Чого я плачу - не питай,
Я і сама того не знаю.
Сльоза - це радість чи печаль?
Мабуть то сіль земного раю.

Любистком пахли полини,
Тепер даровані троянди,
Мов той полин.Мабуть вони
Стосункам нашим теж не раді.

Кохання жевріє ж вогонь,
Хоча тобі давно не вірю,
Бо щезло все тепло долонь
Та і слова твої не гріють.

Ти не питай, краще мовчи,
Ніж ними ранить мою душу,
Яка від болю аж кричить.
Чому терпіти все це мушу?

Втекти так хочу від думок
Сумних, бентежних і тривожних,
Закрити серце на замок
Й забути все.Але не можу.

2016 р.

Якщо хочеш пізнати любов
зазирни їй у вічі,
розчинися у райдужці
й там відшукаєш себе,
вулканічних порід,
балюстради, руїни античні,
край підніжжя Везувію
море таке голубе.
П'є Неаполь в солоній затоці
молочні коктейлі,
золотиться на сонці
у бризі морськім повсякчас.
Залоскочує вітер
розбурхані хвилі веселі,
відшліфовує гальку
копитами білий Пегас.
У безодні жаги ти скупайся
неначе дитина,
кожен пальчик увінчуй
смарагдом свого почуття.
І тоді лиш розділиш
з любов'ю ти на половину -
житнє поле, веселку, ріку,
блискавицю життя.

08.03.2020р.

Моторні мавки ліпші, аніж мляві
І в ліжку,. й на городі - так чи ні?
А мужики усі суціль роззяви,
Лежать і сплять, неначе ті лини.

І я також ні риба, ані мнясо,
Звичайна сонна мниха, як усі.
Посивів. Та нема від Єви спасу,
Щодня: - Адаме, яблучко вкуси!

"Кусати" мушу, бо інакше - пекло!
Ієрихонська витиме труба!
І Боже збав, щоб "стук-і-грюк", хутенько,
Халтурити з богинею - ганьба!

Збираю мед з її рожевих щічок,
Стрибаю так, що знову збився пульс.
Оце такий я сонний чоловічок
Та жінка задоволена чомусь.

10.03.2020 р.

Четвертий день, як я не п'ю абсент.
Четвертий день строчу тобі присвяти.
І кришиться віршоване безе –
У музи до підлоги липнуть п'яти.

Не треба більше змочених рейтуз!
На цукор не потрібно лити воду!
В колоді був один єдиний туз
Та хтось у мене вкрав усю колоду.

І я програв, буває, я програв.
Чотири дні, чотири дні в нікуди.
Хоч грам мені абсенту, хоч би грам!
Паскудний день і вірш оцей паскудний.

А я кришу безе.. ой, ні, пишу,
У музи почалася діарея.
Вона мені дістала анашу.
Палю, а з диму випірнула фея.

Прошу себе: «До ранку дотягни!»
Вже бачу, що гидує мною муза.
Мене ж все більше тягне до ханиг,
Де фея подає абсент із мусом.

На п'ятий день пітьма, тебе нема,
Поемами усіяна підлога,
А муза щось дописує сама..
Дивлюсь, – останні строфи некролога.

Жив, говорять, у часи далекі
Чоловік, що лікувати вмів.
А життя тоді було нелегке.
Ще малим утратив він батьків.
Їх орда татарська порубала,
Що якось напала на село,
Тож його якась бабуся взя́ла
(А йому літ п’ять тоді було),
Виростила, як свого онука.
Та бабуся бу́ла не проста –
Знала вона відьомську науку.
Хоч була уже давно в літах
Та, коли приходили просити
Злікувати хворого когось,
Йшла, хоч, може і далеко звідти
І на ноги ставила його.
Хлопця також потихеньку вчила:
Трави, квіти, чарівні слова,
Які вона стиха говорила,
Від яких і мертвий ожива.
Та, на жаль, вона була не вічна,
Багатьох на ноги підняла,
Та сама якось у темну нічку
Спала і проснутись не змогла.
На той час хлопчина уже виріс,
Став юнак завидний, далебі.
Поважали всі його за щирість,
І за те, що зла не мав в собі.
Поспішав завжди на поміч людям,
Лікував, бо вже багато знав:
Від бабусі перейняв і всюди
Придивлявся та на вус мотав.
Але якось сумно йому стало,
Що по світу скільки горя є
А він людям помагає мало -
Тільки тим, хто навкруги жиє.
Тож, зібравши всі свої пожитки,
Взявши в торбу лікарський запас,
Одягнув свою стареньку свитку
Та і шляхом у світи подавсь.
Простував він від села до міста,
Хворих по дорозі лікував.
Не за гроші. Там дадуть поїсти,
Там спочив, там переночував.
На ім’я його ніде не знали.
Просто Подорожник та і все.
Скрізь неначе рідного чекали,
Знали, що спасіння він несе.
Він ніде не відмовляв нікому,
Добре кров умів заговорить,
Лихоманку вилікує, втому
Зніме, рану може заживить.
Так і жив. Ходив собі по світу,
Обійшов чимало вже країв…
Не дано людині вічно жити,
От і він прожив літа свої.
І помер, як і прожив, в дорозі.
Їхали із Криму чумаки
І знайшли його вже на порозі
Лети – тої смертної ріки.
Помирав, жаліючи, що мало
За своє життя зробити встиг.
Скільки хворих на його́ чекали,
Ще скільком він, може б, допоміг?!
Як помер, закрили йому очі,
Поховали прямо при шляху.
Та і подались до полуно́чі,
Звістку повезли свою лиху.
А весною знову в Крим зібрались,
Валкою по тім шляху ішли,
До могили у степу дістались
Й здивувались, як її знайшли.
Бо її усю укрили дивні
Квіти, трави? Спробуй, розбери.
Ще таких не бу́ло в Україні…
Вже якраз вечірньої пори
Зупинились на нічліг у полі.
І чумак, який куліш варив,
Врізав руку, засичав від болю.
Кров пішла, тож рану він закрив
Тим, що перше втрапило під руку –
Листям що могилка поросла…
Трапилась доволі дивна штука:
Кров спинилась й більше не текла.
Чумаки тому подивувались
Й рознесли по світові всьому
Про рослину, що з тих пір прозвалась
Подорожник. Знаєте чому?

Із хат оцих давно вже відлетіли
Сини і доньки в невідомий світ.
Зі стріхи дощ густий тече, мов стріли,
І так уже давно, багато літ.

У сині вікна зазирає ранок,
Біжать струмки із талої води.
Стара матуся вигляда на ганок
Вже без надій, що зайде хто сюди.

А світ мовчить, агов! Де люди? Люди!
Де синове чи доньчине плече?
Старенький пес ще спить в холодній буді,
Його життя прив’язано тече.

Тепер сама-самісінька під небом,
Спливли часи, коли цвіли сади.
Забрала доля в неї все огребом –
Красу, здоров’я. І втекла. Куди?

Стоїть одна, заметена літами,
Не видно стежки, то й нема життя.
В таких хатинах доживають мами,
Яким уже не буде вороття.

На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утічуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…

30–31 березня 1989 р., Київ

Ти дивилась загадково у вечірній час,
та звела невипадково вперше доля нас.
Із очей моїх неждано спала пелена
і тепер, моя кохана, в світі ти одна!

Познайомився з тобою на свою біду,
бо не відаю покою, місця не знайду…
Ти моя прекрасна згуба! – серцем я пишу
і до танцю вперше, люба, в коло запрошу.

Разом підемо по світу у щасливий час.
Хай життя дарує квіти і чарує нас,
у серцях нехай розтануть крига та сніги
і святами будні стануть – це нам до снаги!

Вальс – не просто бажання.
Вальс – це щире зізнання!
Вальс – це танець кохання!
Вальс, наш вальс…

Гаман
Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Не пишіть більше в чаті про те, що, я добра,  вродлива,
саме те, що вам треба для серця і тіла й душі.
Не від Вас шаленію весною,  з якого я дива
буду пити отруту солодку на Вашім плечі.

Не розказуйте казку, про очі мої дивовижні,
блискавиці у них, вдарю струмом, та тільки не Вас.
Мені байдуже звідки Ви родом бувала й в Парижі,
скрізь хотіла жага запросити на віденський вальс.

В синім небі стрічаю з далеких доріг білу зграю,
і на згадку пір'їнка кружляє у далечіні.
Захлинаюсь від щастя і сльози гарячі ковтаю,
пишу вірші любові тому, хто не зрадить мені.

09.03.2020р

Небо зимове нічне
Сивії хмари закрили,
Лиш пробиваються зрідка
Клаптики світло-блакитні.

І зіроньки ще де-не-де
Зрідка з-за хмар визирають
І місяця знову чекають,
Що той їх в танок поведе.

Червоно ще обрій палав
І хмарки рожевими стали,
Повільно собі пропливали
Крізь ватру багряних заграв.

2020 р.

Бублком скрутила жінка ноги
І затято штудіює дзен.
Годі! Нум порозумуєм трохи
Про життя-буття, про те, про се.

Нащо ті китайські прибамбаси
Як мудрець під боком? Ще й який!
Гарно Камасутру вчив на Марсі,
В дів тамтешніх досі дрижаки.

Вистроми свого з брошурки носа,
Ляж спокійно поруч на рядно.
Лотос! - це хіба нормальна поза?
От на плечах ноги - це воно!

Бач, гавкун сидить у халабуді?
Виє, бо не в зграї,. а один.
Від обіймів гикавки не буде,
Спраглий бюстик вивільни з кофтин.

Все ж умовив пещену кохану
На любовні ігрища палкі.
Фонтанує життєдайна прана,
Ув очах стрибають світляки.

Потім тиша, пауза маленька,
Й так за ніч і день разочків сто.
Радісно всіхається веселка
Над алькова сонячним гніздом.

10.03.2020 р.

Великі люди і маленькі
по всіх усюдах на Землі
ще пам'ятають про Шевченка,
а особливо – москалі.

Не помиляється людина,
що розуміє заповіт, –
якщо існує Україна,
то не минає білий світ.

Ніхто у чукчі чи у німця
не виключає Божий дар.
Та у питомих українців
прироче слово – це «Кобзар» .

Але кацапія бажає
і це загарбати собі:
його хатиночку у гаї,
його могилу на горбі.

Поталанило чоловіку:
у Києві любити дідька,
а у городі – бузину...
у хаті – пісню вечорову,
в неволі – українську мову
за всіх одному та одну.

09/03/20

Кожного дня, приблизно о сьомій ранку,
Коли сирена будильника виє сигнал відбою,
Він прокидається, він відгортає фіранку
І починає мирити себе із собою,
З небом, з вікном із крапельками сльоти,
Із інтер’єром кімнати, кольором стін,
Із необхідністю знову кудись іти,
Просто із необхідністю бути. Він
Робить усе, як задано. Він іде
Виконати перелік стандартних дій,
Знаючи, що ніщо, ніяк і ніде
Не поміняє порядок і суть подій.
В чашку із чаєм виллється молоко,
Поїзд запізниться рівно на п’ять хвилин,
Він в телефоні зайде на weather dot com,
Зрушиться поїзд, час уповільнить плин,
В небі як завжди ітиме своє життя:
Сніг і дощі, циклон і антициклон,
Райдуги, смерчі, війна інопланетян,
Хмари будуть кришитися битим склом.
Поїзд метро повернеться із глибин,
Виштовхне із дверей пасажиропотік...
Він проведе наступні дев’ять годин
Як планував, і в принципі, як і хотів,
Як і минулі дев’ять десятків декад,
Як і мільйон геологічних епох:
Формулу часу, і форму небесних лекал,
І розпорядок дня встановлює Бог.
На циферблаті годинника стрілка - та,
Якої подвійний цикл окреслює день -
Мов нерухома - але: Та-тá, та-тá...
Цокає пульс пружини і час іде.
...День добігає кінця. Немов із відра
Сонячний дощ по зеленому листю б’є.
Хай там у небі битва зла і добрá -
В небі своє життя, а у нас своє.

Что ни поговорка, то гнусно врёт
и повод даёт нам переживать,
ведь нужно ли член, скажем, разжевать,
чтоб только потом положить вам в рот?

2020

Що було – те було… Із твоєї руки
Проростало зерно урожаєм гірким.
Чи на нього дивись, а чи очі закрий:
Все одно урожай до зерняточка твій.
Сіяв те, що хотів. Все, що виросло -треш,
І нове не зросте, поки це не збереш.
Я не та, що була. Я – згоріла дотла.
Не знайдеш у мені ні любові, ні зла.
Бо рубав ти з плеча. Бо ти грався вогнем.
І байдуже було, що межу перетнем.
Ти мене спопелив. Ось така ця межа.
Все згоріло дотла. І тепер я – чужа.
Вже мій біль – то не ти. А твій дім - то не я.
Ти вже більше не мій. Я уже не твоя.
Об каміння своє, наче майстер ножів,
Кригу тисячі лез ти в мені нагострив.
Не марнуй більш на мене даремних зусиль:
Моїх ран не пече твоя вроджена сіль.
Я вітаю тебе, майстре в’їдливих слів:
Крижану Галатею із мене створив.
Зберемо врожаї. Буде поле пустим.
Розійшлися шляхи. Кожен піде своїм.
Не відродимо ми погорілі мости.
Бо померла любов - і немає мети.

Ой, було у вдови Марії
Троє славних синів – дубочків,
Троє гарних синів – дубочків,
Ой, було у вдовиці ті́ї.
Чоловік у поході згинув
Ще синочки маленькі бу́ли,
Ледь найстаршому п’ятий ми́нув,
Батька голос уже й забули.
Вже вона коло них ходила,
Вже ночей тих недосипала.
Зайвий раз було не присіла
Все за дітьми переживала.
А сини росли як у казці,
Бог і силу їм дав, і вроду.
На одній материнській ласці
Виростали усім на подив.
Вже і вуса попробивались,
Вже й невісток пора у хату.
Та не так, як хотілось, склалось,
Як того сподівалась мати.
Чорним круком примчалась звістка:
Знов орда в Україну хоче.
Козакам треба йти до війська
І її козакам – синочкам.
Як почула таке і сіла,
Де й поділися її сили.
А сини підійшли несміло
Аби мати благословила.
Подивилась – стоять високі,
Гарні, статні – коза́ки справжні.
І у кожного шабля збоку.
Ох тримайтеся сили вражі!
Не хотіла – благословила,
Сльози рясні свої утерла.
Не для того синів ростила,
Щоби десь їх війна пожерла.
Але хто ж ту орду зупинить,
Коли всім по хатах сидіти?
Захистить неньку - Україну,
Якщо не її власні діти?
Поклонились сини дозе́мно,
Вороних коней осідлали
І туди, звідки хмара темна
З побратимами всі помчали.
Мати руки піднять не в силах
І не робиться жодна справа,
Як поїхали всі три сина,
То сама не своєю стала.
І раніш не було спокою.
А тепер взагалі не стало.
Все очей приклада рукою –
За синочками виглядала.
Люта січа в степу зчинилась,
Як зійшлися в бою дві сили.
Скільки –то матерів молилось,
Щоби ворога зупинили,
Щоби діти живі лишились
І додому скоріш вернули.
І ко́заки, як ле́ви бились
Та орду – таки завернули.
Покотилась орда татарська
В Крим, зализувать рани свої.
Повертає військо козацьке
З переможного того бою.
Матері зустрічають діток,
Ще з околиці виглядають,
А дівчата дарують квіти
І у очі їм заглядають.
Та немає синів вдовиних,
Полягли у тій лютій січі.
І коз́аки, неначе винні,
Не поглянуть вдові у вічі.
А вона навіть не питає,
В серці все ще живе надія.
А вона все ще виглядає
І від туги за дітьми мліє.
Ще весна тільки починалась.
І сніги трохи почорніли.
Зрозуміла вдова, що сталось
І здригнулось від плачу тіло.
Боса кинулась в поле чисте
Голосила і коси рвала.
Не хотіла сумної звістки,
Все синочків своїх гукала.
І котились горохом сльози
Та на землю ще не зігріту,
Не змерзалися на морозі,
Перетворювались на квіти.
На маленькі біленькі квіти,
Наче зірочки в чистім полі.
Пам'ять про удовині діти,
Що не вернуться вже ніколи.
Називають їх маргаритки.
Материнські ще сльози кажуть.
І вони, як єдині свідки
Цю легенду і вам розкажуть.

Подалі від гріха

Тримайтеся подалі
від гріха,
Най доля оминає вас
лиха,
Мов мошкара,
гріхів літають
хмари,
На всіх на нас
печатка є гріха.

***

Жабка у Коробці

Жабка у коробці
заплітає коси,
Раптом підрізає
"труна на колесах",
Коси - два аркани,
захлеснули кришку,
Хвацько Жабка
на труні
скаче, мов Мартишка.

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

Я – пілот…
І нехай на планеті чи в вирії
власних тіл ми усі пасажири є,
та коли курс утримує флот,
я не є пасажир, я – пілот.

Одного…
Не згадають і у епітафії
самоту без книжок з астрографії.
Тож, відлюдники світу цього,
вам бракує мене одного.

З неземних…
З лоцій взнаєте, ставши читаками:
зорі є розділовими знаками
молитов, гасел та позивних
і з земних далей, і з неземних.

Кораблів…
Рубки з нами – то неба трансмітери.
Розумніші за цифр тільки літери,
трансмутованих в них голосів
вже не з тіл. А з віршів-кораблів.

2020

***
А вже весна цвірінькає в кущах,
а вже «угу» провадить з голубами,
а вже комашка, гілочка і птах
до сонця пнуться, мов дитя до мами.

Ми спали, Боже, той зимовий сон
такий солодкий і такий цілющий.
І пагін кожен з лагідних долонь
росте царем, дитиною та учнем.

«Життю віват!» – цвіркочуть горобці.
«Угу! Угу!» – знов голуби на хаті.
Он первоцвіти мліють в молоці.
Тож нумо, люди, весноньку вітати.

Я пам'ятаю файну хвилю,
Коли мені з'явилась ти,
Та здуру я втікав щосили,
Неначе то були чорти.

Сліди любовної невдачі
Я відчуваю дотепер,
Як без причин сміюсь і плачу
І згадую СССР.

Ти дійсно любиш лиш мене,
чи я із тих, кого ти любиш?
Коньяк, горілка, Каберне
не до снаги, Мартіні - будеш?
Чи віскі велелюбний мій,
більш надаєш ти  перевагу?
Отьмарює хмільний напій
та не тамує серця спрагу.
Любові чисте джерело,
приготувала повний жбанок.
Пий, щоб похмілля не було
гіркого присмаку на ранок.

07.03.2020р.

Цар в офшорах грошики ловив,
А громаду аж хапає трясця.
Та корона впала з голови,
Іграшкою стала для паяца.

І у мене є один зубець,
Гострий та колючий, наче шило.
Зажену в м'яке - ухопить грець,
Від сатири стане світ немилим.

Жив безжурно гномик. Язика
Вигострив на сцені (був артистом).
Дума у гигикала тяжка:
"Чим би ощасливити поспільство?".

Пропонує спати на козі,
Їсти мед із сиром сулугуні.
Бо в колоді - шохи без тузів,
А в команді - злодії та дурні.

Увімкнула телика кума,
Ну, а там "Квартал" позаторішній.
Реготнув би - тільки сил нема,
Краще настрочу про владу віршик.

У колисці плямає роток,
Вже годину їсти просить бебі...
"Так і треба,- нам казав пророк,-
Бо немає Господа на небі".

09.03.2020 р.

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ

Курли,курли ясному дню!
Я повернулась,рідний краю,
Ти ж мене знову зустрічаєш
Плачем вогню.
Горять вогні...Димлять дими-
Чи рай мені,чи капище-
Так і впаду униз грудьми
І стану згарищем.
Казав пророк...Пророк помер...
А сонце тінь мою відкине
І з плес моїх вороже злинуть
Ключі химер.

Ти не просто тепер, ти членкиня піїтьського цеху.
Ледь знаходжу слова, ті слова, що слова, а не мат.
Бо зліпив тебе я, як із глини виліплюють цеглу,
А виходить, що ти.. що тебе.. що для мене нема!

Я нагострюю пера, вмокаю у власну отруту,
Я стрілятиму ними, хай лусне мені сагайдак!
Уподібнюся я, чи то Гуру, чи Робіну Гуду.
Ну і що, що не в такт, що безтактно, бездарно.. Хай так!

Хай несе мене кінь, мій кудлатий і трохи крилатий!
Хай від кожного руху зника депресивна пітьма!
І блищатимуть лати на диво всієї палати,
Я за бороду музу,
ойц, ні!
санітара впіймав.

Пройшовши крізь мереживо часу́,
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.

Закохала ти мене у себе,
у свої озера лісові
і мої думки летять до тебе,
і лунає Моцарт в голові…

Серце ти моє заворожила,
спогади мої ти заплела –
тож несе непереборна сила
до душі твоєї джерела.

Пташкою тендітною літала,
мавкою ходила по траві…
Ти мене у себе закохала,
у свої озера лісові!

Ти мене навіки полонила
у тенета дум своїх і рук –
маєш силу дарувати крила
через сло́ва дивовижну гру.

Нарешті я - вояка запасний,
Чотар додому виштовхнув у плечі.
Вдихають груди запахи весни,
Вгортає обрій клекотом лелечим.

На шостий рік упала з пліч гора,
За комуналку відсьогодні пільга.
Із острахом ступив із пекла в рай,
Зіщулившись в очікуванні лиха.

Все сплуталось однині: верх і низ,
Чи ще живий, чи вже усохла гілка...
А з хмари жайвір: - Друже, не журись!
Радій, що руки маєш, не каліка...

Хоча б хвилину жити без думок
Та вереску озлоблених ериній.
На плечі впало райдуги ярмо:
Орав би ниву та не можу - міни.

08.03.2020 р.

"Я - коза...", й козачка на півслові зрозуміла,
що вона вже не така й зарозуміла.

2020

З циклу – «Химерні світи»

Кажуть, є жінки-бійці,
рід яких древніший
за амазонок.

З химерних хронік.

***

«Прокинься, дівчино, ти спиш,
чи йдеш кудись!» --

«Ти хто? Чому так темно?» --

«Страшно?» --

«Не страшно, дивно!
я сновида стала?» --

«Здається, що за хлопцем ти сумуєш,
Тому і ніч тобі не в ніч».--

«Ти нявка? Мучити прийшла
І збиткуватись наді мною…» --

«Відьми над лісом цим
пролітають,
Та сідати бояться,
Пробігають вовкулаки,
не люди і не звірі,
для нас вони – дурненькі
блазні…

Але,
я іншої породи,
І віри найдавнішої:
Я – діва-воїн
з древньої громади,
яка зустрічала народження
Сварога,
яка вітала бога
християнського».

«Якщо - мара ти, вбий
і якнайшвидше,
мук позбав,
та тільки
з мене
упирицю не роби!» --

«Не вмію, не проси ( жарт),
а краще прийми вітання
від коханого -
любові поцілунок». --

«Цілунок? Від дівчини! Боже збав!» --

«Так він казав, так просив,
Мене він цілував
невинними хлоп’ячими
устами,
він передав тобі
невинний свій цілунок,
а мене
цілунок цей пече вогнем,
Бо зберігаю я чуже,
Скоріш своє ти забери.»

«Як же дівчину
дівчині
цілувати,
щоб відчути
коханого цілунок!?"

…Вже майже зовсім
зблизились уста,
Як спалахнуло полум’я пекуче
між ними…

Ось дівчина відчула
цілунок-подих милого,
Сяють очі, гояться рани,
А діва-воїн,
неначе сп’яніла трохи,

Шепоче –
«Ми природу не ображали,
передали цілунок хлопця,
не торкаючись,
через вогонь кохання!
Твій хлопець перший
у борні,
Залишити не може
побратимів,
На допомогу воякам
ми зберемо
Із воїнів - дівчат загін
сталевий…

Віки, віки,
Занадто довго ми
Із бою не виходили
зі злом,
Забули вже, яка вона -
Любов,
Кохання ваше нагадало
нам,
Заради чого варто
жить
на світі.»

«О, чудо – діви,
з вами я піду,
Знайду коханого,
ми вдвох
до бою станемо,
Або
загинемо зі славою
удвох!»

Приховай мене, Боже, розкутого
Між корінням безчасся в оваціях…
Я озвуся на свист після лютого
Як у травні на сонце акація…

Приховай мене, Боже, пропащого
Що таїв і лілеїв - Світланене.
Я вдавав, грішно каюсь, за кращого
І невідав, що серденько ранене…

Приховай мене, Боже, безплідного
Слів -томи, а чомусь не вагітніли…
І цурались у похві… як бідного
І кормили чужими обітнями…
Приховай мене, Боже…
7.03.2020

Коли всевладний майстер-Бог
створив в екстазі чоловіка,
то той мав сплачувати борг
лише добром, лише до віку.

Так і було б. Але юнак
зненацька занедужав дуже,
занудьгував, та так, та так,
що світ йому став осоружним.

І тут замислився Господь,
і дивлячись на хлопця муки,
почав творити іншу плоть,
піднявши вище неба руки.

Він взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,

далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви

і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,

і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!

Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:

– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!

6 березня 1990 р., Київ

Жінка -творіння Творця,досконалого і вищого Митця,
Рисами наділив її такими, задум цей слід зрозуміти,
Щоб життя на Землі процвітало, щасливо дорослі і діти жили...
Чоловіки – це мужність, сила і відвага,
Щоб на Землі був мир і спокій, головна їх роль...
Якщо ці ролі не ганьбити, не рватись до багатства, і сумнівних утіх,
Гармонічно жити в мирі, природу і людей навколо цінувати, поважати,
Багато кращим стане все, що бачить зір...
Доросле покоління, передасть наступним,той приклад – кращий всяких слів, законів,
Що є хороше, а що ні, чого слід уникати, чого не слід робити... 4.03.18 10.40

О, жінка, ти досконалість,
Природою в дар тобі дано,
Народжувати дитя, і не одне
Ти стимул в житті для чоловіків,
Не потрібно їм інших причин,
Щоб в політ завжди прагнути,
І честі, слави їм домогтися,
Така граціозна, така красива,
По життю, ти йдеш як диво,
Блаженство, радість випромінюючи,
Завжди впевнено крокуючи,
Хочеш зробити світ добріше,
Створити затишок і виховати дітей ...2009
(переклала на українську мову 22.05.18 6.10)

Что может женщина – не счесть,

Природа главную ей роль дала

И материнством наделила,

Рожать, воспитывать детей,

Свое тепло и душу им отдать,

Чтобы потом гордиться ими…

18.06.17

​

Не вмію в усмішці таїти
Душі зболілої печаль, –
Хоч гартувалася й відлита
Вона життям, неначе сталь.
Душа – діянь моїх основа,
Надій і волі цільна плоть, –
Ані мовчанням, ані словом
Її нікому не збороть.
Давно плачем і сміхом повна,
Вже затісна для плину слів, –
Моя душа завжди назовні
Натхненням зроджених рядків.
Німа пораднице незрима, -
В щоденних утисках годин
Ніщо пройти не зможе мимо
Твоїх незміряних глибин.
06.03.20

забуття життєвої паузи…
мить – і нібито небуття…
час завис у повітрі маузером
поміж пострілом і життям…
ти на пікові – далі сходження
і неясно: швидкѐ? повільне?
все налагоджено й погоджено
як ранкова меса недільна…
для абсурду бракує мужності…
темне метиво… гола логіка…
і тиняєшся по окружності
з мертвим поглядом алкоголіка…
і раптово на точці ро̀сяній
коли кров досягає осені
радість арфою задзвенить
зупиняєш прекрасну мить…

А тут – інакші гульки...
В шафранному провулку
Торгує цибулинням,
Тюльпановим насінням

Майстриня.

Охайна та привітна
Приваблює вітрина.
І сонячний промінчик
Засліплюючи, тішить
Настійно.

Забувши про цигарку
У нетрях маринарки,
Мурен літературних,
Улесливу байдужість,
Всміхнуся.

Мене чекає офіс,
Відвідувачі тоскні,
В яких усе непросто...

В тюльпановій лілеї
Живе казкова фея
І мріяти про неї –
Спокуса.

Навіщо впадати в істерику,
депресію, битися в груди?
Майнути б в Латинську Америку,
пірнути б в найглибші Бермуди!

І хай собі валиться-піниться,
нехай шаленіє-скрегоче…
Розвидниться. Станеться.
Стрінеться
веснянкове
щастя жіноче ;)

Свою роботу виповнить вона,
Чуже привласнить – правил не порушить.
Їй ба́йдуже, чи красти спілі груші,
Чи здути квіт до Божого вікна.

Старухою в атла́сному пальто,
Коханкою, що сяде на коліно,
Впливе вона і дихатиме тліном,
Ти знатимеш, звідкіль вона і хто.

Вуста її шепочуть імена,
Хоч пам'ять і дівоча, не забуде,
Кому пора постукати у груди.
Цей стукіт ще нікого не минав.

Дай Бог, щоб обізналась і пішла
До тих, які чекають. Так буває.
Щоправда, не з вином і короваєм,
А з втомою упоперек чола.

У всіх вона одна, але своя:
Стара і добра, юна і сувора,
Як схоче, буде подругою ворог –
По-різному поводиться змія.

Запрошуй, не запрошуй, прийде час
До кожного забігти на гостину.
Хоч коси після того і ростимуть,
А губи вже навіки замовчать.

В задумі́ схилом піднімався Ор:
Чим йому рід великий годувати?
Вже в лісі звіра важко вполювати
І в річці рибу важко упіймати .
Чи не чека на рід голодний мор?
Отож, узявши кращих корінців,
Що їх жінки зуміли назбирати,
Щоб голод ними хоч перебивати
(Насправді, животи лиш набивати),
Ор мовчки до святилища побрів.
Аби спитать поради у богів.
Їх ідоли на пагорбі стояли,
Біля підніжжя вогнище палало,
Аби боги ті голоду не знали
І не впадали у великий гнів.
І кидав Ор в багаття корінці,
Співав пісні з прадавніми словами,
Звивався у танку перед богами,
Аж сірий пил здіймався під ногами,
І тряс старий свій бубон у руці.
Але, нарешті, у знемозі впав
І, чи здалось, чи справді голос чує,
Що Бог – прабатько Орові віщує,
Як він свій рід від голоду врятує.
І Ор усі слова запам’ятав.
Он бачиш поле, - голос говорив, -
Збери каміння, що лежить по ньому
Ти сам один, не відаючи втоми,
Скорчуй усі кущі на полі тому
І то усе лише за троє днів.
А далі поле все перекопай,
Аби тверду ту землю розпушити,
Прибрати з нього усі трави – квіти.
На це теж маєш усього три дні ти.
Тоді лиш відпочинь і почекай.
Узявся Ор виконувать наказ.
Три дні піт йому очі заливає,
Та він на це уваги не звертає,
Кущі корчує, камені тягає.
На третій вечір закінчив якраз.
А далі знову взявся до роботи.
Якщо ж узявся - треба доробить
І не спинитись, не перепочить.
Працює Ор - робота аж кипить
І падають на землю краплі поту.
Та ледве шостий вечір наступив,
Ор врешті закінчив свою роботу,
Утер з чола великі краплі поту
І вмить заснув. І сон йому в охоту,
В надії, що усе як слід зробив.
А вже як тільки сьомий день настав,
І сонце чорну землю осіяло,
Там, де краплини поту його впали,
Якісь стебельця вмить попроростали.
Ор про такі раніше і не знав.
До сонечка всі дружно потяглися
І сонця диск їм лагідно всміхався,
І вітерець легенький ними грався,
В їх шелесті прадавній гімн вчувався,
А колос важко прогинався вниз.
І знову Ор звернувся до богів
І вислухав від них поради нові.
Зібрав докупи колоски здорові,
Обмолотив, аж руки збив до крові,
Змолов, напік і, врешті, хліба з’їв.
І хлібом тим він рід свій врятував,
Він додавав їм вправності і сили,
І не на полювання вже ходили,
А поле засівали і косили.
І голоду відтоді рід не знав.
Так вперше хліб з’явився на землі
Дарунок людям, що боги послали,
Але, щоб люди його споживали,
Потрібно праці вкласти ще немало.
Йому ціною - піт і мозолі.

Іграшковий зайчик
Вскочив у трамвайчик,
Там зустрів корову
Та́кож іграшкову.

Зайчик і корова
Квапились до Львова
Де на карнавалі
Їх уже чекали

Півні та лисички,
Поні та індички,
Тигри й леопарди,
Пуми та гепарди,

Зебри й бегемоти,
Леви та койоти
Мавпи і шакали
Весело скакали.

У старому Львові
Все було казково.

Vzít na ramena ženské nohy
chce mnohý, ale smí nemnohý.

2020

Я хочу жити так, як всі,
Але, як всі, не можу жити,
Допоки в шумі голосів
Бринять мотиви сумовиті.
Вслухаючись щодня в плачі,
Чужу біду на жаль мій множу, –
І вічно мучуся вночі,
І сном забутися не можу.
Бо слово скупане в сльозі
Здмухнути з уст безсилий вітер, –
Я хочу жити так, як всі,
Але, як всі, не можу жити.
Мені вночі мовчання стін
І рух на них безликих тіней, –
Здається тишею руїн
На біднім сході України.
І, повний жалю і злоби,
Іду назустріч вітровищу, –
Хоч стогнуть болісно дуби,
А верби хиляться ще нижче.
Вкриває зеленню весна
Прогріті сонцем крутосхили
І ставить скровлена війна
Хрести дубові на могили...
05.03.20

…І сік калини на устах, і образ чистий і прекрасний,
Коли витає диво-щастя і спів злітає, наче птах.
Коли старі гаї шумлять мелодію палкої ночі,
Коли трикриле серце хоче освідчень тихих при свічах…
Відкрий цих митей вищу суть, вчитайся в долі віщу мову,
Вбери яскраву одіж нову, яку три ангели спрядуть.
Ти – вічна юність молода, вогонь, що в серці не згасає,
Вино, що присмак волі має і ллється-п’ється, як вода.
Ти – у купавах, у вінку. Ти – у намисті із гранату,
Запам’ятай цю мить, як свято, як мітку на своїм віку.
Бо що життя – іскриться пломінь, в огні тріщить деревина…
А далі – спомин… дим… і повінь… і срібна чаша від вина…
І не твоя у тім вина, що дим розвіється дочасний,
Ти – діва, світла і сумна. Твій образ чистий і прекрасний.

7 березня 2020

Що таке – ідеальні стосунки?

Хто оцей ідеал змалював?

Є окремі абстрактні рисунки,

А конкретики – кіт наридав

(«Кіт наплакав» - це явно замало,

«Наридав» - теж нема ідеалу).


Як подерта у котика шкурка!

Киця Мурочка чосу дає!

«Це не Мурка - справжнісінька «урка».

Це – морока і щастя моє!»

(Мо’ для Котика й сірої Мурки

Саме це – ідеальні стосунки?)


«Ідеалом» хворіють когорти

ніжних та бідолашних сердець.

Ідеал – щось на кшталт горизонту:

Ось він, ось! А підійдеш – капець!

(Ідеал хоч не просто знайти,

Наполегливо йди до мети).


Леді й рицар… письмова ухвала

(Мабуть їм допоміг божий дар):

«В шлюбі часточка є ідеалу,

Шлюб – найкращій для нас ідеал!

(В нас – биття одночасне сердець,

Ідеал хай шукає чернець!)»


2019 рік

Іду по небу
назустріч долі,
всім блискавицям
наперекір.
По хмарах сірих
без парасолі
до благодатних 
рахманних зір. 

Іду неспішно
церковна тиша
на кужель світу
пряде руно.
Я б так хотіла
піднятись вище
над тим, що було
давним давно.

Над веремії
юдоль  земною,
Болотом фальші,
вогнем війни.
Дай руку, сонце,
ідем зі мною
я чую трепет
душі струни.

Земне тяжіння
не перешкода
для нас крилатих,
тож уперед,
де вільний простір
і  насолода
з повік збирає -
любові мед.

06.03.2020р.





 

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю пала Ахашверош?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

На вламаних гілках гойдалась наречена.
Сумного вітру тінь до світлих вуст зійшла.
Цим поцілункам злим її з дитинства вчено,
але дівоча скна не розуміла зла.

Та вже котився дзвін раптового вінчання,
і неживих істот накли́кала луна.
Бо триста зморних літ нечистого мовчання
споку́тує ось-ось пречистая вона.

Хто був за мужа їй, того ніхто не вбачив,
його короткий дух сидів при діві злий
і мацав полюси її земної вдачі,
і всю пропливши кров, сам раптом став живий!

Мене там не було, бо я ще тут, між вами.
Але про це мені розповідали сни.
Як угатив не грім, а бій поміж світами –
і прокотився лик живого сатани.

Земля стояла вщент погорблена, побита!
Курилися дими з вітрами навпіл там.
І той космічний пил заніс надію жити
на іншу Божу твердь, а тут лишив бедлам!

(…Так промовляє день крізь тло нічної хащі.
Вигукує мене усе життя твоє.
А я тим часом – звір, недо́биток пропащий.
Бо день не настає. І ніч не настає.)!

Однак, ще не кінець, бо пекло – нескінченне,
а рай – не на Землі, і Бог – не між людьми.
Мов дівка, геть од нас йде совість наречена
і поїть чортенят молочними грудьми.

4 серпня 1999 р., Київ

В одиночку зло не одолеть…
Заново родиться после смерти…
Будь ты трижды в жизни водолей,
Будь ты резвый, как английский сеттер.

В одиночку лучше плыть в ничью -
Ни тебе упрёка, ни восторга…
В перестрелке: можешь - ни хочу,
Ты ногами сам выходишь с морга…

В одиночку страх не уязвим -
Некому его наполнить гаммой.
Равно, как не встретиться двоим,
Если Жизнь отсутствует в программе…
6.03.2020.