Так буває чомусь не раз –
У житті ми то вниз, то вгору.
І важливо завжди якраз,
Щоби був хтось надійний поруч.
---------------
Скільки доля відмірить путь?
Не страшить ні печаль, ні старість.
Коли двоє життям ідуть,
Наче голка і нитка в парі.
Приспів:
Прошу долю не раз, судьбу,
Богу дякую знову нині,
Ти лиш поруч зі мною будь,
Бо тоді ми обоє сильні.
----------------
Так буває: далеко я,
І сумую, нема спокОю.
Але, мила, на все життя
Поєдналися ми з тобою.
------------
Часом хочеться світ пройти,
Бо життя у нас кольорове.
Лиш би поруч постійно ти –
Світло радості, щастя й любові.

26.09.2025

 
чуєш а ну глянь за вікно а що діється
о слухай та дощ
надворі дощить ото маєш
а не морочся тим
все буде собі якось іще
настає щось прекрасне тямиш
кайфуй собі у похмурий день
ей ей я чув тебе друзяко падай кайфуй
 
 
хмарний день мрій лише
хай сонце поки видихне
квіти скупані й ганяють діти ген
приляж і мрій у похмурий день
 
ще бачу як істоти вимоклі біжать о ти поглянь
карнавальний автівковий шум співає мелодію хлюпаючи
качці за щастя купатися в дощі у ставку парковім
я звішуюсь із підвіконня прозираючи
й те саме ти
 
хмарний день дощодень
немає сенсу психувати по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
 
 
✴
 
 
хмарний день дощодень
нема змісту психувати
і по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
впади і кайфуй у похмурий день
 
. . . . . . . . . . . . . .
 
о хмари і мрії
 
 
 
 
 
 
 
 

Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.
А вересень готує склянку чаю,
Міркує, творить з листя витинанки.

Аквамарином ваблять небокраї.
Троянди пишні квітнуть біля ґанку.
Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.

Павук останнє макроме сплітає,
Ажурне між гіллям дерев розвісив.
Вже журавлі кружляють над обійстям -
Танок легкий над рідним краєм.
Осіння тиша барви розливає.

Цілоденно понад нами,
Всюди сіючи жалі, -
Поодинці і клинами
Відлітають журавлі.
Летючи у вічний вирій,
Тужно звуки видають
Про бажання жити в мирі,
Про земну коротку путь...
28.09.25

Ця тиша, що гучніша громовиці,
Чорніша ночі та хмуріша тучі,
Уперто огорнутись норовиться
В холодний сон і в очевидь гнітючу.

Мені б її, як то було раніше,
В обидві жмені, щоб текла елеєм.
А я боюся нинішньої тиші,
Гоню, щоб не назвалася моєю.

Відмахуюся словом, що зродилось.
Кричу його. І диво - б'ється в дрізки
Беззвучної мани чуття зрадливе,
Й летить мені з етеру тепла вістка.

Ще ось день, як попередні,
Біг не зменшив, не спинивсь, -
Посміхаючись кумедно,
Звівся вгору й впав униз.
І уже горить на попіл
У горнилі інших днів,
А мене вражає докір
Та бракує гнівних слів...
27.09.25

Неначе той безкрилий птах
Я падаю кудись у прірву,
Охоплює лиш переляк,
Що розіб"юся об каміння.

Чи до добра, чи до біди
Оце таке мені наснилось?
А мою душу холодить
Видіння те нічне жахливе.

Та заспокоюю себе
І згадую як у дитинстві:
-Ростеш, дитиночко, ростеш, -
Казала бабця на такі сни.

Куди ж рости? Уже літа
Прийшли із досвідом до мене.
Хіба що творчо ще зростать,
То не завадило б, напевне.

2018 р.

Круглий стіл врівноважив стосунки,
Бо не має він гострих кутів.
Зайві списи, мечі, обладунки –
Сперечаються всі хто хотів.
Всі балакають скільки завгодно,
Та не чують нікого довкіл.
Рот заткнув би тому з ким незгодний,
Тільки руки коротші за стіл.
Кожний думку плекає найкращу,
Ніби хвиля морський камінець.
Пропонують всі, навіть ледащі,
Та хіба є у круга кінець?
Сонце втомлене впало додолу,
Беззмістовні лунають слова,
І нарешті від круглого столу
Вже квадратна стає голова!

21.07.2025 р.

 
Місяча що
Потанцює в річковій мілині
Самота що
Мріє поміж тінями вербини
 
Мовить до лісних диво-павутинь
Снів на сходині до фонтану
Ліскою зі срібла диригує дроздів
Жде на сонце ген за горами
 
Місяча що
Йде збирати квіти у садочку
Сяяння що
Плине за відлуння часу ночі
 
В леготі поверх ніжно-білих шат
У кардан кида камінцями
Грає в хованки із марами світань
Дожидає сміх од сонцяти
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
Не розтуля́й доло́нь – без Те́бе я безкри́лий,
Ні сну, ні ві́тру, ті́льки одино́ке "ні".
З крапли́н сво́го тепла́ Тобі́ змайстру́ю зли́ву,
недолічу́ на па́льцях спорожні́лі дні.

Приспів:
Буду́є спо́гад па́м`яті мости́ –
Тут є ще Ти, а там уже́ не ста́ло...
Бо полюби́ти – по́ле перейти́,
А розлюби́ти – сто житті́в зама́ло.

2.
Молю́сь і ві́рую, таму́ю безголо́сся...
Не замика́й двере́й – для ме́не ти мій храм.
Де ла́ски рук живу́ть в розпу́щенім воло́ссі –
Там сві́тло зу́стрічі, розмо́ва сам-на-сам.

Приспів.

3.
Не перехо́дь на "Ви" – по то́му бо́ці о́сінь,
А тут весни́ рушни́к, розсте́лений на двох,
Тут ми по не́бі ласк перебіга́єм бо́сі
І позбува́ємось че́кання і триво́г.

Приспів.

1
Сонце виснажує аж до кісток,
Вітер холодний не стишує біль...
Дні покриваються смутком, як цвіль,
Тліє старий непотрібний квиток...

В центрі душі металевий кілок,
В серці давно завелась чорна міль...
Сонце виснажує аж до кісток,
Вітер холодний не стишує біль.

Вже опадає осінній листок,
Скоро местиме холодна метіль.
Може засяє малесенька ціль?
Варто триматись хоча б за пісок.
Сонце виснажує аж до кісток...

(С)Любов Інішева

2
Вітер холодний не стишує біль.
Сміх на обличчі - оманливий шар!
Серце завмерло під натиском хмар...
Темна рапсодія - осені стиль.

Листя танцює останню кадриль.
Тихо вмирає старий календар.
Вітер холодний не стишує біль.
Сміх на обличчі - оманливий шар.

Скільки нам ще кілометрів та миль
Треба здолати? Ілюзій тягар
Знову покличе до царства примар.
Замість кохання - байдужості штиль.
Вітер холодний не стишує біль.

(С)Артур Курдіновський

3
Сміх на обличчі - оманливий шар.
Сонце виснажує аж до кісток.
Доля жорстока збирає оброк
З довгих очікувань на Божий Дар.

Скільки ще кидати буде у жар?
Скільки ще має згоріти свічок?
Сміх на обличчі - оманливий шар,
Сонце виснажує аж до кісток...

Гострий свій біль віддаю на вівтар...
Сонця промінчик освітить вінок,
Зітканий тінями чорних ниток -
Крапля тепла серед тисячі кар.
Світлом зроблю цей оманливий шар!

(С)Артур Курдіновський та (С)Любов Інішева

Білявкою завжди себе вдавала,
аби в оману інших завести.
Така собі підступності навала,
де зброєю – палаючі мости…
Купалася у міріадах іскор,
впивалася удаваним жалем,
та у вухах її лунало диско
і відгомін розрулених дилем!

Ішла по долях вивіреним кроком,
по душах інших, згорених серцях…
Але минули молодості роки,
все опинилось на своїх місцях.
Уже вінчає день самотній вечір,
без жалю меле «нині» часу млин,
здригаються усе частіше плечі
і мед здається гірше за полин.

Чому життя полинуло навспак?
Нічого не буває просто так.

Вже тернистий шлях Господній
стер у кров пошерхлі п'яти,
а ми й досі, милий, згодні
душі за любов віддати.

Та невже давно забули,
що зібрали стигле жито?
У оманливе минуле
поржавілий цвях забито.

Біль розлуки, як востаннє,
манівцями водить в'юнко.
Гасим полум'я бажання
благодатним поцілунком.

Сум і ніжність між словами,
щастя в серці самоцвітом.
Віра рухає горами,
а любов панує світом!

25.09.2025р.

Увечері у байраку тихому спинились.
Поміж дерев із кущами вогонь розпалили.
Хмизу кругом назбирали, тож ним і топили.
Засмажили собі м‘яса та добре наїлись.
Запили його водою, зі струмка, що жваво
Жебонів поміж дерева, десь до ріки мчався.
Молодий знов у старшого тоді запитався:
- А як же воно було далі? Як склалися справи.
Уже всі навкруг багаття сиділи, дрімали,
Чи то зброю оглядали. Старший усміхнувся:
- Я думав, що про розмову ти уже й забувся.
Коли ми назад з походу того повертали,
Я полон весь перевірив, віднайшов знайомих.
Став у них про свого брата меншого питати,
Який тоді перше мене вискочив із хати.
А, що сталося з ним далі – мені невідомо.
Хтось згадав, що його бачив серед тих бідаків,
Кого половці устигли за річку погнати.
Тож його десь в Дикім полі варто пошукати.
А у мене на те шансів не було ніяких.
Проте в гридниці у князя з гридями в розмовах,
Узнав я, що коли орда взимку прибігала,
То князі супроти неї теж військо збирали.
І київський Святослав був ішов пустить крові
Отим зайдам. Разом з сватом Рюриком, одначе
Чернігівський Ярослав їм того не порадив.
Сказав обом, що погода зможе їм завадить
І на літо похід помсти на орду призначив.
Ті послухали й вернулись, не стали ходити.
Якби ж ото не князь Ігор, пішли б супостати.
Не вдалося б хоч частину орди подолати.
А вже весна проминула, наближалось літо.
Тож подався я до князя свого запитати.
Розказав про свого брата, що віднайти хочу.
Запитав, чи він ітиме. Той всміхнувся в очі:
- Ні, у Новгороді свому планую сидіти.
- Відпусти, - прохаю князя, - до Києва поки.
Схожу в похід із князями, брата відшукаю
Та і назад повернуся. Відпусти, благаю?!
- Іди вільно, - князь говорить, - на чотири боки.
Повернешся, візьму знову у свою дружину…
Отож я бігом зібрався та й в Київ подався.
Тоді якраз саме липень місяць починався
І Святослав клич збиратись до походу кинув.
Прийшли полки з Переяслава, прийшли із Волині,
Із Галича, із Турова…та й других чимало.
Уже в Києві і місця всім не вистачало.
Знайшлося й для мене місце в київській дружині.
Прийшло князів чималенько, лише брати князя
Іти в похід відмовились, мовляв, їм далеко.
Та і землі без пригляду залишить нелегко.
Звісно, що на них у князя засіла образа.
Десь у середині липня військо все знялося.
Подалися вздовж Дніпра ми по правому боці.
Поспішали. Підганяв князь на кожному кроці.
По дорозі ще й клобуків приєднать вдалося.
Тож зібралась чималенька в Святослава сила.
Ще й половці, очевидно, на нас не чекали.
Десь у степах знов набіги, мабуть, готували.
Тож рухалось наше військо уздовж Дніпра сміло.
Перейшли на лівий берег Дніпра й подалися,
Дійшли врешті до Єрелі, половців не стріли.
За Єрель Інжирським бродом. Там військо спинили,
Князі тоді полки свої оглядать взялися.
Далі військо розділилось. Попереду нього
Пішов князь переяславський славний Володимир.
Пішли з ним переяславці, киян трохи з ними.
І дві тисячі клобуків перед війська того.
А вже слідом усе військо тоді подалося.
Я з киянами був тими, що вів Володимир.
Ми рухались попереду ворога шукали.
Але половці, дізнавшись про нас, утікали.
Ми цілих п’ять днів даремно ганялись за ними.
Потоптавши степ даремно, назад повернули.
Дійшли тоді ми до місця, що Угол зоветься.
Думали, що тут на наших чекать доведеться.
А половці за тим часом, напевно, збагнули,
Що ми і є усе військо, всі сили зібрали.
Хан Кобяк орду очолив. Кинулись за нами.
Кобяк був тоді у силі, був хан над ханами.
Отож на отій Єрелі нас і наздогнали.
Ми з одного боку річки, а вони з другого.
Один в одного взялися стріли ми пускати.
Вони весь час намагались річку подолати,
Ми ж старались не пустити до берега свого.
Отак довго колотились, до князів послали
Аби до нас поспішали, бо ж мало нас зовсім.
І не втримаємось скоро, як тримались досі.
Князі ж, тільки-но про наше становище взнали,
Тут же помочі послали, з усім своїм військом
Обходити поза Єрель половців взялися,
Щоби шансів врятуватись ті зовсім не мали.
Святослав зумів так добре все розрахувати,
Що поміч прийшла до стану тоді, як все військо
Було в тилу у половців вже доволі близько.
І йому не вдасться полем хутко утікати.
Половці ледве уздріли ту до нас підмогу,
Вирішили, що все військо до нас підступає.
Кобяк тоді з нами битись одразу кидає,
Щоб орду порятували швидкі кінські ноги.
Та вже виявилось пізно, пастка вже закрилась.
Затисли ми орду кляту своїми щитами.
І лягла вона снопами на тім полі прямо.
Лише ті порятувались, що крізь нас пробились.
Хто не ліг на тому полі, у полон потрапив.
Ми їх сотнями в’язали, докупи зганяли.
Одних вождів більш десятка у полоні мали.
Кобяка самого в січі хтось у полон злапав.
Його потім у Києві стратити веліли.
Розгромивши лукоморських половців у битві,
Ми взялися навколишні простори шерстити,
Знайти вежі тих поганих у степу воліли.
І знайшли. Не всі, звичайно. Та досить багато.
Череди із табунами їхні прихопили.
Та багато родовичів з полону звільнили.
Серед них знайшов живого я і свого брата.
З перемогою вернулись ми у землю Руську.
Привели полон великий. Я взяв частку свою,
Що удалось прихопити після того бою
Та і з братом у Сіверську землю повернувся.

1.Я відкрию маленький секрет
Про повір’я незвичне, старе:
Що для щастя потрібно обом?
Як знайти ту єдину любов?

2.Хто кохання для себе відкрив,-
Той повинен пройти лабіринт.
Наче шахи, любов -то є гра:
Нині виграв, а завтра програв.

Приспів:
Не чекай, а шукай, не барись!
Бо любов – то складний лабіринт.
Не для всіх таємниця оця:
Як з’єднати свої нам серця?

3.Лабіринт у житті, звісно, є
Там, де двоє шукають своє.
Та непросто за серцем іти,
Один одного в світі знайти.

4.Хай підкажуть, можливо, зірки,
Де таємні до серця стежки.
Відгадати загадку чиюсь-
Половинку кохану свою.

5.Чи кохання, мов тінь утече,
Чи зустрінуться двоє іще.
Часом треба півсвіту пройти,
Щоби разом були я і ти.
П -в.

24.09.2025

Вже на луках відспівали коси
І не ходять зрана на покіс, -
Вже листочків пожовтілих стоси
Оточили давній верболіз.
Вже туман самотності обкутав
Холодком самотності мене,
Та чомусь не хочеться забути
Жартівливе, давнє, весняне.

Дідова осінь, дідова осінь -
Днів неупинних останнє тепло
Дідова осінь - сніг на волоссі, -
Зморшками вкрите ясне чоло.

Хочу нині бачити і чути
Навкруги доріг своїх красу, -
Хочу знову мати дівку руту,
Відчувати щастя поблизу.
Ще, мабуть, набутого не досить,
Раз нема ні спокою, ні сну, -
Раз душа похлипує і просить
Відтворити в спогадах весну.

Дідова осінь, дідова осінь
Входить безвинно у серце моє, -
Дідова осінь смуток приносить
І потаємних бажань додає.
25.09.25

Осінь потроху запалює листя,
тягнеться вгору димок.
Тускне природа, немає вже блиску.
в'ється клубок із думок.
Світ заховався за брамою наче,
ще й зачинив на замок.
Небо похмуре, здається, заплаче,
дзенькає суму брелок.
Осене, осене, в серці надія,
ти не спіши, почекай.
Бабине літо несе ейфорію,
Сонце ще кличе у гай.

Аркуш тіла свого підставляю під сонячний промінь.
Хай на білому щось намалює в рожевих тонах.
Нас багато у черзі до сонця, здіймаючих гомін,
На піщаних, річок, і озер, і морів берегах.
Намалюй мені ранок без плачу чиєгось і горя.
Без розривів, без диму, без крові, без болю і втрат.
Хай не сльози, а змиє вода річки, озера, моря,
Геть із пляжів Вкраїни усіх іноземних солдат!
Намалюй мені день, де панує жадана свобода,
Де кохання природно, як подих, як вітру ковток,
Не вимога Вітчизні служити де, а нагорода,
Де завжди буде чистим і затишним пляжів пісок.

06.07.2025р.

Не знають що творять потвори,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Не стало щоб нас в Україні –
готують Бухарський* кінець,
але наші гени єдині –
нас Божий чекає вінець!
Не наше, «Корейський сценарій»,
не зводить «Берлінську стіну» –
нам ворога бити як арій**,
успішно закінчить війну.


* У лютому 1220 року Чингісхан дійшов до Бухари…
** ārya - «благородний, шляхетний, світлоносний, або вельможа», арії протиставляли себе «нешляхетним» чужинцям «турам», «дхаса».
Характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій. Це легендарні бійці, здатні поодинці боротися проти тисяч озброєних людей. Такі загони існували серед арійської варни кшатріїв, аналогу прошарку українського суспільства – козацтва.

25.09.2025р. UA

За кожним кроком біль долаю,
крокую хворим в небуття,
і босоніж дійду до раю,
до пекла — вистачить взуття.
Байдуже вже, куди крокую,
дивлюсь — позаду все життя.
Ні літ, ні днів не наторгую,
бо сам у себе все відтяв.
Не так жилось, не так писалось,
не те у пам’яті лягло,
що розцвіло — не зав’язалось,
а решта зовсім не цвіло…

…та ні, то так… на себе наклеп,
я вірю, слово ще цвіте,
на дні осяде бруду накип —
і людство прийме слово те.
Тому пишу, ще є година,
чи трохи більше… на життя.
Поки живу — я ще людина,
помру — частина небуття.

Серпень, 2023

А плакуча верба
Нахиляє віти.
В Україні війна,
То чому радіти.

А плакуча верба
Віти нахиляє.
Скільки сліз пролила,
Бог один лиш знає.

Гинуть діти її -
України-мами,
Котрі від ворогів
Землю захищають.

І плакуча верба
Усе плаче-квилить,
У скорботі вона
Свої віти хилить.

2025 р.

Тиша дарує мені глибину,
Вмію читати самотності знак.
Думка прозора стискає, однак
Знаю: навряд чи її омину.

Ніби у храмі своєму зі сну
Сяє беззвучність, неначе маяк.
Тиша дарує мені глибину,
Вмію читати самотності знак.

З темряви кличу примхливу весну
Серед красивих осінніх відзнак.
Вічно шукаю свій шлях, мов хижак
Та обираю стезю мовчазну.
Тиша дарує мені глибину.

Всує ти в суєті
стоїш, стовбичиш, Сталіне,
старанно стертий старий –
історії протиставлений.

Стиха ступив в застій
з конституційними святами
і заганяв у стрій
наказами заповзятими!

Ні! Сталініст не стомивсь
стіною стальною сунути!
Стоп! Стрепенувсь комунізм,
бо навпаки простуємо…

Усує ви в суєті.
Стали тепер бюрократами.
Перестворити світ
думаєте лопатами?..

Смертник спустив стосій.
Стяги страхає ґратами.
Спруте, спинися… Стій!
Хіба я у тебе стрілятиму?..

25 січня 1990 р., Київ

У царстві снігу, як у задзеркаллі,
Все навпаки і манить глибина.
Тебе провалля снігу налякало,
Що пропікає до самого дна.

У царстві снігу безконечнім, давнім
Мороз сягає глибини віків.
Проймає пісня снігу, ніби дайни,
Які не мають зримих берегів.

Немовби спис пронизливий і гострий,
Так воля снігу в тебе проника.
І думка снігу, як вселенське горе,
Спадає тихо, як років труха.

19 лютого 2024

1.Білим світом сум
Тайно спокій крадне.
Від печальних дум
Серця квітка в’яне.

Приспів:
Хай журба-печаль
Буде трохи світла,
Бо в житті весь час
Дуже мало світла.
Мов листочок, я
Відірвусь швиденько.
І печаль моя
Зникне десь далеко.

2.Осене моя,
Ти, як вечір, близько.
Чом сумую я
Часто тишком-нишком?


3.А чому журба
Знову день мій крає?
Осінь, як верба,
Схопить, не пускає.


4.Небо, як струмок.
Та не перескочеш.
То ріка думок,
Хочеш чи не хочеш.

5.У вечірню даль
Десь полину легко.
Понесу печаль
Я, немов лелека.

Приспів.


22.09.2025

Причепурена ти у барвисте,
Ніби квіти цвітуть у степу,
А на шії червоне намисто.
Ти народжуєшся за добу
У руках українських майстерних –
Оберіг із шматочків тканин.
Уособлення ти характерних
Сподівань задушевних глибин.
Ти мала, та наповнена змістом!
Без очей, але бачиш усе!
Особлива ти і особиста,
Бо, щось тепле, твій дотик несе.
Пригорну тебе, наче дитину,
Намилуюся щедрістю фарб.
Має безліч скарбів Україна –
Лялька-мотанка теж її скарб!

17.09.2025 р.

Село розбомблене під обрій,
Ридання чуть і дронів свист,
Не плачте, все в нас буде добре -
"Втішає" псевдооптиміст.

Поза кордоном діти, вдови,
Вже півнароду - хто куди.
Та буде все у них чудово --
Іще повернуться сюди.

Та скільки горя ще зазнають,
Допоки схаменеться світ.
Прийдуть до пекла замість раю --
Складай, плането, заповіт.

Усіх накриє чорна хмара,
Китай і Індія удвох --
Півсвіту ядерним ударом
Розіб'ють, щоби світ цей здох.

Росії друзі -- демократам
Промиють мізки назавжди,
Нас полікує "мирний" атом,
Дасть демократії п.зди.

Ви, оптимістики хоробрі,
В "неописуемый восторг"
Прийдете. Буде вам все добре --
Та тільки років через сто!

23 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

 
У середу близько п’ятої ледь розвидниться
Нишком зачинить у спальню двері
Лишить листа, що все мовить за неї
І на кухню сходами, носовичка
стискаючи
Двері тихцем зачинивши вхідні
Ступить нарешті надвір
 
Дім (Ми їй віддали життя)
Покинути (Пожертвували життя)
Час (Усе, що гроші придбати могли)
Дім покидає в якім самотіла (Прощавай)
Вона роки
 
Далі хропе батько, жінка, влізши в халат
Схопить листа прочитає умить
На самоті, біля сходів униз
Зі сльозами кричить чоловіку
Бебі пішла чогось –
Так не подбати про нас усіх –
Як тепер бути мені?
 
Їй (Ми не зважали на себе)
Обридло (Жодної думки про себе)
Вона (Ми пробивалися через життя)
Тих покидає із ким самотіла (Прощавай)
Усі роки
 
П’ятниця, о дев’ятій, зовсім далеко геть
Ось уже й зустріч призначена нею
Із хлопцем, що тямить на мототрейді
 
Втіх (Що ми робили не те)
Їй треба (Як осягти, що не те)
Бач (Є такі речі
Котрих не придбати)
Бажання власні усе притлумляла (Прощавай)
Вона роки
 
В домі отім (Прощавай)
 
 
 
 
 
 
 
 

Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.

Сну розкидані крихти змітаються кавою чорною.
Піднімається світло, і айстри підпалює синь.
Що там, Боже, Ти мелеш небесними синіми жорнами?
Сині скельця розбитих надій ніч і день переповнили.
Що Ти, Боже, назавтра по наших молитвах даси?

Холодні іскри зорепаду
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
23.09.25

Пізньої осені деньки такі короткі.
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє.
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось вирина поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього срібне сяйво сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно,
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

(Сонет)

Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?

Чом на її теренах жах цей стався?
Чи фарб колись жаліла золотих?
Як відбулось, що тих хто милувався,
Нема в живих?

Чому мільйони кинули домівки,
А ті хто залишилися – тремтять?
І у полях не квіти, а кінцівки!
Міста горять!

Земля знівечена, в скорботі небеса!
Кому потрібна осені краса?


6.09.2025р.

Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.

Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю каміння,
а знаходжу бурштин у холоднім піску.

Та коней не жену, хай пасуться на волі —
не зозуля, а небо роки́ роздає.
Золотий день вплітаю в літа сивочолі
поки б'ється закохано серце моє.

Поки сльози тобі довіряю пекучі,
шаленію від щастя в обіймах палких,
я відважно долаю кичери та кручі —
в життєдайнім коханні — твій видих, мій вдих.

22.09.2025р

Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.

І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
А я сказать не можу "так" чи "ні".

Червоної калини кетяги дозріли,
І як туман проникла сивина.
І де блукав до цього погляд милий?
Очей осінніх скаже глибина.

Сріблястою душею сплів вінок із мирта,
Зелений спалах світла від стебла.
Роки пройшли. Від іскри запалала скирта,
Додало літо бабине тепла.

Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.

Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Кохання світ, немов капкан,
Любов моя міцна така!

Любов прекрасну, як весна,
Тобі несу, мов тихий щем.
І хай серця співають нам
Кохання пісню давню ще.

Моє ти сонечко ясне, -
Тобі я кажу щиро так.
Веди мене, кохай мене,
Моя любове золота.

І щастя миті, як в кіно,
Дарує доля нам обом.
Тобі признаюсь знов і знов,
Кохай мене, моя любов!

22.09.2025

Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.

Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Ти ж знаєш, що не можеш, він є сущим.

Він відповідь на зов твоїх бажань.
Він відповідь. І виклик. І зізнання.
Між вежами уникнень й сперечань
прокладена дорога для кохання.

Спокуса щирістю з-поміж усіх спокус
є найінтимніша, найглибша, найпалкіша.
Ти відчуваєш доторк її вуст
і хочеш, щоб торкалася частіше.

24.05.25

Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Неначе літ згорілих дим
Всього заліплює і душить,
Бо сяйне робиться блідим,
Бо смерті страх лякає душу.
22.09.2

У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.

Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Крізь усе життя указували шлях.

Хоч, напевно, відхилявся від маршруту,
Бо до храмів я не часто завертав,
Та з людьми відвертим намагався бути
І святого у вірша́х не попирав.

Тож прошу́ Тебе мій почерк ущільни́ти,
Щоб на чистих сторінка́х мого життя
Удалося мені щастя умістити
Перед тим, як відійти у небуття.

А на аркуші останнім Ти по праву, –
Трохи згодом, – епіграму напиши:
«Він не втратив честі і не зрадив слави,
Смерті не боявся, жити не спішив»...

Вересень 2025 року

 
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік ріки-от
Вона прибуде повсякчас, своєю ниткою зашити швидко
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Ужеж, не робить нерви, не тре зайвини
Вона ходить, як Бо Дідлі, не потрібен костур їй
Нерозлучна зі своїм чотирнадцятим калібром
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Ужеж, мені потрібна екскаваторка, відганять мерців
Чи сміттєвозка, вивантажить щось із голови
Вона доставить все належно, доставить навіть більше
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
 
 
 
 
 
 
 

Білосніжна стіна,
А на ній біла рама.
В білій рамі вікна
Намальована драма.
Чорно-сірі тони
Захлиснули картину,
Перекрили вони
Хмари ультрамарину.
І без просвіту дощ
На дахи з теракоту,
Що принишкли уздовж
Загород живоплоту.
Експресивні мазки
“Умбри” з
“Окисом хрому”!
Я майстерність руки
Енергійну, невтомну
Визнаю через скло,
Крізь краплини на ньому.
Різнобарвне житло
У провулку вузькому.
Віддзеркалення стін
Бачу в срібних калюжах
І вікон білих сплін
Безнадійно байдужих.
Штри́хи пензлів тонкі,
Та здається побачив
У одному вікні
Очі дівчини, наче.
І ці очі сумні
У цю ж саму хвилину
У своєму вікні
Цю ж малюють картину.


9.06.2025р.

В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Гетьмани весь час метались, в крайнощі вдавались,
На підтримку простолюду й полків сподівались.
А як людям було можна щось в тім зрозуміти:
Кого нині воювати, а із ким дружити,
Коли, навіть, полковники не часто те знали,
А то з гетьманом відкрито ще й ворогували.
Богдан, коли з москалями дружити затіяв,
Про підтримку України царським військом мріяв.
Та москалі іне надто йому помагали,
Бо про власні інтереси в Україні дбали.
Тож Богдан у вузькім колі говорив, бувало,
Що москалі в Україні всюди носа пхали
І, що, мабуть, доведеться їх вже в шию гнати,
Бо інакше Україні спокою не мати.
Для народу ж того, звісно, ніде не казали.
Тому «зрада» Виговського, наче громом стала.
Тут дружили із Москвою – до ляхів вернулись.
А ще ж ляські ті утиски людям не забулись.
Тож старшині люди «в рота» тільки заглядали.
Що казала та старшина – так і поступали.
Як полковник мріяв собі булаву дістати,
То міг запросто всі плани гетьманські продати.
Так було із Барабашем, що Москві продався.
І від нього цар про плани гетьманські дізнався.
Гетьманові проти нього прийшлось воювати,
Вийшов батько проти сина, а брат проти брата.
Москалі ж боялись дуже козацької сили,
Тож по містах у фортецях у міцних засіли.
Учепилися кліщами - спробуй відірвати.
Треба власні міста з боєм тільки було брати.
Звісно, в Києві найперше москалі засіли
І міцну собі фортецю бігом спорудили.
Засів клятий Шеремєтєв, мав війська чимало.
Правда, ще на Киселівці й козаки стояли.
Полк козацький вів Яненко. Був з гетьманом в згоді.
А от наказний Дворецький (підлої породи),
Мабуть, мріяв з москалями кар’єру зробити,
Шеремєтєву секрети угодився «злити».
Сам Виговський вже зібрався в похід вирушати,
Москалів із України скоріш виганяти.
З ляхами вже замирився і татар покликав.
Так, що сила в нього була на той час велика.
Рушив на Лівобережжя, а, щоб спокій мати,
Треба в Києві москальське військо блокувати,
Щоб не вдарило із тилу, не зробило шкоди.
Велів братові Данилу вирушать походом.
Дав полковників у поміч, татар на додачу.
Велів стати над Либіддю, аби москаль бачив
І сидів в своїй фортеці, як в норі глибокій.
Тоді можна сподіватись гетьману на спокій.
Ледве дійшли до Яненка гетьманські накази,
Як Дворецький москалям те доповів одразу.
Ті бігом заворушились, укріплятись стали.
Часу, щоб підготуватись вони вдосталь мали.
Заготовили припаси, стіни укріпили
І козацької навали чекали, сиділи.
Підійшли полки козацькі, над Либіддю стали.
Ще нічого не робили, мов на щось чекали.
Скоро підійшов Данило Виговський з полками
І татарами, москальські пости розлякали,
Завернули їх худобу, табуни забрали,
Щоб москалі у облозі харчу менше мали.
А козаки ще взялися воду городити,
Щоби москалям у місті не було що пити.
Повелів іще Яненку, нехай виступає
І всіх москалів на Подолі в кайдани хапає.
А вже скоро і сам рушив він фортецю брати,
Хоча інше повеління отримав від брата.
Та ж схотілось, мабуть, слави й здобичі багато.
А москалі його стріли, узялись стріляти.
Ті постріли до Яненка скоро долетіли.
Зрозумів він, що Данило все ж рушив на «діло».
Хоча сам був не готовий та не став зважати:
З Киселівки на Замкову велів наступати.
Інші полки штурмували Золоті Ворота.
Та москальськії гармати взялись до роботи.
Дертись на високі кручі під вогнем ворожим –
То не кожне зовсім військо учинити зможе.
Москалі усіх відбили, від мурів прогнали.
Козаки аж під Печерським монастирем стали.
Узялися шанці рити. Підійшли татари.
Небо нічне поволеньки затягнули хмари.
Данило (уже не знаю – з радості чи з горя)
Зібрав собі полковників, мав горілки море.
Заходились «святкувати», добряче набрались.
На нічний набіг москальський все ж не сподівались.
Козаки на них дивились, кинули роботу.
Кому ж після того бою випить не охота?
А москалі на світанку таки налетіли
І увесь козацький табір ущент погромили.
Данило не похопився боєм керувати,
А на коня бігом скочив, кинувся втікати
До Дніпра, там сів у човен, добивсь до Трипілля.
Звідти він і його люди на підводу сіли
Та й у Корсунь, далі в Білу, щоб військо збирати.
А полковники теж слідом подались втікати.
Один – пішо, той в сорочці одній залишився,
Ледве міста полкового свойого добився.
І татари утікали звідти, що є сили,
У Либеді на болотах коней загубили
Із сідлами, із юками – тож пішо втікали.
А Яненкові козаки нічого ж не знали.
Думали, що то Данило взявся штурмувати,
Тож кинулись з Щекавиці москалів збивати.
І вже майже були збили, наспів Борятинський
І гуртом-таки відбили козацькеє військо.
Поки бились козаки там, Шеремєтєв клятий
Устиг загін на обоз був козацький послати.
Хоч-не-хоч, а козаченькам прийшлось відступити.
На тім, власне й закінчилась та невдала битва.
Понадіявся Виговський на рідного брата,
А той з-за своїх амбіцій перемогу втратив.

Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь

приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Скільки світла і любові
Має осінь?

Осінь гарна, осінь класна.
Сонця гами.
Наче фея ти прекрасна,
Йдеш із нами.

Літо бабине красиве,
Лиш минеться.
Гарна осінь в барвах дива
Нам сміється.

Клени в небі наче тануть
Златолиці.
Знову нас рясні вітають
Чорнобривці.



Тиха, щира і привітна,
Ніби мати.
Так і хоче осінь листям
Обійняти.
приспів.

Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.

Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Вже нічка розсипає ясні зорі.

І знову пестиш водоспад волосся,
В душі, як Морзе, стукає ``люблю``.
А може, це мені лише здалося?
Вночі наснилось... Сплю я, досі сплю...

Полиці пам'яті наповнені ущерть
Осмученими спогадами юні...
Вже тричі серце стискувала смерть,
Вливала тьму в роки мої безжурні.

Охороняла неня. Брала біль
На себе. А тепер її немає...
Вона тепер блука між Лети хвиль,
В земне вернутись пекло прагне з раю.

Не варто, мамо. Місце тут лихе,
Орда плюється трутою на світло.
Сьогодні в дім наш прилетів "Шахед",
Убив моїх друзяк дитинства підло.

Пишу. Але дрижить моя рука,
Допомагай із потойбіччя сину!
Ми стрінемося. Тільки зачекай,
Йде боротьба за неньку-Україну.

21.09.2025р.

(Київ. Вулиця Василя Кучера, 2А. В цьому під'їзді жили троє моїх однокласників. Поруч моя школа та дитсадочок. Решту розповідати не можу. "Іскандер" усе зруйнував).

Минулого немає, майбутнє - не настало, -
Невпинним сьогоденням живу собі помалу, -
В садочку клопочуся, з онуками вожуся
І корисні поради накручую на вуса.
Копійку кожну зважую та лаюся сердито
На тих, що і на старості перешкоджає жити.
Але наперекір їм, і клопотам чималим,
Хитаючись од втоми, життю радію далі.
21.09.25

Всюди листячко жовтаве,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.

Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
Бо пожовкне й потемніє,
Може й трохи посіріє..

А як морозець притисне,
То боїться того листя
Й на шовковиці зеленій
Край городу біля клена.

2020 р.

1
Гей, там, в тилу,
в квартирі, чи в своєму домі,
ти депресуєш у страху.
чи сохнеш у якійсь утомі!
Лишай те все, - на передку,
в бронежилеті, у шоломі,
ти на покликанні шляху,
а не в переляку полоні!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2
І що тепер оті дрібні -
минулого життя напруги?!
Межи тутешньої рідні,
між побратимів - не до туги!
І на війні, як на війні, -
ти обираєш тільки рухи,
і тягнеш руки й уві сні -
щоб друга витягти з непрухи!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2025

Повертаюсь по колу в свої рубежі,
Стоячи на новій небезпечній межі,
Де уже не лякають старі міражі,
Де і страхи тікають, немовби вужі.

І цей рух по спіралі, прадавній закон,
Він мене закував у цепи заборон,
Де не пройде вродлива тендітна Манон,
Запросивши в гармонію первісних лон.

Нам не вирватись з давнього цього шляху,
Що судився, як фатум, на нашім віку.
Ми сидим, як ворони на ветхім суку,
Проклинаючи долю безжальну таку.

Повертаюсь по колу в ніщоту, у крах,
Де спочине навіки утомлений страх,
Де надії розвіють на лютих вітрах,
Де енергія гасне в безмежних віках.

8 січня 2024

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Із Олександра Пушкіна. Досі не перекладалося.

1.
Ось, перешедши міст Кокушкін²,
уперши дупу в парапет,
з мосьє Онєгіним сам Пушкін
стоїть, дивіться, тет-а-тет.

Не удостоюючи зглядом
твердиню влади, цей гордій
вмостився до фортеці³ задом...
Не плюй в криницю, милий мій.

2.
Пупок просвічує зухвало,
назовні цицька – втішна мить!
Тетяна папірець зібгала,
бо в неї черево болить.

Вона прокинулась на зірку, –
відради не було вві снах, –
й мерщій подерла на підтирку,
звичайно, «Невський Альманах».


(2025)