“пора-пора” ~ збагнув поет
& народив натхненну оду
лібрето про весну й балет
народу

Давню казку, мов бубликів в’язку,
Я на де́нці душі віднайшов
І твою несподівану ласку,
Що так схожа була на любов.

Почуття полохливі згубились
На покручених долі стежках,
Мов зоря з небосхилу скотилась
На юрмою вторований шлях.

Завмирає гірке відгоміння
На схололому згарищі мрій.
І спадають тумани осінні
Мов лаштунки у драмі моїй.

Мурза Авгул багатий, далебі
І у орді людина не остання,
Привіз красуню-дівчину собі
З країн південних неймовірно дальніх,
Він був далеко вже не молодий,
Коли зустрів у Кафі полонянку
І щось в своєму серці розбудив
Звичайного, здавалося би, ранку,
Його вразила навіть не краса,
Не її очі, як бездонне небо,
Не довга, чорна і густа коса,
Не стан дівочий, наче біла лебідь,
А та її дитяча простота
І та наївність, що в очах світилась,
І посмішка грайлива на вустах
Яка і у неволі не змінилась
Не торгувався, зразу заплатив
Ту ціну, що купці йому назвали
І полонянку в дім у свій привів.
Вона весь час його про щось питала
Він по-турецьки трохи говорив
Вона татарську трохи розуміла
Що словом, що на мигах пояснив.
А їй бач до усього було діло.
Для нього ж радість голос її чуть,
Всі ладен забаганки вдовольнити.
Не пожалів грошей аби вдягнуть,
Прикраси найдорожчі їй купити.
Вона ж раділа тому, як дитя
І перед ним обнови приміряла.
А в ньому забуяли почуття,
Яких душа давно уже не знала.
Та ось зібрався він в свої степи,
Кохану також забира з собою.
Що міг – продав, що треба – накупив,
Пора вертатись в володіння сво́ї.
Вона ж пита, хоч плутає в словах:
-А що це степ? А як вам там живеться?
Чи та ж погода, що й моїх краях?
Що там росте? Як річка ваша зветься?
А як почула, що бува зима
І сніг пухкий всю землю укриває,
Аж застрибала: - А у нас нема!
А що це сніг!Я бачити бажаю!
- Прийде зима і ти побачиш сніг,
А зараз літо тільки почалося.
- Я хочу сніг! - замовк дівочий сміх,
Струхнула непокірливим волоссям
Ще й тупнула ногою, як дитя,
Яке у батька іграшку прохає,
Він ладен був віддати їй життя,
Але над снігом влади він не має,
Вона ж і спати хмурою лягла.
Авгул Аллаху усю ніч молився,
Щоби вона весела знов була
І степ навколо за цю ніч змінився,
Лише під ранок він заснути зміг,
Та, все рівно, тривожно йому спиться.
Прокинувсь від дзвінкого її: «Сніг!»
Спочатку думав, що то йому сниться .
Але на степ поглянув – обімлів:
Також зроду-віку ще не бачив:
За ніч одну степ зовсім побілів
Легким пухнатим снігом вкритий наче.
Приглянувся – звичайна ковила
За ніч усе навколо білим вкрила.
Але ж вона раніше не цвіла?!
Якщо й цвіла, то аж ніяк не білим!?
Поглянув на кохану, а вона
Від щастя засвітилася неначе.
Над степом її сміх дзвінкий лунав
І, наче і кізка, ковилою скаче.
Возніс тоді старий Авгул хвалу,
Бо то Аллах почув його прохання
І зацвісти примусив ковилу -
Знак ніжного останнього кохання.
З тих пір завжди наприкінці весни
Степ білим цвітом ковила вкриває,
Дивлюсь і наче бачу: ось вони
Із цвітом ковиловим оживають.

Сяє сонце в небі,
Легкий весняний вітерець.
Це для весни початок ,
А для зими кінець.

Перші проліски,
зійшли тюльпани,
І загоюються давні рани

Квітом скоро вкриються поляни.
У всіх щастя,
А в мене,
на душі кайдани.

Ці замки,
Не просто так зламати.
Нема кохання ,
Його ще треба відшукати.

Того, з ким справді
Зможу відчувати.
Того з ким справжньою
Я зможу стати.

Сяє сонце в небі,
Легкий весняний вітерець.
Це для весни початок ,
А для зими кінець.

Перші проліски,
зійшли тюльпани,
І загоюються давні рани

Квітом скоро вкриються поляни.
У всіх щастя,
А в мене,
на душі кайдани.

Ці замки,
Не просто так зламати.
Нема кохання ,
Його ще треба відшукати.

Того, з ким справді
Зможу відчувати.
Того з ким справжньою
Я зможу стати.

Стоїть серед моря ,
Самотня дівчина.
У білій сукні, з крилами.
То мати Україна .

Волосся ніби сонце,
А очі в неї цілий океан.
Але вдалось її здолати ,
І кров тепер тече із ран.

Вона нещясна ,
І розбита часом .
Але не підвладна ,
Вона їнщим расам.

Вона не одна
Ще знайде кохання.
У неї є віра ,
Є сподівання .

Іще переможе,
Війна не остання .
Ще буде велична,
Це не прощяння.
2020 рік

ніжність моя тобі

ніжність твоя в мені

не поспішай із «так»

і не почуєш «ні»

разом поміж краплин

ані сухі ні мокрі

стишився часоплин

кришиться меч дамоклів

Оберегами снігу приходить остання зима.
Розкладає пасьянс і захоплює видивом-грою.
А назавтра – весняно за розкладом, тобто нема
ні зими, ні тюрми, ні ілюзії вічного бою.

То зіграймо. Так ниє у ранах тривожна душа.
І так хочеться жити. І жити яскраво і дуже.
За душею – ні слова, ні здобичі, ані гроша.
То зіграймо, мій сивий, мій втомлений битвами друже.

Оберегами снігу нам доля загоїть жалі.
Ми увійдемо в ритм, щоби завтра ще жити і жити.
Тож посолено рани чи, може, рамена землі.
З ран зростають не вірші - віршовані зимами квіти.

Тріскучий мороз,
а Андрійкові жарко,
Рум'яненькі щічки,
на щічках - вушанка,
Андрій на санчатах
страху не вчуває,
Лиш вушками
шапка-вушанка
махає.

Кричать Горобці,
гучно крячуть Ворони:
"Андрійко, мерщій
повертайся додому,
З гори на гринджолах,
як вітер, літаєш,
А дома обід
з нетерпінням чекає!" --

"Не можу додому:
Мороз дуже строгий,
Тримає за руки,
хапає за ноги,
Схопив за чуприну,
не можу пручатись,
Не хочу, а мушу
кататись, кататись!"

Мороз розсміявся:
"Хитрун! Ти ж гарячий!
Літай досхочу,
рум'яненький юначе!"

Яка чудова гра в квача
коли ти вже з дітьми дорослий
розігравсь і вигляд млосний,
чом не весела гра в квача?

яка ж розумна гра в квача
всім весело, тебе сприймають
від тебе радісно втікають.
яка ж гуманна гра в квача!

Всі згідні, чудова гра в квача,
дорослі радісно кивають.
Але ж вони в її не грають!
...тому і гарна гра в квача.

Колишній на порозі з незабудками в руках
І безпорадно дивиться у василькові очі,
бо де б він не ходив додому повертає шлях,
де спогади розсипались намистом найдорожчим.

Так перелітний птах шукає весен гнізда ті,
що гріли затишним теплом, земним буяли раєм.
Де крила небом обпікав, молився висоті,
бо у житті, не завше краще там, де нас немає.
 
Бузком,  черемхою палахкотить весільний сад,
в душі сльоза пробуджує півонію кохання.
Не ті нам зраджують, що повертаються назад,
а ті, що забувають враз про наше існування.

У простоти стоянгольське тепло,
Що так багате на проміння чисте.
Вже небеса розбуджують зело
Вбранням снаги на дерево безлисте.
Вже небеса розповивають цвіт
Забутих віт, що брунькували мрії, -
Молодне світ з висот прожитих літ
У леготі весняної завії.
Вже небеса наковують мости,
Думкам дарують дій жагу із раю.
У єдності людської самоти
Прости мене. І я тебе прощаю.

У перший день останньої весни,
яку я зустрічаю наодинці,
переглядаю знову власні сни
і оду не своїй співаю жінці…

Пробач мені, що я тебе не знав,
що пізно наші долі перетнулись,
коли долав ріку життя уплав
і ненароком зазирнув у юність…

Пробач мені, що щось не відбулось
й відбутися ніколи вже не зможе.
За всі чомусь, колись, комусь, чогось…
Що квітами твоє не вислав ложе!

У перший день чергової весни
не зміг очей зімкнути до світання…
Втомився я дивитися ці сни,
хай буде отака весна – остання!

Вже котрий рік в моєї музи
Діра в осонценім раю...
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

На фото з мамою - ще русий,
А нині - сивий, наче лунь.
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

Збирав на полі друга кусні,
Ще б трохи - і мені каюк.
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

А він же був - юнак безвусий,
Найменший ростом у строю...
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

Я горлорізом стати мусив,
А був, неначе кіт-Баюн.
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

І завтра бій. Криваві буси
Обарвлять стебла кураю.
Погомоніть зі мною, друзі,
І розділіть печаль мою.

01.03.2020 р.

Вчепилось дерево в скалу,
Мов пальцями, корінням:
Стояти у негоду злу
Непросто між каміння.
Утричі вищі всі його
Міцні брати долинні,
І дивно: як зрости могло
На тій стрімкій вершині?
Зате, коли у тінь жахіть
Нічних ще діл укритий,
В промінні дерево зорить -
Зелене у блакиті.

***
Вп’ялося дерево в скалу
Коріння п’ятірнею.
Вітри шмагають по зелу
Безжальністю своєю.
І зростом дерево братам
Долинним – на третину.
І дивно: як зросло отам,
На кам’яній вершині?
Зате, коли весь діл ще спить
Під ночі гобеленом,
В промінні вже воно горить
На синьому – зелене.

***
Вп’яла коріння у стрімчак
Затята деревина,
Рвучкі вітри її усяк
Терзають без спочину.
Вона третиною лишень
Братів долинних зростом.
Вроста безстрашно, день у день,
В небес холодний простір.
Зате, коли ще тінь нічна
Блукає по долині,
Вона уже сіяє на
Освітленій вершині.

***
Щосили дерево в скалу
Вчепилося корінням
Негоди стерпіти хулу
Нелегко між каміння.
На зріст – третиною всього
Дерев долинних висі.
І дивно: як воно могло
До неба дотягтися?
Зате на вранішній зорі,
коли в долині сутінь,
Воно єднає угорі
Земну й небесну сутність.

***
Вчепилось дерево у твердь
Скалистої верхівки,
Вітри безжальні до осердь
Проймають кожну гілку.
Всього третиною на зріст
Долинних побратимів,
Воно самотньо кожен лист
Купає в небі синім.
Зате, коли долини сплять,
ще мороком укриті,
Уже із сонцем гомонять
Його зелені віти.

***
В скалу коріння уп’яло
Затяте деревце.
І всі вітри зривають зло
На впертому за це.
Всього третиною на зріст
Деревам із долин.
І страшно, що негоди свист
Життю зупинить плин.
Зате, коли нічна пітьма
Ще огортає діл,
Воно вже сонце підійма
На синій небосхил.

Сосна по весні нацвілася так рясно,
так зелено-ясно пустилася росту,
що я був не втримався і передчасно
ті свічі поніс до твойого погосту.

Я їх наламав, і запахлася хвоя,
і шлейфом гіркотним лилася за мною.
Коли повертався, не знаючи хто я, –
сосна вже стояла сім літ неживою.

Північна Росія мене одурила,
зманила тобою за пскову, за вепси.
Сім років зі мною не так говорила
білявка, в якої лиш очі та перса.

Сніжинками впоране, мов ластовинням,
там сонце вставало й розносило ве́сну
і клало під себе… – й з-під себе я вийняв!
ту вроду холодну й породу нечесну.

Спливає, мов казка, сьогодні минуле.
Стежина скуйовдилась посеред лісу.
Я сам розцвіту, якщо сосни поснули.
Хай вітер зламає й несе мене к бісу.

26 грудня 1996 р., Київ

Сьогодні круг пальця тебе обведуть,
Солодким обманом напоять,
І мову батьківську твою одберуть,
І прийдуть колись за тобою.

Сьогодні до нитки тебе обберуть, -
Нічого не вдієш з ордою,
І отчий твій край ворогам оддадуть,
І прийдуть колись за тобою.

Продавшись яко́сь-то за шмат ковбаси,
Не матимеш вже супокою,
І навіть як душу ти їм оддаси,
То прийдуть колись за тобою.

2012-2020

Чи то був день, а може ніч -
Не в тому справа.
Ось так ішла вітрам навстріч,
Неначе пава.

Та підкосила доля зла.
Опали крила.
Згоріли мрії всі до тла.
Душа - без тіла...

Вмостився відчай, наче спрут,
На півдорозі.
І пастку ненависних пут
Здолать не в змозі.

Та віра у добро зорить,
В кохання щире...
Хоча розбурхані вітри
Ламали віру.

Здавалося, що вже не встать,
Не підвестися.
Думок важких зловісна рать
Рихтує вістря.

Хапала дещицю житя.
Чи вже не сила
Невольній пташці
До небес здійняти крила.

І хоч нелегко розірвать
Зневір окови.
Нехай надія не згаса
У світлі новім.

Емоція утворює реальне,
Його охоплює енергією дива.
За обрії ховається банальне,
І починається епоха особлива.

Панує ера творчої наснаги,
Ламає догми і заучені канони.
Прозора течія тамує спрагу,
Несе у виміри і змінює кордони.

І доля йде дорогою новою,
Її емоція осяє пережите,
Кидає жереб щедрою рукою,
Або надію помагає оновити.

Межі немає у польоті мрії
І не лякає у далекому фатальне,
Коли реалізуючи у дії,
Емоцією побудуємо реальне.
2020

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.
P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.

- Дідуню, глянь - он зірочка упала!
Чому вона так швидко догора ?
А нам сусідська дівчинка казала,
Що то, як хтось у світі помира,
Його душа возноситься на небо.
Його ж зоря згорає в вишині.
Дідусю, от спитати хочу в тебе;
Чи то все, може, вигадки, чи ні?
- Ти знаєш чи то правда, чи неправда
Ніхто у світі, мабуть, і не зна.
Я сам би теє знати був би радий.
Хоч чув, що є історія одна.
Жили колись закохані на світі.
Де саме? Я не відаю того.
Ні дня порізно не могли прожити,
Аж сяяли від почуття свого.
Ходили разом, разом щось робили
І люди чудувалися із них.
Ті заздрили, а ті – боготворили,
А дехто часом піднімав на сміх.
Але вони уваги не звертали,
Жили собі у світі своєму
І просто один одного кохали
Та не шукали відповідь «чому?»
Здавалось, все у них іде, як треба.
Сіяло сонце їм у вишині,
Сміялося до них блакитне небо .
Чого іще потрібно? Так же ні!
В невдалий час, напевно, народились ,
Чи просто так вже у житті зійшлось.
Орда ворожа раптом нагодилась,
В блакитне небо вороння знялось.
Ввірвалися в село посеред днини
І чорним димом ізійшло воно.
Кому в’язали руки поза спини,
Кого рубали. Кров, немов вино
П’янила лютих усе більше й більше.
Вбивали всіх, хто опір їм чинив
І від того ставали ще лютіші.
І хлопець, що кохану боронив,
Упав, проткнутий
в серце гострим списом,
Залився кров’ю в неї на очах,
А вороги за неї узялися,
Сирицю в’яжуть на тонких руках.
Вона ж від нього очі не відводить,
Немов то в’яжуть не її зовсі́м.
Їй все рівно́ - неволя чи свобода,
Для неї щастя лише поряд з ним.
І розійшлися їх шляхи – дороги.
Її погнали у далекий край,
Де інші люди, зовсім інші боги,
Його ж душа потрапила у рай.
Ну звісно ж, був іще зовсім невинний
Та і помер, як воїн, у бою .
Такі не тільки можуть, а й повинні
По смерті опинятися в раю.
Говорять, рай - найкраще місце в світі,
Ніхто звідтіль не хоче повертать.
Душа людська там може вічно жити
І вічно вічне щастя відчувать.
Душа хлопчини втрапила до раю
Та не пізнала щастя ні на мить,
Бо не змогла знайти у тому краї
Того, за ким вона весь час болить…
А на землі страждала на чужині
Її душа. Хоч теж, як у раю
Жила в гаремі. Сохла по хлопчині
Не розділивши з ним любов свою.
І бачить Бог – нерадісно у раї.
Не всі щасливі. Щось таки не так.
Спустився подивитися. Питає:
«Щось сталось?» І сказав йому юнак:
«Не хочу, Боже, я оцього раю.
Для мене рай, як мила поряд є.
Без неї щастя я не відчуваю.
Зміни, благаю, рішення своє.
Пусти мене до милої моєї .
Хай як завгодно, аби поряд буть ,
Аби ізнов торкатися до неї
Коханий голос хоч ізрідка чуть».
Побачив Бог, як дві душі страждають
І мовив гучно: « Хай і буде так!
Нехай душа на землю повертає!»
І не устиг промовити це, як
Душа по небу зіркою промчала,
Лишила в небі ледь помітний слід
І у садочку квіткою упала,
Розцвів до того невідомий цвіт.
А вранці вийшла у садок дівчина
І бачить квітку дивної краси.
Неначе зірка в цих проклятих стінах!
Які вітри і звідки занесли?
Уперше, мабуть, дівчина всміхнулась,
Схилилася над квіткою тою́,
Рукою ніжно пелюсток торкнулась,
Уклавши в це усю любов свою.
І дрібно-дрібно квітка затремтіла
Коли сльоза скотилася по ній.
Мабуть, у чомусь звіритись хотіла
Та Бог не дав того зробити їй.
Дівчи́на довго квіткой милувалась
І не могла свій погляд відірвать.
Гадала все: ну як же вона звалась?
Та й вирішила зіркою назвать.
З тих пір ця квітка айстрою зоветься,
Що по латині «зірка» означа.
А по велінню Божому ведеться,
Якщо в раю хтось щастя не стріча
І за землею чи за кимсь сумує,
Кого полишив на Землі оцій,
Нехай у раї часу не марнує,
А краще мчить крізь холод світовий
Туди, де хоче щастя своє стріти,
Яскравим світом в небі спалахне,
А потім перетвориться на квітку.
Звичайне диво, але неземне.

Вихор з пекла
закрутився,
Запорошив попіл плеса,
Скаженіє Громовиця,
Це – з’явився
Перелесник!

Демон лиха, привид ночі
Він то зникне, то воскресне,
Перекинеться ким хоче
Людський ворог – Перелесник!

Наче зірка зла літає,
Розпускає хвіст –
заграву,
Із лукавих слів сплітає
Пісню вогняну,
лукаву.

Спокушає в теплий вечір,
Він – гендляр жіночим щастям,
Він солодких слів нашепче,
Щоб невинну душу вкрасти.

Про кохання він
торочить.
Не мине й святу обитель,
Залюбки людей
морочить
Змій Вогненний – Погубитель.

Ні корали, ні рубіни
Не беріть жінки,
дівчата -
Змій оселиться в хатині -
Дуже важко
відігнати.

Не ведіться –
Лихо буде,
Злого духа Віра зборе,
Від гріха тікайте, люди.
Хай від змія
Бог боронить!

Знову снилися коні червоні...
Чи на радощі, чи – на біду?
Ой ви коні, ви ще на припоні.
Почекайте мене, я іду.

Коні! Коні – загнуздані мрії
мчать алюром у інші світи,
поки є ще останні надії
на шляху до ясної мети.

Охрестила вогнем і потопом
наші душі любов до життя.
По Майдану летіли галопом
і немає назад вороття.

Одійдуть у минуле печалі
і опалений іконостас,
ну а коні все далі і далі
полетять, обганяючи час.

Пломеніють гривасті надії
на щитах бойової версти,
а мені крізь усі буревії
із небес усміхаєшся ти.

Коні, коні! Мені – у дорогу.
Не даю пережите журбі.
За ідеї подякую Богу,
а за цілі високі – тобі.

За обіцяні миті щасливі,
і за ті, що бували щодня...
Пам’ятай і тримайся за гриву
у сідлі вогняного коня.

Мрії, мрії – загнуздані коні
полетіли у інші світи.
Я тобі простягаю долоні
і до мене вертаєшся ти.

**************************
Знову снилися коні вогненні
і на радощі, і на біду…
Поки небо чекає на мене,
я одна по Хрещатику йду.

29.02.20

Турбуй моє мовчання -
додай думкам ваги
Карай моє вагання -
шляхів сплети сліди...

Пусти у тишу повінь -
зміст інший підбери
Очам палає промінь -
у полум*ї в займи...


Додай в нічне безсоння -
своїх снодійних чар
Струмком спішать бажання -
пити напій - нектар...

Взаємністю проймися -
вразливістю зрости
Того , кого голубиш -
міцніше пригорни

Тривож , і намагайся -
думкам даруй політ
Карай бурхливе щастя -
дивуй цей білий світ.

Світлий настрою міраж -
Ранковий зустрічі романс
Обрій омріяних прикрас -
Такий закоханий у нас...

Ця щира посмішка весни -
Цвіте взаємністю краси
Такі тендітні пелюстки -
Іскрять у променях роси...

Кружляє насолод каскад -
Ніжить таємністю принад
Рай полонив Едему сад -
Де ми у солоді розваг...

Ласкава юність золота -
В очах твоїх суму сльоза
Моя ти пісня солов*я -
Звучить в тобі душа моя.

Губляться промені в росі
Іскряться вогники рясні
Бентежать лоском бірюзи
Тамуючи цнотливі сни...

Нас тамувала ворожба
Шовком стелилася трава
Чарівна , зоряна журба
Запрошувала в забуття...

У враженнях той первоцвіт
У полум*ї той первоцвіт
Вразливою була душа
Її вінчали небеса...

Як швидко ті минали дні
Спів молодості у весні
Роки - рокам , пісень - пісні
Закоханим зоря - зорі.

Bye-bye, my February,
двадцять дев’ятий день.
Зими бездушної
останній поцілунок.
Спалю поліно розмальоване,
зодягнене в фату,
прикрашене стрічками
паперовими.
Мій ко́мин теплий
слухає мене,
він ще від пра́діда
сповідує родину.
"Bye-bye, my February," –
дрижу й кажу йому
і кочергою
б’ю в лице поліно.
Яскряться очі
ідолки-зими,
тріщить кістяк,
обплутаний вогнями,..
о, єретичко,
злі твої пророцтва, злі!..
я загубив той слід,
що йшов од мене з осені.
Мов кіт, засну,
побачу сни спотворені.
Прокинуся
на ліжку березневому.
Хай завтра, в перший день
весни своєї високосної
я в синє небо кину м’яч –
"Good morning, March!"
Дурна луна
розкотиться низькими тембрами –
"Good bye, my winter!
Bye, my darling February!"

29 лютого 1996 р., Київ

Давай не буде більше обману,
І спроб сподобатись одразу і всім,
Не заживляй щоранку відкриту рану,
Хай поболить, є щось величне у тім.

Відчуй сповна усі миті горя
Умій, коли треба віддатись журбі
Всерівно ніхто не здатен забрати у тебе море,
Воно неосяжне і воно у тобі.
2017

Лютневого вечора стались див`а:
в нудьгу дощову завітала гроза.
Не витівка Неба… та й зовсім не жарт:
такий передчасний весна бере старт!
Звичайно, від подиву, зникли слова!
Наразі помружилась вербна лоза.
Від спалаху скверик бадьоріший став!
Птахи причаїлися в зелені трав.

…Зимових залишилось тільки два дні.
Властива гроза лиш травневій весні…

27.02.2020

Зими один лишився день-
Такий задовгий-
То хай для нордових пісень
І монологів.
А десь під серцем у верби
Гойднуться млостю
Несмілі поштовхи води,
Тугої брості.
На овиді забовванять ті,
Шо іздАлеку-
Весни пано з усіх світів
Зберуть по клаптику.

Ці спогади залишені мені.
Я зрощую цілий букет конвалій
Зі слів що переконливо-земні,
Що проростають у мені ще далі.

Вони зростають у мені вітрами
Чи я вітрами розмалюю зиму?
А ти мене читаєш між рядками
А ти мене чекаєш, мов незриму

Запрошуєш в свої сумні думки
Присвячуєш мені нові сонети
Три крапки…ми поставили крапки
Я зрощую конвалії й сюжети

Вечір на смак кориці
Вечір як чашка кави
Більше і не присниться
Вечір до нас ласкавий
Вечір такий лукавий
Вечір нас знов «розводить»
Так наче цукор в каві
Так мов навшпиньки ходить
Вечір що незабутній
Наче вино у торті
Дай ще хоч раз почути
Твоєї душі акорди
Півдотику до руки
Півдотику мов півсерця
Пишуться ці рядки
Пишуться вірші з перцем
2019

Я хотіла би бути метеоритом
Спалахнути яскраво і згаснуть одразу
Ані злетів й падінь, ні люстерко розбите
Тільки простір відкритий із першого разу
Я хотіла би бути метеоритом
Злетом одним, відчайдушним падінням
Не по силах мені рівномірно прожити
І тим більше стерпіти ці всі потрясіння
Я хотіла би спалахом бути миттєвим
І мені цього було би більш ніж достатньо
Та про це говорити ніяк не суттєво
Бо мені не пізнати кометного щастя
2019

Очі чорні, як кава , та не такі, як ніч
З тобою ми заблукали й не знали у чому річ
З тобою ми так зустрілись, втомлені подорожні
У кожного в грудях стріли, у кожного сни тривожні

У кожного невгамовне, і невловиме: хто я?
Свій незрадливий відчай, і половина моря,
На кінчиках пальців лід, ніжність, жага, і втома,
На кінчиках пальців світ в якому усе відомо…

На кінчиках пальців світ в якому усе простіше
Від дотику тане лід…згасає забутий відчай…
Ділитимемо на двох істини ці прозорі
Аж поки світанок витре із неба загаслі зорі


2019

Замість кави буде мате
Замість ночі прибуде день
Розкажи мені про просте
Серед всіх чудернацьких вчень
Як тремтить восени листок,
Що на ньому зіграє вітер?
Як ідемо за кроком крок
І здіймаємо вихор з літер

Але знов мені скажеш ти:
«Ти же знаєш про все сама»
Й захотілось кудись втекти
Й не хотілося крадькома
2019

Ти біле вино в бокалі
У кожну липневу спеку
Від мене ти якнайдалі
Від мене ти так далеко
Наче найперше липня
Так як останній потяг
В Краків. І думка хрипне
Протяг
Ти як терпке мартіні
Реальності тремор, літо
Між нами кордон, не стіни
Між нами твого півсвіту
Між нами лиш перше липня
Між нами остання казка
Розтрачу за двох нас слова, що стихнуть…
Ласка.
2019

Не напишу листів, не запитаю, де ти ,
Я не вийду на зустріч річкою з берегів,
А про осінь розкажуть тобі все одно поети,
Що в осені тій комусь бракувало слів.

Ти відбувся як дощ, як гроза, але так незримо,
Ти не збувся як сон, ледве чутно торкнувсь душі.
Я для тебе теплом не розтоплю похмуру зиму…
Й восени ми не станем ніколи уже чужі.
2019

Танцюю музику, я вписана у танець
Я танець, я лише один порив
І мить одна, бо тут немає граней
Бо музика, як кров, як струм, як зрив
Бо музика - один найбільший вибух
З якого починається життя
Бо музика живе своїм надривом
І музика - твоє серцебиття
Звучання знов вбере тебе у себе
Нічого не існує - тільки ритм
Я вписана у танець, як у небо
І це таки найкращий алгоритм
2019

Хтось переплутав кохання з кавою,
Й клявся що все дарма
Ти називаєш мене ласкавою
Насправді-то я сумна…

Авіалайнер упав без паніки
Небеса на ремонт зачинено,
Я б розповіла про всі «Титаніки»,
Але мовчати стримано…

Я б розповіла про всі потопи,
Все-одно ти мені не віриш,
Зачинено море іще допоки
Птахи не летять у ірій…

Та може нарешті я вийду з дому,
Бо скрізь треба мати міру
І усміхнуся комусь рудому,
Нову відростивши шкіру


2019

Молочний лютий…він такий як сни
Розчинюся у білому тумані
Кричать ворони «нам весни, весни
Бо ми вже від безликості на грані…»
А я відрощу знову плавники
Бо крила промокають в тому стані
Лише б не потрапляти на гачки
Бо в молоці, не так як в океані

Молочний лютий, юний як надії
І безпорадним плаче немовлям
І молодіє світ, так молодіє
Й від того прокидається земля
Не відпочивши ще від перероджень
Народжує гілля нові бруньки
В переднадії до весни, як кожен
Цей лютий розтривожений таки
2019

Найхолодніше завжди лиш весною
Найхолодніше в перший день весни
Розплетене волосся й хтось зі мною
Приходить мов до дому в мої сни
Сюди приходить він у щасті й горі
Без попереджень, совісті, вини
Човни мої в його бурхливім морі
Втонули і забули хто вони...
В цім хаосі давно нема спокою,
Руками гріє душу, топить сніг...
Тепло тих снів зосталося зі мною
І їхній сніг упав до моїх ніг
2019

Вже не проходиш кулею наскрізною
По моїх венах, і не пишеш знаками
І твій портрет іконою настінною
Вже не болить, і думкою ніякою…
В цім світі все доволі одинаково
І твої очі карі, наче карма
У цьому світі все настільки знаково…
І - марно
2019

Осіннє рівнодення:
Порівно ночі й дню…
Вділи ще мені натхнення,
Вділи ще мені вогню
Я дивлюсь на тихе плесо
І все ще не вірю в штиль
Осене, ти чудесна
Стільки в тобі сил
Стільки в тобі нового
Відродження для душі
Мені ти даруєш з всього
Від серця мого ключі

2019

Лавандове щастя , лавандовий вечір
Лавандове небо у проміжках крон
Осиплеться день пелюстками на плечі
І місяць помпезно посяде свій трон
А ті пелюстки зоставались в волоссі
Зостались на віях, на моїх устах
Ще літо, ще літо…не вірю я в осінь
Та тільки б не осінь у моїх очах
Наступлять жнива і хотілось пожати
Усе що зросло, було стільки насіння
Лавандовий вечір, лавандові шати
І сонце голубить трави промінням


2019

Пів царства за тихий сон
Пів царства за гору з пліч,
Пів царства й армагеддон
Уже відібрала ніч
А ніч як моя покута
І день наче злий тюремник
І холоднеча люта
І у душі - темінь
Я сонце собі черпаю
Потроху вбираю вітер
Світанок прийде з-за краю
Будинку мого і світу
Пів царства за тихий сон
За сонячний день пів раю
Позбутися всіх корон
За спокій й горнятко чаю
2019

Розкажи мені казку, милий, я в будь-яку казку вірю
Я вірю забутим снам, я вірю у кожну мить
У горах густий туман, у горах світанок зріє
У горах гряде гроза, сховалася і гримить
Розкажи мені казку ще…мені б доточити душу
Спряду лиш шматок із нот, додам теплоти зі слів
Розкажи мені казку, я ж… серце зігріти мушу
У горах гряде гроза, і вогник уже дотлів

2019

Пиши. Поки пишеш химери твої на волі
Вдивляєшся в них: та тільки густий туман…
В полі не воїн, в полі дерева голі
Небо несуть на плечах до ніг Богам.
Тільки журба таємна і невідома
Вмостилась на груди й прогнати шкода її,
І замість крапки знову виходить кома,
Чи і рішучість втоне у тій імлі?
Пиши, поки пишеш, мов розганяєш хмари,
Чи розправляєш крила, чи згорток слів…
Моя рука дотягнеться до гітари
Вперше за безліч сонних безликих днів
2019

Я намалюю вітер у тебе на балконі
На арфі він зіграє під вікнами пісні…
Сьогодні не пишу, немов німа сьогодні,
Лише малюю грози у тебе на стіні.
А чи буває спраглим по сонцю синє море?
Тепло я намалюю від нот старих пісень...
Чи оживуть малюнкки, чи ти затягнеш штори
Й заснеш, і все розтане , коли настане день
2019

Чорне твоє волосся
Торкнулось мого плеча
Ти дивився відчутно-гостро
На тінь на стіні й мовчав
Чорне як ніч волосся
Розбрелися думки-скитальці
І мені вже на мить здалося:
Як проходить воно крізь пальці
Й викликає у пальцях струм
Спричиняє в мені нірвану
Розсипається поміж струн
Розлітається поміж граней...

Чорне твоє волосся
Торкнулось мого плеча
Відчутно і дуже гостро
Ти дивився на тінь й мовчав
2019

Ти не снишся мені. Та й годі,
Із тими снами
Ми зустрінемось при нагоді?
Мабуть з дощами.
Для тебе двері мої відкриті
Я не сказала
Уже дерева росою вмиті
А я й не спала.
А ти не снишся мені… та й годі,
Та й Бог з тобою
Мені не спиться при цій погоді
Нема спокою…
А ніч беззоряна і глибока
Неначе драма
І я не ступлю до тебе й кроку
Як день настане