Свободу не продати за гроша,
Свободу не купити за копійку
Її в бою сміливець здобува,
Той в кого дух найвищого ґатунку.

І мій народ бував на барикадах
Стояв незламно у морозні дні
Боровсь проти «драконівської» влади,
Що гідність й честь пригнула до землі.

Горів вогонь,чорніло синє небо
В повітрі відчувався запах шин,
Наш краю ми борімося за тебе
Єднає нас усіх славетний гімн.

В історії козацького народу
з’явилися печальні сторінки
Звичайні люди з дерева щити
Тримали,мов надійну оборону,
А в них влучали кулі вогняні.

І скоро перед янголами стали
Їх душі щирі,а тіла вдягли в вінки
Так українці гідність здобували
Небесна Сотня – Слава на віки!
19.11.2019 р.

Лише в Грудні розумію, що ще зовсім мала,
Коли стрибаю від першого мокрющого снігу,
Коли заварюю чай і відчуваю присмак життя,
А місто стає казковим і таким білим-білим.

Я починаю вірити в Миколая, Санту і казку,
Коли гуляю в пошуках дива під подушку,
Згадую як дитиною боялась отримати різку...
Посміхаюсь і немов обіймаю душу.

Я бачила день, коли не бачила нічого окрім снігу.
Він танцював, кружляв, шепотів, розсипав моїм містом,
Я ще зовсім мала щоб не любити Новий рік і Зиму
І певно такою залишусь, бо вірю в казку.

Чи стачить сил порвати ланцюги,
Як вмерти - гріх, а жити - неможливо?
А страх мій дух утоптує у мохи,
Шепоче: " За порогом раю - прірва!..."

Перетерпів і осуд, і шопту,
Лишив у сильцях серця половину.
Тепер на волі битим склом іду,
В слідах горять кармінові краплини.

У клітці жив. А нині - утікач,
Борги на шиї, а в кишені - бідність.
Кубло позаду. В нім - тепло і харч,
Задушлива, як спека, необхідність.

Доволі! Я - людина, а не кріт!
Пора життя ладнати після втечі.
Світило сходить, тане в серці лід,
Весна присіла пташкою на плечі.

20.11.2019р.

Він пам’ятає: ніби весна,
Начебто тане лід,
Небо, мов намальоване - над,
Чорні калюжі - під,

Він пам’ятає, як горизонт
Збився у вертикаль.
Далі не ясно - чи яв, чи сон,
Темний пунктир проваль.

Він пам’ятає, як горілиць
Кілька годин лежав,
Рівновіддалений від столиць
Усіх на світі держав,

Рівновіддалений від усіх
Потягів, літаків,
Фактів, новин; пам’ятає сніг,
А на снігу - граків,

Захід ліворуч, праворуч схід,
А може і навпаки,
Обрій тремкий, і підталий лід
По берегах ріки,

Ожеледь на опорах ЛЕП,
Перебиті дроти,
Знову граків, що сідають у степ
Бо більше нема куди,

Мокрого неба гладінь тверду,
Сонця мідний ліхтар,
І над сарматським степом - ходу
Аустерліцьких хмар.

Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
Це віник в кутку, це вінок після року…
Це – не́ урожай, а голодні обжинки.
Це висновки долі. Це пізні уроки.

І треба печаль, щоб була, і не треба.
Цей час пожуритись у когось на грудях,
але вже без тебе, без тебе, без тебе
повзтиме печально на людях, по людях…

23 лютого 2010 р., Київ

На городі між грядками
«сторож» оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а старе мочало-патли –
вітер розвіває.

На плечах у охоронця
грубий шмат рогожі,
добре вигорів на сонці,
мало на що гожий.

Та послужить для загалу,
як говорять нині –
щоб ворони не клювали
кавуни і дині!

Тебе давно уже немає, тату.
Та вірю, що ти дивишся з небес
На край наш милий і на рідну хату...
Нас тяжко розділив могильний хрест.

Ти завжди був таким замалослівним.
Та знаю: Україну як любив.
Пишався щиро українським Гімном.
Благословенним був душі порив!

Таємним залишався Буревієм.
Жовто-блактиний прапор - оберіг.
Свободу й незалежність ти леліяв,
А нас малих від бід лихих беріг.

Спливають роки, час лікує рани.
Зростають внуки - рід веде свій лік.
Навіки тобі, батьку рідний, шана
І вічна пам"ять по тобі - навік!

Скриплять жилаві верби понад ставом.
У думах древньо-вічних явори.
Змінився світ, коли тебе не стало...
Та пам"яті свіча не догорить.

Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?
Я ж - одинак, а вас - гурт.

В очі - солодка хвала.
Та під рукою бромід:
Як одвернуся - хула
Кулями в спину летить.

Шепче знадійливо Біг:
- Недругу світлом віддяч
І подаруй оберіг -
В райдузі сонячний мяч.

В тебе - перо і калам,
До чаклування є хист.
Хай п'є з твого джерела,
Гоїть печалі та злість.

Я малював допізна,
Золото сіяв з руки.
Усмішка друга ясна
Світиться знову таки.

20.11.2019 р.

Ти топчеш храми в себе під ногами
І спопеляєш знову небеса,
А небо пам’ятає кожні шрами
І чує брехні скаженого пса.

А ти не озираєшся на осінь,
Але так близько знову до зими,
А матір рве на собі сиві коси
І вірить, дочекається весни.

Ти ж топчеш храми в себе під ногами
Й боїшся тіней ночі, самоти,
Є речі, що сторицею з роками
Повернуться. Від себе не втекти.

Якби поштиві поштові голуби
замість носить листи писали вірші,
стільки б цікавого з’явилось про інтим:
переступання неквапливі, схожі на танок,
котрі нав’язує коханка вередлива,
насурмлене і пристрасне «гу-гу»,
і погляд на суперників гнівливий...
Та ось в голубки чи не стача снаги,
чи, може, вона врешті-решт збагнула,
що всі ці залицяння хтиві лише їй,
тоді пара коханців здійметься умить,
закружеляє ритуально й полетить
в місцину, де їх інтим не видно...
Згадалось про інтим, а в пам’яті зрина
подиву гідний клопіт ластівчиний про малечу,
її польоти блискавичні зранку і до вечора...
...Стільки ж бо дав Всевишній нам
божественних зразків турботи та інтиму
в світі пташиному й тваринному,-
тож так стає на серці невимовно прикро,
як поміж людом ще горує ґвалт,
зозулина безжурність стає прикладом.

Дрімає тиша поміж стін
Спустілої кімнати, –
Сьогодні знову п’ю один
За найгіркішу втрату.
Коли обпалює вуста
Питво одноманітне,
То тихне біль і гіркота
Зникає непомітно.
Смакуючи оцей напій,
Цигарці на придачу, –
Неначе чую голос твій
І щирий усміх бачу.
Отож прости мені, що так,
Бува, без тебе мучусь,
Що подобрішав і розм’як,
І став більш балакучим.
Сную нечутно поміж стін
Убогої кімнати
І жду в житті самотнім змін,
Як за утрату плату.
20.11.19

Так холодно уже в осіннім передзим`ї,
Сади укрив давкий, задушливий туман…
Мов світові всьому легку пов`язку димну
На очі зав`язав, підкравшись крадькома.

І світ, як немовля, спеленаний у льолі…
І льоля та густа й доволі ще м`яка…
Хтось дмухає йому на пальчики схололі,
Дає тепленьку грудь – напитись молока.

Принишкло все навкруг – і немовля красиве,
І матінка його – білявка чарівна…
Лише бреде життя, неначе старець сивий
І йти куди – не зна – наосліп у туман…

19 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Дехто каже, що поет - це Бог.
Ні, він - бранець смертної юдолі,
Сито для біди, людських тривог,
Прикрощів, образ, важкої долі.

Золота в багатія - вози,
Охоронців полк стоїть на варті.
А у мене - крапельки краси,
Жмутики гармонії та правди.

Взяв перо в Пегаса із крила,
Рунами покрив сторінку білу.
І тече амріта з джерела -
Йдіть, цього усім настачить зілля.

Словом вичакловую наврок
Не за славу й бронзові погруддя.
На долоні світиться добро -
Віддаю цей скарб хорошим людям.

19.11.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я Робін Качур, не босяк,
хоч дражнять «Робінсон Гусак»,
та це мені - як з гусака вода!
Письменний навіть я так-сяк,
я вам - не пір’я для писак,
і це - моя позиція тверда!

Robin Duck я за книжкою,
і диви - брикну ніжкою!

(2018)

Твоє тіло, мов луг.
У бокалах квіто́к,
завжди повних нектаром,
я губи змочу пересохлі.
Я груде́й твоїх друг,
я до ніг твоїх крок,
я той кінь, що над яром
цілує покоси пожовклі.

Ніч пасусь на тобі
і п’янію з вина,
еліксиром покори
я змазую гострі підкови.
Раз прийшов на цей бік,
де своя сторона, –
то вжени мене скоро
у стійло сухе і зимове.

Місяць в осінь уживсь.
Ніби митрополит
у святому поса́ді
приймає вітання монахів,
так і я в тебе вливсь
після літа – в політ!
і в небесній засаді
ловлю поцілункових пта́хів.

Ось я анґелом став
понад лугом твоїм,
сном утішений злегка –
численний давальник династій.
Ось усе, що я дав,
повертається в дім,
на якому лелека
тримає у вузликах щастя.

Твоє тіло – як вік.
Твоє тіло – момент.
Океан у долонях,
де стало солодким солоне.
Був собі чоловік –
став душі дириґент,
опонент у безоднях,
кохання, яке не холоне.

30 листопада 1995 р., Київ

Танцює осінь танго з листопадом,
кружляє листя в вальсі чарівнім
і зорепадом сиплеться по саду,
де сумно трохи й радісно мені.

Радію зорям в неосяжнім небі
і розмаїттю теплих кольорів,
та сумно, що цей день минув без тебе,
хоч довго ще над обрієм зорів…

Час неупинно котиться до ночі
і серце від непевності щемить.
Твої глибокі і сумливі очі
мене не полишають ні на мить…

Київ. Ранок. Поділ. Міст метро.
З кручі дивиться в темряву Либідь.
Затуманився сивий Дніпро,
Бо зима береги його білить.

Кров моя із порізаних вен
Світить з дна, де води по коліна.
Плесом хвиля у безвість пливе,
Я назустріч із безвісті лину.

Бо Дніпро не бажає разом
Мандрувати зі мною до Лети.
Обережно штовхнув на пісок,
По обличчю махнув очеретом.

Голку холоду в п'ятку встромив,
Клешню рака засунув у вухо.
Годі, Дніпре, кусатися! Мир!
Пошукаю місцину, де сухо

І поцуплю хламиду в бомжа,
Ломануся крізь хащі додому...
Віршик - правда? Чи глупа олжа?
Я - розумний? А чи не всі вдома?

19.11.2019 р.

Така сівба... І в надиху десниця
Так щедро сіє... В ріст береться збіжжя.
І ніч-тужба, що днем благословиться
На висоту, із пам'яттю підніжжя...
Мов світ отой - одне велике поле...
Лелеки небом обмивають крила...
І стиглі душі - зерном... Доле, доле...
І тільки з тріщин проростає сила.
Така сівба... І ніц у тім лихого...
Асфальт здолає м'якістю стеблина.
Сльоза мала - рятунок від сухого -
На глибині народжує перлину.

Притупилося майстра перо,
Зашарілася й зблідла рима.
Муза вдарила під ребро,
Підтяла підступно, незримо.

Загубились найкращі слова,
Між рядками гуляє вітер,
Та йде обертом голова -
Розлетілись думки по світу.

І безжально спресовує час
Пережиту кожну хвилину
Закарбованих серцем фраз
Про любов й печаль лебедину.

Несподіваних спалахів мить
Зазоріє світлим лібретто.
Мов оголений нерв болить
Невгамовна душа поета.

Ще недавно сонце гріло
Зрання аж до темноти,
І в багряних заметілях
Не ховалися світи.
Та минає все на світі
Швидко сміхом чи слізьми, –
Вже у груди цілить вітер
Раннім холодом зими.
І не віриться ще й досі,
В круговерті золотій, –
Що ввійшла і в душу осінь,
І лишилася у ній...
19.11.19

У храмі плаче Бог. Лунають меси звуки,
Кровиця ручаєм стікає на олтар
Ровесників моїх - безногих і безруких,
Убитих у боях, полоні, просто так.

Запалені свічки погаснули від кривди,
Павуча борода вкриває образи.
Ти спав на небесах, коли вмирали діти?
Вони ж кричали ніч: - О Господи! Спаси!

В архангелів мечі вогнянно-харалужні,
Послав би до дітей рубати ворогів...
Так ні - прийшов сюди забрати їхні душі,
Очорнені від мук, осліплі та глухі.

Заструпилась ропа, скінчились час і рими,
Розвезлася як вир небесна голубінь...
Молюся за братів сльозами кров'яними:
Летіть із Богом в рай. Мені ж пора у бій.

18.11.2019 р.

Долина снів... Десь там на видноколі
Шепоче із дощем багряний ліс.
Величність Час запитує у Долі
Про шлях до Раю, про життєвий зміст.

Вона, здається, скаже щось важливе,
Повіривши у значення тих слів,
Ти прокидаєшся зворушено щасливий
І ловиш миті із вчорашніх снів.

І десь далеко там за небосхилом
Є неосяжна магія життя…
Та милий сон дарує дивні крила,
Коли вгорі з’являється зоря.

Дерев’яна каблучка – запорука дерева.
Ми обручені, чи що?

Яким треба бути майстром,
аби вирубати з мертвого дерева
собі запоруку!
Якою треба бути необрученою,
аби піти у заручини
до такого майстра?

Я ці стовбури лікував оліфою,
привертав святі духи,
відганяв лихо
і тихо, неголосно виколихував.
Поклади мене коло себе.

Рип-рип: це хворе дерево стає здоровим.
Хрип-хрип: так помирає дерево
і душа його відлітає.
Той майстер,
хто встигає
взяти її у обійми.
Обійми́ мене своїми руками
сильно.
Оберни моє останнє тепло
у талісман.

Рано-вранці на Андріївському узвозі
стоїть майстер дерев’яних каблучок
і кільцює цілеспрямованих.

Виявляється:
"Під корою глибоко є серцевина,
найбільш ранима і своєрідна
частина…"
Так це на пальці каблучка
від самого серця дерева!
Це подарунок,
на дотик якого
холодна рука оживає…

23, 28 вересня 1993 р., Київ

Вирвано, витолочено печаль
І забуттям переорано пам'ять.
Знов уві сні цілу ніч кричав...
Душу кацапи на дибі палять.

Тризуба ріжуть на серці ножем,
Прицвяхували до свОлоку длані.
Я не в окопах п'ять років уже,
Вдень - ще терпимо. Вночі - бій останній

Переживає мій дух наяву,
Постріл у спину, полон, біль і муки..
Кожної ночі у пеклі живу,
Вуха гарматний закладує гуркіт.

Нені комбат прочитав некролог,
Думав, мені не уникнути згуби
...ранок росою вмиває чоло,
Сонце промінням розчіплює зуби.

18.11.2019 р.

Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

Докупи день збирає вечір сизий,
Спалахуючи блиском ліхтарів.
Підкинув місяць у багаття хмизу
І засіяв півкругом угорі.

Квапливо поспішає перехожий.
Зітхають порожнечею двори.
Відмежувавшись поза огорожу,
Поскрипують старечо явори.

І лиш немолодого віку жінка
Стояла в самотині край вікна.
Кого чекала в темному затінку?
Що сповістити прагнула вона?

Про те, що із роками перетліло.
І щось пече у зболеній душі.
Бо молодість у безвість відлетіла,
Лишивши слід крутий від віражів.

Вона чиясь сестра, дружина, мати...
Але самотність стала на поріг.
Ніхто не знає знайде, а чи втратить,
І де одна із тисячі доріг.

Зібрав до купи день вже вечір сизий.
А ніч вкладає зорі у коші.
І може хтось, колись беззаперечно
Розрадить сум самотньої душі.

Ти ледь пішла, і я вже сам не свій –
Чому прощання? Чом ідеш туди ти?
І туги найчорнішої сувій
Всього мене зумів таки сповити.

Байдужий світ навколо занімів,
І течія несе у інше русло –
В обійми до холодної зими,
Де кров моя загрозливо загусла.

І все тепер, що бачу наяву,
Здається сном огидним, темно-сірим…
Я не живу без тебе, не живу!
Життя летить у прірви чорні діри.

Немов би я - на острові Дефо*,
Хоча навколо, як примари – люди.
Рятує лиш мобільний телефон,
Що вісткою від тебе сонце будить.

І ранок рожевіє туманцем,
Зоря несміло пестощами ніжить.
У вайбер заглядаю я тихцем -
Твоє лице, як прохолода, свіже

Мене зворушить ласкою зіниць,
Розвіявши задушливі сувої…
І я іще спросоння – горілиць –
Замріюся – до зустрічі нової…



18 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С…
Сірість неба, сирість вулиць
І грудей твоїх тепло, –
Мов у втіху обернулось
Те, що розпачем було.
Бо холонув, як статуя,
Й никнув гордо, мов печать,
А тепер – тебе цілую
Так, що губ не роз’єднать.
Притулися теплим боком,
Аж до серця пригорнись, –
І туманів заволока
Упаде назавжди вниз.
Неба сірість, вулиць сирість
Непомітні для обох, –
Віддавайсь мені на милість
Без вагань і засторог!
15.11.19

Каліграфія долі лягла на смиренне обличчя,
Занімілі вуста промовляють чиїсь імена,
І немов на долоні, насправді, така таємнича,
Їх замало лишилося, мало чи майже нема.

А вона як могла, як уміла жила і служила,
Відправляла човни, по воді розлітались чутки.
«Ще не час!» – І нечас був допоки тягнулися жили,
Поки мала для кого і пульс був доволі чіткий.

Підперезана хмелем, в постоли латаття узута
Витікала ріка із найглибшого шару землі,
Не питала у неба – чи бути, чи, може, не бути?!
Про таке не питають в забутому Богом селі.

Про таке не ридають, бо діти, худоба, городи,
І вона не ридала, хоч смерть годувала з руки –
У години негоди, у себе приймаючи роди,
Як розрізала вени, сапаючи ті буряки,

Як спаливши вугілля, у північ збирала паліччя,
Неспокушений місяць тягнувся до неї згори,
I не чула, що голос криниці напитися кличе,
Відверталась від лісу, що їй про своє говорив.

Та давно відбуло, відболіло, але не зміліло
Джерело її духу, над ним безпорадні роки,
І велична в бутті, що у побуті – зайва, змаліла,
Розглядає човни під водою своєї ріки.

Волосся моє стало жовтим,
як осінь.
Висвітлилося.
З одного боку штучно,
а з іншого – природно,
як осінь.
Загорілося.
У глибині, наприклад, серце,
а на поверхні усмішка,
як осінь.
Бо недовга.
Буду дивно одягатися-перевдягатися,
як осінь.
Понесло́ся.
І до прикладу дійшлося.
Я схотів пофарбуватись,
щоб у тебе попитатись:
"Як осінь?"

22 вересня 1993 р., Київ

Я б писала у вічність листи…
І нехай їх відносять Жар-птиці
У той світ, у який не дійти,
Але він нам іноді сниться.

Малювала б на стінах вежі,
Там, де небо яскраве тьмяніє,
Густі трави у срібній росі вже,
А за небом ховаються мрії.

Я б писала у вічність листи…
І читали б їх ті, що чекають
У тім світі, куди не дійти,
Але пошти такої немає...

Моя любове сонячна,
На крилах
Твоїх колись злітала
До зірок.
Несли удаль тоді
Твої вітрила,
Тобі назустріч
Був найперший крок.

Життя пройшло і осінь
Сивиною
У наші душі вперто
Загляда.
Не свіжим вітром пахне,
А війною,
Що влізла до родинного
Гнізда.

І спогади про мир,
Мов не на часі.
Гуде й палає
Весь донецький степ.
На сполох б’ють
Козацькі тулумбаси,
Біль за державу шириться,
Росте.

Кого ще наздогонять
Смертні муки?
Ще скільки часу
До кінця війни?
І як тепер в ній
Виживуть онуки?
Моя любове,
Землю вборони!

Мій Пегас жує сирі гриби,
Теща (з голодухи) - шкло і тирсу.
Не журися, куме! Воду пий!
На сніданок дулю гамай лису.

Хтів до неба та упав на дно?
Не жалійся - сам у цьому винний.
Гетьманом у нас - паяц з кіно,
Результат - країна у руїні.

Смичуть ляльку біси за нитки,
Піднімають руку, ногу, фаллос...
Трон купив собі Абрам меткий,
Вмовкни - пізно піднімати галас.

P.S:

Сниться парадиз. Життя - у кайф,
Визирає з рота ложка срібна...
Йде майбутнє внуків з молотка -
Наймитам землиця непотрібна.

17.0.11.2019р.

Ще раз примусив день грачину зграю
для нас на біс зіграти водевіль.
Хоч ти не йди з мого життя благаю
у літо з листопаду заметіль.

Не залишай мені лише на згадку
гербарію словесний фоліант.
Укотре розпочнемо все спочатку -
рапіри заховав час-секундант.

Ми долею зурочені навічно.
Жертовний камінь злетів потрясінь
в собі несем таємно, і публічно
у майбуття прекрасну далечінь.

Вбираємо душею щастя звуки,
мелодії осінній декупаж.
Сердечних чакр пташині перегуки -
в країну мрій незвіданий вояж.

15.10.2019р

Володимир Висоцький. «Аліса»

Рятуйте, рятуйте! Ніяк не причалюсь!
Не випірну більше, якщо знов пірну!
Ще трошки поборсаюсь, ще попручаюсь,
та сили залишать - й піду я до дну!

І хто розбереться, де скоїлась хиба:
чи рибна я миша, чи мишна я риба?..
Я тихо сиділа в затишній норі,
куняла, та гризла собі сухарі.

І враз - вода навдо́кола,
мов кіт зі зла наплакав...
Я наче курка змокла,
я змерзла, як собака!

Рятуйте!.. А те, що шкідник я - це брехні,
до власних сухариків я повернусь...
Тут плавають дівчинки в одязі верхнім,
які недолюблюють мишок чомусь.

Мій страх іще більше з голодної кишки,
а тут у розмовах - тер’єри та кішки!
І чула колись: підпливе, ніби, кит -
і раптом з’ясується: боже, це кіт!..

Зубами я зацокала,
від жаху шлунок квака.
Я тут як курка змокла
і змерзла, як собака...

(2018)

Чуттєвий світ безкраїй, неосяжний.
Світ розуму надповнений хімер.

Тиран, що так боїться смерті,
Палач, що смерті той жада,-
Мій розум, що не хоче вмерти,
І звільнення бажаюча душа.

Любов, як результат війни до скону.
Злиття не поєднаних протиріч.
Все в межах тіл та Всесвіту Закону,
Добро і зло зостались потойбіч.

Де ж я, що в полум'ї війни,
Ще не народжений, та так бажаю жити?
В цім адовім вогні, я змушений горіти,
Розплавити і злити воєдино
Свідомість, душу, тіло…
Добро і зло, як чорне з білим.
З'єднати Світ, що Тут
І те, що Потойбіч.

Щоб вибухом пекельного багаття,
Я був народжений, як бог нових Світів.
2019 рік

Зголошуютесь на пізнє визнання
У партитурі вільних місць доволі...
І досить продиратись навмання
Учора ви дожерли свій
Пуд солі…

І випрямтесь… Полиште той тягар
Оте ярмо, де неуч ви у справі, - нікудишній
Ви - літера із Величі, а Велич - Божий дар
Хіба що помиляється
Всевишній?!..

Тут не до мене… у Молитовний Дім
На вході Вас попросять на пожертву…
А знаєте, люб’язний, річ у тім -
Не всі у цьому світі ходять твердю…
16.11.2019.

Алкоголіки в селищі Димері
Опинилися в іншому вимірі.
Напросилася п'янь
До інопланетян
І скінчилось пияцтво у Димері.

Землевласники під Кобеляками
Подорожніх цькували собаками.
Нагодився козак,
Постріляв тих собак
І безпечно вже під Кобеляками.

У кар'єрі поблизу Костополя'
Відкопали іржавого «Опеля»,
І старий скоростріл
З-під базальтових брил
І здивовані всі у Костополі.

Науковці у зоні Чорнобиля
Віднайшли двоголового кобеля
Та ще пару козлів
Взагалі без голів –
Неймовірні дива у Чорнобилі.

Копачі бурштину із Народичів
Залучили до справи всіх родичів
І братів і сватів,
Прокурорів-ментів –
Винахідливі люди з Народичів.

А братва прикордонного Чопу
Прорубала вікно у Європу.
Прокопали тунель
До угорських земель
І будують Європу у Чопі.

Із Дунаю у порт Ізмаїла
Припливло величезне барило,
А в барилі княжна
І три тонни вина –
Ох і круто було в Ізмаїлі.

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Він одвертав свої очі від людства
і сонце пером затуляв.
Його дратувало мирське безпутство.
Він з Богом лише розмовляв:
"Я довго слідкую за цим народом,
я, Твій чорний монах.
І бачу, як мавпяча зла порода
вже ходить на двох ногах.
І чую, як гуки зливаються в мову
і в перші матюки…
Навіщо за мавп Ти берешся знову?
Вже краще б обрав пацюки.
Тоді б ця ненависть приносила користь –
я б жер їх і жер би, і жер!
Невже в цих дебелих дебілів совість
коли-небудь з’явиться, Сер?"
А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
та кидав камінці.
І от на цей раз Він улучив у вухо
вождевій дочці.
І похорон був біля вогнища славний –
дівчину з’їли за мить.
Господь зрозумів, що народ безправний,
коли хтось над ним сидить.
Він вирішив злізти з сьомого неба
і налякати людей.
Орел попереджував: "Пане, не треба.
Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
Але Господь Бог подивився на птаха –
і той на півдня осліп,
і не побачив, як люди від страху
прийняли і їли хліб.
З тих пір вони стали за плуга братись.
А Бог – невідомо де.
Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
серед нормальних людей?
Лише орел сидів на скелі.
Полуду з очей знімав.
Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
Він жертви від людства приймав.

6 березня 1995 р., Київ.

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.

Листопадило...Листя падало
Вже останнє.Ось розтане і нестане
Його долі.Віти голі.Ніби й воля-
Ниють рани-"Рано,рано..."

Затуманило...За туманами
Павутинно.Понад тином
Сушить прядиво жовте прадиво-
Молодиця-молодиться.

Мерегтіть завіям віями
Ще зарано -"Щезни-рано ще!
Тягнуть ирії вдаль із вірою
Долетіти щоб до літа"

Приймаю
твоєї жорстокості ніж я:
з вершини блаженства –
до болю підніжжя.

Та знов –
почуттями –
угору, як вперше,
рвонеться
Любові
«сізіфове серце».

16.11.2019

Устами мед...
Але гірчить приправа
Солодких слів, нещирих і лукавих,
Обрамлених у ніжності багет.

У мушлі - море, небо - у краплині...
І все єство тяжіє до нуля.
Вже швидше обертається земля.
Летять у простір миті швидкоплинні.

Здіймає вихор відцентровий шквал.
Все далі й далі епіцентр Любові.
Та в пам"яті миттєввості казкові.
А може, й справді, ти мене кохав...

На зміну осені спішить зима
З облудою заучених уроків, –
Життя іде, а сенсу вже нема
У підрахунку справ, надій і кроків.
Адже постійно зойки і плачі,
Бездушшя слів і невідступна скрута, –
Порожня сумка висне на плечі
Смішним і непотрібним атрибутом.
Із року в рік повсюди одне й теж
Видіння і повторення розпуки, –
Уже від долі кращого не ждеш,
Аніж кінця відміряної муки.
За всі мої утрати і труди,
За все терпіння, на страждання схоже, –
Без докорів і сумнівів суди,
І більш не милуй труднощами, Боже!..
14.11.19

Я не займу твоєї цноти,
Якої вже давно нема.
Не западу на мізероту –
Вже ліпше нари чи сума.

Адью! Живи собі приємно,
Шукай і знайдеш, далебі.
Прощайте, мрії потаємні,
Заадресовані тобі.

басисто реветься найгрубша струна,
а стеля по плечах вдаряє.
підлога - моя передсмертна труна,
Геката на прогріх турає.

кислотні дощі не такі нищівні
і повінь не стільки вбиває,
як умисли мої оті продувні,
що я по струні ударяю

Прозерпіна чом мене там очіка?
яку я провину вчинила?
із мене сто літ як піяння стіка,
невже через це в домовину?

вона не спитає, співаю чому,
од чого се душу вриває.
від любощів, панно, піду у труну -
мене ся любов убиває.

Життя не має сенсу без мети –
освоїти його далекі межі.
І «дике поле можна перейти»,
якщо іти по ньому обережно.

Буває, досягають висоти,
багаті одягаючи одежі.
А от сірійці будували вежі
у недосяжні зоряні світи.

За океан, який не має краю,
але чарує і лякає нас.

Путі і долі наші – то пасьянс,
який лише Феміда обіцяє.

Коли хороша карта випадає
і є удача, то – єдиний раз.

11/19

Вибачайте, жодних передмов!
Творчість – це суцільна таємниця.
На́ ніч я завішую трюмо.
А чому? Та вам – яка різниця?
Кожну ніч завішую трюмо…

До світанку – лівою пишу,
сходить сонце – я стаю правшею.
Знов – чому? Я вам не розкажу.
Без душі – всю ніч, а вдень – з душею…
Щось сказав, а більш не розкажу…

Правда таємницею жива.
Тож, не слід багато говорити.
Бо інакше – лишаться слова,
зовсім протилежні до молитви.
Знов, як завжди, лишаться слова…

10 липня 2008 р., Київ

Як останній сірник, тягне димом закурений ранок,
так далеко, так низько гойдається вогник од свічки.
На пагіллі тремтить павутини прозорий серпанок,
і здіймається вгору привиддя ребристої дички.
І нікого ніде, хоч ступай, хоч врости, мовби камінь,
День згортається листом, висвічує блиском іржавим.
Як церквиця змахне в сіре небо сухими руками,
древню позолоть скине і стане, мов діва, над ставом,
щось зірветься в тобі і, мов птаха, заб’ється у сітях.
Зойкнеш з болю чи так. І ніхто, як на зло, не озветься.
Ув останньому цьому, тісному, пожовклому світі,
лунко яблуко впаде, тверде і півкругле, як серце.

Мій світ,- спустошені руїни,
Примари, морок, холод Небуття.
І сміх… Невинний, чистий сміх дитини,
Жага свободи, щастя безупинну,
Та смерті кожної хвилини відчуття.

2011 рік