Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…
яка ти, яка ти!
З котами, неначе з дітьми.
Не сміла признання мої
лякати
на хвилях нової пітьми.

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив,
гамуючи крик чи зойк.

Схватила б ти зараз
мене за руку
і повела, повела…
А знаєш,
що перша моя злука
такою гидкою була:

Якою ціною,
ціною якою
від неї мені відкупитись?
Рукою якою,
якою рукою
від неї мені відхреститись?

Це смішно, як сміх,
і сніжно, як сніг!
Не вмію я мрії
ронити до ніг…

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив!
А інше було, мов змовк.

13–14 лютого 1992 р., Київ

А хто ти є? Чи є кому різниця?
Аби не шут на троні короля.
Аби ума не погріб, а світлиця.
Аби у даль від брата-москаля…

А хто ти є, то тільки ти і знаєш,
коли з душею сам на самоті,
і короля на публіку не граєш,
і мислями у щирій простоті.

Узявсь за гуж, тягни з всієї сили.
І піт важкий хай скрапує з чола.
Тебе обрали – й на краю могили
це пам'ятай… усе своє життя.

Солодкі люди ставлять вподобайки.
То все пусте, розтане, наче дим.
І вітер часу підмете лушпайки,
та змиє із душі масковий грим.

Тебе згадають, добре чи погано –
таке життя (не станеш в ласку всім),
але не будь позірним і лукавим,
а ще хрестись, а не чекай на грім…

21.01.2020

У слави є гидка, вельбучна тінь,
Немов собачий хвіст плететься ззаду.
Не віддереш. Та я від неї втік
І на пиху вдягнув смирення каптур.

А дехто із Полтави не такий -
І сам не гам, і світу - дуля з маком.
Людську хвалу трамбує у мішки,
А посміхнешся - затіває сварку.

Захланне і спесиве казна що
Гребе увагу лапою до себе.
Спесивиця лишилася без щогл,
Розбіглись епігони, плаче небо.

Весь мир про фанаберію забув,
Бо часу жаль на кляузи та скарги.
Сьогодні - тут, а завтра - у гробу,
І плани творчі миттю підуть прахом.

Весніє, час іти рясним дощам,
Радіє світ, а чорт скрипить зубами.
Димить в колеги творчості свіча,
Чорніють его цяточки на кармі.

28.01.2019 р.

Набундючився Нарцис
І згори дивився вниз
На всі квіти, що на грядці
Почали вже розквітати.
-Найвродливіший, найкращий, -
Він отак пихато каже, -
Бо немає з поміж квітів
Мені рівний на цім світі.
Я, мовляв найрозумніший
І плювать мені на інших.
Так Нарцис отой зазнався,
Що ні з ким вже не вітався,
Зневажав він кожну квітку,
Що росла з ним по сусідству.

Й між людей таке буває:
Богом хтось себе вважає.
Хто літає так високо,
Може впасти ненароком,
Біль фізичний та душевний
Відчуватиме, напевне,
Як і ті, з кого сміявся
І собою хизувався.

2019 р.

Чом не спиться?  Свинцеві повіки
не стуляє роз'ятрений біль.
Світе Божий, знайди мені ліки
від страждань і тривких божевіль.

Загортаю у смуток рамена,
колисаю сльозу в сповитках.
В оксамитовім небі щоденно
губить пір'я вороняче  птах.

Ніч зализує кішкою рани,
наодинці в імлі мовчазній.
Хто не падав у прірву снігами
той не знає, як грузнути в ній.

Час настане збирати каміння,
сповідати гріхи вочевидь.
За межею мого розуміння
світлі душі сортує блакить.
27.01.2020р.

Я знов очей своїх не стулю
В нічку кохання цю чудову,
Тебе до себе я притулю
І заспіваю колискову.

ПРИСПІВ

Моя єдина, люба і кохана,
За тебе долі дякую завжди.
Краса твоя ні з чим є незрівнянна,
Свій вогник щастя у мені знайди.
Моя Богине ніжна і жадана,
Краса твоя в полон мене взяла,
Ти долею і Богом мені дана,
Й вуаль кохання ти вже одягла.

До вуст медових доторкнуся,
Я в ту мить чомусь зніяковів.
До тебе люба притулюся,
Ніжно обійняти захотів.

ПРИСПІВ

А очі твої – намистини,
Наче діаманти два блищать,
Нам солов’їна пісня лине,
Хочу тебе ніжно цілувать.

ПРИСПІВ

10.12.2019 р.

Льодяник, цукерки, медяничок

Затьмарили неба блакить …

Ошатний будиночок-пряничок,

На жаль, в ньому відьма сидить!


А замок – новенький, свіжесенький,

По небу, як човник, пливе,

Мов тортик, цей замок смачнесенький,

Хто, хто в цьому замку живе?


Тут відьми, мабуть, не володарі,

На клумбах волошки ростуть,

Зустрінуть люб’язні господарі,

І тістечок з чаєм дадуть!


В лакеїв бурштинові ґудзики,

Музики заграли «віват»,

Чай, кава, компотик і пундики,

А відьма, це - неадкват!

Напевно не поет.
Що навіть гірше –
Не критик, і не про заїк.
Все це – не вірші.

Мій біль і розпач,
Сміх і гріх,
Нагода вивищитись,
Тим, кому видніше,
Як вигіднíш.
Не думати про них!

На сході сонце,
У його промінні міль
Осяйлива, коштовна,
Золотиста...
Все визнання,
Уся увага їй, –
Міль поетична,
Втілення всіх істин!

Нажерся, виспався
В належний час – лети.
Перфекція,
Зневага до безвісних,
Божиста мить
І захват глядачів.

За сніг зелений і червоний дощ
Плачу сльозами навпіл з самотою,
Що не стікає разом із водою,
А дихає за спиною: „Помовч!”.

Я подумки кажу їй: „Подивись,
Як біля тебе сіро, ніби в осінь”.
Димами затягло яскраву просинь
Вже відбулося все. Давно. Колись.

Які важкі кайдани самоти,
Невидимі, але відчутні серцем.
А очі, наче кинули в них перцем,
Не відають, куди тепер іти.

Що співчуття – віднині вже вдова,
Боюсь згадати, як колись у парі
Злітали в небо і гойдали хмари...
Німа віднині... Хай мовчать слова.

По мокрім щебеню, і що ж,
ніч на пуантах йде незграбно.
Та цебенить в бляшанці дощ,
танцює у степовках* танго
із кастаньєтами в руках
на оцинкованій покрівлі,
так патетично, з серцем в такт.
Паливода в пелюстях лілій
шепоче мантри , світе, цить...
то скрапує сльоза на віях -
не все те срібло, що блищить,
не всяка пісня душу гріє.

*Степовки - взуття для танців.

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

***
Якщо свічу апологету
запалює Аполлінер,
це у поезії – мінер.
Свідоме збочення поета
не попадає у етер.

***
Я іще чалапаю по плаю.
І удача є, і фея є,
а копійки зайвої немає.
Що у підсвідомості дрімає,
те купує нас і продає.

***
Ей ви, заочні дуелянти,
кому усе іще охота
щаблі і сідала зайняти –
і курка може заспівати
як піє сокористий кочет.

***
І липові, і любі друзі,
не переймайтеся за мене,
що бачу небо у калюжі.
Якщо усе пасує Музі,
то і прозоре – нотабене.

***
Мої таємні візаві,
якщо моє надокучає,
то ви в єдиному праві,
що це моя хатина скраю
на бойовій передовій.

***
Дем’яни бєдні і бездомні
і нині не перевелись,
але на те вони й відомі,
аби не чули їх колись.

                            01/20

Ілюмінацій грайво переморгується,
тролейбуси скотилися у яр,
і далі – ні на колесо.
Депо.
Наліво – супермісто.
Направо – юність і дитинство.
Угору – сон.
Униз – кошмар.
Не має значення куди,
іди.

Якщо ти музики захочеш,
послухай, як комахи дзеленчать...
або як струм на дроті тонко морзе пише.
А звикнеш –
буде тиша,
ти-ша.

А он людина рання йде,
яка навчити віршів може...
Те. Ша.
Потисне руку серед поля,
потя́гне до найближчої тополі,
ото душа!
ото Тарас Шевченко.

Якщо ти пригадаєш Катерину,
зустрінь Оксану –
і малюй картину.
Або прокинься рано-рано,
біжи у луг, знайди калину –
й малюй Оксану,
теж картину.

Але у лузі ти зустрів корову
німецької породи,
чорно-білу.
Вона картину з’їла.
А Катерина подоїла,
обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
якщо ти пригадаєш Катерину...

Ось це село, де день.
Де мальви і жоржини.
Де до обіду не працює магазин.
Де тракторець на всіх один.

Годі йти.
Лишайся.
Ось тобі хата, двір.
Колодязь.
Молода і красива.
Ковбаса, сир.
Безсуєтність сива.

Ні?
Вертайся в депо...
Ні.
Ну, то мовчи мені,
бо як дам!
То буде мало місця!

Ось тобі цяця.
Ось мамина циця.
Грайся й смокчи.
І мовчи!

Ти безголосий ідеш.
Не маєш значення куди...
ну, йди.
Але далі інша країна.
Не Україна.
Польща, Німеччина.
Сполучені Штати.

А тут твої батько і мати.
Тобі наплювати?
Тут твоя ти-ша
і Те, Ша.
Тобі наплювати?
Тут Бабин Яр,
а там Освенцім!
Там за таку роботу
не платять пенсій!
Там інша мова,
і кольорова корова, –
а не та їхня,
яка для нас но́ва,
не чорно-біла,
яка для них застаріла!
Там тебе поховають як еміґранта...

Ні.
Ти йдеш не за кордон.
Ти ходиш по собі.
І не по сьогоднішній Україні,
ще жовто-синій,
а по вчорашній,
по ковбасі домашній,
по сирниках і пофарбованих яйцях.
Прийшла пора міняться?
Осучаснюваться!

Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
Ні те, що буде, ні те, що було.
Ні.

Ти типовий українець.
якому все рівно...

Я розумію,
бо це я.
Розумію...
Просто інакше не вмію,
не хочу,
не буду,
не треба.
Так.

Радієш уже тому, що маєш.
А більше не вмієш, не хочеш,
не будеш, не знаєш.

Мабуть, потрібна ще одна окупація.
Ні.
Ну то сходи за кордон, –
там все одно
ненаперепереморгується ілюмінація.

15 травня 1995 р., Київ

Митці розумують про вічне, аж морщать лоби,
Безділля рождає облудливе слово пророче.
Кому ти потрібен: державі? Родині? Собі?
Заробиш - процвиндриш, в окопах лежати не хочеш.

Я кликав до бою, до совісті й честі гукав,
А ти, мовби черв, заховався у буквицях-титлах.
Насправді, ти - мертвий. Живі тільки права рука
І шлунок - цінитель ковбас, перетравлювач їдла.

Утретє за рік у раю неземнім гостював
Із кулею в грудях. Та знов повертався до пекла.
А тут - у окопах - уяви не стачить і барв,
Аби описати побачений морок Ереба.

Згорьовані ангели друзям копають рови,
Примчали по душі пекельники з-за порубіжжя.
- Мої побратими не мертві, а вічно живі! -
Кричу до людей і до Бога. У відповідь - тиша...

27.01.2020 р.

У Грузії і в нашій Україні
Пісню й свободу всім любить дано,
Дівчат тут називають ім"ям Ніна,
Грузини кажуть лагідно Ніно.

Тебе так нарекли матуся й тато,
Просили доленьки привітної тобі.
Будь на здоров"я й друзів ти багата,
Фортуна усміхається в житті.

Енергії тобі, миру й завзяття,
Кохання лебідь обніма крильми,
А радість хвилею хай б"є у береги
І птахом прилітає нехай щастя.

2020 р.

Що хазяїн сайту обіцяє,
те і забуває на ходу.
У стакані буря затихає,
і нема ніякого роздраю.
Байки анонсує какаду.

До одного місця, що піїти
віршами оплачують оброк.
Крадії нікому не помітні...
Головне – уміти оніміти,
голову ховаючи в пісок.

Експериментує як владика
мужня реформатора рука...
І на сайті іноді базіка-
є інкогніто відома трійка,
ніби за вказівкою ЦеКа.

То ніяке не совєцьке диво,
що якусь шістьору б'ють тузи –
лагідно, і щиро, і правдиво
у своєму стилі – косо-криво
сіє безнадію Лао-цзи.

Мекають не Сидорові кози
про високу місію свою,
смикаючи сіно з того воза,
де нові латунські й берліози
обрізають пісню солов’ю.

************************
Каюся, що хочеться признатись
мовою культурного села, –
ех, якби отут поматюкатись,
як би грішну душу відвела.

2020

Цілу нічку вона не згаса,
Мов гердану сяйлива окраса…
Це – дорога кудись – в небеса –
Чарівлива неонова траса.

Мов каміння коштовного гра
Щирозлотне кольє увінчала –
Лівий берег старого Дніпра –
Як до серця твойого причалу.

Ніжну мрію свою молоду
Я вбираю, як Боже причастя.
І до тебе дорогою йду,
Золотою дорогою щастя!

26 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Замело снігами край Карпатський,
Різдвяна нічка білою була.
Пригадую я вік свій же юнацький
Й стежину, що до хати пролягла.
Замело снігами всі дороги,
Біла ковдра знов прикрила все .
Та заметіль забрала всі тривоги
І зустріч із батьками нам несе.

ПРИСПІВ

Заметіль Різдвяна, заметіль,
Замела усі стежки й дороги,
Линуть діти до своїх батьків,
Їх вітають ріднії пороги.
Заметіль Різдвяна, заметіль,
Одягла усе в казкові шати.
Святковую відкрила нам артіль,
А вдома нас чекають батько й мати.

Замело снігами, закурило,
Родини хата у вуаль вдяглась.
А серцю все так любо тут і мило -
Батьківськая святиня збереглась.
Замело снігами всі стежини,
В дитинство повернула заметіль.
Та пісня від батьків і до дитини,
Знайомі звуки линуть звідусіль.

ПРИСПІВ
22.11.2019 р.

Коханий мій, без тебе дуже гірко,
Сумна самотність мерзне у кутках.
А до вікна притискується гілка,
Що від морозу також утіка.

І ми удвох невидимо роздільні,
Я у кімнаті – гілка за вікном.
Печаль і біль однакові і спільні
У дерева і жінки за столом.

Твоє тепло ще зберігають речі,
І недопитий чай, і сліз горох.
А гілка мерзне і зимовий вечір
У темряву закутав нас обох.

Навколíшки хлопчак
Протирає портрети Героїв,
Час минулий ще ран не загоїв
Пам'ятає ще битву брущак.

Тут хтось рідний тобі?
-Ні. Тут рідних нікого не маю,
Просто хусткою сніг відгортаю.
Щоб дивились на небо в журбі.

Враз я погляд відвів,
Щоб не бачив юнак мої сльози.
І застиг в ті останні морози
Теплий шепіт молитвенних слів.

За гіркі мої сльози оці
Ви пробачте, Небесні Герої,
Що скупими словами вдостоїв,
Лиш добавив на серці рубці.
26.01.2020

«Я пацифіст! Насиллю –ні! Нам не потрібне військо!» -
отак позицію свою декларував Онисько.
Мовляв, як б’ють нас по щоці – то підставляймо другу.
Тут нагло трапилась із ним страшна біда-наруга:
сусіда капцями уліз у клумбу пацифіста…
Онисько винного місив, неначе в діжі тісто.
Усі побачили, куди пішли слова про щоки,
коли сусіду пацифіст волосся дер нівроку.
Дісталось навіть глядачам, бо стали надто близько:
щоб не заліз ногою хтось у квітничок Ониська.
Стояв Онисько за своє, немов казковий витязь…
А от країна… не своя? Не варт за неї битись?
Мовляв, занадто не близька до тіла сорочина?
За чином ненька занизька, не гідна мати сина?
«Та я – ого! Та я – цабе! Та я – людина світу…» -
Твердить Онисько, за слова ховаючи копита.
***************************************
Коли твою країну ворог силкується загризти -
лиш потенційний зрадник назветься пацифістом.

Не кохаються бевзі ледачі,
А розумні - удень і вночі.
Кум сьогодні мій - загнана кляча,
З ніг збиває легесенький чмих.

Може трішечки лиш нетверезий,
Бо хитає, троїться в очах.
Екологія, їжа та стреси -
Кара Божа! Тому він зачах.

Він у жіночки - той ще мазунчик.
Та охляв. Аж добу ні гу-гу.
Ще і теща, крикливо-кусюча,
Висисає останню снагу.

Та й у мене ласкавиця - кобра,
Як підбити таку на любов?
Бодню чачі із кумом учора
Заковтнули, голівка бо-бо.

Від Венери сьогодні догана,
Як підходжу - лютує як звір.
Залицятися, каятись - марно:
До Рябка виганяє надвір.

Без кохання спливе місяць лютий,
Може й березень теж - ні гу-гу ..
Буду лежнем лежати у буді,
Буду сиднем сидіти в льоху.

26.01.2020 р.

ХатИ сопуть теплом у димарі.
До неба простягаються хиткими
До віку мріями. А там,десь у горІ,
Так свято пахне молоком і тмином.
І солодко січневим небесам,
І солоно,і гірко,і прозоро
Від видива,що гасне й воскреса
У будь-яку людську життєву пору.

Нарцис, який кається
Про свою ненависть до себе
Навіть квіткою називається
Лиш би дістати до неба!

Нарцис, що сповідує ідею любові
Із шипами-обіймами, БДСМ і кігтями з кров'ю
Один раз його скинули
І він став сволоччю

Нарцис, повторяється
Ку-ку-кає навколо
Земля й німб обертаються
Несіть йому паперову корону

Нарцис був простою хорошою людиною
Наївним хлопчиком, умною дитиною
Він не вважає себе жертвою
Просто в нього специфічні потреби є

Нарцисична травма, естетичний психоаналіз
Єство його забрали, віддали в пекло-шпиталь
Лікування відсутнє, прогноз беззаперечний
Виключити із суспільства, пацієнт небезпечний!

Нарцис поглядав спершу на відображення
Того, хто стояв позаду
Однак сталося преображення
І божевілля верх взяло!..

2020

В кохання осені нема
І зим у нього не буває,
Хоч і на скронях сивина,
Та серце щиро все кохає.
В кохання осені нема,
Його в багрянець не фарбує,
Й не підкрадається зима,
І візерунків не гаптує.

ПРИСПІВ

Нема в кохання лютих зим,
Йому вітри не дошкуляють.
В житті так дуже легко з ним,
Якщо обоє так кохають.
Нема в кохання холодів,
Нема у нього і морозів.
Є струн душевний переспів,
Неначе пісня верболозів.

В коханні весни і літа,
П’янкий дурман і насолода.
Тепло в кохання лиш впліта.
Цього коханню їм не шкода.
В коханні весни і літа,
Воно у зими не прямує.
І осінь в нім не золота…
З весни у літо лиш мандрує.

ПРИСПІВ

30.10.2019 р.

На обличчя накладаєш
грим старий
і навіки покидаєш
хутір мій.

Чи тебе чи цілувати
чи клясти́,
чи себе опанувати
й провести?..

Сядьмо з білої карети
в чорну знов.
День обожнює секрети,
ніч – любов.

Чи тебе чи цілувати
чи прокля́сти,
чи себе опанувати
чи пропасти?..

Сядьмо з чорної карети
в білу знов.
Ніч обожнює секрети,
день – любов.

Біля дзеркала розколото
стоїш.
Забираєш кожне золото,
облиш.

8 грудня 1995 р., Київ

Потяг тихо вистукує ритм.
У запиленій шибі вікна
Ніч біжить, доганяючи дня,
День щодуху махнув і за мить
Залосніла за ним колія.
Потяг тихо вистукує ритм...
І біжать часоносці невлад,
Застогнав і погас циферблат,
Розтоптавши крихкий манускрипт,
Й спопеліла сліпуча зоря.

...Потяг знову вистукує ритм,
Тільки ніч не женеться за днем,
День не гонить хвилини конем.
Просто ми тут уже не живем.
Просто ми тут уже не живем...

2003

1.

Він - мовчазний, надійний, наче скеля,
Вона – пуста, неначе мильна булька.
У нього справ щоденно – аж до стелі,
А їй – масаж, і сауна, і гульки.

Він – все у дім, вона – завжди із дому.
Для діток – няня, робітниця в хаті.
І для рідні і для усіх знайомих –
Вони щасливі, бо вони багаті.

Він вечорами пропадає в клубі,
Вона вино потягує охоче.
Спитайте в нього – чи щасливий в шлюбі,
Він відведе убік вразливі очі.

2.

Колись його навчали батько й мати,
Що хліб ростити тяжко на землі.
І син навчився добре працювати,
А вже зростають паростки малі.

Він одружився на великих грошах,
Розумний – зять, нікчемний – чоловік.
І заздрить друзям, де жінки хороші,
Бо сам себе на нелюбов прирік.

Життя промчало нібито година,
Він відростив округле черевце.
Чиюсь любов купує на хвилини,
Де совість відверта своє лице.

Дружина теж в коханні многолика,
Для нього – лиш об’їдки на столі.
Він річ її, його противна пика
У неї викликає думи злі.

Отак і проживають в нелюбові,
Із ненавистю хліб для діток теж.
І він колись для доньки в чорній змові
Прикупить зятя без любовних меж.

На повні груди соловей співав,
лилися трелі у саду веснянім.
Цвіли дерева і плескався став
в сусальнім піднебеснім Божім храмі.

Птах умлівав у росах золотих
і захлинався в білих абрикосах.
Аж вітер в запашній леваді стих,
заслухавшись пташиним суголоссям.

І серед тенорових голосів
вона почула той, що вразив лунко.
Мелодією дивною засів
на денці серця чуйним поцілунком.

Зворушливо у затишку гілля
в чуттєвій пісні соловейко танув,
і чарівною флейтою здаля
затьохкав ніжно, спокусив кохану.

Кружляв навколо неї і гніздо
зладнавши у дуплі старої груші,
затріпотів у верхній ноті «До» -
любов єднала солов'їні душі.

Вже пір'ячко стелив для пташенят,
шалено щебетав від щастя зрання,
та несподівано ударив град
пошкодивши крило його коханій.

Поранена  упала серед трав,
злетіти не могла  хоча б на гілку.
А соловейко іншій вже співав,
настроював горляночку - сопілку.

Птах умлівав у росах золотих
і захлинався в білих абрикосах.
Аж вітер в запашній леваді стих
заслухавшись пташинним суголоссям.

25.01.2020р.

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.
У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,
Від якої вже й сліду нема.

Витинанки-будинки… Квадрати
Вікон світяться, чується сміх…
Поцілунками хтось лоскотати
Буде шиї коханих своїх.

Це любов розтопила вже й кригу,
І на серці в зими відлягло…
Замість холоду лютого й снігу –
Біла нічка дарує тепло.

25 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Наше життя- це вічна дорога.
Річка неспино бігуча води.
Має вона, високі пороги.
Можна упасти, незнати куди.
Наше життя- це рай не на небі.
Ніби і маєш усе для бутя.
Та на душі, щось манить до тебе.
Рідна моя,Волине моя.

Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,
Що неньку нелюди шматують.

Ще й не однаково мені,
Що хтось жирує, а хтось – ні.
І неоднаково, що влада,
Це не підтримка, а лиш – зрада.

І не однаково мені
У щасті жить чи у багні,
Чи нищать рідну мою мову,
Чи жить дають рідному слову.

Ще й не однаково мені,
Жити на волі чи в ярмі.
Чи підпанки, чи є пани,
Які лиш рвуться до казни.

І не однаково мені,
Що люди гинуть на війні.
Натомість, щоб у щасті жити
І неньку серцем всім любити.

Ні! Не однаково мені,
Що йдуть в обійми сатані!
Єдність чи розпад в нас панує,
І землю кров чи дощ гаптує!

І не однаково мені
Пісні про неньку є чи ні!
Чи думка є її продати,
Чи може нищить і топтати.

Це не однаково мені
Ні наяву, ні уві сні!
Щоб неоднаково всім було,
І лихо шлях до нас забуло!

12.01.2020 р.

***
Поети, які забавляють ся віршами,
кайфують, а муза дає втікача.
Клепай небилиці і найімовірніше
піймає за фалди вона читача.

***
Уловлюю у водограї
акорди музики Бізе.
Освоюю луги та плаї.
Хто у поезії літає,
той до вершини не повзе.

***
У кого є що позичати,
не береже у себе злато,
а безкоштовно роздає,
аби яскравіше палати.

***
А відомі упирі-поети
вішають на шию амулети.
І удача є,
і кубло своє,
але гонор спати не дає.

***
А на горі як на чужому горі
не виїдеш найвище за усіх,
то краще гальмувати у заторі,
аби не переїхати своїх.

***
Заякорили паразити -
іди у гавані чужі,
де на твоє немає мита,
бо як себе не оцінити,
чекай аварії душі.

01/20

Діброва темна навіть в ясний день,

чому життя таке суворе?

Суцільний морок, хоч у око стрель,

а може в серце? –

Я давно готова.


Та всупереч усьому,

ще жива

моя душа,

змордована звіряче,

вона усьому світові чужа,

вона ледь дихає і майже

вже

не плаче.


Забій душі – то неспокутний гріх,

душа – синець

суцільний, почорнілий…

Не в пеклі – на землі

катують ще живих,

і кожний кат

мені колись

був милим.


Чорнющі таргани

сповзлися звідусіль,

нав’язують мені свою

сваволю…

Зійшли синці –

щемить нещадний біль,

це біль душі,

це морок болю…


Від скрині щастя втрачені

ключі,

якась руїна на шляху

повстала,

йшла попри страх

у чорний ліс

вночі,

тому що древніх ідолів

шукала.


Тривожний шерех ледь вловимих

крил,

затишшя, мов лихий провісник

бурі,

янтарний місяць капище

відкрив

і спалахнули постаті похмурі.


Богиня каже: «Зичу я добра,

Ім’я своє тобі не називаю:

Любава, Любомила, чи Мара –

Я жінка і тобі я співчуваю.

Забій душі – тяжкий, болючий

шрам,

зцілити може тільки сила

Віри.

Потрібна жертва повсякчас

богам:

свою печаль зміни на посміх

щирий.


Я Справжню Жінку

крізь віки

люблю,

Ціную ніжне, незрадливе

серце,

Ми разом душу

зцілимо

твою,

На друзки, вщент

вона

не розіб’ється.



Зцілись душею,

Незалежна будь

Від шрамів і тяжких

забоїв,

Важкий твій шлях,

Ти посміх не забудь,

Я поруч

буду із тобою».


.

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Яструб у зеніті,
поки ще літає,
на золоту клітку
волю не міняє.
Дикі коні в полі,
поки є ще сили,
розірвуть стремена,
погризуть вудила
Так і ті цигани
буйного народу –
підуть у неволю
за його свободу.

2020

О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!
Повна новин інформація!

Джунґлі влаштують демарш!
Вийдуть мільйони мауґлі!
Раж перекрутять на фарш
шаржі в ґазетах Анґлії!

А об’єктив – не такий!
Бо ієроґліф зламано
через плеткі чутки,
скинуті в пресу найману!

Шпальтами жовтих видань
кожен клозет заповнено!
Кількість поточних питань
примхами шефів зумовлено!

Шеф – інтуїції брат!
Батько нічного часопису!
Кожній сенсації сват
після кошторису й опису!

Неперевершений блеф!
"Зовсім нове́ про Конфуція"!
Нафантазовував шеф
мозком ще легшим, ніж унція!

Швидше допише вже він
сам ієроґліфа дикого
й перекладе навздогін
незрозуміло столикого!

Що той Конфуцій йому!?
Утилізована грамота,
схожа на ґрати й тюрму
в мертвих клітинках мамонта!..

Ви не наводьте мені
факти зумисне спаплюжені.
А напишіть на стіні,
чим ваші очі збуджені?

Обов’язково вмістіть
правду всю в знаку єдиному!
Витягніть, витрусіть сіть,
більше не ставте – загинемо!..

Скоро хворіє старе,
інформаційно залежане.
Сенс ієроґліфа вмре,
фотопорогом обмежений.

Та за поріг брехні
злий ієроґліф не вискочить.
Краще згниє на нім
ще сто разів, ще й тисячу!

3 серпня 2003 р., Богдани́

Я на планеті імені Тебе.
Вона - жива.
Усе про мене знає.
Вона -
мій анексований Тибет,
який мене до Мене повертає...

Я тут - своя.
І тут усе - моє.
Нехай, вона мені і не належить...
Але планета ця
була і є,
і буде там,
де я у ній - Безмежжям...

Вона у мені,
з нею ми - ОДНЕ -
не вигорить,
не промине,
не згасне...

Твоя планета імені Мене
таки жива.
О, як же це прекрасно!

Із гуркотом розрізав хмари навпіл
Перун рішуче вогняним мечем.
Відомий здавна громовержця нахил –
той небо, коли сердиться, січе.

Насупилось усе над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять сами собою –
то військо грому Бог своє веде.

Ударить блискавицями могутньо –
опустить долу велет-дуб гілля…
Спитає хтось, згадавши сірі будні,
Чому Перун, а не святий Ілля?

Аби відповісти на запитання,
час завітать у древності чертог.
Перун, як бають давнини сказання –
наш історичний український Бог!

Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю
Й тримаю почуття ці у собі.

Тебе у снах беру в свої обійми,
Та очі закриває й там вуаль,
А шаль з плечей зненацька вітер здійме…
Звучить для нас божественно рояль.

З тобою в снах вальсуєм по паркеті,
Тамують подих зорі-глядачі,
Та почуття тримаю я в секреті…
Не в снах хочу тримать твою руку в руці .

Душа болить,коли тебе не бачу,
Та як в житті до тебе підступить?
Мужчина я, але душею плачу…
В коханні хочу я тебе втопить.

11.11.2019 р.

***андеграунд, під смаки не адаптовано***

Тілом плаття твоє сповзало
Хтивоницо від ДО до ВІД...
- Мій ти кремене! Я- кресало!
Заінтри... Ні!.. Запалим світ,
Що за вікнами зацікавле-
но пітьмою припав до скла!
- Дай-но, люба, у нього каме-
нюку кинути!.. І дала!..
Ти дала... І у вікна зорі
Замість темряви загляда-
ли, і з неба зигзагом Зорро
Блискавиця до рук спада,
Тільки руки розради мали
Трохи іншої... І тіла,
Ними пещені, спочивали
Вже опісля, як ти дала
До креміння мені кресала,
І божествений дар вогню
Їх розпалював... Ми палали
На підлозі у темі НЮ
Під веселе небесне сяйво
І підморгування зірок
Поза вікнами... - Слухай, хай во-
ни відійдуть хоча б на крок,
Папарацісто-знахабнілі
У вікні спостерігачі,
Що світили (чи- освітили)
Наші вчинки!.. Негарні вчи... )))))

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120012410358

Трава уся смарагдова,
Два Хлопчики з Дівчам
Ідуть шляхом кульбабовим,
Все весело очам.

Хмарки, немов хустиночки
На вушках кошенят,
Фігурні ці хмариночки
Нагадують звірят.

Летять пташки під сонечком,
Співають їм Качки,
Дві Свинки на прогулянці -
Веселі малюки.

Змагаються Баранчики -
Міцніш який із двох?
Стрибають, наче м'ячики:
"Торох, торох, торох!"

Малятам трохи заздрісно,
Між хмар летить Пегас,
"Серед хмаринок радісно
І ми йдемо до вас!"

За течією...
За нічією...
Ти - проти всіх.
Вогнестихія
Болеволіє
В серці усім...
А за межею
Поспіхом клеють
Кроки твої.
Байдуже, сину?...
Райдуги гинуть -
Світобої...
24.01.2020.

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Виколисує вітер далеку дорогу,
В океані небеснім гойдається день,
Починаючи стежку, не бійся нічого,
І розвіється лихо на крилах пісень.

Хоч направду життя – недоспівана пісня,
І незнаний мотив не впізнати на слух.
Та єднаються в пісні красиве й корисне
І скресає в мелодії вольності дух.

На самісінькому дні
Глибокого яру
Веселі співа пісні
Річечка Тернавка.

Як дивитись звисока
На ту річку-змійку,
То здається, що вона
Наче стрічка срібна.

Чисті хвилечки її,
Неначе дзвіночки
І лунають вдалині
Їхні голосочки.

Їх підхоплює луна
І несе полями,
Розказує як співа
Річечка Тернавка.

2020 р.

У блакиті лелека білий
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Нехай, нехай.

В низині мапа долі степом,
річка злетів, багно падінь,
сітка чорних доріг. Лелекам -
уготована голубінь.

Птах занурюється в нетлінно
льоноцвітно- безмежну шаль.
Пахне зливою вітром, сіном,
синьоока його душа.

Що тілесне - вода і простір
з плоті сонця, землі, роси.
Для пір'їни Бог на погості
не встановлює терези.

Та пташина душа у висі
розчинилася за селом.
В серці помисли, мрії чисті,
ніби янгол майнув крилом.

Над землею летить хуртеча
білосніжного пір'я цвіт.
Безгріховна душа лелеча
огортає любов'ю світ.

У блакиті лелека білий
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Літай, літай!
2017 - 2019р

Душевне Цуценятко,
веселе це малятко,
У дворі денно грає,
за хвіртку зазирає,
Вдягнути хоче свиту,
побачити півсвіту.

Здійснив ізранку втечу,
вертався вже під вечір...

Об'ява є на хаті
(навіщо вчивсь читати?),
Об'ява провіщає:
"Отут - Псяюра злая!"
Бровко на хвостик всівся:
"Ой, леле, загубився!
Не злий, не харцизяка
і не старий Собака!

Оце не моя хата?
Як власну відшукати!?"

У Цуцика є друзі,
між них - Кицюня Пуся:
"Проглянь ізнов спочатку
об'яву, Цуценятко!"

И Пуся вмить грайливо
табличку підробила:
"Живе тут найдобріший
Бровко, наш друг найліпший!"

"Знайшов я рідну хату
опісля променаду,
До хати поспішаю
і Пусю прославляю!"

Зелений гай, маленька хата, садок.
По вишні лізем з братом.
А в далечі, табун гуде.
Пастух корів додом жене.

Ми були діти, маленькі квіти.
Нас в голові, гуляв ще вітер.
І день за днем, і у ночі,
Ми з братом вірили в казки.

Та час минув, ми позросліли.
Своїх вже діток ми зробили,
а ще здається, що самі,
Недавно ми були такі ж малі.