Хлюпотить, хлюпотить, хлюпотить,
Ніби вічність незрима кипить,
Мов стікає по краплях з дощем
Невідчутний зворушливий щем.
Наче струм протікає по них,
Невідступних, холодних, струнких.
Продиктовує ритміку Бог
У посланні до багатьох.
Дощ встановлює рамки життя,
Переміщує до забуття,
Ніби в тундру холодну й німу,
В безнадійність, самотність саму.
Дощ встановлює ритм, що новік
Відбивається в серці калік,
Що понівечив час, як різник.
Дощ в єство невідчутно проник,
Погасивши чуття, ніби жар,
І завдавши останній удар.

27 вересня 2021

Було то в часи далекі по створенню світу.
Уже люди від Адама світом розплодились,
Скрізь вже господарювати вони заходились.
Треба було чимось з поля врожаї возити,
А люди не знають воза, на санях все возять.
Взимку-то воно і добре та влітку страждали,
Бо коні ті сани ледве по землі тягали.
Менше часу у роботі, аніж у дорозі.
І не було того майстра, хто б міг щось зробити.
Тож покликав Господь Павла і Петра святого,
Каже: - Досить вам блукати навкруг раю цього,
Ідіть краще пошукайте по білому світу,
Хто би щось таке придумав, аби краще людям.
Щоби легше урожаї було їм возити.
Одяглися тоді святі у звичайні свити,
Взяли по окрайцю хліба та й блукають всюди.
Ідуть один день, ідуть другий, ідуть вони третій,
У зустрічних всіх про майстра такого питають.
Люди знизують плечима, «Ні!» - відповідають.
Мов, нема такого майстра зовсім на планеті.
Тож прямують вони далі. Дійшли до болота.
Бачать – хижка невелика на курячих ніжках.
Уже, видно давно стоїть, похилилась трішки.
А в тій хижці крик і гамір, мов в пеклі у чорта.
Злякалися Павло з Петром, хотіли втікати.
Але Петро Павлу каже: - Чого нам боятись?
Ми ж святі. Ходім до хижі, зможемо дізнатись,
Хто там, що там у тій хижі може витворяти?!
Тож набралися відваги й на поріг ступили.
Дивляться, а серед хижі конструкція дивна
На колесах. Біля неї лише чорт єдиний
Туди-сюди ту рахубу смика, що є сили.
Метушиться навкруг неї, то до дверей тягне,
То до вікна. А вона все то зачепить дишлом,
То колесом десь застрягне. Чорт лається лише.
Витягти ту штуку з хижі чимскоріше прагне.
Побачили те святії та й давай кричати:
- А що це ти тут, нечистий, робити зібрався?
Чорт почув сторонній голос, одразу злякався.
Та побачив Петра й Павла – кому ж їх не знати?!
Отож каже: - Та от, бачте, зробив собі воза,
Щоби грішників у пеклі в казани возити.
Та не можу цього воза викотити звідти!
А в самого від розпачу аж на очах сльози.
- Е, - говорять святі йому, - віддай нам цю штуку,
Ми її самі із хижі будем витягати!
- А навзамін що за воза ви зможете дати?
- Та дамо вівса й ячменю тобі повні руки.
Чорт подумав та й погодивсь: - Беріть його, - каже.
Ті віз швидко розібрали, на подвір’я сперли.
Утомилися страшенно, що ледве не вмерли.
Подивилася на теє ота пика вража:
- Тепер, - каже, - віз надворі – уговір забудьте.
Не віддам я віз нікому! Святі і озлились
Та страмити того чорта разом заходились:
- Як не даси, тобі, чорте, спокійним не бути.
Ми тебе як перехрестим, то не буде в тебе,
Ані воза, ані вівса й нічого другого!
Страшно, навіть зробилося чортові від того,
Щось тихенько попід носа пробурчав про себе.
- Добре – каже, беріть воза, - а мені давайте...
Що ви там пообіцяли, бо не пам’ятаю.
- Ти спочатку цього воза докупи складаєш,
Коли він отут вже буде зібраний стояти,
Тоді й скажем! Чорт зітхнув та узявся робити.
Зібрав воза та і знову у святих питає:
- Так що я за того воза отримати маю?
- Очерет ми обіцяли. Можеш володіти!
Пішов чорт у очерети на весь світ сердитий.
А святі узяли воза та й людям віддали.
Аби вони на тих санях добро не таскали,
А могли на возі легко увесь скарб возити.
Їздять возом добрі люди, а люди пихаті
Навидумували брички, бідарки, карети.
Та і їздять. А чорт сидить собі в очеретах,
Тих, які не вірять в Бога, звик звідти лякати.

Я у по́шуках тепла
заплела журу́ у ко́си
і до тебе в дім пішла.
Увійшла до тебе боса…
Ти канапу застелив,
напоїв духмяним чаєм,
вийняв душу із імли
і згадала, що жива я!

Дорожу́… Я тобою дорожу́!
У душі, у душі без тебе темно…
Не скажу. Я нікому не скажу,
та боюсь покохати невзаємно!.

Посадили квіти ми,
зустрічали ра́зом ранки,
але посеред зими
завітала в дім коханка…
Розчини́лися як дим
почуття святі́ та чисті
і полинули туди,
де кружляє жовте листя.

Та дорожу́… Я тобою дорожу́!
Ти моя, ти моя єдина мрія!
Не скажу. Я нікому не скажу,
що люблю, що кохаю без надії…

Шлях до тебе віднайшла,
бо уміла все і знала,
а отруєна стріла,
твоє серце пронизала.
Ти до мене схолоднів
і зів’яли наші квіти,
і немо́жеться мені,
і гуляє в домі вітер…

Залишу́… Назавжди́ зали́шу дім
і піду́, знов піду́ блукати світом.
Розповім, все довкіллю розповім,
і прощу́, і віддам всі болі вітру!.

Зима у хутрі білім красувалась.
Новий округлим оком зиркав місяць.
Зірок, як пагонів, зійшло чимало,
І кожна з них таїну наче містить.

Одна, яскрава, саме нам мигтіла.
Долоні у долонях любо грілись.
Своє сніжинки розсипали мливо,
Вражав навкруг м'який зимовий килим.

Як тут не милуватися красою!
І світ здавався юним - добрим, світлим,
Наївним і веселим, трохи сонним.
Ми не чекали у житті завії.

Мене отам шукати треба,
Де світу вічні образи, –
Я – вітру рух, я – голос неба,
Я – блиск недовгої грози.
Але немає запоруки,
Що принесе вам пошук зиск
І доторкнуться ваші руки
До мене десь, на мить, колись.
Напружте слух, закрийте очі,
Відчуйте прояв поривань, –
І я з’явлюсь до вас охоче
В уяві, як за мрії дань…
19.01.25

Коли́ душа́, набра́вши ві́ку,
не відпуска́є час гірки́й,
у кра́плі се́рця – мо́ре кри́ку,
у срі́блі мі́сячнім – думки́

скида́ють лебеди́не пі́р’я
і зодяга́ються в луску́.
В тобі́, забу́тий до сих пір я,
буду́ю спо́мини з піску́.

Піщи́ни вті́хи золото́ї
вбира́ють теплоту́ доло́нь –
і сті́ни ди́хають тобо́ю.
Щоки́ моє́ї не соло́нь,

над мо́рем ча́йкою озви́ся
і накиги́ч вітра́м себе́ –
до но́ти ви́браної ти́ші
із тре́моло семи́ небе́с.

І надиха́й – весни нади́хай
непереве́ршено в рядки́.
Коли́ в душі́ безме́жно ти́хо –
ловлю́ на слу́хавку гудки́,

на о́ко припада́ють ви́сі,
перо́ наро́джує слова́.
У срі́блі мі́сячнім – уми́вся,
у кра́плі – мо́ре вколиса́в.

У когось біль , у когось страх
В душі живе й панує 
А хтось без жалю у очах
Зло страшне планує

Кричать усі на різні теми 
Лунають гучно звідусіль 
У них усіх свої  проблеми 
Кожен  має власний   біль

Проблеми хлинуть знов сповна
В серці одразу все  причаїлось
Різні шляхи та доля одна 
Усе навкруги в одну мить  розмаїлось

Думаєш:де правда,брехня?
У своїх  душевних кайданах
І враз , і щораз, і знов навмання
Серце сховалося в ранах

Розгубився  в власних мріях 
Плутанина все в житті 
В серці лиш твоя  надія 
На майбутні всі статті

І в душевних ти кайданах 
Загубився враз в думках
В глибині ти все у ранах 
Кожний раз долаєш страх

Ти не дивишся навколо ,
Бачиш лиш окремо зло ,
Що в житті все кольорово
Не відчуєш , всеодно

У когось біль , у когось страх
В душі живе й панує 
А хтось в барвистих кольорах
До мети крокує

…

В кутку тихенькому сиджу,
Лізуть думки надзвичайно ніжні.
 Хвилину й наступну я проводжу-
 Спокійно складаючи вірші.
 Мені не потрібна ніяка з компаній,
 Я впевнено скажу галасу ні.
 Пройдусь по галявині, збираючи гравій,
 Тихенько, самотньо , немов уві сні
 З вікна нові образи собі виглядаю,
 Картини малюю в голові кожен раз
 Гордий я , як щораз прославляю:
 Спокій і тишу, життя без образ
 Творю в кожну мить, вдень і вночі,
 Придумую знову яскраві я рими
 Й ніжні думки, мов ті глядачі,
 3 якими я надзвичайно щасливий..
 Радію магічному подиху тиші
 Мир і любов охопили мене
 І кожен раз, складаючи вірші-
 Відчуваю той біль, що мимо іде..

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

 
нема в цій хаті млинка
для любителів унаочнень
є швидкорозчинна бурда
але чим її розвести
 
шукати пояснень тут
необов’язково— не конче
тління за кошт життя
лукавих людей простих
 
& пишеш пости свої
до емісарів ночі
звично
без заохочення
пишеш оце пости
 
 
 
 
 
 
 
 

Це не у твоєму вимірі,
І не у твоєму виборі,
В жодному фільмі,
Витворі,
І немає таких очей
Яким би приснилися обрії
Любові настільки великої,
Що обрії за повіками
Змогли б обійтись без мечів.
Взагалі обійтись без історії:
Без дотиків часу й простору,
Без гніву, без схлипів, образів,
Без сміху і без речей.
Це не у твоєму вимірі,
І не у твоєму виборі,
В жодному фільмі,
Витворі,
І немає таких очей.

4.10.2021

Різдвяна колядка "Щедрик» Миколи Леонтовича стала символом новорічних свят у всьому світі.
Вона надзвичайно популярна в англомовному аранжуванні як світовий хіт "Carol of the Bells".
Український композитор трагічно загинув від рук катів тогочасної влади. Йому було лише 43 роки…


Тримав він небо, як атлант,
хоч на землі був безпорадний…
Його вбивали за талант,
його вбивали за порядність.

Вбивали ті, хто там, внизу,
за те, що був він значно вище…
Дружина стримала сльозу,
але не посміхалась більше…

Від Вашінгтона до Дрогобича,
з‘єднавши в ціле полюсИ,
лунає «Щедрик» Леонтовича -
цей символ віри і краси.

2025 рік

З покрівлі за каплею капля
Зривається лунко: Дзень!.. Дзень!..
Розкисла, розбухла, розм’якла
Земля проти сонця удень.
В багнюці та сирості кури
Гребуться й сокочуть гуртом,
А в душу синички зажура
Побігла неспинним струмком.
Співучу не тішать прогнози
Й відлиги гульба навкруги, –
Не лускають більше морози,
Водою взялися сніги…
18.01.25

Хоч твердий, немов горішок,
І міцний, неначе в’яз, –
Потерпаю від насмішок
І зневажливих образ.
Облисілий, товстопузий,
Низькорослий і пияк, –
На відміну від всіх друзів,
Вірші шкрябаю сяк-так.
Наступив ведмідь на вухо
І на ногу в сосняку,
Бо не маю ані слуху,
Ні проворності в танку.
Мовчазний і вайлуватий,
Але щирий гострослів, –
Научився дивувати
Поведінкою митців.
Так, бува, згинаю спину
Перед ними, що котрийсь
У долоню гривню кине,
Інший – здійснює каприз.
І вином так повнить кухля,
Що всі бачать опісля,
Як роблюся більш округлим
Та ще нижчим трохи я.
17.01.25

Блазень планує стати вождем, о!
Ждемо?

2025

Із ревністю біблійного пророка
Я йшов на перепони по життю,
Без сумнівів, не давши каяттю
Ні разу запорошить собі ока.

Аж ось настав кінець тому путтю,
А в серці – лиш скорбота та морока…
Й мені тепер всі відчайдушні кроки
Походять на анатему буттю.

Востаннє пісню соловей співає
Ось тут, на крутозламі двох світів,
Між тьмою небуття й життєвим гаєм:

Мені не любо те, чого хотів.
Колись, було, сновидів ясним раєм,
А стрів руїну та прощальний спів.

Гармонія світу
в інерції сфер,
де світло та вітер –
це дотик тепер.

Акорд семи звуків
та сім кольорів,
це простір для гуків –
це час Божих слів.

Із Вод Океану,
як лебідь* чи гусь*,
послав Бог жадану
увагу на Русь.

А правда, як вимір,
як радість вона,
і князь Володимир
відчув це сповна.

В руці кия досить
смирять забіяк –
з хрестом вірні** носять
від Києва знак***.

Так, Дух і Марія –
віки і віки,
Любов і Надія,
та в наші роки:

знедолені всі ті,
настав точно час
Отця запросити,
привів аби нас!

* (гуси-лебеді) на водах символізує першосвітло, де з води виникає простір, час і фізичний світ, тобто з Небесного Океану;
** чиновник збору податків та інше на Русі (вірний), що діяв від імені київського князя Володимира – вірні в містах Русі;
*** підвіску зі сплаву на основі срібла та міді розміром 3х4см, де зображено голову оленя з хрестом як символ повної влади від київського князя Володимира, це як сучасна гербова печать. До речі на гербі Білогородки під Києвом (до середини XIII століття місто Білгород – де була заміська садиба князя Володимира) – лебідь на водах. Серед 12 знайдених підвісок хрест на тризубі мають підвіски з Білогородки та з Чернігова.

16.01.2025р.

P.S.
Шана тобі, читач уважний,
бо розум маєш всеосяжний.

Один відомий соловей з боліт
Натьохкав, що їх чахлик невмирущий
Лежить у холодильнику, а сущий –
Його двійник, який лиш дурить світ.
Хтось вірить тому тьохканню, хтось – ні.
Та прикладів в історії чимало,
Коли царями двійники ставали.
Один із них і пригадавсь мені.
Про Дарія відомо всім, мабуть.
Це той правитель персів, що поперся
Скоряти скіфів і у край наш вдерся.
Гадав, що скіфи з хлібом-сіллю ждуть.
Та трупом війська увесь степ встелив
І сам заледве звідси врятувався.
Отож, дарма у наші землі впхався.
Хоч декого цей приклад не навчив.
Та не про те розмову я почав.
Цікаво те, як став він царювати.
Хоч його рід був знатний і багатий,
Та на престол, одначе, прав не мав.
Потомки Кіра правили тоді.
Сам Кір в Центральній Азії загинув,
Державу на Камбіза – сина кинув.
А той одразу опинивсь в біді,
Бо заколот в країні запалав,
Взялись за зброю скорені народи.
А то для брата Бардії нагода,
Який царем теж бути забажав.
Камбіз оті повстання придушив.
До брата ж вбивцю потайки направив
І той-таки вчинив ту підлу справу.
Камбіз те в таємниці залишив.
А сам Єгипет покоряти взявсь.
Кривавий шлях позаду залишався.
А тут гонець із Персії примчався
І вість погану той Камбіз дізнавсь.
Що, наче, «вбитий» брат його живий
І тепер він на троні воссідає.
Камбіз тепер ніяких прав не має.
Від новини той став страшенно злий.
Рішив назад із військом повертати.
Та доля злий зіграла жарт із ним,
Бо він мечем поранився своїм,
Як на коня свого збиравсь сідати.
Від того, кажуть скоро й дуба дав.
А Бардія став правити спокійно.
Він слави не шукав собі у війнах.
Із бункера свого не вилізав.
Аби народ підтримував його,
Дав на три роки звільнення з податків.
Та перестав до себе знатних звати.
А ті ураз задумались – чого?
Хтось чутку поміж персами пустив,
Що той не може буть Камбізу братом,
Скоріше маг проклятий Гаумата
У Сузах владу царську захопив.
Один, хто збагатився на війні,
Рішив до правди, врешті, докопатись.
І у доньки своєї став питатись
Таємно – чи то Бардія, чи ні.
Вона ж в гаремі царському була,
Тож до «царя» якиїсь доступ мала.
Хоч Бардію в лице вона не знала,
Отож по виду взнати не могла.
Та батько їй приміту передав,
Що Кір колись, через якусь провину
В темницю царську Гаумату кинув
І там відрізать вуха наказав.
Тож, якщо вух в «царя» того нема,
То він не справжній… Та вночі і взнала.
І батькові новину передала,
Що то зовсім не Бардія, а маг.
До себе знатних він шістьох позвав
І розповів, про те, про що дізнався.
Ще і богами перед всіх поклявся,
Що саме правду він їм розказав.
Ті розгубились: що його робить?
Хоч ненавистю їх серця палали,
Але ж самі собі не довіряли.
А раптом хтось до мага поспішить?
Собі життя врятує, а других
Чекає смерть. Тож Дарій узяв слово:
- Хоч ми, здається, зовсім не готові
Та шанс єдиний втратить буде гріх.
Давайте звідси у палац підем.
Як боги нам у тому допоможуть,
То ми убити Гаумату зможем,
А ні – то славну смерть собі знайдем.
Так і вчинили. В’їхали у двір,
Де євнухи з мечами їх зустріли.
Та змовники їх легко перебили.
Маг, що сидів в палаці до цих пір,
Почувши шум, так сильно налякався,
Що кинувся ховатися бігом.
Та змовники-таки знайшли його
І клятий маг без голови зостався.
Хто зна, чи то, насправді, так було,
Чи Бардію ті змовники убили.
Бо то ж вони так людям говорили.
І так воно аж і до нас дійшло…
Історія не скі́нчилась на цім.
Бо ж «царя» вбили. Хто на трона сяде?
Кому до рук перейде царська влада?
Задумалися змовники над тим.
Надумались довіритись богам.
Як вони скажуть, хай то так і стане.
Рішили, коли сонце вранці встане,
Вони поїдуть в передмістя й там,
Чий кінь із них найпершим заірже,
Тому царем у Персії і стати.
До ранку розійшлися вони спати.
І кожен мріяв, поміж тим, уже,
Що він – є цар. І Дарій поміж них.
Йому не спалось. Конюха покликав,
Пообіцяв тому золоті ріки,
Якби царем той стати допоміг.
А конюх на те хитро посміхнувсь:
- Все буде добре, цар, не переймайся.
Не лиш на божу волю сподівайся.
Сам на підборах миттю розвернувсь
Й до стайні до своєї поспішив.
Узяв кобилу, вивів в передмістя.
Там прив’язав її надійно, звісно.
Туди коня він Дарія привів
Та дав йому кобилу ту покрити…
А вранці знатні сіли на коней.
Все чинно, ніхто коней не жене.
Ледь їм вдалось на вулицю ступити,
Де уночі кобила та була,
Як Дарієвий кінь почав іржати…
Отак йому царем вдалося стати.
Від нього і династія пішла…
Та я вертаюсь знову до боліт.
Що «цар не справжній» ширяться розмови.
Що то двійник, лунає знову й знову.
І ті чутки вже поповзли у світ.
Можливо, там готуються уже
Аби зі світу двійника прибрати.
Та поки не спроможні ще обрати,
Чий кінь на тих болотах заірже.

… Що ж, коли вітер свище –
Хочеш того, чи ні! –
Ти піднімайся вище,
Там де запа́л борні…

Там, де затятість бою,
Де погибає тьма –
Жертвуй лише собою,
Інших шляхів нема!

Як би тобі не мліло,
Доки роса спаде,
Там, де маліє тіло,
Дух уперед веде!..

15 січня 2025, імпровізація

Перелізу, перескочу
Мури і рови, –
Не злякає шир урочищ,
Чи дороги звив.
Пересилю душну спеку
Й довгий снігопад, –
Подолаю небезпеку
Наклепів і зрад.
Поки вроджене сумління
Служить, як оплот, –
Не проймуся онімінням
Від чужих пишнот.
На далекім небокраї
Зіронька яснить, –
Я до неї поспішаю,
Бо зове щомить.
16.01.25

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї

Останні подихи вмираючого літа,
Немов останній шепіт старигана.
Агонія надії, що зігріта
В опалім листі, як відкрита рана.

Відходить мрія в жовті лісосмуги,
Відходить сонце від людей подалі.
В зів'ялих кленах народилась туга,
Сховали сосни у корі печалі.

Як ухопити за краєчок літо?
Як зупинити час в лихій гонитві?
Як із трухи нам відновити квіти,
Красу явивши у безумній битві?

На ці питання відповідь пірнула
У лісі, що тепло своє втрачає.
І не дістати істину з намулу,
Де впали зáмки над річкою часу.

28 серпня 2021

Безіменна і безвісна
Донедавна, день при дні
Ти привиджувалась, звісно,
Напівсонному мені.
Мерехтіла, як зірниця,
І жаринками пекла,
Бо уміла так іскриться,
Мов роздмухана зола.
Даленіла і маліла,
І зникала на очах, –
Сумував осамотілий,
Як без ляльки дитинча.
А сьогодні спозарана
Залишився ще й без слів,
Бо петельку волосяну
На подушечці уздрів.
Приглядаючись до неї,
Зрозумів умовний знак, –
Стала дійсністю вже фея,
Я тепер не одинак…
Стала дійсністю та фея,
Що ввижалася усяк…
15.01.25

Той махнув рукою, інший чмокнув,
Був такий, що тис в обіймах, як удав, –
Розійшлись, роз’їхались, замовкли,
Посилаючись на необхідність справ.
Нині стало ні з ким розмовляти
Про відносин теплих розвиток і суть, –
Що єднає колектив строкатий,
Певно, треба досвід, щоб про те збагнуть…
14.01.25

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Бузок у січні? Казка чи міраж?
Але я чую близькість надзвичайну.
Чуттям сприяє неба антураж,
І серце світлі поглинають чари.

Синель травневу ніс колись мені.
В пелюстці кожній - аромату щастя.
І снилося , мабуть, в глибокім сні.
Чому ж реально вже тріпоче ласка.

Бузок у січні квітне із бажань,
Які сплелися, ніби білі крила.
Нема ні роздумів, ані вагань.
Єднає, звісно, притягання сила.

Якби він писав картину з тих слів що вона промовляє,
Було б це велике море де води всіх рік впадають.
Довкола здіймалися б гори у барвах старого Едему
І хмари пливли б солодкі, як клуби вершкового крему.
Там дихали б сонцем хвилі й бавили шелестом пальми,
Ходили б цибаті фламінго, літали б квезалі й тукани.
Була б ця картина щастя залитого вічним сонцем
І якби вже траплялося лихо, його б забирало море.
Вона б розпускала волосся під теплі та ніжні пасати,
А він би вмирав у неволі, не знав би про що писати.
Здійняв би над морем бурю, зігнав би чорнезні хмари,
Тікайте нещасні фламінго, нещасні квезалі й тукани,
І шторм заливав би берег, вітрами ламаючи пальми,
І дихало б море смертю зриваючи з шумом скали.
Вона б закричала: досить! Ця похіть твоя противна!
Залиш моє небо чистим, пиши свою власну картину.
А він би сказав, що буря, для нього була необхідна,
Лиш тільки пейзаж нещастя, підносить в серцях надію,
Що в ньому зникала віра, маліла любов і подих
Був теплим, як срібнопінні, лускою покриті води.
Що він помирав у неволі, а ніжність його вбивала,
Такою була для нього її мальовнича барва.

Так, можливо, зустрінеться якось «Венера» Бугро на стінах
З картиною Джона Мартіна – «Великий день Його гніву».

06.12.2024

Не люблю жінок, які
На мою красуню схожі, –
Боязкі, не говіркі
І колючі, наче рожі.
Лиш красою тішать зір
Та розпалюють уяву,
Посміхаючись надмір
Дружелюбно і ласкаво.
Бо увага їхня вся
Зосереджена постійно
На спроможності гуся
Бути щедрим і надійним.
А високі почуття
В душах їхніх не розбудиш
Ні гучним серцебиттям,
Ні магічним словоблуддям.
Хитромудрі, не топкі,
Вічно й всюди насторожі, –
Не люблю жінок, які
На мою красуню схожі.
13.01.25

В бутіку крутім вродлива
Ходить дама довго.
- Щось хотіла б особливе.
Не знайду нічого.
Я бувала за кордоном.
Там взуття прекрасне.
Що у вас із дорогого,
Щоб і модне, й класне?
Маю сумочку. До неї
Щось би прикупила.
Крокодилове взуття десь
Я б купить хотіла.
Продавець учула дивне,
Уточнити просить:
- Лиш скажіть, який же розмір
Крокодил ваш носить?

12.01.2025

Здавалося, що літо буде вічно,
Що вічно буде світло і тепло.
Та віддалік насупився вже січень
І холод грянув, ніби вічне зло.

Здавалося, що вічна буде юність,
Що розквіт вічний, як сама земля.
Та холодів раптовість і похмурість
Прийшли, немов для юності петля.

І ти ідеш у вічній круговерті
Народжень і смертей, добра і зла.
У холод глянеш, ніби в очі смерті,
І припадеш до першоджерела.

25 серпня 2021

Суцільне пекло на стіні вбиральні
Й на самій стелі напис роковий:
«Хто мимо йдеш, годиночку постій,
Тут пав Тигран – мої слова прощальні».

А на підлозі скручений, сумний
Лежав митець, покараний безжально;
Полинув майстер у світи астральні,
Лишивши Маргариті послід свій.

Єдиний жарт смішний Кеосаяна,
Одна лиш кінострічка непогана,
Останнє, що з любов’ю він зробив.

А стільки планів ще було й бравади!
Належну смерть прийняв, нікчемний гаде:
Стулив гівняний рот лайна прорив.

Із Треполя над Стугною загін виїжджає.
Зі стін кріпості їх люди в похід проводжають.
Вирушає молодий ще князь Мстислав у поле,
Хоче, мабуть упіймати за хвіст свою долю.
Бо ж набридло то в Торопці глухому сидіти,
Що й новини вже протухлі лиш почуєш звідти.
У Треполі веселіше, бо ж степ зовсім поряд.
Та і лодії прямують з верхів’їв до моря.
Тож є про що послухати. Та ж кров буйна грає.
Душа з ворогом зіткнутись у бою бажає.
Та доводилось сидіти в Треполі оцьому,
Бо половці замирились, наче ж з Руссю, тому
У набіги не ходили, Русь не грабували.
А то би вони і Треполь його не минали.
Сумно цілий день сидіти. А меч іржавіє.
А тут раптом йому дядько подає надію.
Як гонець йому повідав, то так було діло.
Ростислав із батьком саме на лови ходили
Під Чорнобиль. Тут до нього посланці примчали,
Ліпші мужі від клобуків чорних їх прислали.
Стали вийти умовляти на половців його,
Поки снігу іще мало й не важка дорога.
А у нього й так до діла вже руки свербіли,
Тож не довго і вмовляли – вмовити зуміли.
Поки батько не дізнався, бо ж не пустить, звісно,
Він тихцем покинув того та й подався лісом.
Зібрав вборзі всю дружину, закликав охочих.
До сестричича у Треполь послав проти ночі.
А Мстислав, лише почувши, за те ухопився,
Бо ж у Треполі отому уже й засидівся.
Зібрав бігом всю дружину та й помчав до Росі,
Де би невелике військо з дядьковим зійшлося.
Зима була досить тепла, снігу, справді мало.
Під копитами земля аж гулом віддавала,
Бо ж промерзла. Хоч замети не треба долати.
Можна полем аж до Росі преспокійно мчати.
Їде Мстислав, поряд із ним його воєвода,
Старий Сдислав Жирославич. Він дружину водить
Вже давно, тож досвід має. Та й знає багато.
А Мстиславові набридло їхати й мовчати.
Став питати воєводи чи він досвід має,
Чи то вперше на половців в похід виступає.
- Ходив, княже і не раз вже. Доводилось битись.
Та не хочу, проте, княже я отим хвалитись.
Не зважай, адже твій дядько гарний досвід має,
Бо ж не вперше на половців в похід виступає.
Іще кілька років тому послав його батько
До Торчеська, щоб Поросся там оберігати.
Кундувдий якраз приперся, що жадав помститись.
Але з князем Ростиславом не схотів зустрітись.
Розорив одне містечко та і в степ подався.
Звісно, Ростислав за все те в боргу не зостався.
Прийшли теж клобуки чорні та стали просити
На половців із походом отвітним сходити.
Князь не надто й опирався, бо ж руки свербіли.
Взяв дружину та клобуків й подався на «діло».
Тоді теж зима стояла й була досить тиха.
Ніхто з половців, звичайно, не відчував лиха.
Дійшли вони до порогів, за Дніпро майнули,
У Протолчім на безмежні луки завернули.
А там, що стада худоби великі бродили,
Що табуни цілі коней та й кибиток сила.
Нахапалися полону, стада прихопили
Та й за Дніпро у Поросся знову поспішили.
Коли половці дізнались, то сили зібрали
І слідом за Ростиславом по степу погнали.
Вже на третій день догнали, бо ж ті йшли повільно.
Ту худобу та й полон той не підженеш сильно.
Чує князь страшенний тупіт, аж земля трясеться,
Мабуть, орда половецька вслід йому несеться.
Велів війську зупинитись, шлях загородили
Та й чекають, щоб половці ближче підлетіли.
Коли ті були вже ладні їх атакувати,
Велів князь над військом стяги свої піднімати.
Половці, мабуть гадали, що тут лиш клобуки,
Вони здобиччю легкою попадуть у руки.
А тут і князь, і дружина. Половці змішались.
Битися іще й із князем все ж не сподівались.
Затримались не надовго та то було досить.
Руські лучними ступили й стрілами їх косять.
У половців, як не вийде ворога зім’яти,
Вони зразу ж кидаються у степ утікати.
Наші ж рухались неспішно, бо худобу гнали,
Тож і коні їхні сили ще достатньо мали.
А половці три дні гнали, коней потомили.
Хоч втікали, та догнати їх наші зуміли.
Кому голови зрубали, кого в полон взяли.
Хана їхнього Кобана, навіть, пов’язали.
А потім уже спокійно за Рось повертались.
Половці за те помститись, звісно, намагались.
Усе літо довелося під Каневом стати,
Щоби землю від поганих тих оберігати…
У розмовах тих до Росі, нарешті дістались,
Там на військо Ростислава скоро дочекались.
Далі рушили кар’єром, коней підганяли,
Розлякували диких звірів, що в степу блукали.
Коли ж вибралися, врешті і у дике поле,
То вже їхали неспішно, виславши навколо
По степу свою сторожу, щоб все обдивилась,
Чи де часом орда якась та й не зачаїлась.
Мстислав їхав біля дядька, весь час придивлявся,
Розпитував, зрозуміти усе намагався.
Хоч той лиш на вісім років старший був за нього,
Але мав уже достатньо він досвіду свого.
Вже надвечір дійшли річки, що Івлею звалась.
Тут до рук їм половецькі сторожі попались.
Узяли їх наші тихо, до війська примчали,
А тут уже перед князем гарно допитали.
Від сторожі тої дещо цікаве узнали:
Що половці своїм станом близенько стояли,
Лише в однім переході на південь у балці.
Вирішили між собою – не будем спиняться.
Виступили в ніч негайно, рухались тихенько.
В темряві дістались стану доволі близенько,
Оточили його тихо, не гавкнув й собака.
А на самому світанку по княжому знаку
З усіх боків на стан вражий разом налетіли.
Хто з половців опирався, то тих перебили.
А більшість в мотуззя взяли. Здобичі багато.
«Княжичів» і «мужів добрих» вдалося узяти
Там чимало. А челяді, колодників різних,
Навіть і не рахували. Та й худоби, звісно
Стада й табуни дістались. Було з чим вертати.
Тож і рушили повільно, щоб худобу гнати.
Мстислав їхав з себе гордий: побував у ділі,
Обагрив меча у крові, відчув в собі силу.
Щоб не дядько, він би й далі у степи подався,
Бо його дух молодечий ще не нагулявся.
Проте розум підказував – щоб чогось добитись,
Треба князеві уміти вчасно зупинитись.
Половці зібрались в силі та їх наздогнали
Та на військо нападати на руське не стали.
Бо їх виявилось менше, хоча й не відстали,
До самісінької Росі так і проводжали.
Вже за Россю розділились, клобуки лишались,
Бо вони ж на цих просторах саме й тирлувались.
Мстислав узяв свою здобич, на Треполь подався,
Де, народ уже, напевно, його зачекався.
Буде в них подвійне свято, бо ж Різдво на носі.
А до свята скільки всього здобути вдалося.
Ростислав вернувся в Торчеськ. Не сидів там довго.
Прийшла вістка, що зібрався скоро у дорогу
До батька подавсь у Вручий, повіз «саїгати»,
Щоби батькові належне з походу віддати.
Батько на Литву збирався. Стрів його сердитий,
Через нього довелося похід відмінити.
Князь великий із Києва, як про те дізнався,
Що з половцями із-за сина тепер мир зірвався,
Накинувся на Рюрика та став дорікати,
Адже тепер знов зі степом треба воювати.
Про похід в Литву прийшлося Рюрику забути,
І на південь полки свої тоді повернути.
А сина, щоб, не дай Боже, великому князю
Не попався десь на очі і одного разу,
Відправив в Смоленська до брата, потім у Владимир.
А половці приходили. І Мстислав був з тими,
Хто стеріг Русі кордони. Йому теж попало.
Але його те не надто сильно налякало.
Дух у йому войовничий батьківський прокинувсь.
Жаль, що батько не побачить уже свого сина.
Міг би, мабуть ним гордитись. Може, з неба гляне,
Як син його вже в походах ганяє «поганих»…
Весна, літо проминули. Половців відбили,
Хоч до зими наступної кордон сторожили.

Життя в королівстві кривих дзеркал
формує суспільство доріанів греїв.
Ти хочеш сказати, що ти не знав?
Чому ж не схотів відшукати двері?

Життя в осередку нелюбих тіл
спроваджує геть всю можливу пристрасть.
Хтось інший за тебе цей вибір робив?
Для чого ж себе ти мучиш навмисно?

Життя у спільноті нещирих душ
з твоєї душі висисає щастя.
В болото брехні ти свідомо вгруз?
Втопитись у ньому зібрався нащо?

28.12.24

Приходить пора коли за вікном зимою
Люди здаються частиною вікон, придатком пейзажу,
Їхній погляд стає простіший і холоднокровний,
Він більш терпеливий до сонця і вбивства часу.
Крижане повітря у них забирає потребу
Вимовляти слова, що зникають пустими рядками,
Хворобливо-блідим видається затягнуте небо,
Тому у гірляндах, з колядками все і святами.
І тому їм потрібно починати якусь розмову,
Говорити про час, про сріблясту імлу та страви,
Як дзвонять у храмах, як б'ють розливаючись дзвони,
Розливаються небом, збивають сніги із хмари.
Розмовляють про те, що зимою не буде світла,
Про чудо народження бога, і те, що збулося,
Про те, що війна забирає дітей, що над світом
Все, ще зорі горять, а під ними зима голосить.

05.11.2024

Ідуть по вулиці дівчата
І усміхаються гуртом, –
Парфумів пряних аромати
За ними віються слідом.
Очима блискаю грайливо
І геть жену думки сумні,
Бо ще очікую на диво,
Хоч серце каже: Ні!.. Ні!.. Ні!..
12.01.25

 
Зачинися світло вимкни
Не чекай гостей домівко
Сніги метуть чи знаєш ні
Борвії Тора льодяні
У їхній сталі сяйна міць
Щоб донести єдину вість
 
Вибравши путь ніким не знану
Не ймуть пощади
Не ймуть пощади
 
Назирці за смертю чорт
Кпинить з неї що не крок
Спіх важкий & застить сніг
І пси недолі виють виють
Щоб вість єдину донести
Зіткати сни мені й тобі
Вибравши путь ніким не знану
 
Не звуть пощади
Не ймуть пощади
Не звуть пощади
Не ймуть пощади
 
Лиш біль, один лиш біль нещадний
Нема пощади
І пси недолі виють виють
 
 
 
 
 
 
 
 

Зів'ялі листки - це прискорена осінь,
Прискорений біг і світів, і епох.
Крізь листя зелене проглянеться просідь,
І так крізь думки проступатиме Бог.

Згорілі дерева, як біженці, гнані
Жахіттям війни зі своєї землі.
У врунах спочили листівки неждані,
Мов спогадів любих ясні кораблі.

Зів'ялі листки нагадали про старість,
Що з осінню разом прийде, як пророк.
Потоне у листі минулого радість,
Немов у безмежності світло зірок.

23 серпня 2021

Розбушувалися цунамі
і по небесній діаграмі
потуги Геї не малі...
зліпили діти оригамі,
а думають, що кораблі.
Та настає пора гаряча
і на рентгени із кремля
включає п’яту передачу
у пекло їдуча земля.
Нічого вічного немає.
У світі правди і брехні
усе тече, та не минає,
на хвилях часу інші дні
і ночі... грає море синє,
біжать і тижні, й місяці,
а на голгофі піють півні –
віщують у хвилини ці:
біда зі сходу, зло із півдня,
месія не дає спасіння
ні у терновому вінці,
ні на початку, ні в кінці
і поки дують урагани,
роки до берега пливуть
регатою у каламуть...
....................................*
не знають курсу капітани,
нема путі за океани,
та грішні душі ще гребуть.

В понеділок - на весіллі у селі сусіднім.
У вівторок, як хропе,- скиглять діти бідні.
У середу - з товариством на буйнім похміллі.
Накидається на жінку - у четвер з ремінням.
Порвалися в скрипки струни,- то в п’ятницю чинить.
А в суботу - припадає знову до чарчини.
У неділю - піти б в церкву, так штани пропито...
...То ж чи варто з отаким-от молодість губити?

Ти повинна забрати з собою свої моря.
Забрати алеї, пейзажі, романи, арії,
Поміж сторінок просушити бутони троянд,
Потлумити вітер крізь гумно своєї пам’яті.
Забрати з собою сирени та гул літаків,
Прошите ракетами небо і землю з осколками,
Просіяти мову й забрати ту дюжину слів,
Які постають із попелу й ран надгробками.
Зібгати поезію болю без ритму і рим,
Жахливе відлуння крику з перонів вокзалу.
Набити у чорну валізу холодний дим
І погляди мертвих, убитих, що там зостались.
Ти повинна усе зберегти та придбати квиток
До безпечного міста і там розказати іншим,
І голос твій вірно промовить, як мовить пророк:
Обчислено, зважено — царство твоє закінчилось.

27.11.2024

Димами гіркне осінь золота,
уперто миті сіє поміж пальці,
а час гарує, ніби на скакалці,
і уплітає зиму у літа…

І маятник кала́тає хутчіш,
уже позаду десь весняні грози,
удень усе частіш нічні морози
дощі зі снігом сіють під леміш…

І почуття холодить сніговій,
поволі кров гаряча стигне в жилах,
бо як би жасно серце не тужило –
уже на видноколі потяг мій…

Десь у кишені куплений квиток,
затерлася лише відправки дата,
та прийде час покинути пенати,
як паротяга загучить гудок.

Але не варто думати про те
і лише марнувати час даремно.
Готуймо ниву і в часи буремні –
у дітях наше сім’я проросте!

6 січня народився поет неймовірного обдарування, стійкості,
справді європейської освіченості.


Я довго вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснений востаннє…
Василь Стус


Він витримував наругу і біль,
ігноруючи гострі тенета,
навіть за гратами лишався вільним,
навіть під тиском лишався поетом.

Він граматику мужності вчив,
знав напам‘ять кохання науку…
Можна жити й без зайвих причин,
але сам він обрав муку.

2025 рік

Ніч пливе молоком. Небо дивно підсвічене, то
Розливається місяць в тумані, що злегка нависнув.
А де вітер його розірвав, там зоріє місток,
У якого перила оздоблені сяйним намистом.

Затамовую подих. Мене ряснозоряний міст
Вабить покликом незрозумілим, астрально магічним.
Може дім - не Земля? Може в іншому вимірі зміст,
І місток над туманом - майбутня дорога у вічність?

Хто торкався коштовних перил, той назад не вертав:
До надій, що окрилять, цілунків, що серце запалять,
До дощів і садів, до полів і до росяних трав.
В бік один. По щаблях вище й вище. Лишаючи пам'ять.

Сутінь сіра, тиха, сонна
Ще чаїться за вікном,
А вже зграя гайвороння
Зично кряче над селом.
Ще досвітні зоряниці
Мерехтять вгорі кругом,
А в хліві дзвенить дійниця
Й тягне в хату молоком.
Все як вчора, все так само
Безупинно з року в рік, –
Мовчки поралася мама –
Невсипуща цілий вік...
11.01.25

І
Не я один в кінці старого року
надіюся на світову толоку –
перемагати ворога пора!
Вітаю рядових і командирів
із наступаючою армією миру,
озброєною силою добра.

ІІ
А от нечиста сила злоязика
вирубує ліси та сушить ріки
і поки НАТО дивиться здаля,
немає де вчепити на ялинку
або хоч утопити москаля.
Звичайно, екологія не винна,
що напхані у банку павуки
з’їдають одне одного, таки.
Заручниця Європи – Україна
стає у цьому хаосі руїни
загатою кривавої ріки.
Америку завоювали орки,
від охлократії немає толку:
розхитується світ на всі боки,
очолюють війну коряві боси,
не хочуть у Європу малороси,
планету заселяють пацаки*.

ІІІ
Одні ідуть розбої усмирити,
а інші мають намір поділити
зелені, євро, може, і юань,
козаччину захоплюють рашисти,
а флібустьєри і авантюристи –
Гренландію, Канаду і Тайвань.
Та то таке... і не заради стьобу
видумую, що є такі особи,
якими управляє УеСБе,
але керує ними ефесбе,
а коригує козир довбо...
.........................................
На цій фіґні
нема де зняти пробу
і в уряді, і в Раді, і в ОПе.

01/25

Останній промінь втомленого сонця
Ліниво впав за обрій і погас.
А вслід за ним, підкравшись незнайомцем,
Холодний морок вкрив усе нараз.

Загинув день, змарнівши у риданнях,
Затих (чи зник кудись?) веселий сміх.
Забути все —  одне лише бажання,
От тільки жаль, і соромно, і гріх...

Пітьма вповзла у розум. Навіть тіло
Якесь чуже, та й сил давно нема.
Той час, коли по-справжньому раділи,
Сприймається мов сон або обман.

Та ось, коли, здавалося б, ще трохи
І ніч зійде нарешті нанівець,
Ти шлеш під три чорти всіх лжепророків,
Бо це лише початок, не кінець...


10.01.2025

іній ламаних ліній пониклих старечих плечей
не розтоплює жмут полуденного щедрого сонця…
вона тихо сивіє поміж недоречних речей
і погладжує сивого пса – співрозмовника і охоронця…
низка жовтих світлин ніби цвинтарний ряд порцелян…
в’язка стертих листів – сторінки із чужого роману…
дивних суконь разки – ніби з возу безжурних циган
і незмога повірити в пам’яті мертву оману…
вона мовчки співає принесені вітром пісні
і ледь-ледь посміхається тіням що збились з дороги…
а душа пробиває крізь груди залізні й тісні
невеличку шпарину з якої злітають до Бога…

Мій садок промовляє до мене:
"Хто ж мене так безжально спалив?
Я ж, немов найдорожчі знамена,
Тобі яблука рясно родив".

Відгоріло, пригасло, заснуло,
Із пожежею плавно злились
Те, що стиха промовило, чуло
Ніжним шелестом стиглих колось.

Так згоріло минуле нещадно
І майбутнє з собою взяло.
Те, що впало в залізні лещата
Забуття, у траві загуло.

Мій садок докричався до мене.
Його стогін я близько відчув.
Дике полум'я лилось черлено.
Разом з ним я і сам спалахнув.

Спалахнули картини відрадні,
Що для мене були дорогі.
І прокинулись біси прадавні,
Як в самому собі вороги.

22 серпня 2021

Пекучим словом душу не ганьби,
тоді, коли тремка сльоза на віях.
Від щастя чорні очі соловіють,
смарагдові темніють від журби.

Я здатна ще здолати сто доріг,
високі гори і глибокі кручі,
і вирвати з грудей голки ядучі,
аби розтанув поміж нами сніг.

Приборкати в тобі вулкан пітьми,
угамувати руйнівне цунамі,
Нехай кохання сяє поміж нами
благословенне Богом і людьми.

Вінчає бірюзовий небосхил,
і лебединим пухом гріє ніжність.
Мій буйний океан, безмежна вічність,
володар серця й золотих вітрил!

10.01.2025р.

На мить серця позбулися печалі,
Звільнилися від розпачу тюрми.
Знов радощі нам доля дарувала --
Моя душа цвіте серед зими.

Січневий дощ -- немов мої ридання,
Ущух, розгладив брижі на ставу.
І сонечко леліяло кохання,
Неначе казку щастя наяву.

Думки увись, за обрій аж понесло,
І розчинило в ніжній висі зло.
Веселки дивовижне перевесло
Богів благословення принесло.

10 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)