Благодатний дощ змив спогади,
Як змиває зграя метеоритів
Темряву ями Неба –
Такого ж бездонного,
Як майбутнє,
Як сам Час – незачесаний старець,
Першонароджений біловбраний.
Благодатний дощ змив спогади –
Пам’ять перетворилася
На чисту сторінку,
Де жодного слова
Не написано про перші юнацькі захоплення.
Дощ, який все змиває,
Все оновлює, все робить чистим,
Як листок Китайського майстра,
Який тільки мислить,
Які ієрогліфи написати,
Який навіть не почав розтирати туш,
Який не має картини навіть в уяві.
Після дощу – особливо цього – літнього
Все так прозоро
Наче в краплі води.
Ось так і живу – без спогадів
Про сумне минуле своє…
Сьогодні. Серед дощу. Майбутнє!

Чемна дитина, ще мати від перс не одлучила, а старших шанувати навчила.

Ох, і хватка та Надія - завжди готова до дії: хай їх і трійко – за раз прийме Надійка.

Сходить, як та зірка, а на вустах гірко.

Воно, як птаха Божа, живе: насіння клює та під ноги плює.

Таке почало сунути, що й нікуди плюнути.

Щоб ви тут усі повсералися, скільки вас у черзі зібралося.

Куди не прийде, як місяць зійде, куди не приходить – скрізь хороводить.

Дурне наперед все знає, а розумне - порад шукає.

Ото жнець-молодець: як жнива - приходить під самісінький кінець.

Така вже вражИна: наїсться лайна, а каже ожина.
Не людина, а вражИна: їсть лайно, а каже ожина.

Коли не вистачає знань – повно питань. Якщо нема питань – не буде знань.

Таке вперте, а все у нього на хмари зіперте.

Вперте та затяте – не слухає ні батька, ні мати.

Не спиться, бо лихе сниться.

Думки снують та не дають заснуть.

Не спиться.. чи то лихе сниться, чи то думки снують та не дають заснуть.

Бігає-волає, наче срачка його припікає.

І сам до ладу не знає, куди весь час поспішає.

Хоч не кричить, та все не мовчить – або гарчить, або скавчить.

Коли народ лікує – він лікується.

Такому до сраки усі ваші подяки.

23-29.03.18

Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.

Він шукав зелену троянду
На квітнику мертвого графа,
А там тільки червоні та білі,
Ніби жили ми не в часи телефонів та танго,
А тоді, коли мурували башти
Понурого Пейлу
За десять фунтів срібних.
Він шукав, хто ж іще,
Хто там може співати
Про зелені пагорби,
Хто ще затанцює джигу
Лупаючи ногами торф
І вапнякові брили.
Він жив у старезній башті
Пихатого старого барона,
Згадував, хто був чашником
Короля, що все втратив:
Все, навіть землю,
Яку топтав шкіряними чоботами,
Навіть себе, навіть гонор.

А він все шукав зелену троянду,
А він все дивився
На хвилі холодного моря,
Дослухався до стогону вітру
І думав: хто вони?
Оці привиди – діти старої Дананн,
Господарі чи то гості…
А ми все блукали
Куди – не знаючи,
А ми все купували
Гнилі помідори,
Побачивши афішу
«Кетрін, дочка Хулігана».
І тільки він помітив:
Народилась жахлива краса.

(10.05.2019, реальная история)


Открываю меню и ахриневаю!
Из знакомого только салфетки, хлеба нет!
Желудки, рога, копыта, кишки,
Сухожилия под разными соусами.
Курица со вкусом рыбы и рыба куриная.
Какие-то грибы незнакомые и лягушки в кляре.
Господи, хоть бы выжить после этой стряпни!
А на кухне…
(Немножко подвыпив для храбрости, заглянула туда)
Над кипящими кастрюлями потеют десять китайцев
Без головных уборов, перчаток и фартуков,
Голоторсые они пели песни китайские,
Когда на кухню занесли тушу кабана.
Я обомлела бы, если бы живо не ушла!
Перед внутренним взором копыта, рога и…
Неразделанная туша кабана.
Куда я попала, мама моя!?
Вернулась за стол, - дымится порция утки по-пекински
И гора бамбука в огурцах.
Ах, хорошо, что рядом помощь стоит Скорая!
Из-за шторы повалил густой въедливый дым –
Сёгуны смалили кабана.
Вонища до рвоты!
В глазах туман!
Кутить иль не кутить, вот в чем вопрос!
Вот Вам и китайский ресторан,
Вернее кафе с китайской общиною.

г. Киев, 11.05.2019

Іриси – квіти веселки,
Сині квіти босоногих арфістів
В’януть в солоній Італії
На квітнику дожа –
Незачесаного Франческо
На дикому квітнику неохайному,
Що сам собі виріс обабіч
Виноградника важких сонетів,
Біля розтрощених діжок,
Біля старої халупи –
Помешкання бородатого сторожа
Шевця зашкарублих постолів Сонця
І кравця білої свити Місяця.
Обабіч.
Метелики зі сумними очима
І крилами кольору фролентійського оксамиту
(Три флорини для монаха,
Три флорини для жебрачки,
Три флорини для опудала –
Усього дев’ять)
Очікують п’янкої осені –
Осені дивака Петрарки.
А вона все не йде,
А вона все не вірить,
А вона все комизиться
(Наче не матрона вона, а діва –
Артеміда лісу оленів.)
Я хотів побачити човен –
Той самий, зі скляною чашею,
Той самий – без вітрила і якоря,
Що зробили з старої газети,
Чавунної, як і все ренесансне.
Хотів лише побачити,
Але де там…

21.03.18
З усім світом ворогує, скрізь б‘ється, а потім само здається.

Наче і на справи величні народився, а, бач, - не згодився.

Кожний день за справи великі береться, та ніяк з ліжка не зведеться.

Може, доля і усміхнеться, якщо терпець не урветься.

Під ніс бурмочить, а думає пророчить.

Наче і в хаті світлій сидить, а все, як змія, сичить.

Одного лиха позбулися, так інше пригорнулося.

Ледь здихались одну наругу-тугу, як принесло другу.

Воно хоч і смішно, та з того не втішно.

Все на когось сподівається, а саме нічим не переймається.

Своє робить, та дурне виходить.

Щодня роби свій підсумок життя, про всяк випадок, і не вір у спадок.

Зробивши підсумок життя – отримав нуль.. Нулі навколо, хоча і коло – той же нуль.

Один та Один – єдна єдність.

Час плине – думка лине..

Стигла мрія, стигла та в льодах застигла.

То, як вода, час плине, то, як лід, застигне.

Іти такому не один вік від Лядських до Золотих воріт.

Від Лядської брами до Золотих Воріт ще Ра-Ман проводив свій нарід.

Як райдуга – Ра є дуга, так і дуга до Раю – веселка Га-Я чи Я-Га.

Якщо вже проситеся до Рая, то хоч спитайтесь, яке означення це слово має.

Само не знає, куди це Слово направляє, а проситься «до раю».

Оце якась дурня: пішов з життя – нема вороття.

Повернувся до життя, та не взнала мама, бо тепер я народився від сусідки справа.

Чоловік-підранок – який на роботу пхається щоранок.. Жінка-підранок - яка додому повертається під ранок.

Живу як підранок – на роботу пхаюся щоранок.

Підранок, бо до півнички пхається щоранок.

Святкують подружнє 50-річчя старий дідуган та молода молодиця.

Закінчилася епоха – здохла наша хавроха.

Закінчилася «золота епоха» - померла наша Хавроха.

Ото напрацювали: нема заробітку - одні збитки.

Спасибі Боже за ласку гожу: вкрали життя, а повертають шмаття.

Воно іще не впало, а звідусіль кричать (а вже кричать з усіх боків): пропало.

Отакий наш дідо: всіх підганяє, а сам нікуди не їде.

Зазбирався наш дідо – до бабці (до друзів) на той світ їде.

Як розібратися, то нема чого у дурню цю і гратися.

Як та дитина веселиться-сміється, поки у батька терпець не урветься.

Вже й у волоссі скрізь сивина, а все, як те дитинча.. хіба що бульбашки не пускає.

Живемо, як дитинка ота: всі до Бігу звертаються, а до Ора-Отця Бігу і не озиваються.

У темряві не розбереш доладно: гімно це, чи якесь принадне.

Через жіночі оці принади не розгледиш, де лихо, до ладу.

Ще цицькою його годують, а воно вже батькує.

Росте гетьман, а не просто отаман: ще цицьку смакує, а вже усіх батькує.

Такі зашквари: слово по слову, чарка по чарці – а потім побились за шкварки.

Як повчали святі старці: слово по слову, чарка по чарці.

Нумо - зачнемо, як ті святі старці – слово по слову, чарка по чарці.

Хизується – собою милується, вихваляється, бо дурнею мається.

Мале, плюгаве, миршаве, а таке зухвале: від п‘ят до вух суцільний зух.

Такий вже зух – один аж за двух.

Пришелепуватий – голова із вати, своє життя налагодити нездарне, а лізе інших повчати задарма.

Саме жити не може й не хоче, а земля його нащось носить.

Така вже молодиця: куди б не присіла – скрізь весілля, а як на спину відкинеться, то і вранці не прокинеться.

Такі вже звички у нашій Марічки: просять води напитися, а їй – аби оголитися.

Такі у нашій Марічки звички: просили води напиться, а вона задерла спідницю.

Моя сестричка, як та лисичка: лагідно посміхається, та болісно кусається.

Ліс повечорів,
і зелені гомони
у траву вляглись.

Тихо — ні шелесь,
тільки всохле дерево
скрипнуло чомусь.

(14 травня 2019)

Холера нещадно косить люд у Вільні.
Молитвами й постами, напучують рабини,
Ми випросимо в Бога порятунок.
Може, сьогодні, в Йом Кіпур ,
Всевишній відведе це лихо.
Хто самотужки, хто з поміччю здоровших
Бредуть юдеї у Велику синагогу.
Недужим голосом кожен чита «Чисту молитву» -
Начебто розмову щиру веде із самим Всевишнім.
Час уже й виносить із Святої шафи
Сувій Тори, аби почати «Коль нідрей» .
Але чомусь не видно рабі Ісраеля ...
Було таке із ним.
Розказують: позаторік,
Не діждавшись рабі, молодиця
Змушена була покинуть синагогу,
Бо ж немовля одніське вдома і, мабуть, плаче.
Вбіга в господу. Але що це? Долина не плач, а...сміх.
І бачить: рабі Ісраель чукикає малятко:
«Поспішав на службу, та почув плач
І от без дозволу сиджу з цим ангелочком...»
«...А що як рабі знесилила холера?-
Написано в очах юдеїв.-
Він хоч і ближч до Бога, та все ж тільки людина...»
Аж ось нарешті з’явився рабі.
Зійшов на поміст, сумнавим поглядом
Обводить свою паству, та почина не з того,
Що так вона чекає, а з того,
Що не прописано в жоднім Сидурі :
«Бачу: не слухаєте мене ви, любі...
Просив же вас на якийсь час забути
Молитви і піст. Ви ж так знесилили себе,
Що вже не годні до пуття поговорити з Богом.
Забули, певне, що поки ми живі,
Душа наша - в здоровім тілі.
Отож, аби не посиротить громаду,
Благаю вас супроти всіх приписів: їжте і пийте.
Сьогодні так вам велить Всевишній...»
Рабі прочитав молитву над трунком та їством.
І привселюдно почав їсти і пити..
P.S.
Того 1848 року своїм прикладом рабі Ісраель Салантер, хоч і викликав невдоволення інших рабинів, урятував паству од неминучої смерті.

Місто,
Яке засипало попелом
Сірим, наче кроки Господаря в сутінках,
Попелом
Спалених душ єретиків
Чорної віри старих дерев
Білого запашного цвіту,
Твердих блискучих горіхів:
Старі дерева теж моляться:
Богам потойбічної темряви:
Вони просто не знають,
Що смерть – це вогонь,
Це сліпуче світло,
А не густа пітьма.

А Місто все засипає попелом,
А диваки-люди:
Шанувальники кави,
Поціновувачі містерій.
Громадяни Міста Попелу
Все думають, що то не попіл,
А пелюстки дерева Фудзіяма,
Що то не дим, а квіткове марево.
Попелясті міщани
Споглядають свої чорні сорочки і плаття,
Виглядають з вікон сажотрусів чорних,
Готують свої марципани
На сковорідках кіптяви.

Піддані свого короля попелястого
Думають, що вони діти темряви,
Сини і дочки синьої ночі,
А вони лише кваки
Ставка з камінними берегами,
Де замість води попіл –
Все той же сірий попіл
Душ, що палали на площах
Автодафе мовчання.

Я посадив своє серце
Замість куща трояндового
Серед площі Великої Пустки
Міста Сірого Попелу.
Може щось виросте.
Може.

Якось раббі Агарон вів службу в синагозі Межереча.
Звертаючись до Бога, тільки-но намірився сказати: «Царю!»,
Як сльози ринули потоком, і він уже не зміг продовжувать молитву.
«Що сталось з вами, раббі?»- питали богомільці.
«Бачте, тої миті згадав я раббі Йоханана бен Закая ,
Коли прийшов він у табір Веспасіана і сказав:
«Мир тобі, царю! Мир тобі царю!»
А римлянин на те йому: «Ти двічі смерті годен.
По-перше, що назвав мене, ще не царя, царем.
По-друге, якщо я цар, чом не сказав про це раніше?»
І я подумав: справді, Бог ще не царює на Землі,
І почасти вина за це лежить і на мені.
То ж чому не каюсь я належне?
Чому ж і досі не прийшов до Нього?»

Ми –первородні люди, АДАМ і ЄВА, на благо сотворені Богом,
посеред Саду райського з дивовижними створіннями поруч,
живимось озону земного ефірними кульками,
що розквітають віялами павичів солодоустих,
плодимо Дерево Роду людського на гіллях вічнозелених…
Раси людства у божім Саду – білі, чорні і жовті,
з мушель велетенських риб на сушу спроваджені –
групи етносів давніх і нових, з планет паралельних прибулі,
з космічних сталевих квіток розливають нектари…

…Множиться, наче зерня з оголених тіл проростає Гріх Первородний,
копошиться в Саду тих земних насолод Океан велелюдний,
де ж це, де в океані спокус благодатний куток віднайдеться,
що надію на вічну у часі тривалість життя закарбує?…

Глум розпусти, жадібність, лукавство, цинізм, себелюбність –
це ХИМЕРИ, ЩО МНОЖАТЬСЯ, Сад насолод пожирають –
мушлі чорних перлин, розкотіться по Всесвіту грізно,
наче дивне намисто, що Бог загубив ненароком,
коли Єву, від щастя в раменах Адама, зімлілу
він побачив Всевидящим Оком в оточенні Змія…

Чималу вівців отару
Заганяв пастух в кошару.
Вийшло б все, як і годиться,
Та нагодилась молодиця.
І почалися поміж ними балачки:
Хто розлучивсь, зійшовсь хто з ким...
Стачає і в селі новин –
Там радість, там сум, там кпин...
Може б,і до ранку ляси ті точились,
Якби собачий гавкіт не пролунав щосили:
«Ти з молодицею патякаєш про різні чвари,
А вовк із вівцями проліз уже в кошару!
Щоб од хазяїна нам не дісталось прочухана,
Непроханого гостя слід вигнати негайно!»

Р.S.
Щоб справа добре завершилась,
Віддать їй слід увагу й силу.

* Неймовірно, що соловей співа не про кохання.
* Як добре, що звірі й птахи не довіряють нам – пізнали б долю дерев, кущів і квітів. А їх же набагато менше...
* Гора замислилась і стала схожа на мудреця.
* За день до смерті був йому Голос: «Не обжени себе!»
* Ножеві байдуже, що різать.
* Якби усе вдавалось, були б ми поруч з Богом.
* Не варто казати «збочив» про того, хто відшукав свою стежину.
* Коли нарешті судитимуть убивцю часу?
* Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака – од бублика дірка .
* У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
* Воістину: на всьому, до чого людина доклала руку й серце, навіки відбилась її вдача.
* Роби що сила, щоб талану поталанило.
* Для долі кожному по аркушу.
* Щасливий, хто став хоч цяточкою краєвиду.
* Що б сталося зі світом, якби над усіма владарювала ніч?
* Чи варта пісня бодай одного життя людського?

Хороші міцні двері,
Що не пускають до хати чужинців,
Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
Що ставлять межу між схованкою спогадів
І полем, де росте важкими зернами хліб,
Завжди майструють з мертвого дерева:
Дерева, що бачило юрми прочан,
Збіговиська жебраків, ватаги дейнеків,
Постаті хліборобів, чимало гонорових баронів,
Волоцюг, солдат, королів, повій і калік
Бачило
Стільки людей і собак,
Що минали і йшли все під землю
(А куди ж іще?).
Саме з такого дерева
Витесують важкі двері,
Навішують їх на залізні петлі
(Фарбовані чорним),
Прибивають підкову,
Зачиняють важким сталевим замком,
Кидають ключ у криницю –
Глибоку, наче сто ночей і один вечір
Над вересовим торфовищем
І йдуть геть.
Туди, де поле волошкове, а кульбаби хмар білі,
Туди, де дороги сплітаються і розбігаються,
Туди, звідкіля не вертаються
Йдуть.

Майструю собі двері
(Хоч я не тесля)
Витесую, дихаю ароматом ясеневої стружки,
Беру до рук гострі масні цвяхи
(Хоч я не майстер),
Майструю…

Замуровую вікна
У моєму домі,
Що збудований з каменю
Жовтого, як патлате сонце,
Білого, як вицвіле небо,
Сірого, як падолистові будні,
Темного, як глибини моєї свідомості.

Замуровую вікна
У моєму домі,
Що нагадує башту-замок
Якогось гонорового лорда,
Що володів болотами:
Від одного пагорба до іншого.

Замуровую вікна:
Не хочу їх перетворювати
На бійниці для іржавих гармат
Та кашляючих замасляних крісів.
Замуровую вікна:
Всі крім одного:
Хочу в темряві
Запалити свічку пам’яті.
Лишу одне віконечко –
Нехай у цю шпарку
Зазирає щоночі Місяць –
Цей солдат на сторожі,
Повстанець останній
Чорного поля Неба.

Замуровую вікна
Чи то в домі,
Чи то в димарі,
Чи то в колодязі:
Не хочу щоб козопаси бачили,
Що я з війни повернувся…

Гермес їхав возом, а на нім –
Мішки з облудою, брехнею й помстою.
Хотів залишить він у тому краї,
Що не злюбивсь йому бозна завіщо.
Але зламалися колеса опівночі.
Як чумаки, Гермес заліз під віз і захропів.
У стомленого сон був такий,
Що хоч стріляй з гармати,- не почує.
Тож і не дивно, що злодії все те розібрали.
І хоч Гермес був начебто провидцем,
Не зміг жодного мішка знайти.

Р.S.
Як лиха всі колись завезено до нас,
То поховати їх настав напевне час.

Був ярмарок великий у Бердичеві.
Раббі Леві ходив поміж рядами і дивувавсь,
Що витворяють з цінами й вагою торгівці.
Не витерпів такої наруги над людьми,
Заліз на дах і закричав щосили:
«Схаменіться! Страх Божий напевне ви забули!»
Не заспокоївся й назавтра почав розмову з учнями
Із того, що було вчора: «Світ, бачу, перевернувся.
Істина колись повнила Ізраїль. Всі говорили правду.
Коли ж у Храм заходили, навмисне вдавались до неправди.
Тепер же навпаки: брешуть на вулиці.
До істини звертаються лише у синагозі.
Раніш торгівля освячувалась:
«Хай будуть твої «Так» і «Ні» правдиві.
А в домі молитовнім люди били себе в груди й кричали:
«Грішними були ми й грабували!»
Хоч праведні були вони і чисті перед Богом.
Тепер же навпаки: торгують – брешуть.
Істину згадують лише в молитвах».

У ставку горобиної ночі
Втопилися зорі-дівчата:
Так тонуть мрії колисані
У вирі минулого.
Я не відав для чого
Люди каміння громадили
Муруючи стіни
Холодних сумних замків,
А вони лише сховатись хотіли
Від зірок, що очима блимаючими
Зазирали в душі вершникам:
Маркізам і мечникам,
Лордам і землевласникам,
Володарям хліба й худоби.
У глибокому ставі ночі
Ховаються чорні жаби
Цятковані золотом,
Ховаються срібні риби –
Друзі монаха Місяця:
Прочанина нетутешнього:
У яку далину осяяну
Мандрує він цими пустелями:
Пустками віків темних.
А в ставу горобиної ночі
Все топляться й топляться:
Як не пісні жовтої вивілги,
То русалки-дерева:
Княжата з руками зеленими.

Тікаю від власної тіні –
Від себе – такого самого «Я»,
Тільки темного, тільки плоского
Безтілесного.
Тікаю туди, де Сонце,
Де бджоли влаштовують оргії
Над квітучими абрикосами
Розчиняючись в синяві –
Синій безодні Істини.

Серед білого марева,
Серед вишневого аромату
Підставляю долоні чекаючи
Дощу весняного першого.
Його краплі важким намистом –
Розірваним, наче днів сув’язь
Падають, падають, падають.
На оце біле марево,
На оце рожеве марення,
Де бджоли влаштовують оргію –
Нектару та аромату.

І були б серед тої казковості
Кумедні вухаті ослики –
Була б це тоді Іспанія:
П’янка Андалусія,
А не країна вершників –
Сарматів з руками пошерхлими
І з черепами спотвореними
Сарматів-номадів
Та їх кам’яних ідолів.

Але вишням байдуже:
Все вітер наповнюють
Вином свого аромату…

Селище, в якому нічого не відбувається:
Ось уже три тисячі років та сама нудьга:
Ворожнеча кланів і торф фарбований вохрою,
Щербаті мечі, іржаві ножі – криця срібляста,
Що так легко іржавіє від рідини все тої ж –
Кольору вохри.

У кожну халупу там смерть заходить не стукаючи:
Наче маленький чорний ельф – так, на гостину,
Або по справах – забрати, хто там засидівся
У світі корів і овець, собак і людей, каменів і заступів,
Католицьких пасторів і оранжистів гучних барабанів:
Хто там засидівся за дубовим столом бенкету голодного
Над чаркою осіннього віскі і черствим хлібом спогадів.

Там у кожну кам’яну хату заходить на гостину вітер:
Недобрим вісником, пихатим лордом, володарем зла:
Несе жмуток сухот і свистить у порожніх глеках:
Бо нічого не відбувається: все так само картопля гниє
Під нудними дощами торішньої безнадії сірої
(Хоч би трохи зеленого, хоч би трохи барви весни,
А туман все фарбує у сіре – навіть старезні пагорби
На яких стоять селища – селища бородатих уладів).

Там у кожний замок заходить Пак – господарем істинним,
Оселяючись у цій пустці забутій, у цій твердині закинутій,
Серед цих руїн важких, диких і моторошних,
Де не хочуть жити навіть привиди – сірі свідки старої помсти,
Оселяється чорним собакою, однооким музикою,
Баламутом снів вересових і журби болотяної.
Хоч би дерево хто посадив (я не кажу ясена –
Хоч бузину чорнильну – гірку наче світ наш),
Може селище отримає тоді знак – жити для чого,
Оте селище – в якому нічого не відбувається…

«Які ж бо нісенітниці наснилися вам, тату.
Мабуть, переборщили в пиятиці вчора.
Це ж треба отаке: на попіл перетвориться Содом!..
Та ж подивіться, любий тестю наш,
Як місто не тільки вночі, удень гуляє.
Усього ж вдосталь – і вина, й жінок,
А є й такі, яким уже байдужа стать:
Крутять любов чоловіки з чоловіками.
Ідіть собі, як кажуть, з Богом,
А ми своєю підемо дорогою.
Це ж треба отаке: Содом згорить!..»
...І зятів, і содомлян усіх на той світ
Вивела ще того ж дня неправедна дорога.
Дружина Лотова стала соляним стовпом.,
Бо всупереч не обертатись обернулась,
Як грім враз прогримів і вогонь в небо здійнявся.
Не довірять нікому – така була у неї вдача.
От і тоді, як посланці небес прийшли
І на вечерю треба було щось там зготувати,
Пішла вона в Содом позичить солі
(Так начебто своєї бракувало),
І так дізнались содомляни про гостей,
І заявились охочі до сороміцьких вихваток,
І закомандували: «Виведи сюди своїх гостей!»
Ладен був Лот віддать незайманих своїх дівчат,
Та гультяї стояли на своєму і сліпотою поплатились.
«На попіл аж до небес перетворивсь Содом...
Соляну дружину лижуть тепер кози й вівці...
А що ж чекає доньок і його самого?-
Як був тверезий, Лот себе питав.-
Довкола –лиш пустеля кам’яниста...
Був би дядько Аврагам... Але він знову
Почав би теревені про Всевишнього
Та як належить догоджать Йому.
А я, по правді, якщо і вірю, то не так,
Щоб миті кожної думать про Нього.
За все хороше дякувати тільки Йому.
Удень іще сяк-так: кози, виноградник...
А от вночі таке верзеться, що грішно й розказати.
Та, зрештою, і нікому. Не доньок же посвячувать у сни?
Двічі було наснилось, що начебто з покійною лежу
І витворяю з нею те, що замолоду з насолодою творили.
Вранці відчув таку полегшу, робота начебто сама робилась.
Ось що то важить справить мужеську нужду!..
Не втримався і розповів дівчатам, що з матір’ю стрічався уночі.
А вони обидві враз почервоніли і гайда в печеру.
А оце бачу, що животи здіймаються все вище й вище вгору.
Відки б це воно? Невже навідалися ангели, бува?
А, може, ті дві ночі я не з дружиною провів?..
Гріх і подумать, але на те усе виходить.
Напідпитку був тоді я і не знав, що, видко,
Змовилися доньки і порішили розпрощатись з тим,
Що доти берегли ретельно. Але для кого? І навіщо?
Аби зістарітись і не пізнати материнства?
І в цій печері померти з цнотою посеред кіз?
Не знали, бідні, чи згодивсь би я на це тверезим.
А втім... Мабуть, таки згодився б. Не для втіхи,
А щоб не лишилися вони на старості самі.
Нехай же гріх цей буде не на них, а на мені.

***
Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що вуха хоч і затулював,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували.
І долинало з неба глузливе: «Грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова,
Щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить».
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли і стали
Кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.

Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що сталось:
Неждано-гадано цикада прилетіла
І на тій порваній струні вмостилась...
Нічого цього селюк, звісно, не знав.
Цикаду на обід спіймав, бо від сусіда чув,
Що начебто м’ясце смачне у неї.
Трима в руках, а радості нема:
«Намарне я ганявсь за нею по подвір’ю.
Замало тут же і на зуб один».

Р.S.
Ні зростом, ні вагою талан не міряють,
А тільки тим, що дать зуміє.

Щастя порожній глек:
Хочеться вірити в його існування,
Як вірять єретики чорної віри землі
У свої ефемерні істини
Білим підсніжником холоду.
Щастя як крила:
Прозоре і невагоме, ламке і тендітне,
Трохи для лету, трохи для Неба –
Синього наче мрія
Чорного птаха світанку,
Що мостив гніздо в верховітті
Дерева тисячоліття.
У країнах бронзових тіл кольору меду
Цикади співають про щастя:
Щастя нірвани.

Незрима цикада лісів потойбіччя
Співає про те,
Що щастя – це посмішка Будди –
Тінь порожнечі, слід, що лишає лелека –
Птах німоти, вісник майбутнього
На поверхні болота – слід на воді.
Стріли синього Неба гострим кришталем
Пронизують серце вриваючи пісню
Таку ж голосну, як пісня цикад
Гішпанських – крилатих провісників чуда.

Хочеться взути теплі й важкі
Черевики безбатченка Сонця –
Такі собі світлоступи та теплокроки,
Коли чисто ірландська мокрінь
Вдирається в душу злодієм:
Так, наче граф кирпатий Стронбоу
Знову шматує пагорби Ерінн,
Як шматують кавалки торфу,
Перш ніж кинути їх на поталу
Вогню-оранжисту. Добре що вітер –
Цей жорстокий зайда країн опівнічних,
Цей філософ зажури, цей гностик
Цей злий казкар, провісник недобрих легенд
Заходить гостем у мою кам’яну хату –
Хату, де ніхто не живе. Ніхто,
Окрім бородатого привида –
Сивого, наче той лунь – місячний пугач боліт.
Добре, хоч отакого гостя-нездару
Маю щоднини, маю щоночі,
Маю щовечора, маю щоранку:
Гостя, вбраного в листя сухе і жовте,
Так, начебто, ми не на Острові
Смарагдових Схилів (вниз, тільки вниз,
У Небуття, в Сід невблаганний),
А серед жовтих сторінок книг,
Які написали дерева і кинули в порожнечу
Холоду.

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду.
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі я:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

-------------------------------------------------
Леві Їцхак з Бердичева (1740-1810) – великий знавець Тори, користувався авторитетом серед хасидів, уславився полум’яною любов’ю до людей і відданістю Творцю та його заповідям. Викликав на суд самого Всевишнього, вимагаючи від Нього більшої турботи про Своїх дітей.
Головна праця рабі Леві – «Кдушат Леві» («Святість Леві») – досьогодні є одною з найпопулярніших хасидських книг.

Зима прийшла, і давить танками душу
Своєю непеможною мерзлотою,
Немов сотні демонів вирвались на волю
І безчинствують у своєму темному полум’ї.
Зима затьмарює свідомість,
Зима паралічем відбирає руки і ноги.
Вона здійснює чорну месу
У царстві загублених тіней.

18 листопада 2018

Великий камінь лежав на висоті.
Гілля дерев схилялося над ним,
Сідало птаство і пісні співало.
Здавалось, кращої місцини не знайти
Для мрійників і мудреців.
Та камінь нудився усім цим
І заздрісно дививсь униз на товариство.
«Набридли мені дерева й птаство.
З братами хочу буть нарешті!»-
І зі словами цими звалився камінь.
Та ще не встиг і словом перемовитись,
Як щось важке наїхало на голову,
А далі – то шкребе залізом,
То переверта, то котить, то залива болотом...
І тільки як настає сякий-такий перепочинок,
З усіх боків оббитий, сумно поглядає
Уже не камінь, а якийсь уламок на вершину.

І я люблю це торфовище:
Так м’яко тут ступати
І минуле сумне згадувати,
Ховати в його утробі
Важкі й холодні заліза шматки.
А потім щось вишукувати,
А потім землю як пиріг різати –
На паливо.
Ми стільки разів це торфовище підпалювали,
Стільки його рискалями різали,
Заступами тлумили, лопатами шматували,
Наче не торфярі ми, а копачі могил,
А воно все квітує, все ковдрою камені криє,
Все з нутра джмелів та щурів плодить,
Чого тільки ми не викопували:
І ножі іржаві, і треби страшні, і кумирів пращурів,
А все намарно – не для нашої пам’яті,
Не для наших хворих спогадів,
Не для наших черевиків цвяхи
З тих кавалків мечів минулого.
А люблю це торфовище:
Все одно.
І овець волохатих дзвоники,
І конюшини весняні трилисники,
І вересу п’янкий сон,
І вітру прощання сумне…

Відчиняються двері
З кімнати, де повно квітів,
Де стіни і стеля розмальовані синім,
Де підлога зелена й м’яка,
А за дверима темрява –
Тільки темрява…

Якийсь прот* серед міста Деррі **
Виспівував пісні оранжистів,
Казав, що слід давно роздавати рушниці,
Інакше тісно буде від черевиків папістів. Але
Він не знав, що на цьому торфовищі,
Що проросло містами наче грибами,
Всі рушниці давно зіржавіли,
А кулі видаються лише самогубцям:
По дві на брата, по дві на кожного бородатого,
Що копачам видають рискалі для торфу,
Що горів колись у кам’яних печах
Під дахом, що зістарівся травою,
Такою ж зеленою, як і вся Ірландія –
Одна на всіх.

Відчиняю двері
(Бо хотів піти з торфовища),
(Бо думав, що десь тепло,
А воно всюди пекло),
Відчиняю –
А за дверима темрява,
Тільки темрява.

Залишу в цій кімнаті слова і рукописи***:
Слова які ніхто не буде читати****,
Рукописи, які важчі аніж спокута,
Залишу: бо важкі двері відчинені,
А з темряви вороття ніби як недоречне,
Ніби як навіщо, ніби для чого
Ото ж бо.
Залишаю по собі кавалок світла
Якого ніхто не бачить…

Примітки:
* - Протами у нас на острові долі називають протестантів-оранжистів.
** - щодо міста Деррі в мене особливі сентименти. Шкода, що так часто було воно чужим…
*** - у нас в Ірландії в старі часи рукописи писали на шкірах тварин. І книги інколи називали на честь тварини, з якої здерли шкіру для книги: «Книга білої корови», «Книга мишастої корови». Інколи із-за цих книг спалахували війни. Що й не дивно…
**** - насправді будуть читати. Він буде читати – це точно. А решта…

Читаючи мої вірші, що відчуваєте?
Ви думаєте мене розпізнати
Пірнувши углиб моєї душі
Крізь рядок моїх одкровень
У потаємну кімнату

Щоби наситити своє голодне нутро

І взамін лайканути?

Ні, читачу…

Це я словом своїм знімаю твою одежу…

Насолоджуюсь

Шматками твоєї безпорадності

Твоєю відстутністю на час ліпки рим…

У твоїх снах моє мерехтіння…

Я - снодійне твоє

Поспи ще трохи, допоки вільний шлях безкінечності…

Розбудить тебе свіжий голод…
І ти мусиш схилити

Свої оченята до новонародженого -

Нетлінне своє спасіння…

26-03-2018

Як жаль, що я такий земний
А Ви до сказу… всі небесні!!!
Хоч в три погибелі зімнись -
Ніразу не воскреснеш...
05.03.2019.

дівчинка
зі споду літа
жінка
в ламкому вищирі дзеркала
жінка
з памороззю у волоссі
і мудрістю в пергаменті
борозен
ділять одну хлібину

та що в дзеркалі
недбало струшує крихти
ніби мух виганяє
з веранди в осінь
та що з мудрістю
сарказмом лоскоче
кратери її оголених плечей
і збирає крихти
в кишеню

мала витягує
ноги з літа
вкривається коциком
показуючи усім язика
бо їй поки що невтямки
що хліб той
з муки
води
солі

Я гадав Оріон – то мисливець,
Що вбиває оленів з очима вологими,
Що наповнені ностальгією
За лісом тінявого спокою,
За яким біжать пси кудлаті:
Гонитва колючого погляду,
Гонитва туманів Туле Ультіма –
Гонитва до мосту.
Але виявилось
(Я дізнався про це ненароком),
(Мені про це розповів крук
З пір’їнами кольору Небуття),
(Мені про це повідав вітер –
Прозорий наче молитва),
Що Оріон – це прочанин
З посохом кипарисовим,
Прочанин до Землі Одкровення
У долину ріки Ерідан,
У країну священних каменів.
І от про нього співаю
Своєю римою варварською,
Слова шорсткими сарматськими,
Малюю на каменях знаки
Все про того прочанина,
Наче не сколот я і не кімерієць,
А художник сліпих народів,
Наче пікт рудочубий –
Воїн холодного вітру,
Людина важких хвиль
Безнадійно сивого моря.
Співаю: нутром свого серця.
А той прочанин мандрує
Волоцюгою чи то старим філософом
І в торбі своїй латаній
Несе скарб найбільший –
Мовчання.

Зважуватись, зважувать, вагатися...
Дійте і не бійтесь помилятися!

Моє волосся трохи розпатлане, як і мозок
Десь на четвірку за шкалою від
Один – прокинулась без пам’яті в реп’яхах
До десяти – ідеально розчесане
Локон постійно
Тулиться до підборіддя
Мій погляд застряг
Десь між одинадцятою ранку цієї безмежної доби
І планами на майбутнє
Тобто одинадцятою нуль вісім
Як задуматися, здається, що будь-яка дія, яку ти ще не зробив
Одного разу обов’язково з тобою відбудеться
Якось у вічності

Моє серце, як завжди, наскільки мені вистачає пам’яті
Вистукує ритм
Іноді прискорюється, однак існує закономірність
Чому поклик думок в реп’яхах називають раціональністю
А поклики серця – чуттєвістю
Здається, людина саму себе навчилась сприймати хибно

Місто, яке живе поночі.
Місто, яке блимає очима ліхтарними
У пітьму вічного вчора.
Тут живуть одні ліхтарники:
За покликанням.
Тут складають пісні променями
Жовтого нічного світла,
Тут несуть світу щовечора,
Ховаючи її язик гарячий
Між долонями досвіду
Живу пташку свічку –
Вогник Істини,
Затуляючи її помаранчеве серце
Від вітриська байдужої осені.
Ці ліхтарники
Та їх замріяні дочки
Ніколи не споглядають Місяця –
Оцього нічного злодія,
Оцього пастуха котів чорних,
Бо ховаються від світил пітьми
Під ковдру мереживну ліхтарну,
Запалюючи
Цілу ніч запалюючи
Нові і нові ліхтарики,
Наче не люди вони,
А світлячки вусаті.
Запалюють
І лишають
На поталу росі.

Я би відчинив сіру вулицю,
Як відчиняють ковані двері
Господині притрушені борошном –
Білим, наче друїд на Белтайн:
Відчинив би для перехожих
Не зайд, не пророків і не жебраків,
А саме для перехожих у капелюхах,
Перехожих - бідних як я.
Я перетворив би бруківку в дзеркало,
Щоб у ньому сама журба себе бачила,
Щоб сумні перехожі зрозуміли,
Що кожен із них не самотній,
А шкутильгає Містом Невчасним
На пару з журбою – незримою мишою,
Наче наше життя сірою.
Я писав би на хмарах слова Істини,
Щоб перехожі (сумні особливо)
Інколи споглядали Небо
І ворушили устами мовчки
Слова оті подумки читаючи.
Я би виглядав щоранку кріз шибу
Шукаючи поглядом перехожого –
Сумного, як стара казка про шибеника
(Про три шиби й одну шибеницю),
Аби якось його розрадити,
Чи то намовити сірий плащ
Снів зими сльотавої
Не вдягати,
Під чорний капелюх
Ночей наших енотерових, горобиних
Не ховатися.
Я би розрадив його сонячними зайчиками
До пори в скриню мою схованими,
Якби в місті цьому
Не було так порожньо….
І жодного перехожого…
Жодного…

лютий німує повздовжньою білизною
пасує сизу понурість із крони на скроні
настільки підшкірну що сам собі ввижаєшся ноєм
ще й грива повз гриву парами в прозорість
відчалюють розгойдані коні

кучері їхні нечесані гуснуть і полотніють
наче забуті прочанами шляхи до храму
переобтяжують фатальність високості
тягучим настояним тишею оловом
і не второпати що першим вродило
із нетрів тягучого краму
задимлене полотнище чи
димами прокреслене на ньому слово

ти будеш моєю землею? скажи?
ти будеш моєю ріллею?

я посію у тобі ніжність
я посію у тебе любов
я посію у тебе довіру і дружбу
ти будеш?

ми народимо наші плоди –
гарні, розумні, сильні, красиві,
милуватимемося ними і радітимемо

вони стануть сильніші, аніж ми,
вони матимуть крила,
вони виявляться вільніші за нас,
будуть кращими версіями нас

але для цього тобі прагнути того, що і я,
але для цього тобі - бути родючою нивою,
бути справжнім, добрим, як ти умієш,
твердим, як скеля, аби витримати зміни мого настрою,
чуйним і проникливим,
аби відчути, коли я потребуватиму тебе,
твоєї підтримки і люблячого серця...

тобі зі мною не буде, як у казках,
але і не буде нудно,
мені з тобою не буде, можливо, різноманітно,
але розмаїття вноситиму я
я прийматиму тебе, твій затишок і тил, мою опору і чоловіка,
а ти будеш поруч, аби я була жінкою,
коханою,
емоційною,
справжньою до кінця.

Мені сумно так
Йти дорогою жовтою
Услід старому прочанину,
Шукаючи серед пухнастого пилу
Сліди його посоху ясеневого,
Йти біля колючого поля:
Такого ж безплідного,
Як чорний метелик пустелі спогадів,
І ти не дізнаєшся
До чиїх голосів прислухатись
Мушу, дійшовши до муру
Без вікон, без сенсу, без дотиків рук,
Що височить серед степу
Збудований – ким – невідомо,
На який не сідають ніколи
Птахи туману,
Що чистять пір’я свої
Вечорами дощавих трагедій.
Сандалі Едіпа
Хтось забув у таверні
І босим пішов –
Туди, де серце міряють дюймами,
А люди мовчать,
Чекають дзвону пророцтво
У хижках своїх зміїних.
А Небо
Все так само шукає
Серед порожніх полів
Давно позабуте селище,
Де ніхто не живе:
Навіть миша ртуті хвилин.
Ніколи
Не буду вкривати
Чорнильною ковдрою ночі
Останній ліхтар селища,
Де колись шанували пророка.
Танцюй, хвостатий художник забутого,
Танцюй…

Вона прийшла із морозу,
Розрум’янена,
Заповнила кімнату
Пахощами повітря та парфумів,
Дзвінким голосом
Та зовсім не шанобливими до заняття
Теревенями.

Вона негайно упустила на підлогу
Товстий том художнього журналу,
І відразу видалося,
Що у моїй великій кімнаті
Зовсім мало місця.

Усе це було трохи прикро
Та доволі безглуздо.
Утім, вона зажадала,
Щоби я читав їй уголос «Макбета».

Ледве дійшовши до "пузирів землі",
Про які я не можу говорити без хвилювання,
Я помітив, що вона теж хвилюється
І уважно дивиться у вікно.

Виявилося, що великий пістрявий кіт
Із зусиллям ліпиться по краю даху,
Підстерігаючи голубів, що цілуються.

Я розгнівався найбільше на те,
Що цілувалися не ми, а голуби,
І що минули часи Паоло та Франчески.

Лютий 2019
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

***

Она пришла с мороза,
Раскрасневшаяся,
Наполнила комнату
Ароматом воздуха и духов,
Звонким голосом
И совсем неуважительной к занятиям
Болтовнёй.

Она немедленно уронила на пол
Толстый том художественного журнала,
И сейчас же стало казаться,
Что в моей большой комнате
Очень мало места.

Всё это было немножко досадно
И довольно нелепо.
Впрочем, она захотела,
Чтобы я читал ей вслух «Макбета».

Едва дойдя до "пузырей земли",
О которых я не могу говорить без волнения,
Я заметил, что она тоже волнуется
И внимательно смотрит в окно.

Оказалось, что большой, пёстрый кот
С трудом лепится по краю крыши,
Подстерегая целующихся голубей.

Я рассердился больше всего на то,
Что целовались не мы, а голуби,
И что прошли времена Паоло и Франчески.

06.02.1908

Спитали якось раббі Баруха ,
Чому це Бога названо спочатку творцем ліків
І тільки потім – творцем див?
«А це тому,- цадик на те,- що Господь не хоче,
Аби славили Його як Бога чудес.
Природа передує їм і зцілення природнє –
Вартніше зцілень чудесами.
Та істина все ж в тому, що все це - диво».
Раббі поринув в роздуми про те,
Як мудро розпорядивсь Господь:
Щоб у людей завжди був вибір,
Він сотворив цілющі трави.
Як і каміння, і тварини, вони теж
Пронизані Божими іскрами.
Тому-то й призначені для хворих.
Кожному свої. Кореневі душі, звичайно, відповідні.
І виходить, що люди - лікарі, які зціляють ліки.

Стихообразование
(+16)

Январь, холодно, сыро, зябко.
А в доме тепло, уютно, пахнет гречкой и голубцами.
Ёлка еще стоит, под ней Шампанского бутылка
И кот в дождике ест украденную сосиску.
Скучно, грустно, тоскливо.
А почему бы и не взбодриться!?
Полезла под кровать –
Ба! Да это же вагинальные шарики!
Повезло то как!
Выключен свет.
Спускаюсь на первый этаж.
Шарики весело делают свое дело,
Торжество души и тела.
Забылась на секунду, -
Разиня не заметила кота!
Лечу.
А тут как тут ёлка меня подхватила
И уложила сверху на себя,
Лицом на стеклянный красный шар.
Больно, лежу, не могу пошевелиться,
Жжет лицо, верхушка застряла в ноздре,
Руки левой не вижу,
Под животом хрустит тонкое стекло.
Стало так тихо, будто все звуки пропали.
Только кот наблюдая за всем этим,
Лижет усердно яйца.


г. Киев, 30.01.2019

Коли ви стоїте на моєму шляху,
Така жвава, така вродлива,
Але така змучена,
Говорите лише про сумне,
Думаєте про смерть,
Нікого не любите
І зневажаєте свою вроду –
Так що? Чи зможу я скривдити вас?

О, ні! Адже я не гвалтівник,
Не ошуканець і не гордівник,
Хоча багато чого знаю,
Занадто багато думаю з дитинства
І занадто заглиблений у себе.
Адже я – творець,
Людина, що називає все на ймення,
Що відбирає пахощі у живої квітки.

Скільки б ви не говорили про сумне,
Скільки б не міркували про кінці та початки,
Все таки, я наважуюся думати,
Що вам лише п’ятнадцять років.
І тому я хотів би,
Щоби ви закохалися у просту людину,
Котра любить землю та небо
Більше, аніж римовані та неримовані
Промови про землю та про небо.

Справді, я радітиму за вас,
Тому що – лише закоханий
Має право на звання людини.

Січень 2019

Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

***

Когда вы стоите на моём пути,
Такая живая, такая красивая,
Но такая измученная,
Говорите всё о печальном,
Думаете о смерти,
Никого не любите
И презираете свою красоту –
Что же? Разве я обижу вас?

О, нет! Ведь я не насильник,
Не обманщик и не гордец,
Хотя много знаю,
Слишком много думаю с детства
И слишком занят собой.
Ведь я – сочинитель,
Человек, называющий всё по имени,
Отнимающий аромат у живого цветка.

Сколько ни говорите о печальном,
Сколько ни размышляйте о концах и началах,
Всё же, я смею думать,
Что вам только пятнадцать лет.
И потому я хотел бы,
Чтобы вы влюбились в простого человека,
Который любит землю и небо
Больше, чем рифмованные и нерифмованные
Речи о земле и о небе.

Право, я буду рад за вас,
Так как – только влюблённый
Имеет право на звание человека.

06.02.1908

В ієрархії його цінностей
їй – порцелянове місце,
почесна першість
у визначеній регламентованості,
дозовані літери, звуки, видива,
пошанівок і дистанція.

О так! Корона!
Кришталева коштовність
такту і гідності.
Лаконічність і ввічливість,
граматична досконалість
і чисті міжряддя.

Здібна учениця
реверансних алгоритмів
білих комірців, рукавичок, льорнетів…
Органічна і природня
у вікторіанській поставі
і пуританській небагатослівності.

Нарешті вдома –
у міжлюдській самоті
серед буденної і святкової круговерті,
наодинці з мовчазним і мудрим,
вірним і незрадливим
другом...
У своїй ієрархії цінностей.

Подорожуючи графствами Тірон (насправді Тір Еогайн) та Фермана (взагалі-то, Фер Манах, навіть ще правильніше Фер Маг Енах), я випадково потрапив у Місто Смутку. Раніше я думав, що таке місто існує тільки в потойбічному світі – в Сіді. Або в царстві Морфея, або в ментальному світі, чи в світі метафор, чи в давньокитайському царстві Я (ах, ця епоха Чжоу, яка вона була сентиментальна!). Виявилось, що таке місто існує в реальному світі і таки на нашій землі ірландській, хоч і по той бік кордону Республіки. Блукаючи вулицями цього міста, слухаючи як мої черевики лунко стукають бруківкою, я написав таке:

Сонце однооким кульгавим апостолом
Ховається за дахи пам’яті – такої ж іржавої,
Як мечі воїнів Конхобара – бородатого короля Уладу,
Що так довго лежали у торф’яному болоті
Забутих снів їжакових й оленячих.
У цьому місті всі двірники бородаті,
А всі жінки у картатих хустках
І таких же спідницях в клітинку,
Що волочаться по землі тартановій, твідовій,
Що колись якомусь гоноровому вождю належала,
Який нині десь під землею глибоко
Коло дольмену – такого ж важкого,
Як моє серце прочанина (чутки, шепіт, цитати з газет):
Тойших – чи хтось пам’ятає...
Ці жінки пригадують як воно – посміхатись,
А діти бавляться з дерев’яними крісами
І малюють на стінах шамрок.
У цьому місті журба замість фіранок
На кожному вікні більмами,
На кожному дому мурованому
З каменів, як і ми неотесаних.
Для тої журби човен легкий
Майструю собі, витесую – вишкрябую
З дуба кельтського мертвого
(І де ж ті жолуді… І де свині ті,
Що так ласувати ними жадали…)
А в місті тому постріли
Лунають у кожних спогадах,
У кожній голові сивій
У кожній луні минулого…

Місто, зіткане з суму сірого,
З журби одвічної.
Ховаюсь за твоїми мурами
Перед дорогою нескінченною…

паломництво
дорога до серця твого
пахне полинами і
обвітреною стернею
скошених трав

куди не поглянь пшениці й ковила
чіпляється лініями долі
за мої загрубілі підошви
аж відлуння іде кропив’яне

солоні шляхи до серця твого
з мідною гірчинкою колодязної води
як Чумацький шлях невблаганні
за дороговказ ківш сипучих зірок
що прозорою тишею
на скронях курганів пузатих ячать

іду сліди гояться споришами
і кишать дрібною мишвою
що й повернути ніяк не вдається
бо паломництво це
силу священну має

Стрелки на час, ем мандаринки,
Люди сменяют друг друга миллионом
факторов.
Учусь проходить равнодушно расставания
и смену людей.
Преследую их.

2019

Незримі коти
Ловлять незримих мишей.
Корабель з вітрилами,
Що зіткані з променів
Пливе
До міста, яке збудував Леонардо*
Сьогодні –
Четвертого дня чуми**
Року Божого 1519-го.
А незримі коти
Все ловлять незримих мишей,
Які були б сірими,
Якби існували насправді,
А не в світі вигадок.
Але на то нема ради:
Незримі коти на службі,
Інакші б ті кляті миші
З’їли б рукопис –
Манускрипт таємний
На якому прозорими чорнилами
(Точніше прозолами***)
Давно доведена квадратура кола
Тим диваком бородатим:
Поетом струнких геометрій****,
Тонких ліній трикутників,
Гнучких парабол
Експонент нескінченних.

Примітки:
* - він і справді в той день в своїй уяві збудував ідеальне місто, що ділилось на нижнє – порт, та верхнє, що стояло на горі. Планувати ідеальні міста тоді стало модно.
** - чума тоді була не в долині ріки Луари, а в Іспанії, в Кордові.
*** - Лодовіко Моро вважав, що якщо вже чорнила прозорі, винайдені для тайнопису, то називати їх чорнилами не можна. Він навіть придумав неологізм – синонім виразу inchiostro trasparente – «прозорі чорнила» - слово inchirente. Я переклав це слово як «прозоло».
**** - Папа Лев Х колись висловився так: «Leonardus est auctor geometria novam, quae mihi poetica libri…»

тобою замкнута – ти мій закуток

ти мій – простір і світ,
той, хто лишає слід –
у мені, на мені, зі мною...

будеш прихистком і стіною,
з-поміж сотень чужих жінок –
упізнаєш мене наосліп:
на запах, дотик... і постелиш постіль...

ти мій друг, і коханець-бог!
у мені, на мені і поряд
Упіймала твій щирий погляд,
і тримаючи руку міцно,

Як гуляємо пішки містом –
ти - мій – простір...