Навіщо ділити
цукерку на двох,
коли на столі їх
достатньо?
Підморгують нишком
клечанням епох,
як погляд несмілий
і вдатний.
А ви, як отой
вояжер-скоморох,
все будете сіль
в тім шукати…
Вигадливий лучник
(Амур чи Ерот)
намітив нам зустріч
цукатом.

2017

Лихо! Правди розсипались зерна!
Серед них пошукаю своє...
У володаря - ложка відерна,
А солдат ув окопі гниє.

Аж посинів Микола Угодник,
А архангелів б'ють дрижаки:
Баламути, паяци, голодні
До кормиги дірвались таки.

Воював за вітчизну хтось? Жоден!
От і маєм "веселе кіно":
Крок уліво - зелене болото,
Крок управо - зелене багно.

Як зостанусь - напевно, загину,
Бо земельку святу продадуть.
Полатаю стареньку свитину,
Покладу три хреста - і у путь.

А чи стане країна ця раєм,
Як при владі товпа галалак?
Хай Давидова зірка сіяє,
Двохголового гріє орла.

05.08.2019 р.

Не вбивай кохання, ти ж не вбивця,
що чатує на косуль вночі.
Думала з твоїх долонь напиться -
сонця меду і грибних дощів.

Милуватися безперестанку
спалахом очей - ясних вогнів,
засинати на плечі до ранку
у обіймах феєричних снів.

Скинути з душі пудовий камінь,
вирвати із коренем пирій,
линути в лавандовім тумані
на рожевій колісниці мрій

аж на сьоме небо, там де щастя
освітило олеандри зір.
Там де витягає з моря снасті
воля, всім смертям наперекір.

Золотої рибки - хвилі зграя,
мушлі - шум прибою - наш улов.
Буду жити, поки я плекаю
в ніжнім серці райдужну любов.

2019р

Закіптюжений овид очорнено духом війни,
За грозою - гроза, а над мінами - трави та квіти.
Син пішов на війну. Я у відчаї хутко за ним,
Та спізнився. Юнацьке життя обірвалось в зеніті.

В тихім шересі листя спочити хоча би на мить,
А у леготі вечора вимити крапельки суму...
Обіймаю печаль. На весілля до щастя не звіть,
Танцювати від радості нині навряд чи розумно.

Вити нишком учуся. Підводить зрадлива луна -
Озираються злякано люди й осонцений квітень.
Йшов на бійню герой, а вернулась - закрита труна,
Зустрічали у чорному неня, дружина та діти.

Солов'їні рулади лунають з Дніпра берегів,
Сад вишневий цвіте, а на серці нерадісно й зимно.
За байдужих дідів внуки кров'ю змивають гріхи,-
Пий, землице, й мою. Нащо батькові жити без сина?

05.08.2019 р.

І
Пам’ятаю чи не пам’ятаю,
а усе минає, що було,
поки юне серце забуває
та буяє молоде зело.

Будемо-не будемо – умремо...
І куди полине та душа,
що була від іншої окремо?
Суще і живе поб’є іржа.

ІІ
Чуєш, чи не чуєш, а озвешся,
знаючи, що вірую і жду.
Може і до мене підіймешся,
поки я до тебе упаду?

Хоч-не хоч, цілую-обнімаю...
Як не є – обоє не святі.
Поки теплі руки відчуваю,
не загину я у самоті.

ІІІ
Вірую-не вірую, а Богу
уночі, тамуючи тривогу,
помолюся. Ми ще не самі.

Любиш чи не любиш, а одного,
що уже не перейде дорогу,
нагадають очі у юрмі.

08/19

… в кульбабовім парашутику,
що лине у безмір незвіданий
таким загадковим жмутиком,
своїй насінині відданий:
де залишки цвіту і жайвора,
зіркі причаїлись веснянки,
кирпаті носи і світ явора,
що крила розвісив над ґанком, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у річці, у тій першоствореній,
куди заглядає брід-соняшник.
Камінчики там невпокорені,
і райдужна ря́ска борошном.
А збоку ― березові усміхи,
заховані в безлічі споминів
про кладку, беззубу від поспіху,
предтечу місточків настромлених, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у небі, що крутиться в колесі,
де курить дорога люльку.
І трави шепочуть не з боязні,
а туляться літнім клунком
до ве́лика, що запорошений,
(це ж той, із хлібцем романтики)
у дивні світлиці запрошений,
туди, де авто ― неквапником, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у зорях, що в просторі віхами:
так хочеться в пригорщі сипати,
а потім ховати за стріхами,
химерно-старезними липами,
які елегантно Тичина
у думах юначих садив;
медові цілунки стежинам
свої наворожать сліди, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у перших забрьоханих зайчиках
із проліска мрій джерелиці.
Розносять вони окрайчики
тим дітям, котрим не спиться,
бо день ще не весь розібраний,—
навеснено, змріяно, вдобрено, —
і ноги у них посріблені,
а скроні, як рід, оздоблені, ―
майбутнє твоє, Україно!

2016

Гарне ліжко змайстрував "Ikea",
Зручно в ньому умостивсь під піччю.
Багнеться писати про м'яке,
Бо Ерато - муза симпатична.

Думати - робота глупаків,
А розумні зберігають нерви.
Ось тому мій бог - Ерот палкий,
А богині - в тілесах Венери.

Змій в Едемі Єві тиче фрукт,
Програмує їй життєве кредо.
До кохання вельми ласий люд,
Особливо з гарним хеппі-ендом.

Мусі-пусі вічне! Тема з тем!
Все душею твориться і серцем.
А колега пише не про те -
Про війну із москалями квеця.

Ріже сталь, як масло, автоген,
Сваряться за мову українці.
Із думок жену команду "ГЕ",
Буду знов увічнювати циці.

05.08.2019 р.

Моє ти море,
мій ти океан,
з найбільшим ліком див і потрясінь,
які на берег мій,
на кам’яний вулкан,
прояснюючи всю твою глибінь,
наспівуючи всю твою любов,
одне за одним котяться з-під хвиль,
які з’являються, відмиті, знов і знов
уздовж води на сотні й сотні миль.

Рожеві мушлі,
водорості й мул,
колони й статуї твоїх підводних міст,
монети золоті
й кістки акул,
античні амфори, в одній з яких – твій лист.
Це ти мені своє багатство й скарб
виносиш і кладеш на гостре скло,
твої дарунки порахує краб –
тверезий розум мій, тверезе зло.

Але ти – море,
ти – мій океан,
безмежна суміш щедрості й життя,
плекаєш цілину, щоб мати лан:
наносиш мул –
і родить ця земля.
На скелях сяють манґові гаї,
блищать багаті золоті міста,
товар везуть на про́даж кораблі,
а я купаюсь між рядків листа.

31 липня 1995 р., Київ

А щось утну!
Таке незвично-фантастичне,
Подекуди трагікомічне,
Метафорично-феєричне,
Непізнано-метафізичне,
Нечувно категоричне,
Позареально алогічне,
І недоречно патетичне
Та ще й лірично-поетичне...
Строфою світ переверну –
Порву струну!

Батьки старіють, стають, як діти.
Вони ще вміють життю радіти.
А серце часто не в такт стукоче,
Тому життя те чимраз коротше…

Батьки старіють. Це не спинити.
І ніби знають про це їх діти.
Хіба так складно батьків любити?
Чи обійняти… Чи подзвонити…

А діти… Діти? Вони в турботах.
То на курортах, то на роботах.
Самі ще хочуть життю радіти,
Бо ще не знають, як то – старіти…

Коли самотність. А, може, неміч.
Чи просто втома приходить на ніч.
Коли нема з ким поговорити.
Коли у рамці на фото – діти…
Не треба свята аж рік чекати.
Зайти частіше до них в кімнату,
Обняти міцно, тихо сказати:
«Ти мій найкращий у світі тато».

Набрати номер, довго чекати
(Не відпускає диван строкатий!).
Дзвонити ввечір, і ще раз рано,
І запитати: «Ну, як ти, мамо?»

Погано чують. Погано бачать.
А дехто каже: «Вже здитиніли…»
Вночі тихенько самотньо плачуть
І так чекають, щоб їх любили.

Не подарунків і не сюрпризів.
Щоби почули. Поговорили,
Щоб зняли штори важкі з карнизів
І трохи стіни десь підбілили.

Батьки старіють. Потиху гаснуть.
Чомусь дочасно. Завжди невчасно.
Комусь вже сонце більше не світить,
І вже на цвинтар приходять діти.

…Батьки старіють. На список – ліки.
Роки тікають, як в горах ріки.
Дзвони сьогодні. Приходь не завтра.
Бо буде потім: «Спізнився, тату…».

26.08.2018 р.

А у Києві світла і тьми пополам -
Синьо-жовті виводяться барви.
Тож в імлі двохголової курки-орла
Яничари злягаються жваво.

Москвомовність зробила з людини хахла,
А з хахла - кацапуру-ординця.
У такого де розум - бездонна діра,
Грі-і-і-і-ша-а-а-а! - мамця гукає до Гриця.

Головне - це не мова, а ситний обід,
"Ще не вмерла" в торговців не в моді.
Патріот у вишИванці люду набрид,-
Хай воює до смерті на Сході.

P.S.:

У душі моїй ницій іди, порядкуй,
Сій сміливо запроданства сім'я.
...Майорять триколори на танках в садку,
З траків крапає кров мого сина.
.
04.08.2019р.

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Мені наснилось: я - не вибравсь із Росії.
Це сон, чи це ява, що там - ніяких змін?..
І голуби там є. А ще - отруйні змії.
І досхочу вовків. І тьма в’язничних стін.

Бруд «Ревізора» в ній. Весь гоголівський пострах.
Про що здіймали річ Успенський та Щедрін.
Подеколи мигне видіння шашок гострих -
і знов йде до землі землі убогий син.

Під вікнами - старці. Не вельми жити раді.
У вас нежданий гість. Посвідчення, мундир.
Люб’язний офіцер. Увічливий насправді.
Чиїсь до вас листи бере на сувенір.

Кругом на сто верстов - неправда, знову й знову.
На тисячу верстов - образа та біда.
Даремні зумкотять чи мухи, чи розмови.
І марно кров тече. І сльози - як вода.

(2019)
еееее

Він живе у диких хащах:
довгий хвіст, велика паща,
ікла гострі й пазурі –
страшнувато дітворі!

В нього хутро полосате,
полюбляє всіх кусати,
та дітей він не чіпає,
бо свою малечу має.

Звик гуляти навпрошки,
бо на лапах подушки –
підкрадеться непомітно
й усміхається привітно.

Ще розкішні має вуса
і гарчить, коли не в дусі,
полюбляє різні ігри –
не дарма ж назвали тигром!

І
Юрмою ідемо у маси,
п’ємо отруту як вино
і подаємо нуль на фазу –
душі байдужій все одно.

Нема коли... немає часу...
як у комедії кіно.
Несе до ирію судно,
яке ніколи і ні разу
не опускалося на дно.

А ми на палубі обоє
у суєті, й самотині...

Немає миру на війні.
А героїні і герою
удача є. Не за горою
її блукаючі вогні.

ІІ
Але... не вистачає джазу...
і кутюр’є... і кімоно...
А щастя наше? А воно
не реагує на образу.

Не переймаємось. Ріка
життя – за обрієм. Далеко
ще сяє око маяка.

А ми за милі і парсеки
ще уявляємо лелеку
і у капусті – малюка.

08/19

Жовтіє зелений подекуди лист.
У Серпня осінні з'являються ноти.
Дозрілі плоди дарувати є хист.
Охочий та справний завжди до роботи.

Сьогодні журливий, у зморшках чоло.
Вітрами навіяні думи мінливі.
Заплакані очі дощем залило.
А тиждень тому почувався щасливо!

Збігають нестримно краплини з повік:
На жаль, саме Він має літо закрити.
Осіння пора переступить поріг.
Закони незмінні панують у світі!

…Холодні ранкові тумани та ночі,
Серпневі ж вуста, як весняні, шепочуть…

03.08.2019
Свидетельство о публикации №119080308868

Минає все – любов і безнадія,
Як білі й чорні смуги у житті.
І лиш надія променем зоріє
Над береги потоку почуттів.

Той промінець провадить нас по світу
Керунком, що кораблик наш несе.
Допоки світить – доти варто жити,
Коли погасне –отоді вже все.

Нарешті! Все! Досягнуто мети,
немовби й не було семи тих років!
Всі «спалені» «відновлено» мости –
півдня хватило… і півсотні кроків.

Приємне море, тепле й голубе,
сім’я стара, але нові знайомства,
і свіжі очі радують тебе,
і номер телефону, ніби помста…

Потоки легковажно-марних слів,
захоплень, хобі, справ, як пустоцвітів,
ще й усмішка на милих жартів тлі –
нагадує чомусь рибацькі сіті…

У тебе все не так, як у людей,
а може, то й нормально, навіть краще –
не треба нових, ні оновлених, ідей
чи знову лізти в непролазні хащі…

Мов підкорити простір, часу плин,
тобі нічого вже не жалко і не жасно –
обдарувати ще до роковин
і взяти подарунок передчасно…

Разом вони любили
на схил зійти. Кружкома,
оддалеки їм видніли
церква, сади, тюрма.
Відтіль вони оглядали
діл і гладі водойм.
Скидали в пісок сандалі,
полегша була обом.

Витали, зціпив коліна,
у оболоках-овнах.
Внизу автівку каліки
чекали біля кіна.
На сонці блимала банка
біля цеглових кущів.
Ворона шпиняла банку
шпилем, що порожевів.

Автівки їхали в центрі
до лазні зі трьох мостів.
Вибомкував дзвін у церкві:
електрик вінчавсь у тій.
А тут, на лоні узвиш, ні
крику, ані свистків.
Лиш вітер свіжів у тиші.
І тільки комар дзумів.

Лишалась трава зім’ята,
завсідниками завжди.
Усюди плішин багато
чорніло від їх їди.
Ці мітки стирали по тому
корів шорсткі язики.
Усім це було відомо,
лиш двом оцим невтямки.

Виделка, сірник, огарки
прикриті були піском.
Чорніла бочина пляшки,
копнутої носаком.
На мукання й тріск у балці
спішили вони в кущі
у обопільній мовчанці,
так само, як сидячи.
----------
По різних схилах зникали,
бокуючи і навпрошки.
Кущі над ними змикали
і розіймали гілки.
Вологою камінь брався,
трава ставала ковзка.
Один стежі діставався
тоді, як другий – ставка.

Той вечір гульби весільні
тривали (здається, дві).
Спідниці і сорочини
маячили на траві.
Тьмяніли обрії хмарні,
як долі зарослий став,
губився діл у тумані,
а дзвін усе калатав.

Один спотикавсь, ловчився;
з цигаркою другий, дружки
нарізно униз плелися,
по різні горба боки.
Спускались, горба пообіч,
по цей і по инший бік,
та моторошний одночас
повітря пірвав їх крик.

Ураз кущі розчахнулись,
як зів, що тамує гук.
Так, ніби вони проснулись,
а сон їх був повен мук,
зі виєм сахнулось віти,
розверзлись, як хлань, кущі.
По двоє їх стріли відти,
залізом пограючи.

Одного найшла сокира
і кров'ю набряк рукав,
як другий сам від розриву
серця ницьма упав.
Обох волокли до ставу
(убивць заюшила кров)
і кинули в хлань іржаву.
І там вони стрілись знов.
----------
З гістьми ще вітались охочі
усістись за стіл женихи,
а вістку жахну до площі
донесли уже пастухи.
Вечірній зорі сіяли
загуслі рої хмарок.
Корови в кущах стояли
і злизували їх кров.

Електрик збігав по схилу,
його здоганяв свояк.
Внизу молода честила
у квітах усе і всяк.
Стара, літами похила,
під пледом бгала тасьму,
і несло уже весілля
п'яне до ставка юрму.

Тріщало під ними суччя,
хто міг, якомога біг.
Корови мукали гучно
зі спуску на водопій.
І всі заціпли зненацька
(тоді стояла жара):
чорніла в зеленій рясці,
як вхід у пітьму, діра.
----------
Хто їх відти підніме,
підніме зі твані дна?
Смерть, як вода над ними,
в шлунках у них вода.
Смерть їх у кожнім слові,
у стеблі, в'юнкім на жердь.
Смерть у злизаній крові,
в кожній корові – смерть.

Смерть у марній погоні
(годі сурмити в ріг).
Будуть тепер червоні
млєка цівки в корів.
У крови барвах вагоні,
з колій червінь-мастей,
в кумачевім бідоні –
для червоних дітей.

Смерть в голосах і зорах.
Коміру личить смерть.
Місто їм нині ворог:
смерть їм тяжка тепер.
Підняти б їх: ждуть обидва.
Та як відмогтись докук:
якщо до весіль убивства,
кровити і молоку.
----------
Смерть – ні кістяк у шафі,
ні при косі у росі.
Смерть – несходимі хащі,
де ми стоїмо усі.
Смерть – не плач похоронний,
і паче не чорний бант.
Смерть – радше круків, чорний
крик – на червоний банк.

Смерть – це як стовп автівці,
це і тюрма, і сад.
Смерть – тямкá в чоловіцтві,
їх краватки висять.
Смерть – це вікна у лазні,
в церкві, в оселях – в ряд!
Смерть – це ми, неуважні,
адже вони – не зрять.

Смерть – це потала сили
нашої, труд і піт.
Смерть – це пірвані жили
плоті, душ перецвіт.
Не ті ми – на горб, як ранше,
в наших домах огні.
Не ми їх не бачим, – радше
нас не бачать вони.
-----------
Рози, герань, гіацинти,
півонії, без, ірис –
на цинк домовин їх киньте –
рози, герань, нарцис,
лілії, ніби з басми,
трунки, пряні на вдих,
левкой, орхідеї, айстри,
рози і сніп гвоздик.

Прошу їх нести до брега,
довіритись небесам.
В ріку їх, в ріку треба –
вона віднесе лісам.
В чорні озерні хлані,
в копанки їх відлунь,
в мертві поліські твані –
ген до балтійських дюн.
----------
Горби – це і наша юність,
гнана, ледь упізнав.
Горби – це булиги вулиць.
Горби – це сонми канав.
Горби – наші біль і гордість.
Горби – це закрай землі.
Що вище по згірку сходять,
то більше їх подалік.

Горби – це розпуки долів.
Горби – це наша любов.
Горби – це зіниці болів,
незрячі, видющі знов.
Світло і все незборне
жахом в наших очах,
наші мрії і горе,
все це – ув їх кущах.

Горби – це звитяга і слава.
Це ява, всім напоказ –
на наші юдолі права.
Горби – те, що вище нас.
Вершини їх очевидні,
опірні пітьмі сліпій.
Прісно, вчора і нині
річ у крутизні тропи.
Смерть – данина рівнині.
Життя – це горби, горби.
----------

Я не маю у собі дитини
Не тоді, як дорослим стаю,
Не коли, у ранкову годину
У далеку дорогу іду.
І гадаю, не нові турботи,
Не висока і щира мета,
Не жадана і гідна робота
Забирає мого малюка.
Ображає малечу бажання
Тільки вигодою існувати,
І вона оминає надбання -
Золоті побудовані грати.
Не чіпає її порожнеча,
Що немає і долі краси,
Бо натхнення шукає малеча,
У нові закликає світи.
Ще не може дитина прожити,
Де омана будує шляхи,
Зажадає усе підкорити
І по іншим до цілі іти.
Пам’ятаю себе я маленьким,
Чи не хочу цю ношу нести?
Уже нові долаю вершини,
Одиноко іду до мети.
Коли маю у собі дитину,
Тепло щире у світі несу,
І тому, у важливу хвилину,
Не загублю, а своє найду.
2019

Великий дзвоне, плач по всіх одразу:
навряд чи хтось простить свою образу.
Панує помста в діях і думках.
За око – око! Краще не одне, бо
слабкого не простить високе небо.
Ціна життя – не вища за дукат.

Ціни життя ніхто й не перегляне,
тож рух ножів у напрямку горлянок
ще довго буде в моді у мирян.
А мир – це міф. Та він потрібен людству
(якому притаманне кроволюбство),
аби тулити
іноді
до ран.

Розглядаються довкола,
Та мене не чують,
Бо ж загруз я в цім болоті,
Що Петровим зветься.
Одинцем сиджу, як сич той,
У холодній хаті.
Ні з ким разом хліба з’їсти,
Ні слова сказати.
Хоч кидайся з мосту в воду.
Не знати з якого.
Стоять собі незворушно
На кістках козацьких.
Як і ті палати,
Що сточили стільки крові
Із нашого брата.
Якже мені докричаться
До того садочка,
Щоб почули батько й мати
Та їх мила дочка,
Що кращого зятя
Не знайдуть довіку,
Буде їм синочком гарним,
Й справним чоловіком.
Та не чує Україна
Голос свого сина.
Доведеться брать в дружини
Чортову сестрицю.
Або, може, попідтинню
Мовчки простягтися.

             І
І плаями, і долами хода
моя за обрій... Та і цього разу
загадує циганка молода
мені як не тини, то перелази,
а їй, допоки горе не біда,
усе, на що уже немає часу.

             ІІ
Вона і я, у світі не одні,
лишаємося у самотині
як при дорозі явір і тополя –
однакові дві ягоди із поля,
із того, що навіяне мені,.
коли удачу ворожила доля.

Усе не те, усе нема коли,
усе не так, але одне хвилює.
Мої літа у Лету загули,
а їй уже лунає алілуя.

Та най ся буде. Богові хвала,
що і її, й моя вина мала,
і не боюся ролі Квазімодо...

Вона ще є, але якщо й була,
усе, що мала, те і віддала
моя фортуна – Есмеральда горда.

             ІІІ
І обнімає, і чекає мить,
коли луною щастя полетить
до іншого сіяючого серця.

У неї неопалені уста,
а наша доля все одно сміється.

Нема Рахилі у мої літа,
А Лія... Лія може і знайдеться.

08/19

За вікнами вік розпогодивсь –
ніде не зітхни, не дихни!..
Душа ж разом з тілом – колодязь,
з водою чи без рідини.

Якої її там наллято?
З джерел чи тванючих боліт?
А раптом на вулиці – свято,
збереться народ до воріт,

загляне у душу-криницю
й, побачивши згноєне дно,
так плюне у чорну водицю,
так виб’є єдино-одно́,

що випурхне слідом за тілом
така непутяща душа,
поповнивши вік пустотілий
і кількість колодязьних шахт?!

Нема тут вини ні для кого,
бо винен, здавалося б, час.
Хто з них лицемір перед Богом,
і хто з них народ серед мас?

Бо вік, розпогоджений з вікон
від штучних ремесел до криз,
навісить оонівське "викон.",
подовживши декілька віз –

для декотрих "славних" чужинців,
з джере́лами чий капітал –
на "темінь держав-самовбивців",
на тих, чий "народ – канібал".

І знов проти правди гірко́ї
загони святої брехні
знайдуть по окові й підкові
для всіх, хто боровся в ці дні!

11 травня 2003 р., Богдани

Та чи вона у мене є –
тендітна Муза легкокрила?
Сапа, граблі, лопата, вила –
ото напевно що моє.

Мені дісталася міцна
від славних пращурів основа:
не німфа біломармурова,
а скіфська баба кам’яна.

Пегас, запряжений у віз,
на цей Парнас мене завіз.

2018

Переймайся не мною, коханий, бо я
над твоєю кружляю журбою.
Світ пряде гобелени, планиди зоря
витирає хмарини рукою.

Затужавіє серце від смутку, нудьги,
Чом не спиться тобі серед ночі?
Небеса розтріпали вгорі хоругви
і дощами наповнили ночви.

Аж по вінця печаль розлилася, на жаль,
у душі безпробудній, стражденній.
Біла ніч одягає сливову вуаль
на долівки оголених стерень.

Навкруги сіє мжичку осіння сльота,
самота парасолю шукає.
Над тобою я небом і грішна й свята,
у любові  твоїй воскресаю.

Із Сергія Єсеніна (1895-1925)

Миршава хатино
злигоднів та бід,
хуга наче лине
до твоїх воріт;

чується щоденно
в тебе у дворі
стогін про нужденність,
співанки старі.

Всі поють про горе,
про розгул владик,
про пусті комори
та голодний рік.

Радощів - не чути
по кутках твоїх,
через те що скрута
заглушає їх.

(2019)

Минуле гірке відголосся
Аж раптом спричинить біду.
Чи знов порятунок знайду?
Здіймається з жахом волосся.

Не можна звертатися часто
До пам'яті прикрих подій,
Схилятися долі презлій.
Позбувшись залежної пастки,

Довіритись слушній пораді:
Закрити сторінку сумну,
Щоб мрію здійснити одну:
(Пробачивши недругів зраду),
Знайти неодмінно відраду!

ЧасУ невблаганного кроки
Прямують у вічність рядків:
Там безліч римованих слів.
Життєві даються уроки,
Щоб світ осягнути широкий!

01.08.2019
Свидетельство о публикации №119080109155

середа, 17 серпня 2016 р.
Шумів дощиско в хаті
І котиско
Хотіло гратись на стриху
Де інші звуки
Звучали ближче, ніби поряд гралось небо.
Мале віконечко було дверима, хмари
В тональностях різнились,
Стікали струнами аж той котиско м'явкав.
Чи є щось гармонійніше у хаті
Ніж стрих з дощем
І кіт м'явкіт вусатий?

Лишуся тут,
на цій недопланеті,
яка мені не стала ще житлом,
бурлакою чи заблукалим єті,
не знайденим ніким.

На космодром
з Землі за мною прилетіли хмари,
повільні, начебто морський приплив.

Здіймаю очі – пульс, немов удари
краплин далеких українських злив.

Журба…
Два сонця валяться за обрій,
немовби хтось ховає погляд свій,
від мого рішення – не ворохобний,
а моїм рішенням
по ранок злий.

Ну, що ж, звикай…
Тепер нам жити разом.
Он стартував останній зореліт,
бажаючи
гравітаційним в’язням
змережувати колами цей світ,
в якому всі істоти –
геть не різні,
а є гладінню моря під дощем.

Ти дивишся згори на хвилерізи…
Замінюю скафандр я плащем…

Хвилюємось.
І колами врізнобіч,
перетинаючися,
пливемо.
Мисливець завжди –
                                    трохи-трохи здобич,
а здобич є
                    рушницею його.

Майбутнє схожим є на дикі нетрі.
Ніщо у них від мене не втече.
Я, перший крок зробивши по планеті,
в останній раз дивлюсь через плече
на хмари в колір
                                стиглих абрикосів:
десь там, за сотні світлових століть,
в лискучому бамбуку
хмарочосів
пройдешнього світила
гасне мідь.

2019

1
І справді геть похолодало.
Сіренький котик, ще малюк,
потершись об штани невдало,
приліг зігрітися на люк.

2
Де скошена отава, кошеня
у синь, уже не зоряну, злітало
на крильцях вдячності, бо я щодня
сумлінно дарував йому сніданок.

Проте сьогодні не приніс чомусь.
Набридло, мабуть, дійсно, скільки можна?!
Ти інших слізним нявканням примусь.
З тим відійшов. Але душа тривожна.

Знервована. Махнув і налякав.
І кошеня забігло і затихло.
Але в ту ж мить здійнявся ураган
і рикати став велетенським тигром.

І не лише у нашому дворі
(про це я прочитаю в Інтернеті):
і в Крюкові на Деєвській горі,
по всій країні, на усій планеті.

Та найгучніше в Чилі і Перу,
та найлютіше у Перу і Чилі.
Задушений, замучений помру
зі Всесвітом по скупості причині.

О, як нам жити хочеться! Скоріш!
В крамницю залетів цілодобову.
Сіренькому – сирок. « Будь ласка, їж!» -
Я промовляв безцінному до болю.

Надія звеселя і затуля.
А кошеня поїло і простило.
І милим муркотіння звіддаля
пробачила Земля, і сталось диво:

на всій планеті вітер злий затих,
лиш ледь-ледь віяв у Перу і Чилі…
Ми всі відповідаємо за тих,
кого так необачно приручили.


08.2016

У бабусі гарно влітку.
Як відкрию я калітку-
то й на душі стає ясніше
і біла хатка все рідніше,
і чорнобривці під вікном,
і стара липа за хлівом.

Багато тут зосталось спогадів з дитинства.
Як ранком лунає пісня, солов'я, заливисто.
А ввечері сонце заходить у річку купатись.
І лелека у гніздо поспішає вертатись.
А ще красиві краєвиди за вікном,
і ліс, і річка з озером.
24.05.2017

Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя старців,
празолото світу правсіх праотців,
з могил навикопуване все чуже –
усе те Хвороба і Смерть стереже!

31 жовтня 2005 р., Богдани

Старенький автобус. Старенький водій.
Ми, кожен – учасник чорнобильських дій –
старі пасажири, прапільґовики,
усі безкоштовні. Як ті павуки,
собі наповзли, повсідалися вряд –
і всяк надурня́к їде в Києвоград.
То ж, виручки з рейсу не буде ніяк!
(У кожного є документ, позаяк).
Хтось каже, що ми дармоїди-таки –
невчасно снуємо латати дірки.
А в світі шовковім усе доладу́,
лише Президент – сам собі на біду.
По правді чи кривді, чи як кому є,
а світ розвернувся на «їхнє» й «своє».
Бо кожен тягне́ кабалу-колиму
й на лапу дає невідомо кому…
Отож, це суспільство посі́ло на рейс
(хто – пика, хто – морда, хто – личко, хто – фейс).
Автобус приборкав розбитий асфальт,
як той акробат свій батут на шпаґат!
Помчали городи, посадки, ставки́,
і сонце стрибну́ло спросоння в хмарки́.
Чим ближче до міста, тим більші хати́,
тим вища горожа і товщі коти.
ДАІвці з кущів вибігають на шлях,
штрафують і знову щось п’ють у кущах.
Баби́ вже прип’яли всіх кіз при соші,
копають карто́плі, як слід, од душі!
Скисають на кла́дках пляшки з молоком:
заочна торгівля у міста з селом!
А в лісі і в парку всю глицю зняли́
міські грибники, бо грибів не знайшли.
Носами клюють і сидять, як бобри,
рибалки в калюжі «три метри на три»!
Чим ближче до міста, тим меншає місць,
де можна було б наробити дурниць!
Ми – всі пасажири з поріднених сіл,
говоримо вголос без жодних зусиль!
Бо ми всі знайомі, бо всі ми – рідня,
бо правимо ці теревені щодня!
А в місті? Шепочуться в певній межі.
І навіть сусід між сусідом – чужі.
Бо є «рукавичка» і є «теремок»,
і в кожній кімнаті – на сейфі замок.
А згодом, якщо не поміститься в сейф,
то влізе в Швейцарію й ляже на дрейф!
Така перспектива хороша чи зла?
У міста є пузо, бо спина – в села.
Поїхали далі. Від цих аномалій!
Купуймо дешеві китайські сандалі!

3 вересня 2005 р., Богдани́

Йому притаманно любити обох -
дружину чи музу, немає різниці,
ділити антонівку рівно на трьох,
медовий нектар і гіркОту живиці.
Він звик до уваги, і спокій плекав
у чорних очах, а в зелених -спокусу.
І злив не було, і вагомих підстав
гріхом лікувати зневірену душу.
Одна - океаном і древом життя,
безмежжям таємним в жагучих зіницях,
а інша - сосною над громом буття,
надійна опора, студена криниця.
Він танув по черзі в обіймах заграв
і плакав щоночі, картаючи долю.
В одній оживав, а у іншій вмирав,
і совість топив у хмільнім алкоголю.
Збирали роки днів пустих врожаї -
мізерні податки з мутного свавілля.
Затемнення сонця, не стало її,
покинула й та, що поїла чар-зіллям.
Себе на одвічне стражання прирік,
блукав безпритульним у ніч горобину.
Дарма не лишився з тією навік,
що гріла під серцем гарячим дитину.
2019р

Гаряче сонце виснажило землю,
рік був жарким, аж висохли ставки.
Від зелені сухі лишились стебла
та мочарів деінде острівки.

По осені в таку суху погоду
летів на південь журавлиний клин.
Птахи давно вже мріяли про воду,
та ні краплини – лиш сухий полин.

Аж ось раптово виблиснуло скельце,
як на гірській вершині білий сніг –
то прохолоди крихітне джерельце
сховалось вглиб від променів палких.

Умить упав на землю клин пташиний,
але не дотягнутися води –
високий зруб із грубої цямри́ни,
а поряд кущ і лисячі сліди…

Як на біду, цеберка на криниці
в той час не мала ланцюга чомусь,
і прохолодну досягти водицю
було несила, – далі вів дідусь.

Як на біду, цеберка на криниці
в той час чомусь не мала ланцюга
і прохолодну досягти водицю
було несила. Мучила жага…

Хоч пів відра усім, хоча б осьмушку!.
Та виручив веселик молодий –
він довгим дзьобом взяв цебро за дужку,
нагнувся низько й зачерпнув води.

Як журавлина зграя напилася
і клин поволі знявся й полетів,
де тільки нова черга узялася,
а він усе поїв, поїв, поїв…

Отак журавлик і відстав від зграї,
спустившись, щоб напитися води,
біля криниці у південнім краї
із тих часів – лишився назавжди́!

Не вистачає слів, аби переконати,
Ідея на ходу міняє що було,
За обрії іде, не хоче почекати,
Тягар її гріха затягує на дно.

Немає сили і натхнення, і бажання,
Аби побачити, як ефемерний час,
Уже обмежує у дії покаяння,
Яке воліє доля бачити у нас.
2019

Про милість очі благають
І що можу вдіяти я,
Коли при мені згадають
Те коротке, дзвінке ім’я?

Іду стежиною в полі,
Повз сірі, старі колоди.
Тут вітер легкий на волі
По-весняному ще холодний.

І серце томливе чує
Здалека вість таємничу –
Живий він і не сумує,
Зухвало-оптимістичний.

2019

Моя печаль і ніжність і жура –
Усе в тобі, одній тобі гніздиться.
Як всесвіт весь у себе убира -
Ясна сферична куля світлолиця.

Отак і ти – мій всесвіт і огром,
Усе, що є, і що було, і буде –
Любов, ненависть, люте зло й добро,
Природа й місто, фауна і люди…

І світ людей з відтінками всіма –
Краса, потворність, цілісність, каліцтво.
Війна і мир, і літо і зима,
Цнотливість, безсоромність і єхидство.

Весна і осінь, розквіт чарівний.
І в`янення, занепад, осипання…
І регіт гомеричний сатани
І дихання божественне кохання.

Тримаю уві сні і наяву,
Я кулю цю – із пеклом всим і раєм!
І як атлант із нею я живу.
І в час печальний - з нею умираю.

29-30 липня 7527 р. (2019)

У корови роги є та вим'я,
А в поета - ручка і папір.
Геніальним став ще молодим я,
Хочеш - вір на слово чи не вір.

Над чолом виблискує корона,
Сам від слави квітну, мов хурма.
З дуба схвально каркає ворона,
З буди песик безупину "Гав!".

Віршування, сестри,- суща мука,
Підіймають кожен твір на глум.
Луснула під носом знову булька
Від напруги та серйозних дум.

А тому даю одну пораду,
Щоб зоїли не загнали в кут:
По моїх слідах іти не варто,
Бо одразу кури заклюють.

А мені ізнов крутили роги,
Збив із ніг важкий сатири душ.
Хай пряма вам стелиться дорога,
Ноги тонуть у пелюсті руж.

31.07.2019 р.

Журою і надією живу
і за тобою, й за її душею.
Її уже немає наяву,
а ти існуєш мрією моєю.

Тією, що осяяні літа
збагачує новими почуттями,
а прилітає іноді ночами
ще не забута, та уже не та.

Життя дає, буває, насолоду,
буває, і жаліє, і скубе...
Я обираю душу і тебе,
але ступаю у ту саму воду.

Іще живі ілюзії надій.
Навіяне у маєві подій
заманює твоїми голосами.

Немає антипатії між нами.
Вона і ти – у пам’яті моїй,
а ролі поміняємо місцями.

07/19

Смиренно лугівка* текла, струменіла,
у травостої ховаючи хвилі.
Не річка - життя, а над ним ескадрильї
прозорих вертух і метеликів  біла

пір'їнова зграя - прекраси з фарфору -
кружляють, летять, тріпотять над водою
батистом рясним, голубою габою,
то падають вниз, то здіймаються вгору.

Джмелі, медоноси в бутонах латаття
щодня налаштовують скрипки альтові,
а мій паперовий кораблик неволі
застряг в очереті у пошуках щастя.
 
Всі райдуги світу, шитво кольорове -
виблискують сріблом, лускою рибини.
Вербовим листком  я плила би донині,
впадати рікою у море любові.

*лугівка - річка у лузі

2019р

На моїй парасольці
осіла
осіння
роса ―
дрібки меду
з комори,
де бджоли
уквітли, як брами…
Запитально-зухвало
тендітна
привітна
краса
прилаштовує
зорі
прозорі
в живім інстаграмі.

2017

Із Олександра Блока (1880-1921)

Русе! Нам - разом, чи нарізно маятись?
Цар, та Сибір, та Єрмак, та тюрма...
Може, вже час - розлучитись, розкаятись?
Нащо мені твоя вічна пітьма?

Вірою в бога - себе чи бентежила?
Що́ у піснях нескінчених твоїх?
Чудь начудила та меря змережала -
гатей, доріг та споруд верстових...

Свячення хоч прийняла ти без вередів,
до царгородських святинь не дійшла.
В степ соколів ти пускала та лебедів -
кинулась чорна зі степу імла...

З Білого моря - до самого Чорного,
чорною ніччю й на білому дні -
мариться привид обличчя потворного,
й очі татарські горять, як вогні...

Дим кожну ніч від відьомського варива
в полі над табором диким твоїм...
Що ж маячиш ти, як видиво, марево?
Духом нескореним граєш моїм?

(2019)

- Альо? Альоша? Привіт! То що – програв мені парі? А я ж казав:
« Неси мішок грошви в офіс команди «ГЕ», допоможи майбутнім негрошовитим колегам пройти по мажоритарним округам. За це підеш у своєму окрузі під символікою вищезазначеної політсили».
А ти що зробив? Вирішив, що твій округ добряче прикормлено протягом останньої каденції? Думав, що місцева влада кістьми ляже, аби тебе залишити своїм представником у вищому законодавчому окрузі? Лоханувся, друже. І те, що ти власник лотерейного бізнесу половини України та маєш зв’язки на всіх щаблях політичного Олімпу не убезпечило від провалу. Ти програв. Бездарно і з розгромним рахунком. І кому??? Метрдотелю з придорожнього ресторану!
А от я ні – виграв. Тепер ота «ГЕ» нічого зі мною не зробить, бо якщо списочника ще можна вигнати рішенням з’їзду партії, то мажоритарника – ні.
У Верховну Раду пройшли десятки безробітних, які зроду не бачили на очі десятитисячної пачки доларів. Тепер буду їх «ставити» на щомісячну неофіційну зарплату в 40-50 тисяч у.є., аби голосували за ті рішення, які потрібні мені та моїм друзям.
Що ти там бурчиш? Га? Боїшся, що все вийде з-під контролю? Не бійся – ти мене знаєш: якщо всіх і не куплю, то половину вже точно. А потім із «животворящим блоком» буду торгуватися. Хай вони платять за цю отару. А вони заплатять, бо мають грошей стільки, що можуть профінансувати невеличку війну. Щомісяця мотаються до Москви, налагоджуючи джерела постачання готівки для своєї підривної діяльності.
Будуть голосуватися зміни до Конституції та Закону про державну мову. Ось тут «Опоблуд» і попросить нашої допомоги. То чому б не допомогти? Тут голосів самої команди «ГЕ» може не вистачити. А разом з «Опоблудом» та нашою депутатською групою – напевно що так. На таку святу справу грошенят Москва не пожаліє, тож і нам можна непогано підзаробити.
А за свій гральний бізнес не бійся – скоро все легалізуємо. Можна буде знову ставити і гральні автомати, і рулетки, і карткові столи. Вже мав розмову із зацікаваленими особами. Тому готуйся вже зараз – викупай закинуті приміщення та неприбуткові магазини у столиці, все окупиться стократно.
Заодно легалізуємо і проституцію. За прикладом Європи. Маю чудового друга з Австрії, який тримає мережу борделів у центрі своєї столиці. Не жмотися, заплати дяді вже зараз, хай допоможе облаштувати пару точок до кінця року. Як тільки Закон вступить у дію, а ти вже – гоп! - і перший легальний бізнесмен на цьому поприщі.
Питання з легалізацією анаші фактично вирішено. Маю підтримку багатьох серйозних колег. Тож цехи з вирощування цього продукту ти повинен облаштовувати вже зараз. З власниками мережі аптек попередню домовленість вже маю.
Запитуєш – у скільки тобі обійдуться мої послуги? Все стандартно: 20 відсотків від прибутку.
Багато? Ой, не каверзуй! Наче ти менше платив «папєрєднікам». А мені ще з цієї суми треба багатьом давати на лапу, аби справи йшли шпарко.
От якби і ти пройшов - тоді інша справа – сам би керував процесом, а так, звиняй: сидітиму на торбі з грошима я.
Думаю, піду працювати головою комітету законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Як гадаєш – гарний з мене буде голова? Чого смієшся? А хочеш – підеш до мене помічником-консультантом? Ми удвох гори звернемо!
Згоден? От і добре. А другим буде мій юрист Ізя Бурман, ти його знаєш. Це той, що Федора Розстрільного виправдав. Ти тоді казав, що Федя сяде довічно. А йому ще й компенсацію держава виплатила і вибачилася за безпідставні звинувачення у груповому вбивстві.
Питаєш – де той Федя нині? А начальником моєї охорони працює.
Чим я зараз займаюся? Хороше питання. Бачив завод екскаваторний біля метро «Святошин» у Києві зносять? Моя робота! До біса той завод! Буде там квартал з висотками. Місце золоте, забудовники аж пищать - так хочуть той шматок пошвидше до рук злапати. От я й підсобляю. І в Київраді, і в Держбуді. Лобіюю, так би мовити, це питання. Ось, позавчора Тарас Шимпанзенко – найбільший приватний київський забудовник мені хонку подарував. Утричі більшу, аніж у Януковича. І без архітектурних надлишків – страусів там усяких та пеньків для стрибання. І ти таку хочеш? Гаразд, замовлю слівце, не відмовлять. Ви з ним, наче, товаришуєте.
У Верховній Раді ще багато «праздно шатающіхся лічностєй». І всі голодні, в усіх очі горять. За місяць-два зарплата їх вже не влаштовуватиме. А місце, де можна розжитися гарантованою фінансовою допомогою вже усі знають. Кажеш, що мене прослуховують? Тю! От секрет! Я тим хлопцям плачу, аби мене прослуховували. Тому я чистий перед законом. А серйозні розмови і справді – по телефону не веду. Є в мене бункер екранований у глибокій карстовій печері.
Чув, міського голову знімають з голови держадміністрації? Отже, керувати фінансовими потоками вже не буде. Там мій знайомець облаштується. А голова без виконкому – це весільний генерал. Мундир з цяцьками є, а прав ніяких немає. Тому перестань до нього бігати, він уже – дохла собака.
І обов’язково закрий питання з подвійним громадянством. Здай другий паспорт у Ізраїльське посольство, заяву відповідну напиши. Бо помічник-консультант – це державний службовець четвертого рангу. Журналюги докопаються – будуть гризти.
Все, мені пора їхати до Одеси. Там кияни та донеччани суперкубок розігрувати будуть. Там уже і голова Адміністрації, і очільник. А мені ой як треба з Вогтаном побалакати про дещо. Думаю, все складеться.
Дружині привіт передавай, повернуся до столиці – заїду неодмінно. Подарунок їй підготував – книжку Олександра Сушка «Вітражі». Патріотичну. Вона ж, наче, таких любить. На Майдан колись чай приносила, каву…
Що? Просрочену каву? Чай з міллю? Патріотів не дуже любить?
Ну, тоді подарую книжку комусь із депутатів-фронтовиків. Аби знали, що і я людина небайдужа до власної держави та високої поезії.
Адью.
30.07.2019р.

Приходиш ти у сни прозорого світанку,
Приходиш нізвідкіль, навіяна, мов сон,
Як вранці промінець проходить крізь фіранку,
Здолавши частокіл моральних заборон.

В очах твоїх цвіте оте, що не розквітло
Оманно. Бо тебе в реальності нема.
То напівтіней гра у мерехтінні світла,
Та ліпше напівсон, аніж напівпітьма.

Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без доріг,
в об’їзд великих міст і сіл малих,
їзда на возі.

Їзда з зупинками лише для відпочинку,
лише на мить і тільки на хвилинку,
де ніг легких торкається земля,
де знов у віз лягаєм ти і я,
у ложе сіноскошене моє,
де осінь, літо, весни й зими є,
де рік стоїть, але любов стає
з їзди у возі.

Цей віз давно вже їздить без коня,
його у лісі віднаходжу я,
у ветхому хліві, в мохах махрових
тебе я маю в марах кольорових,
тебе кладу у постіль мандрівничу,
цілую сумно молоде обличчя;
і ми співаємо, і нас дорога кличе
на возі без коня.

17 липня 1995 р., Київ

Тиші упіймати би луну
І шугнути в піднебесні висі...
У тремкій долоні час заснув,
На гашетку тиснути втомився.

Доторкнувся чад небритих скул,
В грудях вистига свинцева пломба.
Біль вчаївся в шересі піску
На раменах свіжого окопа.

Сили тануть. Зняти би шолом
І важкі від крові рвані берці...
В рану мертвий спокій напролом
Бгається погрітся у серці.

- На десерт - конвульсії та спазм,-
Шепче смерть у мантії кармінній.
- Зачекай! Вдихну останній раз
Полиновий запах України.

30.07.2019 р.

Тьмяніють відсвіти зорі
У синіх водах на світанні,
Немов мої думки старі,
Як нещодавні сподівання.
А світ ясніє і шумить,
Неначе горно в теплій кузні, –
Я вже ціную кожну мить,
А вчора час губив безглуздо.
Тепер люблю все до дрібниць,
У спорожнілій склянці часу, –
Що проникає вглиб зіниць,
Мене хвилюючи щоразу…
27.07.19

Ми світаємо з вікнами
і вечоріємо також.
Стадникуємо щем,
підбираючи лихо-плітки…
Нерозбірливий тин
вже наслухався курива-маку
і туркоче в навушник
проекцію на Соловки.

Замальовки лісів
завербовують лінками-вітами:
дат простих перезмін
замережимо втомлений аркуш.
Ми вростаємо в світло
мізерними, зранено-літніми…
І шукаємо відзимок,
наче довірливий ракурс.

2017