Г. С...
Не вимислити мріями пори
І не відчути в дивних сновидіннях
Той час, коли у любощах гориш,
Від самоти шукаючи спасіння.
В гарячих блисках жданого вогню
Зникає світ навколишній раптово,
Але тебе в тому я не виню,
Що опинився в полум'ї любові.
Нехай ще яскравіше палахтить
І шириться, і більше не зникає
Кохання неземного кожна мить,
Видаючись обом суцільним раєм!..
15.07.19

Заплановано в середу
Страту. Кличуть лакуз.
Відьма трутою велету
Зробить звично укус.

Регітня у гармидері,
Крики: - Шкіру лупи!
Мляво глипають сидори
На отуху товпи.

Ніц зі спротиву користі -
Гицель вправний, лихий.
Я ж спеленутий совістю,
На думках ланцюги.

Ось і комент під віршами -
Залпом яду плювки.
Виють сидори втішено -
Трута діє таки!

Крізь оскал таки вигледів
Зуби відьми криві.
А з Полтави до Либеді
Слід слизоти в траві...

24.07.2019 р.ф

ІДо світанку – урочиста мить.
На орбіті тане двоєликий,
обіцяє – буде день великий!

Розбудили зоряну блакить
лісові і польові музики.

Ирій синім полум’ям горить.

ІІДушу надривають солов’ї,
буйне різнотрав’я ронить роси,
по отаві заходили коси...

І земного поту ручаї
потекли сльозою у покоси.

Витирають чола косарі.
Їх уже помітили наяди
і тікають у свої левади.

І ясніє небо угорі,
поки чує соло і рулади.

Голуби воркують у дворі,
гуси не курей заґелґотіли,
чаєнята при дорозі сіли...

Опускає неба якорі
у тумані вирію Ярило.

ІІІІ ніщо мене не омине...
Уявляю бойові колони
тихого, за обріями, Дону.

І війна із далечі війне
залпами у небо осяйне
і луною – черги полігону.

07/19

Збулося! Я - бабуся.
Уляпалась таки.
Тепер, мабуть, зігнуся,
як інші всі бабки;

тепер, мабуть, полізе
з-під фарби сивина,
у крові - брак заліза
та цукру зайвина...

Тепер почнуться брижі
та зморшки круг очей;
закину в хижу лижі
і ще мільйон речей;

скажу «прощай» боліду,
за дріб’язок продам,
і більше не поїду
на швенді в Амстердам;

з контактних списків слизну
в своїх чоловіків,
й мереживну білизну
зніму навік-віків...

Й гада́ колишній мачо,
вітаючи мене,
що я від щастя плачу...
Яке ж воно дурне.

(2015)

Дощ пройшов. Змивав пюпітри,
ветхі рядна, пил з макітри...
майталалося колосся...
Все наснилося, збулося.

Бігли гуси - не щипали,
ухопив Трезор за палець,
лис кривився "ваговито...".
В зайця снопик перевито,
у ворони сир несвіжий.
Підлітає робот Віжен:
"Ти чутлива, Майє, надто,
ось від мене - пуд аннато.
Бий образників - я знаю,
чим здолати рій чи зграю".

Подивилася ув очі.
Трабли сіють поторочі.
Ген царівна Кабакова,
українською - ні слова.
Огірочків ряд зелений...
Та тягни той пуд за клени!
Полечу... є поле вище.
Не цікаве попелище.

Батоги петрові: "Майє,
дивосил нас пригинає"...
Патисони - сонні, теплі -
провели мене до греблі.

Робот грюкає затвором.
"Ми зустрінем-поговорим!".
Вівці глянули байдужо.
Простягла серветку ружа.
Бузини старі вуалі
намотались на педалі...
Дрони впали у пшеницю.

Попросила моні киця.

Стих той рейвах.
Ні шуминки.
Позбираю мерехтинки.
Слоїк меду, біла кава...
Зліва - муза нелукава.

2019

Ты в шоколаде, дом, семья, работа, все отлично,
И соразмерно движутся твои дела из года в год.
И вдоль беседки сладкий  виноград, и в жизни личной
все замечательно, уютно, никаких забот.

Машина часто барахлит? Не печень, слава Богу!
Былое вспомнится и беззаботно гонишь прочь.
Когда-то в облака любви от  твоего порога
свободной птицей выпорхнула в ночь.

Не удержал слезой, мольбой. Ты знал за поворотом
слепых разлук - невиданные острова вдали.
На пристани молчанья трос сомнений был размотан,
отчалили из гавани -  надежды корабли

искать в пространстве океана пальмы побережья.
Прости, не тосковала  долго по тебе душой.
Другой как - моря легкий бриз, то плещется мятежно
у ног моих пленительной, серебряной  волной.

Нахлынет теплой нежностью и вспенится шампанским.
На бирюзовой  водной глади  выстелит  шелка.
Рассыплет жемчуга рассвета и заката краски,
забъется пульсом, трепетной колибри у виска.

Мне не угнаться за тобой сражаясь с ветром буйным.
И не стреножить кротостью  буланого коня.
На взлете томной песни оборвал ты сердца струны,
а он не хочет без меня. Не может без меня!
2019р

Собою що являє пустота?
Чи можна передати її словом –
не знаю. Нині чим твої вуста
у моє серце цілитимуть знову?.

Не знаю і гадати не берусь,
на що ти ще, колись кохана, здатна!.
Підступність, лицемірство і, боюсь,
жадо́ба – захопили тебе здавна.

Чого бажаєш, вірна, у цей час,
чого завжди від мене ти бажала?
Кохаю, – говорила ти не раз,
майстерно маскувавши хиже жало…

Як виглядає в світі пустота –
тепер я, люба, безперечно знаю.
Вона – отрута! Так і неспроста́
її ти часто називала… раєм.

Хто замовив, а хто вбиватиме -
нам однаково, орле білий.
Обкладали мурзилки ватою,
та й за стіл з галушками сіли.

Ми здіймалися над оливами,
відмивали у морі крила.
От за те, що були щасливими
і буяла висока сила,

цілуватимуть нас почваристі,
лементітимуть...
...бачиш гору?
Оживаймо лілово - паростю -
крізь безмов'я і наговори.

20 липня 2019

Навесні у комиші
щука завелася
і відразу за йоржів
хижа узялася.

Поховались карасі
поміж осокою,
засмутилися язі
з білою лускою.

Стали думати-гадать,
як позбутись лиха.
Збудувати треба гать! –
каже себелиха, –

Греблею огородити
варто наше плесо
і старанно замастити
всі шпарини лесом.

Підхопили ту ідею,
всі взялись до справи –
відділилася межею
риба у заплаві.

Добре зажило у плесі
дружне товариство,
але щука не забула
про те рибне місце.

Завела знайомство з раком,
за мізерні гроші
вирив той клешне́ю-гаком
дірку в огорожі…

І відтоді кожен вечір
злодійка зелена
витворяла такі речі –
кров холоне в венах!

Вирезуба тут задрала,
там лина заїла
і з відкритим вже забралом –
полює за їдлом.

Зникла риба у заплаві,
а з недобрим знаком
хижа злодійка лукаво –
закусила й раком.

Обміліло любе плесо…
Через місяць-другий
вже на нього з інтересом
поглядають круки.

Та картина серце крає,
пам’ятай науку –
завтра участь та чекає
й ненажеру-щуку.

Літній вечір з-під мороку
в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
під вільхи розлогі
і задмухує землю,
мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче
відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому
всі кістки́.
Звір засів у дуплі
і вимірює втому
молитовним виттям
на чотири кутки.

На, сховайся в мені!
З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти,
як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить,
і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи,
як одразу не вмреш!

9 серпня 2005 р., Богдани́

Науковці і чарівники,
викиньте комп’ютери й тотеми:
не гальмуючи, а навпаки,
входжу я в цю зоряну систему.

Тут згасає сонце і планет
замерзає гурт, живий учора,
тут крижин стерильний лазарет
присипляє спори й метеори.

Вже й світило затуляє світ…
Обрії стають уже краями…
Та двигун палає, мов софіт,
збільшуючи швидкість до нестяму.

Ранку вибухом, життя, палай!..
Світло не вбиває і не ранить…
Не боюсь вгоріти в небокрай:
небокрай – то є планети пам’ять.

2019

Щасливі миті і путі
у суєті не пропадають
і неодмінно є і ті,
які минуле нагадають.

Ідуть літа у самоті,
а залишаються на пам’ять
часи і миті золоті,
які із лети виринають.

Були і щастя, і мета,
І сила духу молода,
яка пасує молодому.

І наче радує життя,
але бракує почуття,
що зайве і собі самому.

07/19

Любов манила, як Говерла –
Творила сни і міражі…
…Наївна дівчинка померла
В моїй зневіреній душі.

Не пошкодую. Не заплачу.
Свобода плесне по плечу…
...У порожнечу не-о-значень
Лечу…

20.07.2019

(гімн)

Торонтсько-Оттавська,
ковбасно-Полтавська, -
тобі, Україно, привіт!
Івано-Франківська
та Сан-Францисківська,
вмістила ти весь білий світ!

Безмежно-Одеська,
ген-ген Бангладеська,
хоч де там отой Бангладеш!
Від прадідів Кримська,
либонь, давньоримська,
та й Вінницька, й Київська теж!

Славетно-Луганська,
повік Мічиганська,
Тернопільська, з терном навпіл!
Московсько-метровська
та Дніпропетровська,
Волинська, Берлінська довкіл!

Калмицька, Хмельницька,
Чиказька, Черкаська, -
що хочеш собі обирай!
Кругом Чернівецька
й немов давньогрецька,
а ще й Миколаївська вкрай!

Ліонська (бо Львівська),
туристсько-Мальдівська,
Донецька, Венецька така!
Невпинно Паризька,
ущерть Запорізька,
а зблизька - ще й трохи Сумська!

Канадська, Багдадська
та Кіровоградська,
та й Харківська також, надісь!
Житомирська з житом,
Чернігівська з митом,
рівненька та Рівненська скрізь!

Сіонська, Саксонська,
Естонська, Херсонська -
найбільша з великих країн!
Така Закарпатська -
аж Каракалпацька,
зненацька Словацька, та ін.!

(2012, 2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Це літо
багате
на дощ
і спомин,
оздоблений ромом.
У небі
загоєним громом
чалапають
залишки прощ.
Це літо
маєтне
на дощ,
що пахне гірким
полиново
і так суперечить
в основі,
де соснами
журиться хвощ.
...Це літо ―
вигадливий
дощ.
Веселки ―
у закладки книжки,
яку ми придбали,
ох, нишком.
Коли?.. Чи кому?..
Серед товщ.

2017

1

Викидалися на берег
з океану слів кити.
Кружеляли сизопері...
Як було не підійти?

Рятували невсипущі.
Блискотіли плавники.
Нахилявся мій гладущик...
Цебеніла кров з руки.

2

На піску в холодній піні
між лускою (самота...)
я стою на вражій міні,
поливаючи кита.

Йдуть іуди на причастя,
цмулить пиво дідо Ох.
Плинуть рибки різномасті...
Мох скиртує скоморох.

Карнавал - понять і візій.
Роли...
піца...
чипси... чад.
Я обрала ліпшу з місій -
між убивчих кавалькад.

20 липня 2019

коли змиришся із цими рядками, немов із залежністю
коли у клубі анонімних поетів зізнаєшся у своєму слові,
у бажанні палити цілі зграї слів і бути для них пожежником,
що не боїться ні висоти, ані кипіння крові

що тренуватиме слово до крові, не римуватиме слово з кров"ю,
думаючи про надумане, пишучи про небачене,
дістаючи зі свого вогню з обережністю та любов"ю,
з якими разом із презервативом ходять на перше побачення...

у бажанні зануритись по себе в себе і крізь себе себе пізнати
рекурсивно пройтись собою і розкласти себе на атоми,
стати простим і прозором, прикриваючись Арістотелем і Сократом,
першим морським піратом, меліоратором, домкратом...

зізнаєшся у тому, що рядки просто ниють в жилах,
і жили розбухають, немов у атлета після жиму,
що їх виверження приносить задоволення, це одержимість,
і ти займаєшся цим тоді, коли не бачить дружина

що це гірше за бухло, та сама печаль на ранок,
бо все, що ти врятував - то геть не прекрасні храми,
а звичайні такі будинки, з проблемами і речами,
коли зізнаєшся, бачиш - будинки твої піщані

і ти їх зі сміхом топчеш:
якого, скажи пишу я?
бо ти - той маленький хлопчик,
що теплим піском жонглює

Вона дари вернула пам’ятні твої,
дбайливо обрані, довірені, знайомі...
Вони в руках твоїх -- як сироти малі,
що їм відмовлено у хлібі і у домі.

Вони вернулися розгублені, ні з чим,
ти їх відвів туди, де їх не захотіли
і у досаді, без пояснення причин,
у них за спиною ворота зачинили.

Це ніби діти, що не відають про світ
людських стосунків, їх динаміки складної.
Поміж веселих, ніби сонячний привіт –
ті, хто в ошатності обгортки шелесткої.

І ти сидиш в машині, стиснувши кермо,
знайшовши перший на шляху безпечний клапоть,
сердито дивишся, не бачачи, у скло,
себе долаючи, щоб тільки не заплакать.

2019

Розхлюпав день і тишу, і тепло,
Із хмари сипав дощик півгодини.
То зорями все небо зацвіло,
І серед лип не чути гул джмелиний.

Крізь пахощі медові навкруги
Все обнімаю серцем рідне, миле,
Де річка миє в лозах береги,
А місяць вже гойдається на хвилі.

Іду по літу,
Потраплю в липень,
В медовий цвіт,
Де трубадурить джміль.
Де абрикоси
Сонечком зігріті,
З наливом білим
Розливають хміль.

Іду по сонцю
В молодих калюжах,
Одне вгорі,
А інше на землі.
Сміються радо
І в'юнок, і ружа,
Петрів батіг
Уже дістав шаблі.

Далеко ще
І листопад, і грудень,
Ще скоситься не раз
Густа трава.
Іще калина зробить
Свято в будень,
А у поета
Визріють слова.

Дріт колючий змінив оливисте
Гілля. Втіхою у невтіш-
нім не маємо ми можливості
Повернутись у те «раніш»
З доленосним надалі значенням,
Як летіли з печери в ніч
Ті ЧОТИРИ НА КОНЯХ... начебто
їх, отих апокаліптич-
них, відомих ще за писаннями,
Не помітили ми тоді,
Як у одязі із сусального
Псевдозолота лиходій,
Обіцяючи нездійсненності,
Що здійснить на догоду нам,
Чемно видав усіх нікчемності
На ім"я характерне Хам,
І постали часи Майданами,
Сподіваннями на крові,
І звичайними стали станами
надзвичайні повік... Повік...
І лягатимемо стеблинами
Недозрілими на межі.
І однак рятувать країну нам
Боже правий допоможи!


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
№119071900464

ГОЛОДОМОР

Неосягне́нний, терпко-згні́тний солод,
Застиглий, мов в воланні сказу хор.
Тхне гласом оніміння й скону морок
З істот земних – поко́рчених потвор,
Й нутро їсть хробаком недбало. Холод
Віє задушливо, весь світ – наче декор.
Лише іржа скрегоче тілом, сотні го́лок
В життя встромляє чорний матадор
І душу п’є недбало з пульсу жаху голод.
Грає у пі́жмурки з свідомістю в терор
До божевілля розум. Дух зжирає сховок
Й висмоктує тремт серця смертний мор.

Павло Гай-Нижник
19 липня 2019 р.

Що я шукаю у небі вночі? Вогні…
Осіяли його діаманти,
Аби шлях не губити у повній імлі,
І свої не забути таланти.

Я і нині чекаю єдину зорю,
Що горітиме тільки для мене,
Перемогу дарує у чеснім бою,
Піднімаючи душу у небо.

Ніби бачу її, вона сяє вгорі,
А задарма немає нічого...
Без зусиль небеса не готові мені
У житті будувати нового.

І далека зоря, що у мрії моя,
Спонукає мету обирати -
Чи внизу находити її уночі,
Чи дорогу у небо долати.
2019

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

…Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
Лише у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

15–16 червня 1995 р., Київ

Ділили завжди нас по територіям й народам:
То українці, там татари, там мордва,
Отут бандерівці живуть, тут москалі зі сходу,
А вже євреїв стільки - сил на них нема.

Емоції перемикають мозок швидко,
І кращі друзі схожі вже на ворогів.
Лише хто розум має, відповість вам чітко,
Що люди діляться на вільних і рабів.

Липень 2019

1

Знову палити крила
вийшли шереги зла.
Пахне дешеве мило.
Танці брудних... ла...ла.

Скаче цапок зелений.
Гном мухомори - в чай.
Топче бичок Єлену.
Хор безголось... Ручай
витік із-за шпалери -
і переповнив креш.
Кури йдуть на пленери.
Мрію про Бангладеш.

Витесані котурни.
Моська скавчить - "бліда!".
Гамірно і бравурно.
Грає пласка дуда...

2

Де пошукач симфоній,
шалу, барвистих бус?
Пави, орлиці сонні...
Бгаю словесний мус.

Кажуть, летіти треба.
Крижі підставив слон.
Яв - поетичний ребус,
а не брудний вагон.

2019

***
Ще ідемо Союзом у нікуди.
І вибір є, а доля не така.
Сосо подох, але його талмуди
і досі на озброєнні совка.

***
Усі – за Вову! Маємо надію,
що завоює Чудь Наполеон...
Ой, Україно, ти таки повія:
квартал... семіти... урки і – ...Сіон?

***
Ще покається гола і боса
смердоносна держава совка.
Як не є, а на тлі малороса
Україна моя не така.

***
Кацапія, не слухайте базік
і, знайте, – по великому рахунку
моя дитяча мова – це язик,
але багато вищого ґатунку.

***
А на коні уже команда Зе.
Усі пегаси видохли на сайті,
а дохла кляча у імлу везе.
Чого хотіли, те собі і майте.

***
І я туди, і ви у той же блуд –
у вушко голки, що веде до раю.
Електорат – це той таки верблюд,
який плює на те, що обирає.


07/19

Хмари, як пушинки,
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
І вiтерець працюе,
Колише трави и гiлки,
Дає живильну силу,
І тим росткам,
Що показались iз землi,
Така краса и благодать,
Що нам дає природа,
Нетреба спать…
Поглянь навколо,
Не байдужим зором,
І зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…
13.05.17(написані в лікарні)

Сіяла маки, а виросла гичка.
З дому тікала в небесну блакить.
Бризнула з губ соковита суничка -
сукня зіпсована, серце щемить!
Біла-білюсінька із крепдешину
атласна шлярочка за пояском.
В лісі збирала солодку малину,
а заблукала в полях за селом.
Веснами зшита, росою зім'ята.
Срібне мереживо, шво - ришельє.
Кисла смородина, листя лапате.
Літо зозулька мені накує.
Зріє у лузі червона калина,
терпне у грудях, як доля гірка.
Не повертає додому стежина,
яром туман вилив ковш молока.
Випрала сукню в ставку - білосніжна.
Квітку серпанок у житі знайшов.
Знов пригортає до серденька ніжно,
з ягід віночок сплітає любов!

2019р

За сосну високу заховався місяць,
Звідти добре видно йому поле й луг,
Підморгує зорям, їх до себе кличе,
Щоби розсипали золото навкруг.

А воно поволі легенько лягало б
І на воду в річці, на верби косу,
На густі високі шовковисті трави,
Всім подарувало дивну цю красу.

2018 р.

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -
стрій беріз, знайоме тло;
і, здається, від скорботи
похилилося житло.

Напів-світло, напів-присмерк,
й мимоволі рвешся вдаль,
й несвідомо душу тисне
невгамована печаль.

(2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Прожили п’ятнадцять років
з Василем Наталка –
примелькались, але ж діти…
Розлучатись жалко!
До психолога звернулись,
закінчивши з ринком.
Той сказав, – Вивчать анамнез
розпочнемо з жінки.

З півгодини слухав лікар
про її турботи,
але тільки поцілунком
й зміг закрити рота.
Потім мовив чоловіку, –
Це дієве зілля.
Так робити рівномірно
тричі на неділю!

Тут Василь наморщив лоба,
щоб прийти до тями,
а піднявшись, безпорадно
лиш розвів руками, –
В середу і понеділок
привезу, не жалко,
а у п’ятницю не можу,
бо у нас – рибалка!

Нема з ким вести діалог,
мінятись скарбом із кишень,
локомотивами тривог
гриміти в парі кожен день
і чути – легшає вантаж,
просвітки-спалахи – між ним,
і десь з’являється кураж
перед майбутнім грозовим.

А світ же повен голосів,
волокна щільності пряде,
вселенський збуджений посів
розлого-хвилисто гуде,
але й сьогодні, як колись,
не досягається мета,
і співіснують з сумом – блиск,
із карнавалом – самота.

Лиш найправдивіші, як дзвін,
слова ледь чутно гомонять.
Хіба шукати їх по скін
і, коли знайдеш, записать?

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Обізвався на ясені
Сич старий: - Будь біді!
Ой, сини мої, красені,-
Ви ж такі молоді!

У руках фотокарточка,
Кожен хлопець - козак.
Запечалився батечко,
Матір сива в сльозах.

Не чекай. доню, милого,
А турбуйсь про дитя.
Міна ворога підлого
Обірвала життя.

Знаю, сум твій не зміряти,
Від біди нежива.
І у старшого - сироти,
Оніміла вдова.

Два на цвинтарі насипи,
Поховали братів.
Ой. сини мої, красені!
Ви ж такі молоді..

18.07.2019р.

Існує все і водночас.
Буває,
що і така ідея нас
єднає.

І помічаємо у мить
єдину
і те, що радує і злить
людину.

Та пояснити не дано
нікому,
чому у небо, все одно –
додому.

Надію май на тятиву
і парус,
але останнє рандеву –
у хаос.

Усе, що є іще у тій
безодні,
несповідиме як путі
Господні.

Як на війні не довіряй
нікому,
хоча і є путі у рай
святому .

Усе обіцяне гряде
у небі,
але ніколи і ніде
для тебе.

07/19

1

Я сипала мак із голівки сухої...
Долоня дитяча і трішки спітніла.
Узбіччя... безлюддя...
кололася хвоя...
А сонце сідало... плескалися віли...

Одна підпливла... "Чи не хочеш у коло?
Люляєм-лоскочем... пірнаємо... нумо...".
- Та ні... - проказала, - співатиму соло.
Не треба човенця із чорної гуми.

2

Той смак призабутий - вільготності, зливи...
Мачинки збираю...
Ще піспляться сливи.

Поезія - опій дивочний, міцнющий.
Присмачую ним узвичаєне суще.

Бабуня не сниться, напевно - далеко.
Всі вірші течуть із магічного глека...

18 липня 2019

Цвіте під деревом мільйоннолітнім
мільйоннолітнім синім цвітом
мільйоннолітня квітка.

Повзе змія мільйоннолітня,
студена кров мільйоннолітня,
мільйоннолітня мудрість
між квіток.
Така ж коротка,
як укупі всі мільйони років –
і довга,
як щорік по однині:
змія повзе
з хребцями у хребті.
Блідо-рожева.

Кора на дереві червона і черства
на хлібнім дереві
мільйоннолітнім.
Повзе змія,
стару блідо-рожеву шкіру
об кору злущує.

Летить лупа мільйоннолітня
в очі часу
і запорошує блідо-рожевим днем
мене.
Летять мільйоннолітні залишки
змії,
яка повзе по стовбуру нагору,
обвивши світ мільйонами кілець,
рахуючи гілки вже на мільйони,
перебираючи мільйонним ліком місць,
щоб огніздитися
і полетіти вниз.

Цвіте під деревом мільйоннолітнім
мільйоннолітнім синім цвітом
мільйоннолітня квітка
і не знає,
коли впаде на неї хтось.
Рожевий.

Рожевий промінь
опускавсь на цвіт мільйоннолітній.
Змія стояла на хвості
на висоті мільйоннолітній
і тиснула хвостом
на плазунів
тваринних і рослинних.

Її закриті очі –
мільйонне чудо першої змії.
Її закриті очі –
мій день блідо-рожевий.
Її стрибок з хвоста –
мільйоннолітній труд,
в якому пташкою стає
змія остання.

Про що мільйон разів кажу?
Про смерть.
Але мільйоннолітня квітка?
А змія?
А сніг, який лупою налипає очі?
Мільйоннолітні свідки
смерті?
Ні.

Фламінґо, чий політ я описав,
змією був на дереві.

18 березня 1995 р., Київ

Я знаю,
Ты меня там встретишь.
Возьмешь за руку,
Поведешь туда,
Где не бывает злобы и насилья,
Где не начавшись кончилась война,
Где разлюбившие не мстят друг другу,
Где эгоизм не разрушает дом,
Где уважают не за деньги,
А лишь за то, что есть мы,
Мы живем!
Я верю,
Ты меня там встретишь.
Возьмешь за руку,
Поведешь туда,
Где есть лишь звезды,
На бездонном небе,
Ты - есть,
Я – есть,
И тишина.

Намалюю казку, для душі,
Я ж - митець, уява вельми буйна...
Світ від щебетання аж дрижить,
Зеленіють на леваді вруна.

Щиглики тривожно "фіть" та "фіть" -
Із гніздечка визира малеча.
Мокрий одуд на калині спить,
Дзьоба опустив у тихий вечір.

Сваряться за бабку горобці,
Лагідно підцвінькують синички...
Упіймав земляк мене в приціл,
З дула смерть поглянула у вічі.

То - мій брат, у стрілянині ас,
В око мусі влучить і на Марсі.
Кацапури розділили нас,
Щоб порядкувати на Донбасі.

А чи в сховок душу донесу?
Чи дітки залишаться без тата?
Гримнув постріл, сад струсив росу...
З раю розлетілись пташенята.

17.07.2019 р.

Зорі у небі-колосі,
наче зернинки ситі.
Ми здобуваєм золото,
та забуваємо жити.

Краплі ― дрібними грушами.
Кожна ― маленьке море.
Тисячу слів порушено,
сотні наміряно горем...

Небо малює хересом,
обрій ― червінці литі.
Завтра ходімо вересом*!
…Простір ― золочені сіті.

*Верес ― рослина, що символізує безсмертя та нев'януче почуття

2018

Із Миколи Некрасова

«Служиш в Росгвардії ти, на біду;
стане вільніше - втечеш, вертухаю?»
«Що мені воля? Куди я піду?
В мене родини немає;

я по природі та звичці - лакей,
хліб здобувати не вмію;
тільки і знаю - в’язнити людей...
Горе мені, лиходію!..»

(2019)

У лабіринті снив, у Пслі
твоє плахіття пурпурове.
Ген Санчо Панса на ослі,
за ним овен... Ковчег вже повен.

Сувої сала... бракне мап.
Розкрилися ворота шлюзу.
Сміється Мауглі-сатрап,
тхір догриза гіпотенузу...

Цей світ - у рурах між руїн.
А може, іншого й не буде...
Смертельний ворог-бедуїн
обняв картинного іуду...

Штовхай блаженних чи прийми.
Втікати - зась.
Чорнильні хвилі...
У закапелку між хурми
цівкоче ніжне, білокриле.

18 липня 2019

Знає лікар-логопед,
що таке велосипед –
на роботу він на ньому
їздить задом наперед.

Ще жартує від душі
і розказує вірші,
а про звуки знає стільки,
що встигай лише пиши!

Розрізнить глухі й дзвінкі,
про тверді, м’які, хрипкі
все повідає детально
й рамки вам задасть жорсткі.

Не потрібен Архімед,
щоб створить велосипед,
звуки вірно вимовляти
допоможе – логопед!

На побаченні зли-
ва... Укриті кохання плащем,
Ми сандалі зняли
І за руку під літнім дощем
(хай змиває сліди
Босих ніг цей чаруючий дощ)
Рідним містом іти-
мем озерами вулиць і площ
По зображеннях влас-
них фігур... І питання луна-,
Хто у світі найкрас...
НайкрасИвіший? Він? Чи вона?
Нам у відповідь до-
щик абеткою Морзе дзвени-
Вам підтвердить хто хо-
чеш- вони!!! Це, звичайно, вони!!!)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119071708276

А нечисть лізе з усіх шпар
Ворожою огидна суттю.
Їй добре серед лиха, чвар,
Усе вкриває каламуттю.

Та каламуть бридка, липка…
Буває, що не продихнути.
Коли людина ти слабка,
То у ній можна потонути.

Та ми з тобою не слабкі,
Бо ми гартовані війною.
Ми – сильні духом вояки,
Не залякати нас бідою.

Понад усе кріпись, борись,
Долай усі важкі дороги!
Високий дух, незламна вісь,
Нас приведуть до Перемоги!

18.07.2019р. Надія Таршин.

1

Ти бачиш яв крізь вітражі.
Ще рік чи десять... Вабна юнко,
дари нестимуть не чужі:
свої наллють пекучих трунків,

бо ти ословила дива...
і перейшла у ранг відомих.
Тече ріка із рукава -
тире... двокрапки... срібні коми.

Рости - в чеканні гойних слів:
така в'юнка, природна, свіжа...
Нью-шанувальник щось наплів
на хінді. Крона днів густіша.

Я підійшла - та не скажу
про шал баталій, перемоги.
Люляю захват... Крізь олжу
зведу просвітчасті чертоги.

2

Туман у амфорах, руках.
Застиглі скульптори, богема...
Шукав гнізда кармінний птах,
відкрила серце - вічна тема.


2019

Немає болю і нема печалі,
Нема жалю, що забирає течія,
Байдуже, що у список на скрижалі
Моє, укотре, не заносили ім'я.
Усе одно, гадаю, були кращі,
Які виконували правила життя,
А бути маю каменем у пращі,
Аби долати ціль без каплі каяття.
Нову дорогу долі обирати
І не боятися робити помилки,
А далі їх самому виправляти,
Обов'язково досягаючи мети.
Туги немає за літа прожиті,
Допомагає ноша ця мені іти,
У долі бачу виміри відкриті,
І можу далі уникати суєти.
2019

...і вітер враз закучерів
Змарніло листя
Зігнула ніченька до снів
В шатрі вже Христя...
Чатує любо серця ритм
Хай сп’є, хто встрелив -
Одну з найкращих її Рим -
Цнотливий келих…
14.07.2019.

Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.