Ще вдень хандрила чорна, мокра осінь,
А на ніч у пухнасті, білі шуби
Усі тремтячі одяглись дерева…
Я зачудовано біля вікна завмерла –
На дивний витвір матінки-природи,
Найгеніальнішого зодчого у світі,
Намилуватися була не в змозі!
І зникли всі печалі та напасті…
О, дякую тобі, примхлива осене,
Що чорну смугу у житті моєму,
Усупереч війні, тривогам, смерті,
Ти осіяла чистим, білим снігом!
І на душі на мить зробилось світло…

17.11.2022

Кам’яне, кам’яне, кам’яне
Серце міста рибалок на березі моря,
Міста доріг і коханців, поетів і катеринок
І слова «авжеж».
Долучаюсь до березня на перехрестях часу,
Мовчання велике і синє,
Наче небо над Ріміні, що читає вірші
Маріо де Каронезі (він теж був поетом).
У мережеві спокою зазираю в зіницю міста,
Яка зроблена з солі і повторюю,
Як вони колись – вони – посередники
Середньовіччя рудого вандальського
Вторили:
«Cedo bonis».
З усіх катедр кедрових тесаних
Мореплавного сну (напніть вітрило!)
Питаю в годинника механічного –
Онука клепсидри-плакси:
«Хвилі несли тебе, колисали, бавили –
Навіщо? Куди? В яке єретичне прийдешнє?»
Зцілюю хворі літописи –
Домислюю щось світле й прекрасне
На площі
Білого слова «поруч»
Коли на бруківки падають тіні
Башти думок алхіміків,
Дзвіниці-тюрми (голос).

Ти вмієш без страху
Дарувати мені квітку мигдалю,
Натякаючи на майбутнє гірке літо:
Стоязикий замок
Вкриває моє здивування весняне
Білим.
Захотілось стати повітряною кулею:
Наповнитись димом гарячим
І літати-висіти над цим кастелло,
Що збудував Пандольфо,
В якому він мріяв про квіти,
Що цвітуть на камінні
В порожнечі старих димарів.
Володар цієї ночі – привид карабінера
(Віровідступника та рибалки)
Примушує забувати слова
Зіпсованої латини лігурів,
Гасить як свічку
Парафінову пісню
Про море, в якому танцюють риби.
Пандольфо!
Навіщо ти вполював журавля
І ласував його м’ясом
На бенкеті-іргищі Сонця:
Ти думав це осінь злодійка?
А це лишень синій
Павук думок,
Що плете тенети
На дереві ренесансу.

Знесилений і працею, й літами,
Дідусь пошкандибав у ліс по хмиз.
Кректав, стогнав, та всеж щось назбирав
І шкутильгаючи побрів додому.
І тут найшла на діда така туга,
Що в’язку, кинувши додолу
Він заходився проклинати долю:
«Вже б краще смерть мене забрала!»
І враз вона постала в чорному лахмітті:
«Мене ти кликав? Чим зарадить зможу?»
«Піддай-но в’язку! З Богом відійди, сіромо!»

P.S.
Радість і горе влиті в слово кожне.
Отож, і тринькати його не гоже.

Пелюстки персиків мерехтять
У часопросторі мурів Ріміні:
Вітер з моря – Час наказав мені бути.
Хвилини – вони зупинилися на бруківці
Під воротами мідних чобіт і биків:
Країна телят, місто вітрів, люди доріг:
Звідси.
Кронос камінний. Застиглий.
Його можна торкнутись руками.
Коли риби стають птахами моря,
А смерть жартує: «Ви добре сховались!»
(А я і не думав).
Темні віки – це просто протяг
У чорному замку історії,
Де гостював Папа Адеодат,
У будинку порожньому
Безсловесних годин стебла
Дерева ночі.
Босоніж під аркою
танцюють весталки,
На свято вовків –
На бучні луперкалії
Тягнуть глеки вина – густого як кров
Три кульгавих авгури,
А я і не знав, що лелеки-патриції
Мають власний сенат,
Вершник простоволосий
на щиті пише слово
Вуглиною: «Veritas»
Під тріумфальною аркою
Перемоги, якої не було.
Місяць вовків – фебруарій – минув.
Нині весна. Час легіонам птахів
Летіти над Ріміні – в країну венедів.
Як і мені…

Із синьої річки етрусків
Яка тече тут одвічно
Очима п’ю блакить першим –
Ковтаю відображення Неба:
З ріки де невдало
Топили колись Буратіно,
Але він поплив з країни Снів
У країну помаранчеву Завтра:
Черепахам назустріч –
Черепахам людських днів-гончарів
(Бо люди теж глеки).
З близького солономрійного моря
Виловлюю ребристі мушлі
Схожі на серце блукальця
І несу їх у жмені на міст
Який руйнували готи (марно),
Який належить найглибшому часу,
Який сам став мушлею вапняковою –
В яку сховалися апострофи історії:
Вічність – та я ж знаю її,
Вона молода італійська краля,
Що згубила свою сукню-слово
Між берегами, що поєднані мостом,
Який мурували раби
Зі своїх сердець і життів,
Зі свого минулого і сьогодення.
І блукає тепер Вічність
Вдягнена тільки в намисто:
Схожа на квітку оту –
Квітку – біля оселі:
Пелюстки, пелюстки, пелюстки –
Як сни Петрарки – рожеві.
Як важливо було мені тут почути –
Тут на мосту, між часами:
«Buongiorno, Antonio!»

Остання нитка чужої самотності,
Ночі Одкровення та Істини
В’ється з веретена Галактики
Між двома вогнями галявини тьми:
Коли відчиняться брами,
Коли прокричить сова запахів осені
Стиглі ягоди горобини ночей
Таких же червоних (заграва)
Впадуть у долоні Часу:
Епона жене потойбічних коней
На шалене гульбище Дагди:
Цей Всесвіт казан вирування життя
В якому варяться зорі й планети,
Туманності й чорні діри –
Готується страва для богів і людей,
Для бенкету шаленого:
Самайн. Ніч на вершині осені мрій.
Ніч початку й кінця.
Я жив і любив, страждав і радів,
Блукав стежою людей та собак,
Майже знайшов просвітлення –
Ненароком. Доречно. Але… Айстри…
Вогонь як і перше гріє
і спалює зло.
Ми були і будем. Ми вічні. Ми пастухи.
Отари зірок, що час заганяти до стійбища.
Зимового.
Всі ми вічні.
Як ніч. Як Самайн – між світами.
З гілок горобини – дерева таємниць
Я запалюю ватру – освітлюю Всесвіт
Цим квітучим вогнем-келихом.


Написано в ніч Самайну в 2022 році. Хоча, звісно, правильно вимовляти не Самайн, а Савінь…

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля Валя».

1
сивочола срібноголова кульбабка
чомусь асоціюється у мене
із зображенням чогось
або це малюнок фонтану
зроблений простим олівцем
нашвидкуруч або ні це
неякісне і нерадісне
чорно-біле фото феєрверку

2
Поміж кульбабок і конюшини
зустрів грицика з білими
квіточками-зірочками і плодиками-сердечками.
Зустрів грицика зоряно-сердечного.

3
На скошеній траві деінде
злотаві світяться кульбабки.
Суцвіття кожне – лампинятко,
амбітне, дуже і тендітне.

4
Лобода – самотня щогла,
що від смутку не посохла,
від журби не полягла
без вітрил і корабля.

Жовтень 2022

Раббі Йоханан казав:
«У попередників наших серця були широкі,
Як притвор перед Храмом.
В їхніх наступників – як двері Храму,
А в нас – на вушко голки схожі.
(Трактат Шабат)

Магнолії оксамитові марширують
Під музику Паганіні-вигнанця
З берега моря прямісінько в дворик,
Де жив театрал Буратіно
Зі своїм татом Карло –
Ренесансним філософом,
Що змайстрував йому ключик
Зі зламаного доісторичного саксофона
І шепотів йому потім таємниче,
Що не мідь то, мовляв, а золото:
Aurum Альберта-алхіміка.
Стигмати білого мармуру:
Чи то дорога в каменоломні Каррари,
Чи то корсіканець обабіч дороги
До гнізда орлів Сан-Маріно,
Той самий у трикутному капелюсі,
Що філософствуав про свободу
(В тюрмі).
Березневе місто солоного вітру:
Запивати запаморочення кавою –
Не було слів – так ось тобі:
Зіпсованою латиною
Сучасна весталка Констанція
Розповідає про Данте прийдешнього.
Дерево квітуче на брукованій вулиці –
На дорозі між етрусками і Гарібальді.
Час втопився у річці Марек’я,
А я все вишукую
Неіснуючу книгу
В бібліотеці Папи
Інокентія Десятого.

Примітки:
Темпіо Малатестіано – особистий храм та мавзолей родини Малатеста – кондот’єрів та тиранів Ріміні. Храм спорудив Сіджізмондо Пандольфо Малатеста, якого Папа Римський звинуватив у язичництві і відлучив від церкви. Всі Малатеста «прославились» різними шаленствами, войовничістю та непередбачливими вчинками.

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха , коли юдеї різали побратимів
Тільки за те, що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,не поталанило
Виговському й Дорошенку, ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни
Кличуть на поміч охочого на легку здобич
Ненаситного північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Та ні! Облуді не вдасться завернуть тебе в минуле...

Дорога в праліс років відлюдника
Я прокладав її тростиною синього жайвора:
На перехресті дім мурований із бамбуку –
І кричить наді мною Вічність
Ім’я одвічного крука – володаря німоти.
Піти й не вертатись (під якими зірками!).
Імена, імена, імена – тих, незабутніх.
Мертвих поетів і вершників.
Келихи, келихи, келихи – які не проносять мимо,
Які повні по вінця.
Письмена – про буття вічного міста сови
(Не вовчиці). Даремно шукав сиве марево
На островах, де завмерли сліпі мегаліти:
Дні журавлині і трохи води
З присмаком осені.
Сни.
Звірині слова
Перекладені вільним художником
На мову годинника-шибеника:
Віддай мені час. Мій.
Нині тут хазяйнує Еол –
Син Орсеїди, повелитель вітрів.
Врятувати палаюче плаття осені
Навряд чи зможуть Ясон із Діонісом:
Атаманту наснився «Арго» корабель -
Як пророцтво.
Лишається йти дорогою крука –
У невідоме. У сутінки.

Осінь:
Я запалив полум’я космічного спокою
На вершині гори прочанина мрій
Сьогодні –
Посеред дня плачу ангелів,
Що приносять останній окраєць
Хліба нічийного поля
Горобцю непохованої поезії
Теплих лагідних слів.
А вам не холодно?
Осінь:
Гарячий попіл
Загортаю у клапті вчорашнього одягу
Плямистого, літнього, трав’яного –
Щоб зігріти (хоч трохи)
Свої незачесані тексти
На фоні пейзажу,
Де тільки пеньки-плахи
Для поетів, що стали білими птахами,
І простір – синій як мрія,
Як розмова про вічне.
Осінь:
Мушля, яку колось дарувало море
Перетворена в дрібку вапна
Гарячим попелом,
Що лишився від полум’я
Осіннього дня одкровень:
Бавлюсь зі смертю:
Гра стара, як бубон шамана,
А десь там Ітака,
Де келих завжди наповнений
Чорним солодким вином,
І вітер солоний і теплий,
І вистукує птах – дзьобом по дереву
Нескінченні хвилини
Радості.

1
на малахітовій траві
за ніч виросла роса
до рівня моря
і кленовому
недопаленому листю
не догоряти
тонути
золотом у діамантах

2
На маршрутці на службу радісно
на вітрильнику мчав окриленому

за бордюрами як за скелями
тополині листочки бронзові

і покинутими і забутими
на траві сумували човниками.

3
Це неправда: жовте листя не в засмуті,
що йому невдовзі вічним сном заснути.

На зеленому газоні, на осонні,
у блаженстві без футболок і босоніж

між травинок полягало за феншуєм –
засмагає, надихається, віршує!

Жовтень 2022

Щоразу, як заходить мова
Про стосунки між людьми,
Звертаюсь подумки у машинове царство.
Для бідних і багатих, слабких і сильних
Права одні і ті ж.
Ваговоз дає малолітражці путь.
Надшвидкісні терпляче чекають повільних.
Світлофор – суддя для всіх.
Який же парадокс –
передать людську мораль машинам,
нічого не залишивши собі.

Дерево синіх ілюзій
Височить самотою
Серед пісків пустелі
Поснулих душ.
Мовчання
Сірим попелом
У долоні троянд
Сиплеться замість золотого піску
Променів
Клепсидри Сонця –
Божества гелонів.
Народ, що живе в Небі,
Понад хмарами міфів
Про мореплавців «Арго»
Дізнався, що сон
Про чорного лебедя дочки Тестія
Зітканий з овечої шерсті
На верстаті Арахни-ткалі
Там – за мурами Ольбії.
Між горобиною й прірвою
Ночі
Мальований візерунок
Риб і зірок
Крейдою на стіні, за якою
Дім, який не належить нікому,
Фіалка, яка належить собі,
Сон, який був тобою,
Нічна варта, що очікує сходження
Зірки Іштар.
А там – за ріками й криками,
За крісами й крисами
Вавилон – цегляний Баб-Ілі
Кадінгір недоречний,
Що буде зруйновано наніц
Незабаром.

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Срібне дійство Lunaria –
Ми п’ємо його в жовтні,
Коли Небо прозоре як час,
А хмара нагадує дім –
Наш холодний притулок.
Сім останніх троянд –
Чорних квітів колючих осені
Свідчать хоралом про те,
Що джерела шумлять все тихіше –
Німіють,
Бо Темний блукає дібровами –
Лісами багряних сутінок.
Келих повний вина:
Це шукає нічийна втома
Тінь свого прихистку –
Замку ґотичних ілюзій,
Шукає цю гру: забаву прощання.
Крук – щонайбільший
Ширяє над дюнами –
Їх породило море Таласса –
Те, що воліє співати, кричати, шуміти
Коли все засинає,
Коли навіть серце
Спить.
Срібна вистава Гекати Сотерії,
Коли Калліопі требу –
Плодами дозрілими.
Тиша навколо.
Над пустищем жовтого листя,
Над мідними кленами
Свідок німий –
Lunaria.

Я потрапив під дощ
І то під рясний –
Той, що падає в прірву з Неба,
В безодню Землі, яму тверді.
Тоді,
Коли холодне «вчора»
Танцювало заморське танго
Журавлем чубатим,
Золотим листям горіховим
З тінями Одіссея.
Тоді.
Цю осінь звати Каллісто,
Вітер Аркад говіркою
Вівчарів всетуману
Перед хаосом папороті,
Додонським оракулом
Віщує прозорість
Вітру Борея – нездари полів.
Жриця кабірів стежою камінною
Веде мою тінь – за обрій,
Туди, де не мрій, не сни і не сподівайся,
А тільки читай таємницю,
Незнані слова – писані чорним по жовтому
Письмом копача Кадма.
Шурхіт листя священного дубу
(Не облетів, не втратив багряні помисли)
Дерева Девкаліона
(Кидай каміння, кидай…)
Вітер осінній гуде
В залізному дзвоні.
Вітер мудрості.

Скільки їх, безвинно убитих?
Закатованих,замордованих,замучених
на очах у маленьких дітей,
в міцних обіймах батьків ,
в лоні материнському, коли
мамине серце до останнього імпульсу
боролося за життя крихітки-кровиночки.

Скільки їх , безвісти зниклих
у безіменних братських могилах,
у варварськім полоні загублених,
вивезених до краю катів ?
Розірваних на маленькі шматочки,
на мільйони частинок вічної душі.

А скільки тих, що збожеволіли
від жахіття війни?
Від відчаю і голоду,від болю і горя,
коли смерть заглядала у очі,
сміялася в обличчя,
плювала в душу,
виривала серце.

Скільки їх ? Не злічити ...біль нестерпний .
Їх десятки тисяч, а може й сотні ?
Війна не рахує свої жертви.
Вона захміліла від крові.
03.10.2022.

Між вчора і завтра
Зорі
Над стежиною Пана,
Над лісом кентаврів,
Над полями Фессалії
Зорі кольору срібного вістря
Стріли.
Чашник тирана Лариси
Пенест Біанор
Бавиться золотом слів
Пеласгів –
Народу забутих пісень
Моря.
Кратер повний вина Метеори
(А може це серце –
Довершене трунком кольору вохри?)
Диво Нефели – час вересу.
Час крапель, клепсидр і агоній.
Час алегорій (бо верес цвіте).
Слово-вогонь
У мідному дзеркалі –
Палає у кузні лапітів.
У рибній лусці візерунок
Забутих письмен лотофагів.
Життя як подвір’я
Палаццо Флоренції –
Квіти в тюрмі кам’яних лабіринтів.
Зернами маку віщую шовкові дороги
Снів про людей –
Видив царства тіней
Кольорових як шкіра гепарда
(Бо осінь, бо дощ
Назавжди).
Майструю зі срібної чаші
Гостре вістря стріли –
Час полювати
На вурдалаків.

Нитку одну, Аріадно,
Кладеш в руку – мені,
У долоню,
Що збагачена досвідом бронзи
Меча.
Нитку овечої вовни
Рогатих кудлатих бербекульок –
Володарів дзвоників – калатал безтямних,
Що віщують заграву
Над пустищем пагорбів
Вапнякових і диких
Як все кам’яне.
Вістрям меча-спати
Пишу епізод
Тої казки сумної,
Яку
Колись елліни
Розкажуть мальованим глекам
На торжищі стиглих олив.
Забава
У сутінках віку каміння:
Ігри жорстокі з потворою-хроносом
І не втекти
За хвилі таласси пелазгів
Під чорним вітрилом,
Моря
Яке до сих під безіменне,
І мурувати міста
З брил велетенських
Руками циклопів,
Що оком єдиним
Глипають в безвість.
Стадо кентаврів
Женуть на гірські полонини
(Бо час).
Де той пастух?

Вітер мені кричав,
Коли осінь стала сірою качкою
На холодному озері одкровення,
Вітер мені кричав
Крізь хмару огненну заграви:
«Де ти тепер? Ти – нетутешній,
Ти – вічний блукач,
Що сховав мідну сову
У своїй шкіряній торбі снів даремних
(А ти думав, що то пророцтва,
А ти думав, що там істина,
Серед тіней отих твоїх марень.
А вона тут – серед холодної осені –
Істина краплі води».
А може то просто луна –
Німфа сумних спогадів
Серед старезного лісу сутінок
В якому я заблукав ще тоді –
Коли чуб був рудим, а не сивим.
Тоді.
Пан заснув до весни.
І замовкла панфлейта
До часів анемон.
А вітер свистав:
Грав ірландську мелодію
На флейті порожніх глеків,
Що лишили
На дерев’яних столах віровідступників
Гості глиняно-жовтого дня:
Доби невідомих радощів.
А я бачу, як олені сфагнових пустищ
Летять у дні майбутні
Крізь страшне сьогодення:
Епохи залізних яблук.
Дерево забутої осені:
Серед моря холодного вітру
Жовті листя думок
Летять в нескінченність
прийдешнього.

Час - то запорука досвіду.
Досвід - ключі до успіху.
Успіх - вершина таланту .
Мені так бракує часу!
"Господи , навчи нас так лічити дні наші,
Щоб нам набути серце мудре " Пс.89.13
09.09.2022

1
Рудоволоса, радоголосо:
сукня у соняхах, сонячно, солодко,
лагідне золотко, мед заховався під ними.

Я пожнивую і познімаю
ще три хмарини, й за три хвилини
ми б захмеліли, ми б стали рідними!

2
рука до якої
торкаюся своєю
прохолодна, лагідна, ягідна

3
мене найсильніше збуджують
волосинки на оголеному передпліччі
розпочинається стежина
що доведе до грудей
а закінчиться біля міжніжжя ніші
найніжнішої для мене

серпень 2022

Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена.
Малюю пейзажі
Попелом.
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам.
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.

П’ять пар чобіт
Князя Чорторийського
Стоять на порозі
Давно неіснуючого
Зруйнованого вщент замку,
А мені досі болить
Вістря стріли чужинської,
Що застрягла між ребрами
У житті якомусь позаминулому,
Коли кінь та шабля
Та ще й Воля
Єдине, що мати й тим жити
У столітті бозна якому
Але бурхливому:
Коли як завше –
Сльози, пожежі, згарища, пустища
І солодке «приходь»,
І щемливе «вертайся».
А куди вертатись, як листя
Коли зелене, а коли жовте
Закриває чи засипає все
Аж очам боляче,
І частують холодним вітром
Жінки, яким дарував шеляг
За шматок хліба і дрібку солі.
А на шляху осінь.
Лети!
Ти вже не вершник, а птах,
Вмієш слухати дзвони розбиті
Церкви спаленої
На попіл сивий.
За крок від квіток звіробою,
За сто років до Мікеланджело
Слухаю білої сови крик.

Чорний камінь
На шляху кинув
Одинак, що не лишає слідів
І не бачить себе у дзеркалі.
На шляху, що заріс рудими кущами,
Що дозріли синіми ягодами
Вчора.
Весь небосхил
Фіалковий, оксамитовий, як мої спогади
Про країну загірну забутих віршів
Запломенів загравою сонцеслів
Цього вечора –
Вечора пророцтв,
Що почали збуватися.
Пророцтв, що були записані
У спаленій книзі пергаментній,
Книзі, яку споконвіку було заборонено
Читати чи навіть бачити
Неписьменним пастухам-козопасам
Книзі, яка написана бузиновою чорнотою
Ще тоді,
Коли люди бачили сни
Неймовірні.
Крізь бескиди журби
Йду слідом за журавлем
В ущелину осінніх днів,
Де ніхто не назве мене свідком
Вільного вітру.

Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Ця розповідь буде про Ембер, вона весела дівчина з цікавими відносинами у житті.
Я проживаю у невеличкому містечку під назвою Сензій. Воно знаходиться у східній частині Євразії, тут зазвичай достатньо тихо вдень. Зараз я навчаюся в коледжі у іншому місті ,де на час навчання проживаю в гуртожитку, кожен мій ранок схожий на минулий, але є моменти, які додають фарб. Так як всі дівчата Я почала дорослішати, в 15 у більшості моїх подруг були вже так звані бойфренди. А я залишалась без цих, нових для мене емоцій.
Отож, до коледжу я так і не знайшла собі пари. Після переходу до коледжу моє життя змінилося, воно почало наповнятися фарбами. Тут зявилися мої перші знайомства і побачення з хлопцями. Кожен з моїх нових шанувальників не мав хоча б кілька рис, які Я б хотіла побачити в них. Все змінилося після одного вечора. Я з подругами пішла на вечірню прогулянку, крім нас на набережній було багато пар та компаній. Проходячи повз крамниці з напоями Я трохи затрималася й втратила подруг з поля зору, відставши від них я заглянула до однієї з вечірніх крамниць . Зайшовши в середину крамниці мою увагу привернув її дизайн. Я підійшла до продавця вибравши напій, відійшла роздивитися стіни крамниці. Кожна з стін була унікальною ніби її розписували одразу чотири художники. Малюнок на малюнку все це створювало ніби один мультфільм знятий Діснеєм. Моє захоплення стилем ккрамниці відвернуло дзеньканя скляних паличок на дверях. До крамниці ввійшов хлопець з невимовно красивими очима. Ми зустрілись поглядами і в цей момент продавець сказав:
- Ваше лавандове лате готово можете забирати.

Вірші, що написані на стінах в’язниці
(А хтось збудував її),
Вірші, які вивчали напам’ять,
Які несли через безодню років
У лабіринтах свідомості
Гіркі як мигдаль,
Солоні як Мертве Море.
Дивлюсь у вікно сподівань
і повторюю
Слова, які не можна забути.
Літери розчиняються в повітрі,
Літери, які я щойно вигадав,
Літери незнаної абетки
Давно забутої мови
Повторюю.
Перекладаю на цю мову рядки
Веселої поеми про пекло.
На лобі спокійного Козлотура
Малюю знаки таємні
І мрію про море
В якому втопився келих
Грааля.
Я вип’ю цю осінь терпку
По краплях, ночами,
Коли тіні горнуться в плащ,
Коли темінь стає домом-пусткою,
Коли з хвилин плетуть вінок
Зорі.

Свою долю ховаю в торбу
З малюнком риби та лева,
Наче рана минулого
Болить багряний світанок:
Йду за поріг замшілий
Ніби той волоцюга,
Що забув свої книги
Написані вдосвіта
І пішов мандрувати
В країну п’янку вересня
(Трохи загірну):
Туди, де дощ. Де краплі
Важкі як осіннє небо.
Там: навряд, якось
Плинний, нестворений,
Споконвічний (не сон)
Явив мені знаки
На павутинці срібній,
На межі дерев’яного світу
У ходах копачів твердокрилих:
Вічність-жебрачка прозріла,
Вона вже бачить
Очима синіми
Блукальця кожного
Загорнутого в шовк вечора:
День запізнився,
День надто тверезий
Для сови, що дивиться вниз
З даху будинку епохи
У прірву «Сьогодні»,
У безодню хвилин,
Де люди не хочуть бути.
Краще будуй собі вежу
З базальтових брил меланхолії
Ножів,
Якими Паріс різав яблуко.

Давай вимірювати небо краплями
Чинити так, ніби ці краплі і є ми
І падати вгору, у невагомість
І розлітатись на скалки снів..

Давай домовимось, що ми рівні
Нехай би яку не дали нам міру
Всі ці умовні шкали мають на меті
Пробити між нами прірву, та ми розумні.

Давай так буде, як скажеш ти?..
Я бачу твій страх... Тоді так буде, як скажу я.
Не лякайся входити у будь-які двері,
Де б ми не були, я поруч. Міцно світ тримаю.

Давай на райдузі в хмарах ховатися
І сміятись так весело, які ми сміливі:
Змогли обвести кругом пальця бога
І зробити по своїй мірі. По своїй вірі!

Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
Дряхлість – байдужа.
Смерть – остаточна й неминуча.

1 серпня 2003 р.

Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?
Гарних кіз в селі чимало
А козлів, мабуть, катма.
Краля весело стрибала
З хвіртки в хвіртку, а дарма.
Та нарешті хтось порадив
Зазирнути в інший двір.
— На краю села насправді
Є один козел, повір.
На горбочку біла хата,
І господар вдома теж.
Наш Іван жартує: "свате,
Часом кралечку не ждеш?
Ось привів козу на злучку!"
Дядько вилами підпер.
— Сам запліднюй цю стрибучку!
В мене прізвище — Козел!!!

07.08.2022р.

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Украв хлопчак у школі до писання щось.
«Розумний! Гарно робиш, синку!»- на те мати.
Удруге плащ приніс, мовляв, що хтось забув.
І знову мати похвалила сина.
А вже як юнаком зробився,
То чого тільки не носив в господу!..
Та все ж вдалось спіймати злодіяку.
І ось уже ведуть на смерть його.
А мати обіч. Захлинається од крику,
До сина підбіга, сльозами росить щоки...
А він, буцімто сказати щось схотів,
Нагнувсь до матірного вуха.
Та замість слів - узяв і відкусив його.
«Негіднику!- вола од болю мати.-
Так ти отак за мою ласку і любов?
Мало того з тебе, за що карають,
Так ти ще й матір на старості калічиш?!»
«Якби ти за крадіжку не хвалила, а карала,
Героєм, а не злодієм мене б тепер назвали».

P.S.
Як в правді не ростить дитину змалку,
Для стількох лих вона віднайде шпарку.

Мій хвостатий друг
Колись був будинком
З вікнами-арками:
Готичним прихистком привидів,
Колись височів
Серед міста камінних спогадів,
Нині – співак березневих арій,
Нині – поет муркотання,
Мисливець ночей орхідей,
Знавець гризунів-пискунів.

Колись мій вусатий друг –
Мій співбесідник єдиний,
Співавтор ноктюрнів-елегій
Був камінним домом-фортецею
З химерами сліпими
На стінах холодних алюзій,
Глипав темними вікнами
У сутінки середньовіччя,
Виглядав доктора-алхіміка
Єретика сивочолого,
Чекав його з прогулянок
З чорним псом-пуделем
І ховав у пивниці-безодні
Старе вино оксамитове
У діжці-барилі дубовій.

Мій пухнастий друг –
Свідок звитяжних вігілій
На дахах міста ілюзій,
Шанувальник приблуди Місяця
Знає чужу самотність,
Відає запахи осені,
Коли ніч нескінченною пусткою,
А попереду
Вічність.

1
похмурий ранок
та не темно не холодно
льонок семисвічно
і світить і гріє

2
рухаюся зі швидкістю
середньою між людини
швидкістю і рослини
не поспішаючи не зупиняючись

3
яблуком на асфальті відчуваю себе
коли не знаю що буде далі
чи візьмуть у добрі руки
чи розчавлять бездушними шинами
або ж боляче зафутболять у трави ласкаві

4
напроти мене симпатичні молодички
стрекотять схожі на двох сорок
чи може на одну поділену
на червоно-чорну і біло-блакитну

5
майже посередині дороги чорний пакет
помітно що абсолютно порожній
проте машини остерігаються об’їжджають
а цікаво коли б лежав білий прозорий
якби ті автівки рухалися

щедрий ранок

25 07 2022

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило
радості стрічі вві сні-
з усією родиною й друзями сонячної днини
десь на узбережжі моря чи в лісі
біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і,як щось зайвe, відсторонить снотворне.

1
гарна молода
мама і її донька
дуже схожі
як Яблуня і Яблунька

2
віяння війни
хмари по небу
не пливуть не летять
марширують

3
у тролейбусі
почуваю себе
козенятком у будяках
і колючих і квітучих

22. 07. 2022

Віслюк із лошаком везли вантаж до міста,
Але так повелося, що висловухий аж згинавсь,
Його ж напарник гарцював хизуючись.
«Звільни мене хоч на дещицю од ваги цієї!-
Блага віслюк.- Докона вона мене сьогодні».
«Ти ж створений на те, щоб спину гнути!»-
Проіржав лошак і цвьохнув того з усієї сили.
Віслюк згинався нижче й нижче...
Раптом заточивсь і впав на всі чотири.
«Оце так на!Такий покірний був трудяга»,-
Господар над небіжчиком схилився.
«І безвідмовний !»- додав лошак із гіркотою.
«Ну, що ж: тепер тобі судилося везти за двох».
Знехотя лошак підставив свою ледачу спину.

P.S.
Як часто вдача непокірна
Стає нам тягарем подвійним.

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

Радісна дружина зранку
чоловіка похмелила.
— Ти назвав мене, Іванку
Королевою, мій милий!

— Це ж потрібно, от заразо,
Так набратись з кумом вчора,
Щоб не вимовити фразу —
Відчепись, стара корова!

22.07.2022р.

І сталося, як заповідав Всевишній.
Опівночі прокинувсь фараон од крику й зойків,
Що здійнялись в його палаці.
А насправді – таке було по всім Єгипті.
Господь до інших кар додав ще й цю –
Нищив перворідних. Байдуже - людина чи худоба.
І невблаганний фараон скоривсь нарешті.
«Устаньте й вийдіть спосеред мого народу,-
Сказав Мойсеєві та Агарону.-
Та не забудьте поблагословить мене!»
А підданці його , плачучи, квапили сусідів:
«Виходьте та якомога швидше,
Бо через вас усі ми помремо отут...
Беріть і золото, і срібло – лиш зникайте!»
«Зачекайте! Дайте хоч на дорогу хліб спекти!»
«Ні, просимо слізно: беріть таким, як є!»
І в пелену юдейки брали тісто, що не підійшло.
Згодиться хоч на коржі прісні.
І ось нарешті, здається, все готове до відходу.
Трублять верблюди, ревуть воли,
мекають кози, охрипле чути «кукуріку»,
невиспана, аж захлинається плачем малеча...
А все щось заважає рушить.
»Стривай,- Агарон до брата.- А якже з клятвою?
Ми ж маємо винести з собою кості Йосефа...»
«І де ж вони?»
«Може, Серах, донька Асіра, знає?
Одна ж вона лишилася із того покоління».
І немічна, похилена мало не до землі,
А все ж навдивовижу при пам’яті бабуся:
«На дно ріки труну Йосефову опустили.
Одні казали, аби благословились води Нілу.
Я ж гадаю на правду схоже інше:
«Як хочеш, щоб юдеї ніколи не покинули наш край,-
Так радили придворні фараону,-
Сховай надійно Йосефову могилу».
Пішов Мойсей до Нілу і голосом громовим прокричав:
«Йосефе! Настав час, коли Господь звільняє твій народ.
Без тебе не зможемо вирушить з Єгипту!»
І тої ж миті вода заклекотіла, і на поверхні загойдалася труна.
...Сорок літ Ковчег Завіту і Йосефова труна подорожували поруч.
«Негоже,- дехто дорікав Мойсею,- щоб були вони разом».
«Той, хто в труні,- відповідав Божий проводир,-
Сповняв усе, що в тому Заповіті».

P.S.
На які тільки курйози Історія спроможна…
Аби вклонитися Йосефовій могилі,
Мусять юдеї просити дозволу в арабів
І простувати в Шхем тільки з охоронцями,
Щоб власники чужої слави- палестинці
За звичаєм гостинним, не кидали в прочан каміння.

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
не поривав із заповіданим Мойсеєві:
обрізали хлопчиків на восьмий день,
так і тепер годилось це робити неофітам,
щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
рабана Гамліеля, одного з наймудріших
на той час мудреців, котрому шану
віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
а потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
то тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
а тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

Не перед брамою шукайте мандрівця,
А там, на тій дорозі - на шляху,
Що пилом вкрився,
Що тугою плететься без кінця
За небокрай, що розколовся навпіл,
Де вказівник – меча уламок,
Де ми вогонь несемо в темінь злу,
Де спраглими вустами ми мед пили,
Де в світлі зір мисливця Оріона
Осиновий кілок ми забивали в серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де дзигар міряв час
Ночей і днів людини і коня
Прочанина меча і вершника віршів,
Де ми шукали сон
Під гіллям дубу й терену,
Де нас зустрів серпанок
Над домом жайвора,
Де на замшілих надгробках марень,
І вишень стиглих сік, і квіти звіробою,
І долі кам’яний огром
І подих річки – Бористену,
Що пливе в країну Гестії, євшану, полину.
Я тут самотній –
На шляху світанку,
На дорозі снів, що йде на Схід,
І де зіниці жовтих черепів
На битому шляху містерій
На Схід зорять, на Схід
Лише на Схід…

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони по злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

Коли простують до синагоги красуні-ефіопки,
Вбрані у широкополі білосніжні сукні,
Із пірамідними намітками на голові...
Точнісінсько, як сама цариця Савська...
Так і здається: якби на Храмовій горі
Цар Соломон тоді їх стрів, спочатку
Підморгнув би двом чорнобровкам
І тільки потім пішов навстріч цариці...
...Ніяковіючи перед красою, «Шалом!» кажу їм.