Хвилю вітер гонить, синє море грає
Отаман Сулима у похід рушає.
У похід рушає, чайки споряджає,
До турка у гості усіх припрошає.
А козаки й раді – що його сидіти
На Січі журитись та горілку пити?
Краще з товариством у похід податись
І розвеселитись, і Січі придатись.
Одяг ізносився, пора б замінити,
Козак із походу тільки й може жити.
Там пошарпа турка, там татарів кілько
Дивись, у кишені задзвенить копійка,
А при тім невірним голови рубати
І братів з неволі своїх визволяти
Правда, і самому голову зложити,
Може. Та не вічно ж козакові жити?
Він на те і взявся був козакувати,
Щоб життям постійно та й ризикувати.
Тож, як кинув клич свій отаман Сулима
Аби йти походом до самого Криму,
Не було одбою в Січі від охочих,
Кинули горілку і вже шаблі точать.
Місяць на високих очаківських вежах,
А козацькі чайки понад узбережжям
Пропливли лиманом, веслом не скрипіли,
Турецьку сторожу та й не розбудили.
Турецькі галери на хвилях гойдали,
Паші яничарські спокійненько спали,
Та й проспали чайки всім туркам на горе,
Бо уранці чайки вже були у морі.
Підняли вітрила мов пташина зграя.
Та чомусь Сулима в Крим не повертає?
В Крим не повертає, та все морем, морем
Козакам говорить: «Почекайте, скоро!»
Обійшли козаки той Крим стороною,
Летять чайки морем одна за одною.
Отаман на чайці стоїть позирає
Та якуюсь думу думає – гадає.
То наморщить лоба, то кулак стискає,
То зубами креше, то тихцем зітхає.
Згадує, напевно, свою тяжку долю
І козакування, й турецьку неволю.
Якось молоденьким іще козаченьком
У похід подався в море далеченько.
У похід подався та й не повернувся
У морі скупався, ледь не захлинувся,
Коли їхню чайку гармата зустріла,
Майже всіх козаків на той світ пустила.
Він же якимсь дивом та й урятувався,
Хоч до рук турецьких отоді й попався.
На козацькі руки кайдани наділи,
До весла важкого навік посадили.
Плавала галера по всім Чорнім морі,
Побував Сулима в Варні й на Босфорі,
У Криму й Синопі, навіть в Трапезонді.
Ті часи, напевно згадував сьогодні.
Плавала галера, по морю носилась
Козацькою кров’ю і потом живилась.
Налягали хлопці на важкії весла
Аби морська хвиля її легше несла.
А по їхніх спинах канчуки гуляли
І на віки – вічні розписи лишали.
Так п’ятнадцять років мимо пронеслося,
В Сулими по пояс відросло волосся,
Заріс і завшивів, страшно і згадати,
Як тоді прийшлося козаку страждати.
По тих страшних роках, що й згадати гірко
Зійшла знов на небі Сулимова зірка.
Султан тоді з папой римським ізчепився
Тож корабель їхній скоро опинився
В Середземнім морі. Знов бої, походи
Й канчуки нещадні замість нагороди.
Хто зна, як би доля далі повернулась,
Але ж таки щастя козаку всміхнулось.
Біля Італійських берегів далеких
В довгу нічку темну, коли спала спека
Й розімлілі турки спокійненько спали,
Невільники - браття кайдани ізняли.
Кайдани ізняли, шуму не робили,
А усю сторожу мотуззям душили.
Подушили клятих, за яничар взя́лись,
А ті міцно спали та й не відбивались.
Пов’язали руки, ноги пов’язали
І господарями на галері стали.
Кілька день потому по морю блукали,
Накінець у Римі берега пристали.
Вийшли всі на берег, а їх аж хитає,
Вже й ходить відвикли, ноги не тримають.
А такі зарощі, а в такім лахмітті.
Чи то і людина йде по білім світі?
Та що козакові – аби кості були,
Наросте і м’ясо. Коли в Рим прибули,
До самого папи в гості завітали,
Триста турок – бранців йому дарували.
Із того дарунка папа дуже радий,
Козакам у нього залишатись радить,
Бо йому вояки на війні потрібні.
Але ж на козаків десь чекають рідні?!
Та й чого їм було в чужині робити?
Краще в Україні голови зложити.
То ж гуртом зібрались в свою Україну.
Папа перешкоди у тому не чинить,
Ще і своїм коштом поїть, одягає,
На дорогу дальню гроші виділяє.
А вже козакові Івану Сулимі,
Що за отамана був тоді над ними,
Він свого портрета в золоті дарує,
Козака за мужність велику цінує.
Отак повернулась козацькая доля,
Отак посміхнулась знов до нього воля.
Повернувсь Сулима знов на Україну,
Стріли його радо січовії стіни,
Стріло його радо товариство славне.
Та й обрало скоро уже й в отамани.
Згадує Сулима ті часи нелегкі,
А навколо море далеко – далеко.
А навколо хвилі високі гуляють.
Пливуть чайки морем, в Крим не повертають.
Не іде Сулима на татарство враже,
Має щось на мислі, але що - не каже.
А на мислі в нього не Козлов чи Кафа.
На Азов націлив, як би Бог потрафив.
Довелось бувати йому в місті тому
Коли ще кайдани дзвеніли на ньому,
Коли ще на веслах довелось сидіти,
На галері клятій по морю ходити.
Місто було видне і було багате,
А для православних дуже ж уже кляте,
Скільки того люду гинуло в неволі.
Скільки проклинало свою гірку долю?
Наче і під боком, не за морем синім
Православні люди у неволі гинуть,
Та степи безводні, та орда у полі
Не дають нещасним вирватись з неволі.
Та й козакам степом дійти не під силу.
Он за Скалозуба були захотіли
Та в степу пропали разом з отаманом,
Десь уже й могили поросли бур’яном.
Все то в отамана в голові клекоче,
Дуже він Азова захопити хоче.
Покарати врешті клятих бусурманів,
Братів православних звільнити з кайданів.
Оті чайки морем Крим той облетіли
Аби раніш часу татари не вздріли.
Татари не вздріли та й ґвалт не підняли,
Туркам до Азова сигнал не подали.
Пройшли чайки морем, далі у протоку,
Крим вночі лишили із лівого боку,
Ну, а далі морем до Дону самого,
Наче сніг у липні упали на нього.
Скільки бусурманських голів порубали,
Здобич величезну у Азові взяли,
Залили за шкуру туркам добре сала
Аби ту гостину довго пам’ятали.
Щоб не забували козацького бою,
Визволили бранців, узяли з собою,
По собі лишили попіл та руїну
Та і подалися назад на Вкраїну.
Пливуть морем чайки, додому вертають
Козаченьки славні все пісні співають
Про козацьку долю та про вільну волю
Та про те, як славно жити в чистім полі.
Раді, що живі ще, вбитих поминають
Зустрічі із Січчю – матір’ю чекають.
Та до тої Січі ще плисти та плисти,
На шляху до неї ще Очаків – місто.
А там флот турецький, галери здорові,
Ще проллють чимало козацької крові.
Знають то козаки, хоч й веселі, наче,
Але неспокійно на душі козачій.
Та про той Очаків і отаман знає,
Та, видать, на мислі ще щось таки має.
Бо не поспішає, та чекає ночі.
Чи то серед ночі прориватись хоче?
Не схотів Сулима як розбійник крастись,
Вирішив до турка добре привітатись.
Ой, Іван Сулима, голово гаряча,
Не одна дівчина за тобою плаче.
А ще більше плаче бусурман по світу
Від твойого того славного привіту.
Нічка була темна, сон у турок кріпкий,
Зачепились чайки за галери чіпко.
І на сонних турок козаченьки впали
Та і заходились, славно гостювали.
Кого порубали, кого потопили,
Половину флоту туркам попалили,
А вже коли сонце зійшло над лиманом
Подались козаки разом з отаманом
По Дніпру до Січі, до свого порогу,
Славлячи Сулиму, дякуючи Богу.
Але Січ козацька щось не надто рада
І смутні козаки, і немає ладу
Й раді б привітати козаків з походу,
Але кляті ляхи не дають проходу.
Доки козаченьки у похід ходили,
Ляхи на порогах Кодак спорудили.
Кодак спорудили , військо посадили ,
Як овід уп’ялись в козацькеє тіло.
Ні на Січ, ні з Січі не дають проходу,
А човни козацькі пускають під воду.
Ні куліш зварити, ні риби зловити,
Зживають козаків з білого зі світу.
Як почув Сулима протаку недолю:
- Не дамо ми ляхам, - каже, - нашу волю.
Доки ляхи з шведом десь собі воюють,
А оті в Кодаці навіть в ус не дують,
Візьмемося, братці – те гніздо осине
Та і поруйнуєм. Нехай воно згине!
- Добре, отамане! Любе твоє слово,
Ми вогонь і в воду з тобою готові!
Але ж, кажуть стіни в Кодака високі,
А рови навколо глибокі – глибокі.
І стіни високі, й на стінах гармати.
Як же таку силу зможем ми здолати?
- Чи ж ми не козаки? – отаман питає, -
Чи ж козацька сила лядську не здолає?
Чи є в світі стіни аби нас спинили,
Від яких без бою ми би відступили?
- Ні, - кричать козаки, - Веди отамане!
Ніщо на заваді нам тепер не стане!
Взяв Сулима військо – тисячу охочих,
Дочекавсь, як стали найтемніші ночі
І, коли в фортеці ляхи мирно спали,
Козаки тихенько їх сторожу зняли.
Лиш один устиг ще крикнути: «Тривога!»
Що все військо лядське підняло на ноги
Та поки то ляхи очі продирали,
Та штани вдягали, та шаблі хапали,
Козаки рови всі хмизом закидали,
По драбинах швидко на стіни помчали.
Ляхи лиш на стіни вилізли спросоння,
А тут вже козаки звідтіля їх гонять.
Голови рубають та униз скидають,
На поляків сонних гуртом насідають.
Хвалилися ляхи, що стіни високі,
Що Кодак не взяти ні з якого боку.
Та козаки того і не чули наче.
Хвальків, мабуть, слухать, діло не козаче.
В ніч одну козаки Кодак захопили,
Усе лядське військо у ньому побили.
А саму фортецю ущент зруйнували,
Кодацькі гармати на Січ відіслали.
Полякались ляхи, як про те почули,
Вони ще Трясила досі не забули.
Невже знов козацтво за зброю візьметься,
Знову кров шляхетська рікою поллється?
Йшло велике військо з шведського походу,
Степи толочило і дніпрову воду.
Гетьман Конєцпольський йшов проти козаків
Аби їх побити, у кайдани взяти.
Але ж то Сулима, спробуй його взяти,
В нього і козаки, в нього і гармати.
І не підступитись, і не захопити
Хоч і до морозів у степу сидіти.
Тож він реєстровців собі викликає
Хитрістю Сулиму взяти намовляє,
Сипле обіцянки та кида погрози,
Бо не за горами уже і морози.
Знайшлись реєстровці на зраду готові,
Прийшли до Сулими: - Ми ж одної крові!
Візьми нас до себе, поміч тобі буде,
Бо женуть за нами гетьманськії люди.
Знав би ти, Сулимо, кого ти приймаєш,
Кого коло серця свого пригріваєш.
Наказав би зразу голови зітнути
І прохань їх слізних навіть і не чути.
Та піддався слову брехливому тому,
Пустив підлих зміїв до свойого дому.
Думав братів кревних, певно, врятувати
Та й сів було з ними тоді чаркувати,
А вони, негідні, споїли, приспали,
А тоді Сулиму у кайдани взяли.
І Сулиму взяли, і усю старшину.
Зрадили козацтво і усю Україну.
Вивезли тихенько, як козаки спали,
Щоб ті не почули та й не врятували.
Кинулись козаки – нема отамана.
Куди подівався з козацького стану?
Доки зрозуміли, за шаблі вхопились,
Бачать, що вже надто вони запізнились.
Зрадників хотіли було покарати,
Та вони сховались за лядські гармати.
Голови схилили козаки від горя,
Краще б потопитись їм у Чорнім морі,
Краще було б згинуть від чужого бога,
Ніж віддати ляхам отамана свого.
Але що робити? Отаман далеко
І порятувати його, ой, нелегко.
Хто ж візьме козаків? Хто ж скерує ними?
Де іще узяти такого Сулиму?
Тож сумні вертались на Січ козаченьки.
Як же їм без батька до своєї неньки?
А Сулиму ляхи везуть до Варшави,
Хочуть покарати козацькую славу.
Ні дарунок папи, ні його звитяга,
Мабуть, не врятують – таки, бідолагу.
Бо і ляхи тиснуть й турки насідають,
Покарать суворо його вимагають.
Відвернулось, видно, щастя від козака,
Не простили йо́го турки та поляки.
У самій Варшаві голову відтяли,
А стражденне тіло ще й четвертували.
Та козак, говорять їм в лице сміявся,
Видно тої смерті зовсім не боявся.
Не страшна, бо в очі скільки раз дивилась,
Що й сама, напевно, із рахунку збилась.
Стратили поляки, та зраділи марно,
Бо та смерть для Польщі не пройшла безкарно.
І не встигли звестись знов Кодацькі стіни,
Як взялась за зброю ненька – Україна.
Знову кров лилася і пани втікали
«Це вам за Сулиму!» - козаки казали.-
«Це вам за Сулиму, щоб не забували,
Якого козака ви замордували!»
Та ще і сьогодні пам’ята Вкраїна
Славного козака та вірного сина.

Де я і де мої личини?
Я загубився в небесах.
Шукаю я першопричини
Подій, мов перелітний птах.

Сміється Всесвіт над бажанням
Спинити доленосний біг.
І б’ється свіжо, первозданно
Космічне джерело, мов сміх.

31 грудня 2019

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
завваживши, що, головно, задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку та
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
Лиш отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старечі – всі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
не збавлені окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.


***


Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі

Якову Гордіну

Пак, не в торгових справах взагалі,
лишаючи в чужих кутах кулі
своїх жалів,
ні світ-зоря, впритул,
з гірко́тою у роті, на тверду
поверхню я ступив в чужім порту.

Була зима.
Зернистий сніг сік щоку, а земля
чорніла, білих зерен буцім для.
Ревун хрипів щосили навсібіч.
Іще в парадних ціпеніла ніч.
Я рушив пріч.

О, ці земні міста в досвітній час!
Готелі вимерлі. Недвижність чаш,
пітьма в очах
сліпих богинь.
Крізь вас не гріх проникнути нагим,
докіль державний не почнеться гімн.

Густий туман
гортав квартали, як читач – роман.
В тяжкій облозі крижаній Лиман,
що той язик материка, взнаки
сірів; вгорі – півплями, півмазки,
пливли хмарки.

По сходах зо добрячий хмарчос
завдовжки, наче той матрос
чи той мальпост,
вверх, деручи
поруччя нігтем, скули срібнячи
як фіш лускою сліз, я волочивсь.

Один як перст,
як в ступі просторіні вкляклий пест,
апостол зміни місць – казав поет
вітчизні спину і лице тому,
в чию не випадало бахрому
гайнуть йому.

Зі чавуна
він був відлитий, буцім пахана
над рухом голос віщував: "Хана
пересуванню!", а з того кінця
землі подтакнув подзвін бубенця
шматком свинця.

Податлива іззовні даль,
заточена в чітку горизонталь,
вві млі синіла, оголивши сталь.
І я відчув, як чоботи – жорства,
на вишкіл маршовий "раз-два",
протест єства.

Авжеж, і скронь
його торкав, і вилиць аквілон,
теж радше спозаранку, і резон
чкурнути геть – читався по губах;
він також відчував, що справи – швах
на шальках ваг.

І він, авжеж,
чекав на те, чого ти ждеш
від долі: волі. Простору без меж,
як хвилі, котрі бог безкраїх нив
ховав від нас ревниво; втім, змінив
на милість гнів.

Грек на фелюці прямував в Пірей
без вантажу. І упирі з трієр
вивалювались із страмних дверей,
як чорний пар,
на стоптаний здовж-поперек бульвар.
І я там був, і я там в сніг блював.

О, виднокруг,
де сердце зазвичай скидало в’юк,
цей інструмент держави, відки звук
в світобудові – геж, не сорок сороків,
тривалістю у череду віків,
а брязк цепів.

І світ відлив
це брязкання в того, хто не відплив,
того, чиї зронили кілька слів –
"Стихіє вільна, прощавай…" – уста
тюрмі широт, де кануло життя
без вороття.

Катма у нашій мові узнаки
відмов собі й від себе, як рядки
тужливі мимохіть, щоб від руки
копіюватись вік. Так набігає на
пляж в Ланжероні хвиля, і вона
їх плин сповня.




----------------------------------

Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:
стук та стук.

Шерстяна і гаряча пустеля,
крок за кроком – все ближче стеля,
невідомий і тихий звук,
стук - не стук…

Неосяжних одінь простори,
перед оком безстидника гори,
десь з-під низу карбується "стук" –
то каблук.

Запашіли захекано груди,
ой, щось буде, мабуть, щось буде,
а у жінки усе каблук
стука: стук!

Павутинка стежину прошила
аж до шиї, уже до шиї;
не стомився іще каблук:
стук та стук.

Під ногами легенький хруст –
то підлазить павук до вуст,
ой, до чого ж високий каблук:
стук і стук!

Вп’явсь павук у жіночі губи
і цілує її й голубить,
захитався ото каблук:
стук-стук-стук…

Задивився павук у око –
ой, до чого ж натура глибока,
сексуально скрипить каблук:
ситиук…

Чхнула жінка від лоскоту в носі,
ой, чого б їй не бути босій, –
не підпав би павук під каблук:
стук-пристук!!!

– Тук-тук-тук?
Що ж ти, жінко! коханню каюк?!
Ет! Загинув такий павук!
Краще б ти поламала каблук!..

тік-так-тук…

1 лютого 1992 р., Київ

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти - згубне, ти пекельне
полум'я.

Солодкий трунок
пестить болем
серця рану,
Твоєю бути - захлинутись болем
вщерть,
Ти створений з холодного
туману,
Розтанеш вранці,
наче райська смерть.

Беззахисна з тобою,
злий спокусник,
Твої обійми - щастя без кінця,
Себе я забуваю,
пам'ять - пустка,
Ледь п'яна посмішка
не сходить із лиця.

Лід з полум'ям у суміші
пекельній,
Біль з насолодою
мій розум,
душу
п'є,
В душі міцніє
краєвид пустельний,
Наднова зірка -
серце то моє.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти згубне, ти пекельне
полум'я!

Це всього лише крапля дощу, а ти думав, що злива.
Липне листя вологе до щік, до нічного вікна.
І наступна зупинка вагону така особлива:
Там чекає вона…

Це безгучний гудок сповіщає про тишу перону.
Не важливо, що станеться потім, як буде зима.
Хай розмова почнеться глибока така і бездонна,
Де розлуки нема…

Це всього тільки сніг, а ти думав, що срібна перина
Досі сниться тобі у відлунні коліс голосних.
Там чекає вона, зафарбовує кожну хвилину
В теплий сміх.
30.10.2020

– Скажіть,
чому ви не приєднуєтесь до компанії?
чому ви тікаєте з балу на свій корабель?
Ви чините, як громадянка
консервативної Анґлії, чи то Британії,
або як міністр,
у якого поцупили портфель.
Я, власне, перейняв її,
тому що мені завжди подобалось,
як вона вимірює мене оком
ось уже скоро четвертий рік.
Я чув, і не раз, що вона в мене влопалась –
влопалась!
але мене завжди зупиняв її похилий вік.
У мене б удома знайшлася для неї
чаїнка і цукру крупинка,
аби заварити міцний нашатирний чай –
я високо ціную в ній те, що вона жінка,
жін-ка!
жінка зі стажем,
яку ще піди відгадай.
Може б, вона хотіла,
щоб перед нею я впав на коліна?
щоб на її ґанку щоранку чекали на неї
квіти живі?
але ж це абсурд!
це досить сумна картина –
поєднувати колір мій
з таким, що вже перецвів.
– А якщо я спитаю у вас,
чого б вам більше всього хотілося,
що означає ваш погляд,
який поступово ґвалтує мене?
Вона ще мовчала,
але вже ... просто наскрізь дивилася
все нижче і нижче
на місце одне і ... одне.

29 листопада 1995 р., Київ

Крутить вітер золоті педалі
Та спокійно їде собі далі.
Лист берези, клена та тополі -
Накатався вітерець доволі.
Вже доїхав до своєї хатинки,
Зайде й буде дути крізь шпаринку,
Щоб осінньо-жовте листовиння
Закружляло у таночку нині.

Запроси ти мене на побачення
В тихий вечір і зоряну ніч,
Подаруй почуття нерозтрачені,
Коли стрінемось ми віч-на-віч.

І букет принеси ще ромашковий,
Бо ти знаєш - ці квіти люблю.
Пригорнуся до тебе, мов пташечка
Й почуватимусь, мов у раю.

Обніми мене міцно із ніжністю,
Наче лебідь своїми крильми,
Мої руки в долоні візьми
І я стану найщасливішою.

2020 р.

Присядь. Не стій. Розмова буде
Не про кіно, не про театри
За Листопадом стрітим Грудень
Якщо світогляд не розтратим…
А там, дивись, проснемось в Січні
Ти що, ти проти снігопаду?
Дивись мені… не падай в відчай
Якщо утримаєш пораду…
Ні-ні, без рук, вже краще в шафі
Ну там, де дух твоєї бабці...
Де дідця клопіт… тяглий трафік
Ну ось і все, продовжим вранці…
Присядь. Не стій. Розмова буде.
28.10.2020.

Ти не лай мене, осене. Рацію маєш, авжеж.
Сам же бовкнув: «Люблю» – значить, мав би частіше з’являтись.
То затримався в офісі (хай мене Бог береже!),
то пішов на нараду з шановним кавказьким земляцтвом.

Так життя і мине, без якихось просвітлень і див,
у нікчемних турботах про зайву копійку чи крону…
Ти не лай мене, осене. Впевнено в зиму веди,
втім не квапся із покривом сніжним і після Покрови:

я б іще потоптався по листі твоїм золотім
в час, коли не солодка малина і сонце поблякле;
і, тобою натхненний, хоч подумки б
в небо злетів,
раз у Бога для мене
омріяних крилець
забракло.

Пожовкло волосся, мов листя кленове,
навколо очей ниточки променисті.
Бабуся потрапила в казку чудову,
їй так до лиця кольори падолиста.

Беретик із фетру, пальто старомодне,
в руках повідочок, коричнева сумка.
Вона пересічна, тутешня, природна,
як вицвілі сльози, роз'ятрена думка.

А поруч із нею грайливе створіння,
вихляє обрубком хвоста, цю дворняжку
колись підібрала у пору осінню,
скорботу холодну, коли було тяжко.

Усіх поховала в сиру домовину -
єдиного сина, сестру, чоловіка.
Гіркої печалі одвічну провину
самій залишилось сьорбати до віку.

А песик її відбіжить погуляти
і знов повернеться захеканим, наче,
боїться згубити дорогу до хати,
й поглянути вкотре чи бабця не плаче.

Ні! Сонячний зайчик в очах волошкових,
виблискує ніжністю і оксамитом.
Так щемно, зворушливо і калиново
старенька прощається з бабиним літом.

26.10.2020р.

Кримінальна влада дуже пильна –
знає що, куди й кому несуть.
І уже не виглядає дивно,
що юрбою обрана дитина,
має свій конституційний суд.

Мали візи і свої, і наші...
На заваді не стояв ковід...
Та Європа заважає Раші...
і беззубе заварило кашу,
маючи азійський апетит.

Хоч дурні юродиві, та хитрі.
Хто купує, той і виграє.
Хто куди, а свині до корита.
Вівці цілі, в вовки не ситі
і чуже хапають як своє.

Все, що установи награбують,
списують на вірус і війну.
Є закони... і Феміду чують...
шахраї від шахраїв рятують...
жуліки освоюють казну.

Мафія зеленого розливу
діє із кумами заодно
і стає готове косо-криво...
Смійтеся! Радійте цьому диву,
«лайкайте відосики» й кіно.

Помагайте цій веселій зраді,
може й вам на куш перепаде,
адже умостились де-не-де...

будете сіяти на параді,
бо нема нічого на заваді,
поки шут зі сцени упаде.

10/20

Перед холодом цим-безпорадна-
Я свої зачиняю крила.
Осінь вішає мокрі рядна,
Набундючує хмари-брили,
Котить, гонить мою надію
(Не відчуєш життя без болю).
Паперовим яскравим змієм
Відборю у мотуззя волю.
Хай метеликом, змієм-в небо!
Я до нього, а там-що буде...
Мені сонця без міри треба,
Щоб мої не схололи груди.
Безпорадна...та досить сили
Перебути зимові ночі.
Я свої зачиняю крила,
Щоб весною розплющить очі.

Козача вдова Марія хутір в степу тримала,
Який король козакові надав за пролиту кров.
Вдова козача Марія три сина-соко́ла мала,
Схожих, як три краплини – Андрій, Микола й Петро.
Була вона жінка гарна і добра, і працьовита,
А що молода вдовою, так то не її вина.
Багато тоді у краї лишалось у вдовах жити,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Татари ясир шукали тоді в українських селах
І ляхи уже поча́ли під себе усе гребти.
Козача ж вдова Марія завжди привітна, весела,
Нікому не відмовляла, як в змозі допомогти.
У полі, в дворі і в хаті щодень вона працювала,
З мушкетом вправлялась добре, ще батько її навчив.
Але й січове козацтво про неї не забувало,
Бо ж був чоловік поважним, шанованим на Січі.
Росли, як з води синочки на радість матусі рідній,
Вже їй і по господарству старалися помогти.
Та ж пам’яті чоловіка повинні були буть гідні
Й відправились в Запорожжя, щоб там навчання пройти.
Вернулись за кілька років всі три високі та гарні.
Не може від них матуся очей своїх відвести.
Її надії і мрії були, як видно, не марні,
Бо ж їй удалось одною таких синочків зростить.
А схожі ж, як три краплини, сама ледве розрізнила
Де то Петро, де Микола, а де на мазунчик Андрій.
Фігурою всі у батька, вчувається його сила,
А очі її блакитні… Не сумно вже їй одній.
Та ж їм уже й не сидиться удома побіля мами.
Вони усі три готові іти Вітчизні служить.
Не хочуть в землі длубатись, їм мріється козаками,
Аби їх татусь із неба поглянув й міг порадіть.
Петро подався в надвірні служить до князів Острозьких,
Микола до реєстрових вписався до козаків.
Андрій же на Січ подався, щоб на берегах дніпровських
Продовжити справу, котра була тут ще од віків.
Жилось в Україні тяжко, а далі ще тяжче стало,
Коли узялися ляхи добро не своє ділить.
Спочатку магнати ляські всі землі кращі забрали,
А потім дрібнота всяка примчала, щось ухопить.
Колись іще вільні землі зненацька панськими стали.
Хто вільним був хліборобом, чиєюсь власністю став.
Прийшли і ні в кого згоди на те усе не питали,
Бо ж польський шляхтич, вважали на те повне право мав.
Петро у князів Острозьких служив у сотні надвірній.
Були на той час Острозькі не ті вже, що князь Василь.
Все більше на ляхів схожі, змінили мову і віру,
Щоб край рідний захищати, не докладали зусиль.
Якось Петра сотник кличе, чи хто не слуха поглянув:
- Ти бачив, тут гарували якіїсь польські пани?
Тепер вже геть подалися… Я чув, як один з них сп’яну
Хваливсь, що забрати хутір козацький хочуть вони.
Якиїсь панок Пшибенський зібрав підпанків ораву ,
Отримав від воєводи на землі оті папір.
Тепер, говорить, на землі ті має він повне право.
Я думаю, хлопче, часом не твій то батьківський двір?
Петро не довго і думав, коня осідлав й подався.
Хотів на шляху догнати отой розбійний загін.
Та так і не зміг, хоч шляхом без перепочинку гнався.
А вже недалеко дому дим чорний побачив він.
Коли влетів на подвір’я, жахливу картину бачить:
Лежить вже мертва матуся, мушкет тримає в руці.
Панки попід стіни тулять та озираються лячно,
А двоє посеред двору. Мабуть, вже не встануть ці.
В Петрові кров зашуміла, він вихопив шаблю миттю
І заходився рубати, не дивлячись: пан чи ні.
А ті хто куди щурами. Бо хто ж ризикне спинити
Коза́ка, як той при шаблі та ще й на баскім коні.
Панок, головний, напевно, щось там верещить з-за плоту.
Петро коня розвертає аби дістати того.
Та звідти лунає постріл…Зна куля свою роботу
І в саме козаче серце вона влучає його.
Упав коневі під ноги, закривши навіки очі.
Але пани іще довго не сміли і підійти.
Нарешті отой, що стрілив, хоча й не надто охоче,
Наблизився до козака, ногою торкнув: «Гей,ти!»
Побачивши, що то й мертвий, він став над коза́ком гордо,
Дивіться, мовляв, як треба себе з тим бидлом вести́.
Тепер уже й інші вийшли, вже їх зупинити годі,
Взялися хвалити пана, дурниці всякі верзти.
Пшибенський, а то він саме, лишивши пахолків троє,
Подався чимдуж на Білу папери у суд подать.
Мовляв, на нього напали, а він боронився з боєм,
А так і в думці не мав він аби когось убивать.
Ледь-ледь осіла пилюка слідом за тими панами,
Як в хутір влетів Микола із шаблею наголо.
Він пахолків з хати вигнав на вулицю стусанами,
Велів їм розповідати, як саме все тут було.
Почувши, що пан від’їхав від хутора недалеко,
Знов сів на коня й подався, щоб зграю перехопить.
А ті по дорозі сіли ще й перекусили легко,
Бо ж, як шляхтичам, їм треба поїсти й вина попить.
Тут їх і настиг Микола. Пшибенський аж рот роззявив,
Коли побачив живого того, кого тільки вбив.
Тоді метнувся уліво, спіткнувся, метнувся вправо,
Адже таке не побачиш і між найстрашніших снів.
Микола ж не довго думав, узявся панів рубати,
Поки вони ще не встигли сховатись в ліску бігом.
Один упав на коліна та й став Миколі кричати,
Мовляв, то не я. Пшибенський он той – то й рубай його.
Микола услід метнувся, Пшибенського взяв за карка,
Жбурнув коневі під ноги та шаблею замахнувсь.
А той: «Невмирущий» - лише, неначе ворона карка.
Здавалось, що він од страху слова геть усі забувсь.
Там, де не поможе сила, там хитрість є і підступність.
До чесного бою стати ніхто із них не посмів.
Але, як побачив спину, то вистрілив в неї тупо
І, дивно – не промахнувся, хоч, навіть, очі закрив.
Не встиг Микола і шабля на голову не упала.
Скотився козак на землю і шаблю випустив з рук.
Пшибенський, як то побачив, хоч ноги іще дрижали,
Велів, щоб уже напевно, козака тягти на сук.
Коли змордоване тіло повисло на осокорі,
Ще довго пани стояли, боялись, щоб не ожив.
Коли ж упевнились, наче, манатки зібрали скоро
Та й подалися на Білу… В один із наступних днів
В покинутий мертвий хутір ввігналися запорожці.
Андрій залетів найперший на білім своїм коні.
Знайшли й поховали мертвих, лишили напис на дошці,
Хто саме й чому загинув та і по чиїй вині.
Ще кілька день перебули, та все на панка чекали.
Об’їздили всю округу, шукаючи хоч сліди.
Знайшли Миколине тіло, на хуторі поховали.
А пан як у воду канув, піди-но, спробуй, знайди.
Андрій на могилі братній помститись за смерть поклявся
І не зупинятись, доки панка того не знайде…
Та рік за роком минали, пан, навіть, не потикався
Нічого не було чути про того панка ніде.
Та ось, як наруга ляська, нарешті, народ дістала,
То спалахнуло зненацька вогнем Подніпров’я все.
Пани, покидавши лахи, у Річ чимскоріш втікали,
Боялись: народ у гніві їм голови вмить знесе.
Набігло панів до Польщі, про поміч усі волають,
Самі бо погамувати не в силах народний гнів.
Нехай бо владарі Речі туди війська направляють,
Аби володіння їхні не згинули геть в огні.
Зібравши війська, поволі Потоцький туди подався.
А слідом за ним і браві тепер вояки-панки.
І кожен своїм геройством весь час перед інших пхався,
Хоча воя́ка із нього, признатися, ніякий.
Між ними і пан Пшибенський геройством своїм хвалився.
Мовляв, власноруч убив він кількох таких зарізяк.
Та чомусь побіля війська той пан увесь час тулився
І випхати його далі ніхто би не зміг ніяк.
Нарешті біля Кумейок зустрілись в бою дві сили.
То козаки насідали та ляський табір товкли,
То потім уже поляки хід бою перехопили
І насідати на табір козацький розпочали.
У тій колотнечі лютій козацтво на смерть стояло.
У кого не було зброї, той дишло у руки брав.
Полякам від тої зброї добряче перепадало.
Аж ось і вечір спустився ледь видний крізь дим заграв.
Козацтво, зібравши сили, дісталося Боровиці.
А там в кількаденній битві поляки в кільце взяли.
І почались розправи, пішла лютувати криця,
Виловлювали поляки всіх, що на Січ не втекли.
Панки теж сміливі стали, взялися селян карати,
Це ж їм не на полі бою на шаблі ворожі йти.
Вигадували усякі селянам і кари, й страти
Аби свій страх у їх криках, нарешті перемогти.
Пшибенський також носився з такими ж, як сам «орлами»,
Шукав, на кому б зігнати свою невгасиму лють.
Хоча весь час озирався, щоб не дай Бог, з козаками
Й на мить не пересіклася його кривавая путь.
Та ж долю не оминути, хоч як би не намагався.
Якось великим загоном ввірвались вони в село.
Зігнали селян на площу, знайшли, коли хто ховався
І почали творити вже звичне криваве зло.
І тут, якось непомітно, козацький загін під’їхав.
Він саме був проривався з-під Чигирина на Січ.
І враз на площі великій зробилося тихо-тихо.
Хоча козаків з десяток, але не у тому річ.
Як тільки Пшибенський раптом ота́мана їх помітив,
Полізли на лоба очі і голос пропав, мабуть.
Хапатися став за серце та в остраху шепотіти
Одне лише: «Невмирущий!» і було найближчим чуть.
Андрій і шаблі не витяг, потреби в тому не було,
Бо пан Пшибенський без того під ноги коню зваливсь.
А всіх тих панів-героїв із площі, мов вітром здуло.
Один лише пан в пилюці лежати і залишивсь…
Із тих часів Невмирущим Андрій на Січі став зватись.
А згодом і одружився, в свій хутір жону привів.
Та скільки разів по тому за шаблю прийшлося братись
І скільки ще пережити кривавих в житті боїв.
А скільки їх невмирущих ставали до бою сміло,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Мільйонами невмирущих країна свій шлях встелила,
Аби могли ми співати, що ще не вмерла вона.

Ти не народна, вже - золота.
Твій шлях природний, хоч не в житах.
Збулися мрії, твої й мої,
Злетіли в вирій роки твої.
Зоря не згасла, вона горить,
Хоч пам‘ять власна - бува болить.
Ще попереду ціле життя.
А твоє кредо - цвітне шиття!
Іди спокійно - вперед і в даль,
А твої мрії... не про печаль.
Усе минеться любов і сум,
Хай повернеться - крилатість дум.
Не все так просто в житті бува,
Все що посієш – збереш в жнива.
Вже осінь злато тобі несе.
За все відплата - життя твоє.
Омега, Альфа - не в тому річ.
Марія, Соля, як зорі в ніч.
Ти не хвилюйся - ще буде все
Бо лиш у Вірі Надія є!
01.11.2020 р.

Слухняна сльоза

В житті все склалось!

І склалось безсумнівно.

Хоча були, я думаю сумні

Життя моменти.

Та все минуло вже,

Та все вже утряслось…

І відстоялось…

ЗагалОм,

Живемо, творимо, не киснем.

Мабуть забули вже маленькі ролі,

А може й не було таких.

За це звичайно вдячні долі…

І так від ролі і до ролі

ЙдетЕ…
В кіно і по життю,
Спектаклях…
Можливо щось втрачається

По краплях?

Неначе шкіра, що шагрені

Зжимається…

Але ж і жест, і голос, і сльоза

Все – та ж….

Вона слухняно, так по бороді
У променях юпітера щезає,
Бринить, як тремола, зникає
У шелесті партЕра.

Собі ви кажете, - я не покаюсь!

І долі іншої не хочу я…

Це мій Ковчег і Ноя роль –
Моя!

Так, ви із Могікан останній

І королівський ваш, по праву, трон

А ваші ролі камертон

колегам вашим і не тільки.

А ще зробити треба стільки…

Ви не жалкуйте ні про що…

Хай заздрість злиться, вам то що…

І не судіть себе ви строго,

Бо ви Актор…..
Актор від Бога!!!.

Війна за душі. Все горить
На тіло знижки
А очі… очі до гори
З моєї книжки
Замоклий трепіт солов’я
Гуляє вітер
Можливо ти, можливо я
Ну майже діти…
28.10.2020.

Зледеніння в душах і в’язкий вогонь
Непомітно стане драмою сердець,
Пронесеться стрімко попелом долонь
І покличе небо на нещадний герць.

Крига покриває вигаслі думки,
А сніги сховались в далях неземних.
І впадуть незграбно згаяні роки
На замерзлих водах у містах чужих.

25 листопада 2019

Сам Бог водив його пером барвистим,
чудові перла сипались з небес до ніг
парчевою габою падолиста,
аби природою він надихатись зміг.

Й поет вкладав у кожне слово щирість,
перемежовуючи з крапками й тире.
То птахою злітав в безмежний вирій,
то плакав над строфою так, що серце мре.

Його душа окрилена, на злеті
складала чуйні вірші, зоряні пісні,
плела корону із вінків сонетів,
та тільки не мені, та тільки не мені...

27.10.2020р

Не відпускай мене ніко́ли
і хай там що… Не відпускай!
Нехай метелики чи бджоли,
емоцій вибух через край…

Не відпускай мене ніза́що,
горни́ до щирої душі,
і не давай вернути в хащу…
Пиши, пиши мені вірші́!

А ти пиши мені листи,
я їх на відстані читаю,
тебе душею відчуваю,
хоча і спалено мости…

А ти пиши мені вірші
щодня, вночі, надвечір, зрання…
Вони відроджують кохання
в моїй розірваній душі!

А ти люби мене, люби
і вір, що я тебе кохаю,
бо у мовчання я вплітаю
надії кращої доби…

А ти прости мене, прости,
мої вагання, ні не зраду,
і подаруй мені розраду –
той шанс дістатися мети!

Не горюй, що загубив багато,
та й не бідкай, що те раптом сталося.
Трудитимешся – то й більше заробиш,
а як виграєш так само раптом –
цінуй надалі
і подаруй більшість добра свого
тим, хто губив разом з тобою.

Вони жадібні, як і ти, були.
Падали у постіль нечисту,
плакатися аби та голосити,
голови розбиваючи за багатством зниклим.

Ось візьмуть від тебе срібла удосталь –
і що робитимуть з ним,
окрім того, що губитимуть?
А ти приклад той май –
і помножиться частка твого золота,
і не губитимеш більше.

Що даремне воно – потім дізнаєшся.
А зараз – хоча б збережи його,
аби не йшло на злодійство
та на розмноження,
бо смерть банкує.

А що найкраще – то труд.
Бо він і є добро.
Хай мізерним заробком і не нагодуєшся,
так і слізьми ж не запиватимеш.
Бо завтра легша праця,
якщо сьогодні багато встиг.

Я вже бачу, як радієш ти,
хоч і загубив чимало.
Зрозумів ти, що сам – знахідка
і багатство велике.
То ж зберігай себе і остерігайся
себе ж нерозумного,
себе ж нерозважливого,
гордовитого чи зневіреного
та занепалого себе.

6 серпня 1996 р., Київ

Як націю з населення створити,
Коли повсюду розбрат і війна?
У небесах летять метеорити,
І час біжить, але ж іде вона.

На зболенім обкраденім Донбасі,
Де радість жити всім нам до снаги
Була колись. А нині, бачиш, в рясі
Стоять попи російські, вороги.

І сумніву вже підлягає мова,
Яка жила тут упродовж віків,
Якою нам співалась колискова,
І ми в життя несли той сонцеспів.

Якою ми читали всі молитви,
За Бога, за Вкраїну, за батьків.
Підставили всю націю в гонитві
За рідним словом. Викликає гнів

Оця орда чужинська в нашій Раді,
Що заколот несе до наших хат.
Прокляття нацменшинській хитровладі,
В якій зібрався ворог наш і кат!

Що нам створив аж три Голодомори,
В ГУЛАГи нас, в страшний НКВД.
Давайте їх усіх і без покори
Прогонимо. Хай час новий гряде!
07.07.20

На відстані не страшно, навіть, масно
торкатись виразок чужих насущних.
А ми з тобою розіп'яли душі,
образи келих випили завчасно.

Один без одного не можем жити,
нездатні дихати, не те що бути.
Де б не ходили, а усі маршрути
ведуть до неба і любові скиту.

Хоч зайвого наговорили в герці,
(слова не люблять рибою мовчати).
То ж я скажу, - не кинути за ґрати
ту музику, яка хвилює серце!

Струна мелодії проста, лірична
магічно пестить пелюстком лілеї.
Ти піснею б торкавсь душі моєї -
а я б пір'їнкою твоєї - вічно.

25.10.2020р.

Якщо алеєю ми далі підем,
То п`єдестал побачимо за мить.
І статую величну Еврипіда –
Поет і трагік грецький то стоїть.

Скульптурі цій вже понад два століття,
Вона ще при Потоцькому була,
А творам – понад два тисячоліття,
І забуття не вкрила їх імла.

Боги - вони істоти демонічні,
Далеко їхній світ – не ідеал!
Художні відкриття ішли у вічність,
На кращі з них чекав овацій шквал.

Трагедії ці - «Олександр», «Медея»,
«Геракл», «Вакханки», також «Іполит»
Всіх глибиною вразили своєю,
Античний чудувався ними світ.

Поставлені в театрі Діоніса,
В Афінах, у самій столиці йшли.
Його з Софоклом і Есхілом місце,
Сто п`єс, доробок має немалий.

Хоча до нас дійшло лише шістнадцять –
Лежать немовби коло його ніг,
Сувій в руці – то найсвіжіша праця…
Він смерть і ту в змаганні переміг.

2 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Срібляста нитка бабинго літа
У вишиванку осені вплелась,
На ній жоржини й чорнобривці-квіти
Й кленовий лист багряний тішить нас.

Світлого суму відчуваєм нотки
За літечком, що в вирій подалось.
Та радує ще нас красою осінь
І зичить, щоб задумане збулось.

2020 р.

Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –
ночей осінніх, де юнацтво мре!
Паперу відстань,
крізь яку за вбивство
поета хтось, мов хвойду, пропере..!

Труни бордюри –
струн високих мури –
над тишею холодної землі –
то культ культури
в поховальні хури
поліг і їздить по смішнім селі,
де здохли кури
й снігу кучугури
лежать іще з минулої зими,
де з міст похмурих
на ведмедів бурих
пішли митці, націлені людьми.

До ста каратів
є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
Стоять на варті
в навіть мертвій хаті
старі ікони, бавлячи Дитя.
На тій посвяті
в рідні сестри й браття
ставав наш рід з довколишніх звитяг
супроти раті
пик і розпихаття,
котрі на себе грішний світ натяг.

Не йди, дорого,
до цього порогу,
зведи розпусту в іншу круговерть.
Чужа тривога
цим благим на Бога?
ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
До літа – довго,
та й до прощі – много.
Не урожай несе весня́на твердь.
Хоча б до ко́го,
хоча б живого
торкнися, Боже! – все зникає геть.

1 серпня 1998 р., Київ

Іще далеко до зими,
Хоч знову подихом морозу
Калюжі скуто на дорозі
Та іній ліг під ворітьми.
Іще неблизько до пори
Кружлянь легких і шумних віхол
На урожай і щиру втіху
Непосидющій дітворі.
Іще не скоро до межі
Вітрів навальних і студених,
І ранніх смерків повсякденно,
І страху холоду в душі –
Іще далеко…
28.10.20

Нема жалю віднині ні до кого,
Бо цей народ - незмінний раб століть.
І як би не звертався він до Бога,
Але завжди навколішки стоїть.

Без голови, бо краще безголовим -
Поїсти, спати, множитися теж.
В дітей стріляють, повні ріки крови,
А в них любов до ворога без меж.

Слов’янськ затих, мовчить і Маріуполь,
За ворогів віддавши голоси.
Розстріляні були, а зараз тупо
Чекають раші, яко чорні пси.

Не мають в душах гідності святої,
Від ворогів чекають майбуття.
До України влізли ніби з Трої,
Чекає їх лиш зрадницьке життя.
Нема жалю віднині ні до кого…
26.10.20

Трьома Голодоморами випалили душу,
У серцях заляканих поселили страх.
Прояви до спротиву - під старезну грушу,
Бранку-мову кинули на широкий шлях.

Те, що з діда-прадіда – вибили киями,
У ГУЛАГи сталінські, щоб дістати всіх.
Стовіковий етнос, мов сміття, до ями,
Щоб забули пісню, слово рідне, сміх.

Бур’янами виросло покоління в полі,
На чужому вчилося, бо свого катма.
Телевізор, гаджети, замінили долю,
Пивом спита молодість, розуму - тюрма.

Склад етнічний змінено на чуже, отруту,
Де й коли відновиться український ген?
Хлопці-інородці підлили цикути,
Щоб не знали батькових, маминих імен.

Нині проявилося в нашім сьогоденні
Виродження повне – голос за чужих.
В шаровари вдягнені вже не ми, злиденні,
Вбивців наших покручі – отакий от штрих.

І чужинцю, ворогу, всі шлемо молитви,
За чужу країну і чужих богів.
А сини рідненькі помирають в битві,
Де війну згадати щоб ніхто не смів.

Мов дволикий Янус крутимося далі,
Гідності і честі не шукай дарма.
Вороги при владі одягли медалі…
Де ти, Україно, чом стоїш німа?
27.10.20

Вона мені сказала «так»
своїми милими устами –
кохання зазвучали гами,
серця забилися у такт!

Вона мені сказала «так»
і все навколо засіяло –
життя взяло но́ве начало,
то неба неповторний знак!

Вона мені сказала «так»
і все одно, що скажуть люди.
Я вірю – якнайкраще буде,
душею з нею я юнак!
Вона мені сказала «так»!

Ще чарчину подає гарсон...
Як не пити, де себе подіть?
...у тривожний опівнічний сон
Надійшла до мене, мов тоді,
Як були весняно-молоді,
Ти, моя коханко чарівна,
Диводіва зоряних надій
Виливу шаленого вина,
Що жагою прозване людьми,
Спрагою чуттєвих насолод...
...я загою цю останню мить,
Біль і сум, що снами надійшло
Із порталу всесвіту мені,
Де жарини пам"яті вогню
Тліють-догорають... Тільки- НІ!
Що у вас гаряче у меню?
Свіжості на витончений смак,
Без якої неможливо жить!..
За сусіднім столиком? Сама?..
Полум"я з оливою... Кажіть!


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120102708604

Микола ще недавно на Січі,
Три роки, як почав козакувати
Та вже устиг навчитися багато,
Бо ж їх козак-харакнерник учив.
І шаблею вже добре володів,
І з лука вмів без промаху вціляти.
Та й ворога в степу прослідкувати
Так, щоб його ніхто не углядів.
І от найперший у житті похід.
В Стамбулі вони гарно погуляли,
Добра собі у басурман набрали
І, тільки-но червоним взявся схід,
Вони гуртом у море подалися,
Щоб флот турецький наздогнать не зміг.
Але він проклятущий таки встиг,
Тож козаки за шаблі узялися
І кинулись одразу з ходу в бій.
Обсіли чайки каторги високі,
Подерлися коза́ки з усіх боків.
Микола по мотузці по своїй
Одним із перших на галеру втрапив.
Неначе, чорт з шаблюкою в зубах.
Та озирнувся і на серці страх,
Бо ж проти нього басурманів натовп,
А він один, ніхто за ним не встиг,
Мабуть, мотузки турки порубали.
Що ж, козаки так завше помирали,
Жаль, ворога убити ще не зміг.
Тут його мов серпанок оповив
Й почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Тобі вмирати рано, поживи!
І раптом бачить, на другім кінці
Товариша по куреню Степана.
Оточений юрмою басурманів
Він ледве шаблю вже трима в руці.
Незнана сила пробудилась в ньому,
Він кинувся один проти юрми,
Ворожі шаблі зустрічав грудьми
Й на крок не зупиняючись при тому.
Хтось заркричав пронизливо: - Шайтан!
І натовп миттю в страху розступився,
А він біля Степана опинився,
Спиною до спини у того став.
Що було далі, вже не пам’ятав.
Як козаки на каторгу забрались,
Хоч турки іще люто відбивались,
Аж доки і останній мертвим впав.
Похід той досить вдало закінчивсь,
Невільників багато позвільняли,
На Січ добра понатягли навалом,
А там уже ділити узялись:
Що у скарбницю, на загальну справу,
А що собі - кров не дарма пролив.
Микола, хоч героєм не ходив
Та на Січі зажив собі вже слави.
Бо ж врятував товариша свого,
Один проти юрми не побоявся.
Вже й курінний з повагою вітався
Й старі до гурту кликали його.
А він в думках прокручував одне:
Що з ним на клятій тій галері стало.
Що ті слова почуті означали?
Що має він зробити головне?
Було тоді, можливо, головним
Товариша в бою порятувати?
Та з часом став потроху забувати,
Думки другі заволоділи ним.
За кілька літ він якось правував
Аби «фігури» у степу дістатись
І треба ж було саме тоді статись,
Що хан з ордою свій похід почав.
Один з його роз’їздів й перестрів
Посеред степу голого козака.
Одні позаду вимчали з байраку,
Других він ген попереду уздрів.
От-от уже затягнеться петля
На шиї недолугого козака.
Не порятує сила вже ніяка.
І грізний тупіт доліта здаля.
Себе Микола не збиравсь жаліть.
Сам винен, небезпеки не помітив.
Та ж на «фігурі» не чекають звідти
І татарва пов’яже всіх умить.
А він не зможе бути в поміч їм,
Бо крізь такі лабета не прорватись.
Лишається з життям своїм прощатись,
Козак не дасться ворогу живим.
Та ось крізь тупіт, в шелесті трави
Почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
І тут туман, не знати й звідкіля
Степ огорнув. Не видно за два кроки.
Козак коня направив з того боку,
Татарська де не затяглась петля.
Поки татари у тумані тім
Козака одинокого шукали,
Микола прошмигнув і далі чвалом
Пустив коня, і як стріла летів...
Поки з туману вибралась орда,
Вже на «фігурі» чорний дим здіймався,
Загін козацький вже на Січ умчався.
Похід нічого б ханові не дав.
Адже раптовість втрачена була.
Хіба що б з військом січовим зіткнувся.
І він назад до Криму повернувся,
Зігнав на мурзах силу свого зла.
Микола на Січі героєм став.
Хоча таким себе не відчуває.
Він з голови ніяк не випускає
Той голос що його порятував.
Що ж він зробити має головне?
Чи, може, Бог не дав йому вмирати,
Щоб міг він козаків порятувати?
І стало тоскно. Бо ж життя одне.
За пару літ розпочалась війна.
Султан турецький до Хотина рушив.
А в нього війська, кажуть, ріки сушить
Та й землю виміта, як сарана.
Микола з військом рушив на Хотин.
Йшов Сагайдак, збираючи загони,
Щоб стати під Хотином в оборону.
Із ляхами там мав з’єднатись він.
Від війська розлітались посланці
Аби зібрати козаків докупи,
Султан бо скоро під Хотин підступить,
Там всі потрібні будуть молодці.
Миколу теж послали за Дністер,
Аби такий загін перехопити.
Устиг їх Бородавка розпустити
По всій Молдові. І збери тепер!
Отам він і нарвався на татар,
Які миттєво узяли в аркани.
Не думав, що закінчить так погано,
Коли ж татари віддали, мов дар,
У руки турок. На душі замліло,
Бо ж знав, як люблять турки козаків.
Та й бачив в їх очах пекельний гнів.
Згадав життя, що швидко пролетіло.
Сторожу порятовану згадав.
Під головним Бог, мабуть, це і мав.
Це додало йому душевні сили.
А турки вже колоду притягли,
З одного боку гарно загострили,
Його зовсім до голого розділи,
Волів до місця страти привели.
Ех, хіба так вмирати мріяв він?!
На полі бою, з шаблею! А, бачиш,
На палі помиратимеш, козаче!
Не на очах товаришів, один!
І тут крізь гомін табору вловив
Знайомий голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
Він стрепенувся, озирнувсь навкруг.
Якийсь паша із почтом наближався,
І увесь табір перед ним схилявся.
Почт перед бранцем зупинив свій рух.
Паша до себе бея підізвав,
Став його щось по-своєму питатись.
Микола став розмови дослухатись.
Турецьку ж бо й татарську трохи знав.
Із перемовин дещо зрозумів:
Паша схотів Миколу відібрати,
До Сагайдака посланцем послати,
Щоб він про те, що бачить, розповів:
Яке численне військо у султана,
Хай Сагайдака добре наляка
І той нехай на свою Січ тіка.
А на шляху турецьке військо стане.
Шлях до Хотина друге перейме
І візьме в кліщі ту козацьку зграю.
І так, і так їх знищення чекає,
Султан же потім і Хотин візьме.
Отак вони про себе говорили,
Не відавши, що розуміє він.
Нарешті бей зробив низький уклін
І повелів, щоб козака звільнили.
Миколу тут же наспіх одягли,
Дали коня і драгоман гугнявий
Знов пояснив Миколі усю справу.
А ще його між військом провели,
Що не могло, і справді, не вражати.
Такої сили ще не бачив він.
Не втримати, мабуть, хотинських стін,
Бо де ж супроти стільки війська взяти?
Ніхто Миколу, чомусь, не спитав:
А де ж те військо Сагайдака бродить?
За ним, напевно, слідом турки ходять.
Микола тим морочитись не став.
Сів на коня, що турки йому да́ли.
Його коня вже хтось собі забрав.
Та й на схід сонця через степ погнав
То ступою неспішно, а то чвалом.
Уважно гетьман вислухав його,
Про все, що бачив в таборі ворожім
Та зупинявся на дрібничці кожній,
Поки з Миколи не дістав всього.
А далі лише хитро посміхнувсь:
- Ну, що ж, почнем із турком в сховки грати!
І джурі повелів коня сідлати.
За мить козацький табір повернувсь.
Поміж двома ворожими військами,
Де турки зовсім не чекали їх,
Козацький шлях аж на Хотин проліг.
А там поляки разом з козаками
Такого чосу ворогу дали,
Що мало хто додому повернувся.
Султан ледь голови був не позбувся,
Вернувся у Стамбул страшенно злий.
І знов Микола, згадуючи знак,
Подумав: військо врятував від згину,
Мабуть, те головне, що він повинен
Зробити був. Можливо, саме так!
Вертаючись з Хотину, захотів
Заїхати до матері провідать.
Вона, мабуть, вже помарніла з виду
Його все виглядаючи з путі.
Заїхав по дорозі у село,
Під’їхав до найближчої криниці,
Щоб свіжої напитися водиці.
Коня теж напоїти слід було.
І тут побачив дівчину одну,
Що саме воду із криниці брала.
Його вона, немов, зачарувала.
Забув про Січ, козацтво і війну.
В селі отому і заночував.
До ранку все про дівчину дізнався,
Сватів заслав та скоро обвінчався.
Вже з жінкою до матері й примчав.
А матері подвійна радість в дім:
І син вернувся, і невістка в хаті.
Тепер не сумно буде й помирати.
Микола ж сумувати став за тим,
Як на Січі він вільно почувався.
Сидіти, склавши руки не умів,
Але ніколи в полі не робив,
Та й за роботу за другу не брався.
Не витримав, нарешті, та й подавсь
Він за пороги знов козакувати.
Часу пройшло відтоді не багато,
Козак знайомий у курінь упхавсь:
- Агов, Миколо, доки бліх кормив,
У тебе син удома народився!
До мене тут знайомий нагодився,
Він крізь село твоє переїздив
Та і почув таку там новину.
Так, що із тебе оковита, брате!
Не став Микола звичай порушати,
Замовив діжку на курінь двійну.
Сам на коня та і погнав учвал,
Аби скоріше сина в руки взяти.
Тепер він тато! Це ж велике свято!
В душі його неімовірний шал.
І не помітив, як стрімка стріла
Йому під серце вдарила. Вхопився
Її рукою і в траву звалився,
Яка так густо по степу росла.
Він болю в грудях майже не відчув,
Бо все чекав на голос... Не діждався.
І лише тут він врешті здогадався,
Про що той голос, який тричі чув.
Що може бути головніше всіх,
Коли на ньому рід його скінчиться?
У нього син повинен народиться,
Без сина вмерти - то великий гріх.
А й, справді, хто ж іще, коли не син
Продовжить справу, батьком розпочату,
І рідний край свій буде захищати.
Візьме батьківську шаблю в руки він
І стане на шляху у ворогів,
Немов непереборна перешкода.
Заради того й помирать не шкода!
Всміхнувся й очі навіки закрив…
Коли над ним розбійники зійшлись
Й побачили ту посмішку козачу,
То з криками: - Шайтан! Шайтан, одначе!
В страху назад за річку подались.

Усі дурисвіти розумні,
але юрмі усе одно,
що і її пошиє в дурні
непотопаюче лайно.

Лакею все іще здається,
що він у нації кумир –
там, де нема душі і серця,
прохає у Кощія мир.

Куми, свати й колона п'ята
об’єднують свої ряди,
аби Московії пірати
сухими вийшли із води.

А самодура щось лоскоче
іще піарити себе.
Немає А, та дуже хоче
нарешті вимовити, – Бе.

Та як не бачити сьогодні,
чиї заслуги і вина,
що й досі точиться війна?

Стратегія, що діє зовні,
веде надійно до безодні,
якій ніде немає дна.

10.2020

Планета Земля не єдина родина.
Домівки людей потопають в деревах.
Криниця, лелека, порічка під тином,
Онуки і люблячі діти, а рейвах

І безлад, неспокій у душах постійний,
Нам не розгребти скільки б не намагались.
У світі іуд - катаклізми і війни
Під спів молитов і церковних хоралів.

По трупах не йдімо крізь відчай і терня
Без сліз сповідальних і сумнівів жодних.
У світі добра - сіють янголи зерня
Для всіх безпритульних, сліпих і голодних.

Журавчик у небі лише чорна цятка,
Та хто упіймає, той серцем радіє.
У світі любові - життя-немовлятко
В колисці пуховій гойдає - надія.

22.10.2020р.

Чорний квадрат Малевича.
Віолончель Ростроповича.
Сто фуете царевича
на полотні Григоровича.

Кава, шино́к, пів сандвіча
в центрі старого Дрогобича.
Спів Василя Зінкевича.
Приспів Івана Поповича.

Я – псевдоні́м Тобілевича.
Ти – псевдоні́м Леонтовича.
Гумор – це кінь Корнілевича
і фойле-штик Рабіновича.

Ча-ча-ча.

17 листопада 1995 р., Київ

Осінній дощ змиває поторочу
незрозумілих дещо почуттів,
але твій голос я почути хочу,
а бачити тебе – і поготів!

Поглянути в глибокі твої очі,
зануритися в серця таїну…
Душа нікого бачити не хоче,
лише тебе… Тебе лише одну!

Страшно до потери
мысли кутать в дрожь.
Я закрою двери...
Больше не войдешь
ты легко, небрежно,
светлый, озорной,
не промолвишь нежно,
хорошо с тобой
снова у камина
посидеть любя.
Увела кручина,
пела для тебя
тихой ночью лунной
о любви земной,
лирой семиструнной
завладев душой.
Осень будет злиться,
обрывать листву,
клена шуба лисья
взмокнет на ветру.
Я пойму, что надо
улететь дрозду.
Вишня за оградой
зацветет в саду
по весне, так мило.
Крылья обрету!
Сердцу опостыло
хоронить мечту.

В минуле нема вороття,
Хоч тепло там... Це ми пізнали...
Чи ти пам"ятаєш, дитя,
Оці, що колись колисали,
Простягнуті руки мої
До тебе... Дитятко, дитятко...
Як слухали ми солов"їв
Із мамою... Я тобі батька
Не міг замінити тоді,
Хоч ніби хотів... Тільки мами
Бували такі молоді,
Що ми їм ставали батьками...
Чи друзями... Бо у кохан-
ні ті відшукать намагались
Новітній квітучий роман...
А діти собі залишались
Загубленими у траві,
Неначе малі кошенята,
Сумуючи... Нібито від
Тих днів промайнуло багато
Усього, що зветься життям,
І квіти давно похилились...
І знову розквітли... Бо там
Частинки тепла залишились...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120102606722

Не зійшлися зорі в небі тому,
Вітер хмари вергнув набакир.
Гай не знав, що по осінній втомі
Град ударить, наче сто сокир.

Вдарить гостро по гілках безлистих
І по стеблах вимлілих і ще -
Най би він не звівся в чорнім свисті" -
Що посік любисток під кущем.

Що поклався сиззю в тужні гнізда,
Де цвіло розгнуздане життя.
Чуєш, гаю, тільки, чуєш, вистій
Через пору льодових безтям.

Та мороз не відав, що леліє
Пульс ледь чутний - гай углибині-
в сарни теплі просвіти на віях,
Кров у вені, пуп'янь навесні.

У струни доля б’є і нотами печалі
Записує мелодію душі,
А течія її описує спіралі,
І понесе поволі до межі.

У струни доля б’є, аби почули люди,
Які ідуть юрмою у імлі,
І звуками її, наповнюючи груди,
Надію не губили у житті.

Надію у зорю, яка веде до волі,
Собою осіяє небокрай,
За ним уже немає ницості і болі,
Та чи усіх очікує там рай?

Тому і доля б’є у струни одкровення,
Нагадує, які були шляхи,
Новели прожиті і дії сьогодення
Беруть на свої шальки терези.

І хто перебирати далі має струни,
Як терези зафіксували мить?
Мелодія душі, жадаючи фортуни,
У невідомі виміри летить.
2020

Я кві́тну, люба радосте, й тужу
на купині́ бездонного болота.
І вшир, і вглиб земного дренажу́
щоденно просувається робота.

Людське́ хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
маленькі за́родки, закінчені останки.
А я тут зріс: мов при порозі гість,
аби піти, чекаю тільки ранку.

Моє коріння, сотане з праднів,
у дні втручань стає отруйним кодлом.
А стиглий стовбур, повний воску снів –
як свічка тризни над отим розздохлям!

Од шибеників зламане гілля
вгрузає в ніч, повзе за межі ліття.
На твань оту́ все листя скину я!
Бо квітне, квітне, квітне верховіття!

23 грудня 2000 р., Київ

Настрій несподівано зів’яв.
На добу чи довше задощило,
і барвиста сонячна сім’я
сприйняла ту зливу не тужливо.

Змилися печалі, попливли
у плаксиві далі… Ще не пізно:
і в лазур з пожовклої трави
задзвеніла б знов зелена пісня.

Запливіть, печалі, потоніть!
Наче ключик золотий вручили,
відчиню дверцята потайні
і знайду для щастя три причини:

гляну я за шибку, там дощ є;
і любов, і доброта в душі є;
і на суд страшний товсте досьє
Осінь ця дощами не дошиє…

10.2019

А біла хмара, на лебідку схожа
Крильми махнула в сонцесяйний день.
Осінь чудова тепла і погожа,
Душа радіє і співа пісень.

Опеньочки-близнята заховались
В траві пожухлій під старим пеньком.
Той їх знаходить й втіху відчуває,
Хто є, як кажуть справжнім грибником.

Дмухнув вітрець і листячко берізки
Враз закружляло й полетіло вниз.
Такий пейзаж ми бачимо нерідко
Та кожен раз захоплюємось ним.

2020 р.

Неможливо зупинити час
і вертіти, як цигани, сонце,
та вертають у минуле нас
міражі дитячі у віконці.

У віконці – море чарівне,
у якому, наче очі, світять
зорі і виманює мене
у свої покої ясен місяць.

Ясен місяць порає в саду,
заодно оздоблює одежі,
що роняє осінь находу,
поки не щезає у безмежжі.

У безмежжі зупинилась мить.
Отже, це усе-таки можливо?
Наді мною сяє вічне диво...

Вічне диво падає... летить
у безодню... а ясна блакить
випливає...
             Боже!
                         Це – красиво!

10.2020

Ніч розстелила шовк осінній
На землю, небо і повітря.
Підбитий золотом, ясніє,
Накидка мов на плечах вітру.

І вітер огортає простір,
Багряне листя розвіває,
У груди ллє потоки млості -
Любові, ревнощів, одчаю.

Ці почуття такі бурхливі,
Як океан нічний у бурю -
Здіймається назустріч зливі
І трощить камені похмурі.

Цілують хвилі губи зливи,
З’єднались у падінні й злеті.
В стихійнім русі цім — щасливі,
Немов кохання двох поетів.

25 жовтня 7528 р. (Від Трипіля) (2020)

То не вітер гуля степом і не грім гуркоче,
То Молдова проти турок воювати хоче.
Зворохобив всю державу від Дністра до Пруту
Славний витязь і господар Іван Вода Лютий.
Не схотіли молдавани далі в ярмі жити,
Заповзялись свою землю від турок звільнити.
Але що тії Молдови супроти османців?
Всю країну закувати вони можуть в бранці.
Хто нещасним допоможе? Хто на захист стане?
Чи загине славна справа славного Івана?
Не загине! Є надія! Є такая сила,
Що не раз уже османів у степу громила.
Славні хлопці-запорожці, козаки низові.
Собирайтесь на підмогу, будьте наготові!
Виглядає вся Молдова на тую підмогу.
Ми ж бо віруємо, браття, у одного Бога!
Піднялася Січ козацька, сили собирала
І Свірговського Івана гетьманом обрала.
Йде Свірговський у Молдову, та кінь під ним грає.
Тільки тисячу і двісті козаків він має
В Яссах – місті зустрічає їх Івоня Лютий,
Радий –радий, що козаки успіли прибути.
Не біда, що небагато, зате кожна сотня
Може вдесятеро турків в бою побороти.
Закричали у Тягині й Бреїлові турки,
Заповзялися козаки ті міста здобути.
А за ними в Акермані галас теж піднявся,
Бо то славний Покотило у нього ввірвався.
То не хмара на Молдову степом насуває,
То з Буджаку оттоманське військо виступає.
Як гороху яничарів і татар до біса.
Де вони в тому Буджаку тільки узялися?
Іван Лютий отамана до себе гукає.
Дає вершників три тищі, все, що тільки має.
Мало війська у козаків, але що робити?
Воювати в малій силі їх не треба вчити.
Під Бендерами зустрілись дві ворожі сили.
Козаків зусюди турки в полі обступили.
Б’ються славні козаченьки, як січуть капусту.
Лежать голови турецькі по всім полі густо.
Але турки лізуть, лізуть, бо козаків купка.
Порубаєм всіх, гадають, буде їм наука.
Оточили козаченьків, раді, аж стрибають,
Та, що смерть на них чекає, того ще не знають.
Наче яструби з-за лісу налетіли кінні
Молдавани. Туркам дружно вдарили у спину.
Хитрий був козацький гетьман, обдурив османів,
Заховав зарані в лісі кінних молдаванів.
І ударили зненацька на ворожу силу,
Кого в полі порубали, у Дністрі втопили.
А вже скільки захопили вражого полону,
А вже скільки з бою мали оружжя і коней.
Сам ага в полон потрапив, що привів те військо.
Гарний, статний і багатий. Хотів відкупитись,
Каже: - Дам вам купу грошей аби відпустили:
Одну свою вагу в перлах. Три ваги у сріблі,
Та ще й золотом удвоє. Відпустіть додому.
Не відмовиться, гадає, від грошей сірома.
Та Свірговський – славний гетьман, турку відмовляє:
Ні за які, козак, гроші слова не зламає.
Ми господарю Молдови слово честі дали
І від нього за підмогу лише гроші брали.
Відведем тебе у Ясси, там уже й торгуйся
А до нас з таким дріб’язком навіть і не сунься
Отак от відповідає козак і сміється,
Щоб не думав, що на світі усе продається.
Звістка чорна із Молдови досягла Стамбула
Вже давно такої звістки султани не чули.
Розлютився тоді Селім дуже тоді на козаків,
Наказав велике військо в Молдову послати.
Двісті тисяч турок в поле виступили разом,
Щоб скінчилися в Молдові їхні негаразди.
Була з степу чорна хмара, а це ще чорніша.
Суне військо, нищить, палить, стріляє і віша.
Хто його спинити може непоборну силу?
Іван Вода зі Свірговським назустріч ступили.
Під Кілією зійшлися десять на одного.
Бились-бились, не здолає щось ніхто нікого.
То натиснуть турки дужче, то козаки вдарять.
Бойовище вкрила пилу й диму сіра хмара
Вже готові були турки і «Аман!» кричати,
Як зрадливі молдавани почали тікати.
Зрада! Зрада! – між козаків по полю лунає
Притискають козаченьків турки до Дунаю.
Уже бачить Іван Вода – загибель настала,
Козакам говорить аби за Дністер тікали.
Я із вірними військами вам відхід прикрию,
А ви, братчики, рушайте у степ за Кілію.
Вам за поміч красна дяка і уклін низенький,
А я смерть тут свою прийму за Молдову-неньку.
Відказав тоді Свірговський: - Ні, не буде того,
Не ламатимуть козаки слово перед Богом.
Ще ніколи побратимів вони не кидали
І найбільшу небезпеку грудьми зустрічали.
Хай далеко Україна, наша рідна мати,
Та і тут ми її можем гідно захищати.
Як буєм багато турок чи татар безбожних
То вільніше Україні заживеться, може.
Будем битись до останку, скільки буде сили!
- Будем! Будем! – козаченьки дружно підхопили.
Чорне поле коліївське вкрите вражим трупом
Та й козацької розмови по полю не чути.
Полягли козацькі сили усі до одного,
Взяли турки отамана до полону свого.
Не взяли б. Живим не дався, та тяжкая рана
Без свідомості лишила славного гетьмана.
Повезли його в Стамбула, купити хотіли:
То грошей пропонували, то терзали тіло,
Але він лише сміявся: - Даремна робота!
Пожалійте свої сили та свойого поту!
Не бувало, щоб козаки слова відступали,
Не бувати, щоб козаки туркам слугували.
Полякались тоді турки, голову зітнули
І тоді лише від страху спокійно зітхнули.
На бунчука почепили голову козачу.
Той, хто мимо проїжджає, хай її побачить.
Щоб могли по всьому світу звістку передати:
Всіх, хто з турками воює, буде це ж чекати.
На таке турецькі зайди марно сподівались.
Кажуть, голова на палі, навіть, посміхалась.
Глузувала із султана та з візирів клятих.
Що султан сказав негайно ж її закопати.
Закопали отамана та не його славу.
Рознеслася тая слава по усіх державах.
І казали запорожці, як турок рубали:
- Це, щоб гетьмана Івана ви не забували!

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

Від мольфарки відунки очей не ховай
за лаштунками смутку побачить
сіромашне минуле, сирітства одчай
і, мов гейзери сльози гарячі.

Як впускала без дозволу в дім чужака,
а у душу нікого ніколи.
На смарагдовій райдужці доля гірка
розіллялася плямою крові.

За зеленими лінзами - постать біди,
не затулять її окуляри.
Там келоїдних згоїн пошерхлі сліди
і безсонних ночей канделябри.

Із небес прибула, подолавши літа,
щоб осліпнуть від світу провини.
Мабуть, бачила, як розпинали Христа,
й іменують тебе Магдалина?

Йшла за Господом слідом і миро несла,
перед смертю омила тілесне.
Ти причастя пила із Його джерела,
щоб прозріти, коли він воскресне.
20.10.2020р.