Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!

Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.

В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!

25 березня 2003 р., Київ

Гони жалі і думи невеселі,
бо є надії іскорка мала,
що ми у цьому світі новосели,
аби удача іншою була.

Сузір’я Оріону і Плеяди
сигналізують, що і я один
і ти одна, але моя монада
у хаосі росинок і пилин.

І я тебе моєю ще побачу,
і ти мене... але не уві сні...
Піймаємо за гриву ту удачу,
яка ночами снилася мені.

Такої миті і душа радіє,
і у фантазії немає меж,
і явною стає таємна мрія...

Утрачене уже не доженеш,
та не згасає полум’я надії
і ти у ньому иншою ідеш.

08/19

Г. С...
Моя утіхо, грішна і свята,
Моя відрадо, нинішня і славна, -
Не думай соромливо про літа,
Не згадуй безупинно нещодавнє.
Не віддаляйсь од мене ні на крок,
Відчувши раптом непоборну втому
Сплітатися тілами у клубок,
Без відпочинку довгого по тому.
Цілуй іще щасливого мене
І лоскочи волоссям пружні груди, -
Нехай оце кохання неземне
Обом останнім і довічним буде!
06.08.19

Відчуєш серед літа сніг зими -
Одягнеться у плач весела пісня
І стане сонцедень кутком пітьми –
То глек життя твого від чогось тріснув.

Хоч тріщину заклеїш і рубці,
Залишаться невидимі для ока,
Та біль вже пустить в серці корінці,
Що проростуть у спомини жорстокі.

Хтось грається словами.
Хтось - людьми.
У хованки з собою
хтось -
до скону...

А на яку погодилися ми?
Чия це гра?
І за яким законом?

В ілюзіях -
дісталися стіни.
В клубок згорнувшись,
тулимось до Бога...

Велика гра
і чорно-білі сни!
Невже весни
не буде ні для кого?..

Відкиньмо наші сумніви,
тривоги -
рясні сади уже цвітуть
за рогом...

Ще імпонує нам – рука в руці
іти за недосяжною тією
високою вечірньою зорею,
яка не заведе на манівці.

І я, і ти ще тішимося нею –
поезією раю у кінці
дороги, де наяди у ріці
заманюють на ямби і хореї...

І поки ще п’яніє голова,
на пам’ять, що була у мене мила,
дарую римі мелодійні крила.

І хай ця пісня буде не нова,
але не заблукають ті слова,
якими ти поета полонила.

08/19

Від судьби не втечеш, борг до неба розставить акценти,
За несплату пеня невмолимо росте і росте.
За утрачений час і за байдуж набігли проценти,
Хоч не хоч, а плати. Перший внесок - майбутнє дітей.

Другий внесок - земля. Бачиш чергу торгового люду?
Грошовитий кагал на добро має виключний нюх.
Будеш Мойші за пса. Подарує тобі халабуду,
Щоб добро сторожив, оселедцем лякаючи мух.

Третій внесок - душа. Віддаси за срібляник на пиво,
Щоб забув про свій рід, ратні подвиги сивих дідів.
Упадуть небеса, під ногами розверзнеться прірва:
О, мої земляки! Озирніться! Бо ви у біді!

Те, що сталось в раю - це моя персональна провина,
Суд страшний вже настав, серце рвуть двохголові орли.
А за пусткою тьма, ще учора була Україна..
Гасне слово моє під склепінням ядучої мли.

14.08.2019 р.

За мотивами реальних подій

Уламки розбитого скла...
Аварія зло спричинила.
Напевне, це доля вела:
Надати терпіння та сили!

Бурхливі життя сторінки
у темпі прискорено мчались.
ЇЇ відчайдушні думки
до краю безодні торкались.

Трагічного подиху мить
у колі тримала земному.
Очей ЙОГО світла блакить
зарадити мала сумному.

ВОНА зрозуміла тоді:
Зруйнують разОм перешкоди!
Удвох дадуть відсіч біді,
Досягнуть жадАної згоди,
Щоб вище піднятись на сходи!

Живим усміхається світ!
Колись змінить напрямок вітер.
Вчорашній розтопиться лід.
Воскреслому треба радіти:
Завдячити Богу і жити!

14.08.2019
Свидетельство о публикации №119081405382

В людини доля, мов шосе,
та у житті можливо все!
Завидники були і є завжди,
але мене Персей
над хмарами несе,
усе здолаю – лиш зажди!

Колумба осміяли з Едісоном,
на Вілберів гострили язики,
глумилися з Марконі в тім же тоні…
Сміх – ніби зброя
у тих ковбоїв!
Ще не втямки?
– Все дарма, то пітьма –
чую знов.
Та верх взяла любов!
– Їм щастя не знать, –
всі уперто шепотять…
Імпонує люду бавитися з брудом,
вабить сердегу екстрим,
та – «Ха-ха-ха», –
в вічі сміюся їм!

Давно сміялися з Рокфелер-центру,
тепер же – то вершина їхніх мрій!
На Герші з Вітні ставили акценти…
– Фордівська «Ліззі» –
з жерсті валіза,
Фултон – відстій!
Все дарма, зачекай, –
знов і знов…
Ти ж приніс мені любов
і поміг оберіг,
на загал – пісний пиріг!
Нам на утіху люди зі сміху –
щастя вернули у дім.
За «Ха-ха-ха» – в вічі сміюся їм!
Хі-хі-хі! – я кепкую із них!
Ха-ха-ха! – мій все ж останній сміх!

Скільки примх у коханих завжди!
У нелюбої примх не буває.
Я радію, що шепіт води
Також сном крижаним засинає.

І я стану – Христос, поможи! –
На цей пОкрив, крихкий і прозорий,
Ти листи мої всі бережи –
Нас нащадки розсудять нескоро.

Щоб вирАзніше і яскравІш,
Ти їм бачився, мудрий і смілий,
В біографії славній твоїй
Хіба можна лишати пробіли?

Надто вабить питво це земне,
Надто щільні любовнії сіті.
Може справді колись і мене
По підручниках вчитимуть діти.

І, смакуючи повість сумну,
Приймуть з посмішкою лукавою.
Ти, кохання не дав таїну,
Обдаруй хоч гіркою славою.

2019

Сонця промінь золотавий
Пропікає сито хмар -
І спалахує яскраво
На стемнілій шибі жар.
Так знадвору палахкоче,
Так на протягах зроста,
Що нестерпно сліпить очі
Та обпалює вуста.
І незрячий, і гарячий,
Відхилившись трохи вбік,
усміхаюся і плачу
Крізь тремтливий рух повік...
04.08.19

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невира́зній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як сонця щем, що ссе полісся край,
той горизонт, де в золоті всі кози
для юних нас, хто спив чарі́вний чай.

Там ніч пройшла, світанок спав з калини,
і голуба незаймана любов
звільнила цно́ту, вискочила – й лине
під мій неперевершений покров.

За мною, люба! – В перший день рожевий!
Щоб гай гудів! – А сич рубав дерева!

19 червня 1995 р., Київ

Чи здорові ми? Певно, що хворі,
Це - реальність сумна, не чутки.
Задовбала політика в корінь,
Рабиновичи, медведчуки.

ЗЕ команда, ляшки, укрофіли,
Євроскептики - теж не моє.
ПродаЄмо за те, що купили,
А купуєм, за що продаєм.

Глупоту лікувати безглуздо,
Дуболобість - харизма хахла.
Їж, мій брате, з горохом капусту,
На ковбаси зарплата мала.

А чи був я вдоволений? Хто зна...
Цілий вік не вилажу з боргів.
Так про що я? Ага,- про серйозне!
К бісу мислі! Насняться жахи.

Із розгону впірнув у веселе,
Удихаю поезії чад.
Увімкнув телевізор...ой леле!
На кістках вояків - гей-парад!

За театром - рядами - повії
(їх в село би, розкидувать гній).
П'є горілку скацаплений Київ,
А у Кончі - господар новий.

Нас тепер розграбують по плану,
Човник долі залишать без щогл.
Я і згоден співати осанну
Королю. Тільки, сестри,- за що?

Всьо - страхіття дивитися годі
Та штаньми протирати диван.
Йду полоти бур'ян на городі,
Хай спочине від дум голова.

13.08.2019р.

***андеграунд. під смаки не адаптовано***

Нездаре кіно
Стікає з екрану помпезно щодня...
Не все нам одно,
Хто сало краде, чи то пес, чи щеня?
Мерзенні попи
І їхні на мові чужинській псалми,
Що ллються на пи-
ки псів, що колись називались людьми.
Та можна до ско-
ну сірості днів теревені товкти
у ступі з тефло-
ну... Що «загрузив», вибачай уже ти...)
...трояндова ніч
У пахощах солодкогострих шипів,
Ти наша одвіч-
но... І най у злобі б кипів і шипів
Від заздрощів той,
Хто здатність утратив кохать у часи
ООСоАТО...
Жадана, співають нічні голоси...
Із терня троянд
Віршів піснопіння від ельфів нічних!
Хорей а чи ямб,
Це мною для тебе замовлено їх...
Відкрито вікно
У цей колючково- трояндовий сад!
Нездаре кіно-
Вертай-но його, неодмінно, узад)))
І спрагло іди
У темряву патоковинних садів,
Єдина люди-
на, ради якої я їх насадив!..)






© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119081305765

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Дзиґар цокотить, виробляючи час.
Йому розмовляти геть часу немає:
конвеєр хвилин шурхотить і зникає
в довгій перспективі міжзоряних трас,

які в рушіях нам стають у нагоді,
бо простір, по суті, – палаючий газ…
І в часу машинах це паливо нас
несе колообігом часу в природі.

Вже інші планети на виході й вході,
та всесвіт проноситься повз, далебі,
інопланетяни зникають в пригоді,
в якій ми усі – просто речі в собі.

Водій натискає на долі педаль
і речі виходять із себе у даль.

2019

Схилилась жінка над трояндовим кущем,
усмішка зігріває кожну квітку.
Блаженство в серці, ніжності підступний щем
барвистою сльозою щастя влітку.

Сполола бур'яни, водою полила,
замислилась над вічністю природи.
Хустиною змахнула бджілки два крила,
як піт з чола, й невтомно стеблам годить.

Півоніям, лілеям - білим лебедям,
пастельним айстрам, ірисам лимонним.
Клематису, браткам, барвінковим стежкам,
петуніям і наперстянкам сонним.

А у бузковому тумані небеса,
лататтям сонце впало на подвір'я.
Широколистої гортензії яса
милує очі. Дзвоники чарзілля,

волошки, маргаритки, маки у душі 
живим зростають ситечком віднині.
Під тином м'ята, незабудки, спориші
і цвіт калини - символ України.

Махрові мальви, флокси, голубі в'юнки
плетуть віночки райдужні довкола.
Курчатком туляться  до ніжної руки
любисток і пахуча матіола.

Прозорі грона винограду - водоспад,
лозою  всі альтанки оповиті.
Заквітчаний будинок вікнами у сад
вдихає аромат чудових квітів.

І жінка - ружа - берегинею землі,
у мозолях її - велика сила.
Любов'ю світу на неораній ріллі.
красу, неначе зорі запалила.
2019р

Від мене пахне грибом, дубом,
Від жінки - шерстю (срамота!).
Бо я працюю лісорубом,
Вона ж - чукикає кота.

Варганю їй борщі та каші,
Щодня вмикаю пилосмок.
Вона ж лягає під піддашок
І з Камасутри вчить урок.

До денця висмоктала мавка,
Сусіди кажуть: "Вуйко - лох".
У кума жінка з виду - жабка,
Але кайлує за сімох.

На шию "Геп!" жона гламурна,
Язик від "щастя" прикусив.
Кричить: - Красіва я і вумна!
Чому ж об'ївся я краси?

13.08.2019 р.

***
Ой-вей, – заверещали павіани, –
якомусь члєну Оскара дають!
А ми такі – папуги і погани,
і досі ще не маємо догани,
що гонимо пургу і люту муть.

***
В позі йоги думайте, гадайте,
гуру і гурмани канапе,
що базіка(є) гієна сайту,
сіре тиражуючи й тупе.

***
Дорогий аміґо пише дорогому,
що його поези – б’яка і фігня.
Що не опус дохлий, то собі самому
дулею під носом мало не щодня.

***
Не дорости зоїлу до ашуга
і недосяжна кіберу краса...
Яка то у поезії наруга –
сміятися, що є жура і туга
і ряднами заткати небеса.

***
Що є, то є, і мало що буває,
аби його раніше не було
у цій іще живій оазі раю.
На біле чорне ляпає в сараї
чи то перо, чи у гузні стило.

***
– Я вірую лише у Бога,
і чую, бачу і пишу,
що уповаючи на Нього,
я не кажу, що брата свого
за душу іншу задушу.

08/19

Із Андрія Бєлого

Дворогий місяць.
Блищить полинь.
Дорогу місить
нежвавий кінь.

Як завжди, сила
нічних сичів
у ніч злетіла -
не на спочив.

Темніють жерді
сухих грабин;
німіють тверді...
Стою - один.

Тут щезник зліший
блука в лісах,
тут вершник й піший -
зникає в снах.

Гризуть тривоги,
гуде чоло:
нема дороги,
і не було.

Руді болота,
примар вогні,
гнилля мерзота,
трухляві пні.

(2019)юююююююю

Ось і серпень осінь доганяє
по заборонованій ріллі.
На узліссі молодого гаю
ирію чекають журавлі.

Так і ми торуємо дорогу
і не боїмося уночі
кликати у сни одне одного,
поки у запасі є ключі.

Не питаю, – бути чи не бути...
яблуко не заборонний плід.
Але як душі не сполохнути,
що уже готова у політ?

Поки ще долаємо утому,
думкою вертаємо додому
із юдолі хаосу й жури,
щоб не чути над собою грому
і радіти ще одне одному
пізньої урочої пори.

08/19

Сатирична довбня - це святе!
Хочеш - по твоїх катренах гахну?
І прилюдно, а не тет-а-тет:
Нумо, віршеня клади на плаху!

Час вночі злодійський підгадав,
Гепнув так, аж затріщали кисті.
Від кохання - плямка! От біда!
Від любові - також мокре місце!

Гепнув ще. Питаю: - Це чиє?
Від Елеонори чи від Ельзи?
Слізоньок набігли ручаї,
Виють над творіннями метреси.

Віз нетлінок! Мрійних дум - гора!
Баркароли й куртуазні оди
Скачуть, наче блохи з-під пера,
Ледь здолав сьогодні ці когорти.

Позіхнув...і знову бачу вірш,
Не лишають писунці без праці.
Генії! Ховайтеся хутчіш!
Бо сатирик - слон в посудній лавці.

12.08.2019р.

Минуле наповнює пил
Канав придорожніх... -Порадуй
Тілесне утіленням!..))) Тіль-
ки зрада породжує зраду,
І хочеться далі іти
Любові новими стажками
Крізь хоррору мертві світи,
Що створені... Нами?.. Не нами?..
Кохання скінчилося? За-
бувай, ідучи до нового,
Нехай за минулим сльоза
Від пилу очищує ноги.
У ранах їх, босі, утри
Листами, що серце писало
до тої, чи тих, хто отри-
мать більше їх сенсу не мали.
До тої... Чи тих... І кохан-
ня часом не перше... До згину
Не дОйде... Аби не остан-
НЮ намалювати картину
Сюжету оголення тіл
На схрещених ряднах дороги...
...а, власне, чого ти хотів
Від сенсу життя головного?..)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119081200578

Сам писать не вмію, але інших вчую я,
На яку тематику тра писати щоб.
Хтось під носа суне огірка, мов уя,
Вже мене назвали гуру-довбооб.

Висохли вже мізки, їх сушу щоденно,
Бо мені здається – світові кінець!
Й про любов писати ні, не злободенно.
На майдани треба кликать люд на герць.

Умокнув сміливо у лайно перо я,
І давай страхіття новії творить.
Мо` дадуть Шевченка прем`ю чи Героя,
Всім піїтам треба теж вступити в гидь.

Бо напала знову клятая писунка,
Принциповий, хлопці, я поет-лайнюк.
На красу начхать і дружнії стосунки,
Інших я навчаю, як писать дурню.

Хай мої писання на ригаччя схожі,
Але тим печалюсь ні, не дуже я.
Вірю я у пекло – чорт мені поможе.
Кількістю беру я, пишу до х.я.

Знов присів на дошки у гальюні-буді
І творю з розгону вірші про війну.
Раптом затріщало… Ой, рятуйте люди,
Те, про що писав я, в тому і тону!

12 серпня 7527 р.( Від Трипілля) (2019)

***
Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,
Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,
Наче химерний буддист освоюю рим добування,

Грона гарячих намист, грона калини до чаю.
Вітер як вічний статист на сходах мене зустрічає.

Темно-червоні хвости, темно-бордові вуалі
Кинуто вже на мости в прощальному ритуалі,

Кинуто на міста, просто під білі ноги,
Начебто завтра свята і прийдуть велично боги.

Прийдуть у цей листопад, прийдуть у сни і у вірші.
Котрі завжди невпопад й байдуже – кращі чи гірші.

Прийдуть. Торкнуться руки. Вогкі простелять коси.
Чорні їх клобуки, наче осінні покоси.

Ти озирнешся на них через дими осінні.
Світло старої вини завжди тремке і нетлінне.

Знову на сходах стоїш? Винами повняться схрони.
Сховано флягу і ніж, плачуть колишні вже жони.

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать серед ночі:
Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.

Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.
Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь

Чи в захололій воді, вилитій на перехресті,
Чи в золотій череді юних і сонячних бестій.

Будда стоїть як Сварог. Пальці сухі на клавірі…
Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі.

Вистиг з порічок твій чай. Пилом заметено поли.
Хустка з важкого плеча впала й душа твоя гола.

Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.
Й стан цей зоветься дзен, і - августійша тиша.

З книжки"Вірші з осені"
(видавництво "Ярославів Вал")

Нині, кажуть, літо. А у мене осінь,
В безвісті глибокій гибіє ашуг.
Вичавили з групи, як чиряк на носі,
Бо про чинну владу віршики пишу.

Вигнали по ділу, бо того я вартий,
Здужати титана гному не дано.
І на тому дяка - добре, хоч не страта,
Чи не кляп у рота, вмочений в багно.

Владу пранцювату торсати не модно,
Напишу про циці, тема о-го-го!
Хай живе спокійно гаддя підколодне,
Нум, на Єву хтиву із розгону "Гоп!".

Тьохкає пташина, дзеленкоче лютня,
Літгерой зриває з мавоньки труси...
Я писав про вічне, а тепер про прутня,
Бо такі вимоги. Бо такі часи.

Геть думки про дійсність! Киш тривожне скерцо!
Світ повзе у прірву, ну а ти мовчи.
З піднебесся літнє сонечко сміється,
Плещуть у долоні вдячні читачі.

12.08.2019 р.

І
Ще лунає: «слава Україні!»
Нація плекає оберіг...
А душа жадає переміни
на одній із тисячі доріг.

Не поталанило на фортуну.
Батьківщина – це одна сім’я.
Та стаємо знову на котурни,
власне забуваючи ім’я.

ІІ
Лотерея імені – удача
іноді незряча і глуха.
Невеличке пугало ходяче
Україну має за лоха.

А чого не має, обіцяє
щиро і наївно до сльози.
В засіки нового урожаю
смикаємо сіно для кози.

Канули у Лету могікани.
Виринули п’явки із пітьми,
недалекоглядні капітани,
коміки квартальної чуми.

Осміліли слуги есесеру,
ліга сміху – юні піонери,
що уже готові як завжди
в табори... у мери, у прем’єри...
у ліси... на те і тренажери
з будою на прив’язі орди.

ІІІ
Ми єдині, вільні, неділимі,
хоч із низини до висоти
спалені до спокою мости.

Та у небі є ще херувими,
і лунає хорами живими:
«Боже, Україну захисти!»

08/19

Хмурніє небо. Скоро осінь.
Душа тепла і сонця просить,
У полі вітруган гуде,
Не заховатися ніде.

Кому потрібен ти, безродний,
Беззахисний і безпородний,
Не спонсорований ніким,
Без перспектив на власний дім.

В поле волошкове забрели думки.
Визначитись треба: так, чи навпаки?
Згода чи відмова – вирішить ця мить.
Щемно лиш на серці: зранене, болить!

В поле волошкове сонечко зайшло.
Мрії довгожданій зцілило крило.
Хвилями накрило море почуттів,
Бо душі торкнулось кілька теплих слів.

В поле волошкове вітер їх приніс:
Довго добирався, через сад та ліс!
Пісню заспівали знову солов'ї,
Жадані надії справдились мої.

В поле волошкове знов ведуть сліди:
Волошковий погляд в серці назавжди.
Волошкове небо – буде все гаразд!
Волошкові мрії - наш зірковий час!
Виправдає доля за страждання нас.

11.08.2019
Свидетельство о публикации №119081200120

Закінчи́лися уроки,
скоро-скоро літні дні –
на канікули в Затоку
ми поїдем до рідні!

Нас чекає тепле море,
чайки, хвилі, чистий пляж…
Світові морські простори
чи курортний екіпаж?

Це питання вже з півроку
не дає спокою всім…
Залишилось кілька кроків,
все невдовзі розповім!

Місимо, мішаємо, вминаємо,
час зацементуємо – й минаємо.
А воно стоїть – стоїть, не падає.
Та про нас ніхто-ніхто не згадує.

Ви танцюєте вальс-босто́н –
і торуєте свій бетон.

3 листопада 2005 р., Богдани

Друже! Музі час змінити позу,
Хутко зазирни у секс-альбом.
Про кохання шкряботіти досить,
А тепер, будь-ласка,- про любов.

Бо сюжет у тебе замогильний,
Від розпуки плачуть небеса.
Жінка - стерво, чоловік - невільник,
Літгерой не голий, а в трусах.

Слізоньки повиїдали очі,
Губці мокрі, мироточить ніс.
К бісу хлипи! Ти ж веселий хлопчик!
Геть із пекла! Нумо в парадиз!

Молодчина! Вельми прудко пишеш!
Про Венеру ох і уломив!
Тіко...про любов у тебе гірше,
Хоч і про кохання - хай Бог ми...

Кажеш, що я - критик окаянний?
Та дослухай правдоньку, їй бо:
Бачив, мабуть, гузно павіана?
Ось таке і в тебе про любов.

Ну, гаразд,- учися, недоріко,
Півстрофи дарую на почин:
"У штанцях стовбурчиться ковінька,
Вирячили більма читачі...".

11.08.2019р.

***
Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу,
А просто постав оцей мед на вікно, щоб медом пахтіло.

І хай горить золота бджола, і оси химородне око,
І наче з ракети з її сопла вогонь пашить жовтобоко.

І хай ніхто не зайде у дім, де пахне медом і щастям,
Чи, може, голодом молодим, сонячним і зубастим.

Й нехай розпашілі і темні бузки закриють собою вікна,
І запах духмяний і пряно-різкий кудись несподівано зникне.

Застигне примула в зеленій траві, і м’ята зомліє у травах.
Ти чуєш, не можна так довго говіть – накрито вже стіл для забави.

І коник сюрчить, і задиханий джміль потужно гуде у квітах,
Неначе новітній імам Шаміль бере у облогу літо.

Упасти б у трави лицем ув лице з мурахом рудим і всесильним,
І вкрасти б у нього яйце-райце і замовляння весільне.

Давай відкорковуй шампань і кагор, і лий шоколадну каву,
І хай цей солодкий цикадний хор шаманить до ранку в отавах.

А потім цей дух несподіваних рим чи темна пекельна текіла,
Неначе медовий шовковий дим, охопить жіноче тіло…

***

Місто персиків і свободи, місто персиків і води…
Ох, могутні і вічні води, де цей вітер, як поводир!

Світло місяця, шум прибою, мідій відра, шипить шашлик,
І віршарник з лицем плейбоя, наче цар на ім’я Чортомлик.

Око темне, постава пишна, дзвін кольчуги, зі злата меч.
Мудра гейша чи діва грішна? Чи розваги весільної смерч?

Вірш любовний. Нічні цикади. Шашлики догоряють в огні.
Переспраглий парфум винограду й відблиск місячний на стегні.

Усміх царський і гордовитий. Як крокує віршарник нагий!
Темні перса, вогнем оповиті. Дикі коні. Вогонь. Батоги.

Темні вина у чари налиті. В срібно-білих шовках туман.
Хустка синього оксамиту. Слів солодких густий дурман.

Дух безумства, вогню і щастя. Б`є копитом стриножений кінь.
Біле золото на зап`ясті й в`язь летюча, як янь чи інь

На папірусі, на папері, на лискучій, як скло, воді,
Наче подих колхід чи іверій, де царі ще такі молоді!

Білі ямби, терпкі хореї! Котре там вже летить зі століть?
Кельти, скіфи, фракійці, євреї, пляшку з віршем оцим засмоліть,

Засмоліть це вино вечірнє, цих парфумів гарячий дим,
Коней чорних і непокірних темні гриви з вогнем рудим,

Дух живого тремкого моря, запах крові, важкий вогонь,
Дух любовної непокори й мокрі коси з гарячих скронь…

Засмоліть і пустіть у море, хай летить поміж рифів і скель!
А суворі важкі командори хай ведуть собі свій корабель.

І у цім безпритульнім місті, місті персиків і води,
Де свободи вітрило чисте, де мій голос такий молодий,

Хай впаде оця тінь саксонця а чи скіфа з ім`ям Чортомлик,
Наче відсвіт блідого сонця, на молочний юнацький клик.

***

Ти йшла по бетонці й від сонця тінь падала поряд тонко.
Твоїх парфумів південна тлінь тьмяніла, важка амазонко!

Ти йшла по бетонці й твоє крило було готове до лету,
Світило сонце і духом тягло солодкого амаретто

З котроїсь кафейки, де темний джин викурював душу на вітер,
І поміж південних і східних рослин блукало достигле літо.

Ти йшла по бетонці й летючий поділ шовкової ретро-сукні
Світився натхненно між сотень тіл сонячно і прямокутно.

Дзвеніла сережка у вусі твоїм і небо було бузковим.
І ти шепотіла про Ершалаїм десь там у краях казкових.

Стояв золотий черешневий день і пахло вином і віршем,
І ти жалілась на тиск і мігрень, і, може, на ще щось гірше.

Цвіли троянди, розплавлений крем м’яко світився на тілі.
Мій бог, амазонки і східний гарем? Крамола чи божевілля?

Горіла бетонка пекельним вогнем і пахла рум’яна м’ята,
І їхав назустріч тремким конем хтось амазонці затятій.

Крило дзвеніло, дзвенів метал, на землю спускалося мрево:
Любові останньої темний шал під пасмами вічного древа.

Любов амазонки чи темний міф? Бетонка горить під ногами.
Стоїть на дорозі зрозпачений скіф і срібно горить амальгама.

* * *

Мій мармуровий муар – темний летючий батик –
Візьмеш, як теплий дар, біля метро «Хрещатик».

Будеш шептати мені дивні слова на бульварі,
Сонячний дощ продзвенить від «Арсеналу» до Лаври.

Мармур, морозиво, рай, рики автобусів-ретро…
Серце моє не край! Слухай, метрó це чи мéтро?

Мармур твоїх долонь, позирк юного мавра…
Темних очей вогонь і в піднебессі – Лавра.

Шлейф ароматів терпких, чорні ошатні ряси,
Відблиск гіркої ріки, погляд чудний, прикраси.

Вирва освітлених площ. Падає плащ з муару.
Вже віддаляється дощ краплями по тротуару.

Трепетний ніжний жест… Темні довкола маври.
Як мерехтливий хрест, в небі зимовий жайвір

Плаче про квіти й любов, як про омегу і альфу,
Наче в небесний альков вкинули навхрест шáрфи.

Там, де квітує мак, де розкошують коханці,
Все вже давно не так і простуджені пальці.

Ой, не питай про сніг, шарф мармуровий не гріє,
Наче сумний оберіг мармуровіє.

Темний хрещатицький шлейф білих авто туземних
Поміж зимових алей стежить за нами недремно.

Десь мармеладний джем, десь шоколад гіркавий,
Десь мій осінній щем буде тобі до кави.

Майво любовних слів, майво любовних літер,
Ніби примха богів, ніби муаровий вітер…
З книжки "Вірші з осені"
(видавництво "Ярославів Вал")

***
Не пишеться, а відьми крилами по підвіконню шурхотять,
Неначе міряються силами і в іскрах срібних - рукоять.

Не пишеться, а відьми дихають і димом повниться вікно.
Й рудою висохлою стріхою спливає сонячне вино.

Відьом гарячих тепле черево до чорних тулиться чобіт,
А поряд попід чорним деревом вже гострить кігті чорний кіт.

Відьми губами вогко плямкають, горять коліна у медах,
Клубочиться їм дим над карками, й тьмяніють карки у садах.

Цим відьмам білим, неприборканим стежки під п`ятами димлять.
Пливе волосся їх розгойдане поміж задиханих багать.

Блаженні, хвойди, лярви! Повняться натхнення грішного меди!
Кому увечері тут моляться курвиська теплі й молоді?

Не пишеться! Вина гарячого відьми у пазусі несуть.
З тремкого полум`я звірячого - очей вогненних каламуть!

Пахтить вино святочним згарищем. Вікно пошерхло від крила.
Тут кожній тварі би по парі ще, але тут дим і ковила.

Не пишеться! Дими і коливо. Таємні знаки й німота.
І відьом темних білі голови, і срібні очі у кота.

Папір поправиш, витреш досуха вино, розлите на столі.
Й хтось тричі стукне древнім посохом і скине в сінях постоли…

Подайте голос кандидату,
Він хлопець – хоч куди козак.
Він свій у будні і у свято,
Ти не помилишся ніяк.

Та лиш допався до корита –
Змінився хлопець хоч куди.
А що, хлопака вміє жити,
Не те, що ми, дурні діди.

***
Дмитрові Павличку

В основі – драма і ткання провин,
й безумна ткаля без очей і серця,
і трем духмяних вицвілих жоржин,
й небесних музик невловиме скерцо.

А вся біда - од віршів і води!
Куди ідеш і де твоя дорога?
Чомусь мені ти снишся молодим
отут, де трави, од води вологі.

Усе позаду, все – печаль і тлінь.
І фарба губ поблідла чи поблякла.
І всеохопна несвяткова лінь,
і подиху чи світла вже забракло.

Не плач, скажу! В плачах, скажу, твій дім
й нема кому зітерти з вікон сльози,
й сріблястий дощ на кучері рудім,
і дощ вчорашній на твоїм порозі.

Осінній день. Хурма і мандарин.
Дощі по вікнах і вино у флязі.
Мар`янівка, Стопчатів, Чигирин…
Промокле хутро на старій дворнязі.

Скажу: не плач! Цей цигарковий дим,
неначе запах нерожденних віршів.
І крізь важкі осінні холоди
мені ти снишся в цій жагучій тиші.

Марнотний час, марнотна течія.
Ангелик білий сяде на порозі.
І музика, як диво, нічия
зійде по вії в дощовій облозі.

Усе питай у віршів і води!
Усе питай у цих стихій підземних!
Чому ж ти знову снишся молодим
і погляд твій вологий і вогненний?

Усе це, - скажеш: холод, дощ і сплін,
й життя прожито кращу половину.
І важко пахне вицвілий полин,
і зібрана стоїть терпка ожина.

От тільки холод і нове вино,
і що сказати відьмі в час вечірній,
Коли у сад відчинене вікно
і під дверима плаче пес покірний?

О, ця терпка й солодка печія
скількох забрала і скількох згубила
отам, де ткаля, вічна й нічия,
і подих листя у вогні зомлілий.

І в цьому місті срібна і глуха
тонких матeрій великодня сила
у темній масці вічного гріха
чомусь до ранку тонко голосила.

***
У тремкої свободи вірша є цей дух золотих конвалій.
Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій.

У тремкої свободи вірша, наче в юного дикого звіра
Недоторкана біла шкіра і розчахнуті очі сірі.

У тремкої свободи вірша темне море, де можна потонуть.
В нього запах гіркого лавра, в нього дух золотий кардамону.

Незупинені і свавільні тріпотять золоті вітрила!
Що ж ти робиш зі мною знову, моя темна й вогненна сило?

Чорний холод тремких артерій, голоси й потойбічні звуки…
Візантія? Ацтеки? Інки? Вогке срібло блідого сельджука?

Ця свобода тонких матерій - між блаженством і божевіллям.
І пливеш, як між водами світла і відваром гіркого труйзілля.

Вірш летить над гарячим папером і немає йому зупину.
Що там? Крапля вина червона? Закривавлена чорна шипшина?

Ох, свободо живого вірша! Чом магнолії пахнуть воском?
На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском.

о Льове... волелюбний мій… волоокий…
шпилями виструнчений висо̀ко…
вишитий пишномовними вежами...
вимощений камінними межами...
вимальований пастельними кольорами...
вимолений соборами і церквами...
дивна твоя мова, о золотий Львове,
говірок твій тягучий... кавово-медовий...
з левовою м’якістю ти трешся об мене...
у тобі тепло людське таке поіменне...
у мені твої дзвони дзвонять недільно
через ностальгію лечу в надію
що стрінемося знову, о Львове,
мій світа̀нковий…сутінковий мій… гоноровий...
і ти глянеш на мене віконцями ратушними...
і на душі – стане чисто... стане святково...
і промінчиками райдужними
поллється тобі моє радісне слово...

ти підеш...я вже згоден
лишилось почекати до зими
коли випаде сніг і сльози
і самота - супутник мій

повзтимуть нудно довгі ночі
на нашу невелику спільність
тепер надії всі й штукарства
на забуття й її чесноти

я зостаюсь...себе присплю
у душу вже ніхто не ввійде
нічого не віддам, ніхто не візьме
провину всю на себе заберу

То шо - за мною скучили? Отож!
Писати про любов лиш я умію.
Бо в мене кожен віршик - меду ковш,
Вдоволені й монахи, і повії.

А винувата бульба. Три доби
Ми танцювали з жінкою у полі.
Де спини - там у нас тепер горби,
Це - плата за центнери бараболі.

Коли працює заступ - голова
Пуста, неначе бочечка з-під пива.
Звиняйте читачі, оревуар,-
Не топче курку геть охлялий півень.

А потім будуть тлусті гарбузи,
Прийде пора висіювати жито...
Ну як тут віддаватися жазі?
Роботи - тьма! Дружина - суща гідра!

А ледацюга пише про любов
І у жнива, й на Пасху, й на роботі.
А я до ліжка з нивки ледь доповз,
Ще б трохи - ночував би на природі.

Уранці б зустрічав небес блават,
Лежав би, наче мрець, в росі без звуку.
Потрібно відпочити місяць-два,
А потім знов прокинеться писунка.

11.08.2019 р.

Пливуть по небу темні рядна,
Немов химерії старі.
А туга давить так нещадно,
В розлуці день іде за рік.

Здається, все віддав би нині,
Аби сягнуть віддалеки –
До ніжної твоєї тіні
Легеньким доторком руки.

І місяць плаче від одчаю.
Як сльози – зорі – із лиця!
Чого ж ти, доле, розлучаєш
Твої закохані серця?!

10 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перевішайте моє опудало на канатах
туди, де дверцята виходять на барикади,
де життєлюби чорти рубають дровенята.
Занурюйте охляле чуперадло ликати дим.

Збуджуйте отеє, добре стерво, на наші щастя.
хай всюди стріляють, сміються, палають,
хай сувоями з мотузками оце чепурадло мастять.
Затюкайте це хиже зав’язане падло брудом і лайкою.

Розвійте звалену долю над згарищами Чорнобиля.
Там якраз хижий ненажера отримав мій пакуш,
Там вчора причетники витягнули з мене опудало.
Перегукайте за буграми мою невтомну маруш.

Перехопіть шпараги та переверніть мого химерника,
котрий перекупав, спотворював, перекручував мене.
Перекотіть моє опудало бабці-шептухі до Хмельника.
Переселіть чисту правду до авторитетів в Звеличеве.

Переключіть опудала до звабленних роботів страху.
Перелиньте в перемовчане тривожне кохання,
Де тріумф мурований переплутає гардероби лахів,
Де портативні роботи поширюють аврал не знання.

Переперезайте мого красунчика на ярмарку,
де все пропаде у народі і все буде скуплене.
Перемаскуйте чуперадла у чорні вишиванки.
Переплетіть на майдані хитросплетений тренд.

Перепрошийте моє опудало в сервісних роботів.
Перетравіть мої втоми у натхнення айтішників.
Усякий поживок переварить зліт війчастих ботів,
та енергії мого серця на все це не вистачить їм.





https://sites.google.com/view/neg000001/

Відчувати... Давно вже забув,
Що колись, це бувало можливо.
Серед ледокаїнових днів
Метроном відраховує зліва,
Найпростішу з існуючих гамм.
Прислухаюсь до серця, та граю.
Наче, хтось там колись існував.
Наче... вже не пам'ятаю.
Тільки гуркіт нічних поїздів,
Марний шлях, від нікого в нікуди.
Ти пробач, я тебе не зустрів.
І шукати напевне не буду.
05.2019

Подався в мандри чоловік.
Довгенько не було.
Дружина коротала вік
Одна на все село.

Повиїжджали молоді
До ліпшого життя,
Лишались довго тільки ті,
Хто пив до забуття.

Закрили школу, магазин,
Автобус відмінили,
Без видимих на то причин
І дуб упав стожилий.

Не раз і Мотрю звав сусід,
Мовляв, у місті – краще,
Та то – у кізочки приплід,
То – дім напризволяще

Лишати все якось ніяк
Хазяйка не хотіла,
А потім Бог послав їй знак,
Сама взялась до діла.

Моторній жінці довелось
Чимало бід зазнати,
Та тут приїхали в село
Якісь дивакуваті,

Яким хотілося чомусь
Поближче до землі,
І діти – далі від спокус,
Й самі – мов королі:

Ні ти́сняви міських квартир,
Ні стопору доріг,
Природа добавляла сил,
Господь від бід беріг.

На лад пішло все, до пуття:
Худоба і бджільництво,
Заможним хутір тихий став,
Довкола – гарно й чисто.

Вернувся з мандрів чоловік
Провідати господу,
Надивуватися не міг:
- А хто тут верховодить?

Знайшов я в місті покупця.
Дай господарству звіти!
Та жінка глипнула в серцях:
- Ти все пустив на вітер!

*Підвельне - майже безлюдний хутір у Чернігівській області

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Давайте святкувати люди добрі,
Бо наша правда вже перемогла!
Ви ширше відкривайте ваші торби,
Насиплять зараз вам туди добра.

Субсидію, щоб все перекривала,
І ще щоб залишилось на півас!
А пенсія така, що боже правий,
Лазурний Берег вже чекає вас!

Я чув, уже бюджетникам зарпати
Попіднімали, що найменше, в десять раз!
Суворо влада буде тільки тих карати,
Хто в інстаграмох не сидить в робочий час!

Ось МВФ, під зад ногою треба гнати,
Щоб не примушував за все платити нас.
Бо де ж це видано, що треба ціну знати,
І економно витрачати воду й газ.

Через кордон любі машини перегнати
Дозволять без обмежень бляхарям.
Держава ж тих не буде ображати,
Хто на утиль металобрухт завозить нам.

Прийшов кінець, нарешті, й медреформи,
В смітник дорога всім сімейним лікарям.
Не треба тих людей реформувати,
Хто всі хвороби вже давно лікує сам.

Як ти бідаха і не хочеш працювати,
Або хотів би "працювать і не потіть",
Тобі держава зобовязана негайно,
За надшкідливість існування доплатить.

Так, треба швидко все порахувати,
Що «паперєднікі» зуміли накопить.
З народу владою усі оті міліярди
По справедливості ми зможем поділить.

Важлива справа ця, й відповідальна!
Тут кулькулятор треба залучить,
Щоб до копійки двадцять тих мільярдів,
На сорок пять мільйонів поділить.

О горе! Як оцей холодний розум
Посмів нас так жорстоко засмутить?
Цим штучним електронним інтелектом
Тепер на кухні буду я горіхи бить!

Женіть цих олігархів й казнокрадів!
Геть корупціонерів і бариг!
Їх накопичення один нікчемний місяць
Народу «мудрому» дозволить погудіть!

09.08.2019

Яблуневі лещата.
Білі хащі з воронами жовтими.
Сонця безліч.
Усе у цвіту пломенить.

Опиляймося ним –
і любов’ю обпалимось згодом ми,
коли яблуко синє
спокусить у су́тінну мить.

Яблуневі ліси
розсадив білий дід перед бабою.
Літо, стяте серпом,
їх любові сповняло сто літ.

Їх кругле́ньке внуча
прокотилось з-під яблуні яблуком.
І сказала стара:
"Бо ти завше зривав пустоцвіт".

5 травня 1995 р., Київ