У дуже давній ще доскіфський час
Степи оці зовсім не пустували,
Тут кіммерійці, кажуть проживали
Всього за кілька тисяч літ до нас.
Могутнє плем’я, чий військовий клич
Лунав тоді по всіх краях відомих,
Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
З ким всі боялись вийти віч на віч.
Раби і злато їм рікой лилися,
Царі могутні відкуп їм несли,
Держав далеких знічені посли
Царям їх у покірності клялися.
І загордився кіммерійський рід,
Вже у походи, навіть, не ходили,
У битвах не відточували сили,
В краях далеких заростав їх слід.
Людей злінила слава їх батьків,
Мечі іржа у піхвах покривала,
Сусіди вже й боятись перестали,
Давно вже не приносили дарів.
Піти б війною, підлих покарати,
Та якось вже й не хочеться чогось,
Вже не погано без війни жилось.
Чого б ото іще і воювати?
А в ті часи за річкою Аракс
(тоді так Волгу греки називали),
Від массагетів скіфи утікали,
А край наш був на їх шляху якраз.
Були ті скіфи войовничим родом
І їх не страх від массагетів гнав
Бо кожен воїн вміло меч тримав,
Щоб битися за землю і за воду.
Їх було менше, аніж ворогів
І устояти б сили не достало,
Тож вони рід свій просто рятували,
До меотійських рушивши степів.
Попереду їх посланці спішили,
Щоб підходящі землі віднайти,
Туди народ весь скіфський відвести,
Як треба, в бій за них вступити сміло.
І от ті скіфські посланці прийшли
До цих степів безмежних і прекрасних,
В яких і звіра, й риби було рясно
І трави не потоптані були.
Тут є де жити, де отари пасти
І де коней ганяти табуни.
Спинилися захоплені вони:
Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
Хто ж заселя цей благодатний край?
Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
Ховайся ворог, шлях не заступай!
І ось вони зустріли кіммерійців,
Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
Так і скажіте ви своїм царям,
Нехай виходять, будем з вами биться!
Помчали кіммерійці до царя,
Той тут же скликав всіх царів до себе.
Та бачать, що й народ скликати треба.
І скоро, як піднялася зоря,
Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
Тож треба швидко готувати військо
І захищать від нього ці степи,
Які колись ще предки звоювали,
Своєю кров’ю щедро поливали.
Шлях треба дружно зайдам заступить!
Піднявся гамір над широким полем
І заявив царям народ простий:
- Ми вже й забули, що то воно бій,
Не діставали зброю вже відколи.
Та і чого нам битися, скажіть,
Хіба замало ще степів широких?
Підем собі, знайдемо мир і спокій
Та й будем далі безтурботно жить.
- А предки ж як ? – царі усе свойого, -
Це ж наші землі! Їх могили тут!
Але народ не хоче навіть чуть.
Почав в дорогу ладитись далеку.
Царі лишились радитись одні,
Вирішувати, що ж його робити:
Чи із народом разом відступити,
Знайти спочинок в дальній стороні!
Найгарячіший меч свій ухопив:
- Ми будем битись навіть без народу!
Хай помремо за землю, за свободу.
Але такий уділ усіх царів!
Озвався інший: - Геть проклятий страх!
Помрем у битві, як і має воїн
І кожен буде з нас тоді достоїш
Жить між богів на синіх небесах!
- Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
- Помрем в бою, хай наш народ побачить,
Що ці степи для нас, царів їх, значать.
І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
Це було б смішно двом десяткам нас
Супроти всього війська скіфів битись,
Та ми не встигнем за мечі вхопитись
Як вже для нас настане смертній час.
Не забувайте про народ про свій.
Хай він такий, але він наш, одначе.
За наш учинок ворог їм «віддячить»
По кіммерійській пройдеться крові.
Ви таку долю хочете для нього?
Я – ні! Але не хочу і втікать,
В чужому краї спокою шукать,
Мені той спокій зовсім ні до чого.
Як воїн, хочу вмерти від меча
Аби душа до раю полетіла,
Та не в чужині полишила тіло,
Бо там не будуть предки зустрічать.
Отож, як тут ми хочемо вмирать
З мечем в руці, як воїнам належить
І, знаючи, що душі предків стежать
І будуть нас на небі зустрічать,
Ми битись маємо тільки між собою.
Тоді помремо справді від мечів
І приводу не буде в ворогів
На наш народ кидатись із боєм.
Замовкли всі, але лише на мить,
А далі встали, за мечі вхопились
І дуже довго серед степу бились,
Щоб меч своєму в груди устромить.
Останні два самі грудьми упали
На гострі супротивника мечі
І душі їх, на небо ідучи,
За вбитими раніш услід помчали.
Народ із жахом бій спостерігав
І не втручався, щоб розборонити.
А, вже коли усі були убиті,
Їх над рікою в полі поховав.
Курган насипав понад них високий
І, залишивши скіфам ці степи,
У край чужий далекий відступив.
І зник він там через багато років.
А той курган ще й нині десь стоїть,
Поріс травою та осунувсь сильно,
А попід ним навік полегла, вільна
Вся слава кіммерійськая лежить.

Імперій було на планеті багато
Були й загули. І до дідька пішли.
Одна лиш донині не годна сконати,
Хоч як зневажали її і товкли.

Вдалась, осоружна, міцна, до холєри,
Були твердолобими більшовики,
Були комсомольці, були піонери,
Злодії, сексоти, кати й пияки.

Загиджена, підла, бридка і нікчемна,
Вона додихає і світом чадить,
Та не полишає потуги даремні,
Допоки імперська на вичахла гидь.

То ж, звісно, Юля - висота!-а!-а!..
(Облізле пір’я під павліном?)
Вона крута, її коса
Усіх навчила б бабуїнів
Ведмедю нюхати хвоста….
Тепер вона придбала вила,
Щоб уперіщити у спину?
(напевно ж Пороха, не творінню ж Карло вона їх буде встромляти, обережна, чи є інші Фігури для встромляння вил?)

Да, Порох, блазень в креолінах,
Її висот не досягав -
Не жебрав газу на колінах
Та ще прогавив Буратіну….
І в решті справ -
Байрак лінивий,
Нам Україну всю про*рав,
Недочував балаканину
Як треба править в Україні…
(Пияк, барига, злодій, обікрав армію, офшори, піар, що там ще? Рима злякалась і не приходить на наше шестирічне «досі праведне невдоволення» тим, ким вже більше року як знехтували)

І шансів вибратись з руїни
Уже нема! :))) Святий нарід!
Іди, смакуй свою свинину,
Бо доживеш останню днину
В бою. Ніяк війну здолати в брід. (в брод? в брєд?, маячня якась плентається весь час між Музами)

Ми ж будем пестити пєро
І Муз задобримо для рими,
Щоб бідкатися при годині,
Що хтось спаплюжив нам добро.

А хто скликатиме на бій?
Хто в мороці покаже світло?
Коли хижак оскирив ікла,
Хто оптимізм проявить свій?

Хто освітити має шанси?
Чекати долі реверансів
І спочивати в хмарах мрій -
То підліткові дисонанси
І поетичний дурновій.

Політика - брудна свиня
Та плавати уміє гарно,
Не нам судити навмання,
Що праведно, а що безправно.

Ох, поціновувачі гри!
На хаотичному Олімпі
Не час яскравим смолоскипам
Висвітлювати кольори,
Коли й Оракул не вгадає
Хто яку скрипку зараз грає
І в кого більш удалий грим……

© 07/2020

Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.

Вони зростають з непробудних хащ
байдужості до власної персони.
Химери слави зраджують ледащ,
саджаючи в лайном залиті трони.

Химери сну вкорочують життя:
прокинувся – а вже забили гроба!
Химера ґеніальності – сам я
і те, що скаже всім астролог Глоба.

Реальність через призми почуттів,
яка трапляється химерою зненацька,
відсутня вже давно і поготів, –
бо не стійка природа вурдалацька.

Є мрії – до небес, а ці – в туман,
де грань землі провалюється в пекло.
Є самозречення, а це – самообман:
живеш один, а людство – перемерло!

Що ж, запитань немає до таких,
хто сам спішить мерщій своїх фантазій
попри хао́с химерних сил лихих
вирощувати рибок в унітазі.

30 листопада 1996 р., Киї

Назустріч осені вже покотилось сонечко
І день поменшав, стала більша ніч,
Яка вже трішки-трішки віє холодом,
Згасло тепло купальських диво-свіч.

Вода ще тепла вдень в ставку та річечці,
Увечері ж б"є хвиля "дрижаки".
Скоро покине нас яскраве літечко,
Багряні осінь принесе вінки.

2020 р.

Моя бентего, більше не побачиш
одчаю, суму і очей нудних.
Я думала враз хлине дощ, одначе -
ні краплі, ні сльозини, вітер стих.
Затишшя навкруги і не шелесне,
блаженний спокій серце сповива,
і засіває забуття чудесне,
паєтками не зронені слова.
Ні погляду, ні звуку, ані слова,
в душі пустельній висохла ріка.
Лише ялиця коле гонорова,
голками простір - маківка струнка.
Хмарина висне, ллє журбу свинцеву
у житнє море стиглих колосків.
Минулої краси життєве древо,
скидає на поталу відболів,
кленовий лист зотлілий передчасно
від спеки бурштинової жаги.
Чому ж тутешнє калинове щастя,
гірка печаль мені ще до снаги?

28.07.2020р.

Може, я і справді не такий...
Вогнептах - не млявий сухоребрик!
Літо, мухи - це для слабаків,,
От зима-красуня - те що треба!

Щоб ревіла люта заметіль,
А мороз угвинчувався в пори...
Літо, пляж, обвислі животи,
Сірководнем тхне брудезне море.

Спека, піт по спині цебенить,
Аж шкварчить на сонці зайве сало...
А узимку - білий-білий світ!
А у лісі - казка! Ох і гарно!

На городі трохи ще - й каюк!
Викличу із медиком карету.
Бо сапання в полі пирію -
Це хіба робота для поета?

Сняться холоднеча і зима,
А дружині багнеться лиш літа.
Ех, мабуть, розкиснув я дарма,
Вихід є: тютюн і оковита!

29.07.2020 р.

Колись давно, уже й не знать коли
Повір’я, кажуть, по степу блукало,
В байраках, балках прихисток шукало.
Роки шляхами степовими йшли,
Траву топтали, пилюгу здіймали,
В могутніх кронах вікових дубів
Вели рахунок місяців і днів,
Але дубів самих тих не чіпали.
І шепотілись з вітрами дуби
Про те повір’я, що про нього чули,
Чого іще з роками не забули.
Розповідали вітрові аби
Розносив він повір’я те по світу,
Щоб по степу про нього кожен знав.
А той все слухав і на вус мотав,
Його таке не треба і просити.
І шепотіли трави і кущі,
Птахи у небі вітер зустрічали
Й собі над степом про оте кричали,
Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
Жив у степу колись один народ,
Ім’я його нам нині невідоме.
Та степ прадавній був їх рідним домом,
Вони жили всі від його щедрот.
Орали землю, сіяли пшеницю.
Кочівників тоді ще не було.
Тож над річками від села село
Стояли густо. Люди брали крицю
Лише для рал, але не для мечів,
Бо поміж себе мирно уживали
І на добро чуже не зазіхали,
Тому не мали зовсім ворогів.
А, як немає ворогів, тоді
І мурів не потрібно будувати.
Біліли степом землеробів хати
Ховаючись хіба поміж садів.
Нужди ті люди у степу не знали:
Земля давала вдосталь усього
І було досить кожному свого.
А мудреці їх їм розповідали,
Що, коли Бог творив цей дивний світ,
Моря і ріки, гори і долини,
Він витратив лиш день один-єдиний,
Хоча для нас це як мільйони літ.
А степ у нього аж останнім був.
Вже й на річки не стачило і гори,
Отож і вийшли ця рівнина гола,
Як він рукою, накінець, махнув
Та і сказав ще, що степи оці
Дарма людей не будуть годувати,
Щоб їсти – треба добре працювати,
Тримати міцно рало у руці.
Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
Людською кров’ю густо степ зросити,
Тоді земля не буде вже родити,
Даремно лише сили витрачать.
Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
Казали, що то вигадки та й годі
Та працювали в полі й на городі,
Всі сумніви лишали в стороні.
Так і жило поміж людей повір’я,
Нехай, можливо, в сумнівах, проте
Було оте повір’я не просте
І час настав, що його перевірить.
З’явились у степах кочівники:
Чи забрели сюди з країв далеких?
Чи то свої, що хліб шукали легкий.
Та запалали по степу хатки.
І пролилась на землю перша кров,
Спустіли села, заросли городи,
Не стало землеробського народу,
Меч рало досить швидко поборов.
Лише повір’я у степу жило,
В байраках, балках прихисток шукало
І свого часу, над усе, чекало,
Щоб рало знову по степу пройшло
І степ ожив не лементом орди,
Дитячим сміхом і пшеничним полем,
Що знову села у садках навколо
Понад річками чистої води

нічого вже метал не непокоїть
в жалобній математиці орбіт –
обідраний до тиші астероїд
навколо себе обертає світ
розірваних на файли бортжурналів
обнулених до шереху сирен
загублених у відхлані сигналів
що так і не торкнулися антен
із нервами дротів та світловодів
в яких ще щось пульсує та болить
всіма кораблетрощами народів
усіх планет які от-от за мить
сповільнивши до краю обертаси
ввімкнуть зірок незгасні маяки
між всесвітом де простір – думка часу
і спогадами де це навпаки

2020

Розберімось хто насправді ти,
Чи достоєн жінчиної ніжки?
Кожен, хто кохається - святий,
Ну, а хто хропе - великий грішник.

Молода Венера рветься в бій,
Ані комбідресу, ні кофтини.
А мужик не справжній - голубий!
Прагне вусаня, а не газдині.

У куми заплакане лице,
Рюмса від образи тишком-нишком.
Паразит обжлуктився пивцем,
Перегаром гикає у ліжку.

Виє жінка, наче пес Рябко,
Я проштрафивсь! Вибачайте, пані!
На роботі гепнув молотком -
Наче диня, пагінець кохання!

Не хотів біди цієї! Ні!
Випадково луснув! Нащо лаєш?
Хто ж ми, браття,- лежні чи дурні?
Жінка є, а розуму - немає!

Нє, братове, я таки мужик!
Буде задоволеною жінка!
Пальці є, та ще не всох язик -
Б'є ключем ізнов любов велика!

29.07.2020 р.

Блаженні... Їм тепло. Бо- вірять.
(час Віри іще не пройшов...)
...та скоро рушати у Вирій
Згуртованій зграйці пташок,
Бо Літо в розпеченій клітці
Яєчню бажає ковтнуть
На жовтій своїй сковорідці,
Що Сонцеярилом зовуть,
Яєчню, насмажену з себе
Самого, з початку на скін...
-Не треба! -Не треба! -Не треба! -
У нього благали пташки,
І в небо до Бога злітали,
І вчили літати пташат,
Щоб дітки так само прохали
Весняних не нищити шат
Лісів, де звивали гніздечка,
У співі щасливі були,
І ніжні тендітні яєчка,
Неначе любов, берегли...
...навіщо цей смуток без міри
І з"їдене Літом яйце?
-Не вірю! -Не вірю! -Не вірю
Що скоро скінчиться усе!..
Гаї від птахів спорожніють,
Туманом затягне поля...
Це дії лише безнадіії.
-Вернітеся, вас умовля-
ти будуть похилені верби,
Мов сльози за дітками мам,
І змерзне, на листячку змерзне
Прилігший спочити туман...
Настане хвилина прощання.
Та, пташечко, в літнім гаю
Я віри зневір римування
Сприймаю, мов пісню твою
Про те, що є сили у світі
Вертати весняне тепло.
Краплини- сльозини на вітах...
І- вірить не марно було.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120073004245

Вітер зриває слова
на перехресті поволі.
Поки тобою жива,
я не втоплюся в юдолі.

Доки тобою живу,
випаду зливою взимку.
Падаю в ржаву траву
світлою мов павутинка.

Тихо шкребеться у двір
сірою мишею осінь.
В серці, думках - рідновір -
храм піднебесних відносин.

Чуєш, як ридмою дощ
з неба визбирує краплі,
а за лаштунками площ
йдуть безкоштовні спектаклі.

Зранку плюндрує нудьга
жовтня сиру позолоту.
Знову по вуха в боргах
сонце, на промені квота.

В скриню, любов не ховай -
пляма на чорному біла.
Чиста душа бачить рай,
в ватрі кохання згоріла.

І будь що буде, бо Світ
більше для мене ніж вічність!
Сірих очей динаміт -
сліз неприборкана ніжність.
27.07.2020р.

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках,
озера і луги, де дідова коса
духмяне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, –
на тому березі ріки…
Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

16 березня 1989 р., Київ

Ой, літайте, голуби,
Мир несіть і щастя,
Жайвір в небі голубім
Хай дзвенить піснями.

Щоб не куль ми чули свист,
Не гуркіт гармати,
А як соловей-артист
Уміє співати.

Щоб не мін ми урожай,
А хліба збирали,
Мирним буде хай наш край,
Війни всі щезали.

2020 р.

Звернув увагу і помітив
Те, що чомусь не помічав, –
Іду все далі й глибше в літо,
Крізь царство запахів і барв.
Хоч всюди туляться до мене
Узуті в куряву вітри, –
Ступаю в спеку цілоденну,
Залиту сяйвом догори.
Якась дрімотність душу тисне,
Коли заглиблююсь туди,
Де ще недавно прямовисне
Гілля обтяжили плоди.
Город жовтіє, і марніє
Квітник, як листя неживе,
Що в темнім вирі чорторию
Ніяк не тоне й не пливе.
Втомився вже від спеки голос
І розімліла швидко плоть, –
І наче навпіл розкололось
Усе, що можна розколоть.
Все більше запахів медових,
Все менше й менше сяйних барв
Я учуваю в кожнім слові,
Які в рядки пошикував.
29.07.20

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Я не кажу собі: все буде добре.
І не втішаюсь що: і це мине...
Не промовляю мантр: ну ти ж хоробра!..
Девіз не мій: спіши, життя одне!
В мить неповторно-крихітно- тенднітну
Я дослухаюсь, згадую, люблю...
І злюсь, коли в душі вмирають квіти,
Мов нерозумна втратами болю.
О ні, не трачу овиду із виду...
Він там де завше - йти й не перейти...
Сама в собі, як древня Атлантида,
Яку шукати - зроду не знайти.
Я не... о ні, не буду говорити...
Цих заперечень - незліченна рать
Я - море, я - западина, я - вітер,
Я - спогади, що вічністю болять...

Він мріяв про неї...
Вона видавалась йому
такою близькою
й такою далекою, наче,
загублений янгол...
У стелю дивився без сну,
крізь шиби віконні
на грози, що зливисто плачуть...
Він марив й зрікався...
І кликав у сни й проганяв...
І зрив силует,
що зринав
з цигаркового диму...
Він знав, що ота,
котру зовсім між літ не шукав,
запала між ребра
і виросла зболеним дивом...
А невість між ними
стелила сувої ночей...
А дим цигарковий
все вився і маревом дихав,
коли не змикав він
запалених смутком очей
І кляв уже всоте
і благословляв її тихо...

07/07/20

Крізь ніч і степ коней шалених лет.
Як чорна тінь, попереду цариця
Амага на коні своєму мчиться
Під дріб копит – вперед, вперед, вперед.
Чи то в передчутті близького бою,
Чи від напруги, коні аж хриплять,
Але вперед летять, летять, летять,
Пінявий слід лишивши за собою.
На півдні табір скіфського царя.
Туди і мчать тепер сарматські коні
Аби на скіфів налетіти сонних,
Як тільки-но підніметься зоря.
Гнів ще кипить в царициних грудя́х ,
Але не він тепер керує нею,
А упивання владою своєю,
Яку лиш зміцнить непокірних страх.
Хоч літ пройшло не так уже й багато,
Коли дочка сарматського вождя
По волі батька, Бог йому суддя,
Царицею сарматів мала стати.
Їй властолюбство до душі було.
Вона з коня ізмалку не злізала,
Мечем не по-жіночому вражала.
Їй верховодить вже тоді тягло.
Та Мідоссак – цей бабник і п’яниця
Царем ніколи справді і не був.
За нього люд навколишній забув,
Що то, коли сарматське військо мчиться.
За жінку буть в такого тюхтія
Ніякій жінці в радість не буває.
Але ж Амага силу волі має
І думка у неї на усе своя.
Вона - сарматка. Її баба й мати
Тримали меч не згірш чоловіків
І головами вбитих ворогів
Могли навколо себе степ услати.
Отож удатись в кого їй було.
Цариця стала – довго не терпіла.
П’є чоловік - то його власне діло,
А її серце в бій її вело.
Рукою жорстко смуту придушила,
Що була серед знаті поповзла
І владу над сарматами взяла,
Щоб знов вернути їхню давню силу.
Дрижать усі навколишні степи,
Як і колись, від кінського галопу
І непокірно кров’ю землю кроплять,
Там де лишень сарматський кінь ступив.
Цар Мідоссак? Який – то цар насправді?
Вона, Амага, за царя була,
Вона всі справи царськії вела.
До неї йшли по захист і пораду.
Про неї слава степом рознеслась.
Вся Скіфія про неї лиш говорить:
Слабких підтрима, буйних упокорить
І суперечить слову її зась.
Розправа буде коротко і швидко.
Тому до неї із дарами йшли
Народів різних і країв посли.
Таких, що і не чутно, і не видно
Сам Херсонес прислав своїх послів,
Страждаючи від войовничих скіфів,
Які навкруг кружляли, наче грифи,
Він допомоги піддано просив.
І ладен був в союзники пристати
Аби лишень Амага помогла.
Цариця згоду тут-таки дала
Послам від скіфів місто захищати.
Ще корабель вітрила не підняв,
До скіфського царя гінця помчали
Амаги слово, що попереджало
Аби він Херсонеса не чіпав.
Та цар був самовпевнений, аж ну.
Його слова не тільки не спинили,
А, навпаки, ще більше розпалили.
Він з Херсонесом знов почав війну.
І от крізь ніч коней шалений лет.
Як чорна тінь, попереду цариця.
Пече у грудях лиш одне – помститься
І дріб копит – вперед, вперед, вперед.
Навколо неї лише скіфський степ.
Сарматські землі лишились позаду.
Слабенька думка зупинитись радить,
Але вона лише прискорить темп.
Нема за нею армії всієї,
Що витоптати може все навкруг,
Лиш двісті сорок вправних в бою рук,
Лише сто двадцять воїнів за нею.
Та це добірна гвардія її,
На кожного вона покластись може,
А у бою десятка вартий кожен
Бо за плечима в кожного бої.
Зоря зійшла на темнім небосхилі.
За ніч здолавши неймовірний шлях,
Упав загін, неначе хижий птах
На скіфський табір. І мечі умілі
Зрубали вмить пости біля воріт.
Вони й на сполох вдарити не встигли.
І хвиля помсти табором побігла
Ізмішуючи з пилом кров і піт.
Нестримний тупіт зняв усіх на ноги.
Метались скіфи в паніці навкруг.
І до царя, не покладавши рук,
Прорубували воїни дорогу.
Як ніж у масло табором пройшли
І у палац у царський увірвались.
І цар упав, і ті, що захищались,
Кривавим жнивом на землі лягли.
Коли зійшло нарешті сонце в небі.
Уже усе закінчено було
І місто упокорення знайшло,
Лиш прощення бажаючи для себе.
Амага в кріслі царському сидить
І царський син, єдиний, що лишився,
В поклоні біля ніг її схилився,
Чекаючи, мабуть, на дозвіл жить.
Шалена ніч царицю не зморила,
Її ще битви шал не покида.
Вона на полонених погляда,
Неначе ще їх долю не рішила.
Хоч це не так. У правилах її
Все наперед як слід прорахувати.
Без цього неможливо царювати
І втілювати задуми свої.
Нарешті мовила: - Я покарать прийшла
Не всю країну, але лише виних
І ви мене боятись не повинні,
Бо кого треба кара вже знайшла.
Але і ви повинні відробить
Не царський гріх, лише свою провину.
Я землю вашу віддаю віднині
Під владу Херсонесу. Не чиніть
Наруги більше еллінам й сусідам,
Не забувайте смерть царя свого.
Царем лишаю сина вам його,
Хай править вами справедливо й гідно.
Сказавши це, знов на коня зійшла,
Помчала в степ, шлях сонцю перетнувши
Відважна жінка літ давно минувших,
Чиє ім’я легенда зберегла.

Казала мати: «Йди у люди, доню,
та довіряй не кожному із них.
Без співчуття росиночки не зрониш,
не обійдеш усіх доріг крутих.

Будь щирою і не ганьби нікого –
кривого, грішного, байдужого, бо ти
не знаєш, що очікує за рогом –
цирк-шапіто чи костур* самоти.

Дивися в очі ворогу і звіру,
щоб не застав зненацька – гідно стій.
В міцному і розвагах звідай міру,
похмілля – точить ніж зелений змій.

Своїх дітей навчи любити всесвіт
і шанувати батька заповіт.
Де б не була, чуже все кане в безвість,
а рідне серцю, аж до скону літ.

І липу посади, хай пахне іншим,
збирає влітку бджіл, джмелів, мурах.
Світи на радість – сонцем, співом, віршем,
стій на своєму, правда – не вітряк.

У Бога вір, на краще сподівайся,
жени нудьгу з душі, як сон страшний.
Кохай того, хто вірно присягався
тобі не зрадити, упавши в чорторий.

Пробачити найважче підлість, люба.
Коли плюють в колодязь – відійди…
і відпусти, бо прощення не згуба,
рубці на тілі – болю, мук сліди.

Заглянь у шафу, на полиці нижній
зелена сукня й хусточка на смерть.
Нарядиш після» – обійняла ніжно,
закрила очі й линула у твердь**.


Костур * - ціпок, костиль.
Твердь** - небо
25.07.2020р.

Жарти - нісенітниці


Один Гусар був як
пульсар:
Спалахував за миг
один,
Любив він ягідний
нектар,
Який, як слід,
перебродив.

Та навіть більше
за нектар
Любив ходити
за амбар...
Там сіна ніжний
аромат,
Там про l'amour
слова дзвенять!

* * *
Швейцар

Мінявся кожний день
Швейцар
І вперто кожний
шахрував,
Знайшовся чесний
врешті решт
І був це
песик Сенбернар!

Зіпхнула доля нелегка під тин,
Допомогли друзяки. Що ж, буває.
А чорт кричить: - Гай-гай, такі як ти
Зруйнують пекло! Кроком руш до раю!

Подерся в небо. Ось уже й Едем,
Стрічають юні мавки голопупі.
Шепоче вітер, сакура цвіте,
Адама Єва у кущах голубить.

Закоханих навшпиньки обійшов,
Аж гульк - гурток святих, сліпих пророків.
Товпа у розтіч! А у мене - шок!
Штани від страху у дідів намокли!

Я ж, наче, свій! Ні рогів, ні копит!
І все життя казав одну лиш правду!
А Бог на вухо: - Ти наробиш бід,
І правдою мою запалиш хату.

Тут - мир і спокій. Чисте все, святе.
А ти - війна. Хоча й зі злом. Допетрав?
Вертай на землю. І буди людей.
Ось відкупне...найтяжчий дар...безсмертя.

28.07.2020 р.

Кинь свій погляд небесний
на неї, засуджену зовсім –
невідмовну трибуну
для хворих жебрацтвом батьків.
Не сяйни, не воскресни,
а просто, лишившись при Бозі,
зосередься на ній,
на одній з багатьох батраків.

Я люблю її страшно
за чесну безмовну провину,
що застрягла в глибинах
семи чи восьми поколінь.
Але Ти, вірний Друже,
мій Душе Єдиний Єдиних,
проплекай її шлях
по стежині дитячих велінь!

31 серпня 2002 р., Богдани́

Ой, літа мої літа -
Сиві коники,
Зникла юність золота
Десь за обрієм.

В сіру куряву доріг
Пішла молодість,
Зрілість стала на поріг,
Мудрість з досвідом.

Ними щедро поділюсь
Я із юними
І минулого торкнусь
Серця струнами.

2020 р.

Повита ночі таїною,
На прибережнім моріжку, –
Ти знову любишся зі мною
Несамовито, нашвидку.
А я не можу і не хочу,
Комусь молодшому під стать, –
Уже з азартом парубочим
Щораз тебе задовольнять.
І не вважаю винуватим
Себе у тім, що, як на сміх,
Знедавна хочу довше свята
Оцих прихованих утіх.
Тож не спіши, мов навіжена,
Угамувати власну хіть,
А пригорнися ще до мене
Без порівнянь, несамохіть...
28.07.20

І
Любителі поезій, вибачайте,
що чорті-що іде до голови,
за бучу із лакеями Москви.
Апологети зелені, прощайте.
Моя аудиторія на сайті –
це націоналісти, а не ви.
Не бійтеся убитого Бандери
і нації, що нищена до тла,
нема ума – чекайте есесеру
і партію, що волю вам дала.
Відосики від коміка дивіться
і не дивуйтесь тому зокрема,
що куму Пу не вистачає місця,
бо зайнята армійцями тюрма.
І не переживайте, що на фронті
не убивають ворога... дарма,
що меншає все більше патріотів...
Та є надія, що дурних нема.

ІІ
Ой, Порох, Порох... ех, П'єро...
Так воював за Україну,
що не помітив Буратіно –
шута Московії, зеро.

А нині шиють папи карли
зелений килим у суди
і залишають на поталу
за недохвати і труди.

За мову і любов до краю,
за віру й армію – мерсі...
безвіз ще є, тебе немає...

Що виступав у всій красі,
історія запам’ятає,
а от сучасники не всі.

ІІІ
Три шанси мала Україна
змінити історичний хід,
аби не впасти у руїну...
але уже не скресне лід.

Тепер її загнали в нетрі,
де хоч-не-хоч – хамелеон...
Тепер не ті колеги-метри,
яких влаштовує мільйон.

Її не слухає еліта,
її опльовує народ,
що обирає свій бомонд:
паяца, бевзя, єзуїта...
Упала Юля із висот
і нікуди уже летіти.

ІV
Нове лице у плині днів
йому вдалося поміняти
не менше десяти разів.
Та все одно почав линяти.

Кощій із нього – ні в дугу,
але усе-таки віщає
по телеящику пургу,
що Рашу поведе до раю.

Іде в Гаагу навмання,
усім нагадує, щеня:
із білим стерхом обіймався,
до Ангеліни залицявся,
сідає охляп на коня...
...усіх обгавкує, свиня,
неначе із цепу зірвався.

V
Не лох, а видатний історик,
так само як велике Пу.
Відомий і паяц, і комік,
що вийшов на його тропу.

Йому здається дійсно, чесно,
що є насправді хитрий лис.
І дякує усім чудесно
за те, що вибрали на біс.

Та обіцяти – не шукати
в яру закопаний талан...
який із тебе отаман???
У тебе є Вітчизна-мати???
Бери шинелю і наган,
іди в окопи... захищати...

VI
Народе, ти і досі ще сліпий?
Чи з ґлузду з’їхав? Подивись – у полі
вмирає воїн на передовій...
То знай, – це вибір твій
і вирок роковий,
тому й тебе його чекає доля.

07.2020

Як світ Аллах нарешті сотворив,
То ліг він від роботи відпочити.
А тут і райський сад зазеленів,
З’явилися у ньому перші квіти.
І потяглось все живе у сад,
Той те хапає, а той друге тягне,
Нема кому між них навести лад,
Бо ж кожен краще собі взяти прагне.
Прокинувся Аллах на шум отой,
Зібрав усе живе навколо себе.
Сказав: - Ох, нерозумні діти мо́ї.
Трощити райський сад мені не треба.
Як хочете, то виберіть собі
Одне щось кожен – те і буде мати.
Подумайте і вибір свій зробіть
Розумно, перед тим, як попрохати.
І тут одразу кинулись усі.
Той вишню просить, тому абрикоса,
А той біжить за яблуню просить,
Тому здається, що і груші досить.
Підходить до Аллаха і Шайтан.
- А ти, Шайтане, що для себе вибрав?-
Аллах його з цікавістю пита.
- Кизил. – сказав і поглядає хитро.
- Чому кизил? - Та…- й очі опустив.
- Ну, що ж, бери кизил, якщо бажаєш.
Шайтан сльозу на радощах пустив,
Вже рахував прибуток з урожаю.
Бо ж він помітив, що кизил зацвів
Раніше всіх, отож раніше вродить.
А він усіх так гарно обдурив -
За ранній плід втридорога заробить.
І буде найбагатший серед всіх.
З думками тими під кущем усівся.
Уже і літо. Абрикос достиг,
Черешень, вишень, яблук всяк наївся.
А той усе ще під кущем сидить
І ягоди ніяк не достигають,
Ще й досі плід зелений і твердий.
Сидить Шайтан, на всі заставки лає:
- Шайтанів плід, скоріше дозрівай!
А той не зріє. Осінь нагодилась.
Він дути вже на ягоди давай,
Що аж вони червоними зробились.
Але такі ж і кислі, і тверді.
Вже й люди насміхаються із нього.
- Ну, як кизил? - Озливсь Шайтан тоді.
- Беріть собі! Не хочу вже нічого!
І плюнув так, аж плід весь почорнів
Та і подався злий у свою нору.
Кизил аж пізно восени доспів.
Зійшлись до лісу люди у ту пору.
Плоди солодкі стали обривать
Та заодно з Шайтана насміхатись:
- Як міг Шайтан такого маху дать?!
- Як той хитрун міг так прорахуватись?
А той в норі сидів страшенно злий
І думав, як би людям відомстити.
І вигадав нарешті спосіб свій.
Вродив кизил утричі більше літом.
Раділи люди: от заживемо,
Утричі більше зберемо врожаю.
Собі залишим, ще і продамо.
Шайтан сидить, лиш лапи потирає.
Бо ж знає, що, чим більший урожай,
Тим більше сонце виснажиться літом.
А на зиму й нема тепла, вважай,
Воно не зможе землю обігріти.
Прийшла зима, мороз так лютував.
Посіви в полі і сади пропали.
Худобу мало хто порятував.
І не всі люди до весни діждали.
Таких холодних ще не знавши зим,
Вони відтоді стали помічати:
Якщо уродить восени кизил,
То на холодну зиму слід чекати.

Тьма позаду. Я вже вдома. Ранок
Вийняв з серця у крові меча.
Пригорнися до крила, кохана,
І любов'ю вицілуй печаль.

Двічі в пеклі наступав на міни,
Тричі кулі зачіпали чуб.
Я без тебе вже б давно загинув,
Ти ж - молилась. Бог тебе й почув.

Вибух. Темінь. Впав у яму вовчу,
З вирви виліз - цілий і живий.
А братів порвало на шматочки
І розкидав полем буревій.

Спогади - як невигойна рана,
Як прокляття і отруйний чад.
Прихилися до крила, кохана,
І любов'ю вицілуй печаль.

28.07.2020 р.

И был тогда десятый век.
Взмолился к Богу человек,
услышан был, и был крещен
на озере о Десне он.

Крестилась Русь и он крещен.
Водою с Духом награжден,
и с детства стала благодать
его потомков утверждать.

Святую рощу где видать,
да озера Святого гладь,
Чернигов люд, за ратью рать,
во имя Бога стал крещать.

И ныне озеро то есть.
В нем бывших поколений весть,
В нем воля нашего Творца
и мысль как возлюбить Отца.

2020

Не маю на меті когось повчати,
а висловити хочу погляд свій:
Несправедливість бачити й мовчати –
то як самому брати участь в ній.

До фінішу вже липень наближається,
За час пробігу він чимало встиг:
Овес у вуса довгі усміхається,
А із пшениці вже спекли пиріг.

Вишень та черешень повнющі кошики
Дбайливим господиням залишив
І вже сідлає буйних своїх коників
Та мчить кудись, серпень іде сюди.

В нього теж непочатий край роботи:
Рум"янить щічки яблукам в саду,
Посипати ще й груші усі злотом
Та покосить отаву молоду.

Айстрам, немов зіркам всміхнутись зраночку,
Медами усіх щедро пригощать,
Що золотяться у великім збаночку
Й гостинно сестру-осінь зустрічать.

2020 р.

Крізь прочинене вікно
Запахи розмаю,
Мов якесь хмільне вино,
Протяг наливає
В чашу спальні цілу ніч,
Як у став глибокий,
Хоч вже дихати невміч
Пахощів потоком.
Дух вологої трави,
Терпкість винограду, –
Доторкнулись голови
Найсмачнішим чадом.
Захмелів уже давно
Від буянь розмаю,
Що в прочинене вікно
Протяг наливає.
27.07.20

Вірші мене не покидають,
Строчу, аж дим валує з вух.
В поезах асом став, джедаєм,
Гарчать колеги: - Браво! Ух!

А я, насправді,- пришелепа,
І лисий, і зубів нема.
Ридає муза сухоребра,
Учила неука дарма.

Стило - не дар, душевна вада,
Талантик - непростимий гріх.
Очей затемнені свічада
Блимкочуть, наче із нори.

Пегасик став у розкаряку,
Сапа на полі буряки.
А ви пишіть, мої друзяки,
Увічнюйте свої думки.

27.07.2020 р.

Колись привільне море Меотида,
Що ми Азовським звикли називать,
Не мала того, як сьогодні виду,
Хоча, як нині хвилі могла гнать.
Чи голосно, чи тихо гомоніти,
Чи сердитись, чи в спокої лежать,
А навкруги її лимани-діти,
Які не хоче мати відпускать,
Вона їх завше хвилями підтрима,
Якщо потрібно - нажене води,
Бо все іще вважа дітьми малими,
А за малими устигай гляди.
Та й діти чіпко матері тримались,
Її водою все життя жили,
На степові річки не сподівались.
Що ті річки їм принести могли?
Але знайшовсь один лиман Молочний,
Сказав: у мене річка є своя
Але ні з ким ділитися не хочу,
Та хочу бути незалежним я!
І відділився насипом піщаним,
І називатись озером почав.
Хоча й вслухався тихими ночами
В морський прибій,що поряд десь гуляв.
Життя спокійне, тихе було в нього:
Шум очеретів, гомін дітвори,
Ще дух п’янкий повітря лісового.
Та все змінилось однії пори.
Стояла осінь в сорок третім році,
Зі сходу вже котилася війна.
Вже гуркотіло десь у тому боці.
Та озеру то все не новина.
Вже був і гуркіт, і снаряди рвались,
Але якось уже пережило.
Та того, що у жовтні розпочалось,
Мабуть, іще ніколи не було.
І день, і ніч снаряди, бомби рвуться,
Нестримний гуркіт день у день луна,
Потоки крові берегами ллються
І наповняють озеро до дна.
І вже вода не біла, а червона,
А смерть усе жнива свої справля.
Вода солона, як і кров солона
І солоніє від того земля.
Хіба таке можливо пережити?
Злякалось озеро, давай на поміч звать.
А мати що: хай блудні, але ж діти.
Мерщій помчала сину помагать.
На той Пересип хижо налетіла
Всю ніч терзала хвилями його,
Але до ранку все-таки розмила,
Пробилася до сина до свого.
Розбавила його криваву воду
Своєю материнською водой.
А поступово стихла і негода,
І смерть пішла на захід за війной.
Так озеро те знову лиманом стало,
Тримається за матір з тих часів.
Що то самотність на собі пізнало,
Не хоче бути не таким, як всі.

У небі бездоннім, над степу розво́єм,
де зе́лені море й весня́на блакить,
між променів сонячних, над головою,
маленька пташи́на чарівно бринить.
Захо́диться співом казкової днини,
виводить рулади свої угорі
під подихи вітру і шепіт калини,
в палітрі яскравих сільських кольорів.

Той щебет у душу спадає рікою,
неначе сріблястий весня́ний потік,
і ма́нить дитинства сягнути рукою,
губами торкнутися ми́лих повік!.
Здається, нічого уже не потрібно,
бо радістю серце наповнене вщерть.
Щебече сіренька пташи́на привітно,
вплітає веселку в земну коловерть…

На пагорбі праворуч, мов на чатах,
Грибок-альтанка, гляньте, височить.
Гуляють парком юнаки й дівчата,
А він не спочиває ні на мить.

Той пильний погляд, начебто з-під каски
Сягає вусібіч – од меж до меж.
І цю природи дивовижну казку
Невтомний сторож мовчки береже.

Такої форми там була вартівня*,
Звідкіль все видно: кожен кущ, горбок.
І навіть та галявина чарівна
Розложиста зоветься теж «Грибок».

*За свідченням Т.Темері, 1846 р. на території галявини, що проглядається праворуч, була збудована дерев`яна альтанка для вартового.

Жарт

Кричать, що "Монстер" *,
Звірюка просто,
Кричать: "Страшидло",
"Нічний кошмар!"
Окраса Ночі -
Вогненні Очі,
Вони - Рубіни,
Багряний Шал!

А я - Красунчик,
Я - пан Поручик,
Я - Славний Котик,
Я - Еталон!
Я - справжній Лицар,
Красуні Киці
Горять Коханням,
Нема препон!

Я найгарніший,
Найкрасивіший,
Я просто "Цяця",
Я - "Цьом! Цьом! Цьом!"
Мене всі люблять,
Усі голублять,
А хто не любить,
Того в "дурдом" **
...............

*Чудовисько

**Дурхата,
божевільня!

прогнози
ВООЗ
не праві
не ковідне літечко
ближче
прийди
закликало
з трави
кульбабок
і грициків
грище
а з віття
плоди
що пливли
до спілості
звали
найкраще
душа
мов стебельце
тонка
сміється
від щастя
і плаче
гукає
шикарне
в думках
за руки
хапає
за плечі
душа
мов закоханий птах
тому що
тямущо
щебече


06.2020

Я – поет. Але сила поета –
на Землі. І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.

Зачепи мене словом – і смерть.
Зачепи мене поглядом – біль.
На шляхах невримованих – твердь
і розмножені волі свавіль!!!

Я поет без задач про поетів.
Невідомо, чи вірш цей знайду́ть.
Може, де, в Ґалереї Портретів,
є ім’я, але суть – ніц не суть…

23 липня 2003 р., Богдани́

Залишився ти у мене
Найрідніший на землі,
Бо нема вже мами й неня,
Нема близької рідні.

Були дядечко і тітка,
Наче ріднії батьки
Але й тих Господь покликать
В райський сад вже поспішив.

Ти один для мене нині
Друг, коханий, рідний брат.
Дивлюсь в очі твої сині,
Стільки бачу там тепла

Та любові і надії
Ще безмежний океан.
Доля щастям хай засіє
Із тобою, любий нас.

2020 р.

Нікому не вірю
давно, далебі,
приборкую звіра,
шаленство в собі.
Зриваюсь на волю
щораз з ланцюжка,
чи душу знеболить
пігулка важка.
Всевишній те бачить
з далеких небес –
і ніжність телячу,
і погук чудес,
тактильне жаріння
у стогоні тіл.
Лук гріхопадіння
наводить приціл.
Відлунює лунко,
аж кров на губах
від ніж-поцілунку.
За обрієм птах
крилом ріже простір,
ажурну блакить.
На куполі млості
лебідонька снить.
Розкуте свавілля,
блаженства ковток.
Моє божевілля
спокутує Бог.


25.07.2020р.

Побіля лісу, прямо під горою,
сумливо на околиці села
стоїть хатина, крита осокою
рівнесенько, стеблина до стебла.

Там під ногами глиняна долівка,
в кутку ікони, а навколо пліт –
стара батьків моїх закинута домівка,
лиш вікна-очі дивляться у світ…

Одвірки покосилися від часу,
віконниці схилились до землі,
давно уже не совається за́сув
і тріщини у стелі чималі…

Полинули у вирій мама й тато,
лишилася у кинутім селі
лампа́чева дідівська біла хата
в гаптованім соломою брилі…

Глиняна дідова хата,
рідна батьків сторона,
цвітом ромашки багата,
в світі така ти одна.

І
Зі сходу краї Імперії поринають у ніч. Цикади
умовкають в траві газону. Платонічні цитати
на фронтонах заледь різнимі. Шпиль із хрестом наразі
чорніє, буцім пляшина, покинута на столі.
У патрульній автівці, що вилискує оддалік,
дзв’якають клавіші Рея Чарльза.

Виповзаючи з надр океану, краб на порожнім пляжі
окопується у ріні в мильних кілечках пряжі,
і, ціпеніючи, засинає. Із вежі кожну годину
брязкають ножицями. Піт котиться по лицю.
Ліхтарі в кінці вулиці, як ґудзики, на усю
пітну, розхристану сорочину.

Духота. Світлофор мигає, буцім віще люстерце
кпить з просування кімнатою до тумбочки з віскі. Серце
умовкає на хвилю, та запевняє: кров у
артеріях ще тече, і стечеться на перехресті.
Тіло вподібнене скрученій у рулон трьохверстці:
на півночі гнуть у дугу брову.

Дивовижа, що вижив, але попустило. Пил
облягає квадратні площини. Принагідний автомобіль
затягує простірінь за ріг, мстить Евкліду.
Темрява вибачає відсутність облич, голосів й т.ін.,
може, не втікачів – із кончих на те причин,
але канулих з виду.

Духота. Шарудіння набухлого листя, від
котрого дедалі рясніш проступає піт.
Що млі видається цятою, може виявитись звіздою.
Птаха, лишаючись без гнізда, яйце
на пустій баскетбольній площадці кладе в кільце.
Пахне м’ятою, резедою.

ІІ
Як гарему дружин незліченних, Шах
може зрадити з иншим хіба гаремом,
я змінив імперію. Шальки ваг
перетяжило те, що несло палéним
з чотирьох сторін – хоч живіт хрести;
як на погляд ворон – з п’яти.

У дуду свою дуючи, що факір,
яничарів ряди я минув притомним,
чулий в яйцях на холод їх злих сокир,
як при вході в воду. І от, з солоним
смаком її, як на мій язик,
я межу пересік

і проплив крізь баранину хмар. Внизу
вились ріки, дороги, жовтіли риги.
Протилежним протистояли, товкли росу,
буцім довгі рядки непрочитаної ще книги,
армії, мов у настільній грі,
з оазами у ікрі

містечок. І морок ураз набряк.
Згасло усе. Ревіла турбіна, гуділо тім’я.
І простір у тьмі задкував, як рак,
уперед пропускаючи час, що мимо
йшов на захід, вертався немов домів,
виквецяний у тьмі.

Я заснув. Коли протер очеса,
північ була, де у бджілки жало.
Я узрів нові мені небеса
із новою землею. Вона лежала,
як усіляка, падка на млу
річ пласка: у пилу.

ІІІ
Усамітнення учить суті речей, як належній мірі
усамітнення. Шкіра спини завдячує шкірі
спинки крісла і охолодою. Ваша рука на
бильцеві дерев’яніє. Дуб узнаки
лоском п’ястковому окістю. Думки
б’ються, як лід об краї стакана.

Духота. На приступці в більярдну залу нічна химера
вириває у мли свої риси похилого негра
і гасить сірник. Біле зуб’я у колонаді
двірця Окружного Суду видається в бульвар,
поцілене з пар випадкових фар,
і втопає у листі. І наді

всим, як святкові вогні на учті у Валтасара,
вензелі "Кока-Коли". В зарослім саду курзали
тихо сюрчить фонтан. Інколи млявий бриз,
не домігшись уваги пруття простій руладі,
шелестить затертим числом на шпальті
литій горожі, по факту, із

спинок кинутих ліжок. Ядуха. При гвинтівці не на плечі,
Невідомий Союзний Солдат постає уночі
поготів невідомим. Траулер тре іржаве
перенісся об сірий бетонний причал. Гуде й
вентилятор, хапає гаряче повітря US
алюмінієм зябер.

Як число в умі, вимиваючи з ріні слід,
океан громіздиться у темряві млн. літ
мертвим брижем, баюкає щіпи. І ледь у смерку
з дебаркадера тінь стрімголов майне,
довго падати, руки по швах; та не
дочекатися сплеску.

ІV
Переміна імперії зв’язана з гулом слів,
з натяком слиновиділення на мову,
з лобачевським, в межах чужих кутів,
не зумисно завищеним шансом згону
паралельних ліній (авжеж-бо, на
полюсі). І вона,

переміна, в’яже коління дров,
перетворення нутрощів мокрих м’янки
життя у сухий платяний покров
(в холод – із твіду, у спеку – з нанки),
із отверділим, що той горіх,
мізком. Випукле від інтриг

нутрощів, око хіба ізслиза
і драглистість леліє свою. Зосібна,
переміна імперії в’яжеться з видом за
море (в людині чаїться риба,
не инак); з фактом, що ваш проділ,
як і бгана постіль

в дзеркалі, вліво змістились… І хворий зуб
агукнувсь, і згага на нові страви.
І на матову білизну
думки – сутнісної потрави
гладі паперу. Отут перо
і розписалось про

схожість. Адже у вас в руках
терте перо. І ніби з пейзажних
малев рослинність. Десь у хмарках
гуде той самий бомбардувальник,
що і сам не знає, куди летить.
І пити чимдуж кортить.

V
Звідусіль в Новій Англії, наче з пінявого прибою,
здовж її узбережжя, вилискуючи рябою
черепиці лускою, чи поснулими косяками в дранці,
проступають домівки, як набиті в сіть
континенту, відкритого мимохіть
рибами. Ні тріска, ні

оселедець, утім, не вдостоєні гордих статуй,
хоча годі підстав, і легше обрати дату.
І зі символом з прапора на узбережжі
у рибиць не склались, і повіває бриз,
як сказав би Саллівен, на ескіз
позахмарної вежі.

Духота. Чоловік на веранді з укутаним у ганчірці
горлом. І мотиль, скільки сил у субтильнім тільці,
ударяючи металеву сітку, відскакує, яко куля,
випущена природою з невидимого куща
у саму себе: й раз із ста – влуча
зі липневого дула.

Позаяк дзиґарі непоступні ходою, невгавний біль
ущухає з роками. Докіль часу стачає сил
і на роль панацеї, то скорше і він до спеки
викне, і до безсоння: добираючись піші, вплав,
у півкулю орла сни несуть несусвітну яв
із півкулі, де решки.

Духота. Нерухомі гігантські рослини, що п’ють приплив.
Голова, похилившись, утримує біля вирв
пам’яті стовплені номери телефонів, лиця.
У питомих трагедіях, де завіса – пола плаща,
помирає не гордий герой, а на швах в свищах –
витіпана куліса.

VІ
Позаяк не спомігся на "прощавай"
і розчулитись щиро – бодай понуці
впізнаваній як "на-чай"
часу від просторіні, буцім
і величній, і здатній піднести в куб
все, що зірветься з губ,

я пишу ці рядки від руки, у тьму
в змозі виводити їх наосліп,
опередивши на мить "кому?",
з губ наготові і мимоволі б
поночі вигулькнути взамін,
і лигатись із таким ін.

Я пишу із Імперії, по краях
не обійденій водами. Знявши пробу з
двох океанів і континентів, я
сам почуваюся, як той глобус.
Тобто, далі нікуди. Далі – ряд
зір. І вони горять.

Ліпше поглянь в телескоп туди,
де під листииком равлик залип від літа.
По мені, "безкінечність", як наратив
личить мистецтву розливу літра
без остачі, нáтроє, в світлі зір
скорше, ніж крокомір.

Ніч. В парвеноні хрипить"ку-ку".
Легіони у поміч тісним когортам,
форуми – циркам. Повня вверху,
як вибитий м’яч над безлюдним кортом.
Голий паркет – хоч ходи в ферзі.
Без меблів – карт-бланш нозі.

VІІ
Лиш прихильний до павутини кут заслуговує права
називатись прямим. Тільки чуючи "браво",
випрямиться актор. Давши нозі опору,
тіло всесвіт на роги здійма і не знемага.
Тільки те тіло в русі, чия нога
перпендикулярна долу.

Духота. Товчія тарганів у амфітеатрі мушлі
металевої мийки. В пику безбарвній тушці
всохлої губки, крутонувши свою корону,
мідний кран, буцім цезареве чоло,
напрямляє на них нещадиму, як помело,
струменеву колону.

Бульбашки в склі стакану схожі на сльозу сиру.
Безумовно, прозорі речі визнають силу
прискорення, як і густі в безпросвітній масі.
Навіть дев’ять-вісімдесят одна, і ця
заломлює цівку, як промінця,
журчачи в людськім м’ясі.

Хіба стіс білих тарілок глянеться на плиті,
як похилої пагоди профіль. Хіба що ті
речі шанує простір, чиї риси вторимі: рози.
А угледиш одну, вбачиш негайно дві:
комашня ними повзає, ялозить, дзумить в ботві, –
бабки, пчілки і оси.

Духота. Навіть тінь, животіючи ледь, навкидь
не ведеться на жест руки, що розмазує лобом піт.
Запах старого тіла різкіший карбованих рис. За чіткість
думок непокояться мозкові кістки
в супі. І нікому навести
окові різкість.

VІІІ
Збережи на кромішніші времена
чуті слова, на времена тривоги!
Людина живуча, як фіш у піску: вона
відповзає в кущі, зводиться на криві ноги,
відходить, як від пера – рядки,
в надра материків.

Є ще леви крилаті, є сфінкси грудасті. Плюс
янголи в білім і німфи моря.
Тільки тим, хто не скинув із пліч обуз –
темряви, спеки, – вже не кажу – горя,
вони здаленілих миліш у млі
– обнулених нею ж слів.

Просторінь, де і сісти немає де,
що зоря в етері, в собі не певна.
Але є взуття, і ступню веде
твердь, опірна ступні поверхня,
суша. І чулі її піски
тихих пісень тріски:

"Час об’ємніш від простору. Простір – річ.
Час – суто зміст уречевлень думки.
Він і форма. Істоти – і люд, і фіш –
згустки його. На якісь ґатунки
згустків годиться і хвиля, й твердь
долу. І суто смерть.

От у хаосі буднів і знов, і знов
виникає звук, і лунає слово.
Може, "люблю", чи бодай "агов".
Але доки второпаєш те, вчергово
все міняється, буцім ховає бриз
мис за пасмами кіс".

ІХ
Голова помишляє про бажаний вихід, як ніч про лампу.
Думка виходить у певний момент за рамку
одної з півкуль, як із-під опіки,
і сповзає, мов укривало, пріч,
оголивши натомість щось схоже на лікоть; ніч,
пак, цупкіш пелеринки,

та не так безкінечна, як звивин у ній пороба.
Поступово африка мозку, його европа,
азія мозку, а там і наступні краплі
у омешканім морі, з віссю по маяку
обертатимуть м’яту свою щоку
електричній їх чаплі.

Ба, дивись: Алладін промовляє "сезам" – перед ним золотіє груда,
Цезар бродить поснулим форумом, кличе Брута,
соловей про любов богдихану співає пісень; в альтанці
діва люлю при повні ногою гойда; нагий
папуас у піску відбива з нудьги
запальні танці-шманці.

Духота. Так спросоння, укляклим коліном буцнувши млу,
осягаєш ураз у постелі, що ось він – шлюб:
що за тридев’ять з гаком земель уляглося нá бік
тіло, з яким у тебе давно
спільного тільки і є, що дно
океану і навик

наготи. Ба, не встати – удвох щоби.
І, як небо світає там, півдоби
мли в півкулі моїй ще. Мовляв, одного світила
малувато для двох пересічних тіл.
Себто, на глобус, як Бог хотів,
з клеєм не таланило.

Х
Опустивши віки, я бачу край
ткані чи лікоть у місці згину.
Місце, куди я потрапив – рай,
адже рай – місце немічі. На місцину
черга; у неї – напоготів
овид без перспектив.

Випробуй пальцем кінчик пера,
стільниці кут, що є сил: урешті
викличеш біль. Там, де гострий край
речі, і міститься рай в предметі;
рай, безумовно, осяжний більш
тим, чим і туплять річ.

Місце, куди я потрапив, пік
буцім гори. Далі – вітер, Хронос.
Збережи цю річ; адже рай – тупик.
Мис, що вторгся у море. Конус.
Ніс залізного корабля.
Та не крикнеш "Земля!".

Можна казати лише за час.
Слідом, увагою відрух стрілки
око утримує. І ураз
тоне беззвучно на дні тарілки,
бо дзиґарі – раювати тут
знаку не подають.

Дещо, відсутнє, помнож на два:
матимеш в сумі ідею місця.
А позаяк і вони – слова,
цифри цураються очевидця:
жест у повітрі лишає слід,
буцім розталий лід.

ХІ
Від великих речей уречевились в мові слова, свобода
розгалужень – деревам, повеням – повноводдя;
в паперовій панамі окрай океану – тіло.
І, леліяне дзеркалом, тіло стоїть у тьмі:
на лиці його, у його умі
брижами зарябіло.

Плід любовей палких, бруду снів, жаху смерти, праху,
рокуючи ламкість кісток, уразливість паху,
тіло при океані є зцідженою наразі
крайньою плоттю простору: в сріблі сліз по скулі
людина викінчується у млі
й видається у Часі.

Зі сходу кінець Імперії в ніч занурюється – по горло.
Пару мушель розчулює членороздільне соло:
тобто, равлика її голос. Вуху
у поміч і зв’язок над вічми глум.
Ба, у чистім часі щодо відлунь –
ані слуху, ні духу.

Духота. У зітханні лиш горілиць
невимовне скеровується у вись
з реченим сухо до хланей її ж, безмовних.
Плив думок, як прибій твердь земну, – ні-ні,
колихає і вас від стіни стіні,
на манір колискових.

Спи спокійно, вколисуйся. Спи. В цьому сенсі – спи.
Спи, як сплять тільки ті, хто щойно сходив пі-пі.
Як країни на мапах, належні чужим широтам.
І не згукуйся, чуючи скрип дверми:
"Хто там?" – і віри тому не йми,
хто відповість на "Хто там?".

ХІІ
Скрип дверей. На порозі стоїть тріска.
Просить пити, звісно, заради Бога.
Не відпустиш дорожнього без шматка.
І дорогу покажеш йому. Дорога
ляже, звивиста. Риба і піде геть.
Инша – вигне хребет,

постоїть, і потикається носком.
(Цих чоломкань дзвін, як стакан стакану)
І щоніч ідуть вони косяком.
І у домівках край океану
знають, як спати, коли взнаки
мірна хода тріски.

Спи. Не куля Земля. Вона
радше довгаста: горби, лощини.
А окрай землі в океан пірна
берег, біжать, як лобів морщини,
хвилі. А хвиль і тверді у довжині
тягліші низки днів.

І ночей. А далі – туман густий:
рай, де є янголи, дідько з пеклом.
Але довші низок тих поготів
думи про конче істотам смертним.
Довші останніх в очах істот
– пустки Ніщот; і от

око не прагне туди, куди
і не трапить, а снива і застять вічі.
Адже так – вві сні – уряди-годи
звикнеться з річчю. І сни ті віщі,
чи то зловісні: це – де як сплять.
І двері весь час скриплять...




---------------------------------

Жив-був у Китаї один мандарин,
Який дуже гарно любив одягатись.
Придворні тому поспішали змагатись
Аби їх помітив і виділив він.
Того, хто йому услужити зумів,
Чекали і почесті, і нагороди.
Але догодити правителю годі –
У моді й красі добре він розумів.
І був серед інших придворний один,
В якого великого хисту не було.
Крутивсь між всіма, аби лиш не забули
І лише у мріях підносився він.
А мріяв він стати найпершим з усіх,
Піднятися враз аж до трону самого.
Та чомусь ніяк не виходило в нього
Й на сходинку, навіть, піднятись не зміг.
Якось він по берегу моря блукав,
Та в мріях підносивсь високо-високо.
Аж пляшку побачив над берегом збоку,
Підняв він її і потер об рукав.
А тут, наче в казці, являється джин:
- Що хочеш від мене отримати, пане?
Той зразу злякався, тоді вже поглянув:
Чи джина і справді оце бачить він?
Коли вже повірив, то дуже зрадів:
- Я одіж дістати правителю маю,
Якої ні в кого на світі немає…
- Чекати до завтра прийдеться тоді.-
І зник, мов ніколи його й не було…
Тож мрійник опісля безсонної ночі
На берег прийшов і чекати почав.
Знов пляшку узяв і потер об рукав.
І джин тої ж миті постав перед очі.
В руках же тканину незвичну трима,
Якої в житті той ніколи не бачив.
- Тримай,- і подав, мов пір’їнку, неначе,-
Такої ні в кого на світі нема.
- А як називається диво таке?-
Устиг чоловік іще в джина спитати.
- Шо…шо,- зазбоїв,- шовком можеш назвати…
І зник… Взяв той диво у руки легке
І став перед очі правителя свого.
- Ось, я вам тканину на одяг дістав!
Побачивши те, мандарин аж устав.
Кравців повелів хутко звати до нього.
На другий же день вийшов в одязі тім
І звати до себе велів чоловіка.
- Ти знаєш, навіщо тебе я покликав?
Я дуже вдоволений вчинком твоїм.
Хотів би я щедро тебе одарити,
Але… надто мало мені ти приніс.
Іди, принеси мені ще, та дивись,
Не думай, що зможеш мене одурити.
До речі, як ти цю тканину назвав?
- То шовк, повелителю!- низько вклонився,
На джина страшенно при тім розізлився.
І від мандарина до моря погнав.
Там пляшку вхопив, об рукав її тре.
Тут джин появився, спросоння, неначе.
- Чого хочеш, пане? Розгніваний, бачу.
А той ледь за барки його не бере.
- Негайно тканини такої ж неси!
Але не шматок, а багато-багато!
Щоб міг мандарина я довго вдягати!
- Не можу. Щось інше мене попроси.
Ти ж сам говорив, щоб не було ні в кого.
Тож більше ні в кого на світі нема.
- За дурника ти мене тут не тримай!
Давай мені шовку негайно такого!
- Ну, добре, до завтра тоді почекай.
Можливо, знайдуться якісь варіанти…
- Дивись, аби було багато-багато,
А то покараю тебе, так і знай!
На другий день після безсонної ночі,
Він знов біля моря, знов пляшку потер.
З затримкою джин появився тепер
І погляд відводить, не дивиться в очі.
- Немає тканини. Остання була.
Тримай ось метеликів. Будуть у тебе
Робити тканину, яку тобі треба,
Аби лиш пожива в достатку була.
Поселиш в саду, де багато дерев,
А далі побачиш, що треба робити…
І зник, доки встиг той все переварити.
Але, що робити? Той горщик бере.
Удома його у садочку відкрив.
Метелики звідти всі повилітали
Та і на дерева навкруг посідали.
І поки тканини ніхто не робив.
Тоді під листочки відклали яєць
І зникли, неначе їх і не бувало.
А тут у палац чоловіка позвали,
Бо вже мандарину урвався терпець.
І ледве той зміг заспокоїть його,
Сказав: для багато – і часу багато.
Хоч злий мандарин, але мусив чекати,
Бо ж дуже хотілося мати того.
Додому прийшов чоловік, а в саду
Вже гусінь дерева усі обліпила,
Але, чомусь, навіть, листочка не з’їла.
Відчув чоловік тоді близьку біду.
На берег помчав, знову джина гукає.
Той зовсім нескоро з’явився-таки.
- Чого ти набридливий,- каже, - такий?
Невже в тебе справ більш ніяких немає?
А той ледь не в сльози. Мовляв, так і так.
Метелики здохли. А гусінь голодна.
Якщо їй не дати поїсти сьогодні,
До завтра вона не дотягне ніяк.
- Ну, що ж, почекай. Піду, спробую взнати.
Я ж тільки учуся. Екзамен здавав,
А ти мене звідти оце відірвав.
Тепер доведеться повторно здавати.
І зник. Десь годину його не було.
З’явився, в руках деревця невеликі.
- Ось на, посади і щоб більше не кликав!..
А тут раптом щось в небесах загуло
І ще один джин чи то ангел з’явився:
- Так от хто із раю дерева потяг?
- Прости! – джин у розпачі руки простяг,-
Це він винен, наче смола причепився!..
Подай йому те, принеси йому це.
А я ще не вмію такого робити!
- За то будеш знову у пляшці сидіти!-
Промовив суворо той джину в лице.
І джин заховався у пляшку, яку
Той ангел закинув у море подалі.
І також пропав. І побрів у печалі
Додому той мрійник, ніс ношу важку.
Бо ж саджанців тих ангел не відібрав.
Забувся чи просто того не помітив.
Прийшов чоловік, став дерева садити.
Садив та водою як слід поливав.
Та ледве закінчив, за ним вже прийшли.
Взяли попід руки і до мандарина.
Той злий: - Де, - питається, - моя тканина?
Й до ката відвести нетягу велить.
Отак поплатився за те чоловік,
Що мати схотів без зусиль так багато.
Але замість трону потрапив до ката,
Де він і закінчив короткий свій вік.
А сад його кинутий ріс собі сам,
Ніхто не хотів зазирати до нього.
Аж поки бешкетники ранку одного
Залізли, щоб яблук наїстися там.
І дивні дерева уздріли вони,
В солодких плодах і у коконах білих.
Плоди вони,звісно, од пуза поїли.
Згадали, хто жив тут і як завинив.
І скоро по місту чутки поповзли
Про дивні дерева з плодами чудними.
В палаці ураз зацікавились ними.
На стіл мандарину плоди піднесли.
Йому той незвичний сподобався смак.
Спитав: чий то сад, пригадав небораку,
Згадав і про шовк, про свою тому «дяку».
Але вже назад не повернеш ніяк.
Із коконів, що на деревах знайшли,
Тонесенькі нитки взялись добувати,
І «шовком» тканину із них називати.
Навколо палацу сади розвели
З шовковиць, як дерево стали те звати.
Сторожу поставили навколо них,
Щоб хтось таємниці дізнатись не зміг
Й тканини такої ніхто не міг мати.

Писати? Не писати? Ну й дилема...
Поїсти чи сходити за пивцем?
Пегасів розвелася ціла ферма,
Кусючі! Не посадиш їх на цеп.

Гнідий лошак вподобує кохання,
Беззуба шкапа - метеопейзаж.
Бринить плачем строфа високопарна
І з пафосом заходить у віраж.

І день, і ніч сиджу, стираю пучку
Правиці, що викрешує вогні.
А муза виє: - Кинь до біса ручку!
Кота за хвіст хоч днину не тягни!

Поезія щемка - не каша манна!
Матерія тонка! Не для бурмил!
А я обвик. Писунка нездоланна!
Закатувала так, що хай Бог ми.

26.07.2020 р.

Із маківки літа росою зійду
На долі пружнасту стеблину.
Впаде папірівка у трави в саду,
Немовби у ритм часоплину.
Пахке різноквіття огорне бджола
Вібруючим звуком у згоду.
Меткі ластів'ята, крило до крила,
Пірнуть у глибінь небозводу.
І серце заб'ється щемливо ураз,
Приймаючи явлену милість,
Згадавши, як юність із райських оаз
На маківку літа дивилась...

Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
Та почепив там зоряне намисто.

І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
Аж поки ранок в шибку не заблима.

2020 р.

У ній живе та дівчинка русява,
що інколи з’являється у сні…
Коротка сукня, лісова галява,
суниці в жменьці, слимаки на пні.

Шматочок неба поміж яворини,
ялиці, кучерявої верби,
яскравого, як очі голубині,
в кишені – скелець кварцові скарби.

Колінця здерті в кров. Нічого, мила,
все до весілля швидко заживе.
І зажило, уперше полюбила,
обручка... вельон... живоття нове...

В столиці загубилась серед вулиць,
багатоповерхівок і метро.
У кіптяві юрби гуло, як вулик,
те місто мрій – асфальтове бістро.

Шукала щастя в колискових, книгах,
в’язала з болю шальки голубі.
То мерзнула, то танула, мов крига
у березневій повені. В журбі

пливла в буття, шукаючи фортеці,
світ міражів у океані дум.
Все, що плекала у дитячім серці,
перетворилось на туманний сум

самотини, старий розбитий човен
в намулі каламутної води.
У бистрині лиш дівчинка не тоне,
на плесі золотім її сліди.

24.07.2020р.

Слава Богу – обминула,
Дяка долі – не знайшла, –
Хоч вишукувала куля
Ціль, як пасіку бджола.
І нехай так далі буде
Тут зі мною й бозна-де, –
Ані в голову, ні в груди
Аніщо не попаде!
Йде війна несамовита.
Всюди множаться хрести, –
Хочу жити й буду жити,
Щоби рід уберегти
Від ядучої отрути
Прокремлівської чуми, –
Щоб самим собою бути
Поміж рідними людьми!
25.07.20

Нам було прекрасно, як ніколи,
обертом земля на віражі.
О, моє свічадо, примха долі,
чом сьогодні начебто чужі?

Ні дзвінка, ні звісточки від тебе,
тиша крає серце, в чому річ?
Темна хмара, зоряниця неба
зливою вкриває спраглу ніч.

Стукотять краплини, віщі сльози,
об душі холодне джерело.
Щастя за вікном, (метаморфози),
у домівку смутком забрело.

Може, я не варта обіцянок,
навіть нігтя на твоїй руці?
Скільки тих Марусь, Катрусь, Оксанок,
що ловив сільцем на манівці.

Я з тобою у вогонь і воду,
у жагуче пекло, чи у рай.
Думала любов не знає броду,
помилялась, любий, і нехай...

25.07.2020р.