Падіння болісні та злети
Короткочасні без пуття, –
Сумні і радісні сюжети
Скороминущого життя.
То самоти скрегоче крига
Навколо звалищ марних днів, –
То в хаті друзі, як відлига
Опісля валу холодів.
То намагаюся забути
Донині любий образ твій, –
То совість сковує, мов пута,
Потуги вдаваних надій.
Адже я знаю, що не вдасться,
Непогамовному мені, –
Забути світлі миті щастя
Того, що сталось не вві сні…
24.04.20

За народними мотивами

Если любишь – забудь,
А не можешь – прости,
Колдовская любовь коротка…
Разрывается грудь,
Разбежались пути,
Лишь метели, бураны, снега…

А. Мотыка

***

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті.
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Нема відради, нема спокою,
Морозить Сонце в спекотний день,
Вже нам не бути удвох з тобою,
Вже не співати удвох пісень!

Тріпочуть марно безсилі крила,
Підняти в Небо не хочуть знов…
Не вабить жодна дівчина мила,
Пішла з тобою навік Любов!

Як обіцяли багато очі,
А потім - в пустку, мов у труну:
«Співати разом я більш не хочу,
Тобі я серце не поверну!»

Жадана, Люба, Життя Заграва,
Чому жартуєш жорстоко ти!?
Ти наче мавка, а я – забава,
Я все забуду, лише прийди!

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті…
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Коли занадто влади у руках,
А навкруги підлесників отара
І їх слова засліплюють, мов чари,
Стає людина зовсім не така.
Себе ледь не за бога уважа
І думає, що наймудріша в світі,
Тож знає, як кому в цім світі жити.
А хто не згоден – того на ножа.
І скільки їх, таких уже було,
На жаль, не всі погано закінчили,
При тому, купу зла у світ пустили
І скільки воно горя принесло.
Хоча би взяти і могутній Рим,
Отих лихих Калігул і Неронів.
Що доброго ми знаємо сьогодні
Із того, що вдалось зробити їм?
Але згадати хочу не про них.
Був свого часу Клавдій Другий в Римі.
Не самий кровожерливий між тими ,
Та слід кривавий залишити встиг.
Рим увесь час із кимось воював,
І війни ті потребували крові.
Йому потрібні сильні і здорові,
Хто б геть про все на світі забував.
Не маючи ні дому, ні сім’ї,
Ішов за Рим, за гроші воювати.
А де таких легіонерів взяти,
Адже в людей потреби є свої?
Тож імператор Клавдій і рішив
Весілля у державі скасувати.
Хай нежонаті йдуть усі в солдати.
А на незгодних він обрушить гнів.
І все… питання вирішив умить,
Не думаючи, що ламає долі.
Він – імператор, така його воля,
Всі волею тією мають жить.
А жив тоді у Римі Валентин.
Умів хвороби різні лікувати,
А ще й із уст своїх передавати
Христове слово поміж люду він.
Обходячи драконівський указ,
Вінчав таємно молодії пари,
Хоч знав, яка за це можлива кара…
От привели до нього якось раз
Одну сліпу дівчи́ну молоду.
Оглянув Валентин її й побачив,
Що бути їй усе життя незрячій
І він не здатен відвести біду.
Але того не став їй говорить.
Нащо людину позбавлять надії.
Тож дав настої, очі нехай миє
І ще другі велів щоденно пить.
Хто зна, а раптом вилікує час?
Та хтось доніс на Валентина згодом,
Що він чимало обвінчав народу,
Порушив імператора указ.
Тоді доноси частими були,
На тому можна було заробляти…
І в його дім ввірвалися солдати,
Схопили, до в’язниці потягли.
Знав Валентин, що смерть його чека,
А все не міг ту дівчину забути.
Як би хотів він зір їй повернути,
Але то все у Господа в руках.
І він молився, Господа просив.
Ні, не за себе. Смерті не лякався.
Не завершити справ земних боявся.
Узяв шафрана квітку, що носив
Завжди на шиї в ла́данці з собою,
Дістав пергамент, квітку туди вклав,
«Від Валентина» тільки написав,
Хотів іще додати «із любов’ю»,
Бо, й справді, ту дівчи́ну полюбив.
Але уже не став того писати.
Просив той згорток дівчині віддати.
На другий день він смерть свою зустрів.
Тепер то День святого Валентина.
А дівчина той згорток узяла,
Навпомацки шафрана цвіт знайшла.
Взяла в долоні й світ яскравий зринув
У її очі…І прозріла враз.
Господнє диво знов явилось людям.
І так воно, я сподіваюсь, буде,
Щоб справжню віру зміцнювати в нас.
А люди, що за бога себе мають,
Для Господа - то всьо́го ли́ше мить.
І їм Господню волю не змінить,
Нехай там що підлесники співають.

У твані творчого застою
Незадоволений собою,
Габзуєш все.

І хвиля жовчного цинізму,
Неначе викид після клізми,
Тебе несе.

Облиш удаване геройство,
Спинись, оглянься, заспокойся –
Усе мине.

Нехай поетки і поети
Переплітатимуть сонети –
Життя дурне.

Огорнув туман ранковий
В сірий-сірий мокрий плащ
І долини, і діброви
Й молодий вишневий сад.

Покотився і по травах
І над ставом він завис,
А вербичок кучерявих
Довести зумів до сліз.

Обважнів і цвіт калини
Від краплин його важких,
Мокре й листя тополине,
Навіть вітер трохи втих.

Чи туману налякався,
Щоб його не намочив?
Причаївся й заховався
Під густим гіллям ялин.

Владу мав туман і силу,
Доти він хазяйнував,
Доки сонце не з"явилось,
А тоді десь щез, розтав.

2020 р.

Якась весна ця не така,
Як попередні, –
Хоч цвіт і зелень на гілках
Безпосередньо.
Коли для діток і бабусь
Скрізь перепони, –
Душа не повниться чомусь
Веселим дзвоном.
Блукає світом вірус цей
Очам незримо, –
Вмертвляє зляканих людей
Без мір і стриму.
Такий відчай, така жура,
Що не здолати, –
Мов підступилася пора
За гріх розплати.
Наллю грайливого вина,
Щоб не востаннє
Була придатною весна
Для погуляння.
23.04.20

Реліквія Божа, на бомжа схожа,
винесена на показ,
на сонці згоріла –
юрма уздріла
анафемовий екстаз!

Тіла́ і потилиці суятило.
Ти́снулося до небес.
Культові бані худо́бим дибом!
Буде*!! –
Христос Воскрес!

Асиметрична і холерова
переруїнена длань
зійшла,
схопила нашу корову
і утворила – лань!

Усе село золотавим зе́лом
горіло і цвіло,
я маком став, а сусіда – кленом,
і перевеслом – весло.

Стозоро стало і просторово,
винесено на показ,
я правив Трійцю, сусіда – Покрову,
було все доречним,
якраз!..

Колись, як в печері зробили двері,
сховавши там власний прах, –
баби́ волали про те, що мали,..
бо то був не Бог, – а страх…

29–30 травня 1993 р., Київ

_________________
* досить (поліське)

Переспів тексту польського танго
«Skrwawione serce»

Skrwawione serce, zdeptane w tłumie,
O poniewierce zapomnieć umie.
Ja jeszcze czekam
I kocham, choć z daleka,
Bo wiem, ze przyjdzie czas,
Gdy uścisk znów połączy nas.

Muzyka: Fanny Gordon
Slowa: Walery Jastrzebiec

1932

***

Я так багато хотів сказати,
Бажав сказати про любов,
Та я мовчу, бо я не можу знати,
Чи не сміятимешся ти ізнов….

Слова кохання стали мов закляті:
Сховались раптом, чи кудись втекли…
Я так страждаю, тебе прохаю,
Лише оце послухай ти:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я вірю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Кохання дарувала, наче милість,
Воно жило лиш кілька днів…
Здається часом, що все наснилось,
Неначе казку хтось розповів…
І ти пішла, свою забрала милість,
Сум за тобою лине вже за край…
Забрала душу, страждати мушу,
Лише, благаю - пам’ятай:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я знаю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Не нав`язуй вірності, кохана,
Ми – як вільні птиці – живемо!
Не ставай, прошу, моїм тираном,
Що на плечі одяга ярмо.

Я тебе любить не перестану,
Лиш не сунь ти душу в кабалу.
Не закуй в невидимі кайдани,
Не допомагай гидкому злу.

Це - воно коханню саван шиє.
Не на користь буде нам обом,
Як затягнеш ти петлю на шиї,
Зробиш вірності мене рабом!

Ревнощі і докорів ця злива,
І контроль тотальний з милих губ…
Що аж хочеться піти наліво –
Я ж таки козацький волелюб!

Будь же ненав`язлива і добра,
І не жаль мене, як та оса,
Бо як засичиш, неначе кобра,
Краще житиму тоді я сам!

Краще бути вільним і убогим,
Ніж ходить в напрузі по межі.
Нам дано це почуття від Бога,
То його терпінням бережім!

Більше довіряй, люби, кохана,
І чаруй, даруй тепло своє.
Я, повір, на іншу і не гляну,
Бо така краса у мене є!

24 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чому ти згадуєш анфас
тієї жінки, що у студень
перед тобою в судний час
враз зачинила двері, любий?

І не пустила на поріг,
як побивався ти за нею,
за блиск очей на плаху ліг,
марудився, страждав душею.

Не забував її відтіль,
як здибав в натовпі на лихо.
Любов - відрада, а не біль,
коли на серці тепло, тихо.

Коли ти знаєш, що тобі
не зрадять навіть за мільйони,
і разом в радості й журбі.
А та байдужість - сліз не зронить.

Пробач, для неї ти, ніхто,
причина, книга нецікава,
забута річ в пустім метро,
гарячий душ, холодна кава.

Минулого лиш епізод -
чужі вуста на серці терпнуть.
Фантомний біль нудних пригод -
тебе кохати їй нестерпно.

Чому ти згадуєш її?...
Невже тобі не вистачає
джерельної мелодії,
що срібний дощ на скрипці грає?

Ти думаєш, що я тебе
тримаю в кліті олов'яній?
Лети на сяйво голубе
та крил не обпечи, коханий.

23.04.2020р.

         I
На березі стою,
чекаю течію,
що, може, занесе мене у Лету,
де на краю землі
у золотій імлі
є ирій одинокому поету.

У дятла є дупло,
синиця в’є гніздо,
зозуля сиротою виростає...
У неї, як на зло,–
не соль-фа-мі-ре-до...
Одне, – ку-ку, і ось тебе немає.

           ІІ
У полі ярина
посохла як стерня...
Чекає урожаю посполитий...
Нічого до ярма
хорошого нема,
хіба що – вистачає апетиту.

Але усіх веде
одна команда, де
немає того, що веде у люди.
Минаємо яри,
чекаємо пори,
коли нічого кращого не буде.

           ІIІ
По урвищу іду,
очікую біду,
та ангели ширяють одесную,
нагадують мені, –
лунатика на дні
ніяка панацея не почує.

04/20

Немовби дивовижний фільм
(Щось на зразок довженківських сюжетів),
Неждано пам’ять розкрутила
Одну із канівських моїх студентських весен...
...Принишклі, по коліна у воді
Стоять рожево-білі вишні та черешні.
Човном пропливаємо поміж них,
Такі ще безтурботні й мовби нетутешні.
Чуприни непокірні куйовдить вітерець,
Сукні притискують дівчата до колін.
А ми, сором’язливо нахилившись вниз,
Щосили налягаємо на весла.
І байдуже, куди тепер плисти,
Тільки б з корми такі ж наївні, як і ми,
Нам усміхалися дівчата,
Аби, мов бризки із весла,
У човні райдугою зайнялася пісня.
І байдуже, що то не наша, а чиясь любов.
Бо ж наша має ще розквітнуть.
І байдуже, куди ми пливемо –
В Дніпро чи в Рось, в Росаву чи в Трубіж...
Стільки ж річок тече по Україні!..
Та раптом стоп...І обірвався фільм.
Пам’ять сьогоднішнє відсторонило.
Рось і Дніпро, Росаву і Трубіж
Хамсін накрив імлою Єрусалим,
І стало враз свинцевим лазурове небо.
І я вже не юнак, а сивий дід
У цім пустельнім, хоч і святому краї.

"Треба спати, треба спатки",-
Шепотіли зоренятка.
Наказав їм місяць-татко,
Щоби люляли малятко.
Тихо-тихо стало ниньки,
Навіть вітер йде навшпиньки:
У блакитнім сповиточку
Спить Земля - кохана дочка.
Як ранесенько проснеться -
Сонцю-мамі усміхнеться!

На срібній скрипці вітерець заграв,
Дрібненький дощ осінній - на цимбалах,
А хвиля річкова - на бубенцях,
Мелодія чарівна скрізь лунала.

За руки верби молоді взялись,
Берізоньки-сестриці стали в коло,
Хустинками махали вгору й вниз
І закружляли дружно в хороводі.

А золотом гаптовані стрічки,
Які у кучері їм осінь пов"язала,
Вже розвівалися собі у всі боки,
Але вони того не помічали.

Не відчували й холоду роси,
Де на траву ступали всі босоніж.
Ця музика так захопила їх,
Як і мене танок отой чудовий.

2018 р.

Я відчув подих Святого Духа,
Він сказав: "А-а…" жіночим голосом.
Видно, й на старуху бува проруха.
Я ожив ледь певним способом.
Пелюстки облетять к' маю.
Листячко пожовкне к' осені.
Плід свій (коробочку)
вже руками займаю.
Тільки ще не час.
Ми ще не опоросені…

За тим голосом почутим і піду…

13 квітня 2004 р., Київ

Коли контрасти нечіткі
Й ніяк не сфокусую зір я,
Коли складаються в рядки
Слова, й шикуються в сузір’я
Зірки, й повітря уночі
Належить мороку і круку -
Не говори мені під руку,
Бо я пишу. А ти мовчи.

Ти хто такий? Чому мені
У вуха твій вповзає шепіт
І у порядку маячні
Підказує оті дешеві -
І дієслівні зокрема -
Наївні архаїчні рими?
Бо я не користуюсь ними,
А головне - тебе ж нема?

Я із собою сам на сам,
І тут - дивись - нема нікого,
А рими, зорі, чудеса -
Хто знає, що вони від Бога?
Ні, я не вірю все одно,
І ти мене не переконуй.
Ось я стою на підвіконні,
Ось я крокую у вікно
Й не падаю - мене несе -
Несе, несе, а я не вірю,
Не дивлячись на все, на все -
На біле янголине пір’я,
На сніг, що випав на подвір’я,
Не дивлячись на неміч зла,
На магів з їхніми дарами,
На пальці, вкладені у рани,
На кров, що крапає з чола,
На те що знов приходить ранок
І знов - укотре - ніч пройшла.

Дисципліна торжествує:
В школі головний - Дзвінок,
Слоненя в кутку нудьгує,
Бо не вивчило урок!

Мавпяча весела зграя
Скаче "задом набакир",
Звіреня якесь ридає,
Не впізнати, що за звір!

"Два по два" це скільки буде?
Бегемотик, поміркуй! -
Стало тихо враз усюди -
Починай, малюк, рахуй!"

Чорна дошка - "рахувалка",
Дуже важко міркувать,
Мавпа тицяє шпаргалку,
На шпаргалці цифра "п'ять"!

Сунув учень палець в "ротик",
"Не підказуйте, "братва!" -
Вірно скаже Бегемотик
Скільки буде "два по два!"

*
Моя весна ніколи не настане,
Ніколи не зацвітуть сади.
Душа боліть не перестане,
Бо нам не оминуть біди.
**
А я впаду знесилена додолу,
До рідної землі схилюся,
Кайдани не сила терпіти знову,
За Україну помолюся....
***
Дніпро криваве розільється -
Таки розтане останній сніг,
Дитина більше не засміється,
"Прощай" сказати козак не встиг.
****
І мати гірко заридає,
І припаде до рідної землі,
Вона ще вірить - вона чекає,
Бо син так матері звелів.
*****
Вона ще вірить і чекає,
Та сліз давно уже нема....
Горить країна - в огні палає,
Бо в Україні братська війна...

день як день вселенський
дим на видноколі
квітень диха стиха
вірші не помруть
ще буття стареньке
на курному полі
молиться поволі
палить самокрут
люди всі як люди
блазні й самолюби
ланцюги на грудях
хмари страх несуть
хрест весни на небі
думки чорний лебідь
біло скрізь в еребі
бджоли не гудуть

Щиросердечно молюся Всевишньому я
аби грішному людству пробачив провини.
Хай насититься зливою спрагла земля,
розіб'є блискавиця нові домовини.

Не за себе тривожуся, Боже, за тих,
хто не бачив, не жив і не вірив у Тебе,
хто надихатись квітнем яскравим не встиг,
не злітав на крилі у розчахнуте небо.

Тільки зводив палаци з окрилених мрій,
вчився знову ходити без милиць опори,
колискові співав і плекав супокій
на гарячім піску автентичного моря.

Не торкався губами жіночих грудей,
не блукав у пітьмі лабіринтами долі,
і не чув, як щебече в саду соловей
серенаду в рожевих галузках магнолій.

Тільки, "Мама" промовив життя розпочав,
золотим промінцем заіскрившись щасливо,
срібним дзвоником серед некошених трав,
не шукав вихід там де знайти неможливо.

Я боюся за тих недолюблених душ,
хто не знав на землі кольорового раю.
В пекло глянула і озирнулась довкруж,
в сивій кіптяві кречет голубку лякає.

Боже правий, невже Ти залишиш жалі
і дозволиш люциферу правити світом?
Хай над полем і лісом летять журавлі,
а вселенська біда не розноситься вітром.

23.04.2020р.

Писнув сонет. Колега: - Vas is das?
Де сонцесяйна лірика нірванна?
- Не нравицця? Тоді читати зась!
Шуруй туди, де строчать про кохання.

Там безнастанно чути "Ох!" та "Ах!",
Аж мій Пегас оглух від того крику.
А тут, в густих сатири лопухах,
Для розуму немає відпочинку.

Гаразд, умовив, друже. Айн момент!
Любов іще не висохла в каламі.
Основа - невибагливий сюжет,
Забризканий солоними сльозами.

Я теж чутливий - не холодний гад,
Похнюпився, ще й підпираю щоку.
В фіналі - зашморг чи заморський яд,
А краще камінь в руки - й в ополонку!

На шмаття рвуть образи та печаль,
На цілий нет гримить сердечний гуркіт...
Куди тікаєш? Я лише почав!
Попереду - тяжкі душевні муки!

23.04.2020р.

Помережив теплий дощик
Матір-землю навесні,
Бо вона вологи хоче,
Були сходи щоб рясні

Та густі-густі й зелені,
Не хилились на вітрах,
Згодом золотились зерна
У житах та пшеницях.

А на скатертині білій
Й вишиванім рушнику
Короваєм - святим хлібом
Красувався у вінку

Із хрещатого барвінку
Та калинових ягід.
Нині ж дощ співає дзвінко
Й на землі лишає слід.

2020 р.

Той, хто без віри існував –
йдучи на смерть – усе ж повірив.
Нехай молитви він не знав,
але в той ранок суто сірий,
коли займалася зоря
для всіх на світі й не для нього,
коли забув своє ім’я, –
він ліг по-під десницю Бога –
і очі матері зустрів,
і "Отченаш" її далекий
його крізь землю провалив
й ураз підніс в небесний клекіт!
… – Ти прощений, – його спинив
таємний голос конвоїра.
Без щонайменшої вини
син осягнув, що значить – Віра!

8 лютого 2001 р., Київ

Жила вдова в селі одному.
Був чоловік. Козакував.
Тож довго не сидів удома,
Спокою ворог не давав.
Сусіди тільки-но й дивились,
Як би шматок собі вхопить.
Тут від одного ледь відбились,
Як другий зуби вже гострить.
Отак у війнах і походах,
Аж поки й згинув у бою.
Поплакала вона та й годі,
Бо ж треба піднімать сім’ю.
А мала жінка двоє діток –
Синочка й донечку, вони
Росли, як дві маленькі квітки.
Отож жила тепер для них.
Нічого дітям не жаліла,
Від біди-лиха берегла,
Та Богородицю молила,
Щоб їм здоров’ячка дала.
Вона ж від ранку і до ночі
То в полі, а то у дворі.
Сама усе вхопити хоче,
Всім догодити дітворі.
Вони ж турбот зовсім не знали,
Росли під маминим крилом.
Їх одягали, годували.
Дитинство радісним було.
Та людська доля невблаганна,
Себе не жа́ліла вдова,
Тож підірвала сили рано,
Прийшла із поля ледь жива,
Злягла й за кілька днів згоріла.
Лишила по собі сирі́т.
Кому до чужих діток діло?
Жорстоким виявився світ.
Дітей самих не залишили,
На те і влада у селі.
До тітки їх переселили,
В якої ще свої малі.
Хоча і рідна кров, одначе,
Свої ж рідніші, далебі.
Вона вдяга, годує, наче
Та все зі скрипом – заробіть.
Свої ще сни останні бачать,
А цих ранесенько зганя,
То тим, то іншим озадачить.
А жалітись кому – рідня?
Та й так спасибі – прихистила,
Пригріла, як могла, сиріт.
В селі, по людях говорила:
Про них турбується, як слід.
Сама ж покрикувати стала,
А то, бувало, і поб’є.
Бо, бач, роботу загадала,
А воно досі не встає,
Чи то поволі надто робить,
Чи то багато надто їсть.
І позирає завше, щоби
На комусь з них зігнати злість.
Зі смертю мами закінчилось
Дитинство радісне для них.
Та й плакати вже розучились,
Забули, що таке є сміх.
Єдине, як хвилинку мали,
До мами на могилку йшли,
Там свої біди виливали,
Там і поплакати могли.
Сльозами ту могилку зросять,
Розкажуть про життя своє.
У мами помочі попросять
Та й легше на душі стає.
Прийшли вони одного разу -
Духмяна квітка розцвіла.
Повірили вони одразу,
Що то матуся їх прийшла.
Вони ту квітку не зірвали,
Сльозами рясно полили
І материнкою назвали.
До неї кожен раз ішли
Дві гіркі долі-сиротинки.
Вже не одно друге втіша,
Їм гріє серце материнка,
Неначе мамина душа.

Я ображався на Творця,
що не було чобіт,
а нині здибав молодця
у три десятки літ.
Він їхав тихо на візку,
бо зовсім ніг не мав,
а зупинившись на містку,
і пісню заспівав!
Тому нарешті зрозумів,
що чоботи – мара.
На думку спало кілька слів:
життя – велика гра!
Можливо виграти усе,
а можна – навпаки…
Одного течія несе,
а іншого – зірки!
Один ногами по піску
біжить, лишивши слід,
а інший – їде у візку
і тане часу лід!.

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

А бліда зелень молоденьких трав
Така ще ніжна-ніжна й шовковиста
І квітоньки, що хтось порозкидав,
Неначе човники гойдаються на хвилях

Отого океану, що весна
Себе володаркою й справді почуває,
Лебідкою пливе в ньому вона
Й усіх птахів до себе теж скликає.

Щоб розважали повелительку свою
Веселим співом, що бентежить серце.
Та музика джерельцем чистим ллється
І душу радістю наповнює мою.

2020 р.

Золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто.
Біль відспівала всенощна сім’я,
ранок надходить – і в храмі препусто.

Срібними ризами блиснув ключник
крізь випадково прочинену браму.
Гупнули двері, й останній нічник
згас угорі у вікні над хора́ми.

Вітер по сивих деревах пробіг,
снігом скропивши сухий понеділок,
й десь поміж бань обминути не зміг
бронзові дзвоники й море сопілок.

Звуки бриніли, як мій "Отченаш"
у монастирській зимовій альтанці.
І до душі, яка входила в раж,
ближче за всіх молодій параф’янці.

Сіла заплакана, біла, як день,
добра ікона в мій храм запустілий –
тільки вуста, що лише для пісе́нь,
разом зі мною одне шепотіли.

Тихий "амінь" вдячні погляди злив.
Небо найвище вбирають ці очі.
З них виглядає небачено див,
тих, що в молитвах до Тебе, мій Отче!..

Не починається проза моя,
бо вже цілується солодко й густо,
золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто.

5 лютого 1997 р., Київ

У лаврі - сатана, кремлівський тать,
Амвон у крові, паства на колінах...
Яка ж вона - небесна благодать?
І чи її достойна Україна?

Навряд. Ці люди - мертві, неживі,
Течуть повз мене чорною рікою.
Благословляють хана у Москві
Кацапською говіркою чужою.

І сват, і брат, і власні дітлахи
У зраді власних душ не бачать скверни.
Замолюють нерідною гріхи,
А Бог мовчить і дивиться на мене.

Онук ступає в пекло без вагань,
Попи московські розчахнули гаври.
А, може, в зраді і нема гріха?
Піти й мені молитися до Лаври?

22.04.2020р.

Душею бідний чоловік,
бо із багатства – ли́ше гроші…
Лукавив, крав увесь свій вік,
волік ці непомірні ноші…

«Тримайте злодія!» – кричав.
Не має совісті і честі…
Йому вдається зазвичай
на лисині настригти шерсті!

Шанує Бога назагал,
Христа згадає і Аллаха…
Так до душі йому кагал,
що в ла́хах скніє бідолаха!.

Підніме всякого на сміх,
за яву видає плаце́бо.
Він правил хоче для усіх
і тільки виключень для себе!

Десь у світах

Ми прагнемо Кохання,
Ми від Кохання тікаємо…
Любов обертається на
Ненависть ,
Рай стає пеклом…

Іо Саві, Східний мислитель

***

«Ти – полонений,
ти – вояк хоробрий,
Ти на Володарку дивитися посмів
Закоханими дикими очима…
Тяжку провину спокутуєш ти
Рабом у ланцюгах,
невільником безправним…

Негідний раб, насмілився ти знов
закохано на мене подивитись…
За це страшне блюзнірство
ти помреш!

А втім я передумала:
Тебе
до мене на побачення
притягнуть…» -

«Не хочу радощів я
рабського кохання» -

«Відмовився, ну що ж,
ти можеш обирати:хх
Чи Кат,
чи Двері Старовинні,
Які ведуть в Світи
Смертельно Небезпечні…

Пішов, пішов,
Негідник непокірний,
Бунтівник зухвалий!

Тоді я залишаю
Королівство,
Зрікаюся Вінця,
Йду слідом за тобою.
Від мене не втечеш
Ніколи і нізащо!

Ми разом будемо:
Твоє
Кохання
Із моїм
Коханням
Об’єднаю я!"

Згубила себе — колишню
Скришила себе — ранкову
Вмиваюся цвітом вишні
Збираю себе по слову

По слізці з річок змілілих
По зойку з пісень забутих
По болю з (ще свого) тіла
Де серцю хтось ритм поплутав

Де бути — не значить жити
Де часу безтямну ношу
Просію крізь себе_сито
Відвію полову_пошесть

Над містом чумним прибитим
Висвистує шпак до ночі
Плетуть кажани сновиддя
І кожне із них — пророче

Ти будеш все життя жаліти,
що гендлюва́лася собою,
що розтоптала щастя квітень
і душу сповила́ журбою.

Ти будеш вічно пам’ятати
свій сон і гойдалку до неба!
Так, дійсно ти не краща мати,
те не врятує жодна треба…

Лихі не зітреш обіцянки,
даремно подані надії –
на дні спустошеної склянки
не схоронити злісні мрії!.

А осінь вже не за гора́ми,
настане час і піде літо…
Вітрам що відчинила браму –
тобі усе життя жаліти!

Ще не зачиняється сезам
і на сході іноді світає...
вечоріє...
           і смеркає...
                           ...нам
поки-що і цього вистачає.
У запасі є – слова... слова...
це не бісер...
                   і не діаманти...
у народу вистачає вати:
ватою забита голова;
обіцяє пряники Москва;
локшини на вуха...
                       та оскому...
І немає ради...
                      білий світ
не дарує прощення нікому
за гріхи Гоморри і Содому...
і покару маємо...
                     ... – Co-vi-d.
Поки чумакуємо додому,
боїмося смерті.
                        Не святі...
Будемо й за це відповідати
і за те, що нами у житті
ще маніпулюють окупанти,
печеніги дикої орди,
юди –
           бойова колона п’ята,
що із середини палить хату,
деморалізує Луган-Дон,
атакує з моря наші сіни...
По землі іде армагеддон
і не оминає України.
А дурко у бункері сидить...
малахольна нація куняє,
а воно...
           ...веде її до раю,
і радіє оборотень...
                           Мить –
і в уяві падає блакить.
Лиса мавпа
               Feuer!
                         нажимає.

04/20

Пречорнющі коти сновигають в порожніх кімнатах,
Здоганяють мишей, що у вимірі цьому нема.
Віртуальні понти неспроможні уже дивувати –
Бо, як греблю гати, розвелося метких розумах.

Хто не надто меткий – то дістане щодня на горіхи,
Скаламутився світ, сколихнувся намул із глибин.
Наче вірус леткий, розповсюдилось з розуму лихо,
Тривіальним думкам уготований шлях в карантин.

Квітуй весняним первоцвітом,
Буяй суничним теплим літом,
Подільський краю рідний мій.
Багрянцем сяй іще осіннім,
Злітай і журавлиним клином
Та сніжній порадій зимі.

Ти найдорожча, моя земле,
Мені з тобою добре й тепло
В радості час та смутку мить.
Тебе я рідну і єдину
Ніколи в світі не покину,
Мені без тебе не прожить.

2020 р.

Тінь упала на доріжку,
Наче зібганий димок, –
Німота вкриває ліжко
І спиняє плин думок.
Ясно сяють ранні зорі,
Без хмаринок перепон, –
Налягла на очі змора
Й сповиває душу сон.
Чебрецем і молочаєм
Пахне зжурено пітьма, –
Колискову то співаю,
То змовкаю крадькома.
На гіллі вже не тріпочуть,
Вітром втомлені, листки, –
Закривай тісніше очі
Й спи, дитино, залюбки…
20.04.20

Є? – вже – ні
Банка ікри об підлогу скляну!
Бах – і немає!
З кожної грудочки
злої ікринки
риба свята прозирає.

Смерте, о де ти!?
Ти їм не допа́ла –
їм народитися в мні.
Падають слізоньки в Мертвеє…
море життя…
Евжені.

7 лютого 2004 р., Київ

Ти мене на світанку розбудиш
І таємно від мене заплачеш.
Ти провести невзутою вийдеш.
Ти ніколи мене не побачиш.
Я прикрию тебе від застуди,
Але все ж не зміню свою вдачу.
Я ніколи тебе не почую,
Я ніколи тебе не побачу.
Знову вітер. Від нього сльозяться
Очі карі, нема в них надії.
Повертатись — погана прикмета.
Я зробити цього не зумію.
Після смерті на землю ми знову
Повернемося, згідно з Гафізом,
І тоді, люба, нам не зустрітись.
Ні, не буде цієї репризи.
І цю біржу та Адміралтейство
Всю цю воду в мурахах загати,
Не побачити, знаю, ніколи.
Наближається час вже розплати.
Знаєш, наші непорозуміння
Стали, мила, занадто малими
Перед вічним непорозумінням
Порожнечі мертвій з живими.
І слова мої десь там хитнуться,
Що безглуздо казати я буду:
«Я ніколи тебе не побачу,
Я ніколи тебе не забуду».

Ти пробач мені,
Вовче,
що так пізно
я до тебе прийшла
у чаклунські ліси…
Позносила, розбила
чобітки я
залізні,
Серце плаче на тлі
чарівної,
лісової краси.

Бачу пустку і тлін -
то проекція власних
печалей,
Так, як Мауглі,
брата духовного,
в теплих краях,
Тут, в морозних лісах...

Молоком годувала,
навчала мене
Сіра Зграя,
Як боротись,
змагатись,
долати свій страх.

Знов до Зграї
візьми,
я з тобою порину
у Зиму,
Буду рвати і гризти
прапорці
нескінченних
Облав…
Хай повернуться
Юні,
Хай Дикі
повернуться
Сили!

Знов до Зграї
візьми,
Доброти,
я молю,
Не Позбав!

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Запала в пам’ять, а чому – не знаю
Одна легенда. В давній-давній час,
Коли точніше – з голови тікає.
Та точно знаю, що було у нас
У цих степах, тоді іще безлюдних,
Серед високих і зелених трав,
Які буяли по степу усюди.
Могутній дуб над балкою стояв.
Звідкіль він тут посеред степу взявся,
Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
Чи, може, із людей хто постарався.
Але уже віки й віки пройшли
Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
Корінням міцно в землю учепивсь.
І вартий був один цілого лісу.
Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
Знаходив тут у спеку прохолоду,
Можливість від дороги відпочить.
А в балці унизу джерельну воду,
Таку холодну, що аж страшно пить.
Під дубом тим бувало стільки люду.
Всяк подорожній зупинявсь при нім,
Але про всіх я згадувать не буду.
Та якось у один з весняних днів,
Заледве дуб широким листям вкрився
І степ навколо весь зазеленів.
Десь під обід під дубом зупинився
Старезний дід. У затінку присів.
Чи то упав, хитаючись від втоми,
Заплющив очі, наче прислухавсь,
Як серце б’ється, стугонить у ньому.
Зітхнув печально: так і не діставсь!
Болять, гудуть від втоми його ноги,
У животі від голоду бурчить.
Ні, не здолати вже йому дороги.
Лишилось трохи. Може, відпочить
І далі йти. Перед його очима
Постало те покинуте село,
Звідкіль його малого із другими
Колись татарське військо повело.
Біленька хатка, солом’я́на стріха,
Садок вишневий. Як сьогодні він
Згадав оту вечірню пору тиху,
Коли татарський налетів загін.
Кого убили, кого пов’язали.
На тому і скінчилося життя.
Забуть не може, як їх степом гнали
І знали всі – не буде вороття.
І плач стояв, і стогін понад шляхом,
Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
Орда із гиком наганяла страху
І толочила тих, хто йти не міг.
Під Перекопом бранців розділили,
Його погнали в Кафу продавать,
Загнали в воду, пил дорожній змили
Аби товар найкраще показать.
Було це…Боже, як давно це бу́ло!
Він вже й роки лічити перестав.
Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
З того часу, як він товаром став.
Куди його лиш доля не кидала,
Чого лишень не довелось робить.
І таволга не раз по нім гуляла,
Й нагайка слід устигла залишить.
Робота від світанку і до ночі,
Тяжка робота, роки день у день.
Здавалося, не встиг зімкнути очі,
А вже нагайка знов співа пісень.
Спочатку ще жили якісь надії
То на родину, то на козаків.
Але надії в’їлися у шию,
Від сподівань він зовсім посивів.
Та дочекався. Жадібний татарин,
Уздрівши, що вже немічний зовсім,
Прогнав з подвіря – годувати да́рма
Не захотів старого. Рідний дім
Його покликав у дорогу дальню.
І він подався в рідну сторону,
Зібравши сили, що були, останні.
Брів без дороги. Перекоп минув.
Ніхто з татар до нього не чіплявся.
Кому потрібен немічний такий?
А він все брів, від голоду хитався,
Все дивувався, що іще живий,
Як прокидався у степу уранці,
Проспавши ніч там, де упав без сил.
І все злітало з уст пошерхлих бранця:
«О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
Я би піднявся в височінь небесну
І в Україну рідну полетів.
Хоч би одну іще єдину весну
В своїм краю серед своїх зустрів.»
Так він подумав, сидячи під дубом,
Ледь відпочивши і набравшись сил.
Зашепотіли знов пошерхлі губи:
«О, Боже милий, дай же мені крил!
Бо сил немає. Вже й не підведуся.
Лишилось трохи та вже не дійду.
Під дубом цим, напевно, й залишуся.
Тут смерть свою урешті-решт знайду.
А так хотілось хоч би одним оком
Поглянути на рідну сторону,
Хоч раз почути рідне слово, поки
Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
І, мабуть, Бог зачув його молитви,
Бо на душі полегшало ураз
І він відчув, що може полетіти.
Змахнув крилами легко і піднявсь
Над дубом тим, над балкою, над степом
І здивування вирвавсь в нього крик.
Мов задзвенів невольник своїм цепом.
Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
Десь там внизу лишилось його тіло,
Його ж душа ширяла в небесах.
Хоч крилами махала ще невміло,
Та вже здолала свій первинний страх.
Отак одного разу пополудні
Тут відбулося дивне диво з див:
Зробивсь старий невольник сивим лунем
І в Україну рідну полетів.
Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
Коли під ним я в затінку сидів,
Відпочивав і щось почути прагнув,
Мені легенду цю прошелестів.

Життя, як існування, не цікавить
і за́вше не цікавило мене,
якщо там балом ли́ше шлунок править
чи щось подібне, хай і чарівне́…

Приваблює воно із точки зору
мистецтва, тобто творчості процес.
Тоді за нього я піду у гори,
удалечінь, до самих до небес!

Пірну тоді за нього у глиби́ни,
на саме дно, у ху́гу, буревій…
Життя минула більша половина,
а ще не бачив казки своїх мрій.

Угле́діти її усе ж я хочу!
А хто не хоче, покажіть мені…
У небі зорі світяться пророче
і ти посеред них, удалині!

Який короткий нині світ,
як мало місця розгулятись.
Ще не минуло й сотні літ,
а груди давлять часу ґрати…

Як низько впали небеса,
яке повітря непрозоре,
іржею сиплеться роса
і повнить не́нависті море…

Який обмежений народ!
А може то звичайне стадо?.
Чи від природи нагород
століттями чекають чада?

Які прокурені зірки,
просякли тупістю і зиском,
а чистоту туман липкий
єхидно поглинає блиском…

Із Обухова пані нервова,
Повернувшись учора зі Львова,
Пригрозила мені у приваті
На Фейсбуці заблокувати:
«Припиняй-но, мовляв, і негайно
З вчителиць насміхатись он-лайнових!»
І просила ій подзвонити,
Щойно це перестану робити.
Тільки номер свій не вказала -
Ну до чого ж панянка зухвала!

20.04.2020

Розквітну, забуяю, оживу,
Засяю словом, одягнусь у пісню.
І стану в закульбаблену траву,
Відчую радість весняну, первісну.

Серед оцих травневих хуртовин,
Де хороводять пелюстками вишні,
Відновить пам’ять спомини хвилин,
Коли удвох садок саджали пишний…

Прокинуся од щебету птахів,
Зоріють небеса, за морем сонце.
Ще день не роздував своїх міхів,
Відпочиває у чужій сторонці.

Ще є надія
На перемир’я–
Ще є надія –
Жити в мирі!!!
Чи просто нездійсненна мрія.
Але гори моя надія…
Невже не буде більше крові,
Знайдем вагоме слово Вові,
Його слову не повірять,
І продовжать люди гинуть,
Наші соколи-солдати,
За Вкраїну неньку-мати,
Невже даремно, а може ні?!
А на війні, як на війні,
Не жаліють своїх житів,
Зривають, б’ють, як ти хотів,
Не бути цьому перемирю,
Бо не хоче Путін миру,
Фашист російської держави,
Бажає цілим світом править,
Людське життя ніщо не варте,
І не важливі йому втрати,
Наші покидьки найомні,
Готові вбити за мільйони –
Брат на брата –
Йде стріляти,
Де ми ніхто і навіть мати.
Де «Руский мир» як ціль вбивати,
Україна вище за життя –
Готові бити до кінця,
Немає мирного слівця….
Виродок 21 століття –
Де життя – ніщо….. сміття…
Оланд, Меркель, як собачки –
На задніх лапках знову скачуть…
Перед Путіним, як Богом,
Гинуть люди знову-знову…
Гинуть мирні українці –
Просим миру, як колись в німців….
Ніщо не може зупинити –
Бо Путін хоче захопити.
Наш край він хоче розірвати –
Люба ціна – людей ховати…
Ми Крим так просто відпустили, -
А за Донбас й кров пролили.
Де українці ніщо – як раб,
Без прав –
Як бидло, тільки волю мав,
За неї свій труп під танк поклав…
Згоріла надія, -
На перемир’я,
Міни, «Гради» й рікою кров –
Почалося все спочатку знов –
І знову зброя задзвеніла,
Все Росія, як ти хотіла…

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.

Від сну зимового прокинулась земля,
Все квітне навкруги диво-розмаєм,
Весна-красуня душу звеселя,
Хоч трішки про проблеми забуваєш.

Як слухаєш пташок веселий спів
І бачиш яблунь легкий цвіт-серпанок,
На усмішку міняєш зразу гнів
Та думаєш, що все не так погано,

Як нещодавно думав ти собі,
Не бачив виходу з становища скрутного.
Глянув барвінку в очі голубі
І дякуєш за все сердечно Богу,

Що ти живеш і бачиш цю красу
Та насолоджуватись нею іще можеш,
Тоді змахнеш з лиця сльозу-росу
Й надалі у житті добро лиш твориш.

2020 р.

На крівлі сонячного ча́су
рихтує свій фундамент Дух.
У храмі тім космічну расу
сподобить Він, як гряне зух.

Вона розселиться у Дусі,
перебере безмежний код,
аби по фібру, в кожнім русі
зійти Христом у свій народ.

Не тільки ж неба, що над світом.
Є – Мисль, Яка найвищий чин.
Вона в присязі з Заповітом,
Якого склав Господь Єдин!

8 лютого 2001 р., Київ