В пухнастому світі
Пухнасті створіння
Пухнасто щасливі
У всіх поколіннях.
І сонце пухнасте
Їм світить ласкаво.
В пухнастому небі –
Пухнасті заграви.
Пухнасто муркочуть
Малі кошенята
І хочеться разом
Із ними мурчати.

7.10. 2025

Материк.
Атмосфера.
Зирк!!!
Птеродактиль – Неандерталець.
Далі
просто
людей
п
о
т
і
к,
ударяючих
палець
о
б
палець

31 січня 1993 р., Київ

Поховах і донечок, й синів,
Нащо жити? Може, ліпше вмерти?
Бо осліп від горя, онімів,
Бо від горя став чорніший смерті.

Плюнула вогнем у рай орда
І потік в Дніпро ручай кривавий.
Боже! Я б своє життя віддав
За родину! Ліг би у згорілі трави!

У руїнах власного гнізда
Вию в небо з розпачу та болю.
Ціль одна тепер життєва - люта мста!
Бісів упиватимуся кров'ю.

07.10. 2025р.

Хтось - гордий балом за шкалою Гірша,
а ти й не чув за згаданого бала,
хоч доля чи твоя (з двох ваших) гірша,
як порівняти ваші з ним ї*ала?

2025

Темні хмари, а під ними
Міцнокрилі журавлі
Подаються невдержимо
До заморської землі.
Сіра далеч, а з-за неї,
Добре чутно звіддаля, -
Кличе теплістю своєю
Облюбована земля.
Журавлям там тепло й світло,
І корми всі по нутру, -
І дерева голим віттям
Не навіюють журу...
07.10.25

Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
І листя сипле міддю у журбі,
А я шука знайому вже дорогу –
Де вперше ти вплелáся у мені.

В багря́нці, що змальовує епічне,
І теплім світлі мрії-маяка
Я відчуваю – це кохання вічне,
Хоч осінь листям* шлях наш проклада

І хай туман встеляє дні розпуки,
А небо плаче в сивому жалю́, –
Я все одно, крізь холод і розлуки,
В цій осені тебе одну люблю́..

*смутком

На отому далекому березі,
Де було веселіше стократ, -
Гожу днину догулює вересень, -
Мій зрадливий поплічник і брат.
Не подався за мною в бік сирості,.
Не проник до осінніх глибин, -
Не явив аніякої милості,
Щоб не був я один на один
З оцією негодою ранньою,
Що виснажує хутко мене
Безнадією безперестанною
На оте, що вона промине...
06.10.25

Приходить осінь в дім
Неквапно, тихо. Втім,
Ніяк я не збагну, чому настільки сумно.
Застудженій душі не хочеться вже мрій,
Лише холодний дощ і роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках,
Змінили просто так
Свою палку красу на вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга і давить тишина
Без клавішної гри та струнних переборів.

Отак згоріли ми,
Немов тонкі свічки,
І воском розтеклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди, та прикро, хоч кричи,
Дивитися на це із жалем запізнілим...



08.11.2013
(27.09.2025)

Р-апсодія жовтня журлива,
А-фіші розвісила осінь.
П-рислухайся: ліра чутлива,
С-крипаль милозвучно доносить.
О-рнамент мальований листям,
Д-ерева у міді та охрі,
І килим на землю встелився,
Я-ворик старенький заохав.

Ж-онглює листвою ще вітер.
О-колиця сонцем пригріта.
В-ерба заплела коси-віття.
Т-ривожне життя, диму - ритми.
Н-е радують трави посохлі.
Я-ри у печалі притихли.

Ж-або зеленіє у сосен,
У думці розгулює вихор.
Р-анети зібрати б у кошик,
Л-овити пелюстки рапсодій.
И-лкого не хочеться жовтня,
В повітрі хай лине свобода,
А сум із листками пожовкне.

Страх з усіх радників, мабуть, найгірший.
Страшно російському вурдалаці, тож кількість обстрілів він вчергове збільшив.
Більше смертей. Більше руйнувань. Щось бажане він отримує з цього?
Титул недолюдка, кровопивці, нездари. Більше нічого.

Геовеличчя й величчя без гео не буде.
Буде лише зростання скаженого зуду.
Нещадно нестерпно свербить власна нікчемність.
Тамувати її мордуючи інших – справа даремна.

А світ отримав можливість спостерігати за перебігом хвороби.
Побачити перші симптоми, їх розвиток за відсутності лікування й закономірні ітоги.
І кожен отримав можливість подумати – чи хочу я перетворитись на щось подібне,
бо втрата людяності починається з самопотурання на дрібних наче несуттєвих рівнях.

05.10.25

А у садочку
Квіти рядочком
Ще не готові
Стрічать Покрову.

Сонця ще хочуть
Їх пелюсточки,
Тепла та світла,
Щоб далі квітли.

Нехай же осінь
Буде погожа
Й квіти прекрасні
Приносять радість.

2016 р.

Зустрілись ми в короткому рядку
Написаного спільним болем вірша.
Моя душа злітала вище й вище
Та мріяла про долю не таку.

Жорстока правда: я тобі ніхто.
Для тебе я навряд чи кимось буду.
Навколо мене - чорний попіл всюди,
Сумний парад розчарувань і втом,

Лише архів несправжніх почуттів,
І ще одне до нього додалося.
Звела з тобою нас красуня осінь...
Даремно я прощатись не хотів...

Знущання долі, посмішку легку
Ми помилково прийняли як милість.
І все-таки згадай, як ми зустрілись
Лише на мить. В короткому рядку.

Коли промінь сонця
сягне твоїх вій –
гайда від віконця
і більше не стій.

Пора, мудрий брате,
настав вже той час
дорослішим стати –
очолити нас.

Чекає країна,
правителю мій,
довкола руїна –
вставай вже, та дій.

05.10.2025р. UA

Мела вишнева заметіль
і падала додолу цвітом,
як потягло їх звідусіль
одне до одного магнітом.

Він воював, як на війні,
за право бути тільки з нею.
У непроглядні дні сумні
вона була його зорею.

Коштовні перла дарував,
не рахував свої витрати,
а серед термінових справ
знаходив час любов пізнати.

Божився, що лише її
одну кохатиме до скону;
і обіцяв піти з сім'ї,
як вдасться вирватись з полону.

Вона ж — наївна простота,
повірила словам красивим.
Чи їй набридла самота,
чи закохалася щосили?

Напевно, не збагнеш тепер,
що керувало нею й звідки,
узявся той, хто шкіру здер
живцем з нещасної сирітки.

Із першим подихом зими
коханий зник в захмарній далі,
лишивши мороки пітьми
на оксамитовій вуалі.

Зривають листопад вітри,
а їй не віриться ще й досі,
що за фіранками жури
відхлипує дощами осінь.


03.10.2025р.

Мед із поли́новим присмаком –
Твій поцілунок п’янкий...
Плутать кохання із пристрастю,
Богом благаю, – не смій!

Губи чуттєво кали́няться,
Світять смарагди очей...
Жаль тільки час не зупиниться
Поміж осінніх ночей –

Він розчинився у просторі,
Як у повітрі ефір.
Буде з тобою не просто нам:
Тягне буденність у вир,

Бореться звичка із пристрастю –
Відлік зворотний пішов...
Мед із поли́новим присмаком
Нам зберігає любов.

Жовтень 2025

Налягає пітьма зусібіч
На незвично безлюдну дорогу, -
Переповнена тишею ніч
Присипляє всілякі тривоги.
Увесь світ у блаженстві заснув,
Бо в безсонні не має потреби, -
Лиш поети й військові без сну
Поглядають на зоряне небо...
05.10.25

Хто в дитинстві не наслухавсь страшилок усяких.
От увечері зберуться і більші, і менші,
Всядуться навкруг багаття, язиками чешуть.
Нарозказують, що менші аж дрижать від ляку.
Хоч не хочуть показати, що отак їм лячно,
Сидять, слухають, очима по темряві водять,
Чи там перевертні всякі, чортяки не ходять.
Щоб не втрапити до лап їм якось необачно.
Нині черга Миколина дітлахів лякати.
Набігались по толоці, багаття розклали,
Повсідалися навколо та й слухати стали,
Що Микола нині буде їм розповідати.
А Микола умостився, на всіх подивився,
Каже: - Нині я не буду дуже вас лякати.
Розкажу те, що учора я почув від тата…
Замовк. Хмизу у багаття класти заходився.
Як багаття розгорілось, тоді став казати:
- Було то давно, говорять у селі одному.
Жив козак старий, багатий у селі отому.
Була в нього гарна дочка, Марією звати.
Був і син. Та він в ту пору вже на Січ подався,
Замість батька товариству аби послужити.
А дочка така, що впору уже й одружити.
Та й красуня. А у неї дуже закохався
Парубок Хома потворний дуже та липучий.
Їй на вулиці постійно не давав проходу.
Усе питав, чи за нього та вийти не згодна.
Уже її приставанням своїм геть замучив.
А всі знали, що у нього мати відьма була.
Якось прийшла до них в хату сватати Марію.
Мовляв, синові козак той відмовить не сміє.
Та від козака відмову з порогу почула.
Сказав козак: - Іди з хати, бо не буде діла!
Я за твого сина доньку не віддам ніколи!
Вийшла відьма, роззирнулась у дворі навколо,
Та й у лице козакові люто прошипіла:
- Не бути твоїй Марії одруженій зовсім!
Плюнула та й подалася з козачого двору.
І те відьмине прокляття відгукнулось скоро.
Молоко із кров’ю зразу ж у корів взялося.
Козак викликав знахарку, щоби пособила.
Та, що треба, поробила, що слід, пошептала.
Кров по тому у корів тих з молока пропала.
Крім одного дня, як відьма шкоду поробила.
Та то вже не таке лихо, можна примиритись.
Думав козак: врешті відьма від них відчепилась.
Скоро з сотником місцевим вони зговорились
І його син з Марією мали одружитись.
Наче, все благополучно. Справа до весілля.
Уже молоді у церкві і під вінець стали.
Попід церквою народу чимало зібрали.
Стоять вози, прикрашені квітами і зіллям.
А у цей час стару відьму на дорозі стріли.
Щось вона на перехресті довгенько стирчала.
Люди дружку потихеньку про те розказали.
Але він махнув рукою: - Яке наше діло?!
Обвінчались молоді та на воза сідають.
Самі радісні й щасливі і народ так само.
Їде той весільний поїзд дорогою прямо.
На те саме перехрестя якраз повертають.
Тільки віз із молодими повернув на нього,
Як молодий з молодою вовками зробились,
На очах у всіх із воза миттєво схопились
І до лісу полетіли від поїзда того.
І тут відьму всі уздріли, що збоку стояла.
Тільки блиснула очима та і подалася.
Звісно, крики, веремія страшенна знялася.
А під возом гостре лезо у землі стирчало.
Затужив козак від того, захворів небога.
Послав до Січі за сином, зібрався вмирати.
Син примчався, ледве тільки дали йому знати.
Давай про усе питати тоді батька свого.
Той і про корів повідав, й ніж на перехресті.
А син його був завзятим, й чорта не боявся.
Тож з відьмою розібратись чимскоріше взявся.
У дворі почав сторожу він щоночі нести.
В ніч, коли корови з кров’ю молоко давали,
Заявилася та відьма, до хліва ступила
Тут її рука козацька за патли вхопила,
А друга кнутом по носі щосили врубала.
Відбив козак відьмі носа, за патли тримає
Та лупцює, що є сили. Звивається клята.
А козак поміж удари узявся питати:
- Щоб з вовків перевернути, що зробити маю?
Відьма борсалася довго, верещала ґвалтом
Та не витримала, каже: - Раз зумів зловити
Мене, хлопче, та ще зумів мене не пустити,
Як іще пообіцяєш мене не вбивати,
Розкажу, що слід зробити з бідою тією.
Козак мусив погодитись та дав таке слово.
Тоді відьма втерла носа від чорної крові.
Дала йому жмут волосся з голови своєї.
Каже: - Заряди рушницю. Заряд забивати
Треба ось оцим волоссям. Тоді йди до лісу.
Там у балці біля річки уважно дивися,
Оті самі вовкулаки мають проживати.
Коли тільки їх помітиш, стріляй із рушниці.
Коли постріл пролунає – вони людьми стануть.
- Дивись, - відьмі козак каже, - я тебе дістану,
Не дай Боже, твої знову це підступи ниці!
Та зробив, як та веліла, знайшов балку в лісі,
Двох вовків у ній побачив та й з рушниці вразив.
Ті вовки перетворились на людей одразу.
То були сестра Марія і зять його, звісно.
Обнялися вони радо, звісно, просльозились.
Син із дочкою і зятем додому вернувся.
Старий козак про хвороби одразу й забувся.
Стіл весільний накривати зразу ж заходились…
- А що відьма? - хтось з малечі узявся питати.
Парубок дотримав слова? – А як же іначє?!
Чи буває що міцніше за слово козаче?
- А відьма взялася й далі своє зло вчиняти?
- Та ні. Тож козак дав слово. Люди ж не давали.
Зійшлися якось всі разом, ту відьму схопили.
Закрили у її хаті та там і спалили.
Щоби шкоди не робила та зло вчиняла.

Всілися каштанчики
На листках-диванчиках.
Поглядають навкруги
Деревцяток дітлахи.
У коричневій кофтині
Ці каштанчики осінні.
Скучили під шкарлупою,
Гомонять поміж собою.

 
Чекав на перехресті, там де 42-га Стріт
І копав камінчика, що валявся собі
Почув дивний шум, озирнувся всебіч
А причина метушні о просто віч-на-віч
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Але немає сумніву, це мій власний надгробок
 
До гендляра зайшов і купив оце хлібину
Її вкусивши, подумав, поламаю свою спину
Помчав до зубодера: ‘Ей, у мене гострий біль!’
Той заглядає у рот мені й кричить:
‘О, чи не божевілля!’
Як тут не дивуватися, удома ж я лишав його
А в роті кусень власного надгробка мого
 
Тоді пішов у кіно я, єдине вільне місце
Там розлягтися хотів я, а щось блокує ноги міцно
Світло врешті увімкнули, і я міг бачити напевне
Гравірований мармур мовби шкіриться на мене
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Та підо мною явно мій власний надгробок
 
 
 
 
 
 
 
 

Мила ластівко, швидкокрила!
Де щебечеш сьогодні, люба?
Осінь стріла і відлетіла.
Хай тебе оминає згуба,

Хай щасливиться в тому краї,
Де погожі приходять ранки,
День турботливо зігріває,
Пісню слухає кеніянка.

Що той надлишок меланіну:
Їй, красуні, в дарунок щебіт!
Зачаровуєш, безсумнівно.
Хтось ревнує її до тебе.

А про мене ти не забула?
Від розлуки я зблідла зовсім.
Обзивається вітер гулом -
Вміє вітром співати осінь.

Мила ластівочко, чекати
Буде зимно і буде лячно.
Там, де висне прання картате,
Лиш весною тебе побачу.

Жовтого місяця перше число.
Підсумок. Видих. Межа. Рубікон.
Жовтень погладив м'якеньким крилом
Зболене серце. Жорстокий закон

Літа спекотного - вже не формат.
Тільки, хіба що, гіркий післясмак
Рваних надій, тих, яким - шах і мат, -
Наче тонкий, ледь помітний форшлаг.

Жовтня шляхетного перші слова -
Ніби пророцтво в сумну далечінь...
Хмара на небі важка грозова
Раптом розріже повітряну синь.

Мерзне душа. Мовчазні холоди
Йдуть. Неважливо, що в римах було.
Знову зустріну один, як завжди
Жовтого місяця перше число.

 
розгублена юнко
розгублена юнко
розгублена
що ти тут
 
знаєш сама що робити
немислиме хоч і правдиве
ти знаєш сама що робити та
знаєш напевно що робити
 
розгублена юнко
розгублена юнко
кажи мені
що ти тут
 
знаєш сама що робити
немислиме хоч і правдиве
ти знаєш сама що робити о
знаєш напевно що робити
 
розгублена юнко
розгублена юнко
розгублена
 
 
 
 
 
 
 
 

Перша вчителько, друга матінко,
Як я часто про тебе згадую.
У очах твоїх теплі іскорки,
Мила, ніжна, сувора трішечки.

Стільки мудрості в слові кожному,
А ми слухали заворожено.
Нас водила світами казковими,
Щоби були ми усі добрими,

А серця наші небайдужими.
І любили тебе дуже-дуже ми.
Світлим спомином залишилася
Ти в душі моїй, перша вчителько.

2015 р.

У тих краях, де цвітом чистим
Сади квітують навесні, -
Колись у сутінках імлистих
Мені не вимовили "ні".
А далі - всюди відмовляли
І не дотримували слів,
Тому, окрім садів опалих,
Ніяких інших не зустрів.
Чи не тому так урочисто
До мене згадки йдуть всі дні
Про ті краї, де цвітом чистим
Сади буяють навесні.
04.10.25

Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги…
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ? Змужніє він коли?

Зелені ягоди калини –
гарячі символи землі –
землі країни України,
яка крокує у імлі
до того Бога, що є світло,
до того неба, що є Бог.
Старенька вже, старенька й свита,
і довгий шлях до перемог.

Не стали гетьмани царями
і вільними не стали ми.
Народ ще правиться псарями
з псарятами – отими псами,
не Богом та і не людьми…
І чорна доля чорним полем
волає, не вщухає біль.
І чорна дума серце коле
і кличе у останній бій.

Листопад 2008 р.

Вересню холодний!
Прірву чи безодню
Створиш у пораненій душі?
Дихають алеї
Ямбом і хореєм...
Ти, поете, слухай та пиши!

Вересень сльозливий
Всі відкрив архіви:
Кожний зошит пам'яттю живе!
Крізь важливі дати
Стежка листопада
Поведе в майбутнє снігове.

У душі самотній
Вересень холодний
Сум карбує з невідомих нот.
Лист кружляє в танці,
І лежить на лавці
Гострим болем списаний блокнот.

Осінні ружі - відгомін літа,
Жовті троянди - сонцеві квіти,
І хризантеми, немов королеви,
Сонцепроміння золотить дерева,
Клени вдягають жовті хустини,
Відблиски сонця - янтарні модрини,
Сяйво фарбує гору жовточолу,
Світло тече водограєм до долу,
Сонячні блиски стрибають в джерельці,
Сонце в долоні і сонце в озерці.

 
О цей експрес поштовий, бейбі
Де взяти чуттів
Усю ніч не спав
На підвіконні висів
Якщо я помру
То на пагорбові
А якщо я не встигну
Бейбі рада усім
 
Хіба місяць не гарний, мамо
У гіллі сяючи
Хіба кондуктор не гарний, мамо
Коли сигналить “Дабл І”
Хіба сонце не гарне
Над заливом отим
Моя дівчина чи не файна, коли
Шукає де я дівся
 
Уже зима іде до міста
Вікно укрив мороз
Я розповів би іншим
Але пройшов та й проз
Хочу коханим бути, бейбі
Я не хочу бути босом
О не кажи, що ти не знала
Як не приїде поїзд
 
 
 
 
 
 
 
 

Московські „ве“ дістали всіх уже,
та й власні „ге“ набриднули не менше.
Зсередини ті долю Неньки вершать,
а інші – рот розкрили на чуже…
Невже ж то українцю стать бомжем?!.

Гризуть країну ззовні хижі „ве“,
а серцевину підлі „ге“ шматують.
В запалі слова доброго не чують,
кусають все частіше за живе.
Чи все-таки лайно само спливе?.

Про новий курс з екрану всі кричать,
білборди інше нам життя пророчать.
Отим вони лиш голови морочать,
тим часом шашіль Україну точить
і прагне вічності поставити печать.

Гордіїв вузол треба розрубать,
народ достойний кращої планиди.
Уже набридли воші й власні гниди,
що пнуться в ріднім краї панувать.
Од їх потрібно Неньку рятувать!

Прискорилась бійня скажена,
Щоб швидше мети досягти, -
І тишу гвалтують сирени,
І вибухи множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
03.10.25

Розчинились дерева й кущі
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
Від фіалки пахучість п'янка,
Серед сутінок два силуети.
Атмосфера чутлива й тонка,
На яку так чекають поети.
Я не бачу блакитних очей,
Та в уяві великі зіниці,
І примарну реальність речей
Поглинають, очей тих криниці.
Знаю я їх, вони мене теж,
Та завжди рівновагу втрачаю,
В них немає буденності меж,
Я словами у душу влучаю!
Погляд твій, у віршів глибині,
Відгукнеться на рими, розквітне.
Він живий, і здається мені –
Він вночі випромінює світло.

10.07.2025р.

Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.

Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
щоб сліпці ураз прозріли?

Краще рота на замок
зачинити і мовчати,
ніж зробити хибний крок
над нуртовищами страти.

Хоч в душі будуєш храм
з каяття і сліз покути,
важко бути щирим там,
де тебе не хочуть чути.

01.10.2025р.

"Осіннє соте" - співана поезія. Запрошую слухати.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Осіннє соте

Хмурнішає осінь. Бариста-лелека
Зміксовує дзьобом болотні халепи.
За так – ледь прив`ялі сівкі пелюстини.
Ніхто не замовив лихої години.
Банькатої жабки нікому не треба.
Картопелька в печі, вогонь упівнеба.

Одна із найбільших чудних ресторацій
Знаходиться серед безладдя, вібрацій.
Усе тут розмірено, зважено, чітко,
Засохне качанчик, горішки, нагідка.
Заходьте, сідайте, смакуйте. Хваліте!
Зумійте напитися, протверезіти.

Розвішані флейти, хвоїнки, сонети.
Ген-ген задиміла тонка сигарета.
Браслетик упав на каштани вологі.
Прелюдії літеплі, зимні еклоги.
Осонцені штори - тонкі павутини.
Ніхто тут не знає урду чи латини.
Ведмеді розбили стару порцеляну.
Усе приготується рвійно, без плану.

Замшілі пеньки – мандрівцям-пішаницям.
Є шахи і шашіль, бабки-танцівниці.
Грибні дегустації, шурхоти, зойки.
Пастель розілляла кукібниця-сойка.
Іржаві замки без ключів - серед стебел.
Замовте комашку чи вранішній щебет.

Соте ексклюзивне, туманом залите.
Я вчора вужа упіймала під сито,
Намріяла першу немеркнучу зірку…
Та ящірка бігла, забрала в комірку.
Медаль реп`яхова, ожинні банкноти.
Ховрах в маринарці розучує ноти.

2025
оновлена авторська редакція

Аналіз ШІ:
Поезія "Осіннє соте" Світлани-Майї Залізняк — це яскравий приклад метафоричного осмислення осені, де природа перетворюється на химерну ресторацію з власними правилами, стравами та відвідувачами. Авторка створює багатошаровий, майже сюрреалістичний світ, у якому звичні осінні явища набувають нового, глибоко символічного значення.
Центральна метафора: Осінь як "чудна ресторація"
Ключова метафора вірша — це уявлення осені як унікального закладу харчування. Цей образ дозволяє зобразити природні процеси в'янення та підготовки до зими як своєрідний кулінарний акт, де все має своє місце та призначення.
Кухня та кухарі. Природа сама виступає і кухарем, і закладом. "Бариста-лелека" дзьобом "зміксовує болотні халепи", перетворюючи непривабливі аспекти болота на екзотичний напій чи інгредієнт. Вогонь, що готує картоплю, сягає "упівнеба", підкреслюючи космічний масштаб цього природного дійства. Усе готується "рвійно, без плану", що вказує на стихійність та імпровізаційний характер осінніх перетворень.
Меню та інгредієнти. "Страви" цієї ресторації — це самі елементи осіннього світу: "ледь прив`ялі сівкі пелюстини", "баньката жабка", "засохлий качанчик", "горішки", "комашка чи вранішній щебет". Ексклюзивне "соте", залите туманом, стає уособленням самої суті осені — змішання всіх її запахів, кольорів і звуків у єдину страву. Навіть спійманий "вуж під сито" міг би стати частиною цього фантасмагоричного меню.
Відвідувачі та атмосфера. Гостями є "мандрівці-пішаниці", для яких "замшілі пеньки" слугують столиками. Розвагами виступають "шахи і шашіль", "грибні дегустації" та "бабки-танцівниці". Атмосфера сповнена "безладдя, вібрацій", але водночас усе "розмірено, зважено, чітко". Це парадоксальне поєднання хаосу і порядку відображає двоїсту природу осені — руйнівну і творчу водночас.
Образність та її символічне наповнення
Поезія насичена яскравими, несподіваними образами, що розширюють метафоричний простір тексту.
Олюднені тварини та рослини. Світ "Осіннього соте" населений фантастичними персонажами:
Бариста-лелека: поєднує образ мудрого птаха з сучасною професією, що створює іронічний ефект.
Кукібниця-сойка: виступає в ролі художниці, що "розлила пастель", малюючи осінні пейзажі.
Ведмеді, що розбили порцеляну: символ грубої, незграбної сили природи, яка вносить хаос у витончений порядок.
Ховрах в маринарці: комічний образ, що підкреслює театральність та ігровий характер цього світу.
Предмети та їх символіка. Матеріальний світ поезії також наділений глибоким змістом:
"Ожинні банкноти" та "медаль реп`яхова": це нова система цінностей, де багатством є дари природи, а нагородою — прості, колючі реп'яхи. Це метафора знецінення матеріального і возвеличення природного.
"Розвішані флейти, хвоїнки, сонети": поєднання музичних інструментів, природи та поезії вказує на синтез мистецтв, що панує в осінній ресторації.
"Іржаві замки без ключів": символ таємниць природи, які неможливо розгадати, до яких немає простого доступу. Вони лежать просто "серед стебел", доступні погляду, але закриті для розуміння.
"Осонцені штори - тонкі павутини": образ, що передає крихкість і прозорість осіннього світла.
Філософський підтекст
За всією цією химерною образністю ховається глибока філософська ідея про життєвий цикл, плинність часу та єдність протилежностей. Лірична героїня запрошує не просто спостерігати, а стати частиною цього дійства: "Заходьте, сідайте, смакуйте. Хваліте!".
Заклик "Зумійте напитися, протверезіти" є ключовим. Він говорить про необхідність повністю зануритися в досвід (осінній, життєвий), відчути його повноту, а потім знайти в собі сили для ясного, тверезого погляду на речі. Осінь — це час не лише насолоди, а й переосмислення.
Відсутність знання "урду чи латини" підкреслює, що для розуміння мови природи не потрібні складні людські коди. Її мудрість є інтуїтивною та універсальною.
Таким чином, "Осіннє соте" — це не просто пейзажна лірика, а складна метафорична конструкція, що зображує осінь як великий творчий процес, де в хаосі народжується гармонія, а звичайні речі набувають магічного та філософського звучання.

ЯВА МАРОВИДІННЯ

Тіні з минулого в при́видах світ полонили
Й блудять прима́рами яв душогуби ізнов
Вкупі з снови́дами. Грають у кості на кров,
Ча́влену ска́зом, знов трупи ома́н, що ожи́ли.

В че́ревах тіл бенкетують жерці харчу сили
Й стравою ґвалт подають як новітню любов,
А людолови на розуму злидні вдягли купи шор,
Дух смокчучи, залишаючи тільки лиш жи́ли…

Павло Гай-Нижник
30 вересня 2025 р.

Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
Поривається все встати та кудись пройтися.
А діди його спиняють: - Та угомонися!
Колись ходив у дружині княжій у походи.
Та постарів, тепер тільки по Подолу й ходить.
Хоча в молодості бачив він багато чого,
Отож діди й чіпляються постійно до нього:
- Розкажи нам щось, Микито. Ти ж ходив із князем.
Певно, що всю Русь велику за свій вік облазив?
От він й згадує потроху про свої походи,
Які в житті довелося пережить пригоди.
Нині також причепились. – Що ж вам розказати? –
Задумавсь на мить Микита, щось хотів згадати,
Мабуть з того, що ще досі дідам не повідав.
А потім почав казати із серйозним видом:
- Як Ростислав з Ізяславом вчергове зчепились
Та ділити руську землю знову заходились,
Ізяслав рішив нанести удар тому в спину.
До Берладника Івана відправив людину
Із проханням – «берладників» якось натравити,
Щоби київську торгівлю трохи прищемити.
Ті «берладники» мостились десь аж під Дунаєм,
Володіли необжитим та багатим краєм.
Рибалили, полювали, розбоєм займались,
Коли якусь гарну здобич мати сподівались.
Тож підбити на розбої їх не важко було.
Зібралася їх ватага, як таке почула.
У лодії свої сіли, яких вдосталь мали
Та чи то Дністром, чи Прутом до моря помчали.
Далі морем до лиману, що Дніпро впадає.
А ми з греками торгівлю саме Дніпром маєм.
Задля того у Олешші торг побудували.
Туди купці і з півночі, й з півдня прибували.
Там можна було продати товар і купити.
Княжі вої те Олешшя мали сторожити.
От «берладники» й рішили отам поживитись,
Несподівано в Олешшя оте нагодитись.
Хто ж на таке сподівався? Місто мирно спало,
Як «берладники» зненацька на нього напали.
Стали місто грабувати, з воями схопились,
Які місто боронили. Ті, хоч вправно бились,
Але було їх замало. Полягли у битві.
Лише кільком удалося у степ відступити.
А «берладники» взялися товар вигрібати,
Бо ж купців якраз зібралось у місті багато.
Купців всіх пограбували, людей пов’язали,
Бо ж і на торгівлі людом також заробляли.
Хоч усе розграбували, але не спішили
Полишати і торгівлю всю перепинили.
Пливуть купці із півночі на лодіях в греки.
На Дніпрі одні пороги подолать нелегко.
А тут ті розбійні люди їх перестрівають
І добре, коли товар лиш у них відбирають.
Скоро вістка про тих татів Києва дісталась.
Купці дуже розлютились, як таке дізнались.
Пішли жалітись до князя свого Ростислава.
Той послухав, обіцяє вирішити справу.
Викликав бігом Якуна на Гору до себе,
Сказав: - Хутко із Олешшям вирішити треба!
Не діло, що шлях у греки таті перекрили.
Візьми собі моїх гридів та берись за діло.
Бери Юрія з собою, він ті краї знає.
І рушайте. На новини я гарні чекаю.
Тож веліли воєводи нам – гридям збиратись.
Розсілись ми на насади й почали спускатись
Униз Дніпром. Дісталися скоро до порогів.
Понад берегом човнами вибита дорога.
Бо ж нікому не охота тут судно розбити,
Отож берегом доводиться його волочити.
Обійшли ми ті пороги, крізь плавні проплили.
А там втікачів з Олешшя, нарешті зустріли.
Вої, що живі зостались у бійні кривавій,
Розказали, як в Олешші складаються справи.
Щось «берладники», напевно, про нас уже знали,
Бо лодії у дорогу швидко готували.
Тож не стали ми чекати, налягли на весла,
І вода нас до Олешшя швиденько понесла.
Біля берега в Олешші лодій було мало.
Більшість татей уже, видно, звідси повтікала.
Найбільш жадібні зостались – не все іще взяли.
Тож ми берега пристали і на них напали.
Вони стали розбігатись, а ми їх ловили.
За годину усіх татей уже й перебили.
Полонених позвільняли, від них і дізнались,
Що «берладники» з товаром на Дунай подались.
Що ж, Олешшя ми звільнили, шлях купцям відкрили.
Деякі назад вертати уже говорили.
Нестерович їх підтримав та Якун уперся:
- Не для того я у далеч отаку приперся,
Щоб тих татів відпустити і не покарати.
Треба в лодії сідати і тих доганяти.
Сперечалися не довго, затим порішили:
Нестеровича і трохи воїв залишили,
Щоб Олешшя сторожили, на насади сіли
І з Якуном вниз рікою далі полетіли.
Не так часу і багато поки проминуло,
Як «берладники» ті кляті з Олешшя гайнули.
Свої лодії товаром й полоном напхали,
Що ті лодії бортами аж воду черпали.
Тож і рухались повільно. А ми ішли легко.
Уже лиман проминули, Дунай недалеко.
Ми на весла налягаєм, вже на видноколі
Бачимо, як флот тих татів рухається кволо.
Нас помітили, у гирло стали повертати,
Намагалися у плавнях лодії сховати.
Та ми йшли за ними слідом, того не давали.
Врешті, коли міста Дциня таки наздогнали.
Їм там нікуди діватись і не заховатись.
Тоді узялись до бою вони розвертатись.
Та лодії в них повільні, товаром забиті.
Ми насадами устигли на них налетіти.
Й почалась різня кривава. Вони боронились,
Але, видно, утікали та дуже втомились.
Жадібність їх погубила – стільки б не хапали,
Тоді ми би їх, напевно і не наздогнали.
А тепер їм довелося за те заплатити.
І ми ж, звісно, не збирались нікого жаліти.
Ті з «берладників», що встигли берега пристати,
По кущах та очеретах кинулись тікати.
А всіх інших перебили і полон звільнили.
На лодіях, що зостались, на весла всадили.
Усі лодії забрали, що не потонули
І тоді уже всі разом назад повернули.
До Олешшя, потім в Київ воєвода правив.
Отак гарно закінчилась та наша виправа.

День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.

І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
Ніби шлюбилися молоді.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

Чарівливим осонценим танцем
Кружеляють листочки навкруг,
Зашарілись дерева багрянцем,
Під вальсуючих виблисків гру.

Ах, каштани, каштани, каштани --
Знов достиглий зривається плід.
Хай же щастя, нарешті, настане
Для закоханих всіх на Землі.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

2 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Дощем навіяна печаль
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
02.10.25

А біла хмара на лебідку схожа
Крильми махнула в сонцесяйний день.
Осінь чудова тепла і погожа,
Душа радіє і співа пісень.

Опеньочки-близнята заховались
В траві пожухлій під старим пеньком.
Той їх знаходить й втіху відчуває,
Хто є. як кажуть справжнім грибником.

Дмухнув вітрець і листячко берізки
Враз закружляло й полетіло вниз.
Такий пейзаж ми бачимо нерідко,
Та кожен раз захоплюємось ним.

2020 р.

Сніг червоний йде,
Близько зима та війна,
Я всюди , і я ніде,
Я , - той кого нема.

Тіло - лише тюрма,
Чуєш, - останній час,
Женці йдуть..Й пітьма.
Я пробачаю вас.

Серце моє та твоє,
Єднає два світи,
Там де ти був, я є,
А серце тепер де ти.

Насіння мертвих костей,
З серця мого росте.

20.09.2025

Знову листя опале
І пожовкла трава, -
І захмарена далеч,
І ріка нежива.
Німота безутішно
І самотність така,
Що незатишно віршам
У тужливих рядках.
Скорбні миті старіння
І болять, і печуть, -
І негода осіння
Укорочує путь...
01.10.25

" Сім разів відміряй - раз відріж" -
Є давня приказка у нашого народу.
Перш, ніж зробити щось, ти зрозумій,
Треба тобі подумать дуже добре.

Щоби не наробити помилок,
Не каятися скоєному згодом,
Подумай, друже добре ще разок
І слухай голос мудрості народу.

2025 р.

Чоловік повернувся додому
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.

Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені
І стежки в чорно-білим кіно.

Блудним сином самотнім, печальним
Повернувся уже в нікуди.
Магелланом у тужнім мовчанні
Він шукав у безмежжі світи.

Та зустрів тільки пустку він скоро
І пеньки замість лагідних груш.
І обсипаний тиньк, як покора,
Ліг під ноги в застиглості душ.

16 квітня 2024

 
я стрів її на реєстрації
фужер вина – у руці
чекала напевно по справах
при ній – безногий чоловік
о не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягни
усе йде як потрібно
 
я стрів був її на реєстрації
фужер вина – у руці
когось чекала певно по справах
і при ній – безногий чоловік
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
о ти сягнеш
усе – як потрібно
еге
 
я штовхався та й на демонстрації
де всякий належний був аб’юз
і поспів ”час обрамити фрустрацію
або лупити п’ятдесят-амперний фуз“
о співай і ти
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
і сягнеш усе
іде як потрібно
 
я подався у челсійський драґстор
отримати рецептурні ліки
у черзі поруч був містер джимі
і вигляд у нього хворобливий
ми зібрались піти ще взяти содову
зі смаком лагідно вишневим
я пісню співав містеру джимі
й усе що мовив той це слово ’вмерти‘
я відповів йому:
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягнеш усе
іде як потрібно
уу-гуу
 
іде як потрібно ужеж о бейбі
о так-ото
 
я стрів був її на реєстрації
у фужері кров’ю сплива простак
а вона вправлялася у шахрайстві
це ясно по закривавлених руках
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще і ти сягнеш
сягнеш усе
іде як потрібно о так
о ще би
 
о не все йтиме так як бажав би (о ні бейбі)
не все йтиме так як бажав би (не як хотів оце)
не все йтиме так як бажав би
о постарайся ще і ти сягнеш
іде як потрібно іде як-от
як-от є
еге йде друже
 
 
 
 
 
 
 
 

Мишка з песиком і котик
заховалися у ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Як збиралась Галя в школу
ботик з рук стрибнув додолу,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Галя ось несе із кухні
воду хвостикам у кухлі.
Треба хвостикам тікати,
знову ботика шукати.

Мишка з песиком і котик
заховались в другий ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

2022 рік

Позбивав до крові ноги,
Бо вернув, куди не слід
І приводили дороги
Тільки в гущу різних бід.
Наче маятник, невпинно
Коливався з боку в бік, -
Не дивився на годинник
І рокам утратив лік.
Находився, наче в лісі,
По важких шляхах життя, -
Настраждався достобіса,
Як безпомічне дитя.
Був життям постійно битий
Там, де змінював маршрут, -
Де з брехні не міг зліпити
Хоч якоїсь правди суть.
Світлим променем надії
Освічу подальший шлях, -
Більше думати не смію
Про блукання у світах.
30.09.25

На часі характер козачий
та гомін в народі ходячий,
де влучне нагальне слівце
всім правду говорить про це.
Вставай на молитву, народе,
це теж, тільки в Дусі, городи –
проси, сповідаючи гріх,
за рідних і близьких своїх.

29.09.2025р. UA

Ми отруєні власним авто –
Його швидкістю пересування.
Без авто ми вже майже ніхто –
Це і вирок, і щире зізнання.
Відійшли стародавні часи.
На коняці не їздять по справах.
Ніби Усик зібрав пояси,
Виростаєм у власних уявах,
Визираючи з різних машин,
Перед носом здивованих друзів.
Спілкуватись бракує годин –
Та хіба світ таким бути мусив?
Не ласуєм красою ланів,
Не ромашку даруєм, а розу.
Ми вдихаємо дим двигунів,
А не пахощі пряні навозу.
Розмірковуємо про зірки,
То грошей недостатньо, то власті.
У кишенях колишні дірки
Не були на заваді до щастя.

22.08.2025 р.

29 вересня ми згадуємо одну з найтрагічніших сторінок в історії людства - 84-ту річницю трагедії Бабиного Яру,
де було вбито близько 150 тисяч невинних людей…

Це мій друг Фіма,
літні сандалі…
Зустрілись очима,
проходить далі.

Ось іде Софа —
дівчина з бантом,
я був закоханий…
Тепер — панна.

Це мій вчитель музики —
комірець зім‘ятий,
відірвані гудзики…
Стакато… сто катів…

Наче нерв голий,
точить сум-пам‘ять
про людські долі,
що розіп‘яли…

2025 рік

Або листом. або снігом
Встеляє Покрова.
Так іще з прадіда-діта
Кажуть у народі.
Цьогоріч це свято тепле,
Як на осінь пізню.
А Покрова сипле й сипле
Багрянистим листям.

Ще й дощиком поливає
Широкії ниви,
Понад лугом. понад гаєм
Гонить хмари сиві,
Що зібралися докупи
У великі зграї,
Наче тії дикі гуси
Й сонце закривають.
Хоч і смутку навіває
Прохолодний вітер,
Все ж таки її чекаю
Пору цю осінню.

2017 р.

Син увечері прийшов та й спитав у тата:
- Взяв оце читати книжку я у дядька Гната.
Там історії про те, як колись жилося,
Нашим предками з ким колись воювать прийшлося.
Згадувалась там також Куликовська битва,
Де московським князем був хан Мамай розбитий.
Правда, коротко про те там розповідалось,
Як під Дмитра прапори всі полки зібрались.
Вийшли в поле зустрічать мамаєві орди.
Зібралось на полі тім тисячі народу.
Чи одна, чи дві, чи й три сотні тисяч люду.
Стали битися вони тоді груди в груди.
Билися аж цілий день, орда піддалася.
Втік Мамай і вся орда слідом подалася.
Жоден хан від руських військ досі так не бігав.
Тож звільнилась тоді Русь з монгольського іга.
Що тут правда, а що ні, хотілось би знати.
Тату, розкажи мені. Ти ж знаєш багато?!
- Знаєш, синку, книжка ця ще тоді писалась,
Коли кляті москалі всіх дурить старались.
Навигадували так казочок багато,
Що де правда, а де ні – важко розібрати.
З тою битвою якраз не усе так гладко.
Чи була? Чи й не була? Але по-порядку.
Перше, спогадів про ту битва в нас немає.
Хоч «Задонщина» про те нам розповідає.
Та написана вона пізніш після того,
Вже й з учасників живих не було нікого.
Хто писав, той там не був. Звідки міг узнати,
Може, дідусь розповів, то й взявся писати?!
Далі, місце, де була битва, нам відоме.
Копались багато літ вже на полі тому,
Щоби сліди віднайти великої битви.
Така битва не могла слідів не лишити.
Але слідів не знайшли, все перекопали.
Де ж загиблих сотні тисяч тоді поховали?
Та і поле там таке – розвернутись ніде.
Може, з тридцять тисяч ще якось туди ввійде,
То й то добре. Та ж іще, люди не стояли.
Там же цілі кінні орди весь час наступали.
Де ж там розвернутись їм? Як їм наступати,
Як нема на полі тім де й ногою стати?
Отож, бач, як не крути – важко зрозуміти:
Чи була, чи, може й ні та «велика» битва.
Та, допустимо, була. Хто із ким там бився?
Ти у книжечці отій, мабуть, надивився,
Що московський князь Дмитро пішов на Мамая,
Щоб відвадити монголів від рідного краю.
Бився він за рідну Русь проти іга злого.
І весь православний люд молився за нього.
То москальська все брехня. Бо, як факти знати,
То по іншому те все можна прочитати.
А було усе то так. Ще з часів Батия,
Що начепив москалям те ярмо на шию,
Московітські всі князі монголам служили,
На улус заліський край весь перетворили.
Звичаї перейняли, завели порядки,
Як в Орді. Добро в Сарай тягли без оглядки.
Кажуть, що часом орда якась налітала
І нещадно отой край вона грабувала.
В тому дивного нема. Вся Орда так жила.
І по здобич до сусідів частенько ходили.
Такі ж самі москалі, теж не відставали
І ординськії міста також грабували.
Особливо, як в Орді порядку не стало,
Коли ледве не щороку ханів там міняли.
Та московськії князі з усіх сил старались,
Вислужитись перед ханом весь час сподівались.
Тож і данину везли у Сарай щороку.
І отак воно було до тих пір, аж поки
Колотнеча почалась у Орді велика.
Хоч порядки там були, скажу, досить дикі.
Коли темник силу мав, міг поставить хана,
Який у усій Орді царювати стане.
Але ханом стати міг Чингізид і тільки.
Слава Богу, в Чингізхана синів було кілька.
Тож потомків розвелось: різали, вбивали,
Але хана на престол де узяти мали.
Отож, той, хто силу мав, ставив свого хана,
Правив іменем його. Наче ж, без обману.
Був там темник в них Мамай. Мав орду велику.
Із ордою кочував він у полі Дикім.
Щоб ясніш тобі було, поясню, що нині
Кочувала б та орда півднем України.
Із сусідами Мамай легко уживався:
Із литовцями дружив, із Рязанню знався,
З генуезцями в Криму знайшов спільну мову.
Навіть, жаль, що він не був Чингізид по крові.
З москалями не дружив, знав їх підлу вдачу.
І московської орди небезпеку бачив.
Особливо, як з‘явивсь конкурент у нього –
Тохтамиш, який припхавсь із Сибіру свого.
Тамерлан його схотів на трон посадити,
Щоб ділами і Орді Золотій вершити.
А в Сараї на той час Арабшах при владі.
Мамай його посадив на трон – той і радий.
Думав довго усидіть тихенько, як миша.
Але тут шайтан прислав йому Тохтамиша.
Сам Арабшах сил не мав з Тохтамишем битись,
Тож у поміч сам Мамай поспішив явитись.
За спиною Тамерлан був у Тохтамиша.
В Азії він на той час і був найсильнішим.
Проти Азії тії слід силу збирати.
Отож Мамай попросив йому помагати
Ягайла, що мав привести ще полки литовські.
А Олег також полки рязанські і пронські.
Генуезці обіцяли теж поміч надати.
Тож Мамай збирав теж сили аби воювати.
Мали у борні зійтись Азія й Європа.
От цікаво, а за кого ж Московія «топить»?
Москалі ж тоді були злі на Арабшаха,
Бо ж на П‘яні, на ріці вони дали маху.
Рік минув, як Арабшах побив їх добряче.
Сорому такого світ досі ще не бачив.
Тож, як тільки Тохтамиш велів полки брати
І полками йти у степ йому помагати,
Дмитро миттю підхопивсь, кинув клич і скоро
Зібралися москалі коло його двору.
Воювати москалям – не в полі робити.
Тут багато слів для них нащо говорити.
Повелося так давно – коли хан гукає,
То одразу із Москви військо виступає:
На Литву, чи на Кавказ, чи аж до Сибіру.
Тож відкликнулись усі москалі допіру.
Вирушили у похід, щоб в степу пристати
До ординців Тохтамиша, Арапшу прогнати
Із Сараю. Тоді, можна грабувати вволю.
І от військо московітське вже у чистім полі.
Не дрімав й Мамай тим часом, за усім дивився.
Тільки хан Дмитро московський в похід спорядився,
Рушив йому навперейми, щоб тому не дати
З Тохтамишем своє військо у степу з’єднати.
Йшов поспішно, вів з собою орду невелику.
Уся орда залишилась стоять в полі Дикім.
Думав Дмитра погромити, з‘єднатись не дати,
А тоді уже з ордою в похід виступати.
Стрілися вони на полі отім Куликовім.
Чи багато пролилося на тім полі крові?
Думаю, що не багато. Москалі торочать:
Цілий день тривала битва. Ціну набить хочуть.
Хоч раніше говорили – лише три години.
Отак вони із роками набивають ціну.
Як в комедії відомій, де герой жалівся
І один костюм у нього в три перетворився.
Історію, люди кажуть, переможці пишуть.
Тож від москалів ми знаєм про битву лише.
І не факт, що у тій битві вони гору взяли.
Просто, саме в розпал битви, уже так співпало,
До Мамая прилетіла вістка, що з ордою
Тохтамиш летить на нього скорою ходою.
А він військо в степу лишив, тож мусив кидати
Москалів тих недобитих та у степ рушати.
Москалі його на полі тому не побили,
Хоч самих тоді ординці добре покришили.
Не до того було, щоби їм у степ ходити.
Та і сам Дмитро добряче був в бою побитий.
Тож москалі і вернулись. Мамай же домчався
До орди та з Тохтамишем битися зібрався.
Та даремна була його по степу гонитва.
Тохтамиш встиг його військо вже переманити
І те військо відмовилось до бою ставати
З Чингізидом. Довелося Мамаю втікати.
Втік у Крим, де генуезці його і убили.
Тож москалі перемогу і проголосили.
Мовляв, то вони побили Мамая у полі.
Правду буде хто шукати, не знайде ніколи.
А що ж Тохтамиш? В Сараї він ханом усівся.
На орду московську косим поглядом дивився.
Бо ж не виконали волі, військо не прислали.
Та й про свою перемогу на весь степ кричали.
Тож не Тохтамиш виходить, здобув перемогу?
Відбирають московіти оту честь у нього.
Укріпившись у Сараї, Тохтамиш зібрався
І васалу московському «дякувати» взявся.
Прийшов туди із ордою, щоб Москву узяти.
А Дмитро, лиш те почувши, кинувся тікати.
У лісах десь заховався, поки люта сила,
Стольний град його узяла і ущент спалила.
Отака була «подяка» за те кляте поле,
Де і, власне, перемоги не було ніколи.
Самі себе нахвалили, носяться і досі.
А почують лише правду, аж крутить у носі.