Ми на протязі року
не померли, нівроку,
хоч для згубних емоцій
вистачало умов...
Так давайте-но, друзі,
не втрачати елюзій,
щоб у новому році
не померли ми знов!

Мечеть.
Коралові орнаменти небес.
Магометанства молитовна сквира.
Сердешний дервіш, вирізавши хрест,
міняється з туристом на сокиру.

Коран.
А за курганом риє ураган
братерські ями догори ногами.
Мов постріли злилися в балаган,
скавчать чутки́ над бритво-голова́ми.

Плече-в-плече.
І чорну аличу пече
світило лежебоке у долині.
Палає алича.
Горить мечеть.
Сердешний дервіш розганяє свині.

3 вересня 1993 р., Київ

Червоний Хрест, ОБСЄ…
Великий обмін полонених,
бо політична воля є
й сміливість кроків повсякденних,
щоб стало б `ажане здійсненним!

Довготривалі, нелегкі
для звільнення робились спроби.
Нестерпна туга на роки:
у сім’ях горе, біль, жалоби,
чекання в розпачі, хвороби.

Хвилююча нарешті мить!
Здійсняться довгождані мрії!
Душа у кожного болить,
хто небайдужий і вразливий
до історичної події,

для кого доля цих людей
сприймається, неначе власна!
Для мирних здійснення ідей
довгоочікуване, вчасне
прийд`е в домівки справжнє щастя!

***
Щоденна біль, сльоза в очах,
тривоги, сумніви та страх:
тяжкий до звільнення був шлях.

29.12.2019

Ви не подумайте про те,
що я спесива.
Моє життя таке просте,
як сонце й злива,
непередбачене, складне,
нетривіальне -
я позувала ще Моне
в його вітальні.
І танцювала полонез
на балі в Відні,
несла за Господом свій хрест,
і трумни* рідних.
Від осуду і дорікань
ховала тіло,
(чорнильних ще татуювань
слізьми не змила).
А на порозі чужини
мішок містерій,
хтось наумисно відчинив
до раю двері.
В калюжі зоряний декор
душа малює.
Йду на червоний світлофор
і Алілуя.

трумна* - домовина

29.12.2019р

Спи, мій маленький, укрийся
і повернись на бочок.
Місяць у зорянім лісі
ходить немовби бичок.

Роги у нього яскраві,
в хмари ховає свій лик.
Десь на річній переправі
вигулькне місячний бик.

Згодом у дзеркалі ночі
зір неутомний ловець,
в посмішці мружачи очі,
висуне морду-млинець.

Спи аж до ранку, мій синку,
вічка замкни на гачок.
Десь на пухнату перинку
ляже і місяць-бичок.

Був і є по духу ти - кріпак,
Не козак завзятий - сонна рохля.
"Владі слава-а-а!"- гавкає товпа,
Я ж бурчу на неї - щоб ти здохла.

Пейса в шароварах - полюбуйсь!
А ярмулку заховала в шапку.
Ліпше їй лежати у гробу,
А мені за правду, хлопе,- дякуй.

Ти до неї лащися дарма,
Ще й цілуєш споднє, руки, литку.
Я ж іще не вижив із ума -
Віншувати цю паскуду бридко.

Підла, мстива, совісті нема,
Краде, і до того ж - ледацюга.
Бий собаку! Ось, кілка тримай!
Ти хазяїн! А вона - обслуга!

Та даремно розпинався я,
Честь і гідність - у поснулих - вади.
Взяла гору вдача глитая -
Лиже раб "гудок" нікчемній владі.

30.12.2019 р.

Червоні ягоди калини
На білому снігу,
Неначе краплі крові сина,
Який впав у бою.

Ягідки вітерець розсипав
Недбало тут і там.
За Батьківщину син загинув,
Не здався ворогам.

Птахи ті ягоди збирають,
А мати крадькома
Хусткою сльози витирає,
Синочка ж бо нема.

Примерзлі ягоди калини
Птахи будуть клювать.
Знай, ненько, син твій не загинув,
Живе в наших серцях.

2019 р.

грудень плаче тихо, без надривів -
усвідомив неминучість втрат:
якби міг, уже давно б посивів,
якби міг - спинив би часопад.

2019

У темний вечір я спіткав тебе –
як сонце серед ночі!
В очах твоїх я бавлюся тепер –
і потонути хочу!

Ти світлий сяй! І розум голубий…
З тобою легше мати,
ніж загубити чи піти в двобій,
чи тупо вимирати…

Мій Іскандере – втілився й живеш
на тій межі, де зорі знову Со́нця!
Ти поводир, якого не знайде́ш!
Ікона і віконце!

22 червня 2007 р., Київ

В раю уклоністи дорвались до влади,
Вмостилися в крісла печерські бігом.
Нечистий паяцу на вухо порадив -
Зміняти убивцю на сина мого.

За дулю купили хахлів триколори,
Даремно я тиснув, мабуть, на курок.
Не буде покари за лихо та горе,
А буде смердючий кацапський газок.

Гешефтики з чортом... копійка за крівцю...
Пішли добровольці - купці у строю.
- Татусю,- кричить мій синок,- зупиніться!
На обмін я згоду свою не даю!".

Забудьте про мене! Чекайте нагоди
Аби відомстити! Ви чуєте?". Ні.
У цього - дружина, у того - городик,
А зламані топлять життя у вині.

Продали. Задешево. Вроздріб і скопом.
"Свати" на TV. Безкінечне "ха-ха".
Скінчилась війна. Аплодує Європа,
З Різдвом вас Христовим! Парнусем лехайм!

29.12.2019р.

В білій радості - темний смуток,
В горі чорному - ясний блиск.
Із усього цього набуте
Котить небом світила диск.
Заскрипіли чумацькі мажі
Під вагою рясних поклаж...
Чи тобі хто напевне скаже,
Чи то правда, чи то міраж,
Що в молочно-туманній тиші
Котить колесо у часи
Спраглу волю від нас колишніх
І співзвучності голоси?
Чи тобі хто відкриє щиро,
Скільки згоди прийме зима,
Щоб життя одягти порфіру?
(Бо погуба росте сама.)
Хто тобі прояснить по суті
Серед вирів життєвих рік,
Що акорди твої почуті
Дням твоїм прибавляють вік?
Тропарями співає небо
Путівцям, що лягли туди,
Де зливаються "будь-" і "-небудь"
І довіри ростуть сади.

Із суботи на неділю,
Вовка мучило похмілля.
І проспався б до обіду,
як би Заєць не провідав,
не приніс, як то годиться,
хворому опохмелиться.
Цілий день пили без свідків, 
а під ранок до сусідки
подалися, щоб Лисиця
теж дала опохмелиться.
Розійшлись би друзі миром,
якби Вовк не був ревнивим.
Куций вдарив по Шекспіру
й сірий взявся за сокиру.
Добре в Зайця спритні ноги -
не діждався б допомоги.
Та відтоді кілька років
ходить бідний косоокий.

Про мораль скажу вам тихо.
Краще не будити лихо...

2016р.

Я ще іду, бо я умію
іти. Минаю камінці.
Іду на дурня, на Росію,
на буквоїда чудасію...
І не іду на манівці.

Не хоч іти, ходи у баню
або до біса – у шлею.
Я поважаю римування,
а от лукаве мудрування,
хоч убивайте, не люблю.

Я вибираю на удачу,
не оминаю голосних
і не горюю, і не плачу,
а за штахетами глухих
нічого путнього не бачу.

Я обираю... навмання
і титлу, й кому – та, буває,
зозуля петю вихваляє,
що той підковує коня...
а клюне пєтя – оминає...
Оце і є – надзавдання.

12/19

Ангели сіють зело,
мають поети таланти
чути у вірші тепло
і запашні аромати.
Запахи мають слова:
авгури, ирій, суниці,
ладан, рої, кропива
і куртизанки черниці.
Пахне мені осока,
чується сіна копиця,
сума, зеро, одиниця...
бачу омана яка –
тиха жура юнака,
а на душі – таємниця.

29.12.19

Магічно розмальовує відті-
нок неба снів проекції зими
Старі цеглини споконвічних стін,
Що пам"ятають нас... Та ми - не ми,
Ми тільки відображення отих
Себе, що у минуле відійшли,
Нас повели роки, шляхи, світи,
Коловерть споконвічна часопли-
ну... Ні! Лише потрібно захоті-
ти хід годин минулим розвернуть,
Повернетесь під сірі стіни ті,
Що пам"ятають, як ішли у путь,
Блукаючи мереживом доріг
Повз стіни, розбудовані життям...
...якщо вітчизну покидати - гріх,
То повертатись - праведність... Затям...

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119122902991

Доведеться розказать таки,
Проінформувати всіх я мушу.
Кізяки засушені – сушки –
То плювки поетові у душу.

Тільки написався гарний вірш,
То його на себе приміряють.
Думають: А що? І ми - не згірш,
На один кидаєм цілу зграю.

І отак вискакують сушки,
Як оті чорти із табакерки.
Й дістають і тролять залюбки…
Їх плоди – отруєні цукерки.

Жовчі в них – на цілий океан,
Океан сухий, мов мертве поле…
Ніби коло скроні в них наган –
Справжній вірш сушкам так очі коле.

Справжній вірш – продукт без ГМО,
І скажу Вам я – у цім біда є.
Суші із Японії їмо,
Нашими сушками заїдаєм!

23 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Дійду до крапки на дні калюжі.
Заграю на флейті етюд.
Так мені крихітно, так мені тужно
під сонцем уранових руд!

Там, у ногах, небезпека мурашить
останню із двох смертей.
Не догодивши ні вашим, ні нашим:
життя – то брудний Бродвей…

Якби хоча жменьку снігу в руки,
а то все пече, пече…
Не флейта зламалась – зламались звуки,
не кров – а душа тече…

Якщо ж не по-чесному – я не вмираю.
Усім вистачає квитків?
Я більше нічого вам не зіграю.
Завіса навіки-віків!..

25 січня 1990 р., Київ

Був я соняхом ще до Івана
та і досі ношу його бриль.
Як Ван-Гог не курю я кальяну,
а краду колоски як Василь.

У городі літа промайнули
і пригадую іноді я
мої винаходи у минулій
біографії багатія.

Ми ховали картоплю у ямі,
на печі берегли врожаї...
мене сонце катало на рамі,
поки соняхи зріли мої.

Пам'ятаю свою лісапету:
посере́дині руль – олівець,
соняшнина одна попереду
і позаду такий же кінець.

І ганяв я на ній по дорозі,
аж пилюка стояла стовпом,
обганяючи Олю на возі,
що махала мені батогом.

Не побіг я тоді у поети.
На фанері у небо літав,
інженерію не поміняв...

але Олі писав я сонети,
а таємні її силуети
у альбомі її малював.

12/19

Не спрямовує світ до Бога
сущі справи свої і дні.
Йому мало любові слова.
Його манять сліпі вогні.
Назбирає для себе хмизу.
Запалають усі сади,
і постукає доля знизу,
і покличе його туди.
І у норах, де варять смоли,
закипить і його душа,
а Харон золоті оболи
обміняє на три гроша.
Глашатаї ума і неба,
тихий глас у пустелі днів –
усі знають, як жити треба,
щоб не злити благих панів…

І мовчатимуть лячно вівці.
В сіроманців своя жура –
бити вбогого по маківці
і гарчати в окіл: Ура!...

28.12.2019

Вилетів з Парнасу, як із пращі,
В цім сатирик винен, а не ти.
Цей катюга між катами - кращий,
Геніям общипує хвости,

Полірує ратички ліричні,
Люто богомічених гризе.
Обернув, нечема, прахом вічне,
Плачу, мов страждалець Джо Дассен.

Все пропало, сестри! Йолі-палі!
З'їв Пегаса цей тиранозавр.
Муза череваниста у салі,
Мов анорексична байбуза.

Знову розпинають муки творчі,
І натхнення хвиля чавить карк.
Напишу про слізоньки дівочі,
Бо і так в росі гіркій шнопак.

Не журіться! Скоро повернуся!
Буде все в ажурі та зер гуд!
З медом еротичне мусі-пусі -
Для читців чутливих - блюдо з блюд!

28.12.2019р.

Вбираю поглядом у себе
Доріг манливу далечінь
І височінь мінливу неба,
І круговерті сонця тінь.
Вбираю явлене довкола
І завжди зриме для очей
То з непотрібним серцю болем,
То втішно й радо, мов єлей.
Вбираю мірне і безкрає
Далеко й зовсім поблизу, –
І на очах моїх скипає
Щось дуже схоже на сльозу…
27.12.19

Що не кажи, а про одне й те саме
у пам'яті лишається одне.
Як ідемо до однієї ями
нікому не відомими путями,
так і у небо підемо ясне.

Чи успадкують зорі наші діти,
нікому не відомо на землі.
А поки-що виховують еліту
сліпі поводирі у цьому світі –
живі поети та учителі.

А неживі на небі почивають
подалі од тієї суєти,
що залишає лиш одні хрести,
які учням нагадують, буває,
яка ціна високої мети.

За це їх найлютіше шанували
і до одної ями закопали.
За це – і Сандармох, і Соловки...

Вони і досі наші маяки,
а як у чомусь винними бували,
то це у тому, що і ми такі.

27.12.19

Моє тіло спрагле обіймів,
Дай мені поцілунку ковток…
А надворі вже осінь повіяла,
З дерева пада листок…

Порятуй від вселенського холоду,
Із безодні життя в самоті.
Буть щасливим треба замолоду,
Почуття у цей час саме ті.

Кожен день обертається вічністю,
Можливо й вічність коротка, мов день,
Промайне все життя блискавичністю,
Вже не буде добра повних жмень.

Насолода тільки теперішнім,
Хвилинами бути з тобою…
Ти мене пригортаєш бережно,
Які ж ми щасливі обоє…

Душі так бракує тепла,
Дай мені поцілунку ковток,
Я б охоче допомогла,
Життя нового зробити виток.
2019р.

Північно-східний зимний вітер
мордує здавна рідний край,
він засіває землю вбиту
гнилим насінням п’яних зграй.

Але недовго раювати
московським пахолкам лихим:
ще доведеться їм тікати,
настане час вертати Крим!

Приспів:
Впаде розбита рать ворожа
уроком для нових епох.
А Україна переможе!
За нами – правда! З нами Бог!

Хоч має ворог більше зброї,
не знати нам ярма Кремля,
бо є в нас лицарі-герої
й свята прабатьківська земля!

Даремно точиш зуби чорні,
московська злобо і хуло!
Добро та правда – непоборні.
Так є і так завжди було!

Приспів.

2019

Ох, які траплялись феєричні
Сновидіння в ночі новорічні,

Як заснеш, бувало, горілиць –
Приверзеться купа небилиць.

Диво-сни про любощі циганські
Навівало пі́нисте шампанське

А міцнющий і здоровий сон
Дарував добрячий самогон.

Снилось, що татари і монголи
Спраглим наливали кока-колу,

Салом об'їдалися євреї
На ланах Північної Кореї.

Тихоокеанські китобої
Гідно позували у «Плейбої»,

А новогвінейські папуаси
В джунглях прокладали теплотрасу.

На ослах кавказькі аксакали
Через тундру весело скакали.

Снилася предивна чудасія,
Що китайці зайняли Росію,

А далекосхідний флот японці
Уночі втопили в ополонці.

І, шизою вражений своєю,
Путін зачинився в Мавзолеї.


.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
З неба дощ золотою шрапнеллю
розстріляв ту скорботу мою,
ту твою неспокійну душу,
яка сум обернула на страх,
ту, яку я обрати мушу,
щоб тримати під Богом в очах.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
Я ніколи не буду мішенню,
бо озброєний віри стаю,
бо тримаючи душу в обіймах,
ту, яка залетіла на мить,
я не зраджу цих страхів інтимних,
я не зможу тебе розлюбить.

7 липня 1995 р., Київ

***
Не бійся минулої мрії,
що спати іще не дає.
У якості анестезії
ін’єкція пам’яті діє,
лікуючи его твоє.

***
Доїли ми зі сиром пироги
і маємо – котюзі по заслузі.
Не так уже лукаві вороги
націлені на ріки та луги,
як наші любі окаянні друзі.

***
У нас усе своє – ліси і гори,
вода і суша, сонце і зело,
але як це не раз уже було,
сусіда окупує синє море,
і хоче удавитися ОРДЛО.

***
Нічого не буває всує.
Єднає оргія біди.
Туди-сюди, туди-сюди
по Україні чумакує
убоге юрмище орди.

***
За час окупаційної навали
похована історія села
і пам’ять України не мала,
як їй за шкіру заливали сало.
На всю епоху вистачає зла.

***
Живим би жити і ховати мерших
іще до суду Божого орді,
в якої кров тече по бороді...
Та думає Пуйло, що буде перший,
кому не буде вироку Судді.

***
Імперією карли і гундяя
ще явно управляє сатана.
Як пень у свіжій течії –
тюрма народів... світле убиває,
а темноту розбурхує війна.

12/19

Ти стояв. І я стояла. Ми стояли зовсім поряд...
Хтось гукав приємним басом: - Передайте! За проїзд!
Ти мовчав. І я мовчала. Лиш стрибав стрибучий погляд.
І вдихав мої парфуми елегантний мужній ніс.

Вібрували дах і вікна. Вібрували телефони.
Хтось бубнів смішним фальцетом:-Я купив кефір, Май Лав.
Як же солодко торкнувся вказівним моєї скроні.
Пульсував гарячий палець. І не-палець - пульсував...

І дзвенів трамвай весняний, і скрипів на поворотах.
Хтось волав гучним сопрано: - Що?! Кінцева - не вокзал?!!
Аж раптово Ти промовив фантастично гарним ротом:
- Ви... на Мег... На Райян схожі... Вам ніхто ще не казав?

...Був Ти надто нереальним для трамвая-дива-чуда
і не раз, мабуть, наснишся поцілованій - мені.
О спасибі,Меггі Райан! Слава,слава Голівуду!
Ти поцупив із кишені лиш частину зарплатні...

В твоєму серці стільки доброти,
Що нею можна огорнуть пів світу,
Отримував від неньки її ти,
Яка так рано відійшла у вічність.

Але в житті зазнав багато зла,
Гірких образ та насмішок єхидних,
Бувало так, що навіть тебе били,
А так хотілося любові і тепла.

І доля усміхнулася тобі,
Щастя дала, хоча трохи запізно,
Нині іскряться очі голубі,
Сяє вогонь кохання й радість світла.

Та й про здоров"я ти забув слабке,
Бо до життя така жага з"явилась,
Що мов на крилах все несе тебе,
Як кажуть - друге дихання відкрилось.

Обняти нині хочеш увесь світ,
Насамперед свою любу дружину,
Її кохання надиха творить,
Вселяє віру в себе та надію.

2017 р.

Не бійся, довіряй, і буде все гаразд.
І кінь спіткнеться враз не кажучи про жінку.
Спокус в житті багато швидкоплинних зрад -
оса нектари п'є із яблука й барвінку.

А ти мене, ласкавий, чуйно обійми,
повіки тріпотять від щемної любові.
Краса вражає всіх,  немає втім вини,
та зводять з розуму не очі волошкові.

Потонеш в них навіки - випливеш, колись,
сама у них не раз топила душу з горя.
Лише на мить зірниці десь пересіклись,
але гроза скінчилася і стихло море.

Від заздрощів, оман - зірви чортополох,
цвітінням синім радує колючка пізня.
У нас з тобою не життя одне на двох,
одна душа і серце, й лебедина пісня.

25.12.2019р.





 

Володимир Висоцький. «Аліса»

Король, що вчив нас не на жарт,
почім фунт лиха,
державі прищепив азарт
одної втіхи,

козирних герцогів й валетів всіх мастей -
привчив до гри у приголомшливий крохей...

Залиште суперникам скруху та страх,
крохмалять хай «Крах!» на своїх прапорах!
Ні крихти вагань, всіх трощіть за трофей, -
оце королівський крохей!

(2018)




ааааааааааа єєєєєєєєєє

Г. С...
Напевно, в мене настрою нема
Тому, що й ти десь нудишся так само,
Як за вікном заплакана зима,
Себе щодня втираючи вітрами.
Її страждання спричиняють щем
І душі наповняють гіркотою,
Бо йдуть дощі узимку день за днем,
Час для побачень зменшуючи вдвоє.
Мовчить чомусь бездушний телефон,
Давно не чути гавкотню собачу, –
Нудним дощем вколисаний у сон,
Змикаю очі, щоб тебе побачить…
25.12.19

Хотілося б зими, але катма.
Снігів розкішних, а натомість - злива,
Що насилає тугу крадькома,
Снує поміж хатами клопітливо.

Наповнює по вінця смутком день.
А вечір замальовує чорнилом
Ялин химери. При дорозі клен
У сутінках ховається похило.

Еклектика від осені й зими.
Десь морозець сховався від утіхи.
І не скрипить давно під чобітьми.
Бурульками не прикрашає стріхи.

Сховатись від негоди спішимо.
І що нам вже ось ця зима лукава.
Хоч навіжений дощ поза вікном...
Та у горнятку з кардамоном кава.

Även vår planet är rund,
men det är en hållbar grund.

2019

Зірка упала у очі -
теплі з тобою в нас ночі.
Місяць упав у серденько
і усміхнувся, мов ненька.
Хмари упали у душу,
тишу таку не порушу,
буду між ними літати,
щастя своє сповивати.
Вірші мостились в долоні,
в рими горнулися сонні...

Лише метелик ночі
крилами хизувався,
І на моругі крила
стомлено Янгол глядів...

Є світ космічної офіри,
де кіборги усіх мастей
у стані лагідної віри
чекають на людей.

А космос траурно чорніти
продовжує, бо знає щось…
Адже з підкорення орбіти
усе розпочалось.

А потім – зоряні системи,
галактики та всесвіти…
Але чомусь іскряться клеми
електросамоти.

Чомусь підкорення безодні,
цього фракталу порожнеч,
думки вбиває живородні
без шуму й кровотеч.

Без кровотеч!? Тоді нам треба,
лез не лякаючись путей,
це прооперувати небо,
складаючи людей!..

І крають кіборги без міри
весь космос. Зводять нанівець.
І вже до них у світ офіри
йдуть люди без сердець.

2019

Тепла у слові та жаріння в серці,
Беззастережно розчинивши груди,
Воліла. Вітер увірвався впертий,
Стрілу явивши стужею огуди.
Невже цей дощ, оця зимова хвища,
Вкраде усе, що для душі, як ліки?
Я вже брела по цьому попелищу...
Вже рвали рани спогади-шуліки...
У середмісті сіра туга свище
І сірий сум клубиться за трамваєм.
Вітри, з яких розхресть ви знов? Навіщо?
Я вас, холодних, в гості не чекаю.

Не стрималась.

Розходилась, написала гори слів
«ми --- один народ!»* зомбованим хористам,
буйнотрав’ю із неораних полів,
лицемірним чи наївним «пацифістам».
Потім голову затиснула між рук:
скільки слів подібних вимовлено всує!
Ними можна загатити і ріку,
та потік усе змиває і руйнує.
І надія із бідою пополам
у пінливих псевдоістинах зникають,
де – ні вірності забитим землякам,
ні ненависті за те, що їх вбивають.
О, свинцева неухильність течії!
Не зрівняються й надсаджені гармати
із могутністю інерції – її,
як не пружся, неможливо подолати.
І пливе народ затято крізь життя
в битім дзеркалі себе не упізнавши,
без державницького спільного чуття,
так сьогодні, як учора і як завше.

*Мається на увазі "один народ" із агресором.

2019

На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.

Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався голосом в усю її глибінь.
А я холов, хоча ще й був стожилим,
але той струм співав мені амінь.

Чому, віоло, я не чув ніколи,
щоб так занизько падала сльоза́,
і вплакала струна цей світ довкола,
до хмарних меж, де бавиться гроза?

Скоріш, тому, що сам відповідаю
на кожний схлип космічним почуттям.
Скоріш, тому, що в небо попадаю
і бачу музику на висоті життя!

19 квітня 2001 р., Київ

Ні слова про біду –
війну, оману, владу.
Стерильно опишу
красоти зоосаду.
Кому потрібна кров?
Кому потрібні бахи?
Вже краще про любов,
про квіти, охи, ахи…
Нехай слизька стезя
від болю і негоди,
немає у Отця
поганої природи.
Тому про рай душі
(а пекло зачекає)
пишу німі вірші,
а дідько помагає…
26.12.2019

Навиворіт вже вивертали, бач
в душі є виразки, вузли, рубці червлені,
роз'ятрені вавки, засмічені легені
ментоловим туманом - пил невдач.

Переплавляли з криці на ножі,
цвяхи, гайки - іржавіли, тупились швидко.
І скручували у тугий клубок, як нитку,
пекли різдвяні пряники, коржі.

Пиляли з дерева на гріб жаский -
не вийшло з того зиску, зіпсували пили.
Зі глини, воску вже ліпили - не зліпили,
Я з кришталЮ, дивися, не розбий.
23.12.2019р.

Ось і ще один рік до кінця добігає,
Усього в ньому було: веселе й сумне,
Радість й горе так тісно переплітались,
Але віриться все ж, що погане мине.

Новий рік настає і нові сподівання
В серці маємо ми із приходом його,
З нетерпінням насамперед миру чекаєм
На землі українській.Й здоров"я дасть Бог.

Щоб засіяні були всі ниви хлібами,
А не мінами, квіти буяли в полях,
Щоб живими додому солдати вертали,
Скільки ж плакати можна усім матерям?

Щоб в містах та у селах весілля гуляли,
А лелека приносив побільше малят,
Та у злагоді й щасті усі проживали,
Україна цвіла, як весняний той сад.

2019 р.

Моє життя - доглянутий квітник,
Дружина в цьому царстві - королева.
Любові мед за сотню літ не згірк,
Думки про милу - райдуга травнева.

Без неї я би тричі вже помер,
У яму падав - родичі мовчали.
Спасла богиня, муза вишніх сфер,
Заступниця від темної печалі.

Роздмухала в заснулому вогонь,
Почистила замулену криницю.
Тепер я, мов метелик-махаон -
Сіяють перламутром долі крильця.

В турботах про сім'ю спливає вік,
Качаю мед, в саду білю дерева.
Моє життя - доглянутий квітник,
Дружина в цьому царстві - королева.

25.12.2019 р.

Ти – бог-РАтай.
Це твій
одвічний триб.
Врізається
в податливі глибини
могутній плуг.
І нім впадуть
зернини,
їм несть числа –
тим зойкам
пишних скиб…

Спинився час.
Знемігся.
Ти ж –
невтомний! –
рясним дощем
на розімлілі
перса…
Земля зітхає,
шаленіють
чресла
і серця дзвін,
немов удари
грому!

І
Угадування долі – казна-що.
Я ахінеї більшої не знаю,
коли мені напророкують, що
нема пророка у моєму краї.

ІІ
Рукописами небо не торгує,
але й не очищає у вогні,
написане у стані маячні,
піїтом, що на капищі цілує
попові рясу й ратицю свині.

ІІІ
Ой не усе диктують небеса.
Не довіряй, навіяному снами,
написаному пізніми ночами...
Щипає очі ранішня роса,
коли Ярило сяє за морями.

ІV
Я є і буду, і Мене не мало,
хоча Єгови не було ніде.
Я є Етер, Поезія, Купайло...
Навіщо Богу ваше одіяло,
коли байдуже, – що, коли і де?

V
В пустелі вопіющого не чую,
живого не чекаю у раю,
релігією юрмища зомбую,
поезією душі дістаю.

VІ
Біля Мене усі одесную,
та існує до Мене межа.
Небо чує
одне алілуя,
поки мова лунає чужа.

25.12.19

Осінь немов пуповина на горлі,на слові.
Дихає грудень теплом.Сонним містом-волога.
День розкидає туман-оголошує лови-
Бійся ,причинна!Втікай,бо до першої крови
Це полювання на білого єдинорога.

Де ж йому сховок?! Немає ні сну,а ні волі-
Білий на сірому-дикість яка і наруга.
Сірість безмежна затягує -коло за колом-
Ту пуповину осінню на горлі і слові.

Ти не втекла.Ти йому залишилася другом.

А дощ іде, німий жебрак,
Стежками-долами,
Змиває в торбу, що "не так",
Струмками голими.
Всі найважливіші слова
Зберігши чистими,
Покриє хуга снігова
Як давню істину.
Полинуть сумніви в тісні
Обійми віхоли.
Спімнуть загублені пісні,
Як бути втіхою,
Теплом душі проймуть яву,
Сповиту стужами,
Напнуть любові тятиву
Для слова дужого.
Хай дощ іде, німий жебрак,
Стежками спілості,
І вмовкнуть втомлені "не так"
В полоні милості.

Кора дерев.
Кора земної кулі.
Надмозкова кора...
чи черепахи склеп,
чи шкіра кашалота,
панцир краба,
зміїна шкіра
чи людська́
і вовна,
і шерсть, що вирвана зі шкірою
шакала
вночі в степу́,
де під корою літ –
шкаралупи динозаврячих яєць,
які кінець своєї ери склали,
від льоду, криги,
мерзлої кори:
усе є до пори.
Усе покрите тліном
чужих ориґінальних задумів,
плодів,
малих екзем,
великих катаклізмів,
ґіґантських розладів надсонячних систем;
усе брудними часточками
впало
на цей асфальт
під закаблуки нам –
новим продуктам ґенних інженерій,
хто, як у ветхий час,
шкоринки хліба їсть,
терпку ворсу айви зрізає в піст,
картоплю лупить
і луску яскрить красиву
морської риби
над відром униз,
під ноги,
в сміттєпровід
многоліть.
Усе, що, власне, кожному
болить
є брудом інших зроблених очищень.
І накопичується дивним чином
так,
що ця кора –
єдиний мертвий пласт,
що не розклався
і не розтрусивсь.
Його не зрушу я.
Бо бути в ньому маю.
Коли кору́ дерев ножем
займаю,
я очищаю дерево
й себе – знущаю.
Знищаюся у бруд і дерево тягну
супроти часу
прахом
по багну.

27 вересня 1994 р., Київ

І глухому багато-що можна,
і сліпому дозволено все.
А видюще й освічене – кожне
забуває, куди їх несе.

Пам’ятаємо тюрми і Крути,
і занесений меч москаля.
А чому яничара й манкурта
в Україні ще носить земля?

Нам усе із Росією ясно.
Залишається крок за малим.
Я не знаю, чому одночасно
треба бути і добрим, і злим.

Можна слухати і не почути,
і не бачити, що за мана
у Криму – ця «російська весна».

Але зраду не можна забути
і не можна кацапами бути,
поки все ще триває війна.

12/19

Що ж, почнімо. У віконце глипніть,
Що там? Бомж під баком хліб жує?
Одвернулись? Бридко? Срібні ниті
Умочив блукалець в олів'є?

Він - самітник, мій колега-блазень,
Гуморист від Бога, неформат.
Вірші - перли у коштовній вазі,
Справжній, не підроблений талант.

У підвалі, за трубою, тепло,
Хороводять миші, пацюки.
А між нами праведнику - пекло,
Слави камінь -гріх, тягар важкий.

У кутку блохаста кожушина,
Рукопис, погризене перо.
Генія покинула дружина -
Нащо їй злиденний літгерой?

Мо', і я зламаюсь - час непевний,
Радуюсь, коли прожив хоч день.
Кликав: - Брате! Заставайсь у мене...
Вип'є чаю, дякує і йде.

24.12.2019 р.