись
наче кульку синю надував
хтось ще райдугами сміючись

тільки меркли райдуги вночі
кульки лускалися у невдах
випаровувалися плачі
й сіллю сліз ряхтів Чумацький Шлях

а земна затята дітлашня
намагалась подолати ніч
назбиравши спогадами дня
світла на руйновищах облич

з колб розбитих з небилиць казок
формул виростав боєкомплект
струменів комп’ютерний зв’язок
а Дніпром плив штучний інтелект

щасні біороботи Землі
на зірок гойдалися плотах
подолавши висоти жалі
і безодень верескливий жах

все вже поряд – руку простягни
та й торкнешся вишини і дна
тільки мушлі там якісь дрібні
тільки там метеликів нема

і якийсь професор неземний
струменить кудись під три чорти
лиш пульсує в тілі світ новий
та й назовні рветься з пустоти

2020

Казали пошепки: «Ти трохи відступи,
Дорога істини кишень не наповняє,
І дія ця нікому не несе біди,
Омани дещиці ніхто не помічає».

Це ніби совість відвернулася на мить,
Дрімає, змучена роботою важкою.
Гріха не бачать очі – серце не болить,
І не воліє підійматися до бою.

А ти лишень робив обабіч один крок,
Мізерні рухи у великому потоці,
Але душа запам’ятовує урок,
Вирішує, де ти і на чиєму боці.

І колисає душу марнотою мла,
Її поволі огортаючи собою,
У силуети обертаючи тіла,
Керує сірою у вимірі юрмою.

І рухає у інший бік життя усе,
Де совісті уже ідея не палає,
Аморфна течія за обрії несе,
І сліду на спіралях долі не лишає.

Омана, вдало підбираючи слова,
Душею володіти забажає нині,
Аби не було її сяйва у людині…

І ця дилема вибору є вікова,
Але якщо існує голова,
То знає, що душа із совістю – єдині.
2021.

Грудневий ліс, немов примара,
під сірим небом задрімав.
Похмурий, тільки білі хмари
освітлюють палітру барв.
Ліс мовчазний, немов примара.
Короткий день, довжезна ніч.
Господь веде Святу Варвару
стежинами біля узбіч.

І саме на отій дорозі
завчасно відвела біду!
Врятованому, що в знемозі,
сказала: «Долю я знайду
тобі! Чекай лише терпляче!
Ти довго в пошуках блукав!»
Подарувала йому вдачу:
все, що судилось, подолав!

Довгоочікувана доля!
Сімнадцятого грудня день…
У суміші кохання й болю
єднання відданих сердець.
Грудневий ліс. Сніжинки білі
з’явилися неждано, враз.
Небесне, животворче диво.
Варвара й зараз серед нас.

17.12.2020
Свідоцтво про публікацію №121010309287

Ти – мій !
І май це на увазі !
Навіть якщо ампутуєш свій член,
потóму втопивши його в унітазі !
навіть якщо відчикрижиш язик,
свій солодкий і пружний імітатор правди!
все одно! ти лишатимешся моїм!
ти б не зміг
пальці свої на руках відрубати!
довгі, вправні, дворянські пальці свої
ти залишиш мені?
ти залишиш мені!
(бо музикант ти!)
(бо твій інструмент –
паль-ці!)
(пальці одні –
завжди, завжди оберігав ти!)
о!
щастя…
щастя себе вгамувати…
ними…
форте-піан! – ними…
ріх-тер-сь-сь-ки-ми та-ки-ми-и-и-и-и…
рі-х-х-х-тер-сь-сь-к-к-и-и-м-м-и-и-и
т-т-т-а-а-а…

2–3 листопада 1995 р., Київ

Щоб світ позбавити біди –
Не постояли за ціною, –
Пішли без роздумів діди
В горнило праведного бою.
І не боявся ні один
Вояка пострілів убивчих,
Тому дожити до сивин
Міг Богом обраний щасливчик.
А мій дідусь таким не був,
Хоча лихого не накоїв, –
Тож ми з бабусею журбу
Ділили порівно – надвоє…
04.01.21

14
- «По руках! Якщо зумієш
взріти, може і прозрієш:
три світи є на землі,
і в тобі, і у мені, -
світлий можна звати раєм,
темний – пеклом, чорнокраєм,
а між ними – ізолятор,
що разом – акумулятор.

Все енергія. Тож миру
більше на кінцях, а виру -
посередині, де ти
просто в лоні суєти,
і тому у кожнім з вас
стільки різного нараз.

Ви й посвячені умінню
бійки зі своєю тінню,
ви - сторожа на межі,
ізолятори-мужі,
тож, як тягне до дозвіль,
зразу вам і цвіль, і міль!

15
Та як слуги Провидіння
й виконавці повеління,
хочеш, укладемо пакт
про взаємний контрафакт?»
- «Трясця, оповив журбою!
Що ж, хай пакт! І чорт з тобою!
Але скільки ворогам,
стільки помочі і нам!

В Молі, Дідьку, ти на службі,
з нами ж будеш вірний дружбі!
Бачиш на мені браслет?
Це мисливський амулет.
ми тепер з тобою більше,
ніж вертеп й анахорет!»

- «Кинь, Миколо, свої жарти,
ти серйозно? Ми ж не в карти…»
- «То й підписуй дружній пакт
чи пірнай в мій артефакт!
Будеш там, як в пляшці джин,
гарантовано один.»

16
- «Це ж, Миколо, хто з нас диявол?
Ти ж усіх порушник правил!»
- «Ти б мою бабуню знав,
тож її дарунок. Став
і печатку от сюди,
повертай мене, і йди.

А війни мине бодяга,
втратить силу ця бумага,
та вже нині із мішка
випущу твого дружка.»
Дідько криво усміхнувся,
час ожив, туман зметнувся,
і світанок у ту ж мить
пробудив природи хіть.

Літня ніч минає скоро,
Миколай глядить бадьоро
на угоду, на печать:
«Чорт не мед, але й не тать!»
Обстановка хай тривожна,
але дихати вже можна.

17
А у штабі далі рейвах,
всі на цирлах, і на нервах.
Головний дивертисмент:
що нагрянув президент,
щонайвищий командир,
з голочки новий мундир -
як не глянь, аби нівроку,
непозбутній елемент.

І немов по протоколу,
потрапляє на Миколу,
що аж руки вверх підняв -
от попав, та не пропав!
Звісно, зразу ж опустив,
честь віддав і тихо б зрив.

Та Верховний ловить мить!
Генералів підкузьмить
це улюблена зі справ,
і тепер він їх дістав!
Каже: «Як, солдате, тут?
Чим служивий дише люд?»

18
Миколай ж по повній формі
доповів, що все у нормі,
та вже до своїх пора,
а у штабі он жара.
І глядить на президента,
як слідак на резидента,
що сховався за душком
мирри вкупі з коньяком.

- «Поспішаєш ти, Миколо,
а ворожих сил навколо,
наче хто їм дав ключі,
тут бої ж були вночі?!
Тільки правду, без лапші,
винен хто в цім шабаші?»

- «А не ви дали ключа їм?
Пригрозили, чи навзаєм?
Вже була така близька
перемога, та війська
перетворені в дозори -
бо у нас переговори!

А стояв я в ближнім колі
в караулі, он у полі,
аж раптово звідкілясь
«де-ер-ге» ота й взялась.
Як проникли, де й коли -
може біси й провели.»

19
Президент: – «Говориш біси?
Хоч одного б до валізи
і на перемови з ним,
це було б! Та менше з тим…»
Слушна думка про Фацета! -
тре Микола амулета:
- «Дідьку, підсоби цьому
не програти вмить війну.»

Дідько ж тут як тут: -«Я мушу
за контрактом його душу
відробляти лиш грішми,
хай поладили й не ми.
І не здатен цей гравець
глорії вдягти вінець,

Та йому відкрию очі
на війну, і в дні урочі
може вдасться провести
цвіль і міль, але і ти
зайве не чіпай мене,
я ж не сотворяв земне!»

20
Дідько зник, а в Президенті
щось змінилося - в моменті
проявилося таке
в зорі наче і людське:
- «Я відчув твій біль, солдате,
та сусідство наше кляте!
Ядерний удар в той час
мав відбутися по нас!

Ззовні жодної підтримки,
і в скарбниці ні скоринки!
Ми спинилися за мить
до фіаско, тому «цить»,
бо то бісова мара -
на одному йти «ура»!

Глянь тверезо – ми не в змозі
наступати голі й босі.
Та вклоняюсь вам - у нас
не забрали весь Донбас!
Хлопцям так і передай,
що скінчу в тилах роздрай!»

21
Добровольцю добре всюди!
В штабі ж крик на повні груди,
мир здійнявся на диби -
як ти міг! А щоб..! Аби..!
Зупинилися на страті -
у своєму добробаті,
і відправили назад,
як форель у водоспад.

І нарешті! Майже вдома,
де все та ж війни судома.
Слава Богу, всі живі
побратими бойові.
І дружина пише, в них
теж порядок, як у всіх.

-"Чула, стали добробати,
припинили наступати,
що війська міняють вас -
тож додому в самий раз,
ти ж там не якесь цабе?»
Й вічне: - «Бережи себе.»

22
Звична фронтова дорога:
кожен день дарунок Бога,
кожна ніч - на рубежі,
на краєчку, на межі.
Літо відстрілялось. Осінь.
Та ворожа суне гусінь
збоку, знизу, звідусіль.
Тягне цвіль кремлівська міль.

Згуртувалась Україна,
та все та ж важка година,
мовби хто прокляття шле
на здорове і живе,
наче навіть чортівня
тому лиху не рівня!

Дідько теж казав Миколі,
що не вибрик це недолі -
гонять міль і цвіль сюди
невідомі з Пустоти,
владогниди всіх країн
сотні років служать їм.

Й те, що робиться, – початок,
смертний на живе податок.
Хочуть пошесті, війну,
і за будь-яку ціну.
І, що дивно, пеклу теж,
сей загрожує безмеж!

23
Здивував Миколу дідько,
ніби і поважний дядько,
а таку пургу несе!
«Невідомі»?! - Знає все!
Хоч і дане держить слово,
он як з пактом - сутінково,
та тримає на плаву
нашу мляву булаву.

А як діяти – не каже,
от же сотворіння враже!
І світи - всі три – мовчать.
Та іще незборна рать!
Що ж поставлено на кон,
раз такий армагедон?

Надто вже складні питання.
На війні ж не до вагання!
Просто знаєш - здатен ти
за країну полягти,
й вищої нема снаги!
Стережіться вороги!

25
Запах смерті. Залпи. Втома.
Сниться, щось майструє вдома.
Та горить аеропорт.
Фонтанує кров з аорт.
Сниться подорож додому,
Битому, проте живому
пара тижнів, як розмай!
Сниться Миколаю Рай.

Білосніжний, мов на хмарах,
а всередині у чарах,
не земний - ясніший світ,
у безмежності політ!
Та хтось рідний каже: – «Ні,
ви найкращі, бо земні!
Все тримається на вас,
ви на тверді в самий раз!»

Миколай: - «З цього закону
бійня там тепер до скону?»
«- Та згасає вже війна,
лине вічність осяйна,
сходять Сонце і Земля
у світанні Новодня!

26
Розтулились многі очі!
Тане зло в туману клоччі.
Прокидається живе -
розумом загати рве!
Так буває - до світання
в сни влітає тінь страждання,
а прокинешся, авжеж,
серцем радісно сяйнеш!

Будь собою - злетом Світла,
тим, чия душа не зблідла.
Ви ж бо не такі й малі,
ще й на промені Землі!
Міль зачахне, всохне цвіль,
і утрат умовкне біль.

Прокидайся ж, Миколаю,
ген, твій дім на виднокраю!
Кращого собі не чай,
і від бісів не приймай,
бо, коли пішло на те,
жінка в тебе вміє все…»

27
От наснилося в дорозі…

А вже доня на порозі!
«- Татку!» - І біжить навстріч.
Син неспішний, ясна річ.
А кохана біля сина,
наче визріла малина!

І такі тремкі в крові
дальні залпи бойові! -
наче в мирній тишині
мовлять у Височині
від замовклих на Землі
безперервні журавлі!..

-

В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана -
все, що люблячи, беріг,
що обрати в долю зміг.

Фатальна красуня


Не дивися, спокусник,
ласкаво,
Обіцяти не смій
пастораль,
Я не лялька твоя,
не забава,
Невагому дарую
печаль.

Неймовірна, оманлива
квітка -
Залицяльника слово
крихке...
Пишний зал в родовому
маєтку -
Танго це нескінченне,
гірке!

Моя посмішка повна
чаклунства,
Душі хлопців несе
в коловерть,
Нещодавно пішла
із дитинства,
Та душевно втомилася
вщерть.

Танго гірко розплилось
імлою,
Десь розвіялась пишна
юрба,
І залишиться разом
з тобою
Мій дарунок: прозора
журба!

Завдала тобі розпач
і рану,
Познайомились ми
навесні,
Я карати жорстоко
не стану:
Ти сподобався, хлопче,
мені!

А хочеш так? Щоб сніг і хуртовина.
Імбирний чай, веселі голоси.
Посеред площі сяюча ялина
У золотому зареві краси.

І блискавично котяться хвилини.
Блищать вітрини, стеляться слова.
Хай буде так. Прокладено стежину
У Новий рік, в омріяні дива.
30.12.2020

Усе життя в театрі… За куліси
іще в дитинстві доля привела.
Не зустрічав я кращої… актриси.
Обидва в тебе зламано крила,
синці і шрами по усьому тілу,
на серці, особливо на душі…
Палке жадання, як того хотіла,
постійно закипає у ковші.
Кипить щоденно, булькає, клекоче,
випалює навколо все живе
і той вогонь не вбив мене, напрочуд,
та рана вряд чи скоро заживе…

У кущі глодовім
Знайшов зайчик сховок,
Щоб вовк та лисиця
Не дістали звідти.

То ж в кущі глодовім
Він, наче удома,
Ніби в своїй хаті
Зайчисько вухатий.

2020 р.

Ще торік писав і день, і ніч,
Сонечком обарвлював сторінку.
Нині ж - фарби й строфи - з потойбіч,
От і вмовк, щоб не лякати жінку.

Бачу правду, чорну та гірку,
Виорану кривдою та смутком.
Муза ж - у глухий загнала кут,
Бгає лжу у вірші контрапунктом.

От і б'ється серце через раз,
Удихну, а видихнуть несила.
- Геть від мене, зраднице, на Марс!
Ось, тримай Пегасові вудила.

І шукай деінде хлопака
Для рожево-теплих пасторалей...
Бач, на круп коняці клумака
Почепив. Тепер "крути педалі".

Важко, та зробила перший крок,
Попрощалась мовчечки, без крику.
В мене ж - творча пауза, амок.
А чи довго? Певно що, довіку.

03.01.2021 р.

Інакший голос,
ти якого ось.
Прононс біди
в концертній залі ранку.
Сюди іди –
тут щастя відбулось
і шлях роздоливсь
повз хмарки́ серпанку.

Інакший голос,
ти якого блеф,
якого вдих –
застуджена реальність.
З долонь моїх
твій білий барельєф,
напнувши воло,
корчить ґеніальність.

Інакший голос
тільки не кричить,
він мій завмуз,
що подає команди.
Лукавий блюз
тепер щодня звучить,
мов пса запрошує
з зимової веранди.

3 січня 1996 р., Київ

Ніч, наче тінь, промайнула і зникла
В ясності добрій прозорого дня.
Лагідна прозолоть вплавилась швидко
Блисками й іскрами в шибку вікна.
Сонце сіяє невтомно над світом,
Тільки природа дрімає німа, –
Сковує холодом яблуням віти
Ледве припудрена снігом зима.
Як іще пору оцю обманути,
Щоби наблизить появу весни?
Серце морозом пронизує смуток
І облягають звеселені сни.
03.01.21

Поволі днина догоряє,
Парує тихо так земля.
Лишає сонце в тихім гаю
Рожевий відсвіт між гілля.

Усе тьмяніє напочатку -
Кущі, дерева — як стіна!
Імлу враз прорізають цятки -
Вогні із кожного вікна.

І темрява святково дише,
Мов усміхається де-де.
І вогневіше, веселіше
Вервечка світлячків гряде.

Імла розсипалась на шмаття.
Усюди — сяєво ясне.
Мов хтось розпалює багаття,
І сад от-от ним спалахне!

2 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)