Кіт Василь примружив очі,
Муркотіння, мов шансон,
Як приємно на дивані
Про Кохання мати сон.

Лине танго світлим лісом,
Гей, танцюй і не барись,
Подарує ніжні чари
Василина, Киця-Рись!

Тільки раз ласкаво гляне -
Все яскраве і дзвінке,
Як смарагди, в Киці очі,
Серце ніжне і палке!

Василина, Василина,
Найвродливіша дівчина,
У ві сні і наяву...
Кіт Василь тебе кохає,
На гітарі файно грає
Серенаду чергову!

У тумані минулого – зали,
і вокзали, і станцій вогні...
є і гавань, де щастя чекали...
а воно опинилось на дні.

Ми його відкладаємо й досі
як на рейді чужі кораблі
не готові до рейсу матроси
у круїзи навколо Землі.

Ця іронія із гіркотою
помагає за шумом прибою
уявити на острові рай,
де під пальмою доля ночує,
на банани очікує всує,
а ковтає лише молочай.

10/20

Якби жили на острові безлюднім,
Я б збудував для тебе замок мрій.
І ці сумні осінні сірі будні
Не турбували тихий спокій мій.

І бути разом нам би не обридло,
І радісний навколо б чувся сміх.
Й до тебе ані жодне п’яне бидло
Не простягало рук гидких своїх.

І атмосфера хворого суспільства
Нас не топила б у болоті бід.
І дух лісів, і птаство голосисте -
Не владен тут нав’язливий ковід.

І всемогутні блискавки Перуна -
Як оберіг — все палять зло в огні,
Сміється сонцем голуба лагуна,
І Велес надихає на пісні.

І на Природи чарівливім лоні -
Лиш ти і я, і щастя навкруги.
І плескає поезія в долоні -
Любов цвіте — вінець творінь Богів!

10 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Опісля зливи в ліс осіла хмара,
суха і тиха, наче рання осінь.
Кохана, це туман, це явище природи,
яке всі інші прояви поглине,
всі інші явища і прояви людини,
бо ми йдемо в туман…
Але, кохана,
скажений звір фіалку здивував,
коли непрохано ломився через ліс
і наступив їй на останній лист,
що вже віджив своє красиве літо
і не болів.
Цим звіром буду я.
Тому тримай цю квітку і обожнюй
яву минулу, що жила у лісі.
Між нетрів розпухнастився туман,
тому, кохана, ми йдемо не в хащах,
а там, де гілка іноді – в лице,
або за коси тягне й не пускає.
Ти – гілка.
І лише один туман,
коли зі мною ти тріскочеш поруч.
Не цілься в око…
Влучиш в інший бік.
Тобі давно вже в інший бік, кохана.

19 червня 1996 р., Київ

Уже на осінь сонце повернуло,
уже під гору пролягли стежки,
та ми свого кохання не забули
і почуття не вийшли за дужки…

Іще душа як в юності співає
і серце прагне віддано любить,
і тонем у весняному розмаї,
і думка лине птахом у блакить…

Пора оця триває хай безмежно
і пісня в грудях зовсім не стиха,
але з коханням будьте обережні –
воно залежність хутко виклика!

Може, коло зімкнеться – і стане усе до снаги:
Докладати зусиль, відкидати з дороги каміння.
Нам іти навмання, набиратися слів і терпіння
Аж до перших снігів.

Попри зливу вагань, буде рівно стелитися шлях.
Розімкнути замки і відкрити обійми для дива,
Щоб шукати себе, достеменно простих і щасливих,
Ми здолаємо страх.
09.10.2020

Тужить дощ за вікном,
тоскну музику грає на скрипці,
Я за білим лелекою
світло шукаю в раю,
та ховаю свій біль, як горішок
у темній шкарлупці,
щоб ніхто не розбив
необачно знов душу мою.
Скільки раз обпікала
окропом розчулені губи -
стільки й ж зопалу били
по лівій і правій щоці.
Виправдовувала та прощала
зневагу і грубість,
проковтнувши образу,
затиснувши щем в кулаці.
Не скажу вам, що я
подарунок любому на свято,
і тому мені доля підносить
троянд колючки.
Не завжди за гріхи,
за добро теж буває відплата...
а на сяйво вогню все летять
і летять - світлячки.

07.10.2020р.

Допоки сонечка не видко
Між мерехтливих смуг хмарин, –
Шліфує дощ до блиску шибку
І скло звучить, мов клавесин.
А я, вслухаючись у звуки,
В руці олівчика затис,
Щоб рахувати втіхи й муки,
Які в дощі переплелись…
09.10.20

( пісня)

Ой, літа-лелеки,
Роки-журавлі,
Долаєте легко
Шляхи чималі.
Відстані великі
Швидко ви пройшли,
Осінь зовсім близько
У моїм житті.

Бабиного літа
Легку і тонку
Сріблястую стрічку
Вплела у косу.
Мережила землю
Дощиком дрібним,
Сяяла зорею
Ясно з вишини.

Раділо серденько,
Тішилась душа.
А літа-лелеки
Все кудись спішать.

2020 р.

Забираю слова,
вони занедужали, друже.
Роздягаюся, сплю на камінні, не сплю.
Філософія – завжди обман,
завжди впевненість дужа і дуже.
Я – її обираю за те, що когось не люблю.

Я хотів би з ненависті вирости в сфінкса і вмерти.

22 листопада 1995 р., Київ

Не спала, слухала весну
під осені свинцевим небом.
Усі думки лише про тебе…
Світає, мабуть не засну…

Не спиться… Сон тікає геть,
мандрує за високу гору.
В уяві дика коловерть…
Ні, не засну, вставати впору.

Ти знаєш, як душа щемить –
аж розриває власне тіло!
І не змовкає ні на мить,
вона завжди тебе хотіла…

Тобою марила завжди,
у всі часи тебе шукала…
Усе вдивлялася в сліди
серед безликого загалу…

Їй так хотілося тепла,
їй так хотілося кохання,
та не з тими життям ішла,
свій хліб ділила і бажання…

І ось нарешті – тільки ти,
коханий, бажаний, єдиний…
Тож поєднати назавжди
я прагну наші половини!

Гермес в сучасності жорстокій –
Найцікавіший, певно, Бог.
Йому не притаманний спокій,
Для нього й Зевс верховний – лох.

Як він Богів дурити вміє,
То що казати про людей?!
В Аїда царство хитрим змієм
Проводить мертвих спритник цей.

Украв у Зевса владний скіпетр,
У Посейдона взяв тризуб,
У Купідона – злотні стріли,
Й корів священних хитрий зух

Зманив у Бога Аполлона…
Він кару б мав за тих корів,
Та ліру винайшов чудовну
І грою Бога він скорив.

І пояс вкрав у Афродіти,
І у Арея – меч його,
Уже дивуються і діти:
А що з людьми робив цей Бог?

Він рідко в Божу йшов обитель,
Мав на землі багато справ.
Він злодіям був покровитель
Й Олімпу волю провіщав.

Сприяв же людству безупину,
Шляхетний жив у нім порив.
Він міри, ваги і довжини,
І числа й азбуку відкрив.

І заохочував до злетів,
І спорту розвитку сприяв,
Був покровителем атлетів…
Давно стоїть ця статуя!

Уже їй понад двісті років,
Реставрувалася не раз.
Епохи лагідні й жорстокі
Минались. Мов не владен час

Над сином Зевса й німфи Майї,
Сміється сонцем нижній став.
Ще про Гермеса нагадає,
Що дідом Одіссея став.

19 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров, -
Навіть коли це не вальс, а пора розставання…

Я не прощу собі часу змарновану мить,
Я не заплачу, я вашу сердечність пробачу…
Чуєте, мила, як шаля розлуки летить,
Нам не спинить цю мелодію втрат необачну…

Осене, в краплях загублених сліз бурштину,
Жовтих троянд, запечалених присмаком втечі…
Я вам дарую із серця троянду одну,
Хай вам горить поцілунком у дні холоднечі.

Вальсом розлуки, акордами ласки і зваб,
Вальсом прощання завершимо любощів мову.
Жовтень у нас як яскравих зірок зорепад,
Арфами млостей вбере почуття у обнову…

Я вам, кохана, навіки признаюся в тім,
Що не знайшов біля вас ні розради, ні ради…
Мила, як осінь - у вальсі кружляймо, летім,
Хай нас пращають багряні, жаркі листопади…

Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров.
Ох, це зітхання альтів - наче біль розставання…
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…

9 жовтня ,2020. Ніч, імпровізація.

Давай почнем усе спочатку,
я запрошу у гості ніч,
зніму поношені пальчатки
і витру помилки до цятки…
Ми стрінемося віч-на-віч!

Давай поглянемо у вічі,
у них лиш туга і печаль,
а у серцях палають свічі
і душі душать протиріччя –
не зберегли любов… А жаль!

Неправда це, усе неправда…
То божевілля, машкара!
Твоя любов мені відрада,
вона в мені і ти десь рядом…
Пора зустрітися, пора!

Давай почнемо все спочатку,
я запрошу у гості ніч,
наллємо кави у горнятка,
знайдемо істини зернятка…
Кохання – незбагненна річ…
Нас поєднає наша ніч!

Знаю, що в'ється усе по спіралі.
Бабине літо борвієм промчиться.
Зв'яже калина в пучечки коралі,
зливи удосталь нап'ється криниця.

Вмовкне лісів семиструнна гітара
і розлетиться в повітрі на друзки.
Ластівки в небі - летючі примари,
сядуть хрестами на чорні мотузки.

З вітром посваряться клени багряні,
груди застудить земля безпритульна.
Всохнуть сади, винограду ліани,
небо збиратиме в кошики руна.

Мряка за вікнами... Шибку туманну
мжичка марудна помити не взмозі.
Злий листопад хризантему останню
скоро безжально вночі приморозить.

Я сповиватиму тугу осінню
в ковдру картату, нудну колискову.
Прийде година збирати каміння,
лущити зерня від плевелів знову.

Зникне жура, нудьгувати завчасно.
Втопить надія сніги в високості.
Поки існую і сонце не згасло,
не затуляю фіранками - осінь.

06.10.2020р.

Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитися, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на другім колі.
Не судилось разом бігать нам ніколи.
Та не зупиняйся біля мене, люба,
Біжи щонайшвидше, зрідка лиш вигулькуй.
А я чорного жука візьму за напарника.
Не на стадіоні – між старечі в парку.

Не називай мене словами
Смішними й марними тепер,
Коли сюжет для мелодрами
В уяві автора помер.
Не називай мене так само,
Як невдоволені жінки
Тим, що я тільки сплю ночами,
Утомі ранній завдяки.
Не називай мене надалі
Ніколи більше молодим,
Адже нема вогню з кресала
І жару вогнища затим.
Не називай мене причинним
І добрим дурнем водночас
За те, що вишукав причину
Тобі для крихітних образ...
08.10.20

Хай час прочинить двері після мене
для золотих беззахисних дітей.
Хай хоч один, але крилатий, ґеній
між ними буде зватись – Прометей.

Мій дух нестиме ягоди для нього
в руках його бабусі чи сестри,
коли замкнуть бешкетника малого,
щоб він уроки Всесвіту зубрив.

І ягід з’їсть – і буде знати всує
у покровительстві Всесвітнього Знання.
Що не довчить – нехай дофантазує,
бо так і станеться, бо ґарантую я.

Чийсь інший дух його зодягне в одіж,
яка оберігатиме від зла.
Хай навіть ґеній голий і босо́ніж –
ця аура є, буде і була.

Коли кохання матиме й загубить,
і жити не захоче Прометей –
тут при́йде Бог: якого він полюбить,
розсіявшись любов’ю між людей…

Талант і ґеній у одній особі –
це всі світи в єдинім слові: Бог…
Маленький хлопчик мав маленьке хобі,
перш ніж назватись – Ґессе чи ван Ґоґ.

11 січня 1996 р., Київ

В церковці служба, а не балаган,
(прощають москаляток-людожерців).
Заздравниці співають ворогам
Лише раби. А вільні - б'ють у серце.

Бо меч потрібен теж - не тільки щит,
А сірий наратив - до казки-дива.
Без оборонця лютого наш рід -
Тічня овеча, для орди пожива.

Є щира правда. Є олжі слова -
Це складники солодкого причастя.
Добро ж без зла - дитина нежива,
Без ночі день - не радість, а нещастя.

В степу лежать без душ мої брати,
Кремлівським вожаком убиті підло.
Із квітів зла - ростуть добра плоди,
А чорнота слугує тлом для світла.

Я не прощаю підлості й обид,
Якщо сусід не друг - вовчисько сірий.
За око - око! Божий заповіт!
І відмінить ніхто його не в силі.

07.10.2020 р.

Вже на останньому причалі
надії наші і жалі...
Нехай тривоги і печалі
несуть у вирій журавлі.
А нам лишаються напам'ять
у золото убраний сад,
осінні айстри, що не в’януть,
і неминучий зорепад,
і ранні ружі біля хати,
і пізні маки на межі,
і ти, немов з ікони знята,
коли ми ще були чужі.

А ще – місцина у долині,
де шелестять очерети...
і досягає висоти
моя душа на павутині,
де ще відлунює донині
у пам’яті – найперше Ти.

10.2020

Згадалося, як то колись було.
Поїхали ми з мамою в село
Провідати у гості до бабусі.
Квитки назад узяти не вдалось,
Затриматися трохи довелось
І мама каже: - Що ж, піду, пройдуся.
Провідаю околиці села,
Згадаю, де я бігала мала…
Мені самому теж цікаво стало.
- А можна, мамо, і мені піти.
Побачить хочу, де ходила ти,
Коли років, як мені нині, мала.
- Ходімо, синку. Чому би і ні?
Я покажу тобі місця чудні.
Якщо вони донині збереглися.
Зібрались швидко та і подались,
По тихій сільській вулиці пройшлись.
Аж раптом мама каже: «Зупинися!
Поглянь уважно на подвір’я те.
Он бачиш – «вушко заяче» росте!
Ти його маєш зразу упізнати.
Вона біолог, в школі виклада
Зна – як яка рослина вигляда,
Та і мене навчила вже багато.
Я ближче до паркану підійшов,
Очима кущик вказаний знайшов.
Його і справді важко не впізнати,
Бо ж, наче вуха заячі стирчать,
Пухнасті, сірі…От-от побіжать…
- Їх ще овечі вушка можуть звати, -
Сказала мама… Ми село пройшли.
А далі уже луками пішли
Над річкою, що тихо жебоніла.
- Он журавлині носики ростуть.
Їх ще в народі грабельки зовуть, -
Над трав’янистим кущиком присіла.
Я нахилився, придивлятись став,
Бо ще такої до цих пір не знав.
Рослина листя по землі стелила.
На пагонах рожеві пелюстки.
Плодів іще не бачив я таких:
Такі собі товстенькі гострі шила,
Що, справді, дуже схожі на дзьоби.
Я, навіть, фото декілька зробив.
Аж чую, мама знову мене кличе:
- Дивись, а ось голівка їжачка!
Я підійшов до берега ставка
Здивований, адже звучить незвично.
Трава, скоріше схожа на рогіз,
Якби на ній той дивний плід не ріс,
Увесь, мов голки їжачка колючі.
Росте в воді або біля води.
Як воно лиш забралося сюди?
Над цим питанням довго я не мучивсь.
Бо мама через луки подалась
До лісу, що стіною піднімавсь
Зовсім близенько. Раптом зупинилась.
- Поглянь-но, синку, бачиш лисохвіст!
Я підійшов. Трава ледь не в мій зріст
Мов лисячі хвости заколосилась.
Та й колір – наче лисячі хвости.
Схотілося торкнутись підійти.
Неначе справжні: і м’які, й пухнаті.
Хотів зірвати кілька та, проте,
Подумав: краще хай собі росте.
Хтось, може, ще прийде помилуватись…
А в лісі, теж, зізнаюся, чудні
Котячі лапки стрілися мені.
Бо, справді, на котячі лапки схожі.
Іще я око вороняче стрів.
Там синій плід, неначе око, зрів.
Чотирилисник з одним плодом кожен.
Коли ще ми зустріли копитняк,
Не стримався, спитав у мами: - Як
З’явилися на світ оці рослини?
Чом така назва – можна зрозуміть.
Та хтось же мав це диво сотворить?
Хтось знати їх походження повинен!
Всміхнулась мама: - Звісно, так і є.
Я на питання відповім твоє,
Бо теж колись бабусі задавала.
Вона мені таке розповіла,
Що я забути й досі не змогла,
Можливо, тому вчителем і стала…
Була тоді ще сива давнина.
У лісі відьма кублилась одна.
Собі хатинку серед хащ зліпила.
Казали люди – навчена була,
Тож на весь люд вона страшенно зла,
Постійно людям капості робила.
То видоїть в якімсь селі корів,
То зробить так, аби хтось захворів,
То відбере у когось собі років.
Старою зовсім вже вона була,
Вже й чародія їй не помогла
Буть молодою. Та жила ще поки.
Ніхто не відав скільки відьмі літ,
Та пам’ятав її найстарший дід,
Який уже ледь дибав по подвір’ю.
Казав: ще мати як була мала,
То відьма та у лісі вже жила.
Хоч дідові тому не всякий вірив.
Так от, та відьма зла на увесь світ,
Жила у лісі вже багато літ,
Ходила уже ледве із клюкою.
Та ледве день до ночі поверта,
Кудись ночами на мітлі літа,
А поверталась іще більше злою.
Хотіла бути вічно молода,
А бабою старою вигляда.
Отож і злиться, аж виходить з себе.
Бо знає – десь до неї смерть спішить,
А їй іще так хочеться пожить,
Ще стільки зла пустити навкруг себе.
Жила у лісі відьма не одна.
Колись дитину викрала вона,
Аби комусь найбільше зло вчинити.
Дитина так у лісі і росла,
До справи прилаштована була,
Бо ж самій відьмі важко вже робити.
Тож хлопчик ріс у відьминій норі,
П’ятнадцять літ йому о тій порі
Було. Він вже багато в чому знався.
Для відьми трави, корені збирав,
Привчався до її таємних справ,
Але від неї злості не набрався.
Хотів втекти, але куди втікать?
А на мітлі не вміє він літать.
Тож мусив тихо поки що терпіти,
Щоб дочекатись слушного часу,
Як, може, відьму в пекло віднесуть.
За нею не збирається жаліти…
Якось під ранок відьма приліта
Зла, як собака. Хлопець не пита,
Бо видно і по ній, як зло хлюпоче.
Мітлу жбурнула, дибає кругом,
Не може зла утримати свого
І щось весь час під ніс собі бурмоче.
Прислухавсь хлопець та і зрозумів,
Що, аби трохи втишити свій гнів,
Рішила відьма воду отруїти.
Тож ходить, хоче гарно пригадать,
Що саме треба до води додать,
Аби весь люд навколишній споїти.
Вони ж усі з джерела воду п’ють,
Отож себе отрутою і вб’ють.
А їй не вперше гріх на душу брати.
А вже ж стара та і зовсім сліпа.
Ще із клюкою по двору ступа,
А далі в ліс - боїться заблукати.
Тож хлопчика покликала вона,
Веліла готувати казана,
Води налити, пічку розтопити.
Самому ж повеліла в ліс іти
Та звідти їй, що треба, принести.
- По-перше, треба кінського копита.
Котячі лапки, лисячі хвости,
Заячі вушка треба принести.
Іще дзьоби потрібні журавлині.
Голівок їжачка мені добудь
Та око вороняче не забудь.
І це усе потрібно мені нині.
Не став нічого він її питать
Та обіцяв усе, що слід дістать,
Узяв свій лук та і у ліс подався.
Тварин, птахів з дитинства ще жалів,
Тож не збирався бовтатися в злі,
А обдурити відьму, як удасться.
Від злої відьми він вже дещо знав,
Багато в старих книгах прочитав,
Які вона у скрині зберігала.
Тож відійшов, аби не чула те.
А навкруги лиш папороть росте,
Бо ж відьма квіти всі повиривала.
Згадав закляття та і проказав.
За мить туман густий понаповзав,
Усе сховав у пелені молочній.
А, коли він, в кінці кінців, зійшов,
То навкруг себе хлопець і знайшов
Те, що від нього злая відьма хоче.
Він миттю у торбину все нарвав
І з нею перед відьмою постав.
- Щось ти занадто швидко обернувся!
- Ти ж попросила , я і поспішив.
Бач, скільки звіра й птаха «порішив»?!
- А дай-но, я поближче роздивлюся.
Хвости щось і голівки замалі.
- Так вивівся вже звір на цій землі.
Все зма́лилося, скільки літ минуло.
А от на вушка заячі дивись.
Такі пухнаті, тільки доторкнись.
Та відьма нетерпляче лиш зітхнула.
- Кидай усе мерщій до казана,-
Веліла гнівно хлопцеві вона,-
Та дай мені копистку дерев’яну.
А сам тепер подалі відійди
Та за моєю річчю не сліди,
Коли закляття я казати стану.
А хлопцеві навіщо вже того?
Він і без того вже досяг свого –
Не буде так, як відьма захотіла…
Хоч «отруїла» відьма джерело,
Але туди ходили всім селом,
Казали, що вода та має силу,
Бо ж і здоров’я людям додає,
Здається, й не нап’єшся, коли п’єш.
Про джерело пішла по світу слава.
Коли почула відьма, затряслась,
Від гніву аж червоним узялась,
А далі впала мертвою на лаву…
Рослини ж ті по світу рознеслись,
Десь зачепились та і прижились.
Теж не прості, велику силу мають.
Людей лікують від хвороб лихих.
Бо ж для добра творив той хлопець їх.
А на що схожі – так і називають.

Ой, осене, осене
Ти рудоволосая,
Вкотре вже примчалася,
З жовтнем повінчалася.

Провела лелеченьків
В дорогу далекую
І "кру" журавлинеє
В небо синє зринуло.

Як бігла долиною,
Зустрілась з калиною
Та вогонь роздмухала,
Пісню вітру слухала

І казки цікавії
Дуба на галявині.
Любим тебе, осене
Ти рудоволосая.

2020 р.

Не ревнуй мене, коханий,
коли приводу нема.
Залікую серця рани,
зрозумієш, що дарма

ти вагався безпідставно
і мені недовіряв.
Я для тебе сонцем стану
серед вистояних трав.

Стежечкою поміж степу,
зливою серед жалю,
чистим аркушем поета,
не за те, що я люблю,

а тому, що ти мій острів
в океані самоти.
Ріжеш тугу лезом гострим,
зводиш зоряні мости.

Ти мій янгол, кров венозна,
пісні, казки - чудеса.
Я без тебе неспроможна
осягнути небеса.

06.10.2020р.

Хай у злиднях я помру –
Ані кроку там, де ru.

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше плем’я чужоземне
обрав для всіх своїх ознак.

Я б осоромився накраще
сліпим жебрацтвом чи тавром,
отриманим напризволяще,
чи просто б став комусь рабом.

Але звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.

Бо й далі ти чатуєш серцем
мій кожний погляд, кожний крок,
щоб часом у раптовім герці
гори не взяв презлий пророк.

Щоб сміх (не недолугий стогін)
витав в обрамленнях ікон,
глядиш мої думки убогі –
і підкоряється Дракон!

Щасливий я – усе твоїм є!
Нещасний я – усе моє!
Вертаю в Стародавній Рим я,
щоб знала ти, ким раб твій є.

6 листопада 2002 р., Київ

Не вір, не бійся, не проси,
іще живі Харибда й Сцілла.
Впродовж віків, у всі часи
змінити долю нам не сила…

Говорять, пишуть і кричать
про це і мудреці, і книги,
а жирна талану печать
лишає нас життя інтриги…

Не вір, не бійся, не проси,
хай ти один у цілім полі,
будь воїном у всі часи,
господарем хиткої долі!

Венеція. Розкішні карнавали,
Веселі маскаради чарівні…
Під цим містком гондоли пропливали,
Ліричні в них співалися пісні.

Найбільше – про кохання дивовижне,
Як романтичний вечір надійде.
В «Софіївці» пливуть створіння ніжні –
То – лебеді й качата де-не-де.

Красива арка з каменів гранітних,
Смарагдова із хвильками вода,
Вгорі – міцні пілони ген помітно,
Тінь ворухку місток униз кида.

І ланцюги важкі поміж пілонів,
І кожен з них – із кільцями дуга.
І трохи далі – шлюз, як на долоні,
На Кам`янки вузеньких берегах.

І вабить око ця споруда вічна,
Місцевий прикрашаючи пейзаж,
В який вона вписалась органічно…
А ми продовжуємо наш вояж.

17 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

А для аналу б макакам - булана ялда.

2020

Я забула хто є,
де коріння моє,
під якою вербою
моя пуповина.
Місто це кам'яне
проковтнуло мене,
наче море бурхливе
маленьку піщину.

З неба схлипує дощ
і змиває із площ,
ті сліди підошов,
що лишив перехожий.
У неоні вітрин,
недолюблених днин,
я на привид ходячий,
недопалок схожа.

У потоці людськім.
загубилась, а втім,
в підземеллі метро
бачу вказаний вихід.
І прямую туди,
де грушеві сади
на долонях гойдають
осінню безвихідь.

04.10.2020р.

Не вір, не бійся, не проси,
іще живі Харибда й Сцілла.
У всі віки, у всі часи
змінити долю – нам не сила!

Поплещу я тебе по плечу,
ніби друга.
Ти не дурень: по жесту відчув –
це наруга.

Поплещу я тебе й по щоці,
мудрагелю.
Та й усім, що у мене в руці –
умегелю.

Кров’ю з носа мене не лякай,
чоловіче.
Винуватий – то тупо чекай
"суду Лінча".

Не скінчу́ вже ніколи – провчу –
замордую.
Ти не чуєш? Ні. Краще почуй
річ простую.

Той, хто зраджує друзів отак
тривіально,
наотримує ще і в п’ятак,
ще й орально.

І морально, щоб (зрадник…) мовчав,
покалічу.
Та якщо вже я віршем почав –
то й закінчу.

Мало в нас із тобою було,
ти, ледащо?
Що ж ти, падло, мене продало
за ні - за́ - що?

Мало випив зі мною чи з’їв,
вурдалако?
Слухай, може б, ти хоч відповів –
і не плакав?

Не пускай тільки сопель, прошу.
Ти ж не дівка.
Уставай, я тебе обтрушу,
просто дірко.

Я востаннє тебе підніму –
більш не буду.
Через тебе я сяду в тюрму,
ти, приблудо.

Раз наза́вжди собі зарубай,
хоч на носі:
зрадив друга – то й сам потопай
у поносі.

Що сидиш, як на греблі бобер,
у грязюці.
Роззувайся – і плавай тепер…
Дай-но руцю.

Дай багнюку зніму, освіжу,
витру спину.
Друзі – все… Хоч, по правді, скажу –
ти й не винен.

15 серпня 2003 р., Богдани́

У древнім замку Баллігаллі
цієї ночі був на балі.
Відвідали мене дві леді.
Одна із них – в картатім пледі
і більш нічого із одежі,
лиш очі-зорі у безмежжі
та шурхіт сукні на другі́й…
Ходи́ть босоніж до снаги
їм замком темними ночами,
як із минулого прочанам…
А з моря дув шалений вітер,
дерева долу гнув як віти,
і хвилі билися у скелі.
Було це чутно із постелі…
Аж раптом відчинились двері
і тінь з‘явилась на папері,
що залишився на столі.
Постала леді у імлі,
за нею інша крок ступила
й кімнату мороком накрило.
Обидві за столом присіли,
до мене певно мали діло.
Розмову повели про вічне
буття, мирське і потойбічне,
добро і зло, про сенс і суть…
Неле́гко їх було збагнуть.
Сиділи довго, аж до ранку,
а потім враз одна фіранку
відкрила і в ранковім світлі
умить розтанули обидві…

У широкому полі буйний вітер гуляє,
У високому небі жайвір пісню співа,
А коня вороного козаченько тримає
І з глибокої річки він його напува.
Шлях далекий позаду залишився у нього
І гіркого полону відчуття, наче ніж.
У татарськім аулі вкрав коня вороного
Аби рідного дому досягнути скоріш.
З гіркотою неволі не зрівнятись нічому,
Чи ж душа вільнолюбна довго може так жить?
Чим їй дихати можна в тому трюмі тісному
І роками не бачить над собою блакить?
Аж пече, як згадає, як в бою під Стамбулом
Захопила зненацька яничарська рука
І, немовби сьогодні, хоч і роки минули
Все встає перед очі та хвилина гірка.
І не встиг навіть крикнуть, щоб прийшли на підмогу
Не дала і дихнути та туга тятива.
І на роки скувала йому ноги і руки,
Дзвін кайданів й нагайка замінили слова.
Хто на каторгу втрапив – сподівань вже не має,
Бо для більшості бранців це могила-тюрма.
Із веслом проклятущим він живе і вмирає.
І побачить свободу вже надії нема.
Але він, як то кажуть, у сорочці родився –
Шторм галеру на морі на шматки розтрощив
І козак, як за рідне, за весло ухопився
І до берега Криму він отак і доплив.
Мабуть, за козаченька хтось так сильно молився,
Мабуть, хтось його вдома скільки років чека,
Що він все переніс, не помер, не втопився
І у руки татарські у степу не попав.
Кінь неквапливо п’є прохолодну водичку,
А козак у задумі огляда небокрай.
Там за річкою вже його рідна землячка,
Там уже його рідний, майже втрачений край.
Скільки сил і бажань він поклав задля того,
Скільки він перенести мусив бід і страждань,
Аби оком одним подивитись з чужого
На свій берег на рідний. А тоді помирать.
І бажання збулось. Навіть, лячно від того.
Він стоїть, як і мріяв, на чужій стороні
І рукою подати вже до берега свого.
А він кроку не ступить, наче закам’янів.
Що чекає його в стороні його рідній?
Чи живі ще батьки, чи здорова рідня?
Мне козак у руках нетерпляче повіддя,
Але не поспішає підганяти коня.

Хороші люди наштовхнули мене сьогодні на думку розказати історію Ноя з наукової точки зору. Дехто скаже - ой Сашко! Ти хоч і доктор історичних псевдонаук, але біблейські історії у своїх віршах та есеях викладаєш так, наче все те - казки, бо існують Біблія, Коран, Тора та ряд інших важливих документів давніх часів, які свідчать про те, що Ной не просто історична фігура, але й праотець всього сущого. Археологи та історики, які спеціалізуються на сходознавстві мудро промовчать. І правильно зроблять. Інакше б їх або побили камінням, або б наклали анафему.
Ось матеріал зі Святого письма Українського Біблійного Товариства, яке видане 1990-го року. За оригінал правив грецький переклад, здійснений для потреб єврейської діаспори Єгипту 3-2 століть до Різдва Христового.
Біблос , як тлумачать його богослови - це слово Боже. З’явилося таке твердження десь приблизно 1500 р.д.н.е. З біблійного надхнення випливає і непомильність Святого письма. Про герменевтику розповідати не буду, бо узагалі вас заплутаю.
До речі, є й місто Бібл (фінік.), нині воно називається Джубейль і є частиною Лівану. Засноване приблизно в 6-му тисячолітті до н.е. Тобто задовго до біблійних часів. Є й більш давніші - Тир, Сидон, Дамаск, але не про те мова.
Отже, що каже про Ноя Біблія?
Ной (івр. נֹחַ‎, Но́ах — у Біблії (Буття 5:29) витлумачено як «заспокійливий»; дав.-гр. Νῶε, араб. نوح‎ [nūḥ], Нух) — останній (десятий) з допотопних старозавітних патріархів, що походять за прямою лінією від Адама. Син Ламеха (Лемеха), онук Мафусаїла, батько Сима (Шема), Хама і Яфета (Буття 5:28–32; 1Пар 1:4).
Побудував Ной ковчег, звантажив туди усякої тварі по парі і сорок днів плавав просторами моря, аж доки не пристав до гори Арарат, де розвантажився і почав заселяти землю заново. Сталася ця подія, згідно з біблейською хронологією приблизно 5 тисяч років тому. Тобто тоді, коли існували вже десятки міст-держав по всьому узбережжю середземномор’я з багатотисячним населенням, своєю культурою, релігією, побутом, розвинутою торгівлею тощо.
Давайте розберемося - хто такий Ной, звідки він узявся, якого роду-племені і чи могла така історія трапитися насправді, чи це солодка вигадка екзальтованої релігійної громади.
А що ж каже про Ноя археологія та історіографія?
Отже, згідно з Біблією, Ной був виноградарем. Це багато що пояснює в характері персонажа, а саме: дуже любив буль-буль. І перше, що він зробив після Потопу… розбив виноградник! Не жито посіяв, аби сім’я не бідувала, не вівса для коника. А саме - виноград.
Вирощувати його як культуру почали в третьому тисячолітті до н.е. В давніших розкопках такого культурного продукту ще немає. Ніде. Аби пощадити богословів та вірян - беремо за точку відліку дня народження Ноя найнижчу дату – 3000 р.до н.е. Ось той час, коли жив Ной.
Том Войсмер - спеціаліст по давнім суднам, наголосив: навіть у 19-му столітті було не під силу побудувати таке гігантське судно як ковчег, ще й з одного дерева (кедра!). Я не кажу про ціну такого судна на той час та місце, звідки деревину потрібно було привезти (а росло воно за тисячі кілометрів від Месопотамії - в Лівані). Той же Том Войсмер наголосив, що потрібно було використовувати металічний каркас для набагато меншого для розміру корабля. А 137-ми метрове судно, зроблене з дерева, не може тримати форму. Воно швидко почне розвалюватися в морі, а шви розійдуться. Це - звичайна теоретична механіка та знання опору матеріалів. Не кажучи про те, що Ною було б узагалі непосильно побудувати такий великий корабель одному. А він будував його один.
За приблизними підрахунками на землі мешкає близько 30 мільйонів видів тварин. Отже Ною довелося б піднімати на судно по 50 пар за одну секунду. А точні розрахунки показують, що для загрузки живності Ною б довелося витратити 30 років. І як усю цю живність завантажити на 137-ми метрове судно? І ще питання: він сам вів кожну пару чи тварини піднімалися самотужки, попарно, стрункими лавами? А на будівництво такого корабля Ною було дано рівно сім днів. Ні ангелів, ні крилатих серафимів, які б допомагали йому носити колоддя та стовбури, витісувати шпангоути та реї у Святому письмі немає і слова. Тепер спробуйте і ви, шановні читачі, випити добряче молодого вина, а потім почати будувати…корабель! Можете одразу космічного.
То що нам залишається робити: вважати, що це міф чи діяння Господнє?
Але ж може бути і просте пояснення: вважати що мова йде тільки про тих тварин, які жили в місцевості де жив і сам Ной. Тоді це реально. Цілком реально: дві свині, дві корови, два коня, дві курки, дві кози, двох кролів, жінку і дітей під пахву - і гайда. Більш того - у книзі Битія розказано яких тварин потрібно взяти на борт Ковчега. А саме - по сім пар чистих тварин. Тобто тих, яких приносили в жертву Богові. А оце вже серйозна поправка, дуже серйозна. В книгах Левіт і названо 10 видів таких тварин. Всього десять, шановні читачі. Отже , 10 видів тварин по сім пар - всього 140 штук. Отже, слони, жирафи, бабуїни та кити відпадають. Лишаються кілька видів овець, антилоп, кіз та оленей. От і все.
І наказано взяти по парі нечистих тварин та пташок. В книгах Левіт та Второзаконня названо тридцять таких тварин. Отже, ще шістдесят: свиней, ящірок, зайців, равликів і таке інше.
А на додачу взяти сім пар чистих птахів: голуби, гуски та кури. Всього - 42 птаха. А загалом - 260 тварин.
Але бентежить головна причина: вселенський потоп. В Біблії сказано, що дощ лив, доки не покрив усю землю. Катастрофа такого масштабу мусила була б зоставити свої сліди як на суші, так і на океанському дні у вигляді відкладень.
І ось тут починається найцікавіше - наукові дослідження виявлення цих подій. А почалися вони всього 150 років тому.
Геолог Йєн Полаймер, який проводив геологорозвідку на всіх континентах не виявив жодних слідів вселенського потопу. Для цього було надто мало води, якби навіть одночасно разтанули Антарктида, Арктика, Гренландія та всі материкові льодовики, включно з витісненими з глибин на поверхню планети підземними водами. Води потрібно як мініму утричі більше.
Відсутність прямих наукових доказів - не єдина проблема. Сама ідея про всесвітній потоп протирічить всьому, що нам відомо про нашу планету.
Підказку дає книга Битія: вода з’явилася з джерел великої безодні. Що це за безодня? Та навіть якби вода з'явилася з підземних джерел та ще й у такій кількості, то задовго до Потопу по ній неможливо б було ходити, вона б перетворилася на багно. А сам потоп до невпізнання змінив би усю біосферу землі. Атмосфера була б настільки насичена вологою, що людина, намагаючись удихнути, просто б захлинулася. А тиск піднявся б удесятеро.
Отже, ця сорокаденна злива була локальною і зачепила тільки певну область Месопотамії.
Знавці Біблії, вивчаючи особливості мови, якою вона була написана, прийшли до висновку, що її ранні сторінки створені в 6-му сторіччі до нашої ери. Священники сіли і написали книгу, в якій вказали, що станеться, якщо люди не будуть слухати Бога. Їхнього племінного Бога - Єгови.
150 років тому на території Іраку на місці колишнього вавилонського міста Ніневія британський археолог сер Генрі Лаєрт знайшов сотні глиняних табличок з письменами. В Лондоні в 1872 році їх розшифрував Джордж Сміт. Саме він перший прочитав розповідь про потоп. Це був епос про Гільгамеша.
В табличках було дуже багато подібного до написаного в Біблії. «І великі боги вирішили наслати потоп». Правда не один Бог, а боги. «Побудуй човна і візьми на нього усякої тварі по парі». Про нечистих і чистих ніякої мови ще не було.
Таких історичних доказів потім буде багато і всі вони вказували на руйнівний потоп.
Ще одне, недавнє історичне джерело - епос про Етрахасісі, написаний задовго до легенди про Гільгамеша.
В давньоєврейській мові слова «країна» та «земля» пишуться одним словом. Ось звідки могла виникнути плутанина. Тому, цілком вірогідно, мова йде про потоп у певній місцевості.
В 30-х роках минулого віку археологи поновили розкопки в Іраці. Леонадр Вуллі зі своєю дружиною на території древнього міста Ур в Месопотамії на певній глибині наткнулися на шар мулу. Пізніші розкопки показали, що як мінімум три міста в Месопотамії були затопленими. Ще згодом таких могутніх шарів мулу на різних глибинах знайшли ще декілька. Отже, руйнівні повені в цій місцевості мали нечастий, але циклічний характер. Приблизно раз на тисячу років. Одна з них прийшовся на ті часи, коли жив Ной.
Але в знайдених історичних текстах стільки розбіжностей з Біблією, що виникає логічне питання: коли, хто і навіщо до невпізнання викривив справжню історію, яка має мало спільного з усталеною Біблією?
Згідно з новими даними ця історія розпочалася у шумерському місті Шурупак.
Сам Ной виглядав зовсім інакше: він був бритоговим та носив спідницю. В легенді про Гільгамеша сказано, що Ной володів сріблом та золотом.
5 тисяч років тому такими зливками розплачувалися за товар виключно багаті купці. Отже, він був не виноградарем. І будував він не ковчег для спасіння тварин, а судна для перевезення зерна, пива та худоби.
Всі великі міста того часу знаходилися на Євфраті. Возити товари річкою було набагато дешевше, аніж караванами по суші. І найбільше судно, яке вдалося розкопати з тих часів не перевищувало 12-ти метрів. Але в легенді про Гільгамеша є підказка: там написано, що барка була поділена на секції. Тобто, була в’язка суден, скріплена воєдино.
Ще одна цікава деталь з легенди про Гільгамеша: Ной був не простим торговцем, а царем міста Шурупак. Але й він корився тогочасним законам. Якщо йому б не вдалося привезти чужий товар у визначене місце та час - він би втратив свій трон. Якщо б не вистачило грошей покрити збитки - пішов би в рабство разом з усією своєю сім’єю. А його судна возили товари дуже багатьох купців міста.
Ще одна цікавинка: Арне Пебель опублікував в 1914 р. переклад шумерської таблички, що зберігалася у Філадельфії в Музеї Пенсільванського університету, де говориться про те, що побожний і благочестивий цар Зіусурда отримує вказівку від Уту (бога сонця) і вирушає на кораблі рятуватися від потопу, що бушував сім днів і сім ночей. Отже, за кілька тисяч років до Біблії шумери розповіли, причому так само, як і ассірійці, в поетичному жанрі, про ту ж саму подію - Великий потоп. Розбираючи письмена, археологи наткнулися і на першу текстологічну помилку єврейського перекладу шумерських міфів про створення світу: про цю помилку дві і більше тисяч років ламали списи теологи і теософи, - мова йде про створення Єви з ребра Адама.
А до чого тут потоп? - слушно запитаєте ви.
Відомо, що деякі ділянки Євфрата судохідні тільки по високій воді. Тобто, в липні. Але ризик був завжди. Особливо, коли висока вода з гір наклалася б на повінь.
Так і сталося. У ніч перед повінню на одному зі своїх суден Ной влаштував бенкет. А за ніч вода так піднялася, що довелося спасати майно. От до чого призводить неконтрольована пиятика.
В Біблії сказано, що дощ йшов 40 днів, у вавилонському літописі - сім. Достатньо було й одного дня аби наробити лиха. Переважна більшість чужих товарів затонула, як і свої судна.
Наступного дня, як написано на глиняних табличках, Ной уже не міг бачити землю: довкола була вода. 7 діб він чекав, коли можна причалити до берега.
Спочатку вода була прісною, а потім стала солоною. Отже, течією їх винесло в Перську затоку. В легенді про Гільгамеша так і написано «Перед ним простиралося море».
Єдине, що вони могли пити - пиво, якого на кораблі було достатньо.
В біблейському варіанті пригоди Ноя після причалення до гори Арарат у сучасній Туреччині закінчуються. А от у вавилонському літописі навпаки - тільки починаються.
Цікавий факт: на глиняних табличках тих часів написано, що Ной втратив трон, а в інших - що його вигнали з міста. Після потопу кредитори Ноя відшукали його і зажадали від нього повернути борги.
На одній з табличок вказано, що він подався в країну Ділмун. Ця шумерська назва відповідає сучасній назві острова Бахрейн у Перській затоці. Навіть сьогодні це - казкове місце. Тут, фактично, є все для щасливого життя. Далі ніяких відомостей про Ноя немає.
І ще одне: Ной був шумером, а не семітом. Це дуже важлива деталь. Але чи важить вона хоч щось у світі, де все написане і подане як священні тексти сприймають на віру?
05.10.2020р.

Як сумно без нього, мій Боже, і тоскно
торкатися музики безперестанку,
чекати на свято і плавитись воском
в багатті душевних розчулень до ранку.

Мов карти - думки тасувати й шукати
бубнового туза між чорної решти
христових і пікових дам. О, ці карти
я викину в ватру, як зношені мешти*.

І буду леліяти ніжні троянди,
що він дарував, просто так без причини,
сплітати мелодій хореї і ямби
у закутку серця зі слів павутинних.

Будити свідомість ліричним сонетом,
гортаючи в затишку томик Шекспіра.
Згорать, воскресати в обіймах поета
знов умиротворена струнами ліри!

Мешти* - взуття
03.10.2020р.

Не зріє ярина у високосний рік...
Тривога на душі із тугою у серці
за маскою лиця очима у люстерці
указує на те, що проминає вік.

Випрошуємо дні у бабиного літа,
і вечори ясні – у Музи на зорі,
коли лише вона уміє обігріти
надією... її луною угорі.

Шепоче осока, що літо не зів'яне.
А як мине старе, то зійде молоде
і сонечко зійде... оплакувати рано
усе, чого нема і не було ніде.

Нехай недоля б’є, а ми даємо здачі.
Негода затяжна не зупиняє час
і усмішка сумна веселої удачі,
і почуття нове не оминає нас.

Не радують дощі, зате немає граду,
і мряки, і сльоти...
повіють холоди...
та по спіралі цій полинемо туди,
де зріє урожай і грона винограду
обтяжують сади...
Коли немає ради,
дозріє ярина з роси, а не води.

10.2020

Завіса з дивної тканини
оберне сцену – на вівтар,
хвилини хрещення дитини
на ймення – Цар.

А ти вже впала на коліна
перед безтямним немовлям,
ти сурогатна мати сина.
Я не віддам!

10 листопада 1995 р., Київ

Намалюй мені весну квітучу,
Гомінливії чисті струмки.
Збережу цей малюнок онукам
Й розкажу як любив мене ти.

Зобрази ще і літо спекотне
Із трояндами білими вряд.
Порадію малюнку сьогодні,
Щоби довго його пам"ятать.

Намалюй мені пору осінню,
Що багрянцем дерева вкрива
Та калиновий кущ при долині,
Який душу вогнем зігріва.

І прошу, напиши ще картину,
Де в заметах дороги усі.
У серця лиш не впустимо зиму,
Нехай будуть завжди молоді.

2020 р.

Писати про ніщо, панове, доста.
Сонетів про природоньку - вози.
Лягти ж у домовину - дуже просто,
А от толково, з честю - не для всіх.

Хворіє люд від курива-горілки,
У жирні туші пхає ковбасу.
А в результаті - похоронні крики,
Вінки, гроби...чи щось не те верзу?

Мене питає совість: - Хлопе, хто ти?
Із тилу щур, а чи стійкий вояк?
А слізоньки пускає від журботи
Диванна сотня. Серед неї й я...

Вівсом та житом засіваю ниву,
Борщу каструля - мій найліпший друг.
За миттю мить, за роком рік - у прірву,
Ховається за щит страху мій дух.

Я правди розказав лиш половину,
Не вистачило декілька хвилин...
Таки помер я вчора за Вкраїну,
Аби батьки до старості жили.

05.10.2020 р.

Немов змія сповзла повільно з чаші,
Багато з неї випила води,
Що медицини символом є нашим,
І заповзла погрітися сюди.

Лягла собі спокійно на осонні,
Свої згорнула кільця чарівні
І позіхнула, розімлівши сонно,
І так застигла, наче уві сні.

Бог Посейдон створив немов це диво,
Примусив скам`яніти враз її,
Ударив тризубом і водограй красивий
Здійнявся вгору з пащі у змії.
(кінець легенди)

Іще у дев`ятнадцятім столітті
Це невідомий скульптор збудував…
До того з гірки каменів гранітних
Фонтанувала бризками вода.

Коли улітку нам буває жарко,
То підплисти так хочеться в човні
Під водограй – чарівний символ парку,
Щоб освіжили струмені сяйні.

16 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Він знав, що ця жінка заміжня,
і зради їй не до снаги.
КидАтися з кручі запізно
у пристрасне море жаги.
То погляд у неї дитячий,
то бритвою враз різоне,
то бризне у очі неначе
сапфірово-синім вогнем.
Шукає у ньому лиш друга
в затишній кав'ярні, а втім,
долоні тремтять від напруги,
як мак у волоссі рудім.
Він їй довіряє всебічне,
душею назовні вона.
Обручка на пальці, так тисне
обценьками - смута одна.
В домівці затята покута,
кудлаті почвари вини.
Ніхто її серця не кутав
в солодкі жасминові сни.
І жоден стежини не звідав,
у натовпі не розпізнав.
Лиш він її радощів свідок,
над мукою долею став.

30.09.2020р.

Ми лісом рищемо усюди,
Лише про битви всі думки,
Ми Зайці - хвацькі робінгуди,
Тремтіть Шакали і Вовки!

У ворогів квадратні очі,
Мета у нас завжди проста:
Підпалимо всі лігва вовчі,
Лису залишим без хвоста!

Давно забули слово "спокій",
Підвладні ми усім вітрам,
В нас гострі зуби і широкі,
Навіщо інша зброя нам!?

Зруйнуємо хижацький спадок,
Загони Зайців грізно йдуть,
Щоб в лісі був завжди порядок,
Чатує Заєць - Робін Гуд!

Давно забули слово "спокій",
Підвладні ми усім вітрам,
В нас гострі зуби і широкі,
Навіщо інша зброя нам!?

А я ж увірував у владу Господа,
Добро та ангелів...
Мене ж забили каменями, просто так,
Нащадки Авеля.

А діти Каїна стягнули чоботи
(є дрібка користі!).
Пророки і святі - це людям клопоти
І муки совісті...

Цілую божеські персти,
Питаю: - МесіЯ!
Чи помирати ліпше на хресті,
А чи отак як я?

А Він мовчить, ні пари з вуст -
Главою лиш хита.
Брат ріже брата - де ж тут ґлузд
І доброта?

P.S:

Так, за печалями та за тривогами
Шепочем з Богом ми
Про сни утомлені та мрії зламані,
Які Він дав мені...

04.10 2020 р.

Я – голова імперії моїх думок,
колонізую простори нові́,
захоплюю в полон тебе, о раб зухвалий,
і маю при собі таким, як хочу.
Моя є сила ефемерна і уявна.
На справжню сушу, жайворове поле,
на гідростанції і історичні пам’ятки землі
фізично не поширююся – ні.
Живу на подаяння фантазерів,
так само автономних,
так само анархічних,
так само схимників
земних монастирів
і неземних коранів, біблій, тор і маґій.

Я голосом твоїм незадоволений.
(Тремтить, хвилюється, міняючи октави).
До мене ти підходу більш не матимеш.

22 листопада 1995 р., Київ

Вечеряли лапшею знов, і ти,
Міцкевичу, у роті й ріски
не мавши, не торкався до їди.
Тому, без ризику з-за миски
злобити медбратів своїм смаком,
я плівся перегодом за тобою
до убиральні, де чекав відбою.
"Еге ж, за січнем лютий, а слідком
і березень". – Оривки точок зору,
сіяння кахелю, фарфору
кришталь води змивав дзюрком.

Міцкевич ліг, з оранжевого вічка
свого більма не зводячи, до ліжка.
А, може, долю звидів і пізнав…
Бабанов в коридор медбрата свиснув.
Я кляк лицем до темного вікна,
мов спиною їм застив телевізор.
"А бачив, Горбунов, який там хвіст!"
"А око!" – "Або наріст, – вочевидь,
то був плавець?" – "Як гуля, чи нарив".

Весь лютий, що минав в дворі,
ми зоряних на оці мали Риб,
чесали тім’я і зціпляли пельки
в тім місці, де підлога в мокроті.
Де рибу подають, бува, на стіл,
але не подають ножа й виделки.



***

Чаювання

"Цієї ночі снивсь мені Петров.
У головах стояв, як того червня.
Я навіть поцікавилась знічев’я
здоров’ям, і прокинулася знов".
Вона зітхнула і перевела
зір на гравюру в дерев’яній рамці,
де чоловік в солом’яній панамці
вів на шлеї похнюпого вола.
Він чоловіком був її сестрі,
але кохав свояченицю; в цьому
зізнавшись, у відпустці рік по тому,
позаторік, він утонув в Дністрі.
Віл. Рисові ділянки. Неба звід.
Погонич. Плуг. У скибі борозновій,
як зернята, "на спомин Івановій",
і, нижче – нерозбірливіше: "від".
Чай спито. Я підводжусь з-за стола.
В її зіницях вгадується цятка
зорі, і розуміння, що, зненацька
воскресни він, вона б йому дала.
Вона мене проводить. У дворі
її позір береться в поволоку,
підспудно потураючи зорі,
математично недоступній оку.


***

Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.

Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у скісно заґратованій тюрмі.

***

------------------------------

І

Пил в небо здіймався над битим шляхом,
Йшли піші і кінні, загін за загоном.
Вук Бранкович перший зі смутним чолом,
За ним воєводи пришпорюють коней.
Чомусь не на місці у Вука душа,
Думки усілякі її спокушають:
Не знає – чи треба йому поспішать,
Чи краще назад хай коня повертає.
Князь Лазар закликав до зброї усіх,
Щоб туркові стрічу вчинити належну.
Ну, як би він тестю відмовити міг?
Хоч був в розрахунках своїх обережним.
І от тепер тестю на поміч ішов,
Хоч сумніви душу постійно терзали?
Чи вартою буде пролитая кров
Того, ради чого її проливали?
Чи ліпше скоритися туркові всім,
Нехай і під турком, лишитись при владі.
А що, як невдача в бою буде їм?
У кого би Вуку спитатись поради?
Аж вийшов із лісу відлюдник старий
Із сивою аж до колін бородою.
Рукою стискаючи посох кривий,
Спинився, побачивши перед собою
Озброєне військо. Хоч страху не мав.
Дивився спокійно, чекаючи чогось.
І Вуку здалося – на нього чекав
Оцей посланець. І під’їхав до нього.
- Скажи мені, старче, що маю робить:
Іти чи вертати? Скажи мені прямо.
Відлюдник звів очі на нього й за мить
Сказав таке: «Вукові умира самі!»
Сказав, повернувся і в лісі пропав.
Ще більше сум’яття вніс Вукові в душу.
Він довго ще з військом під лісом стояв
У роздумах. Врешті до Косова рушив.

ІІ

З самого ранку, ледве спав туман
І сонця край над горами з’явився,
Прокинулись турецький, сербський стан.
І там, і там штандарт угору звівся.
Зім’яли землю тисячі копит,
Стоптали трави, вкриті ще росою.
Лише благословлялося на світ,
А смерть уже пройшлася із косою.
Не розбирали: правовірний – ні,
Косила всіх підряд, не озиралась.
Чи піший ти, чи, може, на коні.
Конали всі, що під косу попались.
Хоч менше сербів, але налягли,
Зібравши вкупу ненависть і віру
І турки подаватись почали.
Князь Лазар, мов орел метавсь допіру,
Весь час у всього війська на виду,
За спини за чужії не ховався.
Міняв коней, загнавши, на ходу
І знову в бій попереду кидався.
Вук Бранкович також не відставав,
Його загони турків потіснили
До Лабу, що червоним з крові став,
В якім багато хто знайшов могилу.
Чіплялись турки із останніх сил
За схили, за вози свого обозу.
Встелили землю рясно купи тіл.
Та відвернути не могли загрозу.
І тут до Вука «зрада» донеслось,
Спочатку тихо, потім – голосніше.
Те підле слово між людей пройшлось.
Що може бути у бою страшніше?
Хто зрадив? Милош – любий князя зять.
Вук посміхнувся криво: «Боже, Боже!
Я ж знав! Ще й уночі устиг сказать
Про зраду князю. То на нього схоже!
Подавсь Мураду чоботи лизать
В таку хвилину. Що ж його робити?
Чи далі битись, чи то відступать,
Щоб усе військо в полі не лишити.
І тут згадав відлюдника того
І, мов прозрів. Так от у чому діло!?
Хотів пророцтвом зупинить його,
Як жаль, що пізно стало зрозуміло.
А чому пізно? Є можливість ще.
Вовки –таки на самоті вмирають.
Хай хоч і Лаб угору потече,
То його вибір вже не поміняє.
Що йому, власне, Сербія ота?
Він про свою вітчину має дбати!»
І Вук коня до річки поверта,
Велить своєму війську відступати.
Тоді іще ніхто того не знав,
Що Милош був не зрадником – героєм.
Своє життя за Сербію відав,
Життя Мурада взявши із собою.
І тут би сербам вдарити ураз,
Зім’яти турків, доки ще можливо.
Але, не знав, що сталося, ні князь,
Ні жоден з сербів. Баязид же живо
На себе все командування взяв
І кинув в бій усе, що під рукою.
А Лазар в яму вовчую попав
І поплатився зразу ж головою.
Вук з військом поле бою полишив.
Боснійці – ті до бою й не вступали.
А дехто туркам вірою служив,
В їх війську проти сербів воювали.
Ті, хто лишився – бились, як леви.
Тесть князя Братко з усіма синами
Один по однім склали голови
Отам поміж рудими пагорбами.
Кривава жертва Сербії була
На невеликім Косовому полі.
Найкраща частка воїнства лягла
Так і не змігши захистити волі.
Бо не змогли об’єднання знайти
В тяжку годину її рідні діти.
І довелося Сербії піти
Попід ярмо турецьке на століття.
Вук Бранкович радів, що він живий,
Що не лишив на полі тому тіло,
Вертався в край південний сербський свій,
А слідом його військо поріділе.

ІІІ
Далеко позаду криваві жнива
На тому на Косовім полі.
Немає вже Сербії, хоч і жива,
Але на віки у неволі.
Вук Бранкович думає думу важку,
Самотньо схилившись до столу.
Оплакує Сербії долю гірку,
А також і власную долю.
Що має він нині від того, що мав?
Для сербів став зрадником вічним
І зустрічний кожен, хоча і мовчав,
Дивився з ненавистю в вічі.
Лунали по Сербії гучні пісні,
Де славили тих, хто загинув.
На нього ж у них лиш прокльони одні,
Неначе в усьому він винен.
Для турок він був лише підлий слуга,
Що опір посмів учинити.
Щодень небезпека на нього чига
Від того невдалого літа.
Самотній лишився і вік доживав,
Безсонними мучивсь ночами,
Але зрозумів, чом відлюдник сказав,
Що «Вукові умира самі».

Це справжній запорозький козарлюга,
для нього навіть біс не рідний брат.
А слово гостре – ніби шабля друга,
його боїться ворог, зрадник, кат…

Обличчя прикрашають завжди вуса,
а вишиванка – то фірмовий знак.
Чуприна не густа, а лише руса,
та і без неї він таки козак.

Шевченка як читає чи Мачулу –
мороз по шкірі, аж сльоза бринить.
У кожне серце слово його чуле
доріжку прокладає вже за мить!

Ну, чисто лицар, друг і просвітянин,
митець: співак, художник і поет.
Упевнений, підтримають краяни,
що Євтушенко – вилитий естет!

Запал у діда справді молодечий,
та схильності не має до химер.
Казки юнак цей пише для малечі,
цікавий сценарист і режисер…

А знали б ви, який іще рибалка!
Коли маестро йде на карася,
ні мавка не завада, ні русалка…
У цьому сутність справжнього митця.

Коронавірус, ця чума століття,
сум‘яття дещо вніс до наших лав,
та в серпні все ж своє двадцятиліття
успішно він вчетверте відгуляв.

Тож привітаймо пана й ми, Миколу,
здоров‘я побажаймо і добра,
а довго не ходити щоб по колу –
за це й чайку вже випити пора!

Вчителі, вчителі, вчителі,
Замінили ви маму і тата,
Коли ми першачки-школярі
Прийшли в школу знання здобувати.

Ви терплячими дуже були,
На "чому" наші відповідали
І пояснювали як могли
Усе те, щоб ми світ пізнавали.

Переходили з класу у клас
Та дорослішали із роками.
Пам"ятаємо й нині ми вас,
Хоч багато хто уже не з нами.

Все, що сіяли ви проросло
В наших душах добром та любов"ю.
Не забути нам те, що було
Й вас, наставники мудрі шановні.

2020 р.

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

У Гени гени вищого ґатунку,
тож не дарма він по життю мовчун.
Збирає мовчки долі подарунки,
торує шлях межи своїх парсун.

Красуню-жінку доля дарувала,
чи в долі він її відвоював…
В дітей обоє душі укладали –
так народився мовчунів анклав!

І у житті він – невгамовний воїн,
при тому, що характером добряк.
А міномет і слово – грізна зброя,
не звик вестися з нею абияк.

Художник чи прозаїк? Те і інше.
А, може, у майбутньому й поет?
Упевнений, тихцем ночами пише
не гірший за шекспірівський сонет!

Сатири вистачає ювіляру,
дрімає в ньому автор-драматург.
Мистецтва щедро розсіває чари…
Творець він від природи – деміург!

Уже дістався шістдесятиліття,
найкращої для розквіту пори.
Нехай рясніє талану суцвіття:
малюй, пиши, окрилено твори!