Ти почав пити мою кров майже щоранку
І псувати мені день.
Ти вважаєш себе найображенішим у світі,
Але ти так і не втелепав, що я теж ношу в собі
Океан скорботи,
Бездонний та безкрайній.
І, що головне, безпричинний.
Ти спромагаєшся мене торкнути?
Ти перетворюєшся на монстра,
Ревучого демона
Безпідставного і підступного божевілля,
За яке я тебе кохаю ще більше.

Ти трощиш мої меблі,
А я знаходжу спокій у цій бурі.
Ти лише вирівнюєш тиск по обидві сторони моєї оболонки.
А все ж таки ти мене руйнуєш.
Я спромагаюся відтворити себе,
Τа з віком це вдається все важче і важче.
Я хочу тебе покинути,
Проте, здається, ніколи не зможу.
Ти – чорна діра скорботи,
І навіть світло, що мене так приваблює,
Ніколи не покине тебе.
І ніхто зовні його не побачить.

У душі надламані крила,
Та вона намагається
Злетіти…

***

Підрізала ти, підкосила,
Позбавила сенсу в житті,
Навіщо, чому попросила
Мене на весілля прийти?

Акорд руйнівного Вінчання
Трагічним крещендо стає,
Розколото Келих Прощання
І серце розбито моє.

Складати розірване скерцо,
Терпіти отруєну кров
І жити з розтрощеним серцем,
Де кров’ю стікає Любов!

Я мушу здолати усе це,
Щоб тебе побачити знов

І Знов!

Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка - наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк.
Вірш я вивчу на "відмінно",
Теж люблю я Україну,
Щоб усім прийшло на згадку -
Ми - шевченкові нащадки,
Нехай слово Кобзаря
Світить ясно, як зоря!

Ой були у весни
Три соколи - три сини.
Брат за братом, як годиться,
Чергувалися вони.

Кожен працю робив
Щохвилини щодоби,
Млу стискаючи тугіше,
У зелені короби'.

Зацвітали луги,
Медом пахло навкруги,
Аж допоки не постали
Конюшинові стоги.

Брат заснув у стіжку,
Другий зник у моріжку,
Третій соком із берези
Розіллявся по лужку.

Ой нема вже синів,
Лиш спогадки осяйні,
Лиш надія на прийдешні
Воскресіння дні...

Колись, ще Крим не вкрали москалі,
Я полюбляв до друга приїздити.
Ми в гори відправлялися бродити,
Чудес пізнати древньої землі.
Не дерлися на круті скелі…Ні.
На яйли піднімалися, бувало,
По стежках вже протоптаних блукали
І бачили вершини вдалині.
Якось на однім схилі кам’янім
(А справа була, як звичайно, влітку)
Побачив незнайому мені квітку.
Високий стовбур, жовтий цвіт на нім,
Що зібраний, немов, у парасолі.
- Що то за квіти? – в друга запитав.
- Та то ж альпійський кахрис. Ти не знав?
А я, хоча про квіти знав доволі,
Лише плечима знічено здвигнув.
- Уперше чую таку дивну назву.-
І тут же запитав його одразу:
- А щось цікаве про цю квітку чув?
- Цікаве? Ну, легенда є одна…
- Легенда?.. Я легенди Криму знаю.
Але такої щось не пам’ятаю.
- Не надто розповсюджена вона.
Мені дідусь її розповідав,
Коли ще бігав хлопчиком маленьким…
- То розкажи й мені її хутенько.-
А сам ряднину по землі розклав,
Щоб сісти, тим, що є, перекусити
(Хоч друг – господар, а я лише гість).
Послухати, що він переповість.
Ще й бачити перед собою квіти.
- Набіг орди тим літом вдалий був,
Чимало сіл, містечок розорили,
Ясир багатий дуже прихопили.
Тож здобич й найледа́чіший здобув.
На Перекопі розділили все,
А далі і орда вже розділилась.
Аллахові всі вдячно помолились,
Що кожен щось додому принесе.
Мурза Бекір з своїми теж дістав
У тім поході здобичі чимало.
Увесь ясир мотузкою зв’язали
Аби ніхто не втік і не відстав.
Ішли, збивали об каміння ноги,
Коли хто падав – в канчуки його.
Тут, навіть, мертвий схопиться бігом,
Долати буде з усіма дорогу.
Мурза в думках усіх вже поділив:
Кого в гребці на каторгу продати,
Хто може на подвір’ї слугувати,
А хто би і за вівцями ходив.
Од всіх окремо дівчина ішла,
На ноги їй одяг він черевики,
Щоб ніг не збила. Хустку невелику,
Щоб голови́ часо́м не напекла.
Красуня! У гарем її продасть.
Мабуть, за неї більше буде мати,
Аніж, коли і здобич всю продати.
Султанів євнух добрі гроші дасть.
Отак і їхав вслід її мурза,
У мріях рахував важкі куруші,
І тішив тим свою жорстоку душу,
Радіючи, що гарну здобич взяв.
Аж ось і гори… Рада татарва.
«Гяурів» підганяє канчуками.
Угору піднімаються стежками,
Де висохла від спеки вся трава.
Ясир ледь ноги вже переставля,
Мабуть, не звичні по горах ходити.
Униз з крутого урвища глядіти.
Але канчук їх гарно «умовля».
Аж ось зайшли в ущелину глибоку,
Що деревом кривим вся поросла.
І де ту стежку дівчина знайшла,
Що між кущами запетляла збоку?
Мурзу штовхнула, що аж він упав
І кинулася стежкою тікати.
Хотіли у аркани її взяти.
Але мурза щось хрипко закричав.
Мабуть, товар пошкодити боявся.
І кинувся за дівчиною вслід.
Вона поміж кущами, що як дріт.
Порвала плаття…Чує, що погнався,
Але біжить… Згубила і взуття,
Збивала ноги об каміння босі.
Кущі гіллям чіплялися за косу,
І груди рвало від серцебиття.
Але вона уже відчула волю.
Їй би отої скелі досягти.
Там можна подих хоч перевести́
А ні - її він не візьме́ ніколи.
Сховалася за каменем одним.
А раптом пробіжить і не побачить?
Сама в таку не вірила удачу.
Мурза спинивсь за каменем отим…
Дарма ховалась, кинулась тікати.
А він слідом… Круг каменя того.
Вона вже чує дихання його,
Вже руки тягне, щоб її хапати…
І раптом – що це?.. Дівчини нема…
Якась рослина вітром хилитає,
Така ж струнка, як бу́ла бранка тая…
«Що за мана?» - Він шаблю підніма
Аби зітнути ту красу під корінь.
Бо ж то шайтан затіяв гру із ним.
Та камінь раптом з гуркотом гучним
З-під ніг в провалля… Гори - то є гори.
І полетів мурза за ним услід.
І крик останній одізвавсь луною…
А квітка жовто зацвіла весною,
Бо ж то розлуки символ – жовтий цвіт.

нам не ходити вже у флібустьєрах
бо в грі життя отримавши ренонс
ми скніємо в своїх геліосферах
розсівшись купно біля хатніх сонць

тут затишно
круп’є рахує гроші
і програші і виграші
усе
що по життю проїхавши в розкоші
заплямувало мов бензин шосе

он райдужними плямами в калюжах
неону Шлях Чумацький виграє
а те що за узбіччями то дуже
якимось Хмаро-Магелланим є

хай іноді непевно й чорнодіро
на балясайтах наших теревень –
тримає GPS на краї виру
автівки не проспіваних пісень

проміння з виру тужне й полохливе
немов геліосфери рудимент
а в сфері все яскраво й реготливо
а в сфері навіть клоун –
президент

а зовні лиш аварій крутанина
в якій зникає світло рух і мить

для чого ж «Вояджер» немов жарина
з геліосфери в темряву летить?

Стікали краплі по листках зелених,
Спрагу вгамовували матері-землі.
Це дощ її благання вчув, напевне
Й рясний-рясний пустився по ріллі.

Повеселіли в полі всі посіви
І квітоньки водиці напились
Та й трави щиро дощику раділи,
А краплі усе падали униз.

І миттю їх земля вбирала в себе,
Волога життєдайна рятівна
В дарунок була послана їй Небом,
Щоб квітла й плодоносила вона.

2020 р.

На твоїй гаптованій сорочці
вишивала райдуга ясу.
Я ж мережу серцем пелюсточки,
в чорнобривці вкраплюю сльозу.

У твоїй домівці пахне зранку -
медом і лимоном, мій Орфей.
Із життя ти злизуєш сметанку,
я голки виймаю із грудей.

І не знаю де журбу подіти -
міражі розшиє сивина.
Коло твого дому жовтоцвіти,
біля мого - чорна бузина.

Знов світанок дудлить оковиту.
І п'яніє швидко, як на гріх.
В тебе є до кого прихилитись,
я тулюсь до берегів твоїх.

Поросли вербою і намулом -
не знайти дороги відтепер.
Скільки тих шаланд вже потонуло
у тумані голубих озер.

20.05.2020р

Мрію тихо-тихо я,
а поміж рядків
затамую дихання
і чекаю слів.

Музою і лірою
надихаюся,
а як Мона-Лізою,
то не каюся.

Лину до веселої
і щасливої,
та не знаю келії
тої милої.

Може, замурована
десь за мурами
і не очарована
ще амурами?

Не чекаю лиха я
від лукавої,
та на ладан дихаю...

йду отавою...
мрію заколихую...
Пахне кавою.

05.2020

Підпалююся на вершині піку
Камінної Трагедії Підніжжя
надхмарно, безсенсорно, сніжно
від іскор…

Останній сірничок без кисню тріснув.
Зламавсь хребет остилої надії.
Я неподільно світом володію,
що ізо мною злісно несумісний.

Радів би я, як он радіє сонце,
та в грудях вуглекислий газ не кисне.
Цей пік – мого безсмертя нонсенс,
де обеззброєний, мов на гачку повисну.

А ви дивіться в кольорові скельця –
і вірте радо, що заради зради
на п’ятачку омріяного ладу
я доживу своє спітніле серце.

3 жовтня 1990 р., Київ

Природа не виховує людину,
а, як-не-як, і радує, і вчить
як вижити у ту лиху годину,
коли прийде її остання мить.

І, як-не-як, а другу половину
ще дожинаю... а душа болить,
що ойкумену цю і я покину,
коли полину у її блакить.

Та, як-не-як, а не кусаю лікті,
бо небо чисте, і зоря ясна,
і долітає з далечі луна,
що я не одинокий, а на світі
є попереду не одне ще літо,
коли мине опалена весна.

Зранку, вдень чи в пору вечорову
Я, життям научений добру, –
Полюбляю слухати розмови
І багато сам не говорю.
Сміх на плач замінить тари-бари,
Як назавтра стихне тарарам, –
Тільки той не матиме покари,
Хто отримав Божу крихту дару
Про ціну промовленим словам.
20.05.20

Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,
Дарує всім любові свято.

І інше птаство зусібіч
Висвистує і бадьориться.
І більше радості в облич,
Безшумні кола креслить птиця.

Весняний дощик відійшов.
В землі навкруг пульсують соки.
І темряву за шовом шов
Зшиває птах в гіллі високім!

21 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Скорботні дні вже незабаром.
Не можна викреслити їх.
Жахливі спогади-примари
нагадують кривавий слід.

Слід повертає у минуле:
де вкотре, згадка, мов жива.
Років багато промайнуло.
Зелена навкруги трава.

Травневий день, як всі, буденний.
Розмова – і остання мить…
А далі зникнення таємне.
Чекання, пошуки… Болить…

Болить душа – холодний дотик
руйнує серце та думки.
Любові прагнучи й турботи,
написані, в сльозах, рядки.

18.05.2020

Чувся крок розмірений уранці,
Чоботи блищали у "героїв":
Вів Сержант-Вовчисько новобранців,
Всі вони - Кроти у сірих строях.

"Гей,"салаги", гальма умикайте,
Над галявиною небо синє,
Тож беріть лопати і копайте,
Копачі ви дуже професійні!

Тут у лісі жодної халупи,
Залюбки вам землю буде рити,
Починайте від старого дуба
І від цього дуба до обіду!

На галявині, немов у раю,
Щоб не ухопила враз халепа,
Ви копайте, я ж піду спитаю:
Чи ми там копаємо, де треба?"

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя минають мої дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.
-------------------------------------------------------
22 травня - День Єрусалима

Блукав по луках на початку літа.
Згори вже добре сонечко пекло,
Хоч знизу ще вологою тягло,
Тож ніде було сісти, посидіти.
Аж здибав дивну квітку у траві,
Листочки круглі у п’ятак завбільшки,
Зелені, а по них червоні ніжки,
Здається, наче скупані в крові.
На кожній ніжці крапелька роси.
«Так це ж і є росичка!»- здогадався.
Я з нею ще ні разу не стрічався,
Тож краще роздивитися присів.
«Ага!»- дивлюся, здобич уже є:
Комарик, мабуть, звабився росою,
Тепер-то ніжки не відклеїть свої́,
Хижачка здобич вже не віддає.
Отак повівся на красу тії
Та і пропав… І в пам’яті раптово
Сплила легенда, але, чесне слово,
Не пригадаю – де я чув її.
Було то все давно. В однім селі
Жило подружжя – жінка з чоловіком.
Уже були немолодого віку
Та діточок їм дати Бог жалів.
І по церквах ходили й по бабка́х,
Уже зовсім зневірились…Аж раптом
Бог їх усе ж нагородив дитятком,
Коли вони були уже в роках.
Та донечка для них усім була.
Отримавши на старості те щастя,
Вони не знали – де її покласти.
А вже ж вона красунею росла.
Батьки її Росичкою назвали.
Тому в селі ніхто не дивувась.
Хто як хотів, той так і називавсь,
Хоч всі ім’я ще й християнське мали.
Вона ж , як тільки трохи підросла,
Від хлопчаків одбою вже не мала.
Хоча нікого ще не виділяла,
Вже ними верховодити могла.
Було, як гляне карими очима,
То жоден хлопець встояти не міг,
Готові все покласти їй до ніг…
Проте росла недоброю дівчи́на.
Чи то батьки їй потакали так,
Чи то таку у неї душу вклали,
Але вона лише про себе дбала,
Нікого не жаліючи, однак.
«Я хочу!» - більше і не знала слів…
Якось з сусідським хлопчиком ходила,
Велику грушу на вершечку вздріла.
«Я хочу!» Той швиденько зрозумів.
Подерсь на грушу. Гілка обломилась,
Упав сердешний з деревини вниз…
А в неї ані співчуття, ні сліз,
Лише якось зневажливо скривилась.
Так і росла, дражнила парубків,
І менжувала ними, як хотіла…
То все Іваном - красенем вертіла.
Він вже і оженитися хотів.
Аж тут Петро вернувся у село.
Батьки його були з селян багатих
І сина віддали наук вивчати,
Тож кілька літ його і не було.
Петро зустрів на вулиці її
І геть забув усі науки миттю.
Хотілося лише її любити.
З тих пір нічого і не пив, не їв.
Вона ж Івана кинула бігом
Та й почала тоді з Петром стрічатись.
Іван від горя мусив в світ податись,
З тих пір в селі й не бачили його.
Росичка ж з хлопця мотузки́ плела.
Все, що веліла, він робив охоче,
Заледве з уст злетить її: «Я хочу!»
І знову справа до весілля йшла.
Вже і батьки його були не проти,
Аби лиш їхній син щасливим був…
Аж панський економ раз завернув,
Поглянути, як в полі йде робота.
Росичку серед вулиці зустрів
І, хоча був уже підстаркуватий,
Стоїть, не може слова їй сказати,
Як глянула вона з-під чорних брів.
В село щодня він їздити почав,
І завертав щораз до її хати
Аби їх подарунок передати.
Дешеве, звісно ж, він не дарував.
Батьки лише дивилися на те,
Вона ж приймала радо подарунки.
Забула вже Петрові поцілунки,
Немов для неї місце він пусте.
Лиш економ на заміж натякнув,
Вона усе покинула, здалася
І з ним в маєток панський подалася.
Народ в селі від новини загув.
Петро з того ледь з розуму не з’їхав,
Бо ж думав, що вона його коха.
Жалівсь на долю, що вона лиха.
Став пити й незабаром спився тихо.
Вона ж тим часом панною жила
В маєтку панськім. Економ старався.
І молодився, модно одягався.
Вже справа знову до весілля йшла.
Аж тут навідавсь до маєтку пан,
Який донині їздив десь по світу.
Приїхав на маєток поглядіти…
Й побачив: карі очі, то́нкий стан…
Вона також, заледве пана вздріла,
Забула економову любов.
У ній заграла її хижа кров:
До неї жертва нова прилетіла.
Як економ її благав, молив
Аби вона його не полишала.
Вона взяла від нього, що бажала,
Тож хай дарма не витрачає слів.
Із паном вона в місто подалась
Аби звикати до нового світу.
Адже тепер їй стати пані світить…
А там… Хто зна… Потроху узялась
Заводити знайомства між панами.
Усе згодитись може у житті.
До пана ж бо не мала почуттів,
Когось зустріне пізно або рано.
Як з пана все, чого змогла, взяла,
Знов стала виставляти свою вроду.
Раз на балу зустріла воєводу
І того в серце вразити змогла.
Без роздумів полишила того,
Кому своє кохання обіцяла.
Не першого ж уже вона кидала.
Чому жаліти мала би його?
Хоч воєвода має вже жону
Та хто коханку завести боронить?
Живе в маєтку. Слуги. Охорона.
А там… ще можна все перевернуть.
Дивись – вже й воєводиха вона…
А то іще і князя можна стріти.
Тут головне – момент не пропустити
І вже вона князівна…чи княжна?
Ет… не важливо. Мріялось одній…
Вона уже між королів думками…
Але не ми, а доля грає нами.
І час прийшов за все платити їй.
Пан, що його покинула вона,
Був не із тих, хто так усе прощає.
Вночі він до маєтку приїжджає,
Влізає потихеньку до вікна.
І, поки вона в снах солодких плава,
Він її хутко міцно пов’язав,
Сповиту витяг, на коня узяв,
Завіз у ліс і кинув на галяві.
Її шукали в лісі кілька днів,
Аж доки не набридло воєводі.
Чи то він не знайде такої вроди?
Тож припинити пошуки велів.
А через кілька літ у тих лісах
Стрічатись квітка незнайома стала.
Комашки коло неї пролітали
І думали, що в неї то роса.
Напитися сідали й пропадали…
Від них не залишалося й сліда.
Хтось дівчину, що зникла, пригадав,
Отож росинка квітці назву й дали.

             І
Лечу, хоча і не світає,
і не минає темнота...
Стовпи Тарасові шукаю,
бо Україна ще не та.

Не та, яку хотів узріти
він із Чернечої гори...
Не перевернуті на літо
її природні кольори.

Хоча, неначе, ще не вмерла...
Он – синє небо... врожаї...
але на сході – ніби пекло...
чума винищує її.

Торгує нею кожне рило
і забуває Заповіт.
Усюди тліюче кадило
окурює лукавий рід.

Суди купують олігархи,
а голомозе їде дахом...
отар а мекає ціну...
і доять наймити війну.
Агонізуючі монархи
готують «рашеську весну».

            ІІ
Дивлюся... і своїх не бачу –
одні кацапи... а хохли –
на заході... Які ледачі!
Такими і діди були.

Мігруючі аристократи
мотаються туди-сюди...
усе лишають окупанту,
аби подалі від орди.

Ум уповає на удачу,
аби онуки ожили,
а нашу безхребетну клячу
шматують виродки-орли.

Мутує нація корони –
нагулює імунітет.

Курують юди і гордони
осоловілий Інтернет.

Чекає неня Вашингтона,
а їй потрібен Піночет.

             ІІІ
Дивлюся, наче і світає,
але душа не відлітає...

Нема нікого. Тільки я
товчуся у хатині скраю...

В моїй землі – чужого раю
шукає братія моя.

05/20

Синочки наші... Навкруги - війна!
Вже котрий рік від неї потерпати
Їм, стомленим, тому не дивина,
Що падають безсило. Спати, спати...

Під гуркоти не грому, а гармат,
Зайшовши у землянку після бою,
Спить молодий, безвусий ще содат,
І бачить маму в снах перед собою.

Маками, маками, маками
Заквітчані вже пшениці,
П"ють чисту росу вони панками,
Багрянець горить на щоці.

Віночок вдягли ще ромашковий,
Стрічрк волошкових рядок,
Які перевеслом пов"язують
Кожен тугий колосок.

Все переплелося й змішалося:
І хлібодара труди,
Що врожаєм увінчалися
І неньки-природи плоди.

2020 р.

Немає тут нена́висті.
А гадина вкусила.
Десь при́ листі, десь нá листі
у мосі скніла сила...

Погорджена, закублена,
ображена на сонце,
опісля сну роздýплена,
зі смертю в кожнім оці...

Тут випадок – не випадок
і спокій – не спочинок.
Тут видимо-невидимо
скарлючених личинок...

Біжать стежинки вусами,
а я – скаженим лисом,
пожалений-покусаний
усім звіриним лісом...

Любив, тепер – ненавиджу.
Кохав, тепер – чманію.
З отрутою відправи жду.
Замріяно марнію...

Без мира і без ладану,
кончину вкривши мохом,
я сповиваю гадину
і повзаю потроху...

25 травня 2004 р., Київ

 
Із чистого аркушу ми почнемо із тобою
Узявшися разом ~ класичне чорнильне перо
 
За нього тримайся, немовби повстанець за зброю
Як покерну фішку, заставивши все на зеро
 
Бо що воно потім, земна чи космічна озорість
Кохання, котрого ні з ким за життя не було
 
Чи тиха нудьга між потвор алкогольних корозій
Не наша печаль, нетривалий пролог~ епілог
 
Залишимо віршам обірвані струни нічев’я
Невидимі зорі, брудний заяложений бинт
 
Поскільки нема в цьому світі нічого плачевніш
За цю неможливість ~ оттак віршувати собі
 
Як вітер сумує за чимсь, що уже не повéрне
Ще птаха мовчить, у розоренім кимсь-то гнізді
 
Та кривдою кпить надреальність, поймає оферти
& Квити травневі, унадливі, лиш би кудись
 
далебі*
 
 
 
 
 
 
 
 

Була щаслива.Та була ж щаслива.
Так довго і так коротко...була...
У вікнах злива й поза ними злива
Й розплескана жасминова імла
Тремтіла й плакала. Так плакалось душі
Минуще щастя. Проминуще й горе.
І в тому всепрощенному дощі
Тонули вікна і у вікнах - зорі.

Ішов із дядьком луками в село,
Постійно поглядаючи під ноги,
Бо ж під ногами хлюпала волога,
Хоча дощу давно вже не було.
Та дядько мов уваги не звертав,
Ішов спокійним і широким кроком.
А я ще й роздивлявся на всі боки,
Бо ж в цих краях ніколи не бував.
Ще сонце гріло, хоч на сконі літо,
Ще зеленіла луками трава
І я по ній за дядьком крокував,
Встигаючи ще дещо розглядіти.
Отож, коли серед зелених трав
Помітив жовті кущиками квіти,
Немов тюльпани степові по цвіту,
То дядькові у спину погукав:
- Що то за квіти? Звісно, то ж не ті,
Що ми їх просурениками звали?
Ті ж поодинці, наче, розцвітали?!
А дядько головою повертів:
- То – ломикамінь, якщо, може, чув.
Тепер вже рідко можна його стріти.
Він і цвіте якраз у кінці літа.
А я цікавість іще більш відчув.
- Це ломикамінь? Він ламає камінь?
Чи звідки в нього назва отака?
Пом’яв цигарку дядько у руках,
Поки я відстань скоротив між нами,
Не запалив… Я ж не палю, і він
Теж не схотів мене травити димом.
- Чував від діда…Ще були малими
Та не злізали з дідових колін,
Історію чи то легенду, хто зна…
Я в тім не розбираюся зовсім.
Як хочеш, то й тобі переповім?
- Ну, звісно ж, хочу!- я на те серйозно.
- То ж слухай… Бу́ло то усе давно,
Коли монголів йшла орда зі сходу.
Чимало полягло тоді народу,
Кров навкруги лилася, як вино.
Дізнавсь Данило Галицький тоді,
Що хан Батий до Києва зібрався.
А Київ же Данилу підкорявся,
Дмитро там воєводою сидів.
Усе, що міг у Галичі знайти,
Відправив князь до Києва у поміч.
Дві сотні кінних мчали без утоми,
Аби до міста першими ввійти.
Дорога взимку нелегка була,
Замети, заметілі, бездоріжжя.
На ту дорогу витратили тижні…
А на той час орда уже взяла
Русі столицю, вщент її спалила
Та і на захід далі потяглась.
Міста і села нищити взялась,
Які лишень би на шляху зустріла.
Десь тут загін із Галича і стрів
Тих, хто тікав попереду монголів.
Пожалілись вони на свою долю,
Розповіли, як древній град горів,
Як Десятинну нищили пороки,
Як люд метався між вогненних стін.
Лунав останній поховальний дзвін.
Косою смерть махала на всі боки.
- А чи далеко нині та орда?
- Та нам, вважай, на п’яти наступає.
Тих, що за нами, може, вже хапає,
Бо ж суне по протоптаних слідах.
Як втікачі на захід подались,
Спитався сотник: - Що робити будем?
У роздумах стояли мовчки люди…
Аж тут зненацька крики донеслись
І тупіт, мов табун великий скаче.
І мовив сотник: - Доля все за нас
Вже вирішила – тут і у цей час
Ми бій монголам маєм дати, значить!
На сонці грізно зблиснули мечі
І коні чвалом понеслися шляхом
Туди, де крики відчаю і страху,
Де помочі просили втікачі.
Мов вітер налетіли на орду,
Яка такого зовсім не чекала.
І перші вбиті із коней упали.
Дружинники ж, розтягшись на ходу,
Загін монгольський, наче в кліщі брали.
Поки ще ті до тями не прийшли,
Зігнали в купу, скільки вже змогли
І, оточивши, всіх їх порубали.
Хоч деяким вдалося утекти,
І скоро слід орду сюди чекати.
Спасенним сотник повелів втікати,
А сам узявсь дорогу стерегти.
Багато часу, навіть, не пройшло,
Коли земля від тупоту здригнулась
І лавою орда вмить розвернулась,
Ніщо її спинити не могло…
Здавалось їй. Та шлях той пролягав
Вузьким проходом поміж болотами.
Тож русичі стояли, наче брама,
Що ворог лише в лоб прорвати мав.
А ті, що намагались обійти,
В покриті снігом болота пірнули.
Хто слідом мчав і встиг, ті повернули.
Отож мети нелегко досягти.
І почалася січа на шляху.
Монголи раз по разу в бій кидались,
Загін маленький збити намагались.
Та відступали знову у страху.
Вже на дорозі виріс цілий вал
З порубаних і зранених монголів.
Це їм не те, що битись в чистім полі.
Тут весь пропав їх войовничий шал.
І хан велів машини підтягти,
Які великі камені жбурляють.
Нехай вони мангусів тих здолають
Аби монголам можна далі йти.
Як камені летіти почали,
Ті з русичів, що ще живі лишились,
Стояли і без остраху дивились,
Аж поки всі на тім шляху лягли.
Стоптавши навкруги кривавий сніг,
Орда помчала далі грабувати.
А русичі лишились тут лежати,
Під каменями, що здолали їх.
Минув десь рік, як тут пройшли монголи,
І крізь каміння квіти проросли,
Такі ж нестримні, як і ті були,
Яких орда монгольська не зборола.
Так і назвали ломикамінь їх,
За ту велику, нездоланну силу,
Проти якої смерть була безсила,
І, навіть, камінь зупинить не зміг.

Присядь, моє ладо –
Ось, збуджений твоїм подихом.
Поринемо разом
До мандрівки у дивні вербальні світи,
Де нам лагідно посміхатимуться
Де Сад, Ейнштейн і Нестор Літописець.
А сонце передвічної Поезії
Заповнить барвами
Чорну безодню самоти.
Хтось скаже,
Що стерильне те наше натхнення.
Але ми – дослідники всесвіту.
Ми відрафінуємо усе знання,
Щоб розмістити його на поличках нашої комори.
Хтозна, може дещо з того,
Що ми тут понароджували,
Врятує людство.

За мотивами «Химерного світу Танго»

Сум прикинувся волоцюгою,
Сховався в темному кутку таверни,
Поєднав наші серця
Отруйним павутинням відчаю.

Наші рясні сльози
Спадали
На чорні клавіші роялю,
Білі клавіші плакали самі по собі.
Неймовірна мелодія намагалась
Поєднати нас…

Сльози грали «у чотири руки»
(Ніби у сліз бувають руки)
Мелодію,
Яку замість мене
Мав грати хтось інший…
Цього «іншого» не було.

«Не було» не означає,
Що не буде.
Це наш останній «Регтайм на сльозах».

Ми вже більше
Ніколи не зіграємо
Один для одного…

Коли озвучено у запалі: « Ніколи…»,
Чи є надія на дорогу кращу,
Яка уміє оминати частоколи,
І не веде із легкого у важче?

Це слово конірує долею людини,
Її саму міняє кардинально.
І ми у леті подолаємо вершини,
Як мовимо його відповідально.

Якщо і дією укріплюємо слово,
Існуємо ідеєю своєю,
Життя із долею єднатися готово,
Шляхи її осяяти зорею.

Але якщо упертості уже немає,
А сумніви у вірності позицій,
Щезає пафос, у імлі душа шукає
Себе у каталозі пропозицій.

І ми бажаємо забути аргументи,
Ховаємо їх дію у пасиви,
У течії чужій ми тільки елементи,
Не віримо у власні наративи.

Буває, що незаперечне міркування
І віра в погляди, даруючи надбання,
Самі воліють істиною жити…

Але коли є компроміси існування,
Ми оминаючи колючі запитання,
Душею починаємо платити.
2020

Як забути минуле і стерти, коли
тінню ходить, мережиться перед очима,
коли ти його бачиш на лапках бджоли,
в кожнім шепоті, звуці, розтерзаній римі.

Хоч за обрій піди, пише ніч некролог,
розпанахує біль без єдиної фрази.
Чи проститься тобі, чи помилує Бог,
як у серці тримаєш на когось образу.

Розберися в собі, знищи всі бур’яни,
від жаливи хай руки печуть, а не серце.
У минулому інших й себе не вини,
струмени людям сонцем і спраглим джерельцем.

Не повія, не вкрала, не вбила... За що
так картаєш себе, душу поїдом нищиш?
Помилки ті не змити цілющим дощем,
не злетіти без крил над суєтністю вище.

Ти усе розумієш, а разом із тим,
повернутися хочеш в минуле, щоб знову
жити з чистого аркуша, райдужних рим,
розпочати із крику в колисці любові.

Повернутись туди, де торішні сніги
не лишили слідів, все одно неможливо.
За спиною минулого – прірва нудьги,
а попереду – неба свавільного злива.

Я – та сіра вовчиця, що вила вночі
на роз’ятрений місяць від горя, безсилля.
Відпускала із кліті весняних грачів,
розтирала болючих судом сухожилля.

Не втечеш від минулого, ні... не втечеш...
Від народження й «До»... за тобою – минуле:
безпорадне, святе, грішне, зболене, зле.
День, як ніч, воскресіння і смерть – промайнуло.

Невідомість попереду, очі розкрий,
вічність долі пряде гобелени із вовни.
Озирнешся в минуле, його чорторий
перетнути не зможеш – розтрощений човен.

Мозок вип’є минуле усе до краплин,
Амнезія – не вихід – провалля одчаю.
Хто ти? – Геній, маньяк, де твій батько і син?
Де коріння твого пуповина?... Не знаєш?...

Може, десь на війні чи у хащі глухій?
Світ тримає в долонях добу часоплину.
Як жахливо не знати, де батьківський дім,
хто напитись подав, а хто цілився в спину!

Все колись перемелеш на порох і дим,
скільки прожитих літ у тобі потонуло.
Краще жити з рубцями, ніж бути ніким!
Ти людина, допоки карбуєш минуле.


10.05.2020р.

Весна прийшла і ліс зазеленів.
У цяточках зелених сиві мрії.
Коронавірус чисто знахабнів –
потрощив епідемію надії.
Якби не він, раділи би життю,
бариг триклятих навесні саджали,
а так пеня* і як вердикт: тю-тю…
Стоять в чохлах переносні мангали.
Заточене «тепер» на «виживай».
Кінець епохи бідності – примара.
О, Боже милий, віру не чіпай,
бо все і зразу – це найліпша кара…

пеня* - біда

05.2020

Вишивала доля чорним і червоним,
Блакитні й рожеві мали кольори
Дні, котрі наповнювались радістю й любов"ю,
А сумні гірчили, наче той полин.

Ниточка до нитки, стібок до стібочка
Полотном життєвим пролягли вони.
І такі узори, що жоден художник
Підібрать не зможе, як і кольори.

Вишиванки долі.Знає про них кожен,
Вона ж вготувала потроху всього,
Радістю та смутком, жартами і болем
Вишила життєве наше полотно.

2020 р.

Сни мину –
й повернуся до нього.
Промайну
до чола осяйного.
І до вуст
світанковим цілунком
підіймусь
спасом над порятунком.
Горнеш ти
мою душу під себе,
мов світи,
що загарбати треба.
Зупини
темні очі і руки.
І збагни,
звідки наші розлуки…

7 грудня 2010 р., Київ

Оженився Чорт Сарат,
а через хвилинку
Зрозумів,
що взяв за себе
Гірше чорта жінку.

Він до кума поскакав
темними стежками,
"Гей, кумпане, а давай
махнемось жінками!" --

Ти, Сарате, звар'ював?
Жартівник рогатий!
Ти же знаєш, куме, я
Зовсім не жонатий!

Друг, кумпане, виручай:
Моя жінка гарна,
Тож дружиночку мою
Забирай задарма!"



2020 рік

В недобрий одружився час –
скажу без лихослів’я,
і у полоні тім не раз
повіситись хотів я…

Сімейних уникав боїв,
не допускав халепи
і Бог почув мольби мої –
узяв її до себе!

Не сорок днів, а сорок літ,
удвох проживши разом,
пішла кохана в інший світ
без жодної образи…

Пролив гірких немало сліз
од радості тієї.
Боюсь, не взяв до пекла біс
небіжчиці моєї…

Вона, гадаю, у раю,
бо у відлунні грому –
я грізний гуркіт узнаю,
такий мені відомий!

Збагнути потойбіччя суть
невипадково хочу –
не перетнути б її путь,
не трапитись на очі!

У купця Миколи була дочка гарна,
Але сподівався він на неї марно.
Думав, як надума на рушник ставати ,
Він для неї знайде жениха з багатих.
Вже й придане гарне зготував для неї,
Для тієї дочки любої своєї.
Вже і придивлявся до сімей купецьких,
Де знайдеться гарний жених молодецький.
Думав: от як скоро поберуться діти,
Буде він онуків в старості глядіти…
Але його мрії обірвались рано:
Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
Отого Івана, що й двору не має,
Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
Він кутка ж не має у цілому світі.
А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
«Рай, говорять, тату і в курені із милим».
Розізлився батько, став доньку лякати:
«Від мене й копійки ти не будеш мати!»
Спробуєш пожити, як живе голота,
Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
Будеш ще просити, будеш ще благати,
Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
А вона уперлась – батькова дитина:
«Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
«Хочеш бути бідна і ходити гола?
А як всі на мене дивитися будуть?
Стануть полоскати моє ім’я люди!
Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
І знайду для тебе жениха з багатих.
Посиди, подумай, може, зрозумієш!
Проти мого слова піти не посмієш!»
Зачинив у хаті, сльози її душать,
Все одно затялась не продати душу.
Коли чує: батько матері говорить,
Що піде до відьми, хай поможе в горі.
Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
Щоб його донькою він не смів крутити.
Як вона почула, страшно її стало
За парубка того, якого кохала.
Як би їй до нього побігти, сказати,
Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
А уже надвечір, сонечко сідає.
Десь уже й миленький її виглядає.
Стоїть над рікою попід осокори,
Про біду не знає, яка прийде скоро.
Витягла віконце, вилізла із хати,
Як би так скоріше до річки дістати.
Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
Туди, де миленький її вже чекає.
Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
А річка далеко, не встигає - бачить.
Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
З берега крутого стрімко в воду скочив.
Як вона добігла, на березі стала,
Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
Але добре хлопця й стара відьма бачить.
Щось прошепотіла, потім прокричала.
Блискавка зненацька із небес упала.
І застиг на місці хлопець, зупинився.
І на дуб високий вмить перетворився.
Та були такими сильними ті чари,
Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
І перетворилась в горобину миттю.
І стоять із того часу над рікою
Тягнуть руки-віття один до другої.
Дивиться на нього, вітами хитає.
«Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
Навесні вдягає плаття біле нове,
Наче до весілля готується знову.
Восени ж червоні сльози проливає,
Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
«Ніяк горобині дуба не дістатись,
Видно, сиротині вік одній хитатись».

Пандемія, криза, карантин –
цей коктейль ковід наколотив.
І нехай вакцини ще не виникли,
двірники прогнали холоди
піками та віниками
півників.

Не побіг у даль на жаль ковід,
та помітно затремтів,
бо світ
від сумної хворої весни
в літечко чудове довге вирушив
з ірисами-стягами: вони –
смутку супротивники
і вірусу.

05.2020

Я вірую, що є у мене ти
і знаю, що і я ще є у тебе,
що ми не боїмося висоти,
коли пливе земля на сьоме небо,
що я буваю іноді смішним,
і не умію гратися словами,
і червонію, і п’янію в дим,
торкаючись з тобою рукавами.

Та ніколи журитися мені,
що я тебе ніколи не ревную
і не горю в пекельному вогні,
що не тебе я уві сні цілую,
що наші імена о цій порі
ніхто ніде не поминає всує
і, що у небі, і на вівтарі
не прозвучить над нами, – алілуя!

Я дякую живій твоїй душі,
яка не знає, що була моєю,
за спокій мій, за наші міражі
під нашою вечірньою зорею.
І за мою під місяцем печаль,
за сонечко твоє над головою,
за те, що ми не вінчані, на жаль,
і я, на жаль, не буду із тобою…
……………………………....................
бо ти не мною хворієш, на жаль,
а я, на жаль, не хворію тобою.

2012-2020

Світла ліхтарного дороговказ
Тінню відтінить затінення вулиць.
Наші Боги позабули про нас.
З ними і ми непомітно забулись
Привидами лабіринтів нічних,
Де закружлялися вальси безсонні
Споминами нас минулих... Отих,
У дисонансі... Колись унісон... Ні!..
Ти є та я... І губами щоки,
Люба, торкайся тендітноволого...
Ми як розсипались пилом віків,
До двоєднання забувши дорогу,
Мічену мапу нейронами зрад,
Нібито кроплену краплями крові
Саду шипів випадкових троянд...
...ніч розгорнула над нами шатро і
Ти прошепочеш слова дорогі -
« Я повернулась! Минуле минуло!
Підемо... хочеш?» ...і наші Боги
Знову забудуть, що нас позабули.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120051905852

***
Оцінюй не прозоре, а ясне
як не уміють павичі і сови
та Сидорові кози Казанови,
сонця, мєсіри... пам'ятай одне,
що голосне – за обріями мови.

***
Не оминай ні хащі, ні кущі,
коли зелена борода, буває,
навіює салати і борщі...
як є у пущі мощі і дощі,
то і зело поезії буяє.

***
Нагадуй, що аматор – не поет,
але нікому не пиши догани,
інакше головний авторитет
запише на віки у графомани.

***
Себе обтесуй. Уникай майстрів
і їхнього урізаного слова,
яке сія усім споконвіків
і прикраша поези школярів...
Архаїка – поезії основа,
що сяяла іще за кобзарів.

***
Умієш – не умієш, повсякчас
ти на суді лиш у одного Бога.
Тулися непомітно серед мас
і... лайкайте собі одне одного.

***
Не поспішай усюди і бігом,
хоча і сексу не було ніколи.
І пам'ятай, відверте – то Содом,
а от сучасне має бути голе.

***
Не публікуй багато. Головне
оберігай. Навіщо ті анонси,
коли і потороча омине
твоє ім’я кусючого барбоса?

***
Є правило, хоча й не золоте,
але воно на паузі тримає,
коли важливо не робити те,
у чому необхідності немає.

***
Змагайся, та вперед не вилізай,
бо юрмище зоїлів за тобою.
Якщо тебе учують, так і знай,
ні спокою не буде, ні покою,

***
Рівняємось усі – епатюки
і те, що фею поминає всує...
Із точністю, буває, навпаки
Редакція оцінює, таки,
хоч – у тилу, але дисциплінує.

***
Ніхто тебе ніде не обійде,
якщо, бодай, помітили піїти.
Та не питай уїдливо еліту, –
вовки то цілі, але вівці – де?

05/20

Сьогодні на світі – світ.
А на папері – діло.
Ким був би сьогодні Свіфт –
вождем чи дебілом?
Щоб ще не пройшло сто літ,
ось відповідь на питання:
якщо ти вождистий Свіфт –
то в тебе дебільна манія.
Виповзли б очі з орбіт
твоєму Гуліверу,
якби він пірнув у світ
списаного паперу.

28 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

Вишивала доля чорним і червоним,
Блакитні й рожеві мали кольори
Дні, котрі наповнювались радістю й любов"ю,
А сумні гірчили, наче той полин.

Ниточка до нитки, стібок до стібочка
Полотном життєвим пролягли вони.
І такі узори, що жоден художник
Підібрать не зможе, як і кольори.

Вишиванки долі.Знає про них кожен,
Вона ж вготувала потроху всього,
Радістю та смутком, жартами і болем
Вишила життєве наше полотно.

2020 р.

Захлинулась дощами земля
І занурилась нишком у воду, –
Якби мав, то спустив корабля
На небачене плесо городу.
Плещуть хвилі брудні об хребти
Уцілілих кущів бараболі, –
Можна зараз між ними плисти
На якійсь плоскодонній гондолі.
Топлять води врожайну ріллю,
Коли ллються дощі безупинно, –
Ось тому я, селюк, не люблю,
Біля хати водойми глибинні.
17.05.20

Коли немає що втрачати,
Якщо вже згублено усе, -
Непогамовний біль утрати,
Неначе п'явка, душу ссе.
І ти, піддатливий, як гумка
Без первозданності ознак, -
Позбутися не можеш думки:
Ну, як же так? Ну, як же так?..
16.05.20

Одинокий старий берест стоїть над рікою.
Пролітають мимо нього стомлені літа.
Він, бува, про щось тихенько вітру запита.
Та й стоїть собі в задумі, повному спокої.
Вже прожив на світі берест кілька сотень літ,
Вже кілець собі наміряв, не всякому да́но.
Та, все рівно, відчуває – помирати рано,
Бо ж іще не бачив світу й досі він, як слід.
Стоїть один над рікою поміж болотами,
Лише зда́леку і бачить сестер і братів.
Як же він погомоніти з ними би хотів.
Та сюди далекий шелест їх не долітає.
Занесла примхлива доля вітром його сім’я,
Зачепився за сухеньке місце в болотах.
І стоїть та лише вітру, може щось спита,
Через нього – непосиду поговорить з ними.
Що він бачив за життя? Та, вважай, нічого.
Всі торовані шляхи не повз нього йдуть.
Правда, поряд понад річку люди теж живуть
Та навідуються зрідка в болота́ до нього.
Воно й краще, бо ж братів всіх його під боком
Порубали, що й пеньків нині вже нема.
А його на цьому світі доля, бач, трима,
Мабуть, справді, смерть його ще десь гуляє поки.
Та і він ще о-го-го як, чого ж помирати.
Бува, вітер чимось злий часом налетить.
Він, як дід старий, покрекче, гіллям поскрипить
Та і буде собі далі в задумі стояти.
Так минуло, може, триста, може й більше літ,
Як уперше він на світі отут появився,
Все, що можна, вже почув, на все надивився,
Почали вже й усихати деякі із віт.
Промина його життя, скоро звалить вітер.
Що, окрім пенька лишить? Що такого встиг?
Навіть, діточок навкруг розсадить не зміг.
Залишився сам-один на цілому світі.
Але якось в один день все нараз змінилось.
Заскрипіло, загуло все, знявся гамір й крик.
Він ніколи ще не бачив стільки чоловік,
Скільки їх на тому полі звідкілясь з’явилось.
Зі своєї висоти все він гарно бачив,
Як копалися вони, щось гребли, тягли.
А надвечір так багато багать розвели,
Як збиралися спалити усі ліси, наче.
А на другий день прийшло ще так само люду,
Стали ці навпроти тих, ближче до боліт.
Тож для береста відкрився зовсім інший світ.
Шепотів залітний вітер: «Скоро битись будуть».
По обіді й почалося… Ревіло, гриміло,
Димом все заволокло там, пилюга знялась.
Видно, добра колотнеча поміж них взялась.
Тільки от, заради чого – то не зрозуміло.
У тім поросі й диму, гуркоті і криках,
Потонули звуки всі, до яких він звик.
Навіть, вітер та і той десь зненацька зник,
В очеретах заховався, що навкруг без ліку.
Раптом з гамору того вирвались юрбою,
Повз болота пронеслись, зникли в далині.
Ще й якісь такі незвичні, в одязі чуднім.
Тільки куряву лишили слідом за собою.
Гуркіт, мовби, став сильніш, наближався, наче.
Вже й до нього, мов джмелі стали долітать.
Стали з нього то кору́, то листя збивать,
А то й гілля відчикрижить, що аж він заплаче.
Лиш надвечір стихло все. Ті, що ближче стали,
Вже й до нього відійшли, щось всю ніч товклись.
А на ранок круг болота пагорби звелись,
Які оті людські юрми трохи роз’єднали.
Сонце встало й понеслись знов смертельні вітри,
Люди бились, кров лилась, грім не затихав,
Мов якиїсь звір страшний хижо землю рвав,
Знов калічив його тіло, ламаючи віти.
Дні минали та ніщо з ними не мінялось.
Колотнеча день у день, їй кінця нема.
Його, правда, з тих, що поряд, ніхто не займав,
Хіба гілля підбирали, що на землю впало.
Але якось уночі поряд кроки чує.
Із сокирою один став, перехрестивсь,
Та на стовбур його кріпкий мовчки подививсь
І звернувся: «Друже берест, у тебе прошу я
Не тримати на нас зла, що прийшли зрубати.
Бо без тебе нам ніяк звідси не піти.
А для того нам болото треба загатить,
Ми і так усе, що маєм, мусимо кидати.
Як не вийдем, то тоді всі ми отут поляжем
І не буде кому край наш рідний захистить.
Ми готові свою землю кровію скропить,
Аби тільки не здолала її сила вража.
Та без помочі твоєї нам того не вдасться.
Дай можливість нам болото на той бік пройти,
Дозволь міцним твоїм тілом гаті загатить,
Щоб на ворога зненацька, наче коршун впасти.
І старий могутній берест, наче зрозумів,
Його листя і без вітру щось зашурхотіло,
Наче висловити згоду тим словам хотіло.
Він востаннє свої віття гордо вгору звів.
Як сокири рвали тіло, він не скрипнув, навіть,
Лиш зітхнув і з глухим тріском похилився й впав,
Своїм тілом крізь болото людям шлях проклав.
І своє життя додавши у народну справу.
Скільки він порятував, то ніхто не знає,
Та врятовані змогли стати знов на бій,
Від сил вражих врятували край нещасний свій.
Тож давайте , як героя, береста згадаєм.
Як і сотні тисяч тих , безіменних, кажуть,
Що загинули в борні за свій рідний край.
Україно, хай що буде - їх не забувай,
Тоді точно «наша слава не вмре, не поляже».

Батько мій - геніальний митець:
Він володар і душ, і сердець.
Ну а мати звичайна богиня
В своїй справі вона господиня.

Мій дідусь надзвичайна людина
Він радіє зі мной як дитина.
Моя бабця мій янгол-хранитель,
І смачненьким вона спокуситель.

Я ж у світі володар і цар
Пан-барон, що вигадує гав,
Тільки буде і з мене людина,
Бо у мене чудова родина!

Cильний вітер – чутно скрежет!
Гойдалка на всі боки!
Лиш дзвінкий пташиний щебет
перевагу взяв таки!

Невгамовний вітрюгане,
на гальмо свій апетит!
Та розлюченому пану
не шкода своїх «копит»!

Вітряна, тривала влада…
Може статись буревій.
Треба скликати нараду,
щоб навести лад мерщій!

Не здавайтесь на поталу
неспроможним діячам,
котрі розуму не мають,
вірять зовнішнім речам.

Хибний шлях веде в безодню.
Там злиденності страхи.
Тож згуртуємось сьогодні,
щоб вагань не було жодних.
Відійдуть часи лихі:
в рідний дім летять птахи…

14.05.2020

Ніколи ти моя і нічия не будеш.
От що манило так крізь літ печальних лет,
Крізь прірву марних днів, тягар яких не збудеш,
І ось чому я твій – прихильник і поет!

Тут є страшна печать знедоленості жінки.
За чарами – її збагнуть не стане сил,
Там дикий сплав світів, де Всесвіту частинка
Ридає і творить гармонію світил.

Ось захват мій і страх у тій вечірній залі.
Ось, бідна ти, чому в душі за тебе щем!
І очі ось чиї так дивно проводжали,
Не знаючи мене, не люблячи іще!

Сама собі закон – летиш, летиш ти мимо,
Десь до чужих сузірь, не знаючи орбіт,
А світ оцей тобі – лиш бура хмарка диму,
Де щось пече, болить, співає і горить!

І у заграві цій – твоя шалена жвавість…
Все – музика: ні зрад, ні щастя, ні імен…
В мелодії одній звучать і сум, і радість,
Та я люблю тебе: я сам такий, Кармен.

30.04.2020

Тінь

Ширяє тінь між хмарочосів,
Між вікон жовтих і антен -
Літає Карлсон на моторі,
В який умонтував глушник.

***

Їжак

Їжак ретельно поголився,
Смаколик він для хижаків,
Та був Їжак ще той проноза:
Тримав у лапці револьвер!

***
Барильця

Барильця повні валер'янки
Котисько у льоху сховав,
Він трунку не вживав ні краплі,
На продаж все, все для "людей"!

***
Браконьєр

Цигарку палить Зайченятко,
Підкрався ззаду браконьєр,
Але негіднику Зайчисько
У хиже око впер "бичок"!

Легенько і тихо ступаю
По росяних тих споришах,
Що килимом рясно вкривають
Подвір"я.Радіє душа,

Що знову покликати можна
Спогади, наче птахи,
Сідають вони на порожні
Обійстя й старенькі дахи

Хатинок, де ми проживали
І гойдалки - досі скриплять,
Дитинство вони колихали
Отак з пів століття назад.

А ще поспіша пригостити
Смачними плодами мене
Груша, котра ще родити
З роками не перестає.

2020 р.

Постукайте тихо у двері мої.
Не будьте такі навіжені.
Тут риби поезії мліють на дні
і бавляться барви блаженні.

Тут пнеться в окутанні ніч молода,
от-от – і ранко́ві пологи.
Я знаю, як стукає справжня біда
у замкнені скроні тривоги.

Я знаю, що сталось уже напере́д.
Я чую ваш дух занепалий.
Від грішного анґела новий секрет
сховали ви в ніжні овали.

Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
поставши в оцій мікросфері,
де знищу дотла́ невдоволену хіть…
Постукайте тихо у двері.

23 жовтня 1995 р., Київ

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)