Вітається липень розквітлими флоксами,
Що кетяги-грона схилили униз,
Вмиваються вранці ще срібними росами,
А сонечко пестить пелюсточки їм.

Різнокольорові: червоні та білі,
Ще - блідо-рожеві побіля вікна.
Чудові ці квіти у липні розцвіли
І тішать серденько красою всім нам.

2025 р.

Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.

Життя на нитці... голуб сивий
підступно зиркав у вікно,
а потім в димне небо зливи
змахнув обвугленим крилом
і розчинився в павутині
купчасто-громовладних хмар.
І я лечу у вир донині
покласти душу на вівтар,
згоріти у яскравій ватрі,
як мошкара, та все дарма,
наївно вірячи у завтра,
якого вже давно нема.
Я тут, сьогодні, зараз, Світе,
ще поки небо нічиє,
допоки волі свіжий вітер
Господь блаженним роздає.
І день, і два для мене — вічність —
пишу історію нову...
сердегу кутаю у ніжність...
любов'ю дихаю... живу!

14.07.2025р.

Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Знемагаючи від спеки,
Від зорі і до зорі
В липні плавають лелеки
У блакитному Дніпрі.
15.07.25

Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.

Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
не зашкарубне у своїм розвої.

Усе поглине вічності ріка,
усякого накриє її хвиля.
Було так, є і буде у віках,
а вдіяти – нічого ми не в силі.

Тому живи наповнено, кохай,
цінуй життя свого короткі миті
і неодмінно, друже, пам’ятай –
нема нічого вічного у світі!

Народився експромт.

Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.

Несвіжою горілкою,
Огидною помийкою
На сайті поетичному смердить.
Чи то гнилою рибою?
Та ні! Смердить Желібою!
Закрийте рота, пане, хоч на мить!

Без Вас цей сайт не житиме!
Махаєте копитами,
У матах захлинається язик.
Забувши совість, правила,
Самі себе прославили...
Оце так слава, пане Самотик!

Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.

І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
з мали́нового листя,

в лаванді пурхають джмелі,
метелики і бджоли,
і пахне соками землі
довкола матіола.

Злетіли стрімко на газон
кульбабки водограю,
крилато-срібний фаетон
зринає з небокраю.

У білопінній далині
купаються пташата —
тремтить на чарівній струні
елегії соната.

В орелі веселкових мрій
гойдаюся блаженно,
пригублюю терпкий напій
із келиха натхнення.

Повітря мастить сон на хліб,
(не толочити ж рясту.)
В Рожнах чудесних кілька діб
плекаю душу в щасті.

13.07.2025р.

Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
Не спрямовуй погляд лютий
На зруйновані мости, –
Краще в парі нам не бути
І до шлюбу не іти…
14.07.25

Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
Де ти? Як ти? З ким ти там,
мій зозулястий птах,
носиш наш двір за плечима
десь по чужих світах?

2025р.

Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Я не можу утекти.

Злото зір усе - в пилюці,
Перевернуте в очу.
У розлуці, у розлуці
Мов у прірву я лечу.

Оповив нестерпний морок
Світле небо голубе.
Років сорок, років сорок
Мов не бачив я тебе.

О прилинь, хай щем одчаю,
Згине, як і серця біль.
Хай вінчає, хай вінчає
Нас п'янкий кохання хміль.

13.07.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!

По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Помилуй нас, прости і захисти!"

На місяць тричі той сигнал тамтешній
Нагадує про "целі есвео".
Попереджає: "Будьте обережні,
Бо зараз відпрацює ПВО".

В них, а не в нас хай будуть некрологи,
Бо ПВО - це відповідь і лють.
А щогодинна харківська тривога
Гуде: "Увага! Скоро вас уб'ють!"

В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі були козаки та їх мало було.
Не було ще тої сили, щоб їх об’єднала.
Хоч знаходилися люди, що вже у ту пору
Могли скликати докупи козацькі ватаги
Й показати ворогам всім козацьку відвагу,
Взяти, навіть над ордою татарською гору.
В ті часи орда частенько в набіги ходила.
То чамбули невеликі смерчем пролітали,
Села й міста прикордонні на шляху змітали.
А то у похід збиралась вся ординська сила.
І тоді вже діставалось не лиш порубіжжю.
Доходила аж до Польщі, в Литву завертала.
Після себе лише трупи і попіл лишала,
Гнала і ясир, й худобу, тягла слідом збіжжя.
І не було кому орду оту лиху зупиняти.
Покидали люди землю, на північ втікали,
Де в лісах та за річками якийсь прихист мали.
І так було мало люду у степу. Та скоро
Взагалі могло нікого там не залишитись.
Бо як можна від ординців було захиститись?
Ляхи тим не переймались надто на ту пору.
Бо ж потрібно було гроші у те укладати,
Щоби замки будувати, міста та фортеці.
І тих грошей треба було вкладати до греця.
Де польському королеві було їх узяти?
Тут сторожу в Дикім полі хоча б свою мати,
Щоби вона оте поле з ока не спускала.
А воно, неначе й гроші на те виділяли
Із корчмових та із мита. Може й небагато,
Але й ті кудись зникали. Сторожі не мали.
Ніхто не знав, що у полі робиться у тому.
І не було, наче й діла до того нікому.
А орда коли схотіла, тоді й нападала.
Того року ще зимою стало зрозуміло,
Що орда похід готує, причому великий.
Треба якось зустрічати ту навалу дику,
Замки зміцнювати, вкупу стягувати сили.
Але замки ті далеко, більше на Поділлі,
А Київщина не прикрита, заходь, хто бажає.
Хтось королю Сигізмунду легко натякає:
Коли б орду на Тавані іще зупинили,
Щоб Дніпро не подолала, було б дуже добре.
Та хто то зробити може? Козаки, хіба що?!
Мчить посланець королівський у Київ, ледащо,
Везе указ королівський у шкіряній торбі.
Тим указом велить король козаків збирати,
Будувати човни споро і човнами тими
Іти Дніпром до Тавані з силами усіми
І там на шляху ординськім залогою стати.
Той указ отримав першим Семен Полозович,
Та намісник чорнобильський теж бідовий Кмітич.
Узялися вони в Києві ті човни робити
Та козацтво взялись кликать під чеснеє слово,
Що король надішле гроші, щоб їм заплатити.
Не задарма ж іти людям та кров проливати.
Зібралося в них охочих доволі багато.
Та довелося у Києві довгенько сидіти,
Чекаючи на ті гроші. Даремно чекали.
Ніхто грошей не прислав тих, люди й розійшлися.
А ординці за тим часом у похід знялися.
Дійшли до тії Тавані й Дніпро подолали.
Ішла орда в сорок тисяч, ще й турки із нею.
Київщину оминули, на захід помчали.
На Галичину смертельним вихором упали,
Узялися до звичної «роботи» своєї.
Запалали міста, села, плач страшний здійнявся.
Кого просто убивали, кого в ясир брали.
Стада, табуни й отари захоплені гнали.
І ніхто то зупинити і не намагався.
Дрібній шляхті не під силу було то спинити.
Королівське військо тільки лише виступало.
Але ішло обережно, добре пам’ятали,
Як під Сокалем прийшлося військо хоронити.
Ще й п’ять років не минуло від біди тієї.
Тож орді тій було часу здобичі набрати,
А, набравши вона стала у степ повертати.
І не змогло ляське військо угнатись за нею.
Та не дуже і хотіло. Хто ті степи знає?
Десь влаштує орда пастку, налетить раптово
І зробиться степ червоним від ляської крові.
Тож орду лиш ворон хмара в степу проводжає.
Вирвавшись в степи, ординці були вже спокійні.
Тут уже за ними гнатись ніхто не посміє.
А ні – то вона здолати ворога зуміє.
Саме в степах вона й звикла вести свої війни.
А тим часом Полозович, грошей не діждавши,
Разом з Кмітичем рішили в похід виступати.
Лише козаків надвірних із собою взяти.
Хоч їх було зовсім мало. Але то не страшно.
Козаки то були вірні, в боях вже бували.
На них можна покластися. В човни вони сіли
Та і Дніпром до Тавані скоріш полетіли.
Уже похід зупинити орди не встигали,
Тож рішили на зворотнім шляху її стріти.
Все одно, буде вертатись – не мине Тавані.
На березі протилежнім й на острові стануть.
Та і зможуть на день, може орду зупинити.
А там, може й королівське військо підоспіє.
Затиснуть орду в лещата та й знищать до біса.
Розумів Семен, що то лиш його мрії, звісно.
Все одно, орді проклятій дати бій зуміє.
Дісталися до Тавані. Орди ще не було,
Ще тяглася десь неспішно, мабуть Чорним шляхом.
Не боялася, що зможуть наздогнати ляхи.
Взялись козаки до праці, як тільки прибули.
Біда в тім, що правий берег отут був високим,
Нависав і над Таванню й над берегом лівим.
Сховатися від ординців буде неможливо.
Та й ширина Дніпра була тут лиш п’ятсот кроків.
Стануть ординці на березі та почнуть стріляти.
То й на лівий берег стріли ті їхні дістануть.
А ще ж турки, що з мушкетів теж палити стануть.
Тож взялись найперше шанці козаки копати.
Потім кілля нарубали та в дно устромили
Попід правий берег, щоби кінноту спинити.
Розділились, одні мали у шанцях сидіти,
Другі човни в очеретах усі схоронили
Та й повинні були першим весь час помагати.
Тільки встигли зготуватись, сторожа примчала:
Уже орда перевозу майже добігала,
Отож, сутички із нею недовго чекати.
Кинулись було татари найперші у воду
Та на кілля напоролись й назад повернули.
А їм козаки у спину з мушкетів пальнули,
Завдали орді татарській найпершої шкоди.
Скоро вся орда зібралась на березі правім.
Ясир степом підігнали та стада худоби.
Гамір страшний там здійнявся. Знов попхались, щоби
Усім скопом подолати оту переправу.
Козаки їх знов зустріли вогнем із мушкетів.
Ті, хоч втратили багато, кілля подолали
І до острова Тавані підбиратись стали.
Але козаки пустили раптом з очеретів
По воді стрімкій колоди, що раніш зрубали.
Ті колоди на вершників в воді налетіли,
Позбивали людей, коней, багатьох втопили.
А живі скоріше коней назад повертали.
Довелось на правім боці орді ночувати.
А вночі козаки в гості в їх стан завітали.
Тож багато хто на ранок між татар не встали.
Та на ранок взялись знову Тавань штурмувати.
Кинулися через річку, течію здолали,
Вибралися вже на острів – ну, а там нікого.
Козаки всі перебрались до берега того
Та вогнем з мушкетів острів щільно поливали.
Кинулись татари в воду, щоб до них дістатись.
А тут човни з очеретів раптом налетіли.
Знову багатьох ординців в Дніпрі потопили.
Довелось ординцям швидко на острів вертатись.
Та козаки до острова човнами пристали
І наляканих ординців взялися ганяти.
Довелося тим на берег чимскоріш втікати…
В таких сутичках жорстоких день по дню минали.
Вже і шостий день надходить. Орда все товчеться.
Десь би, може й подалася, Дніпро переплила.
Так здобичі у поході стільки захопила.
Це ж в степу її лишити тоді доведеться?!
Тож і б’ється лобом в стіну до тої Тавані.
Вже аскерів цілу купу орда положила.
Та і в козаків на той час вже не стало сили.
Билися з ордою тою вже із сил останніх.
Тож надумав Полозович завершити справу.
Якщо вдасться, то ясир хоч у татар відбити.
Коли ж ні, то доведеться голови зложити.
Перебрались серед ночі на той берег правий.
Поки орда спочивала, тихо підібрались,
Перерізали сторожу, що худобу пасла.
І, поки зоря ранкова іще не погасла,
Завернули ту худобу і з нею погнались
На татарський стан. При тому й табун прихопили.
Сплять татари, раптом чують – кіннота несеться.
Від тупоту тисяч копит аж земля трясеться.
А козаки ще й по-польські враз заголосили.
Підхопилися татари. В сутінках не видно.
Їм здалось, що польське військо за ними пригнало.
Тож, що було більше цінне, бігом похапали
Та й рвонули в степ. А коні без верхівців слідом.
Де вони опам’ятались, то ніхто не знає.
Десь за Дніпро перебрались майже без полону.
Коней отих захопили, як «здобич законну».
Похнюплені, налякані до Криму вертають.
Козаки ж ясир звільнили та здобич забрали,
Що татари полишили. Хоч долала втома,
Та не стали тут чекати, подались додому,
Де на них жінки та діти в тривозі чекали.

Три роки не торкатися дзеркал,
З балкону не дивитися у двір,
Не змінювати з ліжок покривал,
Забути, навіть, де лежить папір.

Три роки не збивати подушок,
Борщ не варити на своїй печі,
З сусідами не вести балачок,
Зіржавіти подарені мечі.

Три роки не переривати сум
За власним душем, шафою, стільцем...
І відчувати усім тілом струм,
Наткнувшись у кишені із ключем.

Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.

А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
А сад натхнення у квітках.

Де жінка - голубіє небо!
Веселка світиться в душі!
Для мене - муза ти! Евтерпа!
Наснаги й добрих справ рушій.

Ми день розпочинаєм вальсом,
Ведем любовний діалог.
Дружина - спокою оаза,
Амріти чисте джерело.

13.07.2025р.

Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Ніхто ні слова не проронить,
Ані шиширхне щось ніде, –
Лиш тільки хтось б’є тихо в дзвони
І голова щомить гуде...
13.07.25

- Чи вмивався ти, Васильку? -
Запитала мама сина.
-Так, вмивався у калюжі,
Ненароком послизнувся,
Не втримався на ногах
Й посередині упав..

-Ти ще більше забруднився,
Рушника візьми і вмийся.
-А навіщо? - каже Вася,
Буду я іще гуляти,
До калюжі підійду,
Може знову упаду?

2020 р.

А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.

У нас ні краплі, лиш сушарка
навколо сушить, величезна, вправно.
Засмагло літо, никнуть трави...
Не схибить, бо тримає марку.
Вітрець не жвавий, а ледь млявий.
Утіха - лілії квітують гарно.

Отямся, липню, дай вологи
безцінні крапельки дощу наразі.
Хмарки, біжіть над спраглим полем,
нап'ється хай земельне лоно.
То ж піднімися, хлющу із престолу,
заграй мелодію із літом разом.

 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах о ти зирнеш як обернешся
волосся оправ і йдемо до тебе
йдемо до тебе йдемо до тебе
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти як є уся
глянь ось понад містом теле-небеса
теле-небеса теле-небеса
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
дай знімкувати очам моїм
пам’ять про безмежний алейний плин алейний плин
 
алейний плин алейний плин
алейний плин алейний плин
 
 
 
 
 
 
 
 

22-річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Війна - це червоні бинти,
подушка мокра від крику…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це разом іти
крізь вир хуртовини…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це я і ти.
Це вільна навік Україна!
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

2025 рік

В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
"Терпи! Вони нічого нам не винні!"

Блювати хочу. Пухне голова.
Трамп - маразматик, Дуда - гоноровий.
А наш народ вигукує слова:
"Та ви задралі с етай вашей мовай!"

Мені напишуть, не відчувши суть:
"Пиши про квіточки, добро та світло!"
Ой, важкувато, друзі, бо пливуть
В однім човні нормальні люди з бидлом.

Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Затверджу витрати копійкові
На те, щоби відчути знов
На сивих пагорбах “Софіївки”
Повиту дружбою любов…
12.07.25

Біда не в тім, що в нас - немало "вати",
а в тім, що в нас - не"вати" малувато.

2025

Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив всі сни і пахощі в музиці блудній,
стиглість росисту у переливах невгоєних пальців на лютні.
Очі заплющуй, кидатиму кроку твоєму з пелюстя доріжку,
в танці крокуй і запалюй від нього нестримно-жагучу усмішку.

Вислухай мушлеве переплітання піни жадання і лету,
вмийся криничним відлунням, щастя помічене точкою "де ти".
Перед господою, як перед Господом, чисто і тепло за входом.
Ти не дивуйся коли на порозі забракне кімнати... лиш сходи...

Сходи, як води, вилиті стінками серця, розходяться в тиші
блисків очиних при полюванні на змій – на незнані нам висі.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз?

Красується у мене під вікном
Лілея горда у кроні білій.
Її садила мама так давно,
Але цвіте і досі вона влітку.

Голубить вітер ніжно пелюстки,
Розповідає казку цій красуні.
Милуюся я нею залюбки,
Як тільки гляну - і немає суму.

Відразу радість серце огорта
І вже, здається - я, немов та квітка.
Хоча уже беруть своє літа,
Душа ж моя як молода лебідка.

2016 р.

Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Зникнув стан обережності
І тривалих надій, –
Відчуття незалежності,
Від обставин і дій,
Відображене повністю
На обличчі моїм
І в оцій славній повісті
Про затаєний дім…
11.07.25

 
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Вири лиць що мінять місце
Через пози погляд чийсь-от
Губишся у спектрі цім
Не найти посутню ціль
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Суспіль у моменті струсу
Осягнути ще ілюзій
Ухопивсь і пазл осипавсь
Метушня й штовхання ліктем
 
Саме в темряві зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
 
 
 
 
 
 
 

Битим склом уламки серця на асфальті,
А душа – мов пошматована газета.
Як майстерно доля б’є свої пенальті!
Як мені самотньо стало на планеті!

Зі́йде сонце і нова́ настане днина,
Мов надія на повернення до тями,
Але ніч її безжалісно поглине,
Сподівання всі мої зведе до ями.

Я злечу у ліфті на бетонну скелю, –
Із її вершини геть не видно світу, –
Проміняю небо на високу стелю,
Із пітьмою зраджу сонячному світлу.

Відчуваю я, що скоро мить настане:
Розженуся по бетонному каскаду
І зірвуся вниз, у свій політ останній,
Щоб душі́ і серцю врешті дати раду.

Липень 2025 року

Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Як чуттів непогаслий болід.

Я беру його бережно в руки,
А він тане, як трепетний сніг.
Протікають крізь пальці муки
І лягають повільно до ніг.

12 травня 2023

Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!

Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
а Моцарт і Вівальді – в унісон!

Балкани мліють на гарячім сонці
і щедро поять пахощами трав,
а десь тримають небо оборонці
і дощ свинцевий ллє, як із відра…

Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.

Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
у райськім бузку розмаїтті.

Лишивши суєтності мертві кістки
і грудку землі над труною.
Допише жалоба життя сторінки,
як вічність прониже стрілою.

Господь забирає старих, молодих
і розумом те не збагнути?
Хіба ж я сильніша і краща за тих,
хто прийняв Ісусові муки?

Ми гості на грішно-священній землі,
Невже наша місія в тому,
щоб дати можливість нащадкам Ліліт
творити — Содом і Гоморру?

А я ще не хочу звільняти свій трон —
хиткий та незламний лелію,
бо серце наладив гучний камертон
на віру, любов і надію!

Нехай зачекає на мене рідня,
що в засвіти кличе до себе,
бо я ще не випила келих до дна
земного блаженства крайнеба.

09.07.2025р.

Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Вітерець війнув ласкаво,
Ледве чутно, нашвидку
І на мить проснулись трави
На духмяному лужку.
Зашуміли, розтопили
В шумовинні тишину
І потупились похило,
Відчуваючи вину.
Ллється темрява прозора
З піднебесся навсібіч, -
Кришталем іскряться зорі
І холоне тепла ніч.
10.07.25

Нічна пора знову заграла,
Сумна картина в серці стала.
Моя душа твою згадала,
І вщент мене розграбувала.

Мене враз ніби підмінили,
В пітьму відправили, розбили.
Шматки зібрали, розтопили.
І в море вилили, втопили…

І десь далеко, в самім дні,
Лежу я там в повній пітьмі.
І плаваючи там вночі,
Мене знайдете в самоті.

Там тихо, спокій, темнота,
Вода, пісок, тепло від дна,
Там риб нема, там пустота…
Нічого більше там нема.

Побачите на тій глибині,
Розбиті лиш мої ви мрії,
Вони мене лишать на дні,
Втопивши віру у житті…


19.10.2024

Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?

Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Бо небо поза хмарами - безкрає.

І безберегий мрії наш політ
Крихкі навкруг руйнує перепони.
Канари чи Мальдіви чи Балі --
У мріях видно все, як на долоні.

Та є і в Україні в нас місця,
Які, немов -- оаза у пустелі.
І нас веде туди дорога ця,
Де водоспади, гроти, диво-скелі...

І коси верб лоскочуть ніжно став,
Де плесо чарівливе на осонні...
І найсолодші милої вуста
Так пестять спрагло на природи лоні.

Стріла шовкова - між лісів і піль,
Нехай змете любов'ю всі напасті!
Хай стелиться, немов медовий хміль,
Оця п'янка жага - дорога Щастя!

9 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Не розтискай! Ще хвильку.
Хвильку на все життя.
І на наступне також.
Ставити почуття
світочем кожного шляху
із доторкання рук,
пестощів і обіймів,
в цикли прощань та злук
вплетені невіддільно.
Для животворчої гри
ніжності із жагою
вкотре я оберу
Тебе. Твої. З тобою.

04.07.25

Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
блискавиці ревний грім,
не покрита, босонога
запитати щиро в Бога
ким я є і де мій дім?
Хто мене зліпив із глини,
зливи і роси краплини,
із глибини джерела.
В очі кинув малахіту,
а під ноги первоцвіту,
щоб звабливою була.
Не боялася нічого —
крижаного, кам'яного,
вищир смерті навздогін;
лиш зрадливої любові,
і олжі у льстивім слові,
та в'язниць високих стін...
Запливаю, ніби лебідь,
шляхом у ворота неба
золотих, як пектораль.
У ковадлі на світанні,
різьблені, багатогранні,
та від мене линуть в даль.
Ниви стелять трави всує,
сонце оболок цілує —
від захоплень бракне слів.
Крок за кроком, певно, ближче
до мети. Небес горище
заясніло поготів
бірюзовою парчею.
Поміж небом і землею
смужка долі, як межа.
А, десь там,за небокраєм
Райські яблучка збирає
неприкаяна душа,
що спіткнулась об узбіччя,
відлетіла в потойбіччя
задивившись на Парнас.
Опинилась за зенітом,
де Всевишній править світом
незбагненно повсякчас.
Де зоря у чорносливі,
благодатні, нещасливі,
грішні, праведні, чудні
з рук Владики небозводу
п'ють святу, цілющу воду —
а чи вистачить мені?

08.07.2025р.

У солом"янім брилі
Та із цвітом липи
Вже ступив на наш поріг
Так спекотний липень.

Дозрівають колоски
Житні та пшеничні,
А на гіллі ягідки -
Вишеньки достиглі.

В лісі аромат суниць
Вітерець розносить,
У люстерочку води
Себе бачить можна.

Липень - середульший син
Та й батечка літа.
Хай же буде теплим він,
Сонячним і мирним.

2025 р.

Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Хоча ще плавимось од спеки
І комарі дратують нас,
Але вже зовсім недалеко
Дощів осінніх довгий час…
09.07.25

 
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Поряд відчуваючи
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Вір мені
 
Простую якось та до раю
І видається я злітаю
Побачу
Відчую
Тим часом рухаєшся ти
Мов не торкаєшся землі
І ти є сяйна
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Час незмінний
Час незмінний у мені
І я знаю ти можеш бути
Єдина у світі цім
Єдина річ яку мій розум осяг би для
Любові й спокою
В мені
Мені
 
Твоя тінь і ранковий світ утішать
Промовляючи «Тебе я кохаю»
На пляжах сріблиться мій ранок
І твоє світло поринає
У мій глиб у мій глиб у мій глиб
І мій розум оживає отут
Це усе що я роблю
Стежу відлітає розум мій
О розуме мій
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова (Я розумію)
Ти чудова. . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.

До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Не поспішай назустріч Сатані.

А може там - сама лиш порожнеча,
І пекло є, не тільки Божий рай.
І невідомо ще, куди, до речі,
Потрапиш, то ж волаю: Не вмирай!

А може там ти будеш животіти,
А тут тебе всі люблять, в друзі звуть.
Ти вродою не гірша Афродіти,
Душею ж краща неї, то ж побудь,

Поглянь, як хмари кубляться над шляхом,
Мов лебеді коханням пестять вись.
І ти, моя шляхетна, світла птахо,
Так ніжно до серденька пригорнись.

Тобі одній - найкращі серця квіти,
І на Землі, повір, є теж едем,
Лише дозволь з тобою полетіти.
І ми його негадано знайдем!

8 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
Буде, знаю, метушня
Й знаки нетерплячі, –
За покійником рідня
Жалібно заплаче.
Поворушить руки хтось,
Хтось чола торкнеться, –
Стане добре так, що ось
Вичуняє серце.
Розімкну повіки знов
І побачу зразу
У котрих очах любов,
А в яких образа.
З ким у парі варто йти,
З ким – пора прощатись,
Живучи без суєти
У порожній хаті.
08.07.25

А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!

І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
Тебе люблю, як у блакиті небо.

Тебе за руку в рай щодня веду,
І хоч я у літах, ти - сивий лебідь,
Але і досі ружею цвіту,
Танцює вальс душа побіля тебе.

07.07.2025р.

Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Що не треба так жаліти
За утраченим навік,
Бо невдовзі знайде в світі
Щастя добрий чоловік.
Незаміжніх йде багато
По усіх шляхах земних
І очікує на свято,
Безперечно, кожна з них.
Завтра в місто вийди зрана
І шукай, стрічай, питай, –
Уподобаній коханій
Сотвори красивий рай.
Щоби зовні позолота
І зсередини – без лжі, –
Додала ізнов турботи
Перевтомленій душі...
07.07.25

Простеливсь барвінок диво-оксамитом,
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем, заходом заграв.

І на скатертинах теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках,
Густо ним рясніють вишиванки дивні
Й коровай весільний вміє прикрашать.

Завжди він зелений: влітку і зимою,
Восени й весною колір не міня.
Стелися ж. барвінку килимом-травою,
Хай про тебе лине пісня не одна.

2017 р.

Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Я іду і рву на шматки
Ці пагілля терпкі і шорсткі.

Я укритись не можу, на жаль,
В трав'яну турботливу шаль,

Прочитати книгу її,
Де злилися букви живі.

Я впаду в траву, в забуття,
Де кінець і початок життя.

17 квітня 2023

Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
Рожі тягнуться сміливо
стеблами стрункими вгору.
Різнобарвне літнє диво.
Як калачики бадьорять!
Я пригадую легенду
про дівчину горду Мальву,
захищала вона неньку
від ворожої навали.

Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув… Та все по порядку.
Всеволод Гніздо Велике був у нього батьком.
Наплодив собі потомство, добре постарався.
А ті чубилися потім, бились між собою,
Хто шматок побільший вхопить із рота у брата.
Ярослав ще в десять років почав князювати
В Переяславі, де пхались половці юрбою.
Як із ними він справлявся – того я не знаю.
Мабуть, ніяк, бо ж малий ще військом правувати.
Були в нього воєводи аби воювати.
Хіба здалеку, можливо, дивився за боєм.
Та нахабства вже набрався – ще вус не пробився,
А він уже до Галича рученята тягне,
Зробитися в ньому князем незалежним прагне.
Хотів Галич захопити, але обломився.
Більше того, князь київський проучив нахабу –
З Переяслава потурив, щоб і не смерділо.
І воно жалітись тату назад полетіло.
Сидів під крилом у батька, хоч душила жаба.
Як Мстислав Удатний в Галич князювать подався,
То татусь його на князя в Новгород «пристроїв».
Вже не знаю, як там вівся та чого накоїв
Та, як батько його скоро вмирати зібрався,
То посадив в Переяслав тоді Ярослава.
Не у справжній, а в Заліссі такий збудували.
А, оскільки на щось своє кебети не мали,
То й назвали Переяслав. Отакі-то справи.
Помер батько, його діти мірятись взялися,
Хто з них вищий і хто більше на стіл права має.
І вже старший Юрій військо у похід збирає,
Буде з братом Костянтином своїм рідним биться.
Ярослав пішов за старшим та і помилився.
Бо на Липиці Удатний дав їм добре чосу,
Що втікали, як щурі ті і голі, і босі.
Та все одно Костянтину врешті всі здалися.
Той, щоправда, мало правив. Помер незабаром.
Знову Юрій на стіл всівся і «пристроїв» брата.
Пішов той до новгородців знову князювати,
Хоча, за столом великим, як і брати марив.
Там він з естами воює, з литовцями б’ється.
То з естами на лівонців виступа походом.
Пограбував Естляндію, погубив народу.
Але став під Ревелем, а той не здається.
Дали йому там по шапці, мусив відступити.
Наклав в штани і не хоче більше князювати.
Хоч просили новгородці їх не полишати.
Усе одно не послухав та і утік звідти.
Нехай з рицарями інший який князь воює,
А йому з литвою легше було воювати,
Чи корел диких хрестити, чи ємь розоряти.
Ті такі – не дадуть здачі, воювать не вміють.
А, все рівно – переможець, коли їх здолає.
Ще з братами також ходить та мордву скоряє,
Бо із сильним воювати навряд чи посміє.
А то вість прийшла із поля, що монголи пхають,
Покорили вже багато племен і народів.
І ніщо не може стати їм на перешкоді.
Князі руські у Києві нараду збирають.
І надумали у поле вийти усі разом
Аби там орду монгольську, як належить, стріти.
Ярослав також дав слово у похід той вийти.
Але… довго щось збирався. Вийшов не одразу.
Та й в дорозі зупинявся аби відпочити.
У Чернігові зостались, кілька днів гуляли.
А тут якраз страшні вісті із поля примчали,
Що побили Русь монголи… Куди вже спішити?
- Що ж, на все то Божа воля! – сказав та й подався
Назад у свої болота. Не надто й хотілось
Йому в полі помирати. На тім і скінчились
Його битви з монголами. Хоч з ними й стрічався…
Та поки про Володимир мріяв - князем стати.
Але брат поки вмирати зовсім не збирався.
Отож він тоді на Київ із військом подався.
А Київ уже не той був, що «містам всім мати»
Приходили із Залісся князі гонористі
Та на Київ зазіхали і так сплюндрували,
Що не треба й ординської чужої навали.
Ярославу і схотілось у Києві сісти.
Сидів, правда не довго він, бо зима настала,
Прийшли вісті, що монголи на Рязань напали.
А потім і Володимир здобувати стали.
Все Залісся вогнем пройшли, усе сплюндрували.
Старший Юрій, що був князем на той час великим,
Володимир свій покинув, в болота подався
Там зібрати вдосталь війська нашвидку збирався,
Щоби дать достойну відсіч тим монголам диким.
Розіслав гінців повсюди, послав і до брата
Ярослава в Київ. А той, кажуть постарався
Й продав брата. Бо звідкіль ще той монгол дізнався,
Де в глухих лісах й болотах Юрій мав стояти?
Та ж дізнались і напали та всіх перебили.
Там і Юрій в колотнечі тій лютій загинув.
А Ярослав чимскоріше той Київ покинув,
Помчав «на стіл» доки брати на нього не сіли.
Як не дивно, саме йому той стіл і дістався.
І монголи ярлик йому найпершому дали.
Мабуть, щось про Ярослава нехороше знали.
А він уже під їх дудку танцювати взявся.
Прийшли на Рязань монголи, вдруге розоряти,
Він не став на перешкоді – нехай розоряють.
Баби підданих для нього нових нарожають,
Чого йому голову під ніж підставляти?
Дослужився. Долизався. Визнали монголи
І до хана у столицю в Сарай запросили,
Де ярлик на князювання велике вручили.
Радів дуже, гадав, що вже осідлав він Долю.
Дарма радів. То не Доля йому посміхалась.
То вже смертонька до нього так шкірила зуби.
Викликав його до себе Батий знову любий.
Ярослав разом з братами у Сарай дістались.
Там якісь діла рішали, хабарі носили.
Потім всіх їх відпустили, окрім Ярослава.
Його Батий аж в столицю монгольську відправив,
Де тоді великі хани справами вершили.
Начебто зустріли добре, хабарі забрали,
Запросили до матері великого хана.
Усе, що вона веліла, обіцяв старанно.
Вона йому із рук своїх, навіть пити дала.
А за тиждень посинів весь й віддав душу Богу.
Отруїли Ярослава ті, кому вклонявся.
А він же так вилизував, так уже старався.
Отак невгамовна Доля посміялась з нього.

Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
А пахне, наче молодий аїр.

Малюю світлим Словом неба струни,
І це моє покликання - не гра.
Висріблює життя на долі руни,
Жовтогарячі пагони добра.

Помежи квінт, октав, тріолей, терцій,
Війни, нещастя, часу пилюги -
Огорнуте вишиванкою серце
Освітлює моїм братам шляхи.

06.07.2025р.

Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Хоча впадаю трохи в сум
Від милувань лиш повсякденних, –
Люблю уроджену красу
І вплив прекрасної на мене.
Як дозволяє поруч йти,
То починаю відчувати
Від неї хвилі теплоти,
Або нових зв’язків початок…
06.07.25

стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
наче вістря списа в Божий Дім

облягає вибухами гніву
обіймає зашморгом боїв
градом б'є в налиті зерна ниви
в тихі груди матері моїй

неміччю з плечей солдат спадає
набирає світла в глухоту
та нічого в неї не питаю
на родинну ватру я іду

хай мене минає зла година
а як ні то проросту в ланах
паростком Чигирина прокинусь
і гірчитиме в мені війна

 
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
 
зажди хвилину бо не теє щось
ключ не відчиняє двері
о зажди, щось не теє
боже милий, як одчинить оці двері
що діється не дожену
у мене є зле передчуття
що бейбі більше тут не живе, ні
(усе гаразд, у мене ще є гітара, принаймні)
 
тому, напевно, я повернувся би
за пагорб, ізвідки брів
(маю справи атож)
о, напевно, я повернувся би
ген за пагорб, о туди
якщо моя бейбі розлюбила мене
є любов її сестри!
 
 
 
 
 
 
 
 

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа.
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Любові вогник довго ще не гас.

2018 р.