Що вітер шепоче мені у промерзлу шибу?-
А що вона воже почути-не має ж душі.
На ній мертві квіти, дерева,птахи і риби
І мертві вірші.

Коли ніч перейде у сонячну пісню а день
Розчинить у каві вершки від Святої Корови
Насипле той вітер мені до гарячих жмень
Все наше мовчання і наші усі розмови.

Коли ти перейдеш в підніжжя своїх страхів,
А я на вершину своїх-ми будемо квити.
Із наших очей до теплих,живих островів
Ураз відлетять дерева,птахи і квіти.

Життєва осене!Куди ти поспішаєш?
Підкралася й до мене крадькома
І сріблом мої коси посипаєш,
Вже літечка квітучого нема.

Воно було барвисте і веселе
Та вигравало райдугою фарб
Й мене манило тисячами зваб,
Його тепло ще зігріваю в серці.

Ти теж прийшла ще лагідна і мила,
Розворушила спомини в душі.
Я би тебе уклінно попросила,
Зиму до мене кликать не спіши.

2019 р.

Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність.

Я – глина. Ідеальний матеріал
для виправлення помилок минулих.
Життя істот – предовгий серіал,
в якому тільки титри обминули.

Між серіями чорно повсякчас.
Ми знов з’являємось, лише одкриєм очі:
то Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить.

Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння…

Я так люблю той запах від весни,
що будить зранку, вітерцем тріпоче:
"Ну що, філософе, сьогодні віщі сни
тебе не налякали серед ночі?"

7 серпня 1990 р., Київ

Серце плавиться в ніжнім слові,
Відчуває життя весну…
Я купаюсь в твоїй любові,
У волоссі яснім тону.

І на зустріч до тебе лину –
Над землею, мов Аполлон.
Щоб потрапить – не на хвилину
В чарів світлих оцих полон.

Вітерець весняний повіє
І до хмар нас обох здійме.
Ув обіймах палких – німію,
З губ солодкий спиваю мед.

У гойдання пестливій хвилі
Я у стогонах в рай летів.
Ув очах божествено-милих -
Щастя промені золоті.

- Любий, любий, - сяйні зіниці
Промовляють мені без слів.
Ми злітаємо, наче птиці…
Як без тебе раніш я жив?!

У повітрі, понад Землею,
Так голубимося крильми…
Ні! Завжди ти була моєю!
Це зустрілися нині ми!

14 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не слугував ніколи і нікому –
Отак пройшов свій шлях. Отак прожив.
Я викликав зневагу і оскому,
У натовпі продажних холуїв.

Така стезя. І нікуди звернути.
І я таким зостанусь до кінця.
Як доведеться – випити отрути,
Але таки не втратити лиця.

2011-2020

Оце воно - очищення Землі.
Вогнем, водою, вірусами врешті…
Лиш аби люд у злобі не змалів
і не застиг, як у бетоні мешти…

Тріскоче лють у кратерах хребтів…
Булькоче у містах жадоби повінь…
Лише любові істини прості
лишаються незмінними у Слові…

Життя усе поставить на місця...
Нехай не осквернить тебе образа
і смуток не торкнеться
до лиця.

Не знаємо, коли остання фаза...

По яругах, що є сили,
лісники ліси садили.
Між осичок - сосни й тис.
Швидко ліс високий зріс.
Для звіряток і для птиці
є кислички і суниці.
Оселився ласий лис
під найвищій в лісі тис.
Там, у лисовій оселі,
лисенятко є веселе.
Всім говорить гриб лисичка:
- Лисенятку я сестричка.
В лісі осінь. Пада лист
лису-татові не хвіст.
Під осикою на ранок
лис знайшов смачний сніданок
і несе його у ліс
лисеняткові під тис.
В лиса здобичі багато –
у оселі буде свято.
Лис, лисиця й лисеня
Розкошують не щодня.

If I were in your shoes
I'd have no shoes to choose.

2020

Дощ, можливо, вже останній
Зриває квіт із вітром навідліг.
Шука той квіт схову- притулку
І падає до ніг, мов сніг.

У садочку стояв абрикос молодий
У простенькій своїй одежині зеленій.
Із весною-красною зустрічався у ній
Десь пішла, лиш сказала:
«Почекай тут на мене.»
Він стояв, видивлявся –
де ж поділась вона
Так хотілось плодами її одарувати.
Але не поспішала його люба весна.
Чи забула, лишила одного тут чекати.
Вже і літо минуло, промайнуло за мить,
Навіть не зупинилось, не спитало нічого,
Чому він одиноко у садочку стоїть,
Чом такий невеселий нині вигляд у нього.
Аж вітри протрубили,
що вже й літо пройшло,
Пані осінь-багачка колісницею їде.
Перед нею на південь утікає тепло,
Розкида павутиння по сво́єму по сліду.
І побачила осінь абрикос молодий,
Загорілася зразу незборимим бажанням,
Зупинилась, шепоче: «Буде він лише мій,
Лиш мені подарує своє юне кохання».
Вже ж вона шепотіла йому ніжні слова,
І куйовдила чуба, заглядала у очі.
Вітер їм про кохання вічну пісню співав
І густії тумани закривали їх з ночі.
Він забув свою милу, він кохання забув,
Його очі засліпли від дурману отого.
Голос розуму свого
він, здавалось, не чув.
Щось чуже поселилось
в серці юному в нього.
Осінь щедрою бу́ла за кохання із ним,
Одягла його в шати дорогі золотії.
Мабуть, добре їй бу́ло із таким молодим,
Але вітер холодний скоро й зиму навіяв.
Осінь враз спохватилась
та і геть подалась,
Доганяти, напевно, бо і так забарилась.
І обсипались шати з абрикоса ураз,
Від багатства чужого
й сліду не залишилось.
Зовсім голим нещасним
зиму він зустрічав.
У житті у людському теж буває так часто:
Хто кохання єдине на багатство зміняв,
Той ніколи не знайде свого
справжнього щастя.

Ой біжить, біжить мала дівчина,
А за нею да русалочка:
Послухай мене, красная панно,
Загадаю лиш три загадочки.
Як угадаєш, до батька пущу,
Не угадаєш, з собою візьму.
……………………………………………..
Панночка загадок не вгадала,
Русалка панночку залоскотала.

З народної пісні

***

Гірко плаче в полі дівчина,
А до неї враз - русалочка:
«Відгадай мої загадочки,
Відгадаєш – нагороду
отримаєш,
Не вгадаєш – залоскочу,
потішуся!» -

«Ой русалочко, красунечко,
Ой не чую твоїх я загадочок,
Не вгадаю і не хочу гратися,
Пошукай собі і іншу дівчину -
І красиву, і щасливу
ще й рум’яну ". -

«Не вгадала ти моїх загадочок,
Ти не хочеш, не бажаєш, дівча,
гратися!
Я тебе залоскочу - не врятуєшся
В полі чистому, в нічку місячну!

Ой чому, чому не смієшся ти?
Сльози падають, щось видзвонюють,
І сумна печаль у очах твоїх?» -

«Милий слово дав, та забрав назад,
Старостів заслав він до іншої,
Ой до іншої, до багатої,
Полем зараз йдуть, посміхаються,
До ранкової зорі та вклоняються». -

«Бачу їх на краю поля чистого,
А розлучниця твоя, бач, красунечка:
І гарненька, і щаслива і рум’яна вся,
От кого я заберу та потішуся!» -

«Не займай - милий мій
сумуватиме,
Сумуватиме та страждатиме,
Ти мене забери, русалонько,
Білий світ чорним став
без коханого!» -

«Ти – жорстка, гірка для
русалоньки,
Враз солодку заберу
наречену я,

Залоскочу,
залоскочу,
зарегочу,
зарегочу!

Це – останнє слово
русалоньки,
Отже буде так!»

1. Якби словами
такими
та й вірші складалися, –
то перегноїв би він вас
разом з іншими
такими.
2. А як говорите ви
просто і нелагідно,
то звідкіля взятися
гніву апостольському?,
3. бо сказано однією:
"Не чіпай, то й
не смердітиме".
4. Чорні язи́ки наші,
бо думки одна кожній,
мов дорогу переходить;
5. а як кожна за одну
ховається?
6. То й не проститься нам таке,
бо проща не у такого, як він сам.
7. Коли загинаєш словом,
як це,
то знатимеш:
не відхреститися - не відмолитися,
8. а як читатиме хто?
9. Перепаде і мені з язика на вуха.
10. Чому я тоді чую вас?

11. Не це пливе з мене
манна небесна,
а стається.
12. Ви це, як вино золоте,
так що тоді
перехилялося?
13. І від кого воно?
14. Що від Бога прийшло,
то на Бога і впало.
15. Впаду і я, як захоче.
16. Бо і листя падає.

8 червня 1993 р., Київ

Загравою червоною
Обрій запалав,
Коли котилось сонечко
Аж ген за небокрай.

Крізь те яскраве полум"я
Летіли журавлі,
Здавалися казковими
Оті птахи мені.

І крилами рожевими
Махали раз у раз.
Та спомином зажевріла
В душі ота пора,

Коли іще маленькою
Я вірила в дива,
Слухала казку неньчину
Й щасливою була.

2020 р.

Хоч і тіло в повій мармурове,
молоде, як ігристе вино,
та блудниці у хтивім алькові
вдовольняти кого -  все одно.
Залоскоче волоссям білявим,
звабить, після забуде, втече
ще до когось, як кішка в отави,
а ти будеш чекати іще.
Я ж не звикла коритись нікому,
полечу, ще не знаю куди,
щоб ніхто не знайшов у людському
стислім натовпі глуму сліди.
Відрубати правицю не кожен
враз відважиться, як не гниє,
та стелити під ноги не гоже
непристойному серце своє.
Він не бачить гріха в очевиднім
і не чує гірких дорікань.
У болоті купатись огидно,
та корисна для плоті та твань*?
Може, й так, недолугий мій вірше,
вибір є  за тобою, однак,
невагома душа важить більше
ніж гранітної скелі стрімчак**.

твань* - болото
стрімчак** - стрімка скеля

02.03.2020р.

Не шукай на прузі птицю.
Справжніх друзів одиниці,
Цінний досвід зайвим не бува.
Не приймай на віру слово -
Є зерно, а є полова,
Вчинки важать більше, ніж слова.
Пам'ятай, що мало знаєш.
Не втрачай того, що маєш.
Про синицю дбай і журавля.
Всі досягнення й висоти -
Не Сізіфова робота,
Навіть розпочата від нуля.
Хай ця праця титанічна,
Сій розумне, добре й вічне.
Що посієш, те і проросте.
Кожен день, мов справжнє диво,
Зустрічай і будь щасливим!
Ну а решта - дріб'язок, пусте!

- Що відбувається в світі?
- Да точно фігня:
Тупість змогла звірусніти,
з розумом стала біда!
- Ти це говориш упевнено?
Може то просто жарт?
- в Раді куражать телепні,
в ОПі сидить "бонапарт"!
Вірус, паскуда, шириться
з швідкістю телечастот,
цвіллю країна вкриється
поки знайдуть антидот.

03.2020

Життя іде від акції до акції,
І має "ідеальний" результат,
Розподіляючи людей на фракції,
Омріяний дає сертифікат.

У ньому сині обрії описані,
Клепсидрою сортуємо пісок,
А суєтою люди заколисані,
Бояться у нове робити крок.

Бо негаразди уже стали звичкою,
І дещиця замінює усе,
Баюра марноти "вирує" річкою,
Яка до океану понесе.

Боялися, бідою заколисані,
Утратити, що мали у житті,
Забути аркуші журою писані,
За обрії надією іти.

Коли усе життя іде як акція,
Насичене, із вірою в дива,
Щезає чорна смуга, як атракція,
Нове розпочинатиме жнива.
2020

У той, тепер далекий час, коли
Ліси тропічні покривали Землю
І панували лиш інстинкти темні,
Скрізь папороті зарості росли.
І не такі, як нині, а великі:
Могутній стовбур, величезний лист,
Такою була папороть колись,
Слона схова, не те, що чоловіка.
Блукали тоді в заростях густих
Якісь страшні, великі звірі люті,
Ревіння та гарчання було чути
Та клацання лихе зубів страшних.
Водилась в світі ще всіляка нечисть,
Яка ще й нині водиться, мабуть,
Шукала – де б зігнати свою лють
І як би кому вскочити на плечі.
І панувала нечисть у лісах,
Всьому живому завдавала шкоду:
То скаламутить раптом чисту воду,
То нажене неімовірній страх
І все жива кидається в провалля,
Чи то сторчма́ у море–океан,
То непроглядний нажене туман,
А то вогнем усе навкруг попалить.
Привільно було нечисті в той час,
Нічого на шляху їй не ставало,
Вона єдина в світі панувала,
Але на рік бувало один раз,
Одної ночі папороть цвіла,
По всій Землі вся разом зацвітала
І вся Земля тоді немов палала,
Бо квітка в неї вогняна була.
І, наче день, ставала темна ніч,
І темні хащі, де раніш, бувало,
Проміння сонячне не заглядало,
Вогнем палало, наче тобі піч.
В тих темних хащах нечисть і жила,
Плодилась там і звідти вилізала,
Туди ховалась, там і помирала.
Ті хащі були кублиськом для зла.
Як розгорався папороті цвіт,
Він заганяв всю нечисть в темні нори,
Звідкіль вона вилазила не скоро,
Щоб знову зло нести у білий світ.
Та ніч добряче сили підривала
Всім темним силам на Землі усій
І нечисті, і кволій, і сумній
Тоді, ой, непереливки бувало.
Доки вона у силу увійде,
Щоб знову світом без кінця гасати
І підлості всілякі учиняти,
Бува півроку, а то й більш пройде.
Тож зрозуміло, як та нечисть вся
І папороть, і цвіт її « любила »,
І все її топтала і губила,
По всій Землі, по всіх її лісах.
Та вигубити зовсім не могла,
Бо папороть від цвіту розсівалась,
А, якраз цвіту нечисть і боялась,
Від тої ночі немічна була.
А натравити всіх потвор отих
Аби вони всю папороть стоптали,
Та нечисть змоги все–таки не мала,
Бо скільки того розуму у них?
Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
Але ж не в листі попороті сила?
Ламати цвіт потвори не хотіли.
Нащо воно потрібне їм було?
Віки й віки війна між ними йшла:
Топтала нечисть попороті листя,
Та тільки та розпочала цві́сти,
Як знову відступали сили зла.
І так аж доти, доки на Землі
Нарешті не з’явилася людина.
З живого всього лиш вона єдина
Могла бажання визначить свої.
Не лише за інстинктами, що ними
Уся природа до тоді жила.
Людина уже мислити могла
І керувати діями своїми.
Шатаючись поміж добром і злом,
Вона життєвий шлях свій обирала
Ішла по ньому і в кінці вмирала,
То Землю зігріваючи теплом,
То холодом остужуючи тіло,
Шукала в світі легшого життя,
Як мати все й нічого не робити?
Де віднайти легкого хліба в світі?
Такі в душі буяли почуття.
Для нечесті чи треба краще що,
Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
Яка людину на таке штовхає.
Що навіть не подумаєш. Ніщо
Таку людину зупинить не може:
Ніяка совість чи людські слова.
У ній інстинкт прадавній ожива,
Що пожирає плоть і душу Божу.
От нечисть враз і скористалась цим,
Нашіптувати потихеньку стала,
Що у житті людині дано мало,
Ніж треба було б дати. А між тим
Все дуже просто: треба ніч одну,
Всього одну – єдину не поспати,
Як папороть візьметься розцвітати,
Піти у ліс, в саму гущавину,
Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
Тоді вже буде мати геть усе,
Земля сама багатство піднесе
І зможеш ворожити й чарувати,
І будеш знати мову всіх тварин,
Дощем, вітрами, громом керувати.
Коротше, все, що лиш захочеш мати,
То будеш мати лише ти один.
І ринулися люди у ліси
У літню ніч, одну єдину в році,
Де папороть росла на кожнім кроці:
Бери, зривай і куди хоч неси.
Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
Чи то туману нечисть напускала.
Та люди цвіт увесь пообривали
В надії підкорити собі світ.
Все менше й менше папороть цвіла
Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
Щоб не змогла знайти її людина.
А нечисть з того часу ожила
І зло творила, і гріхи плодила,
Людей збивала зі шляху добра.
Нарешті надійшла її пора.
Коли уже не спинить жодна сила.
І тільки в ніч едину на Купала,
А нечисть дати добре пам’ята,
Вона нараз принишкне, не літа,
Бо ж папороть раніше розцвітала,
То, може, й зараз візьме й розцвіте
Їй на погибель, на догоду світу.
Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
Знайдіть той цвіт і матимете те,
Чого би вам хотілося найбільше.”
І хтось іде, шукає. Та дарма.
У папороті цвіту – бо нема,
Самі себе невдахи потім тішать.
Те ж саме каже різний вчений люд:
У папороті цвіту не буває,
Вона по світу спори розсіває,
Нема про що і говорити тут.
Але я вірю – папороть цвіте
Десь там далеко, в хащах непрохідних.
Де і не було ще людського сліду
Один таки єдиний кущ росте,
Який у ту одну купальську ніч
Вогненним цвітом раптом розцвітає
І темряву навколо розметає
І з нею нечисть всяку навсібіч.
Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
Хай не дарує легкого життя,
Не обіцяє гори золотії,
Але в душі народжує надію,
А то уже велике почуття.
І хай що хоче вчений люд кричить
І книжками розмахує товстими,
Все рівно в лісі папороть цвістиме.
Ми будем вірить, доки будем жить.
А значить, зло не візьме гору в нас
І нечисть нами правити не буде,
Бо ми таки розумні, добрі люди.
І вірю я – настане скоро час,
Коли у ніч, як завжди, на Купала
Вся папороть розквітне в лісі враз
І шлях добра відкриється для нас,
Якого нам завжди не вистачало.
А нечисть вся, що нас збива з путі
У хащах зникне, у лісах загине
І справжньою людиною людина
Ітиме вільно далі по житті.

Завтра весна, а нині
хмарами осінь рання:
мірка дзвінких емоцій
серед скупих листів.
Мабуть, не все вдалося?
Може, це й не кохання?
Очі твої сміліють:
віриш в тепла настій?
Проліски - свіжим небом:
пнуться, ростуть, кохають...
Мріє проміння рясно,
тче золоті хусти.
Вчора птахи ніжніли,
сонце стрічали з раю.
Хочеться їх спитати:
може, там був і ти?
Завтра - весна бурхлива,
дивна, проста, привична:
безліч тремких розмовин,
погляди вмить і вшир.
Бачиш, моє засвіття
в тобі шукає вічне.
Може, таки кохаю?
Мабуть... Наш світ - імбир.

2020

Жарт

Між порогів летіли галери,
Ритм гребцям задавав барабан,
На галерах - похмурі химери,
А на березі - бравий Баран!

В небесах гуркотять тамбурини,
Свій вантаж не буває важким,
У Барана в торбині - хлібини,
Сайки, булочки, плюшки, ріжки!

Йде Баран, веселиться, не хмуриться,
Чарівний плине з неба вогонь,
А завзятий Баран не хвилюється:
В нього вовна - справжнісінька бронь!*

До екскурсій Баран має звичку,
Не сидить мандрівник на печі,
В нього - сонечко, небо, травичка,
А у торбі смачнющі харчі!

....................

*Це відносно вовків, мабуть.

...однажды вечером
усталый и потухший
войду-вползу
в уснувший старый сад
свалюсь в траву
своей неловкой тушей
а надо мной висят
земные груди -
груши
а надо мною
перси -
персики висят
и я прильну
приникну к ним губами
не отрываясь
пью земное молоко
не чуя под спиной
колючий камень
а надо мною небо
высоко

Постаріла кішка. Хазяїв нема.
А голод триклятий вже кишки вийма.
Десь там у коморі жиріє мишва,
А вона на призьбі лежить ледь жива.
«Куди щезла молодість, а з нею і спритність?
А що залишилось – так це тільки хитрість.
Хай сміються миші. Я таке підстрою,
Що самі до мене прибіжать юрбою».
Мішок бачить кішка...Старий і дірявий:
«Нічого, згодиться для моєї справи».
На гак почепила кішка той мішок.
Крекчучи залізла і чека мишок.
І не забарились гості рудуваті.
Вилазять нарешті без остраху з хати.
Вилазять, дивуються, та ніхто не зна,
Як з’явився заніч мішок з-під зерна.
Найцікавші влізти готові туди:
Раз кішки немає, то нема й біди.
Та тут нагодилася миша-ветеран,
Що від кішки мала чималенько ран:
«Скільки вас, дурепи, треба вчить і вчить:
Та ж кошача лапа із мішка стирчить.
Сидіть в мішку, пані, хоч і допізна.
Одурить непросто тих, хто ваc пізнав!»
P.S.
Як обережність й досвід ходять в парі,
То й хитромудрі вигадки – примара.
 

Відкинь щодення!
Твердощі ствердінь.
Залиш печаль на покуті спонуки.
Відзнач любов на тлі як світлотінь,
моя художнице, моя розлуко!

Зажди ще мить…
Зажди маленьку мить,
яка в життя обгорнута чужими.
Мені щемить – тобі не менш щемить.
Вони помруть між нами ще живими.

А лабіринт?
О, Боже, Лабіринт!
Сама весна суцільна поміж нами!
Ми не зганьбили мить. Ми – миті мить.
Прости мене. Прости мене! Вустами…

23 липня 2003 р., Богдани

Як пощастить - зірву сьогодні куш,
Вхоплю за гострі роги власне щастя.
До каші - масло, а до жінки - муж,-
Увечері посватаюсь до Насті.

Бо чоловік без жінки - всохлий пень,
Живе для себе, цмулить оковиту.
Жує сухе плісняве канапе
Чи взагалі кайлує без обіду.

Від мене запах, наче від Рябка,
Купатися немає сил та часу.
А жінка, наче квіточка пахка,
Вдихнув - і поточився від екстазу.

Спрацьовані, жилАві моцаки
Від позирків ховаю у кишенях.
А в Насті руки пещені, м'які,
Мініатюрні, а не здоровенні.

І ликом я не пан, а хлоп простий,
Свічу у світ щодня небритим рилом.
Наш піп, хоча як мерин холостий,
Покинув церкву, рясу і кадило

Й побіг до Насті! Хтива байбуза!
Але конфуз: не здолана фортеця!
Йому вручила Настя гарбуза -
Для мене залишила руку й серце.

11.03.2020р.

Ой, літечко, літечко, літечко життєве,
Квітами барвистими ти вже відцвіло.
Йде з плодами стиглими осінь-королева,
Хоча не розхлюпалось ще її тепло.

Зігріває серденько тим приємним спомином,
Де в любові скупані юнії літа
Нині збагатилися досвідом, як золотом,
Та душа залишилась вічно молода.

2020 р.

Нам одне без одного не бути,
а все інше можна пережити.
Йди до мене, любий, квітне рута
у долонях чарівної миті.

Заголублю доп'яну в обіймах,
трепетно замру у поцілунку.
Зріє у душі натхненна рима,
арфою вібрує щастя лунко.

Нам одне без одного не жити -
день без тебе перебутий марно.
Не кохала зроду, не любив ти -
розчиняєм сутінки - рахманні.

Танемо неспішно у розмові,
забуваючи усе на світі.
Тільки ти і я , й ріка любові -
повінню у зорянім софіті.
09.03.2020р.

Сідай і послухай, я буду брехати,
У вас називається це комплімент.
А я на оці.. компліменти.. багатий,
Аби ж не поплутати тільки імен!

Карино, Марино, ой ні, Катерино,
Мій світ занепав без твоєї краси!
Дозволь, межи перса до тебе порину,
Мене на гостину у сад запроси!

Довірся, бо я, як ніхто, розумію,
Наскільки багатий твій внутрішній світ.
Проникну, подібно едемському змію,
Туди, куди слід, і туди, де не слід.

Христино, Ірино, Ярино, Дарино,
Ох, ви розгойдали мої терези!
Я прагну щосили, невтомно, тваринно
Метати в сади намистини роси.

Ми будемо доооовго, а може, не довго
Поглянь, як шалено зайнявся вогонь🔥
Дивися, Горпино!!
Та ні, не бульдогом!!!
..
Все-все,
Зрозумів я..
Вогню, охолооооо.............

Час, на жаль, безповоротно тане
І поволі знищує сліди
Перших кроків і спіткань останніх
Ніг, вже малоздатних для ходи.
Боже мій, чому я безпорадний
(Тільки б не наврочити, тьху-тьху!..)
Шкандибаю важко і незграбно
На краю життєвого шляху?
Хочу йти і дуже прагну жити
Більш не поспішаючи кудись,
Хоч ще вчора погляду відкритий,
Світ сховавсь від зору і змінивсь.
Відчуття гнітючої тривоги
Зрілий розум острахом пройма, –
Від буття до небуття дорогу
Покриває тиша і пітьма…
11.03.20

Я тебе, мою музу крилату,
Ізолюю в окремій палаті,
Аби тільки мені
Дарувала пісні,
Лиш мене научала співати.

Я злечу, як орел, над землею
І сягну вишини корифея.
Запалю анашу
І таке напишу,
Що не снилося навіть Орфею.

Розпошириться слава по світу
Про такого крутого піїта.
Я літаючим став,
Світ мене не впіймав,
Бо кому мене треба ловити?

Котяче нявкання і псяче

Довготривале валування

То стихне десь, то поруч, наче

Непереборне покарання

За теплі ночі березневі

І відчуття це незбагненне,

Що навіть немічні дерева

В обійми просяться до мене.

Адже добрішим став, ніж вчора,

І веселішим, бачу, трішки,

Раз не покрикую суворо

На псів чужих і власну кішку.

10.03.20

Призабутим днем, на пригорку літа
Віддавали дівку безцінь зі слізьми…
Ой яка ж нещасна, а куди подіти?!
А по Велокодню народились ми…

Ось вам і нещастя: ціла діто - двійня
Полонили матір, сватову рідню
Після тих, і тих. Правда, вже повільно.
Певно, хто позбувся, мав до справи нюх…

Призабутим днем розхитався вітер…
А музики знали: бубон кращий з них -
Він за головного, а куди подіти?…
Та на третій ранок вибубнивсь й затих.

Все це відбувалось ще задовго двійні.
Буде і смиренність, спершу коровай…
Доля припаде на одну із ліній
І засяє безцінь, наче справжній рай…
11.03.2020.

Було то, кажуть, в давнину далеку.
А, може, й брешуть? Хто там його зна.
Та пригадалась оповідь одна,
Комусь, можливо, буде і смішна,
Комусь в таке повірити нелегко.
Але, як чув, то й вам так розповім.
Село колись над річкою стояло,
Ніхто й не пам’ята, як називали,
Але життя у ньому вирувало,
Й жилося, кажуть, добре людям в нім.
У кожного свій двір і своя хата
І господарство в кожного своє.
У всіх і коні, і корови є,
Хтось навіть в місто возить, продає.
Отож село вважалося багатим.
Та якось щось в селі пішло не так.
То молоко в корів попропадало,
То коні в стайні цілу ніч брикали,
То кілька кіз з овечками пропали
З кошари прямо невідомо як.
В селі про відьму чутки поповзли.
Вже стали придивлятися селяни,
То до Улити, а то до Уляни.
Бувало, йде хтось та вже скоса гляне.
Вже б, мабуть, і на річку потягли…
А в тім селі вдовець жив, одинак,
Сказали б нині «пофігіст», хіба що.
Спитай у нього: «Як зробити краще?»
Чи то: «З якого боку воно важче?»
А він одно повторює: «Будь як!»
Так Будяком й прозвали на селі.
А був у нього кум. Той тихий , наче.
За Будяком селом постійно скаче.
Горілку пили, де лишень набачать.
А вип’ють – на село все королі.
Якось уранці той Будяк почув,
Що відьму скоро поведуть топити.
А зранку він не встиг «перехопити»,
Тож всупереч став раптом говорити,
Що то не відьма, чорт, напевно, був.
Та сім мішків ще вовни намолов,
Неначе сам він серед ночі бачив
Того чорта́. І кум теж поряд скаче:
- Я бачив теж. Як вас, сусідо, наче.
Он там в кущах, одразу за селом.
Будяк, відчувши поміч, і собі
Почав казати, що вони готові
Скрутити роги і хвоста чортові́…
Єдине – треба розігнати крові
Аби чорта́ здолали в боротьбі.
Мовляв, поставте випивку, а ми
Уже, як кажуть, зможем дати раду
Не лише чорту – будь-якому гаду,
Який по шкоду до села унадив.
Порадивсь голова поміж людьми:
А раптом – правда, що жаліти маєм.
З усіх узяти – мі́зерна ціна.
Відро прине́сли Будякові: «На!
Але дивись не обдуріть, однак,
Бо замість відьми в річку покидаєм»
Взяли куми горілку та й пішли,
Щоб, значить, готуватися до «бою»,
Перепочили чаркою-другою,
Дістали одіж найстарішу сво́ю
Й підвечір лаштуватись почали.
Натикали у одіж колючо́к,
Мовляв, щоб їх руками не вхопити,
Знайшли яскраві шапки начепити,
Аби себе від чорта відрізнити
Та і пішли отак через село.
Хто посміявся, що, мовляв, дурні́,
Хто плюнув вслід, жаліючи горілки.
А куми вийшли, сіли за могилку,
Щоб із села не видно було тільки
Та й узялись одною по одній.
Та під закуску. Так аж до півно́чі.
А вже за північ чорт поперед них
З’явився звідкись і на мить застиг,
Аж іскри полетіли поміж ріг
Та у кумів утупив свої очі.
А кумам що – відро уже до дна,
Який там чорт… Ввижається, одначе…
Та й не один, а двоє-троє бачать
Поперед ними, як скажені скачуть.
Будяк як скочить: «Зникни, Сатана!»
А кум собі. Чорт як махне хвостом,
Як плюне раптом полумֹ’ям у очі.
Аж засліпило їх посеред ночі.
Але куми здаватися не хочуть
І перегаром у отвіт гуртом.
На чорту шерсті наче й не було
І очі йому ледь не попалило.
Тож він, зібравши на останку сили,
Щось проревів й сховався у могилу
Аж гуркіт розбудив усе село.
Уранці люди за село пішли,
Щоб подивитись: що таке там сталось.
Від двох кумів відро лишень зосталось
Та дві рослини вітром хилитались.
Що, як куми у колючках були.
Кумів з тих пір в селі ніхто не бачив.
Отож рішили, що їх чорт прокляв.
Народ рослини будяком назвав,
Або чортополохом. Але став
В селі тім спокій від чортів, одначе.

Глибока філософія
на житейських мілинах

А з тими,
що
гріхам навчали
чужих жінок,
чоловіків,
таке чортяки
виробляли,
Що став Енею
світ не мил…

Майже за Котляревським

***

Кажуть, що на чужому
нещасті
власного
щастя
побудувати неможливо…
Можливо, можливо,
ще й як!
Воно ж, нещастя, не твоє,
а чуже!
Збирай уламки,
палаци муруй красиві
іще,
іще!

А чи можна жити,
вижити хоча б
у такому палаці? –
Питання окреме,
питання – гвіздок:
як знати,
чи
будеш ти раювати,
чи
не збереш
кісток?

Якщо ти – бездушник,
та збродні майстер,
мучає совість,
якщо не вкрасти –
сколочуй щастя своє

з
чужого щастя
труночок
(зроби сам собі
З підступу власного
подаруночок).

Але, якщо залишилась
хоч одна
невбита крапля
справжньої совісті,
з тих часів,
коли ще в пісочниці
грався
серед діточок –
не буде
«більш печальної повісті …»,
бо ця краплина
почепить тебе
«ребром на гачок»,
І тоді –
«хоч верть-круть,
хоч круть-верть -
Смерть!»…

Перш ніж руйнувати
щастя ближнього свого,
подумай,
чи є ти

сто-
від-
сот-
ковим
гадом,
поміркуй…

І якщо нема де
на тобі вже
клеймо випалювати,
тоді –
руйнуй!

І жоден дідько
не допоможе:

на суд
потрапиш,
врешті,
Божий!

Сіла птаха, вся зелена, мов папуга.
Сіло сонце у коноплі за поля.
Протягнули, протягнули в Раді «слуги»
На прем’єра – молодого Шмигаля.

Йшли на голос – він був з Офісу гаранта.
Заблукали між міністрів, як в гаю,
Бо насправді різношерста ця «команда»
Не знайома і самому Шмигалю.

А назавтра підспівали на ток-шоу
Окупантам про водичку шмигалі.
І здалося, що цю музику чудову
Написали, написали у Кремлі.

Сіла птаха чорнокрила на калину.
Сіли в крісла – з балагану жартуни.
І тривожно стало так за Україну:
Ех, дожити б до наступної весни…

03.2020

Термінатор у темряві –
мама у валянках –
на холері скінчилася черга;
для параду планет без військової техніки
усере́дині сфери печера;
на лопатки покладена кімната;
атрофовані роговиці очей;
аґітую рецепторів упізнати
ката,
того, хто зсере́дини риє печеру;
переможну невігласку, звану Гетерою,
ніч за коси волочить по гострій бруківці;
аґітую рецепторів призначити
вбивцею
того, хто зсередини риє печеру;
золотими буквами забава!
або та, хто скинула з плечей!
Рекомендую:
це вона на лопатки кімнату поклала
і того, хто її забере у печеру!

19 листопада 1992 р., Київ

Отака вже воля неба –
Вроди-зваби таїна.
Ти притягуєш до себе
Все навколо, як весна.

Сіються слова і квіти
Всі – красі душі й лиця.
Вже не знаєш де подітись
Од відвертих залицянь.

У приваті і відкрито
Все плетуть словес вінки.
В захваті несамовитім –
І жінки й чоловіки.

Пелюстками вся дорога
Стелиться тобі до ніг.
Ти ж кохаєш лиш одного,
Ще й ревнуєш до усіх.

І бува, в німім одчаю,
(Дивно бачить річ оцю!)
І зальоти пробачаєш
Ти своєму молодцю.

Хто розкаже, в чім тут справа?
Він у ліжку, певне, ас.
Має чубчик кучерявий
З ловеласів ловелас?!

Ні, волоссям він сивіє,
І на вроду – не Делон.
Але мліє жінка-мрія…
Чим він взяв її в полон?!

Бо поезію, як вишні,
Любить королева фей.
Він чудові пише вірші
І співає, як Орфей.

Бо неначе стиглі дині
Твори – діаманти мрій.
Їх вирощує єдиній,
І дарує тільки їй!

10 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чого я плачу - не питай,
Я і сама того не знаю.
Сльоза - це радість чи печаль?
Мабуть то сіль земного раю.

Любистком пахли полини,
Тепер даровані троянди,
Мов той полин.Мабуть вони
Стосункам нашим теж не раді.

Кохання жевріє ж вогонь,
Хоча тобі давно не вірю,
Бо щезло все тепло долонь
Та і слова твої не гріють.

Ти не питай, краще мовчи,
Ніж ними ранить мою душу,
Яка від болю аж кричить.
Чому терпіти все це мушу?

Втекти так хочу від думок
Сумних, бентежних і тривожних,
Закрити серце на замок
Й забути все.Але не можу.

2016 р.

Якщо хочеш пізнати любов
зазирни їй у вічі,
розчинися у райдужці
й там відшукаєш себе,
вулканічних порід,
балюстради, руїни античні,
край підніжжя Везувію
море таке голубе.
П'є Неаполь в солоній затоці
молочні коктейлі,
золотиться на сонці
у бризі морськім повсякчас.
Залоскочує вітер
розбурхані хвилі веселі,
відшліфовує гальку
копитами білий Пегас.
У безодні жаги ти скупайся
неначе дитина,
кожен пальчик увінчуй
смарагдом свого почуття.
І тоді лиш розділиш
з любов'ю ти на половину -
житнє поле, веселку, ріку,
блискавицю життя.

08.03.2020р.

Моторні мавки ліпші, аніж мляві
І в ліжку,. й на городі - так чи ні?
А мужики усі суціль роззяви,
Лежать і сплять, неначе ті лини.

І я також ні риба, ані мнясо,
Звичайна сонна мниха, як усі.
Посивів. Та нема від Єви спасу,
Щодня: - Адаме, яблучко вкуси!

"Кусати" мушу, бо інакше - пекло!
Ієрихонська витиме труба!
І Боже збав, щоб "стук-і-грюк", хутенько,
Халтурити з богинею - ганьба!

Збираю мед з її рожевих щічок,
Стрибаю так, що знову збився пульс.
Оце такий я сонний чоловічок
Та жінка задоволена чомусь.

10.03.2020 р.

Четвертий день, як я не п'ю абсент.
Четвертий день строчу тобі присвяти.
І кришиться віршоване безе –
У музи до підлоги липнуть п'яти.

Не треба більше змочених рейтуз!
На цукор не потрібно лити воду!
В колоді був один єдиний туз
Та хтось у мене вкрав усю колоду.

І я програв, буває, я програв.
Чотири дні, чотири дні в нікуди.
Хоч грам мені абсенту, хоч би грам!
Паскудний день і вірш оцей паскудний.

А я кришу безе.. ой, ні, пишу,
У музи почалася діарея.
Вона мені дістала анашу.
Палю, а з диму випірнула фея.

Прошу себе: «До ранку дотягни!»
Вже бачу, що гидує мною муза.
Мене ж все більше тягне до ханиг,
Де фея подає абсент із мусом.

На п'ятий день пітьма, тебе нема,
Поемами усіяна підлога,
А муза щось дописує сама..
Дивлюсь, – останні строфи некролога.

Жив, говорять, у часи далекі
Чоловік, що лікувати вмів.
А життя тоді було нелегке.
Ще малим утратив він батьків.
Їх орда татарська порубала,
Що якось напала на село,
Тож його якась бабуся взя́ла
(А йому літ п’ять тоді було),
Виростила, як свого онука.
Та бабуся бу́ла не проста –
Знала вона відьомську науку.
Хоч була уже давно в літах
Та, коли приходили просити
Злікувати хворого когось,
Йшла, хоч, може і далеко звідти
І на ноги ставила його.
Хлопця також потихеньку вчила:
Трави, квіти, чарівні слова,
Які вона стиха говорила,
Від яких і мертвий ожива.
Та, на жаль, вона була не вічна,
Багатьох на ноги підняла,
Та сама якось у темну нічку
Спала і проснутись не змогла.
На той час хлопчина уже виріс,
Став юнак завидний, далебі.
Поважали всі його за щирість,
І за те, що зла не мав в собі.
Поспішав завжди на поміч людям,
Лікував, бо вже багато знав:
Від бабусі перейняв і всюди
Придивлявся та на вус мотав.
Але якось сумно йому стало,
Що по світу скільки горя є
А він людям помагає мало -
Тільки тим, хто навкруги жиє.
Тож, зібравши всі свої пожитки,
Взявши в торбу лікарський запас,
Одягнув свою стареньку свитку
Та і шляхом у світи подавсь.
Простував він від села до міста,
Хворих по дорозі лікував.
Не за гроші. Там дадуть поїсти,
Там спочив, там переночував.
На ім’я його ніде не знали.
Просто Подорожник та і все.
Скрізь неначе рідного чекали,
Знали, що спасіння він несе.
Він ніде не відмовляв нікому,
Добре кров умів заговорить,
Лихоманку вилікує, втому
Зніме, рану може заживить.
Так і жив. Ходив собі по світу,
Обійшов чимало вже країв…
Не дано людині вічно жити,
От і він прожив літа свої.
І помер, як і прожив, в дорозі.
Їхали із Криму чумаки
І знайшли його вже на порозі
Лети – тої смертної ріки.
Помирав, жаліючи, що мало
За своє життя зробити встиг.
Скільки хворих на його́ чекали,
Ще скільком він, може б, допоміг?!
Як помер, закрили йому очі,
Поховали прямо при шляху.
Та і подались до полуно́чі,
Звістку повезли свою лиху.
А весною знову в Крим зібрались,
Валкою по тім шляху ішли,
До могили у степу дістались
Й здивувались, як її знайшли.
Бо її усю укрили дивні
Квіти, трави? Спробуй, розбери.
Ще таких не бу́ло в Україні…
Вже якраз вечірньої пори
Зупинились на нічліг у полі.
І чумак, який куліш варив,
Врізав руку, засичав від болю.
Кров пішла, тож рану він закрив
Тим, що перше втрапило під руку –
Листям що могилка поросла…
Трапилась доволі дивна штука:
Кров спинилась й більше не текла.
Чумаки тому подивувались
Й рознесли по світові всьому
Про рослину, що з тих пір прозвалась
Подорожник. Знаєте чому?

Із хат оцих давно вже відлетіли
Сини і доньки в невідомий світ.
Зі стріхи дощ густий тече, мов стріли,
І так уже давно, багато літ.

У сині вікна зазирає ранок,
Біжать струмки із талої води.
Стара матуся вигляда на ганок
Вже без надій, що зайде хто сюди.

А світ мовчить, агов! Де люди? Люди!
Де синове чи доньчине плече?
Старенький пес ще спить в холодній буді,
Його життя прив’язано тече.

Тепер сама-самісінька під небом,
Спливли часи, коли цвіли сади.
Забрала доля в неї все огребом –
Красу, здоров’я. І втекла. Куди?

Стоїть одна, заметена літами,
Не видно стежки, то й нема життя.
В таких хатинах доживають мами,
Яким уже не буде вороття.

На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утічуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…

30–31 березня 1989 р., Київ

Ти дивилась загадково у вечірній час,
та звела невипадково вперше доля нас.
Із очей моїх неждано спала пелена
і тепер, моя кохана, в світі ти одна!

Познайомився з тобою на свою біду,
бо не відаю покою, місця не знайду…
Ти моя прекрасна згуба! – серцем я пишу
і до танцю вперше, люба, в коло запрошу.

Разом підемо по світу у щасливий час.
Хай життя дарує квіти і чарує нас,
у серцях нехай розтануть крига та сніги
і святами будні стануть – це нам до снаги!

Вальс – не просто бажання.
Вальс – це щире зізнання!
Вальс – це танець кохання!
Вальс, наш вальс…

Гаман
Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Не пишіть більше в чаті про те, що, я добра,  вродлива,
саме те, що вам треба для серця і тіла й душі.
Не від Вас шаленію весною,  з якого я дива
буду пити отруту солодку на Вашім плечі.

Не розказуйте казку, про очі мої дивовижні,
блискавиці у них, вдарю струмом, та тільки не Вас.
Мені байдуже звідки Ви родом бувала й в Парижі,
скрізь хотіла жага запросити на віденський вальс.

В синім небі стрічаю з далеких доріг білу зграю,
і на згадку пір'їнка кружляє у далечіні.
Захлинаюсь від щастя і сльози гарячі ковтаю,
пишу вірші любові тому, хто не зрадить мені.

09.03.2020р

Небо зимове нічне
Сивії хмари закрили,
Лиш пробиваються зрідка
Клаптики світло-блакитні.

І зіроньки ще де-не-де
Зрідка з-за хмар визирають
І місяця знову чекають,
Що той їх в танок поведе.

Червоно ще обрій палав
І хмарки рожевими стали,
Повільно собі пропливали
Крізь ватру багряних заграв.

2020 р.

Бублком скрутила жінка ноги
І затято штудіює дзен.
Годі! Нум порозумуєм трохи
Про життя-буття, про те, про се.

Нащо ті китайські прибамбаси
Як мудрець під боком? Ще й який!
Гарно Камасутру вчив на Марсі,
В дів тамтешніх досі дрижаки.

Вистроми свого з брошурки носа,
Ляж спокійно поруч на рядно.
Лотос! - це хіба нормальна поза?
От на плечах ноги - це воно!

Бач, гавкун сидить у халабуді?
Виє, бо не в зграї,. а один.
Від обіймів гикавки не буде,
Спраглий бюстик вивільни з кофтин.

Все ж умовив пещену кохану
На любовні ігрища палкі.
Фонтанує життєдайна прана,
Ув очах стрибають світляки.

Потім тиша, пауза маленька,
Й так за ніч і день разочків сто.
Радісно всіхається веселка
Над алькова сонячним гніздом.

10.03.2020 р.

Великі люди і маленькі
по всіх усюдах на Землі
ще пам'ятають про Шевченка,
а особливо – москалі.

Не помиляється людина,
що розуміє заповіт, –
якщо існує Україна,
то не минає білий світ.

Ніхто у чукчі чи у німця
не виключає Божий дар.
Та у питомих українців
прироче слово – це «Кобзар» .

Але кацапія бажає
і це загарбати собі:
його хатиночку у гаї,
його могилу на горбі.

Поталанило чоловіку:
у Києві любити дідька,
а у городі – бузину...
у хаті – пісню вечорову,
в неволі – українську мову
за всіх одному та одну.

09/03/20

Кожного дня, приблизно о сьомій ранку,
Коли сирена будильника виє сигнал відбою,
Він прокидається, він відгортає фіранку
І починає мирити себе із собою,
З небом, з вікном із крапельками сльоти,
Із інтер’єром кімнати, кольором стін,
Із необхідністю знову кудись іти,
Просто із необхідністю бути. Він
Робить усе, як задано. Він іде
Виконати перелік стандартних дій,
Знаючи, що ніщо, ніяк і ніде
Не поміняє порядок і суть подій.
В чашку із чаєм виллється молоко,
Поїзд запізниться рівно на п’ять хвилин,
Він в телефоні зайде на weather dot com,
Зрушиться поїзд, час уповільнить плин,
В небі як завжди ітиме своє життя:
Сніг і дощі, циклон і антициклон,
Райдуги, смерчі, війна інопланетян,
Хмари будуть кришитися битим склом.
Поїзд метро повернеться із глибин,
Виштовхне із дверей пасажиропотік...
Він проведе наступні дев’ять годин
Як планував, і в принципі, як і хотів,
Як і минулі дев’ять десятків декад,
Як і мільйон геологічних епох:
Формулу часу, і форму небесних лекал,
І розпорядок дня встановлює Бог.
На циферблаті годинника стрілка - та,
Якої подвійний цикл окреслює день -
Мов нерухома - але: Та-тá, та-тá...
Цокає пульс пружини і час іде.
...День добігає кінця. Немов із відра
Сонячний дощ по зеленому листю б’є.
Хай там у небі битва зла і добрá -
В небі своє життя, а у нас своє.