Оптимісти мрійливо дивились
У світле майбутнє.
Песимісти, однак,
Готувались до чорного дня.

Посміхнулась фортуна останнім,
Та тільки на кутні,
Бо в нерівному герці
Змагає солодка брехня.

Поміняв би професію,
Та не хоче душа, –
Хоч нема від поезії
Для родини й гроша.
Не хвалюся зарплатою
Але йду на парі,
Що штани перелатую
І гризу сухарі.
Вже ніхто не дивується,
Коли я – сім’янин, –
Вічно міряю вулиці,
Наче палець, один.
Ув очах невдоволення,
Що звів час нанівець, –
Що живу, як відколений
Од скали камінець.
Що натхнення й депресії
Світоповне кільце
Розриває поезія
І не платить за це.
08.04.20

Пташечко моя,дрібко,
Мила моя втіха.
Не затонка гілка?
Не затісна стріха?
Серце твоє пташине.
Сила твоя крилата.
Що тобі ті вершини...
Що тобі ті грати...
Дрібко моя,мітко.
Лету тобі й Лети.
Згадуй мене зрідка,
Клич мене,клич-"Де ти?!"

Сиджу собі на лавці попід тином.
Вже сонечко на захід погляда.
На возі хтось везе додому сіно,
Сидить у ньому, що його й не видно,
Лиш чути голос і́ноді: «Гайда́!»
Навпроти за дорогою толока.
Бабуся пасти вивела козу.
Коза ще молоденька – кілька років,
Маленькі роги, зовсім чорні боки
Лиш біла пляма животом внизу.
Іде коза, вибрикує, бувало,
Бабуся міцно мотузок трима
Та все бурчить: « А, щоб ти вже пропала!»
«Ану, насіння чорта, чого стала?
Іди чи що, бо сил уже нема!»
Козу пустила, сіла відпочити
На лавці біля мене у тіньку.
Коза пасеться, хоч, здається, сита,
Але ж тут краще, ніж біля корита
Траву скубти, лиш вибирай яку.
Мене ж цікавість трохи розібрала,
Помовчав трохи та, все ж, запитав:
«Чому насінням чортовим назвали
Свою козу? Щось на увазі мали?
Коза ж бо, яким боком до чорта́?»
На мене скоса глянула бабуся,
Упевнилась, що не жартую я,
Над нею, над старою не сміюся,
А й, справді, зацікавлено дивлюся.
«Ти ж чий такий? Бо пам’ять щось моя
Часом підводить?!» Я не став ховатись,
Сказав бабусі, хто мої батьки.
«А, знаю-знаю, довелось стрічатись!
А ти у гості? Утомивсь навчатись?
Отож бо і цікавий ти такий.
Чому козу свою я так назвала?
Та хто ж у нас в селі того не зна?
Хіба батьки тобі не розказали
Звідкіль всі кози на землі постали?»
«Та ні, тож це для мене новина!»
«Ну, слухай, що я буду говорити.
Було це в дуже-дуже давній час,
Коли Господь почав наш світ творити:
Вже є Земля і сонце в небі світить
І шостий день тут наступа якраз.
Прийшла пора створити і людину
За образом й подобою Його.
Узяв Господь, змочив кавалок глини,
Ліпити став і м’яти на колінах
Й зліпив людину із шматка того.
Вдихнув у неї Божий дух і стала
Людина перед Богом, ожила.
Щоправда, вона одягу не мала,
Але ж, тоді іще стиду́ не знала,
Бо на Землі єдиною була.
Тим часом чорт сидів в кущах навпроти,
Дививсь за тим, як саме Бог робив.
А потім теж узявся до роботи,
Свою подобу виліпить охота.
Теж глину взяв, тугий кавалок збив
Та й виліпив спочатку морду, роги,
Почав ліпити тулуб та, якраз
І сонечко за повелінням Бога,
Свою щоденну скінчує дорогу
Та сутінків вже наступає час.
Тож світла в чорта майже не лишилось,
А в темряві щось, спробуй-но, зліпи.
І далі він ліпив, вже як ліпилось,
Поки і зовсім сонце не скотилось.
І ось момент, нарешті, наступив,
Як чорт в козу вдихнув свій дух смердючий
(Чого ж смердять, ти думаєш, вони?)
Роботи не багато, але змучивсь,
Хотів козу ту роздивитись «луччє»
Та вирвалась вона від сатани.
Він встиг лиш за хвоста її вхопити,
Але той хвіст в руках його й зоставсь.
Короткий хвіст козиний саме звідти,
Все, що вдалось козі тоді лишити.
Вона ж сама по світу подалась.
От з того часу кози і з’явились…»
«І все то правда?» «А чому б не так?..
Ото, хоча б, скажи мені на милість,
Як так воно на світі получилось,
Що в кози морда, наче у чорта́?
І я, повір, ніколи ще не чула,
Що відьма молоко в них відбира.
В корів – он скільки вже випа́дків бу́ло,
Але козу ще жодна не дійнула.
Бо відьма зна – не буде їй добра.
Вона козу боїться зачіпати.
А чому кіз у стайні хтось трима?
Щоб чорт коней не брався дратувати,
Хай краще із козою буде грати,
Для нього краще й забавки нема…»
Пішла уже бабуся із козою,
А я сидів у задумі, мовчав:
Що саме правда з побрехеньки тої,
Чи вигадкою все ото одною,
Адже в книжках такого не стрічав.

Чорт Стецько та біс Агапко -
Чортеня із бісеням,
Ледь не попсували лапки:
Ухопить не можуть "крам"!

Ох, яка, яка "хвеміня",
А,точніше, це - "чортиня,
Це - Чортиця-молодиця,
Це - зваблива Демониця!

Пропікає аж до серця,
Видира печінку геть,
У нечистих в піні рильця,
Мізки - в друзки,
Шкереберть!

Дивись, Агапко,
Що це за Чортиця?
Я захлинаюсь
Слиною
Жаги,
Для неї стану я
Найкращій Рицар,
А хоч і паж,
Все буде до снаги!

*

Йой, красунечко,
Сукубо,
В тебе ріжки є
і хвіст,
Людям та чортам
ти рада,
Маєш ти
до зваби
хист!

ІІ

Минали місяці - вервечки голубі,
полином пахли вечори духмяні.
Проходило життя в депресії, журбі
не рятувало навіть фортеп'яно.

Боявся подумки вертатися туди,
де одночасно солодко і гірко
було йому, ще до розлучення, біди.
Десь за кордоном скніла його Зірка.

Артистом працював в оркестрі провіднім,
вертався пізно у порожні стіни,
де по кутках снував старий павук окрім
журби, тоненьку нитку павутини.

Виходив на балкон і спрагло там курив,
втомившись від нудьги, буття марноти.
Впритул його будинку - лісовий масив,
дев'ятий поверх й дівчина напроти.

Її на лоджії він бачив і не раз,
завжди вдивлялася в його сумне обличчя.
Уважно слухала, як щемно грає джаз
ця дивна незнайомка таємнича.

Знов сів за інструмент наш музикант,
перебирав дієзи і бемолі.
Ліричні витоки зворушливих кантат
народжували музику любові.

Стаккато -запальний проникливий мотив -
наскрізь пронизував, бив тіло струмом.
Безжально рвав кайдани самоти,
лунала пристрасна кубинська румба.

Коли звучання розчинилось в небесах,
хтось нетерпляче подзвонив у двері.
Стояла дівчина з сльозами на очах,
в руках тремтіли - сонячні гербери.

08.04.2020р.

Горнятко кави - не перше точно.
Закриєш очі - стаєш півтінню.
Дзеркальний вимір твоїх безодень
Повік забралом тебе поглинув.

Горнятко кави - лишився запах.
У голові - безкінечне віче
Усіх твоїх несвідомих. Правди
Знайти не вдасться. Знаходиш відчай.

Горнятко кави - гірчить, і смаком
Так лаконічно - про втіху втоми.
Розплющив очі - четверта кава.
І всі безодні такі знайомі...

Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать ніколи не набридала.

Місто струснулось і стало руїнами –
постать ніколи не набридала.

Небо тримало останню зірку,
зірку з рубіну… Постать ніколи…

Люди, знайшовши безлюдний острів,
не будували більш постаментів.

31 серпня 1989 р., Київ

А під горбочком бір сосновий,
Внизу широкий луг,
Там трави виросли шовкові,
Така краса навкруг!

Збоку мережечка блакитна -
То квітка-незабудка,
А поруч неї м"ята дика
Пахне по всьому лугу.

Бо аромат цей неповторний,
Такий лиш тут буває.
І ти дивуєшся вже вкотре
Чому він огортає

Тебе отак, неначе купіль
Із ніжності легенько.
А можна тут іще послухать
Малого соловейка,

Який ще зрання на калині
Витьохкує завзято.
Чарують трелі його дивні
Й запах дикої м"яти.

2020 р.

Шкандибає Старенька із ключкою,
По горбатій стежині чвала,
Тяжко крапають сльози горючії,
Зразу видно - життя не халва!

І чорти, і зміюки, і грішники
Витрищають "квадратні" баньки:
"Хто ж Чортячу Матусеньку вирішив
Відіслати крізь суччя, пеньки?"

Із журби та печалі намистечко,
Крок за кроком - дрібненький стрибок,
Ну куди ж це Чортячу Матусечку
Відправляє невдячний Синок?

Шкутильгає, не робить зупиночок,
Жити бабці ще довгі роки,
Шлях її в престарілих будиночок,
Сумно в'яуть надій пелюстки...

Яко́сь сиділи ми на лавці біля двору:
Дідусь, бабуся та із ними третім я.
Ще череда не йшла із паші на ту пору.
Її й чекали ми. Спекотний день стояв.
Нас рятувала тінь великого горіха,
Легенький вітерець, що з поля залітав.
Дідусь газету м’яв, бурмочучи щось стиха,
Чи щось коментував, чи просто так читав.
А я сидів, дививсь безжурно на дорогу,
Де кублились собі грайливі горобці.
Тоді і запитав: - Бабуню, а від чого,
Вони стрибають, а не ходять так, як всі?
Бабуся й почала, неначе лиш чекала,
Коли її онук про щось та й запита:
- То, кажуть люди, все давно уже бувало,
Тоді пташиний рід, як і тепер, літав
У пошуках того, чим би прогодуватись,
А хитрий горобець унадився в людей
Все красти. То яко́сь в комору може впхатись,
А там шпарину вже і в засіки знайде.
А люди всіх птахів за злодіїв вважали.
Зібралися вони, аби тавро це змить.
Зловили горобця і лапки зав’язали
Та й кинули його в темницю: хай сидить.
Та хитрий горобець і звідти виліз якось,
Хоч лапки і не зміг звільнити він від пут.
Тепер он, бач, який - стрибає, забіяка…
- Ви, бачу, горобців не жалуєте тут?!
- А є хіба за що? То ж чортова порода.
Вони ж колись Христа розп’яти помогли.
Бо ластівки катам тоді чинили шкоду
І крали цвяхи в них та геть кудись несли.
А кляті горобці ті цвяхи відшукали
І принесли́ назад. За що ж-то їх любить?
Тут обізвавсь дідусь: - Ну, звідки ти це взя́ла?
Та ж зовсім за друге тавро на них лежить!
Коли уже Христос був на хресті розп’ятий,
І думали кати, що він навік почив,
То горобці: «Жив!Жив!»- навкруг взялись кричати.
Тож кат узяв списа́ та й груди прохромив.
За те Господь прокляв те плем’я горобине
І не дозволив їм до вирію летіть.
Відтоді горобців багато взимку гине,
Бо взимку спробуй-но прожить, як сніг лежить.
Та тут бабуся знов своє встромила слово:
- Та ж, гинуть горобці не лиш серед зими!
Казали мама, я пригадую чудово,
Що ночі є і звуть їх горобиними.
У ніч таку на світ виходить нечисть всяка.
Чи свято в них, чи то, весілля… Хто там зна.
Та буря наліта і грім страшенно гряка,
І блискавка, і дощ із градом, як стіна.
Усе те горобців ляка, казали мама,
Під стріхами вони не можуть усидіть,
Під градом і дощем літають між хатами
І гинуть без числа…Бо вранці їх лежить
Багато по селу, хоч і бери лопату
Та нагрібай у міх… - Тут знов дідусь устряв:
- Ну, як не знаєш, то нащо́ його й казати.
- То розкажи своє, щоб і онучок знав.
- Та горобина ніч буває на Семена.
- То перше вересня, - бабуся додає.
- Так от, коли вже ніч укута землю темна,
А місяць ще чека, на небі не встає,
То горобці усі збираються на раду
І зграями вони у темряві летять
Кудись в очерети́. Не знаю, чи то правда,
Але в очеретах уже чорти сидять.
У кожного із них на добру четверть мірка.
До мірок тих вони згрібають горобців.
Як нагребуться так, що вже набралась гірка,
То зайвину зчеркнуть. Тож з зайвини оці
Летять собі назад у гнізда попід стріхи.
А з четверті оті у пекло чорт скида…
- А й, справді, ти дивись…- бабуся мовить тихо.-
Таж від Семена їх багато пропада…
Тут саме череда минула нашу хату,
Бабусі з дідусем роботи прибуло.
А я лишився сам дорогу споглядати
І думати над тим: було чи не було.

Яка оказія явилась!
Весна не за горою,
а сіячі заякорились
у гавані застою.
Ячить поезія висока
кімвалами кумира,
куняє муза одинока
і почиває ліра.
Піїти засівають дачі...
усі на карантині...
у резервації... одначе
це не поможе нині
начхати і не помічати
ізгоя-баламута –
у самоті ізолювати,
аби його забути.
Перелопачую оазу
і короновану заразу
міняю на салати
і хай не читане ні разу
чарує очі віршомазу
і не дає куняти.

04/20

З’являється шанс, відкриваються дверці
у поклику до небайдужого серця,
якому так боляче зараз за всіх.
Планета в загрозі: це догма чи збіг?
Фатальний кінець чи замолимо гріх?

Наскільки умілі в майстерності спроби,
щоб відсіч надати смертельній хворобі?
Наскільки включаємось всі в боротьбу,
щоб разом зірвати недбалість, ганьбу!
Корупції статус надати: табу!

З’являється шанс для пізнання дороги,
яка відривається кожному Богом.
З’являється шанс – показати: хто я?
Насамперед, не плямувати ім’я.
Щоб в поглядах спільних створилась сім’я.

Сім’я однодумців у справах важливих,
щоб бажане стало наразі можливим.

26.03.2020

НАМРІЯЛОСЬ

Намріялось: стати рікою
Твоєї течії́ – водою живою.
І пле́сами тихими звитися,
Сколи́хано хвилями злитися.

Ширя́ти над гладдю земною,
Що мліє у квітах весною,
Й туманами вік паруватися
І вогко, ледь-ледь, цілуватися.

Між чар омовіння красою,
Сумирно встелити росою
Безмежжя світів і згубитися
У ниві нектару. Любитися…

Чуття зворожи́ти красою –
Тендітною ніжно, рясною,
Й суцвіттями див чудуватися,
І в плині джерельнім кохатися.

Павло Гай-Нижник
7 квітня 2020 р.

Коронавірус? Корона - вірус:
А свита - меч… снаряд…. тротил…
Все сіють смерть, я смерті вірю
Вакцині - ні, глибокий тил…
О Боже! Боженько, наш Царю! О
Владико Всесвіту, тримайсь...
У нас такого вдосталь "жару",
А з Тебе, в пекло, аусвайс…
6.04.2020.

І

Насолодитися, не випити до дна,
розкішна пава, зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Їй місячну сонату, п'єси дарував,
цнотливі орхідеї і браслети.
Страшенно ревнував, хоч не було підстав,
до кожного безхатченка й поета.

Коли спускалася на місто дивна ніч,
запалювала ліхтарі зірчасті,
торкався біло-чорних клавіш піаніст,
обличчя випромінювало щастя.

Етюди птахою в розчинене вікно
злітали ввись божественно, натхненно.
Золототканої  мелодії руно
стелив своїй коханій гобеленом.

І всесвіт завмирав, коли грав музикант,
душі  торкнувшись пелюстком лілеї.
Лише обраниця - холодний діамант,
не розуміла музики тієї.

Сказала: "Любий, вибирай одне із двох
між пеклом й раєм, Музою й романсом.
Тебе люблю й ненавиджу, то бачить Бог,
бридку я музику, що дисонансом."

Нестямно їй було, не чула срібних нот,
багатогранних варіацій фуги.
Вальс дуже дратував, розлючував фокстрот
і не стерпівши музикант наруги,

закрив фортепіано, довгих кілька днів
воно не видавало ані звука.
Боліли пальці і маестро не стерпів -
хотів сокирою відтяти руку,

поклавши, врешті, край стражданню. А вона -
металась по кімнаті лютим звіром.
Любові обірвалася дзвінка струна,
духовна близькість зникла і довіра.

Хіба було у них споріднення? Чужі!
Два береги не з'єднані мостами.
Мелодія зворушлива в його душі
для іншої планети сонцем стане.

07.04.2020р

Хоча ще сніжно та мороз під вечір
Притисне так, що аж сніжок рипить,
Та серденько вже весну-красну кличе
І чекає ту чудову мить,

Коли в віночку веснонька зеленім
Та барвистій сукні вже прийде
І квітковий килимок простелить,
Птаство гарну пісню заведе,

Що захочеться й собі також співати,
Свіжість первоцвіту відчувать
Та вдуші ту світлу-світлу радість,
Що словами і не передать.

2020 р.

Попід зіркою гірко́ю,
понад гі́ркою парко́ю,
серед ночі поміж літа
проти вітру полетів ти…

Хто міг знати, що так буде?
Я гукав тебе крізь груди!
Я не знав про хресні крила,
бо любов не говорила…

Богородиці в коханні
був зізнався аж в останнє.
І Вона сказала: хто́ ти,
біль мій звівши до нудоти…

Хай! Тепер сховаймо спомин.
Ти вже попіл, я ще ко́мин.
Хтось підходить, руки гріє.
Це не гріх, Свята Маріє?..

26 червня 2007 р., Київ

Повзти, вставати, йти і знову
Спіткнутись, впасти і повзти
Крізь вічні зради та обмови
До недосяжної мети.
Хоч прогинаю трохи спину,
Щоб дати спокою ногам, –
Ніхто й ніщо мене не спинить,
Якщо, на жаль, не стану сам.
Допоки бачу щастя крихти
І світла миті, – тьху-тьху-тьху, –
Хода наморена не втихне
На мною обранім шляху.
07.04.20

Місто в масці сховало посмішку,
Над прозорим схилилось морем,
Дотик хвилі здається розкішшю,
Пантомімою перетворень.

І лунає з балконів музика,
Приголомшлива і збентежена,
І застебнуті на всі ґудзики,
Мов сорочки, будинки в зелені.

А глухі закуточки й вулиці
Щось нашіптують у безлюдності,
Наче листя росте, почулося,
У молитві, у сні, в присутності.

Лімерики -"фрістайл"


Щур та Зайці


Годі, Зайці, ридати, зітхати –
Обіцяли нам позику дати!
Ми її розтрясем,
Ми її погризем…
Ви ж тренуйтесь до стелі стрибати!
(Та "Уря-я-я" верещати!)

*

Спостерігачі

Кабани цілий день, пильнували,
Щоб катюги гілок не ламали…
Гілка впала на «дах»,
Потемніло в очах,
«Ми не бачили!" - прозвітували.

*

Втікач

Неспокійно живеться Шакалу –
Ловлять хлопці його з "криміналу",
А Шакал - за поріг,
Потім зовсім утік -
«Молодці ми: злякали Шакала!"

*

Тиша – насамперед

Мавпи слухались припису глухо:
Затуляли рот, очі і вуха…
Щоби тиша була,
І біда не гула –
Оніміли, осліпли, оглухли…

Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе
(Якби Всевишній усе воїнство Своє
На Землю був послав,
Було б й воно безсиле
З гріхами нашими впоратись).
Кожен, як запевняють мудреці,
Сам понесе на суд Господній
Свої погані й добрі справи .
Суттєвіш інше – Боже слово,
Принесене Мойсеєм на скрижалях,
Утаємничене і потрактоване,
Як дар Всевишнього тільки юдеям,
Усім народам виніс він із Храму
І випростав півсвіта до Небес.
І цим, а не дивами й чудесами,
Над усіма пророками
Вознісся на віки Ісус.

Добра і зла на світі є багато
І кожен по-своєму прагне жить:
Хтось хоче всі хвороби злікувати,
А хтось їх на нещасних напустить.
Усе від того, що в душі у нього
І чим живе, до чого прагне він:
Чи стіни зводить, городить дорогу,
Чи щось велике взагалі без стін.
Почув оце історію недавно
І вам схотілось переповісти.
Можливо, опові́дач я невправний,
Спішу, боюсь що-небудь пропустить.
Було це, кажуть, у часи далекі
В степах у наших у селі однім.
Дітей тоді приносили лелеки,
Не те, що нині – часто в кожен дім.
Але й вмирало люду теж багато,
То від хвороб, а то – від ворогів.
І смерть частенько входила у хати
І сиротила діток і батьків.
Так от, жив-був в селі тім чолов’яга.
Дружину мав, та Бог її забрав.
Лишився сам на світі, бідолага
З донькою, що Марією назвав.
Нелегко бу́ло чоловіку жити:
І господарство, і мале дитя,
Отож рішив іще раз одружитись,
Собі й доньці полегшити життя..
Дружина була гарна і проворна,
Усе встигала і усе могла,
Але душа була у неї чорна,
Отож підступна і лиха була.
Дитя мале одразу незлюбила.
При чоловіку наче все гаразд,
Але без нього шпетила і била.
А та втікала з дому раз по раз.
Та батькові не жа́лілась ніколи,
Турбот у нього вдосталь без того:
Він від світання і до ночі в полі,
Навіщо ще засмучувать його?
І от якось Марійка захворіла,
Життя нелегке да́лося взнаки.
З лиця одразу якось помарніла,
Не має сил аби піднять руки.
Подався батько знахарку шукати,
Була одна в далекому селі,
Яка б могла доньку порятувати.
Натер, доки дістався, мозолі.
А та його послухала і каже:
- Не знаю, навіть, чим допомогти.
Можливо, що моя сестра підкаже,
Але до неї так далеко йти.
Подався батько до сестри тієї,
Вона в ще дальші посила краї:
- Сходи, як хоч, до матері моєї,
Вона поможе в гореві твоїм.
Стер чоловік до дір підошви сво́ї,
Але дійшов до матері-таки
У сподіванні, що вона загоїть
Усі хвороби любої доньки.
Послухала стара його розмову
І каже: - Добре, поможу доньці.
Дістань з-під стріхи клунок той здоровий,
Бо вже немає сили у руці.
Взяла із клунка меншеньку торбину,
Із неї іще меншу дістає,
А з неї витягає насінину
Маленьку й чоловікові дає.
- В насінні цім доньки твоєї доля,
Отож воно мале та не просте.
Прийдеш додому, посади у полі
Та поливай – нехай собі росте.
Коли четвертий випустить листочок,
Зірви його легенько, завари.
Хай п’є відвар із того листя дочка
Щодня потроху ранньої пори.
То може де й подінеться хвороба.
Взяв чоловік насіння та й пішов.
Удома все, як наказали, робить
І скоро вже і пагінець зійшов.
Але ж потрібно й в полі працювати,
Тож він дружину просить, щоби та
Взялася листя з пагона зривати,
Відвар варити. Справа ж бо проста.
А та йому: - Не бійся! Не хвилюйся!
Зроблю усе. Іди собі, роби,
Я за донькою добре подивлюся.
А у самої думки, як гриби:
«Так полікую! Ізведу зі світу.
Он скільки крові з мене попила!»
Пішов у поле чоловік робити,
Пора гаряча саме надійшла.
Уранці йде, нагадує дружині:
- Зірви ж листочки та відвар звари,
Та дай відвару випити дитині!
І в поле аж до пізньої пори.
Дружина ж вийде, обірве листочки,
Порве, розтопче, щоб і не було
Лише водою напуває дочку,
Плекає в серці своє чорне зло.
Проходить час – не кращає дитині,
Худіє, блідне прямо на очах,
А мачуха рахує гроші в скрині,
Красується у придбаних речах.
Кофтину, плаття нові приміряє,
Обновки в скриню у свою склада.
А чоловік працює і не знає,
Яка у хаті робиться біда.
Прийде в півночі, на доньку погляне
І серце мліє від жалю його:
Не може бачить, як дитина в’яне.
Не зрозуміє він ніяк – чого?
Підозра в серце стала закрадатись,
Рішив провірить він свою жону.
Як завжди вранці в поле став збиратись
Та не пішов – за пагорок гайнув
І заховався. Бачить – вийшла з хати,
Листки зірвала й розтоптала вмить.
- Дружина підла! Мачуха проклята!
У одній хаті нам удвох не жить!
Вернувсь додому та прогнав дружину.
Заплакав гірко. Що ж його робить?
Довірив підлій мачусі дитину.
Почав у Бога помочі просить.
Тут листя те, що мачуха стоптала,
Ураз укрило пагінець тонкий.
Хоча дрібненьке і м’якеньке стало,
Та чоловік поміг доньці своїй.
Зварив відвар, дитині й легше стало,
Насіння й справді будо не просте.
Траву ж тисячолистником назвали,
Вона і досі по степу росте.

Час наврочить сумні
Сірі ночі без ніжності губ,
І цокоче, і ні-
чим розвіяти пізню нудьгу...
Потаємно відкрий
Простір шафи минулих оман.
У шухлядці старій
(розбирать її часу нема,
Доки сніг не мете
По доріжках юначих слідів,
Де усі кладете
Помилки ви свої молоді)
Є смарагдові зблис-
ки коштовних отих камінців,
Що шалено колись
Так жадав, що і недолюбив,
Здобував, і здобув,
І дорогою знов розгубив,
Крім оцих, що вже бу-
дуть на спомин довічно тобі...
...ну а ви, ті що є
Камінцями, відкриєте ша-
фи свої зі скеле-
тами (може чиясь-то душа
Ще сумує у них,
Прохолодні мої... Камінці...)
Спомин серця застиг...
Щось солоне тече по щоці...
...нАщо спомини ті
Про безцінне всередині шаф?
Ну а втім... Ну а в тім...
Час збирати каміння... І- ша!


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120040609109

Вихвалявся чорний Пень,
Що не вірить в чорний день,
Бо його, крутого Пня,
Аніщо не зупиня.

Та не варто було Пню
Отаку нести дурню.
Хтось недопалок лишив –
І дощенту Пень згорів.

Розбуди мене теплими лисками
По чолі, по щоці та по рученці,
Коли росяні зорі ізвисока
На прокільчені трави обрушаться.

У маєвому мареві виспіє
Перша лілія, світ розлелечений
І розкліпнуться обрії виспані
Синявою легкою за плечами.

Пострумую у прожилках пуп'янків,
Розхвилюю форелями заводі,
У вітри- у соснові залюблена
І у сонця пульсуючу ягоду.

І коріння отерпле зашемріє,
Вп'ється голодно в ранки прихилені.
Розбуди мої світлі артерії-
Веснокровне моє перевтілення.

І де ж від усього ваш "інструмент"…
У якому ж оркестрі прописка?
Шляпу - додолу, пасаж... комплімент
І зіграв би на ньому - не близько…
Згоден, побуду простим глядачем
Зала, вогні, світанки предранні
Ритмічно до рим… і ладом тече
Оплески славні, майже на грані…
Спогад - колега, найкращий приймач
Маю одне в душі запитання:
Серденько, миле, зіграєм? не плач
Тема одна прадавня - кохання…
6.04.2020.

Усі ми щось втрачаєм:
Колись дрібничку, колись все.
Буває, щастя не стрічаєм,
Але життя несе, несе...
І часто так ми не цінуєм
Того, що нам життя дає,
Усі можливості марнуєм
І щастя ґавимо своє...

І як же боляче буває,
Коли сидиш один,
А тяжкі муки серце крають
І ліку не ведуть годин...
Коли ні зорі в небі,
Ні шелест верховіть
Уже ніщо для тебе,
Так серденько болить...

Й туманом болю оповиті
Минулі дні і місяці,
Твоїми скаргами укриті,
Ув’язнені в твердій руці.
А скільки втрачено тобою
Можливостей великих і малих!
Лилось твоє незадоволення рікою,
Але побуть щасливим вже не встиг...

Майбутнього не передбачиш...
Тож маєш шанс — лови момент!
Бо потім сам собі ти не пробачиш
Збудований на го́рі монумент.
Життя прекрасне, і воно одне:
Повернення в минуле неможливе.
Тож пам’ятайте, люди, ви про це
І просто проживіть його щасливо.

Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-вогнем у табуні чумнім
я мчав крізь смерть до кращого створіння!

Не треба ані книг, малюнків чи пісень;
ба, навіть солов’ї вже зайве нарочиті,
коли ти знаєш сам, що це останній день,
а всі майбутні сни завчасно відпочиті.

10 грудня 2008 р., Богдани́

А наостанок я скажу:
Бувай, не обіцяй кохати!
Здається, з розуму зійшла,
Йду до найвищої розплати.

Як ти кохав! Але згубив.
І все навколо спорожніло.
Не в тому справа, що згубив.
А в тому, що згубив невміло...

Я не пробачу тобі, ні.
Ще не померла, живе тіло.
Воно ще ходить, бачить світ,
Але душа десь полетіла.

Малу роботу скроні ось
вершать,
Але упали руки
І малою зграйкою навкіс
Відходять запахи та звуки.

А наостанок я скажу...

На зеленому кафтані
Білі гудзички малі.
Це уже розквітли в травах
Маргаритки-квіточки.

Наче дивні вишиванки
На широкім полотні,
Усміхаються ще зранку
Вони сонцю та весні.

Трішечки від них подалі
Намистиночки дрібні
Фіолетових фіалок
Хтось розсипав по землі.

Ти ступай там тихо-тихо
І віночок не зімни
Із фіалок й маргариток -
Подаруночок весни.

2020 р.

Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,
Солодкий струм пронизував нам крила.

О пестощів нестримне божевілля! –
То приземляло, то несло у леті…
І почуття могутнього всесилля
Передавалося усій планеті.

Моя принцесо люба, я – твій витязь!
Наш вихор-танець пристрасний до болю.
Куди, не знав, од ніжності подітись…
В обіймах воском танув мимоволі.

…Несе весна кохання хвилі нові,
Розвіялась облуда пандемії.
Безбожжя нице нишкне і німіє,
Приборкане звитягою любові!

6 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жар світання синизною
Освітляє височінь, –
Ти прощаєшся зі мною
Метушливо, наче тінь.
Від задухи меркнуть зорі
І здригаються серця, –
Ти зітхаєш сумно з хворим
Трохи виразом лиця.
Розвидняється навколо
Незборимістю тривог, –
Поцілунки стали кволі
І не збуджують обох.
Сонце подихом пекучим
Обпікає нас щомить, –
Час прощання душі мучить
І розлукою болить.
Хоч іще ніде нікого,
Хто б зашкодив рандеву, –
Розпрощались край дороги
Ми ві сні чи наяву?..
04.04.20

Паралельні світи семи нотам дотичні…
Кілька кроків по всесвіту… Що я несу?
Це єдиний у нотах забутого звичай…
Потаємних думок - передбачений сум

Паралелі життя… та читав Сведенборга
Років сорок тому… запізнивсь посланець
Не до сну котру ніч, як позбутися боргу?
Душа зранена тілом чекає на герць…

О, холєра на дворі… в неї, кажуть, "жнива"…
Хіба Серпня хто випнув на поталу Весни
І бджолина проснулась… доторкнувсь, нежива
Хто б розплутав нас, Боже? Нерозгадані сни…
5.04.2020

Було усяких у моїй державі,
Із заходу і сходу тут були.
Та ми в свої світлиці, Боже правий,
Чужинців вже на покуть привели!

А їм начхати на святі ікони,
На рушники, на хліб і на пісні.
Вони не мають честі, їх закони –
Убити, грабувати, скажеш ні?

Вони прийшли не із добром до люду,
Зневаженого, проклятого ним.
І сіють зерна ненависті всюди,
Торгують нами у часи війни.

Минулим, навіть нашим рідним словом,
Яке прийшло з прадавнини віків.
Вже розхитали всі святі основи,
Щоби забули ми своїх батьків.

Вже витоптали все, взялись за душу,
Де телевізор всівся в голові.
Трясуть народ, як за останню грушу,
Безвізом випихають на крові.

І вже на трон усілися злочинці,
Штовхаються, бо люд німий мовчить.
Що з вами стало, рідні українці?
Ви зрозумійте, що зосталась мить,

Коли ви є оцим одним народом,
Який повинен владу взять собі.
І вибороти, врешті, всю свободу
З чужинцями в нерівній боротьбі.

Люби мене мовчки, коханий, люби,
хай тиша замре на півслові.
Лиш ніжності дотики, серця скарби,
платівки мелодій любові.

Всі зайві слова, тільки погляд зорить
в смарагдовім озері зримо.
Душа відлетіла за обрій на мить
і знов повернулась в обійми.

Люби до знемоги, до краплі роси,
блаженства солодкої муки.
У стогоні щастя замруть голоси,
потонуть в цілунках спокуси.

Сльоза благодаті на кінчиках вій
магічним блищить сердоліком,
Ти - древо життя, я - ліана надій,
сплелися корінням навіки.
5.04.2020

О мадам, як пасує вам ніжно-зелена маска ця,
Що підкреслює ваших очей дивовижний колір!
Потанцюймо - а сонце нехай собі опускається
На порожні макети вулиць, трамвайні колії
Без трамваїв, зачинені супермаркети,
На укриті травою футбольне поле і цвинтар,
На безлюдні сквери, на площі, на ринки і парки.
У порожньому небі ганяє хмари весняний вітер.

На околицях аеропорту приємно, затишно,
На летовищі - літаків фігури лелечі,
Нерухомі й білі. В етері - незвичні запахи,
Це квіте бузок, це лине весняний вечір,
Це квітуть лілея, конвалія, бугенвілія -
Як і має флора квітнути навесні
І здається навіть - якась настала ідилія
Згідно із початковим кресленням. Але ні -

Тут немає нас. Із пейзажу цього забрали нас.
О дванадцятій дня незвичайна тиша лежить
Понад містом - це нелогічно, неправильно,
Але з вищої точки зору цілком legit.
О мадам! Як пасує вам ніжно зелена маска ця,
Відтіняючи дивний блиск у ваших очах.
Потанцюймо, мадам! Що тепер іще залишається?
Потанцюймо, мадам! Вмикайте відеочат...

Було це у далекі ті віки,
Що й Біблія про них іще не знає,
Тож дещо інше нам розповідає,
Як вийшли ми з-під Божої руки.
Адам спочатку, а, по тому, Єва…
Та я почув історію і в ній
По іншому складався хід подій
При коренях людського роду Древа.
Бог, кажуть, першу жінку сотворив.
Чи Ліліт, чи інакше якось звали,
Вона жінкам другим початок да́ла
І рід жіночий Землю заселив.
Чоловіків тоді ще не було.
Жили жінки та господарство ве́ли,
Об’єднувались в невеликі села.
Не знаю, скільки літ-віків пройшло
Та стало сумно на Землі жінкам.
Ніхто не приласка, не приголубить,
Ніхто не скаже тихо: «Моя люба!»
Та ще й робота дістає тяжка.
Тож стали вони Мокоші просить
(А Мокош – то була така богиня,
Жіноцтву покровителька єдина),
Якось життя на краще їм змінить.
Щоб хтось у полі тяжко працював
І, бажано, усі сім днів на тиждень,
А, поміж ділом, їх голубив ніжно
Та й від напа́стей всяких захищав.
Послухала богиня усе те,
Всміхнулася з наївності людської
Та, щоб задача не була легкою,
Знайшла, нарешті, рішення просте:
Хай кожна жінка літом назбира,
Чи льону, чи коноплі, чи то лика
І з того всього зробить чоловіка.
А, коли літня скінчиться пора,
У перший день осінній Мокош зійде
І удихне у все то дух живий.
Отрима кожна жінка витвір свій.
А там уже: підійде – не підійде,
За те богиня не відповіда.
І почали жінки нелегку працю –
Щодня одна із одною змагаться,
У кого саме краще вигляда.
Та з конопель, а та собі із льону,
Та лико дерла, та, щоб менш робить,
Рішила з хмелю тіло те зліпить,
Друга солому для роботи горне.
А та із глини ліпить, та з піску.
Та, щоб далеко не ходити – з гною.
Все літо не було жінкам спокою…
Аж ось і осінь, врешті, на містку.
А з нею й Мокош прилетіла в гості,
Поглянула на всі творіння ті:
Робили всі, хто з чого захотів,
Якого хоч були і виду, й зросту.
Отож, дихнула й все то ожило,
У плоть живу усе перетворилось.
А вже із чого, що і як робилось,
Таке і потім у житті було.
Щоб зрозуміти розвиток подій,
«Ліричний» відступ хочу я зробити.
В часи того ще молодого світу
Був механізм природний ще новий:
Мінялись, як належно пори року –
Три місяці сезону і ні дня,
Весна одразу зиму заміня
І осінь, звісно, не чекає, поки
Надума літо відгулять своє.
Тоді ще не втручалася людина,
І не ламала механізм єдиний,
Скажімо, так, як нині воно є.
Але продовжим розповідь. В той час,
Поки жінки трудилися все літо,
Якаясь баба, поселилась жити
У лісі і не знала те. Якраз
На осінь з лісу вибралася в люди
І бачить - жі́нки по хатах ідуть,
Чоловікі́в усі собі ведуть.
Тут вона в крик ураз: «А я як буду?»
І стала вона в Мокоші просить,
Щоб чоловіка їй також зробити.
А Мокош їй: «Та ж закінчилось літо,
А я не можу осінь відмінить!»
Та баба так просила, так благала,
Що, врешті, Мокош їй навстріч пішла
І в осінь трошки літа додала
Аби й ця баба чоловіка мала.
Та часу кілька днів всього дала.
Із чого можна швидко все зладнати?
Та павутиння кинулась збирати,
Але зібрать достатньо не змогла.
Тож час пройшов – нічого не готове,
Давай вона богиню знов благать
Ще трохи літа осені додать,
Вона зібрати спробує щось но́ве.
Богиня знов назустріч їй пішла,
І трохи літа додала у осінь.
А баба то одне, то друге носить,
Так, розібратись, врешті, й не змогла
Із чого чоловіка їй зробити.
Отак вона й ли́шилася одна.
Я думаю, що то не новина:
Як перебірлива – сама і буде жити,
Отак самотньою, напевно, і помре…

А літо Мокош те чіпать не стала
Його ще потім «бабиним» назвали,
Бо раптом та рішиться, обере…
Жінкам же хочу просто нагадати,
Що з хмелю вийдуть тільки пияки,
Із гною – са́мі знаєте який,
С такими лише будете страждати.
А усі інші – то сказати мушу:
Якщо вже вам дістався чоловік,
То вам трудитись треба весь свій вік
Ліпити вже не тіло, але душу.

Клубок вогню, мов яструб,
впав нізвідки,
Нещадний, злий,
затьмарив Сонце,
хоч лише на мить...

Він світлом цим
багряно-чорним
Воліє вщерть
затаврувати
і зім’яти
Надії,
Чаяння
та Сподівання всі…

Страждає небосхил:
він ранами бездонними покритий,
із ран біжіть, тече, струмує кров,
неначе лава
із вулкану
Пристрастей Даремних…

А натовп з жахом це спостерігає,
заціпенів, чекає на війну, розруху, голод…
а може ще й на Дике Полювання
і на Фінал на ймення – Страшний Суд?

Та – Ні!
Та зовсім – Ні!
Цей натовп -
він - глухий, сліпий, байдужий…
Не зрозумів би,
навіть як побачив,
Кинджали Пурпурові,
що крізь Чорне,
Деінде
зловісно зблискують
в Імлі…

Знамення і Провіщення існують
для мене одного...
І Небосхил в Черлених Ранах
Це -
лише моя
Приречена душа…

Кохання забирає
і вбиває -
Вона,
Яка
мені
Його
Колись
Подарувала!

Безлюдно повсюди, тривожно.
Весняний лиш радує цвіт.
Загрозу відчув зараз кожний.
Здригається в розпачі світ.

Цей вірус прийшов із Китаю.
З шаленою швидкістю зріс.
Раніше про нього не знали.
В мутаціях змінює ріст.

Невивчений, то ж – небезпечний.
В полоні його – тисячі.
І скептикам вже недоречно:
всміхатись, сміливо йдучи.

Звичайно, що паніка зайва.
Не кращий порадник вона.
Насамперед, будьмо охайні,
терплячі, уважні… сама
загроза мине крадькома,
а з нею цей жах та війна.

У пошуках всі небайдужі:
як вийти з цієї калюжі???!!!

29.03.2020. 14.00

море – мармур…і̀нока келія…
відпускає мені гріхи
мерехтінням святого Ельма
вистеляє мені шляхи…
море вилилось мені в душу
і влилося в очі мої
заховало мене у мушлю
і заповнило по краї…

море – мірѝло усіх речей…
море – безодня моїх очей…
море – начало усіх начал…
лава… навала… провалля… шквал…
марне марево вечорове
струни арфині гонорові
магма… магія… мадригал…
сьомий-восьмий-дев’ятий вал…

море виром тьмарило розум
білопінним снігом мело
розбивало громѝ і грози
глухо темним нутром гуло
море мислило островами
молитва̀ми летіло ввись
мурувало стальні цунамі
щоб на ньому не прижились…

море марило… мерехтіло
медом липнуло… мліла мла…
море википіти хотіло
клекотіло – вітер… смола…
гуркотіло мирно-марудно
бурмотіло – галька… пісок…
розривало солоні груди
на мільйони стальних ниток
сонцем вилинялим горіло
гріло схили губами хвиль
умащало усохле тіло
древніх скель… і лягало в штиль…
піднімало ревище люте
болем билося в береги
стугоніло в землю закуте
хвиль здіймаючи батоги…

море ремствувало… роптало…
реготіло… репетувало…
хлюпотіло… тремтіло все…
шепотіло що світ спасе…
море лащилось… муркотіло…
вітром бавилось і вертіло
бумеранги чаїних крил…
і стелилось немов ковил…

море мѝлувало самотніх –
розчиняло сльози в собі…
у безмірності днів суботніх
спочивало по боротьбі
не бентежило пілігримців
не тривожило кораблі
і загублених і чужинців
доправляло до їх землі…

море мліло… гойда̀ло снами…
потішалось над маяками…
розривало земні тенета –
море вимріяло поета…
морем вимірявся поет
і сумний його силует
розчинився у білій піні
тихим шурхотом по камінні…

Наперекір, усу́переч
мені відмовиш – ні!
Коли ж тебе усю́ береш –
дурні́ слова, дурні́.

Такого наговорюєш,
оспівуєш таке,
що "ні!" вже перетворюєш
на "так" м’яке й п’янке.

Тобі видніше – з темного,
глибокого кутка –
як вірш мене приємного
тобою дотика.

Тобі так чутно здалечку,
із ковили віків –
як дириґентську паличку,
зламав тебе мій спів.

Захочу – зацілуюся,
до дна душі дійду,
всім серцем заворкуюся,
візьму все доладу́.

Захочу – завтра викину
від голови й до ніг
тебе, яку вже виконав
і теж відмовив – ні!

7 лютого 2001 р., Київ

Волошками розквітло небо влітку,
А синь небес окутала поля,
Згубилась в пшеницях волошка-квітка
І жайвір піснею її розвеселя.

Який у просторі безмежному тріпоче
Та сипле вниз пісенне попурі
І слухає його мала волошка,
Бо це ж для неї спів о цій порі.

Блакитноока квітонька-волошка -
Небес краплиночка маленька між хлібів,
А синій-синій той небесний простір -
То віддзеркалення волошок-васильків.

2020 р.

Г. С…
Змарнів помалу чоловік,
Мов на стовпі афіша, –
А ти така, як і торік,
І навіть красивіше.
Хоч я не вірю в чудеса,
Коли мені не п’янко, –
Але твоя свята краса
Сія безперестанку.
Чомусь люблю тебе таку –
Спокійну й нетерплячу, –
І мовчазну, і говірку,
І, як вогонь, гарячу.
Щоб не накликати біди,
Шепну, само собою, –
Дивуй одна мене завжди
Красою молодою…
03.04.20

Було це у далекі ті віки,
Що ми про них забули, коли й знали.
От лише душі по світах літали
Й у ті часи дісталися-таки
І звідти нам крупинки принесли
Історії, легенди? Я не знаю.
Та, як почув, так переповідаю,
Аби і ви дізнатися змогли.
Тож, наші предки в час отой далекий
Жили уже не берегах ріки,
Що назву зберегла й через віки
І звалась – Рось. Жилося їм нелегко.
Бо ж поряд степ і дикі орди там
Постійно хочуть їсти. А робити
Не хочуть, то ж їм краще налетіти
І відібрати вже готовий крам
У тих, хто не жаліє сил і поту,
Працює від зорі і до зорі.
Тож зброю не лишали ратарі,
Виходили з мечами й на роботу.
Христа тоді не знали ще вони,
Вклонялися своїм богам великим,
Що їх було по світові без ліку,
Але у наших предків головним
Був Хорс – бог Сонця, як вони вважали.
Йому пожертви без кінця несли
До капищ тих, які вони звели,
Жерці-волхви за ними доглядали.
Найпершим містом Хорсунь був у них,
В честь свого бога так його назвали.
Тут в капищі і ідоли стояли,
І Хорс камінний перший серед всіх.
До нього йшли, щоб помочі просить,
Йому несли за поміч ту подяки.
Всім племенем отут чекали знаку
Від нього. Хоч ті знаки зрозуміть
Могли лише волхви. Вони лиш знали,
Що саме кожен знак той означа.
А простим людям як його стрічать?
Хіба лиш коли сонечко вставало.
А треба ж знати, коли Хорс встає,
Коли вже їм потрібно уставати,
Коли, нарешті, сонечко стрічати,
А хто про це їм знаки подає?
Тож став народ просити у волхвів
Аби вони звернулися до бога
І випрохали врешті-решт у нього
Такого, хто б про все оте повів.
Щоб їм щодень до капищ не ходити,
А знати божий розпорядок всім.
І Хорс послав нарешті півня їм,
Щоб через нього люду говорити
Про те, як він діла свої веде
На небесах. Бо спить він зовсім мало.
Лиш тільки перші півні заспівали,
То Хорс вже встав, до сонечка іде.
Як другі півні пісню заведуть,
То Хорс зорю ранкову випускає,
Вона ж усім повідомляти має,
Нехай вони на сонечко вже ждуть.
А треті півні сповіщали їм,
Що Хорс, нарешті, сонечко виводить,
Й воно ще сонне, аж червоне сходить,
Аби зігріти всіх теплом своїм.
Півні, що предки наші розвели,
Були для них священним птахом божим.
У те беззастережно вірив кожен,
Адже вони багато що могли:
І криком своїм нечисть розігнать,
І про пожежу людям сповістити,
Погоду передбачить, захистити
Двір. З півнем можна погадать,
Яким у дівки наречений буде,
І попередить, якщо гості йдуть.
Та і багато ще чого, мабуть,
Дізнатися могли від нього люди.
Тож півень був у кожному дворі,
Його фігура – в кожного на хаті,
На рушниках їх стали вишивати…
Півні ж бували різних кольорів.
От білий – символ чистого вогню,
Його у жертву Хорсові давали.
А чорного – із ніччю парували,
Він – символ смерті, супротивник дню.
Ховаючи загиблих у бою,
Тих чорних півнів у воді топили,
Аби загиблим воям пісні піли
І провели їх аж до вирію.
І так воно було віки й віки.
Вже й Володимир Хорса в річку скинув,
Вже й рід наш Рось на довгий час покинув.
Багато що забулося-таки.
Але співають до цих пір півні,
Як символ невмирущості і сили,
Бо нас ні час, ні ворог не зломили,
Й зломить не зможуть, віриться мені.

Ти – відлуння забутого гімну
В моїй долі у дикі ці дні,
О, Кармен, як же сумно і дивно,
Що ти знову наснилась мені.
Зовні трепет, якесь шарудіння,
Страхітливі, виснажливі сни,
І твоя здичавіла чарівність –
Як гітара, як бубон весни!
Ти проходиш у мареві світла,
Мов цариця блаженних часів,
Ця голівка, в трояндах увита,
У казковім зануренні снів.
Спиш, змією скрутившись примхливо,
Спиш в дурмані і бачиш у сні,
Далеч моря і берег щасливий,
Мрію, що недосяжна мені.
Бачиш день променистий, пекучий
І улюблений, рідний твій край.
Синій, синій, співучий, співучий,
Нерухомо-розкішний, мов рай.
Тиша в тому раю безбережна,
Лиш у нетрях густих чагарів
Дивний голос, низький і химерний.
Славить пристрасть циганських шатрів.

12.03.2020

Як стала газета не в моді
І зникло з кишені драже, –
Я думав, що вік мій відходить
Чи з глузду поїхав уже.
Без правил та інших обмежень
На слово, події й місця, –
Щоденно блукаю в мережі
Й ніяк не знаходжу кінця.
Читаю, порівнюю й бачу,
Мов скла оглядового грань, –
Свідоцтва незмірних збагачень
На фоні незмінних страждань.
Дозвіллям осяяні вічі
Дарують видіння спокус,
А також сфальшовані спічі
Про статки з доходів бабусь.
Наклавши розпачливо вето
На дух паперовий і стиль, –
Знедавна вбираю з планшета
На сайтах і правду, і гниль.
02.04.20

Не вдивляйся
в безодню
темної ночі,
Бо не побачиш
нічого,
Не дивись
у безодню
місячної ночі:
Може безодня
теж
подивитись захоче,
Не дивись
у безодню ,
коли місяць уповні -
Вона буде вдивлятись
у тебе
і душу безоднею
сповнить.

Я темної ночі
вдивлявся в безодню,
Темрява, морок -
справжнісінька збродня,
Місячної ночі
в безодню вдивлявся,
Вона подивилась,
та я не злякався...

Був місяць уповні
учора,
Безодня сказала:
"Яка ж ти потвора!"

Хто із безоднею
Грає
У півжмурки ,
Буде тому
Непереливки!

На Печерську сієста. Фіскал підраховує скальпи,
Хабарі та пеню для голодних державних ротяк.
Годі мріяти, люди! Хапайте лопати і сапи
Та біжіть на городи - спасайтесь від влади хоч так.

Рік проспав у болоті, цяцянки та облизні в жмені,
На екрані - без зіц-короля - безпорадний "Квартал".
Як і вчора - сьогодні царює усміхнений Беня,
Перетворює глупство моє у дзвінкий капітал.

А робота одна: підмітати у татя палацик,
Підхалтурють разом зі мною і брат, і кума.
Хто паяца обрав - стане рано чи пізно паяцом,
Я вже став. Майбуття у дурного невдахи нема.

04.04.2020р.

безглуздий неначебто степ Євразій двохсот
зловлено обрій волоком широт і довгот
витягнуто на мапи і він з-за клітчастих ґрат
ще евклідових координат
упершись в них небом на неевклідовість дивиться
яка і фракталиться й ковилами хилиться
до горбин де в повітряні замки ростуть хатки
й мов ґрунт стеблини
мапи рвуть на шматки
котрі в простір сонячним вітром несе
їх не втримати у руці
бо не можна обрій ув’язнити в математиці

2020