Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
Ти примружуєш правду в зіницях вузьких,
насміха́єшся в по́зирах війок різких
і заморгуєш сльози, ковтаючи жарт:
ти мене обдурила – бо я того варт…

Ледь виходячи з тебе пів ночі й пів дня,
пам’ятаючи скрізь, що кохання – брехня,
повиляє мій слід від воріт до воріт,
від очей до очей, попри врок та пристріт,
і загубиться десь – і печаль зарегоче:
я потрапив ще глибше в твої хитрі очі!..

19 липня 2006 р., Київ

​Есть авторы, стихи и слова которых носят в сердцах целые поколения. К подобным виртуозам слова можно отнести Э. Асадова. В любой строчке его стихов – радость жизни, любовь, счастье и вера в добро.

Дорожите счастьем, дорожите!

Замечайте, радуйтесь, берите

Радуги, рассветы, звезды глаз —

Это все для вас, для вас, для вас.

Услыхали трепетное слово —

Радуйтесь. Не требуйте второго.

Не гоните время. Ни к чему.

Радуйтесь вот этому, ему!

Сколько песне суждено продлиться?

Все ли в мире может повториться?

Лист в ручье, снегирь, над кручей вяз…

Разве будет это тыщу раз!

На бульваре освещают вечер

Тополей пылающие свечи.

Радуйтесь, не портите ничем

Ни надежды, ни любви, ни встречи!

Лупит гром из-под небесной пушки.

Дождик, дождь! На лужицах веснушки!

Крутит, пляшет, бьет по мостовой

Крупный дождь в орех величиной!

Если это чудо пропустить,

Как тогда уж и на свете жить?!

Все, что мимо сердца пролетело,

Ни за что потом не возвратить!

Хворь и ссоры временно отставьте,

Вы их все для старости оставьте.

Постарайтесь, чтобы хоть сейчас

Эта «прелесть» миновала вас.

Пусть бормочут скептики до смерти.

Вы им, желчным скептикам, не верьте —

Радости ни дома, ни в пути —

Злым глазам, хоть лопнуть, — не найти!

А для очень, очень добрых глаз

Нет ни склок, ни зависти, ни муки.

Радость вам сама протянет руки,

Если сердце доброе у вас.

Красоту увидеть в некрасивом,

Разглядеть в ручьях разливы рек!

Кто умеет в буднях быть счастливым,

Тот и впрямь счастливый человек!

И поют дороги и мосты,

Краски леса и ветра событий,

Звезды, птицы, реки и цветы:

Дорожите счастьем, дорожите!

Эдуард Асадов

Источник: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

Є автори, вірші і слова яких носять в серцях цілі покоління. До подібних віртуозів слова можна віднести Е. Асадова. У будь-якому рядку його віршів - радість життя, любов, щастя і віра в добро.

Дорожіть щастям, дорожіть!

Помічайте, радійте, беріть

Райдуги, світанки, зірки очей -

Це все для вас, для вас, для вас.

Почули чуйне слово -

Радійте. Не вимагайте другого.

Не женіть час. Ні до чого.

Радійте оцьому, йому!

Скільки пісні судилося тривати?

Не все в світі може повторитися?

Лист в струмку, снігірь , над кручею вязів ...

Хіба буде це тисячу раз!

На бульварі висвітлюють вечір

Тополів палаючі свічки.

Радійте, не ганьбіть нічим

Ні надії, ні любові, ні зустрічі!

Лупить грім з-під небесної гармати.

Дощик, дощ! На калюжках веснянки!

Крутить, танцює, б'є по бруківці

Великий дощ в горіх величиною!

Якщо це диво пропустити,

Як тоді вже й на світі жить ?!

Все, що повз серця пролетіло,

Ні за що потім не повернути!

Хвороби і сварки тимчасово відставте,

Ви їх все для старості залиште.

Постарайтеся, щоб хоч зараз

Ця «принадність» минула вас.

Нехай бурмочуть скептики до смерті.

Ви їм, жовчним скептикам, не вірте -

Радості ні вдома, ні в дорозі -

Злим очам, хоч луснути, - не знайти!

А для дуже, дуже добрих очей

Немає ні чвар, ні заздрості, ні муки.

Радість вам сама протягне руки,

Якщо серце добре у вас.

Красу побачити в негарному,

Розгледіти в струмках розливи річок!

Хто вміє в будні бути щасливим,

Той і справді щаслива людина!

І співають дороги і мости,

Фарби лісу і вітру подій,

Зірки, птиці, річки і квіти:

Дорожіть щастям, дорожіть!

Едуард Асадов

Переклала українською мовою 3.10.20 6.56

Джерело: https://mirpozitiva.ru/poems/1139-dorozhite-schastem-dorozhite-stihotvorenie-easadova.html

ЦІННІСТЬ

Наступного, можливо, разу вже не стане.
Ніколи. Ні на погляд, ні на ледве мить.
І віч-на-віч чи ще колись вустами
Сплести́ся в візерунок пощастить
Заквітчано в розмаї нам й весня́не
Світання стрітення чи повз не пролетить?
Хто знає це? Лиш провидіння п’яне,
Що грає долями й промовисто мовчить
В час гласу присуду. Німими голосами.

Туга в’яне і в марноті́ розп’ята шепотить
Про плинність доль і майбуття незнане,
Що вічне над життям все ж простримить
Й цілунок його згасне в згадку про кохане.
Ми зачакловані приречено. Рок вчить
Про дар щоразу враз єднатися серцями
І дотик рук хай кожен ніжністю щемить,
І обійматися, мов вперше та востаннє,
Й нехай весь світ у щасті пломенить…

Павло Гай-Нижник
30 вересня 2020 р.

1.
Хорошим двигателем был,
ну прямо мейд ин джапан,
но коленвалом возомнил
себя какой-то клапан.
2.
Пропала топлива струя
и мощность пошла прахом,
а клапан снова, вижу я,
готов послать всех махом.
3.
Все СТО* на выборы опять!
Их дело крыто златом,
деталь какую-то менять
механик будет с братом.
4.
Без двигателя нам нельзя
и без него не круто,
командой торится стезя,
своим, а не кому-то.
5.
Электро – турбо – реактив,
кому какой придется.
Всем нужен в жизни позитив,
а техник к ним найдется.

02.10.2020

* – 100.

Десь там за хмарами
Киця гуляє,
Песик її з телескопом
шукає.

Киця стрибає
У діри чорні,
Щось там шукає
вперто, проворно.

Що їй ті зорі,
Що їй планети,
Чом це у Мури
З'явились секрети?

Пес з Астрономом
Дуже сердиті:
Раптом загубитья
В метеоритах!

Поміж зірок
Киця Мурочка рище,
Ревно шукає
Сузір'я Миші!

Не відшукає -
Не загорює,
Сама це сузір'я
Організує!

Подруго Мура,
Не переймайся,
Дай Мишам спокій,
Швидше
вертайся!

Колись любив я, в білому ходив,
злости́вся – зодягався у червоне,
тужив – у чорному, прощення не просив
у кольорах тілесних, без корони.

Тепер мій колір – жовтий, золотий,
оранжевий, рудий, огненно-сонций,
я змінююся, як змінилось "Ти" на "ти"
в пустому перевернутому оці.

22 листопада 1995 р., Київ

На підвіконні орхідеї
торкалися душі моєї.
Лимонні, чайні, білосніжні,
рожеві, жовті - дивовижні,
цвіли і вабили пів року.
Це все, що мала я, аж поки,
тебе не полюбила, милий.
Зів'яла квітка, листя хилить,
хоч поливала я старанно.
Прийшла зима, морозний ранок
у вікна зазирає, де я?
А я цвіту, мов орхідея.

29.09.2020р.

Немов конвалія тендітна,
як гладіолуси струнка.
Горить червона маку квітка,
бентежить красота п’янка!

Пахучий, мов гірська, лаванда
твого волосся водоспад,
а губи – пелюстки троянди,
моїх думок тривожать лад.

Весь божий день перед очима
і уночі береш в полон –
кохання чарівна личина
солодким робить кожен сон!

Мазунчик долі, красень, мрія дам –
Усе це зовні, а усередині
Нахабство, підлість, жадібність, гординя
Й багато ще багато чого там.
Таким він був – Рено із Шатільйона,
Коли у Антіохію прибув.
Та хто про нього що до цього чув?
Був у Європі майже невідомий.
Та себе марив в золоті всього,
На троні і готовий був для цього
Забути про обов’язок, про Бога
Аби збулися марення його.
Почав одразу не із поля бою,
Щоб в боротьбі супроти сарацин
Міг показати свою доблесть він,
А у вдови правителя в покоях.
І так затуркав бідную вдову,
Що дуже скоро з нею повінчався,
Хоч патріарх посилено пручався,
Мовляв – ніколи, доки я живу!
Та, ледь Рено корону начепив,
Велів старого взяти й роздягнути,
Облити медом й до стовпа припнути
На розтерзання ос і комарів.
Так почалося сходження Рено.
Чи то падіння? Важко розібрати.
Давав він слово, щоб одраз зламати.
Для нього мало значення одно –
Багатство – гроші, гроші, гроші, гроші.
За них він ладен був усе продать
І хоч весь світ примусити страждать
Аби відчути цю приємну ношу.
За гроші візантійські він напав
На свою ж християнську Кілікію,
Багато міст там попелом розвіяв,
Багату здобич і рабів узяв.
А Візантія вперлася платить,
Він тут же з Кілікієй замирився
І Візантію шарпать заходився,
Мовляв, він має право відомстить.
Та похвалявся силою дарма,
Бо Візантія, то не Кілікія.
І ось він вже з мотузкою на шиї
У рясі шлях в Візантію трима.
В ногах у імператора валявся,
Кричав так довго, милості просив,
Ні сліз, ні обіцянок не жалів,
Що імператор, врешті, плюнув й здався.
Хто бачив це приниження, тому,
Казали, з того ледве не вернуло.
Але Рено, мабуть, все рівно було
Аби лиш владу лишили йому.
Він ладен був і ноги цілувать
У сильного. А зло, що в нім кипіло,
Він виміщав на слабших. Свою силу,
Не знаючи, куди йому вкладать.
У замку Крак – осиному гнізді,
Він звив кубло з бандитами такими ж,
На каравани нападав із ними
І разом з ними здобичі радів.
Та якось втрапив в руки сарацин,
Яким чимало влив за шкуру сала,
Шістнадцять років просидів в підвалах
У сарацинських у кайданах він.
Ніхто за нього викупу не дав,
Вдова і та від нього відвернулась.
А інші так зраділи, що й забулись,
Що тут такий негідник князював.
І він шістнадцять років своє зло
В собі носив, плекав його. І тішив
Себе лиш тим, що хай би лише вийшов,
Усьому б світу місця не було.
І таки вийшов він на білий світ
І сарацинам непотрібним здався.
Не до дружини, а у Крак подався.
А за плечима вже чимало літ.
Та мудрості не додали роки,
Душа одною помстою палала,
Рука агнця жертовного шукала,
Йому все рівно, хто б не був такий –
Чи християнин, а чи сарацин.
Усі для нього ворогами були
І знов місця навколишні здригнули,
Бо на дорогу знову вийшов він.
Не було меж жорстокості його,
Шляхи торгові трупами укрили,
Горіли села, жінки голосили,
Страх і непевність сіялись кругом.
Аж Саладін, чию сестру бандит
Схопив в дорозі і забрав з собою,
Пообіцяв, що власною рукою
Негідника відправить на той світ.
Хисткого миру як і не було,
Знов сарацинське військо суне грізно.
Назустріч військо рицарське залізне
На смерть свою й приниження ішло.
Хіттім розвіяв сумніви ураз:
Хто не загинув, опинивсь в кайданах
Поперед очі грізного султана.
І серед них той недолугий князь.
Стоять магістри, маршали, король,
Барони – очі в землю опускають
І Саладіна присуду чекають:
Кому яку він визначає роль?
А Саладін із шаблею в руках
Поперед ними грізно походжає,
У кожні очі гнівно поглядає
І погляд той вселяє в душі жах.
Спинивсь султан якраз перед Рено
І мовив тихо, а від того страшно:
- Твого життя вже випита вся чаша!
Ти мертвий, враже, і уже давно!
Та…може, я й помилую тебе,
Як ти перейдеш в мусульманську віру.
На якусь мить Рено йому повірив
І вже зібрався продавать себе
Та в очі глянув й зрозумів усе:
Там тільки смерть безжальна й невблаганна.
- Ні! – майже крикнув в очі наостанок.
Знав, що уже нічого не спасе.
Зблиснула шабля й голова Рено
Шатром під ноги рицарям скотилась.
Вік прожила й нічого не навчилась.
А в світі завжди, бачиш, як воно:
За все завжди доводиться платить.
Нехай інакше, може, хтось вважає
То про Рено оцього хай згадає,
Можливо, це чомусь його навчить.

Укрилось небо пеленою,
Важких свинцево-сірих товщ.
А серце плаче за тобою,
Неначе той осінній дощ.

А серце туги напилося -
Йому немов стекли віки,
Як пасма ніжного волосся
Твого торкалися щоки.

Як очі в тиші безгоміння
Явили сяйво неземне.
І їх смарагдове проміння
Шовково пестило мене.

Як чари кришталеві лунко
Нам щастя дзвонами гули.
Жагучі, пристрасні цілунки
Розвіювали царство мли.

Як дивовижний солод хмелю
Із нами сотворив дива.
І білосніжну всю постелю
У небо чисте піднімав.

І почуття це неокрає
Возносило обох немов
До того неземного раю,
Що ним взаємна є любов!

1 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Віра
Прожити вік, не поле перейти.
На ниві: лопухи і маки в житі.
А ти, зорею, ніжністю цвіти,
виблискуй людям сонцем у блакиті.
Твори добро з благословенних слів,
аби душі не проковтнула прірва.
Від божевілля, зла, усіх гріхів -
рятує віра! Нас - рятує ВІРА!

Надія
Коли спіткало лихо - помолись,
Бог допоможе справитись з бідою.
Могутній дуб до неба прихиливсь,
як ми до батька й матері з тобою.
Допоки чуєш біль і серця стук -
сльоза гаряча на щоках леліє.
Не опускай очей, невтішних рук -
і не помре останньою - НАДІЯ!

Любов
Іди на зустріч грозам і дощам.
З роси й води веселка в небі сяє.
Сій радість і будуй небесний храм,
щоб, хоч на мить, життя здавалось раєм.
За правду стій - основу всіх основ.
Воскресни в дітях, у коханні злеті.
Хай світом править - Бог - свята ЛЮБОВ!
Люби, немов востаннє на планеті!

30.09.2020р.

Я залишився не тим, ким був.
Я залишився цим.
Мене обминають скандали й бум,
повалені Крим і Рим.

Я торжествую від почуттів
і демонструю екстаз.
Бачте – досяг я, чого хотів,
і стяг свій підняв нара́з.

На ньому мій герб і мої кольори.
Усе означає любов.
Рожево й блакитно, Плутоне, гори –
зігрій нетерпивцям кров.

26 жовтня 1996 р., Київ

Срібне мереживо виткала осінь,
Бабиним літечком зветься воно.
Знаходжу й у себе його на волоссі,
А було ж русявим не так вже й давно.

І бурштином обсипає черешню,
Багрянцем вкрикає глодові кущі.
Багата вона і незміряно щедра
Захоплення й втіху дарує душі.

2020 р.

І
Фантазія вигадує Наяду
у піняві ігристого вина...
Персея... Оріона... Аріадну...
А що, коли у пам'яті війна
нагадує Іспанію... Гренаду?

ІІ
Осіння Мойра усікає дні
і засіває небо неозоре
вечірньою імлою у вікні
і маяками в зоряному морі.

А ніч-циганка чорна і густа
вигадує у цій кофейній гущі
то місяця усміхнені уста,
то каравели у небесній пущі.

Мені туди ще, наче, не пора...
На покуті зітхають обереги.
Очима Вія зиркає мара...
луна – війною... автоматні черги.

Реалії гіркіші полину...
які наївні ми були учора,
коли і не гадали, що війну
наворожили п’ятикутні зорі.

ІІІ
Та ось уже зоріє у вікні,
щезають волохаті сіроманці
і не смеркає на душі мені,
що сутінки щезають аж уранці.

Усьому є і міра, і межа...
Ось і Ярило порає у хаті
і проганяє тіні пелехаті...

А люта пам’ять ріже без ножа –
за обріями нація чужа
заточує його на свого брата.

10.2020

Чудернацька Кицюня,
Симпатична і дивна,
Це - лукава манюня
З еластичним сумлінням!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Чи праворуч, ліворуч
Пролунає відлуння,
Де закохані -
поруч
Визирає Кицюня!

Дівчинонька, Хлопчина
Ще й магічна ця Киця,
Семафорить очима:
Молодята, миріться!

Праве око - червоне,
Ліве око - жовтеньке,
Ледь скуйовджені скроні,
Колір де зелененький?

Тиша грізно упала,
Сонце спить за віконцем,
Довго панна мовчала...
І пробачила Хлопця!

Тло зеленим палає,
Киця файна та рання,
Молодят прикликає,
Огортає
Коханням!

Величний і прекрасний символ парку
Ось перед нами – Флори павільйон.
Немов обличчя саду – аватарка,
Або на шиї – цінний медальйон.

Та не завжди всім сяяло це диво.
Був павільйон сільський спочатку тут,
Коли царя російського маршрут
Проліг через місця оці красиві.

Цар Олександер* Перший приїздив
Софію, удову тоді, відвідать,
Побачить в парку розмаїття див,
Помилуватися на краєвиди.

А павільйон сільський, його коли
У вісімсот двадцятім збудували,
То в сорок першому уже знесли,
Бо вабив око він страшенно мало.

І збудували Флори павільйон
У сорок другім-сорок п`ятім році
Щоб позитивних він заряд емоцій
Давав усим. Поезії крило

Над ним тоді незримо простяглося.
Глядач потрапив у казкові сни.
Осанна Флорі – дів многоголосся –
Богині квітів, юності й весни.

Флоралії у Римі святкували
На честь її. Вдягалися жінки
В яскраві сукні, йшли, немов до балу,
А на голівках – квіти і вінки.

Рука архітектурного поета
Військовика красу оцю звела.
Так звемо інженера Раппонета…
Його творіння, сповнене тепла,

Вже парку візитівкою постало –
Колон дорійських чарівливий стиль,
Акустика чудова цього залу,
І лазурових панорама хвиль,

Що сонцем пещені іскряться, грають.
О, висловіть захоплення своє
На Нижнім ставі чудо-водограю,
Що зі зміїної пащеки б`є

Угору метрів так на вісімнадцять,
І чується у бризках щастя сміх…
О досконала інженерна праця!
Веселка грає в струменях отих!

14 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Бешкетниця, пустунка рання осінь
калину заколола в русі коси,
із глоду на грудях її намисто
і усмішка грайливо-золотиста.

До ніг барвистий килим постелила,
діброви і гаї багрянцем вкрила.
Сплела вінок з рудого листу клена,
сережки одягла свої черлені.

Я попустую залюбки із нею,
свою зустрівши загадкову фею,
бо осінь – то таки пора кохання,
але любити треба, як в останнє!

Звично стиснув перо у руці,
Маю час, божий дар і натхнення.
Для корони потрібні зубці,
А для генія - слава-варення.

Я ж об стелю її поламав,
Скреготіло - аж чули і в пеклі.
Кажуть, що і таланту нема -
Тільки пинди стовбурчиться гребінь.

Замість слави вчуваю "хи-хи",
Обзивають щодня пустобріхом.
На додачу сатирик лихий
Клізму ставить із гумору-сміху.

Виставляю на сайтику вірш,
Тихо плачу від горя в подушку:
Ні хвали, ані оплесків - тиш...
Тільки муза цілує у вушко..

30.09.2020 р.

На батьківщину виберешся. Геж,
з поверненням. Заваж в своїй манері,
до кого тепер в друзі попадеш,
і чи кому потрібен? До вечері

купи собі солодкого вина,
сядь до вікна, оговтуйся потроху:
у всім твоя, одна твоя вина,
от і гаразд. І дякувати Богу.

Як добре, що немає уз і скріп,
як добре, що нема у чім винитись,
як добре, що ніхто тебе по гріб
любити не давав собі обітниць.

Як добре, що ніколи у пітьму
чиясь рука тебе не проводжала,
як добре в цілім світі одному
іти у ніч від гомону вокзалу.

Як хороше, поквапно в ніч руша,
піймати в маячні себе самітній
і подиві, як зважено душа
заздалегідь піклується про зміни.




--------------------------

На білому аркуші рими довільно
малюю... стираю...малюю...стираю...
І скрапують коми із пензля повільно,
рядки відпускаю у простір, як зграю.
Ніч порухом денним лягає на плечі,
туманні кужелі пряде із безсоння.
Збираю докупи слова, наче речі
розкидані в спальні - гармидер у скронях.
Безладдя.. сум'яття... содом... веремія.
Кульгає Пегас, а бувало і гірше.
Натхненні пейзажі писати не вмію.
Усе, що в думках - не вмістилось у вірші.

27.09.2020р.

Осіння злива за вікном
змиває бруд сумного літа
і у омитім, чистім світі
кохання уп‘ємось вином!

Відоме лише одне місце позбавлення волі.
Серце, і тільки серце.
Оволодіти собою неможливо,
а воно так і підштовхує
своїми імпульсивними вдарами до прірви.
Лишається хоча б приховати те,
яким серце є насправді.
Може, тоді воно хоча б на недовго
заспокоїться…
і не розповість вам більше нічого.

18 травня , 8 червня 1997 р., Богдани́, Київ

Коли в минулому житті
були ми козаками,
напевне ангели святі
орудували нами.
Бо лупцювали татарву
і турка-яничара,
ішли походом на Москву,
на ляха у Варшаву.

Якби нам Хмеля, Богуна,
Сірка чи Кривоноса,
то не шукав би сатана
раба і малороса.
А так – спливає угорі
усе лайно кошари...
Ведуть сліпі поводирі
баранячу отару.

Колись наївна і свята,
а нині сіра простота
рішає долю краю,
коли вивищує шута,
в якого голова пуста
й світогляду немає.

09/20

Журою осінь у душі лунає,
І позолоту витирає небуття,
За обріями доля заховає
Багряні кольори минулого життя.

Танцює листя у пориві вітру,
Літає високо і падає в піке,
Закінчує у фільмі осінь титри,
Але кіно розпочинаючи нове.

Гарячі фарби, золоті нюанси
Дощами долі забирає течія.
У вимірі, міняючи баланси,
Уже очікує зимова колія.
2020

Пололи ми із мамою город,
Бо трохи бур’яну понаростало,
Мишій, щириця голови підняли
Та молочай пробився і осот.
Полізла молоденька лобода,
Березка вже стелитися поча́ла.
Ми бур’яни ті сапами рубали,
Аби не залишилось і сліда.
Я намагавсь від мами не відстать,
Але доволі скоро притомився,
Спинився й на березку задивився,
Що почала картоплю обплітать.
Цікава квітка, все-таки вона,
Хоч і бур’ян, а вигляд гарний має,
Біло-рожевим цвітом розцвітає.
То стелеться, якщо росте одна,
То в’ється, як рослину іншу стріне,
По ній повзе швиденько догори.
Нічної закривається пори
Та на погодні реагує зміни:
Перед дощем теж цвіт свій закрива.
Так научив мене давно вже тато
Погоду по прикметах визначати.
А я запам’ятав його слова.
А от цікаво, чому це колись
Березкою рослину цю назвали?
З березою єдна їх зовсім мало:
І цвіт не той, і зовсім інший лист.
Рішив про те матусю запитать.
Вона ж таке, мабуть, повинна знати.
Та й не мені ж одному спочивати,
Хай і вона спочине хвилин п’ять.
Почувши, що цікавило мене,
Матуся стала, на держак обперлась,
Від поту швидко краєм хустки втерлась,
Бо ж спека, вітерець і не війне.
- Чому берізка? – мовила вона,-
О, то була історія вже давня.
Я від бабусі чула у останнє…
Жила на світі дівчина одна…
Ні-ні, не так… Раніш берізка звалась
Бересткою. Народ перекрутив.
Хтось не дочув, а хтось не зрозумів.
Тож назва перша з часом помінялась.
Так от… Жило-було одне село.
Таке собі – не бідне й не багате.
Таких у ті часи було багато.
Як і усі тоді з землі жило.
Робили в полі, часом торгували,
Везли добро на ярмарок своє
І продавали, що у кого є.
Якусь копійку додаткову мали.
Одружувались, діточки росли…
Все, як звичайно… Що там і казати…
Якось вночі постукала до хати
Одної якась дівчина. Були
У ті часи гостинніші, неначе.
Як стука подорожній – то пусти.
Колись до когось стукатимеш ти
Й тобі відчинять, за добро віддячать.
Та дівчина ще зовсім молода
Заночувала та і залишилась,
Сказала: жити в місті утомилась…
Сама ж незвично якось вигляда.
Здається, і нема нічого в ній
Та чоловічий погляд привертає.
Коли іде, роботу всяк кидає
І відвести не може погляд свій.
Як її звали – хто там пам’ята.
У ті часи ім’я не надто важить.
Як особливе в комусь хтось завважить
Й пристане до людини назва та.
Пізніше стане прізвищем воно,
Бо так людей простіше розрізняти.
Тож вже забулось, як дівчину звати,
Запам’яталося лише одно,
Що із Берестя прибула вона,
Так в ті часи Брест білоруський звався.
Тоді ще українським він вважався.
Пройшла селом така от новина
Й Бересткою дівчину стали звати…
Тож прижилась вона у хаті тій.
Та сохли парубки уже по ній
Та і жонатим не давала спати.
І небагато ще часу пройшло,
Як поповзли чутки, як то буває,
Жінки завжди що розповісти мають
Аби підняти на вухах село.
Мовляв, зманила чоловіка та
І він живе із дівкою тією.
- «Повійниця!»- кидали вслід за нею.
До речі, назва ця через літа
У деяких місцинах збереглася
І там берізку називають так…
Тут мама зупинилася однак
І фарбою червоною взялася,
Немов сказала щось не те зовсім
І язика невчасно прикусила…
Помо́вчала і знов заговорила:
- Чи так, чи ні казалося, утім
Селом Берестка павою ходила,
Обнови в неї ледве не щодня,
Ледь поносила і уже міня.
Де брала? Бо ж нічого не робила.
А чоловік, що з нею жив, хирів.
Возив на торг усе аби продати,
Якусь обнову дівчині придбати.
Аж поки зовсім все продав, збіднів.
Вона ж частіш виходила в село
Та парубкам заклично так всміхалась
І потай вже з одним із них стрічалась.
Добра у нього більше всіх було.
Тож незабаром кинула вона
Той дім, в якому перше проживала
І в парубка отого жити стала.
І знову кожен день, як новина –
Берестка ходить у новій обнові.
«Бач, як її той дурень одяга!»
«Щодень на торг з товаром сновига!»-
Ділилися жінки про неї знову.
Та час минув і парубок лишивсь
Ні з чим, бо геть усе устиг продати
Аби її, як пані одягати.
І від роботи, й від кохання звівсь.
Вона ж уже на інших погляда,
Шукає, з кого може добре мати.
Знов перебралась до другої хати,
А з нею перебралась і біда…
Отак вона роками і жила,
Добро чиєсь по вітрові пускала
І все її «кохання» пропадало.
Дивись, уже і іншого знайшла…
Але з часом зістарілась вона,
Ніхто на неї вже не задивлявся,
Жила в будинку, який їй зостався
З останнього «кохання». Вже одна…
Прикраси продавала, що колись
Чоловіки для неї купували.
На хліб й до хліба з того вона мала.
Бува, із односельців хтось діливсь.
Незчулась, як і смерть її прийшла.
Зібралися сусіди, поховали,
Незлим та тихим словом пригадали…
Із часом вже й забутися б могла.
Та на могилі виросла її
Така от квітка, що раніш не знали.
Чи то насіння з ві́трами примчало,
Чи пта́шки принесли в дзьобах своїх.
А, може, й справді, як казав народ:
То проросла тієї жінки доля.
Та незабаром рознеслась по полю,
Розсіялася від її «щедрот».
Тепер рослинам жити не дає.
Як вчепиться, то сили відбирає
Так, що та бідна ледве не вмирає,
Березці все поживне віддає.
Так, що рубай синочку, не лінуйсь
Аби картоплю нашу врятувати.
То буде з чим нам зиму зимувати.
А я, тим часом, за осот візьмусь.

Стежкою курною ,
Поруч з водоспадом,
Скачуть два ковбої,
Погоня позаду.

Розбишацька зграя
Дже зла і грізна,
Ліс хоч і ховає,
Та погоня близько!

Друзі, мов зозулі,
В піднебісся звились,
Разом підстрибнули,
За гілки схопились.

Аж дрижать гілляки...
Дружно, в одностроях
Скачуть розбишаки -
Не знайшли ковбоїв.

"На гілках висіти
Тяжко мені, друже,
Що ж його робити,
Хто же допоможе?" -

"Не шукай, вар'яте,
На тополі груші -
Ти коня з собою
Утягнув, стрибнувши!

Відпусти тварину,
Акробат великий,
Зі стремен швиденько
Чоботи висмикуй!"

Хто сказав, що їстоньки нема?
Краще би подякували владі.
Наварила борщику кума,
Шкварочками день пахтить у хаті.

А дружина ріже ковбасу,
Доня кришить шинку на салатик.
Я ж - гастрономічний телесун
І гурман (це правда, а не жарти!).

Пенсія - чудова! О--го-го!
Тисячі зо дві (у жінки менша).
Вистача на все! І ти приходь,
За столом сьогодні будеш першим.

Будуть марципани, ескалоп,
Краби, пересипані кав'яром
...жінка "Лусь!" варехою у лоб,
Як гарикне: - Діду! Годі спати!

Йди по хрін і редьку на город,
Бо голодним будеш до вечері!
Отака от музика без нот,
Лиш у снах я лютий ненажера.

29.09.2020 р.

Обидві в нього досьогодні в серці.
Перша увійшла тоді,
Як друга ще під стіл ходила.
Мабуть, Всевишній послав був першу,
Аби відтоді носив він образ Діви Пречистої.
Не для якихось там плотських утіх,
А лиш як недосяжну муку-мрію.
Таке не новина. Таке уже було,
Відколи чоловік на світ з’явився.
Греки назвали Музою її.
Та відки підлітку було про теє знати?
І тому мучивсь він: оспівував її
І ревнував навіть до подруг...
Не знала і вона, що Музою була.
За іншого пішла і народила діток.
Тільки тоді він схаменувсь
І поклав край своєму парубоцтву.
І хоч тепер його вже надихала інша Муза,
Не забував і ту, що стільки літ зоріла.
За посестру стала вона.
І її муки стали його мукою.
І святотатством він ненависть назвав би,
Якби посміла закрастись в його серце.

Як не добивайся тої волі,
а за неї треба воювати,
спекатися юди на престолі –
осліпити очі окупанта.

Іч, яка комедія? І досі
ситі комуняки – ревізори,
а свої у дошку прокурори
є те саме, що і мафіозі.

Ну яке у біса перемир’я
із ордою, що не знає Бога?
Вискубаємо орляче пір’я,
отоді і буде перемога.

Ну які угоди із чортами?
І яка Європа нам поможе,
поки на чолі із єрмаками
в офісі – агенція ворожа?

Нафіґ ці лукаві людолови,
ці куми диявола по вірі,
палачі ідеї, волі, мови,
хижі звірі у овечій шкірі?

Та у влади інші є ізгої.
У її прицілі: «майдануті»,
волонтери, укри,
            ...звіробої!

Та – нічого...
             Якось має бути,
поки незахищені герої
захищають           світові
                   редути.
09.2020

Надворі та в житті нашому осінь,
Її стежками ми йдемо удвох.
То ж щиросердно ми одного просим,
Щоб трішки ще здоров"я дав нам Бог.

Щоби могли ми вранці прокидатись
І бачити осінніх днів красу
Та насолоджуватись нею до останку,
Жити й творити - в цьому наша суть.

А ще любити, вірити, кохати,
Ці почуття у душах берегти.
Наші роки - найбільшеє багатство,
Я є у тебе, а у мене ти.

2020 р.

Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
Вона відпочила в тайзі на картині,
де грають ведмеді і риють свині.

Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
вона обтіклася холодним потом,
сльозу проковтнула й спитала нишком:
«Скажитє, мужчіна, і ето Шишкін?»

Я їй відповів, що музей закриваю
і більше про Шишкіна ніц не знаю.

29 серпня 1996 р., Київ

Сумує земля за володарем,
Розумним, дбайливим господарем!
Нарешті звільнилась з колгоспу,
Що був руйнівним тягарем….








© 09/2020

Приніс лілеї
юнак дівчині,
зіниці в неї -
волошки сині.

У них поглянув,
враз оженюся.
Любив Оксану,
тепер Марусю.

Шукав чар-зілля,
дурман у житі,
щоб до весілля
приворожити.

А їй не любий,
його не хоче -
звабливі губи,
зрадливі очі.

Блукала полем,
межа тоненька.
Джерельна доля,
казала ненька,

не в тихій гречці
а біля хати,
взір на сорочці
не відіпрати.

Не вишивала -
навмисно чорним,
лиш Ярослава
до серця горне.

Яскраве сонце
здалека видко,
душі не рветься
багряна нитка.

З ним на край світу
у щасті й горі.
Любов не літо -
глибоке море!

Душевна пісня,
що серце гріє,
зоря вечірня,
крилата мрія.

24.09.2020р.

За поетами плаче тюрма,
у якій їх орда катувала
ні за що, аби ми пам’ятали, –
за поетами плаче тюрма.

Хай за себе радіє юрма,
що і нині у роки навали
за поетами плаче тюрма,
у якій їх орда катувала.

09/20

Античний стиль, підковою споруда,
З рослинами дві вази кам`яні.
Приходять, зупиняються там люди –
Привабливо джерельце жебонить.

Не вірив, що збудована недавно
Сіренька, «старовинна» ця стіна.
Дзвенить там срібнострумінь, як струна,
І сльози-перли ллються неугавно.

У три потоки падають вони…
Спинися, перехожий, в літню спеку,
Бо подолав дорогу ти далеку,
І спрагу тут свою задовольни.

Осанна будівничим. Двісті з гаком
Оцій споруді літ, напевне б, дав.
Збудована із бездоганним смаком –
Нема ще й півстоліття. А вода!

Яка вона! Скуштуйте неодмінно –
Цілюща, і солодка, і жива.
Все на цямрину кам`янисту плине,
З людським здоров`ям творячи дива.
*
12 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чарівно в тиші линули слова,
у келиху іскрилося мартіні…
Ти сяяла мов квітка польова,
зітхала тихо скрипка Паганіні.

А час стікав краплинами хвилин
по склу буття у дощову погоду.
Осіннім вітром линув часоплин,
і відтіняв твою небесну вроду.

В розпущене волосся до плечей
вплітались звуки зірково́го джазу…
Космічний погляд лагідних очей
на відстані доводив до екстазу!

По вірі кожному дано
і хрест животворящий,
і мрії золоте руно,
і безкоштовне щастя.

Скорботи втрати, туги щем
і потрясіння зливи.
Гордині грізне сонмище
у помислах спесивих.

По вірі зрушиш гори ти
і по воді пройдешся.
Розв'яжеш вузол самоти
на стислім денці серця.

Збудуєш храм в душі своїй,
аж до небес лілових,
і не впадеш у чорторий
у березневу повінь.

Здолаєш, зла смертельний гріх
на пласі сповідання.
На крилах янгола для всіх
несе Господь - світання.

28.09.2020р.

Червоні прапори – і прапори "Пори"!
Гранітний Ленін – Золота Софія!
Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
ламається об "так!", що вільним вітром віє!

Нащадки вбивців пруть, нена́висть несучи,
з прокляттям жертв двадцятого століття!
Це шлях в еСеРеСеР! Їх горло верещить:
за табірний совок і скрізь колюче дріття!

Та в Україні більш цей номер не пройде́!
Ці трюки нашу юнь дивують і лякають!
Їх глиняний коло́с упав – і пропаде!
Процеси нюрнберґські на більшовизм чекають!

Понеділок, 7 листопада 2005 р., Богдани́

Піщані ці горби, ці зарослі сосни.
Сльотаві весни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а зі сусідніх дач
то діти часом зайдуться уплач,
то звискне Лємешев зі тупленої голки.

Відмілини полин, зогнилий очерет.
Йде мати-одиначка; зі штахет
прання знімає. Часом кочет рипне:
то пасинок природи, хмурий фінн,
пливе свій невід вибрати з глибин,
та в сіть пороблену не йде рибина.

Тут мева знизиться, майне отам баклан.
То, з алюмінію аероплан,
доречніш лонам хмар, ніж птичі веремії,
пливе до півночі, де байдикує швед,
сирою губкою, чий сірий силует
за лона прісні не корить стихії.

Тут узірцями обрію, з води
приступними стають покинуті форти.
Тут і самітня парусина яхти,
хоча і креслить далечі лазур,
покревницею бачиться не бур,
а – заболоченого гирла Лахти.

І око, звикле до зникання тіл
по мірі відстані, собі наділ
угадує – де тілу дати ради
не випадає, де утрат не жаль:
бо неосяжнішою видається даль
перед пропажею, ніж вид утрати.

Коли помру, хай і мене сюди
перенесуть. Нікому я біди
не скою, як і ріні – хвиля гожа.
Обіймів лагідніш, тугіш клешні
немає инде втікачу й ніжніш, ані
безгрішніш, ані запраніше ложа.




--------------------------------

О! Я сумую без твоїх листів.
Сумую, бо довірилась неспокою.
Очікування річкою глибокою
Пливу поміж розведених мостів.

Іти водою легше,ніж плисти-
Супротив менший страху і невіри-
Як я сумую глибоко, без міри,
Як без повітря риб*ячі роти.

Чи можу я дозволити, чи ні
Таку незнану розкіш листування
Без правил, без пробілів, кодування,
Без остраху розгойданих човнів?

Сьогодні встали рано з дідусем,
Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
Наготували в торбинки усе.
Хоч і весна та ще тепленько вбрались,
Поснідали та й хутко подались,
Щоб повернутись встигнуть до обіду.
Шлях по травичці по м’якій стеливсь,
Що пригиналась до землі по сліду.
Ліс нас пташиним гамором зустрів,
Я йшов та розрізнити намагався.
Дідусь же попереду мене брів
Та до усього пильно приглядався.
Шукав він трави й квіти, що якраз
Збирати треба (знає він, що робить).
До нього всі приходять повсякчас
За ліками від всякої хвороби.
Він і мене потроху приуча,
Розказує: коли, де й що збирати.
Я трохи й розбиратися почав,
Хоч, звісно, знаю зовсім не багато.
Сорока десь озвалася нараз,
Мабуть, почула, що чужі у лісі.
Це вона точно сповіща про нас.
І гамір стих… От страхопуда бісів!
Я озирнувся – де ж вона сидить,
Що нас змогла побачити здалека.
Ах, он вона, клятуща, скрекотить!
На дуба її винесла нелегка.
Аж тут дідусь: - Онучку, йди сюди!
Я покажу тобі цікаву штуку.
Сороку кинув та й подавсь туди,
Освоювати знахарську науку.
Дідусь попід горіхом зупинивсь
І щось в траві там пильно видивлявся.
Я підійшов, а він : - Ось подивись.
Ти ще з таким, мабуть, не зустрічався.
З-під листя тогорічного й трави
Якась незнана квітка виглядала.
Я ароматні запахи вловив,
Які вона навколо роздавала.
На стебельці усіяно квіток,
Нанизано, мов дзвоники рожеві.
Дрібних кружляє різних комашок
Навколо них та ще й джмелі важенні.
- Дивись, онучку, бо цей цвіт такий –
Лиш пару тижнів відцвіте й немає,
Сховається в підземний сховок свій,
Тоді уже його попошукаєш.
Вона отруйна… Так, що не чіпай.
Я сам зберу…. Якраз пора настала.
А помага від раку, пам’ятай,
Лікує і других хвороб чимало.
- А як же зветься диво це нове?
- Та як народ його не називає:
І хрест-трава, і цар-трава зове,
Семіугодник ще він назву має.
Чешуйник, можна в декого почуть,
Трава мишина, боровець, іно́ді
Ще виноградом земляним зовуть
І, навіть, потаєнниця. В народі
Багато назв, але частіш всього
Петровий хрест рослину називають.
- А чому саме так зовуть його?
- Бо, як його коріння виривають,
Воно росте у вигляді хреста…
Галузиться хрестом у різні боки.
- Чому Петрів? – дідуся я спитав.
- Ну, кажуть, що колись, в далекі роки
Петра розп’яли на хресті такім…
Того, що браму в рай охороняє.
Він був поміж апостолів одним.
Можливо, так, можливо, ні – не знаю.
Бо чув від діда інше я колись
Про те, чому цей цвіт так дивно зветься…
Онучку, ти уважно придивись,
Можливо, ще зустріти доведеться.
А я тим часом квіточок нарву
Та ще коріння трохи накопаю.
Бо оці квіти скоро відживуть.
Ти ж бачиш – листя взагалі не мають.
Насправді – це рослина – паразит.
В чуже коріння вчепиться й жирує.
Лиш навесні прогляне в білий світ,
І під землею цілий рік гарує.
Росте, з дерев всі соки випива,
Там, під землею сили набирає.
До пів центнера вироста бува…
А звідки назва? Добре пам’ятаю,
Як мій дідусь мені розповідав
Одну легенду чи то байку, може
Про те, звідкіль цей хрест Петрів постав.
Я й досі пам’ятаю слово кожне,
Так ця легенда вразила мене…
Колись село стояло попід лісом,
Коли хто їде шляхом – не мине.
Жили там люди-землероби, звісно.
Одна сім’я в селі тому жила.
Про неї всяк поважно одзивався:
І жінка працьовитою була,
І чоловік роботи не цурався.
Тож було і у полі, і в дворі….
Одне погано – що дітей не мали.
У всіх вже місця мало дітворі,
А ці іще й одного не надбали.
Й молилися, й до знахарів ішли,
Вона уже і плакала ночами…
Аж якось (вже й не молоді були)
Вона відчула – скоро стане мама.
Ото уже їм радості з того….
Як строк прийшов - то сина народила.
Петром в честь діда нарекли його.
І вже ж носились, так його любили.
Він ледве хлипне, вони тут як тут.
Не дай то Бог, якщо іще й заплаче.
Ледь не поклони біля нього б’ють,
Нікого крім Петра свого не бачать.
А він росте, неначе із води,
Вони навколо нього метушаться:
«Туди, синочку, краще не ходи…
Тобі ще рано братися до праці».
Самі ж працюють, б’ються, аби він
Мав що вдягти, та що смачне поїсти.
І день, і ніч не розгинають спин,
Немає часу, навіть, і присісти.
Вже син і батька зростом перегнав,
А все маленький, все не до роботи.
Вже звик, що хтось за нього працював,
Йому ж до того не було охоти.
Проспить пів дня, на лавці посидить
Та і горлає : - Мамо, їсти дайте!
Вже люди почали їм говорить:
- Та ж ви синка до праці приучайте!
А ті: - Ще рано. Та ж воно мале.
Нехай ще трохи підросте, змужніє.
Хтось, може, і повчив би їх, але…
В чужу сім’ю хто ж влазити посміє.
Отак і виріс, вибехкав синок.
Уже пора й женитися настала.
Вже мати придивляється одно,
Кому б вона синка свого віддала.
Така, щоб працьовитою була
І щоб Петру не надто дорікала.
Хоча з дівчат нікого із села
Вона до свого сина не рівняла.
Та і яка б за ледаря пішла.
Всі ж добре знали, що воно за птиця.
Тож мати десь в чужім селі знайшла
Сирітку, працьовиту молодицю.
Поставили і хату молодим,
І шмат землі одрізали чималий.
Та батько всім опікувався тим,
А вдома мати бігла, помагала.
Два господарства вже тепер тягли,
А син не брався й за холодну воду.
Невісткою вдоволені були,
Бо синові вона, здається, годить.
А він сидить та чухає живіт:
- Який мій хрест? Важкий мій хрест!- зітхає.-
На світі вже живу багато літ,
Але не все, чого хотів би, маю…
З тяжкої праці матінка злягла.
А через рік і батечка не стало.
Тяглася жінка, як лише могла,
І в полі, і удома працювала.
Усе годила ледарю тому.
Та, врешті, і сама зійшла в могилу.
А як же йому жити одному?
Він же ледачий та іще й невмілий.
Лише сидить про хрест тяжкий зітха.
І як йому його нести одному?
Чому до нього доля так лиха?
На світі не потрібен він нікому.
Знайшлася, правда, на селі одна,
На господарство чимале зманилась.
Та запряглася, кажуть, як дурна.
За рік до невпізнаності змінилась.
Лиш очі залишилися одні,
Бо ж дні і ночі мусила робити.
А він то спав, то сонний чуманів,
Хотів лише поїсти та попити.
Коли і цю жону в могилу звів,
Устиг із неї висмоктати соки,
Знов про свій хрест тяжкий заговорив,
Який несе він вже багато років.
Зітхав, зітхав, від голоду марнів,
Бо ж не умів і їсти зготувати.
Ніхто ж за ним глядіти не хотів.
Тут і своїх проблем у всіх багато.
Так скоро він від голоду й помер.
Душа на небо піднялась поволі.
Зустрів її святий Петро тепер,
Проглянув пильно книгу його долі
І мовив: - Ти прожив, як паразит,
З батьків, жінок ти висмоктав всі соки.
Тож повертайся знову у цей світ,
Живи так далі, аж до часу, поки
Навчишся не лише про себе дбать,
Але корисним і для інших бути.
Людиною тоді знов зможеш стать…
Останнє, що Петро устиг почути –
Як голос незнайомий пробасив:
- Хотів ти легший хрест собі дістати?!
Ну, що ж, Петро, оце твій хрест. Неси!
І довелось Петру цим квітом стати.

Страшні аварії в повітрі.
Перелік їх значний, на жаль.
Та тільки інколи Всевишній
спасіння надсилає сам.

Кому? Коли? Це вибірковість?
Чи доленосний часу збіг?
Не віриться у випадковість.
Смертельний вчора був політ.

Їх двадцять сім у екіпажі.
Дорослі й двадцять юнаків.
Курсанти й вчителі зі стажем.
Та врятувався лиш один.

Один! Який, так відчайдушно
гасити полум’я почав!
Товаришу на поміч дійсно
він кинувся, хоча не знав,

що буде далі! Ці хвилини...
у вічну переходять мить...
Обрав Господь одну людину.
Він долю кожному вершить.

26.09.2020
Свідоцтво про публікацію №120092705276

У мене муза – незвичайна діва,
що може сотворить немало дива,
а інколи десь забреде надовго,
і днем з вогнем не знайдеш її томну.

Вона зненацька може заявитись
та так невчасно, що не дасть помитись.
Буває ще на горщику впіймає,
сидить десь поряд і не заважає.

А то прилипне прямо у авто,
ніщо їй не завада і ніхто.
Зненацька щоб не втрапити і халепу –
мерщій на гальма, краще ніж до склепу.

А інколи піймає за обідом
чи на балконі, як милуюсь видом.
До теплої буває ванни влізе,
тоді корито стане як валіза.

Вночі вона немовби чорна кішка
поладилась залазити у ліжко.
Шмигне під ковдру і собі дрімає,
а в мене сну до ранку вже немає.

Та хоче досадити ще мені –
припреться боса прямо уві сні.
Який тоді там в біса відпочинок,
хвать олівець і пишеш на починок.

А завітаєш лиш до інтернету,
вона хитрюга суне по паркету.
Їй все одно, вірша ти пишеш, пулю,
завжди тримає у кишені дулю…

Не дасть спокійно глянути кіно
чи партію у шахи, доміно.
Та і цього здається їй замало,
учора в ополонку завітала!

Не встиг пірнути у холодну воду,
вона вже тут, хоч і не знала броду.
Мороз такий, що пальці задубіли,
та музі геть нема до того діла.

Прийшлося все навіяне потому
нести в „макітрі“ до самого додому.
Родилася така вже „Гра ілюзій“,
донині не позбувся всіх конфузів.

З тих пір готовий завше я до бою,
бо ноута ношу завжди з собою!

У великих будяках під широким листом
Їжачок малий сховавсь, все пихтить і свище.
Кілька кроків лиш ступив - примостився зручно,
Небезпеку він почув,у клубок згорнувся.
Не зачепить вже ніхто їжачка під листям,
А ні злющий сірий вовк, а ні лиска хитра.

2020 р.

Стріла летіла
Убити не хотіла.
Поранити не хотіла
Налякати не хотіла.

А налякала.
А поранила.
А вбила.

Стріляла людина.
Людина бачила ціль.

Живу.

16 січня 1994 р., Київ

Тендітно-мила і струнка
крокує жваво по алеї,
тримає зонт її рука –
земна, прекрасна галатея.

Чарівна осінь навкруги,
кружляє в танці жовте листя –
відлуння літньої жаги,
руде, червоне, золотисте…

Дощу симфонія звучить
під перестук її підборів
і не змовкає ні на мить
стакато у осіннім хорі.

Троянди зачекалися на тебе
у кришталевій вазі, на столі,
і з вишини в Інгул упало небо,
а ранками уже бракує слів…

Нагадує про тебе, моя мила,
мартіні келих, лишений цукат,
вчорашній запах, люба, твого тіла,
твого волосся ніжний аромат…

Неприбраним стоїть і досі ліжко,
здається вже десятки довгих літ…
Усе чекає на твою усмішку –
картини, книги, ружі, навіть кіт!.

Жила у Римі дівчина Тарпея,
Що мріяла прославитися чимсь.
І злота блиск – це щось було для неї –
Дурне дівчисько – краще не дивись.

Даремно пестиш ним уяву хвору,
І мрієш ти про нього кожну мить.
Воно блищить лише тобі на горе…
Та грішного бажання не спинить.

Рим заснували злодії, бандити…
Ромул і Рем очолювали їх.
Жінок не мали й хіть удовольнити
Бажання те подвигнуло на гріх.

І влаштували ігрища святкові
На честь морського Бога Нептуна.
Й своїм облесним запросили словом
З жінками йти – сусідів сабінян.

І ті прийшли довірливо на свято,
На підступ не чекаючи ніяк.
Дочок, дружин зуміли відібрати
Ватаги римлян – злих заводіяк.

І сабіняни, як один повстали,
Щоб покарати злодіїв гидких.
На лівих, на руках вони всі мали
Прикраси із браслетів золотих.

Тарпея з римлян – донька полководця –
На золото пожадлива була.
І Рим, і батька зрадила та доця,
Як огорнула темряви імла.

За золоті браслети, ох, Тарпеє,
Міські ворота відчинила ти.
Прикраси чарівні летіли в неї,
Та полетіли й воїнів щити.

І від щитів ударів полягла ти,
Тобі зневагу воїни несуть.
Страшна покари Божої ця суть –
За зраду і зажерливість розплата.

11 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Хрести… Беруть хрести на свої плечі люди.
І мріють, аби ноша легшою була,
Аби її не змінювала доля дуже,
А ще дорогою по рівному вела.

Вони воліють, оминаючи підйоми,
Жадану нішу полонити у житті.
Кому потрібні болі і судоми,
Щоб на вершині бачити свої хрести?

Коли усе поволі лине течією,
Без дії вітру у полоні марноти.
Душа не думає, що буде за межею,
І ношу долі обертає у плоти.

Але є ті, які воліли іти далі,
І не обмінювали долю на медалі,
Долаючи нові висоти у собі.
І оминаючи у суєті печалі,
Не утішалися дещицею моралі,
Свої хрести не залишили марноті.
2020

Чим пахнуть ранки? Росами зірниць
і молоком туманів на світанні,
і глибиною погляду зіниць
твоїх очей, наповнених коханням.

Чим пахне день, що з ночі постає
на обрії ранковою зорею?
Пташиним співом, що єство своє
натхненно сіє ранком над землею.

Твоє волосся манить чебрецем
із домішкою рути і любистку…
Підносячись над щастя острівцем,
дарує сонце нам надії вістку!