Ґеніальний спосіб був і є –
Книгою…
напиши її рукою
лівою –
не виходить!
піт цигкий на пучках
стане кригою –
надто холод розуму
попід гривою
бриґантиною здавався,
бриґантиною…

напиши її рукою
правою:
в тебе право є
і приправа є –
а однаково!
серед тих бравад
я
отруєний,
я
облаяний…

Ґеніальний спосіб був і є
Книгою….
тільки ж хто її писав
лівою?
тільки хто ж її творив
правою?..

мабуть, браво ґеніальним,
браво їм.

17 вересня 1992 р., Київ

- Вийшла заміж я, мойри. А чи з тим...
- Ні. Змирися,- не нарікай.
Не пізнаєш оази ніжності,
Зрада чорна - твоя ріка.

Від любові не буде користі,
І з твоєї до нас мольби.
Той, що поруч, - козак безсовісний,
Омела на твоїй судьбі.

- Ні! Не буде тобі пороблено!
Соловій у сердечку "Тьох!".
Вирвав нитку судьби в озлоблених,
Чорноротих, дурних відьом.

Залишились позаду труднощі,
Всім зловтішникам - шах і мат.
А судьба - у долонях люблячих
Розцвіла як весною сад.

01.06.2020 р.

Дощ переповнив глибокі калюжі
І заливає узбіччя кругом, –
Хочеться, хочеться, хочеться дуже,
Тільки не знаю, не знаю чого.
Мокрі дерева шурхочуть, як мітли, –
Тихо, задумливо і спроквола, –
Хочеться, хочеться, хочеться світла,
Тільки немає, немає тепла.
Сутінки сіються попелом сірим
І обертаються в тишу німу, –
Хочеться, хочеться, хочеться вірить,
Тільки не знаю, не знаю кому.
Вечір, укритий німим оксамитом,
Сумно зростає в обіймах імли, –
Хочеться, хочеться, хочеться жити,
Тільки немає, немає коли.
Місяць край неба сія сиротливо,
Поки зірниці лаштуються в стрій, –
Хочеться, хочеться, хочеться дива,
Тільки немає, немає надій…
01.06.20

Літо, літо, літечко
На порозі,
Барвисте квітучеє
Іде в гості.
Гривоньки заквітчані
І попони
У його, у літечка
Буйних коней.

Мусять тихо коники
Так ступати,
Щоби трави й квітоньки
Не зім"яти,
Не злякати бджілоньку
Трудівницю,
Якій усе літечко
Не сидиться.

Літа, літа, літечка
Всі чекають,
Привітно і весело
Зустрічають.
А воно красу несе,
Душу тішить,
Любимо понад усе
Тепле літо.

2020 р.

Зелене й короноване мине,
хоча не діє поки-що вакцина.
Єдине обнадіює мене,
що вилікує рани Україна.

Відлунює небесний камертон
усі її духовні обертони
і гасне у етері моветон
озвученого бестіями тону.

Тому моя позиція така –
у діалозі іноді уперто
апелювати не до опонента,
а до епохи драного совка.

Я не запеклий, та на все готовий.
І кредо не міняється моє:
поезія, яка лікує мову,
не експериментує, не кує
зозулею, не видає полову,
але відображає житіє.

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

ці сутінки, наче примарна стіна.
мій демоне ночі, ця темінь - антанта.
з плечей і верхів'їв спускають атланти
на плеса бруківки старі письменА.
усесвіте! бачиш, ці зорі крихкі
шляхи обирають в небесній неволі...
цей серпень печалі й тонких алегорій,
пітьми поміж граней скляних ліхтарів.

мій демоне ночі, безсонно мені...
ворожать надвечір тутешні мусони
і злети, й падіння укотре...спросоння
зірок, що дограли останні пісні.
на дні цих річок, цих ущелин - пастки...
і привиди-стежки ведуть крізь тумани.
лиш літо ще тане промінням омани...
мій демоне ночі, ти просто...ти тільки...
мене в і д п у с т и!

Колись земля ця називалась Диким полем
І звіра, й птаха тут водилося доволі,
І море риби у річках. Лише єдине –
У цьому краї не було тоді людини.
Бо бусурмани так степи ці сплюндрували,
Що всі, хто жив, в краї далекі повтікали
І назавжди лишили землі ці багаті
Аби ясиром бусурман часом не стати.
А ті заброди по степах весь час гасали
І до країв далеких, навіть, діставали.
Дістали й руського царя оті бандити
І данину його примусили платити.
А данина то не проста – живим товаром
Платила руська сторона тоді татарам.
І кожен рік цар відбирав полон великий,
І гнав нещасних у ясир крізь поле Дике.
Жінок, дітей, чоловіків – кого спіймали,
Того в’язали й бусурманам віддавали.
Та якось руський цар рішився схитрувати
І не жінок, і не дітей в ясир віддати,
А різних неслухів отих, що бунтували
І гнути спину на панів геть не бажали.
Та ще й збивали і других людей до бунту.
Ловили їх пани тоді, в’язали в пута
І віддавали у острог, щоб там сиділи
І муки тяжкії за те вони терпіли.
От цар і вирішив аж двох зайців убити:
І заплатити данину, й острог звільнити.
Зібрали неслухів усіх та й в степ погнали,
Щоб ті у клятих бусурман ясиром стали..
Дійшли ті люди до Дніпра аж за пороги
Та й зупинилися спочити із дороги.
А хтось і каже поміж них:- Послухай, браття,
Чого ми маємо іти до супостата?
Є руки, ноги, голова – не пропадемо,
Давайте тут у цих степах і заживемо!
І заселили острівці вони у плавнях.
А були хлопці молоді, міцні та вправні.
І стали сходитись до них такі ж нетяги,
Що мали силу у собі та ще й відвагу.
А бусурманський цар усе чека ясиру,
Що руський цар йому жене заради миру.
Але ясиру все нема і рік, і другий,
Бо розселився той ясир в Великім Лугу.
Цар бусурманський розізливсь,листом питає:
Чому це руський цар ясир не посилає?
- Щороку шлю,- той відповів,- нехай шукають,
Вони, мабуть, десь до цих пір в степах блукають.
Пішли ті степом їх шукать,знайшли на лихо,
Бо вже ж отримали сповна там на горіхи.
Так їх зустріли козаки та пригостили,
Що бусурмани ледь живі у Крим летіли.
З тих пір і стали козаки всім володіти,
У полі Дикім без страху всім кошем жити.

Ніч кине зажуру за ґрати,
розправивши хмари вітряк.
Навчиш мене в небі літати
і марочний пити коньяк.

На біле руно алергія,
тополі солодкі меди.
Чи зболене серце зігріє,
розлийвода - місяць блідий?

Журбі заглядатимеш в очі,
шукаючи онікс на дні,
та випити смуток захочеш
до цятки, жаги в купині.

До хмелю, прозріння краплини.
в обіймах шовкових долонь.
Засну дитинчам зозулиним
в колисці любові, либонь.

Потаємно казали - "Чаклунка",
Та вона безтуротна була,
Юна дівчина, перша красуня,
Незнайомця в село привела.

Від людей відрізнявся місцевих,
В обладунках з плащем на плечах,
Коливався у хлопця свинцевий
Сум безмежний в бездонних очах.

Він для дівчини – Хлопець Осяйний,
Почуттів спалахнули вогні…
Неприязно мовчали селяни,
Та дівчині не мовили – «Ні!»

Новина мерехтіла печальна:
Підкрадаються Підступ і Зло,
Це розбійників зграя безжальна
Оточила під вечір село.

Як шакали, напали бандити,
Воїн зграю нещадно здолав,
Допоміг оборону створити,
І поселення він врятував.

Світле серце не терпить жорстокість –
Зрікся чорного клану свого…
Темний найманець був,
мечоносець,
Клан убивць не відпустить його.

Балансує на лезі постійно:
Йдуть по сліду убивці-раби…
Не закохуйся, Меч Професійний,
Ніжну дівчину ти не губи.

Розпрощався із Любою Воїн,
Він довічно спокуту несе,
До дівчини не прийде ніколи,
Бо кохає її над усе!

Маю і сьогодні план амбітний,
Музі шепочу на вушко: - Вйо-о-о!
Як не втішу кралю - буду бідний,
А утішу - буде ой-йой-йой!

Кожен день здаю тяжкий екзамен,
Залікам "на п'ять" утратив лік.
Той, хто звик ширяти небесами -
Спати не лягає цілий вік.

Хай хребет зігнувся у ковіньку,
А росточком менший за блоху -
Двійок не бувало споконвіку,
Жінку гріх лякати! Тьху-тьху-тьху!

А любов перину стеле м'яко,
Вранці, наче знятий із розп'ять.
Бо живу у пазусі у мавки:
От де рай і справжня благодать!

30.05.2020 р.

Забриніли крапелисті струни
Межи ще не викошених трав,
Я ішла крізь голоси і луни -
Ти на другім березі чекав.

Цілували швидкоплинну воду
Срібнодзвінні краплі дощові,
Я в стрімкій ріці шукала броду -
Ти стежки вимощував живі.

Із півоній чари пили роси,
Рахували ритми висоти,
Я ховала в трави ноги босі -
Ти ростив веселкові мости.

Розлилися променями звуки
У простій мелодії дощу,
Як узріла я надійну руку
І в очах твоїх - "не відпущу".

Заблукало Літо у траві високій,
Із ромашок білих віночки плело,
Хотіло скупатись у малім ставочку
Та, на жаль дороги туди не знайшло.

Тоді попросило Вітра допомоги,
Той же скрізь літає, знає всі стежки.
Поспішив Вітрисько Літу на підмогу
Вибратись з густої у росі трави.

Подалося Літо униз до кринички,
Де молоді Верби водять хоровод,
Напилось студеної смачної водички,
А тоді швиденько бігло на ставок.

Лишило на березі свого капелюха
Й чобітки новенькі та у воду - плюсь.
Накупавшись, Літечко помчало щодуху
На луг там, де коней вороних пасуть.

Підійшовши ближче, воно зупинилось
І вдихало м"яти дивний аромат,
Поміж незабудок у траві вмостилось,
Притомилось трішки, можна і поспать.

2020 р.

Вічний голос замерз…
Звичний холод обрид…
Час – загострювач лез…
поміж сцілл і харібд…

Неділя, 13 листопада 2005 р., Київ

Ні храму дзвони голосні,
Ні солов’їв міських пісні
Не можуть розбудити
Тебе поринуту у сни
Цієї кволої весни
Й утомлену досита.
Прогнати сни ті кілька раз
Уже збирався чаром фраз,
Але не зміг донині
Впустить неспокій ранній мій
У плин чи спогадів, чи мрій
Коханої людини…
31.05.20

***
Душа молода, що не день – кроси,
у тмуторокань готова рушати.
А Серце в літах, і тому просить -
в спокої жити, не поспішати.

Чутлива душа, наче птах – вільна,
у мріях живе, досі снам вірить.
А Серце до справ до земних схильне,
навколо усе досвідом мірить.

Кому вірю я? Душі чи Серцю?
До кого любов, почуття маю?
Люблю я обох – Душу і Серце,
і з-поміж них двох - не обираю.

***
Театр у житті, комусь навколо
ролей не вистачає та удач.
Чомусь один на сцені в світлі кола,
імпровізує і захоплюється соло,
а іншій, як миршавий той глядач?

Комєдїї та драми, дні, як п’єси.
Зіває хтось, чекаючи антракт,
волочить далі у невірі хрест свій,
для нього це юрба, а не оркестр,
не відчуваючи ні музику, ні такт.

На справжні ролі жадібне життя,
чи зацікавиться воно тобою?
Є перетворення в актори з глядача.
Дій, глядачу, шукай передчуття,
що роль наступна стане головною!

І коні шалені,і трави у пояс, і там,
На відстані смутку,цвіркун зазіхнув на Шекспіра,
Й холодна роса доторкнеться до теплої шкіри
І стане гаряча... і з ранком відійде в туман.
А коні пасуться. Толочать копитами тиш,
І хоркають в ніздрі,і пахнуть тобі,і лоскочуть
Їх чесані гриви.А ти чи вже спиш ,чи не спиш,
Чи зорі то світять,чи коней замріяні очі.
Цвіте конюшина. Помалу усе відцвіта.
І тулиться небо біластими хмарами степу.
Позаду-вчорашнє.Попереду-радість світань.
А коні все йдуть і розносять минувшини трепет.

***
А проти лома не було прийому...
тому що засвітилось еМВееС.
Колізія знайома,
якщо не всі удома,
історію очолює балбес.

***
А минуле блукає по колу,
у якому жиди-москалі –
демагогія гола
нового посолу –
облюбовує вищі щаблі.

***
А мета диявола у тому,
щоб деталі бачили сліпі.
А вони відомі.
Видно і сліпому,
що ведучі іноді тупі.

***
А у державі діють не закони,
а писані укази пахана.
У п’ятої колони
од Бені і до зони
задача – мати свого пацана.

***
А на коні... буває, і на поні...
у лайнері... літають за моря
учора і сьогодні
злодії у законі
і бойові опричники царя.

***
А на Чуді́ ще б'ють старі рекорди,
і поки обнуляються нові,
учені ідіоти
і генії блювоти
рай ойкумени мочать у крові.

***
А на зелень є іще охочі
жити у обіймах сатани,
у якого очі
навіть проти ночі
блимають загравою війни.

***
А на Раші є одна надія,
мати Україну у ясі
і як пандемія
на периферії
діє окупація Русі.

05/20

Гарні лапки в каченятки
І червоні капчики, -
Роздумовував Богданчик,-
Є у качки пальчики?
До ставка йде по доріжці,
Туфельки завжди на ніжці?
А узимку чобітки
Качка носить залюбки?
Щоби це мені пізнати,
Треба в неї запитати.
Довго-довго він старався,
Та нічого не дізнався:
Вже на небочку зоря,
А у відповідь - "кря-кря"!

Усе частіше на котурни
стає нувориш молодий,
коли виходить до трибуни
як генеральний лицедій,
коли йому уже здається,
що і воно Наполеон.
Мутуючий хамелеон
показує себе у герці
та уявляє нагаєм
само себе в руці у Бога.
Шмагає опонента свого
як пес котяру... навзаєм.
Воно само – усе ще недо...
Не досягає до висот,
аби утілювати кредо –
піарити, що ідіот
захоче – то усіх посадить,
але у лютій боротьбі,
як шолудивий псюра, вадить
державі й заодно собі.
Кутузов не доріс до раті,
хоча і має два більма...
Йому здається, що в палаті
середній мінус по оплаті,
пенсіонеру зокрема,
показує, що помирати
причини у людей нема.

05/20

- Дідусю, дідусю, хто в садочку цюка?-
Пита у старого маленька онука.
Дід сидить на лавці, дивиться ласкаво:
- Ти ж, моя маленька, така вже цікава.
Все то хочеш знати, про усе почути,
Сідай та послухай, так тому і бути.
От онука всілась бігом коло діда
Слухати, бо ж знає, що він усе віда.
- То, онучко, дятел – невелика птаха.
Там, попід корою черв’ячки, комахи
Їдять деревину, роблять у ній діри.
Тож дістає дятел звідти їх допіру.
Дзьоб у нього довгий, кору пробиває,
Що від очей наших шкідників ховає.
Дятел добре чує, де вони засіли,
Отож прилітає й береться за діло.
Добре сам наїсться й дереву підмога,
Бо ж багато хоче поживитись з нього.
- А звідкіль, дідусю, дятел цей узявся?
- Давно колись, кажуть, той випадок стався.
Подавсь на Великдень чоловік до лісу,
Бо сім’ї не було чого пити-їсти.
Тільки взявсь рубати, як тут дід з’явився:
- Ти нащо дерева рубать заходився?
- Бо дрова потрібні! – Та ж Великдень нині.
Люди працювати в цей день не повинні,
Бо ж то гріх великий! – Так їсти немає.
Хату хоч зігрію, як дрів нарубаю.
Дід подумав, каже: - Йди собі додому!
Сам махнув рукою та й пропав по тому.
Чоловік із лісу додому вертає,
На порозі жінка радісна стрічає.
Заходить у хату, аж серденько тенька,
А на столі грошей купа чималенька.
Було на що їсти, було на що пити,
Було на що воза і волів купити.
Збагатився дядько, але думка тліє:
Піду знов до лісу, ще розбагатію.
Знову на Великдень до лісу подався,
Цюкав по деревах та все оглядався.
Але й не помітив, як дід появився,
Дуже вже сердито на нього дивився.
Каже: - Якщо цюкать тобі до вподоби,
То будеш довбати вже в другій подобі.
Махнув він рукою й зник, мов провалився,
А дядько на дятла вмить перетворився.
І тепер довбає зранку і до ночі
Він усі дерева, коли їсти хоче.
Йому ті дерева довбати до віку.
Жадібність зі світу звела чоловіка.

Як тільки повністю розтанув
на вулиці і в серці сніг,
кульбабця в хостел «Під каштаном»
вселилась в закутки ясні.

І той міцний, крислатий хостел,
немов хустина, захистив
тендітно-гордовиту гостю
від злив густих і гострих слів.

Прийшло життя не біло-чорних,
а золотаво-срібних смуг,
в небес і чорнозему жорна
не весь вона жбурляла пух.

У світлім настрої, в азарті
Кульбабка влітку розпочне
із пряжі білої в’язати
Каштану шапку і кашне.

05.2020

Поклич мене в свій сон, благаю,
Під звук небесного роялю
Моє там серце заспіває
Як віддано тебе кохає:
Романс для двох….

Зови мене в свій сон, благаю,
Натхненно пензлем намалюю,
Як в пошуках тебе мандрую
Країною надій, рожевих мрій:
Ескіз для двох…

Проси мене в сій сон, благаю,
Там розповім як смуток тоне
У погляді озер бездонних –
Твоїх очей: сюжет для двох….

Немов дитя у сповиточку
Рожевий яблуневий цвіт
Із-під зелених вже листочків
Дивиться весело на світ.

Він бачить бджілоньку-комашку,
Яка не втомиться літать
І крильцями махає зранку,
Зібралася нектар збирать.

Йому ще видно на травичці
Срібне намистечко з роси,
Туди він хоче полетіти,
Вітер узявсь допомогти.

Ой, цвіте, цвіте яблуневий,
Який ти ніжний і п"янкий.
Наче серпанок той рожевий
Мене з любов"ю огорни.

2020 р.

Я пишу, а вона не читає…
Я читаю – не чує вона…
Уляглася безмовно безкрая
Між серцями двома далина.
Хоч кохана ні слова не чує
І поезій не бачить країв, –
Я страждаю, й надіюся всує,
Бо люблю несказанно її…
30.05.20

Ховала ніч закохані дощі
удалині, ген-ген поза лісами.
Ми втрьох зустрілися й мовчали без причин,
порозумілися – й співали все те ж са́ме .

Ця вірна пара і єди́н поет
спинили час розмовою про Всесвіт –
бо в кожного душа відчула злет
крізь дотики в мрійливому блаженстві.

Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.
Нехай далеко з кимось буде бій,
але між нами – тут злиття духовне!

Дай, Боже, вам так само, як мені,
цінити ночі й зустрічати дні!

субота, 18 серпня 2007 р., Богдани́

У Римі паніка – розгнівані боги
Струснули землю й величезна яма
У римлян утворилась під ногами,
Яку й перестрибнуть не до снаги.
Сенат зібрався:що робити мають?
Рішили, щоб уникнути біди,
Хай кожен житель кидає туди
Землі по жмені. Та й позасипають.
Та час іде, а яма як була,
Так, наче й не поменшала нітрохи.
Хоча людей у Римі, як гороху
Та користі ідея не дала.
Тоді взялись питати у богів:
Чого вони на місто насідають?
Якої жертви з нього вимагають
Аби погамувати їхній гнів?
Метали довго авгури кістки
Аби дізнатись, врешті, волю неба –
Щоб пропасть зникла,що ж робити треба?
І волю ту до люду донести.
Урешті-решт жерці сказали так:
Хай римляни у пропасть ту кидають
Те найцінніше, що у місті мають.
Зібрались люди, думають, однак
Уже півдня даремно простояли:
Що в місті найціннішого у них
І чим би Рим пожертвувати міг
Аби провалля оцього не стало?
Тут до юрби на білому коні
Якраз партицій Курцій під’їжджає,
Високий, гарний, молодість аж грає
І силою, і мужністю у нім.
- Про що розмова? – у юрби пита.
- Гадаєм, що у місті найцінніше.
Боги сказали, що воно нам лише
Цю здоровенну дірку залата.
- Що ж тут гадати?- хлопець відповів –
Що в Римі найцінніше бути може,
Що у хвилину скрути допоможе
Скоріш, ніж доблесть всіх його синів?
Сказав, всміхнувся і з конем стрибнув
У те провалля, що умить закрилось.
Лиш невелика дірка залишилась,
Де тільки що страшенний отвір був.
А римляни ту дірку обнесли
І Курція криницею назвали.
Дітей водили, доблесті навчали
Аби й вони, як Курцій той, були.

Є Дивний Келих -
Панацеї Кубок,
Якого прагнуть
Пересохлі губи…
Невидимий жаданий
Келих цей -
Небес Дарунок,
Чи Пекельна Згуба?

Напій,
Мов подих:
Ти лише вдихни –
Гаряче Сонце
Не сховає зорі,
І квіти-візерунки неземні
Сплітаються в букети
Волошкові.

В Суцільнім Щасті
Атоми Біди
Свою незриму Службу
Хороводять…
Гармонію довершену знайти
В сумний наш Час
І сподіватись годі:
У Келиху,
Немов дрібненький сніг,
Личинок-сварок тихе
животіння,
Прозорі тіні сумнівів
Лихих…
Вони не хочуть спокою
Успіння.


Спиваємо марноту ми
Буття
Із цього Келиха
Усе своє життя…

Ця тисяча літ і тумани й хуртечі!
Триває зима, як війна, до оскоми.
Мій воїне,
серце болить від зневіри та втоми,
Від льодяних з півночі віхол та течій!
Ця тисяча літ, мов покута приречень...
Ми вбиті й воскреслі в покорі достроку.
Молитвами серця забуті сіроко
І голос надривами сотнями речень
Дзвенить...доки млосно над небом світанок
Золотить й віщує, мій воїне, темінь...
І скрізь обеліски - воскреслі тотеми,
І мла темних згарищ, і вічність поранень...
Війна, як зима...тільки сніжні загиблі!
Над світом золою осиплеться літо...
Мій воїне, скільки судилося віхол?
І скільки нам падати в ирію глибінь?
Ця тисяча зим, мов епох, і безкраю
Завії вмирають, воскреснув у битві...
Мій воїне,
серце болить від зневіри й молитви
Війна...як зима...до оскоми триває й триває...

У золотому кошику хлібів
Багрянцем сяють маків пелюсточки
Та чути жайвора вгорі чудовий спів
І крилечка тріпочуть, мов листочки.

Донизу небо кида бірюзу,
Яка вкриває васильки-волошки.
Рясну пустити може ще сльозу
Тепленький літній нетривалий дощик.

Краплі його на сонці заблищать,
Огорнуть колоски намистом срібним.
Яка ж краса у краї нашім ріднім,
Що серденьку аж хочеться співать.

2020 р.

Блиснуло і гримнуло зненацька,
Різко і протяжливо притьмом, -
І дощу таночок чудернацький
Зашумів відрадно за вікном.
Плюскотів і нісся на всі боки,
Вправність демонструючи і спіх, -
Навіть хтось уважний та стоокий
Виконавців не злічив би всіх.
Весело вливалися краплини
В мулом переповнені струмки, -
А мені здавалося - хвилини
Стрімко так збігаються в роки...
28.05.25

У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться вірші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на "ти",
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –
постійний гріх чи нинішнє прозріння?

Тебе я не прокличу більше так,
як рік тому чи триста літ потому,
коли комусь сподобається смак
початків найнаївнішого тому.

Хай помилково розреґулював
я наші болі на дві різні долі,
хай я не все по правді змалював,
а й винуватив сам себе в крамолі…

Бо як обра́за піде в небуття,
я попрошу когось на тебе схожу –
хай розкладе рядки мого життя
і зносить потайки в твою прихожу.

1 січня 1998 р., Київ

Світає... і світиться світ
у сяєві іншого світу.
Коли не минає політ,
життю не пиши заповіту.

Не знає ніхто і ніде,
кудою надія літає.
За обрії сонце зайде,
тоді поганяй аж до раю.

На одрі у віщому сні
вертаю до отчої хати,
де ложе готують пенати.

Та все-таки – нащо мені,
допоки співаю пісні,
у вічності тій засинати?

05/20

У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.
А була вона ще молоденьким
Із тонким стовбурцем деревцем
Й чудувалась дитячим забавам
І ранковій росі… аж оце,
Наступив той страшний і болючій
Тридцять третій примарливий рік,
Коли смерть по містах і по селах
Почала свій пожадливий лік.
Пам’ятає береза, як вранці
Восени із села на возах
Хліб селяни везли. Тихий смуток
Проглядався у їхніх очах.
Іще весело грали музики,
Прапори тріпотіли довкіль,
Але радість якась неприродна,
Крізь яку пробивається біль.
А у кожнім дворі проводжали
Довгим поглядом валку жінки.
І, як наче ховались, тулились
До своїх матерів діточки.
А пізніш прибули комісари.
Всі при зброї. Пішли до хатах,
Плач і зойк здійнялися до неба,
Мов насунула з степу орда.
Забирали усе, у дитини
Видирали із рота шматок.
Голосили жінки без упину:
Чим же їм годувать діточок?
Але кату хіба що докажеш!?
Є наказ! І тягли на вози
Все, що лиш потрапляло під руку.
Залишали лишень образи.
Час спинився. Село наче вмерло.
Смуток все оповинув село.
Вже не чутно дитячого виску,
Не співають пісень, як було.
Випав сніг і при білій дорозі
Поховали вже перших мерців.
Ще везли на возах і за ними
Мовчки натовп насуплений брів.
Далі смерть вже ходила щоденно
І не кіньми-на санках тягали.
І живі, наче мертві, розпухлі
У безсилій розпуці брели.
Ям уже не копали. Навіщо?
Не було ні бажання, ні сил.
У ярку, як у братній могилі
Клали поряд живих і мерців,
Присипали натоптаним снігом,
Щоб вовки розтягти не змогли.
І чекали весни, бо надії
Лиш на неї єдину були.
Ту весну тридцять третього року
Дочекались далеко не всі.
Скільки їх вже ніколи не пройдуть
Босоніж по холодній росі?
Все береза те бачила й смуток
Їй гілля до землі пригинав.
Як хотілось їй знову почути
Зойк веселих дитячих забав?
Але дітям було не до того,
Матерів і батьків за село
На санчатах, напруживши сили,
Не одне дитинча відтягло.
І за зиму дорослими стали,
І за зиму постаріли вмить.
І слідом за своїми батьками
У яру не одне вже лежить.
Лиш в одній на околиці хаті
Іще теплилось, наче, життя.
Мати з сином маленьким щоранку
Виглядали весни вороття.
І хлопчина ішов до берези
Обдирати кору. А вона,
Хоч боліло, терпіла, бо знала –
Двох життів то остання ціна.
Та якось не з’явилася жінка.
Хвіртка жалібно скрипнула, мов
Плач тужливий пронісся над шляхом
І хлопчина на ганок зійшов.
З хати витяг він матері тіло
Оповите в ганчір’я якесь.
І ногами опухлими впершись,
Від натуги напружився весь.
Та, втрачаючи сили, поволі
Згорток свій до яру потягнув.
Він не плакав. Не мав уже сили,
Він про сльози давно вже забув.
А коли тіло матері поряд
Із другими мерцями лягло
Він востаннє на неї поглянув,
Довго-довго дививсь на село
Потім знову пішов до берези,
Опустивсь на опухлих ногах,
Обійняв її стовбур тоненький
І затих. І в ту ж мить у бруньках
На березі життя пробудилось,
Бризнув сік із роз’ятрених ран.
І, як сльози, закапали краплі
На її понівечений стан.
Й на хлопчину, що мовчки тулився
До берези, немов до рідні.
Омивав йому голову, руки,
Біг по голій худенькій спині.
Так весна довгождана настала.
Та її вже ніхто не стрічав.
Лиш береза у полі стояла
Білий стовбур у зелені трав.
Те село не зродилось ніколи,
В мертвих хатах ніхто не селивсь
І воно потихеньку зникало.
Степ поглинув усе, як колись.
І стоїть понад шляхом береза –
Острівець споконвічної краси.
І чорніють на тлі її рани –
Спомин нам про страшні ті часи.

Привиддя тяжкі
Мені душу гнітили…

Л. Українка

***

Вітались
Зрідка, здалеку – очима:
На зустрічі, розмови –
Заборона…
За нас вирішувала
Темна Сила,
А, може,
Темних Сил
Підступна Змова.

…На мить
Стихії ставлять нас навпроти,
Цілунки
На губах твоїх побачив,
Мої цілунки,
хоч іще
ніколи
З тобою, люба, ми
не цілувались.

А Вихор долі буйними
Руками,
Неначе карти, знову нас
Тасує...
Щемкі твої цілунки,
Та гарячі
Я на обличчі, на губах
Смакую…

І як воно? Здійнятися в політ,
Коли усе змаліле, мов полова,
Летить за вітром і хурделить світ...
А ти - навпроти... Ти - на крилах слова...
Тобі - піском солоним в очі, в рот.
Тобі іржавий свист вражає вуха
Так, що не годна вже знайти чеснот
В скажених вирах тої завірюхи...
Та лиш заб'є живильне джерело -
І вже тобі нема до цього діла.
Крізь терни серце світлом розцвіло -
І несвятих ти любиш, як любила.
І жаром - знак розправлених рамен.
І міццю - пісня, послана любові.
Де дух добра, немає там знамен.
Там крила є в кожнісінькому слові.

У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку вина…

Посеред цвіту і парші
існує все живе.
Кипить у марева ковші
жахіття вікове
і меланхолія хвилин
стікає на олтар.
Ті краплі сіє часоплин
під музику кіфар…

Ви мною не хворієте. Нехай.
І радісно, що хвора я не вами.
І що ніколи куля ця - Земля -
Не пропливе під нашими ногами.
Подобається те, що я смішна
Розкута і не граюся словами.
І червоніти не дано мені
Злегка стискнувшись з вами рукавами.
Подобається й те, що при мені
Ви іншу обіймаєте спокійно.
Не дорікнете, знаю вже, мені
За те, що я завжди у вчинках вільна.
Не скажете, що в пеклі буду я
За те горіти, що не вас цілую.
Мій ніжний, моє ім'я не знайшли
Щоби промовити його, як інші, всує.
Подобається навіть, в церкві що
Над нами не почую: алілуя!
Хоч вдячна вам. Ви любите мене
Не знаючи про це, а я все ж знаю.
Я вдячна вам. За що? За спокій мій,
За зустрічі, що майже їх немає,
За наші не-гуляння в час нічний,
За сонце, що світило не над нами.
За те, що ви хворієте не мною,
За те, що хвора я, на жаль, не вами...

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.
P.S.
Чванство – до самогубства крок.

Тривога. День. Народження царя.
Сурмлять ґазети про блокаду міста.
Переворот. У вас на шиї – я,
моя пречиста діво орґаніста.

Біжіть, біжіть, біжіть негайно в двір –
там з літаків порозкидали святці.
Дізнайтеся, хто ще спустився з гір –
інакше сам поїду на колясці!

Я видужу! Але в останнє вже!
На всіх підносах яблук намалюю,
дорозбиваю ли́шки Фаберже
і від облави двері замурую!

Стоять томи в оправі дорогій,
мов мушлі, що на сонці сушать ребра.
Пали ось цей – вечерю розігрій,
ми тáк охляли – нам ще жити треба!

22 грудня 1997 р., Київ

Яке це щастя - прагнути і вміти
Слова ласкаві сіяти тобі
І від смеркання до самого світу
Вустами пестить очі голубі.
Яка то радість - бачити і знати,
Що ти мені себе всю віддаєш
І безсоромно просиш більше свята
Кохання, без умовностей і меж.
Яке це диво - сяєвом незгасним
Гарячих слів освячувати гріх
І мати жінку любу і прекрасну
В обіймах вмиротворених моїх.
22.05.20

Краплі сонця бузковою ніжністю,
наче дотики на листках,
Я з весіннім дощем надіюся,
Сподіваюсь на тебе в снах.

Ми обіймемось ще, зустрінемось,
І промокнемо наскрізь ми
Під деревами облетілими,
Посміхаючись, восени.

Сміх наш сонну розбудить вулицю,
Відгукнеться бруківки стук,
Наче серце, дорога стулиться,
І заб’ється в долонях звук.

Сем - ковбой
скандал отримав
від дружини-злюки:
"Нащо ти привів
у гості
негідника - друга?
Більше бачити
не хочу
Джона - волоцюгу!" --

"Що ж такого Джон накоїв,
що хлопчині треба?" --

"Я повірила
бандиту,
я була дурепа!
Срібні ложки Джон
поцупив,
Отака халепа!" --

"Ложки ті, що дарували
на весілля наше? --

"Ні, на них
гравірування:

"Ріц" - отель найкращий!"

О Боже!... Нарешті літо!
Очікуване, воно
Надходить... Його відпити,
Ми, ніби п"янке вино,
Жадаємо... Бо весною,
Долучені до "утіх"
Обіймів чуми з війною,
Лишились утіх своїх...
...містичні спекотні ночі
Зі втіленнями надій,
І коники як дзюркочуть!..
Як ніби тоді... Тоді,
Коли весночолих юнок,
Роздягнутих від зими,
Любові приймали трунок...
Сміливо пірнали ми
У ту сокровенну повінь
З фантазією без меж...
...я лину, немов у спомин,
У неї однині теж,
І холод душі відтане,
І, як це було повік,
Я знову знайду кохання,
Загублене у траві.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св/ №120052709807

Марш до хати і сиди опеньком,
Чи гнилим уклякни штурпаком.
Дихай через хусточку, легенько,
Хай ланцюг позичить пес Рябко.

Спи, козаче, доки прийде осінь
Як нема і крихточки ума.
Вийдеш з карантину голий-босий,
А під храмом вільних місць нема.

Там на метр асфальту - бронь залізна,
Крок заступиш - голову знесуть.
Що, очуняв? Та...занадто пізно:
Кліть готова, вовкодави, суд.

Б'ю на сполох у тривожні дзвони,
Підбиваю земляків на гріх.
Все даремно, бо народець сонний
І лякливий, наче ті щури.

От і маєм: на Печерську пранці,
А в кишенях дулі запашні.
В кума квітнуть букви "ЗЕ" на майці,
Пропонує і такі ж мені.

Все зелене. Де шукати сховку?
Хто б мене згинати горб навчив?
Крок - і прірва, ззаду - яр глибокий,
І від пекла чорт украв ключі.

Може я, а не очільник - блазень?
Там, де світло - зрію сіру тінь.
В душах тліють рабства метастази -
Спадок окацаплених дідів.

Дар провидця, - гострий меч у ножнах,
Ріже зло, мов сонечко туман.
Майбуттям ділитися не можна,
Не ділитись - просто сил нема.

27.05.2020р.

Він повернувся у батьківський світ,
Туди, де море із землею гралось,
В якім не був він уже сотню літ,
Принаймі, так йому тепер здавалось.
Його зустріла рідная земля,
Хоч виглядала, начебто, чужою.
Хіба такою бачив звіддаля:
Якоюсь непривітною, сухою.
Десь тут батьківська мазанка була,
Тепер не залишилось навіть сліду,
Долина вся кущами поросла
Забутого за стільки років виду.
Як же знайти? Бо ж мамі обіцяв
Вклонитися доземно рідній хаті.
Очима поміж заростів блукав,
Але не міг нічого відшукати.
І раптом…Що це? Яблуня росте?
Невже та сама татова красуня,
Що все чекали доки зацвіте
Й не дочекались? Йому стало сумно,
Коли згадав страшні травневі дні,
Як їх солдати до вагонів гнали.
І досі ще мурашки по спині,
Хоча вже стільки літ з тих пір промчало.
Він гладив зашкарублую кору,
Шукав очима хоч якусь ознаку,
Якусь природи незвичайну гру.
Та не знаходив спогадів ніяких.
Пропали, зникли, стерлися за час,
Як і сліди від батьківської хати.
За стільки років вогник дому згас,
Яким він був – тепер не пригадати.
Він довго біля яблуні стояв
Покрученої, як і його доля.
Ходив навколо, без кінця кружляв,
Немов по зачарованому колу.
Одна по одній капала сльоза.
Та він уваги не звертав, здавалось.
Його життя було на терезах,
Воно за давні спогади чіплялось
Аби звести розірвані кінці,
Зв’язать докупи всі частинки долі.
Та говорили сльози на лиці:
Минулого не повернуть ніколи.

На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Я не вдивляюсь,
але завжди відчуваю
коли вона -
поруч.

Я ні на що не розраховую,
не вимагаю,
лише сподіваюсь.

Вона випромінює Посмішку,
Радість,
хвилі її Доброї Сили
охоплюють безліч людей.
Сама її Присутність
насичує
Бажанням Жити.

Дай, господь, кожному
здатність
хоча би
відчути
Цю Силу!

Як таку не обцілуєш мавку?
Це ж - богиня! Оберіг краси!
Компліментів доста набалакав,
В рай пірнаю з меду-бірюзи.

Гріють руки видолинок страсті,
Шепчуть губи приворот-ману.
Геть до біса гудзик у запасці!
Блузку навпіл розірвав самум.

Біла ружа - квіточка тендітна,
Ну, а я - дссвідчений Адам.
І сьогодні буду без обіду -
Ох гаряча жінка молода!

Є любов - не треба і горілки,
Ну, а бевзі йдуть спочатку в ЗАГС.
Піруети, па-де-де і гірки,
А фінал - спочинок в небесах.

26.05.2020 р.

Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.


Помолимось за тих, які тілами

Нам вистеляли путь до перемог.

Вони вже не побачать очі мами

І не погасять в них вогню тривог.


В Барвінковім, у Києві. Із ними

В серцях були родини, діти, бог.

За всіх померлих у холодні зими,

Що йшли у бій без остраху, знемог.


Помолимось за тих, чиї онуки

Їм свічку нині ставлять на столі.

Вони зазнали стільки горя й муки

Й невпізнані лежать в сирій землі.


Помолимося, люди, за солдата,

Який безвусим вийшов за поріг,

Якого так і не діждалась мати,

Усе чекає із чужих доріг.


Помолимось за тих, хто у сибірах

Помер, убитий владою катів.

За тих, що із війни прийшли до миру

Каліками під Валаамський спів.


За тих, хто умирав в отих катівнях

Всього за п’ять пшеничних колосків.

За тих, кого погнали з Криворівні

В ГУЛАГ, забути рідну мову, спів.


Помолимось за всіх сьогодні, люди.

Померлі - гнані вітром ковили.

В думках вони злітались звідусюди

До краю, де вкраїнцями були.

11.05.20